Розбійник Пинтя у Заклятому місті

Розділ 11. ЗАКЛЯТЕ МІСТО

Найбільше здивувало мандрівців, коли вони опинилися під мурами Заклятого міста, що міська брама відчинена навстіж. Ба більше, її ніхто не пильнував. Замість вояків, що мали сидіти біля кованих воріт і перевіряти кожного, хто заходить до міста, порожніли тільки стражницькі будки. Проте тут не було не лише варти, а й тих, хто мав бажання сюди потрапити.

Наші мандрівники стояли перед відчиненими ворітьми самі. Згори над ними нависав величезний чорний стяг.

— Гей-го! Що б це означало? — задумався Пинтя. — Либонь, тут вирує якась моровиця. І це попередження для подорожніх.

— Мені вже ніяка чума не страшна, — криво осміхнувся Молибог.

Товариство все ще було приголомшене загибеллю Шарканя, настрій у всіх був невеселим. Особливо пригніченим виглядав лицар Чорної пір’їни. Адже смерть, якої він прагнув, забрала якраз того, кому так потрібне було життя. Хто тепер годуватиме гостинну Марійку й зеленого синочка-огірочка? «Чому все так несправедливо?» — не знаходив відповіді Молибог, похнюпивши голову в чорному шоломі.

Однак подорожани таки вирішили відвідати місто, заради якого перетерпіли стільки незгод і навіть утратили бойового товариша. Тож ватага поволі йшла брукованою вулицею, обережно озираючись довкола. Схоже, тут панувала цілковита пустка. Будинки стояли порожні, вікна були відчинені, але звідти не долинало ані найменшого звуку. Де-не-де звисали чорні прапори.

— Юдоль скорботи! — зітхнув навіть мертвяк. — Таке враження, ніби всі вимерли.

— Чаклунство! — загавкав Кудлош. — Гр-р-р!

— А бодай тобі! — дивувався Пинтя. — І заради цієї пустелі я перся аж на край світу?!

— Не на край світу, добродію, а з краю світу! — поправив його Прунслик.

— Та яка різниця, розумнику! — обурювався отаман. — Де ж та принцеса, що коли сміється, то з уст її вилітає ружа, а там, де вона ступає, виростає срібний сад? Чи ти мене, Церцерушко, здурила, як дітвака?

Парубійко витяг із-за череса свою картату хусточку, розгорнув її і подивився на маленьке пір’ячко, а точніше — на пушок, що лишився в нього від повітрулі. Він наблизив його до обличчя, солодко вдихнув забутий запах диво-красуні, але від лоскоту розбійникові закрутило в носі і він несподівано голосно чхнув. Пух піднявся в повітря і закружляв над його крисанею.

— От халепа! — вилаявся легінь і спробував зловити пір’ячко рукою. Але воно наче зумисне піднялося ще вище і подалося вперед.

— Ану, браття, поможіть! — Пинтя засоромився перед друзями, що втрапив у таку дурнувату ситуацію. Бо йому не хотілося втрачати єдиний спогад про повітрулю. Проте хоч як подорожні стрибали за пухом, той уперто вислизав їм із рук. Особливо кумедно підскакував Прунслик, який нагадував молодого цапка. Усі вже добряче змокріли, але пір’їнка усе ще летіла попереду.

— Тут щось не так, — мовив стиха Молибог. — Очевидно, вона нам про щось промовляє.

І справді, коли вони перестали ловити повітрулин пух, то спостерегли, що він веде їх за собою. Незабаром вони вийшли на майдан, до якого віялом сходилися всі вулиці. Тут кам’яниці були кількаповерховими, а по центру площі височіла Ратуша з чудовим балконом. На високій вежі розвівалося велетенське чорне знамено. З другого боку майдану здіймався величний собор з двома гострими готичними шпилями. Майже вся площа була прикрашена доладними скульптурами, що зображали різних людей, — переважно добре вбраних, із благородними обличчями.

Пір’їнка підлетіла до зачинених масивних дверей Ратуші і повільно опустилася додолу.

— Дійшли! — почухав Пинтя потилицю й одразу про всяк випадок сховав пух Церцерушки в хустинку. На диво, пір’ячко тепер було цілком слухняне. Поки мандрівці озирали дивні статуї, розбійник загупав п’ястуком по блискучих, начищених воском дверях у пишних бронзових оздобах.

— Ти ба! Як живі! — гавкнув Кудлош, обнюхуючи скульптури.

— Так, — погодився Молибог. — Мабуть, у цьому місті живе видатний майстер.

— Жив! — зітхнув Пинтя, бо на його грюкіт ніхто не озвався.

— Чим зобов’язані, панове? — раптом долинув згори голос, наче у мовця був закладений ніс.

Наше товариство задерло голови і побачило дивну постать на балконі Ратуші. Це був літній кругленький коротун у рожевому шовковому халаті й нічному ковпаку.

— Та, власне… — запнувся Пинтя від здивування. — Ми шукаємо принцесу Геремію.

— Принцесу Геремію? — перепитав чоловік.

— Так, ту, що коли сміється, то з її уст…

— Злітає троянда! — несказанно зрадів він. І раптом скривився, наче ковтнув оцту. — Тоді вам сюди! Гей, Іноше, відчиніть їм, це до мене! — він важко зітхнув і почалапав до кімнати.

За мить двері розчахнулися, і звідти вигулькнув насторожений погляд високого худого чоловіка у синьому камзолі з великим білим мереживним коміром і блискучими ґудзиками. Через рамено у нього тягся широкий жовтий пояс. Незнайомець мав іспанську борідку з маленькими вусиками, як і той, який щойно стояв на балконі.

— Прошу-с! — галантно вклонився незнайомець із гачкуватим носом і показав рукою на відчинені двері. Мандрівники зайшли один за одним і опинилися у пишно обставленій залі з гарно викладеною підлогою, де теж було чимало скульптур у повен людський зріст.

— Прошу-с! — знову повторив худий у білих панчохах чоловік і повів Пинтю з друзями вгору широкими мармуровими сходами, на яких спокійно міг розвернутися ратник на коні зі списом навперейми. Нарешті вони вийшли у довгий коридор з чудовими картинами і попрямували червоним килимом до останніх дверей із темної бронзи й гербом посередині у вигляді срібної троянди. І знову ніхто не трапив їм на очі. Таке враження, що в цьому велетенському палаці, окрім них, більше нікого й не було.

— А до кого ми йдемо, ласкавий пане? — наважився на запитання розбійник.

— До його Величності, — усміхнувся, зігнувши шляхетно голову незнайомець.

— О, яка честь! Даруйте, а ви тоді хто?

Ситуація потроху прояснювалася.

— Перший міністр його Величності Урбана Третього, — ще нижче схилив голову незнайомець і чудернацько вигнув ногу в поклоні.

Коли вони увійшли до урочистої зали з дзеркальними стінами та величезними вікнами, завішеними важкими, вишитими золотом портьєрами, з вигадливо вирізьбленими шафами та стільцями, коротун уже сидів на височезному троні, тримаючи в руках символи королівської влади: булаву і скіпетр. На його голові замість нічного ковпака блищала корона, надягнена трохи криво. Ніжки в черевиках зі срібними пряжками у формі серця він тримав на ослінчику, аби вони не звисали в повітрі й не ганьбили його Величності.

Гості теж спробували вклонитися так, як хвилю перед цим зробив перший міністр, але вийшло напрочуд кумедно. А Прунслик, коли підскакував, то так зачеберяв ногами, що заплутався і гепнувся на підлогу. Однак шляхетний король вдав, що нічого не помітив, як і належить вихованому монарху.

— Любі гості! Я маю приємність вітати вас у славному Заклятому місті! — озвався гугнявим голосом правитель. — Вибачте, у мене нежить, — додав він і голосно висякався у білосніжний носовичок. — Отож, що ви за одні, з якого царства і що прийшли просити?

Але нашим мандрівникам як заціпило, вони не могли вимовити й слова, бо стежили за обличчям короля. А воно в нього начебто ділилося на дві половини.

Права постійно усміхалася, тягнучи кутик губ догори, а ліва — навпаки: була переповнена гримасою жалю, а кутик уст опускався додолу. Виходило щось незбагненне.

— Ваше Величносте, — нарешті опанував себе Пинтя і по-молодецьки підкрутив гострі вусики, які носили лише хвацькі кавалеристи. — Ми, так би мовити, люди лісу, але до мандрів охочі. Прибули здалека. Можна сказати — з іншого світу. А все через те, що начувані про красу вашої доньки — принцеси Геремії і хочемо на власні очі засвідчити їй свою прихильність і шану.

— О, пане….

— Пинтя, — підказав розбійник.

— О, як ви, пане Пинтю, вмієте говорити! Яка натхненна орація! — одна половина обличчя короля усміхнулася, а інша просльозилася. — Одразу видно, що ви шляхетного роду і можете вказати своїх предків хоч би й до тридцять другого коліна. Як і ваші милі друзі!

При цих словах отаман критично озирнув свою ватагу і був зворушений великодушністю короля. Бо вигляд його побратимів був пародійний: лицар в обладунках і шоломі з закритим забралом, аби не злякати монарха, Прунслик у подертому мисливському зеленому костюмі, вовкодав із закрученим бубликом хвостом і він, вбраний за верховинським звичаєм у колись білі ногавиці та сорочку, шкіряні постоли та вишитий кептар. Усі вони були втомлені, запорошені і брудні, як справжні лицарі з великої дороги.

— Справа виглядає ось як: ви зможете побачити принцесу Геремію, якщо виконаєте мою умову, — обличчя короля кривилося у різних гримасах. Не можна було визначити достеменно — він зараз розсміється чи розплачеться.

— Добре, ваша Величносте, кажіть умову! — твердо мовив Пинтя. Не даремно ж вони сюди припхалися за стільки миль!

— Ні, спочатку, мій люб’язний, забожіться, що її виконаєте! — помахав пальцем з коштовним перснем король і почав чекати, що скаже гість.

Ватаг перезирнувся з побратимами.

— Виконаю, якщо це в моїх силах, — погодився розбійник.

— Тобто спробуєте виконати! — заплескав у долоні коротун. — Присягніть честю лицаря!

— Присягаю всіма пеньками Чорної полонини! — мовив Пинтя, хоча відчув на плечі крижану долоню Молибога, який, певно, застерігав його від скороспілого рішення.

— Яка дотепність! Оце златоуст! Я ще такої присяги не чув! — опецьок зліз із трону і попрямував до прибульців. За ним тяглася довга червона мантія, підбита хутром, яка могла б накрити з головою трьох таких монархів. Він підійшов і кожному простяг руку. Навіть потис лапу Кудлошу. Видно, він був у доброму гуморі, не зважаючи на суперечливі гримаси.

— А ви, я бачу, крутого замісу! Справжнісінькі грабіжники з битого шляху! Молодчаги! Ха-ха-ха! — він зайшовся диким реготом, що перейшов у гикавку.

Прогикавшись, король нарешті повів далі:

— Для мене велика честь запросити вас, бувалих у бувальцях людей лісу, на королівську вечерю! — він знову хотів розреготатися, але тепер настала черга тієї половини обличчя, яка відповідала за плач. Тож він розплакався.

З такого дива наші мандрівці тільки очі повитріщали, не ладні здобутися бодай на слово.

— Кх-кх, ваша Величносте, а чому в Заклятому місті висять чорні прапори? — прокашлявся несміливо отаман, коли вони повсідалися за важезний королівський стіл, оздоблений химерним різьбленням.

Перший міністр приніс велику супницю з найтоншої японської порцеляни, наповнену пахучим бульйоном із найгладкіших голубів.

— А вам хіба невідомо? — заусміхалася права половина короля. — Принцеса Геремія померла, — мовив володар, і ліва його половина одразу залилася сльозами.

— Як померла?! — підскочили гості, як вжалені. — Що це ви, на Бога, за нісенітниці верзете?! Ви ж казали, що ми зможемо її побачити!

— Так! — посміхнулося півкороля, мов хитра лисиця. — Вона лежить у склепі нашого собору, і ви не тільки її побачите, а й виконаєте мою умову.

— Чи я не в божевільні? — схопився за бартку отаман.

— Боже милосердний, це була пастка! Я так і знав! — заквилив Прунслик.

— І що за умова? — глухо проказав Мандрівний вояк.

— Е-е, мої любі, давайте за вечерею не будемо говорити про клопоти, — заплакало півкороля. — Голодне черево нічого не чує. Я хочу, аби ви трохи відпочили з далекої дороги. До того ж супчик цілком охолоне. А він неймовірно смачнючий! Пригощайтеся, будь ласка! Беріть, що вам до вподоби! У нашому царстві голодний лише той, хто лінується їсти! — тут права частина обличчя правителя розпливлася в широкій посмішці.

Оскільки наші мандрівці вже забули, коли востаннє їли, то одностайно вирішили, що король має рацію. Будь-яку ситуацію краще обмірковувати на повний шлунок. Навіть найнеприємнішу.

Розділ 12. НЕСПОДІВАНА УМОВА

Після королівської вечері, від самої згадки про яку хочеться проковтнути від насолоди язика, щойно перший міністр Інош прибрав посуд (невже він сам готував ці вишукані страви?), король дістав турецьку срібну люльку з довгим чубуком, що впирався йому ледь не в коліно, і закурив, пригостивши тютюнцем і Пинтю.

— Отож ваша умова! — нагадав незворушний Молибог.

— Так-так, ви побачите мою доньку, але за це мусите простояти біля неї нічку, — усміхнулося пів-короля.

— Отакої! Що за дивна потреба?!! — вигукнув Пинтя.

— Я — людина темна в чарах! Тож сам, далебі, не відаю, — заплакала друга половина короля. — Але це була остання воля моєї доньки. А вона в мене завжди вирізнялася багатою уявою.

Він гучно висякався в мереживну хустинку.

— А чого вона віддала Богові душу? — прогавкав Кудлош.

— Цього ніхто не знає. Одного дня Геремія прийшла з прогулянки срібним садом, в якому зазвичай поралася під вечір, сказала, що зле почувається, злягла і… більше не встала, — король так залився сльозами, що й весела його половинка скривилася. — Єдине, що попросила моя лебідонька, аби знайшовся такий лицар, який би цілу ніч простояв біля її труни.

— Дивне бажання, — затягнувся люлькою Пинтя і випустив цілу хмару диму.

— Чаклунство! — гучно брехнув пес і його гавкіт відбився у високій білій стелі з маленькими ліпленими янголиками по куточках. — Ненавиджу чаклунів, хай їм всячина! Гр-р-р!

— Так-так, славний лицарю, — скрушно похитав головою король і погладив вовкодава по загривку. — Це очевидне чаклунство. Саме тому я неодмінно хочу здійснити волю єдиної донечки. Цей обов’язок лежить на мені. Адже в мене більше нікого нема.

Дружина померла при пологах. І це дівчатко було моєю єдиною втіхою, — півкороля знову зарюмсало.

— Не журіться, ваша Величносте! Тільки їсти, спати й баляндраси точити — це не для нас. Як не втнемо якоїсь геройської штуки, то й світ нам немилий! — хитро примружив око Пинтя. — Ще сеї ночі бажання принцеси Геремії буде сповнене!

— Ви обіцяєте? — заусміхалася друга половина правителя.

— Бий мене пропасниця, коли брешу! — гупнув по столу кулаком опришко.

— Чесна самовпевненість свідчить про вашу внутрішню силу. Я знав, що розбійники — ґречні люди, але не думав, що аж настільки! — блиснули, як у кота, королівські очі. — Але ж я вам не сказав головного: цього поки що нікому не вдалося.

— А то чому?

— Бо всі, хто лишається на ніч у склепі, під ранок обертаються на камінь, — витер сльози король.

— Що?! — разом вигукнули мандрівники, а в Пинті навіть люлька з рота випала.

— Так ось хто є тим неперевершеним скульптором у вашому місті! — прогудів у шоломі Мандрівний вояк.

— Так, ті статуї, якими ви можете милуватися на кожному кроці, це безталанні лицарі, що забагли виконати бажання принцеси, — зітхнув король. — Ми вже навіть не маємо, куди їх ставити. Врешті-решт, у нас практично не лишилося живих чоловіків. Тому ми такі раді гостям, — знову зацвіла посмішкою половина королівського обличчя.

Настала мовчанка, оскільки ошелешені подорожні ніяк не могли прийти до тями. Прокляття! Це була пастка, з якої вони не бачили виходу.

— А що відбувається в склепі протягом ночі? — запитав Прунслик. І його запитання було вельми доречне. — Невже ніхто нічого не підгледів бодай упівока?

— Хех! — покивав Урбан III пальцем із перснем-печаткою. — Ви, я бачу, тертий калач! За умовою принцеси Геремії, вона має опинитися з добровольцем сам на сам. Склеп той у підземеллі церкви, вхід до нього відчиняється зверху кам’яною лядою. Вона повинна бути щільно зачинена. Інакше нічого не вийде.

Король розповів, що раніше було чимало охочих врятувати принцесу. Адже всі марили її вродою. Легенди про красу Геремії ширилися всіма тутешніми землями. Чимало до неї сваталося гожих юнаків, коли вона була ще живою. Але вона всім відмовляла. Казала, що вийде за того, якого покохає з першого погляду. Король уже зачав тривожитись, що донька ніколи не одружиться, тому дав наказ розвісити оголошення по дорогах, що найперша красуня королівства бажає бачити всіх самотніх чоловіків. Довга вервиця старих і молодих кавалерів посунула до палацу. Один за одним вони заходили до урочистої зали, але жодного разу принцеса Геремія не усміхнулася і з її уст не злетіла троянда.

При цих словах правитель зняв корону і витер хустинкою змокріле лисіюче чоло. Видно було, що він хвилюється, оповідаючи історію своєї доньки.

— І коли вже в нашому королівстві та й у сусідніх теж не зосталося ані парубка, ані вдівця, якого вона не бачила, Геремія раптово занедужала і через ніч померла, — тремтячими руками Урбан III налив собі у срібний келих вина і одним духом вихилив.

— А чи є у вас, ваша Величносте, жива і мертва вода? — несподівано запитав Молибог, і Прунслик із Пинтею розгублено перезирнулися.

— Хех, — усміхнулося півкороля. — Я чув про таку воду, але коли б я її мав, то хіба зараз не сиділа б поруч зі мною моя люба дитинонька.

— Я так і гадав, — зітхнув мертвяк, і отаманові стало так соромно, що він ладен був крізь землю провалитися. Адже саме живою і мертвою водою Заклятого міста вони піддурили Мандрівного вояка піти з ними у подорож. — Що ж, панове, — ще раз зітхнув чорний лицар, — сеї ночі піду вартувати я. Мені, на відміну від вас, уже нема чого втрачати. Будь-який кінець для мене бажаний.

Засоромлені побратими навіть не знайшлися, що відповісти, і, похиливши голови, розглядали своє запорошене взуття.

Молибог піднявся і, гримаючи обладунками по кахляній підлозі із візерунком у вигляді трояндових кущів, почвалав до дверей.

Коли він вийшов, усі важко зітхнули. Навіть король, який нічого не втямив.

— Дивний у вас приятель, — мовив господар. — Навіть у королівських покоях шолома не знімає.

— Він не дивний, а… золотий, — Пинтя й собі налив вина і видудлив одним махом. — А ми — ниці брехуни! Шахраї з великої дороги! Підлі мерзотники! Лайдаки! Дурисвіти!

— Може, пане Пинтю, вам накапати бальзаму на цукор? — стривожився Урбан III. — Мені часом теж хочеться полаяти себе найприкрішими словами! Але коли прикладуся до зіллячка, то минає.

Отаман тільки заперечливо похитав головою.

Коли стемніло, товариство у супроводі короля і першого міністра подалося до собору. Це був дивовижної краси храм із величними розписами та фігурами святих. Але найбільше вражала в ньому кількість статуй, що зображали чоловіків різного віку, статури і становища. Одні з них були у багатих шатах, інші бідні і босі. Це були переважно ті, хто бачив Геремію ще живою. В її красу вони закохувалися з першого погляду. А як почули, що омріяна вродливиця померла, то забажали її врятувати. Однак нікому це не вдалося. їхні закам’янілі постаті мусили витягати зі склепу мотузками. А коли у всьому королівстві залишився тільки міністр і король, то всіх обернених у камінь залишали просто у підземеллі.

Урбан III із найпершим радником припідняли у правому куті собору за металеве кільце ляду, витесану з грубого каменя і майже непомітну для сторонніх. Спустивши драбину, принесену з собою, вони зі свічками в руках поволі заглиблювалися під землю. За ними спускалися мандрівники.

Склеп був величезний, адже тягнувся під усім собором. Король ішов і запалював по ходу прикріплені до стін смолоскипи. Підземне приміщення поволі освітлювалося. Всюди стриміли статуї нещасних, що насмілилися випробувати долю. Окремі з них стояли, інші лежали пластом, тож нашим прибульцям доводилося через них перелізати. Враження було моторошне, особливо якщо згадати, що це живі люди, обернені в камінь. Довкола все було запорошено і наші мандрівники важко дихали.

Посеред склепу на широкому кам’яному столі лежала скляна прозора труна. У ній покоїлася принцеса у білому святковому вбранні нареченої. Угледівши доньку, король одразу почав голосно плакати і сякатися в хустинку.

Але те, що побачили побратими наступної миті, зробило їхні круглі очі ще круглішими. Бо красуня Геремія виявилася… чорною як сажа.

— Бігме, як вугіль! — гойкнув Пинтя. — Вона що — муринка?

Тут півкороля залилося такими сльозами, що ватага стала побоюватися, аби їх у цьому підземеллі не затопило.

— Проклятущі чари обплутали її. Коли Геремійка вмирала, то чомусь чорніла. А коли спустила дух, то вже була темна, як щітка сажотруса.

— Дивна недуга, — почухав потилицю Пинтя. — Може, яка-небудь холера?

Якби не чорнота, то принцеса й справді була гарна, як лялька. Вона мала ніжне личко, тонкі брови і правильної форми ніс, повненькі губенята. Одне слово, було за чим зітхати усім цим її шанувальникам, які тепер безживно стояли і лежали біля непорушної пасії. В її темному волоссі жаром виблискувала золота прикраса у формі стріли.

— То що, братове, обіймемося про всяк випадок на прощання? — загув у шоломі із добротної криці Молибог, і по спині його друзів пробігли мурахи.

— Вибач, друже, за прикрість, — поплескав його по льодяному плечі Пинтя, і вони стисли один одного в міцних обіймах. — Сподіваюся зранку почути від тебе, що тут за безлад ночами коїться. Адже ти, на відміну від інших, маєш вагомий козир для принцеси.

Пинтя йому непомітно підморгнув. Далі Молибог підняв своїми ручиськами у залізних рукавицях Кудлоша і потряс над собою. Пес гавкнув і лизнув забрало. Настала черга прощатися з Прунсликом, але того у склепі не виявилося. Мабуть, обачний мисливець заховався від решти ще в соборі. Король із першим міністром потисли лицареві правицю і побажали успіху.

А тоді всі мовчки подалися вервицею до драбини. За кілька хвилин вони піднялися нагору і витягли її за собою. Кам’яна ляда гучно опустилася, піднявши стовп пороху, і шлях до відступу було відрізано. У склепі запанувала суцільна тиша. Було чутно тільки, як потріскують смолоскипи, час від часу скапуючи на землю вогняними краплями живиці.

Розділ 13. НІЧ ПЕРША

Король надав гостям окремі опочивальні, але вони вирішили спати разом. Тим паче, що Кудлош приліг на килимку, а Прунслика вони так і не знайшли. Та, знаючи про його попередню втечу, товариші за нього не вельми хвилювалися. Можливо, це було в його ситуації найрозумніше: накивати п’ятами до тітоньки. Якщо Пинтю зв’язувало слово лицаря, то мисливець був сам собі пан.

— А де, до речі, ваші жінки? — запитав отаман, згадавши про Прунсликову тітоньку, коли вони перед сном прощалися з королем. — Чоловіків обернули на камінь, але ж повинні десь бути їхні сестри, дружини, матері?

Урбан III пильно на нього глипнув і жалісливо скривився:

— їх поїли дракони, уявляєте?

— Усіх?! — здивувався Пинтя.

— Усіх до ноги! Тут, на Скляній горі, живе цілий виплодок цих тварюк, вони постійно залітали до Заклятого міста, поки не пожерли всіх мешканців, окрім мене і першого міністра.

— А чому ж вас пошкодували?

— Якби вони з’їли й нас, то наше королівство перестало б існувати. Тобто вважалося б цілком вимерлим. І тоді сюди могли б преспокійно заселитися песиголовці чи велети. А вони значно гірші сусіди для драконів, ніж ми.

Про песиголовців Пинтя вже знав від Молибога. Це були істоти з людським кремезним тілом і великими собачими головами. «Щось середнє між Кудлошом і Мандрівним вояком», — подумав про себе розбійник і всміхнувся. Щоправда, людинопси були набагато агресивніші за всіх мешканців Закрайсвіття. Час від часу вони набігали на тутешні краї, і тоді від них не було порятунку. Зупинити їхню навалу могла хіба що кривава січа, в якій брали б участь усі місцеві чоловіки. У такому побоїщі колись загинув Молибог. А про велетів розбійник почув уперше.

— Вони живуть далеко звідси — на високих горах, — чи то всміхався, чи то плакав король. — Вони такі великі, що наше мініатюрне королівство їм не цікаве. Дракони для них були б у кращому разі, як ящірки, а люди — як комашки.

— І що тепер зостається робити драконам? — гавкнув з червоного килимка Кудлош, який вже, здавалося, задрімав. — Що вони будуть їсти?

— А цього, мої дорогенькі, я не знаю, — розвів руками король. — Це вже не мій клопіт! Усіх, кого можна, вони пожерли! Хіба що… — раптом спинився він.

— Прунслик! — вгадав його думку розбійник. — От неборак! Хотів утекти від закляття, а вгодить у драконячу пащеку.

— Бідний Прунслик! — заскімлив пес.

Але наші мандрівці були такі потомлені, що на довге співчуття їх не вистачило. Вони засинали просто на місці. Адже протягом цього неймовірно тривалого дня їм довелося пережити стільки пригод: і люту борню з Мідним биком, і втечу від Вогняного дощу, і, нарешті, дізнатися таємницю Заклятого міста. Вони просто валилися з ніг від утоми. Тому вельми розумним рішенням було відправити на чати до мертвої принцеси Молибога, який ніколи не втомлювався.

Король із першим міністром перенесли розбійника з крісла, на якому він заснув просто під час розмови, до високого м’якого ліжка з рожевим балдахіном. У такому королівському ложі отаман ще ніколи не спав. Кудлош уже бачив сни, час від часу нервово сіпаючись. Йому, певно, снилися погоні й небезпеки. Друзі спали міцно, а тому не могли розчути, як за стіною за часину хтось почав голосно реготати, а відтак пролунав гучний плач.

Тим часом Прунслик виявився не таким тюхтієм, як про нього думали. Ні-ні, він не для того здійснив другу втечу, аби знову втрапити до драконячих пазурів. Мисливець перечекав, сховавшись поміж різьбленими дерев’яними лавами у соборі, поки все товариство пішло на нічліг до Ратуші, а тоді обережно рушив слідом.

Але найцікавіше, ясна річ, відбувалося у підземеллі.

Молибог, що сидів поміж танцюючих відблисків смолоскипів, гострив двосічного меча. На широкому лезі біля руків’я було вибито гасло: «Чого не гоять ліки — гоїть залізо». Зі зворотного боку напис був інший: «На тиранів!». Це був девіз шляхетного роду, чиє ім’я тепер так старанно приховував чорний лицар. Причепивши меча до пояса, він сперся на спис і тяжко задумався.

Так Молибог непорушно пробув годину чи дві, не відчуваючи ніякої незручності. Зазвичай так він проводив усі ночі. Тільки цього разу вояк міркував про щось особливо гірке, бо його обличчя, яке й так ніколи не було веселим, тепер набуло трагічного виразу.

Молибог згадував своє життя, що ділилося на дві такі несхожі половини. У першій — він був благородним лицарем, який квапився на допомогу кожному, хто покличе. Не одну січу витримав, боронячи рідний край від ворогів. Згадав Мандрівний вояк і ту криваву битву, в якій вони відстояли королівство, але втратили майже весь цвіт лицарства. На грудях у нього були три жахливі рани від ударів списами, що їх йому завдали песиголовці. Від сторонніх очей ці зяючі отвори приховували обладунки.

Пригадав вояк і про своє нещодавнє буття, коли він став володарем Мертвого лісу. Скільки невинних життів загубив він намарно! Адже помста його була сліпа й безглузда, вона нічого не могла змінити. Тепер це Молибог гірко усвідомлював. Чим він був кращий за тих нападників, від яких раніше боронив людей? Думав чорний лицар про те, чого більше у своєму житті вчинив: доброго чи лихого? І здавалося йому, що зла таки було більше. Від цього й насуплювалися його кошлаті брови, а поміж ними залягала різка глибока зморшка.

Тим часом навіть у склепі стало чутно, як дзиґарі на міській вежі вибили дванадцяту годину. «Ще вісім годин», — зітхнув лицар і знову заглибився у невеселі думи. За себе він не журився. Адже давно звикся з думкою, що нічого в його долі не зміниться. І навіть коли Пинтя його піддурював піти з ними до Заклятого міста, Молибог був майже певний, що живої і мертвої водиці тут не дістане. Просто обридло йому в Мертвому лісі — і край. Та він і не шкодував, що пішов з отаманом. За цей час багато чого відчув по-новому. «Покірного доля веде, а непокірного — тягне!» — згадав він уголос давню мудрість.

— Ти тут? — раптом пролунав ясний голос і з відкритої труни висунулася тендітна чорна рученька.

— Так, принцесо, я тут, — усміхнувся Молибог. Мертвяки його не страшили.

— Поможи мені встати! — попросила Геремія, і чорний лицар допоміг їй піднятися. Принцеса сиділа в труні, охопивши коліна руками. У неї були заплющені очі. Крізь білосніжні шати чорніло її доладне гнучке тіло.

— Хто ти, лицарю? — взяла вона його за металеву рукавицю. — Ти мене боїшся, що вбрався у залізо?

— Ні, принцесо, я вас не боюся! Я завжди ходжу закований у панцир. Бо я — Мандрівний вояк, лицар Чорної пір’їни.

— То, може, ти знаєш, чому я стала чорною як ніч?

— На жаль, ні. Я не належу до занадто мудрих людей. Я думаю радше списом і мечем.

— Якщо ти мене розчаклуєш, я стану твоєю дружиною.

— Навряд чи, — зітхнув мертвяк. — Добре, що ви мене не бачите.

— Ти такий потворний? — усміхнулася принцеса і торкнулася його забрала. — Зніми свій шолом. Я хочу відчути риси твого обличчя.

Молибог секунду помислив, а далі зняв шолом із чорною страусиною пір’їною над золотим фамільним гербом.

— У тебе шляхетне лице, — мовила Геремія і провела пальцями по його губах. — Ти, певно, змерз, що такий холодний. Не бійся мене! Я тобі подобаюся?

— Так, принцесо, ви чарівні, — кивнув вояк. Бо справді, попри неприродну чорноту, принцеса могла слугувати за ідеал жіночої краси.

— Я хочу тебе поцілувати, — раптом промовила вона й обвила пещеними руками шию лицаря.

— Не думаю, що це гарна ідея, — зніяковів мрець, адже не цілувався ні з ким уже цілу вічність.

— Я відчуваю, як ти теплішаєш, — її руки вже знімали з нього нагрудні обладунки.

Вояк справді відчув, як в голові йому макітриться, а серце гупає, як навіжене. Це було щось незрозуміле.

— Боже, які рани! — торкнулася принцеса зяючих слідів від ворожих списів. — Ти, лицарю Чорної пір’їни, мужній воїн. Я хочу тебе утішити! Прихили свою голову до мене!

Мандрівний вояк був приголомшений. Він чекав чого завгодно, навіть поєдинку з чаклуном чи полчищами підземних страховиськ, — аж тут найпрекрасніша дівчина просить його цілунку. Те, що вона була мертва, його не лякало, адже він сам був небіжчиком.

І Молибог схилився до її чорного прекрасного личка. Ще мить — і їхні губи з’єдналися в поцілунку. Й одразу там, де мало бути серце, він відчув гострий біль, ніби туди штрикнули шилом, і по всьому його тілу розійшлося благодатне тепло. Він відчув, як поколюють пучечки його пальців у металевих рукавицях.

— Грім і блискавка! — вигукнув приголомшений вояк. — Я оживаю! Ви здійснили диво!

— Так, лицарю Чорної пір’їни, я тебе оживлюю. Подаруй мені ще один цілунок за це! — і вона потяглася губами до нього.

— Хай буде так! — погодився Молибог і схилив голову їй назустріч.

Але на цей раз Геремія не поцілувала його в уста, а припала до шиї.

— Тисячу громів! Що ви чините? — зойкнув лицар, бо принцеса своїми гострими зубками вп’ялася в його незахищене обладунками тіло. — Боляче!

— Тобі — боляче? — засміялася дзвінко. І він сам здивувався, що відчув біль.

— Ти ж лицар, воїн! Хіба ви не терпите біль під час смертельного бойовища?

І Молибог погодився, що вона має рацію. Геремія не переставала цілувати його в шию, аж доки він відчув, що коліна його надломлюються, а в голові повно туману.

— Я стомився, — промовив безсило він. — Мені треба прилягти!

— Приляж, мій солодкий, — відказала принцеса й уста її були забарвлені сукровицею. — А я тебе ще раз за це поцілую!

У лицаря так крутилося в голові, що він ледь не гепнувся на підлогу у залізних латах, наче лантух картоплі. Він схопився рукою за вологу стіну і поволі сповз додолу.

Принцеса схилилася над ним і ще раз поцілувала його в шию. На цей раз її поцілунок був особливо довгим. І поки він тривав, залізні черевики Молибога перетворювалися на камінні. Далі кам’яніли коліна і стегна. А Геремія все цілувала і цілувала його, поки на підлозі не простерлася кам’яна подоба лицаря Чорної пір’їни. Тепер він не міг ані поворухнутися, ні зітхнути. Його обличчя було цілком спокійне, кудись зникла навіть глибока зморшка між бровами. Схоже, нарешті Молибог знайшов свій вічний прихисток.

Після останнього цілунку принцеса витерла кривавого рота, промовила вголос: «Цілком порожній!» — і пхнула ногою кам’яного гостя. Лицар незворушно лежав. Натомість обличчя принцеси набуло свіжості, і якби не чорнота, то на ньому, певно, виступив би рум’янець. Вона роздивляла себе в маленьке люстерко, яке тримала в труні, хоча очі її були заплющені і навряд чи вона щось бачила.

Далі розчесалася срібним гребінцем, поправила золоту стрілку у лискучому, як воронове крило, волоссі й озвалася сама до себе:

— Сподіваюся, батечко не залишить мене завтра впроголодь, як минулого тижня! Це було нестерпно! Не можна ж так знущатися з рідної дитини. У цього лицаря кров була геть несмачна. Якби не голод, я б її нізащо не пила.

Після цього красуня лягла у домовину, склала руки на грудях і завмерла.

Розділ 14. ГАЛЕРЕЯ ГЕРОЇВ

Пинтя прокинувся від моторошного плачу за стіною. Хтось так ридма ридав, наче прощався із життям. Від цього жаского плачу розбійник зловив дрижаки. Він перехрестився, підняв голову і побачив біля стіни Кудлоша, який вищирив ікла і, здавалося, зараз кинеться на рожевий мур. Над ліжком із шовковими завісами на стіні висів гобелен, що зображав сцену королівського полювання на оленя. Згори картини яснів вишитий напис: «Здогадатися треба самому, як поводитись в домі чужому».

Парубійко схопився на ноги і зі здивуванням помітив, що його хтось увечері роздягнув. Плач раптово урвався. Розбійник накинув на полотняну сорочку барвистий кептарик, заправив за черес пістолі, вхопив бартку і, свиснувши на пса, обережно відчинив двері. У довгому коридорі нікого не було. Приятелі почали скрадатися до сусідніх покоїв.

Була вже ясна днина. Крізь великі вікна било сонячне проміння. Видно, вони проспали довгенько після важкого вчорашнього дня. Біля високих білих двійчастих дверей Пинтя зупинився і припав до них вухом. Не було чутно ані шереху.

«Дивно» — гмикнув легінчук і зиркнув на Кудлоша, що нюшив довкола. Аж раптом двері розчахнулися, мало не збивши з ніг вивідників. В останню мить вони встигли відхилитися. На порозі стояв король. Він був у ковпаку з китицею і блакитному шовковому халаті, по якому навскоси було виткано золотих чоловічків.

— Що ви тут робите? — приголомшено спитав Урбан III. — Чи вам памороки забило?

— Та власне… — запнувся Пинтя. — Хотіли побажати вашій величності доброго ранку!

— Гм… Які чемні! — заусміхалося півкороля. — Ну то бажайте!

— Це ваша опочивальня? — запитав розбійник після шанобливого поклону.

— Так! Я тут проводжу свої ночі. Останнім часом безсонні, — скривилася друга половина короля.

— А чи можна подивитися? Я ще ніколи не бачив, яка на вигляд королівська спальня! — схитрував легінчук.

— Та ж ви ночували у покоях самої королеви!

— Ого! — присвиснув розбійник. — Цю неймовірну подію треба затямити!

— Відколи дружина померла, я часто туди запрошую найпочесніших гостей. Чого кімнати будуть стояти порожні?

— Ваша величносте, а ви нічого не чули? — наважився Пинтя на відвертість.

— Що ви маєте на увазі? — насторожився король.

— Плач! Безутішний невгамовний плач.

— Зайдіть до мене! — раптом посерйознішав Урбан III і міцно зачинив за ними двері.

Королівська спальня була майже така сама, як опочивальня королеви. Тільки замість рожевого кольору тут все було пофарбовано у голубий. А гобелен на цілу стіну зображав полювання на ведмедя. Щоправда, напису на ньому Пинтя здалеку не прочитав, а поцікавитися навпрошки розбійник посоромився. Король посадив отамана в гарне крісло із вигнутими білими ніжками і бильцями.

— Отож ви все-таки її почули! — заходив нервово по кімнаті монарх, тереблячи на шиї золотий ланцюг, оздоблений трояндами із зеленої яшми. — Я ж її просив бути ввічливішою, коли приходять гості!

— Кого? — ледь не разом вигукнули Пинтя з Кудлошем.

— Мою покійну дружину! — упав у таке ж крісло із синіми квіточками на білій спинці король. — Розумієте, відколи померла наша донька, моя кохана почала з’являтися до мене щоночі. Ніяк не може примиритися зі смертю Геремії. А ви ж знаєте жінок! Вони не тримаються золотої середини, а впадають у крайнощі!

Він зітхнув і почав хусточкою витирати сльози, що заблищали на його лівій половині.

— То ви її не… — затнувся Пинтя. — Не поховали?

— Поховали, аякже! У нашому соборі з великими почестями ще сімнадцять років тому. І вона нас ніколи не турбувала. Приходила тільки вночі на іменини Геремії. Та ще на мертвецький Великдень іноді. Однак після смерті принцеси вона наче сказилася. Ходить до мене щоночі і не дає спати, — пошепки додав правитель, наче остерігався, що хтось їх почує. — Стала дратівливою, постійно скиглить, дорікає мені, що я не вберіг доньку. Я від таких нервів сам занедужав.

Король показав на своє обличчя, яке мінилося у гримасах.

— Воно перестало мене слухатись. Уявляєте, як це бути монархом, якому непідвладне навіть власне обличчя?! — тут його ліва половина знову зарюмсала. — Тому я так сподіваюся на вас, славний розбійнику! Якщо ви порятуєте Геремію, то всі ці жахіття враз припиняться. Я стану вашим боржником на ціле життя! — Він витягнув із шухляди секретера набитий шкіряний капшук. — Я знаю, чим вгодити таким бравим хлопцям! Заплачу дзвінкою монетою! Куди там грабункам у вашому лісі!

— Мерщій до Молибога! — загавкав Кудлош, коли таємницю нічного плачу було з’ясовано, і вони спохопилися, що за балачками забули про товариша, заточеного у підземелля.

Прихогіивши довгов’язого міністра Іноша, який ще позіхав і був схожий на настовбурченого птаха, вони попрямували до собору. На овиді здаля затемніли чотири постаті драконів, що наближалися збоку Скляної гори. Мандрівці заквапилися і невдовзі сховалися у величному храмі. Коли вони піднімали за металеве кільце кам’яну ляду, у Пинті від хвилювання аж спітніли долоні. За мить вони будуть стрибати від щастя, якщо почують хрипкий голос Молибога. Або навпаки: заціпеніють від жаху, як не побачать свого мовчазного побратима.

Однак, схоже, у склепі їхнього приходу не чекали. І поки вони спускалися легкою драбиною з кедрового дерева, до них ніхто не озвався.

— Кепські справи, — зітхнув король і посвітив великим трираменним свічником довкола скляної труни. — Вашого приятеля нема. Отож…

Він ще раз голосно зітхнув.

— Ось він! — гавкнув вовкодав. Він сперся лапами на кам’яну статую, що лежала вздовж стіни неподалік прозорої домовини з принцесою, і завив. Молибог розпростерся на землі, наполовину витягши з піхов меча. Видно, небезпека заскочила його зненацька, тож він не встиг оборонитися. По кудлатому писку Кудлоша збігла велика сльоза, але пес швидко злизав її язиком.

— Молибоже! — присів до нього Пинтя і поклав руку на кам’яне рамено. — Нарешті ти знайшов свій спокій, братку!

— Це був справжній воїн, — кивнув головою король. — Він ніколи не знімав своїх обладунків. Я всього раз одягав лати на парад, то мені такі мозолі на плечах натерло!

Однак ніхто не заусміхався на його жарт. Пинтя з Кудлошем скрушно мовчали. Про що вони думали у цю мить? Про несподіваний кінець земного життя свого безталанного побратима? Про таємниці, які він поніс із собою у вічність? Про добро і зло, що борються повсякчас? Про гідність, з якою треба дивитися в очі смерті? Про справедливість, що настигає караючою десницею зовсім не того, хто на це заслуговує?

— Пропоную занести вашого приятеля до Галереї героїв у Ратуші, — порушив мовчанку Урбан III.

Пропозицію короля було прийнято. І навіть дракони, що кружляли над Заклятим містом, здивувалися, коли побачили, як на дерев’яному візочку троє людських постатей і пес перевозять кам’яного лицаря. Останній здавався витвором найвправнішого скульптора. Щонайменша деталь була передана навдивовижу достовірно. Лише тепер приятелі роздивилися стражденне обличчя Молибога, таке характерне для шляхетної людини. Але чомусь не звернули уваги, що замість очних виямків мерця, до яких вони звикли, на них зупинили свій спокійний погляд кам’яні очі.

— Треба розгадати сю кляту таємницю, Кудлоше, — запустив пальці в густу темну чуприну Пинтя, коли вони удвох залишилися в Галереї героїв. — Мусить бути вихід, друзяко! Інакше незабаром тут бовванітимемо й ми!

Статуї славних лицарів, що їх обернули на камінь, розташували попід стінами великої зали Ратуші, на яких були викладені кольоровою мозаїкою ратні подвиги з минувшини Заклятого міста. Так що одне мистецтво гармонійно доповнювало друге.

Наче ілюстрації до картин, стовбичили тут старі воїни з довгими бородами у захисних кольчугах та відважні широкоплечі мужі у пишних накидках з кинджалами при боці, а то й зовсім безвусі юнаки у мисливських шапочках із соколиними перами. Одні мали довгі мечі, як Молибог, інші були озброєні списами та луками. Треті довіряли лише мушкетам і пістолям. Але ніхто з них не зміг подолати невідомого закляття. Мандрівний вояк вирізнявся серед них високим зростом і повним лицарським спорядженням. Посередині Галереї героїв бив невимовної краси водограй, зроблений у червоній мармуровій великій чаші з кам’яними дельфінами.

— Боже мій, Кудлоше! Скільки намарно пропало життів! — зітхнув Пинтя. — Це ж ціле військо! Якби я мав таку ватагу, то був би не отаманом розбійників, а…

— Королем? — засміявся Кудлош, вищиривши зуби.

— Ні, в королів, як бачу, життя невеселе.

— Пане отамане, — раптом почувся збоку тихенький голосочок.

Приятелі заклякли з несподіванки, а далі поволі обернулися. Проте за мить їхні обличчя розтяглися в усмішці. З-за постаті закам’янілого товстуна зі шпагою визирав… Прунслик.

— Гей-го! Цвях тобі в підошву, паскуднику! — засяяв, як нова монета Пинтя. — Один вояк пропав, зате інший з неба впав!

— Прунслику! — скочив йому на груди вовкодав. Від таких щирих проявів дружніх почуттів мисливець мало не гепнувся разом зі статуєю, за яку ховався.

— Я знаю, як розчаклувати принцесу, — блаженно водячи туди-сюди великими очиськами, заговорив мисливець, коли обтерся від Кудлошевих поцілунків. — Точніше, я знаю, хто це знає. А ще точніше — хто може це знати.

— Ясніше не скажеш, — заусміхався розбійник. — Але це вже принаймні хоч щось.

— Я пішов до своєї улюбленої тітоньки Пудермантель, що живе неподалік. Але там її не виявилось. Добре, що в неї залишилася крихта харчів. То я той-во — трохи підкріпився. Ех, якби ви знали, якого я натерпівся страху за цю самотню ніч! Краще вже бути з вами! — мовив Прунслик і задумався, чи не ляпнув чогось зайвого.

— Ну й дурило з тебе! То де ж розгадка закляття? — нетерпеливилося отаманові.

— Стривайте! Зараз докажу. Отож моя тітонька вельми полюбляє читати. Вдома у неї цілий склад книжок. Себто бібліотека. Є й грубі книжки, і дрібні. Є дуже давні. Оскільки спати я боявся, то я тойво…

— Почав читати? — квапив його Пинтя.

— Та нє, почав розглядати малюнки.

— І що ти там видивив?

— Білого щура!

— Білого щура?! — засміялися приятелі.

— Так, справжнього щура, який потайки гриз тітоньчині книжки. Це дуже вчений пацюк: він уже зжер сотні давніх фоліантів.

— Невже, Прунслику, ти його вполював? — гавкнув Кудлош.

— Ясна річ, що ні, — похнюпився мисливець-невдаха.

— Гр-р-р… — загарчав пес. — Я б показав йому, де раки зимують. Обожнюю ловити гризунів!

— Цур тобі, Прунслику! Я нічого не втямлю. До чого тут закляття принцеси? — знизав плечима Пинтя.

— Так-от, ми з цим щуриком розбалакалися. (Так мені принаймні не було лячно самому.) Я йому навіть заварив чаю з тітоньчиних трав і зробив канапки із сиром, щоправда, вже трохи запліснявілим. Але сліпому щурикові вони дуже сподобались. Він дуже мудрий і поважний серед свого народу. Пацюк так любить читати, що геть осліп. І тепер мудрішає, тільки пережовуючи літери. Якби я мав таку голову, то вже був би найславнішим ученим.

— І що він тобі розповів, отой мудрий білий щур?

— Що принцесу не можна розчаклувати.

У Галереї героїв запанувала мертва тиша, яку порушувало тільки хлюпання фонтану.

— І це все, бодай би він вдавився? — здивувався Пинтя. — Це все, що знає цей бридкий буквоїд, що зжер цілу тітчину книгозбірню?

— Геремію не можна розчаклувати. Її можна тільки вбити…

— Що?! — розлетілося гучною луною по просторій залі Ратуші.

— Так, її можна лише вколошкати. Якщо я, певна річ, нічого не наплутав, — засумнівався Прунслик. Він завжди волів залишатися в сумнівах. Це було його природне середовище.

— Якщо ми вб’ємо принцесу, то хіба від цього стане легше королю? Тут щось не те, Прунслику. Веди нас до цього книгожера! — Пинтя вже був готовий до нових подвигів.

— Я не можу вас повести до нього, бо він повернеться тільки завтра.

— А то чого?

— Йому треба було терміново провідати когось з родини.

— Ну ти й бевзь, Прунслику! Упустив розгадку просто з рук! — погрозив п’ястуком Пинтя. — Сьогодні ти підеш принцесу вартувати!

— Я?! — перелякався мисливець. — Я тойво… Я там ґиґну зі страху.

— Яка різниця, від чого вмирати: з переляку чи від закляття? Так принаймні пам’ятник будеш мати, — підморгнув розбійник.

— У цю ніч вартуватиму я, — раптом озвався Кудлош.

— Ти? — здивовано підняв голову отаман. — Навіть не мрій! Ти ж, Кудлоше, не людина! — промовив Пинтя і тут-таки прикусив язика.

— Саме тому я маю шанс вижити, — не образився пес. — Можливо, закляття діє тільки на людей. А з самою принцесою я легко впораюсь.

Вовкодав клацнув своїми гострими зубиськами. Пинтя йому не відповів. Він зосереджено про щось міркував, про що свідчило його набрижене чоло.

Розділ 15. СЛІПИЙ МУДРАГЕЛЬ

Зрештою, у цьому був сенс: адже, не знаючи достеменно, як боротися із закляттям принцеси, ризиковано було залишати в склепі Пинтю. Якби його обернули у камінь, навряд чи Прунслик із Кудлошем змогли б викрутитися з халепи. А так у запасі була ще ніч і цілий день, за який отаман сподівався вивідати таємницю у сліпого щура.

Кудлош натомість тримався абсолютно спокійно. Він всіляко запевняв друзів, що ніякої біди не трапиться, і попросив їх не вартувати біля кам’яної ляди, а йти набиратися сил для подальших випробувань. Після коротких роздумів Пинтя вирішив послухати товариша, і вони одразу пішли до Прунсликової тітоньки. Адже вчений щур міг повернутися й раніше, і тоді вони змогли б ще допомогти Кудлошеві.

Приятелі йшли вузенькою брукованою вуличкою, над якою нависали ошатні кам’яниці з червоними, зеленими та синіми дахами і пофарбованими у такий самий колір віконницями, що створювали невимовно радісний колорит. Видно було, що в мешканців Заклятого міста чудовий смак. Все мало просто казковий вигляд. Єдине, що вся ця краса була цілком безлюдна, від чого на серці ставало тривожно.

Нарешті вони підійшли до червоного цегляного будиночка з увінчаною флюгером невеличкою круглою башточкою, і Прунслик впевнено відчинив двері. Вони поринули у морок, бо на дворі вже сутеніло. Але мисливець швидко запалив огарок свічки, завбачливо залишивши його в тісному коридорчику, від підлоги до стелі заставленому книжками.

— Тю! Оце розумна тітонька! — свиснув Пинтя, поки вони пропихалися крізь стоси видань.

Проминувши бочком передпокій, вони потрапили до вітальні, в якій стояли плетене з лози крісло-гойдалка, круглий обідній стіл і велика книжкова шафа на всю стіну. Скрізь лежала пилюка завтовшки з палець: на підвіконні, підлозі і навіть на книжках, що були не тільки на поличках, а й на столі, під столом і навіть під кріслом.

— Невже вона це все перечитала, бий мене лиха година? — дивувався Пинтя, який за життя, либонь, і кількох томиків не подужав. Усю мудрість він черпав із власного досвіду та спілкування зі старшими побратимами.

Прунслик привідчинив двері у спальню. Тут стояло велике залізне ліжко на пружинах. Книжки лежали не тільки стосами на землі, а й на ліжку. Як сказали б древні, «тут мертві живуть, тут німі промовляють».

— Де ж вона тоді спала, ця набита премудростями головешка? — спантеличився Пинтя.

— У кріслі! Тітонька засинала, гойдаючись із книжкою в руках. Саме тут, — показав Прунслик на ліжко з високими металевими бильцями, — я вчора надибав того білого щура. Я захотів спати і почав звільняти собі місце для ночівлі, аж тут дивлюся: хтось спить між сторінками Великої енциклопедії світового мистецтва.

Прунслик розповів, що білий щур був такий приголомшений присутністю ще когось, крім нього, у хаті, що спочатку навіть слова не міг промовити. Мисливець хотів його налякати, аби той утік з ліжка. Але сліпань лише тер сонні очі, не розуміючи, хто це його шпигає у боки. Якби він знав, що його стусають дулом рушниці, то, певно, був би моторнішим.

Коли ж білий щур заявив, що він тут господар і хай дадуть йому спокій, то Прунсликові аж щелепа відвисла. Проте коли з’ясувалося, що несподіваний надокучливий гість є небожем тітоньки Пудермантель, щурячий мудрагель відчутно пом’якшав і розповів, що господиня залишила під його опіку безцінну бібліотеку. І тому він її стереже, водночас ґрунтовно опрацьовуючи. Про що свідчили клапті недожованих сторінок, що ними була всіяна вся підлога.

— А куди ж поділася тітонька? Невже її теж пожерли дракони? — засумнівався Пинтя. — Адже вона, певно, не вилізала зі своєї мушлі.

— Це єдине, чого не знає сліпий щуряка, — зітхнув Прунслик. — Бо про це ще не написано у жодній книжці.

Він почвалав на кухоньку запарювати чай із віхтиків трав, що висіли на віконечку, а Пинтя, сівши у крісло, звалив собі грубезний фоліант на коліна і, гойдаючись, почав гортати недогризені сторінки. Це була давня книжка зі шкіряними палітурками про літаючі створіння. Тут отаман побачив зображення добре відомих йому драконів, виконане вправним ілюстратором. Єдине, що змії були чорно-білими, коли насправді мали насичений зелений колір. А ще намальовані дракони мали різну кількість голів — аж до дванадцяти, хоча блаженної пам’яті Шаркань мав тільки одну. У наступному розділі оповідалося про літаючих коней. Тут був намальований могутній оґир, який мав теж дванадцять ніг. Пинтя навіть перерахував їх. Розділ називався «Татош», але про що в ньому йшлося, розбійник так і не зумів дізнатися, бо подальших сторінок бракувало. Очевидно, любитель знань перемолов їх на потеруху і проковтнув у своє ненажерливе черево.

Тим часом цілком споночіло, і дзиґарі на міській вежі вибили одинадцяту годину.

— Йой, як там наш Кудлош? — зітхнув отаман і відклав книжку на стіл. Йому стало трохи соромно, що не він зараз опинився сам на сам із невідомою небезпекою. Але у військового керівника своя тактика і стратегія. І мистецтво отамана полягає в тому, аби у потрібному місці у потрібний час виставити потрібну силу. Пинтя не відав, крли наступить той найрі- шучіший момент, щоб у поєдинок довелося вступити найвправнішому воякові. А тому беріг міць своєї ватаги для майбутніх сутичок.

Тим часом Кудлош наче відчув, що про нього думають. Він устав із лежака біля скляної труни, широко позіхнув, облизався і ще раз обнюхав усі куточки підземелля. Нічого підозрілого не виявивши, він знову влігся на чиємусь забутому темному плащі (певно, єдине, що не скам’яніло від котрогось невдахи) і став чекати. Смолоскипи палахкотіли, наче душі в пеклі, приречені на довічні муки.

Пес заплющив очі і перенісся у свої роздуми. Йому згадався власний хутір, нива, яку він обробляв. Як це давно було! Здається, це навіть не з ним було, а з кимось іншим, про якого він усе знає. Навіть найменші подробиці. А ось і дружина — гарна, пишна, чорнява, з ямочками на щічках. Як він її плекав, як доглядав! А вона…

Ет, вже б навіть пробачив їй і зраду, і навіть чаклунство. Лишень знову стати на дві ноги, розправити плечі, відчути в руках косу чи сокиру. Хоча, якби з ним не сталося лиха, чи запізнався б він зі славним розбійником Пинтею та Молибогом? Навряд чи.

Орав би собі лан, сіяв кукурудзу чи соняшник, продавав на торговиці… І що б він побачив у своєму житті, окрім власного ґаздівства і повної комори? Так що кожна біда має свій гаразд.

Десь нагорі стало чутно приглушене бомкання дзиґарів. «Північ», — подумав пес і заплющив очі. Але за мить їх відкрив, бо в повітрі щось раптово перемінилося. Складалося враження, що в підземеллі хтось з’явився. Кудлош уважно обдивився все довкола, але нічого не помітив.

— Як добре, що ти прийшов, — озвався дзвінкий дівочий голос. Із труни потяглася пещена чорна рука. — Ти дужий, я це відчуваю. Але щось тебе гнітить. Поможи мені піднятися!

Однак пес не заквапився на поклик мертвої принцеси, знаючи, що небезпеку слід чекати саме від неї. Геремія мусила підвестися сама.

— Гаразд, — мовила невдоволено принцеса. — Я бачу, ти, лицарю, не навчений шляхетних манер.

Кудлош мовчав, боячись видати себе навіть собачим диханням.

— Я знаю твою біду, — раптом мовила принцеса. — Ти не той, за кого тебе мають.

Вовкодав аж сторопів із несподіванки.

— Але я тобі допоможу, — вела далі Геремія. Вона вже встала з труни і, витягнувши вперед руки, рушила у бік Кудлоша. — Ти хочеш, аби я тобі помогла?

— Так! — хрипко промовив необачний пес.

— Тоді пообіцяй, що виконаєш моє наступне прохання.

У голові Кудлоша аж завирували думки: «Невже вона зможе мене знову зробити людиною? Господи, невже я скину цю остогидлу собачу шкуру і буду мати звичайні руки і ноги? Невже всьому настане кінець?»

— То ти обіцяєш? — принцеса вже підійшла впритул і опустилася поруч на темно-синій плащ.

— О… Обіцяю! — проскавулів пес. У цю мить у нього перед очима знову засвітилася зелена нивка і його міцні руки, якими він впевнено обхопив чепіги плуга.

— Тоді прихились до мене! — мовила принцеса і витягла губи для поцілунку.

«Невже вона цілуватиметься зі мною — звичайним вівчарським псом? — здивувався Кудлош. — От кумедія!». І, заплющивши очі, подався їй назустріч…

Пинтя прокинувся від того, що поруч щось голосно зашаруділо. Він ще встиг схопити кінець сну за хвостик і витягнути його з небуття. Так-так, йому снилася потворна бабця, що нагадувала господарку Мідної хащі, — така ж кістлява, поорана зморшками, з ріденькими сивими пасмами. Вона усміхалася залізними зубами і купалася у великій бочці, наповненій… Еге ж, це була людська крівця. Вона стікала по кощавому тілі старої кривавими патьоками, а та лише вдоволено ніжилася.

«Кудлош! — стрілою майнула неприємна думка в голові отамана. — З ним щось трапилось!». І тут парубійко знову почув шурхіт, що долинав із сусідньої кімнати. Якомога тихіше він сповз із ліжка, на якому поруч посопував Прунслик, і рачки прокрався до привідчинених дверей. На щастя, ніч була місячна і вітальня добре проглядалася. На столі біля книжки про летючих створінь примостився дебелий білий щурик. Він видирав своїми маленькими лапками сторінку, а потім спритно точив її великими зубами. Щойно він доїдав сторінку про Татоша, як Пинтя накрив його згори своїм розбійницьким капелюхом із сойчиним пірцем. З-під крисані стирчав тільки пишний фіалковий хвіст.

— Капець, мудрагелю! Сам сатана зараз по твоїй душі дзвонитиме! — вдоволено прорік розбійник, тримаючи шапку обома руками.

— Мені бракує повітря, — закашлявся щурисько. — Я розкажу вам усе, що відаю. Вченість — це солодкий плід гіркого кореня!

— Що, перепудився, великий пожирачу гороху? — Пинтя запалив свічку і несміливо підняв один бік капелюха. — Ні-ні! — раптом передумав він і побіг на кухню.

Легінь приніс великий глечик і, схопивши книгожера за шию, всадив його досередини.

— Ось так буде краще, — полегшено зітхнув отаман і почав розглядати легендарного знавця місцевих таємниць, який відчутно сконфузився, опинившись у незнайомому середовищі.

— Так я вам нічого не розповім, — нарешті вимовив білий щур, швидко водячи довкруж довгими фіалковими вусиками. — Орел не ловить мух! Довіра за довіру. Я вже старий і геть сліпий, а головне — значно вам потрібніший, ніж ви мені. Тож випустіть мене з цієї принизливої посудини.

Пинті не лишалося нічого іншого, як сповнити волю нічного гостя. Адже дорогоцінною була кожна секунда.

Розділ 16. ЧОРНА КРОВ

Коли щур на ім’я Фаралампас, що з якоїсь забутої мови означало «Світла голова», все розповів і Пинтя заходився тормосити Прунслика, була вже четверта година ранку.

— Збирайся, сонна тетерьо! Зі спання не буде коня! — лаявся отаман. — Може, ще встигнемо порятувати Кудлоша!

— Га? Що? Де? — не міг розплющити очі мисливець і знову падав на подушку.

— Ви не встигнете, панове, — байдуже промовив щурисько і знову взявся за читання фоліанта. Себто до його пожирання.

— На Бога! Чому це? — визвірився Пинтя. Він був дуже знервований.

— Поспішай повільно! Без осинового кілка у вас нічого не вийде. А де ви зараз знайдете осину? — зауважив щурисько.

— Справді, сто кіп чортів! — опустив руки розбійник і зажурився. Він залишив у спокої Прунслика і глипнув у вікно, за яким починало сіріти.

Розповідь ученого щура трохи прояснила ситуацію, але не зовсім. На думку Фаралампаса, принцесу обернули на дводушницю. Таку історію він десь читав, але де — вже не міг пригадати. Перечитати ж не було як, бо все навіки спочило в його бездонному череві. Так-от, у прочитаній книзі принцеса була не зовсім мертвою. Вона наче завмирала вдень, зате вночі оживала. Живилася дводушниця кров’ю лицарів, які приходили на нічну варту.

Дівчина стала упирем уже коли вмирала, тому й попросила батечка, аби присилав їй щоночі поживу. Хитра бестія! За народним повір’ям, таких упирів убивають ударом осинового кілка в серце. А далі закопують дводушника в землю, насипавши в труну дрібно потовченого скла та маку. Тоді він уже не підніметься. Про це щур прочитав в іншій книжці, назву якої теж не пам’ятав.

«Гаразд, — міркував Пинтя, міряючи кроками кімнату, поки цілком не розвиднілося, — упирка — це не найстрашніше. Тут ще більші страховиська водяться. Але чому лицарі кам’яніють? Чому вона чорна, як мішок сажотруса? Хто її перетворив на дводушницю?»

На ці запитання сліпий мудрагель не мав відповіді. Схоже, він знав тільки те, що сам перемолов своїми гострими різцями.

— Тільки одна особа у Закрайсвітті володіє чарами, здатними перетворювати людей на стовпи. Це Кам’яний піп, — поправив щур темні невеличкі окуляри, які захищали його хворі очі від світла. — Але він ніколи нікого не чіпає. Живе собі у своїй країні аж за Шовковою державою.

— Може, він теж сватався до принцеси, а вона йому відмовила? — висловив здогад Пинтя.

— Ні. Його ніщо на світі не цікавить. Він навіть зачаклував своє царство, щоб до нього ніхто не приходив. Кожен, хто ступає на його землю, одразу обертається на камінь.

— От бовдур!

— Еге ж, занадто нервовий тип, — погодився Фаралампас. — Як і ви, паночку. Війна приємна тільки тим, хто її не зазнав.

Після сніданку, що складався з трав’яного чаю та останніх, черствих, як камінь, бубликів, знайдених у кутку креденса, куди вони, вочевидь, випадково закотилися, Пинтя з Прунсликом подалися до короля. Сліпого білого щура про всяк випадок прихопили з собою. Як не крути, він у цьому місті був наймудрі- шою головою. Щурисько невдоволено мурмотів, що має повно роботи, але розбійник безжально заткнув його до своєї тайстри і зав’язав її на мотузок.

Бідолашний король знову не спав, бо привид королеви, скориставшись відсутністю гостей, влаштував уночі справжню істерику.

— Більше я вас нікуди не відпущу, — плакало пів-короля, тримаючись за мокру пов’язку на голові. — Коли це пекло скінчиться?

Пинтя не став розчаровувати нещасного батька версією про дводушність єдиної доньки. Зрештою, це могло виявитися й неправдою. Прихопивши з собою худого, як копчений біс, першого міністра, вони заквапилися до собору.

Як і після першої ночі, у склепі стояла гробова тиша. Принцеса непорушно лежала у скляній домовині, склавши на грудях чорні руки. Однак пса ніде не було. Переглянувши всі закутки, друзі вже вирішили, що сталося щось незбагненне, якийсь третій варіант, про який ніхто не знає, коли це король ткнув пальцем із перетнем у присадкувату постать бороданя з нестриженим розкуйовдженим волоссям, що застиг біля стіни неподалік від кам’яної ляди. Він тримав підняті догори могутні руки, начебто хотів ними когось обійняти. Він був майже голий.

— У нас таких нечупар раніше не було, — хитав головою король.

Статуя невідомого справді вражала тим, що його широке бородате лице мало скидалося на лицарське. Настільки бракувало в ньому шляхетності!

— Це якийсь дикун, а не лицар! — промовив правитель. — Треба його чимось прикрити. Як-не-як, ми в склепі собору.

— Це не дикун, ваше Величносте, — зітхнув Пинтя. — Це наш вірний побратим Кудлош. Нарешті ми побачили тебе, друзяко, у людській подобі. Що ж, навіть заради цього тобі варто було здолати таку важку дорогу до Заклятого міста.

Пинтя оповів королю історію горопашного пса. Урбан III з Іношем тільки скрушно хитали головами, дивуючись підступності Кудлошевої дружини.

— Хоч він і мало схожий на лицаря, але, зважаючи на його стражденне життя й геройську смерть, ми наказуємо помістити пам’ятник цього бідолахи до Галереї героїв, — провістив монарх і сам почав обв’язувати його мотузкою, аби витягти зі склепу.

Та найбільше наші друзі переймалися не вшануванням закам’янілих побратимів, а тим, як дати собі раду наступної ночі. На щастя, у королівському парку вони таки знайшли осину, і за півгодини Пинтя витесав з неї барткою доладний кілок. Лишалося тільки перевірити його в ділі.

А що, як Фаралампас помилявся і принцеса взагалі тут ні до чого? Пинтя посилено міркував, як викрутитися з халепи, і додумався, що лізти в підземелля слід конче удвох. Йти по одному вже не було сенсу. Прунслик сам і так нічого не вдіє, а розбійник або переможе, або перетвориться на кам’яний стовп, який залишиться у Галереї героїв на віки вічні.

До вечора отаман товаришеві нічого не казав, аби той завчасу не накивав п’ятами. А коли стемніло і всі пішли проводжати розбійника до склепу, він виголосив, що хоче дати Прунсликові таємні розпорядження на випадок своєї передчасної, але героїчної загибелі. Мисливцеві так захотілося довідатись про секретні забаганки отамана, що він навіть погодився спуститися в підземелля, хоч і не надовго.

На жаль, Прунслик жорстоко помилився у власних очікуваннях. Бо Пинтя, щойно вони торкнулися ногою долівки склепу, одразу скрутив свого товариша у баранячий ріг, зв’язавши йому руки і заткавши кляпом рота. Той тільки мугикав, божевільно крутячи великими від жаху очима.

Пинтя крикнув нагору, що Прунслик повернеться пізніше, і король з першим міністром заквапився до Ратуші на вечерю. Мисливець залився сльозами, але тверде розбійницьке серце не розчулилося. Пинтя, либонь, уже мав план, бо діяв упевнено і рішуче.

Зв’язаного Прунслика він обклав статуями, аби підступ до лежачого бідолахи був якомога важчим. Сам же сховався значно далі, майже в самому куті, наскладавши перед собою скульптури безутішних добродіїв. Але барикаду він влаштував таким чином, аби в будь-яку мить міг вільно її покинути. Тоді закурив люльку і став чекати.

Важко сказати, про що думав Прунслик, бо він лише час від часу благально мукав. Пинтя ж міркував про дивні останні дні, коли його життя несподівано змінилося. Десь глибоко в пам’ять канули його опришківські будні, славні чорні хлопці, герці з воріженьками, подвиги і звитяги.

«А почалося все із Зеленого зайця! — пригадав парубійко. — Де ж той куций тепер?». Тут він згадав про пір’ячко повітрулі. Вийняв його з хустки і замріяно понюхав. «Так, розберуся з Геремією і майну до Церцерушки», — стис він у руці добре заточений осиновий кілок, що пахнув свіжою деревиною. «Побратимів шкода, — прийшли йому на гадку Мандрівний вояк та Кудлош. — Хоч і знайшли який-не-який спокій, а все-таки заслуговували на ліпший жереб».

Але тут його почало хилити на сон. Чи то недоспана вчорашня нічка давалася взнаки, чи то відблиски смолоскипів, на яких зупиняв свій погляд отаман, заколисували безкінечною грою тіней, але Пинтя закуняв.

Отямився він від незрозумілого дивного звуку: начебто хтось підвивав стуленим писком. Далі щось грюкнуло на підлогу.

— Чого ж ти заховався, дурненький? — почув розбійник ясний голосочок, і виття повторилося. За хвилю на підлогу гепнулася друга постать. Хтось розбирав завали, в яких був захований Прунслик.

— Я відчуваю, як тріпоче твоє гаряче серце, лицарю! — знову почувся скрадливий дівочий голос.

Тепер виття стало особливо тужливим. Складалося враження, що когось ріжуть без ножа.

— Жереб кинуто! Упирка знайшла свою жертву, — випхав із тайстри свій вчений ніс Фаралампас. — Як я й казав!

— Сам бачу! — взявся за кілок Пинтя і нишком покинув свою барикаду.

На щастя, принцеса, яка чудово виднілася у білій сукні, була зайнята розгрібанням з-під кам’яних статуй мукаючого про порятунок Прунслика. Видно, вона увійшла в азарт, бо в неї з нетерплячки аж трусилися руки. А може, давався взнаки голод. Каменюки розліталися навсібіч, а непомічений розбійник тим часом підкрався до принцеси майже впритул.

Нарешті небіжчиця стягнула з Прунслика останнього закам’янілого героя і провела зів’ялою долонею по обличчю зв’язаного. Бідолашний звивався по підлозі, як черв’як, силкуючись звільнитися від пут.

— Я ж тебе тільки поцілую, дурненький! — мовила Геремія і вийняла з його рота кляп.

— Пинтю! Падлюко! Де ти?! — проревів мисливець, тремтячи, як мокрий пудель.

— Хто? — здивувалася принцеса і втямила, що в склепі є ще хтось. Вона рвучко озирнулася і, якби мала розплющені очі, то зустрілася б поглядом з отаманом, що стояв якраз навпроти неї.

— Ви порушили мою умову, безталанники! — крикнула голосно вона і підняла руки, аби рушити навпомацки вперед. Десь поруч відчувала живу кров.

— Хай пробачить мені король, що підіймаю руку на даму. Згинь, западися, щезни, розвійся! — промовив Пинтя і увігнав осиновий кілок праворуч — туди, де мало бути серце дворушниці (зліва було звичайне серце).

— Ох! — зойкнула Геремія і зігнулася від удару.

Пинтя схопився двома руками за кілок і штрикнув з усієї сили, притиснувши принцесу до стіни. Коли він витяг осину, Геремія сповзла на підлогу, ще кілька разів хапонула ротом повітря і втихла. З рани на грудях почала литися чорна кров. Що більше її виливалося, то світлішав лик принцеси. Причому кров не заливала тесані плити, якими був вимощений склеп, а випаровувалася, википала з різким шипінням просто на місці. Начебто гнівалася, що її позбавили такого прекрасного тіла.

І в ту ж мить із доньки короля почала сходити чорнота. Спочатку посвітлішали долоні, далі — обличчя, шия. Що більше злої сукровиці витікало, то білішою ставала дівчина. Коли остання крапля чорної крові випарувалася із плити, Геремія була вже колишньою білявкою, від одного погляду якої втрачали голови чоловіки. Однак очі її все одно були заплющені.

— Через терни до зірок! — бурмотів, випхавши носа з тайстрини, вчений щурисько. — Ми перемогли чаклунство! Шкода, що я не можу це докладно роздивитися! Запізнюється та слава, яка приходить по смерті!

Пинтя взяв прекрасну принцесу на руки й поніс її до скляної труни. Дзиґарі на міській вежі вибили третю годину ранку.

Розділ 17. З РІЛЛІ — В КОРОЛІ

— Перший міністре! Одягатися! — загукав король, шукаючи капці.

За мить розпатлана мармиза королівського радника виткнулася з дверей. Він спав з другого боку опочивальні його Величності, аби бути завжди під рукою.

— Накажете снідати? — промовив Інош, роздираючи рота в позіханні.

— Ні, ми негайно йдемо до склепу! Я палаю з нетерплячки! Як ви думаєте, розбійник переміг чаклунство? — запитав король, одягаючи шовковий халат. — Га?

Радник тільки знизав плечима. Такі дрібниці його не обходили. Все одно зранку він мав клопотатися королівським харчуванням, державними справами і найяснішим відпочинком. Один день змінював інший, але розпорядок життя монарха залишався сталим.

Убравшись, вони перебігли через майдан і зайшли до собору. Відсунувши важку ляду й засвітивши величезний свічник, король спустився до склепу. За ним невідступно чалапав його довготелесий помічник.

— Не подобається мені ця тиша, — невдоволено пробурчав король. — Одне й те саме повторюється сотні разів. Мого терпіння скоро не вистачить! Доброго ранку, людоньки! Агов, розбійнику, де ти?

— Камені не вміють говорити, — схилив голову в поклоні перший міністр.

Король тільки злостиво на нього зиркнув, але змовчав.

Нарешті вони дісталися центральної частини підземелля, де в скляній труні лежала принцеса.

— Ну от, ваша величносте, все без змін! — розвів руками міністр.

— Та бачу, бачу! — роздратовано мовив король, нишпорячи поглядом по склепу. Раптом він розвернувся до Геремії. — Тут щось не так!

— Ну як, ваша величносте! Ваша єдина донька, незрівнянна красуня, лежить у скляному гробику… — почав був Інош.

— Вона побіліла! — зойкнув Урбан III. — Хех! Вона стала така, як була! Промийте окуляри, люб’язний!

Правитель Заклятого міста аж підстрибував з радощів. Ображений міністр мовчав, бо жодних окулярів ніколи не носив.

— Я знав, що цей розбійник — справжній пройдисвіт, а такі крутії просто так не відступають перед чарами. Хех, я в ньому не помилився. До речі, ви не бачите цього пройдоху?

На хвильку вони змовкли і почули підозрілий тихенький свист у самому кутку, де нагромадилися статуї закам’янілих лицарів.

— Схоже, там хтось є! — мовив король і почав навшпиньки підкрадатися. За мить перед їхніми очима постала ідилічна картина. На темно-синьому плащі спали, обійнявшись, Пинтя з Прунсликом, який голосно посопував. На грудях отамана, скрутившись у клубочок, дрімав приємний білий щур.

— Ого, та їх тут ціла армада! Лежать, як здохлі коти! — сплеснув долонями король. — Гляньте, мій дорогий міністре, яка чудова картина відкрилася нашим очам: переможці сплять після величної вікторії. Шкода, що я не художник і не намалюю цього зворушливого натюрморту!

— Пейзажу, ваша величносте! — підказав, схилившись, радник.

— Допоможіть мені піднятися! — раптом пролунав позаду дзвінкий дівочий голос.

— Хто це сказав? — глипнув на міністра Урбан III.

— Не я, ваша Величносте! Я мовчав як риба! От вам святий хрест! — перехрестився довгов’язий.

— Я хочу їсти! — знову озвався голос.

— Це… вона, — збліднувши, мовив король, і вони з Іношем повільно обернулися.

У труні сиділа принцеса. Очі її були заплющені, а руки витягнені вперед.

— Що з нею? — затинаючись, запитав уголос правитель.

— Схоже, вона не цілком умерла, — радник схвильовано теребив мереживний комір свого синього камзолу.

— Їсти! Хочу їсти! — вереснула принцеса і піднялася на ноги у труні.

— Вона зараз гепнеться, якщо не розплющить оченят! Будіть Пинтю! Я ж не вмію з трупами спілкуватися! Досить з мене однієї мертвої дружини! Моя голова знову розколюється, — схопився король за чоло.

Та розбійник уже сам продер очі і, кинувши поглядом довкола, одразу оцінив ситуацію.

— Їсти! — мовила принцеса і, витягнувши руки, скочила на підлогу.

— Ваша Величносте, мушу вам відкрити гірку правду, — почав швидко молоти отаман. — Принцеса Геремія була зачаклована на упиря. Але наразі невідомо, чи вона позбулася шкідливих звичок.

— Що ви маєте на увазі? — губи монарха затряслися від хвилювання.

— Вона полюбляє пити людську кров. Вночі ми таку можливість від неї відібрали. От вона зранку й голодна.

— І що ви пропонуєте?

— Не знаю. Можна запропонувати їй першого міністра.

— Що?! — сполотнів довготелесий радник. — Ви забуваєтесь!

— Ні, першого міністра ніяк не можна, — зітхнув король. — Він мені сам не подобається, але іншого катма. А я без нього, як без рук. Це буде непоправна втрата для Заклятого міста. Може, хай спочатку втішиться вашим приятелем?

Учений пацюк, як почув таку розмову, одразу шмигнув до розбійницької тайстрини. Він навіть втягнув до неї свого пишного фіолетового хвоста. А якби міг, то й зав’язав би торбину на мотузок. Однак, йшлося не про нього, а про свистуна Прунслика, що спав без задніх ніг.

— Дайте їсти! — мовила принцеса і хитнулася, вхопившись рукою за стіну.

— Вона цілком знесиліла, бідолашна, — сплеснув руками король. — Ну робіть що-небудь, розбійнику!

— Прунслику, прокидайся! Є робота! — термосив Пинтя побратима. Але збудити мисливця було справою безнадійною. Особливо після вчорашніх потрясінь.

— Давайте перенесемо його поближче до… — шукав потрібного слова перший міністр. — До голодної.

Не чекаючи згоди Пинті, король і радник вхопили бідолашного Прунслика за руки-ноги і потягли до скляної труни.

— Дитині треба їсти, — мурмотів король. — Нічого не вдієш, вона росте.

Дитина тим часом стояла, хитаючись, біля стола. Видно, принцеса геть знесиліла. Розбійник відшукав про всяк випадок осиновий кілок, але не знав, що з ним робити. Якщо Геремія знову нападе на Прунслика, доведеться все починати спочатку.

— Її треба поцілувати, — донеслося зі шкіряної торбини отамана. Але, на жаль, у цій метушні ніхто Фаралампасової поради не розчув.

Тим часом Прунслика поклали в скляну домовину і той від таких перетурбацій почав приходити до тями. Він солодко потягся, голосно позіхнув і почав протирати свої оченята. Коли ж його погляд нарешті набув різкості, він угледів над собою принцесу із заплющеними очима, яка руками вже обмацувала його шию.

— Що?! Знову?! — вереснув, наче божевільний, Прунслик і підхопився в домовині. Він ревів, як осел, якому занадто туго затягли попруги.

Саме в цю мить Геремія нахилилася до нього і мимохіть вони зіштовхнулися губами. Принцеса міцно обхопила мисливця і не відпускала своїх уст від Прунсликових. Прунслик спочатку відбивався, а далі затих, мовби життєві сили його цілком покинули.

І тут сталося диво: принцеса розплющила очі. Вона дивилася захопленим поглядом на довгий ніс та обвислі вуха Прунслика, його витягнуту перелякану мармизу і голосно промовила: «Ой, який красень! Я шаленію!». І знову припала до уст бідолахи. Той уже навіть не пручався, приречено чекаючи свого кінця.

— Нарешті! — долинув писк із розбійницької тайстрини.[5] — Нарешті ми знищили її чари! І як я забув про цей завершальний акт — поцілунок у гробі! От старий осел! Бачу бороду, та не бачу мудреця!

— Коли ж вона питиме його кров? Це дуже огидно? — шепнув на вухо Пинті король. — Ми теж ще не снідали.

Але після другого поцілунку принцеса припала до губ Прунслика втретє. І тепер «ох!» вигукнули всі присутні на цій незабутній зустрічі.

— Може, вона п’є кров таким гуманним способом? — проказав правитель на вухо першому радникові. — Все-таки вона донька короля.

На цих словах Урбан III гордо підніс голову.

— Ти ба! Схоже, Прунслик їй таки до смаку, — погодився розбійник.

— Пинтю, ви велика людина! — зміряв оціним поглядом отамана володар.

— Або сліпа свиня, що знайшла жолудь, — проказав стиха Інош. Його голос був подібний на скрегіт мідного свічника, коли його совають по мармуровій плиті.

Але тут Геремія відірвалася від цілування і, побачивши поруч батька, владно промовила:

— Таточку! Я хочу їсти!

— Знову? — перелякався король. Невже таки доведеться жертвувати першим міністром? Пропонувати Пинтю було не вельми ґречно. До того ж розбійник міг і не погодитись. Вони ж у лісі зовсім не навчені шляхетних манер.

— Таке враження, ніби я не їла кілька місяців. Тож спочатку сніданок-обід-вечеря, а далі — весілля! І жодних заперечень! — Геремія аж притупнула ніжкою. Схоже, вона цілком оживала.

— Як скажеш, моя маленька! Жінки дуже легко піддаються дивацтвам. Але ж у нас… хех… вже майже не залишилось наречених, — склеїв посмішку король. — Усі охочі обернулися на каміння.

— Ти мене нервуєш, татоньку! Ось мій наречений! — обійняла вона Прунслика, який, здавалося, перебував у зовсім іншому вимірі. Бо ніяк не реагував на ці блискавичні події.

— Усе правильно! Кохання вражає навіть богів! — пищав Фаралампас із торбини. — Він її розчаклував, і вона в нього закохалася. Це ж відома казка. Ет, як шкода, що ви не читаєте книжок!

На цей раз його почули всі.

— То ти вже більше не питимеш крові? — запитав батечко, обережно наближаючись до Геремії.

— Ти про що, татусю? — здивувалася принцеса. На щастя, вона нічого не пам’ятала про своє нещодавнє минуле.

Тільки тепер усі переконалися, що прекрасна дівчина остаточно розчаклована. Дводушницю, яка жила в ній, було переможено. З такої величезної втіхи король поплакав трохи більше, як належить. Адже виявився у подвійному виграші: врятував доньку і знайшов… зятя, якого не міг запопасти цілий рік. Прунслик тільки очманіло дивився на всіх, що вітали його з неочікуваним щастям: пошлюбити таку писану красуню, та ще й доньку самого короля. Однак Геремія не відпускала руки нареченого, мовби відчуваючи його полохливу вдачу.

Найбільше дивувався такому несподіваному повороту Пинтя.

«Із грязі в князі!» — висунув білий писок з його тайстри пацюк, який за кілька останніх хвилин здобув великий авторитет.

Тут принцеса знову згадала, що не їла вже кілька місяців, і всі заквапилися на сніданок, який цього разу обіцяв бути королівським у найвищому значенні цього слова.

Розділ 18. ПІДЗЕМНЕ МІСТО

Геремія справді нічого не пам’ятала і вельми дивувалася неймовірній кількості скульптур, що заполонили їхнє місто і Ратушу.

— А чому ніхто не ліпить жінок? — чудувалася вона.

Король з першим радником дипломатично ухилилися від відповіді.

Його величність був у такому піднесенні, що в нього навіть минула нервова недуга обличчя. Тепер воно знову стало цілісним і виражало щось одне: або радість, або смуток, або гнів. Одначе сьогодні королівське обличчя аж сяяло від щастя.

— Нарешті це все скінчилося! — аж виспівував король і на честь такого свята одягнув свою білосніжну кучеряву перуку і урочисту мантію з соболячих хвостів, добряче вже поїдених міллю.

— Ми, єдиний законний володар Заклятого міста, виголошуємо королівський наказ, — мовив він за святковим сніданком, підносячи келих шампанського, — вважати цей день — Днем одужання принцеси і святкувати його всіма можливими способами. Віват!

Усі теж гукнули «Віват!», окрім принцеси, яка так наминала наїдки, буцімто їла в останній раз. Та на це ніхто не зважав, розуміючи, як важливо людині, яка одужує, оновити свої сили. Прунслик сидів побіч неї і зажурено дивився в тарілку. У нього чомусь зовсім не було апетиту.

Тим часом король, вже захмелілий від вина і щастя, наважився відкрити гостям-рятівникам головну таємницю Заклятого міста. Він приклав свій перст до уст, просячи не видавати секрету, і поманив заінтригованих мандрівників за собою. Вони спускалися вниз широкими мармуровими сходами до Галереї героїв, а звідти вже значно вужчими кудись під землю. Сягнувши цоколя, правитель повів їх за собою довгим вузьким коридором, який закінчувався такою ж кам’яною лядою, як у склепі.

Піднявши її, прибульці були здивовані світлом, яке вдарило їм в очі. А головне — знизу долинали гучні звуки. Точніше, це було ціле царство звуків. Тут не тільки говорило десятки голосів, а й сперечалися, сміялися і навіть співали. А люду було, як на великому ярмарку. Ніде й сісти.

— Хто це? — Пинтя здивовано розглядав унизу під собою жінок різного віку в округлій залі. — Невже знову духи?

— Ні, це справжнісінькі мешканки Заклятого міста, — вдоволено усміхнувся Урбан III і поліз по драбині вниз. За ним рушили всі решта.

Жіноцтво, побачивши таку поважну делегацію, замовкло і зосередилося на праці. Кожна з них робила щось своє. Одні перебирали дивні овочі, другі варили щось у великих казанах, треті прали, четверті шили, п’яті прасували залізними прасками, всередині яких зблискувала червона грань. У самому кутку сиділа старенька пані в окулярах і щось писала довгим гусячим пером на аркушах. Усього тут було кілька сотень жінок і… жодного чоловіка.

— Ваша Величносте, Підземне місто чекає ваших розпоряджень! — гучно доповіла одна з кухарок, піднявши догори черпак. Це була підтоптана, але метка й бадьора молодичка, що могла самотужки совати плитою величезний киплячий казан із супом. На її рум’яному широкому лиці виблискувала грайлива посмішка, а чорні оченята аж спалахнули, коли вона помітила стільки гостей чоловічої статі.

— Моя золота! — витягнув їй назустріч губки король. Але поцілунку не відбулося, бо кухарка Рузя в зеленій сукні й червонім очіпку була вдвічі більша за короля, і він до неї просто не дотягся.

Мандрівники ошелешено ловили витрішки, роздивляючись цей дивовижний підземний поверх. Натомість правитель задоволено оповідав про власну хитрість.

Коли чоловіків у місті вже майже не залишилось і нікому стало захищати королівство від знахабнілих драконів, що викрадали городян одного за одним, Урбан III знайшов вихід. Він наказав усім перебратися у величезне підземелля під Ратушею. З часом його пристосували і розширили настільки, що тут утворилося справжнє місто — зі спальнями, їдальнями, майстернями, центральним майданом, куди, власне, спустилися подорожні. Всі мешканці цього підземного міста були об’єднані в різні цехи, що займалися якоюсь однією справою. Для різноманітності кожні два тижні ланка змінювала свій профіль. Таким чином нікому не було прикро за важку чи нецікаву роботу.

Ясна річ, жити в підземеллі було нелегко. Але ночами, коли дракони спали, ланка землеробів виходила на поля і займалася вирощуванням овочів та злаків. Це була гарна можливість попрацювати на свіжому повітрі. Тому хліборобів називали не інакше, як «курортниками».

Самі мешканці на підземне життя не нарікали, добре розуміючи, що в іншому разі на них чекала б смерть у драконячих зубах. Однак таке організоване життя призвело до нових клопотів: усі комори й засіки королівства були забиті різноманітним крамом. Адже, працюючи гуртом, ніхто не мав змоги бити байдики чи ухилятися від праці. А тому Закляте місто мало повно різного товару, який не було куди збувати.

Та головне, на що нарікали жінки, — це повна відсутність чоловіків. Пинтя відчув на собі погляди сотень принадних очей, від чого мимохіть став червоний, як печений рак. Прунслика рятувала принцеса, яка тримала його попід руку.

Нарешті першою не втерпіла кухарка Рузя, яка, вочевидь, була тут за найстаршу. «Ваша Величносте, — запитала вона напрямки, — чи цей лицар у дивному чужоземному вбранні з чорними вусиками вже одружений?».

Урбан III не знав, що відповісти, бо якось про це з розбійником мова не заходила.

— Гадаю, що ні, — відказав він після паузи. — А зрештою, хай розкаже сам.

Тим часом жіноцтво перестало працювати й оточило прибульців тісним колом.

— Я… — затнувся розбійник і чи не вперше йому стало лячно. — Мені не…

Жіноче коло ще тісніше зімкнулося довкола них, і король про всяк випадок випхав Пинтю наперед.

— Моє серце належить іншій, — промовив отаман і побуряковів від таких не розбійницьких слів.

— Ах! — зітхнули розчаровано сотні солодких жіночих голосів.

— Милі дами, це визволителі нашої незрівнянної принцеси Геремії, — спробував урятувати ситуацію перший міністр Інош і галантно вклонився. — Вони сьогодні здійснили чудо!

— Краще б вони повернули нам хоч одного чоловіка, — долинув голос із натовпу. Це справило ефект бомби, бо за ним залунали сотні роздратованих горлянок:

— Врятуйте наших мужів!

— Ми стомилися жити самі!

— Несила терпіти!

— Розчаклуйте їх!

— Зробіть хоч що-небудь! — обурені жінки мало не розтягли Пинтю своїми сильними руками на шматки.

Король негайно поліз драбиною нагору. За ним почали підійматися перший міністр, Прунслик і принцеса Геремія, що пропустила свого нареченого наперед, подалі від несподіваної загрози.

Один Пинтя стояв на місці, схоплений десятками жіночих рук.

— А він гарненький! — раптом мовила одна з мешканок підземного міста, і всі довкола зареготали.

— Може, роздягнемо його про всяк випадок? — докинула інша.

— А раптом хтось із нас йому сподобається? — агресивність жінок змінилася на грайливість.

— Поцілуй мене, вусатенький! — крикнула білява молодиця.

Але наперед вийшла Рузя з черпаком, і всі вмовкли.

— А якби це був ваш коханий і до нього так чіплялися б інші, вам би це сподобалось? — грізно мовила вона.

Жінки важко зітхнули.

— Я обіцяю вам, — зітхнув Пинтя, — зробити все, що в моїх силах.

Він згадав про своїх закам’янілих побратимів — Молибога і Кудлоша, які непорушно стовбичили тепер у Галереї героїв. І зрозумів, що не зможе покинути Закрайсвіття, поки їх не розчаклує. Інакше це буде не по-опришківськи. «Сам умирай, а товариша виручай», — згадав він старе розбійницьке правило.

— Хай мені язик усохне, коли брешу. Присягаю вам, що не вернуся додому, поки…

Завершення його клятви жіноцтво не почуло, бо схопило його на руки й почало підкидати вгору. Король із почетом здивовано зиркали на цю тріумфальну сцену, стоячи на драбині.

— Нарешті вони зрозуміли, з ким мають справу! — втішено прорік правитель Заклятого міста і віддав наказ негайно готувати весілля. — їх прислало нам саме небо.

Зрештою, Урбан III був близький до істини, зважаючи, що до Заклятого міста Пинтю з друзями привело саме прохання повітрулі.

— Цей нетяга заслуговує на титул герцога, — кивнув король Іношу.

— Або міцної шибениці, — відказав той у поштивому поклоні.

Гучний гамір змусив відірватися від писання літню пані в зеленому капелюшку зі срібною пряжкою, що сиділа наприкінці зали і ні на що не реагувала. Помітивши краєм ока підлітання до стелі невідомого, вона поправила окуляри на носі і підійшла до юрби.

— Прунслику! — раптом гойкнула вона і розкрила руки для обіймів. — Чого сидиш, наче міхом прибитий, гульвісо! Де ти заблудив, лобуряко?

— Тітонько! Я все поясню! — відізвався мисливець, але принцеса його не відпустила.

Так, це була вона — власниця найбільшої книгозбірні у Заклятому місті, яку, скориставшись відсутністю господині, успішно знищував вчений пацюк. Почувши знайомий голос, Фаралампас ще глибше забився в тайстру. Тітонька Пудермантель, опинившись у підземному царстві без улюблених книжок і зневажаючи усяку нерозумову працю, оголосила бойкот підземному режиму. Але потім вигадала собі працю для душі і почала писати перший літопис Заклятого міста. Це припало королеві до вподоби, і тітоньку більше ніхто не чіпав.

Переживши легке запаморочення від підкидань, Пинтя став міркувати, як діяти далі. На щастя, білий пацюк під час підкидальних кульбітів з торби не випав, хоча йому на півгодинки теж стало зле. Як тільки йому полегшало, розбійник вирішив з ним порадитися.

Учений щур мав тільки одну пораду: йти до Кам’яного попа, бо той Піп має Золоте берло і володіє чарами обертати живих на камінь. Але заковика полягала в тому, що Піп зачаклував свою землю і тепер на неї ніхто не смів ступити.

— А хай йому чорт! Стривай, може, насипати собі у постоли нашої землі і ходити по ній? — сушив голову розбійник.

Фаралампас невдоволено настовбурчував вусики.

— Тоді не знаю, як до нього дістатися! Хіба що по небу! — вигукнув роздратований Пинтя і завмер, розуміючи, що намацав правильний рішенець. Еге ж, тут є істоти, які вміють літати. Ті ж дракони! Хоча ні, вони зжеруть їх на місці. Чекай-но, у тій книжці про літаючих мешканців, був ще хтось. Так-так, здається, кінь. Він згадав сторінку фоліанта, яку зжер пацюк. Там був намальований великий оґир з дванадцятьма ногами.

— Мені потрібен літаючий кінь, мудрагелю! — узяв він щура за пишний фіалковий хвіст і підніс до лиця.

У того ледь окуляри з носа не впали. Він пронизливо запищав, і Пинтя поклав його на долоню.

— Одразу б так сказали! Щасливо прожив життя той, хто жив непомітно, — зітхнув пацюк. — Вам потрібен Татош.

— Татош? — здивовано перепитав розбійник.

— Так, особистий кінь Ґанджі-баби.

Розділ 19. ТАТОШ

І знову ця відьма! Вона вже кілька разів перетинала шлях отаманові. Уперше почув Пинтя про чаклунку, коли побачив повітруль, що виявилися її доньками. Удруге — після того, як розтрощений мідний бик обернувся на молодшу сестрицю босоркані. Утретє, коли Вогняний дощ, посланий Ґанджі-бабою, знищив Шарканя. Тепер знову її ім’я вигулькнуло лиховісною примарою.

— Та хто вона в біса така? — запитав він вченого пацюка, коли вони прогулювалася Срібним садом. Точніше, тим, що від нього зосталося. Адже замість дерев зі щирого срібла тут височіли іржаві строми. Бо хоч принцеса й ожила, та її уславлені чудеса — червона ружа, що злітала з дівочої усмішки, і срібні дерева, що виростали там, де вона ступає, — залишилися в минулому.

— Ґанджі-баба — нині найсильніша чаклунка Закрайсвіття, — хитав головою щур Фаралампас. — Принаймні таку з себе вдає. Я не радив би вам з нею зачіпатися. Бо нещастя мають надзвичайну швидкість.

— Гаразд. А як дістати її коня?

— Це не простий румак, а чарівний. Коли він не літає, по ньому й не скажеш, що він — Татош.

Фаралампас примостився на коліні у Пинті, що присів на алеї мертвого саду на декоративну лавицю із закрученою спинкою. Видно, колись у Срібному саду це було улюблене прогулянкове місце мешканців Заклятого міста. Щур піднявся на задніх лапах і почав читати розбійникові лекцію про Татоша, ходячи по його нозі вперед-назад. Почав книжник аж із сивої давнини, від царя Гороха, коли людей було троха, а що говорив дуже мудрими словами, то розбійник, який не виспався вночі, воюючи з дводушницею, заходився клювати носом. На щастя, щурик був сліпий, тож цього не зауважив.

Але навіть під час дрімання вухо отамана було налаштоване на незвичні звуки. Отож, коли здалеку долинув цокіт копит, Пинтя почав виринати зі сну.

— …Ось так Ґанджі-баба й стала володаркою Татоша, — сказав Фаралампас і зітхнув із полегшенням, що врешті закінчив свою оповідь. — Історія — вчителька життя!

— Красненько дякую! Але я так нічого й не доп’яв, — усміхнувся розбійник. Тим часом у кінці алеї з’явився вершник. Точніше, це було щось дивовижне на могутньому чорному оґирі. Бо мало дві кулясті голови, що аж блищали на сонці.

Кінь їхав клусом, і розбійник про всяк випадок сховався за лавою. Але коли диво-вершник порівнявся з Пинтею, той засміявся і вискочив йому навперейми.

— Здоровенькі були, бісові душі! — підморгнув розбійник, і кінь у відповідь радісно заіржав, підхоплюючись на диби і мало не скидаючи верхівців додолу.

— Як ся маєте, добродії Безручко й Безніжко? — Пинтя схопив коня за повід і, кумедно наслідуючи першого міністра, підніс капелюха.

— А, то ви… — зітхнули брати-близнюки і перезирнулися. — Ми оце надумали…

— Нам коня повернути, чи не так? — підкрутив вуса отаман, хитро примружуючись.

— Ага! — одностайно мовили вони. — Мідна хаща перестала існувати, тож тепер брамники вже не потрібні. От ми й схотіли навідатися до міста, щоб напитати якоїсь роботи.

Вони говорили схвильовано. І було незрозуміло, чи браття й справді в розпачі, чи то існує ще якась причина для збентеження.

— А як ви, пане розбійнику? — запитав Безручко, що сидів поперед Безніжка. Останній керував конем, обійнявши брата руками.

— Нічогенько! Як завжди, лиха — повні міхи! Прикро, що трьох своїх друзів-цімборів утратив.

— У Мідній хащі? — обережно поцікавився Безніжко.

— Ні, її ми подолали без втрат.

— Хвала Богові! — перехрестився Безручко і настрій у калічок одразу поліпшився.

— Засуньте коневі руку у вухо! — раптом почув розбійник голос із тайстрини. Фаралампас за першої небезпеки ховався туди.

— Як це — у вухо? — здивувався Пинтя. — Що ти верзеш, сліпий пожирачу паперу?

— У Татоша у вусі сховано Вогняний батіг, — мурмотів учений пацюк. — Я ж вам щойно оповідав. Дурень завжди виявить свою дурість!

— Ану, хлопаки, дайте й мені кісточки розім’яти! Бо вже давненько на вправному оґирі не їздив! — збагнув Пинтя пораду Фаралампаса.

— Авжеж! Авжеж! — заквапилися брати зі спини вороного, який від нетерплячки аж копитом бив по насипаній дрібними камінцями доріжці.

Вони відчували свою провину перед розбійником і його товаришами, тож більше за все на світі прагнули щезнути з отаманових очей. До того ж за домовленістю близнюки мали повернути коня господарям у разі їхньої повторної зустрічі. Отож гніватися вони могли тільки на те, що обрали саме цей шлях до Заклятого міста — з найтихішої околиці. Хоча яке це мало значення у безлюдному місті? Словом, близнюки хотіли як краще, а вийшло — як завжди.

— А чого ви такі набурмосені, наче хрону наїлися? — запитав Пинтя, злетівши на оґира. — Ви ж просто на весілля вгодили!

— На весілля? — перезирнулися брати.

— Еге ж! Принцеса Геремія заміж виходить!

— Принцеса Геремія?! — в один голос гукнули близнюки.

— І я подбаю, аби ви сиділи за центральним столом обабіч самого короля! Слово розбійника!

— Ото! — аж мліли від радості брамники Мідної хащі. — Дякуємо вам, пане Пинтьо!

Вони схилилися в низенькому поклоні, знявши свої старомодні сині крислаті капелюхи з бумбонами на маківці. А Пинтя вже скакав алеєю, і лише тайстра билася об його бік, добряче гупаючи переляканим Фаралампасом.

Виїхавши на пагорбок, з якого відкривався чудовий краєвид на рівнину, що стелилася із заходу перед Заклятим містом (з іншого боку пнулася вгору правильним конусом Скляна гора), Пинтя дістав притлумленого пацюка і поклав його поміж вух оґира. На щастя, кінь не бачив, хто там шкребеться по його гриві, інакше скинув би і вершника, і його дивного приятеля. Коли Фаралампас нарешті очуняв, розбійник перепитав його про Татоша.

— Справді в його вусі має щось бути? — з недовірою мовив парубійко.

— Слухайте сюди, ви, пасинку природи, недбайло з далекого лісу, неотесаний невігласе! Негайно везіть мене до моєї бібліотеки, поки я ще дух не спустив! — заволав, мов недорізаний, щур Фаралампас. — Ви навіжений! З мене досить пригод! Непутящого друга не відрізниш від ворога! Ви мене коли-небудь ненароком приб’єте! А в мене повно роботи! Хто за мене це все перечитає?

— Он ти як, химерна душе! Вибач, я справді чолов’яга безпросвітно темний, манерам не навчений, однак серцем чистий! І якщо я тебе тягаю всюди з собою, отже, на те є поважні причини. Затямив, недомірку?

— І перестаньте лаятись на кожному кроці! Що це за кепська звичка, добродію?! Вже вуха в’януть від вашої балачки! У дурня й мова дурна! Язик знищив більше людей, ніж меч.

— Така вже в мене лиха вдача, мудрагелю! — почухав розбійник потилицю. — Я знаю, що твої ніжні вуха мудріші за мою товчену голову. Але я живу в лісі серед таких же зірвиголів, як сам, а не серед книжок із золотими корінцями! Гаразд, я буду лагіднішим до тебе, Фаралампасе! Наскільки розбійники можуть бути лагідними.

Пинтя вже втратив трьох приятелів, тож не хотів розпрощатися ще й із четвертим. Коли щур нарешті заспокоївся, опришок сягнув рукою до лівого вуха коня. Обережно почав просовувати пальці до вушної раковини, стежачи за оґирем. Татош ніяк не реагував, незворушно поскубуючи траву під ногами. На превеликий подив розбійника, його рука дедалі глибше й глибше влізала в кінську голову. Аж поки там щось не намацала. Пинтя поволі витяг руку і зажмурив очі від сяйва, яке раптового вдарило з його долоні. У руці був Вогняний батіг-корбач.

— Тепер тричі вдарте батогом! — проказав Фаралампас, закриваючись від блиску лапками, хоча й був сліпий.

Розбійник розмахнувся і вправно стрілив батогом у повітрі. Ляскіт був подібний до звуку віддаленого грому. А в небі описала коло вогненна петля. Кінь заіржав і став на диби. Пинтя вдруге замахнувся, вдаривши батогом над своєю головою. Кінь брикнувся задніми ногами, наче намагаючись скинути вершника із сідла. Тоді ватаг ляснув корбачем втретє, і тепер грім прогурчав просто над ним, а удар вогняним батогом був схожим на блискавицю.

Кінь опустився на передні коліна і мовив низьким глухим голосом:

— Слухаю тебе, мій новий володарю!

— То ти таки Татош? — здивовано запитав Пинтя.

— Так, мій повелителю!

— Чому ж раніше ти не сказав цього Молибогу?

— Бо він мав би великі халепи через мене. Мандрівний вояк шукав коня, а не Татоша. І я йому служив як кінь.

— Хіба бути простим конем для тебе не принизливо?

— Ні, бо я ховаюся від своєї володарки.

— Он як! То ти втік від Ґанджі-баби?

— Так.

— Але чому?

— Бо Татош не хоче нікому служити. Він — вільне створіння. Таке ж, як і всі мешканці Закрайсвіття.

— То ти й від мене втечеш? — мовив Пинтя, натягуючи повід.

— Ви — мій володар, — схилив голову Татош, але в його очах зблиснула волога.

— І що ж ти вмієш?

— Я біжу найшвидше у Закрайсвітті.

— Але ж ти вмієш і літати, чи не так?

— Так, але лечу я вже не так прудко.

— І хто тебе обжене?

— Вогняний дощ.

Пинтя насупився і, перехилившись у сідлі, здивовано розглядав дванадцять ніг Татоша, густо порослих темною шерстю біля копита.

— Він каже правду! — промурмотів з торбини Фаралампас. — Я про таке читав.

— А як тебе обернути на звичайного коня? — знову став розпитувати розбійник.

— Засуньте Вогняного корбача до мого вуха.

— Гм… А якщо хтось інший його витягне?

— Тоді він стане моїм володарем.

Це не сподобалося розбійникові і він нахмурив чоло.

— Але як ти втік від Ґанджі-баби, бодай би їй добра не діждати?

— Мене відпустили повітрулі.

— Тобто вони обернули тебе на коня?

— Так, і чаклунка не змогла мене розпізнати. Бо вона відчуває тільки чарівний світ.

Якби ж то знав Пинтя, що в цей самий момент далеко-далеко, на іншому краю Закрайсвіття, жінка з мідним волоссям, вродлива, як богиня, раптом розплющила свої очі, що світилися, наче найкоштовніші смарагди.

— Я відчула його! — мовила вона і встала зі свого білосніжного ложа з бронзовими лев’ячими лапами. — Мій Татош повернувся! Кликніть до мене Зеленого зайця!

За мить до її покоїв, що були куди багатші за королівські, увійшов невеличкий панок у зеленому сурдуті з довгими фалдами. Він мав великі білі пухнасті бакенбарди. Панок зняв салатового циліндра — й одразу застриміли заячі вуха, що досі ховалися в капелюсі.

— Я відчула, що Татош вернувся. У нього знову є господар, — мовила рудоволоса красуня, розглядаючи себе у люстерко.

— Це приємна новина, ваша сяйносте! — схилив голову Зелений заєць.

— Ти відправишся на його пошуки, — наказала вродливиця і почала припудрювати личко. — Я хочу знати, хто посмів заволодіти моїм летючим конем. Останнім часом у Закрайсвітті коїться щось неладне. Смерть моєї сестриці завдала мені чималого болю. Ти ж бачиш, що я навіть злягла. А вони користають із моєї слабкості.

Заєць тримав у руках циліндр і мовчки слухав у боязкій шанобі.

— Відправляйся негайно! Одна нога — тут, друга — там! — наказала красуня й опустилася на білий різьблений стілець. — Я не потерплю нешанобливого ставлення до себе!

В її зелених смарагдових очах на мить спалахнуло полум’я.

— Слухаюся, ваша сяйносте! — промовив Зелений заєць і позадкував до дверей.