Принцеса і королева, або Чорні та Зелені

VII. Дракон-Камінь

Тим часом насіння, посіяне Джакаерисом Веларіоном у його польоті на північ, нарешті почало проростати. У Білій Гавані, Зимосічі, Курганищі, Сестринові, Мартинові та при Місячній Брамі збиралися рушення і наймані затяги. Пан Крістон попередив нового принца-намісника: якщо до річкового панства, що наразі сидить у Гаренголі з принцом Даемоном, приєднається нова сила, то об’єднане військо можуть не стримати і міцні мури Король-Берега.

Аемонд, непохитно упевнений у своїй вояцькій вправності та нездоланній силі дракониці Вхагар, понад усе прагнув дати битву ворогові на його полі.

— Хвойда Дракон-Каменя нам не загрожує, — казав він. — Авжеж не більше, ніж Рябин і ота зрадницька зграя з Обширу. Головну небезпеку становить мій дядько. Щойно Даемон помре, як усі телепні, що зараз вимахують прапорами моєї сестри, розбіжаться по своїх замках і більше носа звідти не покажуть.

А тим часом на сході затоки Чорноводи королеві Раенірі велося недобре. Смерть сина Люцериса впала руйнівним ударом на голову жінки, виснаженої вагітністю і тяжкими пологами мертвої дитини. Коли звістка про загибель принцеси Раеніс досягла Дракон-Каменя, королева Раеніра та князь Веларіон перекинулися вельми гнівними словами. Останній винуватив королеву в смерті своєї дружини.

— Замість неї мали б летіти ви! — розпачливо горлав Морський Змій до її милості. — Адже Стаунтон посилав по вас, а ви звалили тягар битви на спину моєї жінки! Ще й заборонили своїм дорогеньким синочкам їй допомагати!

Усі в замку знали, що принци Джак та Джоф понад усе прагнули полетіти з принцесою Раеніс до Граківні на власних драконах. Саме Джак тепер, наприкінці року 129-го, зайняв чільне місце при «чорному» дворі. Найперше він замирився з Володарем Припливів і поставив його Правицею Королеви. Разом з князем Корлісом вони почали мудрувати, як напасти на Король-Берег та захопити його.

Пам’ятаючи про свою обіцянку Діві Долини, Джак наказав принцові Джофрі вилетіти до Мартинова на Тираксесі. Мункун вважає, що головним чином рішення Джака було викликане бажанням утримати молодшого брата якнайдалі від пекла війни. Та Джофрі не надто з того радів, бо прагнув довести свої чесноти у бою, і буркотливо погодився лише тоді, коли почув, що його надсилають для захисту Долини від драконів короля Аегона. Раена, тринадцятирічна донька принца Даемона від Лаени Веларіон, була обрана йому за супровід. Її знали під іменем Раена Пентоська, бо народилася вона у згаданому вільному місті за морем. Літати драконом дівчина не вміла, вилуплений з її яйця дракон помер кілька років тому, але з собою вона привезла у Долину ще три яйця і щоночі молилася, щоб вони налупилися.

Принц Дракон-Каменя мусив подбати і про безпеку своїх одноутробних братів: дев’ятирічного Аегона Молодшого та семирічного Візериса. Батько їхній, принц Даемон, нажив чимало друзів у Вільному Місті Пентосі, коли їздив туди замолоду. Джакаерис звернувся до князя, що правив у Пентосі, з проханням узяти двох хлопчиків до себе на виховання, доки Раеніра не утвердить себе на Залізному Престолі. У останні дні року 129-го по Аегоновому завоюванні юні принци сіли на думбас «Незнайбіда» — Аегон разом зі Штормохмарою, Візерис із незмінним яйцем у руках — і вирушили ним до Есосу. Морський Змій дав їм за супровід сім бойових кораблів, щоб уникнути зайвих пригод у дорозі.

Оскільки Сонцежар був поранений і нездатний залишити околиці Граківні, а Тессаріона знаходилася з принцом Даероном у Старограді, для оборони Король-Берега лишилося тільки двоє дорослих драконів. До того ж наїзниця Вогнемрії, королева Гелаена, днями та ночами лила сльози у душевному мороці й не могла тепер вважатися силою в битві. Отже, на варті столиці стояла сама тільки Вхагар. Жоден з живих драконів не міг рівнятися з Вхагар ані величиною, ані люттю, але Джак сподівався, що коли Вермакс, Сиракс і Караксес налетять на Король-Берег одночасно, то навіть «те старе сивопике стерво» не зможе їм протистояти. І все ж про Вхагар котилася така гучна слава, що принц ніяк не міг зважитися і міркував, як йому задіяти для нападу ще якихось драконів.

Дім Таргарієн правив на Дракон-Камені вже більше як два століття, відколи князь Аенар Таргарієн прибув туди з Валірії зі своїми драконами. У роду завжди трималися звичаю одружувати братів з сестрами — хоч рідних, хоч у перших — але чоловіки дому Таргарієн подеколи не цуралися шукати втіхи в дочок (і навіть дружин) своїх підданих, що мешкали у селах біля підніжжя Драконощовби, рільників та риболовів вузького моря. Ніде правди діти — до самого правління короля Джаяхаериса та Ласкавої Королеви Алісанни на Дракон-Камені царювало старовинне право першої ночі. Власне, те саме робилося і на решті Вестеросу, де князь або пан міг узяти до ліжка будь-яку дівчину зі своїх володінь у її шлюбну ніч.

Загалом у Семицарстві цей звичай зневажали — а надто ревниві людці, що не тямили честі, якою шанували їх власні володарі. Але на Дракон-Камені ті ниці почуття були майже невідомі, бо Таргарієнів сприймали там ближчими до богів, ніж до підлої людської породи. Тут нареченим, яких благословили Таргарієни у їхню шлюбну ніч, заздрили інші дівчата. Діти, народжені від права першої ночі, мали шану понад усіма іншими — ще й тому, що господарі Дракон-Каменя нерідко святкували з’яву таких дітей на світ щедрими дарунками золота, шовку та землі їхнім матерям. Про щасливих байстрюків казали «виткнувся з драконового насіння», а згодом стали кликати просто «насінням». Навіть після заборони права першої ночі деякі з Таргарієнів не кинули звичаю бавитися з дочками корчмарів та дружинами рибалок. А відтак «насіння» на Дракон-Камені не переводилося.

Принц Джакаерис конче потребував більше драконоїздців і драконів, тому звернувся до людей, уроджених з «драконового насіння», і заприсягся, що коли хтось опанує дракона, той отримає землю та статки, висвятиться у лицарі, сини його вродяться шляхетними панами, дочки підуть заміж за княжих дітей, а сам новий наїзник битиметься пліч-о-пліч з принцом Дракон-Каменя проти самозванця Аегона II Таргарієна та його зрадницького кубла.

Не усі, хто з’явився на принців заклик, були «насінням» або хоча б дітьми чи онуками «насіння». Драконоїздцями забажали зробитися кількоро лицарів з чаді королеви, серед них Регіментар її Королевогвардії — пан Стефон Морочник, а з ними безліч зброєносців, кухарчуків, жеглярів, стражників, мартоплясів, і навіть дві покоївки.

Але дракони — то не коні. Вони не надто охоче пускають людину до себе на спину, а відчувши загрозу, люто нападають у відповідь. Намагаючись стати драконоїздцями, шістнадцятеро людей наклали головами, а утричі більше скалічилося або обпеклося. Стефон Морочник спробував засідлати дракона Морського Серпанка і згорів на смерть. Князя Гормона Масея спіткала та сама доля при спробі опанувати Вермітора. Чоловікові на ім’я Сріблястий Денис, який стверджував, що є байстрюком Маегора Лютого, і чиє волосся та очі додавали його побрехеньці певної вірогідності, Вівцекрад відірвав руку від плеча. Поки Денисові сини намагалися щось вдіяти зі страшною раною, на них напав Драконожер, відігнав Вівцекрада і строщив батька разом з усіма синами.

Та принаймні Серпанок, Вермітор і Срібнокрилка були звичні до людей і якось уміли терпіти їх коло себе. На них свого часу літали верхи, і при дворі плекали надію, що три дракони ще зможуть прийняти нових наїзників. Зрештою ця надія справдилася. Вермітор, власний дракон Старого Короля, зігнув шию перед ковальським байстрюком, велетнем на прізвисько Гуго Громобій, а також Грізний Гуго. Улюбленицю Ласкавої Королеви Алісанни, Срібнокрилку, засідлав стражник Ульф Білий, або ж Ульф Пияк. Перше своє прізвисько він отримав за дуже світле волосся, а друге навряд чи потребує пояснень.

Морський Серпанок, що колись носив на спині Лаенора Веларіона, зрештою пустив на себе хлопця п’ятнадцяти років, відомого як Аддам з Короба. Про його походження літописці сперечаються й досі. Невдовзі після того, як Аддам з Короба довів свої чесноти — себто пролетів у небі на Морському Серпанку — князь Корліс наважився просити королеву Раеніру, щоб та вивела пляму байстрюцького народження з його імені, а заразом і з імені його брата. До прохання додав свій голос принц Джакаерис, королева погодилася, і Аддам з Короба — драконове насіння, байстрюцьке коріння — став Аддамом Веларіоном, спадкоємцем Плавня.

Три дикі дракони острова Дракон-Камінь не піддалися так легко, як ті, що раніше знали вершників. Утім, спроби опанувати їх не припинялися.

Вівцекрад, уславлений бридкою зовнішністю та кольором бурого намулу, налупився ще за молодості Старого Короля і мав велику пристрасть до баранини. Він налітав на отари по всіх околицях затоки від Плавня до Вендвиці, майже ніколи не шкодив вівчарям — хіба що ті намагалися йому завадити — але час від часу охоче ласував вівчарськими собаками.

Сірий Привид жив у димній печері високо на східному схилі Драконощовби, надавав перевагу рибі й частіше за все траплявся на очі над вузьким морем, де вправно вихоплював здобич з води. Забарвленням він був блідий, сіро-білий, у небі нагадував вранішній туман, а людей з їхніми справами сором’язливо цурався на протязі багатьох років.

Найбільший та найстаріший з диких драконів був Драконожер. Це ім’я він отримав за те, що по-перше, був помічений за поїданням трупів мертвих драконів, а по-друге, мав звичку налітати на гнізда Драконощовби і безсоромно жерти яйця та новоналуплених дракончиків. Зухвалі приборкувачі драконів пробували сісти на нього десяток разів, та лише прикрасили його печеру своїми розкиданими кістками.

Поміж «драконового насіння» не знайшлося жодного дурня, який схотів би потурбувати Драконожера (а якщо котрийсь і знайшовся, то живий він не повернувся, і нам про нього нічого не відомо). Деякі шукали нагоди засідлати Сірого Привида, та не могли його знайти, бо він вправно уникав людей. Виманити Вівцекрада виявилося трохи легше, але то був звір підлий та гнівний і згубив більше «насіння», ніж три «замкові» дракони разом. Одним із тих, хто сподівався його приборкати (після невдалих пошуків Сірого Привида) був Алин з Короба. Вівцекрад йому не скорився, і коли Алин викульгав з драконового лігва у палаючому одязі, лише поспіх брата урятував йому життя. Морський Серпанок відігнав дикого дракона геть, а Аддам збив полум’я власною киреєю. Алин Веларіон носив рубці від тієї спроби на спині та ногах решту свого довгого життя і вважав за щастя, що не втратив його зовсім. Багато інших «насінин»-пошукачів місця на спині Вівцекрада знайшли собі місце хіба що у його череві.

Зрештою брунатний дракон був скорений хитрістю та впертістю шістнадцятирічної «темнавки» на ім’я Кропивка. Дівчина щоранку приносила йому свіжозабиту вівцю, доки Вівцекрад не почав охоче її вітати і навіть чекати на зустріч. Вона була чорноволоса, кароока, брунатна шкірою, худорлява, лайлива, брутальна і безстрашна… ось якою запам’ятали люди першу і останню наїзницю дракона Вівцекрада.

Принц Джакаерис досяг своєї мети — у смерті та болю, серед залишених у скорботі вдовиць, між пошматованих та обпечених до кінця життя чоловіків постало четверо нових драконоїздців. Добіг кінця 129-й рік по Аегоновому завоюванні. Принц наготувався вилетіти проти Король-Берега. Для нападу було призначено день першого повного місяця нового року.