de3aff327a0ab41e44c749ee2681d142

— Оскар, тут хтось є, — прошепотіла Лєнка, злізаючи з хлопця та спускаючи сорочку.

— Що? — трохи приголомшено спитав той.

— Хтось іде сюди, з регєля, — сказала дівчина, дивлячись на чорний клаптик лісу. — Я чула шум.

Хлопець не вставав. Він насилу застібав штани, збудження все ще не давало спокою, а пеніс відмовлявся піддаватися тортурам заштовхування у вузькі джинси. Зрештою, йому це вдалося, він опустився на одне коліно і спробував щось побачити у темряві. Марно; тут він міг лише покладатися на свої вуха. І за мить він теж почув. Хтось, або, можливо, щось, йшло по регєлю. З віддаленого від них метрів на сто ліска доходили відзвуки кроків, поєднані з хрустом висушеної останніми гарячими днями лісової підстилки.

Раптом блиснув ліхтар, націлений у їх напрямку. Пара кинулася за стіг. Сніп світла ковзав то з однієї, то з другої сторони їхньої криївки, а потім перескочив на сусідні копи сіна.

— Увага, це замкнена зона! — почули вони чоловічий голос. — Виходьте, хто б ви не були.

Два полегшені подихи були такими гучними, що Оскар злякався, що охоронець їх почув. Боже мій, на що здатна людська уява темної ночі.

— Виходимо? — прошепотів він Ленці на вухо.

— Ні, — весело відповіла вона. — Ти що, збожеволів?

— У мене є пістолет! — пролунав чоловічий голос, і промінь ліхтарика знову торкнувся їхньої схованки.

— Ще почне стріляти від страху.

— Тссс.

Лєнка закрила йому рота рукою, а іншою — свій, коли вся напруга — спочатку хвилювання, потім страх — вирішила знайти вихід у нападі сміху.

Оскар посміхнувся у відповідь.

— Ну, всі коти вночі чорні, — сказав він. — І кожна людина, що ховається в темряві, здається демоном.

— Деякі з них насправді такими і є, — підсумувала дівчина.

— І що нам робити?

Вони подивилися одне на одного, майже торкаючись носами. Їхнє дихання було все ще швидким, гарячим від хвилювання.

— Це охорона об'єкта, будь ласка, покажіться та підіть звідси!

Лєнка швидко поцілувала Оскара, потім встала та з криком вибігла з-за стога, і хлопець подумав, що її сміх звучить як у зловісної полуночниці, яка пожирала людей після настання темряви. Він сам, якби прямував у тому напрямку, міг би і обісратися від страху.

Але охоронець не боявся. Він був наляканий, але не обісрався.

Оскар почув, як серпневе повітря розірвав постріл.

РОЗДІЛ 6

П'ять років тому

Сьогодні був час Біса.

Ольці не подобалося, як його зображували — як істоту з розлогими рогами, кістлявою мордою та потужними кігтями. Народні легенди обростають все більш жахливими зображеннями, покриваючи скелет, побудований зі страху, шарами потворності, щоб зробити його ще страшнішим, бо, зрештою, з кожним поколінням ми боїмося менше. Ми приборкуємо привидів, проганяємо упирів, і все ж не можемо впоратися зі злом. Не дивно, що фольклорні уявлення жирують на забобонних умах, які ніколи самі не стикалися з Дияволом.

І вона сама мала це невдоволення.

Вона не мусила одягати його обличчя в кістяну маску, бо та сама по собі була огидною. Не було потреби подовжувати його кігті, бо не ними він розривав людей, грішив усім своїм єством. У нього було зле обличчя, зла посмішка, і сидів у злій людині, бо добра людина йому б не піддалася. За повір'ями, він був злим демоном, який шкодив людям, радів їхньому нещастю. Він кривдив їх, бо люди не могли його впізнати, але це скінчиться. Вона показувала його всім: це зло з сусідньої вулиці, буденне, приховане за усміхом.

Її подруга казала, що в неї є одне бажання – щоб злі люди просто померли. Усі. Раптом. Одночасно. По всьому світу.

Олька бажала чогось іншого. Щоб у всіх злих людей у світі виросли роги. Раптом. Одночасно. По всьому світу. І нехай самі добрі люди виміряють їм справедливість. Але не раптову, бо що таке звичайна смерть, що настає за один подих? Кара? Це навіть не кінець зла, бо зло, заподіяне їй, не закінчиться зі смертю Біса. Справедливість — оце покарання для кривдника, ганьба, приниження, сором і біль, вдвічі сильніші, ніж відчуває жертва. Довга. Жорстока.

Кількома штрихами олівця вона обдарувала свого Біса рогами.

— А коли всі вже побачать його, прийдуть з вилами, — сказала вона і поклала олівець.

Ох, якби монстри могли залишатися лише на аркушах і народжувалися лише від штрихів олівця, світ був би чудовим. Було б ще краще, якби в них справді були кігті, ікла та безформні фігури, якби від них тхнуло гниттям, і вони вили вночі, а не просто говорили.

Одну бестію вона знала. Знала, як виглядає. Дуже добре. Найгірше було те, що вона могла бачити її так само чітко з розплющеними очима, як і із заплющеними. Тільки коли вона малювала, образ сходив на аркуш. Але це була не єдина причина, чому вона це робила. Кожен її ескіз був літописом її страждань, але також і застереженням.

Бійтеся монстрів!

Особливо бійтеся саме цього монстра!

Так що вона малювала. Замкнена у фортеці регєля, охоронювана темрявою, вона малювала, як божевільна. Але не шалено. Обережно. З увагою до деталей. Кожна деталь її малюнка була уламком спогаду, вирваним прямо з її голови. Як він виглядав тієї ночі? Як він мружився? Як він оголював ікла? Як він стискав кігті?

Шкода, що вона не могла передати, як сильно він смердів, як він хрипів і як вив.

Олівець танцював по аркушеві, викриваючи фрагменти кошмару з паперової білизни. О так, це монстр.

Нормально він виринав би з темряви, але тут був створений з чорних ліній, зовсім не так, як в житті.

Це монстр. Він походить з проклятого регєля.

З Умертвиська.

Він іде по вас.

Бійтеся.

І стережіться.

Раптом вона почула, як тріснула гілка.

Іде за нею? А може, вона нарешті розбудила охоронців цього місця, вони зглянулися і прийшли на допомогу.

— Олька? — почула вона голос свого брата з луки біля регєля.

— Оскар? — здивовано відповіла дівчина, ніколи раніше його тут не бачила. — Що ти тут робиш?

— Вийдеш? — спитав той.

— Йди сюди, — відповіла вона. — Між двома похилими буками починається стежка, ти її знайдеш.

Він прибув не в добрий час; їй треба було закінчити малюнок; брат не міг його побачити, поки вона не зробить останні штрихи. Він був розумним хлопчиком, але зовсім сліпим.

— Боїшся? — зухвало спитала вона його, продовжуючи малювати.

Так, він боявся. І вона знала це, але не могла зрозуміти причин його страху. Чи щось погане з ним тут сталося? Якісь неприємні спомини?

А може, з ним ось-ось станеться щось погане, і він це знав, відчував травму ще перед подією? Чи можливе таке? Люди у світі різні, і їхня прабабуся, ймовірно, була відьмою. У неї самої був дар видобувати на світ олівцем те, що приховано в темряві; можливо, і він теж мав якісь здібності. А може, вони успадковуються лише по жіночій лінії?

Неважливо.

Їй потрібно було закінчити малюнок; вона ледь глянула на свого брата, який зіщулився і був наляканий. Лєнка поводилася інакше, коли відвідала її тут, буквально годину тому. Що це була за ніч, коли всі раптом пізнали її схованку?

Її подруга впевнено увійшла до загайника, чи може це був спосіб приховати страх?

— Ти тут ховаєшся! — гукнула вона, озираючись навколо. — Що малюєш?

Олька не відповіла. У неї було відчуття, що подруга колись виявить, що власне в це місце вона тікає від світу, але вона не була цьому рада. Останній бастіон її приватності щойно впав.

— Олька, що відбувається? — спитала Лєнка. — Повертаєшся з Кракова і цілими днями уникаєш людей. Зрештою, і чорт з ними, з людьми, але ж ти мене уникаєш.

— Я малюю його, — відповіла вона.

— То це не скінчилося? — Олька почула занепокоєння в голосі подруги.

— Ні.

— А це допомагає? Малювання.

— Так.

— Знаєш, якщо хочеш...

Олівець зупинився, і Лєнка завмерла. Їй дуже не сподобалося, як застигла Олька, її погляд був прикутий до неї з такою інтенсивністю, ніби вона хотіла перетворити її на камінь.

— Я хочу спокою, — нарешті оголосила вона. — Але це дивно, що комусь є діло, чого я хочу. Що тобі цікаво, чого я хочу. А яке тобі діло, га? Ти хочеш знати ще один мій секрет і розповісти його моєму братові? Що ж, у мене для тебе є сюрприз: ось мої секрети.

Вона вирвала аркуш, зім'яла його і кинула в Лєнку. Кулька влучила тїй у лоб, потім впала на землю.

— Тримай, зіжри його!

— Олько, ти хіба пересолюєш.

— Зіжри! — Оля встала, підняла зім'ятий папірець і піднесла його до носа подруги. — Приємного апетиту!

— У Оскара, принаймні, якісь почуття є. — Лєнка не витримала. — Він щось дає, а ти тільки береш.

— Жри, давай! — повторила Олька.

Вона спробувала запхати папірець до рота подрузі, але Лєнці було досить. Вона відштовхнула приятельку, а коли та знову напала на неї, вдарила її по обличчю. Звук ляпаса пролунав крізь регєль, як постріл. Обидві дівчини стояли нерухомо одна проти одної. Зрештою, Лєнка більше не могла цього терпіти і розридалася, але подруга застигла. Вона навіть не підняла руку, щоб потерти щоку, нічого. Просто стояла.

— Це місце так впливає на тебе, — сказала Лєнка зі сльозами на очах. — Раніше ти такою не була.

Олька мовчала.

— Я думала, що це Краків, навчання, великий світ, але ні. Це цей регєль. Його треба зрубати в пизду. Кожне дерево. І я сподіваюся, що це зроблять. Можливо, тоді ти повернешся.

Олька мовчала. Вона дивилася на другу дівчину, як левиця, що ось-ось накинеться. Напруга майже вирувала в повітрі.

Лєнка повернулася і пішла прямо перед собою.

РОЗДІЛ 7

Літо 2024

1.

Оскар спробував швидко про себе порівняти, яка ніч в його житті була найстршнішою. Та, коли він дізнався про смерть сестри, чи нинішня, коли ніс закривавлене тіло Лєнки до свого двору. Йому потрібні були світло, аптечка, а насправді - дива, бо він знав, що вона мертва. Однак, усвідомлювати щось і приймати це — це два зовсім різних рішення.

У будь-якому разі, ця ніч, мабуть, була жахливішою. Наступні кращими не будуть, це він теж знав. Він довго відчуватиме безвладну вагу Лєнки, її остигаюче тіло, бачитиме кров на її грудях та своїх руках. Він розмірковуватиме, чи було б краще надати їй допомогу на місці, чи він прийняв правильне рішення, віднісши дівчину до свого двору. Ці кілька хвилин могли б стати вирішальними для її життя, але він хотів побачити рану, зупинити кровотечу, хоч щось зробити. Зрештою, вона ще дихала одразу після пострілу.

До них була відправлена бригада швидкої авіа-допомоги, але лікар майже одразу констатував смерть. Можливо, якби охоронець допоміг йому, вони могли б її врятувати, але щойно той побачив, що накоїв, то збіг у ліс. І зник. А їх же вчили, що робити з такаими ранами на курсах першої допомоги, Оскар був в цьому впевнений. А гелікоптер став у пригоді, захопивши до лікарні його матір, у якої стався черговий серцевий напад.

Усе село зібралося біля їхнього будинку. Це була дивна процесія, схожа на паломництво, чи радше марафон, бо всі бігли. Вони встали з-за столів, залишивши недопите пиво та ще повні тарілки, вийшли з бару Єжика та побігли до їхньої брами. Лише кілька важких секунд вони стояли, вдивляючись у те, що відбувалося, немов мовчазна армія привидів, але коли ця мить, не довше глибокого вдиху, минула, вони кинулися до дії.

Пізніше Оскар дізнався, що кілька людей вирушили переслідувати охоронця. Вони спіймали його, коли той блукав крізь хащі; він не був знайомий з цією місцевістю, і майже одразу загубився. Ліс був притулком лише для тих, хто його розумів, і смертельною пасткою для решти.

На щастя, батька Лєнки у Єжика не було і він був останнім у селі, хто дізнався про смерть доньки, можливо, це було єдиною причиною, чому охоронця не лінчували. Хоча до цього було недалеко. Можливо, це була удача, що охоронець утік у ліс, і його повернули лише після прибуття трьох поліцейських машин, що врятувало його, і ні однієї волосини з його голови не спало.

Для Оскара вся ніч була схожа на те, якби він слухав галасливих сусідів крізь стіну. Все, що сталося — постріл, стогони вмираючої дівчини, її хрипке, уривчасте дихання, крики мешканців, рев ротора гелікоптера, сирени поліцейських машин, стогони батька Лєнки — все це було приглушено. Лікар сказав, що у хлопця шок, і дав йому снодійне. Він знав його, хлорпротиксен. І він його прийняв. Ще до того, як лікар повідомив поліцію, що, якщо можливо, давати свідчення слід до ранку.

А вранці?

Вранці світ змінився.

РОЗДІЛ 8

1.

Вранці світ піддався зміні. Що б не шуміло за стіною, зруйнувало мури та прямо у чоботах влізло до його світу. Коли він розплющив очі, на кілька секунд його охопило те швидкоплинне відчуття, яке кожен любить після ночі кошмарів.

— Це був лише сон, — прошепотів він. — Господи Ісусе, це був лише сон.

А потім його осяяло, що нічого подібного. Все це сталося насправді, реально, відчутно, болісно правдиво. Він зрозумів це з жорстокістю та швидкістю падіння леза гільйотини, щойно подивився на свої руки, вкриті немитою кров’ю попередньої ночі. Він згадав, як плакав біля раковини, не в змозі зрозуміти крізь сльози, чи вдалося йому вимити кров Лєнки з-під нігтів.

Ні.

І раптом світ наповнився темними кольорами, а у нього в голові замайоріли скорботні прапори. Можливо, краще було б цей день проспати?

— Оскар? — спитав батько з напіввідчинених дверей своєї кімнати. — Ти не спиш?

— Так, — різко відповів він.

— Тут поліція та прокурор. Підеш?

— Добре, зараз одягнуся.

— Я зроблю їм каву.

Батько зачинив двері так тихо й обережно, ніби боявся розбудити сина. Оскар глянув у куток кімнати, де лежав його одяг з учорашнього дня, зім'ятий і покинутий. Закривавлений. Він мав би носити його протягом наступного тижня, щоб нагадувати всім про те, що тут сталося, але в цьому не було потреби; ніхто б цього не забув. Він витягнув з валізи чисту футболку та шорти й попрямував до вітальні. Зупинився на порозі й подивився на свої руки. Йому слід було б їх помити. Але це буде пізніше.

Прокурор здавався приємною людиною, але Оскар не пам'ятав його імені. Він упізнав поліцейського, якого звали Новацький. Вони ставили йому запитання, м'яко, але ґрунтовно. Він відповідав спокійно та точно. Не було відомо, яку лінію захисту обере адвокати охоронця. Що, якби він заявив, що це вони напали на нього? Поліцейський і прокурор випили каву, потім знову наповнили філіжанки її та передали йому протокол на підпис. Вони повідомили, що його можуть викликати до поліцейської дільниці в Устжиках для доповнення свідчень, якщо з'являться нові обставини.

— З яких це пір охоронці носять вогнепальну зброю? — спитав їх Оскар, коли вже встали з-за столу.

— Закон це дозволяє, — відповів прокурор. — Треба відповідати кільком вимогам, але юридично це допустимо. Однак, мушу визнати, що у випадку охорони малоцінних об'єктів це трапляється досить рідко. Частіше зброю видають конвоїрам.

— А як щодо нього? — допитувався Павлік. — Зізнався?

— Зізнань він ще не складав, – відповів Новацький. — Ми як раз йдемо до нього.

— А як щодо будівельного майданчика? – вставив батько.

— Інцидент стався за межами будівельного майданчика, – заявив поліцейський. — Хоча постріл було здійснено з-за паркану.

— Ось чому, поки ми розслідуємо цей інцидент, я видав тимчасовий наказ про закриття цієї території для використання, оскільки він є місцем злочину, – додав прокурор. — Сьогодні ми забезпечимо докази. Однак, мені доведеться зняти заборону одразу після завершення розслідування.

— Чи були якісь записи з камер? – спитав Оскар.

— Вони не встигли підключити їх до сервера, – пояснив поліцейський. — Записів немає.

— Це ганьба.

— Панове. — Прокурор застебнув свій світлий піджак. — Розумію, що ви відчуваєте, що ви та ваші сусіди – вся, як то кажуть, місцева громада – відчуваєте». З огляду на події, які відбулися, я вирішив вжити заходів для з'ясування дійсності та законності отриманих дозволів на будівництво, але не можу заблокувати їх на цій підставі. На жаль, ви повинні зрозуміти, що будівництво наразі є законним, і власник землі має право побудувати на ній готель, котеджі чи все, що забажає.

— На жаль, — сказав Оскар.

— На жаль, — погодився прокурор. — Я сам хотів купити ділянку землі в подібному місці, щоб мати місце для відпочинку та втечі в старості. Виявляється, що спокою ніде більше немає.

Вони пішли, залишивши після себе слабкий і дуже швидкоплинний запах бюрократичного правосуддя. Батько прибрав посуд після їхнього візиту, потім підійшов до сина і міцно обійняв його. Вперше за багато років.

— Я їду до мами, — оголосив він. — А ти залишишся тут.

— Я йду з тобою.

— Ні. Ти залишишся. Тобі треба стежити за всім, бо я планую винайняти житло в Саноку та залишитися з мамою. Це надто далеко, щоб отак їздити в гості. І ми не можемо покидати дім. Треба годувати собак і котів.

— І будівництво.

Батько не відповів, йому й не потрібно було. Все було зрозуміло.

— Ще залишається похорон Лєнки, — нагадав він мені. — Допоможи Анджею, він давно не водив машину, і взагалі, як я його знаю, він питиме цілий тиждень і не буде здатен водити. Він тебе дуже любить.

— Навіть після цього?

— А в чому твоя вина? — майже обурився Гжегож Павлік. — Що ви пішли на сіно? А хто з нас неходив? І де, ти думаєш, тебе зачали? На тому ж сіні. Не бійся його, займися ним. Будь ласка. Я впораюся з мамою. А коли вона одужає, я привезу її додому. І було б найкраще, якби цей будівельний майданчик на той час уже зник.

Оскар сів за стіл і подивився у свою кружку, але вона була порожня. Він скривився і подивився на кавоварку, яку вони з сестрою купили своїм батькам на двадцяту річницю весілля. Батько мав рацію.

— Згоден.

— Так! — Татові подобалося, коли виходило по його. — А як ти себе почуваєш?

— Нічого.

— Впевнений?

— Так, тато, - відповів. — Насправді я відчуваю себе паскудно, але... я допоможу з організацією похорону, ти маєш рацію

— Вона тебе кохала?

Оскар подивився на батька. Вони ніколи не розмовляли так прямо. Йому здавалося, що батько живе десь там, у чоловічому світі, де дитячі почуття відходять на другий план. Невже знадобилася така трагедія, щоб він змінився?

— Не знаю, - відповів він по правді. — Лєнка була моєю першою дівчиною, я був її першим хлопцем, і знаєш що? Не думаю, що у нас коли-небудь був хтось інший.

— Вона тебе кохала, — сказав батько. — Якщо вона чекала, то, мабуть, так і було.

— Але вона не дочекалася.

— Життя — це не серіал, де герої ніколи не вмирають, а кінцівки завжди щасливі. Іноді воно жахливе. А тепер допоможи мені зібрати речі для мами; вона встигла розпакувати речі після повернення з лікарні.

Оскар ляснув руками по стегнах, потім встав, і цього разу саме він підійшов до батька та обійняв його. Міцно стиснув його, вдихаючи його чоловічий аромат, який не змінювався роками, і це було добре, бо той ніколи не повинен змінюватися. Якщо життя іноді жахливе, а як показали останні кілька днів, воно саме таке, то батьки повинні бути якорем, який не дає кораблю нашого життя бути затягнутим у вир подій. Він поплескав батька по спині.

А потім помив руки.

2.

Вона прийшла зранку, і це був дуже несподіваний візит. Більше того, можна сказати, що вона не просто прийшла, вона прокралася всередину. Мачєй зустрів її в коридорі, сумну та налякану.

— Йоля? — гукнув він майже одразу після її появи, бо донька Єжика та Ясі була останньою людиною, яку він очікував побачити у своєму будинку цього ранку.

— Доброго ранку, — швидко сказала дівчина. — Можна зайти?

— Ти, власне, вже зайшла.

— Двері були відчинені.

— Через усе це я забув замкнути двері. Заходь. Хочеш чогось пити?

Дівчина практично прослизнула через коридор і сіла на куточок стільця на кухні. Озирнулася по кімнаті, ніби була тут вперше.

— Це ж будинок старої Ставікової, — сказала вона радше твердженням, ніж питанням.

— Так.

— Нічого не змінилося.

— А що мало змінитися?

Дівчина не відповіла, а він не збирався пояснювати, що у нього не було за що це все робити. Пенсія, яку отримував, дозволяла йому жити спокійним життям, але з неї він міг відкладати лише кілька сотень злотих на місяць. Усі його заощадження були витрачені на купівлю цього будинку.

— Справа у Лєнці? — нарешті запитав Мачєй, тиша була нестерпною, і він почував себе трохи ніяково.

— Що? — спитала Йоля. — Ні... Це означає, це трагедія. Ми не були подружками, вона лише з Оллкою ходила, а після її смерті... Знаєте, вона раптом стала такою дорослою. Не на мій смак.

— Розумію, — відповів Мачєй.

— Тоді я думала, що це вона просто дере носа, бо велика пані переїхала до Кракова, але все було не так, вона просто така була, або, можливо, кожен пам'ятає когось по-різному після смерті?

У повітрі повисло питання, дуже важливе для цієї дівчини, з надзвичайно очевидною відповіддю для людини його віку.

— А ти не хотіла виїхати? — запитав він, намагаючись продовжити розмову.

— Не мушу. І не хочу, бо це не так, що я сиджу тут через силу.

— Допомагаєш батькам?

— Та де там, роблю це заради спорту, щоб рухатися, – відповіла дівчина, поправляючись на стільці. — Я захоплююся комп’ютерами. Обробка фотографій, графіки і таке інше. Що? Не схожа на таку? – спитала вона, побачивши його здивований вираз обличчя. — Як є інтернет, то можу працювати, де захочу, навіть з цього глухого куточка. Заощаджу трохи грошей і поїду до Іспанії, бо ненавиджу зиму.

Вона здригнулася і злегка здригнулася, ніби температура в будинку щойно опустилася нижче нуля. Мачєй сів з іншого боку столу, але не надто близько.

— То що тебе сюди привело? – спитав він.

Дівчина подивилася на нього і трохи підвелася зі стільця, ніби передумала і хотіла піти, але потім повернулася на попереднє місце.

— Пан питав про дівчину, таку, з чорним волоссям», – сказала вона після хвилини мовчання. — Чула.

— Ти її бачила?

— Так.

— Де?

— Вона була у нас, питала, щоб хтось підвіз до міста.

— Твоя мама нічого не казала.

— Бо вона розмовляла лише зі мною, - перебила Йоля. — "Це було одразу після дощу, і я вийшла розкласти парасольку та протерти столи.

— І що ти їй сказала?

— Що це буде важко, але якщо вона не добереться до міста до темряви, ми можемо залишити її переночувати. Вона не хотіла. Вирішила йти. Я дала їй зрозуміти, що до Лютовиськ приблизно дві годинки ходу, але до Смольника ближче, і там багато машин, бо це ж Велика Бещадська петля.

— І ти бачила, як вона пішла?

— Так.

— Вона мусила проходити повз мій будинок.

— Так, мабуть. Можливо, Адріан підібрав її.

— Той водій з мобільного магазину?

— Так. Після того, як вона пішла, він під'їхав і розвантажив деякі товари, бо батько подзвонив йому і сказав, що у нього дефіцит перед вихідними. Він їздив ще півгодини після того, як вона пішла. Можливо, він її бачив.

— Йоля, скажи мені, вона тебе щось питала? Окрім тієї поїздки.

— Щодо хлопця, показувала мені його фотографію; вона стверджувала, що це її брат.

— Вона питала мене те саме.

— Але того хлопця я не впізнала. — Дівчина знизала плечима. — Зьома як зьома.

— А у ваш бар він не заходив?

— Хто його знає? У розпал сезону тут багато туристів, і я пам'ятаю лише тих, хто справді впадає в око. Цього не впізнаю. Ну, все. Я йду.

— Чому ти прийшла? - спитав Мачєй, зупиняючи її на місці.

— Бо ж пан питав.

— Ти могла б сказати мені і в барі.

— Могла б, - відповіла та і попрямувала до виходу.

Вона обережно висунула голову через поріг і лише тоді, не кажучи ні слова, вийшла за двері. Мачєй сів на стілець, який щойно займала Йоля; аромат її парфумів, злегка схожий на цукерки, все ще витав на кухні. Дуже приємний. Який пробуджував погані спогади.

3.

Мачєй сидів на сходах перед будинком Сташека, чекаючи його повернення з його щоденної ранкової прогулянки. Він спостерігав, як чоловік йде рівним кроком,допомагаючи собі кийками. Він пам'ятав, як мода на фізичні вправи стала популярною там, де він жив. Літні люди спочатку виходили після настання темряви, сором'язливо, бо в певному віці вважалося пристойним сидіти на ганку та чистити яблука, а не займатися спортом. А потім, рік за роком, їх ставало все більше, і вони піднімали голови все вище й вище. Поки нарешті не вийшли на денне світло і не зрозуміли, що старість може бути вироком, але в закладі з дуже лагіднім режимом.

— Це вже скільки, як пан не палит? — спитав Мачєй, коли його сусід нарешті зайшов у двір і поставив свої палиці до стіни.

— Три роки, – відповів Сташек. — Це лайно треба заборонити, скажу я вам. Відколи я кинув палити, мені ніби хтось показав новий світ. Як дихати, як усе пахне. Люди раніше приїжджали сюди і казали, що Бещади пахнуть так, як ніде більше у світі. Я тільки зараз це чую.

— Я ніколи не палив.

— І добре. Нічого не втратив. Людина лише палить, або думає про те, коли знову запалить. Пальці жовтіють, вуса теж, одяг смердить, а від тебе самого, мабуть, смердить ще гірше. Моя дружина ніколи не палила, і коли я думаю про те, як вона все життя терпіла таку смердючого цапа, то ой! Ти прийшов поснідати?

— Я поїв, — відповів Мачєй. — Але кави вип'ю, бо у тебе вона смачна.

— Ходімо, я лише помолов.

Вони зайшли до будинку, і господар почав метушитися на кухні.

— Ну й наробилося, чи не так? — почав Антчак.

— Паскудна справа.

— Молода дівчина. Мати у неї померла, а батько... Ну, Анджей і не поганий хлопець, але відколи він овдовів, то зв'язався з однією такою. Як співає весь той гурт "Джем"? Віскі, моя дружина. Тільки в нього самогон. А зараз зовсім дах поїде.

— І Оскара мені шкода.

— Ну, вони тягнулися один до одного. — Сташек поставив на стіл дві кухлі та жбанчик з кавою. — Ти ж знаєш, як це буває. Не добре. У нього сестру вбили, мати зараз у лікарні. І я можу сказати тобі з досвіду, що коли у когось починає відмовляти серце, то це все — кінець. Моя так відійшла. Один серцевий напад, потім інший, а третій вже не витримала. Відчула слабкість, лягла спати. І так і не прокинулася.

— А як було з сестрою Оскара? — спитав Мачєй, бо досі чув лише уривки історій.

— Я ж казав, оповідав, — Сташек опустив голову.

— Але ж без подробиць.

— Вона... Я добре знала Оленку, бо вона допомагала нам по дому, ще при моїй Гражинці. Лікар заборонив їй прибирати і так далі після другого серцевого нападу, але знаєш, як то жінка, не здасться. Тож ми якось переконали її, що допомога буде корисною, і оскільки Павліки це рідня, вона погодилася. Оленька приходила, прибирала, іноді обід приносила. Дуже порядна дівчина, але з головою в хмарах, так же кажуть?

— Так.

— Могла іти через село і минути наш будинок. А потім поверталася. І все, що вона хотіла робити, це малювати і малювати. Вона навіть одного разу робила копитки 7, так на стільниці щось в борошні малякала. Дуже талановита. А одного разу вночі поліція зателефонувала її батькам і сказала, що хтось напав на неї. У Кракові, в парку перед будинком.

— Але злочинця так і не знайшли?

— Не знайшли. Це все, що я знаю, бо Гжесек насправді не хотів про це говорити, та й питати було нечемно. Ти ж знаєш, як це буває.

— Якісь підозрювані в них були?

— Ходили чутки, що ні. Був якийсь хлопець, що ходив навколо неї, але в нього було алібі, а нікого більше не знайшли.

— Ти знаєш його ім'я?

— Ні, — відповів Сташек. І на похороні жодних незнайомців не було. Тобто, приїхала делегація з учбового закладу та кілька подружок з ліцею, але всі вони були місцевими. Ми знаємо це від поліції, бо вони послали когось спостерігати, хто прийшов на цвинтар. Нібито, вбивця любить з'явитися в такий момент. Це просто трагедія, чоловіче.

— Як для тихого села тут досить багато чого діється, — сказав Мачєй. - Лише бракує, щоб і та дівчина тут загинула.

— Яка?

— Ну та, з чорним волоссям.

— А, ти знову про те.

— Якось крутиться в голові. Нібито, вона йшла до Лютовиськ пішки, одразу після дощу. Проходила повз наші будинки, але я її не бачив. Можливо, ти?

— Мачєй, дай мені спокій. Хіба в нас зараз мало клопотів? Ти справді збираєшся ганятися за якоюсь туристкою? У нас скоро похорон, треба якось розібратися з тим клятим забудовником, а ти збираєшся лазити за якоюсь дівчиною, яку один раз бачив на зупинці?

— З нею могло щось статися.

— Тут?» — спитав Сташек, розводячи руками. — Що? Вовки її з'їли?

— Думаю, той її брат, якого вона шукала, може бути пов'язаний з Олькою. Можливо, це той хлопець?

Господар випростався на стільці та скривився з недовірою.

— Як ти до цього дійшов? — спитав він Мачєя.

— Олька померла п’ять років тому, так? У червні. А цей хлопець зник у липні того ж року. І він був з Кракова.

— Хочеш погратися на старість в детектива?

— Сташек, я просто...

— Я думав, ти переїхав сюди на старість, щоб відпочити, — перебив його Антчак. — Зміна обстановки, щоб забути про все, що ти робив. Бо ти ж дещо зробив, чи не так, Мачєй?

— Це в минулому.

— Але зараз це вже виходить з тебе, чи не так? — Господар подивився йому в очі. — А я думав, що ти більше не цікавишся молодими дівчатами, але нічого не змінилося.

Мачєй не відповів. Звідки Антчак міг це знати? А може, й ні, просто блефував.

— Ти ж знаєш, як воно буває, — продовжив Сташек. — Хтось новий заселяється, стає твоїм сусідом, мало що говорить. Але буває добре знати, хто стоїть за парканом. На цих землях аж занадто часто сусід приходив вночі до сусіда з сокирою замість пляшки. Але ніколи в Росохатому. Бо стежимо за тим, хто з нами вітається.

7 Копитки (Kopytkі) - це традиційне блюдо з картоплі, схоже на клецки або галушки, поширене в польській, білоруській і литовській кухні, яке готується з картопляного пюре, або з тертої сирої картоплі, муки, солі та іноді яєць або творога, яке потім вариться, запікається, або обжарюється. Подаються з різними добавками, такими як жарена цибуля, шкварки, бекон, сметана, грибний соус і навіть солодкі посипки. .

Мачєй мовчав. Тож він таки знав. А може, й знали? Чи кожен в селі знав його минуле, але не порушав цю тему?

— Хто знає? — нарешті спитав він.

— А чи це має значення? — Сташек знизав плечима. — Важливо, що ніхто не лазить навколо, не шукає, не розслідує і не задає питань. І, можливо, тобі варто просто відпочити. Хіба в нас зараз недостатньо проблем? Якщо ти відчуваєш потребу повернутися до свого старого життя, тоді зосередься на допомозі нам.

Мачєй обернув свою чашку, обережно взяв її за ручку та допив каву. Антчак і справді заварював чудовий мокко. Потім він встав і пішов, не кажучи ні слова. Один з багатьох уроків, які він засвоїв з життя, полягав у тому, що якщо хтось наполягає на тому, щоб щось залишити в спокої, то треба розібратися з цим у першу чергу.

4.

Коли Мачєй повернувся додому, він недовго вагався. Були речі, які знаходилися поза його контролем, як-от зустріч із чорноволосою дівчиною на автобусній зупинці під проливним дощем, але були також речі, на які він міг вплинути. І ось він прийняв рішення, яке саме по собі було неймовірно складним, але як тільки воно було прийнято, відразу ж стало легким.

Зі дна шафи він витягнув ноутбук, який не відкривав майже два роки. Мачєй мав надію, що той запуститься. Він розклав його на столі, підключив блок живлення та мишу і натиснув кнопку запуску. Екран засвітився блакитним сяйвом. Працював. Це добре.

Почав він з пошуку газетних статей того періоду. Бульварна преса панувала безроздільно; зрештою, все сталося відносно недавно. Якби це було справді архівним, йому довелося б керуватися ресурсами читального залу.

Справу широко не висвітлювали; зрештою, загинула не знаменитість чи дочка політика, а звичайна дівчина.

22 червня співробітники Департаменту комунальних послуг Кракова виявили тіло жінки в парку Войцеха Беднарського в Подгуржу. Тіло було сховано за сміттєвим баком і накрито гілками. Поліція негайно забезпечила місце події та вжила відповідних заходів. Прес-секретар поліції Кракова, комісар Кацпер Плоньський, повідомив нам, що на даному етапі він не може надати жодної інформації, але, що, на основі висновків журналістів, до смерті жінки причетні треті особи.

Решта статей були ідентичними та не містили нової інформації. У наступні дні з'явилися додаткові подробиці.

Поліція підтвердила повідомлення про те, що тіло, знайдене 22 червня в парку Войцеха Беднарського в Подгуржу, належало Олександрі П., 25-річній мешканці одного з підкарпатськиз сел, яка навчалася в Краківській академії образотворчих мистецтв. Жінка поверталася додому з вечірньої прогулянки по Казімєжу. Поліція розшукує всіх, хто міг бути свідком інциденту та проїжджав через парк або його околиці близько 23:00. Також звертаються з проханням до водіїв, які в цей час рухалися вулицями Яна Замойського, Паркової, Кшемьонки, Легіонів Юзефа Пілсудського та Кальварійської. Поліція звертається з проханням оприлюднити записи з відеореєстраторів.

Схоже, ніхто нічого суттєвого не представи, оскільки поліція повторила звернення, але про вбивство Олександри П. пресса вже не згадувала. З нинішнім потоком інформації тема швидко зійшла з рейок. Однак тепер усім, хто шукає інформацію, більше не доводиться обмежуватися сухими статтями в пресі; слідчі мали у своєму розпорядженні справжню скарбницю інформації.

На жаль, профілі дівчини в соціальних мережах були видалені. Але все ще залишалися профілі, пов'язані з кримінальними інцидентами в Кракові, які потрібно було розслідувати, включаючи "помічені" рахунки, що охоплювали усе місто та регіон. Звичайно, за останні п'ять років на них з'явилося стільки повідомлень, що їм довелося шукати за ключовими словами, але Мачеєві це вдалося. Місцеві профілі надали короткий опис нападу, а також опублікували запит до поліції. Однак, скарбницею інформації, як завжди, були коментарі.

Коли вони нарешті встановлять там моніторинг?

А на х*я??? Ми хочемо спокійно випити пивасика.

Камеру, щоб засунути вам у дупи!

Шастала ніччю, от і одержала!

Таких було багато, але нарешті знайшлося і кілька конкретних фактів.

Напевне хлопець!

Той Павелек? Та де там. Він пиздушка.

Залиште його в спокої, у псарні його вже перемелювали.

Це був не її хлопець!

Псарня, як завжди, нічого не знає. Павелека перевірили?

Є! Мачєй аж підвівся зі стільця. Він не усвідомлював, як сильно йому не вистачало того припливу ендорфіну, поки просувалася справа. Тільки зараз йому треба дістатися до Павелека. Що поробиш, якщо сказав "А", треба сказати і "Б". Він потягнувся до телефону.

5.

Оскар вийшов за двері та подивився на свої руки. Він, мабуть, бачив їх при денному світлі, бо вони і досі здавалися немитими, але, мабуть, ніколи не були такими чистими. Боже, хто весь час бачив кров на їхніх руках, Леді Макбет? Гадаю, так. Вона збожеволіла, якщо він правильно пам'ятав. І покінчила життя самогубством.

— Щасливої дороги, — сказав він батькові, який сів у свою стару Toyota RAV4 і поїхав до Санока. Він глянув на будівельний майданчик і побачив кількох поліцейських, що притулилися до капота патрульної машини. Техніки метушилися на лузі, де стався вчорашній трагічний інцидент. Вони щось вимірювали, фотографували, робили нотатки. "Швидко працюють", подумав він. Оскар почув, як грюкнули ворота.

— Привіт, Оскар, — до нього йшов Анджей, батько Лєнки.

— Доброго дня.

— Ти не підвезеш мене до Устжик? — спитав він. — Холера, мені не дуже добре. Мої руки так трусяться, що я міг би збивати масло.

— Звісно, — відповів Оскар і придивився до чоловіка.

На п'яного він похожий не був, але виглядав смертельно втомленим. Темні кола під очима, тремтячі руки, сухі, потріскані губи.

— Я не п'ю, — сказав Анджей. — І більше не питиму, але ти маєш мене сьогодні відвезти.

— Іду за ключами.

— Через ту горілку стільки часу втратив, — продовжив чоловік, і Оскар вже знав, що сьогодні багато слухатиме, бо батькові Ленки потрібно було розкритися. — Останніми роками я з Лєною і словом не обмінявся, бо важливіше було випити. Ідіот. Боже, який ідіот.

— Пане Анджей, зараз поїдемо, все буде добре.

— Ідіот... — Втомлені очі метнулися на техніків, які працювали над документацією вчорашнього місця злочину. — Вона так тебе кохала.

— Знаю.

— Ви були б гарною парою. Шкода, що Магда не дожила до цього. А може, це й добре, – додав він, киваючи на регєль. – Мабуть, все ж таки добре.

Чорний "мерседес" проїхав повз ворота і повільно в'їхав на будівельний майданчик. Анджей плюнув собі під ноги і кинув у тому напрямку ненависний погляд.

— Якби не вони... – сказав він. – Хіба не могло бути по-старому?

Оскар зайшов до будинку. Ні, не зайшов. Втік. Він знав, що це буде важкий день, але мусив його витримати. Підійшов до кухонної раковини і хлюпнув холодною водою в обличчя. Подивився на свої руки. Ні, крові на них не було. Але вони тремтіли.

6.

Мачєй знав, що коли він увімкне свій старий комп'ютер, це буде, як відчинити ворота до свого старого життя. Таким чином він штовхнув першу кістку доміно, і тепер все падало у своєму звичному порядку. А може, це Сташек спровокував його? Якби він не розкрив, що знає про нього речі, які ніхто не повинен знати, він би залишив цю справу... Неважливо. Так би було? Що ж, треба було штовхнути наступну кістку, і все, що йому потрібно було зробити, це вибрати відповідний номер телефону з адресної книги та натиснути зелену слухавку.

— Ні, не може бути, — привітав його абонент. — Я б віддав відрізати не лише руку, а все, що можна було б відрізати, щоб ми ніколи більше не обмінялися жодним словом.

— Я не подякував тобі за те, що ти для мене зробив, — відповів Мачєй.

— Ти ніколи мені не дякуєш.

— Завжди буває перший раз.

— Добре, чого ти хочеш? — зітхнув абонент, що завжди означало, що час братися до справи.

Мачєй знав, що чоловік на іншому кінці дроту тримає ручку над чистою сторінкою у своєму блокноті, тому він просто почав викладати факти.

— П'ять років тому в Кракові було вбито дівчину на ім'я Олександра Павлік, — сказав він. — 21 червня, якщо бути точним, — сказав він, посилаючись на дату, скопійовану з надгробка Ольки. — Мені потрібне обґрунтування для припинення провадження або висновки слідчих, якщо слідство все ще триває.

— Угу, - відповів співрозмовник.

— Я хотів би знати про підозрюваних, виявлених під час розслідування, слідчу гіпотезу та висновки, зроблені прокурором і офіцером, який веде справу.

— Багато цього.

— Це ще не все.

— Ну, старий Мачєй повернувся.

— Тривожна лампочка: особа на ім'я Павел. Якщо він фігурує в будь-якому з томів справи справі, то саме він мене цікавить у першу чергу.

— Це тобі дорого коштуватиме.

— Я знаю ціну і готовий її заплатити.

— Серйозно?

— Так.

— Два роки пенсії, а ти так розм'як.

— На старість рік летить так само швидко, як колись місяць.

— Дай мені тиждень.

— На завтра?

— Ха! - засміявся чоловік. — Деякі речі не змінюються. Побачимо. Заскочиш забати особисто?

— Надішлю тобі адресу електронної пошти.

— Сучасність в домі та на дворі.

Роз'єдналися. І знову він не подякував мені.

7.

Старший аспірант Пшемислав Новацький не вірив у привидів, демонів чи прокляття, але поточна ситуація, здавалося, суперечила всьому, у що він вірив. Одне маленьке селище, два зрубані дерева, два трупи. Все за три дні. Зрозуміло, що між цим не було жодного зв'язку, але це все одно сталося.

— Пане аспірант. — Данута Радомська прийняла тон, який дратував Новацького: авторитетний, навіть агресивний. — Сподіваюся, ви сьогодні закінчите.

— Я теж на це сподіваюся.

— І що прокурор скасує цю дурну заборону.

— А ось тут наші інтереси не збігаються.

Жінка недовірливо похитала головою, ніби розмовляла не з поліцейським, а з малюком, який наполягав на тому, щоб сьогодні до дитячого садка не піде.

— І як можна вести бізнес у цій країні, скажіть?

— У цій країні ви можете безпечно вести свій бізнес саме тому, що за ним стежать поліція та суди.

— Як тільки ви закінчите збирати докази, мої адвокати змусять прокурора впустити бригаду на будівельний майданчик, — рішуче поінформувала жінка.

— Добре.

— Вранці сюди прибуде бригада і почне роботу.

— Якщо прокурор дозволить, то будь ласка.

— Я б хотіла, щоб тоді тут не було жодного поліцейського.

— Будь ласка, щойно ми забезпечимо докази на місці події, то негайно зникнемо.

— Сьогодні? — здивовано запитала Радомська.

— Колеги вже закінчують.

Він жестом вказав на техніків, які пакували своє обладнання у великі пластикові контейнери.

— Виходить, ми можемо продовжувати?

— Ні, доки діє наказ прокурора, — відповів Новацький. — Він може наказати перевірити додаткові сліди, можливо, провести процесуальний експеримент, хто знає.

— Так ви їдете, але ми не можемо увійти на територію для роботи?

— Саме так.

— Ви не можете просто так взяти і поїхати, — запротестувала та.

— Можемо, — відповів він. — І їдемо. Я думав, ви будете задоволені.

— Прошу залишити хоча б один патруль на місці.

— На якій саме підставі?

Цього разу Новацький був досить здивований зміною ставлення жінки.

— Але ж тут щось може згинути.

— Для того у пані є охорона, – зауважив він. — Ми якраз закінчуємо.

— Пане аспірант, жодна охоронна компанія не бажає брати на себе охорону після того, що тут сталося. Мій офіс шукає когось, але я не думаю, що ми зможемо когось сьогодні заповнити. Можливо, нам вдасться запросити когось із Кракова чи Варшави. Це займе час.

— Факт. Місце зробилося місцем клопотів.

— Чи можу я розраховувати на вашу допомогу?

— Пані Данута, поліція – це не охоронна компанія. Ми виконали свої обов'язки, а це приватний об'єкт. Немає жодної правової підстави, на якій я міг би базувати розгортання групи для охорони цього місця.

— Я дуже прошу пана.

Жінка посміхнулася, її тон був солодким, як суміш меду і цукру.

— На жаль, – відповів той не без задоволення, бо забудовниця дуже дратувала його з моменту знайомства з нею. — Я нічого не можу вдіяти.

— Якщо звідси щось зникне, я притягну пана до відповідальності, - стала погрожувати та.

— Пані взагалі мене слухає? - спитав поліцейський. — Пані мені погрожує? Можете погукувати на своїх підлеглих, що пані, мабуть, і робить, хоча і не повинна. Але ж ми державна служба, а не приватна.

— Поліція... - зневажливо кинула та.

Він не прокоментував. Він повернувся і пішов до своїх людей. Він стримав бажання посміхнутися ситуації, яка склалася.

8.

Мачєя з пошуків перервав стукіт у двері. Він глянув на годинник; було майже сім вечору. У нього забурчало в животі; він не їв зі сніданку. Що ж, він хотів повернути старі часи, така була його доля. Навіщо він вийняв цей клятий комп'ютер?!

— Мачєй! - голос з-за дверей не залишав сумнівів; це стукав сусід.

— Йду! - крикнув він у відповідь.

Він склав ноутбук, поклав його в чохол, і вся ця машинерія повернулася на своє місце на дно шафи. Знову він втратив відчуття часу. Цілий день провів у пошуках інформації про інцидент у парку. Але він все ще пишався собою, що не відкрив свою електронну пошту. Дворічний запас новин, мабуть, зайняв би його на кілька днів, але він уже ступив в одну річку і його змило. Інша була занадто швидкою.

Він відчинив двері та побачив Сташека, одягненого не у одяг для господарчих занять, а так, ніби він йшов до бару.

— Спав?» — спитав сусід.

— Ну, задрімав.

— Я вже подумав, ти на мене образився. Ну, розумієш, за те шпигування.

— Заспокойся, — відповів Мачєй, бо що ще він мав сказати?

— Ну, це добре. Ти ж знаєш, як воно буває. Не є добре. Збирайся, ми йдемо до Єжика. Нарада в нас.

— Яка нарада?

— Ну, будемо радитися, що робити, але вже серйозно. Пішли.

Мачєй кивнув і пішов до будинку переодягатися. У нього шалено бурчало в животі, тому похід до бару був зручним. Його запросили на нараду, хоча й знали його минуле. А може, саме тому?

9.

Старший аспірант Пшемислав Новацький не мав відправної точки, і найгірше було те, що він про це знав. З точки зору слідчого, труп номер два, на щастя, був тим, через що він не втратив сон. Була жертва, безпосередній свідок інциденту, і затриманий злочинець, який, на додачу до всього, зізнався у всьому. Все це так чудово грало в документах, що можна було майже почути рівний ритм оркестру правосуддя, що долинав з папки на його столі. Звичайно, в суді адвокати хлопця будуть лізти на піки юридичної гімнастики, але це вже хвилювання прокурора.

— Чи то ви маєте діру в землі, так? — запитав надкомісар Кшиштоф Борда, погладжуючи свою сиву бороду.

Цей ветеран мав піти на пенсію через місяць, або принаймні так він погрожував, подавав документи вже п'ять років, але завжди, як не дивно, відкликав свою заяву безпосередньо перед останнім днем у фірмі та продовжував працювати. Новацький завжди жартував, що якби він доходив до бойової готовності, як Борда уходить, то міг би працювати в порноіндустрії. Але всі були цьому раді, бо хоча він був сварливим і трохи самовпевненим, дядько був видатним професіоналом і мав сорок років поліцейського досвіду, справжнє національне явище.

— Так, — сказав Новацький. — Собака втратив слід, і розпитування нічого не дало. Ми навіть відвідали найближчий гірський притулок, перевірили фотопастки у лісників, нічого.

— І, кажеш, в тій дірці були людські останки?

— Ми зібрали зразки ґрунту та відправили їх до Кракова. Собака, що вишукує трупи, підтвердив наші підозри.

— Ага, — Борда відкинувся на спинку стільця.

— У мене немає відправної точки.

— Вона є, Пшемек.

— Яка?

— Якщо було тіло, то десь має бути зникла людина.

— Ти ж чудово знаєш, що це як шукати голку в копиці сіна.

— Запаліть сіно, просійте попіл, і ви знайдете голку.

— Ти вирішив стати філософом після виходу на пенсію?

— Пшемек, якби вони знайшли тіло у Варшаві, Лодзі, Познані чи іншому там Гданську, це справді був би стіг сіна. Але тут у нас маленьке селище. Хтось був зацікавлений у тому, щоб перетягнути тіло туди, поховати його саме в цьому місці, хоча в його розпорядженні були всі довбані Бещади. Скільки тут лісів, де це тіло пролежало б сто років, перш ніж вони його знайшли?

— До хріна й більше.

— Скажу тобі так , протягом усієї своєї кар'єри я робив максимально реалістичні припущення. Якщо в мене не було відправної точки, я робив сміливі припущення. А тут у нас одночасно сміливі та реалістичні припущення. Це мав бути хтось із селища. Як воно називається?

— Росохате.

— ну, власне. Злочинець живе в цьому селищі. Він знає цю місцевість як свої п’ять пальців. І він справді знає її дуже добре, бо поховав тіло в місці, яке, як він вважав, залишиться недоторканим назавжди, але водночас він міг би стежити за ним. І подивись, як добре він все розрахував, чи не так?

— Так, зрозуміло.

— Щойно хтось почав крутитися навколо цього місця, він відразу ж задіяв. Він і досі там живе, Пшемек. Він досі активний. І куревсько небезпечний.

Новацький кивнув. Старий пес мав рацію. Він завжди мав рацію.

10.

Ніхто не сидів надворі; усі мешканці Росохатого юрмилися всередині бару Єжика. На полегшення Мачєя, ще до того, як місцеві жителі прибули, йому подали тарілку бігоса, а на десерт — бутерброд зі смальцем та маринованим огірком. Єдине, чого Єжик сьогодні не подавав — це спиртне. Був час для зустрічі, і рішення потрібно було приймати тверезо.

— Добре, хлопці, — почав власник закладу. — Усі, хто міг прийти, тут. Оскар?

— Тут, — молодий Павлік підняв руку, стоячи прямо у дверях, бо місця залишилося небагато.

— А Анджей? — спитав Єжик.

— Ми щойно повернулися з похоронного бюро; йому треба було трохи поспати, — пояснив хлопець. — Він сказав, що зараз у нього інші справи.

— Випивка? — спитав Сташек.

— Він не п'є. Клянеться, що ніколи не доторкнеться хоча б до краплі спиртного.

— Слава Богу, — сказав Здзіх Здун. — Він порядний хлопець. Обійдеться без горілки.

Йому відповів одностайний шепіт. Мачєй давно помітив, що хоча всі тут люблять випити, ніхто не напивається, і не було жодних суперечок чи бійок. Навіть на щорічному святі врожаю все було приємно та мирно.

— У такому разі, нам треба щось робити, — заявив Єжик. — Вчора сталася жахлива трагедія, найгірша в нашій історії. І я не скажу, що хтось зрубав ще одне дерево, бо, очевидно, ми не віримо в казки. Але будівництво потрібно зупинити.

Ще один схвальний шепіт пробіг залою.

— Поліція покинула територію, — продовжував господар. — Будівельний майданчик порожній, але нехай це вас не обманює, вони повернуться вранці. Прокурор пообіцяв перевірити законність виданих дозволів, але ви знаєте, скільки часу це займе. Знадобиться час, щоб юристи почали працювати. Тим часом вони вирубають регєль, потім викопають ями та заллють фундамент, і тоді ніхто не скасує їхній дозвіл, навіть якщо і було якесь шахрайство чи хабарництво.

— Тобто закон не на нашому боці? — запитав Старий Здун.

— Закон ніколи не є на жодному боці, — відповів Єжик, викликавши сміх. — Ми мусимо зупинити будівництво, доки не будуть вирішені юридичні питання. Зараз серпень. Ми маємо затримати їх до листопада. Дати їм зрозуміти, що їм тут буде нелегко. І, як ми домовилися вчора, будемо блокувати все, що зможемо. Але вони повинні одержати сильний сигнал.

— Який? — спитав Оскар.

— Такий польський, — відповів Єжик. — Якщо сила аргументів не спрацює, доведеться використовувати аргумент сили.

В приміщенні бару запала тиша. Потім почали з'являтися конкретні ідеї. А коли рішення нарешті були прийняті, три демони, що висіли над баром, цього разу, здавалося, спостерігали за цим зі схваленням.

11.

Старший аспірант Пшемислав Новацький точно знав одне (і йому не потрібні були жодні слідчі методи, щоб це з'ясувати): його дружина вб'є його. В черговий раз він затримався на роботі допізна, і коли визирнув у вікно, його зустріла темрява ночі. Він втратив відчуття часу. Що ж, йому подобалася ця робота; не було чого приховувати. А його дружина, будучи дружиною, погрозливо помовчить, і це все.

Він глянув на файл, який одержав від аналітика. Список усіх мешканців Росохатого. Це був його стіг сіна, який він мав підпалити, але насправді невеликий. Сто двадцять три людини. Ну, сто двадцять дві з учора. Він викреслив ім'я Магдалени Халіцкої, яку всі все одно називали Лєнкою. Після того,як відняв дітей — власне, всіх, кому не виповнилося вісімнадцяти років — у нього залишилося дев'яносто вісім осіб.

Тепер він мусив подумати, кого ж усунути ще. Жінок? Статистика чітко показувала, що чоловіки частіше вбивають; у дев'яти з десяти випадків злочинцем виявлявся чоловік. Більше того, чи зможе жінка підійти до охоронця, який, зрештою, був поліцейським у відставці, відрубати йому руку, а потім убити його одним ударом у голову? Чи зможе вона викопати труп, перенести його через огорожу, потім витягнути на пагорб і покласти в машину? Доводиться робити сміливі припущення, коли у тебе немає реальних відправних точок. Він зупинився на чоловіках. Сорока двох.

Добре, від цього числа йому довелося відняти найстарших, але також усіх, хто досяг дорослого віку, скажімо, за останні два роки. Залишилося двадцять п'ять.

Копиця сіна справді виявилася маленькою. Тепер йому навіть не мусив її підпалювати.

12.

Ніч — союзник для одних, ворог для інших. Століттями існувало правило, що чесні люди залишаються вдома після настання темряви, тоді як чудовиська влаштовують засідку на тих, кому бракувало здорового глузду та хто нехтував цими законами. Темрява була домівкою зла, і донині практично нічого не змінилося.

Але що, коли б добрі люди під покровом ночі вирушили назустріч чудовиськам? Мачєй не знав відповіді, але й ніхто з натовпу, який тепер рухався, маючи темряву та місячне світло в якості союзників.

Це була дивна демонстрація, така відмінна від тієї, що відбулася попереднього вечора, коли, стривожені подіями на регєлі, всі вибігли з бару та помчали до гаю. Сьогодні вони спокійно покинули бар у Єжика, маючи чіткий план та чітку мету. Усі знали, що робити. Усі також усвідомлювали, що мають бути там цілими та неушкодженими. Люди — стадні тварини, а стадо може захищатися. Воно також може атакувати. Будівельний майданчик був покинутий, але Оскар повідомив їх про це. Забудовниця ще не встигла найняти нових охоронців, тому ніхто не стояв на їхньому шляху. І це було добре, бо вони не хотіли нікого скривдити.

Ворота одразу ж піддалися, а за ними й стовпи огорожі. Працювали методично. У них були сокири, лопати, кусачки та захисні рукавички. Мачєй виводив техніку, яка зберігалася під брезентом, на вулицю перед будівельним майданчиком. З жилого контейнера вони взяли бензопилу та дрібні інструменти, радіоприймач, мікрохвильову піч та електричний чайник. Можливо, хтось приніс їх сюди, можливо, навіть той перший нещасний охоронець?

Коли Сташек нарешті подав сигнал, усі вийшли на вулицю. Єжик перевірив потужним ліхтариком, чи забрали все, потім взяв каністру з бензином від Старого Здуна та вилив її вміст у контейнер. Спалах вогню, а потім горіло досить сильно.

Ніхто не промовив ні слова.

Коли демони харчуються, доречно мовчати.

РОЗДІЛ 9

1.

Мачєй стояв перед регєлем і розмірковував, чи є у світі насправді якісь сили, які люди не можуть осягнути власним розумом. І наскільки потужні ці сили? Ким би вони не були, вони діяли досить тонко, звідси й людська невпевненість щодо їхнього існування. Однак те, що він побачив зараз, було не результатом невідомих сил, а звичайних людських рук. Позавчора мешканці Росохатого розмірковували, як вирішити проблему будівництва, але минулої ночі послухали найдавнішого заклику, відомого людству, і просто пішли на війну.

Паркан зник. Вся будівельна техніка, яку зібрав власник, була складена поруч на дорозі. Житловий контейнер позначив свою недавню присутність чорною, обпаленою плямою. Горів він швидко та яскраво; пожежників ніхто не викликав. Він не становив загрози для сусідніх будівель, гаю чи лук, тому просто згорів, відкидаючи криваве сяйво на рішучі обличчя місцевих жителів.

Так і треба було поступити.

Таке рішення було прийнято минулої ночі.

— Скільки себе пам'ятаю, тут був мир, – поясняв Сташек під час вчорашньої зустрічі. — Доки не з'явився цей будівельний проект. Два трупи за три дні? Що буде далі?

Мешканці чудово знали, що буде далі, і, звичайно ж, що може статися, якщо вони нічого не зроблять. Тож вони й зробили. Мачєй теж, і вони спочатку спостерігали за ним, а потім допомагали. Хто з них знав його таємницю? Чи тільки Сташек? Йому не залишалося іншого вибору, окрім як приєднатися до них, виривати стовпи паркану, викидати їх у контейнер, виводити машини на дорогу, а потім спостерігати, як горить чужа фортеця.

— Ми повинні піклуватися про своїх! — переконував Сташек, а присутні кивали на знак згоди. — Ми їх виженемо, а потім купимо цю землю і подбаємо, що ніхто з чужинців більше ніколи її не захопить.

Мачєй глянув на подвір’я родини Павліків і побачив Оскара, який стояв на сходах перед будинком. В одній руці він тримав чашку кави, інша лежала на перилах, але нервові рухи його пальців видавали те, що відбувалося з хлопцем останніми днями. Скільки всього на нього звалилося? Багато. Дівчина померла у нього на руках. Мати перенесла другий серцевий напад і була госпіталізована до реанімації. Чи стоїть він там зараз, думаючи: "що ще?".

Оскар помітив його і підняв руку на знак привітання. Мачєй відповів тим же самим.

— Пан кави вип'є? — спитав хлопець.

— Заспокойся, який я пан, мене звуть Мачєй. — Він простягнув руку, і хлопець потиснув її. — І кави вип'ю.

— Добре, бо я не люблю пити на самоті.

Оскар показав йому столик в альтанці перед будинком і зник всередині, потім вийшов з кофейником чорного напою та двома філіжанками. Вони сіли, сховавшись від дедалі палючого сонця.

— Батько до мами поїхав, — повідомив Оскар. — Він сказав, що винайме там квартиру, щоб бути ближче до лікарні. Боїться, що мама цього разу помре.

— Вони люблять одне одного.

— Дуже. Дивно, що в дитинстві ми не бачимо цієї любові між батьками; ми зосереджуємося на тому, щоб вирвати її у матері й батька для себе. Настає момент, коли все стає зрозумілим, але зазвичай це відбувається вже пізно.

— Така вже людська доля, — відповів Мачєй. — А діти такі і є, запрограмовані як егоїсти. Ми вважаємо себе за вищих істот, але нами керують ті ж механізми, що й гієнами, які вбивають своїх найслабших братів і сестер, щоб отримати більше їжі для себе.

— Я залишуся тут, — несподівано оголосив Оскар. — Що б не сталося. Ти ж переїхав сюди нещодавно. Два роки тому, так?

— Вірно..

— Чому?

— Не знаєш? — спитав Мачєй, певний, що Сташек усім розповів про його минуле.

— Часи, коли звичайні злочинці втікали до Бещад, давно вже минули, — відповів хлопець. — Колись тут шукали притулку ті, хто скоїв злочини проти життя чи майна; сьогодні тут шукають притулку ті, хто йшов проти своїх родин і власної совісті. Вбивали своїх близьких непосильною працею, довіряли корпоративним богам, помордували власне життя, ганяючись за успіхом. Розбили свій маленький світ ілюзією досконалості.

— Тоді в мене окрема категорія, — відповів Мачєй. — І вона невимовно гидка. Найгірше те, що я сам собі суддя і кат. І повір, людина не може зробити собі нічого більш страшного.

— Краще робити зло собі, чи іншим?

— Собі. Принаймні, не мучить совість.

— А що зроблять ці? — спитав Оскар, киваючи на руїни будівельного майданчика. — Чи здадуться?

— Ні. Тут на кону гроші, а вони не знають ні милосердя, ні сорому. Хтось від забудовника з’явиться тут будь-якої хвилини, потім повідомить про злочин, знову з’явиться поліція. Наступного дня ми можемо очікувати новий жилий контейнер, більше охоронців та посилену роботу.

— А ще один труп?

— Хто знає.

— Можна було спалити машини.

— Ми все одно зайшли надто далеко, – прокоментував Мачєй.

Ми. Так, він сказав це вперше. Ми. Саме тієї ночі він став мешканцем Росохатого. Коли він долучився до знищення будівельного майданчика, то уклав угоду з місцевими жителями. Питання в тому, чи тільки з ними? Можливо, так укладається угода з дияволом? В обмін на користі він сьогодні порушив сьому заповідь, а коли приїде поліція, він зробить те саме з восьмою8.

8 Для тих, хто не пам'ятає: сьома заповідь - не чини перелюбства, восьма - не кради. Скоріше за все, Автор мав на

увазі восьму та дев'яту заповіді: не свідчи неправдиво на ближнього свого.

— Зараз почнеться, — Оскар кивнув підборіддям у бік вантажівки доставки з назвою будівельної компанії, викарбуваною на боці.

Мачєй кивнув і сьорбнув кави. Бещади Бещадами, але йому подобалося, коли щось відбувалося.

2.

Старший аспірант Пшемислав Новацький чекав, аж надкомісар Кшиштоф Борда прийде на роботу, а той завжди виконував це з пунктуальністю довоєнної залізниці. Сьогодні теж не було винятком. Рівно о сьомій годині відчинилися двері до кабінету кримінального відділу, і в них став його старший колега. Одних вік пригинав до землі, інших сушив, як сливи, але вибраних він вирізав гострим різцем у камені, і так він зробив зі старим офіцером. Суворі риси обличчя, пряма постава та зморшки, що надавали характеру, а не старомодності, акуратно підстрижена сива борода. Мабуть, так виглядали римські генерали, спартанські полководці і гетьмани гусарії.

— Що, и не пішов додому? — спитав надкомісар.

— Хотів закінчити з цим, — відповів Новацький.

— Послухай поради старого пса. Робота — це не вовк, в ліс не втече, а от родина — може.

— Я б все одно не заснув. Ця справа мене дрочить.

— І що у тебе є?

Старший офіцер сів на край столу і подивився на роздруковані аркуші паперу. Усі імена на них були викреслені, окрім одного, власне.

— Мачєй Лєщинський, — прочитав він уголос. — Чому саме він?

— Він переїхав до Росохатого два роки тому, — відповів Новацький.

— Ну, не знаю, я б його не виключав, — сказав надкомісар Борда з великою обережністю в голосі. — Думаєш, він просто привіз тіло сюди в багажникові та закопав десь у лісі?

— Не думаю. Але якщо хтось у тому селі щось і скаже, то це буде він. Інші живуть тут з самого початку. І, знаєш, як воно буває, нічого не бачили, нічого не чули.

— Чи то, ти визначив слабку ланку? — спитав Борда.

— Так.

— Скільки йому років?

— Шістдесят чотири.

— Молодий як на пенсіонера. Як думаєш, щось скаже? Можливо, його вже перетягли на свій бік.

— У мене дещо на нього є, — загадково посміхнувся Новацький.

— О! — здивовано сказав старший поліцейський. — Що такого?

Пшемислав відкрив відповідну вкладку у своєму браузері, і головний інспектор здивовано свиснув.

— О, у цього в картотеці добряче насрано, — зауважив він.

— Все чисто, — відповів аспірант. — Все замели під килим.

— Тоді уважай на нього, — попередив Борда. — У нього повинна бути волохата рука. І він не з тих, кого можна просто налякати.

— Це я розумію.

Їхню розмову перервало відчинення дверей. Там стояв молодий офіцер, який лише нещодавно приєднався до команди. Пшемек навіть не пам'ятав імені хлопця.

— Це ж пан займається Росохатим, чи не так? — спитав він, не заходячи.

— Так, — відповів Новацький. — Що трапилося?

— Щойно надійшло повідомлення про погром на будівельному майданчику. Згорів жилий контейнер і паркан. Ми вже викликали пожежників.

— Ха! — Борда поплескав Пшемека по плечу. — Оце трапилася тобі справа. Не поспиш, я відчуваю.

Новацький встав, взяв рапорт і пробіг очима по повідомленню.

— Подзвони пророкові 9, — наказав він хлопцеві, на що той кивнув, але з кімнати не вийшов.

— Що трапилося, молодий? — спитав надкомісар. — Чому ви заглядаєш, як собака у м’ясницьку лавку? Залазь.

Хлопець слухняно увійшов до кімнати, але явно був напружений.

— Ну, що? — наполягав Борда.

— Бо начальник техніків шукав аспіранта.

— Ну і? — наполягав старий поліцейський. — З ножем його шукав? З сокирою? Чого ти під себе сереш?

— Бо я не пам'ятаю його прізвища, — випалив він. — Пана аспіранта теж.

— Ти диви, Пшемек, яких чемно вихованих людей вони беруть цими днями до фірми. — Головний інспектор недовірливо похитав головою. — То звідки ти знаєш, хто і кого шукав?

9 Пророк (поліцейський жаргон) - прокурор.

— Бо він сказав: "і здивується ж цей варшавський пиздюк", а я знаю, що так називають пана аспіранта.

— Як? — підвищив голос Новацький.

— Ну, пиздюк варшавський.

— Заєбу сучого сина, — кинув Пшемек і вийшов, грюкнувши дверима.

У коридорі він не міг стримати сміху. Йому було відомо, як його називають у відділенні, і був упевнений, що головний технік навмисно зробив це перед молодим функціонером, просто щоб пожартувати з нього. Все почалося з того, що він колись назвав місцевих поліцейських "гуралями"10, що їх майже образило, і відтоді вони дражнили його через варшавське походження аспіранта.

Він зайшов до кімнати техніків, зацікавлений у тому, щоб побачити, що вони для нього мають. Вітек Сабала, керівник групи, привітав його. Він відвернувся від комп'ютера, на якому заповнював якусь форму.

— Він теж тут, — сказав він і встав.

— Викликав через посланця, — відповів Новацький.

— Швидко пішло. Цей молодий хлопець напружений, як баранячі яйця.

— У тебе і справді щось є?

— Так. Ми оглянули предмети з тієї ями, наповненої надутими мішками. Ми взяли відбитки пальців на кількох з них, три повні та два часткові. У тебе буде з чим погратися.

— Хоч раз нам щастить.

— Що у нас є? — спитав Сабала з ноткою обурення в голосі. — Щастя то ти можеш мати в казино; у нас найкращі люди. Коли ми не знайшли нічого вартих уваги першого разу, я наказав другій команді ще раз перевірити це місце. Нібито так наказує гарна практика огляду місця знаходження тіла, але на це не завжди є ресурси та час. Однак у цьому випадку я підозрював, що в ямі справді було тіло, і воно обов'язково залишить якісь сліди. Тож друга команда знайшла те, що ми пропустили.

— Видавай!

— Ми одержалм впевненість, що в ямі було тіло. Дуже добре забезпечене, але пакет, найімовірніше, був пошкоджений під час видобування. У нас є шматок пластикової плівки. Осмологічні та ґрунтові зразки, взяті в результаті аналізу, чітко вказують на це. Був витік біологічних рідин, невеликий, але ми його знайшли. А друга група знайшла волосину.

— І можна щось з цього отримати?

— Відбитки пальців вже у тебе, закинь їх у пошук по базах. Завтра ми отримаємо інформацію з лабораторій, чи витягли вони ДНК з волосся.

— Елегантно.

— Я чув, що та будівля згоріла, – сказав Сабала.

— Так, як раз туди їду.

— Напевне, місцеві.

— Більш ніж впевнений.

— Знаєш, у цих селищах краще нікому не перетинати дорогу. Як то кажуть, в цій землі чужак пропадає. Тобі трапилася паскудна справа.

Фактично, знову трапилася чудова справа. Довбані Бещади.

3.

Коли Оскар зайшов до будинку Анджея Халіцкого, йому в голову прийшла дивна думка: він йде до тестя. Яким той і не встиг стати. Як би склалися долі і його, і Лєнки, якби дівчину не застрелили? Він планував повернутися до Росохатого; вона хотіла бути з ним, і він, власне, хотів того ж. Чи зрозумів це трохи надто пізно? Так.

Батько Лєнки відчинив двері, і Оскар з полегшенням побачив чоловіка тверезим і чисто поголеним. І навіть злегка усміхненого. Він дещо знав про траур і припускав, що все це тільки дійде до нього, можливо, він все ж переживе похорон, але потім настануть найгірші дні, коли всі забудуть про всю справу, а він залишиться зовсім один. Він тільки-но робився тверезим; сьогодні, мабуть, був перший день за довгий час без краплі алкоголю в крові. Павлік чув, що організму потрібно п'ятнадцять днів, щоб повністю відновити шкоду, завдану вживанням спртного. Він писав статтю про зниження продажів міцного алкоголю в Польщі та дізнався від експертів, що, згідно з останніми дослідженнями, алкоголь більш токсичний за азбест, і навіть невеликий келих щовечора завдає значного пошкодження мозку.

— Привіт, Оскар, — привітав його Халіцкий. — Що там?

— Прийшов подивитися, як пан себе відчуває.

— В порядку. Холера, Оскарчик, вперше відтоді, як померла моя дружина, я відчуваю себе ніби знову живий. Але, заради всього святого, чому я мав втратити дитину, щоб почуватися так, га?

10 Гураль (пол. góral) - горець.

Він розплакався. Просто так. Сльози текли з його очей, які він навіть не витирав; не соромився своїх почуттів.

— Не дозволяйте цьому зламати вас, не зараз», — сказав Оскар.

— А як ти? — спитав Анджей.

— Погано, — відповів хлопець згідно з правдою. — А як все скінчиться, ми сядемо і згадаємо, добре?

— Спочатку похорон, — сказав Халіцкий, лише тоді витираючи сльози. — А потім це клята будівництво.

Оскар багатозначно посміхнувся і зайшов до будинку, підбадьорений кивком господаря.

— Всі формальності оформлені, так? — спитав батько Лєнки.

— Я телефонував у похоронне бюро сьогодні вранці, — відповів Оскар. — Все згідно з планом. Вони сказали, що оскільки ми не організовуємо читання молитов чи меси, нам слід чекати на цвинтарі.

— І добре. Вона перестала ходити до церкви відразу ж після першого причастя, знаєш. Навіть коли відбувся похорон Магди, вона пішла до священика і накричала на нього за те, що він говорить про політику, а не про маму. З кремацією теж проблем нема?

— Жодних.

— Дякую за допомогу. Біля могили церемоніємейстер має сказати кілька слів, а потім... Хочеш щось сказати?

— Господи Ісусе, не знаю.

Оскар був здивований цим питанням, бо ця ідея навіть не спала йому на думку.

— Було б добре, але це я просто так, — сказав Халіцкий. — Але знаєш, якщо буде занадто тяжко, не переймайся; похорон — це і так паскудна справа. Сам по собі.

— Я подумаю про це.

— Треба б поїхати туди, на цвинтар. З усім розібратися.

— Звичайно.

— І сказали приготувати її фотографію. — Голос Анджея знову зірвався. — Знаєш, коли Мадзю хоронили, Лєня пов'язала свою улюблену хустку на урну. Можливо, ми теж могли б це зробити?

— А у пана є якась?

— Іди до її кімнати і подивись. Вибач, Оскарчику, але, чорт забирай, у мене ще немає сил туди зайти. Візьми, що хочеш, на пам'ять. Що завгодно. Бо потім треба буде упакувати все та віддати нужденним. Після смерті Мадзі ми довго не могли з тим зібратися, і це було боляче, але коли ми все зібрали та віддали, одразу відчули полегшення. А коли болить, людина робить дурниці, щоб пережити.

Оскар кивнув. Він попрямував до кімнати Лєнки, де вони провели багато спільних моментів, особливо під час їхньої першої закоханості, коли з'явитися рука об руку з дівчиною – це майже як вступ у священний шлюб. Двері були замкнені. Він повернув ручку, і тихий скрип сповістив про це світові.

— Я повинен був змастити їх, – прокоментував Халіцкий з кухні. — Якісь п'ять років тому.

Павлік увійшов до кімнати, оповитої темрявою через запнуті штори. Він розсунув їх, впускаючи серпневе сонце в кімнату, а порошинки танцювали в шалених піруетах. Кімната не сильно змінилася з тих пір, як вони сиділи на дивані, намагаючись бути дуже тихими, щоб її батьки не чули, що відбувається. На столі колись був монітор, підключений до комп'ютера. Зараз його місце зайняв ноутбук. Деякі м’які іграшки та сухоцвіти зникли, замість них з’явилися обрамлені гравюри. Ні, це були не звичайні картини, а ескізи його сестри. Їхня присутність не була чимось незвичайним; Олька створила їх багато, і, мабуть, деякі подарувала своїй подрузі. Дивно, що після її смерті залишилося лише три, ті, що висіли над стійкою "Бару у Єжика". І що з ними станеться? Їх не можна було викинути, забере їх додому, але це буде пізніше.

Хустка, щоб прикрасити урну. Він знав, де дівчина їх зберігала; колись купив їй одну у подарунок за порадою сестри і бачив, де вона її поклала. Але він не підійшов до шафи; дивився на комп’ютер на столі. Його охопила журналістська цікавість. Від вчорашнього дня він крутив у думках слова Лєнки про те, що віддасть йому щось, що змінить його погляд на всю справу. Вже тоді це сильно його занепокоїло, але ж поспіху у витягуванні інформації не було. Вони повинні були зустрічатися кожного дня, а, можливо, і замешкати разом, хто знає.

Він відкрив ноутбук і натиснув кнопку живлення. Серце калатало, і хлопець почувався зовсім не на своєму місці. У його голові луною лунала фраза з багатьох фільмів: "Що ти робиш, її тіло ще навіть не охололо?".

Система запросила пароль. Він посміхнувся і ввів "Птахи_летять_ключем". Це спрацювало. Нічого не змінилося за ці роки. Неймовірно. Після перегляду фільму "Польсько-російська війна" фраза стала їхнім паролем для всього. Кожне кохання живе маленькими моментами, і коли пам'ять про них нарешті згасає, вона вмирає. А вони все ще пам'ятали.

Хлопець почув скрип підлоги за дверима і швидко зачинив ноутбук.

— Оскаре, хочеш чогось пити? — почувся з коридору голос батька Лєнки.

— Ні, дякую.

— Знайшов?

— Так, є.

— Ну, посидь собі, я піду погодую собак.

Оскар відчув, як піт виступає на його спині. Ні, з нього не вийшов би хороший слідчий журналіст; такі ситуації його точно переростали. Він провів рукою по чохлу для ноутбука та попрямував до шафи. Витягнув хустку, ту саму, яку колись подарував. Зелену, як Бещади, синю, як річка Сян.

Він знову подивився на стіл. Треба було знайти фотографію Лєнки. Її айфон не можна було розблокувати, але на комп'ютері точно щось було. Він відкрив шухляду і знайшов усередині чохол, засунувши туди ноутбук. На кухні він поклав хустку на стіл, а потім швидко вийшов у двір.

— Ну що? — спитав Анджей.

— Хустка на столі, здається, це її улюблена, — пояснив Оскар. — Можна мені ненадовго взяти ноутбук? Я пошукаю фотографію.

— Сором, — сказав батько Лєнки. — У батька немає фотографії доньки в телефоні.

— У більшості батьків немає», – відповів Оскар, намагаючись втішити чоловіка.

— Просто пиздіж. — Анджей махнув рукою. — Не вибілюй мене більше. Шукай фотографію і залиш комп’ютер; я все одно не знаю, як ним користуватися».

— Дякую, але, можливо, пан ще навчиться, і він колись стане в пригоді.

— Тоді повернеш його мені, добре?

— Звичайно, – відповів Павлік, але щось усередині кричало, що це неправильно. — Я перевірю після вечері, то може скочимо на цвинтар?

— Звичайно. Дякую.

Оскар посміхнувся і попрямував до свого будинку зі здобиччю під пахвою. Він все ще почувався довбаним злодієм.

4.

Будівельний майданчик не виглядав як об'єкт атаки вандалів, а, радше, як місце, яке забудовник вирішив покинути. Паркан зник, і чорна обпалена пляма чітко свідчила про долю, яка спіткала будинок сторожі. Пожежник стояв над ним, роблячи нотатки. Гасити було нічого. Єдиним елементом хаосу та передвісником руйнування була забудовниця, Данута Радомська, з якою Новацький сьогодні не хотів мати нічого спільного. Він неймовірно прагнув під'їхати до чоловіка, якого вирахував, і поговорити з ним, а не мати справу з кар'єристкою, сповненою гніву від кінчиків елегантних туфель на шпильках до кінчиків блискучого волосся.

— Це ваша провина! — звинувачувально сказала та, побачивши його.

— Це серйозне звинувачення, — відповів він. — Сподіваюся, у вас є свідки та докази того, що це я підпалив.

— Будь ласка, не поводьтеся як паяц! — крикнула жінка, стиснувши зуби. — Ви прекрасно знаєте, про що я говорю. Якби патруль залишився тут на ніч, нічого б цього не сталося. Де прокурор?

— Неподалік Лютовиськ стався дорожній інцидент, на який його викликали. Як тільки він завершить своє розслідування там, він негайно буде тут. Але я бачу, пожежники вже діють.

— Я подам на пана скаргу.

— Ви маєте повне право це зробити, – коротко відповів він. У нього не було настрою сперечатися. Обмін аргументами в цьому випадку нічого не додасть справі, і він не збирався вступати в бійку. — Вибачте, мені потрібно поговорити з пожежниками, – повідомив він жінці і, не чекаючи її реакції, попрямував до місця пожежі.

— У вас щось є? – спитав він офіцера, який робив нотатки.

— Маємо, — офіцер потиснув йому руку на знак вітання, потім кивнув забудовниці, яка чіплявся аспіранта, наче тінь.

— Будь ласка, дайте нам хвилинку, – сказав Новацький Радомській.

— Але ж...

— Пані, ми зараз проводимо розслідування, в якому ви не маєте права брати участь, – перебив її поліцейський.

— Як це я не маю права? – обурено спитала жінка.

— Ось так, звичайно.

Новацький не збирався пояснювати. їй, що першою слідчою гіпотезою в таких випадках був підпал через страхове шахрайство. Це часто траплялося, якщо у будівельників не збігалися кошти. Звичайно, він виключив таку можливість, але процедури були невблаганними. На його полегшення, жінка демонстративно розвернулася на п'ятах, викопавши каблуком ямку в землі, і попрямувала до своєї машини.

— Курва, нарешті, — з полегшенням у голосі прокоментував пожежник. — Що за бабина.

— І не кажи.

— Підпал, — заявив офіцер. — Це був дуже дешевий контейнер, справді. Абсолютно бюджетний. Не було вогнетривких матеріалів, тому він згорів дотла. Це був розфарбований антикваріат, повністю зроблений з деревини. Сьогодні їх роблять з композитних матеріалів з міцними профілями, тому в такому можна було б жити майже як у будинку. У разі пожежі все залишається, але цей тут притарабанили, мабуть, це з ПНР. Зрештою, навіть без нашої експертизи, все ясно. Згідно того, що казала ця тут тітка на газах, то зникла огорожа, машини вивезені на дорогу.

— Сходиться.

— То наш рапорт буде лише підтвердженням. Повинен бути за тиждень.

— Дякую.

— Намагалися нічого вам тут не затоптати.

— Добре, мені потрібно негайно викликати техніків. Думаю, ми орендуємо житло в Росохатому, бо ми тут щодня вже три дні.

— А я тут вперше, – відповів пожежник. — Тут гарно.

— Так.

— Бажаю гарно розважитися.

Новацький обережно обійшов усю територію, але вже знав, що нічого не знайде. Жодних слідів; земля виглядала так, ніби хтось її згрібав, навіть підмів. Він знав, що собака теж нічого не дасть; якби він привів її до будь-якого з будинків мешканців, той легко виправдав би себе: от, прийшов сьогодні вранці подивитися, що сталося в їхньому селі. Техніки теж нічого не знайшли б. Тут подбали про те, щоб нічого не залишилося.

5.

Мачєй почекав хвилинку, поки черга перед автомобілем доставки, що був перетворений на магазин, розчиститься. Він не хотів, щоб під час його розмови були якісь свідки. Підійшов до вікна й озирнувся, подумки картаючи себе за це, бо з таким ставленням він виглядав як шпигун-аматор.

— Щось забули? — спитав продавець.

— За дурною головою і ногам нема спокою, — відповів Мачєй. — Корм для собак.

Він подивився на чоловіка, який вже пірнав десь у складській зоні. Високий, кремезний, але вже після років сорока, бо сиве волосся вже піднімалося на скроні. Чи була це його робота мрії в такому віці? Сумнівно.

— Остання пачка залишилася, та, що дорожча.

— Нехай буде.

— Двадцять злотих.

— Будь ласка. — Мачєй поклав банкноту у віконечко. — Пане Адріан, у мене питання. Якщо дозволите, звичайно.

— Будь ласка, запитуйте, черги немає.

— Пам’ятаєте ту грозу, яка нещодавно у нас тут була?

— Так, у п’ятницю. Пам’ятаю, бо Єжик подзвонив мені, коли я вже був у Лютовісках, і запитав, чи можу я повернутися, бо в нього закінчилося борошно та картопля. Довелося повернути назад, але це добре, бо якісь товари в мене залягли. Зараз люди купують все менше й менше. Старші вимирають, а молодь воліє їхати до магазину. Ось зачекайте, тут ще посилкомат поставлять, то зовсім нічого не продаси.

— Я хотів ще раз запитати про ту дівчину, – пояснив Мачєй. — Ви казали, що не бачили її, але, можливо, десь вам мигнула? Коли пан вже повертався з маршруту?

— Холера, не пам’ятаю, – відповів продавець. — Рідна чи знайома?

— Та де таме? – махнув рукою Мачєй. — Просто хвилююся, бо бачив, як вона промокла під дощем на автобусній зупинці, і їй не було чим дістатися до міста. У мене є онука приблизно такого ж віку, і ви знаєте, як воно є.

— Ну, я її не забирав.

— Хтось інший її підвіз?

— Не знаю. Коли я в'їжджав до Росохатого, вона була десь біля останніх будинків, а там, самі ж знаєте, всю дорогу калюжа. Я сповільнився, щоб не забризкати її, і навіть думав підібрати її на зворотному шляху. Зізнаюся, мені не дозволено нікого підвозити, це службова машина, але ви ж знаєте, як воно буває.

— А коли пан повертався, її не було?

— Так, не було. Хтось, мабуть, її забрав, бо до Смольника вона дійти не встигла б.

— Холера, шкода, – зауважив Мачєй. — Я сподівався, що пан там щось бачив.

— Ні, нічого подібного.

— Можливо, ви просто не помітили, бо вже сутеніло і було хмарно.

— Заради вашого спокою вдома я можу переглянути запис.

— Запис? – здивовано спитав Мачєй.

— У нас в машинах встановлені камери. — Він вказав на лобове скло фургона. — Така вимога, бо ці магазини мережеві, розумієте. Я тут лише продавець. Записи зберігаються в штаб-квартирі протягом місяця, якби було звинувачення в аварії чи щось такому, але насправді вони контролюють, як ми проходимо маршрут. Але в мене є до них доступ, тому я перевірю вдома. Я навіть скопіюю запис для вас, добре?

— Вірю вам на слово.

— Ну, налякав пан мене. — Продавець засміявся. — Не дай Боже, з нею щось трапилося. Але про це голосно було б, чи не так? Газети якіст відразу, або щось ще.

— Я теж так думаю, – погодився Мачєй. — Але якось все це не дає мені спати.

— Отже, домовилися, – відповів Адріан. — Я не збирався заїжджати завтра, але мені потрібно завезти пару речей до корчми в Смольнику, тому заїду і до вас. Буду вранці, близько дев'ятої.

— Прийду, – відповів Мачєй. — І дуже дякую.

Він відійшов від вікна з пакетом корму в руці, його спокушало озирнутися навкруги, але цього разу він встояв. Він добре пам’ятав з усіх своїх тренувань, що ніхто не звертає уваги на людей, які самі не звертають уваги на своє оточення. Принцип взаємного спостереження.

І все ж, розглянутися повинен.

6.

Оскар заплющив очі та видихнув. Йому довелося якось виправдати себе, що те, що він збирається зробити, є нормальним з боку моралі. Зрештою, він змусив себе та відкрив ноутбук.

Спочатку він вирішив виконати прохання батька Лєнки та вишукав у галереї відповідну фотографію. Він вибрав ту, яку зробив сам минулого літа. Він приїхав ненадовго, лише на тиждень, але Лєнка все ж переконала його поїхати на озеро Соліна. Там була побудована станція канатної дороги, яка проходила над дамбою, і дівчина твердо вирішила проїхатися нею. Потім вони сиділи в кафе на вершині оглядової вежі та спостерігали чудовий захід сонця над зеленими пагорбами.

— Це такий романтизм для старих перців 11, – прокоментувала Лєнка.

Саме тоді він і зробив знімок. Вона сиділа прямо і дивилася на нього. Позаду неї криваво-червоне сонце сідало за Бещадські пагорби, створюючи помаранчевий ореол навколо її волосся. У той момент він не дивився їй в очі; він зосередився на кадруванні зображення. Але якби дивився, то побачив би все, що вона до нього відчувала.

Романтизм для старих перців...

Вона мала рацію. Але йому це подобалося. Наступного дня він повернувся до Гданська, хоча на той час уже був на межі рішення залишитися в Росохатому. Але поїхав. А слід було залишитися. Можливо, тоді все склалося б інакше. Краще.

Вибравши потрібне фото, він перейшов до більш соромливої частини пошуку. Перевірив історію пошуку, але тут був досить здивований, бо та була очищена. Від дівчини він такого не очікував. А може, хтось очікував? Її батько? Чому він не міг врахувати, що Лєнка просто дбає про власну онлайн-безпеку і регулярно очищує історію пошуків та файли cookie? Чи він її недооцінив?

Оскар спробував увійти в соціальні мережі, але й там його чекав неприємний сюрприз. Дівчина не запам'ятовувала свої паролі. Він відкрив електронну пошту, але ця програма також була захищена паролем. Це хлопця насправді здивувало. Який пересічний користувач так піклується про свою конфіденційність? В офісі були схожі стандарти, але не такі суворі. Просто встановити відбиток пальця як шлюз для входу в ноутбук було достатнім.

Файли на комп'ютері, для різноманітності, не були захищені, але він там нічого не знайшов. Завантажені з телефону фотографії, якісь нотатки, завантажене меню з ресторану в Устжиках, папку з резюме та кілька інших документів, які не говорили нічого важливого. Нарешті, він глянув на робочий стіл, де Лєнка акуратно розташувала значки ярликів програм, якими користувалася найчастіше. Він запустив текстовий редактор і перевірив нещодавно використані документи. Там був один з назвою ВКЛ. Відкрив його, але програма відповіла попередженням, що документ захищений паролем. Він спробував той самий, що захищав доступ до комп'ютера, але це був не він. Холера.

Який пароль вона могла придумати? Він ввів "Оскар". Промах. Потім він використав імена та прізвиська своєї сестри, своїх друзів, своїх батьків тощо. Нічого.

Оскар вимкнув комп’ютер і насупився, бо ситуація була такою незвичайною. Чи знав він Лєнку, чи, можливо, йому просто здавалося, що він її знає? Він пам’ятав часи до переїзду до Гданська, коли він часто приходив до неї додому, вони разом дивилися фільми, і він мав повний доступ до її комп’ютера. Вона не користувалася ніякими паролями. А тепер, раптом, все було приховано. Зі свого журналістського досвіду хлопець знав одне: якщо хтось так добре намагається щось приховати, у нього, мабуть, щось на совісті.

Але що?

7.

11 Алюзія на відому польську пісню 60-х років "Зелені пагорби над Соліною". Найбільш відома у виконанні Войчєха

Гонссовського.

Коли Мачєй повернувся додому, він очікував чого завгодно, тільки не поліцейського, який сидів на лавці перед його будинком. Богун улесливо ласився до його ніг, ніби знав його роками.

— Собаки вас люблять, – зауважив господар.

— З взаємністю, – відповів поліцейський. — Дружина не хоче ніяких домашніх тварин, бо в неї нібито алергія. Побачить кота у сусідів і вже чхає.

— Що вас до мене привело?

— Робота.

— Здогадуюсь. Чим можу допомогти?

— Пан переїхав сюди зовсім нещодавно, так? — спитав Новацький.

— Два роки вже буде.

— І як живеться?

— Повинно було бути спокійно.

— Ну, власне. — Поліцейський зітхнув. — І що пан про все це думає?

— Пан аспірант... Чи я правильно запам'ятав звання?

— Так.

— Гадаю, у жодного з нас немає часу на такі розмови. Принаймні в мене. Або ж пан бажає, щоб я говорив щось про місцевих, бо сам я не звідси, або у вас є якісь підозри щодо мене, бо я не звідси. Я коротко відповім: я вже місцевий.

— Розумію. Але у вас, мабуть, є якісь думки, — наполягав Новацький.

— Цікаві часи надійшли, коли поліцейські ходять від дому до дому та запитують у пересічних мешканців, що вони думають про той чи інший злочин, — сказав Мачєй і підкликав до себе собаку, на що той відповів досить весело.

— Пересічних? — спитав Новацький тоном, який не дуже сподобався господареві.

— Ага, — відповів Мацей. — Це так?

— Знаю. Люди думають, що в цих глухих куточках поліцейські шукають лише місця, де можна подрімати. У них великі животи, і вони стоять на колінах перед священиком, а справжні мисливці за злочинами знаходяться у Варшаві, але ми можемо робити свою домашню роботу і тут.

— Отже, ви багато знаєте про мене, пане аспірант.

— Достатньо, щоб не тинятися від хати до хати, а прийти саме сюди.

— А ще кажуть: "Дивись у майбутнє", хоча минуле тягне тебе, як жорно на шиї. То що, пан збирається мене зараз шантажувати? Лише що в обмін на моє мовчання?

— Ні, абсолютно, — обурено сказав поліцейський. — Я просто хотів зазначити, що вам не потрібно грати переді мною роль втомленого життям пенсіонера. Пан може допомогти.

— Мені треба тримати вушки на макушці?

— Можна й так сказати. Зрештою, ви колись довели, що вам небайдужа справедливість; пан у всьому зізнався.

— Справедливість... — сказав Мачєй, підходячи до лави та сідаючи поруч з аспірантом. — Поки існує світ, ми продовжуватимемо про неї дискутувати.

— То я можу на вас розраховувати?

— Але це не шантаж?

— Абсолютно.

— Я можу допомогти вам з так званою комерційною угодою. Знаєте, послуга за послугу.

— Мені не дозволено розголошувати будь-яку інформацію, пов’язану з поточним розслідуванням.

— І що змушує вас думати, що я вимагатиму цього?

— А в чому тоді річ?

— Ви повинні допомогти мені знайти певну дівчину...

Аспірант здивовано підняв брови, хоча після стількох років роботи в поліції його вже ніщо не повинно дивувати.

8.

Чи можна любити цвинтарі? У цьому випадку Оскар не був ентузіастом узагальнень, оскільки живив лише позитивні почуття лише до одного такого у Польщі. Зрештою, це не те місце, яке відвідують із радістю, але кладовище в Росохатом було унікальним. Всюдисуща зелень і земляні могили надавали йому дивного пасторального відчуття, а відсутність натовпу гранітних гробниць позбавляла його готичної важкості, яка характеризувала звичайні некрополі.

Сонце, що хилилося до заходу, просвічувало крізь густі крони дерев, захищаючи їх від спеки, а птахи співали один за одним, наповнюючи це місце життям. А якби вони раптом всі замовкли? Чи прийшла б смерть?

— Викопаємо нову могилу, — сказав гробар, дивлячись на могилу Магдалени Халіцкої, матері Лєнки. — Місця достатньо.

— А для мене вистачить? — спитав батько Лєнки.

— Звичайно.

— Ну й добре, нехай пан так і зробить.

— Але тільки вранці, бо вночі може пройти буря; щось там передбачали.

— Встигнете?

— Як це не встигнемо? — відповів гробар. — Ми компанія надійна, і розуміємо всю серйозність ситуації». Знаєте, у житті людини є два моменти, які вона сама не пам’ятає, але її родина пам’ятає. Народження і смерть. А коли народжується дитина, стільки радості, горілка часто ллється рікою, всі посміхаються — щастя, одним словом. А якщо щось не піде, як слід, лікар грубіян, або пологи будуть важкими, ти через роки просто махнеш рукою. Але на похороні навряд чи хтось буде щасливий, і щастя ніде не знайти. Смуток, пане. А сумні, трагічні, болісні речі – це те, що ти пам’ятаєш найсильніше в житті. Я знаю, що моя відповідальність більша, ніж у гінеколога. І ставлюся до цього поважно. Якщо хтось у мене любить випити, то прощається зі своєю роботою. Без милосердя. Бо кожного з нас поховають. І родина плакатиме за кожним з нас. Навіть якщо він був найбільшим сучим сином. Так що не потрібно додавати турбот. Тож все буде ідеально. Ну, всього!

Гробар рішуче закінчив свій монолог, потиснув їм руки по одному і попрямував до машини, яку залишив біля воріт кладовища.

— Тут зелено, – сказав батько Лєнки. — Навіть не потрібно прибирати. Зараз розпал літа. Ніякого листя, жодних гілок.

— Гарне місце, – відповів Оскар.

— Гарне, – погодився Халіцкий. — І щоб жити, і щоб померти. Я вжепіду.

Він повернувся і попрямував у напрямку, звідки щойно пішов гробар зі своїми принципами і почуттям честі. Оскар подивився праворуч, на могилу сестри. Він зможе відвідати їх обох майже одним махом. Жахливо.

Хлопець підійшов до могили, в голові якої кам'яна табличка сповіщала живим, що це місце останнього спочинку Олександри Павлік. Він прагнув лягти на зарослому травою горбику. Він так любив обійматися зі своєю сестрою; від неї завжди пахло мигдалем і корицею, і в її обіймах він відчував миттєвий спокій. І не мало значення, чотири йому чи двадцять чотири роки. Він став на коліна і поклав руку на траву. Вона була приємно зігріта сонцем, але далеко не теплом живої людини.

Раптом він помітив щось біле біля кам'яної таблички. Сміття? Ніби з-під землі визирав аркуш паперу. Він підійшов ближче, і справді, крихітний куточок паперу стирчав з-під трави. Зверху він не міг його побачити, бо його закривала купка листя ромашок, яку Лєнка посадила там невдовзі після похорону з дозволу його батьків. Він обережно схопив видимий шматочок і смикнув, але той вислизнув з-під пальців. Це був ламінований папір. Оскар озирнувся, але на цвинтарі він був сам. Хлопець волів, щоб ніхто не бачив, як він розкопує могилу сестри. Він почав пальцями відкопувати землю, хоча це було нелегко. Хтось поклав цей предмет сюди колись давно, не сьогодні, не вчора. Після кількох секунд боротьби, коли він уже порізав палець і, мабуть, зламав ніготь, він витягнув аркуш з могили. Це був один із малюнків Ольки, заламінований для захисту від негоди.

Чудисько грізно дивилося на нього, даючи зрозуміти: "Пройти повз мене буде нелегко, і тобі краще двічі подумати, перш ніж переступити мені дорогу, добрий чоловіче". Оскар дістав телефон і сфотографував ескіз. Останнім часом щось дужо часто він тримав у руках дещо подібне. Ще кілька днів тому він був певен, що єдині малюнки Ольки, що збереглися, висять над баром у Єжика.

Він закопав папірець назад. Той, хто його сюди поклав, зробив це для його сестри, і він не мав наміру грабувати могили. Але цей малюнок його непокоїв; він був яскравішим за інші. Хто з лісових демонів це був? Він не знав, але малюнки у Єжика були підписані, тому він міг легко їх ідентифікувати. Він загорнув землю, яку щойно викопав, і прикрив її травою, не залишаючи нічого видимого. Вийшло не так вже й добре, тому взяв букет, принесений ним ще два дні тому, і поклав на це місце.

— Не сердься, Молода, - промовив він вголос. - І передавай привіт Лєнці.

Хлопець піднявся і рушив в бік дороги.

9.

Після розмови з поліцейським Мачєй вирішив трохи прогулятися, але повернувся додому таким швидким кроком, що аж трохи задихався. Варто було б зайнятися бігом або хоча б їздою на велосипеді. Фізичні вправи в такому віці корисні для суглобів. На мить він злякався, що його зачепить Сташек, але, на щастя, сусіда він ніде не побачив. Мачєй мимохідь поплескав Богуна по голові та швидко зайшов до будинку. Ажіотаж викликало текстове повідомлення від старого друга. Інформація була короткою та лаконічною.

Електронний лист пішов. Милої забави.

Він вийняв ноутбук зі шафи та розклав його на столі. Збудження, яке його супроводжувало, змусило майже все його тіло тремтіти. Сів на стілець, заплющив очі та трохи відкинувся назад, намагаючись перевести подих.

— Заспокойся, – сказав він собі уголос. - А то стукалка в грудях накриється. — Він увімкнув комп’ютер, підключився до інтернету та натиснув на значок електронної пошти. Повідомлення, яке надіслав його друг, мало два вкладення. І вони були великі. Його мобільний інтернет випробовував терпіння господаря. Треба б було мати краще з'єднання. Коли індикатор прогресу нарешті досяг 100%, Мачєк аж скрикнув від радості.

Першим документом були матеріали справи про вбивство Олександри Павлік. Він переглянув документи, ситуаційні ескізи та інформацію, зібрану слідчими. Одне було певним – вони поставилися до цієї справи серйозно. Ніхто тут не збирався ходити легшими шляхами.

— Смерть від удару тупим знаряддям у потилицю, – прочитав він.

Перегорнув наступну сторінку звіту патологоанатома.

— Без ознак сексуальної чинності чи інших травм, – підсумував він. — Один удар.

Мачєй перейшов до слідчої гіпотези, і, як і очікував, офіцер, який керував справою, після консультації з профайлером, припустив, що злочинцем міг бути хтось із найближчого оточення дівчини. Було багато фактів та ознак, що підтверджували це. Ніхто не знущався над нею, і її не ґвалтували. Її телефон та гаманець, у яких було двісті злотих, були знайдені разом з тілом. Жодної біжутерії не було забрано, а на шиї у неї був золотий ланцюжок. Незважаючи на теплу ніч, вона також обмотала шию легким шарфом, яким злочинець прикрив дівчині обличчя. Немов завжди, прикриття тіла означало, що вбивця мав якийсь емоційний зв'язок з жертвою.

— Якщо це не був Павелек чи якийсь інший ревнивець, то я не знаю життя, – прокоментував Мачєй сам собі.

На місці події було знайдено трасеологічний слід, чи то фрагмент відбитку лівого черевика 44-го розміру, залишений на землі. Злочинець був правшею та сильним, а удар був дуже міцним. Згідно з експертними висновками техніків та патологоанатома, він, найімовірніше, використовував молоток вагою два кілограми. Великий та громіздкий інструмент, для нанесення удару якого потрібні сила та вправність. Це також свідчило про те, що він прибув туди з однією метою: вбивство. Ніхто не ходить з молотком і не використовує його для самооборони.

Мачєй швидко переглянув протоколи допитів та нотатки, але не побачив нічого цікавого. Перевірив звіт аналітиків, які набагато ретельніше, ніж він, досліджували соціальні мережі. Крім того, багато коментарів і постів, ймовірно, з того часу були видалені; інформація в інтернеті недовговічна; вона ледве дихне і вже помирає.

Коментарі вказували на Павелка. Подальше читання файлів показало, що піч йде про Павла Рибицького. Звичайно, слідчі не ігнорували цю тему; вони висунули її на перший план. Хлопця допитували кілька разів, щоразу він впускав офіцерів у свою квартиру або з'являвся у поліцейській дільниці. Прокурор ордер на арешт не видав.

Проти нього говорив факт, що у нього не було конкретного алібі на ту ніч. Він сидів у своїй квартирі та грав у відеоігри. Журнали логування приставки підтвердили це. Його телефон протягом усієї ночі підключався до передавача біля його будинку.

Або невинний, або хитродупий.

Перевірка даних в оточенні була позитивною, як і відгуки з його робочого місця. Хлопець був сиротою. Після виходу з закладу опіки він одразу знайшов роботу в магазині електроніки та безперервно працював там чотири роки. У нього була сестра, Агата, яка все ще перебувала в закладі. Він намагався взяти на себе її опіку, але соціальні працівники відмовили через брак відповідного житла; хлопець орендував крихітну квартиру-студію.

— Агата, — прошепотів Мачєй.

Хлопець не мав стосунків з Олександрою Павлік. Він хотів цього, не заперечував, стверджував, що закоханий у неї. Вони ходили на два побачення, він пропонував зв'язок, але вона відмовилася. Він зізнався, що у нього трохи поїхала стріха, тинявся біля її будинку, іноді турбував її дорогою додому з університету. Заяви друзів убитої дівчини підтверджували це.

Однак Мачєй не здивувався, що прокурор не заарештував хлопця. Не було нічого, що вказувало б на те, що він був на місці злочину того дня; записи з камер спостереження, що знаходилися поблизу, переглянуті протягом попередніх семи днів, жодного разу не ідентифікували його. Затримання його було б необґрунтованим.

Розслідування було припинено через не встановлення злочинця.

— Переглядаю парк та околиці за допомогою онлайн-карт, тому я їх знаю, – подумав уголос Мачєй. — Звичайний маршрут дівчини додому для мене не секрет, бо я проводжав її з побачення, можливо, навіть стежив за нею. У день вбивства я залишив телефон удома, увімкнену консоль. Я підстеріг її за кущем, один удар у потилицю. Не даю себе спіймати. Мені нічого не доведуть. Хм...

Мачєй глянув на сторінку з фотографією хлопця; вона була з його посвідчення особи. Нічого особливого, хоча така фотографія робила майже будь-кого підозрілим. Насправді, він навіть був схожий на свою сестру; у них був однаковий вигляд, ніби вони мружилися, обмірковуючи те, що щойно сказала інша людина. Він прогорнув далі і знайшов звіт психолога. Хлопця обстежили, навіть двічі.

Думка психолога – нормальний, але шалено ревнивий.

— Отже, у нього був мотив і можливість, – підсумував Мачєй. — Але ніщо інше не вказувало на те, що він буде здатний здійснити цей злочин. Прокурор навіть не міг розраховувати на проведення судового процесу за непрямими доказами; жоден суд не засудив би хлопця на підставі його здатності це робити.

Він відкрив другий файл; акти уважно прочитає пізніше, бажано, було б краще, якби в нього був принтер. Мабуть, доведеться купити його завтра. Наступний файл був копією заяви про зникнення особи.

Документ підписала законна опікунка Агати Рибіцької. Сама сестра була неповнолітньою на момент подання заяви, лише чотирнадцять років.

У заяві зазначалося, що з Павлом Рибіцьким не було жодного зв'язку протягом двох тижнів, його телефон не відповідав, він не з'являвся, щоб відвідати сестру, чого ніколи не пропускав, регулярно відвідуючи її щотижня. Він також не з'являвся на роботі протягом зазначеного періоду. Документ був датований п'ятнадцятим липня дві тисячі двадцятого року. Більше нічого не було, що було прикро, бо висновки слідчих щодо зникнення хлопця були б йому дуже корисними зараз. Поліції довелося провести розслідування, бо дівчина сказала йому, що телефон Павла логувався тут, у Росохатому. Вона, мабуть, звідкись це знала, тому або поліція поділилася з нею цією інформацією, або вона дійшла до неї якимось іншим чином.

— Отже, щось ми маємо, — сказав Мачєй уголос і підвівся з-за столу.

Так, тепер він міг би заварити собі чаю. І йому треба було придбати принтер, бо йому придалася б фотографія хлопця. Попросить завтра пана Адріана купити йому один в Устжиках і привезти його.

Він почувався добре. Навіть дуже добре. На своєму місці.

10.

Оскар спустився сходами з пляшкою пива в руці. Завтра був важкий день, похорон його дівчини. Як відреагує її батько? І як відреагує він сам?

Хлопець глянув на регєль. Сьогодні там не було охорони, бо не було чого охороняти. Забудовниця, мабуть, подумала, що, оскільки вчора не спалили будівельну техніку, то сьогодні небезпеки немає.

Поліція провела розслідування, але, звичайно, ніхто нічого не бачив і не чув. Одні були у Єжика, інші вдома, а треті за межами селища. Ситуація була безнадійною; вони чудово знали, що не можуть звинуватити всіх мешканців у змові, і нікого не було встановлено як винуватця.

Гай тихо шелестів, ворушився вітром. Десь удалині в небі мерехтіли блискавки, але цієї ночі гроза мала оминути Росохате. Це буде тиха ніч. Зрештою, ніхто не зрубав дерева, чи не так? Тож ніхто не помре.

Але смерть не потрібно викликати. Вона приходить, коли їй заманеться.

РОЗДІЛ 10

П'ятьма роками раніше

Олька малювала. Насправді, коли Лєнка нещодавно заходила, вона сиділа з олівцем у руці та альбомом для малювання на колінах. Спочатку її подруга вважала те навчання в Кракові примхою, але пізніше виявилося, що воно стало для неї цілим світом.

— І що ти там твориш? — спитала вона.

— Нам дали таке завдання: намалювати те, чого вже не існує, — відповіла Олька.

— Ого. І на що тобі впало?

— На Святовида.

— Це той самий бог слов'ян?

— Той самий, — відповіла дівчина. — Хоча й не зовсім. Знайдено лише одну його статую, і ми точно не знаємо, з якого періоду вона походить і хто їй поклонявся. У нас є лише колона з вирізьбленими з усіх чотирьох боків обличчями. Кожне з них різне.

— А чому саме він?

Олька відклала альбом малюнком донизу, ніби намагаючись приховати, над чим працює.

— Бог з чотирма обличчями, — сказала вона з посмішкою. — Чотири обличчя, два чоловічих, два жіночих. Але ніколи не можна побачити їх усі одночасно. Якщо стати перед жінкою з перснем, постать на протилежному боці жердини: чоловік із шаблею та конем, він зникне з поля зору. Яка проста концепція, але водночас яка неоднозначна та складна. Ніколи ти не зможеш побачити свого бога цілком, осягнути його складну природу. Але ти знаєш, що є це четверте обличчя, навіть якщо не можеш його побачити».

— Як у людей, — сказала Лєнка і сіла поруч зі подругою. — Усі приховують хоча б одне обличчя. Можна подивитися?

— Точно як у людей, – погодилася Олька. — Бо не боги створили людство, а ми вигадали богів, тому ми повинні надати їм свої власні характеристики; інакше не можемо. Усе, що створено людьми, має частину їх. Навіть найжахливіші чудовиська можуть виглядати не як ми, але вони несуть все те, що нас жахає: наші страхи, тривоги, іноді бажання. І все ж у своєму посланні ми завжди залишаємо елемент таємниці, щось, чого не можна відгадати. Чотири обличчя, але одне приховане.

— Ще мить, і ти переконаєш мене стати жрицею цього бога.

— Занадто пізно, ти не незаймана, – заперечила її подруга, показуючи язика Лєнці.

— А вони мусили бути?

— Якби я була богом, то була б жадібною та ревнивою. Такі вже вони є. Хотів тебе всю для себе.

— Я чула, що слов'яни не досить ригористично ставилися до звичаїв, існував культ родючості, тощо.

— Ой, Лєнка, хто це може знати.

— А яким є твій бог?

— Мій страшний, — відповіла Олька. — Ні, не страшний, а жахливий. І ти можеш бачити всі його обличчя.

— Як?

Дівчина перегорнула свій альбом для малювання. На сторінці на передньому плані було видно чоловіка, який падає з великої висоти. Дивлячись на нього, здавалося, нібито мить тому він чіплявся кінчиками пальців за виступ, а ми стояли над ним. О так, Лєнка відчувала, ніби вона наступила на ці пальці, змусивши його послабити хватку та впасти у прірву. А там, на нього чекала темрява, з якої виринали чотири жахливі обличчя з роззявленими щелепами, наїжаченими гострими зубами. Обличчя були з'єднані лобами та витягнуті, торкаючись землі, яка лежала десь далеко внизу.

— Ось так я уявляю собі слов'янське пекло, — сказала Олька. — Ті, хто чинив зло, вічно падатимуть у прірву, а на дні їх розірвуть боги, яких вони підвели.

Лєнка не могла відірвати погляду від ескізу. Він був практично насичений деталями, коли вона зосередилася на одному з облич, побачивши його зморшки, волоски на бровах, можливо, навіть більше, ніж могла б передати фотографія.

— Неймовірно, — зауважила вона. — І жахливо. Боже, дівчино, який у тебе талант.

— Я не покажу цей малюнок в учбовому закладі, — раптом заявила Олька з дуже дорослою твердістю в голосі.

— Чому? — здивовано спитала подруга.

— Іноді виникає щось, що є понад мною, і це не мистецтво; це частина мене. Я цього не покажу. Я намалюю щось інше.

Чим довше чоловік, що падав, дивився на глядача, тим більше він здавався справді живим. Все ще живим, бо він ось-ось мав упасти в роззявлені щелепи. Він кричав, так, його крик було майже чутно.

І раптом Лєнка відчула щось, що здивувало її найбільше...

— Олька, мені здається, що цього чоловіка я знаю, — повільно сказала вона.

Її подруга одразу ж взяла альбом і вирвала аркуш з малюнком, потім розірвала його навпіл, а потім ще раз, і продовжувала робити це, поки все не перетворилося на купу подрібненого паперу.

— Олька? — спитала Лєнка, ніжно обіймаючи подругу. — Хочеш мені щось сказати?

Та не відповіла. Лише тихо заплакала.

РОЗДІЛ 11

1.

Старість приносить чоловікові з собою кілька дивовижних фактів. Перший стосується волосся. Воно не тільки сивіє, але й починає повільний вихід з голови, на якій мешкало роками, прямуючи до безпечних, затінених схованок, таких як вуха та ніс. Друга незручність проявляється вночі. Мрія про довгий, мирний круїз морями Морфея перетворюється на нещадний проміжок часу, в якому наш старий добрий друг: сечовий міхур, бере на себе роль жорстокого дресирувальника. Перевага полягає в тому, що ви встаєте рано і можете милуватися сходами сонця, які є одними з найкрасивіших у Бещадах.

Мачєй був у готовності з шостої ранку, і кожна хвилина нещадно тягнулася. До дев'ятої залишалося ще три години, потім йому треба було поспішати додому, переглянути записи пана Адріана та готуватися до похорону. Власне, до похорону.

Він зазирнув у шафу та витягнув костюм, який востаннє носив близько трьох років тому. Приміряв його, той підходив, навіть трохи вільний. Звичайно, життя в Бещадах змушує постійно підніматися на пагорби, що корисно для фізичної форми та зовнішнього вигляду, не кажучи вже про частоту вживання слів, які зазвичай вважаються образливими.

Вийшов на подвір'я погодувати Богуна, який влітку віддавав перевагу сну надворі; лише осінь приводила його додому в теплий будинок. Крім того, навіть ці останні зими були зовсім не схожі на те, про що розповідали місцеві жителі про попередні роки. Було багато снігу, але він швидко танув. Перша зима тут справді йог придавила, але наступні дві були вже лагідними.

Мачєй повернувся до свого мешкання і вперше пошкодував, що не має телевізора, бо це могло б якось скоротити нестерпне очікування. Зрештою, о пів на дев'яту, він вирушив до бару Єжика. Перехрестя з баром поруч було чимось на зразок місцевого ринку. Там висіла дошка оголошень, на якій, власне, лише раз на рік хтось прикріплював плакат з інформацією про свято врожаю. Там також була автобусна зупинка, друга, окрім тієї, де Мачєй зустрів чорноволосу Агату. Тільки ця була відкрита, хоча громадський транспорт до Росохатого не їздив. Зупинкою користувалися приватні автобуси, які збирали групи туристів після того, як ті сходили зі стежки.

А пан Адріан облаштував там свою пересувну крамницю, використовуючи легендарний магнетизм перехрестя. Адже саме на перехрестях зустрічалися купці, вішали злочинців, встановлювали хрести примирення та підписували пакти з дияволом. То що ж вам заважає продавати тут булки? Абсолютно нічого.

Він сів на лавку під автобусною зупинкою, підставив обличчя сонцю та заплющив очі. День обіцяв бути спекотним, але поки що був досить приємним. Мачєй глянув на годинник, але до дев'ятої залишалося ще п'ятнадцять хвилин.

Нарешті він почув звук двигуна з-за повороту, але він зовсім не був схожий на доставку, а радше на великий дизель. І він мав рацію, бо за мить на перехрестя заїхала вантажівка з житловим контейнером у кузові, а за нею ще одна вантажівка з будівельними матеріалами. За ними поїхав фургон з робітниками, а на кінці був вже знайомий "мерседес", що належав жінці, яка слідкувала за проектом.

Мачєй сумно зітхнув, бо ця кавалькада автомобілів означала, що їхні зусилля були марними. Мабуть, доведеться повернутися до свого початкового плану. Чому вони наївно вірили, що смерть дівчини та протести мешканців матимуть значення? Гроші не мають почуттів, і заражають цим людей.

Він знову глянув на годинник; було вже по дев'ятій. Він піднявся з лавки та перейшов перехрестя, глянувши на під'їзну дорогу до Росохатого, але жодних інших машин не побачив.

Через чверть години чоловік відчув неспокій, а коли пробило пів на десяту, розлютився. Вирішив залишитися до десятої, але машини так і не було. Що робити? Сидіти й чекати чи повертатися? Похорон був запланований на другу годину дня; у нього ще був час. Крім того, вдома не було нічого цікавого робити; він ретельно переглянув матеріали, які йому надав приятель, вже двічі.

Двері до бару Єжика відчинилися, і з'явилася Йоля, дочка власників. Вона прикріпила записку до входу та почала розставляти столи. Мачєй перейшов вулицю.

— Сьогодні закрито? — спитав він, бо в оголошенні, вивішеному власниками, було зазначено, що заклад не працює.