Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Розділ восьмий ТОБІ Ж ТІЛЬКИ П'ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ, ДІВЧИНКО ІЗ СОНЯЧНИХ ДЗИҐАРІВ

Густий туман огортав садок, і крізь цю завісу ледь бовваніли сусідні будинки, коли ми другого ранку о дев'ятій годині виходили з дому. Грюкнула хвіртка, і цей звук пролунав у ранковій тиші так сухо й різко, що Ян аж здригнувся, наче від удару.

— Фанні,— сказав він, — усе-таки, розумієш, я зараз лишаю тут, за цими стінами, чималий шмат свого життя!..

— А вона тобі нічого нового не сказала цієї ночі? — спитала я. — Ота історія з розбитою машиною, яку покинули десь біля Тура — то просто вигадка, правда ж?

— Скоріше маскування. Оскільки вона надумала приховати правду, то мусила знайти якусь нову версію!.. Але, знаєш, вона щиро вірила, що мої батьки загинули в Нарвіку під час бомбардування. Сьогодні вранці, перед тим, як піти на роботу, вона розказала, як я опинився у неї. Госпіталь, у якому вона працювала, стояв тоді не в Турі, а в Бресті. Капітан, прийшовши до Червоного Хреста, віддав мене першій санітарці, яку зустрів там. Але то не була пані Оффланж. Вона вперше побачила мене згодом, через кілька годин, коли прийшла на свою зміну. Вона все ще не могла отямитися від горя — загибелі маленького сина. Побачивши мене на стільці біля чергової санітарки, — так вона розповідала, — плачучи, схопила мене на руки…

Голос Яна раптом урвався. Непоборна хлоп'яча сором'язливість перехопила йому горло. Він перейшов майже на бурмотіння, я насилу розбирала слова…

— Санітарка порадила пані Оффланж узяти на деякий час хлопчика до себе, аж поки його не репатріюють до Норвегії. Потім розгром, евакуація. Усі санітарки повтікали. У ті дні відступу Червоний Хрест мав, безперечно, досить інших турбот, і ніхто не думав про долю хлопчика, який чудом уцілів у Нарвіку…

Так минали тижні, місяці. Світ був розірваний, пошматований війною, Францію поділено надвоє, а кордони між країнами стали непрохідними, як Гімалаї. Пані Оффланж ніколи не чула ніяких розмов про батьків норвезького хлопчика. В час того лихоліття їй зовсім неважко було видати його за свою зниклу дитину…

Скінчилась війна, жінка оселилася в Бове. Для неї почалося нове життя: в її садочку бігало й сміялося мале хлоп'я, новий Ян Оффланж…

— І все-таки, Фанні,— раптом промовив Ян, — ось поглянь сюди! Це вона дала мені. Правда ж, — це найкращий доказ того, що я — Єф Нільсен?

Ми саме проходили північним передмістям Бове. Під ногами стелилася та сама дорога, що нею ми йшли вчора ввечері, але сьогодні, здавалося, вона куди веселіша й радісніша, бо сонце почало розсіювати густий туман і позолотило її своїм промінням.

Ян дістав з кишені й подав мені якийсь папірець. То була картка реєстрації новоприбулих до Червоного Хреста, стара, пожовкла від часу, — адже їй уже минуло п'ятнадцять років! — її заповнила чергова медсестра з Бреста, коли Капітан приніс хлопчика.

«Прізвище: невідоме. Ім'я: Єф. Вік — приблизно 4 роки. — Привіз з міста Нарвік капітан Ле Марруа».

— Вона віддала мені це сьогодні вранці!.. — І зовсім тихо, ніби довіряючи якусь таємницю, Ян додав: — Попри все, за що можна було б їй докорити, вона все-таки довела своє благородство й чесність, зберігши цей документ!..

Близько десятої години ранку ми вже виходили з Бове, раз у раз підносячи руки, щоб зупинити попутну машину.

— Диви-но, тут наче все змінилося з учорашнього дня! — радісно зауважив Ян.

Я глянула на нього. Він сам помітно змінився за цей час: не тільки його обличчя, а й весь він ніби випромінював якесь радісне сяйво. Навіть у його легкій і бадьорій ході почувалася радість, цей нарешті віднайдений душевний спокій. Щось доросле, мужнє і водночас дитяче було зараз у ньому, — так, ніби він удруге народився…

Я спробувала поставити себе на його місце, уявити, що то я сама вертаюся до Сонячних Дзиґарів з цією великою, незнаною досі радістю в серці, і в душі моїй бринить-виспівує одна думка: «Ось я йду до Інгвільд, моєї сестри, а там, у невідомій Норвегії, на мене чекає любов батька і неньки…»

Думка розповісти про Інгвільд, що вона — приймачка в сім'ї, уже зовсім зникла мені з голови.

Ех, Яне, якби я могла знати…

Жодна автомашина не хотіла спинятися, і нам довелося пройти кілька кілометрів пішки. І в той час, коли ми невтомно простували вперед, з приємністю глибоко вдихаючи ясне й холодне ранкове повітря, я раптом надумала сказати йому всю правду. Він спитав:

— Фанні, а чому Капітан ніколи не розповідав мені про маленького хлопчика з Нарвіка?

— Бо він не був певен, що це ти… А якби то був не ти, — уявляєш, яка заварилася б каша? Одного разу Гійом і я спитали його про це, отак, як ти щойно запитав мене, Капітан відповів: «Не можна гратися долею двадцятирічного хлопця!» Мені здається, причина була саме в цьому, розумієш… Не можна гратися долею інших людей. Капітан навчився терпінню, коли плавав довгими днями й ночами на морі. І нас навчав цього.

Ян мовчав. Він більше не розпитував ні про що, — видно, моя відповідь була для нього переконлива. Але я вела далі, хоч і відчувала, що в горлі мені враз пересохло.

— Яне, — дивлячись собі під ноги, сказала я, — є ще одне… Мені здається, Капітан не хотів квапити події ще й тому… Тому, Яне, що… Так, я маю тобі це сказати… Ти зовсім не брат Інгвільд… Інгвільд — це дівчинка-сирітка, твої батьки удочерили її, коли ти зник…

Ну, от! Тепер усе було сказано. Скінчивши останню фразу, я зрештою наважилася звести погляд на Яна. Він спинився й недовірливо втупився в мене.

— Фанні,— повільно мовив, — що ти говориш?

У голосі його вчувався гнів і обурення. Я похнюпила голову, ніби визнаючи свою провину.

Він знову рушив уперед, і тепер я виразно відчула, який він лютий. Тоді, тільки тоді я зрозуміла всю глибину, все значення своїх слів і те лихо, що вони спричинили. Не можна гратися долею двадцятирічного хлопця… А хіба не це я вчинила допіру?

Перед нами розлягався зимовий краєвид, такий любий моєму серцю: суворий, безмежний. Без-кінця-краю, скільки сягало око, простягалися бурі поля, а над нами — холодне ясно-блакитне небо. Із землі поволі здіймався легкий туман, мовчазним серпанком огортаючи все навколо.

Ох, чом я не взяла прикладу з цієї мовчазної землі?!

— Якщо я добре тебе зрозумів, — різко почав Ян, і голос його тремтів од гніву, — то Інгвільд удочерили тому, що не було мене. Словом, вона замінила мене… Якби я не зник, не було б ніякої Інгвільд Нільсен. Була б тільки маленька бідолашна дівчинка-сирітка, покинута всіма, одна в усьому світі… Моя гадана смерть була, виходить, благословенням для неї!

Так, своїм необережним словом я викликала цю бурю! Але я мовчала. Надто добре знала Янову вдачу і не пробувала одразу втихомирювати грозу…

— А сама вона, принаймні, знає про це? — спитав він.

— Ні, вона нічого не знає.

— Ну от, цього тільки й бракувало! І хтось гадає, очевидно, що мені страшенно хочеться повернутися до Сонячних Дзиґарів, щоб піднести їй цей гарний подарунок: «Знаєш, Інгвільд, тобі привезли брата. Але натомість у тебе віднімуть батьків. їх треба повернути йому, йому! Усі люди водночас не можуть бути щасливі, розумієш!»

Я раптом збагнула всю глибину його розчарування й болю. Його радість була надто прекрасна й велика. І це відкриття оглушило його, наче страшний нежданий удар грому.

Ян гірко засміявся:

— Який же я був дурень, що повірив у це. Я не створений для того, щоб бути щасливим, як інші люди! Я сію навколо себе тільки лихо. Тепер мені зрозуміло, чому я не наважувався поговорити з Капітаном. Краще б я й досі мовчав перед усіма або — ще краще — дременув би звідти давно!

І він додав стиха, немовби дивлячись востаннє на свою несправджену мрію, прощаючись із нею:

— І подумати тільки, що я уявляв собі це повернення як щось… надзвичайне, прекрасне!

У цю мить якась автомашина, хоч ми й не зупиняли її, раптом загальмувала, і молода жінка, — вона сиділа в кабіні поруч зі своїм чоловіком, який вів машину, — висунула голову з віконця:

— Ми їдемо до Сент-Омера. Це вам не по дорозі?

— Ми йдемо до Булоні,— сказала я. — Це не зовсім по дорозі, але…

Сент-Омер був за п'ятдесят кілометрів від Булоні і приблизно за сорок п'ять — від Фовемберга. Ян підсадив мене в машину.

— Залазь уже! — пробурчав він.

Ми, певно, здалися молодій жінці та її чоловікові вельми похмурою парою. На одне з їхніх запитань я відповіла, як це зробив напередодні Ян, що ми — брат і сестра. І вони, очевидно, подумали, шукаючи пояснення нашій насупленій мовчазності, що в цьому віці брат і сестра частенько ворогують, не знаходячи душевної злагоди. За всю дорогу, поки вони висадили нас десь на околиці Сент-Омера, ми не перекинулися й кількома словами.

Була вже друга година пополудні. Я подумала, що ми, напевно, так і не поснідаємо сьогодні. Та мені це було байдуже…

Ян мав, як і раніше, понурий, сердитий і нещасний вигляд. Як завжди в такі хвилини, він уперто мовчав, і я сприймала це мовчання як тяжку образу, воно дошкуляло мені більше, ніж ляпас.

Прямуючи отак на захід, ми підійшли до шосе, що вело до Булоні, і знову вдалися до свого «автостопу». Цього разу перед нами спинилася сіра автомашина. Ян мовчки підштовхнув мене, і я ковзнула в глибину машини, щоб дати місце і йому. Та в цю мить, несподівано для мене, Ян грюкнув дверцятами, зачиняючи їх, а сам переплигнув через канаву, що тягнулася вздовж шосе. Я встигла тільки побачити, як він кинувся бігти до лісу і вмить зник серед дерев.

Минуло кілька секунд, перш ніж я зміркувала, що Ян хоче утекти від мене. Та за ці кілька секунд Ян міг далеченько відбігти від машини. Тоді, не пояснюючи нічого здивованому шоферові, я й собі вискочила на дорогу і побігла навздогін за Яном.

Я бігла щосили, задихаючись, і невдовзі опинилася серед лісу. Та Ян уже зник. Мертве опале листя шаруділо під ногами, низько над головою спліталися голі гілки дерев, перешкоджаючи бігти, і все навколо було таке моторошно-таємниче, ніби я опинилася десь у підводному царстві, де риби набувають кольору скель чи водоростей, серед яких вони ховаються. Я гукала:

— Яне! Яне! Озовися!..

Проте голос мій лунав дедалі глухіше, слабше. Зрештою я не витримала й розридалася. Кілька разів мені здавалося, що я була зовсім близько від нього, що він причаївся десь тут, у гущавині. Може, він і чув, як я гукаю його, тільки не хотів озиватися!

Я не могла збагнути, як це йому пощастило так легко сховатися в лісі і ніби стерти за собою геть усі сліди. Адже ліс був зовсім невеликий!..

Я, мабуть, досить довго блукала в лісі. Нарешті, мені спало на думку, що, поки я отак навмання блукаю серед Дерев, Ян може зайти далеко і сховатися десь у сусідньому селі. Я враз кинулася до шосе.

Ось уже й дорога, — та хоч як я напружувала зір, вдивляючись удалину, — ніде не видно було високої Янової постаті. Я розгледіла тільки на дорозі невиразний силует чоловіка за кермом трактора, а ще далі, внизу, на узбіччі дороги якийсь селянин вів за вуздечки двох коней. Я спробувала обміркувати ситуацію. Минуло, певно, хвилин двадцять, відколи Ян побіг від машини. Я загубила його сліди за ці двадцять хвилин, але інші люди, можливо, бачили його. Треба попитати людей, — чи хто не стрічав його…

Чоловік з кіньми був уже зовсім близько від мене. Він ішов поволі, попереду своїх конячин, одну руку засунувши в кишеню, а другою тримаючи коней під вуздечки. Позаду волочилася борона, лишаючи за собою то тут, то там грудки сірої землі, вже затверділої на морозі. Коли чоловік порівнявся зі мною, я пішла поруч із ним.

— Пробачте, чи ви не бачили тут хлопця, такий високий з ясним волоссям і рюкзаком за спиною?

Здавалося, моє запитання не дуже зацікавило селянина, він так само, не притишуючи ходи, ішов і йшов, дивлячись поперед себе, вигляд у нього був досить непривітний, лице червоне, обвітрене.

— Ні! — нарешті сказав він. — Не бачив. Допіру бачив тільки листоношу на велосипеді, та ще отой автобус, що возить туристів, проїхав на Булонь…

— А Булонь — у тому напрямі, правда? — спитала я, показуючи пальцем позад себе.

— Ато-о-ж! — відповів він із смішним протяжним акцентом, — так говорять усі жителі півночі, і їх завжди можна впізнати по вимові, так само, як і бретонців.

— А… там, попереду, — що?

Чоловік вйокнув на коней, одвів їх трохи далі на узбіччя, пропускаючи автомашину, і кинув на мене сторопіло-здивований погляд, що мав означати: «Звідки вона звалилася, ця дівчина?»

— Бувайте здорові,— сказала я, рушаючи в сторону села.

Я вирішила насамперед податися до абатства. Хтозна, чи Ян, помітивши здалеку покрівлю монастиря, не надумав раптом…

Ліворуч од мене простяглася темна алея, і я звернула на неї. Пройшовши трохи, побачила присадкуваті довгі тихі будівлі, а прямо перед собою — маленькі двері, увінчані хрестом. Я відчинила їх, увійшла й сіла в глибині каплиці на лаву для парафіян. На кількох окремих, розташованих на помості дубових ослонах молилися ченці. З їхніх чорних клобуків я впізнала бенедиктинців.

— Там село, зветься — Віске. А ота велика цегляна будівля — то бен-абатство.

— Яке, яке абатство?

— Ну, яке? Бен, святих отців!

Я не знала, що то за абатство святих отців — «бен», але не стала більше розпитувати.

Довго просиділа я непорушно, дедалі дужче впадаючи в розпач, бо усвідомила, нарешті, всю серйозність того, що сталося. Якщо я не знайду Яна, він сам ніколи не повернеться. Він уже все знає, і йому нічого більше вертатися до нас.

«Я не створений для того, щоб бути щасливим, як інші люди!»

Ах! Чому я тоді не прикусила собі язика!..

Ось один із ченців підвівся і неквапливо попрямував до виходу. Я теж підвелася, ступила крок йому назустріч. Він спинився, чекав.

Підійшовши, я побачила його здивований погляд. Невже він прочитав на моєму обличчі всю мою тривогу і скорботу? І враз шалена надія пойняла мою душу: а може, такий самий вираз чернець щойно спостерігав на іншому обличчі?..

— Даруйте мені, отче, — тихо мовила я, — я шукаю… Я шукаю високого білявого хлопця з рюкзаком на спині.

Чернець відповів, не вагаючись:

— Так, він був тут приблизно півгодини тому.

І, подавши мені знак рукою йти слідом за ним, рушив до виходу.

— На жаль, — зовсім тихо додав він. — На жаль, я не можу вам сказати, що з ним сталося і де він зараз. Але я добре бачив, як він виходив з каплиці.

— А як… який у нього був вигляд? — пробурмотіла я.

— Такий самий, як у вас: тривожний і скорботний.

В голосі ченця забриніло невисловлене запитання. Я підвела голову, глянула на нього. В його очах я побачила стільки людської доброти, що губи мої мимоволі затремтіли.

— Моя дитино, — мовив чернець, усміхаючись тихою лагідною усмішкою, — чи не міг би я чимось допомогти вам?

— Я повинна його розшукати. Розумієте, він утік, бо почуває себе нещасним.

Чернець так само мовчки й пильно спостерігав мене.

— Присягаюсь вам, — благально сказала я, — що це не через мене він утік… Я хочу сказати, це не якась там ідіотська історія між нами двома, розумієте? Це куди серйозніше. Тут ідеться про його батьків…

— Я бачу… Бачу, — промовив чернець своїм глибоким голосом. — Так, це набагато серйозніше.

Він чимось нагадав мені Гійома. І нараз мені так захотілося, щоб Гійом з його спокійною силою і розважливим розумом був зараз тут, біля мене.

— Чи не могла б я звідси подзвонити додому, сповістити своїх?

— Звісно, — відповів він. — Ходімо.

Він повів мене до кімнати монастирського воротаря, дав у руки телефонну трубку і вийшов. Я викликала пекарню у Фовемберзі,— вона була зовсім близько від наших Сонячних Дзиґарів, і, коли траплялася якась невідкладна справа, ми завжди телефонували туди. Мене зразу з'єднали, і я попросила покликати Гійома. Потім потяглися довгі хвилини чекання.

— Алло! Не роз'єднуйте, будь ласка. Ні, ні, не роз'єднуйте… (Таж від цієї пекарні до нашого будинку всього якихось п'ятдесят метрів!..) Ні, ні, розмову ще не скінчено… (А може, прийде Капітан? Тоді мені буде важче все пояснити…) Алло! Це ти, Гійоме? Слухай! (Я приклала руку до рота). Слухай, Ян утік… Так… Утік! Я тобі все поясню потім… Я зараз біля Сент-Омера, в монастирі бенедиктинців, у Віске. Я вже розшукую його хвилин сорок п'ять, але марно.

Я не знаю, що робити. Як? Ти позичиш мотоцикл? Так. Гаразд… Інгвільд ще не повернулася з колежу? Нехай дідусь щось вигадає для неї, байдуже — що. Не варто її передчасно турбувати. Гаразд, я чекатиму тут. Не барися, Гійоме! Я повісила трубку.

— Мій брат зараз приїде, — сказала я ченцеві, виходячи із сторожки. — Він буде за три чверті години. Ми маємо зустрітися тут.

Бамкнув дзвін у каплиці.

— Кличуть до вечерні. Я мушу вас покинути, — тихо мовив він.

Гійом доїхав із Фовемберга щонайбільше за сорок хвилин. Певно, мчав стрімголов.

— Ти розкажеш мені все по дорозі,— збуджено мовив він. — Як ти гадаєш, звідки треба почати розшуки?

Ми стояли в кінці широкої, обсадженої деревами вулиці, що вела до абатства. Я сіла на мотоцикл позад Гійома.

— Не знаю, як краще зробити, — завагалася. — Може, почнемо з дороги?..

Гійом уже збирався рушати, коли це перед нами несподівано виріс молодий послушник. Вигляд у нього був трохи заклопотаний, чорна сутана і кінчик шкіряного пояса розвівалися на вітрі.

— Отець Гіле сказав мені, що ви розшукуєте високого білявого юнака в темному светрі і з рюкзаком за плечима. Я бачив його, коли вертався з Лоліна. Десь півтори години тому зустрів його на дорозі.

Хвиля радості хлюпнула мені в груди. Вперше з самого ранку. Але Гійом, настроєний тверезіше, спитав:

— А де ж це вона — дорога на Лолін?

— Ну, весь час їхатимете прямо. Перетнете шосе, і метрів за п'ятдесят побачите путівець, — по ньому й поїдете.

— Дякую, — гукнула я, перекрикуючи гуркіт мотора.

Хоч ми їхали не дуже швидко, мороз дошкуляв добряче. Я тремтіла з холоду і, змагаючись з вітром, силкувалася хоч як-небудь зав'язати шарф на голові.

— Нам треба поспішати, — гукнув Гійом. — Дивись, уже ніч насувається…

Справді, сіре небо потемніло, швидко надходив вечір.

Ми їхали путівцем поміж полями, навколо було безлюдно, поблизу жодної людської оселі. Ми сполохали зграю ворон. Голосно крякаючи, вони знялися в повітря, потім посідали на голому верховітті буків і застигли там, схожі на великі й химерні чорні плоди дерев.

Біля Лоліна Гійом спинився.

— Треба розпитати людей…

І ми почали стукати в кожний дім, одну за одною обходити кожну ферму. Вигляд у нас був жахливий: волосся розкуйовдилось від довгої їзди, обличчя задубілі від холоду, змарнілі від суму й тривоги, — напевно, ми скидалися на якихось жебраків.

У одному з останніх будиночків, коли ми, пробурмотівши наше звичне запитання, вже збиралися виходити, якесь мале хлоп'я, котре старанно вичищало каструлю з-під вершків, раз у раз обсмоктуючи палець, раптом спокійно промовило, навіть не глянувши на нас:

— А я бачив його, цього чоловіка! Мати міцно струснула його за плечі:

— Чом же ти зразу не сказав? Говори ж!

Та на хлопчика це не вплинуло, він і далі старанно порався над своєю каструлею. Нарешті розповів:

— Ну, я саме йшов зі школи. А він мене спитав, чи далі є ще село. Я й сказав, що далі буде Зудауске.

— І він пішов у напрямі Зудауске? — спитала я.

Хлоп'я, не одриваючись від каструлі, кивнуло головою й повернулося до нас спиною. Це, певно, мало означати, що йому більше нічого сказати.

Окрилені новою надією, ми знову рушили вперед, помчали мов вітер схилом, що вів до Зудауске. Та ось на крутому повороті Гійом мусив різко загальмувати, потім зовсім спинився.

— А що як ми спитаємо в оцій кав'ярні, га?.. Так чи інакше він же повинен десь попоїсти…

За шинквасом стояла пишна буфетниця й голосно реготалася з кількома чоловіками, — ті, спершись ліктями на високий шинквас, попивали вино. Буфетниця неуважно, краєм вуха вислухала наше запитання. Ні, вона нікого не бачила.

Але один з чоловіків обернувся до нас, витер рота рукавом і сказав:

— А може, це той чудний хлопець, що говорив із Жермен? Підіть-но та поспитайте на крайній фермі з широкою брамою, — це одразу за зерносховищем!..

Скільки ще доведеться отак іти слідом за тоненькою ниточкою, що зв'язує нас з утікачем? І чи зможемо ми до кінця втримати цю ниточку в руках, не загубивши, не порвавши її?

Ми проїхали ще метрів двісті. Ось уже й край села.

— Гійоме, — пробурмотіла я, — якщо й тут ми його не знайдемо, то, скажу тобі по правді, мені вже несила далі шукати…

Ми поставили мотоцикл на узбіччі дороги й рушили далі пішки. Гійом поклав руку мені на плече.

— Кріпись, Фан, ми неодмінно знайдемо його. Либонь, це вже останній етап!

І він легенько підштовхнув мене до подвір'я крайньої ферми.

Надворі вже зовсім споночіло. Ми важко брели вперед. Було таке відчуття, ніби з кожним кроком ми піднімали на своєму взутті цілу брилу грязюки.

Десь попереду загавкав собака. Двері дому відчинилися, і на порозі, пильно вдивляючись у темряву, виріс якийсь чоловік. І ще раз — уже вкотре! — нам довелося повторити своє запитання:

— Пробачте, добродію, чи ви не бачили…

— Заходьте! — не давши нам скінчити, сказав чоловік.

Світлиця, куди ми ввійшли, була простора, вимощена червонуватими плитками. За круглим столом, застеленим порізаною ножем цератою, вечеряли жінка й троє дітей. Я відчула раптом нестримне бажання й собі сісти за цей скромний стіл, поруч із цими простими сільськими хлопчаками. Чоловік і жінка з доброзичливою цікавістю дивилися на нас. Певно, вони не могли прогнати Яна!

— У вашого приятеля, правду кажучи, Досить-таки жалюгідний вигляд був! — просто мовив фермер. — Якби ми не дали йому миску гарячого супу та не обігріли отут, біля печі, він, либонь, упав би й зомлів од слабості! Не хотів казати, звідки прибився до нас, але видно було, що прийшов здалеку!

Чоловік ногою розворушив поліна в печі й закінчив:

— Знаєте, це одразу було помітно!

— А зараз де він? — перепинив Гійом.

— Майже годину сидів тут мовчки, закам'янівши, як старий дід, що згадує своє минуле. А тоді я провів його до стодоли, — хай добре виспиться. Скажіть, ви ж не збираєтесь його будити?

— Доведеться, — тихо відповів Гійом. — Нам конче треба з ним поговорити. Він потім виспиться. Я щиро дякую вам за нього, добродію… Якби не ви…

Фермер зняв з гачка свій берет і взяв у руки ліхтар. Стоячи до нас спиною, він знизав плечима:

— Нема про що говорити, не він перший заходить до нас. Ходімо вже!..

І ось ми стоїмо перед дверима стодоли… Фермер, напівобернувшись до нас, подав нам ліхтар.

— Глядіть тільки, не наробіть пожежі, там же солома!

Але Гійом мав свій кишеньковий ліхтарик. Ми лишилися самі, та ніяк не наважувались увійти…

Так, ми знайшли Яна, але тепер нам зосталося зробити найважче: умовити його повернутися до Сонячних Дзиґарів. У тривозі й сум'ятті попередніх годин ми якось навіть і не подумали про це. Нам здавалося, що досить тільки опинитися біля нього… Та чи зможемо ми нарешті скорити його дику, непокірну, бентежну душу, чи не замкнеться Ян назавжди в собі?

— Мабуть, я лишусь тут, Фан, — раптом пробурмотів брат. — Гадаю, краще буде, коли ти підеш сама!

— Гійоме!

Він підійшов до мене впритул, зазирнув у очі й сказав, схопивши мене за плече:

— Авжеж, Фанні, так треба. Запевняю, Ян послухається тебе краще, ніж мене. Це ж не просто так собі він вибрав саме тебе, щоб поїхати до Бове! Якби ти була хлопцем, ти б сама зрозуміла.

Він ніби гіпнотизував мене, ніби хотів поглядом передати всю свою впевненість.

— Усе буде гаразд. А втім, коли б там щось не клеїлося, тобі досить гукнути мене…

Він одвернув голову, нічого більш не кажучи, штовхнув двері стодоли. Вони розчинилися, навіть не скрипнувши.

Я засвітила кишеньковий ліхтарик і повела ним навколо, роздивляючись. Ось сінокосарка, візок, плуг, знову візок, двоколісний, з відкидним верхом, його підняті голоблі наче кличуть когось на допомогу. Але не видно ніде нікого…

Я догадалася, що сіно складено там, на горищі, куди вела драбина, і почала підніматися по щаблях, намагаючись ступати зовсім тихо. Стоячи вже на останньому щаблі, я з подивом відзначила, що сюди звідкілясь падає тьмяне світло. Потім помітила вгорі дахове віконце, — саме крізь нього й пробивалося місячне сяйво. Я загасила ліхтарик.

Певно, я була дуже стомлена або дуже голодна, бо від духмяного запаху сіна в мене запаморочилося в голові, і кілька секунд я мусила постояти, притулившись до крокви.

І тоді я побачила Яна. Він лежав на сіні, підібгавши ноги, затуливши голову руками, і в цій позі скидався на малу дитину, котра заснула, наплакавшись з горя.

Я підійшла до нього. Сіно шаруділо у мене під ногами. Але Ян навіть не ворухнувся. Я стала біля нього навколішки й почала розглядати. Видно, сон благодійно вплинув на нього, бо тепер, здавалося, хлопець був не такий виснажений і змарнілий, як казав фермер. Я прислухалася до його рівного, спокійного дихання. Його обличчя уві сні було таке лагідне, зворушливо юне, що я трохи заспокоїлась: переді мною був новий Ян, такий щирий, простосердий, якого легко було приручити, а не той різкий і суворий хлопець, якого я знала раніше. Та ба! Саме з тим, давнім, різким і жорстким, я мала ще вступити в боротьбу!

— Яне, — тихенько покликала я. — Яне… Ти чуєш мене?

Він не озвався, і, почекавши трохи, я знову покликала:

— Яне, прокинься!

Він розплющив очі і глянув на мене не рухаючись, не підводячи голови. Ніби й не здивувався, побачивши мене. Мені здалося навіть, що він чекав на мене і був би розчарований, якби я не прийшла. І цей дитячий вираз усе ще не сходив з його обличчя…

— Я скрізь шукала тебе, — пробурмотіла я.

Ян мовчав і не рухався. Якби не його широко розплющені очі, я могла б подумати, що він усе ще спить.

— Я не хочу бачити Інгвільд, — прошепотів він.

— Вислухай мене уважно, — якомога спокійніше мовила я. — Інгвільд підозрює, що ти її брат. Ти не можеш її розчарувати в цьому. Ти не можеш покинути її в ту хвилину, коли вона тебе знайшла. Так чи інакше, але треба, щоб вона колись почула всю правду.

— От-от, саме через це, бо я не хочу їй нічого говорити.

— А тобі й не треба нічого казати. Не ти зробиш це… Це зробить твій батько, він розповість їй усе, лагідно й ніжно, коли ви повернетесь до Норвегії…

— Мій батько?.. — Він трохи підвівся, спершись на лікоть. — Мій батько… — повторив, і голос йому урвався.

Потому якусь мить Ян мовчав, неначе засліплений тим яскравим світлом, що таїлося в цьому простому слові, такому вічному, юному і такому новому для нього, раптово скорений чарівною і всемогутньою силою любові.

— Це правда. Уперше в житті я маю батька!.. І можу на нього покластися, коли мене спіткає лихо. Батько буде моєю силою, підпорою… він сам скаже Інгвільд, що я посяду її місце.

— Ти не посядеш її місця. Знайшовши тебе, твої батьки не менше любитимуть Інгвільд! Уже багато років минуло, відколи Інгвільд стала їхньою донькою, справжньою їхньою дитиною. Для них ви будете однаково дорогі.

Очі його мрійливо вдивлялися кудись у далину. Він, здавалося, відчув невимовну полегкість, але, не бажаючи отак зразу визнати себе переможеним, сказав:

— Ти гадаєш, вона не гніватиметься на мене?

— Яне, невже ж ти не хочеш бути для неї старшим братом? — твердо мовила я. — Чи ти не думаєш, що для Інгвільд буде великою радістю мати брата?

Стишивши голос, я додала:

— Учора ти сказав мені, що я була для тебе маленькою сестрою. То так само буде тепер з Інгвільд…

— Ніколи це не буде так само! — сухо кинув він.

— Ні, звісно, ні!.. — квапливо погодилась я.

І почала знічев'я стомленою рукою ворушити сіно. Відчувала, що от-от заплачу. Одвернула голову й закусила губу, щоб стримати сльози, — в таку хвилину вони б осоромили, зганьбили мене перед Яном. Але я не могла заглушити в собі почуття гіркоти, що затьмарювало все і розпускалося в моєму серці потворною чорною квіткою…

Чутливий Ян одразу вловив мій настрій і насторожився. Він різко підвівся, повернувся до мене і обхопив руками коліна.

— Фанні, навіщо ти сказала, що Інгвільд не сестра мені? — спитав він. — Чом не почекала, поки це зробили б мої батьки?

— Бо я хотіла, щоб ти почув усю правду, перш ніж знову зустрінешся з Інгвільд… Інакше мене б мучило сумління, ніби я приховала від тебе щось дуже важливе. І я охоче приховала б це від тебе… Тобто я хочу сказати, що зробила б це, якби думала тільки про себе і не думала про тебе…

Він пильно дивився на мене затамувавши подих і, здалося мені, навіть з якоюсь ніжністю. І від цього погляду, і від його промовистого мовчання мені стало водночас так приємно й так гірко, що останні слова я майже прокричала захриплим голосом:

— Інгвільд ніколи не була твоєю сестрою і ніколи не буде нею! Ви вільні обоє, вільні… Ох! Яне, мені так важко вимовити ці слова…

— Вільні покохати одне одного? Ти ж про це подумала?

Ні, я нізащо не заплачу перед ним! Я тільки мовчки кивнула головою, коротко і втомлено, потім сховала обличчя в долоні і, уникаючи Янового погляду, силкувалася опанувати себе.

Та враз до слуху мого долинуло, як поруч зашелестіло сіно, — то Ян рвучко підвівся з місця, владно схопив мене за руки й рішуче потягнув до себе. І ось я вже стою на ногах, віч-на-віч з Яном, і бачу, як у місячному сяйві виблискують його очі.

— Фан!.. Яка ж ти дурненька! Чи перестанеш ти нарешті влаштовувати моє майбутнє на свій розсуд? Насамперед затям собі: ти ще надто юна, щоб думати про це майбутнє! Тобі ж тільки п'ятнадцять років, дівчинко із Сонячних Дзиґарів, не забувай про це!

— Ні! — палко вихопилося в мене. — Я про це не забуваю. Не думай, що це дуже приємно — мати тільки п'ятнадцять років!.

— Нарікай, нарікай! — буркнув Ян. — Ти ще й не здогадуєшся, як це мило й приємно — мати п'ятнадцять років! Вони ясні, мов свіжий морозяний ранок, чисті, як добре перемитий посуд, горді, як корсарський фрегат, і багаті на обіцянки та мрії, як мішок доброго борошна… Так, так, нарікай на долю!

Сказавши це, він замовк і якусь мить пильно дивився мені в очі.

— Фан, — озвався знову, і голос його тепер бринів так тихо й глухо, що в мене враз тьохнуло серце, — але ж одного чудового дня тобі вже не буде п'ятнадцять. І того дня…

Він усе ще не випускав моїх рук. Стискав їх так міцно, що мені аж боляче стало. Не знаю й сама, чому раптом пригадалися мені тоді руки Гійома, як вони упевнено й твердо тримають рубанок чи пилу. Обидва вони були не такі хлопці, що легковажно ставляться до життя! Зовсім ні,— ані Яна, ані мого брата не можна назвати гульвісами, то були творці-будівничі…

Бачачи, що я мовчу й вся тремчу, Ян відпустив мої руки.

Потім він легенько торкнувся рукою мого волосся, зняв з нього кілька стеблинок сіна, що причепилися, коли я проходила горищем. Я побачила, як він старанно склав їх докупи й заховав у кишеню куртки.

— Фан, я збережу їх на пам'ять про тебе…

Не кажучи більше ні слова, Ян зібрав свій рюкзак, кинув його собі на плечі, узяв у мене з рук електричний ліхтарик і легенько підштовхнув мене до відчиненої ляди.

— Гійом чекає внизу, у дворі,— пробурмотіла я. — Я так налякалася, коли ти втік. І подзвонила йому. Покликала на допомогу.

— Добре зробила, — сказав Ян.

Ми підійшли вже до виходу з горища. Ліхтарик, поставлений на підлогу, освітлював мене. Ян чекав нагорі. Він став навколішки і обома руками тримав драбину, щоб вона не хиталася.

Тільки-но я подолала перші щаблі хиткої драбини, як до мене долинув згори Янів голос, веселий і лагідно-насмішкуватий, як у добрі минулі дні:

— Я міцно тримаю тебе, не бійся, маленька кізочко!..

Коли ми повернулися, Фовемберг уже спав.

Була перша година ночі. Свистів-завивав, поривами налітаючи на нас, вітер, такий сильний тут, серед широких, розлогих ланів. Я з радістю вдихала його, — то був ніби привіт мого рідного села.

Маленькі будиночки з щільно причиненими віконницями мирно спали, але здавалося, що село ладне прокинутися, аби зустріти нас. Воно ніби звеліло вітрові, щоб той поводився, як добрий наш друг. І вітер пролітав понад землею, понад сільськими безлюдними вулицями, проскакував у нас між ногами, як добре пустотливе звірятко. Знаючи, що вночі треба говорити якнайтихше, він і свистів приглушено, як ото скавучить пес, радий, що знайшов своїх господарів.

Я відчула раптом нестримне бажання заспівати з радості. Як же треба любити свій рідний край, суворий край мого дитинства, щоб, вдихнувши після двох днів розлуки його повітря, відчути таке непереборне хвилювання в серці!

Ян ішов між Гійомом та мною, і ми всі мовчали. Минуле якось враз наринуло на нас, затопило спогадами. Уся наша пригода, прекрасна й сувора, цієї ночі мала скінчитися. І на серці всіх нас було так, як у ті мирні, щасливі дні, коли Інгвільд ще не принесла з собою всю оту колотнечу й хвилювання. Якби не так холодно й вітряно, я могла б уявити собі, що це той травневий вечір, коли я познайомилася з Яном, той самий вечір, коли шофер вантажної машини і водночас поет висадив біля воріт ученицю колежу з її Вергілієм…

Ян відчинив двері кухні і ввійшов перший.

Крізь нещільно причинені двері майстерні пробивався промінь світла: безперечно, Капітан ще не лягав — ждав нас.

Схвильовані, ми перезирнулися, не наважуючись вимовити бодай одне слово. Адже не тільки Ян повертався до нас цієї ночі, а й маленький норвезький хлопчик із Нарвіка, Капітанове дитя.

Безшумно, навшпиньках, ми ввійшли до майстерні. Дідусь сидів у своєму незмінному фотелі, повернувшись до нас спиною, схилившись над вогнем, і машинально розгрібав жар коцюбкою; певно, він робив це вже давно.

— Татуню! — стиха покликав його Гійом.

Дід рвучко обернувся і встав. Кваплячись, він зсунув з носа окуляри і тепер незграбно поправляв їх.

Глибока хвиля ніжності сповнила моє серце: іноді я справді почувала щось материнське в своїй любові, я любила нашого дідуся так, як люблять власну дитину…

— Татуню, — сказав Гійом, і голос його лунав піднесено й урочисто. — Ми привели тобі… Єф Нільсена!

Руки Капітанові враз дрібно затремтіли. Губи бурмотіли якісь нерозбірливі слова. Обличчя його за ці довгі години чекання аж змарніло, ще більше вкрилося зморшками, волосся неначе дужче побіліло, а очі, здавалося, були ще блакитніші й чистіші, немов промиті…

Ми не встигли й поворухнутися: він сам поволі рушив нам назустріч, узяв Яна за плечі й зазирнув йому в очі своїми блискучими очима.

— Єфе, хлопчику мій!.. — прошепотів він, і в тихому тремтячому голосі його бриніла невимовна радість, що йшла, здавалося, з найбільшої глибини його душі. Мені не описати тієї радості.

Потім він поклав голову на плече юнакові, і ми з Гійомом уже не могли б і сказати, дивлячись на них обох, хто кого підтримує: чи це дорослий високий Ян підтримує Капітана, чи Капітан тримає в своїх руках щасливо віднайдену дитину з «Сіріуса»…

— Інгвільд спить? — за хвилину спитав Гійом.

— Так. Вона хотіла теж чекати, та я порадив їй відпочити. Вона ще ні про що не здогадується.

— От і гаразд, і не треба будити її,— пробурмотів Ян, розпалюючи з Гійомом вогонь у каміні.

Ян був наче улюблене дитя в родині. Як вільно й невимушено він почувався у нас!

Я почала накривати на стіл, поклала ложки й виделки для нас трьох, бо ми таки добряче зголодніли. Яйця вже смажилися на сковороді. Ще раз, уже востаннє, Ян сяде за стіл разом з нами.

Ян зайняв своє звичне місце, поруч мого брата, я подала йому повну тарілку гарячого супу.

Ось він потягнув до себе рюкзак, і я побачила, як він неквапливо почав виймати звідти дитячий одяг і, зрештою, дістав сірого оксамитового ведмедика. Усе це він розклав перед Капітаном і аж тоді, не кажучи ні слова, почав сьорбати свою юшку.

Капітан підійшов, опустив трохи нижче на носа окуляри, як робив це завжди, коли хотів щось уважно розглянути, і мовчки споглядав ці реліквії, що лишилися від маленького хлоп'яти з Нарвіка.

Ось він підняв перед собою маленький ясно-червоний шерстяний комбінезончик і похитав головою: очевидно, подумки він повернувся на п'ятнадцять років у минуле і згадував зараз, як узяв тоді на руки подану через борт вантажного корабля дитину, що заснула з горя.

Я поставила на стіл яєчню.

Капітан почав гладити оксамитового ведмедика. І нам здалося, що він зовсім забув про нас. Та нараз ми почули дідусів голос, задумливий і поважний, його «поетичний голос»:

— Так, це була єдина справжня іграшка, яку ти мав на борту, і ти нізащо не хотів з нею розлучатися… Одного разу…

Ян аж здригнувся! Ще ніколи досі Капітан не казав йому «ти». Юнак упустив на підлогу ножа, підвів голову й глянув на дідуся. Зустрів його уважний проникливий погляд. Тоді Ян крадькома витер пальцем очі, і знову незворушно уткнувся в свою тарілку й почав доїдати смаженю.

— Одного разу, — вів далі мрійливий голос, — ти перекинув на свого ведмедика тарілку рідкої каші, і ми всі були цим страшенно засмучені. Наш кок, котрий дуже полюбив тебе, помив ведмедика й довго чистив його щіткою — аж поки він став чистенький, як цуценя після купання. Ти розгублено дивився на кока, і він сказав тобі серйозно своєю говіркою, — ти звісно, не зрозумів його:

«Більше не роби цього, малий! А що, як він застудиться, схопить нежить, — хто його доглядатиме?» Запала довга пауза…

— Капітане, — нарешті мовив Ян, опустивши очі,— даруйте мені, що я не поговорив з вами про все раніше…

— Тобі нема чого просити в мене пробачення, дитино! Тоді й я повинен був би попросити пробачення. Бо і я теж не говорив про все це з тобою. Проте відтоді, як ти вперше завітав до Сонячних Дзиґарів, я втратив душевний спокій. Знаю, що ви — і ти, і Фанні, й Гійом, — не раз питали себе, чому я раніше не поговорив з Яном, але я гадаю, тепер ви зрозуміли, що іноді час може краще, ніж люди, розв'язати найскладніше, найзаплутаніше.

Він підійшов до каміна, узяв з верхньої полички свою коробочку з тютюном і цигарковий папір, знову сів у глибокий фотель. Неквапливо почав скручувати цигарку. Аркушик паперу був розірваний і пучка тютюну висипалася на підлогу, тоді він заходився вирізати з іншого, цілого аркуша маленький квадратик і обережно акуратною латочкою заклеїв дірочку.

— Так, Янова таємниця була надто болюча, щоб діяти зопалу! — вів далі Капітан. — Саме тому я й гадав, що ти, Фанні, і ти, Гійоме, — щирі друзі Яна та Інгвільд, — зможете значно краще, ніж я, розібратися в усіх цих мовчазних драмах. Звісно, я був завжди насторожі й напоготові, але вважав, що кермо має лишатись у ваших руках, а не в моїх. Мовчіть! А що я мав рацію, доводить цей щасливий кінець!

Він постукав цигаркою об долоню.

— А чи можна сподіватися чогось кращого у моєму віці, аніж побачити, як проростає добірне насіння, як вбивається в колодочки молоде плем'я? Ніякої розгубленості, ніяких кинутих на вітер слів, ніякої нетактовності я не помітив, діти мої. Так, ви блискуче витримали випробування! Фанні, ти заслужила диплом, куди важливіший, аніж диплом бакалавра: ти успішно склала іспит на добре серце, чуйність і делікатність, скромність та вірність у дружбі…

Ми мовчали, схвильовані й зворушені, незважаючи на вдавано недбалий тон, яким намагався говорити Капітан. Адже він так рідко хвалив нас, а це була дуже висока похвала.

— Щось не горить! — розсердився він, марно силкуючись розпалити од жарини папірець, щоб закурити цигарку.

Тоді Гійом підійшов до нього, вийняв своє кресало і лагідно-насмішкувато мовив:

— Це оте твоє маленьке чортеня жартує з тобою, знаєш!

— Знаю, знаю, — відповів дід, невдоволено випнувши вперед підборіддя. — У такі вечори воно завжди приходить до мене!

Ми всі дружно розсміялися. Потім Ян підвівся й пішов до Гійомової майстерні. За мить ми почули, як він відкрив кришку фортепіано.

Була, певно, вже третя година ночі. Але тоді у Сонячних Дзиґарях часу не існувало. Ми теж мовчки, тихенько рушили за Яном.

А Ян уже поринув у свій вимріяний світ, куди його переносила музика, як тільки він сідав за фортепіано. Він ще не почав грати. Сидів, трохи нахиливши вперед голову, і погляд його блукав десь далеко-далеко, а на обличчі ясніла дивна усмішка, здивована й щаслива.

Ми стояли трохи збентежені й зніяковілі, наче непрошені свідки його заповітної таємниці.

Та ось Ян почав грати. Спершу пролунало кілька швидких акордів, потім пробився якийсь мотив. Нарешті з цих звуків народилася глибока, майже скорботна мелодія «Eg Elskar» («Як я люблю колискові пісні…»), — та сама, що нею Ян чотири місяці тому зустрів у Сонячних Дзиґарях Інгвільд. Мелодія виразнішала, розгортала крила, линула кудись удалину, кликала, приносячи в скромне французьке село всі чари далекої скандинавської країни.

І тоді,— так, немов Ян силою своєї мрії й справді збудив свою рідну Норвегію, — достоту як того листопадового вечора, коли, бліда від хвилювання, вона вперше підійшла до нього, — на порозі стала Інгвільд.

Ян не бачив, як вона увійшла до майстерні. А ми всі дивилися на неї, тамуючи зворушення.

Вона була бліда і серйозна. Волосся її, немовби ще ясніше, ніж завжди, вільно спадало на плечі, на блакитний нічний халат. Дівчина йшла повільно й легко, ніби не торкаючись підлоги. У довгому халаті, тендітна й тоненька, вона здавалася майже такою ж високою, як і Ян.

Усе було, як і того першого вечора.

Якесь дивне відчуття пойняло мене: у пам'яті в усіх подробицях постали події того вечора — ті ж самі люди, ті ж рухи, жести. Перед моїми очима розгорталася та сама сцена. Ось Інгвільд підійшла до фортепіано, ухопилася за його край. Ян тихо повернув до дівчини обличчя. Довго-довго дивився на неї, потім усміхнувся. Губи його тихенько наспівували слова норвезької пісні. Він уже вимовив останні слова, але руки його ще якусь мить лишалися на клавішах. Потім юнак підвівся, закрив кришку фортепіано і ступив кілька кроків до Інгвільд.

Вона стояла нерухомо, міцно стискуючи гладенький край фортепіано і не зводила тривожно-запитливого погляду з Яна.

Боже мій, які вони були високі обоє і які біляві!..

Ось Ян підійшов уже зовсім близько до Інгвільд, але все ще не наважувався заговорити. Ковтнув слину, губи його беззвучно заворушилися, ніби шукаючи потрібних слів. Дівчина ледь помітно ворухнула головою і нараз похитнулася, — здавалося, вона от-от зомліє. Тоді Ян обняв її й ніжно поцілував у щоку.

— God dag!.. Jnge, jeg er din bror!.. — стиха промовив він.

— Добрий день!.. Інже, я твій брат!.. — ще тихше переклав Капітан.

— Єф! — скрикнула Інгвільд. — Єф!..