Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Висока литовсько-кримська політика початку XVI ст. (Б. Черкас)

У квітні 1515 р. помер Менґлі-Ґерай І, людина, яка перетворила колись невеличку й малозначущу Кримську державу на вагомий суб’єкт міжнародних відносин Східної, а подекуди й Центральної та Південної Європи. Новим ханом стає його син Мехмед-Ґерай І. Прихід до влади Мехмед-Ґерая, відомого своїми антимосковськими поглядами, давав надію Сигізмунду І на успішне продовження литовсько-кримського співробітництва, особливо з урахуванням тієї складної ситуації, в якій опинився новий хан.

Виступаючи продовжувачем зовнішньої політики батька, Мехмед-Ґерай І намагався послабити вплив Москви на середній і нижній Волзі з метою підпорядкування своїй владі цього регіону. Проте новий кримський правитель не мав жорсткої влади над своїми підданими, як це було за Менґлі-Ґерая І. В опозиції до хана перебувала частина його рідних. Основним же конкурентом у боротьбі за владу виступав брат Ахмат-Ґерай, який до того ж обіймав посаду калги.

Крім того, Османська імперія, у васальній залежності від якої Кримський ханат перебував з другої половини 70-х рр. XV ст., якраз підтримувала антиханську опозицію і виступала проти зовнішньої політики Мехмед-Ґерая І. Така позиція Османів пояснюється, по-перше, особистою неприязню між султаном Селімом І і ханом. Ця ворожнеча між ними виникла в ті часи, коли Селім, виступивши проти свого батька — султана Баязида II, звернувся по допомогу до Менґлі-Ґерая І, тоді Мехмед-Ґерай пропонував видати Селіма. А по-друге, зовнішньополітичні плани Криму не тільки не відповідали зовнішньополітичному курсу Стамбула, а навіть суперечили йому. Справа в тому, що османи, докладаючи надзвичайних зусиль до захоплення південно-східної Європи й підпорядкування собі Угорщини та Молдавії, змушені були вести часті й тяжкі війни з європейськими країнами. У цьому протистоянні Корона Польська й Велике князівство Литовське виступили ворогами турків.

Ягеллони підтримували (добре чи погано) угорців і молдаван в їхніх війнах проти турків. Останні, не маючи достатніх сил для прямої агресії проти Польщі й Литовської держави, як ефективний засіб боротьби з ними використовували Кримський ханат, війська якого своїми руйнівними нападами відволікали литовсько-польських Ягеллонів від південно-європейських справ. Зрозуміло, що антилитовська політика Москви була вигідною для Османської імперії.

Весь вищезазначений політичний розклад призвів до того, що султан і московський князь ставили на Алмат-Ґерая, який позиціонував себе як ворог Вільна і Кракова. Тим паче, що території його улусу, а саме межиріччя Дністра та Дніпра, межували з Польським королівством і Литовським князівством. Він навіть просив Василів III допомоги для захоплення Києва. У разі успіху Алмат-Ґерай обіцяв Великому князівству Московському сприяння при «завоюванні Вільна, Троків і цілої Литви». У той же час Василій III, побоюючись литовсько-кримського альянсу, пропонував Селіму І проект угоди проти Великого князівства Литовського та Кримського ханату.

Таким чином, виникла вісь «Стамбул — Ахмат-Ґерай» і «невдоволена ханом кримська знать — Москва», яка була спрямована як проти Литовського князівства й Польського королівства, так і проти Мехмед-Ґерая І. Це автоматично штовхало останнього до зближення з Литвою — Сигізмундом І, тому й не дивно, що саме хан зробив перший крок назустріч. На початку липня 1515 р. з Криму до Києва прибув ханський посол Амрон, який, за словами А. Немировича до ради панів (дорадчого органу вищої литовської знаті), «довідувався про стан господаря нашого [Сигізмунда І] короля його милості, і про вашу милість рад господаря нашого й теж про військо господарське, де б тими часами мало бути». Окрім посла, під Черкаси підійшло двохтисячне кримське військо на чолі з Алп-Ґераєм. Цей царевич вимагав від київського воєводи, аби той надав йому військову допомогу для походу на Московську державу. Причому відмови київського воєводи (мовляв, «коней відігнали козаки білогородські»), через що Немирович не може приїхати, мало цікавили Алп-Ґерая. Він наполягав, щоб воєвода «сам-один приїхав». Казимир Пуласький на основі цього документа дійшов висновку, що якраз тоді й відбувся похід А. Немировича й О. Дашковича спільно з кримцями на Сіверщину. Але, на нашу думку, вчений помилився. Російські джерела, які доволі точно описують усі татарські напади, описують цей похід наприкінці 1514 р. До того ж татарами командував калга Мехмед-Ґерай. Отже, події відбувалися ще за життя попереднього хана.

Поява Алп-Ґерая під Києвом не була випадковою. За великим рахунком, татари не відходили з Київщини після останнього набігу на Сіверщину. Причому, як говорили самі татари московському послу І. Мамонову, Алп-Ґерай разом з Алік-Ґераєм залишились на українських землях Великого князівства Литовського на прохання литовських воєвод, які непокоїлись, що московські війська можуть зробити вторгнення у відповідь на минулорічні напади на Сіверщину. На момент смерті Менґлі-Ґерая І якихось два царевичі стояли на Тясмині неподалік Черкас і новий хан намагався відкликати їх до півострова. Напевно, мова якраз і йшла про цих двох Ґераїв. Тим паче, що в повідомленні за серпень 1515 р. указано вже більш точно, що Мехмед-Ґерай І наказував повернутися саме Алпу і Аліку Ґераям. Небезпечну ситуацію завдяки рішучим і оперативним діям місцевої адміністрації вдалося вирішити з вигодою для Великого князівства Литовського. Корпус Алп-Ґерая було переведено під Мстиславль, звідки він робив напади на Смоленщину. Ідея щодо такого кроку литовської влади належала О. Дашковичу. Московський посланець Михайло Тучков перед цим писав, що саме цей намісник обіцяв татарам провести їх повз Кричів на московські землі.

Невдовзі після згаданого вище демаршу Алп-Ґерая Мехмед-Ґерай І вислав до Литовського князівства велике посольство на чолі з Башибек-мурзою, Ябук-мурзою і таким собі Августином Гарібальдичем. При цьому хан навіть не дочекався повернення аналогічного за рівнем посольства, відправленого до Вільна ще за життя Менґлі-Ґерая І. Офіційним приводом цієї дипломатичної місії було представлення Сигізмунду І нового хана. Також правитель Криму пропонував королю «для вірного братства й вічної нашої приязні між нами докончалними листами списатися й присягами утвердитися потому, як і з батьком його». Велике князівство Литовське і Корона Польська, як і раніше, добре прийняли послів і розмістили їх у передмісті Кракова, але відповідь давати не поспішали. Прибуття Сигізмунда І на початку вересня з Віденського конгресу не принесло змін у цьому процесі. Затримано було й виплату упоминок. Такі дії короля пояснюються тим, що позиції Ягеллонів у Європі дещо стабілізувалися. На конгресі вдалося владнати відносини, хоча й не надовго, з австрійськими Габсбургами і Бранденбургом. У війні з Москвою ініціатива внаслідок нещодавньої оршанської перемоги 1514 р. поступово переходила до литовського боку. У березні 1516 р. король вихвалявся хану, що війська Великого князівства Литовського «часто в землю ворога нашого московського ходять і посполиті землі його шкоди великі роблять і в цілості виходять», і далі додавав, що «люди його [Василія III]) з ласки милого Бога людям нашим в його землі ніде покою не можуть оказати». Та й згадувана вище політична ситуація у Криму давала можливість Вільну і Кракову відчувати себе впевненіше. Тільки в березні 1516 р. до Перекопської Орди було відправлено великого посла Станіслава Скіндера, людину, що мала великий досвід відносин з цим неспокійним сусідом. Скіндер віз до Кіркора умови союзу та упоминки за 1515 р.

Сам факт відправлення посольства ще, зрозуміло, не означав, що переговори дійшли свого логічного кінця. Навпаки, маховик дипломатичної гри між Вільном і Кіркором тільки розкручувався. Шлях до Криму був далекий, та й литовці, судячи з усього, не поспішали. Тож ще у травні Мехмед-Ґерай І із гнівом скаржився Сигізмунду І на відсутність послів: «А до цього часу їх до нас не відпустили». Це зволікання з литовського боку мало свою логіку, а саме — бажання перевірити, наскільки сильними були позиції Мехмед-Ґерая І у Кримському ханаті та чи справді він готовий дотримуватися пролитовського курсу. Не випадково ж в умовах договору було записано, що хан і його сини можуть безпечно приїхати до Великого князівства Литовського й так само безпечно поїхати звідти. На жаль, не відомо, чи це було усне прохання кримського правителя через послів, чи ініціатива литовського уряду, який, зрозуміло, непогано володів інформацією про політичну ситуацію в Криму.

Сам зміст цієї умови вказує на намагання Сигізмунда І повернутися до ординської політики часів Ольгерда й Вітовта, коли татарські хани, включаючи й засновника кримської держави хана Хаджі-Ґерая І, у важкі для себе хвилини переховувалися на території Великого князівства Литовського. Цікаво, що Ахмат-Ґерай, конкурент Мехмед-Ґерая І, заручився аналогічною умовою у московського уряду. Кримський хан, зацікавлений у швидкому підписанні угоди й, зрозуміло, у швидкому отриманні упоминків і неофіційних подарунків, починає тиснути на Сигізмунда І. У березні до Вільна прибуває посланець від Мехмед-Ґерая І Хочжанкул із повідомленням, що ногаї «князь Муслинт, син Чаркгир мурза й інші вісім їх в головах прийшовши... у ноги чолом ударили», тож хан може вже не турбуватися про загрозу з їхнього боку. Крім того, хан через свого гінця вихвалявся, що московський великий князь прислав до нього посла з пропозицією перейти на його бік, але хан залишається вірним дружнім відносинам з Московською державою. Зрозуміло, що це звучало як приховане попередження Сигізмунду І, щоб той поквапився. На це вказує те, що Мехмед-Ґерай І, показуючи свої успіхи й вірність, тут же скаржиться, що він литовських гінців «борзо відпускає», а послів — як батька, так і його — досі не відпустили, ані «того упоминка», обіцяного ще Менґлі-Ґераю І, досі не послали.

Відповідь із Вільна, вислана 29 березня 1516 р., містила загальні фрази, мовляв, король радіє, що ногайці більше не турбують Крим і що хан не вірить московському князю. 24 травня цього ж року з Криму повернувся королівський толмач Лагуш разом із ханським гінцем Кірейга-мурзою. Кірейга привіз новий лист від Мехмед-Ґерая І, у якому кримський правитель, співчуваючи з приводу смерті королеви, знову докоряє Сигізмунду І за те, що той досі не відпустив з Великого князівства Литовського кримських послів і не прислав свого великого посла. Хоча сам Мехмед-Ґерай І, за його словами, відправив своїх послів, «пам’ятаючи присяги наші і правди знайомість даючи». Хан згадував, як відвозив Джелалдина й ходив із синами на Московську державу. Тут же Мехмед-Ґерай І писав, що Василій III прислав до нього свого посла Івана Григоровича Мамонова з пропозицією союзу проти Литовського князівства, причому, за словами хана, московський правитель висунув пропозицію: «Король ваш в рік що упоминків має, і я хочу в рік же вдвоє того посилати». Мехмед-Ґерай І попередив Сигізмунда І, що поки що посадив Мамонова на три ночі в залізо й не відпустить його, «поки від вас брата нашого вість буде», а якщо король хоче й надалі бути в мирі з ханом, нехай швидше присилає послів і упоминок. Друга частина ханського листа стосувалася білгородських татар.

Ще в середині березня 1515 р. їхня орда пронеслась по українських землях Литовського князівства й польського краю, «села побрали й багато шкоди поробили». Удар білгородців був завданий у зручний для них момент, коли Сигізмунд І перебував в Австрії (король поїхав до Відня ще 5 березня). Це засвідчує про добру обізнаність кочовиків щодо обстановки в сусідів. Населення чинило загарбникам неорганізований опір. На Київщині, як уже зазначалося, нападники захопили табуни коней. Про інші шкоди джерела не повідомляють.

На українських землях у складі Польщі події розвивалися не менш драматично, про що доволі змістовно повідомляє Й. Л. Деціюс. Спочатку чутки, а потім і поява татар на кордоні змусила польських урядовців поспішити з посиланням найманих жовнірів на українські землі. Загін із 700 вояків, очолюваний Яном Творовським, дістався Теребовлі, де й залишився на ніч. Дві тисячі білгородців, знаючи, що жовніри сильно стомилися, і сподіваючись на їхній міцний сон, 13 березня вдерлися в місто. Проте польському керманичеві вдалося зорганізувати оборону й відбити татарську атаку. Наступного дня степовики підпалили місто, намагаючись знищити вогнем жовнірів. Творовський швидко вивів своїх вояків через міст, втративши лише двох людей. Цілий день точився бій за міст. Врешті-решт польським воякам вдалося змусити татар відступити з поля бою. Самі ж жовніри, скориставшись відсутністю переслідування, відступили до бучацького замку. Що ж сталося безпосередньо з населенням Теребовлі, польський хроніст не повідомляє. Перегрупувавшись, польські вояки перейшли в наступ і гнали білгородців до Меджибожа, проте істотних втрат їм завдати не змогли. Деціюс пише, що кочовики, розділившись на три групи, швидко врятувалися втечею.

Наскільки швидко татари з’являлися і щезали на українських землях Корони, настільки миттєво польські можновладці забували про небезпеку. Наприклад, жовнірам, які героїчно відбили ворожий напад, гроші не були виплачені вчасно, і тільки особисте втручання королеви дало змогу затримати їх на кордоні.

Зрозуміло, що такі дії степовиків викликали гостру реакцію з боку Сигізмунда І, який вимагав від хана пояснень і повернення полону. Мехмед-Ґерай І виправдовувався тим, що «білгородські козаки» йому не підвладні й до Перекопа, побоюючись його гніву, не кочують, а тому ні покарати їх, ні повернути полон він не може. Мало того, хан попереджав короля, що до Білгорода з Криму втік Алік-солтан, який, за чутками, став «білгородським козакам старшим», і, можливо, скоро буде новий напад. Тому кримський правитель радив на найближчий час мати від Алік-солтана «тверду сторожу». У перспективі ж хан висував перед Сигізмундом І ідею спільного удару по цій орді, аби «білгородським замкам та іншим ворогам нашим справу з Божої ласки вчинили». Таким чином, кримський володар фактично давав зрозуміти, що готовий у майбутньому об’єднатися з Литовським князівством і Королівством Польським проти Османської імперії, бо місто Білгород, як і місцевий замок, належали саме туркам. У відповідь із Вільна 18 червня було відправлено до Криму два листи. У першому, адресованому хану, висловлювалася подяка за арешт Мамонова, неприйняття московських умов і попередження про білгородців. Там же повторювалася вимога про повернення полону. Крім того, від хана вимагалося на знак оформлення союзу присягнути перед Станіславом Скіндером і вислати військо на московські землі. Причому Мехмед-Ґерай І повинен був якомога швидше попередити про це Вільно, аби війська обох країн діяли скоординовано.

Другий же лист, який віз толмач Макарец, призначався казанському хану Мехмед-Еміну І. У своєму посланні король згадував історію, як за часів Вітовта попередники Мехмед-Еміна І переховувалися у Литовському князівстві та як Мехмед-Емін І розбив московські війська. Тоді не вдалося налагодити стосунки через «далеч дороги». За правління Сигізмунда І до Казані посилали двох послів. Перший, Сорока, навіть помер у Казані, а другий узагалі не зміг до неї доїхати. Сигізмунд І пропонує поновити відносини. Він повідомив казанського хана про перемогу під Оршею, про союз із Кримом і далі пропонував Мехмед-Еміну І розірвати відносини з Василієм III, бо той, як і його батько, мовляв, ніколи слова не дотримувався. У висновку король висував ідею щодо нападу казанців влітку або восени 1516 р. на Нижній Новгород. При цьому Сигізмунд І обіцяв: якщо московські війська атакуватимуть Казань, то він, зі свого боку, розпочне наступ на західні кордони Московської держави. Таким чином, керівництво Великого князівства Литовського знову намагалося втілити в життя план щодо створення антимосковської коаліції у складі Литви, Польщі, Криму й Казані. Похід у першій половині червня кримського війська під проводом ханського сина Богатир-Ґерая на московські кордони, здавалося, підтверджував сподівання литовців. Але поява кримців на Поділлі поклала їм край.

Бої на українських землях Великого князівства Литовського точилися всю весну. Проте ці напади були організовані не ханом, а навпаки — проти його волі. Принаймні так повідомляли московські посли з Криму. Весняні походи степовиків були справою рук калги Ахмет-Ґерая. Спочатку його син Геммет-Ґерай на чолі загону з чотирьохсот людей зорганізував вдалий напад і повернувся з великим полоном. Потім знову ж таки 400 Ахматових підданих повторили напад. Пізніше Ахмат і Гіммет Ґераї вихвалялися Василію III, що вони завдали поразки самому К. Острозькому. Але донесення московських послів, які бачили татар одразу після повернення з походу, змушують нас сумніватись у достовірності вищезазначеного вихваляння. Так, І. Мамонов писав, що татари ходили на Литву, де мали бої. І хоча самі степовики говорили про перемогу, посли звернули увагу, що, по-перше, відсутній полон — «полону не чути», а по-друге, дуже багато поранених: «При мені [Мамонові] з того бою побиті поранені приїхали». Крім цих двох нападів, відомо, що ще паралельно з Геммет-Ґераєм на Литовське князівство з Криму пішло до тисячі татар, очолені мурзами. Щоправда, щодо їхніх дій інформація відсутня.

На початку червня 1516 р. почали надходити від сторожі повідомлення щодо загрози потужного татарського вторгнення. Король, який не довіряв Мехмед-Ґераю І, радив польській шляхті тримати напоготові військові загони. Але, як зазначає Деціюс, з Кримом був союз, а вісті часто не підтверджувались, тому польські можновладці не відреагували на повідомлення розвідників і накази короля. Коли ж 30—40-тисячне татарське військо в другій половині червня з’явилося на Поділлі, було вже запізно. Оскільки основний матеріал щодо цих подій ми черпаємо з польських джерел, то, на жаль, інформації щодо подій на землях саме Великого князівства Литовського дуже мало. З документів дізнаємося, що більшість литовських військ перебувала на московському фронті. Але постає питання: чому кримці в такому разі не атакували беззахисні Волинь і Київщину? Зрозуміло, що у виборі напрямку агресії кримці виходили як з економічних причин (на українських землях у складі Польського королівства можна було взяти більше здобичі), так і з політичних — небажання послабляти Литовське князівство й відволікати його від війни за Московською державою. Проте часто бувало, що чамбули степовиків, розсипавшись урізнобіч, не відрізняли, де Польща, а де Литва. Деціюс пише: одна з причин пасивних дій гетьмана Фірлея під час відбиття татарського вторгнення полягає в тому, що до нього не надійшла очікувана допомога з Великого князівства Литовського. З цього можна зробити припущення, що там усе ж таки встигли приготуватися до оборони, тим паче, що одна з небагатьох перемог була здобута саме на українських землях Литовської держави — під Вишнівцем.

Коли татари з’явились на кордоні, краківський воєвода Криштоф Шидловецький оголосив збір шляхти під Промовим. Проте на його наказ іти на ворога шляхта почала вимагати, аби воєвода рушив першим або видав їй за службу гроші. Через те, що Шидловецький не виконав шляхетських вимог, то шляхта, дійшовши тільки до Сандомира, розійшлася по домівках, а сам воєвода повернувся до Кракова. Оскільки допомоги від урядових військ Фірлея і Посполитого Рушенія Шидловецького годі було очікувати, основний тягар боротьби цілком ліг на плечі місцевого населення. Татари, розташувавши свій кіш біля Бузька, розпустили загони широкою хвилею по Поділлю і Галичині. Деякі ватаги нападників перейшли Дністер і дійшли аж до Карпат. Деціюс зазначає, що тоді перекопці спалили поселення, підлеглі угорцям, «чого не було, як пам’ятає людська пам’ять». Спробували також кримці захопити й Бузьк, користуючись тим, що навколишні болота підсохли й полегшили доступ до міста. Щоправда, гарнізону вдалося відбитися — спалено було тільки передмістя. Наступного дня після штурму орда почала відступ.

Єдиним більш-менш організованим спротивом нападникам були дії подільського воєводи Мартіна Камінецького. Він зібрав подільську шляхту, з’єднав її з загонами кам’янецького старости Станіслава Лянцькоронського, Творовського та розкиданими підрозділами найманих жовнірів і почав контрдії проти татар. Спочатку під Теребовлею подільський воєвода наздогнав і розбив ворожий загін із 800 вояків, звільнивши при цьому весь полон. А потім неподалік містечка Потока оточив і повністю знищив 500 татар. У цьому випадку всіх кримців перебили швидше за те, що вони відчували, що не можуть відірватися від переслідування, вбили весь полон «дітей і дівчат».

Основне польське військо, до якого входили як найманці, так і шляхетські загони з Галичини й Поділля, йшло за кримцями до Вишнівця, проте гетьман Фірлей так і не наважився атакувати орду. Деціюс виправдовував польського керманича тим, що сил було замало — разом із Камінецьким понад 2000 вояків. Щоправда, якщо взяти до уваги, що Деціюс, швидше за все, подав чисельність за звичаєм того часу — тільки шляхтичів або, як писав Пуласький, лицарів, — то разом зі слугами тоді виходить більше вояків принаймні втричі. Так чи інакше, але, як писав польський хроніст, татари на очах жовнірів ішли в степ, ведучи полон із 50 тисяч людей. Про дії литовських військ відомо тільки те, що під Вишнівцем було знищено 200 ворогів, «озброєних не по-татарськи». Можливо, це були османи. Цікаво, що М. Стрийковський, виходячи з козакуючої традиції роду Вишневецьких другої половини XVI ст., називав вояків, що розбили ворожий загін «козаками Вишневецького».

Втрати, завдані татарським нападом, були величезні. Деціюс, як сучасник тих подій, не приховує обурення й гіркоти: «Під час тих виправ татари перетворили на попіл багато містечок і сіл... Татари, як переможці, знущалися з християн — захоплювали людей і бидло, наречених і дівчат шляхетських забирали на розпусту. Забрали з собою понад п’ятдесят тисяч чоловік. А тих, хто не міг іти через похилий вік чи дитинство, вбивали. О, які ж то нещасні часи! Що за страшна поразка, в якій пролито стільки християнської крові та до якої ще багато було подібних! О королівство сарматське, передмур’є християнства, його платина й оборона від ворогів, нарожоне на атаки найгірших ворогів! Коли ти затримуєш своєю груддю ті окропні атаки, не бракує таких, що через інтриги прагнуть до повної твоєї загибелі й навмисно насилають на тебе найгірших ворогів християнства».

Татари, відійшовши за Дніпро з великим полоном, залишилися в бойовій готовності до нового вторгнення. Не останню роль у цьому відігравала посуха в степу. У цій ситуації Сигізмунд І відправляє до Криму гінця з листом до хана та інструкцією подальших дій Скіндеру. Тон королівського послання був різким. Сигізмунд І дорікав хану, що Велике князівство Литовське посилає до Криму своїх послів з упоминками, щедро обдаровує кримських послів і утримує Ших-Ахмата, несучи при цьому відчутні збитки. А хан у відповідь не тримає свого слова. Далі король ставить перед Мехмед-Ґераєм І умови подальшого розвитку добросусідських відносин: по-перше, «той полон весь, який діти твої в лядській і в литовській землі побрали, зібравши і до нас, у землі наші відпустив»; по-друге, «тих, які ту лиху справу вчинили, покарав, аби наперед того не допускав»; по-третє, «того посла нашого пана Станіслава присягу нам перед ним учинивши і до нас без затримки його відпустив»; і по-четверте, король знову наполягав, щоб хан «людей своїх згідно з обіцянкою своєю в землю ворога нашого московського нам на допомогу надіслав і разом із нами замків наших, які він [московський великий князь] забрав до наших рук добивав».

Татарський напад, що відбувся у червні-липні 1516 р., цілком відповідав політиці Кримського ханату XV — початку XVI ст., яка полягала в тому, щоб не допустити домінування в навколишньому регіоні будь-якої держави. Хоча Московське князівство й виступало основним суперником Криму на середній та нижній Волзі, дозволити відновлення могутності Великого князівства Литовського Крим теж не міг. Крім того, були ще й інші, більш прозаїчні причини подвійної політики Кіркора.

Здійснювана ханатом політика тотального терору проти Великого князівства Литовського й Корони Польської, коли майже щороку на території цих держав організовувалися від одного до кількох походів, призвела до того, що захоплення і продаж ясиру та інших трофеїв стало одним із головних доходів татар, а для багатьох простих кочовиків це був чи не єдиний заробіток. Тому, хотіли цього кримські володарі чи ні, але вони в XVI ст. вже були просто змушені організовувати загарбницькі рейди на сусідів. Більше того, наявність у Криму так званих пролитовських і промосковських угруповань була спричинена, на нашу думку, багато в чому наявністю «спеціалізації» нападів різних улусів на конкретні країни. Так, якщо для кочовиків самого Кримського півострова й північніших від нього територій у межиріччі Дніпра й Дону не було різниці, кого атакувати — Велике князівство Литовське, Корону Польську чи Московську державу, то для улусів нижнього Дніпра та Правобережної України польський і литовський напрямки були основними, бо ці держави розташовані поряд. Їхні кордони були відкриті з боку степу і як природно, так і штучно слабко укріплені. Крім того, слабка централізація влади цих країн і хронічний брак коштів не дозволяли їм утримувати на кордоні війська достатньої кількості. У цих умовах промосковська позиція Ахмат-Ґерая, який саме очолював ці улуси, стає зрозумілою, а похід на Литовське князівство й Королівство Польське був лише питанням часу. Недарма Ахмат-Ґерай, попереджуючи Василія III в червні про виступ Богатир-Ґерая, вихвалявся, що відправив свого сина Геммет-Ґерая проти короля.

Мехмед-Ґерай І, хоч і відмежувався перед королем від червневого походу, пишучи, що він «нічого не відав», а його син Алп-Ґерай, який очолював нападників, «від нас утік без нашого відома, й Дніпро перейшовши, у ваше де й панство пошли», швидше за все хитрував, бо серед керівників походу, окрім Алп-Ґерая, були й інші ханські діти: Ачарт і Газі Ґераї, а також рідний брат Сахіб-Ґерай, не кажучи вже про вищезгаданого племінника Гіммет-Ґерая. Вочевидь, окрім дотримання батькової політики й бажання поповнити державну скарбницю, ханом керувало й інше. Імовірно, Мехмед-Ґерай І намагався одним пострілом убити аж трьох зайців. Конфліктуючи з Ахмат-Ґераєм, він зрозумів, що походу його улусу на Велике князівство Литовське і Польське королівство не оминути, тому краще не зупиняти його, а, навпаки, очолити. Тоді б уся здобич і слава належала його роду і, зрозуміло, підвищувався б авторитет центральної влади. У зовнішній же політиці хан натякав правителям Порти й Московській державі, що готовий з ними примиритися. Недарма ж хан пропонував Василію III спільно оволодіти Астраханню або Києвом. У той же час, не бажаючи поривати стосунки з Сигізмундом І і послаблювати Велике князівство Литовське та Польське королівство, хан не переходив до політики безперервних нападів на ці країни. Тому, хоч військо і стояло напоготові поблизу дніпровських переправ, повторного походу не відбулося. Сигізмунд І отримав 29 серпня листи від хана та його оточення, в тому числі від Богатир-Ґерая, Довлет-Бахті та князя Абдрагмана з вибаченням і обіцянками надалі підтримувати дружні відносини: «Проти ворога вашого також хочемо неприязнь шаблею нашою доводити». Окрім цього, кримці просили грошей для своїх людей. Богатир-Ґерай прямо писав королю: «Я вас, батька мого, прошу, влітку і взимку слугам своїм не маю чого давати, ви знаєте, чим маєте слуг наших пожалувати». На доказ власної лояльності царевич прислав полоненого його вояками московського боярина.

Але головною новиною було те, що хан був готовий надіслати до Литовського князівства в супроводі Богатир-Ґерая і Скіндера заручником когось із власних синів. На початку вересня 1516 р. до Криму було відправлено два листи. У першому, датованому 9 вересня, литовський уряд висував як старі вимоги — покарати винних за напад, повернути полон і організувати новий похід на Московську державу, так і нові — сина, якого хан збирався відправити до Литовського князівства, кримці мали привезти до Черкас. Звідти кримський царевич-заручник разом із Станіславом Скіндером мав вирушити до Вільна. Крім того, Сигізмунд І наполягав, аби Мехмед-Ґерай І заборонив своїм підданим кочувати біля кордонів Великого князівства Литовського й Корони Польської. На закінчення свого послання король, за методом «батога та пряника», з одного боку, обіцяв кримському володареві, якщо той допоможе повернути міста, захоплені на зламі XV—XVI ст., допомогу Кримському ханату «військом і скарбом». А з іншого боку, хану давалося зрозуміти, що дружні відносини з Литовським князівством сприятимуть тому, аби він міг «на панствах своїх довгі й щасливі часи панувати». Друге послання було охоронним листом, адресованим синові Мехмед-Ґерая Газі. Цей лист надавав йому право вільного переїзду, перебування і виїзду з Литовської держави.

Поки йшли активні дипломатичні зносини з обох боків, відбулась подія, яка, хоч і була за мірками того часу локальною пригодою, але, як це нерідко буває в історії, з часом набула більше слави і легендарності, ніж інші більш масштабні та значущі для свого часу події. Мова йде про похід П. Лянцкоронського на Білгород-Дністровський. Сучасники описали його доволі скупо. Основним джерелом є Деціюс, Ваповський і скарга Мехмед-Ґерая І. Згідно з повідомленням польських хроністів, гурт жовнірів, очолюваний Лянцкоронським, перейшов кордон і захопив турецькі й татарські стада та отари під Білгородом. На зворотному шляху османи з татарами оточили жовнірів біля Овідієва озера, але останні перемогли і з полоном повернулися додому. Деціюс пояснив перемогу Лянцкоронського тим фактом, що турки билися за власні статки, а жовніри за життя. Через кілька років, 1520 р., хан у своєму листі писав, що королівські піддані, «прийшовши під Очаків, чабанів... побили й кілька тисяч овець взяли». У цьому випадку про Білгород не сказано ні слова, проте є Очаків. Це доповнює хроністів, адже за трьома відомими географічними пунктами: Білгородом, Овідієвим озером та Очаковом — можна уявити собі масштаб дій польських вояків. Що ж до відсутності в ханській скарзі саме турецьких територій, то це пояснюється причинами, що спонукали Мехмед-Ґерая І до його написання, а саме — виправдати напад кримського війська на Велике князівство Литовське і Польське королівство влітку 1519 р. Крім того, маршрут руху вояків Лянцкоронського проліг територіями османів і білгородських татар, вороже налаштованих щодо хана. Що ж до погрому кочовиків під Очаковом, то це, як не дивно, теж було вигідно Мехмед-Ґераю І, оскільки очаківські землі належали улусам його брата й запеклого ворога Ахмат-Ґерая.

Михайло Грушевський у сьомому томі «Історії України-Руси», використавши повідомлення Ваповського, дійшов висновку, що похід Лянцкоронського «досить дрібний сам по собі, очевидно, один із досить звичайних таких нападів». У такому ж дусі писав і К. Пуласький. Польський учений, посилаючись на те, що в кореспонденції з Кримом за 1516 р. не міститься згадок щодо акції Лянцкоронського, зробив висновок, що ця подія є однією з багатьох прикордонних сутичок між нечисленними загонами татар і королівськими підданими. І в майбутньому вони переросли в козацькі походи. Але в тій же своїй праці, описуючи вже події 1519—1520 рр., К. Пуласький, перераховуючи скарги хана на козацькі напади наголошує, що тут ідеться саме про похід Лянцкоронського. Щоправда, при цьому не пояснює, чому ж тепер ця акція згадується у документах. Але повідомлення Деціюса змушує піддати сумніву висновки попередників щодо «звичайності» цієї події. Польський хроніст, який був сучасником тих подій, назвав їх «незвиклими». Вочевидь, походи в степ з українських земель Польщі, на відміну від Литовського князівства, були ще рідкістю.

Напрямок походу свідчить про добру політичну обізнаність його організаторів. Завдаючи втрат білгородським і очаківським татарам, які завжди були авангардом турецько-кримської агресії у Східній Європі, захоплюючи табуни кочовиків, польські вояки автоматично збивали наступаючий порив основних сил степовиків, що стояли в пониззі Дніпра, і демонстрували їм свою бойову готовність. А це, в свою чергу, найкраще допомагало литовським дипломатам у переговорах з ординцями. Принаймні на повторний великий набіг татари так і не зважилися. Тільки наприкінці листопада степовики значно меншими силами, ніж влітку, спробували військового щастя на Поділлі й Галичині.

Кочовики, розраховуючи, ймовірно, що оборонці Литовського князівства й Королівства Польського під впливом власної перемоги заспокоїлись і не очікують нового вторгнення, чотирма загонами рушили до Кам’янець-Подільського, Літовежа, Меджибежа і Зинькова. Цього разу оборона діяла більш організовано, бо, пам’ятаючи літній напад кримців, поляки виставили на кордоні жовнірів. Вільно теж тримало свої війська в бойовій готовності. Знову відзначився Станіслав Лянцкоронський, який, керуючи обороною Кам’янця і Літовежа, завдав нападникам низку поразок, звільнив полон і, як писав М. Стрийковський, «мурзів теж і уланів... кілько піймав». Успішно діяли загони й в інших містах. Під Меджибежем татарський чамбул з 400 вояків 7 грудня був перехоплений жовнірами Павла Фачурея і після тяжкого нічного бою розгромлений. Наступного дня неподалік Зинькова вже жовніри, керовані Сецигньовським, розбили тисячний загін степовиків.

Показовою щодо мінливості прикордонного життя є історія, що сталася з хрещеником і «сестринцем» князя Костянтина Острозького князем Романом Сангушко, якого Папроцький охарактеризував як «мужа пам’яті та слави гідного». Останній, за сприяння Острозького, отримав у січні 1516 р. у довічне володіння Брацлав і Вінницю. Під час переслідування татарського чамбулу князь Роман вирвався вперед, відірвався від своїх служебників і, оточений ворогами, загинув. Це, однак, не завадило його воякам добити ворога. Загалом же ця військова операція закінчилася для агресорів невдало. Бої показали, що навіть наявними силами місцевого населення і урядових військ, за вмілої координації їх дій, можна доволі успішно давати відсіч нападникам.

Наприкінці жовтня внаслідок несприятливих природних умов (випав глибокий сніг, і худобі не було чим харчуватися) Перекопська орда залишила Кримський півострів і відкочувала до Дніпра, ставши неподалік литовського кордону. Таке близьке розташування татарських кочовиків викликало природне занепокоєння литовських урядовців. На додаток київський воєвода й черкаський староста повідомили про смерть в Орді Станіслава Скіндера. Ситуація була вкрай тривожною, бо в умовах голоду степовики могли перейти кордон.

На дипломатичному фронті Вільно діяло оперативно. Уже 5 листопада 1516 р. до Орди відправлено нового посла Івана Горностая, теж вихідця з української шляхти. З ним до Мехмед-Ґерая І передано лист, у якому, представляючи Горностая як «дворянина нашого доброго і знатного», хану пропонувалося саме йому передати до рук свого сина, якого кримський володар обіцяв прислати до Литовського князівства. Крім цього, король вимагав, аби перекопці, що «на цьому [правому] боці Дніпра мають зимувати», краще б кочували поблизу Московського князівства й не зачіпали територій Литовської держави. При цьому король посилався на колишні обіцянки хана «казити» московські землі та сповіщав про військові успіхи литовських військ на східному фронті: «ходили за нашим наказом в землю ворога нашого на двоє: одні до Гомеля і Стародуба, другі — до Луків Великих та до Опочки», де завдали чималої шкоди й повернулись цілими до дому.

Оперативність, з якою керівництво Великого князівства Литовського вислало нового посла до Перекопської Орди, була тим доречнішою, що хан саме в той час намагався знайти спільну мову з Москвою. Його посли 12 листопада повідомили Василія III, що їх правитель спеціально перейшов Дніпро для походу на королівські землі (отже, побоювання литовської сторони щодо небезпеки вторгнення степовиків були небезпідставні). І хан пропонує московському великому князю разом захопити Київ для Кримського ханату, а Троки і Вільно — для Московської держави. Мотиви цих дій кримського правителя, на нашу думку, лежать на поверхні. З одного боку, це звичайне намагання забезпечити спокій своїм улусам з боку ногайців, які (за намовою Москви) могли легко напасти на не прикритих жодними природними і штучними перепонами перекопців. А з іншого боку, Мехмед-Ґерай І ще виношував плани використання мілітарної сили Московської держави для розширення своєї влади на Дніпрі.

Ідея приєднання до Кримського ханату Києва була не новою серед кримської верхівки. Попередникові Мехмед-Ґерая, Менґлі-Ґераю І, навіть вдалося захопити 1482 р. це місто, але сил його утримати у кримців все ж було замало. Тоді Велике князівство Литовське, виславши 20 тисяч будівельників і 40 тисяч вояків на відбудову Києва, продемонструвало, що цим містом воно не збирається поступатися. І от тепер, коли голодні улуси кримців підступили до кордону Великого князівства Литовського, ця мрія за московської військової підтримки могла здійснитися. На доказ своїх слів, а також перевіряючи оборону Литовського князівства й Польського королівства, наприкінці листопада (про що йшлося вище) хан вислав свої війська на Поділля і Галичину. Успішні дії захисників були ніби холодним душем для хана. Та й Московське князівство, що мало власні претензії на Україну, не збиралося допомагати Мехмед-Ґераю І. Окрім цього, Москва просто не мала сил для потужного наступу на Велике князівство Литовське. Був ще один не менш важливий момент як для литовців, так і для кримців. Останні стояли майже в чистому полі поряд із Черкасами, а хан мешкав у Іслам-Кермені. Для Литовського князівства склалась унікальна можливість завдати потужного удару по перекопцям, не витрачаючи сил і часу на їх пошук по степах. Інша справа, що Литовська держава через громіздкість та малорухливість свого військового апарату, особливо з огляду на насиченість 1516 р. воєнними подіями, не могла цього зробити. Таким чином, Мехмед-Ґераю І нічого не залишилось, як піти на поступки Литовському князівству.

Узимку між литовцями і кримцями почався новий етап переговорів, метою яких стало відновлення співробітництва між цими країнами і надіслання ханом до Литовського князівства свого сина заручником. Від Великого князівства Литовського переговори вели Іван Горностай і Остафій Дашкович, а з боку Перекопської Орди — Богатир-Ґерай. Ще під час першого свого приїзду до кримців у листопаді 1516 р. І. Горностай не зміг потрапити саме до Іслама, де була тоді ставка хана. Це сталося тому, що, як зазначав Сигізмунд І, у квітні 1517 р. «той наш посол дітей твоїх [хана] за Черкасами в полі з військом твоїм знайшов». Кримські царевичі спочатку затримали Горностая при собі, а потім, вислухавши литовського посла, «назад його з твоїм послом — з князем Жеферем і своїми до нас [короля] повернули». Тож уже 25 березня 1517 р. татари в супроводі Горностая були у Вільні. Зрозуміло, що царевичі діяли за прямою вказівкою хана. На це вказує хоча б те, що Жефер був послом Мехмед-Ґерая І і саме від нього віз лист до короля.

У своєму посланні хан писав, що раніше не міг напасти на Московську державу, бо військо ще не було готове. Тепер же він відправив чамбули як на Московську державу, так і на Астраханський ханат. Крім того, Мехмед-Ґерай І попереджав короля, щоб той остерігався «білгородських козаків». Основною темою послання Мехмед-Ґерая І було відрядження сина до Литовського князівства. Хан скаржився, що помер Станіслав Скіндер і це ніби завадило дати заручника. Тепер же він готовий і саме для цього вимагає, аби Сигізмунд І прислав до Черкас когось із ради панів, як це було ще за Хаджі-Ґерая І. Тут же володар Криму називав можливі кандидатури: «або пана Яна Миколайовича, або пана Гаштовта, або Яна Заберезинського, або пана Ілінича». Новини з Орди підтверджували ці плани. Так звана пролитовська партія на чолі з Богатир-Ґераєм отримала гору серед перекопців. За визначенням Сироєчковського, «обіцяна королем „велика казна“ туманила голову Богатиря, полонила уяву». Це саме, хоч і менш поетично, стверджував інший російський дослідник — В. Каргалов. Зрозуміло, що гроші були важливим чинником під час переговорів із кримськими урядовцями, проте будувати на цьому всю зовнішню політику ханату видається занадто сумнівним. Богатир-Ґерай дійсно отримав через Горностая чималі подарунки — 1000 золотих і коштовні речі. Те, що свого часу Мехмед-Ґерай, будучи ще кал гою, отримав від Вільна таку ж суму грошей, недвозначно вказує на те, що розмір цієї виплати відповідав рангу калги чи головного спадкоємця хана. Однак не тільки гроші, а й стратегічна лінія Мехмед-Ґерая І на захоплення Волго-Донським степовим ареалом була основним підґрунтям «антимосковської» позиції царевича. На початку січня Богатир-Ґерай разом з Абдрахманом виступив у похід на Московську державу, але, дійшовши до Сули, повернув назад. Можливо, це була демонстрація сили перед Москвою і Вільном, хоча похід міг бути відкладений і через природні умови. Так чи інакше, але протягом усієї весни ординці кочували вздовж українських земель Великого князівства Литовського, ведучи активні переговори з місцевою адміністрацією в особі Остафія Дашковича. Цьому прикордоннику довелося взяти на себе відповідальну роль дипломата. У листі до хана від 2 квітня 1517 р. Сигізмунд І вимагав, щоб саме Дашковичу сини Мехмед-Ґерая І «присягу вчинили». Також повідомлялося, що Гаштовта й Ратомського з упоминком уже послано до Києва. Тоді ж до перекопців було знову направлено Івана Горностая, який привіз «листи наші [королівські] опасні[5] тому сину», що повинен їхати «на проживання» до Великого князівства Литовського. Наприкінці травня канцлер Ольбрахт Мартинович Гаштовт таки прибув до Черкас. У ході переговорів із царевичами він ставив уже відомі вимоги надіслання заручника і спрямування кримських військ на Московську державу. Богатир-Ґерай «із карачеями з князем Агішем і князем Абдрагманом та з іншими князями і вланами», приїхавши до Черкас, перед О. Гаштовтом та «іншими слугами нашими [королівськими]» присягнули.

Але реальний стан речей показував, що кримці не збираються виконувати своїх обіцянок. Тому Гаштовт припинив переговори, залишив Черкаси, а упоминок затримав у Києві. Єдиним реальним здобутком зимово-весняних переговорів між Литовським князівством і Кримським ханатом був літній похід степовиків на Московську державу, хоча саме його хід показав, як низько впав авторитет центральної влади в очах її підданих. У серпні кримці, очолювані Алп-Ґераєм, зібралися для нападу на Велике князівство Литовське і Корону Польську. Богатир-Ґерай від імені хана наказав їм іти на Московську державу, але кочовики відмовлялися виконувати це розпорядження. І тільки надзвичайні заходи — покарання на горло деяких татарських мурз та щедрі подачки — дали змогу Богатир-Ґераю примусити степовиків атакувати московські кордони.

У перші роки правління Мехмед-Ґерая І литовський уряд намагався продовжити з ним відносини, що базувалися на принципах, досягнутих в останні роки життя його попередника Менґлі-Ґерая І. Хоча Литва вдалося досягнути деяких успіхів, проте вони мали лише тактичний характер і не змогли вирішити головної мети — припинення татарських нападів на українські землі як Литовської, так і Польської держав.

Військові кампанії на українських землях Великого князівства Литовського в 1517—1520 рр.

Наприкінці вересня 1517 р. розпочався черговий спалах кримських нападів на українські землі. Степовики напали на Поділля, розбивши там невеликий загін коронних військ. У листопаді кочовики повторили свій напад. Цього разу кримці дісталися не тільки подільських, але й волинських земель. Щоправда, загонам, очолюваним Сецидньовським і Творовським, вдалося перехопили татарські чамбули, завдати їм відчутних втрат і відкинути нападників до їх кочовищ на Дніпрі. Польські прикордонні урядники й тепер не обмежилися пасивною обороною, а вийшли в степ, де перехопили гінця Ахмат-Ґерая з листами від Селіма І. У Вільні та Кракові були не на жарт стурбовані цими двома осінніми нападами. До того ж молдавський правитель Стефаниця став проводити відверту антитурецьку політику й попросив у поляків допомоги. На початку 1518 р. польська шляхта ухвалила кредити на утримання на українських землях З тисяч найманого війська. Тоді ж вийшла постанова, за якою шляхта усієї корони поділялася на три частини, які по черзі повинні були служити на південному кордоні.

1518 р. Мехмед-Ґерай І корегує свій зовнішньополітичний курс: захоплення Астрахані, нижньої Волги та Прикаспійського степу тепер планувалося втілити в життя не через конфронтацію з Московським князівством, а навпаки — за його допомогою. Ідея ця не була новою. Кримський уряд зондував ґрунт у цьому напрямку ще в 1516—1517 рр. Але тоді московські дипломати не бажали обговорювати це питання, та й ставка на союз із Литовським князівством переважала серед кримського проводу. У червні 1517 р. кримський посол у Москві подав Василію III нові пропозиції Мехмед-Ґерая І, за якими той обіцяв після захоплення Астрахані, «де твій ворог не буде, і я сам на нього піду: в який час мені велиш піти, в той час піду». Така позиція хана пояснюється, на нашу думку, дедалі більшою втратою його впливу як в країні, так і в усьому регіоні. Могутня опозиція, очолювана Ахмет-Ґераєм і підтримувана Москвою та Стамбулом, не давала Мехмед-Ґераю І можливості силовим шляхом досягти поставленої мети. Більше того, кримці навіть не могли ефективно захистити свої кордони як від нападів прикордонників з українських земель Великого князівства Литовського й Польського королівства, так і від вторгнень ногайських та астраханських орд, що дедалі відчутніше давалися взнаки. Так, восени 1516 р. ногайці й астраханці, увірвавшись на територію Кримського ханату, розгромили улуси Асан-Мурзи так, що той «тільки що сам втік». Після дворічної перерви, викликаної посиленням конфронтації між Астраханським ханатом і ногаями, ці орди знову повторили свій похід на Крим. На початку літа 1518 р. ногайці з астраханцями швидким рейдом дійшли до Дніпра в районі Таванської переправи й загнали улусів та перекопців до кримського півострова, внаслідок чого останні були відрізані від північних країн. Це одразу далося взнаки на дипломатичному рівні. Ногайці перехопили литовського гінця, толмача Ромодана, а астраханці, у свою чергу, розбили кримсько-московську посольську валку. Хоча послам Кудаяру та Мелищеву і вдалося врятуватись, усі коштовності, включаючи упоминки кримців Василію III, були втрачені. Напади заволзьких орд були тим небезпечніші, що мали підтримку, а можливо, і пряме заохочення в середині кримської держави. На це недвозначно натякав Ахмат-Ґерай московському послу І. Г. Мамонову в жовтні 1517 р.: «А я собі друзів пошукаю в Нагаях і в Астрахані». Зближення з Московською державою і покращення стосунків з Османською імперією давало Мехмед-Ґераю І можливість зміцнити своє становище.

Улітку 1518 р. Кримська держава організовує великий похід проти Молдавії і Великого князівства Литовського. Сам хан повідомляв до Москви в серпні 1518 р., що «на Литовський юрт сина свого Богатир-Ґерая, і Алп-Ґерая, а брата мого Ахмат-Ґерай солтанова сина Геммет-Ґерая в головах послав.., а з ними сто тисяч раті». Тут же хан вималював перспективи перед Василієм III: «Як Бог дасть, я або на Астрахань, або на Київ піду», а також висловив побажання, аби великий князь поквапився — «суди і тюфяки[6] і пушки велів приготувати» для захоплення вищевказаних міст. Що ж до масштабу акції, то Мехмед-Ґерай І явно перебільшував. М. Бєльський у своїй хроніці повідомляє про 15-тисячне військо, основний удар якого припав по Молдавському воєводству, яке в цей час конфліктувало з Туреччиною, а на Велике князівство Литовське пішли окремі загони з його числа. Мехмед-Ґерай І недарма перебільшував свої сили і наголошував, що послав їх на Литовську державу, бо саме в той час московські війська розпочали наступ на центральні області Великого князівства Литовського, завдаючи основного удару в напрямку Полоцька. Військова акція кримців (незважаючи на початкові успіхи, коли їм вдалося заглибитись у внутрішні території Молдавії і Волині) закінчилася невдало. Молдавські війська разом із тритисячним прикордонним коронним військом розбили татарські чамбули і відбили полон. На Волині кримці теж зустріли організований опір, особливо відзначилися загони князя Костянтина Острозького й Остафія Дашковича. Мартін Кромер писав, що вояки під їхнім керівництвом завдали нападникам три поразки, щоправда, подробиць польський хроніст не повідомив. Дещо більшу інформацію про ті події подає М. Бєльський. Згідно з його повідомленням, князь К. Острозький знищив ворожий відділ із 800, а Остафій Дашкович — із 300 ворожих вояків. Загальні втрати степовиків були настільки великими, що московський посол у Криму Остафій Андреєв повідомляв Василію III: «Так, государ угадують, що половина людей вийшла з Волох, а всі ті, государ, вийшли піші, а Богатир-царевич був, государ, у Черкасах[7], і Черкаси його, государ, побили; кажуть, государ, тільки третина людей вийшла з Черкас, а два жереб’я людей побито». Перемога над агресорами, здобута силами українських полків, призвела до того, що відпала необхідність відкликати вояків з московського фронту, а це, у свою чергу, посилило литовські війська, які там знаходилися, і призвело до перемоги над московитами.

Успіхи зміцнили зовнішньополітичну позицію Великого князівства Литовського, внаслідок чого воно переходить до наступу — спочатку проти Московської держави, а потім і проти Криму. В останньому боротьба між Мехмедом і Ахматом Ґераями на початку 1519 р. досягла свого апогею. Московський посол писав, що Ахмат-Ґерай виступив проти свого коронованого брата, почав збирати сили навколо Очакова, а до османів відправив по допомогу свого сина Геммет-Ґерая. Фіналом цієї міжусобиці було вбивство Ахмат-Ґерая. Користуючись тим, що кримці, які кочували на дніпровських улусах, втратили свого керівника, а хан ще не встиг повністю їх підпорядкувати, з Черкас під Очаків посилаються українські козаки, де останні, як пізніше скаржився хан, «улуси й городи наші погромили, багатьох людей наших побили, коней і овець стада, багато лиха вчинили». Розмах військової акції козаків вказує як на їх велику чисельність, так і на ретельну підготовку походу. Казимир Пуласький вважав, що мова йшла про похід Лянцкоронського 1516 р. Але вчений помилявся, бо в королівських листах до хана від 13 грудня 1519 і 1 березня 1520 р. прямо вказується на 1519 рік: «а надто ще сього літа», на противагу походу Лянцкоронського, що відбувся раніше. Цікаво, що уряд Сигізмунда І, констатуючи козацькі походи як факт, не збирався при цьому виправдуватися за них. Причина цього, як на нашу думку, полягає не тільки в тому, що українські вояки діяли якщо не за вказівкою, то принаймні за мовчазної згоди уряду. Справа в тому, що, хоча Велике князівство Литовське і втратило в останній третині XV ст. землі в пониззі Дніпра, офіційно ніколи цього не визнавало, а тому татарські міста Очаків та Іслам вважалися у Литовській державі незаконно збудованими на її власній території фортецями, а значить, і походи підданих Литовського князівства були, так би мовити, «легітимними». Крім того, неподалік Очакова в Хаджибеєвському лимані добували сіль, яку з давніх-давен українські уходники вивозили на ринки Литви й Польщі. Обкладання податками «чумаків» було важливою частиною доходів кримської скарбниці. У той же час литовські піддані намагалися уникнути цього. Матвій Меховський писав, що нерідко траплялися випадки, як візників солі захоплювали в полон татари з Очакова разом із 200—300 возами. Таким чином козацькі напади в цей регіон розхитували контроль кримців над соляними промислами. Через кілька років хан уже прямо називає візників солі козаками.

Ослаблення опозиції дало можливість Мехмед-Ґераю І об’єднати країну і зміцнити свою владу над усіма татарськими улусами, що входили до складу Кримського ханату. Зміцнення держави відкривало перед ханом нові політичні перспективи, але найпершим була організація нового широкомасштабного походу, який краще за все зміг би підняти авторитет центральної влади в очах кочовиків. Метою чергової агресії кримців стали українські землі в складі Польщі. Те, що вибір ліг саме на ці території, не було випадковим. На відміну від Московської держави, де кордон був добре укріплений засіками, фортецями й численними військами, південні кордони Великого князівства Литовського й Королівства Польського, як уже зазначалося вище, були укріплені слабко. До того ж усі фортифікації зводилися до поодиноких міст-фортець, не з’єднаних між собою суцільною лінією засік, валів, ровів тощо, як це мало місце у Московській державі. Якщо ж до цього додати, що постійних військ на самому кордоні було мало, іноді всього лише кількасот вояків, то картина виглядає жалюгідною. Окрім стратегічних міркувань, польський напрямок був обраний, напевно, ще й тому, що улуси покійного Ахмат-Ґерая були орієнтовані саме на Правобережну Україну, а отже, напади на Велике князівство Литовське та Корону Польську задовольняли місцеву татарську верхівку й у разі успіху остаточно привертали її на бік Мехмед-Ґерая І. Сам хан уже через півроку після походу показував його Сигізмунду І як «народну ініціативу», що виникла під впливом затримки упоминок і нападів українських козаків. Тим часом саме кримський правитель, зважаючи на минулорічні договори з королем, ніби намагався їх зупинити й послав для цього Богатир-Ґерая. Останній же, наздогнавши степовиків уже біля польських кордонів, не зміг повернути кримців і мусив, за словами хана, приєднатися до нападників. Хан, як і раніше, намагався подати агресивні дії своїх підданих як самостійні. Але вже сама чисельність нападників — 40 тисяч — та їх організовані дії відкидають будь-які ілюзії щодо спонтанності цього заходу Кримського ханату.

У Литовському князівстві та Королівстві Польському, імовірно, добре володіли інформацією про політичну ситуацію в Кримській державі, що склалася на кінець зими й початок осені 1519 р. і не створювали собі ілюзій з приводу спокою кордонів з боку степовиків. Литовська держава, зайнята війною з Московським князівством, тримала на східному кордоні більшість своїх сил і не могла виділити численних військових контингентів для захисту українських земель. Тому, як це часто бувало й раніше, оборона краю лягала в основному на плечі місцевого населення. Загальним керівництвом займався князь Костянтин Острозький, якого, попри його посаду головного гетьмана Великого князівства Литовського, король залишив на Волині. Литовське керівництво не обмежилось єдиними оборонними заходами. Вже згадуваний козацький похід 1519 р. під Іслам і Очаків, окрім вищезазначених причин, мав на меті, на нашу думку, якщо не зірвати літні напади кримців, то по можливості затримати їх за рахунок блокування переправ і захоплення татарських коней. Уряд Польщі теж не сидів склавши руки. У березні 1519 р. на Пйотрковському сеймі було запроваджено спеціальний податок по 12 грошей з лану для військових потреб, зокрема й на захист проти татар.

У липні 1519 р. сорокатисячне військо Кримського ханату атакувало Волинь. Не затримуючись там надовго, воно перейшло Південний Буг і почало плюндрувати землі Галичини. Деякі загони степовиків сягали навіть Вісли. На перехоплення нападників поспішив князь Костянтин Острозький із волинцями, приєднуючи до себе дорогою загони подільської і галицької шляхти. За королівським наказом до литовського гетьмана надійшло й коронне військо, розташоване на Поділлі. Об’єднані війська розташували свій табір над Південним Бугом, неподалік від міста Сокаль. На протилежному березі річки розкинули свій кіш татари. Враховуючи чисельну перевагу ворога[8], Острозький пропонував не вступати у відкриту битву, а, використовуючи перевагу в стратегічній рухливості союзного війська, бо татари були переобтяжені великим обозом і полоном, нав’язати кримцям маневрову війну — атакувати їх на переправах або вночі під час стоянок тощо. Проте керівники польських підрозділів, звинувачуючи литовського гетьмана в нерішучості, виступали за генеральну битву. Князь Костянтин, не маючи можливості переконати своїх опонентів у власній правоті, пропонував хоча б не переходити річку, а, використовуючи сильну позицію союзного табору, дочекатися підходу підкріплень (вже на підході був молдавський кінний полк із 600 вояків, Я. Творовський, який вів 500 кіннотників, та поспішали на допомогу загони волинської шляхти). Польське військове керівництво, не маючи можливості переконати старого вояка, вирішило самостійно атакувати степовиків, не чекаючи підмоги. 2 серпня 1519 р. хоругви коронного війська, перейшовши Південний Буг, розпочали наступ на татарські бойові порядки. Кримці, очолювані Богатир-Ґераєм, застосували свою класичну тактику. Спочатку степовики, вдаючи відступ, заманили жовнірів на територію спаленого Сокаля. Там коронна кіннота, потрапляючи, за словами Михалона Литвина, у провали погребів, ям і підземних ходів, зруйнувала й без того розтягнуті власні бойові порядки. Цим одразу скористалися кримці, які раптовою атакою оточили хоругви союзників. Від повного знищення жовнірів врятував К. Острозький, який зі своїми волинцями прикривав тил. Литовський гетьман, об’єднавши навколо себе загони подільського воєводи Мартина Камінецького, королівського маршалка і львівського старости Станіслава Ходецкого та інших недобитків, пробився через татарське військо та сховався у Сокальському замку. Катастрофа була очевидною. Втрати союзників навіть за найнижчими обрахунками становили 1200 шляхтичів, не рахуючи пахолків, причому багато із загиблих були представниками знатних польських родин: Гербурти, Фірлей тощо. Коронне військо фактично перестало існувати.

У Криму Сокаль сприйняли як видатну перемогу, чим вона, по суті, й була для Орди. Вже давно кримцям не щастило знищити головне військо Польщі. Степовики з помпезністю привезли до Кіркора трофейну зброю. Тут треба відзначити цікаву деталь: татари й росіяни сприйняли Сокаль як розгром передусім князя К. Острозького. Взагалі складається враження, ніби для Кіркора й Москви важливішим було не стільки знищення польських військ, скільки поразка такого полководця, як князь Костянтин, причому справжня роль Острозького в битві або не бралася до уваги, або взагалі не була відома росіянам.

У Кримському ханаті під впливом перемоги серед татарської знаті домінували думки про повторний наступ на Литву й Корону Польську. Турбуючись про оборону Литовського князівства, король наказував раді панів, аби «ваша милість мислили про оборону і наспіжовання[9] замків його милості українних — Києва, Полоцька, Вітебська» та інших. Крім цього, литовські урядовці повинні були подумати «про забезпечення служебних, які на замках українських мешкають, про оплату тих, які із землі уходять, і теж о старую оплату, який рік положен на Різдво». Також рада панів мала подбати про наймання «тисячі коней і дворян на пенязі прийняли й по українних замках розложили там, де їх м(и)л(о)сті» вирішать за потрібне. Також Сигізмунд І наказував литовським урядовцям добре слідкували за Ших-Ахматом. Загалом же король вимагав у Великого князівства Литовського за його відсутності від зовнішніх ворогів «безпечні були». Сигізмунд І повідомляв, що вже послав воякам київського гарнізону «тисячу вісімсот золотих: половину готовими пенязями, половину сукнами; а на жито в Київ двісті кіп грошей».

У Польщі теж намагалися швидко відновити оборону українських земель, проте з низки причин не так вдало, як у Литовському князівстві. Король із польськими сенаторами одразу після Сокальської битви негайно почали вживати заходів щодо забезпечення захисту краю. У Польщі було видано накази щодо набору трьох тисяч вояків. Крім цього, в Сандомирі було скликано сейм, на який Сигізмунд «сам своєю головою рушив, будучи в надії відворот тому поганству в панство наше і, Бога взявши на допомогу, хотіли їм отпор чинити». Шляхта погодилася на новий податок задля набору війська. Але при цьому не поспішала давати гроші, тому вже на найняті за позичені гроші війська потрібно було шукати нові варіанти позичок для подальшої виплати жовнірам. До того ж у цей час почався військовий конфлікт Польщі з Бранденбургом, внаслідок чого, як писав Сигізмунд литовській раді панів наприкінці листопада 1519 р., «служебних і суму немалую на пенязі прийняли и там уже [на північному кордоні] наперед до замків наших послали». Зрозуміло, що за таких умов чисельність найманих військ на українських землях Корони Польської не могла бути великою і оборона краю, як завжди, лягала на плечі місцевого населення.

Ситуація, за якої обидві держави, Королівство Польське і Велике князівство Литовське, постали перед проблемою війни на три фронти, змушувала Сигізмунда І до дипломатичних маневрів. Тому король просив раду панів порадитись між собою на вальному сеймі: чи примиритися з Московською державою хоча б на кілька років, чи воювати далі. А також подумати «про упоминки й про посилання до царя перекопського». На завершення своїх послань Сигізмунд І наполягав, аби рада панів із сейму дала йому знати «про воєводу київського, про царевичів — Ізтемірова сина канівського[10] і про Ахматова сина [Геммет-Ґерая], який у Царгороді, та про Абдрагмана».

Така зацікавленість короля пояснювалася, на нашу думку, тим, що в урядових колах Великого князівства Литовського, напевно, обговорювався план активного втручання у внутрішні справи Кримського ханату на випадок втрати Мехмед-Ґераєм І столу. А така перспектива існувала. За донесеннями з Туреччини московських послів Василію III наприкінці серпня 1519 р., Ширіни та голова їхнього роду Бахтіяр-мурза активно підтримували Геммет-Ґерая, який мешкав у Стамбулі. Причому, за тим же повідомленням, Селім І ніби хотів посадити цього царевича або його дядька Саадет-Ґерая на кримський стол, внаслідок чого Мехмед-Ґерай І «бережеться від турецького, тому що тих царевичів жалує».

Зрозуміло, що у Вільні теж володіли такою інформацією, і перспектива появи в ханаті протурецьки налаштованого Геммет-Ґерая не дуже тішила литовських урядовців. З іншого ж боку, це відкривало перед Сигізмундом І перспективу посадити в Криму свою людину — сина царевича Ізтеміра. Нічого фантастичного в цьому плані не було, бо серед Ґераїв основним був принцип старшинства, і, таким чином, син Ізтеміра мав більше прав бути ханом, ніж Геммет-Ґерай. Сама ж ідея направлення до Криму свого ставленика могла базуватися на татарській політиці Великого князівства Литовського першої половини XV ст., коли ця держава, уміло використовуючи усобиці в Золотій Орді, садовила в Сараї вигідних собі ханів. Та й сам засновник Кримського ханату Хаджі-Ґерай І зміг посісти кримський стол саме завдяки допомозі Литовської держави. На жаль, брак джерел не дає можливості нам піти далі за припущення. А те, що уряд Великого князівства Литовського, добре пам’ятаючи історію своїх відносин із Кримом, про що прямо свідчить листування між цими державами, залишав за собою можливість втручання у внутрішньокримські справи, підтвердилося через кілька років під час міжусобної війни в ханаті.

Наприкінці листопада — на початку грудня 1519 р. хан прислав до Торуня, де тоді перебував Сигізмунд І, королівського писаря Михайла Васильовича, захопленого в полон під Сокалем, у супроводі свого гінця Войсала. У листі, переданому через них, Мехмед-Ґерай І згадував дружні відносини між країнами в минулому й походи татар на Московську державу. Що ж до літнього нападу кримців, то хан покладав усю провину на польсько-литовську сторону. З одного боку, мовляв, О. Гаштовт зірвав переговори в Черкасах 1517 р. і до Криму вже кілька років не присилаються королівські посли й упоминки. З іншого боку, часті напади королівських підданих ніби так розлютили татар, що ті самовільно пішли на Велике князівство Литовське і Корону. Хан же, за його словами, незважаючи ні на що, намагався зберегти мир і послав Богатир-Ґерая їх зупинити, але царевичу не вдалося цього зробити.

На думку К. Пуласького, татари не наважилися на повторну агресію, побоюючись військових приготувань короля. Що ж до ханського листа, то це була звичайна хитрість, мовляв, хани завжди після нападів присилали миролюбні листи. Польський учений мав рацію, хоча, на нашу думку, головна причина, яка спонукала Мехмед-Ґерая І до примирення, полягала насамперед у вже згадуваній внутрішньополітичній кризі Перекопської Орди й поступовому загостренні кримсько-московських відносин. Приводом для цього послужила боротьба за казанський стол. Василій III і Мехмед-Ґерай І бачили там свого ставленика. Поки був живий казанський хан Мехмед-Емін, Московська держава та Кримський ханат мали змогу більш-менш спокійно обходити це слизьке для обох сторін питання. Смерть же підстаркуватого Мехмед-Еміна в грудні 1518 р. відкрила шлюзи відкритої боротьби за Казань.

Першим почав діяти московський уряд. У березні 1519 р. до Казані було відправлено касимівського царевича[11] Шах-Алі в супроводі московських військ. Мехмед-Ґерай І, зайнятий боротьбою з опозицією, яку до того ж підтримувала могутня Османська імперія, не мав змоги перешкодити московським діям і мусив мовчки спостерігати за подіями на середній Волзі. Це, однак, не означало його відмови від планів щодо поширення впливу на Казань. Хан, імовірно, збирався виграти час, остаточно придушити опозицію і знайти союзників. Зрозуміло, що в цих умовах першим, на кого Мехмед-Ґерай І міг опертися в своєму протистоянні з Василієм III і Селімом І, був саме Сигізмунд І.

Король, який тільки в грудні 1519 р. попереджав литовських урядовців про наміри кримців спільно з росіянами захопити Київ, радісно зустрів Войсала. Але, тверезо оцінивши політичну обстановку, що склалась у ханаті, Сигізмунд І не збирався поступатися власними позиціями. У своїй відповіді від 13 грудня 1519 р. він дорікав хану за минулорічні напади його синів і прямо писав, що не погоджується зі звинуваченнями Мехмед-Ґерая І. Король вимагав, аби кримці повернули полон, захоплений Богатир-Ґераєм. Що ж до пропозиції миру, то Сигізмунд І погоджувався відновити минулорічні угоди й направити до Кіркора посольство з упоминком за умови прибуття до Києва Ханських послів: «І коли ти, брат наш [Мехмед-Ґерай І], тих послів своїх до Києва к тому року захочеш прислати, то вже буде початок твого до нас братерства і приязні». У наступному посланні від 1 березня 1520 р. королівський тон був більш суворим. Відповідаючи на запит хана про виплату чотирирічних упоминок, що їх заборгували Криму Велике князівство Литовське і Польська Корона, Сигізмунд І перерахував збитки, які завдали цим державам татари, і дав зрозуміти Мехмед-Ґераю І, що це він винен королю, а не король йому. На завершення свого листа Сигізмунд І знову нагадав ханові про його послів, при цьому королівський великий посол із річним упоминком мав вирушити до Криму тільки після прибуття татар до Києва. Тоді ж було дано відповідь і Богатир-Ґераю на його два листи. Царевич, пишучи, що свого часу відвернув кримців від нападу на Литовське князівство й Корону Польську й за це отримав через ханського посла Августина 1000 золотих від короля, вимагав, аби йому тепер ці гроші «вперед на кожний рік... давали». Сигізмунд І відповів, що платити не повинен. Єдине, про що може йти мова, то це про разові подарунки за умови, якщо Богатир-Ґерай свого батька «на все наше добро буде приводити і нам сприяти та справу нашу в усьому стерегти».

Попри активне листування урядів Кримської і Литовської держав, обмін Великими посольствами й підписання спільної угоди затримувалося. Тільки 25 жовтня 1520 р. Мехмед-Ґерай І видав ярлик Сигізмунду І, і вже у листопаді його Велике посольство на чолі з Овліяр-мурзою відправилося до короля. Ця тяганина з оформленням спільної угоди пояснюється тією самою внутрішньополітичною кризою у ханаті, причому Мехмед-Ґерай І і не приховував своїх проблем перед королем. Богатир-Ґерай йшов ще далі, повідомляючи Сигізмунда І, що його брати й союзні ногайці погодилися присягнути лише завдяки хабарам на загальну суму 50 тисяч алтин.

Наслідком такої слабкості авторитету ханської влади став татарський напад наприкінці 1520 р. Розраховуючи на те, що королівські піддані послабили увагу в очікуванні посольства з Криму, степовики атакували Поділля, Волинь і Київщину. Щоправда, тепер прикордонні війська обох країн, пам’ятаючи гіркі уроки 1519 р., діяли більш злагоджено. На Поділлі 2-тисячне татарське військо було зустрінуте й розбите об’єднаним корпусом з 400 поляків і 200 волинців. Сигізмунд І одразу почав скаржитися Мехмед-Ґераю І на дії його підданих. Король вимагав, аби хан повернув полон, а винних спіймав і покарав перед Михайлом Халецьким, якого якраз готували до відправлення в Крим. Голова Кримської держави виправдовувався тим, що нападниками були «прості люди», які діяли всупереч його волі, і урядові війська їх уже побили. Цього разу, судячи з усього, Мехмед-Ґерай І не брехав. Готуючись до широкомасштабного походу на Московську державу, в якому важливу роль хан відводив литовським військам, кримському правителеві було невигідно псувати й без того не найкращі стосунки з Вільном. Та й литовський уряд більше не порушував цієї теми. Швидше за все, сам напад був організований «білгородськими й очаківськими козаками» за вказівкою османів, на що прямо вказував Мехмед-Ґерай І через рік, вихваляючись, що покарав винних. Цікаво, що кримський посол Овліяр-мурза мав список полонених татар у Московській державі, що дало змогу королю використати їх як зайву карту на переговорах із Кримом.

Бої, що протягом кількох років точилися майже по всій Україні, показали, що з належною організацією і взаємодією вояків та допомогою центрального уряду можна доволі ефективно прикрити кордон. Загалом навіть сил місцевого українського населення при їх концентрації у вправних руках досить, аби захистити південні території Великого князівства Литовського. Поразка під Сокалем була сильним ударом по обороні Литовського князівства й Корони Польської та показала, що татарським військом не можна зневажати навіть у відкритій битві.

Воєнно-політичні місії Остафія Дашковича

І без того натягнуті відносини Кримського ханату й Москви переросли на кінець 1520 р. у відкрите протистояння. Детонатором стало казанське питання. Василій III і Мехмед-Ґерай І хотіли бачити в Казані ханом свого ставленика. Більше пощастило кримському правителю, рідний брат якого Сахіб-Ґерай у квітні 1521 р. очолив Казанський ханат. Успіхи кримців були сприйняті в Москві з тривогою і гнівом. Велике князівство Московське не збиралося миритися з таким станом речей. Отже, обидві країни стрімко котилися до війни, передумовою якої став пошук союзників. Москва перетягнула на свій бік астраханців і заручилася підтримкою османів. Сулейман І застерігав Мехмед-Ґерая І, аби утримався від посилання військ на Московську державу. Інакше султан погрожував: «Піду на твою землю...» На підтвердження сулейманових погроз Саадет і Геммет Ґераї відвели Білгородську Орду «къ Ядрину полю» (за Дунай). Так що хан, за інформацією московських агентів в Азові, «вийшов з Перекопа геть зі всією силою, та й став... на Молочній воді», де, за їхніми ж повідомленнями, остерігається нападу. Притиснутий з обох боків кримський володар, як і раніше, покладав свої сподівання на Велике князівство Литовське. Але тепер, окрім загальних фраз про дружбу, Мехмед-Ґерай І пропонував конкретну акцію, а саме спільний похід кримських і литовських військ на Московську державу.

У Литовській державі не плекали ілюзій щодо миру з Кримом. Сигізмунд І попереджав литовську раду панів про кримців: «У них приязні більше слід остерігатися, ніж неприязні». Сокальська поразка стала «холодним душем» для гарячих голів у Литовському князівстві й Короні Польській. Ішла планова відбудова оборони й покращення сторожової служби. Вдале відбиття татарського нападу наприкінці 1520 р. продемонструвало, що рани, завдані Сокалем, швидко загоювалися. Перспектива спільного наступу на Московську державу сприймалась у Вільні неоднозначно. Кримсько-московський конфлікт був, безумовно, вигідним для Великого князівства Литовського, бо забезпечував спокій для східних і південних кордонів держави й послабляв двох найнебезпечніших ворогів Литовської держави. Але степовики були ненадійними союзниками й будь-якої миті могли повернути зброю на своїх сьогоднішніх партнерів, як це не раз уже бувало. Крім цього, білгородські татари на цей момент взагалі не підпорядковувалися Криму, а отже, небезпека їхнього вторгнення була реальною.

Тому урядовці Великого князівства Литовського квапливо укріплювали Київ, зміцнюючи місцевий гарнізон. Якщо наприкінці 1520 р. чисельність останнього не перевищувала 30 людей, то вже навесні 1521 р. він налічував 300 бійців піхоти та 200 кінноти. Місцевому пушкареві, з метою покращення його служби з обслуговування артилерії замку, ще навесні 1520 р. були надані пільги. Король просив раду панів. Литовського князівства, аби вони «науку дали» Андрію Немировичу і Остафію Дашковичу з приводу спільних дій із татарами, «щоб ті замки наші мали від нього [Мехмед-Ґерая І] в безпеці бути». За планом литовських урядовців, похід на Москву спільно з кримцями доручався О. Дашковичу, на кандидатурі якого, до речі, наполягав і кримський хан. Щоправда, існував і резервний варіант на випадок, якщо Мехмед-Ґерай І вимагатиме присутності у своєму стані київського воєводи за прикладом 1515 р. У цьому випадку Андрій Немирович мав залишити замість себе у Києві свого брата Юрія. Кандидатура Остафія Дашковича не була випадковою. Для хана він був гарантією надійного тилу, бо перспектива повторення козацького нападу 1519 р. його, звісно, мало влаштовувала. Для короля ж важливим було те, щоб його вояками в далекому поході керувала людина, яка добре розумілася на складних політичних хвилях трикутника Вільно — Москва — Кіркор і добре знала місцевість майбутніх військових дій. Остафій Дашкович якраз цілком відповідав цим вимогам.

Основу експедиційного корпусу литовців становили «сто драбів простих і сто коней менших» з київського гарнізону, окрім того, Остафій, імовірно, взяв із собою і частину власного «почту». Загалом чисельність литовських вояків не могла бути суттєвою. У німецькій авторизованій редакції С. Герберштейна повідомляється про кількасот кіннотників. Що стосується артилерії, то король наказав, аби О. Дашкович взяв із собою одну малокаліберну гармату та дві гаківниці.

Таким чином, нечисленність експедиційного корпусу й перебування основних військових сил Литовської держави на південному кордоні вказує на те, що Сигізмунд І і литовська рада панів намагалася будь-що уникнути втягування своїх військ у серйозні бої з московітами, а отже, основну ставку робила на кримців. Не забули у Вільні й підстрахуватися на випадок, якщо кримці в останній момент спробують змінити напрямок свого походу з Московської держави на велике князівство Литовське. Хоча Сигізмунд І і обіцяв хану надіслати Халецького з упоминком, як тільки кримські посли прибудуть до Києва, проте не зробив цього. Таким чином, король давав зрозуміти Мехмед-Ґераю І, що гроші той отримає, тільки виконавши свої союзницькі зобов’язання. Та й сам упоминок під таким кутом зору мав вигляд цільової виплати за конкретно виконану роботу. Крім грошей, литовський уряд затримав у себе великого посла Овліяр-мурзу, відпустивши при цьому інших послів. Вартим уваги є той факт, що ідею затримання Овліяр-мурзи як заручника королю радили «деякі приятелі з Орди». Мехмед-Ґерай І вимагав від урядовців Литовського князівства відпустити його посла з упоминком, супроводжуючи це навіть погрозами вдатися до нападів (щоправда, марно).

Кримська армія, очолювана самим ханом, у середині липня 1521 р. вдало форсувала Оку і з’єдналася під Коломною з казанським військом Сахіб-Ґерая. Під загрозою захоплення опинилася столиця держави — Москва. Василій III, кинувши свій стольний град напризволяще, поїхав на північ. Мехмед-Ґерай І взяв із Москви чималий викуп і, що важливіше, на свою вимогу отримав грамоту від Василія III, в якій московський правитель зобов’язувався бути вічним данником хана, як його батько та пращури.

Задовольнившись цим, хан відступив спочатку до Рязані, а вже в першій половині серпня з величезною здобиччю повернувся до Криму. Що ж до дій експедиційного корпусу Остафія Дашковича, то тут головним джерелом є Сигізмунд Герберштейн, який, можливо, зі слів самого Дашковича, описав його дії в Московській державі. За повідомленням австрійського дипломата, литовські вояки набрали чималу здобич і намагалися за допомогою хитрощів захопити Рязань, але це їм не вдалося. Окрім того, Остафій виконував роль посередника в переговорах Мехмед-Ґерая І з керівником рязанського гарнізону — Іваном Хабаром.

Після відходу кримців до своїх улусів О. Дашкович зі своїми вояками спокійно повернувся на Київщину. У Вільні високо оцінили дії черкаського й канівського старости, наслідком чого стали щедрі нагороди й призначення його великим послом до Криму. Військова акція кримців була використана Литовським князівством для якнайшвидшого урегулювання відносин із Московською державою, а саме для оформлення перемир’я між цими державами. І хоча сама угода була підписана 25 грудня 1522 р., воєнні дії припинилися набагато раніше. Для Московської держави виникла серйозна проблема з боку династії Ґераїв у Казані. І ця проблема вимагала чималих напружень країни, оскільки дедалі загрозливішою ставала перспектива поширення влади Мехмед-Ґерая І вздовж величезного московського кордону від Сіверщини на півдні й до верхніх течій Волги на північному сході. А це, в свою чергу, фактично зводило нанівець успіхи ординської політики Івана III. Уже після походу кримців 1521 р. Василій III змушений був тримати на півдні численні військові контингенти, що, зрозуміло, робило неможливою активну політику в бік Великого князівства Литовського.

Для Литовської держави мир теж був конче необхідним. З одного боку, країна була вкрай виснажена 11-річною війною зі своїм східним сусідом та нападами степовиків. З іншого боку, у південно-східній Європі відбулася подія, яка могла різко змінити європейський баланс сил. 1521 р. османи розпочали проти Угорщини чергову війну з метою загарбання цієї країни. Королівство Польське й Литовське князівство занепокоїлися з цього приводу. По-перше, вони були союзниками угорців, а по-друге, успішний наступ турків серйозно загрожував їхнім кордонам. Про це повідомив 1521 р. Сигізмунд І раду панів Литовського князівства. Тоді ж, навесні, до Угорщини було відправлено 2500-й корпус на чолі з Яном Тарновським.

Не менше занепокоєння спричинило і стрімке розширення влади Ґераїв. Антимосковська політика Мехмед-Ґерая І, безумовно, відповідала політичному курсу Литви. Однак у Вільні розуміли, що Крим у будь-який момент міг повернути зброю на своїх союзників. До того ж цього домагався сюзерен Кримського ханату — Османська імперія. У цих умовах перед урядовцями й королем Великого князівства Литовського й Королівства Польського постало складне завдання — використати антагонізм між Кіркором і Стамбулом на свою користь з метою захисту власних земель і поширення політичного впливу Литовської держави у Північному Причорномор’ї, а Польщі — у Молдавії.

На початку 1522 р. до Криму відправилося велике посольство, очолюване Онікеєм Горностаєм і Остафієм Дашковичем. Посли везли річний упоминок та інші коштовності й хабарі Мехмед-Ґераю І та кримській знаті.

Разом із ними додому повертався і Овліяр-мурза, який перед цим присягнув від імені хана королю на Городненському сеймі. Кандидатури послів були запропоновані радою панів Великого князівства Литовського й затверджені королем. Принаймні саме це Сигізмунд І просив від литовських урядовців через Станіслава Слона наприкінці 1521 р. Онікей Горностай, як відомо, вже мав досвід поїздок до Криму послом. І йому, ймовірно, доручалося вести переговори з ханом та його оточенням. А Остафій Дашкович був героєм нещодавнього походу на Москву, досвідченим прикордонним старостою, людиною, яка добре розумілася на політиці цього регіону. В обов’язки Остафія входила доправка цінностей, виконання ролі посередника в листуванні між ханом і королем, а також секретна місія резидента при дворі Мехмед-Ґерая І.

Посилений склад посольства й великі подарунки були послані з урахуванням складної політичної інтриги, що розгорнулася в Кримському ханаті. Входження Казані в зону впливу Криму, поразка Московського князівства значно зміцнювали позиції кримців. Наступ же османів на Угорщину і поява в Литовській державі Бєльського з планом про відновлення Рязанського великого князівства виводили Кримський ханат на одне з чільних місць не тільки у східній, а й у південно-східній Європі. На порядку денному постало питання, на чию чашу вагів Мехмед-Ґерай І кине свою орду, підкріплену ногайцями й казанцями. Стамбул і Москва будь-що намагалися нацькувати степовиків на володіння Сигізмунда І, останні ж, зрозуміло, ставили за мету спрямувати кримців проти Московської держави й Туреччини. Причому з боку Вільна і Кракова в переговорний процес вступили Бєльський і Угорщина. У такій політичний обстановці Мехмед-Ґерай І, звісно, почав відчувати себе цілковитим господарем становища, який має право диктувати свої умови.

Поступове напруження у відносинах із Кримом Литовська держава почала відчувати вже влітку 1521 р., одразу після закінчення московського походу. Хан дорікав королю, що той не послав у московські землі основного війська. Наприкінці 1521 р. на Пйотрковському сеймі в Польщі Сигізмунд І звернув увагу шляхти на «непомірне зростання потуги татар», що, за умови їхньої ненадійності, могло, на думку короля, призвести до трагічних наслідків у майбутньому. Литовську раду панів ще влітку того ж року голова держави попереджав: «Слухи певні з Орди його [Мехмед-Ґерая І]... доходять, що цар перекопський твердо на тому хоче стояти, аби міг у своїх руках Київ мати» (курсив автора). Звертає на себе увагу той факт, що в своєму попередженні Сигізмунд І пише не про безпосередню підготовку захоплення Києва, а про стратегічну ідею правителя Кримського ханату володіти «матір’ю городів руських», що було необхідно за політичним курсом Мехмед-Ґерая І щодо розбудови його держави в межах колись могутнього Улусу Джучі. З прикордоння орди й від правителя Молдавії надходили тривожні повідомлення про безперервний тиск Туреччини на кримців з метою скерувати їхні чамбули на Корону Польську й Велике князівство Литовське.

Одразу після приїзду до Криму литовські посли через спеціального гінця попереджають Сигізмунда І, що султан і московський князь обіцяють ханові по 15 тисяч золотих. Хан розгніваний через тривале затримання свого посла й малі суми виплат під час походу на Москву. На завершення свого послання Горностай із Дашковичем повідомили про головне: Мехмед-Ґерай І готується до нападу на польсько-литовські землі. Останнє було логічним з точки зору вищезгаданого становища Кримського ханату. Повторна агресія на Московську державу ще не дозріла, бо її держави прикривався сильним військом, а грабуючи українські землі Литовського князівства й польського краю, хан зменшував напругу у відносинах зі Стамбулом, отримував звідти і з Москви численні виплати та змушував Сигізмунда І бути поступливішим на переговорах. Рейд на північний захід давав надію на приспання пильності московитів і астраханців. Не кажучи вже про те, що успішний грабіжницький похід підвищував авторитет хана серед степовиків від Білгорода до ногайських орд.

У володіннях Сигізмунда І почали вдаватися до чергових оборонних заходів. У Польщі на тому ж Пйотрківському сеймі було встановлено податок по 12 грошей з лану й ухвалено тримати на Поділлі 4000 вояків. Після донесень великих послів, особливо Дашковича, який і пізніше тримав Сигізмунда І в курсі агресивних приготувань татар, король розіслав листи по Королівству Польському, аби шляхта трималася напоготові. Старостам і воєводам наказувалося вжити заходів щодо покращення обороноздатності довірених їм земель і всякими правдами й неправдами, хоча б і за позичені гроші, найняти вояків. Тоді ж король, висловлюючи молдавському воєводі подяку за інформацію про турків і татар, радив йому бути напоготові та взаємодіяти з Короною. Але відсутність грошей у польській казні давалася взнаки, і вояків на кордоні було мало. Тому 22 квітня, 7 червня і 12 липня 1522 р. Сигізмунд І видає спеціальні листи про збір Посполитого рушення неподалік Перемишля на день святого Бартоломея (серпень). Але всі заходи короля наштовхнулися на вже звичну шляхетську сваволю. Рушення збиралося повільно й тільки з українських і навколишніх польських земель. Великопольська шляхта взагалі не рушила до табору. Жодні королівські скарги, погрози, умовляння не могли примусити польську шляхту виступити до Перемишля. Зрештою, і та шляхта, що вже прийшла до місця збору, поступово розійшлася по власних домівках.

У Великому князівстві Литовському оборонні заходи, на противагу її союзниці, були більш вдалими. Правду кажучи, тут ще з літа 1521 р. зміцнювали київський замок. На тому ж сеймі король разом із радою панів князівства видає універсал з метою підняти дисципліну під час збору земського ополчення у Литовській державі. Цим універсалом проголошувалося, що винні за неявку до війська, невідповідне озброєння і неукомплектування почтів будуть суворо покарані. 18 червня 1522 р. Сигізмунд І провів розбір скарг київських міщан на свого воєводу Андрія Немировича та вніс свої зауваження і нововведення у справу військової і дипломатичної служби Києва. Усі міщани повинні були виступати разом із воєводою, «на погоню ходити» за татарами. Ті ж, хто не мав коня, залишалися стерегти міські й замкові укріплення. Воєвода не мав права відбирати у міщан коней, зброю і трофеї, як це він практикував на користь своїх вояків. Упійманих татар повинні були вартувати по черзі як міщани, так і князівські панські та духовні піддані. При цьому з метою зміцнення дисципліни король наказував у тому випадку, якщо татарин з чиєїсь зміни втече, то на винного «переведено», якщо «його навмисно хтось відпустив, той має бути покараний не чим іншим — тільки шиєю». Але тут же король додавав: «Хто з необачності або з якоїсь пригоди татарина упустить, той не повинен бути покараний».

Така увага до полонених татар вказує на те, що доволі нечисленне населення Київщини успішно вело малу прикордонну війну, сторінки якої часто не відображались у державному листуванні Великого князівства Литовського й Криму. У дипломатичних повинностях зміни зводилися до звільнення міщан від піднімання послів. Щоправда, цей привілей кияни мали й раніше, але воєвода систематично порушував його. Тому король переводив обслуговування послів на державну казну. Воєвода мав тепер попереджати уряд про наближення послів і отримувати на них спеціальні «пенязі». На випадок їх запізнення він мав позичати гроші в місцевої князівської, панської або духовної людності, а держава повинна була віддати борг пізніше. Крім того, щорічно воєвода мав отримувати на татарських гінців по 100 кіп грошей. Українська шляхта отримала обов’язок виступати періодично на заставу до Києва. Зберігся документ, за яким у липні в Києві стояла застава чисельністю не менш як 337 людей, очолювана Юрієм Немировичем — братом місцевого воєводи. У серпні у Литовському князівстві було оголошено загальний збір шляхти. Причому великому гетьману князю Костянтину Острозькому давалися надзвичайні права — карати тих, хто не з’явився. А на кінець року було ухвалено тримати на кордоні 2000 дворян за гроші. Можливо, саме тоді відбувся один чи кілька козацьких походів на кримців. На це наштовхує той факт, що в ярлику, виданому в наступні місяці, Мехмед-Ґерай І дозволяє козакам вільно купували сіль, сплачуючи лише половину мита.

Військові приготування у Литовській державі й Польщі, хоч і не завжди вдалі, все ж зіграли свою роль, і хан був змушений відмовитися від агресії. І вже 9 серпня 1522 р. Мехмед-Ґерай І знову присягнув перед О. Горностаєм та послав до короля відповідного листа. Крім присяги, хан через Остафія Дашковича довів до відома короля: «З тобою [Сигізмундом І], братом нашим, так і з королем угорським справа наша одна є». Спроби втягнути хана до союзу з угорцями робилися вже з весни — на Балканах агентом Сигізмунда І виступав Ян Тарновський. І от нарешті хан виразив свою готовність розпочати переговори з антитурецьким блоком Ягеллонів. Після надіслання до Кіркора листа від угорського короля Мехмед-Ґерай І ухвалює важливе рішення. Він виражає готовність послати до Угорщини свого посла. В історіографії часто домінує думка, ніби кримські хани були сліпою зброєю в руках османів. Проте зовнішня політика Мехмед-Ґерая І, особливо в 1521—1523 рр., явно йде врозріз із політикою турків. І якщо походи на Московську державу можна ще розглядати як непокору норовистого хана, то переговори з країнами, з якими Османська імперія вела виснажливі війни, прямо вказують на те, що правитель Криму остаточно відчув себе незалежним правителем, рівним султану. У своєму листі до короля Мехмед-Ґерай І спростував чутки про своє примирення з Сулейманом І і писав, що на вимогу останнього припинити воювати з московськими землями, він дав тому таку відповідь: «Я відаю, що маю з холопом своїм з московським вчинити, а ти, царю, в те не вступай».

Узимку Мехмед-Ґерай І обіцяв на чолі 300-тисячної армії виступити проти Московської держави й вимагав, аби Сигізмунд І прислав до нього рязанського князя, бо саме з ним хан хотів іти в похід. На випадок королівської відмови чи затримки Мехмед-Ґерай І погрожував, що «великий гнів на вас буду мати» і на Московську державу похід не відбудеться. Але позиція Сигізмунда І була непохитною. Рязанський князь поїде до Криму тільки після повернення О. Дашковича або в обмін на належних заручників. Дещо згладжуючи тон своєї відмови, король сам розписував переваги утворення Рязанської держави під протекторатом Кримського ханату. На думку російського вченого Д. Іловайського, контакти рязанського князя Івана Івановича з Мехмед-Ґераєм І розпочалися ще в 1519—1520 рр. Ходили чутки, ніби князь навіть хотів одружитися з донькою хана, за що 1520 р. і був заарештований у Москві. Беручи до уваги цей факт, Іловайський припускав, що серед причин, які спонукали Мехмед-Ґерая І до походу на Московську державу 1521 р., було захоплення Рязані та введення її до сфери кримських впливів. Підтвердженням цього, на нашу думку, може бути факт облоги кримцями Рязані, а також намагання хана як мирними[12], так і силовими[13]засобами захопити місто. Узагалі, ідея реставрації удільних князівств татарськими ханами, як вдало зауважив Казимир Пуласький, не була новою. Відомо, що Ших-Ахмат, останній правитель Великої Орди, мав наміри на Тверське велике князівство. Та й батько Мехмеда — Менґлі-Ґерай І виношував плани щодо відновлення Київського князівства під своєю зверхністю. Особливо імпонувало королю повідомлення про підготовку нового наступу на Московську державу, про що повідомляв Дашкович. Щоправда, правитель Великого князівства Литовського й Королівства Польського тут же обмовився, що Литовська держава змушена примиритися зі своїм східним сусідом з причини османського наступу на Угорщину. Однак, якщо хан все ж організує похід на володіння Василія III, то рада панів зможе допомогти кримцям у цьому. Все вказує на те, що у Вільні хотіли повторити ситуацію літа 1521 р., аби хан сам ризикував, воюючи з Московською державою, а їхні війська стояли в той час на кордоні. Мехмед-Ґерай І, зі свого боку, намагався натиснути на короля через послів останнього. Для них спеціально створювали незручності в мешканні, грабували їхніх слуг, а королівського посла Ясмана взагалі заарештували. Зрозуміло, що тиск з боку кримців на литовське посольство міг мати й іншу мету. Хану було вигідно, аби його зовнішні супротивники бачили це. Хоча одне й не виключає іншого. Окрім того, Мехмед-Ґерай І, готуючись до широкомасштабного походу, напевно, хотів мати побільше заручників з боку Великого князівства Литовського. І його побоювання за свої тили з боку цієї держави, як показало майбутнє, не були марними. Ставлення оточення Сигізмунда І до угод, підписаних із кримцями, й до хана зокрема гарно характеризує каламбур Томіцького: «цар поганський і мир з ним поганський». Коли ж хан вирушив у черговий похід, то цей королівський радник сказав: «Боже, дай, аби він звідти не вийшов».

На початку 1523 р. правитель Криму вирушив у далекий похід на Астрахань. Ця зовнішньополітична акція стала апогеєм успіхів Мехмед-Ґерая І. Хан у союзі з ногайцями, «з великим військом підійшовши, захопив Астрахань». Таким чином, під його владою були зібрані всі основні татарські держави Східної Європи. Як справедливо зауважив О. Галенко, Мехмед-Ґераю І вдалося, по суті, відновити Золоту Орду, тільки під новою династією.

Зміна напрямку політичного курсу Кримського ханату з українських земель Великого князівства Литовського на землі, розташовані у Волзькому басейні, та війна цієї держави з Великим князівством Московським виявилися найбільш надійною гарантією безпеки українських земель з боку степовиків. У той же час місії О. Дашковича до кримців показали, що навіть у часи своєї найбільшої могутності Кримський ханат почувався вразливим з боку прикордонних земель Литви, передусім Київщини та Поділля. Припинення війни з Московською державою створювало передумови для концентрації литовського уряду на кримській політиці.

Хитання терезів

Успіх Мехмед-Ґерая І виявився тимчасовим. Ногайські мурзи, що спочатку підтримали хана, побоюючись зміцнення його влади, перейшли на бік його супротивників, що змінило весь хід астраханської кампанії Криму та визначило її результати. Очолювані князями Мамаєм і Агішем, вони виманили Мехмед-Ґерая І з Астрахані й убили його разом із калгою і почтом, після чого розгромили тритисячний загін, що супроводжував хана. Більша частина війська була розпорошена по степах і окремими групами поверталася до рідних улусів. Першими в Крим повернулися двоє синів хана, Газі й Бабу Ґераї, разом із п’ятдесятьма князями. Їх переслідували заволзькі татари на чолі з Ших-Айдаром — сином хана Великої Орди Ших-Ахмата, а також ногайці під проводом князів Мамая та Агіша, які наприкінці березня 1523 р. заблокували півострів із півночі. Перейшовши Перекопський перешийок і розташувавшись табором біля Солоного озера, нападники вислали два загони до столиці ханату Кіркора й головного міста ширінівського роду Старого Криму з метою спустошення улусів. Поки тривало розорення Криму, з Астрахані надійшло зібране кримськими князями з роду Ширінів Мемешем і Давлет-Бахтієм 12-тисячне військо, яке розбило дорогою ногайського князя Кошума й мангитського князя Удема. Кілька днів по тому під стінами Перекопської фортеці відбулася битва кримських татар із головними силами заволжців та ногайців. Кримські татари зазнали поразки й змушені були шукати захисту за стінами перекопських укріплень, гарнізон яких на той момент складався з турецьких яничарів. За свідченням сучасників, турецькі вояки мотузками втягували татар на стіни. Тоді ж переможці послали два загони під Очаків, де захопили в полон чотирьох кримських царевичів, з них двох Ґераїв — Шан-Ґерая і Ша-Іслама — було вбито, Мерет-Ґерая, Бетігіреєвого сина, відпущено до Перекопа, а сина Мехмед-Ґерая І Іслам-Ґерая — забрано в неволю. Нападники, однак, не змогли захопити жодного кримського фортифікованого міста. Через два тижні після битви заволзькі й ногайські татари вирушили до своїх улусів.

Поразка кримських татар під Астраханню і спустошення земель Кримського ханату заволзькими та ногайськими ордами, а також відсутність найвищої ланки ієрархії влади внаслідок загибелі хана й калги одразу позначилися на зовнішній політиці Литви. Склалися сприятливі умови щодо захисту власних південних кордонів і спроб хоча б часткового повернення свого впливу в Північному Причорномор’ї. Литовська держава не тільки припинила сплату щорічних упоминок, а й навіть у Києві було перехоплено кримських гінців, що вже поверталися додому, і відібрано в них коштовності, передані королем Мехмед-Ґераю І. Війська Великого князівства Литовського, очолювані Остафієм Дашковичем, навесні 1523 р. захопили і знищили в пониззі Дніпра кримське місто-фортецю Іслам-Кермен, яке було розташоване на лівому березі. Як пізніше скаржилися урядовці Кримського ханату литовській раді панів, литовські вояки «город Іслам зламали... і гармати побрали і кілька татар з гарматами і з дружинами і з дітьми своїми, що ховалися неподалік Дніпра» захопили в полон. Не зупиняючись на цьому, нападники вийшли в море, де «два кораблі взяли і людей в них побили і на чотири тисячі золотих побрали». Загальні ж збитки кримці рахували так: 9 тисяч золотих і 90 тисяч аспрів. У документах збереглося свідчення про те, звідки були вояки, що знищили татарську фортецю. Князь Адрагман, правитель Іслам-Кермена з часу його заснування, скаржився королю, що це зробили вояки «з україних городов». А такими «городами» для кримців були міста Київщини й Поділля. Таким чином, похід у пониззя Дніпра був продуктом мілітарної сили населення українських земель у складі Великого князівства Литовського. А це черговий раз підтверджує те, яке місце і роль відводилися Україні у кримській політиці Литовської держави.

Знищення Іслама було дуже серйозною втратою для Кримського ханату, оскільки це фортифікаційне місто контролювало відторгнуте свого часу від Великого князівства Литовського все південне Подніпров’я. Крім того, Крим втратив контроль над стратегічно важливою Таванською переправою.

Перші наслідки цих подій одразу ж далися взнаки. Десь наприкінці весни того ж року між Литовським князівством і заволзько-ногайськими ордами розпочалися переговори, ініціатором яких стала литовська сторона, яка прислала до ординців спеціального гінця. Зміст переговорів зводився до встановлення антикримського союзу і звільнення екс-хана Ших-Ахмата. Фактично Сигізмунд І повернувся до політики своїх попередників Ольгерда й Вітовта, а саме — маніпулювання різними татарськими ордами з метою захисту власних кордонів. Недарма ногайські мурзи вихвалялись перед Сигізмундом І: «Від перекопського не остерігайтеся, безпечні будьте, коли вже ми тут і обіцяли Перекоп і Кірк-Ор взяти». Молдавський воєвода через свого гінця в лютому 1524 р. повідомляв до Криму, що заволжці й ногайці обіцяють Сигізмунду І повернути під його владу міста Іслам-Кермен і Очаків. Недарма у своєму посланні до литовської ради панів король писав: якби «син царя заволзького... з обома ордами заволзькою і ногайською на поле витягнув», тоді б «цар перекопський, чувши про це, не смів би з царства свого людей своїх посилати панств наших казити».

Уряд Великого князівства Литовського погодився відпустити на волю екс-хана й навіть запропонував процедуру поступового передання Ших-Ахмата з рук у руки. Передбачалося, зокрема, що спочатку до заволжців і ногайців буде послано «з вашими послами... дворянина нашого Матвія Заморанка, і щоб ви перед тим нашим послом як цар, так і всі мурзи нам присягу вчинили на том, що брата нашого Ших-Ахмата, царя, матимете собі государем, потому як і предків його та його самого мали». Крім того, литовський посол мав визначити «про той рік певний», коли відбудеться звільнення хана. Місцем для цього було обрано південну Наддніпрянщину: «Аби вони з усіма своїми улусами підкочували до Тавані близько міста його милості Черкас... А государ наш король його милість брата свого [Ших-Ахмата], надавши йому необхідні речі, к тому часу з Києва до них відпустив».

У той час як Литовська держава й заволзько-ногайські орди вели жваві переговори, в Кримському ханаті поступово розкручувався маховик внутрішньополітичної кризи. Відсутність найвищої ланки ієрархії влади змусила кримську знать, не гаючись, обрати нових хана й калгу. Ними стали діти Мехмед-Ґерая І — Газі й Бабу Ґераї відповідно. Але Сулейман І, не визнаючи цього кроку кримських князів і мурз, прислав до Кафи Саадет-Ґерая у супроводі 200 яничарів. Наявність турецьких гвардійців при хані є показовим фактом, оскільки яничари, за визначенням російського вченого Петросяна, були «важливим інструментом у руках султанів, за допомогою якого ті досягали мети щодо збереження та зміцнення своєї влади на завойованих територіях». У країні, і без того потерпілій від зовнішніх ворогів, було встановлено двовладдя. Ситуація вимагала швидшого улагодження цього конфлікту. Тому в квітні 1524 р. було вирішено провести примирення на умовах проголошення ханом Саадет-Ґерая, а Газі-Ґерая калгою. Але під час принесення присяги останнього було вбито за наказом дядька, який став, таким чином, єдиним правителем держави.

Новому хану дісталась важка спадщина внаслідок військових поразок його попередників. Небезпека нових вторгнень ззовні залишалась досить великою. Цілу зиму 1523/1524 рр. кримські війська стояли відмобілізовані в очікуванні нових нападів ногайців. А навесні 1524 р. пройшла чутка, ніби 80-тисячне військо Сигізмунда І, розоривши Очаків, рушило на Білгород. Не меншу загрозу для Криму становили переговори Ших-Айдара, Агіша й Мамая з урядом Литовської держави щодо звільнення Ших-Ахмата. Щоб зашкодити цьому і, якщо не привернути на свій бік, то принаймні нейтралізувати ногайців, Саадет-Ґерай І дав згоду на шлюб свого брата, казанського хана Сахіб-Ґерая І, з дочкою князя Агіша, а також на шлюб свого сина з донькою князя Мамая. До того ж остаточно з’ясувалося, що більшість вояцтва, яке пішло на Астрахань, залишилося живим. За словами хана, до рідних домівок майже щодня повертаються кримські вояки окремими групами «по п’ятсот і по сто наші люди войовані до нас приходять... як добрі, так і прості...» Тоді ж повернувся й Іслам-Ґерай.

Наприкінці весни 1524 р. Саадет-Ґерай І перейшов до більш активної зовнішньої політики, скерувавши кримську агресію на Велике князівство Литовське і Корону Польську, що було частиною європейської політики Османської імперії. Ще 1523 р., невдовзі після свого прибуття до Криму, Саадет-Ґерай І почав тиснути на Сигізмунда І. У своєму першому листі до короля і ради панів Великого князівства Литовського хан вихвалявся, що, будучи ставлеником Сулеймана І, привів із собою до Криму величезне турецьке військо, «з гарматами і з ручницями з численним військом, хвала Богу, прийшовши». У наступних листах він уже детальніше змальовує турецьку допомогу: «щасливий государ турецький цар то почув [про смерть Мехмед-Ґерая І] і зі мною, братом своїм, тверду присягу вчинив, велике військо шістдесят тисяч війська Селістрийського санджака і, крім того, війська ще десять тисяч добрих людей полем прислав... А сам... морем із двома тисячами холопів своїх прийшов до Кафи з ручницями». Крім турків, Саадет-Ґерай І, за власним визнанням, зібрав у своїх руках усі війська «моїх батьків предків». Залякуючи урядовців Великого князівства Литовського своєю могутністю, хан тут же вимагав прислати до нього посла з річними упоминками й татарських послів, які ще з часів Мехмед-Ґерая І перебували в Литовській державі, покарання О. Дашковича та «іже з ним» за напад на Іслам. У випадку ж невиконання його вимог Саадет-Ґерай І погрожував нападом: «з турецьким військом татарському війську... призволю людям і панству твоєму люто буде».

Сигізмунд І, володіючи, напевно, достатньою інформацією щодо реальних турецьких сил у Криму, послав до хана свого дворянина Андрія Шелуху з листами. У них король і литовська рада панів вітали Саадет-Ґерая І зі вступом на стол і згадували дружбу з ханами, які правили раніше. У той же час литовська сторона замовчувала питання упоминків і татарського полону, захопленого на пониззі Дніпра, який, до речі, перебував у «доброму здоров’ї в... українних городах» Великого князівства Литовського.

Кримська верхівка, роздратована впевненою позицією Вільна, спробувала вдатися до нових погроз. Особливо красномовним був лист князя Адрагмана. Татарський феодал скаржився на Андрія Немировича за те, що останній перехопив 1523 р. кримських гінців, які саме поверталися до півострова, відібрав у них коштовності, а самих скарав на горло. Адрагман від імені уряду Кримського ханату вимагав покарати київського воєводу. В іншому ж випадку князь нагадував про долю Івана Ходкевича, який був київським воєводою 1482 р., коли місто було знищене Менґлі-Ґераєм І. Мовляв, тоді «Ходкевич ушапством своїм багато лиха вчинив» і тепер з Андрієм Немировичем «так само буде, як над Ходкевичем(!)».

Такий жорсткий політичний тиск був продуктом агресивних планів кримського нобілітету й Османської імперії. Для першого успішний наступ на сусідів давав як політичні, так і, враховуючи падіння політичного престижу ханату, необхідні економічні дивіденди. Османам, як уже зазначалося, було конче необхідно за допомогою кримців скувати сили Великого князівства Литовського й Королівства Польського. Ставлячи Саадет-Ґерая на стол, Сулейман І не просто знищував сепаратистські тенденції у ханаті, а й перетворював цю татарську державу на слухняну зброю у своїх руках. Недарма один із кримських аристократів, князь Булгак, говорив московському послові І. Морозову, який саме повертався з Туреччини, що султан підбиває Саадет-Ґерая І воювати «литовського короля». Перехід турецько-татарського блоку від політичного наступу до військового не змусив себе довго чекати.

Навесні 1524 р. в рамках османської агресії у Європі на українські землі Королівства Польського вдерлося 8-тисячне турецьке військо і 4 тисячі білгородських татар. Нападники почали розорювати Подільську, Львівську, Саноцьку й Белзьку землі. Було знищено багато сіл і містечок. Українське населення чинило шалений опір, зважаючи на власну потужність. У Зинькові й Красилові туркам вдалося захопити і спалити міста, але замків вони здобути не змогли. У Рогатині після того, як дерев’яні укріплення почали руйнуватися, захисники відступили до місцевого фортифікованого костьолу, де, очолені Сенявським, відбили всі ворожі приступи. Король розіслав шляхті листи, аби вона виступила проти нападників. Щоправда, як скаржився сучасник, чимало шляхтичів ігнорували ці накази. Сигізмунд І звернувся навіть до мазовецьких княжат Станіслава і Яна, аби вони зі своїми загонами виступили проти турків і татар та поспішили до Бузька і Глинян.

Відповідно до ординації 1519—1520 рр., ядром збору шляхетського ополчення стало наймане військо. До нього поспішали загони з Течина, Таркова, Віснича, Львова, Кам’янця, Бузька та інших міст. Хоча серед вояків був високий бойовий дух, гетьман Фірлей, пам’ятаючи Сокальську катастрофу, відмовився від атаки ворожого війська, і таким чином прирік українські землі, які він мав захищати, на розорення. На противагу пасивним діям головного війська, вояки передового корпусу, очолюваного Яном Тарновським, діяли більш рішуче. За повідомленням Бєльського, вони перехопили турецький загін, що повертався з-під Комірного, і, притиснувши його до болота, знищили. Ще низку поразок агресори отримали на зворотному шляху під час переходу Дністра. Крім цього, молдавські війська розгромили білгородців і відібрали весь полон. Загалом було захоплено чимало турків, яких було відіслано в подарунок Сигізмунду І.

Улітку того ж року в наступ перейшли кримці. Їхнє 40-тисячне військо, очолюване калгою Озюбеком і царевичами Ісламом, Бучкаком і Янтуром Ґераями, закінчило мобілізацію і вирушило в похід на північний захід.

У Великому князівстві Литовському й Польській Короні ще взимку, коли Саадет-Ґерай І «до його милості [короля] писав вельми прикро», почали вживати оборонних заходів, у Короні «панове ради... через жадного датку царю перекопському давати не хочуть, а до того його упоминку приложивши, хочуть служебних на кордоні тримати».

Хоча, як показали попередні події, головна проблема при обороні краю лежала навіть не в площині кількості вояків, а саме в мужності й рішучості керманичів польського війська. Адже вже не перший раз гетьман, маючи під командою кількатисячні сили, злякався ворога, а окремі урядники з нечисленними загонами сміливо кидалися в бій. Це вкотре підтвердило той факт, що оборонна система українських земель у Короні Польській від степовиків була вкрай неефективна. За великим рахунком усе залежало від особистої рішучості кожного конкретного урядника чи ротмістра.

До військових заходів додалися й дипломатичні «з Волоським порозуміння взявши, проти його [Саадет-Ґерая І] з Божою допомогою хочуть оборону чинити».

Литовська держава розташувала по «українних замках» дві тисячі кінних дворян. Багато уваги приділялося зміцненню Києва, оскільки в київському замку «ще багато лихих місць не відремонтовано, а спижів жодних, ані гармат, ані пороху, ані пушкаря не має і служебних теж мало»; Сигізмунд І наказував, аби до міста було послано майстрів на ремонт фортифікацій, кілька десятків гармат, викуплених перед цим скарбом у пана воєводи віленського, а також селітри на виготовлення пороху. Сам же король обіцяв надіслати з Корони «кілька десятків гаківниць і олова». Рада панів Литовського князівства зобов’язувалася Сигізмундом І перевірити чисельність київського гарнізону, «щоб були з тими почтами і з бронями, як раніше пописали, і ротмістра казали би, Ваша милість, належного установити (бо той, що є — „проста людина, а к потребі нічого не є заможний“), кого б Вашій милості» було видно. До міста було направлено ротмістра Мислимицького «з почтом людей» і пушкаря Яна, так що вже у травні вони мешкали в Києві. Заслуговує на увагу той факт, що пушкар за королівським дозволом мав власних десять драбів. Що ж до жита, яке повинно було бути відправлено до Києва з Віленського і Троцького повітів, то король наказував, аби замість жита ті місцевості оплатили його вартість. А земський підскарбій Богуш Боговитинович за отримані кошти придбав би жито на Волині, «бо чули, що там жито дешевше, ніж у Великому князівстві», і вже звідти прислав би жито до Києва. Для забезпечення координації дій литовських і польських військ до Кракова поїхав князь К. Острозький.

Основним недоліком зазначених заходів була їх традиційна орієнтація на пасивну оборону. Тому Сигізмунд І запропонував план якщо не повного, то хоча б часткового захоплення ініціативи. Для цього, на думку короля, треба було направити козацьку флотилію на Тавань, аби вона перешкоджала кримцям форсувати Дніпро. Цей план є офіційним визнанням ролі козацтва у справі захисту українських земель від агресії степовиків. Сама ж ідея контролювати за допомогою українських козаків дніпровські переправи остаточно увійшла в життя у другій половині XVI ст. завдяки розвитку Запорозької Січі. 1524 р., як завжди, на перешкоді став хронічний брак коштів. Тож, хоча Семен Полозович і Криштоф Кмітич за урядовим наказом «немало козаків брали були й мешкали з ними довгий час у Києві», грошей так і не отримали, тому більшість козацтва розійшлась. Щоправда, Полозовича з Кмітичем це не зупинило і вони «з малим почтом» козаків вирушили-таки в похід.

Наслідком оборонних заходів Великого князівства Литовського стало те, що кримці обминули її кордони й атакували Корону Польську. Розрахунок на те, що поляки ще не оговтались від весняного нападу білгородців і турків та очікують основного наступу кримців на київському напрямку, виявився правильним. Кримці глибоко врізалися у Львівську землю, спаливши при цьому передмістя столиці Руського воєводства. Розташувавши кіш поблизу Мостицького, нападники розіслали свої загони в різні боки. Особливо відзначилися вояки Іслам-Ґерая, які, за визначенням Бєльського, «в різних сторонах великі шкоди починили, всі, містечка попалили, людей... піймали». Під замком Пручником нападниками було завдано поразки, причому серед загиблих татар були й жінки, переодягнені в чоловічий одяг. Тоді багато татар «хлопи косами посікли».

Сигізмунд І ще на початку літа отримав повідомлення про наближення кримських чамбулів. До того ж київський воєвода попередив, що татарське військо зміцнене турецькими загонами: «Цар турецький чималу допомогу людьми йому вчинив». Тому король наказував, аби «всі панові ради наші, з дворами своїми й з усіма слугами своїми, кінно та збройно, зібралися й на готові були... і повітам би своїм казали теж зібратися і наготові бути». Ймовірно, подібні накази отримала й польська шляхта. Це непрямо підтверджує Бєльський, пишучи, що король, почувши про вторгнення татар, наказав малопольській шляхті рушити проти них. А це означає, що процес мобілізації вже йшов повним ходом. Сигізмунд І особисто вирушив до Сандомира, куди мали поспішати й інші шляхетські хоругви. Кримці, довідавшись про збір шляхти, почали стягувати свої загони до головного коша і швидко відступати до рідних улусів. Голова держави з основними силами дійшов до Львова, але татар не наздогнав. Тільки королівському авангарду пощастило перехопити декілька чамбулів перекопців і відібрати в них ясир.

Оскільки стратегічне переслідування татар військами Польщі й Великого князівства Литовського, як правило, не практикувалося, то кримці, відірвавшись від коронної армії, почувалися в безпеці та спокійно почали переправлятися через Дніпро в районі Тавані. Саме в цей час їх зненацька атакувала козацька флотилія С. Полозовича і К. Кмітича. Українські вояки, незважаючи на свою нечисленність, доволі успішно билися з перекопцями. Поки що відоме єдине пряме джерело, в якому описуються дії козаків. Це лист Сигізмунда І до ради панів Великого князівства Литовського перед Берестейським сеймом від 10 грудня 1524 р. У цьому повідомленні король, не приховуючи власного задоволення, пише, що козаки «до Таваня на службу нашу ходили і, там будучи, послуги свої нам немало вчинили, і тих людей — неприятелів усіх татар, які в панстві нашому були, тиждень (!) через Дніпро не пропускали і на кожен день з ними битву мали і багатьох їх били, а інші самі тонули, яка ж послуга їх нам добре вдячна є» (курсив автора).

Свого часу Боплан, описуючи Тавань, зазначив, що «це протока й велика переправа для татар, оскільки ріка тече тут одним руслом і має не понад 500 кроків завширшки, руський берег [правий] дуже високий і стрімкий, а протилежний — низький». В іншому місці своєї праці французький інженер писав, що турецькі стріли летять не менш ніж на 500—600 кроків. Зіставляючи повідомлення Боплана, бачимо, що постріл, зроблений з лука з правого берега (особливо зважаючи на його висоту), спокійно досягав протилежного. Якщо ж пригадати, що серед кримців були турки, частина з яких мала на озброєнні вогнепальну зброю, то залишається лише дивуватися, як жменьці українських вояків на відкритому місці вдалося протриматися під обстрілом багатотисячного війська цілий тиждень.

Судячи з усього, козакам вдалося або відбити ясир, або змусити татар просто кинути його. За повідомленнями московських агентів у Криму, військо перекопців повернулося додому з худобою і нечисленним полоном. Взагалі, змусити татар кинути полон, який становив основу здобичі, могла тільки велика небезпека. Такою загрозою була сама ситуація, в якій опинилося кримське військо. Неможливість переправитися через Дніпро могла, в разі підходу основних польських і литовських військ, стати для кримців безвихідною пасткою.

Татарсько-турецькі походи 1524 р. були загрозливим сигналом для уряду Великого князівства Литовського. Поставала реальна перспектива повторення ситуації кінця XV — початку XVI ст., коли татарсько-турецькі орди мало не щорічно нападали на території цієї країни. Наявність же у Криму протурецького хана Саадет-Ґерая І тільки посилювала ці побоювання. Причому страх перед новими вторгненнями виявлявся у вигляді паніки. Наприклад, на початку серпня пройшли чутки, ніби до Королівства Польського наближається велике турецьке військо. У Кракові зчинилася паніка, про оборону ніхто не думав. Як зазначає Дворзачек, тільки завдяки особистому втручанню Яна Тарновського почався збір Посполитого рушення. Але його мобілізація проходила настільки повільно, що ще в другій половині вересня кордон залишався відкритим. На щастя, турецька небезпека далі чуток не поширилася.

У зверненні до ради панів князівства від 10 грудня 1524 р. Сигізмунд І прямо говорив про хана: «Він за звичаєм предків своїх перших царів несправедливими присягами и лестивими залицяннями хоче нас заводити собі і приязні, а з поради і за допомогою царя турецького збирається у панства наші хоче плюндрувати; так же чутки до нас доходять, що на наступне літо ті оба царі поганські, перекопський и турецький, з великими силами хочуть людей своїх у панства наші посилати, хочучи казити» (курсив автора).

В умовах такої небезпеки ззовні король наполягав, аби Краків і Вільно об’єднали свої зусилля в справі оборони. На думку Сигізмунда І, на сеймі, що має відбутися, треба вирішити питання, що безпосередньо стосуються державної безпеки країни. Прийняти суворі укази щодо мобілізації військ, бо «деякі княжата, і панята, й урядники наші, і шляхта мало послушенства к нам, господарю й Вашій милості раді панів наших мають» і не з’являються на місце збору згідно з урядовими наказами. Тому король вимагав, аби винних «без всякого милосердя наказуєм карати на горла» й конфіскувати «маєтки їх». Рада панів мала подумати, що робити з послами Мехмед-Ґерая І, які досі мешкали у Вільні. А також щодо щорічних упоминків і грошей, захоплених при знищенні Іслама, яких вимагав хан. Крім того, король звертав увагу на відносини із заволзькими й ногайськими ордами, які своїми походами в причорноморські степи фактично захищали кордони Великого князівства Литовського.

Окреме місце в листуванні короля з Вільном посідало питання безпосередньо Києва та інших прикордонних міст. Сигізмунд І скаржився, що досі не виконано його розпорядження щодо ремонту київських укріплень і присилання до тамтешнього замку жита. Тому він наказав, аби до Великодня все було зроблено. Що ж до військових сил на кордоні, то Сигізмунд І запропонував Вільну план, який у майбутньому повністю довів свою ефективність. На думку короля, на кордоні потрібно постійно утримувати 2—3 тисячі «дворян наших на пенязях для... швидкої оборони панствам нашим від того поганства». І набрати в Києві на службу 1—2 тисячі козаків на чолі з дворянином королівським, аби вони «по Дніпру на перевозах» мешкали «і тих перевозів стерегли й боронили, скільки їм Бог милий допоможе». Оборонні заходи, запропоновані на Сеймі королем, у разі їх виконання, мали досить ефективно захистити Велике князівство від агресії з півдня. Але допомога прийшла з іншого боку й була неочікуваною не тільки для Вільна, а й для інших країн південної Європи.

Уперше за понад п’ятдесят років своєї кримської політики Велике князівство Литовське змогло застосувати кроки, спрямовані на перехоплення ініціативи. Поразка під Астраханню, вторгнення волзьких орд і напади литовських вояків значно послабили Кримський ханат. Водночас нові способи оборони, застосовані Литовським князівством 1524 р., довели свою ефективність у боротьбі з кримською агресією. Великим головним болем для Вільна знову, як і наприкінці XV ст., стала загроза турецького вторгнення.

Нова «Вітовтова» політика в дії

Наприкінці 1524 р. у Кримському ханаті розпочалася внутрішня війна, яка з періодичними перервами тривала до 1537 р. і в яку поступово були втягнуті всі сусідні країни. Фактично точилася боротьба між «партією незалежників», очолюваною сином Мехмед-Ґерая І Іслам-Ґераєм, і «турецькою партією», керівником якої були Саадет-Ґерай І, а пізніше Сахіб-Ґерай І. Каталізатором, напевно, стали події, що мали місце під час походу кримців 1524 р. Як зазначав М. Бєльський, Іслам-Ґерай був одним із керівників кримського війська, і саме татарські загони, очолювані ним, досягли найбільших успіхів під час рейду українськими землями Польщі. У той же час провина за поразки, завдані козаками степовикам на зворотному шляху, лежала на хані, який, маючи при собі турецьких вояків, не спромігся прикрити тил свого війська й забезпечити йому вільний відступ до півострова.

Напевно, навколо останнього сина Мехмед-Ґерая І почала згуртовуватися кримська знать, яка була невдоволена Саадет-Ґераєм І за його репресії та протурецьку політику. У листі до Сигізмунда І Іслам-Ґерай, пояснюючи причини конфлікту між ним і ханом, прямо вказував, що останній, ставши ханом, «братію нашу порізав, а потім [намагався] нас погубити й батька свого царство втратити». У той же час Саадет-Ґерай І, пишучи до того ж Сигізмунда І, зазначав, що Іслам-Ґерай почав «вархалт за порадою лихих людей» і що «він не з власної волі те вчинив». Подальші події підтвердили, що за Іслам-Ґераєм стояли чималі сили.

За донесеннями московських послів хан вирішив убити свого племінника. Проте Іслам-Ґерай, пам’ятаючи долю своїх братів, був на сторожі та вчасно зміг врятуватися і зміцнити табір своїх прихильників. За їх допомогою він захопив біля Перекопа матір Саадет-Ґерая І, а також його череди. Невдовзі Іслам-Ґерай вступив до Кримського півострова й вірною йому частиною кримської знаті був проголошений ханом (хоча навряд чи це було легітимним). Саадет-Ґерай І не з своєї волі відступив до Перекопа з малою кількістю людей. 4 листопада 1524 р. Іслам-Ґерай розпочав облогу Перекопської фортеці, яка затягнулася на три місяці. Саадет-Ґерай І скористався слушним моментом і завдяки своїм активним маніпуляціям знову залучив на свій бік більшість кримських князів і мурз, що змусило Іслам-Ґерая відійти до Молочних Вод. Не останню роль у цьому зіграли турецькі яничари, озброєнні вогнепальною зброєю. Взагалі, упродовж свого правління у боротьбі з внутрішніми й зовнішніми ворогами Саадет-Ґерай активно використовував турецьких вояків з їхніми «гарматами» і «ручницями».

Оскільки успіх під час цих внутрішньокримських баталій коливався то в один, то в інший бік, а власних сил для остаточної перемоги не вистачало кожній із сторін, то це змушувало конкурентів шукати підтримки ззовні. Зокрема, Саадет-Ґерай І, який уже мав у союзниках могутнього султана Сулеймана І, намагався водночас заручитися підтримкою правителя Московського князівства. 18 лютого 1525 р. він надав Василію III шертну грамоту, в якій обіцяв «у любові від дітей до внучат, братом і другом бути», причому грамота мала явне антиягеллонівське спрямування, оскільки хан обіцяв «на Жигимонта короля польського, і на великого князя литовського, і на їх дітей, або інший хто буде на Великому князівстві Литовському государ, і на Польському королівстві, і на їх дітей обидва за один будемо». Отже, цією грамотою був оформлений наступальний союз Москви та Криму, спрямований проти об’єднаних персональною унією Польської і Литовської держав. На перший погляд, повторювалася ситуація останньої третини XV ст., коли навколо Великого князівства Литовського існував блок агресивно налаштованих проти нього сусідніх держав, що призвело до катастрофічних наслідків для цієї країни. Але насправді ситуація для Вільна не була такою страшною. Москва, що й так втомилася від довгої війни з Литвою, втягнулась у затяжний конфлікт із Казанню. Це, в свою чергу, різко зменшило її політичну активність на західному напрямку. Що ж до турецько-татарського блоку, то тут на перешкоді став Іслам-Ґерай.

Повернувшись 1525 р. до Криму, бунтівний царевич не тільки завдав поразки прихильникам хана, а й знищив турецький експедиційний корпус із 1700 вояків, очолюваний головним турецьким чиновником на півострові кафським пашою. Іслам-Ґерай у пошуках підтримки звернув свій погляд на Вільно. У серпні 1525 р. він на чолі своєї орди підкочував до Дніпра й надіслав до Сигізмунда І листа, в якому, називаючи себе «великим царем», повідомив, що «влани і князі і карачеї і вся орда мене, брата вашого [Іслам-Ґерая] полюбивши, на царство посадили», тому він пропонував поновити союз, що існував між його батьком Мехмед-Ґераєм І і Сигізмундом І, а за це обіцяв у «правді та присязі батька свого стояти». Крім того, Іслам-Ґерай «через того свого посла» хотів дізнатися, чи зможе він у випадку «трудності... від царя турецького(!)» відступити до королівських володінь.

У Вільні уважно стежили за внутрішньокримським «вархалтом», що несподівано врятував ці країни від османо-кримської агресії. До того ж до Стамбула було відряджене польське посольство на чолі з Одровонжем з метою пошуку миру, що й було досягнуто в листопаді 1525 р. підписанням перемир’я на 3 роки. З урахуванням таких політичних реалій будувалися й відносини з кримцями. Улітку 1525 р. послам Саадет-Ґерая І була дана офіційна відповідь, у якій, повністю ігноруючи питання упоминків і сплату збитків, завданих вояками Дашковича, хана звинувачували щодо нападів кримських військ і погрожували покарати його послів. Щоправда, наприкінці відповіді король пом’якшував тон, висуваючи власне бажання мирних відносин у майбутньому. З іншого ж боку, посли від Іслам-Ґерая були прийняті почесно. Цього разу королівський кабінет не забарився з відповіддю. Листи від опозиційного царевича були отримані 24 серпня, а вже 27 серпня до нього було послано Ястребського з повідомленням, що Сигізмунд І готовий з Іслам-Ґераєм «у вірному братстві та справедливій приязні бути». Головне ж, що син Мехмед-Ґерая І отримав гарантію про надання йому притулку й захисту у випадку поразки від ворогів. Від надання іншої, більш широкої допомоги: поставки зброї, провіанту й допоміжних військ — королівський кабінет утримався. Причини такої відповіді слід шукати в тому, що позиції Іслам-Ґерая все ж були хиткими, та й псувати стосунки з Османською імперією.

І дійсно, незабаром війська вірних хану мурзи витиснули сина Мехмед-Ґерая І з Криму до Волзько-Каспійського степу, звідки він зміг повернутися тільки на початку 1526 р., але все скінчилося компромісом. Саадет-Ґерай І призначив Іслам-Ґерая калгою і дав йому на мешкання Перекопську фортецю. Сахіб-Ґераю ж, який був до цього калгою, хан надав «міста на Дніпрі». Серед різних причин, що підштовхнули протиборчі сторони до примирення, було й те, що значно підупав авторитет Кримського ханату на міжнародній арені. Особливо це далося взнаки у відносинах з Литовським князівством, яке одразу після загибелі хана Мехмед-Ґерая І припинило сплачувати щорічні упоминки. Водночас Сулейман І, готуючись до вторгнення в Угорщину й бажаючи утримати Польщу від військової протидії, підштовхував кримського хана до походу на українські землі Великого князівства Литовського й Корони, що могло бути здійснено тільки за умови політичної стабільності в Криму. Староста черкаський і канівський Остафій Дашкович у листуванні з Сигізмундом І прямо пов’язував підготовку татарських військ до нападу з фактом примирення між Саадетом та Ісламом Ґераями.

Небезпека нового вторгнення степовиків стрімко збільшувалася, що викликало відповідні заходи безпеки з боку Вільна і Кракова на українських землях. У березні в Польщі шляхта отримала королівський наказ «кінно і збройно наготові бути». Крім того, Краків зосередив на Поділлі «декілька тисяч людей на пенязях». Тут спрацювали заходи, які мали місце ще 1525 р. по реформуванню системи фінансування найманців. Зміст реформи полягав у тому, що війська мали утримуватися з податків, які виплачувалися по землях і воєводствах до рук воєводських комісій. А це, в свою чергу, зробило надходження грошей більш стабільною справою.

Аналогічні накази отримали піддані Великого князівства Литовського. Урядникам прикордонних міст нагадувалося, аби вони «велику чуйність мали». Для зміцнення обороноздатності цих міст із казни виділялися відповідні кошти та інші необхідні речі. Наприклад, О. Дашкович отримав «п’ятдесят камінів селітри, і десять камінів сірки..., кілька десятків кіп грошей і кілька поставів тканин». Крім того, до Черкас і Канева Сигізмунд І вислав загін якогось Михайла Козака. На жаль, брак джерельного матеріалу не дає можливості з’ясувати, чи тут йдеться про прізвище командира, чи про якийсь загін козаків, набраний на державну службу під впливом козацьких походів 1523—1524 рр. Завершувалася й підготовка до передавання Ших-Ахмата заволжцям. Король зобов’язував литовських урядовців визначити, яким військом і під чиїм командуванням супроводити екс-хана Великої Орди до Києва й Черкас. На кінець весни 1526 р. у Вільні отримали інформацію про те, що перекопці за підтримки турецьких військ і артилерії готують наступ саме на Київ і міста, розташовані поряд. У зв’язку з цим, а також наближенням часу, коли мали підійти заволжці та ногайці за Ших-Ахматом, рада панів просила Сигізмунда І якнайшвидше прибути до Литви. З Вільна попереджали короля, що ситуація тим складніша, що, з одного боку, «Київ... на той час у бронь і в потреб замкових є сильно недоукомплектований, людьми і оборонами, і живностями, й іншими потребами». З іншого боку, про ворожі настрої щодо Литовської держави нагадувало Московське князівство, яке «підбиває проти вашої милості [Сигізмунда І] турецького і перекопського й інших сусідів».

Намагаючись за допомогою дипломатичного листування приспати Вільно, Саадет-Ґерай І, Іслам-Ґерай та інші представники кримської знаті всіляко демонстрували єдність і мир, що начебто запанували в Криму, і обіцяли Сигізмунду І організувати похід на Москву. Щоправда, Василія III вони теж запевняли у своїй готовності йти на Велике князівство Литовське. Причому кримські урядовці вдавалися до хитрощів не тільки в листуванні з урядами, а й з прикордонними старостами. Наприклад, Іслам-Ґерай прислав до О. Дашковича свого посла з проханням супроводжувати його до королівського двору. Але Сигізмунд І, отримавши від Черкаського старости інформацію про це, не тільки заборонив йому залишати Канів і Черкаси, а й надіслав туди гроші та військове спорядження.

По відході татар до півострова було відправлено посла Михайла Григоровича з королівським листом, у якому Сигізмунд І нагадував хану, що його великий посол Дчан-мурза перебуває у Литві в ролі заручника. І видати його можна тільки за умови прибуття іншого кримського вельможі.

Наприкінці року велике кримське військо повторило свій напад, спрямувавши його на Волинь і Полісся, в районі Пінська. Використовуючи замерзлі річки й болота, татари змогли дійти до, як здавалося, найнедоступніших і захищених природою місць. О. Гаштовт пізніше писав Ю. Радзивіллу, що татари діяли навколо Бобруйська й Речиці, чим завдали чимало клопоту місцевій шляхті. Любецькому наміснику вдалося тоді розбити один із ворожих відділів. Навздогін нападникам рушили загони Юрія Радзивілла, Андрія Немировича, Остафія Дашковича, князів Юрія Слуцького, Федора Сангушка, Івана та Олександра Вишневецьких, Олександра Чорторийського. Очолив це 3,5-тисячне військо, створене головним чином з української шляхти, гетьман князь Костянтин Острозький. Глибокий сніг і великий полон уповільнювали відступ кримців. У той же час вояки Острозького, йдучи, за словами Бєльського, «удень і вночі», змогли наздогнати ворога на річці Ольшаниці під Каневом. 5 лютого 1527 р. князь Костянтин, оточивши вороже військо, що зупинилося на відпочинок, почав рішучий наступ. Наслідком битви став нищівний розгром кримців. Загинуло від 20 до 26 тисяч татар. Недобитків, що вирвалися з оточення, було перехоплено поміж Каневом і Черкасами О. Дашковичем і Ю. Слуцьким. Кількість загиблих кримців, можливо, дещо й перебільшена джерелами, але в іншому випадку перемога й не набула б такого резонансу в Європі. Секрет численних втрат легко розкривається за допомогою С. Герберштейна та М. Бєльського. Сигізмунд Герберштейн пише, що Острозький атакував татар, коли ті «відпускали коней пастись, різали [худобу] й бенкетували, а потім лягали спати», тоді князь «із першими променями сонця нападав на них й учиняв їм повний розгром». Польський хроніст додавав, що вояки Острозького в Ольшаницькій битві спочатку захопили татарських коней і змусили їх битися пішими. А це в умовах глибокого степу унеможливило для кочовиків відхід і прирікало їх на поразку. Можливо, багато степовиків просто замерзло в степу. Князь Костянтин Острозький у супроводі 700 полонених татар прибув до короля у Краків, де йому було влаштовано великий тріумф. Старовольський писав, що Острозький став єдиним воєначальником, якому було влаштовано тріумф у Вільні і Кракові. До речі, це була остання військова перемога К. Острозького, який незабаром помер. За своє життя, за свідченням папського легата Якуба Пісо, князь здобув 33 перемоги над татарами.

Розголос про перемогу на Київщині розлетівся за кордон. Причому деякі країни, передусім Угорщина, навіть спробували взяти з цього конкретний зиск. Угорські посли з 1526 р. просили поляків надіслати до них війська на допомогу. І якщо спочатку йшлося про вояків саме з польських земель, то вже в листопаді 1527 р. посол Ян Статіліус писав Яну Тарновському про надсилання додатково п’ятисот литовських лучників і двох тисяч татар, очолюваних О. Дашковичем. У травні 1528 р. французький і угорський посли просили князя К. Острозького завербувати й відіслати до Угорщини татарський загін, очолюваний тим же О. Дашковичем.

Ольшаницький удар виявився настільки потужним для ханату, що Крим не зміг навесні того ж року зашкодити Литовській державі випустити з полону Ших-Ахмата. Цим актом литовський уряд створював серйозну небезпеку для Кримської держави, оскільки Ших-Ахмат міг, якщо не відновити Велику Орду, то принаймні згуртувати Астраханський ханат, заволзькі й ногайські орди проти Криму. Євреїнівський літопис так змальовує процедуру звільнення екс-хана: «Тієї ж весни по Великодню царя заволзького відпущено з Литви на царство Заволзьке до сина його, і проводжали його багато повітів до Києва, а з Києва пенежні люди на полі вже зустріли його, які на зустріч його послані були від сина його. Ті його в орду Заволзьку волості супроводили». Що ж стосується найближчої перспективи, то Вільну вдалося принаймні на півроку заблокувати Крим заволжцями й ногайцями. Це не тільки захистило південні кордони Великого князівства Литовського від походів перекопців, а й передусім відрізало їх від родючих південноукраїнських степів, що було згубним для економіки Кримського ханату. Тільки у вересні 1527 р. кримці спромоглися вийти за межі півострова. Військо, кероване Іслам-Ґераєм, напало на московські кордони, але прикордонні полки цієї держави вчасно зайняли переправи через Оку й після стрілянини змусили кримців відступити.

Оскільки компроміс 1526 р. не знімав протиріч між ханом і його племінником, то початок нового сполоху військових дій був лише питанням часу. Вже на початку 1528 р. у Кримському ханаті між прибічниками Саадета й Іслама Ґераїв почалися сутички. У березні того ж року Саадет-Ґерай І за допомогою турецьких військ завдав поразки конкуренту, причому в битві полягло багато кримської знаті. Восени 1528 р. Іслам-Ґерай відступив на Наддніпрянщину під Черкаси, просячи через О. Дашковича в уряду Великого князівства Литовського захисту й допомоги. Особливо наполягав царевич на отриманні «гармат і гаківниць і війська».

Перед Вільном відкривалися широкі горизонти для проведення старої, але перевіреної політики маніпулювання різноманітними ханами у Великому Степу задля досягнення власних цілей. Уже союзом із заволжцями й ногайцями було закладено першу цеглину в цій справі. Підхід же орди Іслам-Ґерая давав можливість взяти ініціативу у відносинах з Кримом у свої руки. Досвід такої політики був у Литовської держави чималий. За часи правління великого князя Вітовта (1392—1430) спочатку Тохтамиш (1397—1399), а потім Джелаль-Еддін (1410 р. і осінь 1411 р.), Бетсабула (зима 1413/1414 рр.), Кепек (1414 р.), Ієрем-Ферден (1416 р.), Кадир-Берди (1419 р.) Улуг-Мехмед (початок 1424 р.), переховуючись на території Великого князівства Литовського, намагалися за допомогою литовських військ здобути ханський трон у Золотій Орді. Саме за допомогою такої політики Вітовту вдалося перемогти могутнього темника Едигея і його Орду. З території Великого князівства Литовського, а саме Київщини, і за його збройної підтримки Хаджі-Ґерай зміг підкорити Крим і утворити там державу. Після його смерті, коли в Криму почалася боротьба за владу, ті претенденти на ханський стол, яким не пощастило в цій боротьбі, один за одним втікали до Литовського князівства: 1479 р. Нур-Девлет і Хайдар, 1491 р. — Ізтемір із племінником Девлешем. Причому Ізтемір, ставши литовським служивим царевичем, успішно воював проти Кримського ханату. Пам’ять про ці події жила й у 20-х рр. XVI ст., недарма Сигізмунд І нагадував Іслам-Ґераю, «що предкам твоїм й іншім царям багатьом в їх важкий час тут у Великому князівстві Литовському відпочивали і всяке добро їм багато бувало».

Крім ханів і їхніх дітей, нерідко було, коли до Великого князівства Литовського втікали представники татарської знаті та звичайні люди. Особливо масового характеру такі втечі набували під час вирування в степу міжусобних війн чи голоду. Наприклад, 1430 р. на території Литовської держави перебувало, за деякими даними, до 40 тисяч татарських вояків. Як писав Вітовт лівонському магістру: «До нас прибула незчисленна кількість татар з межі Києва, які втомилися від війни... й прохають дружнього нагляду з нашого боку».

Тому не дивно, що Іслам-Ґерай, як уже зазначалося, 1525 р. звертався з подібним проханням до Сигізмунда І і отримав схвальну відповідь. Певно, ще до приходу Ісламової орди, до українських земель прикочовували якісь татарські чамбули. Адже не на порожньому місці в угорців виникла ідея про вербунок татарських вояків, про що говорилося попередньо, і, що не менш важливо, якийсь татарський загін перебував на угорській службі. Та й С. Герберштейн за ці роки подає історію, коли О. Дашкович напустив татарський загін на московські землі.

Уряд Литовської держави швидко зорієнтувався в цій складній ситуації і без зволікань надав Іслам-Ґераю та його людям землі поблизу Черкас для кочування, прислав їм кожухи на зиму, а на літо — тканини. Таким чином, Черкасько-Канівський район, як і 1397 р., коли там кочував Тохтамиш, знову повинен був відіграти роль плацдарму для наступу на Крим. Остафію Дашковичу, який безпосередньо спілкувався з кримськими прибульцями, було надіслано листа з інструкцією, у якій дано загальні вказівки щодо того, як слід ставитися до Іслам-Ґерая і його прибічників. В основному ж Сигізмунд І повністю покладався на досвід і знання О. Дашковича в цій сфері. У той час як на Черкащині розміщували орду Іслам-Ґерая, у Литовській державі відбувалися події, які мали зміцнити мілітарну силу країни і, зрозуміло, підвищити його політичну міць у навколишньому регіоні. 1528 р. по всій державі було проведено спеціальний перепис, результатом якого став реєстр князів, панів, землян і бояр-шляхти й почтів, з якими вони мали йти на війну. На початку ж 1529 р. на вальному сеймі у Вільні було затверджено, аби з кожних восьми служб людей виставлявся один воїн у повному уставному озброєнні. До цього один ратник виставлявся з десяти служб людей. Наслідки військових реформ не змусили себе довго чекати.

У червні 1529 р. на українські землі було послано колишнього посла в Криму Михайла Григоревича й «немалий відділ людей із гаківницями і з рушницями та з іншими бронями». Іслам-Ґерай отримав повідомлення від короля, що Григоревич, як тільки «річки пустять з тими людьми, там на низ Дніпра буде». Хід військової операції по супроводженню Іслам-Ґерая до Кримського ханату доволі непогано висвітлено Литовською Метрикою. Це дає можливість простежити, яку роль відігравали саме українські землі не тільки в цих подіях, а й у подібних подіях сторічної давнини.

Загони, що прибули з Григоревичем, становили, так би мовити, ядро майбутнього війська. На Київщині спеціальні люди повинні були підготувати човни для майбутньої флотилії. Окрім вояків, присланих із центру, до експедиційного корпусу приєдналися місцеві сили під головуванням О. Дашковича. Останній весь час згадується в документах у парі з Григоревичем, з чого можна зробити припущення про їхню рівноцінну владу над військом. Навесні 1529 р. Іслам-Ґерай повідомив Сигізмунда І, що Ших-Ахмат, «цар заволзький», вирядився проти Саадет-Ґерая І і вже «на коня сів і в поля виїхав». Переговори між королівським клієнтом і Ших-Ахматом розпочалися взимку 1528/1529 рр., і Ших-Ахмат тоді обіцяв разом з Іслам-Ґераєм піти походом на Крим.

Таким чином, похід 1529 р. на Кримський ханат планувався як велика військова акція за участю Великого князівства Литовського, Астраханського ханату, заволзьких і ногайських орд. Момент для наступу на Крим було обрано вдало. Москва знову конфліктувала з Казанським ханатом і готувалася до військових дій з ним. Порта була зайнята війною з Габсбургами й не могла надати Саадет-Ґераю І миттєвої допомоги. До того ж Сулейман І мав з Польщею і Литовською державою перемир’я на п’ять років від 1525 р., яке йому невигідно було порушувати, аби забезпечити нейтралітет цих держав щодо військових дій на Балканах.

Похід на Крим відбувся у червні-липні 1529 р. Спершу події розгорталися якнайкраще для союзників. Об’єднання військ Великого князівства Литовського, очолюваних М. Григоревичем і О. Дашковичем з людьми Іслам-Ґерая, пройшло за планом. На бік союзників почали переходити представники кримської знаті, і хоча їх було ще небагато, але це вже був загрозливий сигнал для Саадет-Ґерая І. Проте, коли останній запропонував Іслам-Ґераю примиритися на умовах передавання йому Очакова, то Іслам на це погодився. Пояснюючи свої дії Сигізмунду І, Іслам-Ґерай писав, що Саадет-Ґерай І запросив миру, аби «панство наше не гинуло». Крім того, за словами Іслам-Ґерая, порадившись із литовськими керівниками, він вирішив, що «людей у нас мало» і що не можна «з тими людьми батьківщини своєї дістати».

Не випадково царевич згадує спільні наради з ватажками союзного війська. Судячи з усього, хоча він і мав формально очолювати об’єднані війська, але фактично Дашкович і Григоревич, зрозуміло, з подачі Вільна, підпорядкувалися Іслам-Ґераю тільки на тій стадії, коли дії цього кримського дисидента не йшли врозріз із планами Великого князівства Литовського. А якщо так, то й припинення наступу на Кримський півострів слід розглядати, як цілеспрямовану політику Литовської держави. Вільно навряд чи було вигідно, аби в ханаті переміг хтось із конкурентів. Утримати переможця, нехай і Іслам-Ґерая, під своїм захистом і, зрозуміло, контролем ця держава вже не могла. Занадто сильні позиції займали вже на той час Османська імперія і Московська держава, та й у самому Криму існували численні й могутні угруповання, які не підтримували союз із Литовським князівством. Водночас наявність двох ханів давала можливість Вільну підтримувати одного з конкурентів і цим паралізувати агресію перекопців, не вступаючи у пряму конфронтацію із сюзереном Кримської держави — Османською імперією. Непрямо це підтверджується тим, що з литовського боку операцію очолювали хоч і відомі урядовці, але все ж не рада панів. Наприклад, при Вітовті ханів супроводжував Радзивілл, а з Богатир-Ґераєм зустрічався О. Гаштовт. Отже, Дашкович із Григоревичем навіть з огляду на свій статус не могли посадити царевича на ханський трон.

Осадження Іслам-Ґерая в Очакові було значним успіхом Литовської держави, оскільки це давало можливість через нього контролювати пониззя Дніпра зі стратегічно важливим Таванським перевозом. Крім того, через Очаків Велике князівство Литовське отримувало вихід до Чорного моря. Зиґмунт Борас писав, що Іслам-Ґерай отримав Очаків у ленне володіння від Сигізмунда І. Проте джерела, які доволі повно описують ті події й статус литовських керівників, змушують нас не погодитися з цим твердженням. Що ж до подальших дій, то тут справи пішли не найкраще. Напевно, другим етапом операції повинен був стати об’єднаний наступ Ших-Ахматової орди й Іслам-Ґерая, причому останнього мав підтримувати спеціальний корпус «у тисячу коней», посланий із Вінниччини і Брацлавщини. Трапилось так, що Ших-Ахмат, дізнавшись про примирення Іслама з Саадет-Ґераєм І, відмовив у допомозі, побоюючись пастки. А допомога з Поділля, не знаючи, що Очаків уже в руках Іслам-Ґерая, напала на його людей, які пасли стада в степу, і багатьох убила, а потім і сама потрапила до царевича в полон.

Енергійне втручання литовської сторони в конфлікти степових орд, а також міжусобну війну в Кримському ханаті, підкріплене до того ж умілим використанням військових сил дало змогу Литовському князівству виправити ситуацію на півдні. Відпущення Ших-Ахмата й підтримка Іслам-Ґерая виявили свою ефективність у справі захисту українських земель.

Русь «після Русі»

Остання спроба Криму дістатися своєї старої мети

Восени 1530 р. татари атакували Волинь і Київщину, приводом для чого, можливо, послужила звістка про смерть «старого сторожа литовських кордонів» князя Костянтина Острозького. Щоправда, не зовсім зрозуміло, чи це були перекопці, чи білгородці. Літописи, на жаль, не називають, які саме орди організували та здійснили цю військову акцію. Можливо, напади були зорганізовані двома ордами. Недарма в першій половині 1530 р. Сигізмунд І попереджував раду панів Литовського князівства про можливість вторгнення степовиків. Підстави для цього були серйозні. Авторитет влади Саадет-Ґерая І стрімко падав разом з авторитетом усієї держави. Литовська й Польська держави не тільки не виплатили упоминків за минулі роки з часу загибелі Мехмед-Ґерая І, а й відмовлялися робити це надалі. У цих умовах ханові була вкрай необхідна військова перемога, яка дала б гроші, зміцнила б позиції його влади. Відступ же Ших-Ахмата й непорозуміння Іслам-Ґерая з литовською стороною давали Саадет-Ґераю І шанс для успішного походу на північ. Тоді ж уряд ханату вів переговори з Москвою з метою підтвердження старої угоди про антилитовський союз. У листопаді 1530 р. Саадет-Ґерай І видав Василію III нову шертну грамоту. Вона загалом повторювала грамоту 1525 р., головними доповненнями було тільки те, що основними ворогами Кірк-Ора й Москви визнавались не тільки Литва та Польща, але й «Ахматові цареві діти».

Литовська держава виступала головним оплотом антикримських й антиханських сил — заволжців та Іслам-Ґерая, тому не випадково удар степовиків прийшовся саме по ній. Існувала ще одна причина нападу степовиків, прямо пов’язана з антиосманською позицією Вільна та Кракова. Восени 1529 р. турки дістали досить серйозну поразку під стінами Відня, і тому Сулейману І була конче необхідна татарська диверсія в бік володінь Сигізмунда І. Велике князівство Литовське виявилося готовим до татарської агресії. На Волині стояло ополчення на чолі з князем Іллею Острозьким, сином померлого гетьмана. Волинцям вдалося перехопити татарські чамбули й розгромити їх.

На Київщині проти агресорів виступило наймане військо — «пенежні люди» — під проводом князя Івана Дубровицького й київське ополчення, очолюване місцевим воєводою Андрієм Немировичем загальною чисельністю 1500 осіб. Далися взнаки оборонні заходи уряду, вжиті заздалегідь. Ще за Сигізмунда І у Литовському князівстві там було вирішено закласти спеціальний «податок як на наших [королівських] людей господарських, так і вашої милості князівських і панських, духовних і світських із кожної служби людей по два гроша, тобто з коня по шістнадцяти грошей на виправу служебних до оборони». Щоправда, цей процес ішов дещо повільно, тому король у першій половині 1530 р. наказував більш жорстко ставитися до тих, хто не виконував урядового рішення.

Судячи з усього, уряду таки вдалося набрати належну кількість вояків. Це були, як і 1524 р., литовські дворяни. Принаймні на це вказують і літописи. Хроніки Литовська і Жмойтська називають їх «лицарством литовським», а Ольшевский літопис пише про дворян, «які були на пенязях». Не все було добре з київським ополченням. Немирович скаржився королю: «Які князі, і пани, і зем’яни мають у Київському повіті маєтки свої, ті при нас на замку ніколи к потребі не бувають». Тому Сигізмунд І видав суворий наказ, аби «тим князям, і панам, і зем’янам наказали, аби вони того часу без всякого затримання до Києва їхали і, при пану воєводі будучи, місця свої в час пригоди осідали й нам служили». Таким чином, об’єднаними зусиллями солдатів і ополченців ординці були перехоплені на річці Голтві та Полозор’ї і розгромлені.

Наступного року король через підскарбія земського Івана Горностая знову поставив питання перед радою панів щодо відносин з Кримом і оборони України від кочовиків. Сигізмунд І повідомив про прибуття кримського великого посла Маакул-мурзи з іншими послами, через яких хан вимагає упоминок по-старому, «як і до цього». Беручи до уваги, що спокій минулих років «від царя Перекопського» був досягнутий як зовнішньополітичними успіхами Литовської держави, оскільки «на переказі» хану стояли литовські клієнти — Іслам-Ґерай і Ших-Ахмат, так і тим, що волинське ополчення перебувало в бойовому стані, король пропонував і надалі «всім зем’янам кінно і збройно наготові бути». Голова уряду наводить приклад Польщі, де замість сплати упоминків було вирішено набрати «служебних» і «прилеглим землям до тих служебних кінно і збройно до допомоги наготові бути і з Божою допомогою... від того неприятеля боронитись». Щоправда, стимулом для таких заходів поляків була не тільки й не стільки кримська загроза, як молдавська, принаймні слуга Юрія Радзивілла в листі до свого патрона саме з нею пов’язував військові приготування Корони Польської.

Далі король, скаржачись на зубожіння своїх володінь, просив, аби рада панів Литовського князівства знайшла гроші на оборону земську, а також відремонтувала й забезпечила всім необхідним Київську фортецю. На кінець свого послання король поставив вимогу щодо посилення контролю над сплатою коштів, призначених для найму вояків. Рада панів скаржилися королю, що не можуть надійно зміцнити прикордонні замки.

У відповідь Сигізмунд І 27 листопада 1531 р. видав спеціальний лист земському підскарбію Івану Горностаю. Цей документ містить чималу інформацію щодо оборонних заходів короля та їх виконання урядовцями. Тон листа досить жорсткий, відчувається, що Сигізмунд І роздратований неефективним витрачанням державних коштів і невиконанням його наказів. Наприклад, на Київ були видані чималі суми, але місту «нічого досить не учинено». Тому, на думку короля, рада панів має обрати чотирьох «добрих і гідних» людей, які мають по прикордонних замках кожен рік поперемінно їздити і слідкувати за належним виконанням королівських наказів. Що ж до видачі зі скарбу грошей, то Сигізмунд І наказав Горностаю без його особистого розпорядження ні на забезпечення замків, ні на послів, ні на найманців не видавати «пенязів». Наступний рік показав, що побоювання Сигізмунда І щодо Криму й оборони України були небезпідставними.

На осінь 1531 р. Велике князівство Литовське впритул наблизилося до перспективи нового втручання у внутрішньокримські усобиці, бо якраз у той час у Саадет-Ґерая І вибухнув конфлікт з могутнім татарським родом Ширінів. Для відносин між Вільном і Кіркором це мало неабияке значення, оскільки частина Ширінів на чолі із загиблим 1528 р. князем Мемешем підтримувала литовського клієнта Іслам-Ґерая, а частина, під проводом Бахтіяра, підтримувала Саадет-Ґерая І. Крім того, в першій половині 1531 р. до Литовського князівства прибуло велике посольство кримців, що складалося з Ширінів і було очолюване їхнім же вельможею сином Бахтіяра Маакул-мурзою. Прибуття послів могло означати початок змін у зовнішньому курсі Криму: від протистояння з Литовською державою до союзу з нею. Принаймні посли склали присягу Сигізмунду І.

У листопаді царевич Бучкак-Ґерай з п’ятитисячним військом сплюндрував Тульські та Бєльовські землі у Великому князівстві Московському, після чого спокійно відійшов. Тоді ж у Криму за наказом хана було пограбовано московського посла Злобіна, а його супровід частково розселено по півострову, а частково продано в неволю. Те, що посольство складали Ширіни, а на Тулу напав представник їхнього угруповання, змушує думати, що спроба налагодження стосунків з Вільном виходила від них, оскільки поразки останніх років, завдані кримцям литовськими військами, підірвали й без того низький авторитет Кримської держави і Ширінів зокрема. Але такий вплив роду призвів до зворотного ефекту. Хан звинуватив Бахтіяра й інших мурз у тому, що вони ніби готували на нього замах. Тому, не гаючи часу, Саадет-Ґерай І разом зі своїм калгою Сахіб-Ґераєм виступив проти заколотників. Каральне військо, озброєне вогнепальною зброєю, захопило ширінівські улуси. Багато місцевої знаті було страчено, в тому числі князь Бахтіяр, Овліяр-мурза, царевичі Бучкак і Юсуф Ґераї. Царицю Ширін-Бек за наказом кримського правителя було кинуто за ґрати в Кіркорі.

Королівський дворянин Сава з листом від Сигізмунда І приїхав до Криму якраз під час конфлікту. Але для Саадет-Ґерая І королівські пропозиції були вже вчорашнім днем. Він відправляє до Литовської держави свого посла Сюлдюка з вимогою повної сплати річних упоминків, погрожуючи об’єднатися з Василієм III. Щоправда, тут хан хитрував, оскільки в той же час він поновив свої контакти з Москвою: прийняв послів, підтвердив шерть і пообіцяв воювати «проти польського короля». А Василій III, у свою чергу, надіслав до Криму упоминки, які на фоні відсутності литовських грошей, були конче необхідні ханові.

Не менш важливим для Вільна було те, що Сюлдюк привіз ханські слова щодо статусу кримських послів та досягнутих з ними домовленостей: «Аби вже не мали його [Маакул-мурзу] собі за посла, а ховали б його самого й тих усіх Ширінів, які при ньому суть як воля наша [Сигізмунда І] буде». Саадет-Ґерай І просив тільки відпустити його старого слугу посла Магмедімія. Офіційна відповідь литовського уряду зводилася до обіцянки вислати Магмедімія з власним великим послом. На ділі ж до Києва було переведено супровід Маакул-мурзи, на що вказує грошова виплата від 22 грудня 1531 р., адресована «татарам Маакул-мурзи за мешкання їх Київське 130 кіп грошей».

Напевно, у Вільні сподівалися, що конфлікт у Криму розростеться до нової внутрішньої війни, а відтак Маакул-мурза зі своїм супроводом, перебуваючи в Києві, може стати сильною картою. Знаменно, що тоді було затримано й Магмедімія. Перспектива об’єднання Іслам-Ґерая з Ширінами для нового наступу на кримців була, напевно, спокусливою. Бєльський пише, що приблизно в той час Іслам-Ґерай прислав своїх послів до короля з вимогою вислати 15 тисяч золотих, аби цей царевич зміг далі утримувати своїх уланів і мурз. І, як зазначає польський хроніст, царевичу було обіцяно упоминки. Судячи з усього, ми тут маємо справу з неточністю автора. Хоча сам сюжет, швидше за все, оснований на реальних подіях. Імовірно, він є відгомоном зносин між Іслам-Ґераєм і Сигізмундом І, у яких перший просив у короля фінансової (і не тільки) допомоги на створення антиханської коаліції.

Відсутність Іслам-Ґерая в ханаті у зв’язку з його перебуванням у Донсько-Волзьких степах, а також енергійні дії Саадет-Ґерая І, якому фактично вдалося заскочити заколотників зненацька, не дали змоги опозиції вчасно виступити. Єдиною серйозною втратою хана на цьому етапі стало спричинене тиском невдоволеної жорстокими репресіями кримської знаті висилання Сахіб-Ґерая до Стамбула. Іслам-Ґерай, активно листуючись у той час із кримськими феодалами, прийняв до себе майже 100 вигнаних із півострова ширіншських мурз.

Наприкінці року Іслам-Ґерай знову підступив до Перекопа. Так почався останній етап збройної боротьби між Саадетом та Ісламом Ґераями. Важко сказати, якою мірою ці антиханські сили користувалися підтримкою Великого князівства Литовського, але в Кіркорі й Москві вважали, що така допомога існувала. За відсутності належного джерельного матеріалу можна впевнено стверджувати тільки про політичну підтримку, особливо щодо можливості переховування у володіннях Литовської держави.

Саадет-Ґерай І, маючи у своєму розпорядженні турецьких вояків і користуючись тим, що вірні йому війська стоять відмобілізовані, завдає норовливому племінникові поразки. Але Іслам-Ґераю знову вдалося відірватися від переслідування. Використовуючи вже знайомий прийом, що виправдав себе кілька років тому, Іслам-Ґерай відступає під Черкаси та Канів (останній став, так би мовити, його штаб-квартирою). Зупинившись під захистом цих міст, царевич відправив послів до короля, прохаючи про допомогу. 21 лютого 1532 р. Сигізмунд І переправив татарські листи до ради панів Литовського князівства з наказом дати відповідь щодо подальших дій, наголошуючи, що «та річ потребує великої поспішної відправки». Поспіх, про який говорив Сигізмунд І, пояснювався, по-перше, зносинами Іслам-Ґерая з Василієм III, про які доповідав Остафій Дашкович. Черкаський староста повідомив, що «прийшов посол Ісламів від великого князя московського до Ісламових татар, ті ж татари і той посол Ісламів тепер перебуває в Черкасах, і кажуть, що (князь) московський знаменито їх там обдаровував, і до його залицяються, аби він до нього схильність мав». А по-друге, все це пояснювалося і небезпекою нового вторгнення кримців. У цей час Саадет-Ґерай І намагався створити антиягеллонівську коаліцію за прикладом тієї, що існувала наприкінці XV ст. І йому це вдалося. Виникла вісь: Молдавія — Крим — Москва, метою якої були українські землі Польщі й Литви. Кожна із сторін повинна була завдати одночасного удару: Молдавія — по Покуттю, Крим — по Черкасах, а Москва — по Києву.

Саадет-Ґераю І захоплення хоча б Черкас давало великі політичні дивіденди: знищувався оплот опозиції, забезпечувався північний кордон Кримського ханату, відкривалися нові території для кочівів і, найголовніше, втілювалася в життя давня мрія кримських правителів про захоплення Середньої Наддніпрянщини. Московський посол у Криму Злобін прямо писав, що метою хана є не тільки Черкаси, а й Київ. Вочевидь, підготовка до наступу на Київ велася ще раніше. Як зазначалося вище, ще взимку 1523/1524 рр. із Криму на адресу литовського уряду йшли прямі погрози щодо цього міста. А 1526 р. «цар турецький взяв порозуміння з царем перекопським, прагнучи людей своїх з гарматами направити під замки... українні, а передусім під Київ, хочучи того славного і знаменитого замку... Києва добувати». Але блискуча перемога К. Острозького на Ольшаниці звела ворожі плани нанівець.

На нашу думку, 1531 р. хан повертається до ідеї захоплення Києва, і прибуття яничарів із гарматами було спричинене саме цим. Султану ж, з огляду на початок чергової військової кампанії турків у Європі, була конче необхідна нова виправа кримців проти Ягеллонів. До того ж, втягуючи Москву в конфлікт, кримському правителеві вдавалося автоматично зменшити її тиск на Казань. Участь Порти зумовлювалася її політикою в цьому регіоні. Сутність турецької політики полягала в підтримці в Криму вірного їй хана й мала на меті не припустити зміцнення позицій Великого князівства Литовського у Східній Європі, адже це автоматично загрожувало б позиціям османів у Північному Причорномор’ї та на Кримському півострові. Крім того, 1533 р. закінчувався термін польсько-турецького перемир’я. Водночас папа римський в умовах загрози турецького нападу на Італію просив у короля допомоги. Сулейман І, зацікавлений у продовженні перемир’я, військовим ударом з півдня підштовхував Сигізмунда І до цього кроку. Таким чином, знову на теренах України, навколо прикордонного міста Черкаси, вирішувалася доля східноєвропейської політики.

Наприкінці січня 1532 р. Саадет-Ґерай І оголосив мобілізацію з центром збору в Ісламі. Через одинадцять днів кримські війська й турецькі союзники уздовж Дніпра рушили на Черкаси. Як підрахував В. Ластовський, кримсько-турецькі війська наблизилися до міста наприкінці лютого — на початку березня 1532 р. Це вторгнення кардинально відрізнялося від звичайних нападів кримців на Україну й було подібне до походу Менґлі-Ґерая І на Київ 1482 р., оскільки агресори не розсилали чамбули по ясир, а сконцентрували власні сили навколо конкретного населеного пункту.

Чисельно у війську домінували кримські вояки, але ударну силу становив саме півторатисячний турецький корпус. Бєльський писав, що це були яничари. Якщо так, то хан мав у своїх руках досить могутню силу, оскільки в першій третині XVI ст.. яничари — султанська гвардія — були одними з найкращих вояків у Європі. З огляду ж на те, що загальна чисельність яничарів на всю величезну Османську імперію коливалась у межах 10—12 тисяч людей, то кількість їх при хані була досить значною. Злобін у своєму повідомленні звернув увагу Василія III на численну й сильну вогнепальну зброю кримсько-турецького війська. Причому малася на увазі як ручна зброя, так і гармати.

Про наявність у Саадет-Ґерая І артилерії сповіщав Вільно і Сигізмунд І. Бельський повідомляє точну кількість гармат у хана — 50 штук. Для порівняння, найсильніший замок воєводства — Київський — у той час мав 30 гармат. До того ж серед облогової артилерії були досить великі гармати, кулі від яких Остафій Дашкович пізніше привозив на Пйотрківський сейм: «До ради привіз великі кулі стрільби татарської». Сам хід облоги відомий мало. Сигізмунд І, оголошуючи мобілізацію, писав, що Саадет-Ґерай І «замку нашого добуває». Про штурм писав і Бєльський, додаючи, що татари і турки сильно обстрілювали Черкаси й намагалися підпалити дерев’яні укріплення. Це було небезпечно, адже 1482 р. саме підпал стін дав змогу кримцям оволодіти Києвом. Цей облоговий спосіб степовиків ми зустрічали і в попередніх подіях. Судячи з реєстру виплат на ремонт замку від 1533 р., татарам і туркам вдалося пошкодити 20 городень (зруби, засипані землею і каменем) з 29 наявних.

Отже, штурми й атаки на фортецю йшли майже з усіх боків. Але попри це Саадет-Ґераю І так і не вдалося захопити замок. Далося взнаки те, що між мобілізацією кримців і їх походом до Черкас пройшло не менше місяця. Цього часу виявилося достатньо, щоб такому воєначальнику, як Дашкович, зібрати навколишнє населення, й без того звикле до частих війн, і організувати оборону. Серед більш пізніх виплат мешканцям Черкас дві з трьох адресовані міщанам, причому кожна з них сама по собі більша за виплату загальну. З цього виходить, що, по-перше, замкнувшись у замку, міщани автоматично кинули свої будинки в острозі, і ті, зрозуміло, були знищені під час облоги. А по-друге, саме міщани становили основну частину гарнізону і, відповідно, зазнавали більшість матеріальних і фізичних втрат. Хоча, ясна річ, у старости були його особисті та замкові слуги, а також місцева шляхта й козаки. На те, що кошти для оборони йшли зі старостинської скарбниці Дашковича, недвозначно вказує знову ж таки виплата «старості черкаському й канівському пану Остафію Дашковичу за шкоди від Саадет-Ґерая — царя перекопського прийняв і за справу Ординську п’ятсот кіп грошей зі скарбу». (Ця сума справляє враження ще більше, коли згадаємо, на скільки бережливий щодо витрат був Сигізмунд І.) Основною втратою оборонців був відступ Іслам-Ґерая зі спільниками за Дніпро.

Отримавши повідомлення про облогу Черкас, Сигізмунд І одразу сповістив раду панів та регіональних урядовців. По всьому Литовському князівству було оголошено мобілізацію. Конкретні ж оборонні заходи мали такий вигляд. Загальнодержавне земське ополчення після збору мало бути розташоване там, де вкаже рада панів. Його роль зводилася до того, аби не пропустити прориву кримців до внутрішніх областей держави: «Аби той неприятель наш не мав великої сміливості далі в панство наше рушити». Що ж стосується захисту України й деблокади Черкас, то тут оборонний план передбачав використання місцевих сил. Волинське ополчення під головуванням князя Іллі Костянтиновича Острозького повинно було зібратися у Полонному й звідти, розвідавши про безпечність шляху на Київ, «до того замку нашого швидко тягнути і як можучи тим замкам рятунок чинити».

Бєльський зазначав, що облога тривала 13 днів, тоді як Томіцький, будучи сучасником тих подій, в одному зі своїх листів називав 12 днів. Згідно з позицією М. Бєльського, причиною закінчення облоги був той факт, що війська Саадет-Ґерая І зазнали великих втрат. Свідчення старожилів під час ревізії Черкас 1552 р. доповнюють це твердження іншим фактом: «За держання пана Остафія, коли цар перекопський доправив їх на тому місці, де тепер замок стоїть, рятовано там їх тоді, прибулими (вояками) з Києва водою Дніпром».

Таким чином, серйозні втрати, підхід українських військ і постійна небезпека появи з тилу Іслам-Ґерая, що кочував у степу, змусили Саадет-Ґерая І припинити облогу й розпочати переговори з Дашковичем. Останній, взявши татарських заручників, приїхав до хана у ставку. Там, за словами Бєльського, О. Дашкович і Саадет-Ґерай І пообідали й нібито побраталися, так що, як говорить польський хроніст, черкаський староста хана «з неприятеля приятелем королю Сигізмунду І пану своєму вчинив». Так чи інакше, але з документів відомо, що Саадет-Ґерай І попросив Остафія Дашковича супроводити до короля кримських послів — князя Тохтамиша й Салтан-Кула. До того ж, як інформував Сигізмунд І раду панів Литовського князівства, «він [хан] у больших речах своїх дав доручення старості нашому черкаському пану Остафію нам від себе мовити». Відступаючи від Черкас і побоюючись переслідування, хан узяв заручником в О. Дашковича одного з його служебників.

Чергова поразка від Литовської держави посилилася для Криму ще одною зовнішньополітичною втратою. Московська держава не тільки не втрутилась у черкаську кампанію, а навпаки, вдало використала її у власних інтересах. Скориставшись тим, що кримські війська були скуті на Середньому Подніпров’ї, Москва зробила державний переворот у Казані та скинула з столу тамтешнього хана Сафа-Ґерая, замінивши його на свого ставленика. Внаслідок перевороту було покладено край одинадцятирічному правлінню в Казані династії Ґераїв. Таким чином, план Саадет-Ґерая І щодо захоплення центральної України, відволікання Москви від Казані та знищення Іслам-Ґерая дав прямо протилежні результати. Уже в червні-липні 1532 р. черкаський староста повідомив Сигізмунда І про те, що Іслам-Ґерай, за згодою османського посла в Криму Айдарбека, оволодів Очаковом і Перекопом, а Саадет-Ґерай І перебуває у Кірк-Орі. Дашкович попередив уряд про спроби турків примирити ворогуючих Ґераїв. Він докладно інформував про загальну політичну ситуацію в Криму, в тому числі й про перебування там екс-хана Сафа-Ґерая.

Перемога під Черкасами зупинила татарсько-турецьку агресію, спрямовану на Україну, але не зняла її в перспективі. Узагалі, 1532 рік позначився для Литовської держави й Польщі напруженням у зовнішньополітичній сфері. Корона з перемінним успіхом вела війну з Молдавією. Крім того, як уже зазначалося, закінчувалося перемир’я з Османською імперією. Для його продовження і встановлення «вічного миру» до Порти було відряджено польського посла Петра Опалинського. Велике князівство Литовське стояло на порозі війни з Москвою. Хоча литовським послам і вдалося 24 березня 1532 р. продовжити перемир’я з Московською державою ще на рік, проте реальний стан справ указував на готовність Василія III в будь-який момент розпочати військові дії. Сама угода про продовження перемир’я була підписана московським урядом неохоче, під тиском Черкаської перемоги Великого князівства Литовського.

У травні через свого посла Василій III докоряв Саадет-Ґераю І за те, що той, «дійшовши з військом своїм до Черкас, раптом із похода свого повернувся в Перекоп». Саме в цей час, «по Божому в небо вознесінні в неділю», в Києві отримали листа від московита, що був перед цим служебником воєводи, в якому Андрія Немировича застерігали про підготовку московських військ до наступу на місто.

Політика Вільна мала відповідати тому стану речей, що склався. Сигізмунд І у своєму посланні від 12 травня наказував раді панів подумати про склад посольства до Криму. Що ж до кримських послів, то Салтан-Кула було відправлено одразу, а Тохтамиш мав їхати, на думку короля, разом із литовським Великим послом. Повідомлення про підготовку Москви захопити Київ змусило короля і раду панів прискорити оборонні заходи. До Києва було послано підключника віленського Олехна Федоровича Кривця із завданням ремонтувати замок. Підскарбій земський пан Іван Горностай отримав від Сигізмунда І усне розпорядження щодо перевірки київського арсеналу й забезпечення його всім необхідним. Що ж до гарнізону, то було вирішено послати до Києва «декілька повітів» на заставу. Вибір припав на місцеву шляхту, підсилену вояками з Пінсько-Туровського регіону.

На дипломатичному фронті рада панів запропонувала королю два варіанти: або послати до хана «великі» упоминки з паном Онікеєм Горностаєм, або «рівні» — з дяком Андрієм Мацкевичем. Сигізмунд І, керуючись думкою задобрити хана, не даючи йому при цьому підстав розглядати себе як господаря становища, наказав відправити до Криму великі упоминки, але з Мацкевичем. Князя Тохтамиша, Магмедімія та інших татарських послів було направлено до Мозиря назустріч із литовським послом, а вже звідти вони мали разом їхати до Саадет-Ґерая І. Виняток становив тільки Маакул-мурза, якого Сигізмунд І залишив при собі. У королівському листі, адресованому Саадет-Ґераю І, хану давалося зрозуміти, що Литовська держава й Польща готові прийняти його пропозиції щодо миру, привезені Тохтамишем, Салтан-Кулом і О. Дашковичем. Однак спочатку хан мав обов’язково скласти присягу перед литовським послом разом із «князями і вланами своїми», а «докончаньє» зі своїм великим послом у супроводі литовського посла прислати до Сигізмунда І. Тільки тоді король і рада панів Великого князівства Литовського присягнуть у відповідь і вишлють упоминки. Щоправда, тут обумовлювалося, що упоминки будуть, як за Вітовта, Казимира й Олександра, тобто такі, що мають разовий характер і менші від прийнятих за Сигізмунда І.

Новий перерозподіл влади, який почався у Кримському ханаті, а саме захоплення Іслам-Ґераем Очакова й Перекопа, змусив Сигізмунда І скорегувати початковий план. Він запропонував раді панів послати до Іслам-Ґерая окремого посла з упоминками. На думку короля, литовські посли мали поїхати разом. А рада панів мала були подумати, кого і з чим послати, а також про те, як забезпечити вільний і безпечний проїзд одного з послів до Саадет-Ґерая І. Врешті-решт було вирішено направити до Саадет та Іслам-Ґераїв двох окремих послів: дворян Андрія Мацкевича та Гліба Есьмана відповідно. Виходячи з того факту, що виплата упоминків не гарантувала спокою державі з боку татар, а також розуміючи, що Перекопська Орда «знищена й вельми упала», литовський уряд не став посилати до Криму великих або «урочистих» упоминків. Замість цього було вирішено запропонувати кримським правителям по дві тисячі золотих (половину — грошима, а половину — тканинами) щороку. Така виплата, на думку урядовців Литовського князівства, повинна була мати вигляд добровільного подарунка за конкретно виконану роботу. У випадку ж відмови Саадет-Ґерая І пристати на пропозиції литовської сторони, уряд Великого князівства Литовського залишав за собою право за допомогою військової сили стверджувати свої позиції в цьому регіоні.

Питання зміцнення замків і збільшення військ на Київщині посідало помітне місце в листуванні Сигізмунда І та ради панів. За королівським наказом, підскарбій земський перевірив припаси та забезпечення вояків київського гарнізону й поповнив нестачу. Проблемним залишалося питання, ополчення яких саме повітів і з яким почтом мають їхати до Києва. Рада панів скаржилася, що чинний реєстр вже вичерпав себе, оскільки «мало не половину того почту померло». Проте король видав категоричний наказ виставляти вояків згідно з чинним реєстром: «аби ті почти згідно попису служби були виставлені й що б ні в чому той почот людей не був зменшений».

Рада панів пропонувала королю «не рушити зем’ян Дорогицьких, Белських, Мелницьких», а зібрати з них гроші, за які найняти кількасот «служебних» і дворян, бо «велика послуга з тих людей княжих, ніж з повітів, нам була». На це Сигізмунд І відповів, що мовляв, під час його останнього мешкання у Литовському князівстві вже було встановлено плату з кожної служби по два гроша, «або з коня по 16 грошей, на висилку служивих на оборону», і за ці гроші була набрана й спрямована до Києва жовнірська рота з 200 коней. Король видав наказ і розіслав відповідні листи, аби до замку їхали вояки з навколишніх земель, ті, хто «у повіті Київському й біля Мозиря і Овруча й у Волевщині маєтки свої мають». Водночас хоругви з центральних земель, на думку Сигізмунда І, не треба туди направляти, оскільки «маєтки їх від Києва далеко й самі далеко. І швидко вони не прийдуть і продуктів на них немає». Що ж стосується зазначеного вище ополчення Київщини, то в королівському наказі обумовлювалося, що в заставу особисто повинні їхати тільки «рівнійші... зі слугами своїми», а «преложнійші князі й пани нехай би слуг своїх згідно тих маєтків виставили».

Для зміцнення цієї застави до Києва було послано Волинське та Подільське ополчення. Час збору всіх військ був призначений «на народження Матері Божої». Тоді ж до Києва було послано 4 гармати з 10, закуплених у Польщі. Така пильна увага, приділена Київщині, пояснювалася, з одного боку, тим, що в Чернігові йшла підготовка московських військ до будівництва фортеці: «від Києва в 7 милях, у маєтку пана воєводи Віленського [Ольбрахта Гаштовта], хоче двір свій і людей наших послати там свого замку будувати і вже їжу приготував» (курсив автора). З іншого ж боку, знову пішли тривожні чутки про загрозу з Криму. Десь на початку літа українські козаки захопили торгову валку, яка належала кафським купцям. О. Дашкович через свою агентуру в ханстві отримав інформацію про підготовку як Саадетом, так і Іслам-Ґераями акції помсти.

Мобілізація ополчення на українських землях Великого князівства Литовського й укріплення прикордонних замків дали свої плоди, і татарського вторгнення 1532 р. не відбулося. А незабаром Саадет-Ґерай І остаточно втратив владу і, поступившись нею племіннику, відплив до Стамбула. Ставши єдиновладним правителем Кримського ханства, Іслам-Ґерай І одразу почав шукати союзників зовні. Враховуючи його колишні контакти з Вільном, не дивно, що саме туди він поспішив направити своє посольство, засвідчуючи власну приязнь. Для підвищення статусу цих послів Іслам-Ґерай І разом із ними відпустив і служебника Остафія Дашковича, який з березня перебував у закладі в Орді. Окрім союзних пропозицій, новий кримський хан просив Сигізмунда І відпустити додому Маакул-мурзу, а також свого слугу Яньш Дчувана, який мешкав у Гаштовта. Вочевидь, кримський правитель мав підтримку серед Ширінів, верхівка яких сильно постраждала від Саадет-Ґерая І, і наявність у державі сина Бахтіяр-мурзи була конче необхідною новому ханові.

Король діяв оперативно. Висловивши догану Мацкевичу за те, що той без королівської згоди повернув з Києва до Литви, він наказав раді панів поквапитися з відповіддю Іслам-Ґераю І. Сигізмунд вимагав, аби з Вільна Мацкевичу була дана інструкція, як поводитись і що казати хану. Упоминки, що їх готували для Саадет-Ґерая І, мали бути дещо збільшені. Мацкевич мав доправити їх Іслам-Ґераю І. Що стосується Маакул-мурзи, якого утримували в заручниках, то Сигізмунд І справедливо зауважив, що від цього мало толку, мовляв, раніш у закладі перебував Чжен-Ґерай-мурза, але це не завадило кримцям нападати на Польську й Литовську держави, доки їх не побив на Ольшаниці князь К. І. Острозький. Тому король вирішив Маакул-мурзу «та інших татар, які з ним при нас є» разом з Іслам-Ґераєвими послами відпустити. Те саме стосувалося і Яньш Дчувана, якого мав захопити із собою Мацкевич.

Офіційна відповідь хану в основному збігалася з тою, яку планувалося направити Саадет-Ґераю І. Доповненням було нагадування Іслам-Ґераю І про допомогу грошима й людьми, яку він отримав раніше від Великого князівства Литовського. Цікаво, що в цьому документі теж фігурує Дашкович у ролі головного інформатора щодо подій у Криму. Вочевидь, король навмисне згадував персону черкаського й канівського старости в текстах листів до ханів, з огляду на високий авторитет Остафія Дашковича серед кримських феодалів. Поспіх, з яким Сигізмунд І давав відповідь Іслам-Ґераю І, пояснюється передусім побоюваннями литовсько-польського монарха, аби новий хан не пристав на пропозиції інших правителів, маючи, напевно, на увазі молдавського й московського. Тут повною мірою виявляється намагання Сигізмунда І зруйнувати вісь Молдавія — Крим — Москва. Оволодіння кримським столом Іслам-Ґераєм І вселяло впевненість у короля щодо цього. Та й стосунки нового хана з Василієм III не складалися. Грамота, надіслана з Криму до Москви, як зауважив О. Ф. Малиновський, містила зухвалі й образливі для московського правителя слова.

Таким чином, ханат вносив розкол у антиягеллонівську коаліцію і на деякий час забезпечував спокій українським землям Литовського князівства й Корони Польської. Це було тим доречніше, що Андрій Немирович отримав від свого агента з Криму повідомлення про домовленість Василія III і Петра Рареша щодо спільного наступу на Україну. Причому московський монарх обіцяв «сам і з людьми своїми має під замок наш Київ бути на день святого Юрія майбутнього свята восени». З огляду на це, король наказав, аби ті, хто мав їхати до Києва на службу, поквапилися і «щоб кожен з них на том замку нашем ажъ до другого року від нас установленого, який у листах наших їм буде виписаний мітками... і без науки нашої звідти не з’їжджати».

Незабаром по приїзді Мацкевича до Іслам-Ґерая І було прислано з Криму жалуваний ярлик. Специфікою його було те, що цей ярлик був звичайною копією Мехмед-Ґераєвого ярлика, виданого Богатирем Гаштовту 1517 р. Іслам-Ґерай І змінив тільки початок, а сам текст, включаючи імена Мехмеда, Богатира та Алпа Ґераїв, залишив. Це цілком задовольняло Вільно, оскільки зміст документа, особливо щодо антимосковського союзу, повною мірою відповідав моменту. Незрозуміла, на перший погляд, форма, а саме звичайний плагіат старого тексту, пояснюється поспіхом, з яким новий хан хотів видати ярлик і тим самим показати Сигізмундові І і раді панів, що він є справжнім і законним правителем Криму.

Справа в тому, що Іслам-Ґерай, зайнявши ханський стол, звернувся до Сулеймана І з проханням прислати до Криму кого-небудь ханом. Як влучно зауважив В. Смирнов, за допомогою цього політичного маневру він хотів привернути до себе прихильність султана. Для Сигізмунда І було вигідно забезпечитися з боку Іслам-Ґерая присягою і ярликом, хоча на той момент він уже володів інформацією про рішення Сулеймана І з приводу Кримського ханату. Польський посол у Стамбулі Опалинський повідомив Краків, що Сулейман І, залишаючись вірним своїй політиці, вирішив поставити ханом Сахіб-Ґерая, який мав антимосковські погляди і намагався нав’язати їх султанові. На початку 1533 р. між Сигізмундом І і Сулейманом І було укладено «вічний мир» і одночасно з цим до Криму було прислано Сахіб-Ґерая. Такий збіг не був випадковим. Сулейман І таким чином забезпечував своєму ставленику спокій з боку Великого князівства Литовського, яке, з огляду на події 1528— 1529 і 1532 рр., могло підтримати свого клієнта Іслам-Ґерая І. Тим паче, що в цей час на Київщині спостерігалося скупчення литовських військ. Тоді ж султан надіслав попередження Сигізмунду І, щоб «з ваших україн не почалося» якого-небудь військового виступу.

На нашу думку, тут ідеться не тільки про молдавський кордон. Те, що документ перекладено давньоукраїнською мовою, крім бажання Сигізмунда І повідомити раду панів про мир, пояснюється ще й тим, що в цей час відбувались напади на турецько-татарське прикордоння саме з українських земель Литовського князівства. Пригадаймо хоча б розгром черкаськими козаками валки кафських, тобто турецьких підданих, купців. Та й сам Сахіб-Ґерай І уже в перші місяці свого правління «посилав... часто про тих козаків». Крім політичного прикриття, Сахіб-Ґерай І мав ще й сильний турецький військовий супровід, який складався з 60 пушкарів, 300 латників, 1000 сейменів, 40 фур’єрів, 30 чаушів, 60 зеаметників і тімаріотів. До того ж уряд Туреччини почав відраховувати Сахіб-Ґераю І суму на утримання особистої гвардії, так звані «псарні гроші». За таких обставин Іслам-Ґераю І нічого не залишалося, як погодитися на титул калги.

Намагання Саадет-Ґерая І втілити в життя давню мрію кримських правителів щодо захоплення Києва, Черкас і центральних українських земель загалом у результаті запеклої боротьби місцевого населення закінчилися поразкою. Ця невдача врешті-решт стала фатальною для хана та змусила його назавжди залишити Крим. Оборона Черкас показала, що українські землі слугували могутнім мілітарним резервом Великого князівства Литовського, використання якого дало змогу цій державі ефективно вплинути на ситуацію у Кримській державі.

Розташування України на великому кордоні, який із заходу на схід проходив її теренами, забезпечувало її населенню колосальні можливості у справі освоєння лісових, лісостепових і степових масивів. Вдале географічне розташування, наявність широкої річкової системи, чорноморське узбережжя — все це перетворювало український люд на посередника в торгівлі між європейською та азійською цивілізаціями. Великий Шовковий шлях був тією могутньою магістраллю, яка несла через Україну матеріальні й духовні цінності значної частини людства. Проте, окрім товарів, цей трансконтинентальний шлях приносив в українські степи кочові орди, які у зв’язку зі специфікою своєї економіки рано чи пізно змушені були конфліктувати з місцевим осілим населенням. У цій ситуації багато чого залежало від ефективності зовнішньої політики країн, до складу яких входили українські землі.

Великому князівству Литовському завдяки надзвичайним зусиллям вдалося дещо виправити наслідки свого провалу південної політики кінця XV — початку XVI ст. Чималу роль у цьому зіграло використання людських і матеріальних ресурсів саме українських земель. Майже всі стани українського суспільства були тією чи іншою мірою задіяні в кримській політиці. У той час як в центральних районах держави службові стани дедалі більше уваги приділяли економічній діяльності, українська шляхта, слуги, міщани тощо несли на собі весь тягар дипломатичної й військової служби.

Супроводження гінців і послів, охорона кордону, ремонт укріплень, часті військові сутички, що іноді переростали в великі битви за участю десятків тисяч вояків, були важким тягарем для України. Водночас постійний воєнний стан, загроза загибелі, навіть із переможним переслідуванням ворога виховували бійцівські й вольові якості збройного люду та сприяли формуванню більш високого рівня військової культури суспільства, про що із захопленням писали сучасники тих подій. Низка змін у соціальній системі Великого князівства Литовського й потреба утримувати на кордоні професійну військову силу, особливо в умовах хронічної нестачі грошей у державній скарбниці, змушували литовський уряд шукати різних шляхів до вирішення цієї проблеми. Намісницькі загони, іноземні найманці, «пенежні» дворяни, територіальні ополчення хоча й давали користь, проте надійно перекрити кордон внаслідок своєї оборонної стратегії не могли.

Але зрештою український народ спромігся утворити нову військову силу, здатну ефективно діяти саме в степових умовах та орієнтовану на наступ. Фактично, козацтво являло собою черговий варіант колонізаційного руху осілого населення України на південь. Але масштабний злет військово-політичної активності козацтва припадає вже на наступну добу історії України — час входження її земель до складу Речі Посполитої.