Принцеса і королева, або Чорні та Зелені

I. Король-Берег

Незгода у вінценосному сімействі здавна тліла десь на глибині, але неприхована ворожнеча спалахнула на третій день третього місяця року 129-го по А.З., коли хворий, прикутий до ліжка у Червоному Дитинці Король-Берега король Візерис I Таргарієн заплющив очі перепочити і помер, не прокинувшись віді сну. Тіло його було знайдене слугою при королівській опочивальні в годину кажана, коли король мав звичку випивати кухоль трав’яного узвару. Челядин прожогом кинувся повідомити сумну звістку королеві Алісенті, чиї покої розташувалися поверхом нижче від королівських — і нікому, окрім неї, щоб не здіймати загального галасу. На смерть короля чекали вже давно, тому королева Алісента зі своїми прибічниками, яких при дворі та в державі кликали «зеленими», заздалегідь навчила усю сторожу і челядь Візериса, що їм робити, коли сумний день нарешті настане.

Королева Алісента хутко поспішила до опочивальні короля у супроводі пана Крістона Колія, Регіментаря Королегвардії. Щойно вони упевнилися у смерті Візериса, як її милість наказала замкнути опочивальню, докласти до неї королівську печатку і поставити сторожу. Челядина, що знайшов тіло короля, теж замкнули, щоб він не розповсюдив новину передчасно. Пан Крістон повернувся до Башти Білого Меча і надіслав братчиків Королегвардії по радників малої ради короля. Настала година сови.

За тодішніх часів так само, як і нині, присяжне братство Королегвардії складалося з семи лицарів, непохитно вірних і уславлених вояцьким умінням. Вони складали священні обітниці віддати своє життя до останньої краплі на захист особи короля та його кревних родичів. У ніч смерті Візериса в Король-Березі перебувало лише п’ятеро братчиків білого корзна: сам пан Крістон, пан Арик Каргил, пан Рікард Терен, пан Стефон Морочник та пан Віліс Зруб. Пан Ерик Каргил (близнюк пана Арика) і пан Лорент Марбранд, що знаходилися з принцесою Раенірою на Дракон-Камені, про смерть короля нічого не відали і безтурботно спочивали тієї ночі, коли їхні брати по зброї поспіхом піднімали радників з ліжок.

У покоях королеви просто під опочивальнею, де вистигало тіло її ясновельможного чоловіка, зібралося таке товариство:

— її власний батько, пан Отто Вишестраж, Правиця Короля;

— пан Крістон Колій, Регіментар Королегвардії;

— великий маестер Орвил;

— князь Лиман Чмелик, вісімдесятирічний коронний підскарбій;

— пан Тайлан Ланістер, коронний корабельник, брат князя Кастерлі-на-Скелі;

— князь Ларис Моц на прізвисько Кутельнога, господар на Гаренголі, коронний шепотинник;

— князь Яспер Вильд на прізвисько Залізне Берло, коронний правник.

На початку наради великий маестер Орвил нагадав, які обряди за звичаєм та законом мусять супроводжувати смерть короля:

— До двору для здійснення належних відправ та піднесення молитов про душу його милості слід прикликати септона Євстахія. До принцеси Раеніри на Дракон-Камінь має негайно вилетіти крук зі звісткою про смерть її батька. Можливо, їхня милість пані королева зізволять написати листа власноруч, щоб пом’якшити тяжкий удар словами співчуття? Але найперше треба наказати, як ведеться здавна, щоб про смерть короля оголосили калатанням дзвонів. І звісно, ми мусимо почати приготування до вінчання королеви Раеніри на царство…

Але пан Отто Вишестраж зненацька обірвав маестра.

— Усе це зачекає, — оголосив він, — доки ми не вирішимо, хто успадкує престол.

Як Правиця, він єдиний міг говорити голосом короля і сидіти на Залізному Престолі за відсутності його милості. Візерис дав йому до рук владу над усім Семицарством, і пан Отто мав лишатися при ній, «доки не увінчають короною нашого нового короля».

— Ні, доки не увінчають нашу нову королеву! — різко заперечив князь Чмелик.

— Короля! — наполягала королева Алісента. — За всіма правами Залізний Престол мусить перейти до найстаршого законного сина його милості.

Розпочалася суперечка, і тривала вона мало не до світанку. Князь Чмелик рішуче стояв за принцесу Раеніру. Старий підскарбій, який служив королю Візерису усі роки, що той сидів на престолі, а почав службу ще за його діда Джаяхаериса Старого, нагадав раді, що Раеніра старша від свого брата і має у жилах більше крові Таргарієнів, що покійний король обрав саме її за свою наступницю і кілька разів відмовлявся переглянути своє рішення, незважаючи на потуги королеви Алісенти та її «зелених», і що багато сотень вельмож та лицарів уже склали принцесі присягу на вірність 105-го року по А.З., пообіцявши перед лицем богів захищати її права.

Але його палку промову слухали вуха, різьблені з каменю. Пан Тайлан завважив, що з панства, яке свого часу заприсяглося підтримати спадкові права принцеси Раеніри на престол, багатьох вже не лишилося серед живих.

— Відтоді минуло аж двадцять чотири роки, — казав він. — Що до мене, то сам я був дитиною, і присяги тієї не складав.

Залізне Берло, коронний правник, спершу згадав Велику Раду 101-го року, тоді обрання Баелона замість Раеніс покійним Старим Королем у 92-му, а далі довго просторікував про Аегона Завойовника, його сестер і святий андальський звичай, що згідно нього усякий законний син має вищі права, ніж якась там дочка.

Пан Отто зі свого боку нагадав радникам, що чоловіком Раеніри є ніхто інший, як принц Даемон.

— Ми усі знаємо його норов та звичай! Будьте певні: якщо Раеніра таки сяде на Залізний Престол, то правити над нами насправді буде її чоловік — важкою рукою і безжальними карами, як свого часу Маегор Лютий! Першою злетить з плечей моя голова — годі й сумніватися. Але ваша королева, моя рідна донька, теж недовго заживеться на світі.

Королева Алісента відгукнулася луною:

— Жоден із тих двох не зглянеться і на моїх дітей! Аегон з братами — законні сини короля, вони мають на престол більші права, ніж її байстрюцький понос. Даемон знайде нагоду, аби загнати нас усіх у могилу, ба навіть Гелаену з її малими діточками! Не забувайте — це ж один з її Моциків вийняв Аемондові око. Хай він тоді був ще хлопчаком, але ж з хлопчаків виростають чоловіки, а усі байстрюки від народження — зрадливі покручі!

Слово узяв пан Крістон Колій. Він нагадав усім: якщо принцеса здобуде престол, то успадкує його після неї Джакаерис Веларіон.

— Врятуй, Седмице, державу, де на Залізний Престол пускають байстрюцьку кров!

Лицар згадав про хтиві звичаї Раеніри та безчесність її чоловіка.

— Вони удвох перетворять Червоний Дитинець на дім розпусти, де не почуватиметься безпечно жодна цнотлива дочка чесних батьків, жодна гожа дружина порядного чоловіка! Та й хлопчики муситимуть стерегтися… бо ми добре пам’ятаємо, що за один був її Лаенор.

Літописи не кажуть, чи промовив князь Ларис Моц хоча б слово у тій суперечці. Утім, його мовчанню ніхто б не здивувався. В разі потреби коронний шепотинник виявляв чимале красномовство, але зазвичай беріг слова, як скнара береже найдрібнішу монету, і радше слухав, ніж говорив.

— Якщо позбавити принцесу її спадку, — попередив раду великий маестер Орвил, — то напевне спалахне війна. Раеніра ніколи не скориться долі, яку їй готують. Адже вона має драконів.

— І друзів теж! — виголосив князь Чмелик. — Людей честі, які не забули обітниць, проказаних перед нею та її батьком! Я вже старий, та ще не досить, щоб сидіти і покірно слухати, як мерзенні людці змовляються вкрасти престол в законної володарки!

Сказавши своє слово, князь підвівся і хотів піти геть. Але пан Крістон Колій штовхнув старого назад у крісло і перетнув йому горлянку кинджалом. Так першою кров’ю, пролитою в «Танку драконів», стала кров князя Лимана Чмелика — коронного підскарбія Семицарства, який багато десятиліть поспіль урядував над скарбницею та монетною справою держави.

Смерть князя Чмелика припинила усі незгоди. Решту ночі рада міркувала над тим, щоб якнайскоріше повінчати нового короля на царство (ніхто не заперечував, що зволікати не можна), і складала списки можливих спільників та ворогів на випадок, якщо принцеса Раеніра не визнає короля Аегона.

Принцеса тоді саме готувалася на Дракон-Камені до пологів. «Зелені» королеви Алісенти розсудили, що перемога вже в них у кишені: якщо вдасться щонайдовше не пустити до Раеніри звістку про смерть короля, то коли вона почне діяти, буде вже запізно.

— А якщо нам пощастить, хвойда не підведеться живою з породільського ложа! — мовила тоді королева Алісента.

Тієї ночі не вилетів жоден крук, не закалатав жоден дзвін. Челядь, що знала про смерть короля, сиділа у підземеллі. Панові Крістонові Колію доручили схопити тих «чорних», що лишилися при дворі — тобто усе панство та лицарство, прихильне до принцеси Раеніри.

— Не чиніть насильства, якщо вони не опиратимуться, — наказав пан Отто Вишестраж. — Хай не завдадуть шкоди жодному з тих, хто схилить коліно і присягне на вірність королю Аегону!

— А хто не схилить і не присягне? — спитав великий маестер Орвил.

— Ті з власної волі зробляться зрадниками, — відповів Залізне Берло, — і мають померти зрадницькою смертю.

Тоді вперше розтулив рота князь Ларис Моц, коронний шепотинник. Єдині його слова були такі:

— То присягнімося першими, щоб серед нас не лишилося жодного зрадника. — Кутельнога дістав кинджала і накреслив червону риску поперек долоні. — Складемо присягу на крові, що зв’яже нас у одне братство до самої смерті.

Кожен зі змовників порізав собі долоню, зчепив її з долонями інших і присягнувся бути їм довіку побратимом у житті та смерті. Єдину лише королеву Алісенту звільнили від кривавої присяги, бо зглянулися на її жіночу стать.

Над містом займався світанок, коли королева Алісента надіслала Королегвардію по своїх синів. Принц Даерон, найласкавіший і найсумирніший з її дітей, гірко плакав про смерть батька. Одноокий дев’ятнадцятирічний принц Аемонд знайшовся у зброярні, де вдягав кольчужно-панцирний обладунок для ранкового навчання у замковому дворі.

— То королем став Аегон? — спитав він пана Віліса Зруба. — Чи ми тепер мусимо цілувати стару курву в її смердючу піхву?

Принцеса Гелаена саме снідала з дітьми, коли по неї прийшла Королегвардія… але на питання, де знайти принца Аегона, її брата і чоловіка, відповіла лише:

— Не у моєму ліжку, це вже напевне. Пошукайте під ковдрами, не соромтеся.

Нарешті принца Аегона знайшли коло його коханки. Спершу принц відмовлявся брати участь у заколоті своєї матері.

— Спадкоємицею престолу є моя сестра, — казав він. — Що я буду за брат, якщо захочу вкрасти першоріддя у власної сестри?

Та пан Крістон почав переконувати принца, що Раеніра напевне стратить і його самого, і його братів, щойно отримає корону.

— Поки живий на світі хоч один законно уроджений Таргарієн, жоден Моц не має надії сісти на Залізний Престол, — казав Колій. — Раеніра муситиме стяти вам усім голови, якщо хоче, щоб після неї правили її байстрюки.

Єдине це, і ніщо інше, змогло переконати Аегона прийняти корону від малої ради престолу Семицарства.

Коронним підскарбієм замість убитого князя Чмелика став пан Тайлан Ланістер. Він негайно ж наклав руку на королівську скарбницю. Все золото корони розділили на чотири частини. Одну з них довірили на безпечне зберігання Залізному Банкові Браавосу, іншу надіслали під міцною вартою до Кастерлі-на-Скелі, а третю — до Старограду. Решту грошей мали вжити на хабарі та подарунки, на винаймання охочепіхотних та охочекомонних полків. Щоб заповнити колишню посаду пана Тайлана, коронного корабельника, пан Отто звернувся до Залізних островів. Він надіслав крука шістнадцятирічному князеві Далтону Грейджою — зухвалому та кровожерливому Рудому Кракену, Великому Женцеві Пайку — і пообіцяв йому за вірність звання адмірала та місце у раді.

Минув день, потім другий. Ані септонів, ані сестер-мовчальниць не кликали до опочивальні, де набрякав та гнив король Візерис. У місті не калатали дзвони. Круки, щоправда, вилітали, але не на Дракон-Камінь, а до Старограду, Кастерлі-на-Скелі, Водоплину, Вирію, до багатьох вельмож та лицарів, підтримки яких королева Алісента сподівалася для свого сина.

На білий світ видобули та ретельно вивчили літописи Великої Ради 101-го року. Було помічено, хто з панства висловився за Візериса, а хто за Раеніс, Лаену або Лаенора. Серед зібраних тоді на раду вельмож двадцятеро проти одного надавали перевагу чоловікові-пошукачеві престолу перед жінкою. Але були й незгодні, доми яких майже напевне стали б за принцесу Раеніру вже зараз, якби справа дійшла до війни. Пан Отто розсудив, що принцеса матиме за себе Морського Змія та його кораблі, а з ним інше панство східного узбережжя: напевне князів Бар-Емона, Масея, Кельтигара та Крабба, а може, навіть Вечерницю, господаря на Тарфі. Утім, якщо не рахувати Веларіонів, то все були не надто значні доми. Про північан рада непокоїлася більше: у Гаренголі за Раеніс рішуче висловлювався князь Старк, а з ним і значкові пани Зимосічі: Турстани з Курганища та Мандерлі з Білої Гавані. Дім Арин теж не викликав довіри, бо наразі у Соколиному Гнізді правила жінка — панна Джейна, Діва Долини, чиї власні права могли бути піддані сумніву, якщо принцеса Раеніра не отримає престолу.

Найбільшою ж небезпекою видавався Штормолам, бо дім Баратеон завжди непохитно стояв на варті прав принцеси Раеніс та її дітей. Старий князь Боремунд вже помер, але його син Боррос лишився ще непримиреннішим, ніж батько. Штормове панство дарувало йому цілковиту підтримку і ладне було піти за своїм володарем хоч куди.

— То зробімо так, щоб він привів їх не аби куди, а до нашого короля, — розсудила королева Алісента.

І послала по свого другого сина. Того дня до Штормоламу вилетів не крук, а Вхагар — найстаріша і найбільша дракониця Вестеросу. На її спині летів принц Аемонд Таргарієн з сафіром у очниці вибитого ока.

— Твоя мета — завоювати руку однієї з доньок князя Баратеона, — казав йому дід, пан Отто, перед відбуттям. — Будь-якої з чотирьох. Схили її до шлюбу, відгуляй весілля, і князь Боррос віддасть штормовий край під прапор твого брата. Але якщо тебе спіткає поразка…

— Не спіткає! — заперечив принц Аемонд. — Аегон матиме на своєму боці штормовий край, а я в себе при боці — штормову панну.

Доки принц Аемонд вирушив до Штормоламу, сморід з опочивальні покійного короля вже розповсюдився Маегоровим Острогом, а разом зі смородом замком та двором пішли гуляти найдикіші плітки і побрехеньки. Підземелля під Червоним Дитинцем проковтнули стільки людей, підозрюваних у зраді, що навіть верховний септон почав дивуватися, куди це вони зникають, і спитав про декого в листі, надісланому з Зоряного Септу Старограду. Пан Отто, найприскіпливіший та найретельніший Правиця в історії Семицарства, бажав мати більше часу для приготувань, але королева Алісента розуміла, що далі зволікати не можна, бо принцові Аегону вже в печінках сиділа потаємність змови.

— То я король чи ні?! — вимагав він відповіді від матері. — А якщо я король, то хочу мати корону! Вінчайте мене!

Дзвони закалатали на десятий день третього місяця року 129-го по А.З., оголошуючи кінець попереднього царювання. Нарешті великому маестрові Орвилу дозволили вислати круків, і чорні птахи сотнями злетіли у небо, розносячи до кожного кутка держави звістку про сходження Аегона на престол. Послали по сестер-мовчальниць, щоб ті підготували тіло до спалення, і на блідих конях у всі кінці Король-Берега рушили ражаки, вигукуючи до людей столиці:

— Король Візерис помер! Хай живе король Аегон!

Чуючи оповісників, одні люди плакали, інші раділи, та більшість простолюддя застигла мовчки, збентежена і нашорошена. Подекуди чулися голоси:

— Хай живе наша королева!

Тим часом при дворі поспіхом готувалися до вінчання короля на царство. За місце для нього обрали Драконосхрон — там на лавах під могутнім склепінням могло сісти вісімдесят тисяч людей, а товсті стіни, міцний дах та велетенські спижеві двері утворювали твердиню, яку легко було захистити у разі, якби зрадники спробували втрутитися.

У призначений день пан Крістон Колій поклав рубінового вінця Аегона Завойовника на чоло старшого сина короля Візериса та королеви Алісенти і проголосив початок царювання Аегона з дому Таргарієн, Другого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя і на державі господаря. Мати короля, королева Алісента, улюблениця простолюддя, поклала власну корону на голову своєї дочки Гелаени, сестри і дружини Аегона. Поцілувавши доньку в щоки, мати стала перед нею на коліна і промовила:

— Вітаю вас, моя королево!

Верховний септон у Старограді був надто старий та слабкий, щоб їхати до Король-Берега власною особою. Помазати чоло короля Аегона святими єлеями та благословити сімома іменами бога всевишнього випало септонові Євстахію. Зблизька помазання бачило небагато очей, але особливо гострі з них помітили, що при новому королі знаходиться четверо білих лицарів, хоча зовсім нещодавно було п’ятеро. Аегон II зазнав своєї першої втрати попередньої ночі: пан Стефон Морочник, лицар Королегвардії, утік з міста разом зі зброєносцем, двома пахолками та чотирма стражниками. Під покровом ночі вони вийшли з потерни до берега, де на них чекав рибальський байдак, готуючись відвезти до Дракон-Каменя. З собою вони несли вкрадену корону: обруч жовтого золота, прикрашений сімома каменями різних кольорів. То була корона, яку носив король Візерис, а перед ним — Старий Король Джаяхаерис. Коли принц Аегон вирішив вдягти залізного з рубінами вінця свого тезка Аегона Завойовника, королева Алісента наказала зачинити корону Візериса у скарбниці. Але підкоморій, якому вона доручила справу, накивав п’ятами і забрав корону з собою.

Після вінчання на царство ті лицарі Королегвардії, що лишилися при дворі, супроводили Аегона до його дракона — пречудово гарної істоти з золотою лускою та блідо-рожевими перетинками на крилах. Сонцежаром звався той дракон, подібний до золотого вранішнього сонця. Мункун пише, що король тричі облетів місто, перш ніж сісти всередині мурів Червоного Дитинця. Пан Арик Каргил супроводив його милість до освітленої смолоскипами престольної палати, Аегон II зійшов угору сходами Залізного Престолу перед натовпом вельмож та лицарів, і шана їхня загриміла палатою на тисячу голосів.