Речі і люди. Есей про споживання

Вступ. Сила споживання

Аби запобігти непорозумінню. Ця книжка не є ще одним внеском до так званої історії споживання, що вже близько тридцяти років вивчає споживання товарів під економічним, статистичним, соціологічним, психологічним, естетичним, семіотичним, гендерним, культурно-історичним і багатьма іншими кутами зору. Хоч яким багатоманітним і комплексним є підхід історії споживання до свого предмета, вона ігнорує той факт, що споживання, зрештою, означає фізичну зустріч об’єкта й суб’єкта споживання, ба більше і точніше – витрачання одного одним. Саме це значення, власне, має латинське дієслово consumere. Воно означає знищення горючого матеріалу вогнем і поглинання їжі біологічним організмом. Те, що класична політична економія визначає споживання як знищення, показує, що вона, на відміну від новітньої історії споживання, ще зберігає живе уявлення про фактичну подію[3]. Перед лицем цифрового знедійснення всіх фактичних подій питання споживчого знищення стає водночас і анахронічним, і актуальним. Анахронічним тому, що у віртуальному світі дійсні речі грають дедалі меншу роль. Актуальним тому, що поняття і досвід споживчого знищення набувають принципово інше значення.

При цьому економічне значення знищення, звичайно, вужче та поверховіше, ніж екзистенціальне, релігійне, філософське та міфологічне, хоча всі останні можна розчути в першому. Найближчий зв’язок із глибоко вкоріненим у колективному позасвідомому уявленням про споживання як знищення виявляє економічне поняття блага, товару. Благо (the good, le bien, il bene) втілює в собі чисту – духов­ну – сутність речей, що у нормальному стані безнадійно змішана з нечистою нижчою матерією. Вивільнити її з цієї суміші і є завданням будь-якого нищення, що з цієї причини завжди знищує лише нечисте-нижче, але в жодному разі не чисте-духовне. Навпаки, його мета врятувати чисте-духовне від його ув’язнення в нечистому-матеріальному, наче у старозавітному апокаліпсисі або численних версіях світової пожежі. У міфах про культурних героїв та у казці про принца, якого було перетворено на жабу, вбивство чудовиська означає кінець нижчої матерії та створення вищої духовної культури з розірваного первісного тіла. Осілий рільник Каїн вбиває скотаря й кочівника Авеля. Розтята плугом земля, розмолоте жорнами зерно, розчавлені пресом виноград та оливи – це найважливіші культурні досягнення. Для класика психоаналізу раннього дитячого віку (Мелані Кляйн, Віннікотт) акти інфантильного трощення об’єктів є не чим іншим, як першими кроками становлення «я» через протиставлення себе чужому, ворожому навколишньому світові. Сатана Мільтона й Мефістофель Гете – це сили нищення, що, прагнучи зла, породжують добро.

Але ж саме такою є мета знищення у споживанні. Те чисте, що воно його прагне звільнити із суміші з нечистим, становить користь блага. Той факт, що благо як матеріальний носій корисного при цьому зникає, нагадує про певні воєнні операції, коли врятувати певну стратегічно важливу позицію означає знищити її. Одначе що це таке і передусім як, власне, відбувається споживання речей людьми?

У випадку споживання їжі все зрозуміло. Їжа з’їдається, перетравлюється, засвоюється, тобто знищується у її початковій формі і перетворюється на речовини в тілі споживача. А от як уявити собі споживання речей неїстівних? Стіл, стілець, спідниця, черевики – вони не з’їдаються, наче бутерброд, а натомість використовуються і споживаються. Вочевидь використання цих речей відбувається зовсім не так, як споживання їжі. Комічний виняток подано у сцені поїдання звареного черевика в «Золотій лихоманці» Чарлі Чапліна. Чому політична економія, що не може обійтися без поняття використання (Gebrauch) – зокрема, наприклад, як складової у понятті споживчої вартості (Gebrauchswert), що протиставляється міновій вартості, – оминає увагою цей центральний термін у понятті споживання, а саме витрачання (Verbrauch)?

Очевидність оманлива. Лише в момент використання об’єкт постає фізично незміненим. Сліди використання та зношування позначаються упродовж довшого відтинка часу. Сходи, якими часто ходять, стоптуються, предмети одягу (як-от шинель у повісті Гоголя) зношуються. Губи вірян за століття уносять на собі помітну частину ікони. Куди у всіх цих випадках зникає матерія?

Може, відбувається за законами дії, протидії та механічного тертя мікроскопічний перенос використовуваного об’єкта на користувача, подібно до піску в пісочному годиннику, що перетікає з верхньої половини до нижньої, або до гуми автомобільних шин, що лишається як гальмівний шлях на дорожньому покриві? Чи не цілує вірний стопу Мойсея Мікеланджело у Соборі Святого Петра з такою самою надією, з якою він за вечерею приймає в себе у вигляді хліба і вина тіло і кров Христові?

Немає потреби в психоаналізі для того, аби початок людського ставлення до зовнішнього світу прирівняти до оральної фази. І відтоді, як з’явилася економіка, що визначається як система задоволення потреб людини, тобто починаючи з Аристотеля, їжа береться за основу економічного як такого. На це нашаровується все подальше: одяг, житло, предмети розкоші. Відтак той факт, що використання всього (також неїстівних речей) з економічного погляду позначається як споживання-витрачання (Verbrauch), пояснюється тим, що економіка починається з добування їжі і так само не може розірвати цей зв’язок зі своїм початком, як дорослий зі своїм дитинством. Перш ніж ми розглянемо, як політична економія XVIII ст., що наново винайшла поняття економічного, також повернулася до джерел уявлень, пов’язаних з їжею, варто сказати ще декілька слів щодо уявлення про споживання як своєрідне перенесення того, що споживається, на споживача.

Кожному відоме відчуття, що предмети внаслідок щоденного використання стають ніби інтимно близькими, наче їм передаються певні властивості від особи власника. Цей мотив добре відомий з літератури. «А які коментарі до його життя та його звичаїв були написані на його одязі для тих, хто вміє читати подібні написи…»[4]

У романі Кнута Гамсуна «Голод» головний герой, що веде оповідь від першої особи, переживає своєрідне unio mystica[5] зі своїми черевиками. У певний момент бергсонівського мимовільного потоку думок їхній вигляд викликає в нього «дивне, надзвичайне відчуття». Йому здається, «наче він зустрічається зі старим другом, наче якась часточка мого єства повертається до мене; почуття єднання заполоняє мою душу, очі напов­нюються сльозами, і мої черевики ніби відгомонять у мені тихим дзвоном… І наче я ніколи не бачив своїх черевиків, я починаю роздивлятися, як вони виглядають, їхню міміку за будь-якого руху моєї ноги, їхню форму, потерту шкіру, і вбачаю, що зморшки та білі шви надають їм своєрідний вираз, вони мають певне обличчя. Якась частка мого єства перейшла у ці черевики, від них на мене повіяло чимось близьким, наче моє власне дихання»[6].

І ще один приклад з нехудожнього тексту Флобера. В одному листі до Луїзи Коле він запитує: «хіба у вигляді пари старих чобіт немає чогось глибоко сумного, сповненого гіркої меланхолії? Коли думаєш про ті кроки, що я зробив у них, коли йшов, не пам’ятаю куди, про всі потоптані трави, про всю грязюку, що до них пристала… потріскана шкіра наче хоче сказати: “Ну що, дурню, ти купиш собі нові – вкриті лаком, блискучі, зі скрипом, але вони стануть такими самими, як ми, як і ти одного дня, коли встигнеш забруднити та просякнути своїм потом багато халяв…”»[7]

Картина Ван Гога «Черевики» після того, як до неї звернувся Гайдеггер у своєму тексті «Виток художнього твору», стала об’єктом постійної уваги в екзистенційно-філософському аспекті[8], мабуть, тому, що зображує стан переходу використання у споживання. Підтекст гайдеггерівського розмірковування такий: ціна використання речей – їхнє пожирання. Звичайно, не йдеться про пожирання у сенсі з’їдання. Мудрість мови каже про час, що гризе речі, але ж не йдеться про те, що він їх ковтає.

Образ руїн, запропонований Георгом Зіммелем, указує у тому самому напрямку. Його руїна – не результат штучної дії людей (бомбардування, підрив), а частково зруйнована будівля внаслідок природної руйнації (вплив метеорології, часу). Природний занепад створених людиною речей – це не що інше, як форма споживання з боку природи. Для Зіммеля привабливість руїни полягає в тому, що, тимчасово набувши внаслідок дії людини форму штучного продукту, природа відновлює свої права і владу. «Занепад – це помста природи за насильство, вчинене духом, що надав їй форму за своїм образом»[9].

Черевики Ван Гога – руїна у сенсі Зіммеля, оскільки їхнє споживання через використання людиною є чистим природним споживанням. Надання черевикові форми ноги природою, її фізіологією – руйнація її первинної «штучної» (отриманої в процесі виробництва) форми. Ба більше, своїми виділеннями нога просочує халяву й устілку, асимілює її подібно до органічного процесу асиміляції. Відчуття належності речей щоденного використання до власного тіла має тут своє фізіологічне підґрунтя.

Своєрідною алегорією відносин асиміляції, споживання і руйнації є ритуал зав’язування краватки, якому завдячує певною часткою своєї слави у 1800 році англійський денді Бо Браммель. Усе почалося з того, що його слуга підніс йому на таці купу лляних накрохмалених шийних хусток (тодішня форма краватки). Браммель обрав одну з них. Піднявши підборіддя він звільнив місце, аби прикласти хустку до шиї (начебто простий, проте насправді надзвичайно вишуканий ритуал). Останній і вирішальний крок полягав у повільному опусканні підборіддя, аби затиснути хустку в місці складки. Складка була продуктом випадку і наміру, або, згідно з тодішнім панівним філософсько-літературним поняттям моди, – генія. Ритуал Браммеля передбачав, що за незадовільного результату цей процес повторювався доти, доки складка не набувала естетичної довершеності. Невдала спроба поз­бавляла краватку другого шансу. Тут діяло невблаганне бальзаківське правило: «La cravate c’est l’homme»[10].

Споживання Браммелем краваток становило собою con­spi­cuous consumption[11] у чистій формі, яка наближається до потлачу як ритуалу руйнації. Проте водночас воно містило в собі також акт продукції. Адже псування (споживання, руйнація) хусток призводило до появи краватки. Ця продукція краватки відбувається за тим самим законом, що й виготовлення омлету з розбитих яєць і столу зі зрубаних дерев. Економісти створили для цього поняття-двійники «продуктивного споживання» та «споживчої продукції».

Ніхто у ХІХ ст. так не переймався тотожністю споживання і продукції, як Карл Маркс. Фрази, як-от: «Продукція є безпосереднім споживанням, споживання є безпосередньою продукцією» («Економічні рукописи 1857–1859 років»), – проходять крізь увесь його творчий доробок, подібно до теми фуги. Ми вже бачили, що приймання їжі та її перетравлювання тлумачаться як первинне споживання в усіх економічних теоріях. Проте, якщо зазвичай про це тільки згадується, Маркс робить із цього справжній культ. З фізіології своєї доби він запозичив поняття обміну речовин та інтронізував його як центральну метафору своєї теорії виробництва-споживання. Продуктивна праця, йдеться в одному знаменитому місці «Капіталу», «споживає свої речовинні елементи, свій предмет і свої засоби, поїдає їх і відтак є процесом їхнього споживання»[12].

Без потужної Марксової метафорики понятійна пара продуктивного споживання та споживчої продукції навряд чи би зробила «кар’єру», пройшовши шлях до поняття творчого руйнування Йозефа Шумпетера і, врешті, до екологічного усвідомлення проблеми руйнівного споживання природи у процесі виробництва[13]. При цьому Маркс не був першим, хто розгледів дволикого Януса у споживанні. Його випередив на п’ятдесят років Жан-Батіст Сей у своєму «Трактаті політичної економії» (1803). Його приклад супу, що споживається робітником і, перетворюючись на працю, переходить на її продукт («On change de la soupe en mousseline»[14]), цілком, навіть з погляду гострослів’я, міг належати Марксу[15].

Проте і Сей був першим лише тому, що дав справі нове ім’я. Що ж до самої справи, то тут він стояв на плечах інших і, до речі, зовсім не свого вчителя Адама Сміта, який був для нього взірцем і для якого споживання беззаперечно було метою виробництва як такого, тож «it would be absurd to attempt to prove it»[16]. Іронія історії економічних ідей полягає в тому, що засновник теорії індустріальної продукції дотримувався традиційного поняття продукції, натомість представники начебто анахронічної теорії, проти якої він виступав, обстоювали набагато сучасніше поняття.

Цією начебто анахронічною теорією була фізіократія, згідно з якою лише сільськогосподарське виробництво створювало нові цінності, тоді як промисловість, що перетворювала наявну сировину на готові продукти, лишалася стерильною[17]. Ця фіксація на «старій» промисловості та нехтування «новою» вели до дискусії щодо фізіократії в цілому – дискусії, в якій промислова революція поставала як переможниця історії, а натомість сільське господарство – як хоч і необхідна, але супротивна щодо будь-якого поступу галузь економіки. У нинішній ситуації подібне співвідношення маємо між «модерною» економікою послуг й інформаційною економікою та реальною економікою, тобто промисловістю, що виробляє реальні вартості.

Що ж традиційне було, проте, в понятті продукції Адама Сміта? І що, попри явну немодерність сільського господарства, зробило «модерним» поняття продукції, якого дотримувалася фізіократія? Та як могло так статися, що промислова економіка під прапором поняття продукції Адама Сміта врешті здобула перемогу?

Поняття продукції Адама Сміта є антропоцентричним. На це вказує вже сам центральний термін його теорії – «поділ праці». Поділ відбувається щодо первинної праці людини як цілого, що її можна позначити аристотелевським поняттям poiesis[18]. Вона полягає у взаємодії духу і рук людини у процесі оброблення природної сировини та її перетворення на культурний продукт незалежно від того, чи йдеться про виготовлення браслета або зведення будинку. Без участі рук людини про жодне poiesis не може бути й мови. Той факт, що рука за допомогою інструментів і машин надзвичайно розширює свої можливості, нічого не змінює в тому, що вона лишається джерелом будь-якого poiesis. Ніякий розвинутий мануфактурний поділ праці не заперечує цього її привілею.

На противагу до цього фізіократичне поняття продукції в жодному разі не є антропоцентричним, а є натомість фізіоцентричним. Центральне положення фізіократії проголошує природу єдиним реальним виробником. Реальним для фізіократичного мислення продукт природи є тому, що він доти не існує. Звідси – інша фізіократична дефініція: продукт природи є її подарунком людині. Посіяне пшеничне зерно примножується на землі без участі людини лише завдяки «праці» природи, яку відтак слід розуміти з фізіократичного погляду не як працю, а як силу творення.

Фізіократичний продукт постає не ex nihilo[19], але з природних складових: сім’я, землі, води, повітря, світла. Їхня взаємодія є первинною моделлю продуктивного споживання. Пшеничне зерно, як і будь-який організм, набуває свого живлення, тобто для його зростання й достигання потрібні речовина та сили з довкілля, які воно споживає, а відтак асимілює їх і перетворюється на рослину, примножений плід якої і є з фізіократичного погляду реальним продуктом. На таких самих засадах розуміють фізіократи промислове виробництво, а саме як «формування певної частки сировини через споживання інших природних продуктів з метою виготовлення з неї певного корисного продукту»[20]. Промисловий продукт є «безплідним», оскільки праця, яку він містить, сама становить природний продукт: їжа (суп Сея!), що, перетворюючись на працю, також споживається, знищується, переноситься на промисловий продукт. Одначе для фізіократів це жодним чином не є продуктивним створенням цінності, а натомість є «безплідним» процесом з нульовою сумою. Для старшого Мірабо тільки жива істота здатна до продуктивного споживання, оскільки вона постійно (навіть під час сну) асимілює свою їжу, «чого про рулон шовку чи тюк шерсті сказати не можна»[21].

Як сильно переймалася фізіократія онтологією продукту як синтезу матеріалу і праці, свідчать, врешті, роздуми її засновника, Франсуа Кене, про те, що чоботар, котрий продає пару черевиків, «разом із шкірою, з якої він їх виготовив, продає також свою працю»[22]. Це нагадує здивування Аліси в Країні чудес під час зустрічі з Чеширським Котом: позаяк «кота без посмішки» їй доводилося бачити часто, проте «посмішку без кота» – ніколи.

Фізіократія з її розумінням сільського господарства як ідеалу продукції і претензією на економічну загальну значущість своїх положень стає зрозумілою, лише якщо розглянути її у зв’язку зі зміною парадигми у XVIII ст. – з механістичної на віталістичну картину світу. Природа, заведений Богом первинний годинник, тепер постала як живий організм, який приводиться у рух і відтворюється власною силою. Аналогічно в економіці. Економіка торгівлі, оскільки вона цікавиться не так виробництвом, як розподілом товарів, була своєрідним первинним годинником розподілу. За доби механіки та меркантилізму речі не виготовлялися, а просто були готовими самі по собі[23]. Не випадково біологія та політична економія як нові наукові дисципліни виникли приблизно одночасно і мали вельми подібний погляд на появу життя і багатства. Так само як життєва сила біології стала джерелом самопородження та потенційно безмежного розмноження життя, продуктивна сила економіки уможливила безмежне зростання продукції товарів.

Поняття безмежності біологічного розмноження пояснює Бюффон своїм прикладом одного сім’я в’яза, що, за відсутності конкуренції з боку інших рослин, упродовж 150 років перетворюється на в’язовий ліс, який вкриває всю поверхню Землі, ба навіть на 1 000 000 000 000 кубічних миль суцільної деревної маси.

Іншим прикладом безмежної продуктивності, приписуваної XVIII ст. життєвій силі, є план Ліннея культивувати в Лапландії («нашій Вест-Індії») корицю та апельсини[24]. Економічним наслідком ботанічного ентузіазму стала аграрна революція, яка не тільки хронологічно передувала індустріальній, а й майже обумовила її генетично. У визначенні сільського господарства як manufacture d’institution divine[25]; [26] виявляє себе геть неромантичний раціоналізм фізіократії. Мірабо-старший, який започаткував це визначення, так само міг би назвати поле машиною для виробництва зерна.

Відтак ми знову повертаємо до питання: що ж модерне було у понятті продукції фізіократів? І як сталося, що ­врешті не фізіократи, а натомість Адам Сміт став уособленням великого стрибка індустріальної революції.

Визначення фізіократами поля як фабрики чи машини виробництва злаків є відсутньою ланкою між сільським господарством і промисловістю. Причому не мануфактурної промисловості Адама Сміта, керованої ще здебільшого рукою людини, а саме індустрії повністю розвиненого автоматизованого способу виробництва, що сформувалася через сто років. Це ніби самодіяльність і самостійне виробництво природи, яке фізіократи вбачали у праці поля, перейшли на машинне устаткування. Як розумовий експеримент можна зробити зворотний переклад положення з «Економічних рукописів», в якому Маркс зображує промислове виробництво як самодіяльний, емансипований від робітника машинний процес, на мову фізіократів. Варто лише замінити слова «машина» та «машинне устаткування» словами «поле» і «земля», а робітника – на селянина:

Така емансипована від людини реальність продукції була немислимою для Адама Сміта з його антропоцентричним розумінням виробництва. Перш ніж стати теоретиком і пророком індустріального масового виробництва, він мав звільнитися від свого поняття ремісницького виробництва. Це сталося кружним шляхом, коли він звернувся до поняття поділу праці, яке постало для нього інструментом ліквідації ремісництва і уможливило уявлення щодо безособової праці, абстрагованої від окремої людини та її poiesis.

Іншим кружним шляхом стала проблема руху небесних тіл. Молодий Адам Сміт так зацікавився нею, що навіть написав книжку «Історія астрономії». Силі, що надає рух системі зірок і утримує їх разом, він дав назву «невидимий ланцюг», в якій легко впізнати прообраз пізніше викарбуваного ним терміна для позначення незалежних від волі окремої людини економічних процесів – «невидима рука». Однак чи не був шлях, що вів фізіократів через сільське господарство до модерної економіки, також кружним? І чи не починається нерідко шлях будь-якого авангарду там, де панують найвідсталіші відносини?

Урешті, час повернутися від продуктивного споживання до споживання як такого, тобто кінцевого споживання індивіда. Це навіть можна було б назвати подорожжю, яка тут добігає кінця. На початку маємо зустріч споживача та предмета споживання, так би мовити, віч-на-віч. Руками виготовлена річ відверто виявляє сліди свого індивідуального походження. Вона є посланцем, що найкоротшим шляхом доносить свою вість – poiesis виробника – до споживача. Усі троє говорять однією мовою. Непідробна ручна праця виробника потрап­ляє безпосередньо до рук адресата-споживача. Непідробна, оскільки ручна праця також є «продуктивним споживанням». Вона поглинається, абсорбується, асимілюється предметом і сама стає предметом. Вона не може блукати, подібно до усмішки кота з казки Льюїса Керрола.

Цей золотий вік добігає кінця, як це було безліч разів описано й оплакано, з машинізацією та індустріалізацією виробництва. Робітника поглинає процес виробництва у великій промисловості, а споживача – процес споживання серійного масового продукту. Обидва перетворюються на малесенький додаток до потужного апарата. Фабрика й універсальний магазин – лише два протилежних кінця однієї і тієї самої справи.

Відносини між індустріалізованим світом товарів та індивідуальним споживанням слушно схарактеризувати модним поняттям «асиметрія». Замість зустрічі віч-на-віч споживач виходить на «дуель» зі своїм предметом споживання en masse[29], наче фалангою чи лавиною. Ба більше, він завжди зустрічається з окремим предметом, проте цей останній більше ніколи не постає як «індивідуум», а натомість постає як атом, часточка одноманітної серійної маси. Це радше нагадує рух транспорту, що складається не з людей, а з автомобілів. Проте в автомобілі, якщо придивитися, можна побачити водія, натомість предмет споживання за пильного розгляду все більше виглядає тим, чим він фактично і є: копією, одиницею масового промислового продукту. І копія вже не має на собі жодних відбитків людини.

Що більш розвиненою, механізованою, раціоналізованою та автоматизованою є техніка виробництва, то більш безособовими, безликими, «холодними» є виготовлені нею продукти-копії. Через дії економічного закону отримання найбільшого прибутку за найменших витрат змінюється також матеріальна консистенція продукту. Його «питома вага» меншає. З кожним підвищенням продуктивності вона стає легшою і дешевшою, тож зменшення цінності переходить у зростання неповноцінності – врешті, перетворюється на мотлох.

Цьому поступові немає кінця, оскільки дематеріалізація іде вперед безупинно і те, що вчора було мотлохом, сьогодні за найновішими критеріями постає як надійне, вагоме, майже шикарне. Індустріальна ностальгія знаходить притулок на блошиних ринках, цих заповідниках ошуканого масовим виробництвом споживача.

Використання та споживання продукту масового виробництва також переживає зміни. На прикладах з Ван Гога, Флобера та Гамсуна ми бачили, що відбувається з речами. Сліди використання, залишені користувачем на черевиках, є, так би мовити, фотографічним відбитком його особи: фіксацією його фізичної еманації в їхньому матеріалі[30]. Образно можна подати цей процес як перетікання власної рідини носія у його предмет.

Проте водночас цей потік рухається в протилежному напрямку. Адже тією мірою, в якій новісінькі, тільки-но з фабрики, черевики нога їхнього власника перетворює на уживані, їхня промислова одноманітність переноситься також на нього. У початковій незручності нового одягу і нових черевиків дається взнаки відмінність між індивідуальним тілом споживача і серійним тілом продукту. І коли після кількох днів розношення одяг перестає муляти, це означає, що тіло споживача стало ще трохи індустріалізованішим.

Слова Вірджинії Вульф про одяг (хоч і сказані з іншого приводу[31]) стосуються всіх промислово виготовлених предметів споживання: ми носимо й використовуємо його, але так само він носить і використовує нас. Одяг є подвійним агентом, за допомогою якого промисловість інфільтрується в найінтимніші царини життя людини. Як далеко заходить ця стратегічна мімікрія, показують промислові методи ностальгіфікації. Сліди вжитку, що раніше були слідами індивідуального споживача, сьогодні стали продуктом серійного виготовлення. Найпоширеніший приклад, мабуть, становлять потерті та поношені джинси.

І врешті, щодо сили споживання. Це поняття, якого не знайти в жодному словнику, сформулював у середині ХІХ ст. учень Гегеля, історик ідей, філософ, політичний і економічний мислитель Лоренц фон Штайн. Він був сучасником Маркса і так само зазнав відчутного впливу з боку тогочасної біології. Його термінологія так само насичена поняттями біологічного походження, як і у Маркса, коли він, наприклад, говорить про поглинання (Einverleibung) природних сил у процесі виробництва. Неологізм життя товарів (Güterleben), яким він свідомо заміняє «національну економіку» та «політичну економію», в жодному разі не є стилістичним свавіллям. Штайн має на увазі саме життя товарів. Товар, благо (Gut) для нього – на відміну від товару (Ware) у Маркса – це щось таке, буття чого не вичерпується його ринковою функцією. Він принаймні також несе на собі відбиток людини та її фізичної природи, веде «своє особисте життя у світі речей… як господарче тіло людини»[32].

Сила споживання – це те, що відбувається в процесі споживання між товаром і споживачем. Це своєрідний обопільний вплив, «дуель», у якій товар чинить певний опір, що його споживач, аби отримати задоволення від використання, має подолати. Характеризуючи товар як рівноправного партнера і супротивника людини у споживчих відносинах, Штайн говорить: «Така сила споживання має також окрему людину за свій предмет»[33].

Варто зауважити, що тут ідеться не про споживче виробництво, в якому виникає товар, а натомість про індивідуальне кінцеве споживання, в якому товар знищується задля користі споживача. Однак чи не перетворюється через це «продуктивне споживання» на «товар», зі свого боку, сам кінцевий споживач?

Цього хибного кола можна уникнути, якщо згадати про Альфреда Маршалла і його поняття кінцевого споживання як «негативне виробництво»[34], або, можна також сказати, як виробництво навпаки. Мається на увазі, що воно витягує або висмоктує корисність, яку виробництво раніше вклало в товар. Допомогти це уявити наочно можуть деякі живі пояснення Гастона Башляра щодо його психоаналізу матерії у книжці «Земля і мрії волі». Наведені в ній інсценізації відносин між матерією і «я» цілком можуть придатись як зображення актів продукції і споживання. Ключовим є поняття боротьби та вимірювання сил між предметом та «я». Формулювання на кшталт «матерія відкриває наші сили», «рівновага між нашою силою і опором матерії», «провокація матерії», «лють матерії», «боротьба проти речовин» («la matiére nous révèle nos forces», «l’équilibre de notre force et de la resistance de la matière», «provocation de la matère», «colére de la matière», «matière domptée», «combat contre les substances») навіюють думку про силове зіткнення, що, однак, водночас спрямоване на досягнення глибокої єдності. Хіба слова про акти pénétration matérielle[35], за яким слідують intimités du sujet et de l’objet (qui) s’échangent[36]; [37], не натякають відверто на еротичний бік споживання. Саме звідси походить давнє кліше щодо розніження та знесилення, яке спричиняє споживання предметів розкоші. Тут між матеріальним благом і людиною, що його використовує-споживає, відбувається біологічна подія, яку можна порівняти з поїданням-асиміляцією, і, врешті, похідний від останньої як первинного типу процес асиміляції товару.

А тому логічно доповнити економічні поняття споживчої вартості та мінової вартості поняттям асиміляційної вартості. Як і поняття споживчої вартості, воно стосується фізично-матеріальної сторони економічного предмета і має на меті схарактеризувати фізичний процес споживання. Воно запитує про те, як споживання обіймає і змінює ці дві сторони – споживача і товар. Воно позначає ту міру, якою ці двоє учасників обробляють один одного і при цьому зношують і виснажують речовину одне одного.

Як і поняття споживчої вартості, поняття асиміляційної вартості не можна тлумачити кількісно. Уже помітні для погляду сліди використання і споживання на предметі та споживачі вказують на те, що тут відбувається щось субстанційне. Неможливо виразити в точних одиницях виміру ступінь асиміляції товару. Хіба що можна уявити його як певну величину, подібну до калорійності їжі. Що знову приводить нас до вихідної тези цієї книжки: кожен предмет споживання – це «їжа».