Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Розділ п'ятий Я ПРИСЛУХАЛАСЯ ДО КОЖНОГО ЗВУКУ, ДО КОЖНОГО КРОКУ НА ТИХІЙ БЕЗЛЮДНІЙ ВУЛИЦІ

Вона підійшла до мене в Булоні, недалеко від порту, на розі двох вулиць: Ламп і Національ. Як завжди, я йшла після занять з колежу з кількома дівчатками-однокласницями. Інгвільд зо мною не було. По понеділках вона поверталася на годину раніше, бо не вивчала латинської мови.

Не знаю, чи то був просто збіг обставин, а чи жінка, бажаючи поговорити зо мною віч-на-віч, довідалася про це завчасно, але вона вибрала саме цей день.

Я помітила, що вона йде за мною, коли завернула за ріг Гімназіальної, Мені неважко було впізнати її: те саме пальто, той самий маленький чорний капелюшок, як і тоді ввечері, коли вона зустрілася нам на стежці в лісі.

Жінка підійшла, тільки-но я попрощалася з дівчатами. В ту мить, коли я вже осідлала свій велосипед, вона тихо торкнула мене за рукав плаща.

— Я хотіла б поговорити з вами, — квапливо прошепотіла вона. — Сподіваюся, ви впізнали мене?

Я мовчки кивнула головою.

Жінка запропонувала мені піти до кав'ярні,— це було зовсім близенько звідти. Я спробувала відмовитись.

— Ні, ні! Там буде зручніше, — наполягала вона. Ми сіли за столик у кутку залу. Я зняла хустку, якою щойно запнула голову, готуючись у дорогу.

— Що б ви хотіли випити? — чемно спитала жінка.

— Байдуже, — відповіла я, почуваючи, як у мене псується настрій.

— Ну, гаразд, тоді, мадемуазель, дві чашечки какао, прошу.

Офіціантка, прийнявши замовлення, пішла, і тоді жінка, схрестивши на столі руки й нахилившись до мене, півголосом почала:

— Я хочу поговорити з вами про Яна…

Я промовчала. Була насторожі, недовірлива й підозрілива, — так, наче ця жінка хотіла через мене заподіяти Янові якесь лихо. А я будь-що повинна була захистити нашого друга.

— Бачте, я його названа матір, — одразу ж пояснила вона, без будь-якого вагання й зовсім не затинаючись, немовби вже давно була готова до цієї зустрічі й розмови. — Я хочу розповісти вам усе, щоб ви знали, як це сталося… Це було у травні сорокового року, під час евакуації, біля Тура. Ще в 1935 році, перед одруженням, я закінчила курси санітарок, і, коли почалася війна, мене мобілізували й запропонували роботу у військовому госпіталі. Зима тридцять дев'ятого — сорокового років видалася для мене жахлива. На початку грудня мій чоловік, капітан запасу, — він служив у розвідці,— загинув на фронті. А в березні мені довелося пережити ще страшніше: смерть єдиної дитини, хлопчика трьох з половиною років. Я довірила його своїм батькам, які жили на півдні, у Фіністерському департаменті, біля Понт-Авена, бо служба в госпіталі забирала весь мій час. І от поки моя мати розмовляла з продавцем, малин побіг до річки. Він був сміливий і упертий хлопчик, як рідко хто з дітей у його віці. Безперечно, він забрався на чийсь човен, пришвартований до якірного ланцюга, бо згодом там знайшли його маленький червоний автомобіль. А потім… Але про те, що сталося потім, ніхто ніколи не дізнається. Бо жодна людина не була присутня при тій драмі. Саме почався приплив. Авен — досить широка річка, і, звичайно, легке дитяче тіло понесло за течією під час відпливу. Так ніколи ми й не знайшли слідів мого маленького хлопчика. Його звали Ян. Жінка замовкла.

В цю мить офіціантка поставила на стіл перед нами дві чашечки, кинула на кожне блюдце по ложечці і, дивлячись не на нас, а кудись убік, оглушливим голосом спитала:

— Може, тістечок, пані?

Я здригнулася з несподіванки й скривилася, осудливо дивлячись на невиховану офіціантку, а скромна маленька жінка показала, як добре вона володіє собою, і я не могла не замилуватися нею в ту хвилину.

— Прошу, принесіть, — так само привітно й чемно відповіла вона.

Потім узяла маленький білий фаянсовий глечик, налила мені по вінця духмяного какао і, розгорнувши паперову обгортку, дістала грудочку цукру.

— Мені тоді здавалося, — вела вона далі,— що я ніколи не втішуся… А потім, серед того лихоліття, мені несподівано всміхнулася доля, і це врятувало мене. То був Ян, другий Ян, — бо я назвала його так на пам'ять про мого любого хлопчика. Це сталося під час нальоту німецької авіації. Я патрулювала тоді з каретою швидкої допомоги південніше від Тура. Ми їхали в нескінченному потоці біженців, коли це нараз я помітила малу дитину в придорожній канаві, поряд з кількома трупами у цивільному. Певно, тих людей було вбито під час недавнього авіанальоту. Поблизу стояв автомобіль, — безперечно, їхній. Очевидно, вони повискакували з машини, рятуючись од бомб і кулеметної стрілянини, як робили, мабуть, уже не раз, їдучи по дорогах Франції, захаращених біженцями. Маля заснуло біля машини, чорне від пороху й сліз, просто перед розчиненими навстіж дверцятами…

В якомусь ящичку в машині я розшукала документи і з них дізналася, що то був хлопчик з родини іноземних артистів, які вирушили на гастролі до Нідерландів. Можливо, їм довелося тікати звідти від фашистської навали й шукати притулку у Франції, як і багатьом-багатьом іншим…

Я забрала сироту до себе. Незабаром настало перемир'я. Тепер, уже не працюючи в похідному госпіталі, я могла подбати про хлопчика, як дбала колись про свою рідну дитину. Я назвала його Яном.

Хлопцеві було, певно, років чотири. Поступово він знову навчився усміхатись, бавитися іграшками. Дуже скоро почав розуміти по-французькому, — в такому віці це дається легко, — і невдовзі вже називав мене мамою. Він забув пережитий кошмар і свою першу родину. Мені здавалося, що я теж забула своє горе…

Мені навіть не довелося його усиновляти. Смерть моєї рідної дитини ніколи не була офіційно засвідчена. Адже протягом довгих-довгих тижнів я прокидалася з надією, що мій хлопчик, можливо, не потонув, а його викрали якісь волоцюги і колись я ще знайду його. Звісно, це було безглуздя, але мати в розпачі здатна вірити всьому, що вселяє надію… Отже, до мерії у Страсбурзі, де народився мій маленький Ян, ніколи так і не надійшло повідомлення про його смерть. То був час війни, окупації, коли Францію роздирали всілякі заборони. До того ж нещасний випадок стався у глухому бретонському селі, на другому кінці країни…

Словом, через кілька місяців я без будь-яких труднощів почала скрізь говорити про хлопчика, що це мій власний син. Правду знали тільки мати мого чоловіка, ще жива тоді, та мої батьки. їх так глибоко вразила звістка про зникнення нашого Яна, що вони ревно оберігали таємницю. Та й добре розуміли, що це чудом послане мені маля стало єдиною моєю втіхою в житті. Війна зруйнувала стільки родинних вогнищ, викинула на вулицю стільки сиріт! Того страшного літа не я одна прихистила знедолену чужу дитину…

Ось як вийшло, що Ян, якого ви, Фанні, добре знаєте, став моїм сином…

Вона взяла свою чашку, ковтнула трошки.

Навколо нас, як завжди в обідню годину, всі столики були поспіль зайняті веселими гомінливими відвідувачами. Та весь цей виставлений напоказ добробут будив у мені відразу. Я пригадала, як ми з Яном сиділи в його скромній кімнатці за простим дерев'яним столом: каву тоді він налив в алюмінієвий кухоль для себе і в дорогу порцелянову чашечку — для мене. Я вбачала в цьому витонченість зубожілого справжнього аристократа, — вона так подобалася мені у Капітана й Гійома, її я знайшла і у Яна. З легким почуттям гордості й задоволення я уявляла собі трохи дикувату Янову постать на тлі цього метушливого натовпу завсідників дорогої кондитерської. Потім, ніби прокинувшись од своїх спогадів і повертаючись до іншої дійсності, до років війни та злигоднів, я знову побачила перед собою маленьку жінку зі страдницьким обличчям, почула її тихий голос: вона розповідала про Яна.

— Колись, Фанні, ви самі станете матір'ю, — говорила вона, зазираючи в глибину моїх очей, ніби хотіла заволодіти всією моєю увагою. — Напевно, матимете маленького хлопчика, сина чотирьох років. Можливо, він буде білявий і гарний, — адже про це мріють усі матері. Можливо, він буде безмежно ласкавий, ніжний і водночас гнівливий, гарячий. І якщо, через багато років — о, я не бажаю вам цього! — у вас віднімуть усю ту ніжність, до якої ви звикли, і це завдасть вам великих страждань, як ця дитина завдає страждань і болю мені,— тоді, я певна, ви пригадаєте матір Яна і зрозумієте її…

Вона дивилася кудись удалину, крізь шибку вікна, — мабуть, давні спогади й досі поставали перед нею, невідступно переслідували її.

— Він був тоді зовсім маленький: п'ять років. Ні, навіть п'яти ще не минуло! Обнімав мене своїми рученятами міцно-міцно, наче хотів задушити, і вигукував: «Мамусенько моя гарнесенька, мила, ти друг мого серця!» Він дуже любив слухати казки. Але спершу завжди питав: «Це буде казка не про злого вовка, скажи?» І я розповідала йому про коника, який пішов на ярмарок, щоб побачити, як там крутяться й перевертаються дерев'яні іграшкові коненята, або про хитру лисичку-сестричку, яка ніколи не поспішала…

Бувало, у нього траплялися приступи нестримного гніву, просто так, без причини.

Якось за столом він раптом так розлютився, що потягнув на себе скатертину, звалив на підлогу всі тарілки й пляшки, і весь посуд розбився вдрузки. Довелося замкнути його в коморі на горищі. Коли він знемігся від крику і ми знову помирилися, він не хотів бачити мене сумною й зажуреною: «Усміхнися, мамо, ну прошу, усміхнися!» Він наказував так владно, і сам так мило усміхався усім своїм ніжним гарненьким личком, що я мусила йому коритися…

У нього була маленька тачка, і він часто возив її по всьому садку, збираючи груші. В ті дні, коли приходив садівник, Ян майже не відходив од нього. Стромляв у землю різні сухі палички і вірив, що вони пустять паростки, садив каштани чи настурції. А коли я просила його кудись піти зо мною, він поважно відказував: «Я не можу, в мене дуже багато лоботи!..» Він так і казав: «лоботи»…

А одного разу…

Поринувши в свої любі спогади, жінка, здавалося, зовсім забула про мене. І мені не треба було ховати від неї хвилювання, що проти моєї волі пойняло моє серце. Так от яким він був, Ян. Маленьке хлоп'я, ніжне й уперте, чиє дитинство минало в товаристві старого садівника й вічно сумної, меланхолійної матері. І це Ян, а я думала, що знаю його, що він цілком належить нам! А він прийшов до нас, у Сонячні Дзиґарі, уже виліплений, сформований своїм попереднім життям, про яке ми нічого не знали, бо він не вважав за потрібне про нього говорити.

Його минуле було таємницею, яка належала тільки йому і цій жінці, таємницею, зітканою п'ятнадцятьма роками спільного життя. І я відчула, що не можу вже вважати Яна ніби членом нашої сім'ї й затримувати його біля нас. Він раптом знову став чужою, сторонньою людиною, щоправда, дуже дорогою для нас. Він прийшов, щоб віднайти свої законні права і знову піти від нас. І я намагалася перед тим, як його заберуть у нас, принаймні запам'ятати ще кілька подробиць із його життя.

— А потім, — вела жінка далі,— він пішов до школи. Мені довелося продати млина, що лишився мені по смерті чоловіка, і купити книгарню в Бове, я держу її й досі. Ян повертався зі школи додому раніше од мене, бо я ніколи не зачиняю крамниці до сьомої години. І майже завжди я знаходила вдома накритий стіл, підігрітий обід, — хлопчик ждав мене, готуючи уроки. Поки ми їли, він розказував усе, про що дізнався з підручників і книжок. Я захоплювалась його розумом і кмітливістю. Поступово він виростав, і я вже не наказувала йому, а сама, траплялося, просила у нього поради. Він став моєю силою й гордістю. Здійснювалося все, про що я мріяла, чого сподівалася від своєї дитини! Він був такий серйозний, прямодушний. І водночас такий добрий, уважний — аж до того дня, коли… Голос її на мить урвався.

— Через кілька місяців після того, як він закінчив колеж і склав іспити на бакалавра, я тяжко захворіла на запалення легенів. Цілий тиждень мені було дуже погано, і я вже не сподівалася вичуняти. Ян доглядав мене зі зворушливою відданістю. Одної ночі я наче розум втратила, собі на лихо. Не хотіла, не могла вмерти, не признавшись йому, що я не рідна мати… Єдине, що я тоді приховала, — це смерть його батьків. Я просто сказала, що вони десь безслідно зникли… В ту хвилину він нічим не зрадив своїх почуттів. Так само старанно доглядав мене, аж поки я одужала.

Жінка замовкла на мить, важко дихаючи, потім затулила обличчя руками, ніби хотіла захистити себе від якогось наслання, і знову тихо заговорила:

— Одного вечора він довго не вертався. Я прислухалася до кожного звуку, до кожного кроку на тихій безлюдній вулиці. «Коли б тільки з ним нічого не сталося!» — думала я. Скільки разів, бувало, і раніше, як усі матері, я повторювала ці слова, чекаючи на ту щасливу мить, коли він стане на порозі кімнати, юний, з блискучими очима й розпашілими на нічному морозі щоками. «Добривечір, мамо, — казав він, обнімаючи мене. — А ти все краєш своє серце, хвилюючись за мене, га? Зрозумій: я ж уже не малий хлопчик!..»

А того вечора все було зовсім по-іншому. З ним нічого не скоїлося лихого, ні. Та коли він повернувся, то зовсім не став ніжно піддражнювати мене, як робив завжди. Обличчя його віщувало грозу, коли він заявив мені, що найнявся на роботу шофером ваговоза до пана Марудо, хазяїна мукомельні в департаменті Па-де-Кале.

Не вірячи, що він каже це серйозно, я дивилася на нього й мовчала. Але його похмурий погляд, міцно стиснуті губи збудили тривогу в моїй душі. Ще ніколи я не бачила його таким. І нараз я зрозуміла, що всі мої слова, всі мої сльози, благання не зарадять лихові: Янове рішення було непохитне. Тієї сумної ночі, признавшись йому в усьому, я знищила, перекреслила п'ятнадцять років щастя, довіри і взаємної ніжності…

Справді, ніщо не могло затримати його. І хоч Ян, од'їжджаючи, обіцяв, що повернеться й писатиме звідти, скоро він зовсім перестав писати. Після коротенького листа, в якому він повідомляв про своє прибуття до Аллангема, я більше нічого не знала про нього… Ах! Фанні, я боялася часом, що збожеволію! Коли б ви знали, якою пусткою здавався мені наш дім! Я ніяк не могла звикнути, що Яна немає,— то було для мене як смерть. Це було ще гірше, ніж першого разу, коли потонув мій хлопчик. Той принаймні залишив мені свою любов, своє серце. А цей, другий мій хлопчик, — він не любив мене більше, він пішов, холодний, байдужий, забувши все: своє дитинство, свою юність, любов матері,— і цього я не могла знести…

Я вирішила написати йому. Безперечно, цим я могла тільки роздратувати його. Але що я мала робити? То була єдина моя радість, ті листи, — вони ще давали мені віру в нашу близькість. Зрештою я надумала поїхати й побачитися з ним. Це було того дня, коли я йшла назирці за вами чотирма в лісі, напередодні Різдва. Я зразу помітила вас, Фанні, і в ту ж хвилину мені здалося, що ви могли б якось допомогти мені…

А другого дня я мала розмову з Яном у його кімнаті, на мукомельні. Я сказала йому, що його батьки померли ще в сороковому році, обоє,— і батько, й мати. Я сподівалася, що, втративши всяку надію розшукати їх, він повернеться до мене… Та він не повернувся. Я знаю — чому. Ян утратив у мене віру… Невже це можливо, що п'ятнадцять років любові і повного самозречення не залишили й сліду в серці хлопця, що тільки кровна спорідненість може зародити справжню любов і ніжність поміж сином та матір'ю?..

Вона простягнула руку і, вся тремтячи, поклала її на мою долоню:

— Чи розумієте ви мене, Фанні? Скажіть, чи розумієте ви мене хоч трошки?

Я тільки мовчки кивнула головою, неспроможна вимовити й слово, збентежена і розгублена.

Вже кілька хвилин офіціантка нерішуче крутилася біля нас, не зважуючись перервати нашу схвильовану розмову. Кав'ярня вже спорожніла. Як тільки жінка замовкла, офіціантка підійшла до нас:

— Перепрошую, пані, кондитерська зачиняється… Я глянула на годинник: була вже сьома.

Моя супутниця підвелася й розплатилась. Ми вийшли в ніч, на темну вулицю. Крижаний вітер враз накинувся на нас, я задихнулася на мить, відчуваючи, як холод входить у мене, ніби хвиля, вихлюпнута на піщаний берег.

Немов боячись, що вона більш ніколи не зустріне мене, і вбачаючи в мені свій порятунок, жінка в чорному тримала мене за руки і при тьмяному жовтому світлі вуличного ліхтаря пильно дивилася мені в очі.

— Тільки ви можете допомогти мені,— казала вона. — Я певна, що ви маєте вплив на Яна. Більший, ніж ваш брат. Більший, аніж та друга дівчина, чужоземка, її,— пробурмотіла жінка з якоюсь раптовою злістю в голосі,— я чомусь боюсь… Але ви, Фанні, добра, і Ян вас дуже любить, я знаю. Ви для нього як сестра…

Повз нас проходили люди, чоловіки й жінки, поспішаючи до своїх домівок. Час від часу порив вітру шпурляв нам в обличчя краплини дощу. Справжня злива ніяк не наважувалася припустити. То були ніби сльози цієї жінки, — видно, вона насилу стримує їх і от-от може заплакати…

— Якщо його батьки померли, то, виходить, це заради вас він лишається тут! — раптом простогнала вона. — Але ви не маєте права затримувати його!

— Пані…

— Пробачте, — зітхнула жінка, відпускаючи мої руки. — Згодом ви зрозумієте. Мати може піти на що завгодно, принижуватися, ставати навколішки заради своєї дитини. Вона не має власного самолюбства. Скажіть же, що ви зробите щось для мене!

— Обіцяю зробити все, що в моїх силах, — пробелькотіла я, затинаючись.

Нараз мені страшенно захотілося швидше поїхати звідси. Обома руками я міцно вчепилася за кермо велосипеда. Жінка помітила мій рух.

— Пробачте, що я так затримала вас, — мовила вона майже смиренно. — До побачення!..

Вона мерзлякувато загорнула поли свого пальта й тихо рушила від мене, похиливши голову, незважаючи на дощ і вітер, і мені здавалося, що буря дедалі дужче озлоблюється, лютує проти неї…

Зоставшись одна-однісінька на безлюдній вулиці, я скочила на велосипед і щосили налягла на педалі, поспішаючи якнайшвидше виїхати з Булоні. Не хотіла більше ні про що думати, не силкувалася щось зрозуміти. Здавалося, в той час я зовсім забула про бідолашного хлопця з Нарвіка. І тільки через півгодини спогад про нього — болісно, навально — знову наринув на мене, коли мене зненацька випередив, завиваючи і гуркочучи бляхою, важкий ваговоз. Якусь мить я палко бажала, щоб це був Ян, щоб він спинився, узяв мене в кабіну і усміхнувся мені своїми добрими, з бісиками в глибині очима… Та це був не Ян.

І знову я була сама на дорозі, серед нічної темряви й негоди. Я усвідомлювала тільки одне: маленький хлопчик із Нарвіка, хлоп'я, підібране «Сіріусом» біля узбережжя Норвегії, ніяк не може бути тим хлопчиком, якого в той самий час підібрала десь у канаві біля Турена жінка в чорному.

Усе змішалося й переплуталося в пекельному клубкові…

Спочатку я вирішила не казати нікому й слова про свою зустріч із жінкою в чорному. Усе, про що я дізналася від неї, так суперечило розповіді мого дідуся, що після тієї несподіваної зустрічі я надумалася приховати все насамперед від Капітана.

Але Гійом, звісно, цілком, заслуговував на мою довіру. Проте я мимоволі зволікала з розмовою, бо ніяк не могла застати брата самого. Мої заняття в колежі і та щира приязнь, яка об'єднувала нас чотирьох у Сонячних Дзиґарях, ніби змовилися перешкодити моїй розмові з братом наодинці. Аж у четвер увечері мені, нарешті, пощастило.

Побажавши Інгвільд на добраніч, я пішла до своєї кімнати і, не роздягаючись, сіла на канапу, чуйно прислухаючись до кожного шереху з сусідньої кімнати. Коли мені здалося, що Інгвільд уже заснула, я навшпиньках вийшла і подалася до Гійомової майстерні. Брат саме мучився, реставруючи якусь старовинну шафу.

— Нарешті ми самі! — зітхнувши, мовила я. — Ось уже три дні я ніяк не можу спіймати тебе наодинці, а мені конче треба поговорити з тобою!.. Гійоме, вгадай, хто підстерігав мене в цей понеділок у Булоні, на розі вулиці Ламп і Національ?

— Гм! — здивовано гмикнув він. — Ти не з тих дівчат, котрі дозволяють хлопцям чекати на них біля входу до колежу! Отже, відповідь тільки одна: то був Ян.

— Ні,— відповіла я. — Ні, то був не Ян. То була… його мати.

— Жінка в чорному?

— Авжеж, вона хотіла поговорити зо мною про Яна. І, слово честі, то була досить-таки важка розмова.

— Важка?.. Для тебе? Чи для неї?

Я промовчала, не знаючи, що відповісти. Гійом мовчки стругав дощечку.

— Фан, — озвався він, — завжди треба намагатися бути справедливим і добрим. Бачиш, я довго думав про все це. У Яна є якась таємниця, котра мучить його, і ми, його друзі, повинні допомогти йому розгадати цю таємницю. Але тут не можна не зважати й на інших людей, причетних до цієї історії. Я хочу сказати: якщо ми за Яна, то це не означає, що ми повинні бути проти жінки в чорному. Лист, знайдений Інгвільд у Яновій кімнаті, розмова, яку ми з тобою підслухали на горищі,— хоч це, признайся, був і не дуже делікатний вчинок! — так само, як і багато інших дрібних фактів свідчать, що стосунки між Яном та його названою матір'ю досить напружені, і ця напруженість дедалі посилюється. Але чия там правда? Про це дуже важко судити… Ми багато чого не знаємо. Ян почуває себе знедоленим, безпритульним, неспокійним, — це більш ніж очевидно. А хіба ця жінка не почуває себе такою ж нещасною?

Я мовчки схилила голову на знак згоди. І раптом у моїй уяві постала сумна худенька постать нещасної жінки. Я знову мовби наяву побачила, як у той похмурий непогожий вечір вона пішла від мене, така самотня й прибита горем.

— Не подумай, що я дорікаю тобі,— додав брат, помітивши моє збентежене мовчання. — В душі, я добре знаю, ти й сама відчуваєш це…

І він знову заходився стругати свою дощечку.

Якусь мить я дивилася, як у каміні спалахують, мов феєрверк, тонкі закручені стружки, і милувалася Гійомовою майстерною роботою. Яка точність рухів і водночас яка сила!.. Гаряча хвиля ніжності до брата враз піднялася з глибини мого серця. Його розважливості й мудрості я могла довірити все на світі.

— Ну, то й що? — знову озвався він. — Чому та жінка хотіла побачитися з тобою?

— Хоче, щоб ми віддали їй сина, — так вона мені сказала. Щоб нічим не затримували його серед нас. Ох! Гійоме, після цієї розмови я часто запитую себе, як могли ми вигадати, що Ян і є отой маленький хлопчик із Нарвіка?

Гійом з несподіванки упустив на підлогу дощечку.

— Он воно що! Виходить, ми всі троє опинилися в глухому куті.

Він почав ходити туди й сюди по майстерні і ходив так досить довго. Потім зупинився перед масивним кам'яним стояком посеред майстерні і заговорив тихо, задумливо:

— А може, треба було б розповісти про все Інгвільд? Можливо, у ній озветься голос крові. Якщо вона справді Янова сестра…

— Сестра, сестра… Чи не надто ти поспішаєш з висновками? Вона його сестра, якщо тільки Ян — справді отой хлопчик із Нарвіка. Але ж він…

І я тут-таки, не довго думаючи, переповіла йому все, в чому призналася мені в кондитерській жінка в чорному.

Коли я закінчила, Гійом знову взявся до своєї роботи. Пальці його спритно вирізали дерев'яні стержні, але я добре, знала, що він дуже уважно слухав і обдумував мою розповідь.

Перш ніж заговорити, він помовчав кілька хвилин, весь поринувши, як здавалося на перший погляд, у свою працю.

— Послухай, Фан, — озвався він нарешті.— Мені треба перевірити все, що ти мені щойно розказала. Роботи цього вечора мені лишилося ще на добрих дві години. Я все обміркую, а завтра ми з тобою поговоримо, гаразд?

Потім, очевидно побоюючись, щоб я не піддалася раптовому жіночому поривові й не наговорила десь зайвого, він додав:

— Тільки Капітанові про це — ні словечка!

— Чому, Гійоме? Це ж він надумав запросити Інгвільд до Франції? Певно, мав причини вважати, що вона — Янова сестра. Отже…

Обличчя Гійомові спохмурніло.

— Звісно, звісно, — якось нехотя погодився він. — Але ж не слід забувати про його вік, про докори сумління, що не дають йому спокою, коли він думає про того малого хлопця з Нарвіка… Після твоєї зустрічі з цією жінкою, мені здається, усе треба заново обміркувати, обговорити. Ні, Фан, зараз не кажи йому нічого. Ми з тобою досить дорослі, щоб узяти на себе — на деякий час — продовження цієї битви й пошуків, як ти гадаєш?

Я мовчки кивнула головою й рушила до дверей майстерні. Тоді Гійом поклав на верстат свій інструмент, струсив тирсу з рукава светра й підійшов до мене.

— Ти не дуже побивайся, мала, — лагідно мовив. — І постарайся заснути.

Але тої ночі нам не судилося заснути.

Тільки-но я прочинила двері майстерні, як в лице мені знадвору війнуло крижане повітря. Я одразу відчула: щось скоїлося. Двері, що вели з кухні на подвір'я, були розчинені навстіж і грюкали під поривами вітру. Я добре пам'ятала, що старанно зачинила їх. Отже, хтось, ховаючись у кухні, підслухував нас, а тепер утік.

— Гійоме! — стиха гукнула я.

Він побачив одчинені двері, глянув на мене.

— Безперечно, це була Інгвільд! — мить подумавши, буркнув він. — Хто ж іще…

Я дивилася на брата, зовсім приголомшена.

— Ходімо! — сказав Гійом, тягнучи мене до чорного отвору дверей.

Перед кімнатою Інгвільд ми спинилися, прислухались. Ні звуку. Може, вона спить?

— Піди подивися, — прошепотів Гійом. — Тільки тихенько.

Та за мить ми вже ввімкнули електрику: Інгвільд у кімнаті не було, і її недбало кинута нічна піжама валялася на підлозі.

Я відчула страх, — такий страх почуває дитина, вчинивши непоправну шкоду.

Ми швиденько піднялися в кухню. Гійом узяв великий електричний ліхтарик, і ми обійшли весь садок, освітлюючи кожен куточок. Потім спустилися аж до річки, що тихо котила свої води.

— Інгвільд!.. Агов! Інгвільд, де ти? — півголосом гукали. Та ми вже знали, що вона не відгукнеться. Невже ж ми боялися глянути правді в очі?

— Вона подалася до Яна, ця божевільна! — скипів Гійом. — Що ж, треба її догнати, поки вона туди не добігла.

— О Гійоме! — мало не плачучи, вигукнула я.—

Що ж буде, коли вона розкаже Янові? А вона неодмінно все йому розповість!

— Візьми себе в руки, — мовив Гійом як людина, готова зустріти небезпеку віч-на-віч. — Не дурій, Фан. Що буде, те й буде. Ми не вчинили нічого поганого. Все одно Інгвільд колись дізналася б, що у неї, можливо, є брат. То спробуймо хоч пом'якшити те, що має статися.

— Але ж мій велосипед з позавчорашнього дня несправний, ти ж добре знаєш, — зауважила я, побачивши, що Гійом рушив до сараю.

— Нічого, сядеш на раму. Ти ж їздила так зо мною.

Справді, він мав слушність. То була наша давня звичка. Я одразу зручно вмостилася на рамі велосипеда: ліва нога звисає трохи нижче ніж права, руки тримаються за кермо посередині, корпус ледь повернуто вбік. Скільки разів ми прогулювалися так з Гійомом по сільських дорогах ще в ті часи, коли одного велосипеда нам цілком вистачало на двох!..

Поволі, важко Гійом виїхав з двору. Я тримала в руці електричний ліхтарик. Крутячи педалі. Гійом щоразу коліном підштовхував його, і ліхтарик стукав об кермо.

Я глянула на свій ручний годинник.

— Чверть на дванадцяту. Інгвільд вийшла хвилин на двадцять раніше за нас, але ж вона йде пішки.

Більше ми ні про що не говорили. Чути було тільки, як постукує об кермо ліхтарик.

Я напружено вдивлялася в нічну темряву: фара велосипеда прорізала її, кидаючи перед нас яскравий сніп світла.

— Хай йому біс! Холодно стає! — бурчав Гійом крізь зуби. — Певно, мороз буде! Фан, ти не застудишся?

— Не турбуйся, — байдуже кинула я.

Справді, почало приморожувати. На небі, безхмарному, холодному і ясному, як величезна брила криги, густо висипали зорі… Коли Гійом відхилявся до узбіччя, я помічала блискучі колії на дорозі й суху траву, що рипіла під колесами. Камінець вилетів з-під колеса, покотився в канаву, і сухий, ясний звук його довго відлунював у чистому зимовому повітрі.

Ставало дедалі холодніше. Але ми не думали про це. Були речі значно важливіші, і про них ми мали поміркувати. І все-таки… Все-таки за інших обставин я, либонь, відчувала б насолоду від такої довгої прогулянки вночі удвох із Гійомом.

Гійом щосили натискав на педалі, і мені доводилося нахилятись уперед, щоб не заважати йому, бо його підборіддя часом торкалося моєї потилиці. Від його прискореного дихання інколи розвівалося волосся, і тоді він, махаючи головою, скидав його з себе. Час від часу брат глибоко втягував повітря, щоб звести дух.

Я чула Гійомів подих над собою, і раптом мене залила гаряча хвиля ніжності до нього. Завжди так було й буде: трапляються хвилини, хоч можливо й рідко, у дружбі між братом і сестрою, коли молодша, «маленька» сестра, — навіть, якщо їй минає п'ятнадцять років, — почуває до свого великого, солідного старшого брата якусь ніби материнську любов. І саме в той час, коли він щосили налягав на педалі, я зненацька відчула, що Гійом зараз такий близький мені, як ніколи, — мабуть, такою близькою і рідною може бути тільки власна дитина. Я не була певна, що й він почуває щось подібне, але, видно, він теж задумався про щось, бо здригнувся, ніби раптово прокинувся від сну, коли я зненацька закричала:

— Спинись, Гійоме! Бачиш: он там, ліворуч, проти схилу!

Гійом тихо загальмував, я стрибнула на землю, і вся моя тривога враз повернулася до мене. Ну, що ми можемо їй сказати?

Але Гійом уже питав її:

— Що ти робиш, Інгвільд?

Я здивувалася з його тону, різкого, вимогливого, майже грубого. Можна було б сказати, що він пережив великий страх і тепер, позбувшись його, нараз вибухнув гнівом.

— Що ти тут робиш? — повторив він. Що це за манера — чкурнути з дому серед глупої ночі, нікого не попередивши?

Кілька секунд дівчина стояла розгублена, приголомшена нашою появою, а потім сама спалахнула й вигукнула обурено:

— А ви? Що ви тут робите? Може, мене не стосується те, про що ви допіру говорили в майстерні? Ну що ж, а те, що роблю зараз я, тим більше не стосується вас! Це не ваше діло!

— Інгвільд, — уже лагідніше мовив Гійом, — тобі треба вернутися додому.

Так он у чім річ, тепер я зрозуміла: Гійом просто боявся за неї. Двадцять років життєвого досвіду й мудрості покладали на нього відповідальність за цю маленьку чужоземку, полишену під опіку Сонячних Дзиґарів, його Сонячних Дзиґарів, і він боявся, всю дорогу боявся, що не зможе зарадити лихові, яке могло спіткати Інгвільд з його вини. І знову — вже в котрий раз! — я захоплювалася братом: як він умів приховати свою тривогу, щоб заспокоїти й підбадьорити мене!

— А ви вважали мене за таку дурненьку? — гнівно вигукувала Інгвільд. — Ви думали, я нічого не помічаю, відколи ви почали робити таємниці між собою!

— Інгвільд, запевняю тебе, нам треба вернутися додому, — знову повторив брат, і голос його на цей раз став ще лагідніший.

Гійом поклав руку їй на плече.

Але дівчина відштовхнула його і рушила вперед по дорозі.

— Ні, я не вернусь! Я втекла з дому, щоб спитати у Яна всю правду… О, він, я певна, зрозуміє мене! — з болем вихопилось у неї.

Брат не наполягав більше. Певно, не знав, що їй відповісти. І ми з Гійомом теж рушили вперед поряд із нею, простуючи до мукомельні, бо що нам лишалося діяти? Якщо ми будемо біля неї, то, можливо, хоч не дамо Інгвільд наробити дурниць і зчинити переполох.

Вона прискорила ходу, на кілька кроків випередивши нас, і тепер ішла попереду, видно, сподіваючись, що ми зрештою відстанемо. Але ми не відставали.

— Чого ви йдете за мною? — не витримала вона.

— Інгвільд, не треба йти зараз до Яна, — мовив Гійом примирливо.

Що дужче нервувалася й гнівалася Інгвільд, то спокійнішим, здавалося мені, і врівноваженішим ставав Гійом. Він говорив ніби з малою упертою дитиною.

— Ні, ти не повинна туди йти, повір мені,— переконував він. — Ян, можливо, ні про що не здогадується. Адже ми й самі ще нічого не знаємо напевно!

— Ну що ж, коли він ні про що не догадується, я сама скажу йому все!

Я затремтіла з обурення. Але Гійом, котрий стояв поряд зо мною, і оком не моргнув.

— Послухай-но, Інгвільд, — повільно, з притиском сказав він, ніби бажаючи, щоб кожне його слово якнайглибше дійшло до її свідомості.— Послухай, Інгвільд, якщо ти скажеш Янові про все, ти цим самим заподієш йому зло. Чуєш, ми не хочемо, щоб ти йшла зараз до Яна, бо цим ти заподієш йому зло.

На якусь мить запала мовчанка. Потім Гійом додав:

— І, знаєш, можливо, ти й правду кажеш: останнім часом ми багато чого приховували від тебе. Але ж ми чинили так з цих самих міркувань: ми боялися завдати тобі прикрощів і горя.

Він провадив далі, притишивши голос і ніби просячи у неї пробачення:

— Та, на жаль, це сталося! Зло таки вчинилося. Інгвільд так само мовчки, не відповідаючи, йшла вперед і, безперечно, роздумувала над Гійомовими словами, бо за якусь мить вона промовила:

— А чого б це я заподіяла йому зло, якби розповіла, що я його сестра? Бо я саме це зрозуміла з вашої розмови. Це ж саме про таку фантастичну новину ви щойно говорили між собою?

Вона вимогливо повернула голову до Гійома.

— Так, — підтвердив він. — Але ж…

— То невже це так страшно для нього — дізнатися, що я його сестра? І що він — норвежець? І що несподівано знайшлися його батьки, родина, домівка?.. Скажи, невже це так страшно?

— Ні, Інгвільд, — терпляче пояснив Гійом. — Це було б просто чудово, але ж, зрозумій: ми ще зовсім не певні в цьому.

Проте дівчина уперто верталася до тієї самої думки:

— Єф Нільсен, хто це такий — Єф Нільсен? Дома я ніколи не чула цього імені. Але ж Нільсен — це моє прізвище. Я — Інгвільд Нільсен. І якщо він справді був, Єф, чому ж тато з мамою ніколи не говорили про нього, чому? Чого вони вважали, що він зник безслідно? Як він опинився у Франції? Чого став зватися Яном?..

Інгвільд говорила й говорила, ідучи вперед, аж поки за поворотом, метрів за двісті чи триста, не забовваніла будівля мукомельні — вона виринула серед голого поля, ніби величезний привид на тлі зоряного неба.

Гійом, так само, як і я, побачив її, але ми не зважувалися зупинити Інгвільд. Тривожно думали в ту мить про Яна, який, певно, зараз мирно спав у своїй кімнаті, а ми йшли до нього, щоб порушити його спокій.

Гійом простягнув уперед руку, показав пальцем на важкі кам'яні мури.

— Послухай, Інгвільд, спинися… Досить уже на сьогоднішній вечір плутанини. Не треба заварювати цю кашу ще крутіше. Не треба завдавати лиха ще й Янові, якщо вже так вийшло з тобою.

— Ах, я не знаю, нічого не знаю, — простогнала дівчина, і видно було, що вона вже не має сил опиратися. — Але дайте мені хоч підійти туди, до тих стін… Я хочу знати, що він поруч, близько. Може, відчую серцем, чи він брат мені…

В ту мить для неї існував тільки Ян, про нього одного вона думала…

Ми підійшли до мукомельні. Її кам'яні мури здіймалися вгору перед нами, і тінь від них, здавалося, лягала на нас важким тягарем. Масивна, двійчаста дерев'яна брама під кам'яним прольотом, заокруглена вгорі, була замкнена. Проте Інгвільд тої ночі, здавалося, бачила в темряві, як кішка. Вона рішуче попрямувала до маленької хвіртки, майже невидимої поночі біля широкої брами, підняла клямку, штовхнула, і хвіртка відчинилася. Слідом за Інгвільд увійшли і ми на подвір'я мукомельні.

З першого ж погляду вона впізнала колишній борошняний склад, який був поряд, ліворуч од нас, — саме там ми знайшли тоді притулок хлопчиськові, що провалився на ковзанці, там Інгвільд помітила потім отой таємничий лист від жінки в чорному…

Зимова ніч огортала все навколо байдужістю й холодом. Єдине вікно Янової кімнати, здавалося, дивиться на нас похмурим і допитливим оком.

Інгвільд ступила крок до дверей, за ними, як ми знали, були сходи, що вели до складу й горища, до Янової кімнатки.

Гійом хотів затримати її. Та Інгвільд уже й сама спинилася, притулилась до стіни. Здавалося, вона напружено обмірковує, що діяти далі.

— Ви кажете, Ян не знає, що він мій брат. А чого ж тоді він зупинив мене того першого вечора, перегородивши дорогу своєю автомашиною? Чого так схвильовано дивився на мене?.. А взимку, у грудні, коли я вперше почула, як він грав на роялі у Сонячних Дзиґарях?.. Він підійшов до мене й промовив: «Якщо я знову колись покличу вас серед глупої ночі, чи ви озветеся до мене?» Так, так, я точно пам'ятаю ці слова, вони завжди пригадуються мені. І, ще не знаючи його, я відповіла: «Так, я неодмінно прибіжу». Я обіцяла йому. Вже тоді я чомусь мусила коритися йому, сама не знаю, чому…

Інгвільд говорила повільно, затинаючись, — вона ніби розпачливо намагалася розібратися в цій хвилі спогадів, що затопила її.

Потім глянула на мене.

— А той святвечір, ти пам'ятаєш, Фанні? Коли Ян став на порозі Сонячних Дзиґарів, такий нещасний, схвильований, мовби з ним щойно скоїлася якась катастрофа… а як потім він утік од нас? Я дала йому ту обіцянку, тому й побігла слідом, ніби могла його врятувати… Сподівалася, що він повернеться, поки ви були у церкві, повернеться і пояснить усе, про що ви не хотіли мені говорити. Але він не прийшов. О! Коли б ти знала, Фанні, яка нещасна я була в той вечір. Я почувала себе такою ж покинутою й безпорадною, як і Ян.

Вона замовкла і, раптом одірвавшись від стіни, глянула на вікно Янової кімнатки. Тьмяний промінь місяця осяяв її обличчя, і я побачила в її сумному погляді стільки невимовної любові, ніжності, благання! Ми боялися, що вона от-от закричить, заплаче.

— Інгвільд! — розгублено почав просити Гійом. — Інгвільд, не треба!

Дівчина здригнулась і з гіркою усмішкою промовила:

— О! Не турбуйся! Я розумію.

І поволі рушила до маленької хвіртки, якою ми щойно ввійшли на подвір'я. Ми подалися за нею.

Коли до хвіртки лишилося кілька кроків, Інгвільд обернулась, і ми прочитали на її обличчі страшне збентеження, надію і розпач водночас.

Те, що сталося зразу по тому, назавжди закарбувалося в моїй пам'яті.

Інгвільд на мить мовби завагалася, куди йти, як заблукана дитина. Потім, припавши до Гійомового плеча, гірко-гірко заридала.

— Це правда, скажіть мені, це правда, що в мене є брат?.. О! Ви не можете зрозуміти, що це означає! Коли Фанні тихенько вийшла із своєї кімнати і я крадькома пішла в кухню, то сподівалася почути все, тільки не те, що він мій брат! «Інгвільд, можливо, сестра Янові!..» Як тільки я почула ці слова, мене пойняла шалена, несамовита радість, надія, я думала тільки про одне: аби це була правда! А тепер ви своїми сумнівами, доказами, своєю розсудливістю хочете зруйнувати все.

Вона ридала, схлипуючи, шморгаючи носом, як мале дитя. Мені здавалося, що її ридання відлунює в глибокій нічній тиші, мов удари грому. Не може бути, щоб там, нагорі, Ян не почув їх!

Гійом, втративши від цього несподіваного вибуху горя всю свою розважливість і мудрість, стояв мов укопаний. Вигляд у нього був страшенно розгублений. Потім він поклав руку на голову Інгвільд і почав ніжно гладити її волосся, нічого не кажучи, а вона, затинаючись і тремтячи всім тілом, говорила:

— Фанні, у тебе є брат! Вас двоє. Вас завжди буде двоє, завжди! Ви не знаєте, що це таке — бути одиначкою. Мені й на думку не спадало, що я теж могла б мати брата! І що це міг бути Ян… Ви тільки уявіть собі! Мати такого брата, як Ян!

— Я щиро вірю, що Ян — твій брат, — поволі мовила я. Здалося, Гійом чудом передав мені свій спокійний тихий голос — так він говорив з Інгвільд, коли ми наздогнали її на дорозі.— А тепер ходімо з нами, Інгвільд. Ми розкажемо тобі історію маленького хлопчика із Нарвіка, хлопчика, яким, можливо, знову став би Ян у твоїй прекрасній Норвегії…

Я взяла Інгвільд за руку, витерла своїм носовичком залите слізьми обличчя і не поспішаючи повела її до виходу з мукомельні, на дорогу.

Гійом мовчки йшов за нами.