Ресторан на краю Всесвіту

РОЗДІЛ 3

– Чи, бува, не має хтось чайника? – спитав Артур, зайшовши до рульової рубки. Його одразу зацікавило, чому Тріліан кричить на комп’ютер, щоб той озвався до неї, чому Форд гамселить по ньому кулаками, а Зафод копає його ногою, і чому на оглядовому екрані з’явилася якась жовта незугарна брила.

Він поставив порожню чашку, яку приніс із собою, й підійшов ближче.

– Привіт, – несміливо озвався він.

У цю хвилину Зафод кинувся до вкритих полірованим мармуром панелей, де містилися засоби управління звичайним фотонним двигуном. Від доторку його пальців матеріалізувалися ручки та кнопки, і він спробував увімкнути ручне управління. Він тиснув на кнопки, смикав за ручки, тицяв пальцями й лаявся. Фотонний двигун несміливо здригнувся і знову завмер.

– Щось сталося? – поцікавився Артур.

– Хе, чи ви чули таке? – пробурмотів Зафод; кинувшись до панелі ручного управління Двигуном нескінченної непередбаченості. – Мавпоподібний заговорив!

Двигун непередбаченості двічі пискнув і теж затих.

– Такого ще не знала історія, хлопці, – сказав Зафод і копнув Двигун непередбаченості, – мавпа, яка говорить!

– Якщо ви чомусь не в дусі... – почав був Артур.

– Вогони! – обірвав його Форд. – Нас атакують!

Артур вигукнув затинаючись:

– Ну, то що ви тут робите? Давайте рушати звідси!

– Заціпило?

– Він каже, що усі його схеми зайняті. На кораблі нічого не працює.

Форд відійшов від терміналу комп’ютера, витер рукавом спітніле чоло й безсило приперся спиною до стіни.

– Нічого ми не вдіємо, – сказав він. Очі його дивилися в нікуди, з відчаю він прикусив губу.

Коли Артур ще був малим хлопцем і ходив до школи (задовго до знищення Землі), то часом грав у футбол. Грав він так-сяк і спеціалізувався, зокрема, на взятті власних воріт під час відповідальних матчів. Коли таке бувало, він завжди відчував дивне поколювання навколо шиї, яке поволі перебиралося вище на щоки й далі, а потім починало пашіти чоло. Зараз у своїй уяві він побачив багнюку і траву, натовп хлопчаків, які дражняться й кидають у нього грязюкою. Дивне поколювання навколо шиї піднімалося до щік, розчервонілося чоло.

Він хотів було заговорити, але стримався.

Знову спробував озватися і знову спинився.

Нарешті йому вдалося щось із себе видобути.

– Е... – вимовив він і прокашлявся.

– Скажіть... – він знову відкрив рота і нервувався так, що усі повернулися і подивилися на нього, як на диво.

Кутиком ока він глипнув на екран, на якому було видно, як насувається жовта брила.

– Скажіть, – почав він знову, – чи не казав вам комп’ютер, чим він зараз зайнятий? Мені просто цікаво...

Усі не зводили з нього очей.

– Ну, я... справді, я запитую просто так.

Зафод простягнув руку і вхопив Артура за комір.

– Що ти з ним зробив? – видихнув він прямо в обличчя Артурові.

– Та, – відповів Артур, – нічого особливого. Справа в тім, що, як я гадаю, недавно він намагався подумати над тим, як...

– Ну?!

– ...приготувати чай.

– Усе правильно, друзі, – несподівано проспівав комп’ютер. – Я оце зараз мізкую над цією проблемою, і вона, мушу зізнатися, ого-го, непроста. Незабаром повернуся до вас. – І знову замовчав, наче в рота води набрав. За напругою його мовчання могло зрівнятися тільки з мовчанкою трьох людей, які стояли, втупивши очі в Артура Дента.

Немов для того, щоб зняти напругу, саме в цей момент вогони відкрили вогонь.

Зореліт здригнувся, в його відсіках загриміло. За бортом під обстрілом дюжини 30-Мегадошкульних стовідсотково вбивчих фотразонних гармат затріщало дюймове захисне поле зорельота. Виглядало на те, що довго воно не витримає. На думку Форда Префекта, залишилося не більше чотирьох хвилин.

– Три хвилини й п’ятдесят секунд, – повідомив він невдовзі.

– Три хвилини й сорок п’ять секунд, – додав він через відповідний проміжок часу і бездумно торкнувся пальцями кількох непотрібних перемикачів, недобрим оком окинувши Артура.

– Отож тобі до смерті захотілося чаю? – сказав він. – Три хвилини і сорок секунд.

– Припини цей відлік! – процідив Зафод.

– Гаразд, – відповів Форд Префект, – через три хвилини і тридцять п’ять секунд припиню.

На борту вогонського корабля не тямився від здивування Простетник Вогон Джелтц. Він очікував усього чого завгодно: тривалої погоні, захоплюючого застосування буксирних променів, він думав, що скористається спеціально встановленим Субциклічним певнотроном нормальності, який нейтралізує дію Двигуна нескінченної непередбаченості “Золотого серця”. Однак Субциклічний певнотрон залишався вимкнутим, бо зореліт “Золоте серце” не рушався з місця і не чинив ніякого опору.

Дюжина 30-Мегадошкульних стовідсотково фотразонних гармам і далі вела вогонь, а зореліт, “Золоте серце” не рушався з місця й не чинив ніякого опору. Щоб переконатися, чи не йдеться тут про якісь хитромудрі трюки, вогон застосував можливі прилади, які були в його розпорядженні, але не виявив і найменшого сліду хитрощів.

Звичайно, він аж ніяк не міг підозрювати про чай.

Не міг він знати і того, як саме проводить останні три хвилини і тридцять секунд свого життя команда “Золотого серця”.

Для Зафода Бібльброкса назавжди залишилося таємницею, чому саме у цю хвилину йому спало на думку провести спіритичний сеанс. Очевидно тому, що смерть уже чигала на них. Але ж її слід було уникнути, а не розпатякувати про неї.

Може статися, той жах, що його пережив Зафод перед близькою перспективою приєднатися до своїх покійних предків, наштовхнув його на думку, що ті, напевно, жахаються не менше за нього і, більше того, здатні щось вдіяти, щоб відкласти це сімейне свято єднання.

Або ж то могла бути одна з тих химерних підказок, що час від часу вигулькували на поверхні з темної частини його свідомості, яку він Бог зна як відімкнув ще до свого обрання президентом Галактики.

– Ти хочеш побалакати з прадідусем? – здивувався Форд.

– Угу.

– Чи варто займатися цим саме зараз?

Кораблем і далі тіпало, не вщухав грюкіт. Піднімалася температура. Тьмяніло світло – уся енергія, якої не потребував комп’ютер для роздумів про приготування чаю, перекачувалася у силове поле, яке швидко виснажувалося.

– Угу, – підтвердив Зафод. – Знаєш, Форде, я думаю, що, можливо, йому буде під силу врятувати нас.

– Ти впевнений, що ти думаєш? Уважно підбирай слова.

– Ти можеш порадити щось інше?

– Ну, я...

– Гаразд, усі ви ставайте навколо центральної панелі управління. Бігом. Ну ж бо! Тріліан, Мавпоподібний, Жвавіше!

Розгублені, вони зібралися навколо центральної панелі, посідали у крісла і, почуваючи себе несусвітніми ідіотами, побралися, за руки. Своєю третьою рукою Зафод вимкнув світло.

На кораблі запанувала темрява.

А за бортом ревли громоподібні стовідсотково вбивчі гармати, шматуючи силове поле.

– Зосередьтеся, – прошипів Зафод. – і повторюйте подумки його ім’я.

– Яке? – запитав Артур.

– Зафод Бібльброкс Четвертий.

– Як?

– Зафод Бібльброкс Четвертий, Зосереджуйтеся!

– Четвертий?

– Ага. Слухай, я – просто Зафод Бібльброкс, мій батько – Зафод Бібльброкс Другий, мій дідусь – Зафод Бібльброкс Третій...

– Не може бути.

– Трапився нещасливий випадок із контрацептивами і машиною часу. А зараз усім зосередитися!

– Залишилося три хвилини, – повідомив Форд Префект.

– І чому ми зараз цим займаємося? – поцікавився Артур Дент.

– Замовкніть, – запропонував Зафод Бібльброкс.

Тріліан промовчала. “Що тут ще, подумала вона, скажеш?” У рубці світилися тільки два тьмяно-червоні трикутнички у протилежному кутку, де, спершись на стіну, сидів Марвін – Параноїдальний Андроїд, забутий усіма, не звертаючи ні на що уваги, весь занурився у свої власні дуже невтішні думки.

Чотири фігури застигли навколо центральної панелі управління, намагаючись відігнати від себе подалі жахливі здригання зорельоту і страшенний рев, що луною докочувався до них.

Вони стали зосереджуватися.

Вони все дужче зосереджувалися.

А потім ще дужче.

Минали секунди.

На чолі у Зафода Бібльброкса виступили краплини поту – спочатку від зусиль зосередитися, потім з відчаю, затим з розчарування. Потім він вилаявся з люті, вирвав свої руки з рук Тріліан і Форда, клацнув вимикачем світла.

– О, а я вже думав, що ти ніколи не здогадаєшся ввімкнути світло, – озвався якийсь незнайомий голос. – Ні, не треба надто яскравого, мої очі уже не ті, якими були колись.

Чотири постаті у кріслах скинулися від несподіванки і одночасно випросталися. Поволі вони повернули голови, хоча то був скоріше інстинктивний порух, бо на їхніх обличчях було написано, що оглядаються вони дуже неохоче.

– Ну ж бо хто потурбував мене в цю пору? – промовила невисока згорблена та худюща постать з-поміж пагонів папороті у протилежному кутку.

Його дві маленькі голови, вкриті поріділим волоссям, здавалися такими древніми, що складалося враження, що у них ще зберігаються неясні згадки з часу народження самих галактик. Одну з голів зморило сном, а друга пильно придивлялася до четвірки. Якщо і справді ці очі вже не були такими, як колись, то за життя вони могли розрізати поглядом найтвердіші алмази – і не інакше.

Якусь хвилю Зафод не міг видобути з себе ані слова. Потім він особливим чином двічі кивнув головами, що на Бетельгейзе вважається жестом поваги до старших у сім’ї.

– А... е... привіт, дідусю... – несміливо привітався він.

Невисока стареча постать наблизилася до них. Новоприбулий вивчав їх у тьмяному освітленні. Він простягнув руку і вказав кістлявим пальцем на свого праправнука.

– Ага, – вигукнув він, – Зафод Бібльброкс.

Останній пагін на нашому славетному і достойному фамільному дереві. Зафод Бібльброкс Ніякий.

– Перший.

– Ніякий, – відрізав старий.

Зафодові цей голос був украй неприємний. Чуючи його, йому завжди здавалося, що то шкребуть кігтями по дошці або скоріше по його душі.

Він зайорзав у кріслі.

– Ну, знаєш, – промимрив він, – е... послухай, мені справді дуже шкода, що так сталося з квітами. Я збирався надіслати їх вчасно, але ж ти знаєш, що у крамниці якраз закінчилися вінки і...

– Ти забув! – відрубав Зафод Бібльброкс Четвертий.

– Ну, добре...

– Бачите, він надто зайнятий. Ніколи подбати про інших. Живі завжди поводяться однаково.

– Залишилося дві хвилини, Зафоде, – перелякано прошепотів Форд.

Зафод нервово здригнувся.

– Правда твоя, але я справді збирався замовити квіти, – сказав він. – А ще я обов’язково напишу листа прабабусі, як тільки ми виберемося з цього...

– Так, так, твоя прабабуся, – сама до себе замислено промовила кістлява постать.

– Еге ж, – підхопив Зафод, – гм, як там вона? Знаєш, що? Я напишу їй якось листа. Однак спершу нам треба...

– Ми з твоєю покійною прабабусею маємося добре, – проскрипів Зафод Бібльброкс Четвертий.

– Ах. О!

– Але ми до краю розчаровані тобою, молодий Зафоде...

– Та годі вже, що ж... – Зафод відчув, як його залишають сили і він більше не може провадити цю розмову, а гарячий подих Форда у нього над вухом нагадав про швидкоплинні секунди, яких залишалося все менше і менше. Шум і двигтіння страшенно посилилися. Навіть у напівтемряві він побачив, як побіліли і непорушно застигли обличчя Тріліан і Артура.

– Послухайте-но, дідусю.

– Ми слідкуємо за тим, що з тобою коїться, і втрачаємо всіляку надію...

– Усе це так, але саме зараз, як ти бачиш...

– Краще було б сказати, ми все більше зневажаємо тебе.

– Чи не міг би ти вислухати мене, бо...

– Мене найбільше цікавить, чи розумієш ти, що ти робиш зі своїм життям?

– Зараз мене атакує вогонська флотилія! – вигукнув Зафод.

То було перебільшенням, але наразі залишалася тільки одна можливість змінити тему розмови.

– Це мене аж ніяк не дивує, – стенула плечима скарлючена стареча постать.

– Але біда в тім, що це відбувається саме зараз, ти ж бачиш, – палко наполягав Зафод. Предок-привид кивнув, узяв до рук чашку, яку приніс Артур Дент, і став роздивлятися її.

– Е... дідусю...

– Чи відомо тобі, – перебив його привид, наче пришпиливши Зафода своїм суворим поглядом, – що зараз помічається невеличке відхилення орбіти Бетельгейзе V?

Зафод про це нічого не знав та й ніколи було зосереджуватися на цій інформації: навколо це гримотіння, ось-ось настане кінець усьому і таке інше.

– Ні, не знаю... але ж послухай, – він зробив ще одну спробу.

– Так знай, що це я перевертаюся у своїй домовині! – гаркнув предок.

Він гримнув чашкою по столу і навів майже прозорий кістлявий палець на Зафода.

– І у цьому винуватий ти! – проскрипів він.

– Одна хвилина і тридцять секунд, – пробурмотів Форд, вхопившись руками за голову.

– Ей, послухай-но, дідусю, чи не зміг би ти дійсно допомогти, бо...

– Допомогти? – вигукнув старий здивовано, наче його попрохали покуштувати пацюка.

– Еге ж, допомогти, і краще зараз, бо інакше...

– Допомогти! – повторив старий, наче його попрохали покуштувати пацюка, запеченого у тісті з картоплею у фритюрі по-французьки. У нього очі на лоба полізли. – Ти волочишся Галактикою зі своїми... – предок зневажливо махнув рукою, – ганьбишся з цими так званими друзями, тобі ніколи покласти на мою могилу квіти, хоча й пластикові цілком підійшли б, особливо від тебе. Так ні ж. Він надто зайнятий. Надто сучасний. Він великий скептик. Доти, доки несподівано не опиняється у халепі і ні з того ні з сього згадує про астральний світ!

Він похитав головою. Обережно, щоб не потурбувати сну другої голови, яка вже почала ворушитися.

– Ну, я не знаю, що тобі сказати, молодий Зафоде, – вів він далі, – мені треба усе гаразд обміркувати.

– Одна хвилина і десять секунд, – впівголоса вимовив Форд.

Зафод Бібльброкс Четвертий здивовано поглянув на нього.

– Чому цей чоловік постійно називає якісь цифри? – запитав він.

– Ці цифри, – коротко пояснив Зафод,– це час, скільки нам залишилося жити.

– Ось воно що, – сказав прапрадід і щось пробурмотів сам до себе. – Ну, мене це, звичайно, не стосується, – сказав він і неквапно почвалав вглиб слабо освітленої кімнати, роздивляючись навколо, чи не знайдеться тут, бува, чого цікавого.

Зафод відчував, що ось-ось зійде з глузду. Йому хотілося схопитися з місця і одним махом покінчити з цим усім.

– Прадідусю, – сказав він, – але ж нас це стосується безпосередньо!

Ми ще живі, але невдовзі можемо загинути.

– Теж непогано.

– Що?

– Кому потрібне твоє життя? Коли я думаю про нього, то на гадку неминуче мені приходить тільки одна фраза – “п’яте колесо до воза”.

– Але ж, чоловіче добрий, я був президентом Галактики!

– То й що, – гмукнув предок. – Хіба це достойне заняття для вихідця з роду Бібльброксів?

– Як то не достойне? Я був президентом! Усієї Галактики!

– Мале самозакохане щеня.

Зафод розгублено заморгав.

– Ей, ну, ти що собі гадаєш, чоловіче? Тобто я мав на увазі, дідусю.

Згорблена невисока постать із суворим виглядом наблизилася до свого правнука і поплескала його по коліні. Це нагадало Зафодові, що він розмовляє з привидом, бо він зовсім не відчув дотику.

– І ти і я, ми обидва знаємо, що означає бути президентом, юний Зафоде.

Ти знаєш, тому що був ним, а я знаю, бо я уже мертвий і мій теперішній стан дає мені чудову можливість бачити усе так, як воно є насправді. У нас є навіть вислів: “Живі не вміють скористатися життям”.

– Ага, – ображено відповів Зафод, – дуже гарно. Яка глибока думка.

Зараз мені тільки афоризмів не вистачало.

– П’ятдесят секунд, – простогнав Форд Префект.

– То на чому я зупинився? – запитав Зафод Бібльброкс Четвертий.

– Ти виголошував проповідь, – відповів Зафод Бібльброкс.

– О, так.

– Чи може цей старий, – пошепки запитав Зафода Форд, – і справді допомогти нам?

– Крім нього більше нікому, – так само пошепки відповів Зафод.

Форд безпорадно кивнув головою.

– Зафоде! – знову заговорив привид. – У тебе була мета, коли ти став президентом Галактики. Невже ти забув про неї?

– А пізніше ми про це не можемо побалакати?

– Так ти забув про неї чи ні? – наполягав привид.

– Авжеж! Звичайно, що забув! Так воно й повинно було статися. Тобі ж відомо, що вони сканують мозок, перш ніж ти отримаєш цю роботу. Якщо б вони виявили у мене в голові купу хитрих намірів, я б одразу опинився знову на вулиці зовсім без нічого, якщо не зважати на порядну пенсію, особистих секретарів, космічну флотилію і кілька перерізаних горлянок.

– Ага, – задоволено кивнув головою привид, – отож ти все-таки щось пам’ятаєш! Він витримав паузу.

– Гаразд, – сказав він і шум припинився.

У гострих маленьких очицях привида з’явилися веселі іскорки.

– Я на трохи спинив час, – сказав він, – якраз на стільки, щоб ти міг мене зрозуміти. Мені було б не по собі, якби ти не зміг почути усього того, що я повинен тобі сказати.

– О, ні, це ти вислухаєш мене, стара всезнаюча калошо, – вигукнув Зафод, вискочивши з крісла. – По-перше, велике спасибі за зупинений час і все таке інше. Це здорово, чудово, неперевершено. Але по-друге, за усі ці твої повчання подяки ти не діждешся. Зрозуміло? Я знати нічого не знаю, що такого надзвичайного я мав утнути, і мені здається, що я і не повинен був про це знати. І тому я висловлюю свій протест. Це зрозуміло? – Той колишній “я” знав усе. Тому колишньому “мені” було не байдуже. Поки що усе начебто чудово. Але той колишній “я” настільки переймався усім цим, що заліз у власний мозок – у мій власний мозок – і відімкнув ті ділянки, які знали про все і яким було не байдуже, оскільки, якщо б я знав про ці плани і переймався ними, то я б не дістав можливості виконати їх. Я б не зміг стати президентом, мені б не стало духу викрасти цей корабель, який, напевно, повинен відіграти важливу роль для виконання задуму. Однак та колишня моя сутність вчинила самогубство – хіба ж ні? – влізши до мозку і попорядкувавши там?

Згоден, колишній “я” зробив свій вибір. І от теперішній новий “я” теж повинен робити власний вибір. Але, як це не дивно, коли переді мною постає вибір, то сюди долучається і незнання та байдужість до того запланованого великого задуму, хоч яким би він був. Той колишній “я” отримав те, чого хотів. Проте моє старе “я” постаралося залишити за собою контроль, заклавши для мене накази у тій ділянці мозку, яку воно вимкнуло. Що ж, я не хочу нічого знати і я не хочу прислухатись до цих наказів. Такий мій вибір. Я не збираюся бути нічиїм поштурховиськом, а особливо своїм власним.

Зафод розлючено гримнув кулаком по панелі управління, не помічаючи звернених до нього спантеличених поглядів.

– Колишній “я” мертвий! – шаленів він. – Він сам себе згубив! Мертві не повинні втручатися у справи живих!

– І все ж ти викликав мене, щоб вирятувати тебе з халепи, – зауважив привид.

– Вибачай, – уже спокійніше відповів Зафод, знову сідаючи в крісло, – це зовсім інша річ, хіба ні? Він несміливо усміхнувся до Тріліан.

– Зафоде, – проскрипів привид, – я гадаю, що єдина причина, чому я витрачаю на тебе свій час, полягає у тому, що оскільки я мертвий, мені більше нікуди його діти.

– О’кей, – підхопив Зафод, – чому б тобі не сказати, у чому полягає ця велика таємниця? Випробуй мене.

– Зафоде, коли ти був президентом Галактики, тобі так само, як і твоєму попередникові Юдену Вренксу, було добре відомо, що президентська посада це ніщо. Сама тільки назва. А десь у тіні переховується інша, впливова особа, якій належить уся повнота влади. Ти повинен знайти цю особу, чи істоту, чи як її не назви, яка тримає в руках Галактику і – як ми підозрюємо – інші галактики теж: Можливо, увесь Всесвіт.

– Але ж навіщо?

– Навіщо? – вигукнув спантеличений привид. – Навіщо? А ти поглянь навколо себе, хлопче. Невже ти вважаєш, що світ попав у дуже хороші руки?

– Начебто все гаразд.

Старий привид зміряв його поглядом.

– Я не сперечатимуся з тобою. Попросту ти поведеш цей зореліт з його Двигуном непередбаченості туди, де це буде необхідно. Ти це зробиш. І не думай, що ти зможеш ухилитися від того, що тобі судилося. Поле непередбаченості контролює тебе, ти повністю у його владі. А це що таке?

Він поклав долоню на один з терміналів Едді – корабельного комп’ютера.

Зафод розповів йому.

– Що він зараз робить?

– Зараз він намагається приготувати чай, – чудово тримаючи себе в руках, відповів Зафод.

– Добре, – сказав прадідусь, – похвально. Гаразд, Зафоде, – повернувся він до правнука і підняв вказівного пальця, – я не знаю, чи ти справді здатен успішно виконати своє завдання. Втім, гадаю, що ти не зможеш уникнути цього. Зрештою, помер я дуже давно і почуваюся надто втомленим, щоб піклуватися цим так само ревно, як колись. Основна причина, чому я зараз вам допомагаю, полягає в тому, що мені нестерпна сама лиш думка про те, що ти і твої сучасні друзі виявилися такими безпорадними. Це зрозуміло?

– О, так, ми безмежно вдячні.

– Ага, і ще одна річ, Зафоде.

– Так.

– Якщо колись ти знову потребуватимеш допомоги, ну, якщо опинешся у біді і чекатимеш на чиюсь простягнуту руку...

– Так?

– Будь ласка, навіть не сумнівайся – я тобі не допоможу і забирайся під три чорти.

Не пройшло й секунди після останніх слів, як між сухорлявою рукою привида і комп’ютером спалахнула дуга яскравого світла, привид зник, кімнатою попливли клуби диму, а космічний корабель “Золоте серце” гайнув у безодні часу і простору, залишаючи за собою неміряні відстані.