Речі і люди. Есей про споживання

Продуктивність природи та економіки

У 1738 р. Жак Вокансон представив паризькій публіці три автомати – гравця на флейті, барабанщика та качку, – з яких найбільшу сенсацію викликав найменший із них. Механічна імітація рухів і звуків розглядалась і сприймалась як цілком зрозуміла річ. Що ж до качки, то Вокансон стверджував, що ті зерна, які він вкладав їй у дзьоб, вона всередині механічно перетравлювала і виводила як екскременти. Чи не міг він також сконструювати качку, яка б також клала яйця, з яких би вилуплювалися механічні курчата? Доволі довгий час цю картинку сприймали за щиру правду, доки хтось не висловив сумнів, що механізм травлення є не що інше, як кавовий млин. Іще більше часу знадобилося задля того, щоб з’ясувати, що Вокансонова качка навіть механічно не перемелювала зерна і фекалії автомата були лишень купкою справжніх екскрементів, прихованих подібно до того, як у шаховому автоматі ховалася справжня людина[122].

Розуміння того, що в природі є сили, які не можна пояснити законами механіки Декарта, Галілея та Ньютона, почало з’являтися в науці лише після перемоги класичної механіки в XVII ст. Будь-який великий тріумф засліплює щодо того, що лежить за межами завойованої території. У цьому випадку – стосовно своєрідності звичайного життя і живої істоти. Кінець XVII ст. був часом, коли дух мав перетравити все, що несло із собою відкриття сили тяжіння. Питання про те, що становить собою життя під фізіологічним кутом зору, тобто, наприклад, чи існує якась фундаментальна «життєва сила», аналогічна силі тяжіння, здавалося не на часі, і вважалося, що прояви живого організму легко пояснити за допомогою понять механістичного інструментарію.

Однак що ж може бути нагальнішим від пояснення фундаментальних начал життя?

Оскільки розмноження виступає як біологічний первинний акт будь-якої продукції, а економічне поняття виробниц­тва прямо походить від біологічного (у фізіократів), треба з’ясувати первинне значення «продукції». Продукція і продукування, перш ніж вони стали вживатися в економічній теорії, були юридичними поняттями. Вони вживалися там, де йшлося про забезпечення свідків і доказів у судовому розгляді. Щось продукувати означало виявити щось уже наявне, але ще невидиме. Це відповідало імпліцитному змістові філософської формули nihilo ex nihil. Тобто ніщо не з’являється, якщо раніше воно не існувало в якійсь іншій формі. Як, проте (тобто з якого попереднього стану), пояснити появу живої істоти в акті розмноження?

Теорія розмноження, яка у XVIII ст. набула розвитку під назвою «вчення про преформацію», становила собою дивну суміш механістичної та теологічної думки. Згідно з нею, будь-яке сім’я та будь-яке яйце вже містили повністю сформовану майбутню живу істоту в мініатюрі, а її подальший розвиток полягав лише у зростанні вже наявного, наче «розгортання»[123] природою змісту певного пакета. Теологічне ядро вчення полягало в тому, що сім’я і яйце містили в собі не тільки теперішнє, а й усе минуле життя до самого божественного акту творіння. Мальбранш писав у 1673 р.: «Усі дерева вже закладені в приймочці… Одна-однісінька приймочка містить не тільки майбутнє дерево, що розвивається з сім’я, а й усю сукупність сімені, що містить майбутні дерева і майбутнє сім’я дерев і так далі ad infinitum»[124]. Антоні ван Левенгук, піонер мікробіології XVII ст., аби дати уявлення щодо повноти і крихітного розміру мініатюрної людини (animalcules) в одному-єдиному людському сімені, зауважив, що мільйон їх «займають менше місця, ніж одна піщинка»[125].

Це порівняння нагадує схоластичні описи тисяч небесних янголів, що містяться на кінчику булавки. Важливішим, утім, є інший збіг, який полягає у тому, що для вчення про преформацію маса живих істот є хоча й безконечною, але також незмінною і статичною, як зоряне небо теологів і механістів. Або, якщо повернутися до економіки, меркантилізмові так само було чуже уявлення про те, «діяльність людини може щось додати до наявного складу світу або щось змінити в ньому… Людина не породжує багатства світу, а лише їх виявляє» (Йоганнес Буркгардт)[126].

На противагу до вчення про преформацію у XVIII ст. сформувалася теорія епігенезу. Згідно з нею, життя народжувалося не з готової, створеної Богом мініатюрної істоти, а з неоформленої матерії, яка сама себе перетворювала на рослину, тварину та людину. Жульєн де Ламетрі, який у своїй книжці «Людина-машина» зображував людину не як витвір Бога, а як продукт матерії, через одинадцять років після Вокансона спричинив сенсацію, запропонувавши протилежний підхід. Просвітницький дух того часу був налаштований лише вірити у можливість механічного відтворення травлення, а не прийняти цілковито, до ядра душі матеріалізовану людину. Скандал навколо Ламетрі пояснювався багато в чому його схильним до провокацій характером. Якби він застосував теорію епігенезу не одразу до людини, а, скажімо, до органічного життя загалом, це не викликало б жодних протестів навіть із боку церкви.

Саме з такою обережністю і, відповідно, керований темпераментом більш схильним до гармонії, прийняв естафету через рік після появи «Людини-машини» Бюффон. Як і для Ламетрі, для нього вихідним пунктом була матерія, що сама себе організовує. Головні поняття Бюффона «matière vivante», «molécule organique» та «particle organique»[127] цілком відповідають поняттю Ламетрі «matière organisée»[128]. І обидва збігаються в розумінні природи як економічного продуцента. Ламетрі пише: «Вона [природа] народжує мільйони людей з більшою легкістю й радістю, ніж один годинникар створює складний годинник». А ось Бюффон: «Органічне є звичайнісіньким продуктом природи і коштує їй найменше»[129]. Врешті, обидва бачать у живому організмі дію сили, що впливає не зовні – механічно, – а зсередини самої органічної матерії. Там, де Ламетрі говорить про forces de la vie[130], Бюффон – відповідно, про forces pénétrantes[131]. Те, що він має під цим на увазі (а це в жодному разі не ударна сила чи сила тяжіння механіки), спочатку він зумів описати лише негативно – як нездатність людини її розпізнати:

Як вихід із цього ускладнення Бюффон пропонує допоміжну конструкцію moule intérieur[133], тобто перенесення технічно механістичного принципу карбування або литва форми. Завчасно відповідаючи на заперечення, що moule за визначенням може відтворювати лише зовнішню форму предмета, Бюффон зауважує, що moule intérieur для нього лише розумова конструкція, потрібна тільки для пояснення. «Той, хто хоче описати щось, для чого не існує поняття, інколи змушений удаватися до суперечливих на позір позначень»[134]. Із таким застереженням Бюффон пропонує moule intérieur для пояснення таїни життєвої сили: «Так само, як ми формуємо речі зовні за своїм бажанням за допомогою карбування та форм для лиття, так і природа має свої moules для формування внутрішнього»[135].

Будь-який організм – це певна moule intérieur, що надає неоформленій сировині її «внутрішню» форму. Це відбувається, по-перше, у процесі асиміляції їжі як «перекарбування» або «перелитво» отриманих із зовнішнього світу сировини, продуктів харчування у форму організму; по-друге, в процесі епігенетичного розмноження нового організму з невпорядкованої маси органічних молекул, що своєю чергою діють як крихітні живі цеглини moule intérieur для всього організму.

Від мікроістот теорії преформації, що за формою та кількістю визначені й незмінні до найдрібніших деталей від дня творіння, moule intérieur відрізняється своєю «відкритою» динамікою.

Як заперечення на приклад Мальбранша з сім’ям дерева, що містить у собі всі дерева минулого й майбутнього, Бюффон пропонує розумовий експеримент з одним сім’ям в’яза, яке впродовж 150 років перетвориться на масу деревини у 1 000 000 000 000 кубічних миль. «У такий спосіб можливо перетворити всю земну кулю на органічну субстанцію одного виду рослин»[136].

Цим прикладом Бюффон намагається підкріпити дві тези, що начебто суперечать одна одній, але насправді доповнюють одна одну, подібно до фізіократичного поєднання споживання й продукції. Він переконаний, що органічне є найпродуктивнішою в економічному сенсі силою природи. Крім того, це найбільша руйнівна сила, оскільки потяг органічного до асиміляції не заспокоюється, перш ніж (як у прикладі з сім’ям в’яза) не асимілює світ. «Живі істоти з їхньою величезною силою асиміляції водночас виявляються найбільшими руйнівниками».

Іnconvenients та obstacles extérieurs[137] біологічної дійсності – обмежені ресурси продуктів харчування та конкуренція в боротьбі за виживання – перешкоджають, як це бачить Бюффон, випереджаючи Мальтуса й Дарвіна, монополії одного виду, скажімо, в’язу. Також, випереджаючи уявлення щодо боротьби за виживання у ХІХ ст., Бюффон стверджує, що обидва природних інстинкти – продукція і руйнування – замість взаємознищення, навпаки, один одного стимулюють: «Хоча руйнівні сили є величезними і постійно працюють задля знищення організмів, сили відтворення безкінечно потужніші. Виглядає так, що сила репродукції безпосередньо походить від сили руйнації»[138].

Взаємознищення веде до великого кругообігу природи, в якому жива матерія перетворюється на мертву і через цю асиміляцію знову на живий організм. По-справжньому неорганічної, мертвої матерії Бюффон не визнає. Усе, навіть мінерали, колись були життям, що після свого відмирання лише увійшло у стан спокою, але постійно готове до нової організації. Його уявлення про появу суші з праокеану здається біологістичною фантасмагорією біблійної Книги Буття. Адже для Бюффона суша – це не що інше, як маса відмерлих живих морських істот, які через свій «тваринний фільтр» – Бюффон міг би сказати: їхній moule intérieur – у процесі мінерального випоту («transsudation pierreuse») створюють з води мінеральну субстанцію, з якої «складаються наші гірничі формації, як-от крейда, вапно чи мармур»[139].

Одним із найдивніших і водночас найуніверсальніших проявів природи Бюффон називає (і не без пафосу) «продукування нової кам’яної субстанції за допомогою води»[140] (курсив мій. – В. Ш.). А в іншому місці зазначимо почуття піднесеного, тут уже випереджаючи Берка: «Думка про те, що ці величезні маси матерії походять від колись живих організмів, перевищує силу нашої уяви»[141].

Бюффон був не єдиним, хто у XVIII ст. відкрив безмежну продуктивність органічного життя. Те, що він вирахував, так би мовити, суто гіпотетично, Абраам Трамбле та Шарль Бонне довели своїми сенсаційними біологічними експериментами. Перший розчленував відкритого ним прісноводного поліпа на довільну кількість частин, з яких утворилося стільки ж нових життєздатних екземплярів. Другий розрізав хробака на вісім частин, з яких сформувалися вісім нових повноцінних хробаків. Бонне наполягав, що це розрізання на частини може продовжуватися безкінечно, при цьому здатність до регенерації не порушуватиметься. Упродовж шести років з одного хробака може сформуватися три мільйони[142].

Поліп Трамбле, хробак Бонне та мушлі, яких Бюффон визначив як продуцентів суші (він говорить про ouvriers du vieil Océan[143]; [144]), – усі вони у XVIII ст. вважалися комахами. Визначення комахи охоплювало всіх маленьких тварин, що не є рибами, птахами, ссавцями або рептиліями, і через це вони формували перехідну, або сіру, зону, в якій можливо було все, навіть визначення крокодила як комахи. Однак це були винятки. Загалом від біблійних часів уважалося, що комах від решти тваринного світу відрізняють їхній крихітний розмір, їхня наявність у величезній кількості, їхня пов’язана з цим «безособовість», їхня надзвичайна продуктивність (бджоли, мурахи, павуки) і їхня не менша руйнівна сила (сарана).

Ентомологія XVII та XVIII ст. додала до цієї картини радикалізацію дихотомії крихітного розміру та продуктивності.

Те, що великий розмір і продуктивність у тваринному світі перебувають між собою в оберненому співвідношенні, було емпірично доведеним фактом. Кінь, корова та слон відтворюються кожного разу в одному екземплярі; собаки і кішки – виводком. Масовість ройових комах, яка залишає в тіні всіх решту, була живим доказом того, що тут має діяти зовсім інша продуктивність. Через це навіть довгий час панувало припущення щодо їхньої «спонтанної» появи з фекалій і продуктів розкладу.

Усе змінилося з винаходом мікроскопа, що вперше дозволив побачити існування і надзвичайну кількість яєць кожної мухи і цим самим спростував теорію появи-зі-сміття. Завдяки збільшенню за допомогою мікроскопа перед очами постало тіло комахи, видиме у своїх якнайменших деталях і настільки «монструозно велике» (Дастон), що з’явилося прислів’я про протиставлення мухи і слона. Ба більше, за одноголосним присудом дослідників комах XVII–XVIII ст. великі тварини вочевидь програвали порівняно навіть із найдрібнішими комахами, оскільки їхня тілесна конструкція здавалася примітивною і грубою. Бджола, як зауважив Мальбранш, що внаслідок її крихітного розміру повинна мати значно менші органи, ніж слон, відповідно краще споряджена[145].

Комахи одразу перестали викликати зневагу через їхній незначний розмір, а навпаки, почали здаватися, так би мовити, ближчими до Бога, ніж великі істоти, адже вони втілювали велике у малому. «Найменший сирний кліщ, найдрібніший хробак, – ідеться в «Інсекто-теології» Фрідріха Крістіана Лессера (1740), – створені Творцем із такою надзвичайною майстерністю, що навіть найвигадливіший митець не спроможний повторити їх, а наймогутніший монарх не може наказати їх виготовити»[146].

Що крихітніша комаха, то ближча вона до Бога – цей безперервно повторюваний загальник інсектології XVII–XVIII ст.[147] підказував його деїстичну інверсію – близькість Бога до комахи. У цьому сенсі слід розуміти визначення ентомолога як «the secular priest of the Enlightenment»[148] (Барбара М. ­Стаффорд) і схоже на одкровення переживання Дідро, коли він угледів «divinity imprinted in the eye of a mite»[149]; [150]. Шлях до безкінечно малого, проторений мікроскопом, розділився на два етапи. Перший сягав межі видимого людським оком. Тут було розташоване ще доступне для сприйняття – кліщ, воша, крильце мухи, – настільки збільшене, що кожну частину тіла можна було розглядати й вивчати.

Другий етап починався по той бік межі видимого. Живі істоти, що їх за допомогою мікроскопа відкрили у краплі води такі вчені, як Левенгук, належали вочевидь до особливого світу. Вони були, як стверджували їхні першовідкривачі, у десятки тисяч разів меншими за найменшу з комах – кліща, що тепер порівняно з ними почав виглядати слоном.

Протягом двох століть – до того, як Луї Пастер ідентифікував їх як мікробів і бактерій – їх класифікували як комах. Навіть позначення animacula[151], що закріпилося за ними, нічого не змінювало. Воно означало лишень, що йдеться про надзвичайно малих комах.

Багатшим на наслідки у XVII–XVIII ст. стали синонімічно вживані визначення «живі атоми» та «живі молекули»[152]. Тут також очевидний намір понятійно зафіксувати мікроскопічно малий розмір. Через відділення від комах і прив’язку до вчення про атомізм уявлення щодо живих атомів і молекул відкрило незрівнянно ширший простір. Адже тепер завдяки підключенню до атомістичного вчення та його розширенню весь світ тіл індивідуальних організмів аж до лише на позір неживих геологічних формацій став сприйматись як агломерація живих атомів.

Бюффон: «Жива істота (тварина чи рослина) була б тоді не чим іншим, як сумою всіх дій і окремих маленьких життів цієї, імовірно, непідвладної руйнації молекули». (Поняття атомів і молекул у XVIII ст. були взаємозамінними.) А це Ляйбніц: «Оскільки немає нічого твердого, що не мало б якоїсь міри рідкоплинності, цей уламок мармуру є накопиченням безмежної кількості живих тіл або море, повне риб»[153].

Світ як скупчення живих замість позбавлених життя механістичних атомів набував зовсім нового потенціалу. Якщо ми згадаємо, що новочасна механіка почалася з повторного відкриття античного атомізму і припущення щодо неживих атомів (молекул, часток, корпускул) становило одну з її фундаментальних передумов, то живий атом починає виглядати таким собі троянським конем, завдяки якому віталізм спромігся штурмом захопити механістичну цитадель.

Якщо звернутися до Дідро, котрий добре розумівся на механістично-віталістичних дебатах свого часу, то живий атом (Дідро каже molécule) був віталістичним рішенням старої механістичної проблеми perpetuum mobile. Адже він не тільки сам та із самого себе являв свою force intime, цю qualité propre а sa nature[154]; [155], а й зберігав її впродовж усього свого життя. «Сила, що діє на молекулу, вичерпується; внутрішня сила молекули не вичерпується»[156].

Перші дослідники, які використовували мікроскоп, нагадують варварів-завойовників старої розвиненої культури. Поза сумнівом, вони почували себе переможцями над природою, в якої вони вирвали чергову таємницю. Однак водночас їм доводилося стверджувати, що вона, підкорена, у всіх інших аспектах вивищувалася над ними. Це виявляло себе тоді, коли вони замість мух і бліх спрямовували окуляр мікроскопа на продукти діяльності людини, що до того слугували прикладами для гордості щодо людського мистецтва й точності. Те, що їм відкрилося, було протилежністю тонкості, властивої звичайнісінькій комасі. Якщо павутиння під мікроскопом не тільки зберігало свою тонкість, а й по-справжньому її являло, то у такому самому збільшенні найтонше батистове мереживо перетворювалося на щось грубе й потворне.

Роберт Гук у своїй «Мікрографії» (1665) перелічує низку таких протиставлень досконалості природи й недосконалості людини, як емблематичний приклад згадує кінчик голки. Для неозброєного ока і практичного використання він є абсолютним втіленням геометричної точки. «З легкістю проколює він будь-яке тіло, м’якше від нього самого. Якщо ж розглянути його у гарний мікроскоп, то кінчик голки (хоч яким гострим він здається нашим почуттям) виглядатиме грубим і тупим кінцем. Ми навіть не побачимо очікуваної форми конуса». Гук робить показовий висновок зі свого аргументу щодо кінчика голки: «через мікроскоп навіть найтонші митецькі продукти видаються безформними і грубими»[157].

І хоча викриття людини завдяки мікроскопові як недолугого ремісника не можна порівнювати з великими звільненнями людства від ілюзій завдяки Копернику, Дарвінові та Фройду, воно було важливим імпульсом для втілення давнього прагнення людини звільнити свою продуктивну діяльність від обмеження рукою. Як показала Лоррен Дастон, у XVIII ст. між ентомологією та економічною думкою існував прикметний зв’язок. І річ не тільки в тім, що в обох царинах працювали такі дослідники, як Реомюр, Дюамель дю Монсо, Соссюр. Насамперед в їхній риториці корисності й доцільності ентомологія й економіка нерідко переходили одна в одну. «Корисність, що ми приписуємо лялечці гусениці або бджолиним стільникам, дивним чином має спільне з корисністю виробництва булавок або продуктів точної механіки… Принцип multum in parvo[158], який висуває теорія комах, так само значущий і для виробництва булавок»[159]. Згадка про виробництво булавок тут, поза сумнівом, натякає на його обговорення в першому розділі «Добробуту націй», де Адам Сміт описує це виробництво як парадигму поділу праці.

Для виробництва булавки у XVIII ст. потрібно було 18 трудових процесів. Поміж іншим вони полягали в такому: виготовлений раніше металевий або латунний дріт згинали, різали на рівні частини, чистили, полірували, загострювали, споряджали кожний виріб головкою. Лише останній вид праці складався загалом з чотирьох окремих операцій. Один робітник, що виконував усі 18 етапів роботи один за одним, виготовляв залежно від особистої вправності від однієї до двадцяти булавок щоденно. Десять робітників мануфактури, кожен з яких виконував одну або дві операції, виготовляли за день до 48 тисяч булавок, тобто 4800 на одного робітника, що означало збільшення продуктивності у 240–4800 разів.

З цього цитованого у кожному підручнику з економіки прикладу, який пояснює принцип дії та величезне збільшення продуктивності за рахунок поділу праці, починається «Добробут націй» Адама Сміта. Приклад з булавками такий простий і красномовний, що вже довгий час спеціальна історіографія займається лише тим, щоб збагнути, як Адам Сміт на нього натрапив. Він сам стверджував, що нічого не вишукував, а лише підібрав те, що «дуже часто помічав». Сліди вели до Франції. Але вони не закінчувалися там, де, як довго вважалося, було джерело «плагіату» Сміта, а саме у статті «Epingles» у п’ятому томі «Енциклопедії» Дідро. Там наводяться і ретельно описуються 18 трудових операцій, а що ж до самих булавок, то з витонченим французьким мистецтвом визначення говориться, що їх виготовлення «de tous les ouvrages méchaniques le plus mince, le plus commun, le moins prétieux, et cependant un de ceux qui demandent peut-ètre le plus de combinaisons»[160]. (Слід також зауважити, що два останніх етапи роботи стосувалися не виготовлення булавок, а їхнього пакування, тобто формування їх як предмета на ринку, як товару.)

Дослідження також довело, що, крім статті з «Енциклопедії», Адам Сміт також користувався іншими французькими трактатами, присвяченими виробництву булавок. Адже слід зауважити, що досить часто «французькі тексти повторювали один одного»[161]. Стаття в «Енциклопедії», що з’явилася у 1755 р., була переробкою двох неопублікованих текстів. Їхній автор Жан-Родольф Перроне 14 чи 15 років до того проводив спостереження на мануфактурі з виготовлення булавок у містечку Егль у Нормандії[162]. Те, як ці тексти знайшли свій шлях до «Енциклопедії», а після цього – до виданого Паризькою Академією наук «Description des Arts et Métiers» (1761)[163], само по собі є цікавим випадком поділу праці[164].

У зв’язку з усім цим постає питання, що в літературі навколо Адама Сміта і прикладу з булавками, як не дивно, ніколи не ставилося: що означає для історії класичної політичної економії той факт, що її засновник найважливіший свій приклад вочевидь запозичив з іншої країни? Причому з тієї, економічна реальність якої найменше відповідала його ліберальному ідеалові? Що робило державну мануфактуру в Нормандії, на яку спирається приклад з виробництвом булавок, кращою моделлю, ніж, скажімо, майстерні на батьківщині Адама Сміта, у Шотландії, на яких виробляли цвяхи?

Мануфактура в Еглі була влучно описана як «не стільки капіталістичне підприємство, скільки лабораторія, в якій можна було науково досліджувати й випробовувати виробничі техніки, оскільки не було ніякого тиску з боку феодала або ремісничого цеху». Як експериментальне підприємство під наглядом Академії наук, воно мало за свою мету не комерційний прибуток, а наукове дослідження безпечних методів виробництва. Булавки відігравали роль «лабораторних пацюків»[165].

Але чому булавки, а не важливіші з економічного погляду продукти поділу праці? Хіба не було б реалістичнішим і, відповідно, ближчим до економічної реальності вивчати процес випереджаючої тейлоризації старих ремісничих методів на прикладі організації першого масового виробництва початку Нового часу, тобто на мануфактурному виробництві вогнепальної зброї, уніформи, продовольчого пайку для регулярної армії абсолютистської держави? Такий реалізм не цікавив інтелектуалів з Академії наук, як, утім, і Адама Сміта. Їм значно більше йшлося про редукцію, тобто загострення питання через якомога більше спрощення й концентрацію на якомога меншій кількості складових процесу виробництва: а тому краще навіть говорити не про поділ, а про розклад чи розбір праці.

Булавки – і загалом голки – як найпростіший і найдрібніший виріб, який можна собі уявити, від біблійних часів посідали чільне місце в метафориці й риториці як символ дуже маленького у протиставленні дуже великому. Верблюд і вушко голки; голка у стогу сіна; схоластичне питання: скільки янголів можуть танцювати на кінчику голки; збільшений Гуком за допомогою мікроскопа кінчик голки, а також замислений Леонардо да Вінчі проект машини, яка може виробляти 40 тисяч голок на годину, – усі ці приклади вказують на характерну для всіх часів зачарованість цим крихітним предметом[166].

Функція булавки, за характеристикою Дюамеля дю Монсо в «Описі» Академії наук, полягає в тому, щоб «можна було проколювати полотно та подібні вироби, не пошкоджуючи їх, і, витягнувши голку й прихопивши виріб, знову його проколювати»[167]. У кравецькій майстерні булавка слугує для того, аби розрізані частини тканини тимчасово поєднати у форму майбутнього предмета одягу, перш ніж закріпити їх за допомогою швацької голки й нитки. Тож хіба у столітті, що вбачало прогрес у розкладі дійсності на якомога менші елементи та їхньому збиранні заново за принципами розуму й корисності, не мала булавка здаватися не тільки корисним мікроінструментом, а й утіленням цієї філософії? А у наступному столітті чи не була вона, неназвана і невидима, присутня в улюбленому Марксовому прикладі товару? Адже хіба не булавка і голка перетворюють сукно на сюртук?[168]

Приклад булавки в Адама Сміта, інспірований масовою репродукцією комах, позначив точку, в якій іскра перекинулася від біології на політичну економію. Відтепер масове виробництво товарів людиною здавалося не тільки можливим, а й природним, про що досі жоден ремісник не наважувався навіть мріяти. Ми вже бачили, що це перекидання іскри висвітлило не звичайну мануфактуру, а таку собі лабораторію раціоналізації праці. Далі ми побачимо, який вплив на індустріальне виробництво справила лабораторія іншого типу. Про перекидання іскри можна тут говорити вже не метафорично, а цілком буквально, оскільки йдеться про лабораторію, фізичний і духовний центр якої утворював такий елемент, як вогонь, – лабораторію алхімії.