Ресторан на краю Всесвіту

РОЗДІЛ 20

Ресторан існував і далі, але усе інше навколо нього своє існування припинило. Темпоральна релятивістська статика утримувала його і захищала посеред пустки, яка була не просто вакуумом, а саме абсолютною пусткою, бо ж вакууму теж треба десь перебувати.

Купол, захищений силовим полем, знову потьмянів, вечірка закінчилася, гості покидали ресторан, Заркуон щез разом із рештою Всесвіту, часові турбіни ось-ось мали перенести ресторан через часову межу назад, у період підготовки до обідньої вистави, а Макс Квордлеплін повернувся до своєї невеличкої, завішаної гардинами костюмерної, і намагався розшукати свого театрального агента з допомогою темпорального телефону.

На стоянці, зачинений і мовчазний, стояв чорний зореліт. З’явився покійний Хотблек Дезіато, якого по платформі штовхав перед собою у візочку тілоохоронець.

Вони спустилися по одній з прозорих труб. Коли вони підійшли до свого корабля-лімузина, навстіж відчинився люк, спеціальний пристрій підхопив крісло на коліщатках і затягнув його досередини. За ним попростував тілоохоронець і, переконавшись, що його бос благополучно під’єднався до системи життєзабезпечення для покійників, рушив до невеликої рубки управління. Тут він увімкнув систему дистанційного управління, яка активізувала автопілота у чорному зорельоті, що стояв поруч з лімузином, і тим самим дала можливість Зафодові Бібльброксові полегшено зітхнути – він уже більше десяти хвилин і так і сяк намагався рушити з місця.

Чорний корабель плавно виплив з місця стоянки, розвернувся тихо, але прудко рушив центральним проїздом, раптово набрав швидкість, вскочив до темпоральної пускової камери і почав довгу подорож у віддалені часи.

З дозволу видавців у обідньому меню ресторану “Тисячі шляхів” наведено цитату з “Путівника по Галактиці для космотуристів”. Ось вона:

Історія кожної значної цивілізації у Галактиці, як правило, проходить три чіткі й помітні стадії, а саме, Виживання, Дослідження і Розумування, ще відомі як стадії “як”, “чому” і “де”.

Для прикладу, для першої стадії характерне запитання “Як би поїсти?”, для другої – “Чому ми їмо?”, а для третьої – “Де ми будемо обідати?”

Меню таким чином натякає, що ресторан на краю Всесвіту “Тисяча шляхів” можна вважати цілком прийнятною і вишуканою відповіддю на третє запитання.

У меню, однак, замовчується той факт, що хоча великій цивілізації часом доводиться змарнувати багато тисяч років, щоб пройти одну за одною усі три стадії “як”, “чому” і “де”, невеличкі соціальні групи у стресових ситуаціях можуть проминути їх миттю.

– Як у нас справи? – поцікавився Артур Дент.

– Погано, – відповів Форд.

– Куди ми летимо? – поцікавилася Тріліан.

– Не знаю, – відповів Зафод Бібльброкс.

– Чому ти не знаєш? – запитав Артур Дент.

– Помовч, – хором порадили йому Зафод Бібльброкс і Форд Префект.

– Тобто ви хочете сказати, – продовжував Артур Дент, ігноруючи пораду, – що втратили контроль над ситуацією.

Форд і Зафод спробували відібрати у автопілота управління, і усіх аж занудило – так захитало й затрусило кораблем. Двигуни хлипали і вищали, наче втомлені діти в супермаркеті.

– Щось не розберусь я ніяк у цих дикунських кольорах, – сказав Зафод, чиє захоплення кораблем не протривало довше трьох хвилин польоту. – Кожного разу, коли намагаєшся повернути оці чорні вмикачі, під якими щось написано чорними літерами на чорному тлі, чорним кольором засвічується чорна лампочка, даючи знак, що операція виконана. Що це таке? Якийсь галактичний гіперкатафалк, чи що?

Стіни кабіни, яка ходила під ногами, теж були чорні, чорною була і стеля, сидіння – які тільки віддалено нагадували крісла, оскільки вважалося, що єдина важлива подорож, для якої збудували цей корабель, відбудеться без команди на борту – теж чорні, чорними були також панель управління, прилади, маленькі гвинтики, якими вони кріпилися, тоненький стьобаний нейлоновий килимок. А коли вони підняли кутик килимка, то виявилося, що його м’яка підкладка теж чорна.

– Можливо, очі у того, хто його проектував, реагують на світлові хвилі іншої довжини, – висунула припущення Тріліан.

– Або йому бракувало уяви, – промимрив Артур.

– А може, він був у дуже поганому гуморі, – сказав Марвін.

А насправді, хоча про це вони і не здогадувалися, таке оформлення вибрали з поваги до сумного, жалюгідного стану змученого податками власника.

Корабель захитався аж надто неприємно.

– Обережніше, – попрохав Артур, – у мене від цієї хитавиці починається космічна хвороба.

– Краще сказати, часова хвороба, – сказав Форд. – Зараз ми стрімко повертаємося назад у часі.

– Дякую, – сказав Артур, – тепер мене дійсно виверне.

– Ну ж бо, – підбадьорив його Зафод, – тут не завадить трохи свіжих кольорів.

– Наскільки я розумію, це вишукана післяобідня розмова? – гостро відповів Артур.

Зафод полишив ручки управління на Форда і підскочив до Артура.

– Слухай, землянине, – обурено сказав він, – у тебе вже є завдання, чи не так? Відшукати запитання до Одвічної Відповіді. Правильно я кажу?

– Та невже? – здивувався Артур. – Я гадав, що ми вже облишили цю ідею.

– Хто завгодно, тільки не я, хлопче. Як сказали мені, воно коштує купу грошей, якщо знати, хто готовий заплатити. І воно зберігається десь у цій твоїй голові.

– Так, але...

– Але помовч! Ти тільки подумай. Сенс Життя! Як тільки ми матимемо його в своїх руках, нам за нього віддадуть цілу Галактику, і це варто зусиль. Мені зовсім не начхати на це.

Артур глибоко вдихнув. Ентузіазму він не відчував.

– Гаразд, – сказав він, – але з чого почати? Звідкіля мені знати? Кажуть, що Одвічна Відповідь, чи як там її називають, сорок два. То як мені здогадатися, яким було Запитання? Воно може звучати як завгодно. Скажімо, скільки буде шість помножити на сім?

Зафод стрепенувся і зупинив на ньому напружений погляд. Потім його очі збуджено заблищали.

– Сорок два! – радісно скрикнув він.

Артур витер долонею чоло.

– Саме так, – терпляче відповів він, – я знаю.

Зафод похнюпився.

– Я просто кажу, що запитання може звучати як завгодно, – сказав Артур, – і зовсім не розумію, чому я повинен його знати.

– А тому, – зашипів Зафод, – що ти був на місці подій, коли планета перетворилася на великий феєрверк.

– На Землі у нас є дещо... – почав Артур.

– Було, – виправив його Зафод.

– ... що називається тактовністю. Втім, Бог з нею. Зрозумій, я просто не знаю.

– Я знаю, – сказав Марвін.

Його слова луною відбилися від стін.

Форд відірвався від панелі управління, з якою він все ще борюкався у заздалегідь програному поєдинку.

– Не втручайся, Марвіне, – сказав він. – Залиш це для живих організмів.

– Воно закарбоване в електромагнітних хвилях, які випромінює мозок землянина, – продовжував Марвін, – але я сумніваюся, що вам буде дуже цікаво дізнатися.

– Ти хочеш сказати, – мовив Артур, – ти хочеш сказати, що бачиш, що робиться у мене в голові?

– Так, – відповів Марвін.

Артур ошелешено подивився на нього.

– Ну, і?..

– Мене дивує, як вам вдається прожити з такими малими мізками.

– Ех, – скрикнув Артур, – це ж образливо.

– Так, – підтвердив Марвін.

– Ет, не звертай на нього уваги, – сказав Зафод, – він тільки дражниться.

– Дражнюся? – перепитав Марвін, покрутивши головою, що мало б означати подив. – Навіщо мені дражнитися? Життя все одно кепська штука. І нема потреби ще щось вигадувати, аби його ускладнити.

– Марвіне, – вимовила Тріліан приязним і щирим тоном, яким тільки вона одна могла розмовляти з цим химерним створінням, – якщо тобі усе було відомо заздалегідь, то чому ти нічого нам не сказав?

Голова Марвіна повернулася у її бік.

– Ви ж не запитували, – простодушно відповів він.

– Гаразд, у такому випадку ми запитуємо тебе зараз, залізяко, – сказав Форд, зупинившись перед Марвіном.

У цю мить кораблем несподівано перестало хитати і трусити, завивання двигуна перейшли в тихеньке гудіння.

– Агов, Форде, – зрадів Зафод, – це непогано. Тобі вдалося розібратися в управлінні цим кораблем?

– Ні, – відповів Форд, – я просто залишив у спокої панель управління.

Гадаю, нам краще спокійно чекати, куди прилетить цей корабель, а потім швиденько накивати п’ятами.

– Авжеж, правильно, – погодився Зафод.

– Я ж казав, що вам це нецікаво, – промимрив сам до себе Марвін, вмостився у кутку рубки і вимкнувся.

– Біда в тім, – сказав Форд, – що єдиний прилад на кораблі, показники якого можна зрозуміти, трохи мене непокоїть. Якщо це те, що я думаю, і якщо він показує саме те, що я думаю, то ми опинилися уже надто далеко у минулому. Приблизно два мільйони років до нашого власного часу.

Зафод стенув плечима.

– Час – це дурниця, – сказав він.

– А мене, однак, цікавить, кому належить цей корабель, – сказав Артур.

– Мені, – відповів Зафод.

– Ні. Мене цікавить, кому він належить насправді.

– Мені. Кому ж іще, – наполягав Зафод. – Послухай, приватна власність – це свого роду крадіжка, так? Таким чином вкрадене – це приватна власність, правда ж?

– Краще скажи це зорельотові, – сказав Артур.

Зафод підійшов до панелі управління.

– Увага, – сказав він, грюкнувши по панелі, – це говорить новий власник корабля...

Більше він не вимовив ані слова. Одразу відбулося кілька змін.

Корабель закінчив мандрівку в часі і вигулькнув у реальному просторі.

Запрацювали усі прилади на панелі управління, які мовчали протягом подорожі у часі.

Великий оглядовий екран над панеллю управління блимнув і прокинувся до життя – на ньому з’явилося зображення зоряного неба і великого гарячого сонця прямо у них по курсу.

Втім, жодне з зазначених явищ не було винувате в тому, що у цю ж мить Зафода щось підняло і кинуло на задню стіну кабіни. Інших теж.

Їх знову підхопило на ноги громоподібне ревіння, яке раптово пролунало з гучномовців навколо оглядового екрана.