Єретики Дюни

***

Дункан намагався згадати, де він. Знав, що Тормса мертвий. З його очей ринула кров. Так, це він пам’ятав виразно. Вони ввійшли до темного будинку, і тут довкола них зненацька спалахнуло світло. Дункан відчув біль у потилиці. Удар? Він намагався ворухнутися, а м’язи відмовлялися слухатися його.

Пам’ятав, як він сидів на краю широкого травника. Там ішла гра — якийсь різновид боулінгу. Ексцентричні кулі відбивалися і летіли, ці рухи начебто не корилися жодній схемі. Гравцями були юнаки у звичному одязі… Ґ’єді Прайм!

— Вправляються, аби бути старими, — сказав він. Пам’ятав, що сказав це.

Його компаньйонка, молода жінка, глянула на нього байдужими очима.

— Лише старі мали б грати в ці ігри просто неба, — сказав він.

— О?

На це питання не було відповіді. Вона виставила його дурнем, обійшовшись найпростішим вербальним жестом.

«А наступної миті зрадила мене Харконненам».

То це був догхолівський спогад.

«Гхола!»

Він згадав Твердиню Бене Ґессерит на Гамму. Бібліотеку: голофото і трайдфото Герцога Атріда, Лето І. Теґова схожість із ним не була випадковою: Теґ трохи вищий, але має таке саме довге худорляве обличчя, ніс із високим переніссям, славетну Атрідівську харизму…

«Теґ!»

Він згадав останній шляхетний вчинок старого башара в ніч Гамму.

«Де я?»

Тормса привів його сюди. Вони йшли зарослим шляхом на околицях Айсая. Бароні. Не пройшли і двохсот метрів, як почав падати сніг. Мокрий липкий сніг. Холодний і жалюгідний сніг, від якого їм уже через хвилину зацокотіли зуби. Вони зупинилися, щоб підняти каптури й тісніше застебнути непроникні куртки. Стало краще. Та невдовзі споночіє. Стане куди холодніше.

— Тут попереду щось типу притулку, — сказав Тормса. — Перечекаємо там ніч.

Коли Дункан не відповів, Тормса додав:

— Тепло там не буде, але буде сухо.

Дункан побачив сірий обрис цього місця з відстані приблизно трьохсот кроків. Будівля заввишки десь у два поверхи вирізнялася на тлі брудного снігу. Він одразу розпізнав її, це був Харконненівський лічильний пост. Тут спостерігачі лічили (а інколи вбивали) людей, які проходили повз. Його збудовано з місцевої глини, перетвореної на одну гігантську цеглину. Технологія цього перетворення зводилася до простого прийому: спершу з глини робили брикети, а тоді обпалювали їх широкоствольним вогнеметом. Такі ж вогнемети Харконнени використовували, щоб тримати під контролем натовпи.

Коли вони підійшли ближче, Дункан побачив залишки пов­ноохопного захисного екрана з бійницями для вогненних пік, націлених у тих, хто наближався. Хтось давно вже знищив цю систему. Рвані діри в сітці поля частково заросли кущами. Але бійниці для вогненних пік зоставалися відкритими. О так, щоб можна було бачити, хто наближається.

Тормса зупинився і прислухався, пильно вивчаючи довкілля.

Дункан глянув на стару лічильну станцію. Добре пам’ятав такі будівлі. Те, що здіймалося перед ним, було як деформована поросль, що проклюнулася з первісної насінини циліндричної форми. Поверхню випечено до стану скловидного покриття. Бородавки та випуклості видавали місця, де стався перегрів. Тисячолітня ерозія залишила дрібні подряпини, але первісна форма вціліла. Він глянув угору й помітив стару підйомну систему на силових підвісках. Хтось нашвидкуруч прилаштував блок і линву для підйому.

Тож вилом у повноохопному екрані зроблено недавно.

Тормса зник у цьому отворі.

Наче повернуто перемикач — і видіння у Дункановій пам’яті змінилося. Він був у бібліотеці не-кулі разом із Теґом. Проєктор висвітлював серію краєвидів сучасного Айсая. Думка про сучасність викликала в нього якесь дивне відлуння. Бароні було сучасним містом, якщо вважати сучасністю лише технологічну відповідність нормам цього часу. Усі перевезення людей і матеріалів здійснювалися транспортом на силових підвісках, і всі колії проходили високо вгорі. Не було входів на рівні землі. Він пояснив це Теґові.

Цей план утілився в місто, що використовувало кожен квадратний метр вертикального чи горизонтального простору для інших цілей, а не переміщення товарів і людей. Усі входи до транспортної системи були таких розмірів, щоб протиснулися універсальні транспортні капсули, — не більше.

— Ідеальними формами були б циліндри з пласкими дахами для ’топтерів, — сказав Теґ.

— Харконнени віддавали перевагу квадратам і прямокутникам.

Це була правда.

Дункан пам’ятав Бароні з ясністю, від якої била дрож. Силові колії пронизували міський простір, мов червоточини: прямі, заокруглені, вигнуті під косими кутами… вгору, вниз, вбік. Як не лічити прямокутного абсолюту, нав’язаного Харконненівським капризом, Бароні збудовано за демографічно-­інженерним критерієм: максимальна заселеність при мінімальних витратах матеріалів.

— Плаский дах був єдиним простором у цьому клятому місті, де людина могла почуватися людиною! — Він згадав, як казав це Теґові та Люціллі.

Угорі містилися пентхаузи, сторожові пости при всіх краях, при майданчиках для ’топтерів, при входах з нижчих рівнів, довкола всіх парків. Люди, що мешкали нагорі, могли забути про тілесну масу, яка корчилася по сусідству, відразу ж під ними. Нагору не діставався жоден запах чи звук із цього стовпотворіння. Слуги мусили скупатися і перевдягтися в санітарний одяг, перш ніж увійти.

Теґ мав питання.

— Чому ж ці людські маси погоджувалися жити в такому скупченні?

Відповідь була очевидною, і він пояснив її. Зовнішній простір був небезпечний. Міська влада доклала сил, щоб він здавався ще небезпечнішим, ніж був насправді. Крім того, мало хто знав про краще життя назовні. Єдине краще життя, про яке вони знали, було нагорі. А єдиним шляхом угору була принизлива догідливість.

«Так буде, і ніщо не можна з цим зробити!»

Ще один голос пролунав у черепі Дункана. Він виразно його чув.

Пол!

«Як дивно», — подумав Дункан. У передзнанні була пиха, схожа на пиху ментата, що міститься в його найламкішій логічній структурі.

«Я ніколи досі не вважав Пола пихатим».

Дункан вдивлявся у своє обличчя в дзеркалі. Часткою свідомості зрозумів, що це був догхолівський спогад. Зненацька з’явилося інше дзеркало, а в ньому обличчя. Теж його, але інакше. Смагляве й заокруглене, проте почало вже набувати гостріших рис, які мало б, якби дозріло. Заглянув у власні очі. Так, це були його очі. Чув колись, що його очі описували як «печерних мешканців». Були глибоко посаджені під бровами й над високими вилицями. Йому казали, що складно визначити їхній колір — темно-сині вони чи темно-зелені? — хіба що під прямим освітленням.

Так сказала жінка. Він не пам’ятав цієї жінки.

Спробував простягти руку й торкнутися свого волосся, але руки не слухалися. Тоді згадав, що його волосся висвітлили. Хто це зробив? Стара жінка. Волосся не було більше шапкою темних кучерів.

Герцог Лето дивився на нього з дверей обідньої кімнати на Каладані.

— А тепер ми їстимемо, — промовив Герцог. Ці слова були б королівським наказом, але від пихатості їх урятувала легенька усмішка. Вона наче говорила: «Хтось мусив це сказати».

«Що діється з моєю головою?»

Пам’ятав, як він слідом за Тормсою входив туди, де вони мали зустрітися з не-кораблем. Так казав Тормса.

Це був великий будинок, масивне громаддя в нічній темряві. Довкола вищої будівлі кілька менших надвірних прибудов. Усі вони здавалися заселеними. Всередині чулися голоси і звуки машин. У вузьких вікнах не видно було облич. Усі двері зачинені. Коли вони минали більшу прибудову, Дункан відчув запахи куховарства. Це нагадало йому, що того дня вони їли тільки сухі смужки чогось шкірянистого, Тормса назвав це «дорожньою їжею».

Вони ввійшли до темного будинку.

Спалахнуло світло.

З очей Тормси ринула кров.

Темрява.

Дункан глянув на жіноче обличчя. Раніше він бачив уже схоже: окремий трайд, кадр, вирізаний з довгої послідовності голофото. Де це було? Де він це бачив? Майже овальне обличчя з ледь розширеним чолом, яке порушує досконалість його кривизни.

— Мене звати Мурбелла, — сказала вона. — Ти цього не пам’ятатимеш, але ділюся цим у мить, коли тебе позначаю. Я вибрала тебе.

«Пам’ятаю тебе, Мурбелло».

Зелені очі, широко розставлені під дугами брів, — ось що було найголовнішим на цьому обличчі. Спостерігач помічав їх першими, залишивши на потім підборіддя і маленький ротик. Уста були повними, він знав, що, коли господиня спокійна, вони віддимаються.

Зелені очі зазирали йому в зіниці. Як холодно вони дивилися. Яка в них сила.

Щось торкнулося його щоки.

Він розплющив очі. Це був не спогад! Це відбувалося з ним. Відбувалося в цю мить!

Мурбелла! Вона була тут і покинула його. А тепер повернулася. Він згадав, що прокинувся оголеним на м’якій поверхні… на постелі. Руки пізнали, що це постіль. Просто над ним роздягнена Мурбелла, зелені очі вдивляються в нього з моторошною пильністю. Вона торкається його в багатьох місцях одночасно. З її губ випливає тихе бриніння.

Він відчуває швидку ерекцію, болісну у своїй твердості.

У нього не зостається жодних сил для опору. Її руки просуваються по його тілі. Її язик. Бриніння! Оповила його звідусіль, її губи торкаються його. Пипки її грудей мазнули його по щоках, по грудях. Побачивши її очі, він розпізнав у них свідомий замір.

Мурбелла повернулася і робила це ще раз.

Над її правим плечем він розгледів проблиск широкого пласкляного вікна — а за цим бар’єром Люціллу та Бурзмалі. Сон? Бурзмалі притис долоні до пласкла. Люцілла стояла, схрестивши руки, з виразом обличчя, в якому змішувалися лють і цікавість.

— Мої руки — вогонь! — пробурмотіла йому в праве вухо Мурбелла.

Її тіло закрило обличчя за пласклом. Він відчував вогонь усюди, де вона його торкалася.

Зненацька його мозок охопило полум’я. Приховані місця всередині нього ожили. Він побачив червоні капсули, що пропливали йому перед очима, мов низка блискучих ковбасок. Відчув гарячку. Був переповненою капсулою, всередині його свідомості спалахнуло збудження. Ці капсули! Він знав їх. Вони були ним самим… були…

Усі Дункани Айдаго, первинний оригінал і серійні гхоли, впливли до його свідомості. Лускали, як стручки з насінням, відкидали всяке існування поза самими собою. Побачив себе, чавленого великим червом з людським обличчям.

«Будь проклятий, Лето!»

Чавлений, чавлений і чавлений… знову й знову.

«Будь проклятий! Проклятий! Проклятий!..»

Він помирав під сардаукарським мечем. Біль вибухнув яскравим блиском, поглинутим темрявою.

Він помирав у катастрофі ’топтера. Помирав під ножем убивці-Рибомовки. Помирав, помирав і помирав.

І жив.

Його залило стільки спогадів, аж він здивувався, як міг усі їх помістити. Солодкі пахощі новонародженої донечки в його руках. Мускусний аромат пристрасної коханки. Букет найкращого даніанського вина. Задихані зусилля у тренувальній залі.

Аксолотлеві контейнери!

Згадав виринання з них раз у раз: яскраві вогні та м’які механічні руки. Руки повертали його, і несфокусованим поглядом новонародженого він бачив велику груду жіночої плоті — монструозну у своїй майже нерухомій масивності… лабіринт темних трубок, що сполучали її тіло з гігантським металевим резервуаром.

Аксолотлевим контейнером?

Він задихався під тиском низки пам’ятей, що одна за одною напливали в нього. Усі ці життя! Усі ці життя!

Тепер він згадав, що прищепили йому тлейлаксу: глибинну свідомість, яка чекала лише моменту спокушення його ім­принтеркою Бене Ґессерит.

Та це була Мурбелла, а вона не з Бене Ґессерит.

Але вона була тут, під рукою, і тлейлаксанська схема запанувала над його реакціями.

Дункан почав тихо наспівувати й торкнувся її, рухаючись зі спритністю, яка шокувала Мурбеллу. «Він не повинен бути таким чулим! Не повинен відповідати так!» Його права рука тріпотіла на губах її вагіни, а ліва пестила основу її хребта. Водночас вуста ніжно просувалися їй по носі, до губ, до заглибини під лівою пахвою.

І весь цей час він тихо наспівував у ритмі, що прокочувався пульсацією крізь її тіло, заколисуючи… ослаблюючи…

Вона спробувала відштовхнутися від нього, але він лише посилив її відповідь.

«Звідки він знав, що має торкнутися мене там цієї миті? І там! І там! Ох, Свята Скеле Дура, звідки він це знає?»

Дункан помітив, як напучнявіли її груди, побачив, що їй заклало носа. Пипки її грудей напружилися, ореоли довкола них потемніли. Вона зойкнула й широко розвела ноги.

«Велика Матроно, допоможи мені!»

Та єдина Велика Матрона, на допомогу якої вона могла сподіватися, була поза кімнатою, відгороджена від неї зачиненими дверима і пласкляним бар’єром.

Мурбеллу охопила енергія відчаю. Відповіла єдиним способом, який знала, торкаючи, пестячи, застосовуючи всі техніки, які так старанно вивчала впродовж довгих років учнівства.

Та на кожен її рух Дункан знаходив контрхід, а той викликав дику стимуляцію.

Мурбелла виявила, що вона неспроможна більше контро­лювати власні реакції. Відгукувалася автоматично, черпаючи з джерела знань, глибшого за її вишкіл. Відчула, як напружуються м’язи її вагіни. Відчула швидкий наплив вологи до піхви. Коли Дункан ввійшов у неї, почула свій зойк. Її руки, ноги, все тіло рухалося згідно з обома системами реакцій — добре завченим автоматизмом і глибшим, глибшим усвідомленням інших жадань.

«Як він зробив це зі мною?»

По гладких м’язах таза почали пробігати хвилі екстатичних спазмів. Вона відчула його негайну відповідь і сильний удар сім’явиверження. Це підсилило її відгук. Екстатичні пульсації судом у її піхві виривалися назовні… назовні… назовні. Екстаз оволодів усіма її чуттями. Побачила вибух білого сяйва в себе під повіками. Кожен мускул здригався від екстазу, якого вона досі собі не уявляла. Навіть не думала, що така насолода можлива.

Хвилі знову покотилися навсібіч, вириваючись назовні.

Знову й знову.

Вона втратила лік повторенням.

Коли Дункан зойкнув, зойкнула й вона, хвилі знову попливли назовні.

І знову…

Зникло відчуття часу та простору, зосталося лише це занурення в невпинну насолоду.

Вона хотіла, щоб це тривало вічно, і хотіла, щоб це припинилося. Таке не має відбуватися з жінкою! Всечесна Матрона не повинна такого переживати. Це були відчуття, які мали керувати чоловіками.

Дункан виринув із прищепленої йому схеми реакцій. Мав зробити ще щось. Не пам’ятав, що саме.

Люцілла?

Уявив, як вона лежить перед ним мертва. Але ж ця жінка не була Люціллою, це була… це була Мурбелла.

У нього зосталося вкрай мало сил. Відірвався від Мурбелли, спробував підвестися, зумів стати навколішки. Руки дрижали від незрозумілого хвилювання.

Мурбелла намагалася відштовхнути Дункана від себе, але його там не було. Розплющила очі.

Дункан стояв над нею на колінах. Вона гадки не мала, скільки часу минуло. Шукала в собі енергії, щоб сісти, але не змогла. Поволі повертався здоровий глузд.

Глянула Дунканові в очі, знаючи тепер, ким мусить бути цей мужчина. Мужчина? Тільки юнак. Але він робив таке… таке… Усіх Всечесних Матрон було попереджено: існує гхола, якого тлейлаксу озброїли забороненими вміннями. Цього гхолу слід убити!

До її м’язів приплив невеликий струмочок енергії. Вона припіднялася на ліктях. Переводячи подих, спробувала відкотитися від нього і знову впала на м’яку поверхню.

На Святу Скелю Дура! Цього самця не можна зоставити живим! Він був гхолою і міг робити речі, дозволені лише Всечесним Матронам. Хотіла його вдарити, а водночас хотіла знову притягти до свого тіла. Екстаз! Знала: зробить усе, про що він у цю мить її попросить. Вона зробить це для нього.

«Ні! Я мушу його вбити!»

Вона ще раз припіднялася на ліктях і з цієї позиції зуміла сісти. Її затуманений погляд перетнув вікно, дістався туди, де вона зачинила Велику Всечесну Матрону й провідника. Обличчя чоловіка залляв рум’янець. Лице Великої Всечесної Матрони було так само непорушним, як сама Скеля Дура.

«Як вона може просто так стояти, побачивши це? Велика Всечесна Матрона мусить убити цього гхолу!»

Мурбелла кивнула жінці за пласклом, хитнулася до зачинених дверей поруч із ліжком. Насилу зуміла відімкнути двері, тоді знову впала на постіль. Її очі вп’ялися в юнака, що стояв навколішках. На його тілі виблискував піт. На його любому тілі…

Ні!

Відчай зіштовхнув її на підлогу. Впала на коліна, а тоді, більше силою волі, ніж м’язів, підвелася. Енергія поверталася, але ноги її дрижали, коли вона намагалася обійти ліжко.

«Зроблю це сама, не задумуючись. Мушу це зробити».

Її тіло погойдувалося з боку в бік. Спробувала заспокоїтися. Замахнулася, завдаючи удару йому в шию. Вивчила цей удар під час довгих тренувань. Він розтрощив би йому горлянку. Жертва померла б від задухи.

Дункан легко ухилився від удару, але був повільним… повільним…

Мурбелла ледь не впала поруч із ним, та її втримали руки Великої Всечесної Матрони.

— Убий його, — простогнала Мурбелла. — Це перед ним нас застерігали. Це він!

Мурбелла відчула долоні на своїй шиї, пальці сильно натисли на нервові вузли за вухами.

Останнім, що почула Мурбелла, перш ніж знепритомніти, були слова Великої Всечесної Матрони:

— Ми нікого не вб’ємо. Цей гхола летить на Ракіс.