Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

«Велика зам’ятня» в Орді

У 1359—1380 рр. Золоту Орду вразила затяжна політична криза, відома в джерелах як «Велика зам’ятня», сучасною мовою — «Велике замішання». Спочатку вона виглядала як придворна інтрига, на які так багата була історія Джучидів і в попередні роки. Проте поступово криза вийшла за межі палаців і столиці та поширилася на всю державу у вигляді кривавих усобиць. У зовнішньополітичному напрямі «Велика зам’ятня» призвела до втрати Золотою Ордою цілої низки областей, передусім на заході.

Після загибелі Бердибека хани змінювалися на столі Джучидів з калейдоскопічною швидкістю. Спочатку трон посів Кулпа. Проте доволі швидко проти нього зчинився заколот, очолений вдовою Джанібека Тайдулою. Вона зробила ставку на Хізра. Але потім змінила плани, і на противагу Кулпі було висунуто кандидатуру Навруза. Той хутко захопив Кулпу з дітьми і вбив у січні 1360 р. Ставши ханом, Навруз одружився з Тайдулою, що мало символізувати примирення різних палацових угруповань. Але маховик протистояння в середовищі Джучидів важко було зупинити. Хізр домовився з частиною сарайської аристократії і в травні-червні 1360 р. підступив з військом до міста. Під Сараєм відбулася битва між протиборчими сторонами, у якій перемога дісталася Хізру, який і став ханом. Що стосується Навруза, то він загинув; було страчено й Тайдулу. Зацарювання Хізра було неординарною подією, бо той походив із нащадків Шибана, рід якого правив у Кок-Орді — на сході. Таким чином, якщо раніше представники правого крила керували Ордовичами і Шибанідами, то тепер ситуація повернулася на сто вісімдесят градусів. Хізр і не підозрював, що своєю перемогою відкрив браму до столу для інших вихідців із Кок-Орди. Тукатимурович Ордумелик у серпні 1361 р. убив Хізра й захопив стол. Однак уже у вересні того ж року Ордумелик гине від рук Тимур-Ходжі й Мюрида, — брата й сина небіжчика Хізра.

Отже, Сарай перетворився на «перехідний прапор» східної кок-ординської аристократії. Це не могло не викликати невдоволення західних ак-ординських емірів. Адже за нової розстановки сил виникла реальна загроза втрати влади, оскільки нові правителі зі східних теренів Золотої Орди приводили з собою своїх емірів. Починається втеча зі столиці на захід за Волгу «старого» нобілітету держави. «Найвагомішим» таким утікачем став родич Бердибека Мамай. Він забрав частину двору включно з царицями й поїхав із Сарая до своїх родових володінь, що розташовувалися неподалік сучасного Запоріжжя. Імовірно, частина державної скарбниці теж дісталася Мамаю. Незабаром ак-ординська аристократія висунула свого претендента на стол — Кельдибека. Доволі швидко він оволодів більшістю улусів на захід від Волги та майже всім крилом Мувала. Його монети карбувалися в Сараї, Мокші й Азові. Ареал же їхніх знахідок на сьогодні охоплює землі від Волги до Дністра.

Слабка джерельна база не дає поки що можливості з’ясувати роль Мамая у виступі Кельдибека. З одного боку, Мамай за Бердибека очолював крило Мувала і, як беклярбек, відповідно, збройні сили держави. Проте немає інформації, чи зберіг він ці посади за наступних ханів. Але точно відомо, що Мамай був гургеном — родичем хана Бердибека, тримав при собі частину ханського двору і скарбниці. Отже, вплив еміра мав бути вельми значним. Тим паче, що за попередні півстоліття, багато в чому завдяки реформам Узбека, влада і вплив емірів фактично перевершували можливості Чингізидів.

На сьогодні в історіографії все ж підтримується думка, що Кельдибек був креатурою Мамая, хоча останній і не виставляв поки що своєї влади напоказ. Головним же у виступі Кельдибека був той факт, що саме з його появою Золота Орда, зберігаючи формально всі атрибути єдиної держави, фактично розкололася на дві частини.

Основні суперники, Кельдибек і Мюрид, будучи розділеними Волгою, усю весну 1362 р. готувалися до рішучого зіткнення за Сарай. Улітку, в червні-липні, на берегах Волги розігрувалася майбутня доля держави. Після запеклої битви Кельдибека було розгромлено, а його військо зазнало великих втрат і розбіглося степом.

Але Мюриду не вдалося поширити свою владу далі, аніж він володів перед битвою. Саме тепер еміри виступають у новій ролі самостійних правителів окремих областей держави. Фактично вони стають схожими на удільних руських князів. Ібн Халдун так характеризує цю ситуацію: «Коли Бердибек помер і [верховної] влади не стало, ці [еміри] правили самостійно в провінціях». Джерела повідомляють нам про Булат-Теміра в Булгарі на Волзі, в Мордовії — Тогая, у цьому ж регіоні згадуються володіння Секіз-бея та Уруз Бути Бездєзького. На південному Подніпров’ї та в степовому Криму закріпився Мамай. На захід від Південного Бугу розкинулися володіння емірів Ногаєвого улусу. Вочевидь, таких володінь було більше, ніж згадано. Згідно з Ібн Халдуном, кілька емірів поділили округу Сарая і правили самостійно: Хаджичеркес в Астрахані, в інших місцях — Урусхан та Айбекхан.

Як бачимо, найбільшої самостійності набули саме володіння зі значною кількістю, якщо не перевагою, саме осілого населення. Більше того, деякі з них охоплювали територію раніше існуючих князівств (Мордовія) і царств (Булгарія). І це не дивно, бо саме на їх основі колись виникли ординські улуси. Крім того, нижча й середня ланки нобілітету старих часів, не кажучи вже про пересічне населення, залишилися незмінними.

Величезну роль відігравав економічний чинник. Адже відкритий степ не давав можливості протриматися у ньому в буремні роки окремим самостійним князям. Там дійсно важко було закріпитися та утриматися. Яскравим прикладом є історія з Тогаєм. Цей емір спочатку спробував закріпитися в містечку Бездєж, що лежало в степах неподалік Волги. Він навіть почав будувати укріплення навколо своєї ставки, проте, не закінчивши фортифікаційних зусиль, відступив до Мордовії. І якщо вже навіть степові еміри наважилися на «самостійне» життя, то тим паче до цього мали хист правителі осілих регіонів. Причому чималі ресурси останніх давали можливість їхнім правителям поступово кидати виклик сусіднім степовим емірам. Відсутність же легітимної ханської влади знімала з правителів тої чи іншої області всяку відповідальність щодо сусідів.

Наприклад, 1365 р. уже згадуваний Тогай здійснив напад на Рязанщину. Спочатку йому вдалося пограбувати князівство і навіть захопити місто Переяславль. Але вже на зворотному шляху рязанська дружина розгромила еміра. Причому Тогай був змушений залишити цей улус (князівство). Політичний розкол поглибився і кліматичною кризою, а за нею й економічною. Улітку 1361 р. в Золотій Орді сталася посуха, а взимку вдарили великі морози. У результаті в степу стався «голод великий». Ситуація ще ускладнювалася й епідемією, швидше за все, чуми, що пронеслася того ж року «в Орді, так по ряду і пішов і по руським містам в Новосипі, і в Коршеві, і в Брянську, і по іншим містам, і на Коломні». Не виключено, що однією з причин голоду було порушення притоку товарів з осілих областей. Адже, якщо степові еміри спромоглися на створення власних незалежних князівств, то аналогічні осілі області мали до цього більше можливостей.

Отже, у західній частині Золотої Орди була відсутня легітимна ханська влада. Особливе значення це мало для осілих улусів: Київського і Чернігово-Сіверських князівств. Уже згадувалося про особливості територіально-адміністративного устрою Улусу Джучи. Відповідно, з часів Менгу-Тимура, який після відокремлення від Монгольської імперії, узяв на себе повноваження каана, всі осілі області, що на заході (руські, аланські, черкеські, болгарські та інші князівства), на сході (Хорезм), перейшли під владу саме столиці — Сарая. Ні Кок-Орда (схід), ні крило Мувала (захід) не урядували цими землями. Єдиним винятком були часи Ногая. Проте Менгу-Тимур, аби зняти напруження серед Джучидів і по можливості задовольнити завеликі апетити роду, віддав частину цих земель в управління родичів, але без вилучення зі свого крила (мається на увазі крило Бату).

У ті часи на території України Київ і Кафа були віддані Тука-Тимуру, а грошовитий Судак узагалі розділений на чотири частки серед членів сім’ї: Батуїдів, Муваловичів, Ордовичів і Шибанідів. Узбек цю ситуацію змінив: усі адміністративні посади були віддані емірам, а Чингізиди були усунуті від управління країною. Тому в Києві знову з’являється князь із Рюриковичів, а в крилі Мувала було поставлено місцевого можновладця Мамая. І вплив хана на осілі області був настільки потужним, що князю Василію Брянському 1356 р. достатньо було отримати ярлик від Джанібека, аби Ольгерд відступив зі своїми претензіями.

Тепер же такої сили і влади не існувало. Це одразу позначилося на ситуації в осілих улусах, як на півдні, так і на півночі України. 1362 р. маємо звістку про початок будівництва кам’яної фортеці у Мангупі. Отже, місцеве населення почувалося доволі спокійно і самостійно щодо ординців. Те саме стосується й інших прибережних теренів Криму. Вірменський хроніст відносить тут спроби відновлення татарської влади до 1365 р. Хоча остаточне повернення Орди тут мало місце лише 1375 р. Того ж 1362 р. сталося повстання і в Білгороді на Дністрі. Подібні усобиці в середині областей відбувалися і в Чернігово-Сіверщині: «сотворишася мятежи и тягота по всеи земли». Відповідно, у великого литовського князя Ольгерда розв’язалися руки для наступу на українські землі.

Проте повернімося до Мамая, який одразу після поразки Кельдибека намагається відновити єдину владу над втраченими областями. Оскільки Мамай не міг бути ханом, бо не належав до роду Чингізхана, то він проголошує ханом Абдуллаха — вочевидь, одного з нащадків Узбека. Улітку (можливо, у серпні) 1362 р. Мамай і Абдуллах рушили в напрямку Сарая. Щоправда, цей рух являв собою поступовий процес: кожен емір, володіння якого лежали на цьому шляху, визнавав себе підданим Абдуллаха. Так, повільно просуваючись на схід, Мамай уже восени захопив Азов і степи між Доном і Волгою. На кінець осені Мамай мав достатньо сил, аби розпочати відкриту боротьбу за Сарай. Між ним і Мюридом відбулася битва, в якій перемога дісталася Мамаю і він захопив Сарай.

Проте закріпитися надовго в столиці Мамай не зміг. Тому Мамай був змушений відступити на Правобережжя Волги. Втім, і тут він не наважився створити свою столицю чи осередок і врешті повернувся на Дніпро. Емір заснував свою нову столицю під назвою Орда[1]. Однією з причин його відступу з Поволжя стала опозиція в середині крила Мувала. Проти цього еміра виступив інший емір Кутлуг-Тимур, і Мамаю довелося витрачати сили на придушення цього заколоту. Таке загалом успішне підпорядкування улусів у степу могло бути спричиненим не лише особистими якостями Мамая. Останні, звісно, вражають, бо в одній із мусульманських хронік він характеризується так: «войовничий, дає підтримку, помічник, чимало піклується, урядник, нойон...слава ісламу та мусульман... Симпатик воїтелів і борців, вождь ратей... меч володаря правовірних». Однак він мав і достатній фінансовий ресурс. Тим паче, що Мамай почав карбувати і власну монету. Також він зміг забезпечити надходження з інших джерел, якими могли бути лише осілі регіони. Так, Мамай уклав торгову угоду з венеціанцями, згідно з якою було зменшено мито з п’яти відсотків до чотирьох. У подальшому Азов, де розташовувалась колонія республіки Святого Марка, був залишений на кондомініумі — подвійному управлінні італійців і татар. Іншим джерелом надходження срібла мали бути українські князівства, щойно зайняті Великим князівством Литовським.

У науковій історіографії існує припущення про існування союзу між Ольгердом і Мамаєм. Висувається також гіпотеза щодо видачі Мамаєм від імені Абдуллаха ярлика Великому князівству Литовському, за яким Золота Орда формально віддавала Поділля, Київщину і Чернігово-Сіверщину Литовській державі. Але справа, швидше за все, в тому, що під час літньо-осіннього походу Мамая в нього просто не лишалося сил для захисту українських князівств. За таких умов єдиним можливим способом зберегти їх хоча б частково в економічній системі Орди було встановлення над ними кондомініуму — за прикладом Азова.

Додатковими доказами щодо підтвердження вищезазначених історіографічних теорій можуть слугувати такі два факти. По-перше, джерела мовчать про якісь повстання в князівствах проти нової литовської влади. Отже, в очах населення Гедиміновичі виступали законними правителями. А це за часів середньовіччя, коли легітимізація і сакральність верховної влади відігравали далеко не останню роль, було доволі красномовним фактом.

По-друге, Мамай розгорнув велику будівельну політику. У Криму він обносить стінами Солхат. На Дніпрі, як уже згадувалося, будує місто Орда. Є ймовірність, що й на місці сучасного Кременчука за часів Мамая була збудована фортеця. Це вже не кажучи про чимало інших ординських степових міст. Проте в самій Орді Мамай не мав ресурсів для такого будівництва. Так, для створення Солхатських укріплень Мамай позичив гроші в генуезької Кафи. До того ж він підбив під свою владу вісімнадцять поселень під Судаком, населення яких спеціалізувалася на будівництві. Але це в Криму; що ж до Дніпровського регіону, то тут ресурси могли надати лише українські князівства.

Ще одним питанням, вагомим перед очікуваним походом Ольгерда на Подніпров’я, є статус Поділля. У Золотій Орді колись існував улус Курумиші. Він охоплював як степ між Південним Бугом і Дніпром, так і північні терени, заселені українцями — колишніми болохівцями. Після походу Джанібека 1352 р. улус занепадає. В одному листі польський король Казимир III вихвалявся, що купив допомогу сімох татарських князів. Тут могло йтися передусім про сусідніх подільських емірів. Отже, улус Курумиші, як і сусідній Ногая, хоч і зберіг свою цілісність як область, проте втратив власну керівну родину і був розпорошений між феодалами.

На 1362 р. Улус Курумиші взагалі перебував під владою сусідніх Ногаєвих емірів, які лише присилали баскаків по данину. Коли і як це сталося — чи до «Великої зам’ятні», чи вже за неї, — невідомо. Втім, є всі підстави говорити про те, що Мамай і місцеві еміри перебували в конфлікті. Відповідно, Мамаю під час його походу на схід було потрібно, щоб його тил був убезпечений. І, як це не парадоксально, саме Литва і стала цим західним щитом для еміра.

Сині Води: битва 1362 р.

Отже, 1362 р. шлях для Ольгерда на українські придніпровські князівства був відкритим. Тут слід згадати одну особливість експансіоністської політики Гедиміновичів. Розширення Великого князівства Литовського відбувалося не стільки через захоплення окремих міст чи округ, скільки через вокняжіння в конкретних князівствах. Так, наприклад, було приєднано Волинське (Любартом) і Вітебське (Ольгердом) князівства. Відповідно, і на українських теренах мала бути така сама картина. Рогозький літописець, найстаріше і найнадійніше джерело в питанні приєднання до Великого князівства Литовського українських земель, з цього приводу пише коротко: «Того же лета (1362) Литва взяла Коршев и сотворишася мятежи и тягота по всеи земли. Тое же осени Ольгерд Синю воду и Белобережие повоевал». Незважаючи на всю лаконічність повідомлення, воно все ж таки дає можливість визначити напрям походів Ольгерда та їх хронологію.

Отже, першого удару Ольгерд завдав по Чернігово-Сіверщині. Якщо вже за життя брянського князя Василія литовський правитель спромігся опанувати її частину, то тепер це було зробити значно легше. Що ж до Коршева, то це місто є кордоном Чернігове-Сіверської землі та кочових улусів царського домену. Тому, говорячи про це місто, літописець позначав межу просування литовської влади. Те, що в джерелах фігурує не власне Ольгерд, а «Литва», не випадково. Вочевидь, військом керували його діти, які згодом і стали місцевими князями: Дмитро-Корибут, Лунгвеній тощо. Тож цей похід передусім здійснювався домом Ольгердовичів.

Наступним, а може, й одночасним етапом стало приєднання Києва. Згідно з Густинським літописом, князівство було «взяте під Федором». Дуже ймовірно, що між Ольгердом і київським князем (можливо, Федором) було досягнуто союзної угоди щодо переходу князівства з-під влади однієї сили — Орди, під владу іншої — Литви. Те, що джерела мовчать про такий важливий момент, як перехід Києва під нову юрисдикцію, вказує, що цей процес обійшовся без серйозних конфліктів. Таким чином, на кінець літа 1362 р. Київське князівство вже було повністю під владою Ольгерда.

Восени, швидше за все у вересні, військо Великого князівства Литовського рушило на улус Курумиші. Що є цікавим у повідомленні літопису, то це перелік «повойованих» пунктів. Вони фактично окреслюють кордон улусу, а отже, він був приєднаний цілком. Найбільш докладний опис походу міститься у М. Стрийковського[2]. Згідно з ним, Ольгерд «вирушив у похід в Дикі Поля проти татар. З ним вирушили також чотири його племінники, сини новогрудського князя Коріата, княжичі Олександр, Костянтин, Юрій та Федір. І коли вони, минувши Канів і Черкаси, дійшли до урочища Сині Води, то побачили в полі велику татарську орду з трьома царками, поділену на три загони. Один загін вів султан Кутлубах, другий очолював Качибей-Керей, а третім командував султан Дімейтер». «Султани», як їх визначає Стрийковський, намагаючись звеличити сенс перемоги, були насправді емірами улусу Ногая. Дуже ймовірно, що вони були темниками. Володіння Дімейтера[3] розкинулися між Дністром і Серетом. Столицею тьми було місто, відоме на сьогодні як городище «Старий Орхей» на річці Реут. Область Кутлубухі обіймала Буджацький степ між Дністром і Дунаєм. Можливо, столицею цієї тьми була колишня ставка Ногая Ісакча. Що ж до улусу Качибея, то він окреслювався річками Південний Буг, Кодима, Дністер і чорноморським узбережжям. Столицею області було місто Хаджибей, на місці сучасної Одеси.

Причиною, з якої еміри виступили назустріч Ольгерду, було бажання не допустити падіння Торговиці — великого міста, можливо, навіть столиці улусу.

Щодо опису битви, то маємо два варіанти. Перший, що належить до початку XV ст., короткий і походить із німецьких хронік, кожна з яких майже повторює одна одну. І другий, більш розгорнутий, проте значно пізнішого написання зі згаданої хроніки М. Стрийковського. Так, у німецькій хроніці Йоганна Пошильге читаємо: «Того ж року була велика війна в багатьох країнах: особливо билися руські з татарами біля Синьої Води, і з обох сторін було вбито близько 40 тисяч людей. Однак руські утримали поле. І, коли вони поверталися з бою, вони зіткнулися з литовцями, яких татари покликали туди на допомогу, і вбили руських дуже багато, і взяли в них велику здобич, яку ті взяли в татар». Стрийковський змальовує подію по-своєму: «Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх у шість вигнутих загонів, по-різному їх з боків та на чоло розсадивши, так щоб татари, як задумали, не могли їх оточити у звичайних сутичках та заподіяти шкоди стрілами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків, зробили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильне її шикування та швидке маневрування. А литва з русинами враз із шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, з самострілів зі стрілами наскочили з боків і довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску Литви, татари почали мішатися та, перелякані, тікати в розлогі поля. На побоїщі залишилися вбиті три їхні царки: Кутлубах, Качибей (від імені якого назване Качибейським солоне озеро в Диких Полях по дорозі, як іти до Очакова) і султан Дімейтер, та разом із ними дуже багато мурз й уланів. Також скрізь на полях і в ріках лежало повно татарських трупів. Потім, після цієї звитяги, литва й русини забрали кілька десятків стад коней та верблюдів і багато кошів або обозів, в котрих татари, кочуючи, звикли возити з собою усе майно».

Як бачимо, в обох варіантах є спільним той факт, що татари намагалися прорвати бойові порядки супротивника, а той, у свою чергу, зміг утримати фронт. Що ж до відмінностей, то, на жаль, маємо справу не з описами учасників події. Для німецьких хроністів це була одна з чуток, що прийшла з далекої України. Стрийковський же намагався прославити силу литовської зброї та її першість у приєднанні Поділля. Наприклад, яскраво описаний факт загибелі татарських ватажків є звичайною вигадкою. Усі три еміри зустрічаються в джерелах і далі — до кінця 80-х рр. XIV ст.

Захоплений Ольгердом улус на правах удільного князівства увійшов до складу Великого князівства Литовського. Правителями князівства стали племінники Ольгерда, брати Коріатовичі. Саме з ними буде пов’язане тридцятирічне існування Подільського князівства.

Врешті протягом двох кампаній одного року Ольгерду вдалося приєднати до Великого князівства Литовського величезний масив українських земель. Причому цим приєднанням литовський правитель здобув Київ (духовний центр Русі) і вихід до Чорного моря з його трансконтинентальними торговими шляхами. Для історії українських земель 1362 рік важливий тим, що ознаменував закінчення 123-річного періоду золотоординського панування. Для Золотої Орди втрата трьох економічно розвинених областей мала в майбутньому негативні наслідки. Крім того, Подільське князівство фактично розрізало крило Мувала на дві частини: улус Ногая і Мамаєву Орду.

Отже, ми побачили, що 1362 р. на території сучасної України відбулося два паралельних політичні процеси: керовані Мамаєм (з відновленням влади над степовими улусами в межиріччі Дніпра та Волги) і Ольгердом (спрямовані на захоплення трьох західних золотоординських областей). Унаслідок цих подій політична карта України істотно змінила свій вигляд. Велике князівство Литовське оволоділо Київщиною, Чернігово-Сіверщиною і Поділлям. Золота Орда, підконтрольна Мамаю, володіла Лівобережною Україною (три тумени: Переяславський-Манкерман, Самаро-Орельський і Солхатський-Кримський). Прибрежний південний Крим перебував у руках генуезців, а в гірській його частині існувало князівство Феодоро зі столицею в Мангупі.

Терени західніше Південного Буга й Кодими і далі до Дунаю, залишалися у складі улусу Ногая. Хоч місцеві еміри і втратили Поділля, проте свої володіння зберегли.

Міста в гирлі Дунаю — Кілія і Лікостомо (сучасне Білково) — як і частина Білгорода на Дністрі (Монкастро), належали генуезцям. Хоча 1362 рік і дав згадані політичні потрясіння, проте навряд самі сучасники сприймали ситуацію як остаточне розв’язання суперечок за український степовий кордон.

Однією з причин, чому джерела мовчать про суттєві політичні зміни після потужного збройного конфлікту, може бути той факт, що для людей тієї епохи усобиця і слабкість Золотої Орди сприймалися лише як тимчасове явище. Вони очікували, що незабаром усі негаразди закінчаться, міць держави відновиться і тоді тим сусідам, що зазіхнули на її терени, буде непереливки. Урешті-решт саме так і сталося на початку XIV ст. Адже тоді два десятки років держава Джучидів перебувала в політичній кризі. І сусіди тоді спромоглися забрати собі частину земель. Але ж ми пам’ятаємо, чим все це скінчилося для ворогів Золотої Орди!

Саме тому на перших монетах князя Володимира Київського продовжують карбувати арабську в’язь, а в Подільському князівстві залишається податок на сплату данини в Орду. Проте деструктивні процеси, запущені в улусі Джучи, виявилися більш затяжними й потужними, ніж раніше. Минали роки, десятиліття, а могутність держави не відновлювалася. Більше того, ординські осередки влади продовжували й далі втрачати свої землі.

Ногаєві еміри не встигли оговтатися від синьоводської поразки, як зіткнулися з новою небезпекою. Подібно до литовців, з півночі посунули молдавани. Протягом 1363—1365 рр. Їхній господар Богдан І відтіснив татар за річку Серет на заході й Бик на півдні. Було втрачено одне з найбільших міст — Старий Орхей. Найгіршим же було те, що ординці після втрати Поділля і Молдавії залишилися без постачання необхідної для життя сировини (лісу, збіжжя, окремих видів м’яса, тканин, заліза та срібла) з осілих північних регіонів. Слабкістю цих емірів скористався Мамай, який змусив їх визнати себе його васалами, що відбилося в монетному карбуванні.

Мамай, забезпечивши собі спокій з боку Литви, усі сили витрачав на боротьбу за Сарай. Емір кілька разів захоплював столицю. Це відбувалося 1363,1368 і 1372 р., але щоразу утримати її за собою надовго не вдавалося. Після 1372 р. влада Мамая більше не поширюється за Волгу. Інша справа, що саме в ці роки Мамаю вдається перебрати на себе владні повноваження та престиж попередників. Адже саме в Мамаєвій столиці на нижньому Дніпрі та його ханах російські, кримські й північнокавказькі князівства вбачали золотоординську владу. Саме до нього їхали по ярлики, і саме йому надходила звідти данина. Таким чином, нижнє Подніпров’я з Ордою на півтора десятка років перетворюється на центр політичного життя улусів Золотої Орди на захід від Волги. Фактично Мамаю вдалося досягнути того, за що певною мірою боровся Ногай. Крило Мувала набуло значення окремого політичного суб’єкта. Інша річ, що сталося це не через протиставлення себе Золотій Орді, а навпаки — через уособлення себе-нею. Джерела мовчать про якісь серйозні військові конфлікти в крилі Мувала. Мамай, уникаючи конфліктів на півночі з Литвою і на півдні з Генуєю, усі сили зосередив на сході. Поступово йому вдалося взяти під контроль Мордовію і Булгар, а також Північний Кавказ.

Генуезці в цей час остаточно вигнали з Криму венеціанців, забравши в них 1365 р. Судак з округою. Чернігово-Сіверські, Київське і Подільське князівства перетворилися на добре укріплені удільні держави з цілою мережею фортифікованих міст і замків, із власними військами. Одним із проявів загалом спокійної ситуації в цьому регіоні є те, що подільські, київські та чернігово-сіверські полки активно використовувалися в війнах Ольгерда далеко від своїх країв — проти Московського князівства і Тевтонського ордену. Наприклад, 1367 р. князь Володимир Київський із вояками перебував аж на прусському кордоні. Більше того, Ольгерд залучає для своїх війн і самих татар. 1370 р. вони брали участь у кривавій битві під Рудовозом між Великим князівством Литовським і Тевтонським орденом. Тут незрозумілим лише є одне: ішлося про союзників чи найманців із володінь Мамая, або ж це були «свої татари» з Київщини. Відсутність небезпеки з боку ординців почала поступово проявлятися і в змінах у самих українських князівствах. Так, Володимир Київський перестає на своїх монетах карбувати арабську в’язь. Данина сріблом «на татари» переходить із постійних податків у періодичні-екстраординарні, як-от повинність іти на війну чи будувати замок. А вже з часом це «срібло» взагалі перетворилося на податок на ведення війни, причому для всього Великого князівства Литовського — на так звану «серебщину».

«Двовладдя» на Наддніпрянщині в 1362—1380 рр.

Навесні 1374 р. Рогозький літописець повідомляє: «ходиша Литва ратью на татарове, на Темиреза (Темеря), и бысть межи ихь бой велик». Перше, що дивує в цій інформації, це її більший зміст щодо 1362 р. Ішлося про дуже велику військову акцію, можливо, навіть більшу за похід Литви на Сині Води: недарма літопис згадує про «бой велик». Саме 1374 р. в Молдавії спалахнула усобиця за стол. Правитель Подільської землі Юрій Коріатович змовився з частиною молдавських бояр і виступив з військом за Дністер. Йому вдалося захопити східні терени країни, але стати воєводою Молдавії не судилося. Князя того ж року було отруєно.

Саме під час «молдавської війни» і спалахнуло з новою силою протистояння з емірами улусу Ногая. Подоляни, а через них і Литва хотіли захопити Дністровський шлях з Білгородом включно і в такий спосіб отримати вихід на Чорноморську торгівлю. Недарма того ж 1374 р. в генуезьких документах фіксується вивезення чималої кількості зерна з Ілліче (Олешшя). Проте останнє контролювалося Мамаєм. При цьому ногайські еміри, в свою чергу, не збиралися поступатися як Білгородом, так і Придністров’ям. По-перше, землі між Дністром і Південним Бугом до річки Кодими мали гарні пасовиська для овець. А по-друге, на нижньому Дністрі існували зручні переправи, як-от у районі сучасного міста Бендери. Що ж до імені Темирез (Темеря), то є підстави вважати, що за ним криється відомий із Синіх Вод Дімейтер.

Саме в районі Білгорода і відбулася битва між ординцями і Литвою. Цікаво, що з пожалувань Коріатовичів своїм васалам видно, що боїв було багато. Врешті-решт перемога залишилася за литовськими князями. У Білгороді, в тій його частині, що належала татарам, посів подільський намісник Литавор. Що стосується емірів, то вони відступили далі до Дунаю: іще 1388 р. Кутлубуга і Хаджибей згадуються, як тамтешні володарі татар.

Невдовзі Подільське князівство все-таки втратило Східну Молдавію, але продовжувало утримувати Білгород. Причому контролювати це місто доводилося через постійну конфронтацію з ординцями. Олександр Коріатович вів безперервну війну з татарами. Навіть папа римський відзначив цю сторінку Олександрового володарювання.

1374 р. відбулися політичні зміни і в крилі Мувала. Мамай намагався позиціонувати себе як законного намісника законного хана (спочатку Абдуллаха, а з 1370 р. — Мухаммед-Булюка). Це було важливим, бо давало можливість вимагати визнання залежності інших улусів Золотої Орди, передусім великих князівств Володимирського і Рязанського, Булгарського улусу, кримських і північнокавказьких князівств. Проте неможливість утримати Сарай поступово позбавляла еміра права претендувати на таку значну владу. З 1374 р. князі-васали Золотої Орди починають поступово робити ставку на кок-ординських ханів.

Відповідно, між Мамаєм і цими князями відбувається «розмир’я». Головним супротивником еміра на захід від Волги виступає московський князь Дмитро (майбутній Донський), який встановив фактичний контроль над великим князівством Володимирським, відсунувши при цьому тверського князя Михаїла. Дмитро припиняє сплачувати «вихід» Мамаю, і той швидко відчуває дефіцит срібла для карбування монет. Але й 1376 р. московський князь організовує великий і успішний похід на Волзьку Булгарію. Доволі швидко два князі — Кіятович Мамай і Рюрикович Дмитро — зіштовхуються віч-на-віч.

1378 р. корпус Мамая, очолений Бегічем, спробував прорватися до руських теренів, але був розбитий на річці Вожа. А вже у вересні 1380 р. головні сили обох володарів зустрілися в славнозвісній Куликовській битві. Перемогу здобули війська Дмитра, а Мамай натомість відступив до своєї столиці. На цей момент Тохтамиш, новий хан із Кок-Орди, вже володів Сараєм. Більше того, на час Куликовської битви цей хан уже стояв із військом у районі Дону неподалік від Азова, очікуючи на Мамая.

Після поразки Мамай збирає нове військо, і того ж 1380 р. на славнозвісній Калці (Кінські Води) зустрічається з Тохтамишем. Відбулася сутичка між передовими загонами, яка закінчилася перемогою останнього. Але це не означає, що Тохтамиш міг спокійно святкувати перемогу. Тут склалася ситуація, подібна до того, що було в Мамая з Сараєм. Переможець міг розраховувати лише на погром війська суперника, але сил для зайняття улусу без підтримки місцевих феодалів у нього не було. Згідно з літописом, «Мамаєві же князі», а фактично еміри крила Мувала, з огляду на цілковите фіаско політики Мамая в попередні роки, вирішили визнати зверхником Тохтамиша.

Відомості хроніки Кирими дещо розходяться з руськими літописами. Це кримське джерело оповідає, що Мамай не втікав від Тохтамиша, а навпаки — прийняв його в своїй ставці неподалік річки Кінські Води. І спочатку хан не збирався завдавати шкоди еміру. Однак серед оточення Мамая виник заколот із метою знищення еміра, і Тохтамиш не став цьому на заваді. Спроба Мамая втекти зазнала невдачі, і його було вбито в районі Овечої Води. Проте син Мамая з частиною підданих утік на правий берег Дніпра і розташував свої кочів’я в межиріччі Інгулу та Інгульця. З огляду на те, що ці землі були в складі Подільського князівства, виходить, що Мамаєвич вступив у володіння Коріатовичів. Тохтамиш намагався переслідувати втікачів. Наприкінці 1380 р. відбулося вторгнення ординців у східні межі Подільської землі. Судячи з усього, саме тоді загинув у бою з татарами Олександр Коріатович. Війська Тохтамиша просунулися далі на північ і досягли пороських земель Київського князівства. Однак загалом усе закінчилося лише спустошеннями теренів. Що ж до нападів на укріплені міста, то джерела це замовчують. Мамаєвичем був не хто інший, як Мансур — засновник династії князів Глинських згідно з їхньою родовою традицією.

Тохтамиш — примара колишньої могутності

Говорячи про вихід лісостепової України зі складу Золотої Орди, варто виділити три етапи цього процесу. Першим є саме наступ Литви 1362 р. Другим є останній період існування єдиної Золотої Орди як кочової імперії в 1380—1396 рр. І третім слід вважати ярлик Тохтамиша Вітовту, виданий у 1398—1399 рр.

Перемога Тохтамиша над Мамаєм означала закінчення тривалої громадянської війни в Золотій Орді. За цей час держава втратила чималу кількість економічно розвинених земель: на сході — північний Хорезм, на півдні — Азербайджан, на заході — українські та молдавські землі, а також Буджак (улуси Ногая і Курумиші). Відбулося і розбалансування влади й у залишених землях. Тохтамиш енергійно взявся відновлювати лад і контроль. Передусім це стосувалося осілих областей, без економіки яких не могло йтися про відновлення імперії. Напад на Велике князівство Литовське 1380 р., хоч і мав конкретні причини, але загалом відбувався саме в рамках цієї політики. Тим паче, що слід було перенести на нового правителя (у цьому випадку Тохтамиша) угоди Мамая з литовськими володарями з приводу кондомініуму в Подніпров’ї. А робити таке легше було з позиції сили. Причому мова йшла і про південну Україну. Так, у Криму хан намагався порозумітися з генуезцями. Ще 19 листопада 1380 р. було підписано угоду Кафи з Тохтамишем. З боку ординців кафинцям було повернуто вісімнадцять сіл під Судаком, колись захоплених Мамаєм. За це хан увів у Кафу своїх чиновників, передусім наглядача за судом ординських підданих, а також митника для збору податків «по-старому». 24 лютого 1381 р. цей договір було поновлено. Крім сіл, хан визнавав за генуезцями і Судак. 1382 р. було ще підписано й «особливу угоду».

Іншою внутрішньою великою військовою операцією Тохтамиша став успішний похід на Москву 1382 р. Останньою акцією цього хана стало повернення Хорезму 1383 р., що мало певного мірою компенсувати територіальні втрати в українських і молдавських землях.

Покінчивши з військовими діями, хан почав наводити лад у країні. Протягом 1380—1384 рр. Тохтамиш здійснив цілу низку реформ: було впроваджено єдину вагу для монет-дирхемів; військо збільшило свою кількість, важка кіннота удосконалилась на лицарський зразок; розвивалася артилерія — як метальна, так і вогнепальна. Відновлювалася і класична тактика степовиків, основана на маневрі та флангових оточеннях супротивника. У соціальній сфері до складу старої ак-ординської аристократії було включено вихідців із Кок-Орди, їх призначали на ключові посади, нагороджували широкими земельними наділами. Щоправда, сталося й певне повернення до традиції, припиненої Узбеком, коли вищі посади обіймали передусім Чингізиди. Так, у крилі Мувала хан віддав владу своєму родичеві Бек-Булату. Турбота щодо кочового господарства, надто залежного від природних умов, проявилася і в відновленні обсерваторії в Сараї. Її метою було вираховувати за допомогою споглядання за світилами погодних змін. Завдяки заходам Тохтамиша навіть розпочалося економічне зростання в державі, пожвавилася торгівля.

Які б корисні ідеї не вкладалися золотоординським урядом у реформи, проте вони все ж таки мали лише тактичний характер. Наприклад, угода з Кафою робила її монополістом на північночорноморську торгівлю. Це викликало невдоволення в сусідньому Солхаті, а фактично — в аристократії західних (українських) улусів. У Кафі бачили це невдоволення і вживали оборонних заходів. Так, улітку 1382 р. генуезці постановили у разі загрози Кафі з боку Солхата зерно завозити з Балкан. Не сприяли успішному результату реформ і проблеми з відновленням повноцінної мирної торгової атмосфери — заважала піратська війна між Добрудзьким деспотом і Кафою (1360— 1380-ті рр.), яка припинилася лише після османського завоювання деспотії 1388 р. Причому успіху османів сприяла допомога двох ногайських емірів, «героїв» Синьоводської битви Кутлубуги й Хаджибея. Кондомініум із Великим князівством Литовським лише частково міг компенсувати втрату багатих і економічно розвинутих земель, захоплених Литовською і Молдавською державами.

Тохтамиш не міг зруйнувати вже традиційний устрій аристократії, передусім західної. Адже вона у своїх доходах давно керувалася місцевими економічними чинниками й мало чим була пов’язаною зі столицею. Більше того, влиті в крило Мувала Тохтамишем вихідці з Кок-Орди дуже швидко ставали частиною місцевого нобілітету й піддавалися місцевим же інтересам. З цього приводу історик Г. Федоров-Давидов писав: «У Золотій Орді наприкінці XIV ст. не було сил, здатних привести країну до об’єднання навколо центральної влади. Ті кола, які спочатку виступають як прибічники цієї самої влади, самі відмовляються від неї, коли справа доходить до справжньої диктатури». Причому західні еміри «готові були розірвати тіло держави на феодальні напівнезалежні володіння. Вона, виявляється, ще менше була здатна становити силу, яка могла б об’єднати країну, ще менше, ніж кок-ординська аристократія». Навіть поширення лицарської амуніції може говорити не лише про наявність важкої кінноти, а й про соціальне обличчя війська, а саме збереження в структурі дружин з власними вожаками, на противагу регулярному війську[4] XIII ст. Тому, говорячи про соціальну реформу, слід констатувати, що вона забезпечувала Тохтамишу владу, але не відновлювала повноцінної централізації часів перших ханів.

Цей прихований сепаратизм проявився передусім під час грошової реформи. Новий дирхем Тохтамиша так і не зміг стати єдиним зразком для всієї імперії. Федоров-Давидов узагалі характеризує реформу як невдалу: «У Криму, Азаці, в деяких інших містах дирхем нової ваги був насаджений штучно і не відповідав затвердженим тут місцевим грошовим одиницям... Уже в 90-х рр. XIV ст. деякі місцеві монетні двори переходять на карбування за старими місцевими ваговими нормами». Дослідник визначає такі області, як «нумізматичні провінції», що склалися ще в 1360-х рр. Однією з причин було те, що місцеві ринки вже не орієнтувалися на центр, а місцеві «господарі» мали не менше срібла, ніж столиця. А як відомо — де гроші, там і влада.

Уперше ці приховані проблеми випливли на поверхню 1385 р., коли почалася так звана «Солхатська війна». Ординці спробували розірвати монополію генуезців на торгівлю. Причому з боку татар виступала не вся держава, а лише Солхатська тьма. Їх також підтримала і частина прибережного населення Криму. Генуезці провели великі військові приготування: окрім відновлення укріплень, збудованих протягом століття, в містах було зібрано достатньо продовольства, зброї, у тому числі вогнепальної, та іншого військового спорядження, було поповнено й гарнізони. Стало в пригоді й домінування італійського флоту в морі. Саме за допомогою кораблів генуезці здійснювали перекидання військ. Війна протривала до 1386 р. і закінчилася перемогою Генуї. Згідно з мирною угодою від 12 серпня 1387 р., Судак з округою і кримське узбережжя в цілому залишилися під владою генуезців. Відповідно, їм вдалося і зберегти контроль над торгівлею.

Саме під час цієї війни стався перший відомий заколот проти Тохтамиша. Його організаторами стали вдова Мамая Тулунбек-ханум і частина емірів цього ж «тимчасовця» — отже, центром анти-ханського виступу стало крило Мувала. Подробиці цієї події нам не відомі, бо хану вчасно вдалося нейтралізувати заколотників. Тулунбек-ханум було страчено.

Не вдалося Тохтамишу й відновити свій вплив над землями, що перебували під владою Великого князівства Литовського, на яких діяв кондомініум. Київський князь Володимир не повернув на свої монети тамгу Джучидів. Не було її і на чернігово-сіверських та подільських грошах. Узагалі ситуація на західних кордонах Золотої Орди у 1380-х рр. ставала дедалі більш загрозливою. Так Подільське князівство потрапило в політичну орбіту Угорського королівства, хоча при цьому фактично не розривало і з Литвою. Проголошення ж великого князя литовського Ягайла Ольгердовича польським королем і об’єднання під його скіпетром таких двох держав, як Польща і Велике князівство Литовське (Кревська унія 1385 р.), взагалі могло змінити баланс сил у Центрально-Східній Європі. Яскравим прикладом слабкості влади Тохтамиша на заході стала втеча з Сарая Василія Дмитровича. Цей князь, син Дмитра Донського, з 1384 р. перебував в ординській столиці заручником. 1386 р. Василій, побоюючись за своє життя, залишає Сарай. Оскільки прямо додому шлях був небезпечним, то князь рушив у західному напрямку: «в Подільську землю, Волохи, до Петра воєводи». Отже, бачимо, що за Дніпром ханської влади не було.

Однією з причин, що сприяла перемозі Генуї і постійності західного кордону, стало те, що Золота Орда розпочала війну з середньоазійською державою відомого завойовника Тимура-Тамерлана — Мавераннахром. Боротьба розгорнулася за два економічно розвинутих регіони — Хорезм і Закавказзя, а через них і за Великий Шовковий шлях. Відповідно існувало і два «фронти» — Середньо-азійський і Закавказький. Ця війна коштувала улусу Джучи великих мобілізаційних зусиль, і врешті-решт саме це протистояння з іншим нащадком Монгольської імперії стало для Золотої Орди фатальним. Г. Федоров-Давидов стверджував, що саме аристократія західних улусів виступала головним підбурювачем конфлікту. Якщо це так, то поясненням тут якраз можуть служити територіальні втрати в Європі, яких зазнала держава в період «зам’ятні». Затиснуті з одного боку Великим князівством Литовським, а з іншого — Генуезькою республікою, оглани й еміри шукали нових можливостей отримати прибутки. Узагалі бажання еліти жити за високими стандартами за умов зменшення доходів є типовим. Проте відсутність таких можливостей позначається зазвичай не на скороченні власних потреб, а на інтенсивнішій експлуатації населення і зовнішній агресії. Так, на зламі XIII—XIV ст. хвиля завоювань, дійшовши крайніх західних меж, зупинилася і повернула назад спочатку на Кавказ, а потім у глиб країни у вигляді громадянської війни. От і тепер державі довелося пережити дещо подібне.

1385—1389 рр. війська Золотої Орди здійснили кілька вторгнень до Закавказзя і південного Хорезму. Спочатку успіх сприяв Тохтамишу. Але останнє слово виявилося за Тамерланом, який спромігся відтіснити ординців на обох фронтах. У цих походах підрозділи з крила Мувала діяли на кавказькому театрі. На два роки в протистоянні двох імперій настало затишшя. Тимур наводив лад як у своїх постраждалих від війни областях, так і в наново завойованих. Що ж до Тохтамиша, то він знову зіткнувся з протистоянням усередині держави. Правитель крила Мувала Бек-Булат виступив проти хана й навіть почав карбувати власну монету. Взагалі, для сучасників володіння Бек-Булата чітко асоціювалися, як це видно з джерела — «Житія Стефана Пермського», з Мамаєвою Ордою. В принципі, в «сепаратизмі» аристократії цієї області немає нічого дивного, адже після втрати Кавказу і Хорезму терени-донори золотоординської економіки залишилися якраз по Волзі й далі на захід. Отже, крило Мувала набуло ще більшого економічного домінування над центром. За таких обставин фактично йшлося про відновлення політичних позицій крила часів Ногая. Відсутність у джерелах повідомлень про військові дії між Тохтамишем і Бек-Булатом, як і продовження карбувати останнім монети, вказують на укладення якоїсь взаємовигідної угоди.

У лютому 1391 р. Тамерлан рушив на Золоту Орду, обравши шлях через річку Яїк (Урал). Цей похід виявився для Тохтамиша цілком неочікуваним. Він лише на початку квітня дізнався про рух супротивника. Хан оголосив мобілізацію в усіх областях. Паралельно з цим до Тимура було вислано посольство з пропозиціями миру. У воєнному плані Тохтамиш сподівався зупинити Тимура на Яїку. Проте мавераннахрці встигли підійти раніше, ніж зібралися всі сили ординців, і без втрат перейшли річку. Затримка передусім стосувалася частини вояків із крила Мувала. Так, Бек-Булат і його темники Бек-Ярик, Таш-Тимур і Актау приєдналися до хана вчасно, принаймні вони взяли участь у битві. У той же час син Мамая, який ішов з-під Азова, запізнився. Не знайшовши Тохтамиша, він, зіткнувшись із головними силами Тимура, був розбитий і пораненим потрапив у полон. Генеральна битва сталася на річці Кондурче. Вона розпочалася 18 червня 1391 р. Довгий час військове щастя коливалося, але врешті-решт дісталося Тимуру. Ординське військо зазнало поразки й було розсіяне. Однією з причин такої ситуації міг стати відступ Бек-Булата, якого пізніше Тохтамиш звинувачував у зраді. Сам хан із малим загоном утік на північ. Що стосується Тимура, то він не став іти на Сарай, а після недовгого переслідування супротивника повернув додому.

Поразка на Кондурче відкрила шлюзи нової громадянської війни. Згідно з єгипетським джерелом, «еміри вирушили в прикордонні області й утвердилися там». Отже, почала повторюватися ситуація 1362 р. Бек-Булат, зберігши відступом частину власних сил, виступає проти Тохтамиша. Цей оглан захопив Сарай і оголосив себе ханом. Він навіть почав карбувати власну монету в новому статусі, з іменем «султан Бек П(Б)улад(т) хан». Важливим здобутком оглана стало захоплення частини двору хана. Можливо, саме цим слід пояснити втечу до Москви трьох емірів, які походили з двірських. Принаймні один із них був постільничий.

Проте Тохтамиш зміг доволі швидко зібрати військо і вибити Бек-Булата зі столиці. Хан не зупинився на цьому, а почав переслідувати суперника. Бек-Булат відступив до Криму й зачинився в Солхаті. Тоді Тохтамиш узяв місто в облогу. Але в цей час інший претендент на стол Тимур-Кутлук, користуючись відсутністю правителя, також захоплює Сарай. Тохтамиш знімає облогу й поспішає визволяти столицю. Йому вдається вигнати конкурента. Ці події мали місце восени 1391 р. Наступного 1392 р. Тохтамиш поновлює наступ на Бек-Булата. Як і минулого року, хан заганяє суперника до кримського Солхата. Проте цього року облога велася успішніше й місто впало. Уже 1393 р. Тохтамиш відновлює владу по всій Золотій Орді, за винятком хіба що деяких східних теренів. Певна частина ординців утекла й до Великого князівства Литовського. Так що, згідно з джерелами, влітку 1393 р. військо литовського князя Вітовта Кейстутовича складалося з «Литви, ляхів, Русі й татар».

Після 1393 р. Тохтамиш відновлює контакти з цілою низкою країн. Причому передусім ішлося про держави, доступ до яких відбувався через західні улуси: Велике князівство Литовське, Єгипет і Османи. Також робляться спроби за рахунок сусідів поповнити бюджет Золотої Орди. Так Тохтамиш звернувся до Ягайла: «Што межи твоее земле суть кня[же]ния, волости давали виходь Белои Орде, то намъ наше дайте». Тут залишається відкритим питання, про які саме волості йшла мова. Також невідомою є реакція Ягайла. Того ж року хан відступив низку князівств Василію Івановичу Московському за чималу суму грошей. Паралельно з прямим пошуком грошей Тохтамиш сприяв розвитку торгівлі. Наприклад, у листі до Ягайла він писав: «што било межи насъ какъ здавна гостемъ путь чистъ и вашимъ и нашимъ торговцемъ, без приимъ, без пакости всякому ч[е]л[о]в[е]ку, и чорнимъ людемъ промьслъ». Те, що в наступних боях із Тимуром Тохтамиш спромігся виставити численне й добре організоване військо, свідчить про те, що хану вдалося загалом відновити нормальне життя в державі. Одним із засобів цього були владні поступки, здійснені ханом.

Ідеться передовсім про крило Мувала. На сьогодні відомі монети еміра Таш-Тимура, карбовані в Криму приблизно в 1394—1395 рр. Таш-Тимур титулується на них як: «султан справедливий», «султан Таш-Тимур хан». Тут мається на увазі не черговий повсталий Джучида. Беручи до увагу місце Криму в політиці країн, про це обов’язково залишилася б інформація в якомусь джерелі. Вочевидь, хан був змушений віддати частину влади західній аристократії та дозволити мати співправителя-«хана» в особі Таш-Тимура. Адже, врешті, нещодавня перемога над Бек-Булатом була здобута головно за рахунок привертання на свій бік емірів. Але повністю усунути слабкість і децентралізацію країни Тохтамиш не зміг. Так, Тимур у листі до османського правителя Баязида II, написаного в березні 1395 р., вихвалявся, що частина підданих хана, лише почувши про наступ Тимура на Грузію 1394 р., почала шукати захисту в кримських чорноморських містах. Більше того, за інформацією правителя Мавераннахру, і сам Тохтамиш «збирався перейти річку Узі (Дніпро) і йти в бік укріплених міст на узбережжі моря Кафа (Чорного моря)». Зрозуміло, що Тимур міг перебільшувати реакцію супротивника на свої кроки. Проте в його листі бачимо і відгомін внутрішніх проблем Золотої Орди.

Тохтамиш недарма розпочав перемовини з Тимуром. Хан був просто не готовий до повноцінної війни з Мавераннахром. Зрозуміла й паніка в частині еліти Джучидів. Адже вже після початку наступу Тимура в поволзьких районах у вересні 1394 р. спалахнула чергова кривава усобиця. Літопис так називає учасників конфлікту: «В Орді Тохтамишевій між великих князів його татарських». На Волзі відбулася битва, в якій загинуло «багато князів і татар». За таких умов є доволі реальною ймовірність намірів Тохтамиша сховатися за стіни генуезських міст. Нестабільна ситуація для Тохтамиша залишалася й на західному кордоні (ідеться про татар улусу Ногая). На початку 1390-х рр. ці кочовики знову зайняли південне Поділля до Дніпра. Причому їхні відносини з Золотою Ордою не були дружніми. Шереф ад-Дін Йезді та Нізам ад-Дін Шамі писали, що тут розташовувався улус Хурмадая, ворожого до золотоординців. Причиною ворожості могло стати намагання Джучидів повернути її під свою владу, бо агресивність з боку ногайських емірів щодо ординців є сумнівною. На нашу думку, головна активність цих емірів була спрямована до Молдови, Польщі й Литви. Так, 6 січня 1395 р. господар Стефан І Молдавський підписав угоду з Ягайлом. У ній зазначено, що турки й татари є ворогами Польщі, а Стефан готовий проти них допомагати.

Походи Тамерлана і ярлик Тохтамиша

1394 р. спалахнула нова військова кампанія між Золотою Ордою і Мавераннахром. Бої відбувалися на Кавказі. У середині квітня 1395 р. у генеральній битві на річці Терек військо Золотої Орди зазнало нищівної поразки. Проте чимало чамбулів (увесь правий фланг), очолені Таш-Тимуром і кількома емірами, відступили до Азова й далі розійшлися по своїх «українських» улусах. Сам Тохтамиш також із великими військовими силами пішов до Сарая. Тамерлан, пам’ятаючи з 1391 р., як швидко Джучиди відновлюють свої сили, вирішив максимально послабити Золоту Орду, піддавши її нищівному грабунку й розоренню. Те, що ординські міста не мали укріплень, за цих умов справило не найкращий вплив. Фактично перед Тамерланом не було перешкод, а золотоординське населення могло врятуватися тільки втечею. З іншого боку, ні Тохтамиш, ні ординська аристократія явно не вірили в можливість Тамерлана опанувати всі золотоординські терени. Це видно і з того, що не було зроблено спроб об’єднати крила. І хан, і його еміри просто відступили у віддалені від Тамерлана області держави. Але середньо-азійський полководець мав свій план.

Спершу Тимур з усім військом, переслідуючи Тохтамиша, дійшов до Волги, знищуючи на шляху все (спочатку полководець не збирався брати полон, аби не втрачати швидкості просування). Форсувавши неподалік Увека Волгу, він нарешті наздогнав Тохтамиша і в черговій битві остаточно знищив його військо. З опису події видно, що Тамерлану вдалося обійти супротивника й притиснути його до Волги. Причому річка настільки була широка, що в історичному джерелі її названо морем. Сам Тохтамиш вирвався з оточення і втік на північ. Перейшовши на лівий берег, Тамерлан деякий час переслідував сарайського правителя. Тимур піднявся до Волзької Булгарії та розорив її. Чимала кількість міст, у тому числі столиця Булгар, були захоплені та спалені. Після такого розвитку подій очікуваним було б для Тамерлана залишитися в зоні кочівок золотоординського двору. Річ у тому, що вже починалося посушливе літо в степу. За таких умов Тимуру простіше було залишитися в Булгарії або спуститися на південь уздовж Волги до Сарая чи навіть Маджару. Із будь-яким варіантом розвитку подій західні улуси залишалися в безпеці. Єдине, що їм могло загрожувати, це дії корпусів сина Тамерлана та кількох мурз, яких він залишив на Північному Кавказі чи відрядив до Азова.

Але й цього разу Тимур діяв непередбачувано. Для дій цього полководця характерною рисою було намагання знищити передусім військову міць супротивника, не даючи йому можливості оговтатися. Саме тому Тамерлан так наполегливо переслідував Тохтамиша, і наступною метою його походу мала стати аристократія правого крила. Шереф ад-Дін Йезді так говорить про цей бік Тимурової стратегії: «Тимур-завойовник, який у будь-якій справі був задоволений, лише коли доводив її до останньої межі». Правитель Мавераннахру дібрав провідників і «вирушив у безкрайній степ». Поява Тамерлана на Дніпровських берегах була як сніг на голову. Навіть Вітовт лише в серпні закінчив мобілізацію війська й на початку вересня перебував лише під Смоленськом. Беручи до уваги, що всі сучасники зображують князя як дуже активну людину та правителя, який чималу увагу приділяв саме швидкій мобілізації, то видно, що й для нього дії Тамерлана були надто стрімкими. Першим під удар Тамерлана потрапила тьма «Манкерман». Її володар Бек-Ярик устиг втекти, але сама область була винищена. Наступними жертвами Тамерлана стали землі Таш-Тимура й Актау. Вони теж рятувалися втечею. Причому їхній шлях лежав на захід, на правий берег Дніпра до володінь Хурмадая. В обох випадках Тамерлану вдалося відрізати золотоординську аристократію від Києва.

Розгромивши придніпровські улуси, Тамерлан рушив до Дону в його верхній течії. Тамерлан знову зміг наздогнати Бек-Ярика й остаточно розсіяти його двір. Відтак він захопив Єлець і пішов далі на північ. Біля Калуги його чекало військо московського великого князя Василія І та його союзників. Проте Тамерлан вирішив повернути назад до Азова. Там він з’єднався з туменами, залишеними для повторного розорення правого крила і після короткого відпочинку рушив у землі черкесів. Із джерел відомо, що під час погрому правого крила війська Тамерлана розорили і Крим. Причому сумна доля не оминула й Кафу, яку мавераннахрці взяли в облогу на 18 днів. Щоправда, незрозумілим залишається, чи здійснив це сам Тамерлан після погрому дніпровських улусів, чи війська емірів, які він спрямував на повторне спустошення правого крила. Зиму Тимур з військом провів у Сараї. Вона видалася не тільки холодною, а й голодною для населення Золотої Орди. Навіть війська Тимура потерпали від нестачі продуктів. Чимало кочівників помирали від голоду та хвороб. А вже на початку весни Тамерлан рушив із величезною здобиччю до рідних земель.

Наслідком Тамерланової навали стало повне зруйнування внутрішньої інфраструктури Золотої Орди. Те, що Джучиди з такими зусиллями створювали протягом півтора століття, зруйнувалося вмить. З цілої адміністративної сітки, з сотень міст і поселень життя залишилося лише в кількох великих містах. Але їхнє перетворення на окремі острівці осілого життя серед кочових народів, після втрати чималої кількості осілих регіонів, чуми, зміни торгових маршрутів, було для цих міст смертельним вироком. Степ стояв спустілий і позбавлений ремісничого, хліборобського і чиновницько-управлінського населення. Відновити міську систему можна було лише за умови централізованої влади і могутнього вливання людських і матеріальних ресурсів з осілих регіонів, як це було в другій половині XIII ст. Проте ні одного, ні іншого Золота Орда вже не мала. За такої ситуації улуси ханів і емірів із територіальних областей з містами і селищами перетворюються на архаїчні кочові орди. Раніше той же хан (чи емір) кочував лише з власним двором. Тепер же він пересувається разом з усіма своїми підданими. Крім того, за відсутності власного осілого населення збільшилася й залежність татар від сусідніх осілих областей. Цей процес швидко набрав обертів після 1395 р., і до кінця століття Золота Орда набула вигляду цілком кочової держави.

Попри це, після відходу Тимура Тохтамиш енергійно почав відновлювати свою владу. 1396 р. він займає Сарай і починає наводити лад у країні. Хан посилає посольства до навколишніх країн. Як єдиного правителя його сприймають і сусіди. Того ж року, що й Сарай, під владу Тохтамиша повертається і крило Мувала. Це видно з уже згадуваного «Житія Стефана Пермського». Там під 1396 р. згадано, що Тохтамиш оволодів Мамаєвою Ордою. Проте з Кок-Орди Тохтамишу загрожували нападом Тимур-Кутлук і Едигей. Протистояння між ними мало форму перманентної війни. Так, на початку 1397 р. магістр Тевтонського ордену (Інфлянтського) отримав інформацію, що Тохтамиш воює з Тимуром (вочевидь, мався на увазі саме Тимур-Кутлук). Крім цього, навіть у землях, що вже перебували під владою хана, не все було гаразд. Так, у березні 1397 р. Тохтамиш зібрав військо, підступив під Кафу, розбив у полі місцеві загони й розпочав облогу міста. Отже, генуезці, як це вже не раз бувало, скористалися слабкістю Золотої Орди, і якщо не почали поширювати свою владу на навколишні терени, то принаймні припинили дотримуватися укладених раніше угод.

Тимур-Кутлук, скориставшись слабкістю хана, а також тим, що той залишив Сарай і зв’язав себе облогою Кафи, переходить у рішучий наступ. Він швидко захоплює столицю і невдовзі атакує Тохтамиша. Існує велика ймовірність, що це сталося в Криму. Відбулася битва, яку літописець характеризував, як «бой велік і сеча зла». Тохтамиш програє битву і відступає до литовських володінь. Причому літописи кажуть, що перед цим він «сосласясь з Вітовтом». Отже, потрібен був час на обмін посольствами чи принаймні гінцями. З цього випливає, що Тохтамиш не був повністю розгромлений, а зберіг за собою контроль над частиною західних, певно придніпровських, володінь. Перемовини Тохтамиша з Вітовтом і відступ хана до Литви мали відбутися протягом квітня 1397 р. Так само у квітні в Тевтонському ордені вже знали, що татари зміцнюють литовське військо. Хан не просто прийшов до Києва, він фактично сховався від ворогів. Справа в тому, що в лютому Вітовт посилав додаткові сили до зміцнення гарнізону міста. Таким чином Тохтамиш для Тимур-Кутлука був недосяжним.

Отже, на середину 1397 р. Золота Орда на більшій території контролювалася Тимур-Кутлуком і Едигеєм. Драматично склалася доля вищезгаданого Актау та його тумена. Не маючи можливості залишитися в степах Поділля і Буджаку, Актау в 1397—1398 рр. попросив дозволу султана Баязида І перейти на його території. Отримавши згоду, емір привів своїх підданих на Балкани. При цьому якась група татарських емірів була страчена турками. Більшість татар розселилася по Османській імперії і навіть узяла участь у нещасливій для османів битві під Анкарою 1402 р. проти того ж Тимура, який знайшов собі новий напрям експансії.

1397 р. відбувся перший спільний похід Вітовта й Тохтамиша в степ. Тоді війська союзники дісталися Криму. І саме тоді сталося приєднання частини караїмів до Вітовта. Наступного року відбувся похід на низ Дніпра з метою побудови фортеці. Ці перші військові акції мали лише підготовчий характер перед головним походом, метою якого було повернення Тохтамишеві столу Джучидів.

Саме під час перебування Тохтамиша у Великому князівстві Литовському сталася важлива подія — видання ханом ярлика Вітовту. У той час як «ярлик Мамая» перебуває ще на рівні гіпотези істориків, то ярлик Тохтамиша не викликає сумнівів. Важливість цього документа в тому, що ним Тохтамиш, як останній легальний правитель всього улусу Джучи, юридично поступається землями на захід від Дніпра та Ворскли на користь Великого князівства Литовського. Фактично ж він документально підтвердив уже існуючий стан речей. Щодо часу видання ярлика, то впевнено можна говорити лише про те, що це було до сумнозвісної битви на Ворсклі. На нашу думку, це може бути період між другим і третім походами союзників у степ.

Улітку 1399 р. відбувся третій похід Вітовта й Тохтамиша в степ, який закінчився їх нищівною поразкою в битві на Ворсклі. Переможці Тимур-Кутлук і Едигей пройшлися широким рейдом по українських землях. Було зроблено спробу штурму Києва, проте місто відбило приступи, а потім за допомогою контрибуції взагалі позбулося облоги.

Значення подій 1399 р. є дуже важливим в історії Золотої Орди. Держава Джучидів, незважаючи на важкі втрати внаслідок Тамерланового погрому і громадянської війни, спромоглася знайти сили, аби відбити вторгнення ззовні. При цьому неспроможність Тимур-Кутлука й Едигея захопити українські міста в умовах, коли основне військо Великого князівства Литовського загинуло чи було розсіяне внаслідок поразки, яскраво показало, що терени на захід від Ворскли та Дніпра були втрачені для Золотої Орди остаточно.