Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Розділ сьомий В ЦЮ НЕПОВТОРНУ МИТЬ СВОГО ЖИТТЯ, ТАКУ ТЯЖКУ Й СКОРОМИНУЩУ…

Ми йшли дорогою поруч із Яном. Час від часу я боязко підводила на нього погляд — який він високий проти мене! Сьогодні, коли Ян трохи налякав мене, я так палко жадала угледіти хоч іскорку приязні в його очах, почути бодай одне слово з його уст, щось звичне й буденне, приміром: «Стає вже достобіса зимно!» або: «Скоро вийдемо на автостраду!»

Але Ян мовчав…

Так само мовчки, похмуро, йшла поруч я, похнюпивши голову, мов дитина, що ненароком накоїла шкоди й почуває свою провину. Я не знала, куди ми йдемо, проте не сумнівалася, що підходимо до фінішу тієї пригоди, в яку, проти моєї волі, втягнув мене Ян. І — дивна річ — я чомусь була певна: все, що мало от-от статися, принесе мені згодом винагороду за неминуче страждання, допоможе віднайти втрачену ясність і душевну рівновагу.

Буки, посаджені на узбіччі дороги, стояли голі, безлисті, схожі на висохлих старезних дідів, і в передранішньому тумані їхні сірі стовбури ледь можна було розрізнити на тлі ланів обабіч довгої стрічки дороги, якою ми йшли. Наші кроки чітко звучали серед мовчазних полів, і луна та розлягалася далеко-далеко. Тільки ці звуки й порушували тишу, що панувала навкруги.

Зненацька якийсь камінець покотився нам з-під ніг. Це Ян оступився ненароком, підбиті цвяхами черевики зарипіли по гравію. Ось він нахилився й почав зашнуровувати черевик. Я спинилася, озирнулась навколо. Ген-ген унизу, ледь видна у густому тумані, бовваніла дзвіниця…

— А ти й справді не дуже балакуча, не така, як інші дівчиська, — усміхаючись, зауважив Ян, усе ще пораючись коло черевика. — Ти навіть не питаєш, куди я тебе веду.

Я відповіла, зітхнувши:

— Гійом казав, що ми поїдемо в Бове, до твоєї названої матері. Але… я не знаю — чого.

— Щоб відшукати один неоціненний скарб, донько корсара, коли хочеш знати… Ну, чи подобається тобі така авантюра?

«Авантюра» так подобалася мені, що я тільки й могла пробурмотіти одне це слово. Я все ще не відривала погляду від тої далекої дзвіниці. Вона чомусь нестримно вабила мене. Я думала про тих середньовічних прочан, невтомних мандрівників, що терпіли і холод, і злидні, а проте уперто брели й брели вперед, несучи нерозхлюпану радість у серці, щоб поклонитися якомусь соборові чи жменьці «святої» землі. Мені захотілося випростатись. Верхівка дзвіниці ніби робила мені знак, аби я підвела понурену голову. Хіба ж не була я внучкою капітана Ле Марруа, донькою і нащадком відважних моряків? Голос крові, смак до пригод владно озвався в моєму серці, і я відчула нараз приємний трепет, — такий дрож охоплює молодого юнгу, котрий готується вирушити в свою першу далеку подорож. Поруч з Яном, високим, надійним, серйозним хлопцем, і я почувала себе такою ж сильною, дужою, упевненою, і мені було приємно думати, що я беру участь у не знати якій ризикованій і зухвалій пригоді. Колишня Фанні, єдина дівчина, котру любив Гійом, горда і чиста, безтурботно махнула рукою і відкинула геть усю ускладненість і заплутаність почуттів, що пойняли її в ці останні години.

Для мене існувала тоді тільки оця дорога, якою ми швидко простували удвох із Яном, ця радість невідомості, крижане повітря, від якого розчервонілися й палали мої щоки.

Я була щаслива в ту мить, бо дзвіниця гордо націленої в небо церкви ніби кивала мені по-дружньому, і Ян, мій друг і супутник, усміхався мені так лагідно.

…Того ранку — це було, певно, десь о шостій годині — Гійом розбудив мене, перервавши солодкий передранковий сон. Сказав, щоб я вставала й тихенько одягалася, аби мене ні в якому разі не почули ні Інгвільд, ні Капітан.

Через десять хвилин я була вже в Гійомовій майстерні. На превеликий подив, застала там Яна. З того понеділка, коли він увечері привіз мене додому на своїй машині, минуло добрих десять днів, і за цей час Ян ні разу не переступив порога Сонячних Дзиґарів. І ось тепер він стояв передо мною в цю ранню годину, коли тьмяний світанок ще й не розгорявся за шибками вікон, з легким рюкзаком на спині, одягнений так, неначе зібрався в далеку дорогу…

— Яне… — пробурмотіла я. — Ти покидаєш нас? Ти їдеш?

— Так, але з тобою, — відповів за нього Гійом. — З тобою, Фанні.

Я оніміла з несподіванки, горло перехопило від радості й страху.

— Я беру все на себе, — додав Гійом.

Він сягнув у горнятко з тютюном, набив люльку.

— Напрям — Бове, — коротко пояснив брат. — Ви дістанетесь туди десь пополудні. Переночуєте в домі пані Оффланж, а завтра повернетеся.

І повівши головою в напрямку Яна, котрий стояв, притулившись спиною до піаніно, промовив:

— Ось хто автор цього плану!

Ян не озвався на те ні словом, і я з острахом подумала, чи не відбулася тут щойно, до мого приходу, гостра розмова між обома хлопцями.

Та ось Гійом підійшов до мене.

— У домі своєї названої матері, в Бове, Ян сподівається знайти, нарешті, відповідь на всі питання, що невідступно переслідують його. Він спитав мене, чи не міг би хтось із нас двох супроводити його в цій подорожі, дуже для нього важливій. Ми все тут обміркували. Я гадаю, Фан, буде краще, коли поїдеш ти. У дівчат завжди дужче розвинена інтуїція.

Я зазирнула Гійомові в очі. Він витримав мій погляд, навіть не кліпнувши. Нічого не вдієш! Якщо Ян зробив свій вибір і віддав перевагу мені — тим краще!

— Я попереджу в колежі,— додав мій брат. — А втім, сьогодні четвер, у тебе вільний день, а в суботу вранці ти зможеш уже повернутися до занять. До Бове не така вже й далека дорога…

Я нічого не відповіла. Серце в грудях у мене билося дужче, коли я думала про цю поїздку, таку несподівану й незвичайну. Я навіть не наважувалася глянути на Яна, котрий не промовив досі жодного слова, дарма що я мала от-от вирушити з ним цього холодного зимового світанку в дорогу…

— Та ти не хвилюйся, Фан, — сказав Гійом. — Бове — це ж зовсім близько. Та й Ян буде весь час поряд з тобою. А з ним тобі нічого боятися.

Він не знати навіщо пересунув з місця на місце рубанок на своєму верстаті. Потім, стоячи до нас спиною, вдавано-недбало кинув:

— Усе буде гаразд, я певен!.. А коли щось і не так… Та ні, я вірю, — все буде як слід!

Ми наближалися до шосейної дороги. Позад нас, трохи праворуч, лишився Фовемберг, Капітан, Інгвільд і Гійом, який у цю мить, певно, вже працював у своїй майстерні і з тривогою й любов'ю линув думкою за нами.

«…Ти ніколи не думай, ніби я поїхав з Інгвільд просто тому, що це дає мені втіху!» Здається, так він сказав тоді? Ці давні Янові слова раз у раз зринали в моїй пам'яті. Я нічого не розуміла. Чому ж він вибрав зараз не Інгвільд, а мене? Хіба не краще було йому поїхати до Бове з Інгвільд? А тим часом у цю ранню зимову годину поруч із ним простувала безлюдною дорогою саме я. Ні, я таки не розуміла, чому він вибрав мене.

Ми були з ним самі на дорозі. Ані візок крамаря-городника, що везе на базар свою городину, ані молочар з бідонами, ні самотній трактор, ані автомашина не зустрілися нам досі. Ми все ближче підходили до села Юкеем. Здалеку вже видно було його церкву.

— На автостраді спробуємо спинити якусь машину… Нам ще довго йти? — раптом спитав Ян.

Справді, я знала ці місця краще за нього. Він ще жодного разу не бував тут, хоч і розвозив борошно.

— Півкілометра, а може, трохи більше, — відповіла я. — Шосе починається якраз при виїзді з села.

— Ти не стомилася? Не зголодніла? — спитав він. — У мене в рюкзаку є бутерброди й шоколад.

Я всміхнулася. Було приємно, що він отак веде мене, не знати куди, і вирішує все за мене. Це так рідко зо мною траплялося.

Ми увійшли в Юкеем. Це було навіть не село, а чимале містечко. Його високі будинки, згромаджені навколо майдану, здавалося, були збудовані міцно, добротно, на віки. По той бік, вдалині, губилися в плетиві вуличок, що перетинали містечко, тісно тулячись один до одного, низенькі білі будиночки з черепичними й солом'яними покрівлями, облямовані внизу чорними смугами, нерівними, хвилястими, неначе проведеними чиєюсь не вельми вправною рукою. Церква ніби гуртувала навколо себе все: і чепурні будинки багатіїв у центрі, і хатини знедолених бідаків, які безладно тулилися на околицях.

Ми саме проходили перед церквою.

— Зайдемо на хвилинку? — запропонував Ян. — Ти зможеш там трохи посидіти й відпочити.

Біля крайньої лави, зробленої з потемнілого від часу дуба, я тихо опустилася навколішки. Ян стояв біля мене. Кюре саме кінчав правити ранкову службу. Я мовчала. Якось особливо гостро відчувала ці дивні хвилини своєї запальної юності. Подумки силкувалася молитися. Глянула на Яна. Це вперше, відколи ми були з ним знайомі, я бачила його в церкві: він був поважний і зосереджений, але почував себе невимушено, без будь-якої ніяковості передо мною. Простий і щирий, як дитина.

Нова хвиля захоплення цим гордим хлопцем враз піднялася в моїй душі, і раптовий порив ніжності затопив усе моє єство, аж сльози навернулися на очі. А він, певно, й гадки не мав, що зворушив мене в цю мить до глибини серця. І, мабуть, так і не дізнається ніколи, як я любила його в ту хвилину. Хіба що я сама колись розкажу йому про це, хтозна…

Та ось ми вийшли з церкви й знову рушили вперед. Село зосталося позаду. Перед нами розкинулось сільське кладовище. Ми посідали на кам'яну огорожу, що тяглася вздовж кладовища, Ян вийняв хліб і шоколад, і ми почали їсти, читаючи водночас імена небіжчиків на занедбаних могилах. Старомодні імена, що давно вже вийшли з ужитку, — над секретом їхніх чарів я задумувалася ще з раннього дитинства: Вікторіна, Олександр, Цезар, Анжеліка! Носії цих гарних імен давно заснули вічним сном поряд з цим ось маркізом Арнольдом де Юкеем, який воював під Азінкуром. їхні імена — то останній пагінець життя, котрий чіпляється за старий мармур, як билинки трави чіпляються за мертве каміння…

У моєму мозку снувалися спогади про події останнього часу, усі так чи інакше пов'язані з появою серед нас Яна, який збаламутив і розтривожив усе наше життя, всю мою юність…

Нарешті, ми дійшли до шосе. То була автострада Кале — Париж.

Повз нас раз у раз проїздили автомашини. Ми подавали знак «автостопом», але жодна не спинилася.

— Бачиш, — сказав Ян, — вони, певно, мають нас за «чорноблузників» — таких собі підозрілих вуличних волоцюг, що потайки втекли з дому й подалися в мандри після якогось не вельми гарного вчинку.

Нарешті якийсь «тягач» темно-сірого кольору спинився перед нами. Водій відчинив дверцята. Він був сам у кабіні.

— Вам куди?

— У Бове.

— Сідайте. Я їду до Абевілля.

Ян примостився спереду. Я — позаду. Він передав мені рюкзак.

Шофер, певно, добре знав дорогу, бо мчав дуже швидко. Він нічого не говорив. Та на губах його грала ледь помітна лукава посмішка, і від цього я сиділа ні в сих ні в тих у куточку, ніби прирісши до місця. Час від часу водій позирав на мене у дзеркальце. Очевидно, вся ця пригода страшенно тішила його. Якби хоч вигляд у нього був зневажливий чи суворий. Та ні! У нього, напевно, могли бути діти нашого віку. І він, мабуть, їх любить. Ось таким приблизно я могла б уявити собі свого батька…

— Ну, то як? — раптом спитав він. — Що ж ви збираєтесь робити в Бове?

І тут Ян просто вразив мене. Я ніколи не подумала б, що він такий дотепний вигадник.

— А ми їдемо на хрестини до нашого племінничка, — сьогодні по обіді маємо конче бути на місці. Наша рідня не хоче запрошувати ніяких поважних персон, така вже в нас традиція в сім'ї. Ого, нам не вперше хрестити небожат, їх у нас досить, — і полічити важко! Цей уже сімнадцятий, щоб ви знали. Але моя сестра і я залюбки погодилися поїхати. Ну, а до того ж іще й четвер!

Йому пощастило, що це справді було в четвер. І що в мене волосся не було чорне, як смола.

— Ах! Он воно що! — дуже серйозно озвався шофер, але та сама лукава посмішка не зникала з куточків його губів. — Правда, частіше буває, що в куми вибирають двоюрідних брата й сестру. А рідна сестра — це ще краще, правда ж?

Я збентежено розглядала навколишні краєвиди, побоюючись, щоб очі мої не схрестилися часом у дзеркальці з поглядом шофера. А той мовчав. Я сиділа за ним. Це був високий, трохи згорблений чоловік. Обіч нього Ян — з чистим профілем, по-юнацькому худорлявий — видавався ще стрункішим. Та згодом, коли постаріє, він, певно, теж зігнеться, як оцей чоловік, думала я. Можливо, у нього є син, схожий на Яна…

Ми під'їжджали до Абевілля.

Нараз я знову почула лагідний голос шофера:

— Мої старшенькі, певно, мають стільки ж років, як ви. Мені б дуже не хотілося побачити колись їх отак, як вас, на дорозі. Навіть на честь маленького племінничка!

Ян нахмурився. Я відчула, що насувається гроза. Він розлютився: як це так, його вважають за непевного типа, якому не можна довіряти. Ах! Коли б цей чоловік знав! Але він, здавалося, догадувався про все. Спинив машину біля в'їзду в село. На губах його грала добра усмішка. Він подав нам на прощання руку.

— Ідіть! І не накойте дурниць, діти!.. Бажаю вам щасливого закінчення подорожі!

Машини проїздили повз нас не спиняючись… Ще кілька кілометрів пішки…

Ми трохи відпочили й підкріпилися в малесенькій корчмі за три кілометри на південь від Абевілля.

Потім нас підвезла ще одна легкова машина кольору кави з молоком. На цей раз ми не почували себе так ніяково: не в усіх же стрічних людей можуть бути така лукаво-всерозуміюча посмішка і діти нашого віку. Шофер, який нас підвозив, ні про що не розпитував. Я знала: як тільки ми вийдемо з машини, одразу забудемо про нього. Через півгодини я побачила табличку з написом: «Бове, 3 км.» Майже всі автомашини, що попадалися назустріч чи обганяли нас, мали той самий номер департаменту Уази: 60.

— Будь ласка, висадіть нас тут, — раптом попросив Ян.

І ось ми знову на шосе. Я мерзлякувато підняла комір пальта, сховала руки в кишені, бо в кабіні було надто жарко.

Була вже майже четверта година пополудні. Надходив вечір: у січні рано сутеніє.

— Далі доведеться йти пішки, — пояснив Ян.—

Пробач, Фанні, але я не хотів вилізати з машини в центрі міста: там мене, напевно, вже через десять кроків упізнав би хтось із знайомих.

Я дивилася на нього, нічого не розуміючи.

— Ну, звісно! П'ятнадцять років прожити в одному місті, це ж щось та значить! Більшість людей, з котрими я будь-коли зустрічався тут, напевно, знають, що я виїхав з Бове, і якщо я знову з'явлюся, особливо з молодою дівчиною… Ні, краще підемо по мало освітлених бічних вулицях.

— Це через твою матір! Ти хотів би застати її зненацька?

Видно, якась нотка в моєму голосі зрадила моє раптове розчарування, коли не тривогу. Ян зніяковів і спинився.

— Зрештою, Фанні, ти ж не ждеш королівського прийому в яскраво освітленому салоні з квітами!

Я знизала плечима. Звичайно, ні. Але як можна потай, крадькома, наче якісь злодії, пробиратися до незнайомої домівки? Серце моє стислося від якогось неприємного передчуття. Я ж була тільки малим п'ятнадцятирічним дівчиськом, яке звикло щовечора вчасно вертатися додому. А цей день справді був неспокійний і стомливий.

Сутеніло. Ставало холодно. Горбаста дорога, геть покреслена довгими чорнуватими коліями та слідами, тулилася ближче й ближче до низеньких самотніх будиночків, у сірих зимових сутінках вони здавалися мені похмурими й сумними. Там, попереду, було Бове, місто, в яке я тепер уже зовсім не бажала потрапити. Воно якось навіть лякало мене. Коли я здалеку дивилася на його похмурі покрівлі й мури, мені ввижалися якісь потворні чудовиська, вкриті густою лускою. А ген удалині, понад будівлями, здіймаючись високо в небо, бовваніли такі ж похмурі шпилі собору…

Ми все йшли і йшли; я намуляла собі ногу, але не сміла признатися в цьому Янові, щоб не дратувати його. Будинок, до якого ми так поспішали, був десь на другому кінці Бове.

Вулиці, вулиці, вулиці… І поруч мовчазний Ян, котрий старанно обходить освітлені вуличними ліхтарями місця й раз у раз нервово роздивляється довкола. Безглузді й бентежні думки снувалися мені в голові… Чи ми пообідаємо колись? І де я спатиму вночі?..

Ця пригода здавалася мені тепер зовсім не такою принадною, як напочатку, в холодній ясності світанку, коли думка про неї примушувала дужче битися серце. Я думала про той «скарб», що про нього казав мені Ян, і нараз усе це видалося таким незначним, дріб'язковим… Яке щастя, — думала я, — просто сидіти біля розпаленого каміна, чути знайомий шурхіт Гійомового рубанка чи Капітанів голос: «Фанні, я знову десь подів свої окуляри. І коли вже ти пришиєш до них велику червону стьожку!..»

І мені так захотілося, щоб двері Сонячних Дзиґарів швидше знову відчинилися переді мною.

Та це були інші мури, інші двері, що от-от зачиняться за мною. Двері незнайомого дому, які ми мали відчинити нишком, наче злодії, боячись, щоб вони часом не рипнули…

Спершу ми підійшли до огорожі якогось садка. У Яна був ключ од хвіртки, і от ми вже йдемо в імлистих сутінках по доріжках садка, потім перед нами виникають віконниці вітальні, і мій супутник спритно відчиняє їх гострим кінцем свого кишенькового ножа.

— Як бачиш, це зовсім просто! — каже Ян. — Можна подумати, що я кінчав спеціальну школу зломщиків, га?

Він дивиться на мене насмішкувато й лукаво, а я вся тремчу: це й справді скидається на пограбування.

Ян підштовхує мене в півтемну кімнату, і ось ми вже в кухні з закритими віконницями. Потім він вмикає світло й дивиться на годинника.

— Тридцять п'ять хвилин на шосту! «Вона» буває в книгарні до сьомої. Отже, прийде не раніше, як десять хвилин на восьму. У нас ще є час, і ми можемо випити по чашечці кави.

Та в мене не було аніякісінької витримки зломщиці, а тому я рішуче заперечила:

— Ні! Давай скінчимо все якнайшвидше. Роби, що ти маєш тут зробити, і ходімо звідси.

Але Ян уже виймає з буфета чашки. Обернувшись до мене, сміючись, каже:

— Зрештою, покладися на мене, Фанні! Повір: я не збираюся вчинити якийсь злочин! Поки немає певних доказів протилежного, я тут у себе вдома. Мене ж звуть іще Ян Оффланж, правда? І ти добре знаєш, що вона хоче тільки одного, щоб я повернувся в цей дім!..

Випивши каву, ми старанно поприбирали чашки — щоб не залишати слідів нашого перебування — потім Ян повів мене у передпокій, до сходів на другий поверх.

— Почекай хвилинку…

Він увійшов до однієї кімнати. Догадуюся, що то його кімната. Мені так хотілося б увійти слідом за ним, проникнути в цей світ Яна-дитини, Яна-підлітка, світ, якого я зовсім не знала, про який він ніколи не хотів говорити. Та він уже стоїть на порозі, тримаючи в руках гасничку, потому рушає вперед і відчиняє двері, за якими видно сходи нагору.

— Іди за мною! Напрям — горище, комора, третій поверх.

Ми сходимо на горище. Спершу я помічаю тільки якихось білих привидів, що широко розкинули руки, ніби перегороджуючи мені дорогу: то сушиться на вірьовках білизна. Ми нахиляємо голови й проходимо далі.

Ян пояснює мені:

— У нас на горищі три комірчини. Одну ми оце пройшли, потім ще одна, колись вона завжди приваблювала мене, — наша, сказати б, «гардеробна» чи «костюмерна», — там стоїть чудова стара скриня, в яку ховають костюми ряджених. І, нарешті, отам, праворуч, — антресолі. З усіх трьох комірок у цій останній — найтемніше й найстрашніше, і, коли я починав бешкетувати, мене саджали саме туди.

Коротка усмішка пробігла по його устах: видно, він згадав щось. І раптом вигукнув:

— Ходімо, подивишся, Фанні! Усі мої іграшки складено там…

Він подає мені руку, і ми входим у вузький чорний прохід, — оце й є та страшна комірчина, антресолі, її тьмяно освітлює електрична лампочка, що висить у тій коморі, де сушиться білизна. Скісна рублена стіна сходиться під гострим кутом з підлогою, тут лежить купами всякий мотлох: колиска, повна-повнісінька слоїків і горняток з-під варення; колекція старомодних абажурів; ціле військо стоптаних шкарбанів, що геть порозсихалися від старості і валяються долі, неначе трупи на полі бою. А за всім цим, ген-ген у глибині,— не знати й що, чого я вже не годна була розгледіти. Можливо, то причаїлися по кутках якісь чудовиська, що мирно дрімають тут довгі століття…

Ян засвічує свій електричний ліхтарик.

— Дивись!

— О! Яне, які ж вони прегарні!

— То ї ї чоловік сам поробив усе це для свого малого синочка. Ти ж знаєш: для першого маленького Яна. Непогано майстрував, правда?

Перед нами громадилася сила-силенна різних дерев'яних будиночків, палаців, різьблених, розмальованих чи вкритих лаком. Ось маленький коник скаче галопом. А онде Ноїв ковчег, населений тонко й майстерно вирізьбленими фігурками різних тварин, і у всіх у них такий розгублений вигляд! «Ну, то як: всесвітній потоп уже скінчився чи ні? — здається запитують вони. — Чи можна нам знову зійти на землю?»

Стоячи навколішках на холодних плитках підлоги, я захоплено порпаюся серед цих скарбів, наче маленька дівчинка, перед якою немов відчинили браму раю. Ян мовчки стежить за мною.

— Зовсім як дитина! — сміється він. — Признайся, ти, мабуть, тайкома бавишся ще іграшками, га?

Та цього разу я зовсім не образилася, коли він назвав мене дитиною. Сприйняла це скорше як комплімент.

— Ну, а тепер — до роботи! — каже Ян. — Ми й так уже згаяли багато часу.

І він тягне мене до «костюмерної», знову беручи в руки гасничку. Нічого не вдієш, доводиться спускатися на грішну землю: справді-бо, ми прийшли сюди не гратися. І знову все в мені здригається зі страху: а що, як жінка в чорному повернеться раніше? Що коли вона підніметься сюди й застукає нас зненацька?

Та Ян, здається, зовсім не сушить собі тим голови. Він дає мені настанови, запалюючи гасничку, бо тут, на горищі під дахом, таки досить холодно.

— Слухай мене уважно, — каже він. — Ми шукаємо один пакунок. Пакунок приблизно отакого розміру. — Розводить руки, показуючи, який має бути отой згорток. — Замотаний він у синій папір.

Гніт гаснички раз у раз западає, пригасаючи, Ян підкручує його і нараз хапає мене за плечі:

— Ми повинні знайти цей пакунок, неодмінно, чуєш, Фанні? — Очі йому палають диким блиском. І я відчуваю, як страх охоплює мене. — Для цього ми й приїхали до Бове. Його треба знайти за всяку ціну, розумієш?

Я схвильовано спитала:

— Яне, скажи мені… Що там у ньому? Я краще шукатиму, коли буду знати, що саме треба шукати.

Він якусь мить вагався. Нарешті, зважився:

— В ньому дитяча одежа на дитину трьох-чотирьох років.

Я заніміла з розкритим ротом і насилу стримала вигук. По тілу пробіг дрож. Але я стрималася і тільки пробурмотіла стиха:

— Дитяча одежа? Добре, ми пошукаємо її!

Ян погасив електрику в коморі з білизною. Потім зачинив двері.

І ось ми тільки вдвох, відокремлені од усього світу величезними білими привидами — білизною, що погойдується на вірьовках.

— Фанні, оглянь-но цей клунок!

Я стою навколішки перед великим лозовим кошелем, розкриваю його і починаю перебирати безладно скидану туди стару білизну, серветки, діряві, геть зношені простирадла. На дні знаходжу два чи три покривала на ліжко, з торочками по краях. Я старанно перерила геть усе в кошелі, потім перейшла до сусідньої скрині. Виявилося, що вона вщерть заповнена старими журналами. Янового пакунка тут не було. В іншому ящику — посуд, келихи, чарки, гарні склянки, загорнуті в старі газети. Третя скриня була зовсім порожня. Ян шукав за кілька кроків від мене, він допоміг мені відсунути скриню вбік, щоб не заважала.

Нам було тісно, ми крутилися на вузькому п'ятачку серед різного хатнього начиння: поламаних стільців, потрісканих полив'яних глечиків, облуплених емальованих каструль і вищербленої порцеляни. Я знову й знову рилася навмання в усьому цьому мотлоху, перекидаючи й руйнуючи цілі піраміди старих речей, а потім сяк-так заново складала їх. Разів десять я відкидала з дороги лозовий кошик, круглий і порожній, схожий на пташину клітку, та він, як на гріх, раз у раз знову попадав мені під ноги.

Ліворуч од мене Ян, випростуючись, раптом заплутався в старій військовій шинелі з мідними ґудзиками; повісив її на бантину, і рукави, погойдуючись, ніби промовляли безнадійно: «Нема на що сподіватися! Хіба можна щось найти серед такого безладдя?..»

Я спитала:

— Може, ти хоч приблизно скажеш, де треба шукати?

Ян провів по вкритому пилюкою чолу рукою.

— Розумієш, я давно не бував тут! Мені було тоді дванадцять чи тринадцять років. Я допомагав їй щось шукати, — не пригадую вже, що саме. Раптом вона взяла в руки цей пакунок і розгорнула його. Можливо, вона зробила це ненавмисно. Я спитав, що це за пакунок. Вона відповіла: «Це твоя одежа, ти носив її, коли був зовсім маленький…» — «Чого ж ти зберігаєш її, а не віддаси комусь, як ти робиш з іншими речами?» — спитав я. — «Бо це реліквія, пам'ять», — пояснила вона.

— Реліквія, Яне? — прошепотіла я, глибоко схвильована.

Але Ян не почув моїх слів. Він уже пробирався до іншого кутка горища. Якусь мить стояв там, замислившись, потім рішуче мовив:

— Мабуть, я помилився. — Це було не в тому кутку. Іди-но сюди, Фанні, може, тут нам більше пощастить.

Я підійшла до нього, і розшуки почалися знову.

Ми уважно оглянули три чи чотири скрині, перерили все в старій шафі, що мало не звалилася на нас. Ян зазирнув навіть за волосяний матрац, поставлений сторчма до стіни, але виліз звідти ні з чим, тільки лоб його був геть заснований павутинням.

Потім ми обоє заходилися цілими оберемками вибирати старі речі з чорної корзини з вигнутою кришкою. Ян витяг з неї стару шубу, дві вечірні сукні, смокінг, потім на дні ми намацали перину з гагачого пуху, — вона порвалася під нашими пальцями, і навколо в повітря злетів пух. Тоді ми знову поклали все це манаття на дно корзини, і я мало не з люттю опустила кришку. І мене теж пойняла ця нестримна гарячка пошуків. Я відчувала: якщо зараз, в цю мить, ми нічого не знайдемо, дарма що перерили вже догори дном геть усе горище, всі комори, — то весь Янів запал пропаде, розвіється. Його минуле, майбутнє — він одмовиться від них, впаде у безнадію. Він зречеться всього. А я не хотіла, щоб він здавався. Хотіла, щоб він був сильний, мужній.

Треба, мені конче треба знайти той пакунок!

І знову шарудить під руками пожовклий папір, скриплять кришки, що їх я хапливо розчиняю й зачиняю. Ось до рук мені попав старий, припалий порохом естамп. На ньому зображено бал у Версалі, та я нервово відкидаю його…

Ян випростався, стукнувшись головою об схил даху, вилаявся і підгилив ногою салонний кравецький манекен так, що той полетів шкереберть і розбився, ударившись об мармур старого клишоногого столика. Ян збуджено заходив туди й сюди по горищу. Він був знервований, злий і зовсім занепав духом.

Я мовчу. Та чому руки мої раптом затремтіли від хвилювання? В цю мить я саме розкрила ще одну скриню, на кришці прочитала кілька надряпаних олівцем слів: білизна для новонародженого. Я виймала малесенькі сорочечки, дитячі льолі,— вони, певно, належали тому, першому, Янові. Покликала стиха:

— Підійди-но сюди!

З шанобою, майже з побожністю я складала купкою легеньку дитячу одежу. Дісталася вже до дна скрині. І ось у мене в руках пакунок — це міг бути тільки він, той самий! — загорнутий у синє, перев'язаний мотузком, обмотаний ковдрою.

Ян схопив пакунок. Мовчки розгорнув його.

Він стояв, випроставшись на весь зріст. А я все ще лишалася навколішках перед скринею. Мені не видно було, що там у пакунку, але я побачила очі Яна, наповнені слізьми.

— Дивись, Фанні,— тихо промовив він, і голос йому урвався.

Біля нас на підлозі лежав згорнутий у довгий сувій старенький килим. Ми машинально посідали на ньому. Ян розгорнув синій папір, показав мені маленький ескімоський червоний комбінезончик, — здавалося, він і досі беріг форми дитячого тільця. Тканина на колінах і ліктях була витерта і курточка — розтягнута, — більша завширшки, ніж завдовжки, — комбінезончик пошито, певно, на чоловічка років чотирьох — з гарної ворсистої шерстяної тканини. В пакунку лежали ще червона шапочка з помпоном і пара шкіряних черевичків…

— Мені здається, це ще не все, — промовив Ян. Я розгорнула глянсуватий папір, там був ще один пакунок, і в ньому я побачила ведмедика, оксамитового пухнастого сірого ведмедика. Його витерта шерсть, обвислі вуха й одноока морда виразно свідчили, що це була улюблена іграшка.

Ян помітив, як я одвернула голову.

— Фанні, що з тобою?

Я нічого не відповіла. Взяла в руки ведмедика. Машинально крутила його в пальцях, як крутив капітан Ле Марруа, давно колись, однієї похмурої воєнної ночі на борту «Сіріуса» біля берегів Норвегії. Той самий ведмедик, «такий покинутий і нещасний, справді, наче живе людське дитя», — так, здається, сказав Капітан, — а це велике дитя сидить зараз ось тут, поряд, дивиться на мене, таке схвильоване, і очі його сповнені благання.

— Фанні, що з тобою? Прошу тебе, скажи, що з тобою?..

— Яне, це вона — та сама твоя одежа?..

То я спитала. Я мусила спершу знати. Мусила спершу пересвідчитися. А що, як помилилася? Що коли це просто неймовірний збіг обставин?!

Сидячи на товстому сувої килима, Ян підібгав ноги аж до підборіддя і обхопив руками коліна. Що він скаже мені?

— Яне, відповідай же! — не витримала я.

Він підвів голову і, нарешті, заговорив, тихо й просто, — неначе це не мало ніякого значення.

— Так, я носив її, коли мені було чотири роки і коли я був ще норвежцем…

Я й оком не кліпнула, але почувала, що Ян скоса кинув на мене бистрий погляд.

— Хіба тебе не дивує, що я колись був норвежцем?

Я все ще мовчала. Тоді він простягнув руку до пакунка з одежею, підняв червоний комбінезончик і тримав його високо над головою, розглядаючи. На мить серце моє сильно-сильно закалатало в грудях: так, це правда, те дитя із «Сіріуса» — тут, передо мною!..

— Комбінезончик, ведмедик, черевички… — пробурмотів Ян. — Це й усе, що лишилося від того маляти. В той час воно ще не було Яном Оффланжем… А як його тоді звали, я й сам не знаю. Тепер розумієш, Фанні, чому мені так важливо було знайти ці речі? Це ж єдине, що зв'язує сьогоднішнього Яна з отим колишнім маленьким хлопчиком…

Потому, знову уткнувшись обличчям у коліна, він казав далі:

— Ця одежа… Я питаю себе, чи капітан Ле Марруа не міг би впізнати її?

Я аж підскочила:

— Чому ти так кажеш?

— Тому, що капітан Ле Марруа знає дещо з мого минулого…

— Яне… Послухай…

Але він не дав мені договорити. Випростався, став на рівні ноги:

— Ні, Фанні. Дозволь мені спершу все пояснити тобі. Потім ти скажеш усе, що схочеш.

Він мимоволі схопив на етажерці старий іржавий ніж, що валявся там серед ремінців і шлейок. Потім ударив кінчиком леза по бантині. Він розколював старе трухляве дерево, довбав крокви, терзав їх — наче від цього йому ставало легше.

— Пригадуєш, Фанні, тоді в машині ти дорікнула мені, що я жорстоко поводився зі своєю названою матір'ю. Ти сказала, що вона, мовляв, виростила, виховала мене, любила, як власну дитину. Усе це, певно, вона сама тобі сказала. І я не заперечую: це правда. Але вона дещо приховала від тебе. І, безперечно, дуже важливе. Зараз ти дізнаєшся про все…

— Я хочу тобі розповісти про ту ніч, яку я не забуду ніколи! Це сталося десь на початку березня… Лікар збирався вже йти. Перед тим він одвів мене в куток і сказав: «Ви ще зовсім юні і ви її син, але я не маю права приховувати від вас, що становище хворої дуже важке. Вона може померти цієї ночі, а може й одужати чи протягнути ще якийсь час і померти через місяць або через рік…» Фанні, ти тільки уяви, що я почував у ту мить, адже я вірив, що вона — моя рідна матір, і я любив її. Ми були вдвох в цьому будинку, та ще стовбичила тут огидна мені доглядальниця, яка поводилася зо мною як із своїм прислужником, хлопчиком на побігеньках. Вирішивши цілу ніч пильнувати хвору, я сів біля її ліжка. її рука лежала в моїй руці… Це тяжко, дуже тяжко сидіти цілу ніч біля ліжка хворої, яку ти любиш. А вона бурмоче щось у маячні, стогне, задихається. Години тягнулися нескінченно довго…

На якусь мить Ян замовк. Він, видно, переборював хвилю жалю й ніжності, навіяну спогадами.

— Десь о пів на четверту ночі вона покликала мене. Доглядальниця саме пішла відпочити на часинку. Вона покликала мене дуже кволим, тихим голосом, однак я добре розібрав її слова: «Яне, послухай мене. Присунься ближче!..» Я нахилився до неї.— «Ти не мій син… — мовила вона тихо. — Ти не мій син», — повторила вдруге. Я подумав, що вона марить. Щоб заспокоїти її, я прошепотів: «Та ні ж, мамо, я твій син, твій маленький хлопчик…» І погладив їй волосся. Але вона знову й знову повторювала: «Ти не мій син…»

Вона, здавалося, шукала потрібних слів і не могла знайти, не могла висловити те, що її мучило. Нарешті, вона глибоко зітхнула, і я почув:

«Ти норвежець… Я знайшла тебе під час війни…»

І додала зовсім тихо, проте я добре розібрав:

«Є один французький капітан, який знає дещо про твоє минуле…»

Вона дихала дедалі важче. Я думав, вона не зможе вимовити його ім'я.

«Як його звуть?..» — тихо спитав її.

І вона так само тихо прошепотіла:

«Капітан Ле Марруа».

Ян замовк. Витер лоба долонею. Здавалося, він страждав зараз так само, як тієї пам'ятної ночі.

— Це був страшний удар для мене, сама розумієш! Отак несподівано довідатися, що ти — знайда, почути це від жінки, котру ще кілька хвилин тому любив як рідну матір і яка могла щохвилини померти… Знаєш, це не тоді я надумав покинути Бове. В ту хвилину я не міг залишити її. До того ж сподівався, що вона все мені пояснить, коли одужає. І я доглядав її, хвору, так мов нічого й не сталося, аж поки їй не покращало.

Тільки тоді, коли вона почала одужувати і небезпека зовсім минула, я попросив розповісти все докладно. Це надто мучило мене!.. Але замість розуміння, ніжності, делікатності,— я зустрів гнів, роздратування! Вона все заперечувала. Казала, що то було марення, гарячка. Потім розридалася. Нарешті вигадала всю оту історію з маленьким хлопчиком, знайденим у придорожній канаві,— усе, що ти вже знаєш від неї. Що ж до капітана Ле Марруа, то вона нічого не хотіла визнавати.

«Капітан Ле Марруа? Так, я зустрічала його, коли була санітаркою в лазареті. Можливо, я й згадувала його, коли марила в гарячці. Усі ці воєнні спогади раз у раз оживають у пам'яті. Але він не має ніякого відношення до тебе…»

— Я не давав їй спокою своїми запитаннями, але нічого не міг добитися.

Ян дивився на мене спідлоба, мов хлопчак, який боїться, що його сваритимуть, і нарешті промовив з легким викликом:

— Отоді я й поїхав звідси!

— І найнявся до Марудо?

— Так… Я хотів розгадати цю історію і став як божевільний. Вирішив покинути заняття на юридичному факультеті. Згодом, думав, можна буде повернутися до університету, я ж іще не такий старий. Сказавши, що мені конче треба побачитися з приятелями по ліцею, які вчилися у Сорбонні, я два четверги підряд їздив до Парижа, в Військове Міністерство. Звідти мене послали в Міністерство торгового флоту, і зрештою мені таки пощастило натрапити на слід капітана Ле Марруа. Рішення прийшло блискавично: я покину Бове й поїду туди, де живе капітан Ле Марруа. Кілька місяців я день у день, після лекцій в університеті, тайкома вчився на курсах шоферів і незабаром одержав одночасно права на водіння легкових, туристських і важких вантажних автомашин. І тоді поїхав до Фовемберга, щоб знайти собі там якусь роботу…

По паузі Ян вів далі:

— Я не поспішив одразу до ваших Сонячних Дзиґарів. Щось мене стримувало: страх перед невідомим. Це страшно — порвати остаточно з своїм минулим, з минулим Яна Оффланжа, щоб воскресити минуле зовсім невідомого мені хлопчика, котрого я мав би тоді за всяку ціну пізнати… Скільки разів, проїжджаючи машиною повз ваш будинок, я зменшував швидкість, вагався! Іноді зустрічав Гійома. Дуже хотів познайомитися з ним, мені подобався його вигляд, суворий і привітний водночас. Але, — можливо, це здасться тобі смішним, Фанні,— я боявся Капітана, бачив його доти тільки здалеку. Хоч, їй-богу, він зі своєю чудовою доброю усмішкою зачарує навіть найсуворішу людину. Та що вдієш — я страшенно боявся його. Тільки подумаю, що мені треба заговорити з ним про моїх батьків, мою справжню родину — одразу відчуваю, як страх паралізує мою волю…

З того, як Ян нервово жестикулював руками, видно було, що він старанно підбирає слова, аби вони прозвучали якнайпереконливіше.

— Розумієш, Фанні, я не можу сказати, що любив їх, своїх незнаних батьків. Вони були для мене надто далекі… Іноді я уявляв їх собі у мріях. Мрії ті були такі приємні… Це допомагало мені жити, але я добре знав, що то тільки мрії, а не дійсність. І так боявся розчаруватися… Мати сказала мені, що я норвежець. Та що я знав тоді про Норвегію? Тільки те, що написано в підручниках географії. У Булоні іноді причалював норвезький корабель. Одного разу, блукаючи набережною, я помітив чорне вантажне судно «Крістіан Сунд». Воно прийшло з Бергена… Серце моє забилося дужче від хвилювання, і я довго-довго дивився на прапор з блакитним хрестом на червоному тлі, що так весело майорів на верхівці щогли. «Це ж прапор моєї батьківщини, — казав я сам собі,— моєї справжньої батьківщини…»

Але в ту мить кілька матросів зійшло на землю, я почув, як вони засперечалися про щось, і мені здалося, що їхня мова груба, різка, в ній чулися якісь дивні голосівки, я не знаходив там жодного складу, схожого на французьку чи англійську мову. Засмучений, майже наляканий цим, я подався геть, навіть не глянувши на прапор своєї рідної країни… У ті хвилини я майже втратив бажання швидше розкрити таємницю свого народження і знову стати норвежцем…

І так минали тиждень за тижнем, не приносячи ніякої розв'язки…

Одного дня їхав я кудись машиною і зустрів по дорозі тебе. Ти не викликала в мене такого страху, як Гійом чи Капітан. Отож я й запросив тебе сісти в кабіну, хоч почувався, наче зосліпу кидаюся в холодну воду. Отоді я й дав тобі перший урок з латині.

Ну, а що було далі, ти сама знаєш. Я ніяк не наважувався заговорити з Капітаном, — я тобі вже пояснював чому. А до того ж не хотів завдавати горя їй, моїй названій матері. Вона весь час писала мені і, сама того не відаючи, мучила мене своїми листами. Зрозумій, я ж любив її! Я й досі її люблю…

Помовчавши, він сумно додав:

— А наприкінці грудня сталася подія, яка ще більше примусила мене мовчати. Напередодні Різдва моя мати приїхала до Фовемберга. Вона зустріла нас у лісі, ти ж пам'ятаєш? Другого дня вона сказала, що мої батьки померли і що з моєї родини нікого не лишилося…

Ян нижче похилив голову. Він, здавалося, ще раз пережив своє горе, розповівши про смерть батьків. Я поклала долоню йому на руку й лагідно мовила:

— Я це знала, Яне. Ми стояли того святвечора за дверима твоєї кімнати, Гійом і я…

— Ах! — вигукнув він.

Я боялася, що він розгнівається на мене. Та його ліва рука все ще лежала під моєю долонею, — він не висмикнув її, а другою задумливо креслив якісь химерні візерунки на кахляній підлозі. У мене було таке відчуття, ніби я тримаю руку зовсім малої, безпорадної дитини, тяжко хворої чи дуже нещасної. Ось він знову заговорив, і голос його бринів сумно-сумно:

— Розумієш, вона сподівалася, що це примусить мене вернутися до Бове. Тільки вона ненароком зрадила себе, мовивши тоді: «Ти ж не говорив про це з капітаном Ле Марруа, то чого ж тобі тут лишатися?» І тим самим призналася, що Капітан таки знає щось про мене, чи не так? Оце й було одною з причин, що я не поїхав з Фовемберга. Іноді я сподівався, що Капітан сам упізнає мене й заговорить перший. Яке безглуздя! Як він міг упізнати мале хлоп'я чотирьох літ, коли після того минуло довгих п'ятнадцять років?

Янові очі повилися тим самим мрійливим серпанком, що його я помічала, коли він грав на фортепіано. І голос йому забринів ще журливіше.

— Зрештою, мені просто не хотілося їхати… Не тільки через мою нерозв'язану таємницю, а й через ваші Сонячні Дзиґарі. Фанні, ти не можеш уявити, що означають для мене Сонячні Дзиґарі: ти ж завжди живеш там, щаслива… Капітан, Гійом — таких чудових людей далебі ніде на світі не зустрінеш — ти це знаєш?

— Знаю…

— І там була Інгвільд, Норвежка. Ти розумієш, чому я так дивно повівся з нею під час нашої першої зустрічі? Це ж була перша, сказати б, ластівка з моєї вітчизни. Чарівна Інгвільд… Бо вона справді чудова дівчина, правда ж?

— Так… Чудова.

— Коли я дізнався, що вона приїхала, мене заполонила якась шалена надія. Здавалося, це знак долі. Та ні, очевидно, то був простий збіг обставин!

Не давши мені заперечити йому бодай одним словом, Ян ще нижче схилив голову й зовсім тихо промовив:

— І там була ти. У мене ж ніколи не було сестри. А ти стала для мене ніби маленькою сестричкою…

Ян кинув на мене швидкий погляд. Пальці його все ще креслили на підлозі якісь невидимі візерунки.

Я кивнула головою, не дивлячись на нього.

Запанувала ніякова мовчанка. Ян зітхнув, знову глянув на мене, потім підвівся і неквапливо почав ходити по комірчині. І тепер уже я ніяково смикала пальцями за торочки килима.

Нарешті Ян різко спинився й запитав:

— А чи правда, що Капітан знає щось про моє минуле?

— Так, правда.

— І… він казав тобі про це?

Я сміливо глянула Янові просто в очі:

— Так, Яне… Я знаю все.

Кілька секунд він пильно й водночас якось розгублено дивився на мене, потім різко затулив обличчя руками, сів:

— Фанні, прошу тебе, мовчи, мовчи… Не кажи нічого… Я боюсь… Фанні, я боюсь почути…

Він нервово пригладжував на голові волосся. Знизу я бачила тільки його біляву розкуйовджену чуприну, яку він раз у раз смикав своїми тонкими пальцями.

Я теж затулила голову руками. В цю неповторну мить свого життя, таку тяжку й скороминущу, я не хотіла більш дивитися на нього. Я не хотіла навіть знати, чи він ще є тут, чи він слухає мене. У мене було таке відчуття, наче він уже поїхав до своєї Норвегії.

— Яне… Дозволь мені розповісти все зараз же… Бо те, Що я скажу, принесе тобі радість, велику радість… Яне, твої батьки не загинули. У тебе є тато й мати, котрі люблять тебе і не тямитимуться від щастя знову знайти тебе!..

Я затамувала подих, не сміючи звести на нього очі.

— Яне. Ти чуєш мене?

Та я даремно боялася. Даремно затуляла голову руками, як тоді, в ту страшну хвилину, коли на нас мчав поїзд. Зовсім несподівано Ян заридав. Він плакав як дитя. Загата, що так довго стримувала сльози, нарешті, прорвалася… Ян плакав хвилин п'ять… Може, десять… А може… Я всією душею сприймала цю велику радість і бурхливий біль мого друга. Аж тоді, коли ридання почали вщухати, я поволі звела на нього очі. Він усе ще сидів, міцно затуливши лице руками. Я стала біля нього навколішки. І в ту ж мить почула його приглушений, боязкий голос:

— Фанні, це правда? Я аж здригнулася.

— Ну, звісно, правда! Ох! Яне, клянусь тобі, що це правда!

Скоряючись раптовому поривові, я поклала руку йому на голову й провела по волоссю. Воно було на диво тонке, ніби шовкове. Я не насмілювалась ані прийняти руку, ані ще раз, як мені веліло серце, погладити голову мого дорогого друга в цю хвилину великого потрясіння. І я знову й знову проклинала свою непоборну стриманість, що сковувала всі мої людські почуття. Я не знала, що робити! Інгвільд, певно, була б ніжнішою. Навіть Гійом поводився б на моєму місці куди краще. Він поклав би Янові на плече свою міцну руку, запропонував би йому мовчазну чоловічу дружбу. А можливо, приязно підбадьорив би його словами: «Ну, ходімо, старий друзяко, всі драми скінчено! Тепер уже нема чого плакати!»

— Яне, — мовила я стиха, — тепер уже нема чого плакати… Послухай, я маю сказати тобі ще щось дуже приємне…

Він і не поворухнувся.

— Яне, поглянь на мене!

Я міцно взяла обидві його руки в свої,— здавалося, ніби Гійомова сила на якийсь час перейшла до мене, — і відхилила їх від його обличчя. Він не опирався.

— Яне, подивись на мене, подивися ж!

Він глянув на мене, і я побачила його розгублене й розпухле обличчя. Ясно й радісно усміхаючись, я зазирнула йому в глибину очей і щиро сказала:

— У тебе є батьки… такі, про яких ти мріяв. Твій батько високий, як ти, мовчазний і добрий. А мама твоя весела і ніжна, і молода, як… як ти й уявляв собі… І крім того, послухай, Яне, є ще дехто. У тебе є ще й сестра… Маленька чарівна сестричка… і ти її знаєш.

Він скрикнув:

— Інгвільд?

Я мовчки кивнула головою. Він зірвався на ноги.

Його обличчя сяяло, мов ясний вогник уночі.

Дивна пригода…

Я лежала на старому матраці, котрий Ян розклав для мене на кахляній підлозі комірчини, накривши зверху аж трьома ковдрами. Мені було гарно й затишно. Я зігрілася. Гасничка воркотіла, наче сонний кіт. Я приладнала цю переносну грубку посередині знайденої тут-таки на горищі слюдяної платівки, закріпила її і тепер дивилася на миготливе яскраве полум'я, котре кидало в темряву кружало блакитнуватого світла…

Як затишно завжди біля вогню!

Над моєю головою крізь дахове віконце виднівся клаптик нічного зимового неба, холодного, крижаного, якщо судити з химерних морозних візерунків на шибках.

Час від часу до мене долинали якісь моторошно-таємничі шелести і шарудіння, — неясний шум старого незнайомого дому, що його я поночі навіть не розгледіла. Десь наче рипнули двері, почувся дзенькіт посуду, потім ніби чиясь важка, потім легка хода, — звуки долинали до мене невиразно, приглушені поверхами й стінами. Найчастіше це був гомін голосів. Мені вчувався то Янів голос, то голос жінки в чорному, — я вгадувала їх, хоч і не могла виразно чути, — дарма що звелася на лікті й нашорошила вуха, силкуючись розрізнити якщо не окремі слова, то принаймні тон розмови. Але все було марно — я раз у раз тільки розчаровувалася. Отож мені лишалося зручніше вмоститися на своєму ложі й заснути…

Саме коли я закінчувала розповідати Янові про Нарвік, він раптом притулив палець до губів, зробив знак, щоб я мовчала:

— Чуєш — це вона!

Так, це вона йшла нагору. Це її повільна стомлена хода, — хода надто рано постарілої жінки. Ян устиг тільки мерщій штовхнути мене до комірчини.

— Я сам якось дам собі раду. Не треба, щоб вона тебе бачила.

І він щільно причинив двері комірчини. Але, припавши вухом до перебірки, я могла чути все, що діялося за стіною.

Жінка ступила на горище і, видно, якусь мить стояла спантеличена. Ян теж мовчав.

Нарешті вона вигукнула своїм звичним, ніби надтріснутим, сумним і боязким голосом, — у якому зараз бриніла нестримна радість:

— Яне… Ти!! Якби ж то я знала!

— Мамо, як ти дізналася, що я тут…

Голос його був лагідний, майже боязкий. Жінка вагалася, потім, в якійсь неясній надії, наважилась признатися:

— Я ввійшла до твоєї кімнати, як… як і щовечора. І помітила, що на місці нема гаснички. Я скрізь обшукала її. Зненацька глянувши в сторону горища, побачила, що там світиться…

— Так, я розумію, — пробурмотів Ян.

Запало мовчання. Мовчання болісне й гнітюче для обох. Потому я почула:

— Що ти робив тут? — Вона, безперечно, помітила те безладдя, що панувало на горищі після наших пошуків: розкидані скрізь корзини, скрині.— Ти щось шукав?

— Так, шукав.

— І… знайшов?

— Знайшов.

Тепер голос Яна був різкий і уривчастий, з нього жінка могла легко зрозуміти, що більше він їй нічого не скаже.

Знову запала мовчанка.

Я затамувала подих. Адже це вперше Ян дивився на свою названу матір, знаючи всю правду. А вона?.. Вона й не відала, що я розповіла Янові про його минуле.

Проте жінка наче догадувалася про це, і поводилась, як людина, що почуває свою провину.

— Яне, — несміливо затинаючись, мовила вона, — ти… ти повернувся… щоб пожити тут якийсь час?

Мені хотілося крикнути Янові зі своєї схованки: «Май до неї співчуття, не будь надто суворий!» Але він уже відповідав їй, і в голосі йому бриніли такі ніжні нотки, яких я доти в нього ніколи не чула, — певно, то були відголоски тієї безмежної ніжності, що сповнювала його серце колись:

— Ні, мамо, я повинен завтра ж їхати назад. Так треба. Але, послухай… Я обіцяю, що приїду й поживу якийсь час із тобою, це буде скоро, дуже скоро.

Потім я почула його кроки, — певно, він підійшов до неї. Зазирнувши в щілинку, я побачила: він поклав руку їй на плечі й промовив тим самим лагідним голосом:

— Ходімо звідси. Я розумію, нам треба багато про що поговорити. Між іншим, я маю дещо розповісти тобі.

Помовчавши, він знову заговорив:

— Приготуй, будь ласка, обід для нас обох. А я тим часом трохи приберу все тут. Цієї ночі я спатиму в своїй кімнаті.

— Це правда, Яне? Коли б ти знав, яка я щаслива!..

Згодом Ян розповідав мені, ніяковіючи, що він поводився з нею ніби з покинутою й безпорадною бідолахою жебрачкою. Він довго мовчки гладив їй плечі. А вона шепотіла тихо-тихо, ніби прощаючись із ним навіки: «Мій любий, мій любий хлопчику!..»

«Тоді,— сказав мені Ян, — я поцілував її в голову, так часто цілував колись, у дитинстві, і назвав просто „мама“. І знаєш, Фанні, того вечора вона й справді була моєю матір'ю…»

Ось до мене долинув звук чиїхось кроків: то Ян, певно, лагідним жестом підштовхнув її до дверей.

— Іди, мамо. Я зараз же спущуся слідом за тобою. Швиденько приготуй щось поїсти. Я страшенно зголоднів…

Потім він зазирнув до мене в комірчину.

— Ти чула?

Я мовчки кивнула головою.

— Мені дуже прикро, мала, що мушу лишити тебе тут саму. Тобі буде не дуже весело!

— Ти ж не можеш зробити інакше.

— На жаль, ні.

Він стояв передо мною, збентежений, нерішучий.

— Яне, — спробувала я заспокоїти його, — не журись. Думай краще про Інгвільд. Думай про своїх батьків, про їхню радість.

І знову ніби ясний вогник спалахнув йому в очах.

Здавалося, Ян миттю згадав усе і знову віднайшов своє дивовижне щастя, яке осяяло його життя. Потім він задумливо мовив:

— І чого це завжди так буває на світі, що за радість одних інші мають платити стражданням?

Я нічого не відповіла. Дивилася, як він розкручував згорнутий і поставлений сторчма поміж двома старими скринями матрац, стелив його на підлозі.

— Бери всі ковдри, скільки хочеш. їх тут досить, отам, у старій шафі. Скоро буде й вечеря. Я що-небудь принесу тобі.

— Іди вже, Яне, — звеліла я. — Не треба, щоб вона знову сюди піднімалась. І не суши собі голови, мені тут добре. Це ж тільки одна ніч, вона промайне так швидко!

Він пішов, а я зосталася сама, тільки гасничка воркотіла поряд. Я дивилася на стару шинель, що тихо погойдувалася на цвяху, на естамп часів Марії-Антуанетти, і мені здавалося, ніби зображені на ньому люди розважають мене, танцюючи дивний менует тих давніх-предавніх днів…

Я глянула на світний циферблат свого ручного годинника: за двадцять хвилин перша година ночі. Скрізь тихо, не чути жодного шереху. Ян, певно, давно вже спить.

Треба й мені заснути. Я кликала сон, заплющувала очі й повторювала подумки свої улюблені вірші: кілька епічних уривків із «Сірано де Бержерака». Але далі четвертого рядка діло не йшло. Я думала про Інгвільд. Так, Інгвільд могла бути певна, що Ян цього вечора мріє про неї, як мала дитина мріє про довго-довго очікуваний подарунок.

Перед моїми очима стояло осяяне радістю Янове обличчя, воно переслідувало мене невідступно, і я почувала докори сумління. Мені забракло мужності відкрити йому всю правду, сказати, що Інгвільд — не рідна сестра йому, що вона тільки замінила його біля їхнього родинного вогнища, і якби він не зник тоді, в сороковому, вона, можливо, була б тепер знедоленою сиротою… Я не чекала такого нестримного вибуху радості. І тепер не уявляла собі, як покажуся в Сонячних Дзиґарях разом з новим Яном, Яном, котрий знову став Єфом Нільсеном; як він, не тямлячи себе від радості, стоятиме перед Інгвільд, а ми всі страждатимемо від цієї неправди. Я немов бачила здивовані очі, чула докірливий голос Гійома й Капітана: «Ех, Фанні, нащо ж ти сказала йому неправду?.. Невже в тебе не вистачило такту, делікатності?..»

Ні, я не могла б цього знести. Гійом довірив мені Яна. Я мала поводитися з ним так само делікатно, як поводився б Гійом чи Капітан. Завтра треба буде йому все сказати… Так, завтра.

Я знову глянула на годинник: друга година ночі. Чи засну я, зрештою, цієї ночі?..

Поруч себе я намацала малого ведмедика, — Ян залишив його тут. Я взяла його в руки, наче вірного друга.

Завтра треба буде… Я перевернулася на другий бік, зручніше вмощуючись у своєму гнізді з ковдр. Мені було тепло, навіть жарко. Здається, я таки зараз засну…

Ще зовсім сонна, я розплющила очі. Здавалося, я проспала досить довго. Але надворі було ще зовсім темно.

Ян тримав у руці електричний ліхтарик, спрямувавши його світло мені на підборіддя, щоб воно не било в очі. Він стояв біля мене навколішках і лагідно всміхався.

Я стурбовано глянула на нього, вже остаточно прокинувшись.

— Яне!.. Котра зараз година?

— Четверта.

— Що сталося?

Він ще ширше всміхнувся й тихо відповів:

— Нічого. Просто я хотів поглянути, чи ти тут не боїшся, чи заснула вже, чи тобі добре. — І, притишивши голос, додав: — Ти ж знаєш, Фанні, Гійом довірив тебе мені!

Він усе ще дивився на мене так пильно й ніжно, що я відчула себе зворушеною.

— Я не хотів тебе будити…

Здається, я починала розуміти. Я спитала:

— І… давно вже ти тут? Він на мить завагався:

— Та… Давненько.

Ми розмовляли тихо, наче хтось міг нас почути.

— Яне… скажи, це просто випадковість, що ти вибрав для цієї поїздки саме четвер?

Ліхтарик затремтів у його руці. Можливо, це тремтіння впало на його обличчя, й воно злегка засіпалося?

— Що ти хочеш сказати, Фанні?

— Якби ти хотів узяти з собою Гійома, то, певно, це було б не в четвер, бо він у четвер працює.

Ян щиро відповів:

— Так, я хотів узяти з собою саме тебе!

Запала мовчанка. Ян не озивався більше ні словом. Пауза тривала довго, так довго, що я хотіла вже, щоб він швидше пішов звідси: це мовчання лякало мене.

Його ліхтарик усе ще освітлював моє обличчя. Можна було подумати, ніби Ян розглядає мене так пильно, щоб надовше запам'ятати. Чи не було це прощання?

Ян помітив на підлозі ведмедика. Коли я заснула, він випав з моїх рук.

— Чому ти взяла його? — здивовано спитав Ян. Я глянула на сіру пухнасту іграшку. Потім знизала плечима:

— Бо це трошки ти!

Знову пауза. Я звелася на лікті:

«Ні, Яне, не йди, постривай хвилинку. Я відчуваю, що ніколи вже мені не буде так, як цього вечора, — хотілося мені сказати. — І хочу, щоб ти знав…»

Але я знов опустила голову на подушку, і жодне з цих слів не злетіло з моїх уст. Я не знала, що говорити. Ні, я ніколи не наважусь…

Ян підвівся. Поправив ґнота гаснички, бо полум'я вже стало зовсім жовте, потім повернувся до мене, легенько натягнув ковдру мені на плечі…

— Ти не змерзла? Тобі добре?

Чому горло моє раптом стислося від хвилювання? Замість відповіді я спитала:

— Яне, скажи, ти щасливий, що знайшов своє минуле?

Він заплющив очі і довго лишався так, мовби стараючись глибше відчути своє щастя, натішитися ним.

— Дуже щасливий! — нарешті прошепотів він.

І знову всміхнувся мені лагідно й щиро. Він ніяк не зважувався піти звідси. Я розуміла, що Ян теж хоче сказати щось. Але що?

Ось він поклав свою долоню мені на руку, застиг на якусь мить і, перш ніж випростатися, пробурмотів:

— На добраніч, Фан…

Ян промовив це зовсім тихо, голос йому уривався від сором'язливості й хвилювання, але цього разу я добре розчула: він сказав «Фан»…