Єретики Дюни

***

До ночі, яка на цих географічних широтах Гамму настає швидко, залишалося майже дві години. Громаддя хмар затіняло Твердиню. За наказом Люцілли Дункан повернувся на внутрішній дворик, де мав відбути інтенсивний сеанс самостійної практики.

Люцілла стежила за гхолою з галереї, з якої вперше його побачила.

Дункан виконував восьмикратні бойові обертання, розроб­лені Бене Ґессерит. Кидав своє тіло на траву, перекочувався, перевертався з боку на бік, зривався вгору, а тоді падав униз.

«Гарний приклад цілковито випадкових ухилянь», — подумала Люцілла. Вона не побачила в його рухах жодної усталеної схеми, а швидкість була блискавичною. Йому майже шістна­дцять стандартних років, він уже близький до плато своїх можливостей у прана-бінду.

Ретельно контрольовані рухи його тренувальних вправ стільки всього розкрили! Він швидко відгукнувся, коли вона вперше запровадила ці вечірні сеанси. Перший крок Таразиних інструкцій виконано. Гхола її полюбив. Це безсумнівно. Прив’язався до неї, як до матері. І цього вдалося досягти, не завдавши йому серйозного ослаблення, хоч як Теґ непокоївся стосовно цього.

«Моя тінь на цьому гхолі, але він і не прохач, і не залежний послідовник, — запевнила вона сама себе. — Теґ даремно турбувався через це».

Ще цього ранку вона сказала Теґові:

— Хай що диктують йому сильні сторони, він продовжує поводитися вільно.

Подумала, що Теґові слід би зараз побачити його. Ці нові тренувальні рухи були значною мірою власним витвором Дункана.

Люцілла придушила схвальний вигук від особливо спритного стрибка, який переніс Дункана майже на середину дворика. Гхола розвинув нервово-мускульну рівновагу, яка за певний час припасується до психологічної рівноваги, не меншої, ніж у Теґа. Культурний вплив такого здобутку викликатиме благоговійний острах. Глянь на всіх, хто інстинктивно віддав свою вірність Теґові, а через Теґа — Сестринству.

«Мусимо подякувати за це Тиранові», — подумала вона.

До Лето ІІ жодна поширена система культурних узгоджень не втримувалася достатньо довго, щоб наблизитися до рівноваги, яку Бене Ґессерит вважали ідеалом. Саме ця рівновага — «пропливання вздовж леза меча» — зачарувала Люціллу. Тому вона так беззастережно віддалася проєктові, цілісного взірця якого не знала і який вимагав від неї виконання того, що викликало інстинктивне відторгнення.

«Дункан такий юний!»

Наступний крок, якого вимагало від неї Сестринство, був чітко окреслений Таразою: сексуальний імпринтинг. Ще цього ранку Люцілла стояла перед дзеркалом оголена, добираючи міміку та рухи тіла, які мала б використати, щоб виконати Таразин наказ. Ввівши себе у стан спокою, бачила, що її обличчя скидається на лик доісторичної богині кохання — щедрої тілом і обітницями розкоші, які змусять збудженого чоловіка кинутися в її обійми.

У роки навчання Люцілла бачила древні статуетки Першочасів, маленькі кам’яні фігурки жінок з широкими стегнами та обвислими грудьми, які обіцяли достаток молока для немовляти. З власної волі Люцілла могла створити юнацьку симуляцію цієї стародавньої форми.

У дворику під Люціллиною галереєю Дункан на мить зупинився. Здавалося, що він обдумує подальші рухи. За мить кивнув сам собі, високо підстрибнув і обернувся у повітрі, приземлившись на одну ногу, як газель, тоді відштовх­нувся нею і закрутився у піруеті, що більше скидався на танець, ніж на бій.

Люцілла стиснула губи в тугу лінію рішучості.

Сексуальний імпринтинг.

«Таємниця сексу — це зовсім не таємниця», — подумала вона. Його корені заглиблюються у саме життя. Це, звичайно, пояснювало, чому перше наказане їй Сестринством спокушання закарбувало в пам’яті чоловіче обличчя. Розпорядниця схрещення казала їй, що цього слід очікувати й не перейматися через це. Але Люцілла усвідомлювала, що сексуальний ім­принтинг — обосічний меч. Можна навчитися пливти вздовж леза меча, а можна й порізатися об нього. Інколи те чоловіче обличчя з першого наказаного спокушання непрохано поверталося до її свідомості. Люцілла почувалася збентеженою через це. Спогад так часто з’являвся у вершинний момент близькості, і потрібні були значні зусилля, щоб його приховати.

«Це тебе зміцнює», — запевняли її Розпорядниці схрещення.

А все ж бували миті, коли вона відчувала, наче перетворила на тривіальність те, що мало зостатися таємничою містерією.

Люціллу накрило почуття гіркоти через те, що вона мусила зробити. Вечори, коли вона стежила за тренуваннями Дункана, були наймилішою порою дня. Розвиток юначих м’язів показував виразний прогрес у наростанні м’язової чутливості та нервових зв’язків — усі чудеса прана-бінду, якими славилося Сестринство. Та наступний крок майже постав перед нею, і вона не могла більше заглиблюватися у спостереження за своїм підопічним.

Знала, що ось-ось має прийти Майлс Теґ. Дунканове тренування знову переміститься до кімнати вправ з більш смертоносною зброєю.

Теґ.

Люцілла знову замислилася про нього. Не раз відчувала, що він приваблює її по-особливому, вона відразу це розпізнала. Імпринтерка мала цілковиту свободу у виборі партнерів схрещення, за умови відсутності вищих зобов’язань чи протилежних наказів. Теґ був старим, та записи підказували, що його чоловіча сила збереглася. Вона, звичайно, не зможе залишити дитину, однак уже навчилася давати цьому раду.

«Чому ні?» — питала вона себе.

Її план був украй простим. Довершити імпринтинг на гхолі, а тоді, узгодивши свої наміри з Таразою, зачати дитя від хороброго Майлса Теґа. Уже розпочала на практиці вступне спокушання, але Майлс не піддався. Якось пополудні в роздягальні поруч зі збройною кімнатою вона у відповідь зіткнулася з його ментатським цинізмом.

«Дні моїх схрещень закінчилися, Люцілло. Сестринство мусить удовольнитися тим, що я вже йому дав».

Теґ, одягнений лише в чорне тренувальне трико, протер спітніле обличчя рушником і вкинув його у кошик. Не дивлячись на неї, сказав: «А зараз ти б не зволила мене покинути?»

Бачив наскрізь її увертюри!

Вона мала б цього очікувати, бо Теґ був тим, ким був. Та все ж знала, що пізніше може спокусити його. Жодна Превелебна Мати її вишколу не може зазнати поразки, навіть із ментатом, таким сильним, як Теґ.

Люцілла якусь мить нерішуче постояла, її розум автоматично планував, як обійти цю першу відмову. Щось її зупинило. Не гнів, що її відштовхнули, не віддалена можливість, що він справді може бути невразливим на її підступи. Гордість і можливий провал (така можливість зоставалася зав­жди) не мали з цим нічого спільного.

Гідність.

Теґ був сповнений спокійної гідності, а вона мала вичерпне знання про те, що його відвага й доблесть уже дали Сестринству. Не до кінця певна власних мотивів, Люцілла відвернулася від нього. Можливо, причиною була прихована вдячність Теґові з боку Сестринства. Тепер спокушання Теґа було б приниженням не лише для нього, а й для неї самої. Не могла змусити себе до такого вчинку, хіба що за прямого вищого наказу.

Коли стояла на галереї, частина цих спогадів затьмарювала її чуття. У тіні при вході до Збройного Крила щось ворухнулося. На мить можна було розгледіти Теґа. Люцілла сильніше вхопилася за поруччя і зосередилася на Дунканові. Гхола припинив свої контрольовані перевороти через травник. Стояв спокійно, глибоко дихав, зосередивши увагу на Люціллі. Вона побачила піт на його обличчі та темні плями на блакитному комбінезоні.

Перехилившись через поруччя, Люцілла гукнула:

— Це було дуже добре, Дункане! Завтра я почну вчити тебе нових комбінацій зі стопами.

Ці слова вирвалися у неї без попереднього обдумування, і вона відразу розпізнала їхню суть. Вони були призначені не гхолі, а Теґові, що стояв у затіненому переході внизу. Вона казала Теґові: «Дивись! Ти не єдиний, хто вчить його смертоносних умінь».

Тут Люцілла збагнула, що Теґ укарбувався в її психіку глибше, ніж вона мала б допустити. Спохмурнівши, перевела погляд на високу постать, що з’явилася із затіненого переходу. Дункан уже біг до башара.

Люцілла саме зосередилася на Теґові, коли її блискавкою пронизала реакція, викликана основоположними рефлексами Бене Ґессерит. Етапи цієї реакції пізніше можна було описати так: «Щось недобре! Небезпека! Теґ — не Теґ!» Та в реактивному спалаху жоден із цих етапів на набував окремої форми. Вона рефлективно вдалася до найсильнішого Голосу, на який тільки була спроможна.

— Дункане! Вниз!

Дункан упав і розпластався на траві, його увага зосередилася на нібито Теґові, що виходив зі Збройного Крила. У руках чоловіка був лазеростріл польової моделі.

«Лицепляс! — подумала Люцілла. Лише надготовність виявила їй його. — Один із цих нових!»

— Лицепляс! — гукнула Люцілла.

Дункан, відштовхнувшись ногами, рвонув убік, злетів угору, перевернувся у повітрі на щонайменше метровій висоті. Швидкість його реакції вразила Люціллу. Не знала, що якась людина може так швидко рухатися! Перший постріл із лазеростріла пройшов під Дунканом, коли він, здавалося, ширяв у повітрі.

Люцілла зістрибнула з галереї, вхопившись у польоті за підвіконня нижнього поверху. Ще не встигла зупинитися, як її рука метнулася і знайшла дощову ринву, — пам’ятала, що вона там є. Тіло вигнулося дугою, вона знову полетіла вниз і вхопилася за підвіконня ще нижчого поверху. Розпач гнав її, хоча вона знала, що не встигне.

Щось затріщало на стіні над нею. Вона побачила, що повітря розрізає скерована в її бік розплавлена лінія. Метнулася вліво, перевертаючись і падаючи на травник. Приземлившись, одним поглядом охопила сцену навколо, наче у спалаху розуміння.

Дункан рвонув до нападника, роблячи ухиляння і перевороти, — неймовірне повторення його тренувань. Швидкість його рухів!

Люцілла помітила нерішучість на обличчі фальшивого Теґа.

Кинулася в бік лицепляса, відчуваючи думки цього створіння: «Їх двоє проти мене!»

Та все ж поразки можна було уникнути, і Люцілла знала це, навіть коли бігла. Лицеплясу достатньо було перемкнути свою зброю на режим повного вогню з близької відстані. Міг би змережити весь простір перед собою. Крізь таку оборону не проб’ється ніхто. Вона обнишпорювала свідомість, відчайдушно шукаючи способу подолати напасника, однак побачила, що з грудей фальшивого Теґа здіймається червоний дим. Червона лінія бігла вгору навкіс, по мускулах до руки, яка тримала лазеростріл. Рука відпала, наче уламок, відбитий у статуї. Плече з вибухом крові відділилося від торса. Постать звалилася, її оповив ще червоніший дим і кров. Вона наче розчинялася, розпадалася на шматки, всі кольору темної засмаги й червіні з синім відтінком.

Зупинившись, Люцілла відчула характерний запах феромонів лицепляса. Дункан підійшов до неї. Глянув над мертвим лицеплясом на рух у переході.

Слідом за мертвим Теґом з’явився інший. Люцілла розпі­знала, що це — справжній Теґ.

— Це башар, — промовив Дункан.

Люцілла відчула легкий приплив задоволення від того, що Дункан так добре засвоїв урок ідентифікації: як пізнати своїх друзів, навіть якщо бачиш їх фрагментарно. Вказала на мертвого лицепляса:

— Понюхай його.

Дункан утягнув повітря.

— Так, піймав. Але він був не дуже доброю копією. Ледь його побачивши, я відразу збагнув, хто це.

Теґ вийшов на дворик з тяжким лазерострілом при лівому плечі. Права рука міцно тримала цівку і спусковий гачок. Оббіг поглядом дворик, тоді зосередився на Дункані і врешті на Люціллі.

— Забери Дункана всередину, — сказав він.

Це був наказ полководця на полі битви, людини, яка покладається лише на вище знання того, що слід робити в нагальній ситуації. Люцілла підкорилася, нічого не питаючи.

Дункан мовчав, коли вона вела його за руку повз криваве м’ясо, що зосталося від лицепляса, а тоді до Збройного Крила. Лише опинившись усередині, озирнувся на просяклу кров’ю купу і спитав:

— Хто його впустив?

«Не “як він сюди потрапив?”», — зауважила вона. Дункан уже проминув неістотні деталі, діставшись суті справи.

Теґ ішов попереду, ведучи їх до свого помешкання. Зупинився біля дверей, зиркнув усередину й кивком наказав Люціллі та Дункану йти слідом.

У Теґовій спальні панував густий запах паленої плоті, струменів дим, а найсильнішим був ненависний Люціллі сморід обвугленого барбекю: спечене людське м’ясо! Постать в одному з Теґових одностроїв лежала долілиць на підлозі. Впала туди з ліжка.

Теґ перекотив тіло носаком чобота, відкривши обличчя: витріщені очі, вищирені зуби. Люцілла пізнала одного з охоронців периметра, що, згідно із записами Твердині, прибули сюди разом зі Шванг’ю.

— Їхній головний агент, — промовив Теґ. — Патрін ним зайнявся, а потім ми натягли на нього один із моїх одностроїв. Цього вистачило, щоб ошукати лицеплясів, бо ми не дали їм змоги побачити обличчя перед нападом. Не мали часу зробити копію пам’яті.

— Ти знаєш про це? — Люцілла була вражена.

— Беллонда вичерпно мене проінформувала!

Зненацька Люцілла розгледіла глибше значення Теґових слів. Придушила раптовий вибух гніву.

— Як ти дозволив одному з них вийти на дворик?

Теґ відповів м’яким тоном:

— Тут мав доволі пильне заняття. Я мусив вибирати, і вибір виявився правильним.

Вона не намагалася приховати свій гнів.

— Вибір полягав у тому, щоб дозволити Дункану самому собі давати раду?

— Залишити його під твоєю опікою чи дозволити іншим напасникам пробратися всередину й закріпитися там. Ми з Патріном тяжко напрацювалися, очищаючи це крило. Роботи було по вуха. — Теґ зиркнув на Дункана. — Він дуже добре впорався завдяки нашому вишколу.

— Це… це створіння ледь не дорвалося до нього!

— Люцілло! — Теґ труснув головою. — Я розрахував час. Ви вдвох могли витримати там щонайменше хвилину. Я знав, що ти б перекрила дорогу цьому створінню і пожертвувала собою, щоб урятувати Дункана. Ще двадцять секунд.

Почувши Теґові слова, Дункан звернув сяючі очі на Люціллу.

— Ви б це зробили?

Коли Люцілла не відповіла, за неї відповів Теґ:

— Вона б це зробила.

Люцілла не заперечила. Та тепер згадала неймовірну швидкість, з якою рухався Дункан, блискавичні зміни його атаки.

— Бойові рішення, — промовив Теґ, дивлячись на Люціллу.

Вона погодилася. Як зазвичай, Теґ зробив правильний вибір. Та вона знала, що їй доведеться зв’язатися з Таразою. Прискорення прана-бінду в цьому гхолі перевершило все, чого вона очікувала. Завмерла, коли Теґ випростався у пов­ній готовності, скерувавши погляд на двері позаду неї. Люцілла обернулася.

Там стояла Шванг’ю, за нею Патрін з черговим тяжким лазерострілом при плечі. Люцілла зауважила, що дуло лазеростріла було скероване у Шванг’ю.

— Вона наполягала, — сказав Патрін. На обличчі старого ад’ютанта з’явився гнів. Глибокі зморшки обабіч уст вказували вниз.

— Дорога до південного бункера всіяна тілами, — озвалася Шванг’ю. — Твої люди не дають мені зробити огляд. Наказую тобі негайно скасувати це розпорядження.

— Ні, доки мої чистильні команди не закінчать роботи, — відповів Теґ.

— Там досі вбивають людей! Я це чую! — У голосі Шванг’ю з’явилася їдка нотка. Вона глянула на Люціллу.

— А ще ми там допитуємо людей, — промовив Теґ. Шванг’ю перевела погляд на нього.

— Якщо тут занадто небезпечно, ми заберемо цього… цього хлопця до мого помешкання. Негайно!

— Ми цього не зробимо, — заперечив Теґ. Його голос був негучним, але твердим.

Шванг’ю застигла від невдоволення. Кісточки Патрінових пальців, затиснутих на лазерострілі, побіліли. Шванг’ю перебігла поглядом по лазерострілі, зустрілася очима з Люціллою, в якій прочитала оцінювання. Дві жінки дивилися одна одній в очі. Теґ трохи почекав, тоді сказав:

— Люцілло, забери Дункана до моєї вітальні. — Кивнув на двері позаду себе.

Люцілла послухалася, весь час тримаючись так, щоб власним тілом загороджувати Дункана від Шванг’ю.

За зачиненими дверима Дункан сказав:

— Вона ледь не назвала мене гхолою. Справді сама не своя.

— Шванг’ю випустила дещо з-під контролю, — погодилася Люцілла.

Озирнулася довкола, оглядаючи Теґову вітальню. Вперше побачила цю частину його помешкання: внутрішню башарову святиню. Вона скидалася на її власне житло — та сама суміш упорядкованості та хаотичного безладу. Котушки для читання звалені купою на маленький столик поруч зі старомодним кріслом, оббитим м’якою сірою тканиною. Котушковий рідер відсунутий убік, наче його користувач вийшов на мить, збираючись невдовзі повернутися.

Чорний формений піджак башара лежав на твердому кріслі поблизу, на ньому — швацьке приладдя у малій відкритій коробочці. На манжеті піджака можна було розгледіти старанно залатану дірку.

Сам собі зашиває.

Такого вона від знаменитого Майлса Теґа не сподівалася. Якби раніше про це задумалася, то вирішила б, що це входить до обов’язків Патріна.

— Шванг’ю впустила напасників, чи не так? — спитав Дункан.

— Це зробили її люди. — Люцілла не приховувала гніву. — Вона задалеко зайшла. Угода з тлейлаксу!

— Патрін її вб’є?

— Не знаю, і мені байдуже до цього!

За дверима гнівно озвалася Шванг’ю, її голос був гучним і дуже виразним:

— Ми маємо просто чекати, башаре?

— Можеш іти, як тільки забажаєш. — Це був Теґ.

— Але ж я не можу ввійти до південного тунелю!

Шванг’ю говорила роздратовано. Люцілла чомусь була певна, що стара поводиться так навмисне. Що вона планує? Теґ мусить бути дуже обережним. Він вчинив мудро, показавши Люціллі прогалини в контролі Шванг’ю, але не дослідив ще всіх її ресурсів. Люцілла міркувала, чи не слід їй залишити Дункана тут і піти до Теґа.

— Можеш іти, але не раджу тобі повертатися до свого помешкання, — відповів Теґ Шванг’ю.

— Чому ні? — Голос Шванг’ю звучав так, наче для неї це було несподіванкою, справжньою несподіванкою, і вона не дуже добре це приховувала.

— Хвилиночку, — сказав Теґ.

Люцілла почула якісь далекі крики. Поблизу пролунав гучний вибух, тоді ще один, дальший. З одвірка Теґової вітальні здійнялася курява.

— Що це було? — Шванг’ю спитала надто голосно.

Люцілла перемістилася так, щоб стояти між Дунканом і стіною, яка прилягала до коридору.

Дункан пильно вдивлявся у двері, його тіло було готове до оборони.

— Перший вибух був тим, чого я чекав, — це знову Теґ. — А другий, боюсь, тим, чого не чекали вони.

Поблизу прозвучав свист, достатньо гучний, щоб заглушити все сказане Шванг’ю.

— Усе, башаре! — Патрін.

— Що відбувається? — зажадала Шванг’ю.

— Перший вибух, дорога Превелебна Мати, — це твоє помешкання, знищене напасниками. Другий вибух — це ми знищили напасників.

— Я саме отримав сигнал, башаре! — знову Патрін. — Маємо їх усіх. Спустилися з не-корабля човником, як ти й передбачав.

— Корабель? — Теґів голос був повний гнівної вимоги.

— Знищений у мить проходження через просторову складку. Ніхто не вцілів.

— Ви дурні! — заволала Шванг’ю. — Знаєте, що наробили?

— Я виконав наказ захищати цього хлопця від будь-якого нападу, — промовив Теґ. — До слова, хіба в цей час ти не мала бути у своєму приміщенні?

— Що?

— Полювали на тебе, коли підривали твоє помешкання. Тлейлаксу дуже небезпечні, Превелебна Мати.

— Я тобі не вірю!

— Пропоную тобі глянути самій. Патріне, пропусти її.

Слухаючи, Люцілла зрозуміла не лише вимовлені вголос слова, а й безмовні аргументи. Ментатові-башару довіряли тут більше, ніж Превелебній Матері, і Шванг’ю це знала. Її охопив відчай. Розумним було б підказати їй, що її житло знищене. Та вона могла не повірити. На чільне місце у свідомості Шванг’ю вийшла думка, що і Теґ, і Люцілла здогадалися про її участь у нападі. Годі й казати, скільки ще людей збагнули це. Патрін, вочевидь, знав.

Дункан вдивлявся у зачинені двері, ледь схиливши голову праворуч. На його обличчі вимальовувався зацікавлений вираз, наче він бачив крізь двері і справді стежив за людьми зовні.

Шванг’ю заговорила, якнайретельніше контролюючи голос.

— Не вірю, що моє приміщення зруйновано. — Знала, що Люцілла слухає.

— Є лише один спосіб упевнитися, — промовив Теґ.

«Спритно!» — подумала Люцілла. Шванг’ю не могла ухвалити рішення, не маючи певності, чи тлейлаксу не повелися по-зрадницьки.

— Тоді чекатимеш мене тут! Це наказ! — Люцілла почула шелест одягу Шванг’ю. Превелебна Мати вийшла.

«Дуже поганий емоційний контроль, — подумала Люцілла. Однак те, що вона довідалася про Теґа, стурбувало її не менше. — Він це зробив!» Теґ вивів Превелебну Матір з рівноваги.

Двері перед Дунканом розчинилися. Там стояв Теґ з рукою на клямці.

— Швидко! — наказав він. — Мусимо покинути Твердиню, перш ніж вона повернеться.

— Покинути Твердиню? — Люцілла не приховувала шоку.

— Швидко, кажу! Патрін приготував нам шлях.

— Але я мушу…

— Нічого не мусиш! Іди так. Підеш зі мною, інакше нам доведеться забрати тебе.

— Я справді думаю, що могла б узяти… — Люцілла не договорила. Перед нею постав новий Теґ, і вона знала, що він не погрожував би їй, якби не був готовий виконати цю погрозу.

— Гаразд, — погодилася вона. Взяла Дункана за руку і слідом за Теґом вийшла з його помешкання. Патрін стояв у коридорі, дивлячись праворуч від себе.

— Вона пішла, — сказав він. Глянув на Теґа. — Знаєш, що робити, башаре?

— Пат!

Досі Люцілла не чула, аби башар називав свого ординарця зменшеним іменем.

Патрін вищирився у блискучій повнозубій усмішці.

— Даруй, башаре. Хвилювання, знаєш. Ну, то залишаю вас. Маю виконати свою роль.

Теґ помахом показав Люціллі та Дункану коридор праворуч. Вона підкорилася і почула, як Теґ іде відразу ж за нею. Дунканова долоня в її руці була вогкою. Він вивільнив руку і, не озираючись, пішов поруч із Люціллою.

Двоє Теґових людей стерегли ліфт на силових підвісках при кінці коридору. Він кивнув їм.

— Нікого більше не пропускати.

— Добре, башаре, — відповіли вони в унісон.

Увійшовши в ліфт із Дунканом і Теґом, Люцілла зрозуміла, що вибрала сторону в суперечці, перебіг якої не до кінця розуміла. Відчувала рухи політики Сестринства як швидкий водний потік навколо себе. Зазвичай цей рух був лагідною хвилею, що омивала береги, та зараз вона передчувала могутній і нищівний приплив, що от-от накотиться на неї.

Коли вони опинилися в сортувальній камері південного бункера, Дункан заговорив.

— Нам усім слід мати зброю, — сказав він.

— Невдовзі матимемо, — відповів Теґ. — Сподіваюся, ти готовий убити кожного, хто намагатиметься нас затримати.