Принцеса і королева, або Чорні та Зелені

XXIV. Дракон-Камінь

Але королева про мужність пана Аддама нічого не відала. Її втеча з Король-Берега обернулася суцільним лихом. В Росбі замкову браму зачинили при наближенні Раеніри просто на її очах. Каштелян молодого князя Стокварта пустив королеву під дах замку, та лише на одну ніч. Половина золотокирейників дорогою накивала п’ятами, а іншої ночі на табір напав набрід, що складався з вояків-утікачів. Лицарі королеви відігнали нападників, але пан Балон Березняк загинув від стріли, а пан Лионель Виліг, молодий лицар Королевогвардії, отримав по голові удар, що розколов йому шолом, і помер у безтямному маренні наступного дня. Королева ж мусила продовжити подорож до Сутіндолу.

Дім Морочник свого часу рахувався серед найвірніших прибічників Раеніри, але за свою вірність заплатив чималу ціну. Тільки втручання пана Гарольда Морочина переконало пані Мередиту Морочник пустити королеву всередину мурів (Морочини були далекими родичами Морочників, а сам пан Гарольд колись служив зброєносцем покійному панові Стефону), та й то за умови, що вона не лишиться надовго.

Наразі королева Раеніра не мала ані золота, ані кораблів. Кинувши князя Корліса до цюпи, вона втратила силу на морі, а коли тікала з Король-Берега зі страху за своє життя, не встигла прихопити ані монети. Зламана жахом і відчаєм, її милість не могла ані спати, ані їсти, марніла та сіріла обличчям з кожним новим днем. Принца Аегона, останнього живого сина, королева не дозволяла забрати від себе навіть на мить — удень та вночі хлопчик мусив знаходитися при боці матері, «наче мала бліда тінь».

Щоб сплатити за перевіз себе з почтом на браавоському купці «Віоланда», Раеніра змушена була продати власну корону. Пан Гарольд Морочин закликав королеву шукати притулку в панни Арин, у Долині, а пан Медрік Мандерлі зваблював поїхати з ним та його братом Торгеном до Білої Гавані. Але її милість відмовила обом. Раеніра твердо налаштувалася повернутися на Дракон-Камінь. Адже там є драконячі яйця — так казала вона вірним прибічникам. Королева мусить мати нового дракона, або все буде втрачено.

Проти бажання королеви сильні вітри пригнали «Віоланду» надто близько до берегів Плавня. Тричі з ними перегукувалися жеглярі з бойових кораблів Морського Змія, але Раеніра ретельно уникала зайвих очей. Нарешті браавосець увійшов до гавані під Драконощовбою з вечірнім припливом. Королева вислала крука оголосити про своє прибуття, і коли висаджувалася з корабля разом з сином Аегоном, двірськими паннами і трьома лицарями Королевогвардії — усіма, хто залишився з її почту — то побачила, що на неї чекає на березі почесний супровід.

У годину висадки королеви добряче дощило, і навколо пришибів не було ані душі. Навіть припортові будинки розпусти стояли темні та покинуті. Але її милість не звернула на те уваги. Хвора і виснажена душею та тілом, зламана чередою зрад, Раеніра нічого не бажала, крім повернення до свого столу, де гадала перебути разом із сином у безпеці. Та не відала королева, що попереду на неї чекає ще одна зрада — остання і найгіркіша з усіх.

Супровід у сорок вояків очолював пан Альфред Деркач — один з тих, кого Раеніра лишила в замку, коли пливла на завоювання Король-Берега і Залізного Престолу. Деркач серед лицарів на Дракон-Камені був найстарший віком, бо служив ще від часів Старого Короля, і сподівався, що Раеніра саме його поставить каштеляном… але похмурий норов і грубі звичаї пана Альфреда не викликали в людей замку ані приязні, ані довіри, тому королева надала перевагу веселішому та привітнішому панові Роберту Гуні.

Коли Раеніра спитала, чому пан Роберт не з’явився їй назустріч особисто, пан Альфред відповів, що королева побачить «нашого жирного друга» у замку. І справді, королева його побачила… хоча обсмалений труп пана Гуні, підвішений на брамній башті Дракон-Каменя, вже годі було упізнати — хіба що за обсягом, бо каштелян вирізнявся неймовірно товстим черевом. Поруч із паном Робертом висіли управитель, майстер-мечник та сотник сторожі замку.

Кажуть, що коли королева уздріла тіла, то зблідла з лиця, мов смерть; молодший принц Аегон першим зрозумів, що то означає, і загукав:

— Матінко, тікайте!

Але було запізно. Вояки пана Альфреда накинулися на останніх захисників королеви. Пан Гарольд Морочин не встиг і меча вийняти з піхв, як голову йому навпіл розвалила сокира. Пана Адріана Черленця пхнули у спину списом. Лише пан Лорет Ланоділ — останній з Королевогвардії — встиг завдати удару на захист королеви; він убив двох стражників, перш ніж загинув сам. Коли ж принц Аегон схопив до рук меча пана Гарольда, пан Альфред вибив його з рук малого, презирливо скривившись.

Хлопця, королеву та її панн повели під вістрями списів крізь браму Дракон-Каменя до замкового дворища. Там вони опинилися лицем до лиця з драконом, що помирав, і чоловіком, який мав би вже давно померти.

Сонцежарова луска ще і доти сяяла проти сонця, наче бите золото, але з одного погляду на дракона, простягнутого двором з чорного плавленого валірійського каменю, кожен би сказав, що йому, колись найпрекраснішому в небесах Вестеросу, недовго вже лишилося на світі. Крило, майже відірване Мелеїс, стирчало з тіла під неоковирним кутом. Свіжі рубці вздовж спини диміли та спливали кров’ю, щойно дракон пробував зрушити з місця. Коли королева з почтом побачила Сонцежара, він лежав, згорнутий у клубок, а коли поворухнувся і підняв голову, то на його шиї стали помітні страшні рани, де з тіла вирвали чималі шматки плоті. На череві подекуди замість луски лишилися самі рубці, а де було праве око, там зяяла порожня дірка, вкрита чорною засхлою кров’ю.

Читач, певно, запитає, як це могло статися. Те саме, мабуть, питала себе і королева Раеніра. Тепер нам відомо багато такого, чого вона тоді знати не могла. Коли над Король-Берегом у небі вперше з’явилися королевині дракони, короля Аегона разом з його дітьми урятував з міста князь Ларис Моц на прізвисько Кутельнога. Щоб не минати жодну з міських брам, де їх могли побачити і впізнати, князь Ларис вивів утікачів крізь таємний хід з-під Маегорового Острогу, про який знав лише він сам.

Саме князь Ларис і порадив загонові розділитися — тоді навіть якщо когось упіймають, інші зможуть лишитися на волі. Панові Рікарду Терену наказано було доправити дворічного принца Маелора до князя Вишестража. Принцесу Джаяхаеру, простодушну й лагідну дівчинку шести років, віддали під опіку пана Віліса Зруба, який присягнувся безпечно відвезти її до Штормоламу. Жодному з двох лицарів не казали, куди лежить шлях іншого, щоб вони не виказали таємниці навіть на тортурах.

І лише сам Ларис знав, що король, знявши багаті шати та вдягнувши побиту сіллю одежину простого рибалки, заховався під купою тріски у рибальському байдаку під охороною одного лицаря-байстрюка, що мав родичів на Дракон-Камені. Кутельнога розсудив, що коли Раеніра дізнається про зникнення короля, то надішле по нього своїх шукачів… але човен не лишає слідів на воді, а нишпоркам навряд чи спаде на думку шукати Аегона на острові його сестри, просто у тіні її твердині.

Схований від світу, Аегон ще довго просидів би там тишком-нишком, тамуючи біль вином і ховаючи рубці від опіків під важким рибальським кобеняком… якби Сонцежар не віднайшов дорогу до Дракон-Каменя. Ми питаємо себе, як питало безліч людей до нас: що привело його назад до Драконощовби? Невже якесь первісне відчуття зманило пораненого дракона з наполовину відірваним крилом до місця його народження — димної гори, де він налупився з яйця? Чи може, він невідомо як — через довгі версти та буремні моря — взнав про присутність на острові короля Аегона і полинув до свого наїзника? Люди твердять навіть, що Сонцежар здалеку почув, як відчайдушно потерпає без нього Аегон. Та хто сміє казати, що знає серце дракона?

Опісля злощасного нападу князя Валиса Мутона, який вигнав Сонцежара з поля кісток та попелу біля Граківні, слід золотого дракона губиться в історії більше як на рік. (У дідицтвах Краббів та Брюнів подейкують, що дракон знайшов собі недовгий прихисток у темних смерекових лісах та печерах півострова Гостроклішня.) Крило зцілилося достатньо, щоб він міг злетіти, але приросло криво і лишилося слабким. Сонцежар не міг вже маяти у небі чи надовго лишатися у повітрі; щоб подолати навіть невелику відстань, дракон мусив напружувати останні сили. Та все ж якось він спромігся перетнути води затоки Чорноводи… бо то саме Сонцежар напав на Сірого Привида, і саме їхній двобій бачили жеглярі з «Нессарії». Пан Роберт Гуня тоді звинуватив Драконожера. Але гикавий Том Язик-Ковтуном, який завжди чув більше, ніж міг розповісти, примітив, пригощаючи волантинців пивом, що вони кілька разів згадали про золоті лусочки нападника. Проте луска Драконожера, яку він добре знав, була чорна, мов вугілля. І ось Двоє Томів разом зі своїми «родичами» (поміж яких лише пан Марстон справді мав із ними спільну кров: старший Том Борода-Ковтуном мав сестру, а пан Марстон був її байстрюком від лицаря, якому вона подарувала вінця цноти) сіли у невеличкий човен і підняли вітрило — шукати вбивцю Сірого Привида.

Обпечений король та скалічений дракон знайшли один в одному нову наснагу до життя. Щодня на світанку Аегон намагався підняти дракона в небо з їхньої схованки на самотніх східних схилах Драконощовби — уперше з часів Граківні. А тим часом Двоє Томів з їхнім родичем Марстоном Буруном повернулися на інший бік острова, вишукуючи спільників, які б допомогли їм захопити замок. Навіть на Дракон-Камені, давньому столі та твердині королеви Раеніри, вони знайшли чимало людей, що не плекали до королеви любові, кожен зі своєї причини: хтось журився за братами, синами та батьками, загиблими під час Засівання або у битві в Гирлі, хтось сподівався здобичі або високих урядів, а інші вірили, що син іде попереду дочки, і тому Аегон має більші права на престол.

Королева забрала усіх кращих вояків до Король-Берега. Дракон-Камінь — замок на острові, захищений кораблями Морського Змія та високими валірійськими мурами — вважався неприступним. Тому її милість залишила по собі лише невеличку залогу з людей, яких завважила за непотріб для свого війська: одних побила сивина, в інших ще молоко на губах не висохло, хтось був недолугий, дурнуватий або скалічений, хтось видужував од поранень, ще якісь видавалися не надто вірними, а когось підозрювали у боягузтві. Над усіма ними Раеніра поставила пана Роберта Гуню — свого часу здібного та вправного лицаря, який на старість, проте, неабияк розжирів.

Усі погоджуються, що пан Гуня непохитно стояв за справу королеви. Але багато вояків у залозі не поділяли його вірності, а навпаки — плекали справжні чи уявні образи від минулих часів. Серед тих вирізнявся пан Альфред Деркач, який охоче зрадив королеву за обіцянку князівського титулу, земельних статків та золота від Аегона II, щойно той поверне собі престол. Завдяки довгій службі при залозі Дракон-Каменя він добре знав усі сильні та слабкі місця замку, котрих стражників можна підкупити чи вмовити, а котрих доведеться вбити або захопити у полон — про що і переповів людям короля.

Коли настав умовлений час, падіння Дракон-Каменя не відняло й години. Люди, зваблені Деркачем, відчинили потерну в годину привидів і непоміченими впустили до замку пана Марстона Буруна та Тома Язик-Ковтуном з вояками. Один загін захопив зброярню, інший ув’язнив вірних стражників Дракон-Каменя та майстра-мечника, а пан Марстон зненацька застукав маестра Гунімора у його крукарні, щоб жодна звістка про напад не залишила замку. Вояків, що вдерлися до каштелянових покоїв несподівано для пана Роберта Гуні, очолив сам пан Альфред. Поки пан Гуня намагався підвестися з ліжка, Деркач встромив йому списа у величезне біле черево з такою силою, що вістря вийшло зі спини пана Роберта, пробило перину та солом’яник і застрягло аж у підлозі.

Тільки одна помилка порушила задум змовників. Коли Том Язик-Ковтуном зі своїми поплічниками вибив двері до опочивальні панни Баели, щоб захопити її у полон, дівчина вислизнула з вікна, видерлася дахом та мурами і досягла дворища. Люди короля подбали поставити варту коло стайні, де сиділи замкові дракони, але Баела виросла на Дракон-Камені й знала входи та виходи, їм невідомі. Переслідувачі спізнилися рівно настільки, щоб панна Баела встигла звільнити Місячну Танцівницю від ланцюгів і причепити їй до спини сідло.

І сталося так, що коли король Аегон II перелетів на Сонцежарі через димну вершину Драконощовби та почав знижуватися, готуючись переможно увійти до замку, міцно захопленого його прибічниками, де всі вірні королеві Раенірі люди мали або лежати мертвими, або сидіти у підземеллі, назустріч йому ринула Баела Таргарієн, донька принца Даемона від пані Лаени. Вона, як і її батько, не знала ані краплі страху.

Місячна Танцівниця була зовсім молода, світло-зелена, а на рогах, гребені та кістках крил виблискувала перловим забарвленням. Якщо відкинути великі крила, вона не переважала величиною бойового коня, а вагою навіть поступалася, проте була швидка та спритна. Сонцежар, хоча значно більший, не міг належно упоратися з погано зрощеним крилом і до того ж нещодавно отримав свіжі поранення від Сірого Привида.

Вони зустрілися посеред глухої темряви, що передує світанку. Примарні тіні у небі осяяли ніч яскравим вогнем. Танцівниця уникла Сонцежарового полум’я та щелеп, пірнула під його розчепірені пазурі, а тоді обернулася і подерла великого дракона ззаду, лишивши йому на спині довгу димливу рану і пошматувавши поранене крило. Спостерігачі унизу казали, що Сонцежар хилитався у повітрі, мов п’яний, намагаючись не впасти, а Місячна Танцівниця знову розвернулася і кинулася на нього, струменями випльовуючи вогонь. Сонцежар відповів гарячим, як з ковальського горнила, спалахом золотого полум’я — такого яскравого, що двір знизу наче освітило друге сонце. Пекельний вогонь вдарив Танцівницю просто у очі. Певно, тієї миті молоду драконицю засліпило, але вона не уповільнила польоту і врізалася у Сонцежара, утворивши суцільну плутанину крил, лап та хвостів. Поки вони падали, Танцівниця видерла зубами в Сонцежара з шиї кілька великих шматків плоті, а старший дракон занурив кігті їй у живіт. Огорнута вогнем та димом, сліпа і скривавлена, Місячна Танцівниця відчайдушно плескала крилами, намагаючись якось викрутитися, але не змогла уповільнити падіння.

Спостерігачі у дворищі кинулися врозтіч на пошуки рятунку, коли дракони гепнулися на твердий камінь, не припиняючи борюкатися. На землі швидкість та спритність Місячної Танцівниці погано прислужилися їй проти ваги та зросту Сонцежара, і скоро зелена дракониця завмерла назавжди. Золотий дракон заверещав переможно і спробував підвестися, але впав додолу, спливаючи гарячою кров’ю з ран.

Король Аегон зістрибнув з сідла, коли дракони ще не долетіли трьох сажнів до землі, і зламав собі обидві ноги. Панна Баела залишилася з Місячною Танцівницею до кінця. Розбита і обпалена, дівчина знайшла у собі силу відстібнути сідельні ланцюги й відповзти убік, поки її дракониця судомилася у смертних корчах. Альфред Деркач витяг меча, щоб дорізати Баелу, але Марстон Бурун вибив йому клинка з рук, а Том Язик-Ковтуном відніс її до маестра.

Так король Аегон II відібрав собі давнє дідицтво дому Таргарієн, заплативши за нього тяжку ціну. Сонцежар не був уже здатний літати і лишився у дворі там, де і впав. Спершу він живився тушею Місячної Танцівниці, а потім вівцями, яких йому різали стражники залоги. Сам Аегон II решту життя прожив у муках болю… та на хвалу його милості слід сказати, що цього разу він відмовився від макового молока.

— То хибний шлях, — твердив він, — і ним я більше не піду.

Невдовзі, коли король лежав у великій трапезній Тулумбасу зі скріпленими та перев’язаними ногами, з Сутіндолу прилетів перший з круків королеви Раеніри. Коли Аегон дізнався, що його зведена сестра повертається на «Віоланді», то наказав панові Альфреду Деркачу приготувати «належну зустріч» до її повернення.

Ось що сталося на Дракон-Камені перед тим, як королева Раеніра ступила на берег просто до братової пастки. Проте на відміну від нас нинішніх, королева про те нічого не відала.

Побачивши руїну, що лишилася від Сонцежара Золотого, Раеніра зареготала.

— Чиїх це рук справа? — спитала вона. — Не забути б подякувати!

— Сестро! — покликав її король з балкону.

Неспроможний ходити, ба навіть стояти, він сидів у кріслі, в якому його туди принесли. Стегно, зламане при Граківні, лишило Аегона зігнутим та покрученим, колись вродливі риси обличчя набрякнули й спотворилися від макового молока, половину тіла вкривали опіки. Та все ж Раеніра одразу впізнала його і промовила:

— Любий братику! А я сподівалася, ти вже помер.

— Де ж пак! Не раніше від тебе, — відповів Аегон. — Все-таки ти між нас старша.

— Втішно чути, що ти про це не забув, — зауважила Раеніра. — Схоже, ми опинилися у тебе в полоні… та мабуть, ненадовго. Моє вірне панство мене знайде і звільнить.

— Хіба що шукатиме аж у сьомому пеклі, — відказав король, і його люди вирвали Раеніру з обіймів сина.

Хтось розповідає, що за руку її тоді тримав пан Альфред Деркач, а інші називають двох Томів-Ковтунів — Бороду-батька та Язика-сина. Пан Марстон Бурун також стояв і дивився, вбраний у біле корзно, бо король Аегон за хоробрість ввів його до своєї Королегвардії. Та ані Бурун, ані хто інший з лицарів і панства, присутніх у дворі, не мовив жодного слова проти, коли король Аегон II наказав віддати свою зведену сестру драконові. Кажуть, що Сонцежар спочатку лишився байдужим до дарунку, але потім Деркач вколов груди королеви кинджалом, і пахощі крові розбурхали дракона. Він принюхався до її милості й раптом оповив королеву пеленою полум’я — так зненацька, що пан Альфред поспіхом відстрибнув убік, і на ньому запалало біле корзно. Раеніра Таргарієн встигла ще підвести обличчя до неба і заверещати останнє прокляття на голову свого зведеного брата. А тоді щелепи Сонцежара стиснулися на ній і відірвали руку разом з плечем.

Золотий дракон зжер королеву за шість укусів, лишивши саму тільки ліву ступню з литкою «на пожертву Морокові». Син королеви дивився нажаханий, неспроможний ворухнутися. Раеніра Таргарієн, «Втіха королівств» і «Королева на півроку», залишила земний паділ смутку двадцять другого дня десятого місяця року 130-го по Аегоновому Завоюванні, маючи тридцять три роки від народження.

Пан Альфред Деркач стояв за те, щоб убити і принца Аегона теж, але король Аегон йому заборонив. Хлопцеві було всього десять років, і він ще міг прислужитися як цінний заручник — так розсудив король. Зведена сестра Аегона загинула, та у полі ще й доти стояли прибічники Раеніри, яким його милість мусив дати ради, щоб безпечно почуватися на Залізному Престолі. Тому принца Аегона кинули скутим за шию, зап’ястки та гомілки до підземелля під Дракон-Каменем. Панни з почту покійної королеви, які походили з вельможних родин, потрапили до келій у Змій-Башті — чекати на викупи.

— Годі вже ховатися. Час настав! — оголосив король Аегон II. — Хай державою летять круки, хай усі знають, що загарбниця мертва, і законний король повертається нині додому, на престол своїх пращурів.

Та навіть для законних королів оголосити про свої права — то одне, а утвердити їх — зовсім інше.

У найближчі дні по смерті своєї сестри король ще чіплявся за надію, що Сонцежар зможе видужати і відновити сили для польоту. Але дракон щодалі слабшав. Рани на його шиї скоро загнилися і засмерділися. Гидко тхнув навіть той дим, який дракон видихав. Незадовго до смерті Сонцежар зовсім відмовився від їжі. На дев’ятий день дванадцятого місяця року 130-го по А.З. прегарний золотий дракон, слава і гордість короля Аегона, помер у дворищі Дракон-Каменя, куди впав після свого останнього польоту. Його милість гірко плакав по своєму улюбленцеві.

Коли журба трохи минула, король Аегон II скликав вірних йому людей і почав радитися, як краще повернутися до Король-Берега, знову зайняти Залізний Престол і возз’єднатися з матір’ю. Королева-удовиця зрештою перемогла свою страшну суперницю — хай лише тим, що зуміла її пережити.

— Раеніра ніколи не була королевою! — так оголосив король.

Він наполіг, що відтоді й довіку в усіх літописах і двірських грамотах його зведену сестру мусять величати лише принцесою, а титул королеви зберегти для його матері Алісенти та покійної дружини-сестри Гелаени — «справжніх законних королев». З волі короля і було вчинено.