Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Політичні процеси у Великому князівстві Литовському наприкінці XIV — у першій половині XV ст. (К.Галушко)

Як і в інших династичних державах, політична ситуація у Великому князівстві Литовському залежала від стану відносин у середовищі правлячої родини. Принцип успадкування верховної влади так само, як і в Київській Русі, не був усталеним. Державна стабільність та єдність трималися на консенсусі Гедиміновичів, уділи яких становили конгломерат земель-князівств, об’єднаних ефемерною владою великого князя. Зокрема, на українських землях мали уділи такі представники правлячої династії: у Києві та Чернігово-Сіверщині — відповідно Володимир і Дмитро-Корибут Ольгердовичі; на Поділлі — Юрій, Олександр, Костянтин та Федір Коріатовичі (залежні в тому краї від угорської корони племінники Ольгерда); на Волині — Любарт, а після його смерті Федір Любартович (Ольгердів молодший брат і племінник).

Удільні князі лише номінально визнавали зверхність великого князя, користуючись надзвичайно широкими повноваженнями та можливостями самостійної політичної діяльності. Так, київський князь Володимир Ольгердович випускав власні монети та титулувався «з Божої ласки князь Київський», що наголошувало на суверенності його влади. Не меншими були політичні амбіції і в подільських князів Коріатовичів або сіверського князя Дмитра-Корибута.

Не відбулося помітних змін із входженням українських земель до складу Литовського князівства і в становищі місцевого населення. Вислів одного з тогочасних документів — «ми старовини не рухаємо й новини не вводимо» — чи не найточніше відображав внутрішню політику Гедиміновичів. На підпорядкованих їм руських землях залишалися чинними руські ж закони та звичаї, закріплені певними договорами (рядами) великого князя з місцевими землевласниками та жителями міст. За боярами було залишено їхні родові землі, щоправда, відтепер вони мали виконувати військові повинності на користь нового сюзерена; городяни ж продовжували користуватися також давніми своїми правами та привілеями.

Удільні литовські князі з династії Гедиміна, що замінили представників дому Рюрика, приймали хрещення за православним обрядом, через одруження родичалися з представниками місцевої знаті, переймали від останніх традиції та побутові звички і, як правило, не сприймалися на Русі-Україні як чужинці. Їхні сепаратистські щодо Вільна настрої знаходили необхідну підтримку з боку місцевої руської знаті.

Загалом же породжена збирацькою енергією литовських князів держава, що простяглася майже через усю Центрально-Східну Європу — від Балтійського моря на півночі до Чорного на півдні, була політичним організмом поліетнічного складу, в якому від «народу-завойовника» було не так уже й багато. Близько 9/10 населення князівства становили русини — майбутні українці та білоруси, руська мова стала діловою мовою документів, так само нове державне утворення переймає традиції державного життя та правових взаємин. Руські впливи відчувалися не лише при дворах удільних литовських князів, а й при дворі великого князя у Вільна. Їхнє домінування було зумовлене насамперед культурною перевагою християнської Русі над язичницькою Литвою. Щоправда, серед вищої литовської знаті, в міру її проникнення на землі Русі, християнська віра пускала своє коріння. Зокрема, серед нащадків Ольгерда православних було значно більше, ніж язичників — принаймні всі його діти від першого шлюбу, тобто з Марією Вітебською, та більшість від другої дружини, Уляни Тверської. Існують згадки й про те, що сам Ольгерд був охрещений у православному обряді. У Вітебську саме його стараннями було споруджено храм Зішестя Святого Духа.

1377 р. смерть великого князя Ольгерда започаткувала в державі низку внутрішніх розладів і чвар, які, врешті-решт, призвели до надзвичайно вагомих політичних наслідків. Перед своєю смертю Ольгерд передав Вільно, а отже, й першість серед князів Великого князівства Литовського, своєму молодшому синові Ягайлу. Ягайло був сином другої дружини Ольгерда — тверської князівни Уляни. Діти першої дружини — вітебської князівни Марії — з цим рішенням не погодилися. Але до цього акту негативно поставилися старші Гедиміновичі.

Результатом конфлікту стала відмова полоцького князя Андрія Ольгердовича визнавати зверхність свого молодшого брата Ягайла та виступ проти нього в союзі з лицарями Лівонського ордену. І хоч похід Ягайла на Полоцьк не увінчався успіхом, узимку 1377 р. Андрій разом із дружиною та синами втік у Полоцьк, де був прийнятий на княжіння, а згодом опинився в Москві. Через рік він уже брав участь в успішній для московського війська битві проти Золотої Орди на річці Вожі, а ще через рік разом із московськими ратниками прийшов на Сіверщину. Саме тоді на бік Москви перейшов і Дмитро-Корибут Ольгердович, котрий володів Чернігово-Сіверщиною. Визнавати владу Ягайла також відмовилися князь Волині Любарт та володарі Поділля — Коріатовичі.

Ягайло, бажаючи втримати владу у своїх руках та протистояти зростанню могутності Москви, після захоплення останньою Чернігово-Сіверщини спочатку уклав союз із правителем Золотої Орди Мамаєм, а згодом домовився про спільні дії з Тевтонським і Лівонським орденами. Звістка про це обурила Кейстута, і 1381 р. він оволодів Вільном та позбавив племінника влади. Втім, за допомогою німецьких лицарів Ягайлові незабаром удалося поновити свою владу. Більше того, він навіть зумів підступно захопити в полон Кейстута і згодом убити. Але це не зміцнило становища Ягайла. Вдалося вирватися на волю синові переможеного супротивника Вітовту Кейстутовичу, котрий одразу ж розпочав вербувати проти великого литовського князя тевтонських лицарів. А крім того, верховну владу Ягайла й надалі не визнавали ні Андрій Полоцький, ні Дмитро-Корибут Сіверський. Шукаючи виходу зі скрутного становища, Ягайло дедалі частіше почав звертати свій погляд на сусідні держави.

Спочатку його інтерес сфокусувався на Москві. Через свою матір Уляну, доньку тверського князя Олександра Михайловича, упродовж 1383—1384 рр. Ягайло налагодив стосунки з Дмитром Івановичем Донським, різко змінивши, таким чином, напрям своєї політики — від конфронтації з Москвою до співпраці з нею. Запорукою міцності альянсу мало стати одруження Ягайла з донькою куликовського переможця Софією. Крім того, великий князь литовський мав прийняти християнство за православним обрядом, а також охрестити своїх співвітчизників.

Значна частина оточення Ягайла загалом прихильно ставилась до ідеї зближення з Москвою, котра на той час демонструвала наміри розірвати із Золотою Ордою. Однак литовська еліта усвідомлювала й той факт, що такий розвиток політичних процесів призведе до ще більшого посилення в державі позицій православних русинів. Крім того, хрещення литовців за православним обрядом навряд чи змогло б вибити ідеологічні підстави з-під ніг німецьких лицарів-хрестоносців, які свій тиск на схід обґрунтовували саме прагненнями поширення християнства, але християнство східного обряду сприймали як єресь. Іще однією перешкодою на шляху віленсько-московського зближення дослідники називають і протидію Золотої Орди. Усе це, зрештою, і створило ту політичну комбінацію, за якої Ягайло віддав перевагу унійним проектам, спрямованим на захід, зокрема на Польщу. Потім вони матимуть далекосяжні історичні наслідки.

Інтерес литовського князя підживлювався і діями польського керівництва. Після смерті 1370 р. Казимира III Великого, котрий не залишив нащадків чоловічої статі й тим самим перервав династію П’ястів, стол після 12 років королювання представника угорської династії (який також не мав нащадків чоловічої статі) та ще кількох років внутрішніх чвар успадкувала малолітня онука Казимира III Ядвіга. Проте, згідно з традиціями Польського королівства, влада могла бути обійнята лише «по мечу», тобто королем. Королева ж могла лише царювати, не правлячи. Пошуки правителя мали допомогти й вирішенню важливих зовнішньополітичних завдань, що постали на той час перед Польщею. Насамперед потрібно було знайти надійного союзника для боротьби з німецькими лицарями. Крім того, нагальною видавалася й проблема денонсації обтяжливого союзу з Угорщиною.

Було вирішено запросити на володаря найбільш придатного для спільної боротьби з німецькими лицарями кандидата — великого князя литовського Ягайла Ольгердовича. І, зважаючи на становище як Польщі, так і великого литовського князя, проект одруження Ядвіги та Ягайла (а саме через їхній шлюб планувалося здійснити об’єднання зусиль двох держав) був вигідний обом сторонам.

Після нетривалих попередніх перемовин 14 серпня 1385 р. у Кревському замку (нині містечко Крево в Сморгонському районі в Білорусі) було підписано акт про об’єднання держав. Ягайло отримував запрошення на польський стол та одруження з Ядвігою. Натомість він брав на себе такі зобов’язання: прийняти християнство за римо-католицьким обрядом і привести до нього своїх ще не охрещених співвітчизників, власним коштом повернути втрачені Литвою та Польщею землі й, що найголовніше, «назавжди приєднати свої Литовські та Руські землі до Королівства Польського».

З правової точки зору Кревська унія 1385 р. означала інкорпорацію Литовсько-Руської держави до складу Польської Корони. Однак на практиці й після 1385 р. держава Гедиміновичів продовжувала існувати як окремий соціально-політичний організм. Цьому сприяла загалом негативна оцінка змісту унії з боку по-сепаратистському налаштованих литовських удільних князів та місцевих еліт.

На зламі 80—90-х рр. XIV ст. проти Кревської унії виступила знать Литви. А очолив опозиційні виступи двоюрідний брат Ягайла Вітовт — син убитого ним великого князя литовського Кейстута Гедиміновича.

Спочатку військове щастя було на боці короля Ягайла. Спроба Вітовта оволодіти литовською столицею взимку 1389/1390 р. завершилася поразкою, і він був змушений рятуватися втечею до німецьких лицарів у Пруссію. Аби отримати військову допомогу від Тевтонського ордену, Вітовт уклав договір, за яким обіцяв бути його васалом та передати лицарям Жемайтію. Будував удільний литовський князь і плани щодо отримання допомоги від московського князя Василія, за якого віддав свою доньку Софію.

Зібравшись всі сили, 1391 р. Вітовт за допомогою хрестоносців оволодів Гродном, через рік — Новогрудком та реально загрожував Вільну. Це змусило Ягайла шукати шляхи примирення зі своїм супротивником. Улітку 1392 р. між ними було досягнуто домовленості про відмову Вітовта від послуг німецьких лицарів та взамін цього повернення Вітовту всіх батьківських земель, а також проголошення його довічним правителем Литви та Русі під патронатом Ягайла.

Договір 1392 р. став важливим етапом на шляху ліквідації Кревських угод. Отримавши владу, Вітовт енергійно взявся за зміцнення державної влади у князівстві. Уже наступного року він, не задовольняючись більше званням намісника, проголосив себе повновладним великим князем литовським під номінальною зверхністю польського короля, і цим фактично розірвав унію 1385 р.

Вітовт усіляко намагався позбутися надмірної опіки польського короля. Він доволі активно заходився реалізовувати програму внутрішньої консолідації своєї держави, подолання сепаратистських настроїв удільних князів, що істотно зросли в умовах протидії кревським крокам Ягайла. Упродовж 1393—1395 рр. великий князь позбавив влади сина Любарта Гедиміновича Федора на Волині, а також Володимира Ольгердовича — в Київській землі, Дмитра-Корибута Ольгердовича — на Чернігово-Сіверщині та Федора Коріатовича — на Поділлі. Це стало першим етапом централізації Великого князівства, коли його регіональні князівські еліти почали втрачати статус спадкового територіального володаря і висуватися на позиції адміністративних посадовців. Оточенням Вітовта ставали висуванці із середовища боярства.

Великий князь литовський також знову уклав таємний договір із Тевтонським орденом, розраховуючи на його допомогу в боротьбі з польським королем. Щоправда, подальший розвиток подій зіпсували амбітні пани Вітовта. 1399 р. він замислив великий похід проти золотоординського хана Тимур-Кутлука, котрий позбавив влади союзника литовців Тохтамиша. Однак у вирішальній битві на річці Ворсклі в серпні 1399 р. Вітовт зазнав нищівної поразки й мусив рятувати своє життя втечею. На Ворсклі ж загинув цвіт війська Вітовта. Величезні втрати серед князівської верстви спричинили зміну поколінь правлячої верстви руських земель.

Після трагедії на Ворсклі князь був змушений піти на зміцнення союзу з польським королем. У січні 1401 р. було підписано акти нової унії, відповідно до яких Вітовт визнавався довічним правителем Великого князівства Литовського, але після його смерті підвладні йому території мали бути повернуті до складу Польщі, тобто передбачалося приведення до реалізації інкорпораційних постанов Кревської унії.

Проте зміцнення позицій і авторитету великого князя литовського, що мало місце після здобутої перемоги (значною мірою завдяки саме його успішним діям на чолі 40 хоругов війська) над німецькими лицарями в Грюнвальдській битві 1410 р., дало можливість домогтися перегляду постанов договору 1401 р. Згідно з постановою укладеної Городельської унії 1413 р., король Ягайло визнав право Литовського князівства і після смерті Вітовта зберігати свою політичну автономію. Єдине, що її обмежувало, то це вимога, аби під час виборів наступника великого литовського князя литовсько-руська знать обов’язково радилася з приводу його кандидатури з королем Ягайлом чи його наступником. Так само, і під час виборів польського короля обов’язковим було узгодження його кандидатури з великим князем литовським.

З метою зближення з Польщею заможні литовські роди були допущені до прийняття польських шляхетських гербів. За аналогією з польським устроєм на території Великого князівства Литовського створювалися воєводства та каштелянства. Щоправда, на той час було утворено лише два воєводства — Віленське і Троцьке. Згідно з 9-м артикулом Городельського акта, до новоутворених урядів воєводств і державної ради допускалися лише віряни римо-католицької церкви. Так само й привілеї на гарантоване розпорядження своїми отчинами, закріплене в актах 1413 р., поширювалося лише на землевласників католицького віросповідання. Таким чином, Городельська унія зміцнювала становище римо-католицької церкви у Великому князівстві Литовському як державної релігії та закладала основи для дискримінації православної частини його населення. У разі посилення такої політики це могло б підірвати єдність держави та спровокувати майбутні конфлікти.

Смерть князя Вітовта 1430 р. стала початком важливих політичних процесів у державі, що були визначальними в наступні десятиліття. Насамперед литовська та руська знать Великого князівства Литовського, нехтуючи попередніми унійними постановами з Польським королівством, без узгодження з королем як своїм верховним сувереном на з’їзді у Вільні одностайно обрала наступником Вітовта князя Свидригайла, наймолодшого сина великого князя Ольгерда Гедиміновича та його другої дружини, княгині Уляни Тверської.

Обранню на великокнязівський стол у житті Свидригайла передувала низка авантюр, переслідувань з боку свого суперника, князя Вітовта, втеч за кордон, довготривалих ув’язнень і короткочасних порозумінь з опонентами. Аби нейтралізувати підривну діяльність Свидригайла при дворах імператора Священної Римської імперії та угорського короля, спрямовану на пошук союзників у боротьбі з Ягайлом і Вітовтом, останні 1420 р. запропонували опонентові стати удільним князем на Сіверщині. Саме тут десять років по тому й застала його звістка про смерть Вітовта.

Щойно посівши великокнязівський стіл, Свидригайлу довелось одразу ж вступити у збройний конфлікт зі старшим братом — польським королем Ягайлом. Його причиною стала спроба Ягайла влітку 1431 р. підпорядкувати собі землі західного Поділля, яке стало полем польсько-литовського суперництва. У відповідь великий князь віддав наказ про блокування короля Ягайла у Вільні. Улітку наступного року король повів війська на Волинь. Протримавши Свидригайла під Луцьком у п’ятитижневій облозі, Ягайло так і не зумів оволодіти містом і був змушений запропонувати компромісний варіант вирішення питання — перемир’я та накладення мораторію на вирішення територіальної суперечки за Західне Поділля.

Зі значними проблемами довелося зіткнутися Свидригайлові й усередині Литви, у стосунках із литовською знаттю. Тут проблема крилася в тому, що князь ще в роки правління Вітовта зажив слави послідовного супротивника його централізаторської політики, опертої на піднесення позицій литовської католицької знаті. Така лінія поведінки Свидригайла, зрозуміло, принесла йому шану та підтримку православного населення українських і білоруських земель, попри те, що сам князь був охрещений за католицьким обрядом. Ставши великим князем, Свидригайло свідомо порушував один з артикулів Городельської унії щодо виняткового права римо-католиків посідати вищі державні посади та воєводські уряди, натомість оточуючи себе прибічниками-русинами. Такими діями він дуже швидко налаштував проти себе литовську знать, у середовищі якої визрів задум насильницького відсторонення Свидригайла від влади.

1432 р. змовники вчинили напад на резиденцію Свидригайла в Ошмянах. І хоч князеві вдалося врятувати власне життя втечею до Полоцька, влада в державі перейшла до його суперника — князя Сигізмунда Кейстутовича, молодшого брата князя Вітовта.

Владу Сигізмунда визнало населення Вільна, Троків, Ковна, Городні, силою було підпорядковане Берестя. А от українські терени, а також Вітебська та Смоленська землі залишилися вірними Свидригайлові. У князівстві розпочалася внутрішня війна.

Головною опорою князя Свидригайла в цій війні були переважно представники православних князівських родин та вояків Волині, Київщини й Чернігово-Сіверщини. Князь Сигізмунд опирався насамперед на середню литовську знать, охрещену за католицьким обрядом.

Війна зі змінним успіхом точилася упродовж 1432—1433 рр., аж поки 1434 р. Сигізмунд не здобув важливу політичну перемогу: проголосивши Єдлінським привілеєм зрівняння в правах православних русинів і католиків-литовців, він тим самим знеохотив багатьох прибічників Свидригайла до продовження боротьби. Особливо помітною була втрата Свидригайлом підтримки на білоруських землях.

Швидко втрачаючи позиції, Свидригайло вирішив дати своїм супротивникам генеральний бій. Але в битві, що відбулася 1 вересня 1435 р. біля Вількомира, щастя було на боці його опонента. У битві полягло чимало війська Свидригайла, в тому числі загинуло 13 руських князів, а ще 42 потрапили в полон.

Після цієї поразки союзники Свидригайла, німецькі лицарі, відступили від нього та визнали володарем Литви Сигізмунда Кейстутовича. Князь Свидригайло мусив шукати порятунку спочатку в Полоцьку, а згодом у Вітебську та Києві. Утім, кипуча енергія князя дала йому змогу, опираючись лише на вояків Чернігово-Сіверщини, здійснити успішний похід на Поділля, а відтак утвердитися на Волині, куди його закликала місцева знать.

Черговий стрімкий перелом у житті Свидригайла настав 1440 р., коли від рук змовників у замку в Троках загинув Сигізмунд Кейстутович. Після його смерті надії на посідання трону, крім Свидригайла, мав син загиблого Михалко, а також тодішній польський король Владислав Ягайлович Варненчик, син Ягайла та Ядвіги. Але рада панів Литовського князівства обрала великим князем литовським, навіть без узгодження з польським королем як своїм сувереном, його молодшого брата — неповнолітнього Казимира Ягайловича (Ягеллончика).

Прихід до влади Казимира Ягеллончика та осіб, що стояли за неповнолітнім правителем, знаменувався поступовим внутрішнім замиренням Великого князівства Литовського. Після довгих років конфліктів і громадянської війни в державі настав час стабілізації та зміцнення великокнязівської влади. Цьому багато в чому сприяла політика нового володаря щодо гарантування самоврядування окремим частинам князівства — на той момент це було вдалішим кроком, аніж повторення централізаційних заходів Вітовта. Так, привілеї на збереження місцевих традицій і гарантування автономії було відправлено до Смоленська та в Жамойтію. Правління Київською землею було повернуто князеві Олелькові, молодшому сину Володимира Ольгердовича, у якого її відібрав ще Вітовт. Тоді ж було віднайдено соломонове рішення й щодо замирення з непоступливим Свидригайлом. За ним було визнано номінальний довічний титул великого князя, щоправда, фактична влада поширювалась лише на Луцький уділ у Волинській землі. Сам цей уділ проіснував до смерті Свидригайла 1452 р.

Важливою передумовою консолідації вищих суспільних груп стало видання 1447 р. привілею, який гарантував права нобілітету князям, панам і дрібному боярству, незалежно від їхнього віросповідання. За цим привілеєм знать отримувала гарантії недоторканності від арешту та ув’язнення без вироку суду, невідчуженості спадкових земель, права вільного виїзду за кордон, патримоніальної судової юрисдикції над селянами і міщанами, котрі мешкали в їх володіннях, тощо.

За своїм значенням привілей Казимира Ягеллончика 1447 р. дослідники порівнюють із Кошицьким привілеєм польської шляхти 1374 р., який поклав початок становленню шляхетської демократії та парламентаризму в Польській Короні.

Самостійне, не узгоджене з польським королем обрання великого князя литовського влітку 1440 р. фактично перекреслювало персональну унію з Короною Польською. З цього часу дві держави існують як абсолютно автономні один від одного політичні організми. Але 1444 р. сталася подія, яка знову зробила актуальною проблему польсько-литовської унії. Цього року в битві під Варною проти османців безвісти зник тодішній польський король, старший брат Казимира Ягеллончика Владислав. На перші пропозиції поляків щодо обіймання молодшим із Ягеллонів королівського трону в Кракові литовська рада панів відповіла відмовою. Проте 1447 р. компроміс було знайдено в тому, що проголошення Казимира польським королем мало відбутися на умовах персональної унії, без інкорпорації чи підпорядкування Великого князівства Литовського Короні Польській.

Згодом, у 1448 і 1451 рр., поляки наполягали на відновленні чинності правових норм Кревського акту, але це наражалося на рішучий опір литовсько-руських панів.

Тим часом на Волині, де правив проголошений 1440 р. довічно номінальним великим князем литовським Свидригайло, спостерігаються процеси автономізації суспільного життя. Волинській знаті вдається закласти досить міцне підґрунтя місцевого політичного регіоналізму, щоб забезпечити його збереження попри всі несприятливі умови в наступні десятиліття і навіть століття. Колорит місцевого життя визначався передусім наявністю тут великих княжих землеволодінь, що були, по суті, екстериторіальні, тобто виступали своєрідними державами в державі. Такими «мікродержавами» в XV ст. були княжі володіння Острозьких, Вишневецьких, Збаразьких, Сангушків, Чорторийських, Корецьких, Четвертинських.

Смерть лідера руських автономістів 10 лютого 1452 р. була використана для ліквідації удільного статусу Волинського князівства. Не набагато тривалішою виявилась й історія відновленого Казимиром Ягеллончиком удільного Київського князівства, яке 1440 р. було передане нащадкам Володимира Ольгердовича як отчина. Упродовж наступних тридцяти років перебування на Київському столі спочатку Олелька, а з 1455 р. його сина Семена стало останніми десятиліттями князівської слави «матері городів руських». У роки княжіння Олелька та Семена було чимало зроблено для зміцнення обороноздатності Київського князівства, передовсім його захисту від набігів зі степу. За наказом князів було укріплено порубіжні замки: Брацлав, Канів, Черкаси, Звенигород, а також Любеч та Остер. Навколишні землі було заселено княжими воїнами-слугами, набраними як з-поміж місцевого, так і прийшлого населення — тюрків, литовців, німців, волохів та ін. Історики припускають, що саме в середині та в другій половині XV ст. усталився й порядок організації так званих польових сторож, тобто регулярне чергування озброєних боярських загонів на прикордонні, особливо в місцях найбільш імовірного татарського вторгнення.

Спираючись на місцеву знать, що здебільшого ще служила Володимирові Ольгердовичу, вже в роки князювання Олелька Володимировича вдалося успішно розбудувати військову, адміністративну, судову і фіскальну владу та досягти значної автономії від центральних віленських владних структур. Ще більш довершеного вигляду ця модель набула в роки князювання його сина Семена Олельковича, котрого молдовська хроніка під 1463 р. вшановувала титулом «царя київського».

Зміцнення позицій Олельковичів у Наддніпрянщині дало їм змогу дедалі гучніше заявляти про свої політичні претензії в межах усього Великого князівства Литовського. Переконливим виявом цієї тенденції є висування Семеном Олельковичем своєї кандидатури на стол великого князя литовського у 1456 та 1461 рр.

Проте смерть Семена Олельковича 1470 р. не лише завадила реалізувати владні політичні амбіції, а й ознаменувала кінець автономії удільного Київського князівства. Логіка політичного розвитку Великого князівства Литовського, скерованого на його централізацію, робила недоречним збереження цього політико-державного рудимента удільної системи. А тому після смерті Семена Олельковича, попри те що були законні претенденти на успадкування отчини, центральний уряд, який прагнув будь-що обернути Київщину на звичайну провінцію, відмовився залишати владу в руках нащадків Олельковича та призначив намісником до Києва Мартина Гаштольда.

1471 р. намісник великого литовського князя силою почав правити Києвом, і цей момент завершив князівську історію столичного міста та його землі.