Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Розділ третій ДВА СТРАДНИЦЬКІ ОБЛИЧЧЯ БЛИЩАТЬ ПІД ДРІБНИМ ДОЩЕМ…

Справжня пригода почалася для мене, власне, тільки напередодні Різдва. Ті муки ревнощів, які відтоді вже не залишали мене, — то вони винні, що я так добре запам'ятала цей день, двадцять третього грудня.

Чи підозрювали вони, троє моїх супутників, про мою таємницю? Тільки бог знає, як старанно я приховувала ревнощі в найглибшій глибині своїх думок, своїх ночей…

Інгвільд, я гадаю, нічого про те не відала. А він сам, Ян? Що означали оті дивні його погляди, що їх я іноді ловила на собі, про що він думав, мріяв? Один тільки Гійом, мій розумний, проникливий брат, здогадався про все з самого початку. А можливо і Капітан також…

Щоб пригадати цей зимовий день, який завдав мені стільки журби й тривоги, доведеться розповісти про «неї», ту жінку, що перестріла нас на дорозі, про маленьку даму з міста, поважну, добропристойну і таку незвичну в цій лісовій глушині, куди ми забралися в пошуках різдвяної ялинки. Дивна річ: її несміливі жести й майже боязкий голос якось незрозуміло вплинули на Яна, зробили і його в той день якимсь боязким, несміливим і водночас на диво мовчазним.

З тієї довгої прогулянки в моїй пам'яті закарбувалося найнезначніше: ворони, які безстрашно перетинали лісову стежку всього за кілька метрів од нас, далекий кучерявий димок, що клубочився над хатиною лісника. Я чула, як шелестять глицею і потріскують на морозі дві зрубані ялинки, що їх ми волокли у візку. Скрипіли погано змащені колеса, підкидаючи ялини на вибоїнах.

Гійом щось співав своїм прегарним голосом, і мелодія лунала просто божественно. Навіть Ян не наважувався йому підспівувати. Інгвільд обгорнула шию довгим червоним шарфом, і один кінець його маяв за її спиною, наче стяг кольору наших радісних вакацій…

Ми йшли широкою лісовою стежкою. З усіх сторін нас обступав ліс, і тільки вгорі відкривався клаптик неба, ясного й холодного. Цілі армади дерев, мовчазних і доброзичливих, відокремлювали нас від усього світу. І в нас, чотирьох великих дітей, на порозі Різдва щось тремтіло всередині, неначе в передчутті щастя.

Уже повертаючись додому, ми спинилися край дороги. Лісоруби, видно, недавно зрубали старий бук і покинули його на стежці. Хлопці посідали верхи на нього, а ми з Інгвільд спустилися в улоговину, щоб розпакувати там свої припаси і поснідати. Гійом і Ян підсміювалися з мене, що я загорнула цілу купу бутербродів у благеньку серветку, де було більше дірок, ніж цілих місць.

— Жінка, яка любить вино й говорить по латині, нічогісінько не варта в сімейному житті! — глибокодумно зауважив Гійом.

Ян усміхнувся чарівною усмішкою:

— Ну, шановна пані економко, що ти приготуєш нам на святвечір? Філе з кізочки в латинській підливі?

І він кинув не мене лукавий погляд співучасника, що сповнив моє серце радістю: справді, та наша подорож до країни Вергілієвих пастушків, удвох, у кабіні автомашини, осяяної промінням призахідного сонця, — то було минуле, що належало тільки нам двом. У ту мить я майже забула, як боляче вразив він мене своїми різкими словами, коли я виходила з його кімнати: «Чому це дівчата завжди такі ревниві?»

Коли ми підвелися, щоб рушити далі, візок з ялинками взявся тягнути Ян. Я трохи затрималася, загортаючи у серветку рештки сніданку, потім почала тугіше затягувати ремінь на рюкзаку, котрого покинув Гійом. Залізна застібка заіржавіла, довелося трошки помучитися, поки застебнула її, і коли я вже впоралася, Гійом та Інгвільд простували далеко попереду. Зате Ян тягнув свій візок зовсім повільно, не поспішаючи, і здавалося, чекав на мене. Я теж схопилася за дишель візочка, щоб допомогти йому. Та Ян, з усього видно було, не дуже квапився. Я відчула, що він раптом якось незвично збентежився і ніби хоче мені щось сказати, тільки не наважується. І тільки тоді, коли ті двоє зникли з очей, завернувши на якусь лісову стежку, Ян нерішуче почав:

— Фанні…

— Що?..

— Фанні, ти можеш мені щось пообіцяти?

— Це залежить…

— Ну, гаразд… Якщо колись… я поїду… Якщо я поїду разом з Інгвільд… то щоб ти ніколи, чуєш, — ніколи! — не думала…

Я підвела голову і тривожно глянула на нього.

— Що не думала?.. — нетерпляче зажадала я пояснення.

— Не думала, що я їду з нею, бо це тішить мене! Він так само дивився кудись удалину, наче мене й не було поруч. Я відчувала себе зовсім приголомшеною. Раніше не раз уявляла собі, як Ян викрадає одну юну дівчину, садовить її на свого баского коня, і вони вдвох мчать кудись далеко-далеко, а він освідчується їй у коханні під романтичним сяйвом місяця. А тут — маєш: як же це так, чому він повинен колись поїхати разом з Інгвільд? Адже він забере з собою не тільки її, але й усе, що прийшло до нас разом із його появою: свою таємницю, дивну пригоду, гарячкове хвилювання, якийсь новий палкий смак у житті, і цю ніжну дружбу, і… себе самого… А ми ж усі так полюбили його і залишимося тут самотні, бо в нас віднімуть усе, навіть те, що ми мали до його приходу… А Ян тим часом наполягав на своєму:

— Ну, скажи, Фанні, пообіцяй мені, що ти ніколи не повіриш…

— Обіцяю. Ніколи не повірю, — збентежено пробурмотіла я. — Але ж…

— Це найголовніше. А все інше… усе, що буде потім, — то не залежатиме від мене!

Ян не хотів більше нічого говорити. Я раптом відчула, що він дивиться на мене, і підвела голову. Погляд його був такий серйозний і сумний, що я вся затремтіла. А він уже відвів очі, зітхнув і всміхнувся щирою дитячою усмішкою.

— Та ти не турбуйся, Фанні! — закінчив, по-товариськи поплескуючи мене по плечу.

А я не знала, що й думати, бо в серце моє вже закралося оте дивне болісне почуття…

За хвилину перед нами з'явилася вона, ота жінка в чорному.

Виринула якось зненацька, кроків за двадцять од нас, там, де дорога завертала праворуч. Ян здригнувся, побачивши її, і візок, що ми тягнули разом, аж сторчма став. Якусь мить я бачила, як його погляд перебігає з одного боку дороги на другий, і вираз у нього був, мов у хлопчиська-бешкетника, пійманого на гарячому. Але жінка вже помітила нас, і її пильний погляд, спрямований на Яна, здавалося, не давав йому зрушити з місця.

Я розгублено дивилася на маленьку міську жінку, одягнену в усе чорне: її похмура постать так вирізнялася на фоні білого зимового лісу.

Сиве волосся жінки, зв'язане на потилиці у вузол, прикривав старомодний капелюшок. У руці в неї була сумочка, на пальцях — шкіряні рукавички. На ногах — трохи стоптані і скривлені міські черевики.

На якусь мить її неспокійний погляд затримався на мені, і я відвернулася, бо очі в неї були такі сумні-сумні, а на смиренно-покірливому обличчі лежала печать великої втоми. Я відчула збентеження і навіть докори сумління, незбагненні для мене, бо хіба ж могла я тоді розгадати в її благальному погляді, яку звістку несе ця смиренна жінка своїй втраченій любій дитині?

Жінка стояла нерухомо за кілька кроків од нас і чекала.

— Зажди тут! — звелів мені Ян, кидаючи дишель візка.

Він рушив до жінки, і вона зробила поривчастий рух, ніби хотіла кинутися до нього, міцно обняти, пригорнути, але одразу опанувала себе, знітилась і похилила голову. Вона почекала, поки він підійшов до неї, і якось злякано швидко пробурмотіла щось. Та хоч як тихо вона говорила, я все-таки розібрала її слова:

— Це не може так далі тривати, хлопчику мій. Я мушу з тобою поговорити.

Я здригнулася. Лист, що його Інгвільд прочитала тоді в кімнаті Яна, теж починався цими ж словами: «Хлопчику мій…» Отже, його написала ця жінка?

— Я добре розумію, що не може, — відповів Ян. — Твоя правда. Нам треба поговорити. Але не тут, не зараз…

Він здавався в ту хвилину таким нещасним!

— Завтра, якщо хочеш… — вів далі.— Так, завтра неділя, — о п'ятій годині, у мене вдома.

— Добре, — покірно згодилася вона. — Завтра.

— А тепер облиш мене, благаю тебе, облиш! — різко промовив він, і я ще подумала тоді: а може, він гнівається на неї через те, що вона своєю несподіваною появою порушила нашу чудесну самотність?

Ще якусь коротку мить я бачила їх обох, таких несхожих, різних. Ну що могло бути спільного між цією маленькою зів'ялою жінкою і цим високим хлопцем, іскрометним і сильним? Ось він кинув на неї швидкий погляд, сповнений тихого жалю, ніби перепрошуючи за свою суворість; потому швидко рушив геть і повернувся до мене.

— Ходімо! — владно сказав.

Схопив дишель візка і рвучко потягнув мене за собою. Жінка не посміла піти слідом за нами. Я боялася обернутися. Мені здавалося в ту мить, що я боюся Яна.

І ще я відчувала себе винною, ніби він догадався, що я все чула, і докоряв мені, що я стала на бік цієї жінки…

Він був тут, поруч зі мною, так само, як і за кілька хвилин до того, коли так щиро й довірливо говорив зі мною, але це був уже не той Ян, і я сама була вже не та.

Він не звертав тепер на мене ніякої уваги, йшов, широко ступаючи, і мені доводилося майже бігти, щоб не одставати від нього. Обличчя йому знову стало похмуре, непривітне, як у минулі сумні дні. Коли нарешті ми наздогнали Інгвільд та Гійома, я була задихана, червона й насилу стримувала сльози.

Не знаю, що подумали вони, побачивши нас, але Гійом одразу ж спокійно заговорив:

— Ви зустріли в лісі жінку в чорному, що шукала тебе, Яне? Вона спитала, чи ти часом не з нашої компанії…

Вже коли ми повернулися до Сонячних Дзиґарів і Ян поїхав додому, я коротко розповіла братові про нашу таємничу зустріч у лісі. Гійом, завжди такий щирий і делікатний зі мною, не розпитував, що сталося між нами, хоч він, напевно, прочитав на наших обличчях тривогу і неспокій. І я нічого більш не сказала йому, бо ще не прийшла пора розкрити перед кимось мою таємницю.

Сталося так, що я вдруге зважилася на нечесний вчинок щодо Яна. Але тоді, першого разу, я почувала такі докори сумління! А тепер мене переслідувала думка, що, розкривши до кінця Янову таємницю, я зможу, зрештою, допомогти йому.

Отож у неділю, о п'ятій годині, я зібралася йти на склад мукомельні. Не попросила Гійома супроводити мене. Можливо, підсвідомо боялася, що він зі своєю прямотою відмовиться. Та, певно, помітивши, що я збираюся йти з дому, він догадався, куди я так поспішаю…

Причаївшись у темряві на горищі і припавши вухом до дверей Янової кімнати, я напружено вслухалася, силкуючись почути щось, хоч це було нелегко: навколо завивав вітер, і від того крокви і лати скрипіли. Ян говорив голосно і майже брутально. Жінка відповідала йому тихше, приглушено. Розмову раз у раз переривали паузи. Видно, Ян ходив туди й сюди по кімнаті.

— Ти не зможеш перешкодити мені лишатися тут, скільки я схочу! — гнівно кричав він.

— Але ж ти не наважуєшся поговорити з ним, — відповідав жіночий голос, — чого ж тоді лишатися? Твоє перебування поблизу Фовемберга втрачає всякий глузд.

Я здригнулася: Фовемберг — це ж трохи й наші Сонячні Дзиґарі. Отже, можливо і ми теж якось причетні до Янової таємниці?

Та в цю мить знову залунав голос нашого друга, гнівний, різкий:

— Я не зважуюся з ним поговорити, це правда! Але я не покину цих країв, поки тут буде Інгвільд. І ти добре знаєш — чому!

Виходить, він лишається тут тільки заради Інгвільд! А Сонячні Дзиґарі, ми, його щирі друзі,— може, нас він спокійнісінько покинув би?..

Я з гіркотою думала про своє відкриття, припавши чолом до стіни, з-за якої долинав цей сухий і, здавалося тепер, позбавлений всякого почуття голос, і мені раптом стало байдуже, що ось зараз можуть рвучко відчинитися двері і мене спіймають на гарячому.

Вітер вільно розгулював між латами і черепичною покрівлею. Ніколи доти я не бувала на такому просторому горищі у грозовий вечір, під моторошне завивання вітру. То ось воно яке, це володіння Яна, — самотні ночі, стрункі тополі вдалині, що клоняться долу під поривами бурі, глухий далекий гомін і місячні чаклунські чари ось тут, під дахом мукомельні… Чи любив він це своє самотнє житло? Чи любив снити тут наяву? Чи, може, навпаки, як я вважала ще цього ранку, він волів утекти звідси до нас, своїх друзів, до нашого статечного дому, де кожен член сім'ї мав своє постійне місце за столом і де він завжди знаходив приязнь, просту і щиру? Хто знає… Незбагненний Яне, виявляється, ми ніколи не розуміли тебе по-справжньому, не знали, що діється в твоїй душі! А може, ти, сам того не знаючи, розкривав нам найзаповітніші таємниці своєї душі у ті хвилини, коли пальці твої літали над клавішами фортепіано?..

Таємний друг, суворий друг, який тікав од нас, коли ми наважувалися надто пильно й глибоко зазирати в твої очі… Ах! Я ніколи не зможу повірити, це ж неможливо; а втім, хто знає, може, ти прикидався, і тільки присутність Інгвільд утримувала тебе біля нас? Ні, Яне, цього не може бути, ти такий, яким ми знали й любили тебе…

Але цього вечора він не прикидався. Адже він не відав про те, що я причаїлася за дверима його кімнати.

Жінка, мабуть, почала плакати, бо я почула голос Яна, і голос цей був лагідний:

— Мамо, ну, я благаю тебе… Мамо!

Нараз я відчула, що за мною хтось стоїть, я рвучко обернулася, і серце швидко-швидко закалатало в грудях: Гійом!

— Фанні,— прошепотів він тоном лагідного докору, — це негарно…

І він спробував відтягнути мене. Але я пручалася, учепившись руками за двері, і він не міг перешкодити мені почути, та й сам Гійом добре почув усе, бо в цю мить знову заговорила жінка, і голос її лунав нервово, збуджено, майже нестямно.

— Хлопчику мій, хлопчику мій! Я досі вагалася, не зважувалася тобі сказати… Та рано чи пізно ти маєш про це дізнатись… Отож знай: я теж провадила розшуки. Так, так, я теж розшукувала твоїх батьків, і ось усе скінчилося… Сталося те, чого я так боялася. Вони померли, загинули обоє… Обоє померли… їх було смертельно поранено під час нальоту німецької авіації, у сороковому, якраз перед тим, коли я взяла тебе до себе… Яне, хлопчику мій, у тебе немає більше батьків!

Жінка замовкла і за кілька секунд додала, вже ніби трохи спокійніше:

— Тепер ти розумієш, чому тобі не варто сидіти тут…

За стіною запала мовчанка; там більше не озивалися — ні він, ні вона. Потім Ян раптом зайшовся плачем.

Він плакав ревно, гірко, як нещасна самотня дитина, що довго стримувала ридання, і його розпачливе голосіння зливалося з завиванням вітру. Він плакав невтішно, забувши про чоловічу гордість, і ми не могли зарадити йому у цій скорботі.

Гійом схопив мене за руку, потягнув у дальній куток горища й силоміць посадив на стару скриню, куди зсипали борошно: він бачив, що я теж ледве стримую сльози й от-от розридаюся. Та нізащо в світі Ян не повинен був догадатися, що ми тут!

Угорі над нами, — ми бачили це крізь дахове віконце, — пропливали по небу важкі хмари, осяяні місяцем. Я проводжала їх очима, і мені хотілося полинути разом з ними, віднайти нашого Яна, що, як мала дитина, заблукавши десь у густому лісі, знемагав під ударами бурі,— я чула, як він стогне-ридає за кілька кроків од мене, і не могла підійти, втішити, ніби нас розділяли непрохідні хащі.

Гійом узяв мене за руку й так міцно стиснув своєю гарячою важкою рукою, що мені стало боляче. Мій любий, непохитний Гійом — тактовність і делікатність ніколи не зраджували його! Він мовчав, хоч і міг би зараз, не боячись, що нас почують, тихенько заговорити зо мною. Але так уже воно повелося між нами: і в години радості, і в години смутку ми завжди розуміли одне одного без слів…

Довго ще ми дослухалися, як ридає за дверима Ян, і нерухомо сиділи в своєму кутку, далекі і водночас близькі до нього, почуваючи себе такими безпорадними, пригніченими.

— Фан, треба вже йти, — нарешті прошепотів Гійом. Я підвелася…

Надворі поривчастий холодний вітер накинувся на мене, почав щипати мої палаючі щоки. Аж тоді я згадала, що вже почався святвечір. У наших Сонячних Дзиґарях ми мали б оце лаштуватися до вечері, готувати подарунки. Для Яна призначалася книжка про стародавній світ, збірник пісень Гріга та шарф, який сплела для нього Інгвільд. Нарешті я не витримала й тихо заплакала. Гійом поклав мені руку на плече і вже не знімав її. Отак, пліч-о-пліч, ми й рушили додому.

— Стягни тугіше, татуню! Звісно, я не зможу зробити таке делікатне й красиве шво, як на нижніх мереживних спідницях, що лишилися по моїй бабусі, та принаймні постараюсь, щоб весь мій фарш не проскочив у дірку!

Я саме поралася на кухні: зашивала спеціальною китайською ниткою індичку, збираючись її фарширувати. Дідусь помагав мені. Нахилившись над індичкою, він пальцями підтримував отвір, і звідти спокусливо виглядали запашні смажені каштани.

Сама дивуюся, як я могла тоді жартувати. Та ми з Гійомом вирішили того вечора дідусеві нічого не казати. Треба було пожаліти Інгвільд, — це ж її перше Різдво у Франції,— та й Капітанові, якого ми так любили, не хотілося завдавати жалю, розповідаючи про те, що гнітило нас. Принаймні цю святкову ніч ми хотіли прожити у злагоді й мирі.

Інгвільд повернулася з садка з горщиком, повним землі, і встромила туди різдвяну ялинку.

— А що, індичка має апетитний вигляд! — промовила вона, кидаючи швидкий і лукавий погляд на дідуся. — Стібки Фанні схожі на Капітанові стібки, коли він сам пришиває собі відірвану підкладку на пальті.

— От тільки підкладка на моєму пальті не наповнена фаршем, — серйозно зауважив дідусь.

Та нам з Гійомом не довелося навіть змушувати себе сміятися з цього жарту.

— Чуєте? — раптом вигукнула Інгвільд. Знадвору до нас долинули невиразні дитячі голоси, які співали хором. Голоси щоразу дужчали і наближалися, їх було чути вже від берестової алеї… Потім хтось кілька разів постукав у двері кухні.

— Це колядники, — сказав Капітан, ідучи до дверей. — Вони завжди приходять на святвечір. Ти зараз сама побачиш, Інгвільд…

На порозі розчинених навстіж дверей, на тлі темної ночі, стояло четверо чи п'ятеро сільських хлопчаків. Кожен з них тримав у руці химерний саморобний ліхтар. В порожньому гарбузі було продовбано дірки — очі і рот, а всередині горів промащений олією гніт. Навколо дірки-рота, червоного од відблисків вогню, звисала довга ватяна борода. Тільки-но хтось із дітей рухався — полум'я в його ліхтарі хиталося, і отвори великих круглих очей моторошно спалахували, наче перед нами були живі привиди.

Хлопчаки причинили за собою двері, і трохи гугнявими голосами проспівали старовинну колядку.

То була жалібна, монотонна пісня, і за давньою булонською традицією її щороку на Різдво виконували перед дверима щасливих домівок. Певно, вона походила з прадавніх часів і згодом змішалася з легендою про жебрака, який блукає по святковому місту, де люди гуляють-бенкетують у різдвяну ніч.

Гріючи руки біля каміна, Капітан усміхався до дітей. Інгвільд слухала, не дуже розуміючи цю наївну співанку, а я тим часом уже розрізала на п'ять частин солодкий пиріг із сливами.

Зненацька двері розчахнулися, і рвучкий нічний вітер вдерся до кухні, обдавши нас усіх своїм крижаним подихом. Маленькі співаки здригнулися й замовкли.

На порозі стояв Ян…

Він важко дихав, неначе довго біг. Був сумний і схвильований.

Гійом легенько торкнувся мого ліктя.

— Кінчай швидше цю церемонію, Фан, — прошепотів. — Хай хлопчаки йдуть!

Я роздала колядникам по шматку пирога й по кілька традиційних дрібних монет, хлопчаки, набиваючи рот пирогами, хором пробелькотіли: «Бувайте здорові, панове господарі», — і, постукуючи дерев'яними підошвами своїх черевиків, рушили до виходу.

Стоячи так само нерухомо, ніби завмерши, на порозі, Ян пропустив їх повз себе і навіть не зачинив за ними дверей, хоч надворі лютувала негода. Він був, як і того вечора, коли Інгвільд уперше зустріла його, без плаща, у своєму незмінному теплому голубому светрі з високим коміром, розкуйовджене волосся звисало на лоба.

Ось його гарячковий погляд затримався на прикрашеній блискучими іграшками і обвішаній подарунками ялинці. Він довго не зводив з неї очей, а ми всі мовчки ждали, ніби соромлячись того святкового піднесення, що панувало тут у нас. У димарі весело гуготіло полум'я, і чути було, як потріскує, смажачись на малому вогні, фарширована індичка.

Потім Ян глянув на стіл, накритий для святкової вечері, на ясенові гілки у вазах, що прикрашали білосніжну скатертину, на два старовинні срібні свічники з двох боків стола, — їх ми засвічували тільки на великі свята. Ось він упізнав свій столовий прибор і перевів погляд на мене.

— Можеш прибрати його, Фанні! Я не буду з вами цієї ночі.

Він довго не відривав важкого погляду від мого обличчя. Було це просте звертання до господині дому? Чи в ньому таїлася мовчазна недобра звістка, благання, німий заклик допомогти у великому горі дорослому безпорадному хлопцеві, що допіру втратив батьків, втратив їх уже вдруге?

Я не знала, що робити. Думка про Яна не залишала нас з Гійомом увесь вечір, але раптова поява його, такого розтерзаного й нещасного, захопила нас зненацька. Може, мені треба було підійти до нього, просити, щоб він зостався з нами? Але ж Ян і не здогадувався, що ми знаємо про його горе. І хто знає, можливо, він волів у цей страшний вечір повернутися до своєї звичної самоти?..

Та ось Ян повернувся до Капітана й прошепотів:

— Пробачте мені.

Потому ніби трохи отямився від заціпеніння, обвів нас усіх сумним поглядом.

— На добраніч: вам! — промовив і вибіг з кухні.

Так, попри вітер і бурю, попри свою скорботу й сум, він усе-таки згадав про нас у цей святвечір…

Першою опам'яталася Інгвільд. Вона не знала про горе, яке спіткало Яна, але ніби догадалася про щось. Мить — і вона була вже біля дверей, що зачинилися за Яном. Дівчина рвучко розчинила їх, і вітер шмагонув їй в обличчя. На якусь секунду її довге волосся й напнута вітром спідниця застигли на тлі розчахнутих у ніч дверей, потім вона зірвалася, побігла і враз ніби розтанула в пітьмі.

— Яне! — гукала. — Яне, почекай!

Дівчина не чула гупання його кованих черевиків на дорозі. Може, він спинився трохи далі? Вона гукала ще й ще, задихаючись від швидкого бігу, і коли вже на краю села він з'явився перед нею, зненацька виринувши з-за якогось будиночка, і схопив Інгвільд за руку, вона мало не впала з несподіванки.

Він з гнівом струснув її:

— Чого тобі від мене треба?

— Яне… — боязко пробурмотіла вона. — Що я можу для тебе зробити, скажи?

Він мовчав, і дівчина додала зовсім тихо:

— Я ж обіцяла допомогти тобі. Ти знаєш, того вечора, коли ти так дивно повівся зі мною у Сонячних Дзиґарях: ти грав тоді на фортепіано, і…

Він, здавалося, був зворушений. Відпустив її руку і, дивлячись на неї з сумною усмішкою, промовив журно:

— Дякую тобі, Інже… Але зараз ти вже не зможеш мені нічим допомогти. — Він глибоко зітхнув: — Надто пізно! Мабуть, тобі вже ніколи не доведеться допомагати мені…

Вони стояли нерухомо, віч-на-віч, зовсім близько одне від одного, важко дихаючи. їхні страдницькі обличчя блищали під дрібним дощем.

В цю мить на сільській дзвіниці задзвонили до опівнічної меси.

— Вертайся швидше додому, — лагідно мовив Ян, легенько підштовхуючи її за плечі. — Тебе ждуть там. Іди!

І дівчина рушила назад.

Засунувши руки в кишені, не рухаючись, він довго дивився їй услід. Інгвільд все даленіла. Час від часу озираючись, вона сумно і тривожно питала себе, чи не лишиться він тут на цілу ніч, такий нещасний, самотній і змерзлий, такий знедолений і покинутий, один в усьому світі…

На опівнічній месі не було ні Інгвільд, ні Яна. Інгвільд рішуче відмовилася йти з нами. Вона повернулася до Сонячних Дзиґарів, коли ми вже збиралися виходити з дому, і сіла в м'який, широкий Капітанів фотель, мовчазна й зажурена, як дружина моряка, котра збирається не спати, чекаючи цілу ніч.

Інгвільд була протестантка. Вона ніколи не чула опівнічної різдвяної меси у Франції і вже кілька днів ждала цієї години, як свята. Видно, дівчина мала поважну причину, якщо надумалася зостатися цього вечора у Сонячних Дзиґарях. Може, вона збиралася просидіти отак весь час, поки правитиметься меса, як самотній дозорець на чатах, наслухаючи, чи не пролунають у дворі знайомі кроки, чи не стукне хтось у віконницю кухні? Ах! Як би й я хотіла теж не спати й чекати тут разом із нею!

Але я була там, у нашій сільській церкві, стояла навколішках між Гійомом і дідусем, як і в усі попередні роки — так, неначе для мене не існувало нікого на світі, крім цих двох постійних супутників мого дитинства, ніби в моє життя не увірвалося людське горе після того, як прибула до нас Норвежка і ввійшов у наш дім: Ян.

Коли ми повернулися додому, Інгвільд все так само сиділа біля вогню, мовчазна й розгублена, засмучена цим довгим марним чеканням.

— Ніхто не приходив, поки нас не було? — наважився спитати Гійом.

— А хто ж міг прийти в таку пізню годину? — тихо озвалася Інгвільд, знизуючи плечима.

Я поспішила налити в чашки какао, щоб перевести розмову на інше.

Ось уже й різдвяну вечерю скінчено, і ялинка спорожніла — з неї познімали майже всі подарунки, — а думка, що Ян от-от повернеться, не покидала нас. Кілька подарунків так і лишилося висіти на гілках, і ми прикидалися, ніби не помічаємо їх, аби не показати, що відсутність Яна в цю ніч не дає спокою нам усім.

Перед тим як розійтись по своїх кімнатах, Капітан — він робив це щовечора — притрусив попелом червоний ще жар, заслонив душник, пересвідчився, що його окуляри лежать у кишені, і потягнувся за книжкою. Потім, перш ніж загасити світло й покинути кухню, він підійшов до мене.

— Ти не дуже побивайся, Фанні,— поклавши руку мені на плече, промовив тихо і так ніжно та дбайливо, що я була вражена. — Завтра він неодмінно прийде до нас, от побачиш… Якщо ж ні… Якщо не прийде, — додав дідусь, — ну, що ж, тоді ми спорядимо експедицію йому на допомогу.

Я глянула на дідуся майже зі страхом. Обличчя його було поважне. Ще ніколи доти в моє серце не закрадалося підозри, що він знає щось про Янове минуле. Ми з Гійомом воліли не ділитися з ним нашими відкриттями.

Чи ж справді він знав про всі події й таємниці, тільки до пори не хотів нікому казати про них?

Але я так і не наважилася спитати його про це.