Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Добу після смерті Ярослава знаменувала подвійна капітуляція Рюриковичів — і в змаганнях за рівний з імператорами політичний статус у візантійському світі, і у спробах подолати руйнівні для політичної системи наслідки розмноження князівського роду. На знак примирення з Константинополем одразу після смерті Ярослава русина Іларіона позбавили митрополичої кафедри, на яку знову було посаджено митрополита-грека, а землі Русі (у широкому та вузькому значеннях) були більш-менш рівно поділені між його синами, аби вже ніколи не об’єднатися під владою єдиного володаря. Залежно від того, чи розуміли історики феодалізм як систему політичних чи поземельних відносин, вони називають цей період добою удільної або феодальної роздробленості. Альтернатив децентралізації влади не було, адже Русь не мала розгалуженої бюрократичної системи, яка могла ефективно контролювати величезні простори підвладної Рюриковичам Східної Європи. Як поступово розгалужувався на окремі династії князівський рід, так само дрібнився на частини спадок його прабатьків — Володимира та Ярослава. Русь, як і всі інші тогочасні європейські ранньодержавні утворення, була приречена на дезінтеграцію. Відмінність з усією іншою Європою полягала лише в тому, що тут ще довго зберігалася монополія одного князівського роду на верховну владу, що разом із єдиною церковною структурою, підпорядкованою київському митрополиту, а через нього Константинополю, ще кілька століть дозволяло зберігати в колишніх межах держави Володимира єдиний політичний, економічний та культурний простір.

Брати та племінники (1054—1093)

Політичну систему, яку встановив на Русі заповіт Ярослава, історики називають «системою старшинства», або «лествичною системою». Більш-менш рівно розділивши свої володіння між п’ятьма синами, Ярослав заповів їм слухатися, як батька, старшого з них — Ізяслава. Тож Ізяслав Ярославич отримав батьківський Київ, Святослав — Чернігів, Всеволод — Переяслав (у давньоруських джерелах Переяславль), Ігор — волинський Володимир, Вячеслав — Смоленськ. Три старші брати отримали у володіння частини Руської землі, тож із самого початку мали дещо престижніший політичний статус. Двоє молодших — Ігор та Вячеслав — швидко померли, тому історики часто називають добу співправління трьох старших Ярославичів «тріумвіратом», як іронічну паралель із політичними союзами, що виникали між полководцями Давнього Риму доби Пізньої Республіки. У чомусь ця паралель є слушною, адже, судячи з джерел, попри батьківський заповіт, Святослав та Всеволод почувалися рівними щодо старшого брата і діяли спільно з ним доти, доки це відповідало їхнім інтересам.

Довгі 18 років Ізяславу вдавалося задовольняти апетит братів за допомогою «батога та пряника». «Батогом» була загроза кочовиків — спочатку торків, що заступили печенігів на кордонах Русі, а потім і страшнішого ворога — половців, у протистоянні яким троє братів мусили триматися разом. Що ж до «пряників», то певний час жадобу Святослава та Всеволода до збільшення їхніх володінь Ізяславу вдавалося задовольняти за рахунок племінників і більш віддалених родичів. Діти Володимира Ярославича (старшого з братів, який помер раніше за батька), Ігоря та В’ячеслава Ярославичів нічого не отримали з батьківських земель, які були поділені між старшими Ярославичами. 1066 р. настала черга володінь Всеслава Брячиславича, чиє Полоцьке князівство відокремилося від Русі ще після смерті його прадіда Володимира Святославича. 1067 р. після більш-менш рівної боротьби Всеслав був ущент розбитий на річці Неміга, а одне з головних міст його князівства — Мінськ — було нещадно розгромлене й пізніше було відроджене вже на новому місці. Втім, самого Всеслава вдалося захопити в полон лише підступом, заманивши його на переговори хрестоцілуванням. Всеслав опинився в порубі в Києві, а на його столі в Полоцьку зручно облаштувався Мстислав Ізяславич (в обмін на відмову від Новгорода на користь Святославичів).

Протягом 1054—1067 рр. трьом старшим Ярославичам вдалося прибрати до свої рук усі землі Русі, навіть ті, на які не поширювалася влада їхнього батька. Втім, їм не довелося спочивати на лаврах. Як виявилося, половецькі набіги 1055 та 1061 рр. були лише розвідкою. 1068 р. величезна половецька орда рушила лівобережжям Дніпра на Переяслав. Спроба Ярославичів зупинити їх на річці Альта закінчилася нищівною поразкою. Ця поразка була такою ганебною, що проти Ізяслава в Києві спалахнуло повстання — він нібито відмовився на вимогу віча роздати зброю киянам, аби захистити місто. Повсталі кияни розгромили князівський палац та двір воєводи Константина, звільнили з порубу Всеслава та оголосили його київським князем. Ізяслав не міг сподіватися на допомогу братів — ті переймалися половцями (лише в листопаді Святославу вдалося розбити їх на річці Снов), — тож подався по допомогу до свого тестя, польського князя Болеслава II.

Коли в травні наступного 1069 р. польське військо вирушило на Київ, Всеслав вирішив не спокушати долю та втік до Полоцька. Кияни змушені були капітулювати. Втім, повернення Ізяслава в Київ не компенсувало втрати його політичного та військового авторитету — він втратив контроль над Полоцьким князівством, після повстання та масових страт киян у відповідь його підтримка в місті була слабкою. До того ж, як старший у князівському роді, він уже не мав земель, аби задовольнити апетити братів, які переконалися, що можуть протистояти кочовикам і без допомоги дружин київського князя. Ще нижче впав авторитет київського князя, коли закінчилися поразкою його дворічні спроби повернути собі Полоцьк. 1073 р. Святослав та Всеволод спільно вигнали старшого брата з Києва — Святослав отримав Київ і Переяслав, а Всеволод перейшов княжити в Чернігів.

Ізяслав із дружиною та синами був змушений удруге втікати до Польщі. Проте допомоги від Болеслава II, а потім і від германського імператора Генріха IV він так і не отримав, хоча обидва радо поділили між собою скарби втікача. У пошуках розради Ізяслав звернувся до папи Григорія VII, відрядивши до нього в Рим свого сина Ярополка. Папа сприйняв це як унікальну можливість вирвати Русь з-під юрисдикції константинопольського патріарха. Молитовник Гертруди (Трірська псалтир) містить чудові мініатюри, на яких зображено, як руські князі передають свої володіння папському столу, у відповідь папа буллою від 17 квітня 1075 р. вже як лен передав Ізяславу та його сину Руське королівство. Але навіть ця коронація не допомогла Ізяславу повернутися у Київ, а тільки примирила його з тестем Болеславом II. Лише смерть Святослава 27 грудня 1076 р. відкрила йому шлях додому.

Смерть Святослава надала Всеволоду Ярославичу унікальний шанс зібрати під свою руку всі землі Русі. Втім, йому забракло сил протистояти численним племінникам, тож після піврічного князювання в Києві він запросив Ізяслава повернутися, задовольнившись як компенсацією за київський стол Переяславом на додачу до Чернігова. Фактично, угодою 1077 р. було відновлено поділ Ярослава та Мстислава Русі по Дніпру: Правобережжя отримував Ізяслав, а Лівобережжя — Всеволод. Жертвою цієї угоди стали сини Святослава Ярославича. Олега Святославича позбавили Волині на користь Ярополка Ізяславича, а замість Гліба Святославича в Новгороді посів Святополк Ізяславич. Ізяслав знову двічі намагався забрати у Всеслава Полоцьк, проте марно.

Справжнім осередком спротиву бунтівних племінників стала Тмуторокань, де з 1069 р. княжив Роман Святославич. 1077 р. після невдалої спроби захопити Чернігів сюди втік Борис В’ячеславич, а невдовзі до нього приєднався розчарований втратою Волині Олег Святославич. У серпні 1078 р. за допомогою половців троє молодших князів розгромили Всеволода Ярославича на річці Сожиця та захопили Чернігів. Всеволод звернувся по допомогу до брата Ізяслава. З жовтня 1078 р. на Нежатиній Ниві поблизу Чернігова військо бунтівних племінників було розгромлене, один із них — Борис — загинув. Втім, втрати були і з боку переможців. Аби захистити зрадливого брата, своїм життям наклав київський князь Святослав. Так, попри власне небажання правити одноосібно, Всеволод став володарем Русі.

Чи то з поваги до самопожертви Ізяслава, чи то не маючи на те сил, обійнявши київський стол, Всеволод не став чіпати володіння його синів: Ярополк лишився на Волині, а Святополк у Новгороді. Навіть більше, з часом Всеволод спромігся задовольнити й інших свої племінників. Після смерті Ярополка волинський Володимир отримав Давид Ігоревич, у Муромі продовжував тихо сидіти неамбітний Святославич Давид. Так само на заході Русі отримали володіння внучаті племінники Всеволода: сини Ростислава Володимировича Рюрик, Володар та Василько, яким дісталися Перемишль, Звенигород та Теребовль. Непримиренним Всеволод виявися тільки до бунтівників. З тмутороканським осередком спротиву йому вдалося розібратися легко: 1079 р. Роман Святославич зібрався разом із половцями повторити набіг 1078 р., але Всеволод перекупив половців, які вбили Романа. Владу київського князя у Тмуторокані було відновлено, а Олега Святославича на довгі роки було заслано на далекий візантійський острів Родос. Менш вдало була вирішена проблема з полоцьким князем Всеславом, яку Всеволод успадкував від Ізяслава. Попри численні походи проти нього, Всеславу вдалося втримати за собою місто на Західній Двіні.

У певному сенсі політику Всеволода Ярославича можна назвати візантійською. Він втримався при владі не стільки завдяки гучним військовим перемогам, скільки нацьковуючи один на одного свої ворогів, вдало використовуючи гроші та дипломатію там, де більш прямолінійний Ізяслав зазнавав невдачі, вдаючись до зброї. Так він вирішив тмутороканську проблему, підкупивши половців та візантійців. Побоюючись посилення волинського князя Ярополка Ізяславича, він нацькував на нього Ростиславичів, а після його смерті розділив між ними та Давидом Ігоревичем його володіння, аби вони своїм протистоянням і далі послаблювали один одного. Врешті він настільки зміцнився, що 1088 р. навіть відібрав у Святополка Ізяславича Новгород (де посадив було свого онука Мстислава Володимировича), давши йому замість нього менш значущий Туров. Втім, це майстерне диригування не повинно вводити нас в оману — старі інститути, що тримали вкупі землі Русі, вже не відповідали вимогам часу, що наочно проявилося після смерті Всеволода, коли до влади прийшло наступне покоління князівського роду Рюриковичів.

Доба Любецького з’їзду (1093—1113)

Всеволод Ярославич помер у середу 13 квітня 1093 р., а наступного дня у Великий четвер, як свідчить графіті, залишене на стіні Софійського собору його дружинником Дмитром, його було поховано поруч із батьком. Він був останнім у поколінні синів Ярослава, тож, згідно з діючою тоді системою старшинства, київський великокнязівський стол мав успадкувати старший з онуків Ярослава, чий батько правив у Києві. Тож у Києві вже за 10 днів 24 квітня вокняжився останній із живих синів Ізяслава Святополк. Літописець, що симпатизував синові Всеволода Володимиру, який дістав прізвисько Мономах, пояснював це його доброю волею, хоча той, навіть попри те, що його батько контролював більшість земель Русі, насправді не мав сил, аби самостійно зайняти Київ. Адже на кінець XI ст. це вже вимагало консенсусу найсильніших князів, спільних дій хоча б двох гілок Рюриковичів, аби одночасно протистояти й зовнішній загрозі з боку кочовиків, і з боку молодших князів, кого так чи інакше було позбавлено столу або обділено під час розподілу земельних володінь.

Зі смертю Всеволода обірвалася система політичних угод не тільки всередині Русі, а й зовнішньополітичних домовленостей. Цим моментом слабкості негайно скористалися половці, які підійшли до кордону Русі та надіслали до київського князя послів із вимогою продовжити виплату данини, що сплачував їм Всеволод. Однак Святополк вирішив не наслідувати політику дядька й наказав тих ув’язнити. Разом із дружинами Володимира та Ростислава Всеволодовичів Святополк вирушив назустріч половецький орді, проте 26 травня зазнав нищівної поразки на річці Стугна. Половці прорвалися до самих околиць Києва, зіткнення з ними відбулися у його околицях — на Желані та у Халепа (сучасне село Халеп’я неподалік Трипілля). Врешті-решт з половцями довелося-таки укладати мир, який було скріплено шлюбом Святополка і донькою хана Тугоркана.

Слабкість Володимира Мономаха, яка стала причиною того, що він був змушений поступитися Києвом на користь Святополка, проілюстрували події наступного 1094 р. Після 15-річного заслання на Русь повернувся Олег Святославич, що знов отаборився у Тмуторокані. І прийшов він не сам, а разом із половцями. Він вигнав Володимира з батьківського Чернігова, і той мусив задовольнитися Переяславом. За сорок років, що минули після смерті Ярослава, після всіх інтриг, війн, убивств його онуки нарешті повернулися до реалій його заповіту. Син Ізяслава правив у Києві, Син Святослава в Чернігові, син Всеволода в Переяславі. То чи варто влаштовувати усобиці, якщо можна закріпити статус-кво, а об’єднані військові сили спрямувати проти половецької загрози? Ця, здавалося б, проста думка далася князям непросто. У 1094—1097 рр. Святополк і Мономах намагалися вгамувати бунтівного Олега, навіть вигнали його з Чернігова, однак той раз у раз порушував угоди і військові дії починалися знову, залишаючи Русь беззахисною перед нападами половців. 1096 р. половецький хан Боняк несподівано вдарив по Києву й навіть спалив князівський приміський палац у Берестовому, хан Куря спалив фортецю Устя на лівобережжі Дніпра, а тесть Святополка Тугоркан обложив Володимирів Переяслав. Втім, Святополку та Володимиру вдалося розгромити його на річці Трубіж, а сам Тугоркан загинув. Святополк із почестями поховав тестя поруч зі спаленим палацом у Берестовому.

Припинення усобиці було питанням виживання Русі в протистоянні з половецькою загрозою. Тож 1097 р. на князівський з’їзд у місті Любеч зібралися представники майже всіх гілок Рюриковичів, окрім полоцького князя. Ціною примирення став компроміс та поглиблення децентралізації Русі. Принцип «кожен хай держить свою отчину» закріплював за нащадками трьох старших Ярославичів їхні батьківські володіння (отчини) — Ізяславичи мали й далі сидіти в Києві, Всеволодовичі — у Переяславі, Святославичі (Давид, Олег та Ярослав) — у Чернігівській землі, хоча Олега перевели з Чернігова в провінційний Новгород-Сіверський, а старший стол землі посів його брат Давид. Статус володінь представників молодших гілок Ярославичів (волинського Давида Ігоревича та прикарпатських Ростиславичів) був дещо нижчим — «їм же Всеволод дав городи», і попри те, що ті ж Ростиславичі розглядали й свої володіння як отчини, київські князі протягом наступного століття час від часу нагадували їм про своє право відібрати їхні столи.

Першу спробу поставити під сумнів права Ростиславичів на їхні володіння київський князь Святополк зробив чи не одразу після закінчення Любецького з’їзду. Він звинуватив теребовльського князя Василька Ростиславича у змові з Мономахом та Святославичами, схопив його, а трохи пізніше дружинники Давида Ігоревича, який у цьому конфлікті став на бік Святополка, його осліпили. «Повість про осліплення Василька Теребовльського», яку було включено до складу «Повісті врем’яних літ», передає події з точки зору Василька та Мономаха. Вона називає осліплення нечуваним досі на Русі варварським вчинком. Хоча, з точки зору візантійського права й навіть у порівнянні із нещодавньою традицією самих Рюриковичів убивства родичів у боротьбі за владу, скалічення було ознакою пом’якшення звичаїв. За середньовічним правом каліка не міг обіймати князівський чи королівський стол, тож скалічення було дієвим компромісом між політичною доцільністю та християнським табу на братовбивство.

Проте Василько недовго перебував у полоні в Давида Ігоревича. Брат Василька, перемишльський князь Володар, обложив Давида у Володимирі, змусив його звільнити, але вгамував жагу помсти після того, як стратив причетних до братових тортур дружинників. У цей час у події втрутився Святополк, нібито під спільним примусом Володимира Мономаха та Святославичів, які ледь не позбавили його Києва за порушення Любецьких угод. Святополк вигнав Давида з Волині та посадив на його столі свого сина Мстислава. Решту частин Волинської волості отримали молодші Всеволодовичі та Святославичі, наприклад Святослав Давидович отримав у володіння Луцьк. Після цього Святополк висунув ультиматум Ростиславичам, вимагаючи віддати волості в Подністров’ї — Звенигород та Теребовлю. Перед цією загрозою вчорашні вороги об’єднали свої сили. Коли Ярослав Святополчич за допомогою найманого угорського війська обложив Володаря та Василька в Перемишлі, на допомогу їм прийшов Давид Ігоревич, який привів із собою половців хана Боняка. Угорське військо потрапило в засідку та було винищене. Після цього Давид Ігоревич за допомогою половців і Ростиславичів повернув собі Володимир та Луцьк.

Любецька угода стала компромісом лише між трьома старшими гілками Ярославичів, і вони негайно використали його для того, щоб збільшити свої володіння за рахунок волостей молодших князів. На з’їзді в Уветичах у серпні 1100 р. старшим князям таки вдалося забрати в Давида Ігоревича володимирський стол, виділивши йому натомість волості в Погорині (Східній Волині) з центром у Дорогобужі. А от Ростиславичі відмовилися віддати старшим князям Теребовлю, і Василько прокняжив у ній до самої смерті. Справжнім переможцем з усобиці 1097—1100 рр. вийшов Святополк, якому таки вдалося приєднати до своїх володінь Волинь. Та й союз зі Святославичами й Володимиром Мономахом витримав випробування кризою. Після з’їзду в Уветичах руські князі нарешті змогли об’єднати свої зусилля проти кочовиків.

Прихильне до Мономаха руське літописання XII ст., що створювалося за його нащадків, зображує його чи не одноосібним переможцем половців. Однак спільні походи Рюриковичів у степ започаткував саме київський князь Святополк. Навесні 1103 р. на князівському з’їзді в Долобську було затверджено план військової кампанії, і наступні 10 років чи не щороку дружини руських князів поодинці винищували половецькі орди. 1003 р. на річці Сутень було розбито половецьку орду хана Урусоби, сам хан та ще 19 половецьких «князів» загинули. 1107 р. був розбитий грізний Боняк. У лютому 1111 р. руські князі взяли половецькі зимівники-міста Шарукань та Сугров на Верхньому Сіверському Дінці, а в березні розгромили орду хана Шарукана на річці Сальниця. Основні сили половців було знищено, і наступникові Святополка знадобилося лише незначне зусилля, аби на кілька десятиліть вигнати половців за Дон.

Святополк помер 16 квітня 1113 р. і був похований у збудованому ним Михайлівському соборі. Після його смерті, як оповідає літописець, кияни нібито надіслали запрошення Володимиру Моно-маху, але той відмовився, посилаючись на Любецьку угоду, за якою Київ був отчиною Ізяславичів. Не дочекавшись Володимира, кияни почали громити двори бояр Святополка, вчинили перший відомий за джерелами єврейський погром. Нібито саме це врешті й змусило Володимира Мономаха порушити хрестоцілування та погодитися стати київським князем. Літописець, що працював при дворі нащадків Мономаха, намагався виправдати цю узурпацію, але, як би там не було, із вокняжінням Володимира Мономаха в Києві доба Любецького з’їзду скінчилася і від цього дня на Русі працювало тільки право сильнішого, який уже сам вирішував, виправдовувати йому свої дії системою старшинства чи отчинного права.

Мономах та Мономашичі (1113—1139)

Володимир Мономах — постать в історії Русі, прирівняна до Володимира Святого та Ярослава Мудрого, чий персональний міф почав створюватися ще за життя власне ним та руками його літописців і чиє ім’я завдяки т. зв. «шапці Мономаха» увійшло до монархічного міфу держави, яку розділяли з Руссю півтисячоліття. Навіть його походження оповите таємницею, адже його прозвали Мономахом нібито через походження від шлюбу його батька Всеволода Ярославича з донькою візантійського імператора, але візантійські джерела нічого не знають про такий шлюб. Його щоденник та листи («Повчання Володимира Мономаха», що дійшло до нас у складі літописання) зображують князя не тільки як високоосвічену, а й як високоморальну людину, хоча, якщо судити за хронологічними записами літописів, він неодноразово порушував слово, нічим не відрізняючись від інших князів-сучасників, а за рівнем освіти від свого батька Всеволода чи дядька Святослава. Навіть його слава як переможця половців багато в чому запозичена в його попередника на київському великокнязівському столі Святополка. Проте зважимо на багатовікову історіографічну традицію — звичайна шана до поколінь істориків, які доклали своїх зусиль до підтримання цього міфу, та на той факт, що від Володимира Мономаха походять галицькі й волинські Романовичі та володарі заліських князівств, що правили там до кінця XVI ст.

Узурпувавши великокнязівський стол попри Любецькі угоди, Володимир Всеволодович 12 років свого княжіння в Києві присвятив укріпленню персональної влади та збиранню під свою руку земель Русі. Для цього він використовував два інструменти — династичні шлюби своїх синів, дочок та онук із представниками інших гілок Рюриковичів, а також військову силу. Йому швидко вдалося приборкати невдоволених узурпатором синів Святополка, в яких він відібрав Волинь та змусив задовольнитися Туровським князівством. Так само Володимиру Мономаху вдалося відірвати від Полоцька Мінське князівство. Разом із Ростовом, Суздалем, Смоленськом та Новгородом землі, які він контролював безпосередньо або через своїх синів та службових князів, становити понад 2/3 території Русі. Разом із тим він продовжив походи проти половців, розпочаті ним із Святополком, і 1116 р. захопив три половецькі міста. Половці мусили на кілька десятиліть залишити прикордонні з Руссю степи та відкочувати на Дунай і Кавказ, де їх активність добре описана візантійськими, угорськими й грузинськими джерелами.

Однак найвидатнішим здобутком доби Володимира Мономаха стало створення як мінімум двох редакцій «Повісті врем’яних літ» (другої та третьої, останню пов’язують з оточенням сина Мономаха Мстислава) — найвідомішого історичного джерела, що становило першу спробу (з тих, що дійшли до нас) систематизувати й узагальнити кілька століть історії Русі та її правителів, обґрунтувати місце Русі у християнському світі та її роль у всесвітній історії. Навіть цього було б достатньо, аби навіки вписати Володимира Мономаха в пантеон великих правителів Русі.

Непересічним був і перший шлюб Володимира Мономаха. Його дружиною стала Гіда, дочка останнього коронованого англосаксонського короля Англії Гарольда II. Після загибелі батька в битві при Гастингсі від руки нормандців Вільгельма Завойовника вона переховувалася у Данії при дворі свого родича, короля Свена Естрідсена, який віддав її заміж на Русь. Гіда, крім дочок, народила своєму чоловікові шість синів, ще двох народила йому друга дружина.

Найвидатнішим з синів Володимира Мономаха був Мстислав Володимирович, який, хоч і княжив лише 7 років, дістав від істориків прізвисько Великий. Оскільки Володимир на момент смерті (19 травня 1125 р.) єдиний із синів Всеволода Ярославича мав нащадків, а військова міць Ізяславичів була зведена нанівець, жодних проблем з успадкуванням батьківських володінь старшим сином не було. Для цього Володимир заздалегідь перевів Мстислава з Новгорода в київський Білгород та привчав до державних справ. Більше того, поки Мстислав був живий, його молодші брати беззаперечно підпорядковувалися його авторитету. Оскільки половецької загрози вже не було (половці спробували було повернутися, дізнавшись про смерть Мономаха, але, аби їх розбити, вистачило дружини переяславського князя Ярополка Володимировича), Мстислав зміг зосередитися на збільшенні володінь свого роду. Спершу Мстиславу вдалося те, на що не наважувався його батько. 1127 р. він втрутився в усобицю чернігівських Святославичів, сприяв відокремленню від Чернігівської землі Муромо-Рязанського князівства на чолі з молодшим Святославичем Ярославом та вхопив і собі у володіння ласий шмат у вигляді Посейм’я з Курськом, де був посаджений на стол його син Ізяслав. Так само Мстиславу вдалося розкусити горішок, який не давався ні Святополку, ні Мономаху: протягом 1127— 1129 рр. він нарешті підкорив Полоцьке князівство, взяв у полон братів Всеславичів та відправив їх у заслання у Візантію. Після цього черга дійшла до балтійських народів, проте його походи на литву на чудь (сучасні естонці) закінчилися невдачею.

Мстислав Володимирович помер 14 квітня 1132 р., за сучасними нам стандартами в розквіті сил, на вершині успіхів, коли здавалося, що ще кілька кроків — і йому таки вдасться знову, вперше після Ярослава, об’єднати під своєю рукою всі землі Русі. Та годинник історії не може лише за одним бажанням піти назад. Це довели події, що сталися по смерті Мстислава. Літописець відзначає, що Мстислав перед смертю «доручив дітей своїх брату Ярополку», якому він передав великокнязівський стол. Що це насправді означало? Ярополк Володимирович спробував перевести в обхід їх дядьків — молодших Володимировичів, Всеволода Мстиславича з Новгорода до Переяслава, а Ізяслава Мстиславича з Полоцька до Турова. Але обділені брати Мстислава та Ярополка збагнули, що таким чином Ярополк готує ґрунт, аби заповісти великокнязівський стол Мстиславичам, в обхід прав їхніх дядьків. Вони відмовилися підкорятися волі старшого брата — і Юрій Володимирович (пізніше він буде прозваний Долгоруким і ввійде в історію як засновник міста Москва) вигнав Всеволода з Переяслава (де врешті посів його брат Андрій Володимирович). А В’ячеслав Володимирович вигнав Ізяслава спершу з Переяслава, у якому той було спробував закріпитися, а потім і з Турова. Нарешті, після дворічної усобиці Володимировичів, Ярополку вдалося прилаштувати Ізяслава Мстиславича княжити лише на далеку від Києва Волинь.

Одночасно й чернігівський князь Всеволод Ольгович побачив шанс повернути втрачені за Мстислава волості. Спочатку Володимировичі зазнали невдачі з облогою Чернігова, потім у серпні 1135 р. були розбиті на річці Супій. Всеволод Ольгович перейшов Дніпро та почав грабувати київські міста — Треполь, Красн, Василів, Білгород. Та Ярополк так і не зважився знову битися з ним у полі. Зрештою він погодився повернути чернігівському князю Посейм’я з Курськом, але схилити Всеволода Ольговича до миру йому вдалося лише 1138 р. завдяки військовій допомозі, яку надав Ярополку угорський король Бела II.

Ще одна біда спіткала великого князя на півночі: коли Ярополк відкликав Мстиславичів з Новгорода й Полоцька, там спалахнули постання. У Полоцьке князівство з Візантії повернулися Всеславичі, а в Новгороді з 1136 р. розпочала відлік своєї історії Новгородська боярська республіка, у спробі придушити яку наклав головою старший із Мстиславичів, переяславський невдаха Всеволод.

Більшість істориків ставить крапку в історії єдиної Руської держави зі смертю Мстислава 1132 р. Проте примарна єдність, якої досягли Володимир та Мстислав, трималася виключно на їхніх політичних та військових талантах, слабкості інших гілок Рюриковичів, а ще більше на тому, що той самий Володимир Мономах не мав конкурентів у вигляді братів та племінників. Втім, сам Мономах мав аж вісім синів. Варто було великокнязівському столу перейти від всебічно обдарованого Мстислава до посереднього дипломата й полководця Ярополка, як згода між Мономашичами скінчилася, а з нею розпалася й система угод і союзів, на яких гадана єдність держави трималася майже два десятиліття.

Під укіс (1139—1157)

Навіть із розпадом конгломерату земель, зібраних зброєю і дипломатією Володимира Мономаха та його сина Мстислава, Київ і далі на довгі десятиліття залишався головною сценою п’єси під назвою «Історія Русі». Спершу, звісно, за інерцією, адже від батьків та дідів, як безумовний рефлекс, наступні покоління Рюриковичів успадкували неспинну жагу до київського столу. Та й ми, історики наступних століть, змушені, немов волхви за дороговказом, йти за головним своїм джерелом — літописом, котрий, як і раніше, писався переважно в Києві, вбираючи в себе лише окремі фрагменти удільного літописання. Однак і сучасникам тих подій, і нам, історикам, їхнім нащадкам, знадобилося чимало часу, аби збагнути: хоч історія ще писалась у Києві, майбутнє творили вже не там. На периферії, навіть найвіддаленішій від центру, виникали нові міста — центри нових уділів, освоювалися нові землі, створювалися нові провінційні гілки династії Рюриковичів, виникала своя провінційна еліта, якій уже було байдуже до далекого Києва. Землі, «осколки» колись єдиної Русі, перетворювалися на окремі держави, часто не схожі на інші своїм політичним устроєм. Дедалі більше виникало міст і князівств, проте тут немає нічого дивного, адже тим самим шляхом роздробленості пройшли майже всі середньовічні європейські держави.

Молодші Мономашичі, очолювані ростово-суздальським князем Юрієм Долгоруким та його братом, турівським князем В’ячеславом, прагнули відстояти свої права на Київ проти своїх племінників Мстиславичів. Але їхня перемога над Ярополком виявилася пірровою — щойно великий князь помер, а недалекий В’ячеслав заїхав у Київ, його, наче якийсь непотріб, легко змахнув з київського столу чернігівський князь Всеволод Ольгович. Нащадки Мономаха дивились на Київ як на своє отчинне володіння, хоча згадаймо, що й сам Володимир Мономах захопив стольне місто в обхід Любецької угоди та законних прав нащадків свого брата в перших Святополка. Всеволод Ольгович був онуком Святослава Ярославича, тож його дід свого часу був київським князем, а сам він був одружений із дочкою сина Мономаха Мстислава. Отже, обґрунтувань його прав на Київ було багато, та головне з них, зрозуміло, — це право сильного, і надалі саме воно, в обхід отчинних прав чи прав старшинства, буде вирішувати, кому вважатися великим київським князем.

Сім років княжив Всеволод Ольгович у Києві, і втриматися йому вдалося лише завдяки вдалому балансуванню у старій ворожнечі між синами Мономаха та їхніми племінниками Мстиславичами. Хоч на деякий час Юрію Долгорукому й пощастило відібрати у великого князя Новгород, на півдні Всеволод Ольгович підкупив Ізяслава та Ростислава Мстиславича Переяславом і чернігівськими волостями (після цього власні брати Всеволода перейшли на бік Юрія, але марно), а Новгород віддав їхньому молодшому братові Святополку. Убезпечивши себе з боку Юрія, Всеволод повернув зброю проти його могутнього союзника — галицького князя Володимирка Володаревича. Похід 1144 р. був вдалим — попри підтримку угорського короля Тези II, Володимирко був змушений сплатити велику контрибуцію. У захваті від власних успіхів, Всеволод Ольгович наступного року навіть вдало втрутився в усобицю в Польщі, але ще через рік зазнав поразки від Володимирка й, можливо, від розпачу помер.

Здається, Всеволод Ольгович більше почувався головою клану Мстиславичів, ніж Ольговичів. Саме тому його смерть майже нічого не внесла в систему між князівських союзів, хіба що терези військового успіху, досі прихильні до Всеволода та Мстиславичів, втратили рівновагу. Як наслідок, князі в Києві почали змінюватися якщо не щотижня, то по кілька разів на рік. У наступні десятиліття Середня Наддніпрянщина занурилася у стан перманентної війни, у якому, хоч історики й примудряються виокремлювати «феодальні війни» (наприклад, 1146—1154 або 1158—1161), набагато легше вирізнити поодинокі періоди відносного затишшя, коли претенденту вдавалося закріпитися на київському столі бодай на кілька років. Більше того, великий київський князь перетворюється з очільника або першого серед рівних князів великої держави на очільника військово-політичної коаліції князів, а з часом навіть на чужу маріонетку.

Уже за часів київського правління Всеволода Ольговича склалися два могутніх військово-політичних союзи князів. З одного боку, це Мстиславичі, що контролювали Волинь та Смоленськ, частина Давидовичів та рязансько-муромські Ярославичі з чернігівських князів, а з іншого — ростово-суздальський князь Юрій Володимирович Долгорукий, частина чернігівських та новгород-сіверських Ольговичів і Давидовичів, а також Галицьке князівство. Обидві сторони активно залучали іноземних союзників — Мстиславичі угорців та поляків, а коаліція Юрія — половців. Постійні військові конфлікти, що супроводжувалися систематичним розоренням усього регіону, вкрай негативно впливали на настрої киян, що вилилося в повстання 1147 р. Попри заповіт Всеволода Ольговича, що прагнув передати київський стол своєму брату Ігорю, за підтримки інших союзників по коаліції в Києві посів Ізяслав Мстиславич. Дружину Ігоря було розбито, а сам невдаха ледь не помер у порубі. Врешті-решт, на вимогу керівництва церкви та родичів, його звільнили аби постригти в ченці. Кияни в цей час жили переважно чутками, тож сприйняли звільнення Ігоря як підготовку перевороту на користь чернігівських Ольговичів. Натовп увірвався у храм під час літургії, і після знущань Ігоря було безжально вбито.

Проте ні це, ні підтримка Ізяслава Мстиславича старшим із Мономашичів, його дядьком В’ячеславом, ні симпатії київських бояр не допомогли йому надійно закріпитися в Києві. Йому декілька разів вдавалося захопити Київ, але жодного разу він не протримався там більш ніж три роки. Так само і їхній опонент, молодший брат В’ячеслава, невгамовний Юрій Долгорукий після смерті 1154 р. одразу і В’ячеслава, і Мстислава здобув жаданий великокнязівський стол. Але за кілька років, 1157 р., раптово помер, а збуджені постійною військовою загрозою та чутками кияни переповідали, що його було отруєно боярами. Головним наслідком цієї війни стало відокремлення в самостійні князівства Волині, що поступово стала отчиною волинських Мстиславичів, та Смоленського князівства, яке зробив отчинним володінням для своїх нащадків засновник династії Ростиславичів, син Мстислава Великого Ростислав. У цей час уже не тільки нам, нащадкам, а й сучасникам тих подій стало зрозуміло, що час Києва скінчився і настала доба територіальних земель-князівств.

Доба територіальних земель-князівств

Актори та маріонетки (1157—1223)

Зробивши екскурс землями-князівствами, що постали всередині XII ст. замість колись єдиної Русі, повернемося назад — до київського великокнязівського столу, коли його вкотре 1155 р. захопив ростово-суздальський князю Юрій Долгорукий. Здавалося, він мав закріпитись на ньому назавжди, адже Юрій стояв на чолі могутньої коаліції, до складу якої входили чернігівські Святославичі, Володимирко Галицький, а смоленський князь Ростислав Мстиславич примирився з Юрієм та оголосив нейтралітет. Навчений минулими невдачами Юрій розсадив у навколишніх волостях власних синів: Андрія у Вишгороді, Бориса в Турові, Гліба в Переяславі, Василька в Пороссі — та, спираючись на їхню підтримку, разом із союзниками вирушив на Волинь, аби відібрати ці останні володіння в синів померлого за рік до того Ізяслава Мстиславича. Проте відвоювати Волинь та передати її, як він і обіцяв його батькові, своєму племінникові Володимиру Андрійовичу, Юрій так і не зміг. Тільки й вдалося, що вхопити Східну Волинь, де Володимир із Дорогобужа мав пильнувати, чи не з’являться на обрії стяги волинських Ізяславичів. Ця волинська невдача стала вироком Юрію — розпався союз князів, на якому лише й трималася його влада. Відчувши слабкість Юрія, смоленський князь Ростислав знов погодився ризикнути разом із чернігівським князем Ізяславом Давидовичем та волинськими Ізяславичами. Запахло новою війною.

У цей момент, у травні, саме напередодні літньої воєнної кампанії, Юрій помер. І помер настільки вчасно, що навіть пішли чутки, наче він був отруєний київськими боярами, які симпатизували його племінникам Мстиславичам та їхнім нащадкам. За правом старшинства київський стол посів чернігівський князь Ізяслав Давидович, але йому не вдалося надовго закріпитися в Києві — він посварився чи не з усіма родичами та ще кілька років метушився між Черніговом та Києвом, щоб 1161 р. загинути під Білгородом від рук торків. На вісім років (1159—1167) київський великокнязівський стол посів смоленський князь Ростислав Мстиславич. Ця перерва в боротьбі за Київ пояснюється зміною поколінь у кланах конкурентів: ростово-суздальські князі на десятиліття вибули з боротьби за Київ — Андрій Юрійович тільки-но укріплював свою владу, відсилав численних родичів «вдосконалювати грецьку» у Візантію, придушував бояр та будував нову столицю Володимир, волинські Ізяславичи щойно обживалися у Володимирі та Луцьку, та й у Галичі новий князь Ярослав Володимирович (якого інколи називають Осмомислом) охолонув до своєї дружини, доньки Долгорукого, і спересердя розірвав старі союзи, укладені ще його батьком).

Та за вісім років, коли Ростислав помер, вписавши своє ім’я у святці, але нічим не відзначившись в історії, для нової війни все було готово. Наслідуючи політику свого батька, волинський князь Мстислав Ізяславич негайно захопив Київ. Він не тільки виборов новгородський стол для свого сина Романа, а й почав витискати численних Ростиславичів із київських волостей, які вони отримали в роки великого княжіння свого батька. Ті негайно уклали союз із новгород-сіверськими Ольговичами й розпочали воєнні дії. Володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, який уже був за півкроку до заснування власної, окремої від київської митрополії та від повної незалежності, не зміг пропустити такого шансу. Він відіслав на південь величезне військо на чолі зі своїм сином Мстиславом. Крім смоленських, володимиро-суздальських, муромських, рязанських, полоцьких, новгород-сіверських дружин, до них долучились війська з Дорогобужа, переяславського князя Гліба Юрійовича — брата Андрія. Перед такою силою від Мстислава Ізяславича відступилися не тільки союзники, а й «свої погани» — «чорні клобуки», що були розселені в Пороссі та слугували київським князям як легка кіннота. Тож Мстиславу довелося втікати, а переможці, не спроможні стримувати ейфорію, зробили в Києві досі не бачені кількаденні погроми.

Андрій міг святкувати перемогу: руками смоленських та новгород-сіверських князів він неочікувано для них і для себе здобув собі старшинство серед інших Рюриковичів (принаймні серед союзників), до речі, вперше в історії Русі не обіймаючи особисто київський стол. Тож Андрій задовольнився тим, що посадив у Києві як маріонетку брата Гліба, його дружини повернулись на північ, а награбоване — по смоленських, новгород-сіверських, переяславських, муромо-рязанських, погоринських та пороських отчинах. І на цьому його перемоги скінчилися. Він так і не зміг вигнати з Новгорода Романа, сина Мстислава Ізяславича, зазнавши разом зі смоленськими дружинами ганебної поразки під самими новгородськими стінами. Та й Гліб Юрійович невдовзі помер, і в Києві почалася звична «чехарда» князів. Коли там посів старший із Ростиславичів Роман, Андрій ультимативно зажадав від нього, аби той покарав бояр, нібито причетних до отруєння Гліба. Коли той відмовив, Андрій змусив його поступитися Києвом на користь ще одного Андрієвого брата Всеволода Юрійовича. Та це вже було занадто. Інший Ростиславич Рюрик за 5 тижнів вигнав його з Києва, і на цьому союз між Андрієм та Ростиславичами скінчився. Невгамовний Андрій послав на південь усе, що зміг назбирати, — 50-тисячне військо, але 1173 р. воно зазнало поразки під Вишгородом від об’єднаного волинсько-галицького війська, яке привів на підмогу луцький князь Ярослав Ізяславич. Зірка Андрія закотилася, а невдовзі його було вбито власними боярами в заміській резиденції Боголюбово.

У Володимиро-Суздальській землі після смерті Андрія спалахнула усобиця, і переможець Всеволод Юрійович ще довго набирався сил, Ярослав Ізяславич луцький після кількох непереконливих спроб зайняти Київ зник зі сторінок літописів, а наступне покоління волинських Ізяславичів поки що не мало сили вступити у велику гру за київський стол. Тож у Наддніпрянщині лишилися тільки дві сили, які могли сперечатися за Київ — смоленські Ростиславичі та чернігівські князі, старшим із яких вважався Святослав Всеволодович. Спершу він поблажливо дозволяв Ростиславичам «погратися» у київських князів, час від часу втручаючись у події, наприклад, коли 1176 р. наказав Ростиславичам покарати їхнього брата Давида, на якого він поклав провину за поразку від половців. Втім, коли 1180 р. Ростиславичі уклали проти нього союз із луцькими та галицьким князями, Святослав Всеволодович легко завдав їм поразки і з 1181 р. прокняжив у Києві 13 років. Зовні його правління видається чи не останнім злетом авторитету київського великокнязівського столу. Після довгої перерви київський князь здійснив масштабні походи в половецькі степи й навіть попередив можливі катастрофічні наслідки від поразки авантюрного одноосібного походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича 1185 р., оспіваного у «Слові о полку Ігоревім». Святославу Всеволодовичу вдалося захистити від хана Гзака Посейм’я, а потім ще й змусити хана Кончака відступити від Переяслава. Та насправді його великокнязівська влада була обмежена стінами Києва — самою ж Київською землею урядував Рюрик Ростиславич. Та й спроби втручання у внутрішні справи інших земель, зокрема в боротьбу за галицьку спадщину, закінчилися нічим — без згоди інших князів його руки були зв’язані. Походи проти половців — це все, що вони дозволяли великому київському князю, і 1181 р. він тому так легко здобув Київ, що за цією перемогою стояв компроміс.

Після смерті Святослава Всеволодовича 1194 р. великокнязівський стол на додачу до Київської землі прибрав до рук Рюрик Ростиславич. Він було спробував укласти союз із Романом Мстиславичем, князем волинського Володимира й навіть наділив його Торчеською волостю у Пороссі з кількома містами, та раптом у київські справи після довгої перерви втрутився володимиро-суздальський князь. Всеволод Юрійович змусив Рюрика Ростиславича визнати своє старшинство, взяти собі обіцяну Романові волость, яку вже від власного імені передав синові Рюрика та своєму зятю Ростиславу. У відповідь Роман розлучився з дочкою Рюрика та уклав союз із чернігівським князем Ярославом Всеволодовичем. Тож княжіння Рюрика в Києві не було спокійним — набіги на його київські та смоленські володіння відбувались мало не щорічно. А після того як 1199 р. Роману вдалося захопити Галич, терези військового успіху почали схилятися на його бік. 1201 р. Рюрик Ростиславич зібрався було разом із новгород-сіверськими Ольговичами вирушити на Галич, але волинські й галицькі дружини Романа несподівано підійшли під стіни Києва, «чорні клобуки» перекинулись на його бік, а кияни відкрили браму. Рюрик зробив вигляд, що визнав поразку, і поїхав до Овруча. На київський стол Роман посадив свого двоюрідного брата Інгваря Ярославича луцького, визнавши, як і до того Рюрик, старшинство володимиро-суздальського князя.

Але Рюрик Ростиславич не змирився з поразкою. Невдовзі він об’єднався з новгород-сіверськими Ольговичами та половцями і 2 січня 1203 р. несподівано захопив Київ. Пам’ятаючи зраду киян, які відкрили браму Роману, за його наказом місто було піддане нищівному погрому, що в рази перевершував жахи 1169 р. Переможці грабували, палили, вбивали, значну частину киян полонили та продали. Від цього погрому Києву не вдалося оговтатися навіть за третину століття до приходу монголів.

За кілька місяців Роман захопив Рюрика та постриг його в ченці. Проте після загибелі Романа 1205 р. Рюрик примудрився не тільки покинути монастир, але ще кілька разів у боротьбі з чернігівським князем Всеволодом Святославичем стати київським князем. Врешті за посередництва Всеволода Велике Гніздо Рюрик 1210 р. обміняв у Всеволода Святославича Київ на Чернігів, де за два роки й помер. А 1212 р. помер і Всеволод Юрійович Велике Гніздо, Володимиро-Суздальське князівство розпалося на уділи, і заліські князі більше не втручалися у боротьбу за київську спадщину. Всеволод Святославич відчув, що в нього розв’язані руки, спробував було забрати в смоленських Ростиславичів їхні київські волості, але після того, як голова клану Ростиславичів Мстислав Мстиславич Удатний виступив на південь з великим військом, добровільно залишив київський стол. Мстислав Удатний посадив у Києві свого двоюрідного брата Мстислава Романовича Старого.

Наступне десятиліття було добою найвищого злету смоленських Ростиславичів, до якого вони крок за кроком ішли півстоліття. Крім Смоленська, Ростиславичі контролювали Київ із Київською землею, Новгород, Полоцьк, а 1218 р. Мстислав Удатний захопив галицький стол. Та за вершиною, як відомо, шлях завжди йде вниз.

Присмерк дніпровської Русі (1223—1240)

Коли в травні 1223 р. біля Олешшя збиралися дружини руських князів, що прийшли на заклик київського князя Мстислава Романовича допомогти половцям проти монголів, зовні це виглядало як апофеоз політичного впливу київського князя та його князівського клану. Смоленські й київські дружини зібралися під стягами самого Мстислава Старого. Його двоюрідний брат Мстислав Мстиславич Удатний привів галицькі та волинські дружини. Тут же було й військо на чолі з третім Мстиславом — Мстиславом Святославичем чернігівським. А десь там, приховане туманом війни, поспішало володимиро-суздальське військо Юрія Всеволодовича. Але чого його чекати — і без нього сил удосталь: до півсотні дрібних князів, десятки тисяч війська, уся Русь знову, як сторіччя тому, зібралась під руку київського князя. Але вийшло так, як у байці про лебедя, рака та щуку: у кожного князя своя стратегія, чернігівці не хочуть битися разом із киянами, а ті з галичанами. Монголи, що значно поступалися чисельно, розбили руські раті поодинці — згідно з джерелами, врятувалася тільки десята частка війська, вбили десятки князів, у тому числі київського і чернігівського.

Русь, що лишилась беззахисна, врятувалася дивом — монголи раптово повернули в степ уже після того, як, подолавши вали, підійшли під Новгород Святополч (поблизу Трипілля). Але це вже був кінець і для неї, і для Ростиславичів. Наче нічого не сталося, київський стол посів і прокняжив 12 років наступний Ростиславич — Володимир Рюрикович (син Рюрика Ростиславича), але сил уже не було ні в нього, ні в його конкурентів. На Калці полягло ціле покоління вояків Русі, і заповнити цю прогалину до повернення монголів так і не вдалося. Справи в Ростиславичів ішли під укіс. Невдовзі Мстислав Удатний, який дивом утік із Калки, залишив Галич і невдовзі помер. Ніби розтанув вплив смоленських князів у Новгороді та Полоцьку. Мало того, дві гілки Ростиславичів — Романовичі та Давидовичі — пересварилися і спересердя навіть спалили Смоленськ. До того ж литовці саме в цей час розпочали набіги на Полоцьку, Смоленську, Новгородську землі, тож нещодавно всесильні Ростиславичі навіть зверталися по допомогу до володимирських князів, яким єдиним пощастило (бо не встигли на Калку) зберегти свою військову міць.

Поки на окраїнах Русі — на заході та півночі — поставали нові держави, освоювалися землі, будувалися міста, Середнє Подніпров’я з невеликими перервами майже століття було чи не суцільним театром бойових дій. Ані в Києві, ані в Переяславі так і не змогла закріпитися своя династія, що дбала б про їх розвиток. У порівнянні з іншими землями Русі тут було затісно — не було вільної землі, цієї валюти розвиненого середньовіччя, якою, як золотом та сріблом кілька сторіч тому, купувалася вірність бояр і дружинників. Навіть у Чернігово-Сіверський землі, котра менше, ніж Київщина та Переяславщина, постраждала від усобиць, епіцентр політичного та економічного життя поступово пересувався на північ, у колишні землі в’ятичів. Саме сюди, на північний схід Русі, спершу спрямували свій удар і орди Батия. Монгольська навала лише прискорила процеси, які розпочалися задовго до неї. Вона стерла з історичної дошки все те, що й так ледве жевріло, а землі Русі, які встояли в цьому буревії, розійшлися кожна своїм власним шляхом. За політичним устроєм, навіть із часом за мовою, вони щодалі ставали більш несхожими одна на одну. Пам’ять про Русь, про Київ як колиску християнства та культури завдяки церкві та збереженим нею писемним пам’яткам ще довго підтримувалася серед освічених людей, але лише як ідея. На заході з попелу піднімалася Галицько-Волинська держава, на північному сході — Володимиро-Суздальські князівства, а на північному заході на історичну сцену виходила Литва. Історія Русі скінчилися.

Замість післямови: Русь і світ

Є кордон цивілізованого світу, за яким живуть хоча й варвари, але добре знайомі варвари, про яких різними вченими Тацитами написані розумні книжки. А є світ зовсім незнайомий, світ казок та легенд, що лежить за землями тих варварів, там де живуть псоглавці, де залізна стіна охороняє мирні країни від жахливих народів Гог та Магог, що прийдуть з-за неї одного останнього дня.

Історія Русі — це історія про те, як народ із незнаної землі, не ногами (як готи чи предки сучасних південних слов’ян), а разом із землею, на якій він поколіннями жив, потрапив до цивілізованого світу.

Втім, периферія — це якщо дивитись на Русь звідкись із Багдада, Рима чи Константинополя. Насправді ці землі лежали хоч і далеко від тогочасних цивілізацій, але саме тут перетнулися їхні впливи, зустрілися різні світи. Коли слов’яни розселялися Східноєвропейської рівниною, тут уже жили інші народи, передусім фінські, і тут історія Русі вже стосується асиміляції — поглинання одних народів іншими. Вже на етапі держави ці процеси тривали далеко на півночі, у Новгородській та Володимиро-Суздальській землі, і продовжувалися й після того, як Русь зійшла з історичної сцени. Є ще кочовий, переважно тюркський світ, з яким слов’яни зустрілися вже тут, у Наддніпрянщині, і ця історія не тільки про суцільну війну між хліборобами та кочовиками, а й історія про мирне співіснування, про мирні взаємовпливи. Декілька поколінь «свої погани» прожили на південних кордонах Русі поруч зі слов’янами, їхня кров текла і в жилах русів, їхня часточка є і в нашій з вами крові.

Ще є дві імперії: одна на півдні — іде Дніпром до самого низу, повз гирло Дунаю і за море. Це уламок величного Риму, що ввібрав у себе спадок сотень народів та десятка цивілізацій, — Східна Римська імперія, яку ми називаємо Візантією. І друга на заході — теж Римська, але більше тільки за назвою, Священна Римська імперія, але германської нації, яку за півтисячоліття заснували на руїнах зруйнованого ними Риму нащадки жорстоких завойовників. Обидва нащадки Риму — хитрі греки та суворі лицарі німці — це світ християнства. А от далеко на південний схід був світ ісламу — халіфат, зовсім не схожий на той, яким його знаємо ми. Тоді це був світ багатих шейхів, торгівлі та науки і, хоч уже й хилився до занепаду, але ще манив своїм блиском.

На північному заході, за морем, мешкали нормани — войовничий народ, який ще не зарахували до цивілізованих, але чия невгамовна жадоба до насилля та скарбів зробила його відомим на весь тодішній світ. З кінця VIII ст. нормани чи не щороку нападали на землі західної імперії, а за сто років їхні човни дісталися Атлантикою навіть далекого Середземномор’я. Грабіжники та купці в одній компактній «упаковці» з часом селилися у нових землях. Вони заснували держави на північному заході Франції, у південній Італії, а також завоювали Британію. Саме тоді, наприкінці VIII ст., вони вперше з’явилися у Східній Європі та заснували поселення в нижній течії річки Волхов, яке слов’яни, що прийшли на ці землі вже за кілька десятиліть, прозвали Ладогою. За сторіччя ці нормани (ми звемо їх варягами) проклали торговельні шляхи з Балтики у Візантію, Волгою вниз до Каспійського моря в ісламський світ. Раби, хутро, мед, віск — саме в такій послідовності — вони черпали в бездонній скарбниці східноєвропейських народів, аби вимінювати їх на срібло. Саме їх іменем — руси — прозвалися завойовники, що вперше прийшли під стіни Константинополя, і їхньою назвою — Русь — назвалася держава, що згодом постала на цих землях. Проте варяги-нормани — це теж іще один світ. Ще довго перші руські князі пам’ятали своє коріння, їх єднали з заморськими скандинавськими родичами шлюби, шведи та норвежці роками гостювали в Новгороді та Києві, служили у війську руських князів. Варязькі найманці допомагали Володимиру та Ярославу здобувати столи, київські князі непогано заробляли, перепродуючи їхні послуги візантійцям.

Тогочасна Русь опинилася на перехресті, і для неї вибором шляху стало обирання віри, адже в добу середньовіччя саме віра, тобто належність до певної світової релігії, визначала, хто ти є. Що означав для Русі цей вибір, окрім хрещення населення, будівництва церков та початків писемної традиції, без якої неможлива будь-яка повноцінна держава? Передусім це був членський квиток у візантійський елітний клуб. Британський візантиніст сер (за наукові досягнення його висвятили в лицарі) Дмитро Оболенський порівняв Візантійську цивілізацію з сучасною нам Британською співдружністю, політичним об’єднанням країн, що виникли з колишньої Британської імперії, на чолі якої стоїть королева Великобританії. Так само й Візантійська співдружність об’єднувала формально незалежні країни, які у світській владі визнавали верховну владу візантійського імператора, а в духовній — константинопольського патріарха.

Зусиллями святих Кирила та Мефодія Константинопольський університет (Пандідактеріон) з IX ст. готував випускників, що добре знали слов’янські мови й несли світло віри та культури до всіх слов’янських народів. Разом із Руссю до цього візантійського світу входили Болгарія, Сербія, її вплив поширювався на Велику Моравію, пізніше на Угорщину, Південну Італію та Сицилію, Південний і Північний Кавказ. Але була ще й друга хвиля — балканська, коли християнська культура приходила до нас на Русь не безпосередньо з Візантії, а, скажімо, з Болгарії (яка тоді включала й землі сучасних Македонії та Косово) чи Угорщини, де навіть після завоювання уграми Великої Моравії ще кілька століть залишались православні монастирі. До речі, десь там було переписано частину знаменитого слов’янського Реймського Євангелія, що потрапило у Францію в XVI ст., але за традицією приписується дружині короля Генріха Анні, доньці Ярослава. З Візантії на Русь приїздили греки-майстри, які будували та розписували церкви, греки-купці, але найчастіше греки-митрополити, місією яких була не стільки просвіта, скільки нагляд за нерозумними неофітами, представництво влади Бога та імператора, суд від імені Бога та імператора й виступ арбітрами між різними князями. Це дратувало Рюриковичів, і спершу Ярослав, а потім ще раз Ізяслав Мстиславич спробували було поставити митрополитами не греків — Іларіона та Климента Смолятича, але програли в протистоянні з імператором і патріархом. Навіть після захоплення Константинополя хрестоносцями, коли поставлення нового митрополита стало проблематичним, руські церква та князі не одразу наважились поставити русина. Чотири роки була порожня кафедра, поки 1224 р. на неї був висвячений перший визнаний нікейським патріархом митрополит-русин Кирило.

Проте рух відбувався в обидва боки: не тільки греки їхали на Русь, а й русини подорожували на південь. Спершу зі зброєю в руках вони хижо споглядали на неприступні стіни Константинополя, але дедалі більше серед воїнів ставало купців, ще задовго до прийняття християнства договори між Руссю та Візантією юридично регулювали їхнє перебування у візантійській столиці. А потім, уже після християнізації, потягнулися прочани — руський монастир був на Афоні, а руські віряни видряпали свої імена кирилицею навіть у Святій Софії. Православний туризм — паломництво, рік у рік набував популярності, і окремі прочани діставалися навіть Святої землі. Найбільш відомим з них є Данило Паломник, що залишив подорожні записки, які започаткували в руській літературі окремий літературний жанр «ходіння». Бували у Візантії й руські князі та княгині: як заручники та ув’язнені на прохання київського князя, як дружини членів імператорської сім’ї, як інші варварські вожді на службі імператорів охороняли візантійські кордони, руські архонти як візантійські урядовці згадуються джерелами і на Тамані, і на Дунаї. Найбільш відомими з них були Олег Святославич та Всеволод Велике Гніздо. Що всі вони привозили з Візантії? Враження та ідеї. Вони будь-що прагнули відтворити побачене на Русі — міста (Золоті ворота), церкви (Софійський собор), монастирі, повсякденні звичаї та способи господарювання.

Втім, християнство — це не лише Візантія. Ще Ольга та її старший онук Ярополк намагалися балансувати між Римом та Константинополем, та й після вибору на користь візантійського християнства Володимира й Великого розколу 1054 р. руські князі не дуже розуміли, у чому відмінність між західною та східною церквами. Принаймні такий висновок можна зробити з кількості адресованих їм роз’яснювальних послань митрополитів, що збереглися ще з тих часів. На Русі шанували святого Вацлава, будували в Новгороді храм святого Олафа, руські князі робили внески в католицькі монастирі, у європейських путівниках для прочан згадувалися чудотворні мощі Климента й Варвари в київських храмах, не тільки грецькі, а й європейські майстри будували на Русі кам’яні храми, навіть у віддаленій Володимиро-Суздальській землі... Київський князь Ізяслав Ярославич, що шукав допомоги в Європі від братів-узурпаторів, передав під скіпетр папи свою державу й разом із сином був висвячений ним як король Русі. Перші два століття своєї історії, попри всі старання митрополитів-греків, руське християнство не конфліктувало із західним — походи двох Болеславів на Київ не мали релігійного забарвлення. Своєрідною межею став початок XIII ст., коли хрестоносці взяли Константинополь, а на півночі лицарські ордени почали завойовувати землі до того залежних від руських князів балтійських племен.

Щодо повсякденних зв’язків, Русь була поєднана із заходом не менше, ніж з Візантією. Ще за перших князів руські купці торгували на дунайських ярмарках, які влаштовували на землях сучасної Австрії. У наступні століття вони діставалися навіть до далекої Англії. Що ж до шлюбів, головної форми тодішньої дипломатії, руські та європейські двори єднало значно більше, ніж руські та грецький. Пам’ятники руським княгиням сьогодні стоять в Угорщині та Франції, а мережа династичних шлюбів, що оповила тодішню Європу, не покривала хіба що Італію та Іберійський півострів. Більше того, руські князі вже в XIII ст. змагалися за герцогство Австрію, а Ростислав Михайлович був першим герцогом Мачви й навіть привласнив собі титул болгарських царів. Знать прикордонних князівств так само легко змінювала місце служби. Опальний польський вельможа Петро Влостович пішов на службу до перемишльського князя Володаря Ростиславича, галицькі бояри мали земельні володіння в Угорському королівстві. Історикам залишається тільки гадати, чи не звідти вони запозичили ідею обмежити владу князя, чи не за взірцем угорської знаті врешті-решт єдині на Русі кинули виклик монополії князівського роду Рюриковичів на верховну владу. А в XIII ст. на Русь потягнулися і колоністи — в західних руських містах з’явилися перші німці-міщани, хоча доба міст на німецькому праві була ще попереду.

У наступні після християнізації століття не переривалися також зв’язки, що єднали Русь із країнами ісламу. Арабський мандрівник ал-Гарнаті в XII ст. відвідав Київ й описав повсякденне життя мусульманських громад на Русі. З ісламських країн безпосередньо межувала з Руссю лише Волзька Булгарія, але східна торгівля русів сягала і Каспійського моря, і далекого Хорезму. Проте звідти, зі сходу, надходили не тільки товари. Монгольська навала, з одного боку, перервала трьохсотп’ятдесятирічну історію Русі, а з іншого — принесла на її землі нові традиції та культурні надбання. Одна частина земель Русі надалі пов’язала себе з цим величезним східним світом, що відкрив їй у майбутньому шлях до далекого Тихого океану та Китаю, інша — вибрала захід, аби стати частиною європейського світу.

З точки зору монаха-літописця, цивілізаційний вибір Русі було зроблено раз і назавжди. Втім, насправді Русь протягом своєї історії була відкрита всім краям, культурам та впливам — півдню, заходу, сходу; вона запозичувала, вчилася й іноді навіть навчала сама. Її ім’я, культура, мова, право збереглися у пам’яті не тільки українців, росіян, білорусів, айв інших держав і народів, що прийшли на її місце.