Речі і люди. Есей про споживання

Праця вогню: від алхімії до промисловості

Мета алхімії XVIII–ХІХ ст. – перетворити менш цінні метали на золото і здобути багатство – не надто відповідала духові Просвітництва та позитивізму, а радше відбивала сутності самої алхімії. Вона прагнула, як ми тепер знаємо завдяки Мірчі Еліаде, перенести християнське вчення про зцілення на матерію. Гріхопадіння та вигнання з раю мислилося, відповідно, не тільки як призначена людині доля, а й як матерія, з якої складалася грішна природа. Людина і матерія були засуджені на вигнання, але водночас на випробування і, врешті, повернення до Бога. Стара алхімія бачила в блиску золота найбільше можливе наближення земного до сонячного, небесного, божественного. Філософський камінь, Ісус Христос і золото втілювали кожен по-своєму прагнення до випробування після гріхопадіння. Випробування полягало в тому, щоб розірвати зв’язок між нижчим-нечистим-злим землі, в якому перебувала людина і матерія після вигнання з Едемського саду, і повернутися до первісного близького до Бога стану чистоти духу.

Христос своїми муками, смертю і воскресінням указав шлях. Слідом за ним і алхімія прагнула звільнити матерію після перемоги над смертю. За уявленням алхіміків мінерали і метали, подібно до рослин, народжуються, ростуть, розвиваються, збагачуються і помирають в надрах Землі[169]. Біблійне порівняння пшеничного зерна, що було посіяне в землю, мало вмерти (зогнити), тобто поєднатись із землею, перш ніж дух, що живе в ньому, звільнившись від старого тіла, зможе піднестися до нового життя, мало для алхімічного мислення значення первинної сцени. Експеримент Роберта Фладда з пшеничним зерном був алхімічною імітацією цієї сцени[170].

Гниття як смерть і перехід матерії до вищого стану є одним із фундаментальних положень алхімії. У ньому можна пізнати поруч із моделлю Христових страстей також модель травлення (яка до того ж пов’язана з Христовою таємною вечерею). Подібно до того як мікрокосм тіла розкладає отриману від природи (зібрану, впольовану) їжу, аби за допомогою асиміляції оновити корисні складові, так і гниття – це травлення у зовнішньому світі, що видобуває чисте з нечистої суміші. Про силу гниття, здатність поглинати свій об’єкт, умираючу матерію, і завдяки цьому породжувати нове життя говорить також Парацельс[171]. Як глибоко вкорінене було це уявлення, показує приклад Ньютона, котрий у своїх пізніших алхімічних нотатках тлумачить процес бродіння як гниття, що повертає речі, які він захоплює, у стан первісного Хаосу, який передує актові творіння і з якого вони потім знову можуть виникнути[172].

Для Парацельса гниття є своєрідним судом світу над матерією, який відділяє чисте від нечистого і веде до звільнення духу «гарної» матерії[173]. «В алхімічному циклі народження, визрівання, смерті й нового народження гниття виступає як головна фаза, оскільки в ній найвищий і останній стан життя, зрілість, досягає перезрілості, що врешті веде до занепаду і смерті. Силою, що рухає процес гниття, а також травлення, є вогонь. Щоправда, тут йдеться не про «чистий» вогонь сонця чи полум’я, а про змішану форму вологого тепла. За класичним вченням про елементи, останнє є взаємодією таких елементів, як вода (вологе, холодне) і вогонь (гаряче, сухе). Як «патовий» стан між цими протилежностями вологе тепло не допускає тріумфу жодної з крайнощів: великого потопу і світової пожежі, які обидва знищують життя. Воно становить середину, проміжний стан, що відповідає життю. Слідом за Емпедоклом і Демокритом, Овідій у першій книжці «Метаморфоз» зображує, як після знищення першого створення світу великим потопом виникає нове життя з поєднання вогню і води (сонячного світла та первісного мулу). Це уявлення зберігає свою силу аж до появи новочасної науки»[174].

Алхімія, згідно з переконанням якої метали, подібно до рослин, ростуть у землі, переносить цю думку також на штучне видобування золота. Парацельс у зв’язку зі своєю ідеєю теплиці («посеред зими у кукурбіті ростуть зелені овочі, фрукти, а також квіти») говорить про методичне вирощування золота: «Отже, можна також створити умови для росту й примноження золота… Цілком імовірно, завдяки вмінню і кмітливим прийомам досвідченого алхіміка можна добитися того, щоб золото росло у кукурбіті, подібно дереву з численними чудовими гілками»[175].

Це не тільки фантазія алхіміка in nuce[176], а й водночас опис межі, на якій алхімічний принцип гниття стикається з принципом вологого тепла.

Ця межа – межа тепла. Вона відділяє температури, придатні для органічного життя, від високих і найвищих температур, які штучно створюються вогнем. Про це говорить Гастон Башляр у своїй історії донаукового духу в розділі про міф травлення в алхімії та ранній хімії. Центральна роль тут належить шлункові. Це вологий теплий орган, в якому відбувається обмін речовин і який слугує моделлю для всього домодерного хімічного мислення та експериментування. Наскільки складно проходила емансипація цієї моделі, Башляр недвозначно твердить таке: «Що ж до відмінності між хімією шлунка та “штучною хімією”, то саме перша in vivo[177] завжди вважається природнішою, а отже, і правильнішою»[178]. Інакше кажучи, лише посталхімічна «штучна хімія», що мала справу вже не з вологим теплом, а з жаром вогню, який можна довільно підвищувати, змогла перетнути межі органічного тепла[179].

Причиною страху перед «чистим» вогнем є його нищівний потенціал. Страх людини перед убивчою силою вогню знайшов своє вираження у міфі про Фаетона та сонячну колісницю, що вийшла з-під контролю її невмілого візника і загрожувала спалити Землю, як про це розповідає Овідій у другій книжці своїх «Метаморфоз». У цьому ж сенсі можна зрозуміти покарання обох напівбогів, що асоціюються з вогнем, Прометея і Гефеста – як попередження щодо поводження з цією потужною стихією. Пом’якшення нищівного жару за допомогою води було захисним механізмом і водночас першим актом його приборкання задля використання.

У космічному масштабі цю подвійну функцію виконував ефір, що простягся між сонцем та земною сферою життя. Він, з одного боку, поглинав сонячний жар, відфільтровував руйнівну частку і пропускав крізь себе лише життєдайну силу – пневму, – що потрапляла до життєвої сфери повітря. Також у цьому процесі фільтрування та асиміляції легко пізнати принцип травлення – екстракції поживного-корисного з сирої суміші природи.

Лишається питання, що являє собою відфільтрована ефіром, руйнівна частка вогню.

Відповідь знаходимо у формі часточок, з яких складається вогонь за уявленням атомістів. Пригадаймо: приємні для почуттів і корисні речі складаються з гладеньких і круглих атомів, натомість неприємні та шкідливі – з гострих і кілких. Атоми тепла є гладенькими й круглими, атоми вогню – гост­рими й кілкими. Як виразно це формулює Лукрецій, останні, наче зуби, вгризаються в матерію[180]. Подібне говорить і Платон у «Тімеї»: атоми вогню мають загострені краї та гострі кути. Їхня потужність, гострота й різальна здатність не зустрічають перешкод[181]. Урешті, для неоатомістів XVII ст., з яких починаються сучасні природничі науки, часточки вогню є «гострими наче кліщі» (Маргарет Кавендиш, 1653) і через їхній «надзвичайно малий розмір і сухість» вони здатні пронизувати речовину горіння, «наче безліч надзвичайно гострих голок» (Кенельм Дігбі, 1669)[182].

Те, що з огляду покладеної під ніж матерії є чистою деструкцією, у перспективі облагородження матерії виглядає як процес продукції, точніше, продуктивної праці. Роберт Бойль говорить одним із перших про роботу вогню у сучасному сенсі й наближається до пізнішого уявлення про змішування праці з її матерією. «Вогонь впливає на тіло не тільки тим, що заволодіває його частинами, а й тим, що з ним змішується»[183]. Врешті, Галілей також говорить про роботу часточок вогню в металургії. Вона полягає в тому, що штучно усуває силу природного зчеплення матерії. «Проникаючи у пори металу і заповнюючи проміжний простір у ньому, крихітні часточки вогню… звільнюють часточки металу від дії сили зчеплення»[184].

Підіб’ємо підсумок. Тепло, гниття та бродіння – це сили, що самі походять від матерії і облагороджують її, проте які діють у певних межах, тобто не перетинаючи межу органічного тепла. Натомість вогонь діє як сила, спрямована на матеріал зовні, і з його допомогою алхімік штучно підсилює або прискорює природний процес розкладу та створення нового матеріалу[185]. Найзвичніший спосіб розкладу матеріалу за допомогою вогню і нового поєднання на вищому ступені – дистиляція. Дистиляція – це чистилище, крізь яке проходить матерія на своєму шляху до облагородження й звільнення. Дистиляція навчає, якщо говорити словами делла Порти, «як сили і чесноти речей, що зазвичай перебувають під гнітом матерії, тепер можуть потрапити кожна у певну судину в чистішому і тоншому вигляді, без нечистих домішок із трав, металів, благородних чи неблагородних каменів… і підвестися до благороднішого і вищого стану, навіть до самого неба»[186].

Особливе положення металургії та коваля в міфології всіх народів пояснюється тим, що людина як homo faber уперше змушує природу працювати на себе. Головну роботу при цьому виконує, як і в процесі дистиляції, вогонь. Ковалеві лише доводиться, наче командувачу війська, керувати процесом і направляти його. Після алхіміків ніхто інший не сформулював це так влучно, як Карл Маркс (у своїй дисертації, присвяченій атомістові Епікуру), який схарактеризував сучасну промислову працю як «живий формотворчий вогонь»[187].

Мірча Еліаде півстоліття тому висунув тезу про подібність між алхімією та індустріальним капіталізмом, яка полягає у властивому їм обом прагненню до безмежного прогресу[188]. Нова історія науки це підтвердила. Приблизно в той же час, коли вона виявила алхімічні ідеї у провідних представників природничо-наукової революції XVII ст. (Ньютон, Бойль), вона звернула увагу також на зв’язок між алхімією та економічною теорією. Памела Сміт називає алхімію XVIII ст. «сутністю торгівлі та промисловості в дистильованій формі»[189].

Звичайно, тут не йдеться про прагнення до штучного виробництва золота як передвісника капіталістичної пристрасті до збагачення, що й показує Сміт на прикладі алхіміка та прожектера Йоганна Йоахіма Бехера, котрий своїм життям і висловлюваннями, як ніхто інший, виявив цей зв’язок між алхімією та економічною теорією.

Метою Бехера було облагородити матерію у сенсі підняття її на вищий рівень, або, в економічних термінах, підвищення її цінності. В акті алхімічної трансмутації здійснювалося перенесення вищої сутності (еліксиру, каменю) на нижчий метал, хоча при цьому лишається неясним, вище асимілює нижче чи навпаки. Одначе термін «проектування», що застосовується для перенесення вищої сутності на нижчий метал, наводить на думку, що нижча матерія «поїдається» вищою, отже, асимілюється останньою.

Поняття трансмутації мало для Бехера, крім алхімічного, ще й інше значення: перетворення слів на речі у сенсі барокової моди на гру словами. Аристотелівському філософствуванню у словах і поняттях він протиставляє «хімічне філософствування» словами і матеріями[190].

Своє уявлення про зв’язок з економікою він описав у своєму проекті «художньої та робочої майстерні» для двору кайзера у Відні. Це виробниче підприємство, що так ніколи і не було реалізоване, являло собою досконало організовану мануфактуру. Згідно з алхімічним методом імітації та прискорення природних процесів, крім благородних металів, мають утворюватися також фарби та медикаменти. Метою підприємства було «поєднати між собою штучно виготовлене і продукт природи, продуктивну силу природи і мистецтво, алхіміка й підприємця, врешті, алхімію і торгівлю»[191]. Щоправда, з цієї «глибокої стратегії» (Сміт) нічого не вийшло. Але річ не тільки в тім, що цей проект ніколи не був здійснений.

Навіть якби він був реалізований, головна алхімічна ідея примирення матерії і духу однаково була б приречена на невдачу. Адже «художня та робоча майстерня» Бехера була не лише досконалою мануфактурою, а й – що, власне, майже те саме – тейлорівським і фордівським виробничим підприємством, що випередило свій час на 250 років. Тут був високий рівень поділу праці та повна редукція робітника до автомата. Регламент був не так націлений на дисципліну, як розрахований на повну необізнаність, непідготовленість робітника. Будь-яка участь розуму робітника у виробничому процесі була заблокована. Перевага віддавалася неписьменним[192], що мотивувалося побоюванням щодо промислового шпіонажу. І якби цей порядок був втілений у життя, він означав би цілковите викривлення обіцяного алхімією звільнення.

Але індустріальна революція, що виступила у ХІХ ст. з власною обіцянкою звільнення, врешті здійснила кошмар «художньої та робочої майстерні» Бехера.

Послухаємо, як іще до Карла Маркса Генріх Гейне, вперше стикнувшись з англійською промисловістю, шукав пояснення своєму жахові перед моторошною досконалістю машини:

Великою назвав пізніше Маркс промисловість ХІХ ст., позаяк вона мала справу з масами матеріалів і обсягами енергії, які затьмарювали все, що досі було і використовувалося. А головною передумовою було те, що завдяки науці та техніці вдалося поставити на службу природу, або, інакше кажучи, відкриття того, що природа являє собою продуктивну силу, безкінечно потужнішу, ніж рука людини, що від часів Аристотеля мислилась як першопричина будь-якої продукції – poiesis. Тут замикається коло економічних теорій. Адже як для фізіократів з їхнім уявленням щодо безкінечної продуктивності сільського господарства, так і для бачення ХІХ ст. щодо повністю автоматичного машинного виробництва, врешті-решт, виробником є не людина, а природа. Тому Маркс називає автоматизовану фабрику «потужним організмом» виробництва, частиною якого є людина як «наглядач і регулятор»[194]. Він міг би навіть сказати – чому би і ні? – як садівник у саду машин. Позаяк істотна відмінність між полем фізіократів і автоматизованою фабрикою полягає лише в тому, що остання виробляє за допомогою сталі, сили пари та сировини, а перша – за допомогою землі, зерна та сонячного світла. Обидва виробництва є споживанням підведених до них матеріалів і сил. Щоправда, перш ніж машина навчилася за зразком органічної природи споживати і виробляти таким чином, вона мала увібрати в себе необхідні для цього сили природи. Це означало кінець вогню в його дотогочасному вигляді.

Вітрило, вітряк і водяний млин були радше інструментами передачі енергії, ніж машинами для її видобування. Вони вловлювали природний рух і перетворювали його на контро­льовану, придатну для застосування механічну рушійну силу. Сучасне слово «мотор», щоправда, вживалося вже у XVIII ст., але не в практично-технічному, а в дефінітивно-філософському значенні. Стаття «Мотор (гідр.)» в «Енциклопедії» обмежується простим визначенням: «те, що рухається і приводить у рух» («ce qui meut, ce qui fait mouvoir»), – і як приклад наводяться вітряк, водяний млин і насос. Примітно, що ще в ХІХ ст. парову машину називали саме «машиною», а не мотором. Лише з появою сучасного двигуна внутрішнього згоряння слово «мотор» увійшло до повсякденного вжитку. Як машина, що не тільки передавала, а й виробляла енергію, він став технічною революцією не менш значущою, ніж винахід колеса.

Мотор був подібний живому організмові тим, що його продукт був результатом прийому пального («їжа») і його перетворення («травлення»). Це від самого початку надавало величезний імпульс закладеному в машинній техніці анімізму. Вироблений мотором рух здавався його саморухом. Але ж саморух іще від давніх часів уважався характерною ознакою життя. Навіть більше, машина, що породжувала рух, не сприйнявши його спершу зовні, наближалася до старого теологічно-філософського визначення Бога: вона поставала як втілений у механізованій формі нерухомий рушій.

Перші машини, що виробляли енергію в цьому сенсі, називалися вогняними машинами[195]. Пара набула своїх прав як символ енергії лише пізніше. А поки що весь процес приводила в дію сила вогню.

Пара, остання і найвища ступінь вологого тепла алхімії, була лише «певним агентом» (agent quelconque, термін Саді Карно)[196], мобілізованим первинною силою вогню. Її продуктивність відповідала вазі падіння води на колесо млина. Обоє просто передавали, подібно до інструментів трансмісії, не ними самими породжені сили – силу ваги і силу розширення відповідно.

За двадцять років до того, як закони термодинаміки вреш­ті звели вогонь на рівень підпорядкованої частини вчення про енергію, Саді Карно, перший теоретик сили пари, відібрав у нього ауру унікального самостійного феномена, висунувши ідею, згідно з якою енергія вогню і сила пари є, власне, продуктами не тепла, а теплового потоку. А це означає, що рух води і вітру має за свою умову градієнт, нахил. Без нахилу від теплішого до холоднішого стану парова машина лишається так само нерухомою, як і вітряк у затишші та водяне колесо у ставку[197].

Роздумів про пряме використання енергії вогню не бракувало на початку Нового часу задовго до цього кінцевого пункту раціоналізації та механізації. Вибухова сила розширення пари та пороху була відома. Проект парової гармати (Леонардо да Вінчі) та порохових енергетичних машин (Гюйгенс) могли конкурувати між собою до того, як шляхи пари та пороху перетнулися. Це підтверджує те, наскільки вільними та відкритими в усіх напрямках є технічні інновації, перш ніж вони стають інституціоналізованими[198]. Не обійшлося без певних trials-and-errors (спроб і помилок), до того як стало зрозуміло, що пара і порох придатні відповідно для мирних продуктивних і воєнних деструктивних цілей. Поршні та снаряди, що сьогодні належать принципово різним світам, тоді розглядались як доволі близькі родичі. Як зауважив історик техніки Джозеф Нідгем щодо Леонардового проекту парової гармати: «Чи не можна розглядати снаряд як вивільнений поршень, а поршень – як скутий снаряд?»[199]

У ХІХ ст. парова машина здійснила «засвоєння величезних сил природи» (Маркс) у процес виробництва[200]. Подібне засвоєння є асиміляцією якостей того, що засвоюється в організмі. Ми бачили це в алхімії, де застосування вогню, «асиміляція» ним нижчої матерії, означає її облагородження. Загалом, так само у ХІХ ст. мислили засвоєння природної сили вогню промисловістю. З тією, утім, відмінністю, що тепер йшлося не тільки про облагородження матерії, а й про отримання нової, але не менш «облагородженої» сили. Цей процес передбачав три фази. На першому етапі відкритий вогонь зникав, переходячи у пару. На другому – пара перетворювалася на механічну силу. І на третьому – відбувалася трансмісія цієї сили до верстата.

Той факт, що механічна сила парової машини сприймалась як безтілесна, мав психологічне значення, яке важко переоцінити. Вона мислилася (подібно до вітру-пневми в Античності) як цілковито звільнена від будь-якого зв’язку з органічною природою.

Якщо стосовно природних сил вітру, води, м’язів їхнє походження ще відчувалося, майже як аромат – хоча б у дзюркотінні млинового струмка, – то парова машина з її котлами вже нічим не видає свого походження. Остання вогняна ремінісценція губиться (охолоджується) в апараті трансмісії, через який вона пов’язана з робочою машиною[201].

Про зачарованість «вулканічним» першовогнем свідчать спроби філософії, мистецтва та літератури ХІХ ст. схопити сутність індустріалізованого світу. На відміну від звичайних оптимістично налаштованих прихильників прогресу, що безу­пинно марили про чудесні здобутки сили пари, серйоз­ні мислителі, художники й літератори тонко відчували про­дуктивно-деструктивну амбівалентність приборканої технікою первісної сили вогню. Велику промисловість вони бачили як царину виробництва, де вогонь, як і раніше, розгортав свої міфічні та алхімічні якості, ба більше, де він досягав незнаного доти гігантського масштабу. Насамперед у царині витоплювання та обробки металу. Тут, у циклопічній машинерії та вогняному видовищі домен, прокатних станів і нічних промислових районів ХІХ століття знайшло об’єкт своєї міфотворчої іконографії[202]. Уявлення про важку промисловість як сучасну версію коваля Вулкана чи пекла Сатани мало приблизно такий самий сенс, як вбирання у римсько-республіканські костюми для Великої французької революції.

Якщо слідувати Марксові та його коментатору Дерріда, то історичне чи міфологічне вбирання всякої революції є приховування її нового змісту і його заміна формулою[203]. Одначе є формули різної складності та місткості.

Формула вулканічно-пекельного вогню була, мабуть, надто конвенційною, аби вмістити новий зміст Великої Промисловості в усьому її значенні. Але, врешті, підмога надійшла від іншої міфологічної традиції.

Коли Маркс говорить про Велику Промисловість та її наслідки для людства, одне з його найулюбленіших слівець – «величезний» (ungeheuer). Воно зустрічається вже в першому реченні «Капіталу»: буржуазне багатство виглядає як «величезне скупчення товарів». Наскільки важливим є для нього це слово, показує таке саме формулювання у тексті «Критики політичної економії», написаному вісьмома роками раніше, і знову ж у першому реченні[204]. Подальші варіанти й комбінації: «засвоєні величезні сили природи» у процесі виробництва; «надзвичайна (ungeheure) здатність фабричного виробництва до скачкоподібного розширення»; «величезна» промислова резервна армія. Машинерія Великої Промисловості – «механічне чудовисько (Ungeheuer), тіло якого заповнює всю будівлю фабрики»[205].

Хоча саме Маркс підніс це чудовисько на вершину мистецтва метафоричної фуги індустріального капіталізму, проте ще до нього вона посіла своє міцне місце в літературі, присвяченій промисловій революції. Чудовиськом, або монстром, була «циклопічно» велика машина. Із очевидним посиланням на чудовиська класичної міфології (циклопів, титанів, гідри, Сфінкса, Сцилли, Харибди) та зміїв і драконів північної традиції вона сприймалась як гігантський поглинаючий механізм.

Робітника, що допускав найменшу неуважність у процесі її обслуговування, вона розривала на шматки, як у фатальному випадку в 1854 р., описаному в газетній статті (під заголов­ком «Перемолотий млином»): «Машина, на якій він працював, схопила одну його руку і закрутила його, що і привело до його смерті»[206]. Майже так само описана загибель одного пасажира, що став жертвою локомотива, у романі Чарльза Діккенса «Домбі й син»: «Він… відчув, як здригнулася земля… миттєво зрозумів, що воно наближається… відчайдушно закричав… озирнувся… побачив прямо перед собою червоні очі, мутні й сліпі у світлі дня… його збило з ніг, підхопило зубастими жорнами, потягло, кидаючи на всі сторони, відриваючи руки й ноги, випаровуючи вогненним жаром струмок його життя, і врешті викинуло в повітря його знівечені рештки»[207].

Такими були нещасні випадки, що від початку сприймалися, наче Немезида переданих машині сил природи. Але навіть у своєму нормальному функціонуванні машина здавалася радше деструктивною, ніж продуктивною силою. Вона розривала й поглинала матеріал, яким її годували. При цьому слід було розрізняти два види притаманній машині «voracité animale»[208] (Нуаре)[209]. Перший стосується парової машини та домни, що «поїдали» вугілля, воду й відповідно руду та «перетравлювали» на механічну силу і відповідно чавун. «A large digester»[210] назвав парову машину Вільям Фейрберн, один із провідних конструкторів[211]. Другий стосується забезпечення сировиною верстата, що формував із неї продукт.

Якщо у першому випадку спрацьовувала асоціація тваринної ненажерливості та поглинаючої-нищівної первісної сили вогню, то у випадку з верстатом вперше поставала нова абстрактна чисто механічна сила дії. Вона переживалась як безмежно-невтомна автоматична сила, що підкоряє собі матерію і формує її за своїм бажанням.

Машина, що за своєю фізично-математичною точністю вже у XVIII ст. залишила далеко позаду будь-яку ручну працю, отримала завдяки силі пару подальший потужний поштовх. Адже тепер безмежна точність поєдналася з безмежною силою. Легкість, з якою гігантський різальний верстат «наче сир і хліб» (Готтфрід Земпер) розрізав мармурові блоки та сталеві плити, і точність парового молота, який міг оброб­ляти заготовки вагою в декілька тонн і розколювати горіх, не пошкоджуючи його ядра, – такий парад прикладів можна було зустріти в газетних статтях, в яких ішлося про Велику Промисловість[212].

У роки механізації праці за допомогою сили пару і робочих машин на початку ХІХ ст. механізації також зазнало саме поняття праці. «Arbeit», «work», «travail» відтепер позначали не тільки комбіновану дію витрати енергії тіла та формування (уміння, майстерності, англ. «аrt»), а й дедалі частіше, зокрема у мові промислової техніки, виробничий потенціал машин. Праця стала суто фізично-механічною продуктивною силою, «une sorte de monnaie mécanique»[213] (Навір)[214]. Її мірою став обсяг енергії, потрібний для того, щоб підняти певну вагу на певну висоту, а кількісною одиницею вимірювання – кінська сила (КС).

Як наслідок, робоча сила людини в умовах конкуренції з машиною опинилась у певних обмежених рамках. В економічному сенсі вона знецінилася тією мірою, якою машини збили її ціну. В технічному – поруч із машинним потенціалом сили й точності вона одразу стала виглядати застарілою. Те, що говорили про досконалість машин у XVIII ст. різні автори, такі як Адам Сміт, Руссо, Вокансон та автор статті «Промисловість» в «Енциклопедії», розгорталося тепер із надзвичайним прискоренням і безжальною послідовністю[215].

У подальшому нова машинерія звелася до іншої форми поглинення. Задовго до того, як Карл Маркс говорив про витіснення й відчуження робітника машиною, було помічено, що, крім небезпеки фізичного поглинення, машина також загрожує поглинути душу робітника. Поглинення душі є радше процес висмоктування, або, як казав Маркс, вампіризму, жертвою якого стає частина людини, а продовжує існувати лише пуста оболонка – усюдисущий привид із Марксового бестіарію.

І тут ми підходимо до другого значення чудовиська.

Латинське «monstrum» і його похідні в західноєвропейських мовах (англ. monster, фр. monstre, італ. mostro) означають, крім казкової істоти, що викликає жах, те, що в німецькій мові від XVIII ст. називається «Missbildung» (потворність), тобто деформацію реальної живої істоти[216]. Оскільки «монстр» етимологічно походить від monere (застерігати) та mostrare (показувати), в Античності це слово означало сигнал, звістку, нагадування богів людям. Подібно до розвинутої науки гадання за польотом птахів і рештками тварин, кожна зустріч із потворним тлумачилась як «божественний ієрогліф, що являє певний знак гніву Бога». Поновлення цієї традиції у XVI ст. призвело до певного витонченого вчення, що назвали «не більше, не менше як… політичною наукою»[217].

XVII століття перетворило жахливого монстра на об’єкт природничої науки, що зачаровував її і викликав особливу цікавість. Він поставав тепер як прояв безмежного багатства форм природи і як виклик для дослідника долучитися до її «схильності до гри» (Дастон і Парк)[218] та скористатися її розмаїттям з метою виведення нових корисних рослин і тварин. Наукове освоєння монструозного врешті завершилося заснуванням нової самостійної біологічної дисципліни близько 1820 р. Етьєн Жоффруа Сент-Ілер запровадив неологізм «тератологія» (teras – грецький відповідник латинського «monstrum») і цим самим звільнив свою дисципліну від пут популярних уявлень про монстрів, що відтепер могли рости тільки за межами території науки[219].

Повертаючись до топосу Великої Промисловості як «чудовиська» (Ungeheuer), варто зазначити, що до часу її появи близько 1800 р. форма прикметника дедалі більше витісняла форму іменника. «Чудовисько» (Ungeheuer) та «жахливий» (ungeheuerlich) поступово набували значення величезного, такого, що перетинає всякі межі, але не втрачає при цьому значення того, що вселяє жах. Кантове визначення є витоком всіх подальших значень аж до Карла Маркса: «Жахливим є предмет, коли він через свій розмір знищує мету, що утворює його поняття»[220].

Цей зсув значення став основою для формування ключового поняття XVIII ст., за допомогою якого воно намагалося схопити психологічну й естетичну дію розкутої сили природи – поняття піднесеного.

Едмунд Берк визначив його як природне явище, що своїм великим розміром і потужністю зачаровує спостерігача, але при цьому не загрожує йому фізично (наприклад, не загрожує його поглинути). Піднесене як естетично-психологічна насолода («delightful horror»[221]) і відчуття розширення й зміцніння «я» («a sort of swelling and triumph»[222]) має своєю передумовою перебування спостерігача на безпечній відстані.

Як послідовник Гоббса Берк відчував як піднесене силу природи, а також держави. Левіафан був тим чудовиськом-державою, що, вселяючи страх, утримував людей від потягу до анархії. Підданому, що переживав «dread majesty»[223] абсолютного правителя з безпечної відстані як буйну природну силу, він вселяв почуття «приголомшливої» безпеки і захищеності[224].

Жахливість Великої французької революції для Берка полягала в тому, що вона дала волю силі, що раніше була скута абсолютизмом. Цю нову силу він переживав, як влучно було зауважено, як «no longer awe-ful, but… merely awful»[225]; [226]. «Роздуми про французьку революцію», опубліковані Берком через тридцять три роки після «Роздумів про прекрасне і піднесене», описують потрясіння того, хто є свідком того, як велика сила розриває начебто безпечну дистанцію, що уможливлювала переживання піднесеного, і наближається до споглядача, аби його схопити і поглинути.

Революція була для Берка міфологічним чудовиськом, яке поглинає все, але водночас і монстром у сучасному сенсі тератології Жоффруа Сент-Ілера. Підготовлена Просвітництвом і народжена нацією, вона являє собою жахливе спотворення природи. Берк сприймав її як протиприродний продукт так само, як і отриманий Лавуазьє шляхом штучного розкладу природного повітря кисень або як гільйотину.

Але який зв’язок між усім цим і метафорою чудовиська стосовно Великої Промисловості?

Чудовиськом здавалися сучасникам обидві революції – Велика французька і пізніша промислова, свідком якої Берк уже не був, – адже в них вперше в дію вступив феномен маси. Це були дві різні маси, що близько 1800 р. зрушили і перевернули стару дійсність: соціальна маса людей і фізична маса матеріалів і сил. Обидві переживалися як жахливі, оскільки вони наче невидимим кулаком струсонули старе суспільство, державу та економіку.

Берк бачив, що Велика французька революція була продуктом дії мас. Проте оскільки він не мав ніякого соціологічного поняття про маси, а лише відчував відразу до хамської юрби, метафора монстра дала йому «можливість уявити собі неуявленне. Пізніше це місце посяде ще невідоме йому поняття пролетаріату» (Неоклеус)[227].

У світлі того факту, що суспільно-політичний і промисловий переворот близько 1800 р. переживався як «жахливий», оскільки разом з ним на історичну сцену вийшла маса як у соціологічному, так і у фізичному сенсі, в новому освітленні постає також відомий роман, що досі вважається класикою літератури про монстрів. Адже «Франкенштейна» (1818) Мері Шеллі можна сприймати як відображення не тільки Великої французької революції, а й як промислової революції[228].

Якщо обмежитися найкоротшою формулою, Франкен­штейн – це науковий оптиміст Просвітництва, а його чудовисько – революція. Зрозуміло, метою Франкенштейна було не породження чудовиська, а навпаки – створення людини, досконалішої від тої істоти, яку вивів у світ Бог. Важко бути більше представником Просвітництва й оптимістом, ніж Франкенштейн у визначенні сутності свого проекту: «Новий вид живих істот благословлятиме мене як свого творця. Багато щасливих і непересічних людей завдячуватимуть мені своїм існуванням. Жоден батько не заслуговуватиме так вдячності своєї дитини, як я заслуговуватиму їхньої вдячності»[229].

І якщо не приділяти уваги тому, що згідно з традицією романтичної естетики жахів Франкенштейн здобув частини тіла для свого створіння з могил і анатомічних театрів, то його техніка виготовлення є не що інше, як з’єднання замінних частин у механічний ансамбль, тобто метод, яким керується промислова машинерія від кінця XVIII ст. Те саме можна зауважити й щодо безжиттєвості частин і штучного «життя» цілого. Зрештою, створіння Франкенштейна – це автомат Вокансона, що замість пружин і коліс приводиться у рух мертвими суглобами та м’язами. Від автоматів XVIII ст. його відрізняє електрика як рушійна сила.

У тому самому столітті, яке відкрило життя як альтернативу механіці, електрика, що її людська думка колись переживала в образі блискавки як божественну руйнівну силу, була зафіксована як форма життєвої сили. Якби не експеримент Гальвані, котрий за допомогою атмосферної електрики змусив скорочуватися ніжку мертвої жабки, навряд чи Мері Шеллі спало б на думку пробудити до життя створіння свого героя за допомогою електрики. Електрика, яку ототожнювали з життєвою силою, мислилась не як життя, присутнє в індивідуальному організмі, що зникало зі смертю, а як певна універсальна сила, яка хоча також виявлялася в організмі й через нього, мала своїм витоком макрокосмос.

Електрична сила, на відміну від життєвої сили, переважала індивіда. З відстані – як блискавка та грім – вона могла переживатись як піднесене. Опанована Франкенштейном і перенесена у витвір мистецтва, якому вона надає життя, електрика справляла таке саме жахливе враження, як і начебто безтілесна сила пару, що приводила у рух машини Великої Промисловості.

Відмінність між біологічним і технічним життям пов’язує монстра Франкенштейна з промисловою машинерією і робить його емблемою досвіду ранньої індустріальної великої техніки. Ця відмінність у «Франкенштейні» дається взнаки через критерій любові. Якщо справжнє життя здатне до любові, а її органом є серце, то у штучного створіння і цей орган, і ця здатність відсутні[230]. Мері Шеллі робить іще один крок далі тим, що споряджає монстра – начебто всупереч логіці – могутньою потребою в любові. Вона постає своєрідним вакуумом, що діє як надзвичайна сила всмоктування, що жадає любові. Блукання монстра – це шлях руйнування, всмоктування й висисання чужого життя, доки він, приречений на безпритульність, не зникає в мертвій крижаній арктичній пустелі.

У тогочасних описах Великої Промисловості аж до Марксового уявлення про виснаження та вампіричне висмоктування робочого можна пізнати дію подібної руйнівної сили. Вампіризм – загальне місце критики капіталізму. Але чи не продовжувала діяти «сила висмоктування» Великої Промисловості вже у вироблених нею речах?

До цього питання ми повернемося в останньому роз­ділі.

Одначе спершу слід розглянути силу, від якої походить ця сила висмоктування. Ми вже зустрічали її в людській діяльності виробництва і споживання. Це сила, що спочатку сама живить людину і робить її здатною зрозуміти своє матеріальне довкілля, аби його собі привласнити. XVIII століття називало її «життєвою силою». Організована й інструменталізована з метою виготовлення корисних речей, вона постає як праця.