Єретики Дюни

***

Заняття у тренувальній залі не-кулі затяглося. Дункан, вправляючись у рухомій клітці, затявся, що тренування триватиме, доки його нове тіло не засвоїть сімох центральних наборів бойових реакцій на атаку з восьми позицій. Його зелений комбінезон потемнів від поту. Цей один урок зайняв два­дцять днів!

Теґ знав древню традицію, яку оживив тут Дункан, але під іншими назвами та в іншій послідовності. Не минуло й п’яти днів тренування, як Теґ засумнівався у вищості сучасної методики. Тепер був переконаний, що Дункан творить щось цілковито нове, перемішуючи старі вміння із завченими у Твердині.

Теґ сидів біля своєї контрольної консолі — водночас і як спостерігач, і як учасник. Консолі, що під час цього тренування керували небезпечними тіньовими силами, вимагали від Теґа ментального регулювання, та зараз вони здавалися йому знайомими, він вів атаку легко й часто з натхненням.

Люцілла, повільно закипаючи, час від часу заглядала до зали. Стежила, тоді мовчки виходила. Теґ не знав, що Дункан робить із імпринтеркою, але відчував, як пробуджений гхола грається зі своєю спокусницею, затягуючи гру. Здогадувався, що вона не дозволить довго цьому тривати, та це не входило до його сфери обов’язків. Дункан не був уже «надто молодим» для імпринтерки. В юному тілі приховувався зрілий чоловічий розум, що мав досить досвіду для власних рішень.

Дункан і Теґ провели тут увесь ранок лише з однією перервою. Теґа гриз голод, але він не хотів зупиняти заняття. Дунканові вміння здійнялися сьогодні на новий рівень, і він удосконалювався й далі.

Теґ, сидячи в нерухомій консольній клітці, розгорнув сили нападу в комплексному маневрі, вдаряючи зліва, справа та зверху.

Арсенал Харконненів містив силу-силенну екзотичної зброї та тренувальних інструментів, частина з них була відома Теґові лише з історичних записів. Зате Дункан знав їх усіх так добре, що Теґа це захоплювало. Мисливці-шукачі, налаштовані на пробивання силового щита, були частиною тіньової системи, яку вони зараз використовували.

— Вони автоматично вповільнюються, щоб пройти крізь щит, — пояснив Дункан своїм молодечо-старим голосом. — Надто швидкий удар щит, звісно, відіб’є.

— Щити цього типу майже вийшли з моди, — прокоментував Теґ. — У кількох суспільствах вони ще втрималися як різновид спорту, та в інших…

Дункан із блискавичною швидкістю виконав рипосту, яка скинула на підлогу трьох мисливців-шукачів, так їх ушкодивши, що для ремонту знадобилися б послуги техслужб не-кулі. Він знерухомив клітку і призупинив систему, перевівши її на холостий хід, а сам підійшов до Теґа. Дихав глибоко, проте легко. Дивлячись повз Теґа, Дункан усміхнувся і кивнув. Теґ обернувся, але побачив лише край Люціллиної сукні — сама вона вже їх покинула.

— Це наче поєдинок, — зауважив Дункан. — Вона намагається пробитися крізь мій захист, а я контратакую.

— Будь обережним, — промовив Теґ. — Вона повна Превелебна Мати.

— Я знав кількох таких свого часу, башаре.

Теґ укотре почувся розгубленим. Його попереджали, що йому доведеться пристосуватися до цього іншого Дункана Айдаго, та він не повністю розумів постійні ментальні вимоги такого пристосування. Вираз Дунканових очей цієї миті викликав неспокій.

— Наші ролі дещо змінилися, башаре, — сказав Дункан. Підняв з підлоги рушник, обтер обличчя.

— Я не певний, чи зможу ще чогось тебе навчити, — зізнався Теґ. А все ж хотів, щоб Дункан сприйняв усерйоз його попере­дження щодо Люцілли. Невже Дункан уявляв, що Превелебні Матері тих древніх часів були точнісінько такими ж, як теперішні жінки? Теґ вважав, що це малоймовірно. Сестринство, як і все живе, постійно розвивалося та змінювалося.

Для Теґа було очевидним, що Дункан ухвалив рішення про своє місце в комбінаціях Тарази. Дункан не просто чекав свого часу. Тренував своє тіло, щоб сягнути вершини, яку вибрав сам, і зробив власне судження щодо Бене Ґессерит.

«Зробив це судження на основі недостатніх даних», — подумав Теґ.

Дункан дав рушнику впасти і якусь мить придивлявся до нього.

— Дозволь мені самому вирішувати, чого ти можеш навчити мене, башаре.

Обернувся і, примруживши очі, глянув на Теґа, що сидів у клітці.

Теґ глибоко вдихнув. Почув слабкий запах озону, що струменів із цього незносимого Харконненівського обладнання, яке цокотіло собі, чекаючи у повній готовності повернення Дункана до дій. Та все перебивав гіркуватий запах поту гхоли.

Дункан чхнув.

Теґ принюхався, розпізнаючи всюдисущу куряву, підняту їхніми рухами. Інколи її легше було відчути на смак, ніж нюхом. Лужний смак. Над усім здіймався запах освіжувачів повітря і регенераторів кисню. У систему вбудовано аромат, виразно квітковий, але Теґ не міг розпізнати квітів. За місяць їхнього перебування тут куля набралася ще й людських запахів, що повільно додавалися до первісного набору — поту, кухні, повторно використовуваних відходів. Ці останні мали надокучливий запах, якого ніяк не вдавалося остаточно позбутися. Чомусь ці нагадування про їхню присутність здавалися Теґові дивно образливими. Він помічав, що принюхується і прислухається, чи не вторгнувся хтось чужий, шукає чогось ще, крім відлуння їхніх кроків і приглушеного металічного брязкання з кухні.

Його думки перебив голос Дункана.

— Ти дивна людина, башаре.

— Про що ти?

— Ця твоя надзвичайна схожість із Герцогом Лето. Таке ж обличчя. Він був трохи нижчим від тебе, але в усьому іншому…

Хитнув головою, думаючи про плани Бене Ґессерит, які приховуються за генетичними маркерами на обличчі Теґа: цей яструбиний вигляд, лінії зморщок і те внутрішнє, певність своєї моральної вищості.

Чи моральної і чи вищості?

Згідно із записами, які він бачив у Твердині (а Дункан був певний, що їх помістили там навмисно, щоб він їх знайшов), Теґова репутація була ледь не всесвітнім феноменом у всьому людському суспільстві цього віку. Під час битви під Марконом досить було ворогам довідатися, що Теґ особисто їм протистоїть, — і вони негайно ж запросили миру. Чи було це правдою?

Дункан глянув на Теґа у клітці консолі й поставив йому це питання.

— Репутація може бути чудовою зброєю, — промовив Теґ. — Часто запобігає надмірному кровопролиттю.

— А чого ти під Арбело пішов попереду своїх військ? — спитав Дункан.

Теґ здавався здивованим.

— Де ти про це дізнався?

— У Твердині. Ти міг загинути. Чому б це послужило?

Теґ нагадав собі, що в цій молодій плоті перед ним міститься незнана мудрість, яка, напевне, і спрямовує Дункана в пошуках інформації. Теґ здогадувався, що саме цей обшир невідомості робить Дункана особливо цінним для Сестринства.

— За попередні два дні під Арбело ми зазнали значних втрат, — сказав Теґ. — Я не зумів правильно оцінити страх і фанатизм ворогів.

— Але ризик…

— Те, що я йшов попереду, казало моїм людям: «Я ризикую разом із вами».

— Записи Твердині розповідають, що Арбело стало наслідком брудних підступів лицеплясів. Патрін казав мені, що ти наклав вето на пропозицію своїх радників, які умовляли тебе очистити планету, стерилізувати її та…

— Тебе там не було, Дункане.

— Я старався якомога більше довідатися. Тож ти, всупереч усім порадам, пощадив ворогів?

— Крім лицеплясів.

— А потім пройшов беззбройний крізь ворожий стрій ще до того, як вони склали зброю?

— Аби запевнити їх, що з ними не поводитимуться погано.

— Це було дуже небезпечно.

— Справді? Багато з них перейшло до нас, ставши учасниками останньої атаки на Кройнін, де ми розтрощили ворожі Сестринству сили.

Дункан пильно вдивлявся в Теґа. Цей старий башар не лише зовні нагадував Герцога Лето, а й мав таку саму Атрідівську харизму: навіть колишні вороги вважали його легендарною постаттю. Теґ казав, що походить від Ганіми з роду Атрідів, але за цим мусило стояти ще щось. Майстерний генетичний добір, проведений Бене Ґессерит, викликав благоговіння.

— А зараз повертаймося до вправ, — промовив Дункан.

— Не перестарайся.

— Ти забуваєш, башаре. Я пам’ятаю своє тіло так само молодим, як оце. Саме тут, на Ґ’єді Прайм.

— Гамму!

— Назву змінено, як і слід, але моє тіло досі пам’ятає оригінал. Тому мене й прислали сюди. Я це знаю.

«Звичайно, він знатиме», — подумав Теґ.

Відновивши сили під час короткого перепочинку, Теґ увів до атаки новий елемент і зненацька послав палючий промінь просто в лівий бік Дункана.

Як легко Дункан відбив цю атаку!

Він використовував дивно перемішані варіанти п’яти наборів реакцій, здавалося, відповідь творилася ще до того, як у ній виникала потреба.

— Кожна атака — пірце, що пролітає над нескінченною дорогою, — промовив Дункан. У його голосі не було й натяку на важке зусилля. — Коли пірце наближається, його слід відвернути й усунути.

Кажучи це, він відбив чергову атаку та перейшов у контрнаступ.

Теґова ментатська логіка відстежувала рухи в місцях, які він вважав небезпечними. Залежності та ключові колоди!

Дункан змінив позицію, щоб відбити атаку, випереджаючи її. Робив власні кроки, замість того щоб відповідати на чужі. Теґ був змушений вдатися до своїх максимальних можливостей, тіньові сили палали й мерехтіли, пролітаючи з одного кінця зали в інший. Постать Дункана в рухомій клітці звивалася, ткала дивовижний узор, танцювала у просторі між ними. Жоден із Теґових мисливців-шукачів чи палючих променів не торкнувся рухливої фігури. Дункан був над ними, під ними. Здавалося, він геть не боявся справжнього болю, який могли заподіяти ці знаряддя.

Ось він знову збільшив швидкість атаки.

Спалах болю прошив ліву руку Теґа від долоні, що лежала на керівній консолі, аж по плече.

Різко скрикнувши, Дункан вимкнув устаткування.

— Вибач, башаре. Твоя оборона була чудовою, та, боюся, вік тебе підвів.

Дункан ще раз перетнув залу і став над Теґом.

— Трохи болю, щоб нагадати мені про той біль, який я тобі заподіяв, — промовив Теґ. Потер здерев’яніле плече.

— Винувать у цьому гарячу мить, — сказав Дункан. — Наразі ми вже досить зробили.

— Не зовсім, — заперечив Теґ. — Недостатньо зміцнювати лише м’язи.

При Теґових словах Дункан відчув, як його тіло охопив насторожений неспокій. Наче його торкнулося щось хаотичне, недовершене, щось таке, чого йому не вдалося пробудити. «Воно чаїться у мені», — подумав Дункан. Мов стиснута пружина, яка чекає звільнення.

— Що б ти ще зробив? — спитав Дункан. Його голос звучав хрипко.

— Тут важить твоє виживання, — відповів Теґ. — Це все має на меті зберегти тебе й перевезти на Ракіс.

— З причин Бене Ґессерит, а ти кажеш, що не знаєш їх.

— Я не знаю їх, Дункане.

— Але ж ти ментат!

— Ментати потребують даних для творення проєкцій.

— Думаєш, Люцілла знає?

— Я не маю певності, але дозволь ще раз застерегти тебе щодо неї. Їй наказано забрати тебе на Ракіс приготованим до того, що ти мусиш там зробити.

— Мушу? — Дункан хитнув головою. — Хіба ж я не особистість, яка має право на власний вибір? Кого ти, думаєш, пробудив тут? Клятого лицепляса, спроможного лише виконувати накази?

— Хочеш сказати, що не поїдеш на Ракіс?

— Хочу сказати, що вирішу сам, коли знатиму, що я маю зробити. Я не найманий убивця.

— Думаєш, я ним є, Дункане?

— Думаю, що ти людина честі й гідний захоплення. Дозволь мені керуватися власними стандартами обов’язків і честі.

— Тобі дали ще один шанс на життя і…

— Але ти не мій батько, а Люцілла не моя мати. Імпринтерка? До чого вона має мене приготувати?

— Вона може й не знати цього, Дункане. Як і я, може знати лише частину проєкту. Знаючи, як діє Сестринство, у це можна повірити.

— Тож ви обоє просто повинні мене вишколити й доставити на Арракіс. Ось посилка, яку ви замовили!

— Цей світ дуже відрізняється від того, в якому ти народився, — промовив Теґ. — Як і за ваших часів, ми маємо Велику Конвенцію проти атомної зброї та псевдоатомного зіткнення лазеростріла зі щитом. Продовжуємо стверджувати, що атаки із засідки заборонені. Довкола порозкидувані шматки паперу, на яких проставлені наші імена, і ми…

— Але не-кораблі змінили підстави всіх цих трактатів, — перебив його Дункан. — Думаю, що у Твердині я достатньо добре вивчив історію. Скажи мені, башаре, навіщо син Пола замовляв у тлейлаксу моїх гхол — сотні мене! — впродовж усіх цих тисячоліть?

— Син Пола?

— Записи Твердині називають його Богом-Імператором. Ви називаєте його Тираном.

— Ох. Ми навряд чи знаємо, навіщо він це робив. Може, був самотнім, прагнув когось, хто б…

— Ви повернули мене, щоб я постав перед червом! — промовив Дункан.

«Справді тому?» — замислився Теґ. Він не раз обмірковував таку можливість, але це була тільки здогадка, не проєкція. Попри це, задум Тарази мусив приховувати щось більше. Теґ відчував це кожним нервом свого ментатського вишколу. Чи знала Люцілла? Теґ не плекав ілюзій, що зможе змусити до відвертості повну Превелебну Матір. Ні… йому доведеться тягти час, чекати, придивлятися і прислухатися. Так, очевидно, вирішив і Дункан — на свій лад. Це небезпечний курс, якщо він піде врозріз планам Люцілли!

Теґ хитнув головою.

— Я справді не знаю, Дункане.

— Але ти виконуєш накази.

— Бо я присягав Сестринству.

— Обмани, ошуканства — усе це порожні слова, якщо йдеться про виживання Сестринства, — процитував його Дункан.

— Так, я казав це, — погодився Теґ.

— Тепер я тобі вірю, бо ти це сказав, — промовив Дункан. — Та я не вірю Люціллі.

Теґ опустив підборіддя на груди. Небезпека… небезпека…

Куди повільніше, ніж колись, Теґ викинув зі своєї свідомості такі думки і пройшов процес ментатського очищення, концентруючись на тому, що вимагала від нього Тараза.

«Ти мій башар».

Якусь мить Дункан пильно вивчав башара. На обличчі старого помітні були зморшки втоми. Зненацька Дункан згадав старечий вік Теґа, замислився, чи немає у таких людей, як Теґ, спокуси вдатися до тлейлаксу і стати гхолами. Ймовірно, ні. Знають, що можуть стати тлейлаксанськими маріонетками.

Ця думка настільки заполонила Дунканову свідомість, змусивши його завмерти, що Теґ, здійнявши погляд, одразу це зауважив.

— Щось не так?

— Тлейлаксу щось зі мною зробили, щось таке, що ще не виявилося, — прохрипів Дункан.

— Саме цього ми й боялися! — Це озвалася Люцілла, що стояла у дверях позаду Теґа. Підійшла ближче, зупинилася за два кроки від Дункана. — Я чула. Ви обидва дали мені багато інформації.

Теґ швидко заговорив, сподіваючись так заспокоїти гнів, який відчував у ній.

— Сьогодні він опанував сім наборів реакцій.

— Він ударяє, як полум’я, — промовила Люцілла, — та пам’я­тай, що ми в Сестринстві пливемо, немов вода, і заповнюємо все. — Вона глянула на Теґа. — Чи ти не бачиш, що наш гхола вийшов за межі усталених наборів?

— Ані фіксованої позиції, ані усталеного набору, — сказав Дункан.

Теґ гостро глянув на Дункана, що стояв, здійнявши голову, відповідаючи на його погляд. Гладеньке чоло, ясні очі. Дункан напрочуд виріс за короткий час, відколи розбуджено його первісну пам’ять.

— Будь проклятий, Майлсе, — пробурмотіла Люцілла.

Але Теґову увагу повністю привернув Дункан. Усе юначе тіло, здавалося, струменіло новим різновидом життєвої енергії. Було в ньому те, чого не було раніше, — врівноваженість.

Дункан перевів погляд на Люціллу.

— Думаєш, що провалиш своє завдання?

— Звичайно, ні, — відповіла вона. — Ти й досі мужчина.

І подумала: «Так, у цьому юному тілі мусять пропливати гарячі соки, що спонукають до продовження роду. Справді, гормональні пальники неушкоджені та вразливі на збудження». Однак його постава в цю мить, те, як він на неї дивився, змусили її перевести свідомість на новий, енергозатратніший рівень.

— Що зробили з тобою тлейлаксу? — зажадала вона.

Дункан відповів із легковажністю, якої насправді не відчував.

— О Велика Імпринтерко, якби я знав, то сказав би тобі.

— Думаєш, ми в ігри граємо? — з натиском спитала вона.

— Я не знаю, у що ми граємо!

— Багато хто знає, що ми не втекли на Ракіс, як від нас сподівалися, — промовила Люцілла.

— А Гамму роїться від людей, які повернулися з Розсіяння, — сказав Теґ. — Їх достатньо, щоб перевірити всі можливості тут.

— Хто запідозрить існування загубленої не-кулі з Харконненівських часів? — спитав Дункан.

— Кожен, хто подумки зіставить Ракіс і Дар-ес-Балят, — відповів Теґ.

— Якщо вважаєш це грою, поміркуй про нагальність цієї гри, — промовила Люцілла. Обернулася на одній нозі, пильно глянула на Теґа. — А ти не послухався Тарази!

— Ти помиляєшся! Я зробив достеменно те, що вона мені наказала. Я її башар, і ти забуваєш, як добре вона мене знає.

Із різкістю, яка шокувала її та змусила замовкнути, у свідомості Люцілли закарбувалася витонченість Таразиних маневрів…

Ми пішаки!

Яку делікатність завжди виявляла Тараза, пересуваючи своїх пішаків. Люцілла не почувалася приниженою через усвідомлення того, що є пішаком. Це знання мали всі Превелебні Матері Сестринства завдяки народженню та вихованню. Навіть Теґ це знав. Не принижена, ні. Усе довкола неї стало більш значущим. Теґові слова викликали у неї благоговіння. Яким плитким був її дотеперішній погляд на сили, що оповили їх, зробивши своєю частиною. Наче досі бачила тільки поверхню збуреної ріки і лише час від часу зблиски підводних течій. Та зараз відчула потік і бентежне усвідомлення.

Пішаки — це витратні фігури.