Щаслива суперниця

Розділ 2 Ральф

Серпень 1134 року.

На стіні над моїм ложем розтягнуто пухнасте вовче хутро. Я сам убив цього вовка минулої взимку, а шкіру повісив над ліжком. Тепер мені зручно сидіти, відчуваючи спиною м’яке хутро, й перебирати струни лютні.

Я співав французьку пісню, складену Гійомом Аквитанським:

Сумовита пісня, та й на душі в мене не краще. Але ж до вчорашнього дня я був усім задоволений. Поки не з’явився граф і я не відчув гіркоти розчарування. І ось — сиджу, витягаючи з лютні скорботний стогін, сну нема, хоча вже ранок і всі відсипляються після вчорашнього свята. Я й далі наспівував:

Крізь запинало алькову, де стояло моє ложе, я бачив біля протилежної стіни Ейвоту. Вона годувала дівчаток — свою доньку та доньку пані, тому й сиділа спиною до мене, лише час від часу озиралася й розгнівано гмикала. Слів цієї пісні південно-французькою вона не розуміла, але сама мелодія, повільна та сумна, свідчила про те, що лежало в мене на серці. А Утред, який спав на лежанці, демонстративно натягав на голову ковдру, чортихався й просив мене не рвати душу й дати добрим людям перепочити.

Та що мені, зрештою, до всього цього простолюду, який поводиться зі мною мало не як зі своїм приятелем тільки тому, що я живу з милості в їхньої пані! Я лицар, і не їм вказувати мені!

І все-таки я відклав лютню. Саме час подумати про моє становище й про те, як тепер жити. Але думки розбігалися, мов перелякані миші, тому я відкинувся на вовче хутро й поринув у спогади.

У благодатних долинах провінції Дофіні у Франції, в замку, де минуло моє дитинство, матінка часто розповідала мені дивні історії про те, як прекрасна дама доглядала пораненого лицаря й усе скінчалося тим, що вона закохувалася в нього. Пізніше, вже на службі при різних дворах, я також чув подібні історії від трубадурів — там були й прекрасна цілителька, й довірений її турботі мужній лицар.

І ось у моєму власному житті трапилося щось подібне: я став предметом турботи ніжної та шляхетної леді, однак не моя рятівниця запалала божевільною пристрастю, а я сам втратив розум від любові до неї. О, це була болісно солодка, піднесена й свідомо приречена любов — тим більше, що предмет мого обожнювання від самого початку не приховував, що кохає іншого. Вважаючи за свій обов’язок зробити мою кохану щасливою, пішов я навіть на те, щоб врятувати її обранця від лиха. Щира й безкорислива шляхетність повинна була принести мені полегкість — але не принесла.

Тоді я залишився в Тауер Вейк — леді Гіта, розуміючи, що податися мені нікуди, сама запропонувала пожити у вежі. І я схилив перед нею коліно, просячи дозволу стати її лицарем, захищати її та піклуватися про неї.

Гіта здавалася збентеженою.

— Мені доводилося дещо чувати про цю модну новинку — лицарське служіння дамі. Але в нас, саксів, ці звичаї не в моді. І проте мені дійсно потрібен помічник, а моя репутація настільки зіпсована, що ніякі чутки їй уже не зашкодять. Однак я хочу, щоб ви, сере Ральфе, виразно уявляли, якої допомоги я від вас чекаю. Мені потрібна освічена й шляхетна людина, яка представляла б мої інтереси в різних справах. Крім того, мені знадобляться ваші зв’язки та знайомства з нормандською знаттю. І якщо вас влаштує таке служіння, я скажу тільки — сам Господь послав мені вас.

Незвично й дивно, коли слабка й ніжна леді поводиться з тобою, як вельможа, що наймає на службу управителя. І все-таки я погодився. Головне — залишитися поруч, а там, гляди, вона й зрозуміє, що відданішого коханого їй не знайти в усьому підмісячному світі.

Зараз я дивувався з власної наївності. Хоча в чому ж тут наївність? Я був дужим вродливим хлопцем, який досі користувався прихильністю дам, а Гіта самотня й усіма залишена. Коли така пара проводить цілі дні пліч-о-пліч, рано чи пізно настає момент, коли взаємна симпатія й дружні почуття переростають у щось більше.

Однак трапилося зовсім не так, як я розраховував. Я не просто проводив час поруч із Гітою. Я працював — і працював так, як ніколи в колишньому житті.

Сказати по честі — я неймовірно ледачий. Служба в того чи іншого сеньйора влаштовувала мене доти, поки не йшла врозріз із моїми лінощами. Якщо ж доводилося напружуватись, я залишав одного пана та починав шукати іншого. Від природи я невибагливий і міг багато чим поступитися заради того, щоб мати можливість побайдикувати досхочу або розважитися тоді, коли мені цього заманеться.

Саме тому служба в леді Бертради мене цілком влаштовувала. Це було справжнє життя: вправи зі зброєю, турніри, полювання, верхові виїзди. Додайте бучні бенкети, де моє вміння співати здобуло мені велику популярність. До того ж, усі ми були трохи закохані в красуню Берт, хоча вона часом бувала просто нестерпна. У всякому разі, я постійно перебував серед рівних собі, у товаристві веселих і мужніх друзів. Кгм… Друзів. Тих самих, які проштрикнули мене й оком не змигнули. Але про це я не хочу згадувати. Я вже пережив біль від цього зрадництва.

І ось я знову на службі у вродливої леді, в яку закоханий. Настільки закоханий, що навіть ладен працювати. І її доброта, увага, м’якість в поводженні зі мною вселяють у моє серце надію. Що з того, що вона любить іншого, — думалося мені тоді. Едгар Норфолкський одружений і навіть поява на світ дочки не змусить його виявляти більше уваги до Гіти. Своїй дружині він пробачив, вони часто бувають разом, граф навіть дозволив їй засідати в раді.

Мене тішило, що життя графської пари налагодилось. За таких обставин Гіта дедалі більше зближалася зі мною. І мене не обходило, що вона зганьблена — адже від цього її землі не стали меншими, а я, як би божевільно не був закоханий, усвідомлював, що коли доможуся шлюбу з Гітою, чимало придбаю, стану їхнім власником. А на додачу отримаю маленьку Мілдред, таку чарівну, що я серцем прикипів до неї. Хіба може жінка не відчувати теплоти до того, хто такий ніжний із її дитиною?

Але щоб отримати Гіту Вейк або хоч трохи просунутися на цьому шляху, мені доводилося працювати, працювати й працювати. Прощавайте, мої солодкі лінощі! Виконуючи дедалі нові й нові доручення моєї прекрасної дами, я дізнавався, як ведуться в цих краях польові роботи, які тутешні звичаї, з чим доводиться рахуватись і чим можна легко знехтувати. Я старанно осягав усі ці премудрощі, дивуючись із власної ретельності. Щоправда, з’ясувалося, однієї ретельності замало — та леді Гіта тільки мовчки закушувала чарівну губку, коли я раз у раз робив дурниці.

Оці вже мені вівці, вовна ця — хай їм грець! Ніколи б не подумав, яка то складна та клопітна справа. То місцеві селяни примудрялися віддати мені вовну за завищеною ціною, то я сам купував пересохлу торішню, та ще й із недоважком у клунках. І краще б леді Гіта гнівалася й кричала, як моя колишня пані, але я ніколи не чув від неї жодного докірливого слова. Від її рівного й незворушного голосу я ще гостріше відчував власну нікчемність. Про які почуття тут могло йтися?

Вона й сама тільки-но припинила годувати грудьми дочку, з головою поринула в справи. Мене вражали енергія та невтомність леді Гіти. Зрозуміло, жінок змалечку вчать господарювати, але вона займалася не тільки домашніми справами — у коло її обов’язків входили догляд за ремонтом доріг, зведенням гребель і водовідвідних каналів у фенах, до того ж, щодня вона долала верхи десятків зо два миль, скуповуючи в йоменів вовну.

Від мене їй було не багато пуття, хіба що я охороняв її під час цих поїздок, але ми весь час були разом, як я того й хотів. Я мчав поруч у шкіряних обладунках і з мечем при поясі, це надавало виїзду леді Гіти значущості, й ніхто не смів кинути їй услід образливе слово чи докір, що взялася не за свою справу.

Минулого літа леді Гіта скупила чимало руна, досить вдало продала його на ярмарку в Норіджі й була задоволена баришем не менше, ніж яка інша леді перемогою свого обранця на турнірі. З вторгованих грошей було навіть придбано одяг для мене, бо мій старий став непридатним.

Я був зворушений, бо сам не вмів дбати про своє вбрання. Тепер я мав вигляд сущого лорда в новій синій туніці й широкому плащі барви бордо. Але коли вона піднесла мені в подарунок лютню, я мало не розплакався.

— Я знаю, як ви любите співати, Ральфе. Ви вроджений трубадур, і вам не обійтися без інструмента.

І я співав їй найкращі свої пісні, вкладаючи в них усю душу, все серце. Мені був приємний вологий схвильований блиск її очей. Як і раніше, я сподівався… Нехай я не виправдовував її сподівань, але я любив її! І навіть її діловитість і те задоволення, яке приносило їй зростання її статку, не могли змусити мене повірити, що тільки цього вона й чекає від життя.

Одного разу я запитав леді Гіту, навіщо їй стільки працювати. І відповідь мене здивувала.

— Я хочу бути незалежною. За два роки я стану повнолітньою і зможу викупити в короля право на повну волю.

— Але ж за нормандськими законами жінка не може бути власницею землі, вона неодмінно повинна мати заступника.

Вона глузливо посміхнулася.

— О, сере Ральфе, гроші на те й існують, щоб обходити перешкоди в законах. Якщо я заплачу достатньо, то цілком зможу розпоряджатися своїм леном як чоловік-землевласник.

Я поцікавився — навіщо їй незалежність.

Леді Гіта розсміялася.

— Таке запитання міг поставити тільки чоловік!

Згодом між нами склалися довірчі стосунки, однак, як і раніше, я помічав, як жадібно дослухається леді Гіта до розмов про графа Норфолкського. Щоправда, в тих розмовах для неї не було нічого підбадьорливого. Серові Едгару було не до Гіти з її дитиною — він перебував на вершині слави, його популярність росла, навіть король Генріх милостиво прийняв графа та вдостоїв бесіди віч-на-віч.

Про все це нам повідав маленький Адам. Цей тямущий парубійко залишався єдиною сполучною ланкою між Тауер Вейк і Гронвудом. Хлопчик був дуже прихильний до Гіти, а та з задоволенням дозволяла йому нянькати сестричку й сумно посміхалася, дивлячись, як тягнуться одне до одного ці незаконнонароджені нащадки правителя Норфолка.

Часом мені здавалося, що Фея Туманів починає впокорюватися зі своїм становищем покинутої коханої. Коли граф із дружиною повернулися з поїздки в Нортгемптон і знову поповзли чутки про негаразди між ними, моя пані ніяк на це не зреагувала. Вона, як і раніше, вела діяльне життя, багато роз’їжджала, приймала запрошення знаті. Її зрослий добробут змушував місцевих землевласників зважати на неї, а оскільки леді Гіта була незаміжня, багато чоловіків вибудовували шлюбні плани. Навіть те, що вона мала позашлюбну дочку, не зупиняло тих, хто мав намір шукати її руки. Адже всім відомо, що дочка не успадковує майна й водночас слугує підтвердженням плодючості жінки.

Але одного разу, коли я повернувся з полювання, довідався, що леді Гіта полишила Тауер Вейк з сумного приводу — трагічно загинув малолітній Адам, син графа Едгара, й моя пані поїхала на похорон. Коли ж мені повідомили, що вбивцею хлопчика поголос одностайно вважає графиню Бертраду, я був вражений. Можна було тільки здогадуватися, як це позначиться на стосунках графської пари, але куди більше мене турбувало інше: якщо між Едгаром і Бертрадою відбудеться розрив, чи не зблизиться знову граф із моєю коханою?

Однак Едгар незабаром полишив Англію, а Бертрада замолила гріхи та віддалася розвагам. Настало Різдво, світ оновився, все начебто налагоджувалося, і моя леді Гіта знову стала чарівна та привітна зі своїм вірним лицарем.

Зимові місяці виявилося надзвичайно приємними. Нескінченна низка літніх турбот скінчилась, і я міг без перешкод віддаватися лінощам у старій вежі Херварда, яку онука заколотника перетворила на доволі затишне житло. Воно стало й моєю домівкою. Часом, повертаючись із полювання, я особливо гостро відчував це й мене переймало незнайоме хвилювання. Тут мене завжди чекали добра їжа, тепло вогнища, ласкава посмішка Гіти й радісний вереск малої Мілдред.

Та й із саксами я зумів непогано налагодити стосунки. Навіть відпустив на саксонський манір волосся до пліч і відростив бороду. Я опанував їхню мову, навчився саксонського бою на ціпках і метання двогострої сокири та вже насилу міг пригадати, як колись, подібно до більшості вихідців із-за моря, вважав саксів тупими й злісними дикунами. Навіть їхня зовнішність стала здаватися мені привабливою. Багато саксів дійсно були гарні — біляві та рожевощокі, з міцною статурою і чудовим здоров’ям, хоча в літньому віці нерідко вони непомірно гладшали.

Я відрізнявся від цих міцних людей смаглявою шкірою, іншими рисами обличчя й напрямом думок, але мене вже давно не вважали чужинцем. Маленька Мілдред першою визнала мене — і це чудове довірливе дитя неможливо було не полюбити. Навіть служниці сварилися одна з одною за її прихильність, а чоловіки піднімали її на руки й намагалися при нагоді почастувати чим-небудь або порадувати нехитрим подарунком.

О, можновладний граф Норфолк багато чого втрачав, не бачачи, яка гарна в нього донька!

Вечорами всі мешканці Тауер Вейк збиралися в залі вежі біля вогнища. Жінки сиділи з шиттям або пряли, чоловіки займалися своїм ремеслом, і час спливав у розмовах про старі часи. У саксів був чудовий звичай — вони передавали з вуст до вуст сказання про події давніх днів, і той, хто брався оповідати про подвиги великих воїнів або інші справи саксонських володарів, починав говорити особливою мірною говіркою, ніби самим ладом мови підкреслюючи велич того, що відбувалося в давні часи.

Так я почув про велику битву між датцями й саксами при Бранбурні,[8] про Альфреда Великого, про криваву ніч, коли сакси по всьому Денло різали датців, не жаліючи ні дітей, ані жінок. Але найчастіше в Тауер Вейк розповідали про святого Едмунда.

Багато років тому люті вікінги зробили набіг на Східну Англію, і не було нікого, хто міг би їх зупинити. І тільки молодий король Едмунд не поквапився сховатись у знатної рідні, а зумів згуртувати людей і повести проти завойовників. Він славно бився, але його зрадили й король став бранцем. Жорстокосерді варвари вчинили над Едмундом страшну розправу: прив’язали обличчям до стовпа, розрізали зі спини ребра, розгорнули їх, як крила, й через розверсту рану вирвали легені та серце. Коли ж король у страшних муках помер, вони відрубали його голову та викинули в болото.

Однак голова не втонула в трясовині — тої ж ночі її знайшла вовчиця, віднесла в містечко Беодриксворт, сіла біля дороги й охороняла свою страшну здобич доти, поки не з’явилися ченці з місцевої обителі. Тільки тоді вовчиця зникла в хащі й дозволила братам підібрати голову короля-мученика. Ченці забальзамували її, з’єднали з іншими частинами тіла та поховали в обителі Беодриксворта.

До місця впокоєння короля-мученика приходили сакси, щоб помолиться за свого героя, і незабаром у гробниці Едмунда почало діятися багато див. Тоді його останки переклали в раку,[9] вибудували над нею церкву, й звідусіль до монастиря, що відтепер отримав ім’я Святого Едмунда, почали стікатися прочани.

Я слухав історію про короля-мученика, яка змушувала мою кров стигнути в жилах, і ніяковів через те, що колись, буваючи в Бері-Сент-Едмундс, навіть не прихилив коліна біля гробниці великого святого. Але тоді це було природно — ми, нормандські лицарі графині, нехтували все саксонське. Тепер же, в присутності всіх мешканців Тауер Вейк, я дав обітницю, що неодмінно навідаюся в Бері-Сент і помолюсь над мощами Едмунда.

Але інші наші вечірні бесіди торкалися того, про що тлумачать і в замках, і в корчмах при дорозі, й у хатинах: про сильних світу цього. Тут, у глушині фенів, як і серед нормандської знаті, усіх хвилювало одне питання — що гряде, коли якогось дня Генріх Боклерк стане перед Господом.

Я з подивом переконався, що сакси попри їхню норовливість і волелюбність, уже давно звикли до того, що ними править король-норман. Більше того, пригадуючи своїх великих королев — Береніку, Етельфлід і Емму, вони цілком були готові прийняти владу Матильди, з чим ніяк не могли впокоритися нормандські барони. Адже Матильда представляла дім Анжу, а нормандці та анжуйці споконвіку ворогували. Що до Теобальда Блуа, то сакси ставилися до цього француза, чия нога ніколи не ступала на землю Англії, з підозріливістю та сумнівом.

Воістину, серед цих простих людей наш король знайшов би куди більше прихильників, аніж серед своїх наближених. І Генріх напевне про це здогадувався — недарма в найтяжчі часи свого правління він спирався на саксів.

Хтось із воїнів зробив зауваження: мовляв, якщо вже знаті так хочеться бачити на троні чоловіка, то чим поганий Стефан Блуа — такий самий нащадок Вільгельма Завойовника, як і Теобальд. Мені довелося заперечити. Я знав Стефана — він не такий, щоб рватися до влади. Занадто в’ялий, добросердний і геть-чисто позбавлений честолюбства. І Генріх Боклерк зрозумів натуру небожа та не сподівається на нього. Стефан Блуа — це та конячка, яка постійно має потребу в понуканні й добра лише на коротких дистанціях. А після стрімкого ривка з превеликим задоволенням сходить із кола, щоб попастися на якій-небудь галявині разом із коровами й вівцями.

Сакси слухали мене не менш захоплено, ніж коли я починав співати:

Усі, хто сидів біля вогню, починали посміхатися, й Гіта посміхалася разом із ними. Ах, яка ж чудова в неї була посмішка! Немовби весна, що настала після дощової зими.

А ця зима саме такою і видалася — довга, вогка, з бурхливими вітрами й затяжними дощами зі снігом. І щоразу, коли я намагався заговорити про наші стосунки, леді Гіта давала мені зрозуміти, щоб я не мав жодних надій.

О ні, я не надокучав їй своєю любов’ю. Я брав малу Мілдред на руки, й мені на втіху був навіть нескінченний зимовий дощ, і не викликали зневіри постійні мрячні хмари над фенами.

Та ледь засяяло сонце й зазеленіли луки, надійшла звістка, що з-за моря в Норфолк повернувся Едгар Армстронг…

Наступного ранку мене не тривожили — вирішили, що відсипляюся по святі. Тому й не надто таїлися з розмовами — тут я й почув, як хтось згадав: от, гляди, й леді Гіті випаде трохи щастя.

Але на балакуна миттю цитькнула Ейвота: вгамуйся, не приведи, Господи, Ральф почує. На що рів Цедрік зуважив:

— Хлопець і без того не сліпий. Бачили, яким він з’явився над ранок?

Мовчання, що було за цим, я міг розцінити як співчутливе. Але чи ж мене обходило їхнє співчуття? Моє серце спливало кров’ю.

Я пригадав, як повелася леді Гіта, коли стало відомо про повернення Едгара. Невже вона й справді сподівалася, що коханець, який залишив її, просто з корабля кинеться в Тауер Вейк? Чи вона забула, що дружиною графа перед Богом і людьми є міледі Бертрада?

А незабаром ми довідалися, що Едгар збирається влаштувати великий ярмарок у Гронвуді й леді Гіту це надихнуло.

— Чудово! Ми чимало заощадимо, якщо вовну цього настригу повеземо не в Норідж чи Ярмут, а в Гронвуд.

Збираючись на торг, вона була надзвичайно пожвавлена й навіть надягла нову блакитну сукню-бліо та стала схожа на знатну нормандку.

Чи пам’ятала вона про мене в ці хвилини, чи помічала взагалі моє існування? Чи бачила розпач у моїх очах? Смію сподіватися, що так. Адже одного разу уважно глянула на мене й раптом кинулася в свої покої, ніби чого налякалась. А до вечора несподівано висловила бажання відвідати обитель Святої Хільди.

— Леді Гіта поїхала побачитися з сестрою Отилією, — пояснила за вечерею балакуча Ейвота. — Але що, запитується, знадобилося міледі від цієї святенниці? Нічого путнього вона не навчить… Хіба що читати свої тужливі літанії.

Леді Гіта повернулася з монастиря тільки наступного дня, спокійна та вмиротворена, й так само вона поводилася на ярмарку в Гронвуді. До покупців зверталася зі звичайною діловою хваткою, в чомусь поступаючись, а іншого разу не погоджуючись. Я погано знався на цих тонкощах, але бачив, що обидві сторони — і моя пані, й ці фламандці — задоволені угодою. Я саме подався по вино, щоб ми могли випити за вдалу угоду, коли зненацька з’явився Едгар.

Буду справедливий — цей сакс у розкішному одязі, з не по-тутешньому смаглявою шкірою та прозоро-синім поглядом, з гордовитою поставою й розворотом пліч справжнього майстра фехтування на важких мечах мав вигляд істинного лорда.

Моя пані трималася з ним люб’язно — та й по всьому. Навіть я з моєю ревнивою підозріливістю не помітив у поведінці обох нічого негожого. І настільки ж стриманою вона залишалася цілий день — із задоволенням обговорювала подробиці вдалої угоди, і навіть я вдостоївся похвали за моторність.

Але вже ввечері, коли ми сиділи вдвох за трапезою, у ній начебто щось зламалося. Плечі леді Гіти похилились, як під непосильним тягарем. Я злякався, що вона впаде, кинувся до неї та підхопив безвольно обм’якле тіло. Господиня Тауер Вейк тремтіла й схлипувала в моїх обіймах, і мені довелося вкласти її в ліжко й гукнути дівчину-служницю.

Тієї ночі я довго лежав без сну. Мені було цілком зрозуміло, що діється з моєю коханою, але від цього розуміння стало так кепсько, як ніколи досі. Коли ж я досяг останніх меж розпачу, двері зарипіли й на на порозі з’явилася леді Гіта — в самій сорочці, боса, з розпущеним сяючим волоссям. Я здивовано дивився, як вона наближається до мого ложа.

— Ральфе, прошу тебе… Обійми мене… Будь зі мною ніжним…

Я не повірив своїм вухам, і тоді вона сама припала до мене. І які ж полум’яні вуста виявилися в холодної Феї Туманів!

Одному Богу відомо, чого мені коштувало не накинутися на неї відразу ж із усією люттю розпаленої пристрасті. Колись у мене було чимало коханок, і всі вони думали, що я лагідний і дбайливий у любові, але як давно я не знав інших жінок, цілком поглинутий своєю любов’ю до леді Гіти!

Обожнювана й бажана — вона сама впала мені в руки, як дозрілий плід, і я поцілунками й пестощами намагався вдихнути життя в її дивно покірне й ослабіле тіло. І ось настав момент, коли її подих почастішав, блаженно опустилися важкі вії, і я… О, я перебував на небесах! Та ніч була чарівна. Знову й знову я бачив, як від моїх пестощів пробуджується та оживає її чуттєвість. Мені й у мріях не марилося, що леді Гіта може виявитися такою. Безвісти зникли її стриманість, спокій, відлюдькуватість; переді мною була жагуча коханка, що палко озивається на найменший дотик.

Я не пам’ятав, як і коли заснув.

Розбудив мене Утред — повідомив, що пані вже зібралася в дорогу та очікує мене внизу. Нічого не тямлячи спросоння, я збіг сходами.

Гіта, вже в дорожній накидці, тримала за вуздечку осідланого коня, помітила мене й відразу відвела погляд. Я посміхнувся, ступнув до неї — але замість палкого вітання почув, що вона змушена негайно виїхати, а мені доручає простежити за відправленням проданої партії вовни.

— Гіто! — не витримав і перебив я. — Як це розуміти?

— Не зараз, Ральфе, — промовила вона. — Ми все обговоримо пізніше.

Чи не цнотливість озвалася в моїй пані після такої божевільної ночі? І я ні на чому не наполягав, думаючи, що час усе розставить на свої місця.

Того дня навіть зустріч із Едгаром не принесла мені неприємних хвилин. Граф мав вигляд побитого собаки й без упину повторював розгублено: «Поїхала… Чому? Що ж трапилося?».

Я ж перебував у настільки піднесеному стані, що коли зустрів на ярмарку леді Бертраду, привітав її над міру хвацько.

Бертрада глянула на мене, не приховуючи подиву.

— Чудовий у тебе вигляд, Ральфе. Гарний одяг, новісінькі чоботи. І волосся відпустив, як хрестоносець… або, швидше, як сакс, — додала вона глузливо.

Я зауважив у відповідь, що тепер є кому про мене подбати. Бертрада посміхнулася незнайомою посмішкою, схожою на гримасу, напевне, їй заважав рожевий шрам над верхньою губою. Чи не б’є її Едгар? У всякому разі, мені вже не здавалася настільки привабливою графиня Норфолкська, як це було колись.

— Не варто так уже задирати носа, Ральфе. Адже всім відомо, що ти всього-на-всього старший куди пошлють у цієї…

Я перебив її, не дозволив погано відгукнутися про мою леді. Зауважив тільки, що завжди служив і далі служу найпрекраснішим дамам.

Я люб’язно розкланявся, полишив графиню, простежив за навантаженням і відправленням клумаків із вовною та чимдуж полетів у Тауер Вейк. Те, що там мене очікувало, охолодило мій запал, як цебер води навпіл із льодом. Гіта трималася зі мною навіть більш відчужено, ніж досі, а мої поквапливі обійми було відкинуто з такою незворушною гідністю, що й леді Бертрада могла б повчитися. Здивований, я вирішив, що так триватиме тільки до нашої наступної ночі. Але її не було, а Гіта почала відверто уникати мене. І ось учора на святкуванні Лугнаса знову з’явився Едгар і самою лише своєю появою відняв у мене й Гіту, й навіть маленьку Мілдред.

Я бачив, як це відбувалося, як на очах змінилася Гіта, немовби відчула над собою владу якогось лихого чарівника, котрому нема чого їй запропонувати, крім власної хіті. І цій хіті він був ладен принести в жертву все, що зводилося та стверджувалося з нелюдською працею, — добре ім’я Гіти, честь роду, майбутнє крихітки Мілдред.

Я все сказав йому — без натяків і вивертів красномовства, не зважаючи на те, яке становище займав він, а яке — я. Адже навіть мені, безземельному лицареві, було що запропонувати Гіті Вейк. А що міг запропонувати їй чоловік Бертради Норфолкської?

Те, що Едгар після цієї розмови вирішив піти, до честі йому, але найжахливіше те, що Гіта негайно кинулася слідом за ним.

Яку ж безмежну владу мав над нею цей чоловік! І яку владу мала наді мною вона сама, якщо я, мов божевільний, побіг слідом. О, якби зумів зупинити, втримати її! Адже вона вже була моєю жінкою, я мав на неї право…

Із цього нічого не вийшло. Бісів танок — я заплутався в ньому, ніби в хащі. Не знати звідки взялася Ейвота й зависла на мені, затягуючи до танцю. Насилу я вирвався з її обіймів.

Найпринизливішим було безпорадне метання в пітьмі, коли я ще сподівався на те, що непоправне не трапилося. А потім усе-таки відшукав їх. Вони стояли в сутінках, обличчями одне до одного, серед пахощів і теплого подиху літньої ночі — стрункі й легкі, мов двоє духів. І немов двоє духів, огорнутих сріблястим місячним сяйвом, злилися в обіймах.

Мої ноги підігнулись, я опустився в траву, дивлячись, як Едгар підхопив Гіту на руки й поніс її в темряву лісу…

Я був розчавлений і знищений. Давно минули ті часи, коли мені нічого не варто було поділитися коханкою з приятелем. Але хіба хоча б одну зі своїх подружок я міг назвати коханою? Хіба я схилявся перед котрою-небудь із них так, як перед Гітою?

А чи варта вона того? Колись Гуго Бігод назвав її саксонською повією, і так воно й виявилося. І найкраще для мене — впокоритися з усім, що сталося, й поїхати геть. Від того, щоб негайно покинути Тауер Вейк, мене втримали тільки лінощі. Як би не складалися мої любовні справи, життя тут було мені до вподоби. Куди я міг податися? Від самої думки, що доведеться знову підшукувати повний комплект зброї, наймати слуг, зброєносців, а потім роз’їжджати скрізь у пошуках наймача, мене занудило. В Тауер Вейк у мене вже було становище, я мав стіл і дах, а леді Гіта, як і раніше, дбатиме про мене. Та й із тутешніми людьми я зійшовся на коротку ногу.

Можете зневажати мене, але й у лінощів є свої переваги. І я прийняв рішення — залишитися. Рано чи пізно настане день, коли ця жінка зрозуміє, що їй не обійтися без мене. А граф зникне з нашого життя.

У залі старої вежі панувала буденна метушня: люди йшли, поверталися, пахло їжею, порипував ворот, за допомогою якого з льохів підіймали харчі. Для мене ж ці звуки зливалися у звичний гамір, який викликає умиротворення — все йде як звичайно, а значить, нічого не трапилося.

Спав я довго й солодко, а коли з’явився зі свого алькову за фіранкою, був уже майже спокійний і врівноважений.

І першою постала перед моїми очима леді Гіта. Ніколи ще ця жінка не здавалася мені такою красунею. Вона вся світилася щастям, а коли зустрілась зі мною поглядом, помітно зніяковіла.

Дехто з мешканців Тауер Вейк пильно спостерігав за нами. Однак обов’язок знаті — не давати слугам приводів для лихослів’я, і ми з пані вишукано чемно привітали одне одного. Коли ж після вечірньої трапези слуги прибрали зі столів і всі зійшлися біля вогнища, я, як і було заведено, взяв у руки лютню та під дзенькіт її струн повідав історію про віддану й беззастережну любов лицаря Ланселота Озерного до прекрасної Гвиневер, дружини короля Артура.

Дивно, що тут, у Денло, люди не знали про короля Артура та його лицарів, але ж ці історії про давню давнину Британії були надзвичайно популярні на континенті. Я немовби відкривав для своїх слухачів чудові сторінки невідомої книги, й люди слухали мене, як зачаровані. Навіть найбільш огрубілі душі відгукувалися. Я бачив, як наповнилися слізьми очі в Ейвоти, як зітхнула гладка Труда й навіть суворий воїн Утред доторкнувся до кутика ока, немов туди потрапила смітинка. Тільки маленька Мілдред солодко спала на колінах у матері під звуки струн.

Леді Гіта слухала замислено, а коли я скінчив, підвелася й віднесла Мілдред у верхній покій. Однак незабаром знову з’явилася на галереї й жестом звеліла мені піднятися до неї.

Чоловіки рідко допускалися в покої пані, однак саме я стояв у центрі цього напівкруглого розкішного приміщення. Між розвішаних по стінах килимів горіли важкі срібні світильники, а потемнілі плити підлоги ховалися під пухнастими овчинами.

Гіта не поспішала починати розмову. Вона ще барилася, смикаючи кінці свого м’якого шкіряного паска, і я заговорив першим:

— Я багато чого зрозумів минулого вечора, міледі. Тому не мучте себе поясненнями.

— Але я повинна!

У її голосі з’явилася зрадницька хрипота, хоча вона й намагалася говорити рівно.

Строго й просто моя пані сказала, що не гідна мене, бо нею володіє невтримна пристрасть до іншого, котрій вона не має сили протистояти. Це згубний шлях, але вона готова на все, аби тільки бути з тим, хто любий її серцю.

У мене було що заперечити, але я мовчки дивився на неї. Зараз, у простому вбранні зі світлого льону, з зібраним на потилиці волоссям, без дорогих прикрас, леді Гіта здавалася такою юною…

— Пробачте мені, міледі, — нарешті промовив я. — Веління серця часом сильніше за закони, які придумують люди. Тому і я не можу покинути вас. Тільки тут і всупереч усьому я іноді почуваюся щасливим. Саме про це я сьогодні й співав.

— Це лише пісня, сере Ральфе, — сумно посміхнулася Гіта. — В житті все інакше.

Я доторкнувся до її щоки й змусив глянути мені у вічі.

— Значить, ви не вірите в щиру любов і відданість? Але якби в житті не траплялося нічого такого — хіба варте було б це життя того, щоб його оспівувати?

Гіта озвалася по нетривалій мовчанці:

— Ви мрійник, сере Ральфе. Але присягаюся Пречистою Дівою — це й захоплює мене. Чудово бути коханою такого чоловіка, як ви… якщо, звичайно, можеш відповісти таким само почуттям. На жаль, я не можу. Я зробила страшну помилку — дала вам надію на взаємність. Ви дорогий мені як брат, любий і добрий брат, якого в мене ніколи не було, але якого я завжди хотіла мати.

Ось чого я бажав би найменше — то це зватися її братом. Я хотів її всю, до кінчиків нігтів, але поки що доводилося вдовольнитись і цим. Тому я взяв маленькі руки моєї пані в свої та промовив:

— Я завжди буду поруч. Без вас моє життя не має сенсу, не забувайте про це…

І все пішло, як і раніше. Хіба що ми стали менше часу проводити разом. Але в цьому були свої переваги — уникаючи мене, Гіта більше не звалювала на мене стільки роботи, воліючи справлятися сама. І хоча кінець літа й початок осені — досить клопітний час у господарстві, я частенько бував зовсім вільний і міг довго полювати у фенах.

Гіта й собі частенько залишала Тауер Вейк, і я здогадувався, що не завжди її відсутність пов’язана зі справами. Варто було тільки глянути, якою вона поверталася — щасливою, схвильованою, замисленою. Однак якщо вони й зустрічалися з графом, то робили це настільки потай, що довго ніхто не підозрював про ці зустрічі. Втім, такі речі неможливо тримати в таємниці, тим більше, що леді Гіта іноді брала з собою Мілдред, а мала після повернення додому намагалися повідомити всім і кожному, що бачилася з батьком. На її белькотіння поки що не звертали уваги, але час минав, і що краще почне говорити дівчинка, то більше людей прислухатимуться до її слів.

Осінь цього року видалася чудова — стояли теплі дні, повні солодкої знемоги; вони текли спроквола, немов розплавлене золото, змінюючись довгими синіми сутінками. Повітря було напоєне пахощами стиглих плодів і диму спаленого листя. Дерева скидали літнє вбрання, виблискуючи всіма відтінками золота, вогненними ґронами палали горобини. Увесь світ перебував у спокої після щедрого, плодоносного літа. Гіта, як і раніше, світилася щастям, і її зникнення з маєтку дедалі частішали. Пояснення були такі — то вона нібито неодмінно повинна відвідати сестру Отилію в обителі або ж погостювати в подруги Елдри. Але я ж бо знав, куди вона їде, тому що одного разу після соколиного полювання подався не в Тауер Вейк, а завернув у недавно відбудовану після пожежі садибу Ньюторп. Як я й очікував, Гіти там не виявилося. Зате я потрапив у Ньюторп саме в один із тих коротких періодів, коли там перебував сам хазяїн, рудий Альрік, і ми пропиячили з ним цілу ніч. Останнім часом Альрік зовсім занедбав справи, без міри пив і товаришував із нормандськими баронами.

Але не про нього мова. У Ньюторпі я й словом не згадав про те, що мене привело сюди бажання ще раз посипати сіллю власну рану, тобто переконатися, що леді Гіта бреше нам усім. Однак я негайно помітив, що Елдра нервує. Господиня Ньюторпа була приваблива та спокійна саксонка й під час нашої з Альріком пиятики трималася рівно, не суперечила чоловікові, хоча часом у її очах і читався докір. Колись про Альріка й Елдру говорили, як про найніжніше закохану подружню пару в Норфолкширі. Й дивно, що нині в цій родині усе пішло навкіс — саме після того, як Елдра нарешті принесла чоловікові довгоочікуваного спадкоємця, кумедного малюка Торкіля. Будь-який батько міг би пишатися таким сином, однак Альрік, схоже, не надто його любив. Коли малий здійняв ревіння, переляканий нашими п’яними вигуками й гуркотом олив’яних кухлів по столі, Альрік, не обертаючись, звелів дружині віднести геть це поріддя. Таке поводження тана з дружиною й сином спантеличило мене, але, дідько забирай, мене не обходили негаразди в цій родині.

У кожного своє лихо, і я був вдячний Альріку, коли наступного дня він відвіз мене, ще кволого від хмелю, в містечко Даунхем до веселої вдови місцевого рукавичника. Я не вилазив з її ліжка дві доби, а дорогою назад довго змивав із себе гріхи в холодних річкових водах. А як інакше я міг постати перед прекрасні очі своєї леді?

І дивна річ — спливло вже чимало часу, а Гіта Вейк, як і раніше, залишалася в Норфолку поза всілякими підозрами. Де б не збиралися люди, про неї відгукувалися з незмінною повагою, до її порад прислухалися, хвалили вміння вести справи. Схоже, всі вже звикли до того, що вона живе без чоловіка.

Але з настанням похмурої й темної зими дещо змінилося — й насамперед у мені самому. Тепер мене вже не тягло роз’їжджати по гостях або полювати, і дедалі більше часу я проводив біля вогнища, де витали запахи юшки та яблучного пирога. Колись я так любив цей зимовий час, однак саме тепер, у цьому чарівному домашньому спокої мене почало сушити якесь почуття, що часом ставало настільки сильним, що мені бракувало повітря. Я не знав його назви, поки одного чудового дня не зрозумів — це ненависть.

Тільки звичка до ледарства врятувала мене від того, щоб не накоїти лиха. І ось я качався по своєму алькову за завісою чи награвав на лютні, дивлячись, як палає у вогнищі торф, міркував або прислухався до новин, які приносили рідкісні подорожани. Від них я довідався, що закоханий у Гіту хлопчисько д’Обіньї на початку зими був заручений із дівицею з Лінкольнширу, а шериф де Чені, який також зневірився в тому, що отримає благословення графа на шлюб із леді з фенленду, оженився на якійсь леді з Норіджа.

Втім, нашому молодому, але спритному шерифові поки було ніколи налагоджувати подружнє життя, тому що в графстві з’явилися розбійники, на дорогах почастішали грабунки, траплялося по два-три вбивства, і шериф збивався з ніг, щоб зловити лиходіїв, — та все марно. Розбійники зникали, тільки-но зачують небезпеку, й з’являлися знову, щойно люди шерифа, обшукавши увесь Норфолк, поверталися по домівках. Тому зараз на всіх дорогах графства патрулюють загони стражників, виставлено дозори, однак рідко хто з подорожан ризикує вирушати в дорогу без власної охорони.

Ці тривожні звістки викликали в мене тільки байдужу цікавість. Але одного разу я почув дещо таке, що змусило замислитися. Утред, який їздив з дорученням від пані, повідав про Гуго Бігода — цей спритний хлопець, виявляється, вимолив у короля пробачення за заколот, став після смерті старшого брата спадкоємцем усіх майорів Бігодів у Саффолкширі й непогано керує ними, навіть почав зводити власний замок.

Бісів Гуго! Цей зрине звідки завгодно… У мене були всі підстави ненавидіти і його, але стара ненависть до приятеля, що мало не відіслав мене на той світ, давно зійшла нанівець, зате спогади про веселі деньки з Гуго, про його відчайдушну чарівність і колишню нашу дружбу, як не дивно, залишилися живі.

Мені стало гірко від думки про те, як сумно розійшлися наші долі. Гуго нині в пошані, навіть піднісся, а я, обтяжений нещасною любов’ю, остаточно зледащів, заріс і обплив, животіючи поряд із жінкою, для якої я — ніхто… Між іншим, я не здивуюсь, якщо виявиться, що розбійницькі нальоти на володіння Едгара Норфолкського — справа рук Гуго. Графство Саффолк — ген воно, кийком кинути, а Гуго Бігод не та людина, щоб забути, як знеславив його Едгар…

Незабаром після Різдва леді Гіта знову зібралася в дорогу, і я твердо заявив, що через тривожну ситуацію в графстві маю намір супроводити її. Я знав, куди вона збирається, — Гіта була надзвичайно пожвавлена та надягала свого чудового білячого плаща з каптуром.

Спочатку моя пані й чути не хотіла про мій супровід, і тоді я без зайвих слів пішов на стайню та почав сідлати свого жеребця. Нарешті Гіта не витримала:

— Заради всього святого, Ральфе, невже ти не розумієш, куди я їду?

Я глянув на неї поверх сідла, яке прилаштовував на спині в коня.

— Розумію. Але якщо він готовий піддати вас небезпеці, коли в краю неспокійно, я не такий.

Гіта відразу взялася виправдовувати Едгара, запевняючи, що сама подала знак для зустрічі, але незабаром знітилася під моїм поглядом. Її, як і будь-яку жінку, не могли не хвилювати чутки про розбійників — недарма останнім часом вона не брала з собою дочки. А до моєї мовчазної відданості Гіта вже звикла, до того ж, я був не більш ніж братом. І все-таки вона не виявилася настільки немилосердною, щоб змусити мене бути присутнім при її зустрічі з коханцем. Тому, коли ми дісталися до церкви Святого Дунстана, Гіта наполягла, щоб я не супроводив її далі. Сіла в одну з плоскодонок, які завжди очікували в протоці біля церкви, й спритно вправляючись із жердиною, зникла в сутінках.

Мені раптом нестерпно схотілося довідатись, де ж їхнє любовне гніздечко. Це було як сверблячка у готовій уже затягтися рані, з якою нічого не вдієш, коли не хочеш викликати новий спалах болю. Але цього болю й вимагала моя ненависть, яка що не день розросталася. Тому я стрибнув у інший човник і рушив уздовж русла одного зі струмків туди, де ще не зовсім розчинився в імлі вогник ліхтаря на носі Гітиного човна.

Околиці ніби ковдрою огортав білястий туман. Це була звичайна для цих місць імла, яка вдень зникала в променях сонця, але знову густішала в сутінках. І все, що від мене було потрібно, — не загубити відблиску ліхтаря плоскодонки, що пливла попереду, та безгучно орудувати жердиною. Я не хотів, щоб Гіта мене виявила, і був задоволений, що ніч така темна. Високо вгорі, над шарами туману, мабуть, світив місяць, і від цього туман переливався та струменів блідими смугами упереміш із пітьмою, обтікаючи стовбури голих дерев.

Нарешті я помітив крізь туман світло. Сплески, що долинали з боку човна Гіти, стали поквапливішими. Я ж трохи відстав і причалив до найближчої берегової кручі, витяг човника та почав пробиратися крізь мокрі зарості.

Немовби для того, щоб я міг краще бачити, туман зненацька розступився, і переді мною відкрилося озеро, а посеред нього — острівець, порослий деревами. Він нагадував клаптик околишніх лісів, який упав у тихе плесо та втримувався на плаву тільки власним відображенням. На острівці під деревами горіло багаття, освітлюючи звичайний для фенів будинок з високою очеретяною покрівлею й гладенькими, чисто вибіленими стінами. Біля багаття я помітив чоловічу постать; він заквапився до берега, і я впізнав графа Едгара.

— Моє Місячне Сяйво!

Вона розсміялася, коли він легко підхопив її та високо підняв, немов дитину. А коли опустив, уже не розтискав обіймів. Так вони й стояли на березі, злиті в поцілунку. Я відвернувся, але не пішов відразу. Мене охопила кволість, і я опустився просто на мокру землю, притулився спиною до корча. До мене долинали веселі голоси цих двох. Потім грюкнули двері, й усе стихло. Мій погляд кинувся вгору, і в розриві туману я побачив зірку — самотню, недосяжну й дивно прекрасну. Я не знаю, як довго не відводив від неї погляду. Я передумав тієї ночі багато про що. Мені навіть спадало на думку оженитися. В околиці чимало наречених і вдів, які з радістю приймуть мою пропозицію. Хоча б та ж таки вдова лицаря Нортберта де Ласі, яка відверто загравала й домагалася зустрічей зі мною. Ця матрона старша за мене, однак багата — й така здобич саме до смаку моїм лінощам, коли для досягнення мети не потрібно анінайменших зусиль.

Я залишив думки про вдів та взявся обмірковувати план подорожі в Святу Землю. Я сам був свідком того, як той чи інший лицар вирушали в Єрусалимське королівство і якщо не зникали безвісти, то поверталися овіяні славою як захисники Труни Господньої та з тугими гаманцями…

Але остаточне рішення прийшло лише над ранок, коли, змерзлий і спустошений, я вів свого човника до церкви Святого Дунстана, придивляючись до берегів і намагаючись запам’ятати дорогу до будинку на острові. Я повинен запам’ятати кожен закрут струмка й кожну криву вербу та нічого не переплутати.

Тому що я вирішив убити Едгара.

Я більше не думав про честь, про лицарський двобій, про гідне єдиноборство — я надто добре знав, як уміє битися Едгар. У хрестоносців особливий вишкіл, а тамплієри й поготів славляться як неперевершені воїни. Ні, двобій із Едгаром мене не влаштовував. А ось зачаїтися в засідці, дочекатися на пустельній стежці й… пустити тільки одну стрілу…

І якщо все пройде вдало — хто посміє підозрювати мене, людину, яка колись врятувала його ім’я та честь? У Едгара чимало недругів, та й чутки про розбої в графстві мені на руку. І якщо його не стане — чи довго сумуватиме Гіта Вейк?

Ухвалене рішення вивело мене зі сплячки. Я ожив і почав дедалі частіше залишати Тауер Вейк, усіляко даючи зрозуміти, що в мене завелася краля, тож леді Гіту, схоже, це тільки тішило. Крім того, я без кінця полював із луком, причому, бив переважно дрібну дичину, поновлюючи майже втрачені навички влучної стрільби на велику відстань.

Наглядав я й місце для засідки, але вже не сумнівався, що найкраще зачаїтися біля озера, де граф облаштував своє гніздечко для побачень. В уяві малював я собі, як терпляче вичікую, як нарешті долинає стукіт копит його коня, як граф зістрибує з сідла…

Ось тоді-то я його й гукну. Неодмінно гукну перед тим, як спустити тятиву. Нехай зазирне у вічі власній смерті!

…У середині лютого почалися нескінченні заметілі, й нашим голубкам довелося на певний час відмовитися від зустрічей. Саме в цю пору Утред запропонував мені скласти йому товариство — він збирався до рідні в Бері-Сент-Едмундс і пам’ятав одного разу висловлене мною бажання помолитися в гробниці короля-мученика.

Ми виїхали ще затемна, незважаючи на завірюху, яка не припинялася, й прибули в Бері, коли вже почало смеркати. Ми рухалися кроком вузькими вуличками, з низько насунутими на обличчя каптурами — не тільки через вогкі пластівці снігу, але й тому, що Утред не хотів бути впізнаним. Людей Гіти Вейк, нагадав він мені, не надто шанують у володіннях абата Ансельма.

Утред залишився в рідні, а я, не затримуючись навіть для того, щоб попоїсти, подався до меси й ледь ступив під склепіння монастирського храму Святого Едмунда, відчув благочестивий трепет. Переді мною відкрився величезний похмурий простір, повний приглушеного гулу голосів. Мерехтіли сотні свічок, поширюючи солодкуватий аромат, але їхнього світла було недостатньо, щоб опромінити склепіння й масивні капітелі колон центрального нефу. Голоси безлічі молільників у цьому півмороку звучали таємниче, ніби з іншого світу.

Я теж опустився на коліна й зашепотів слова молитви:

— Averte faciet tuam a paccatis meis…[10]

Але містичне почуття, що охопило мене, почало розвіюватися, як тільки я виявив, що літургію здійснює не хто інший, як абат Ансельм.

У білій рясі з чорним оксамитовим напліччям і срібним хрестом на грудях він мав досить переконливий вигляд, та й службу вів відповідно до найсуворішого канону. Превелебний вважався людиною неабиякої вченості, до слів його прислухалися не тільки багато прелатів, але навіть особи королівської крові. Але я ж бо пам’ятав його зовсім іншим — він хоробро виспівував паскудні пісні за чашею вина в товаристві лицарів графині Бертради, до яких у ту пору належав і я.

Я мимоволі посміхнувся, коли помітив, що Ансельм раз у раз поглядає на когось із знаті, що стояла біля самого вівтаря. Я пробрався у бічний вівтар і визирнув із-за цоколя колони. Так і є, графиня власного персоною.

Леді Бертраду ні з ким не поплутаєш і зі спини: багатий хутряний плащ, вкритий червоним сукном, темне головне запинало іскриться золотими візерунками. А тут ще за мною зо дві кумоньки, посоловілі від довгого богослужіння, завели півголосом розмову, з якої довідавсь я, що міледі Бертрада ось уже незабаром місяць, як живе в Бері-Сент-Едмундс, бо знову посварилася з чоловіком. А оскільки негаразди в графській родині вже стали справою звичною і після кожної сварки міледі шукає розради в абатстві, превелебний навіть відвів їй особливі покої в своєму заміському палаці. Я, здається, здогадувався про причину чергової незлагоди Едгара з дружиною. Не інакше, як Бертраді вдалося дещо пронюхати про відновлення його зв’язку з колишньою коханкою, і вона стала дибки. І тут я був цілком на її боці. Адже якою б не була Бертрада, однак вона жодного разу не заплямувала чоловікової честі подружньою зрадою. Я полишив бічний вівтар і обережно пробрався крізь юрбу парафіян туди, де був спуск у крипту,[11] дочекався своєї черги, прихилив коліна біля мерехтливої від позолоти раки з останками Святого Едмунда.

Просив у великого святого благословення на те, що задумав.

— Це богоугодна справа, — шепотів я святому, ніби давньому приятелю. — Я вб’ю не людину, а те лихо, що сидить у ній та штовхає на шлях розпусти, збиваючи з пуття інші, чисті й непорочні душі. Я звільню від згубних чарів жінку, яку люблю. А потім… О, складаю обітницю в тім, що коли все звершиться за моїм задумом, я вирушу в Святу Землю й винищу стільки невірних, скільки знадобиться, щоб змити з себе цей гріх!

Ось про що я молився, відчуваючи, як із кожним словом на мене сходить блаженна полегкість. Напевне, моя обітниця вплинула й святий Едмунд почув мої молитви. Мій від’їзд у Єрусалим остаточно зніме з мене підозри, якщо такі виникнуть, а на той час, коли я повернуся, леді Гіта вже втішиться. Я постану перед нею героєм-хрестоносцем, а Феї Туманів, як відомо, любі хрестоносці — чи не так?

Як і раніше валив сніг. Стоячи на храмовій паперті, я озирнувся й зненацька відчув, до чого ж голодний. Однак мені не хотілося повертатись у дім родичів Утреда, і я вирішив попоїсти в котрійсь із харчевень, яких було силa-силенна в цьому місті прочан.

У першій же, куди я ввійшов, було тепло, надимлено й гамірно. Я пройшов у далекий кут, і мені негайно подали миску масної баранячої юшки з галушками та пузатий глечик темного елю. Я з задоволенням спорожнив кухоль і з апетитом узявся до їжі, не забуваючи поглядати навсібіч.

Більшість відвідувачів здавалися людьми чималого статку — ні злиденних, ані пияків не видно було. Але незабаром мою увагу привернула компанія, що розташувалася біля вікна, затуленого віконницею, під низькими сволоками галереї, що оперізувала зал харчевні. Ці люди не належали до городян — у деяких я помітив мечі. Воїни, можливо, навіть лицарі, а якщо зважати на уривки нормандської мови, що долітала до мене, — прочани зі шляхетних. Я раз у раз поглядав у їхній бік — один із голосів здавався мені дивно знайомим. Обличчя цієї людини в багатому хутряному опліччі поверх куртки з карбованим поясом я не бачив, але при його поясі примітив меча у піхвах чудової роботи.

Якоїсь миті він озирнувся — і я застиг на місці. Неможливо було не впізнати це сухорляве видовжене обличчя, обрамлене темним каптуром, ці світлі брови над колючими блакитними очима.

Сили небесні! Гуго Бігод!

Першої миті я відчував подив, адже він зовсім відкрито сидів у харчевні, ніби й не побоювався, що його схоплять люди графа Едгара — адже в Норфолку Гуго, як і раніше, поза законом. Але потім зміркував, що Бері-Сент-Едмундс — це вже Саффолкширські землі, край, де Гуго в своєму праві.

Чи відчував я гнів, дивлячись на людину, яка встромила в мене ножа? Мабуть, ні. Моя образа давно перетворилася на попіл. Інше питання — чи хотів я знову зустрітися з ним?

Гуго відвернувся й заговорив, час від часу посміюючись, і знову озирнувся через плече. Я тут був ні до чого — всю його увагу було прикуто до вхідних дверей, немовби він чекав на когось. Погляд Гуго з ледачою байдужістю ковзав по обличчях відвідувачів харчевні.

Я вирішив, що ця зустріч мені зараз ні до чого, підвівся й підкликав слугу, щоб розплатитися, — і тут наші погляди зустрілися. Гуго завмер, з недонесеним до губів кухлем.

Я напружився, мов струна. Що буде далі? Чи схопиться він за меча, чи захоче довершити почате?

Але Гуго раптом широко посміхнувся знайомою, сповненою чарівності посмішкою.

— Присягаюся бородою Христовою — Ральф! Добрий старий Ральф де Бріяр!

Він кинувся до мене, схопив у обійми та заходився трусити й ляскати по плечах, вигукуючи:

— Друже! Який я радий тебе бачити! Де ж ти був?

Побий мене грім, я й не помітив, як на моїх губах теж з’явилася посмішка.

— От уже не очікував зустріти тебе тут, Гуго.

— Та й для мене це неабияка несподіванка!

Раптово він обірвав себе, насупився й зазирнув мені просто у вічі. При цьому його обійми залишилися такими само міцними.

— Ральфе, тоді, у фенах, я вчинив, як останній негідник. Але ти повинен зрозуміти — я був у нестямі. Та й хто з нас після всього, що сталося, міг міркувати тверезо?

— Уже хто-хо, а ти все розсудив, — намагаючись звільнитися з його обіймів, пробурчав я. — Тобі завжди відомо, що робити.

— Бачить Бог — це не так! Не одну свічку я поставив за упокій твоєї душі й не один раз приніс покаяння. І який же я був щасливий, коли довідався, що ти живий! Але ж й ти, мій Ральфе, віддячив мені сторицею. Хіба не завдяки тобі я став ізгоєм і моє ім’я було втоптано в болото?

— А чого ж ти очікував? Що я покриватиму й виправдовуватиму тебе?

Мабуть, тепер саме час було вийти за стіни міста й завершити почате. Ким ми були, якщо не кревними ворогами?

Хазяїн харчевні й багато відвідувачів дивилися на нас дедалі пильніше, відчуваючи, що назріває сутичка. Гуго це помітив і запропонував:

— Давай-но, Ральфе, сідай за наш стіл, і за кухлем доброго англійського елю відпустимо один одному старі гріхи.

Отже, Гуго Бігод хотів примирення. Точніше, ми обоє бажали миру, хоча він намагався вбити мене, а я піддав його ганьбі та безчестю. Усе можливо у світі, де п’ятьма хлібинами можна нагодувати юрбу, а блудниць зараховують до лику святих.

І ось ми вже за столом, нас оточують його приятелі, й Гуго називає мені їх одного за одним. Дрібнопомісні саффолкширські землевласники або діти таких, було також і зо два найманці. Їхні імена виявилися для мене пустим звуком, я їх не запам’ятав, до того ж, давалася взнаки розгубленість від настільки несподіваної зустрічі. Уже наступної хвилини його товариші помітили, як Гуго косує на мене, та зметикували, що розмова в нас не з простих, і перебралися на дальній кут столу, надали нам якусь подобу усамітнення.

Гуго наповнив кухлі, й ми зсунули їх.

— Ти перетворився на справжнього сакса, Ральфе де Бріяре, та неабияк роздобрів на ситих хлібах леді Гіти Вейк. Недарма люди кажуть, що недалека та година, коли ваші руки з’єднають біля вівтаря. Пригадую, ти завжди вважав її красунею.

Я посміхнувся, однак не переконував його в протилежному.

— Хіба не сказано, що людина повинна, не нарікаючи, приймати все, що трапляється з нею з волі провидіння?

Гуго зареготав.

— Впізнаю колишнього веселуна Ральфа. Однак… — він зам’явся. — Але хіба тобі не відомо, що Фея Туманів і один наш спільний знайомий… Ні, я нічого не хочу сказати лихого, лише дбаю про твою честь…

Я байдуже знизав плечима.

— Мало там про що ляпають язиками? Наприклад, про грабежі та вбивства на дорогах. Мовляв, з’явились якісь зухвалі молодчики, що вершать свої брудні справи під покровом ночі, а потім зникають, як туман від вітру.

При цих словах я скосив око на приятелів Гуго. Було в їхніх обличчях таке, що дозволяло припустити: займаються вони не тільки справами своїх орендарів.

Здається, це зачепило Гуго за живе. Посмішка сповзла з його обличчя.

— Все це — плід твоєї уяви. Якщо тобі спаде на думку спробувати донести на нас…

— Ти знову схопишся за ножа?

Він відвернув погляд.

— Не цього я очікував від нашої зустрічі. Жевріла в мені надія: на згадку про все добре, що колись було між нами, ми пробачимо один одному й не будемо воскрешати стару ворожнечу.

— Залишилося тільки пустити сльозу від розчулення, — кинув я.

Але Гуго залишився серйозним.

— Я повинен просити в тебе пробачення, сере Ральфе де Бріяре. Я глибоко покаявся за вчинене. Й цілком заслужив те безчестя, що впало на мене. Ти з надлишком відплатив мені. Але головне — ти залишився живий, і я хочу знову називати тебе другом.

Він простяг мені руку — але я барився.

Надто добре я знав Гуго, його підступність і вміння у всьому шукати зиску. Але який зиск йому від того, прихильний я до нього, чи ні? До того ж, Гуго Бігод — ворог Едгара Армстронга. А вороги графа Норфолкського — мої друзі.

І я потис простягнуту руку.

— Амінь.

Гуго з посмішкою знову обійняв мене.

Ми осушили кухлі, й він узявся розповідати, в яку халепу втрапили наші приятелі після того, як були оголошені поза законом за розпалення смути, як кому з них не поталанило, як їх кинули в катівню, де вони й донині.

Є й такі, хто зумів уникнути неприємностей. Він сам, приміром, або Герівей Брітто. Цей хитрий бретонець зміг втертися в довіру до самого Стефана Блуа, й королівський небіж не тільки замовив за нього слівце вінценосному дядечкові, але навіть узяв його до свого почту.

— Та й ти не животієш, сере Гуго, — зауважив я. — Я чув, що ти влаштувався в Саффолку, будуєш замок та, як і раніше, дозволяєш собі розважитися.

Я знову натякав на розбій, але тепер Гуго не насторожився. Схилився до мене та прошепотів:

— А ти, трубадуре, що про це думаєш? Волієш бренькати на лютні для своєї леді, чи не від того, щоб згадати, як гарячить кров веселий нічний набіг?

І я відповів:

— Не від того. Але якщо полювати, то на великого звіра. Наприклад, такого, як граф Норфолк.

Гуго зареготав.

— О, ще б пак! Прекрасні очі саксонки варті того, щоб відскіпатися від її коханця. Що ж, вип’ємо й за це.

Схоже він також знав, що зв’язок Гіти й Едгара відновився. І даремно я тішив себе сподіваннями, що моїй леді вдається зберігати в таємниці своє нове падіння.

Ми ще зсунули кухлі з приятелями Гуго. Їх було семеро, і всі виявилися веселими хлопцями. Посипалися жарти, рікою полився ель, і я немов повернувся у свою відчайдушну юність, де не було болю, туги й безмовної любові.

Однак і серед загальних веселощів Гуго не припиняв час від часу поглядати на двері харчевні.

— Ти на когось чекаєш?

— Незабаром довідаєшся. А поки… Агов, друзі, присягаюся шпорами Святого Георгія, цей хлопець співає не гірше за трубадурів із Аквітанії. Нехай хто-небудь принесе лютню, й побачите, що він осоромить кожного із цих жителів півдня.

Бозна-звідки з’явився інструмент. Чому б мені й не проспівати? Не повертатися ж до Утреда з його сумовитою ріднею…

Коли спорожнів черговий кухоль, я вдарив у струни:

Мої слухачі, посміхаючись, присунулися ближче. Хвацький наспів розохотив їх, та її мене заразом.

Навколо нашого столика почали збиратися завсідники. Дехто пританцьовував. Приятелі Гуго намагалися підспівувати, а один із них вловив ритм і спритно відбивав такт, постукуючи кухлем об кухоль.

Раптом я відчув, як на моє плече лягла рука Гуго.

— Годі, Ральфе. Ти гарно потішив нас, але поки що досить.

Я підняв на нього здивований погляд, а слухачі невдоволено загаласували. Хтось гукнув, що виставить нам барило найкращого вина, яке знайдеться в хазяїна, якщо я потішу їх новою піснею, але рука Гуго, як і раніше, стискала моє плече, а його погляд був суворий.

— Досить, трубадуре.

Я відклав лютню, дивуючись, як швидко знову потрапив під вплив Гуго. Але ні образи, ні настороженості не було — тільки цікавість.

А за мить, коли невдоволені слухачі розбрелися, приятелі Гуго потіснилися, даючи місце за столом ще одному гостеві. Точніше, гості. Коли вона підняла каптур, що приховував її обличчя, я впізнав графиню Бертраду Норфолкську.

Я сторопів. Осяйна графиня пізнього вечора у вбогому шинку, в чоловічому одязі — грубих штанях, куртці з буйволячої шкіри та плащі з каптуром чоловічого крою!

— Рада впевнитися, що мистецтво, яке колись так мене чарувало, не згасло й досі, мій Ральфе.

Вона посміхнулася, не розтуляючи губів, і посмішка здалася мені напруженою. Так воно й було — леді Бертрада не очікувала побачити мене в товаристві своїх людей. А те, що всі вони були її людьми, я зрозумів відразу з того, як вони трималися з нею.

— Як ти поясниш це, Гуго? Звісно, я невимовно рада зустрічі з Ральфом де Бріяром, і вже тим більше, не в почті леді Гіти Вейк. Але ж ти з її людей, Ральфе?

Гуго дружньо обійняв мене за плечі.

— Відтепер він наш, міледі. Цей хлопець давно вже зрозумів, що його саксонська красуня дістанеться йому не раніше другого пришестя. У всякому разі, поки живий Едгар, — він понизив голос.

Я здригнувся.

То ось навіщо зібралися ці люди! І графиня з ними. Невже вона так люто ненавидить чоловіка, що готова зважитися не вбивство? Але ж і я бажаю його загибелі — а значить, я з ними.

Дивна річ — я зустрів Гуго відразу ж по тому, як звернувся з благанням до святого Едмунда.

Це правда, як і те, що я живий, а значить, у цій зустрічі — рука провидіння.

Здається, Бертрада розуміла, що діється в мене в душі. Схилилася через стіл, м’яко поклала руку на мої зчеплені в замок, побілілі від напруги пальці.

— Ми з тобою виявилися в однаковому становищі: я, дружина графа, й ти — людина, яку в Норфолку вже звикли вважати нареченим Гіти Вейк. Якби не повернувся Едгар так швидко зі Сходу, я б не здивувалась, коли б іще до Різдва леді з фенленду змінила ім’я на де Бріяр.

— Але ж вона ніколи не користувалася у вас пошаною, міледі, — сухо мовив я.

Бертрада якийсь час мовчки спостерігала, як осідає піна в кухлі з елем.

— А з якого дива мені було обсипати її милостями? Хіба я не відчувала болю, коли довідалась, що Гіта Вейк спала з Едгаром Армстронгом уже після того, як відбулися наші з ним заручини? Але куди гірше усвідомлювати, що вона, як і раніше, віднімає його в мене. Я ж не дурна й усе бачу.

Її голос затремтів.

— Його постійні зникнення ночами, його щасливий вигляд, балаканина челяді…. А головне — принизливі жалощі в очах у тих, хто знає мене та співчуває в моєму становищі. Нічого гіршого не придумати!

Бертрада притисла рукавичку до очей, промокаючи сльозу.

Я мовчав. О, мені теж було знайоме це кривдне співчуття челяді в Тауер Вейк. І навіть Гіти, яка користувалася моїми послугами, а по тому вирушала на побачення з чоловіком цієї жінки, що зараз плакала переді мною.

Гуго Бігод твердо мовив:

— Не треба сліз, Берт, радосте моя. Настане день — і ми помстимося за тебе. Цей сакс заплатить за все.

— Ти не розумієш, про що кажеш, Гуго. Цей сакс досить могутній, щоб чинити так, як йому заманеться. Він день у день топче мою честь і честь жінки, яку багато хто в Норфолку донині вважає нареченою Ральфа де Бріяра.

— Якби ви не були дружиною Едгара Норфолкського, — хрипко почав я, — мені б знайшлося, що сказати з цього приводу. Але ви його дружина, ви любите його…

— Я? — вона гидливо поморщилася. — Едгара Армстронга? Клянуся Пресвятою Дівою, були часи, коли я дійсно любила його. Настільки, що своєю волею зробила його зятем короля Англії та могутнім графом. Але що я отримала натомість? О ні, я ненавиджу й зневажаю його настільки, що готова власноруч розправитися з ним!

По моїй спині пробігло тремтіння.

— Спокійніше, Бертрадо, — швидко втрутився Гуго. — Не забувайте про обережність. Ви повинні пам’ятати, що Ральф одного разу вже виступив на захист графа. І навряд чи йому зрозумілі причини вашого гніву.

— Чому ж? Справедливість змушує мене стати на бік обдуреної та ображеної жінки. Більше того — двох жінок. І коли ви, міледі, кажете, що ладні розправитися з графом — розумію вас усією душею.

Її темні очі звузилися.

— Ти, Ральфе, напевне, був би радий, якби я позбулася Едгара. Загребла жар своїми руками, а ти б скористався плодами моїх зусиль.

Я судомно ковтнув.

— Не це я мав на увазі. Я готовий зробити все необхідне, щоб Едгар більше не заважав ні вам, ані мені.

За столом запала тиша. Раптово один з людей Гуго промовив:

— Якщо цей хлопець із потрухами наш, то нехай доведе це й вирушить із нами на нічне полювання.

Гуго глянув на мене.

— Це справедливо. Тим більше, що одного разу він уже збунтувався.

Я не вагався, даючи згоду. Найбільше мені зараз хотілося бути з ними.

Тому що ми були єдині в своїй ненависті до Едгара Армстронга.

Я не надто виразно пам’ятаю все, що відбувалося далі. Випито було чимало, та й нема чого тут особливо пам’ятати. Мук сумління я не відчував, бо люди, на яких ми напали, виявилися зневаженими євреями й на додачу жалюгідними боягузами. До ранку їхні тіла напевне занесло мокрим снігом, а з ними й наші сліди. Гуго знав, як повернути справу, щоб ушитися зі здобиччю цілим і неушкодженим.

Одним словом, нічка видалася не з легких і, мабуть, вигляд у мене був не надто гарний, коли наступного ранку я відшукав будинок, де на мене чекав Утред. Він оглянув мене спідлоба та пробурчав, що вчора розшукував, але з’ясував тільки, що мене бачили в одній із харчевень, де я виспівував і гуляв у веселому товаристві.

Я підтвердив — було таке. Як і те, що решту ночі я зі своїми товаришами по застіллю провів у одному тутешньому кублі розпусти. Неабияк побавилися.

Утред підозріливо глянув на мене.

— Бачу, що неабияк. Видно, не на користь тобі паломництво до святих мощів. Чого це в тебе рукав у крові?

Я збрехав, що в темряві відбивався від бродячих псів. Ці тварини зовсім знахабніли, й довелося зарубати зо двоє. Дивно, як легко далася мені ця невибаглива брехня.

Увечері я знову був на службі в соборі, але незабаром у юрбі парафіян до мене непомітно наблизився один із людей Гуго та звелів іти за ним. Просто з собору ми подалися в заміську резиденцію абата Ансельма, де були й апартаменти, відведені леді Бертраді.

О, графиня влаштувалася там на славу! Гобелени майже повністю вкривали муровані стіни, широкі дошки підлоги були ретельно вискоблені й натерті воском, скрізь красувалися різьблені меблі, в каміні палали духмяні вишневі поліна. Леді Бертрада в довгій ліловій сукні з пишно підбитими рудою лисицею рукавами привітно зустріла мене, звеліла пажу подати підігрітого вина з прянощами. У покої вже були Гуго Бігод і абат Ансельм, як виявилося, також у все втаємничений. Саме він і почав розмову.

Дивно було чути такі слова від духовної особи. З самого початку превелебний оголосив припинення земного шляху закоренілого грішника графа Норфолка справою, бажаною для Бога й Святої Церкви. Згадав він також і про те, що Гіта Вейк була колись його підопічною, і йому було гірко дізнатися, що Едгар штовхнув на шлях розпусти недосвідчену юну душу. У випадку, якщо Едгара не стане, опікунство знову повернеться до абата і вже він подбає, щоб вона знайшла гідного чоловіка в моїй особі. Але для початку необхідно позбутися того, в кому корінь лиха.

— У вас є план? — запитав я, коли наслухався просторікувань превелебного.

Леді Бертрада підвелася й стрімко заходила покоєм.

— Колись Едгар часто їздив самотою, — промовила вона. — Але через грабежі, які нині почастішали, став обачніший і рідко вирушає в дорогу без супроводу. Однак я знаю, що часом він виїздить і на самоті. Тільки тоді, коли їде до неї.

У її голосі задзвеніло шаленство, і я насторожився. Превелебний Ансельм і навіть Гуго нічого не мали проти леді Гіти, але Бертрада… вона не може не відчувати ненависті до суперниці.

Графиня тим часом провадила:

— Можна було б підстерегти Едгара, коли він їде на побачення. Але я знаю, який обережний і проникливий мій чоловік. Найменша помилка викличе в нього підозри. Тому сподіватися на щасливий випадок чи діяти навмання ми не можемо. Якби ти, Ральфе, зумів простежити за Гітою і з’ясувати, де відбуваються їхні побачення…

Графиня намагалася говорити спокійно, але тремтіння в голосі виказувало її.

Зараз вона стояла біля каміна, полум’я виразно освітлювало її постать. На голові в Бертради була пласка шапочка, прикрашена рубінами, краї вуалі обтяжували такі самі камені. У відблисках вогню ці рубіни спалахували темно-багряним світлом, надаючи красі цієї жінки щось пекельне.

Я мимоволі опустив погляд. Тільки тепер я міг поцінувати ворога, якого в особі графині Норфолкської придбала Гіта Вейк.

— Міледі, я можу допомогти вам. Але я повинен бути впевнений, що леді Гіті не заподіють анінайменшої шкоди.

Бертрада з розумінням кивнула — червоні камені на її вуалі замерехтіли.

— О, певна річ. Присягаюся — ти отримаєш свою наречену цілою та неушкодженою. Такою, як і була.

Звучало це дивно. Що може означати «такою, як і була»?

Про себе я заприсягся, що не допущу, аби моя пані зіштовхнулася з графинею чи вбивцями її коханця. Що ж до самого Едгара… Він завжди прибував у любовне гніздечко задовго до появи Гіти.

Більше не вагаючись, я назвав місце, де відбувалися їхні зустрічі.

Бертрада вискалила зуби в посмішці. Багряний відблиск рубінів додав її зубам рожевуватого відтінку, й здалося, що вони ніби в крові.

— О, я повинна була здогадатися! Мисливський будиночок у фенах… Одного разу ми зупинялися там на відпочинок, коли разом полювали в тих краях. Як давно це було!

У останньому вигуці графині пролунала туга. Мабуть, колись вона й справді любила чоловіка. Гуго припинив полірувати рукавичкою пряжку на рукаві й глянув на Бертраду глузливо.

— Ого, Берт, і в тебе про те місце залишилися приємні спогади?

Вона здригнулася.

— Ти дурень, Гуго! Просто дурень!

— Амінь! — засміявся він.

Бігода завжди тільки тішила її лють. Але по тому він посерйознішав і вони почали уточнювати, де це місце, з’ясовувати, чи пам’ятає вона дорогу туди. Абат же повернувся до мене.

— Тепер, сере Ральфе, вам залишається тільки дочекатися, коли леді Гіта збереться в це пристановище розпусти, й подати сигнал. Якщо не помиляюся, неподалік від зазначеного місця розташований підвладний абатству невеличкий Саухемський монастир. На цей час там влаштуються сер Гуго Бігод і його люди під виглядом прочан, що нібито прибули на богомілля. Ви згодні з таким планом?

Якщо я й забарився з відповіддю, то тільки з однієї причини: дотепер я думав, що саме я маю вбити Едгара. А тепер ці люди мають намір обійтися без мене. З одного боку, мене це влаштовувало, але з іншого — ні. Чужа рука покарає суперника, а я навіть не буду присутній при цьому. І мені не вдасться глянути в графові очі перед його смертю. Однак мої руки не будуть заплямовані кров’ю і я не виявлюся в зграї убивць, котрі юрбою нападуть на самотнього вершника. І найголовніше — так я зможу простежити, щоб Гіта перебувала подалі від мисливського будиночка, й уберегти її від цих вовків.

І все-таки я відчував липку відразу до себе.

— Ви вагаєтеся, сину мій? — долинув до мене вкрадливий голос абата.

Я здригнувся від несподіванки. Що ж, почав вести борозну, то нема чого оглядатися. Я знав, із ким маю справу, й одного разу вже отримав можливість дізнатися, чим загрожують подібні вагання. І хіба я не хотів того самого, що й вони?

— Ні, отче. Я обмірковую, як усе виконати, щоб не накликати на себе підозр.

Заплилі салом очиці Ансельма холодно блиснули.

— Досить схвальна розважливість. А тепер, діти мої, нам треба ще раз обговорити всі деталі.

Коли весна настає настільки стрімко, у фенах завжди додається роботи. Пустища набухають від вологи, все навколо заповнюється водою, і необхідно невсипно стежити за водовідвідними каналами й дамбами, щоб повінь не захопила пасовиська в низовинах.

Я сновигав з дорученнями, намагався як ніколи бути корисним, керував людьми на ремонті гребель, їздив перевіряти комори, дивитися, чи не затопило далекі вигони. Стомлювався безмірно, як Ной на будівництві ковчега. Гіта, бачачи мою старанність, була чарівна й турботлива зі мною, а Мілдред… Я ж казав, що присох до маляти й скільки ж радості дарували мені її ігри та дитяча щирість! І яким би я не був стомленим, майже щовечора, коли вона видиралася до мене на ліжко, розповідав їй казки, бавився з нею, навіть вислуховував її довгі незрозумілі історії, поки не починав дрімати під дитяче белькотіння, й посміхався, вже засинаючи.

Навряд чи хто помітив зміну в мені. Я й сам ніби забув про змову, й від цього мені тільки легшало. До того ж, Гіта поки що ніби й не поспішала на чергове побачення, не знаючи, що цим продовжує життя свого коханця. Але навряд чи вони зможуть довго протриматися без зустрічей. Особливо такої весни, коли повітря настільки прогріте, коли ранковий туман швидко зникає під променями сонця, коли блакитні плеса фенів іскряться, а лісові галяви стоять немовби в зеленавому серпанку від розкритих бруньок. І скрізь, куди не кинеш погляд, там, де раніше лежали сірі важкі сніги, нині підносилися соковиті високі трави.

Нарешті одного разу Гіта звеліла нагріти води для купання, а Ейвота почала накладати жарин у важку праску та розгортати на дошці блакитне бліо міледі. Як завжди в таких випадках, Гіта немовби світилася якоюсь веселковою радістю, грайливо трусила доньку, постійно сміялася, щось наспівувала. На мені того дня лежав обов’язок поїхати й простежити, як там справи з окотом у кошарах, але я все-таки запитав Гіту, коли вона збирається вирушати й коли їй знадобиться моя допомога. Я вже звик супроводити її в цих поїздках, вона не відчула в моїх словах ніякого підступу, просто відповіла, що поїде не раніше заходу сонця. При цьому все-таки уникала мого погляду, хоча у вежі давно всі говорили про те, що я відвідую вдову рукавичника в Даунхемі.

Я обіцяв повернутися до того часу, осідлавши жеребця й полишив вежу. Крім кошар, мені належало встигнути ще й у Саухем, де нудився в чеканні Гуго Бігод зі своїми людьми.

Такої весняної пори подорожувати фенами нелегко. Я так квапився, що коли з’явився в Саухемський монастир, і мій кінь, і я сам були заляпані болотом від голови до ніг.

Леді Бертрада вже була там — адже саме їй належало вказати шлях до мисливського будиночка. І поки я розмовляв із Гуго, графиня пильно й нетерпляче дивилася на нас із галереї, що оперізувала монастирський дворик. Я не повертався до неї, але вкотре повторив клятву зробити все, щоб леді Гіта сьогодні не потрапила на острів посеред лісового озера.

Я міркував про це й тоді, коли повертався. Я міг би збрехати, що зіштовхнувся з посланцем Едгара і той передав, що граф скасував побачення. Однак згодом це б викликало підозри. Міг просто розіграти якийсь спектакль на болотах, скажімо, втрапити в трясовину чи збитися з дороги, що затримало б нас із Гітою, а тим часом уже все було б скінчено. Гуго досвідчений і не баритиметься на місці злочину. В крайньому разі я зупиню її тим, що знову заговорю про своє кохання та розпачливу надію… Хай допоможе мені святий Едмунд, але пані мого серця не повинна виявитися цієї ночі в будинку на острові!

Я повернувся в Тауер Вейк саме на заході, й перше, що мені впало в око на стайні — Сніжинка леді Гіти ще не була осідлана. Непогано, значить, у мене є можливість на якийсь час затримати пані, тому що я змок до нитки й був замурзаний, мов пес. Але вже йдучи насипом до вежі, я зустрів Труду, яка повідомила, що леді Гіта була змушена терміново вирушити в Ньюторп.

Я сторопів, а служниця повідала, що з Ньюторпа прибув гонець із повідомленням, що в садибі трапилося лихо. Сер Альрік у хмелю тяжко побив дружину, й вона послала по Гіту, щоб та надала їй допомогу й підтримку. Тому міледі разом із Утредом вирушили човном до Ньюторпа, ще й маленьку Мілдред прихопили.

— Але навіщо ж вона взяла дочку? — запитав я і мене охопило лихе передчуття.

Труда незворушно знизала плечима.

— Чи ти сам не відаєш, куди міледі вирушить, коли в Ньюторпі все залагодиться? Батько давно не бачив своєї дитини.

Я прожогом кинувся до стайні. Хвала святому Едмунду, мого жеребця ще не встигли розсідлати. Я стрибнув у сідло й помчав щодуху, ще не втрачаючи надії, що події в Ньюторпі затримають Гіту до мого прибуття. Елдра була її подругою, і як би не квапилася моя пані, вона її не залишить, поки не вирішить, що та в безпеці.

Мій кінь був стомлений скачкою в Саухем і назад, шлях повз плеса фінів присмерком давався йому важко. Двічі ми провалювалися в драговину, двічі через озера, що розлилися, мені доводилося звертати й просуватися кружним шляхом. Краще б я скористався човном. Але тепер, коли на небі вже спалахнули зірки, а в низовинах густішав туман, пізно було думати про це. Залишалося тільки лаятися крізь зуби, нахльостуючи змученого коня, та проклинати власну непередбачливість.

Уже зовсім стемніло, коли я помітив тьмяні відблиски світла в садибі, оточеній частоколом. Копита жеребця прогуркотіли звідним мостом. До мене відразу кинувся хлопець-слуга, ловлячи поводи.

— Леді Гіта ще тут? — задихаючись, запитав я.

— Так, сере. Вони в домі з міледі Елдрою. А її воїна поранив мій пан. Зовсім з глузду з’їхав, третій тиждень п’є без просипу, але ж коли тверезий, зайвий раз і раба не стьобне… Але сьогодні… І ранком бушував, і коли леді Гіта приїхали. Хвала Господові, Утред встиг втрутитися. Тепер хазяїна зв’язали, він спить у льоху.

Я пропускав повз вуха балаканину підлітка. На мене раптом налягла дивовижна втома. Я ступив на землю, вперся долонями в коліна й застиг, слухаючи, як важко стукотить серце. Слава святому Едмунду, — Гіта ще тут.

Я впорався з кволістю й почав неквапом підійматися зовнішніми сходами.

Садибу Ньюторп довелося зовсім недавно відновлювати після пожежі, тому крокви великої зали ще не встигли почорніти від кіптяви. У центрі кволо жевріла купа жарин у вогнищі. Челядь уже спала, розташувавшись на солом’яних матрацах уздовж стін, а в далекому кінці я побачив леді Елдру. Вона сиділа на лаві, опускаючи полотно в чашу, що стояла перед нею, і потім прикладаючи його до обличчя. Поруч із нею молода жінка щось товкла в ступці, однак навіть у півмороку я відразу зрозумів, що це не леді Гіта.

Я поквапливо рушив до жінок.

— Прийміть мої співчуття, леді Елдро.

Вона глянула на мене, на мить відсторонила від обличчя тканину, просочену якоюсь есенцією з гострим запахом. Цієї миті було досить, щоб побачити її набрякле обличчя та криваві садна на вилиці й над бровою.

— Сере Ральфе, — глухо, але поштиво промовила Елдра. — Не дивіться так… Чоловік має право карати дружину. Мені б тільки зрозуміти, в чому моя провина… Недарма Гіта казала, що не всю правду можна сказати чоловікові. Навіть палко коханому.

— А де ж сама леді Гіта?

Елдра знаком показала служниці, щоб та провела мене. Йдучи за нею, я піднявся на галерею та опинився у невеличкому покої. Але й тут Гіти не було — на лежанці простягся Утред. Він побачив мене, підвівся, кожух, який вкривав його, сповз, і я побачив, що його рука й плече перев’язані.

— Бачиш, які справи, Ральфе, — криво посміхнувся воїн. — Альрік так розбушувався, що своїх не впізнає. Я хотів був роззброїти його, але й мені дісталося. Поки челядь усім скопом не налягла на хазяїна — тільки тоді й зв’язали, немов біснуватого.

Я співчутливо поцокав язиком.

— А де леді Гіта й маленька Мілдред?

— Для всіх вони тут, у Ньюторпі, — відкидаючись на подушки, проказав Утред. — Та ти й сам здогадуєшся, Ральфе. Коли Альріка вгамували й міледі приготувала зілля для леді Елдри, вона занепокоїлась, і господиня побачила її нетерпіння та сама звеліла вирушати. Тепер обидві повернуться тільки на світанку.

Я стояв ні живий ні мертвий. Слова Утреда луною відгукнулися в моєму мозку. Повернеться на світанку… О небо!

Я стрімко кинувся в залу.

— Леді Елдро, заради всього святого, коли поїхали Гіта з дочкою? Говоріть мерщій!

Вона поверх прикладеного до обличчя полотна здивовано глянула на мене. Я ж весь тремтів, смикався. Схопив її за плече, труснув, сахнувся, коли вона застогнала. А я все говорив, запитував, вимагав…

Я тільки зрозумів, що вже майже годину тому Елдрин слуга відвів Гіту з малям до протоки, що впадає в плеса. Там вони сіли в човен і… Я майже кричав, щоб мені показали, де ця протока, казав, що й мені потрібен човник. Мене всього трусило.

У проводирі мені дали того замурзаного хлопчика, який зустрічав мене на в’їзді в садибу. І ми з ним майже побігли лукою до далеких заростей, причому, я тричі впав у темряві, схоже пошкодив кісточку, скакав кривими стрибками за проводирем, аж поки ми не минули зарості й під ногами не захлюпала вода.

Я погано пам’ятаю, де залишив хлопчиська, згадав про нього, тільки коли скочив у плоскодонку й проплив уже достатню відстань та почав розуміти, що не дуже орієнтуюся в цих місцях і не впевнений, що знаю прямий шлях до мисливського будиночка. Спочатку я спробував кликати хлопчика, так і не почув відповіді та почав налягати на жердину в надії, що ця вузька вигнута протока виведе мене, куди слід. Марні сподівання! Уже за півгодини я остаточно заблукав, кружляючи серед острівців, порослих очеретом, де не було ні житла, ні вогника, ні душі. Тільки завіса туману та хлюпання води. І тоді я почав кричати, кликати когось, плакати, клясти Святого Едмунда. Я був у розпачі.

Лише коли я налетів носом човна на якусь мілину й звалився у воду, її холод трохи остудив мене. Я знову заліз у човен, постарався зосередитися. Зрештою леді Бертрада ж обіцяла, що Гіту залишать такою, як і була. Тобто не заподіють їй шкоди. Але чомусь ця фраза — «такою, як і була» — зараз здавалася мені особливо підозрілою. Ну та гаразд, адже й абат Ансельм обіцяв віддати мені Гіту. Але зараз я не вірив ні єдиному їхньому слову. Як взагалі можна було повірити людям, пов’язаним із Гуго Бігодом? Із Гуго, здатним на будь-яку підлоту. Та що ж за отупіння наслав на мене саксонський святий, коли я зважився на угоду з цими людьми?

І все-таки я намагався опанувати себе. Вирішив, що не варто безглуздо кружляти серед островів, слід вибрати більш-менш широке русло й плисти ним. Так рано чи пізно я дістануся до якогось житла, а там мені вкажуть шлях. Ось лише скільки це займе часу? Як швидко люди Гуго доберуться до будинку на острові? Я сподівався, що Бертрада давно була в цьому житлі серед фенів, не відразу зможе провести їх туди в темряві. А до темряви вони навряд чи покинуть Саутхемську обитель, щоб не привертати уваги до свого загону.

Нарешті я помітив попереду вогник і наліг на жердину так, що затріщали м’язи спини та пліч.

На жаль, це виявилося лише багаття перед куренем ловців в’юнів. Ті з подивом витріщилися на мене, але, до мого розчарування, й сном-духом не чували ні про який мисливський будиночок графа. Тоді я запитав їх про церкву Святого Дунстана — вже звідтіля я знайшов би дорогу із зав’язаними очима! Й ці кошлаті голодранці охоче закивали головами. Один із них, бачачи, що я стомлений до останньої межі, навіть запропонував провести туди мій човен найкоротшим шляхом.

Голодранець взяв у мене жердину, а я знесилено опустився на дно човника й похилив голову. Цей божевільний день із його постійною напругою і тривогою зовсім виснажив мене. І ледь мені вдалося розслабитись і покластися на спритність мешканця фенів у керуванні човном, із дна моєї душі почала підійматися знайома ледача байдужість.

Навіщо я все це роблю? — запитав я в себе. Чи не надати подіям змогу йти, як вони йдуть? Хіба ці двоє — Едгар і Гіта, грішники, що забули про все заради своєї хіті, не заслужили покарання? І чи можна протистояти долі?

Зараз вдалині виникнуть обриси церкви Святого Дунствана. Нема нічого простішого, ніж попросити притулку в домі батька Мартіна й солодко виспатися на матраці в теплі біля торф’яного вогнища. Але вже наступної миті я кляв себе за ці думки. Я й тільки я зчинив цю бучу, і якщо Гіта й Едгар були винні, то до чого тут маленька Мілдред? Адже це безгрішне й чисте дитя, і що б не трапилося з її батьками, сама вона не повинна постраждати, як це вже трапилося з Адамом. Я здригнувся, коли згадав рожевуватий відблиск рубінів на дрібних зубах графині. Бертрада не зупиниться.

Мій проводир вів човна швидко та вправно. І незабаром він уже вказував мені на покрівлю церкви з хрестом, який немовби ширяв над пасмами туману.

Хвала небесам! Я прийняв у кошлатого мешканця фенів жердину та скерував човника знайомим шляхом. Мої долоні горіли — напевне, я до крові здер із них шкіру, та й пошкоджена нога боліла. Але я не міг згаяти ні хвилини, я мусив першим потрапити на острів і попередити Гіту й графа про страшну небезпеку.

Здавалося, я плив у тумані й пітьмі від самого створення світу, й коли крізь білясту імлу замерехтіло світло, я мало не розридався. Мої сили виснажилися, жердина вислизала з рук, і на довершення всіх лих я зачепив днищем плоскодонки напівзатопленого корча, тож мій човник почав текти.

Але озеро — ген воно, кийком кинути. Я причалив до берега, кульгаючи, перебрів вузький перешийок, який відокремлював протоку від дзеркала озерної води. Тут я зупинився й завмер, прислухаючись.

Усе спокійно. Якщо поки не трапилося найгіршого, то я встиг.

Віконце в мисливському будиночку жовтаво світилося. Я затримав подих, увійшов у воду й безгучно, ніби видра, поплив до зарослого високою травою берега острова. Холодна вода відібрала останні сили, моя стьобана куртка насичилася вологою, чоботи розбухли й тягли до дна.

Біля берега я вчепився в гілки куща, який ріс над водою, і викинув своє обважніле тіло на сушу. Потім, кульгаючи, кинувся до будинку, наліг на двері. Вони не піддалися, я застукав у них щосили й несамовито закричав. Двері розчинилися несподівано, і я ледь не впав через поріг. Переді мною стояв Едгар. Він був оголений до пояса, його рука стискала меча.

— Ральфе? Якого диявола!

Я ж першої миті й слова не міг промовити, тільки задихався. Якимось відгомоном свідомості відзначив, що це пристановище любові, таке звичайне зовні, всередині — справжній багатий покій. Драпірування, хутра, різьблення. Вогнище з навісним ковпаком у кутку. При його світлі я побачив схвильовану Гіту. Її розпущене волосся сяяло, вона злякано натягала на плечі розшнуроване бліо. Дивилася на мене здивованими величезними очима.

— Швидше! — видихнув я. — Треба втікати.

І тут мій погляд упав на колиску біля стіни. Мілдред спала, мов янголятко, розкинувши ручки. І вигляд цієї сонної безпорадної безневинності викликав у мене сльози. Як я міг накликати небезпеку на це чарівне, таке дороге мені дитя?

— Треба негайно втікати, — знову повторив я. Кульгаючи кинувся до сонної дитини, дорогою перекинув низький столик зі стравами. Коли вже простяг до дівчинки руки, мене зупинив Едгар.

— Що все це означає? Як ти знайшов нас тут?

— Потім. Зараз не можна втрачати ні хвилини. Будь-якої миті тут можуть з’явитися наймані вбивці!

— Убивці? Та хто посміє, побий мене грім! Я хазяїн у цьому краї.

Безглузда самовпевненість! Від досади я заскрипів зубами, але Гіта вже була поруч із дочкою.

— Мерщій, Едгаре. Не час для пояснень. Без причини Ральф не з’явився б тут.

Тепер тільки діяти. Едгар підхопив якийсь одяг та кинувся до виходу з будинку. І вже на порозі завмер, напружився.

— Пізно!

Кілька човнів, заповнених озброєними людьми, виникли з туману, мов пекельні примари, і вже наближалися до острова. Люди вгледіли нас і перестали чаїтися, заволали й забряжчали зброєю.

Я мовчки вийняв меча й став пліч-о-пліч із Едгаром. Я вчинив підлість, але тепер зроблю все, щоб спокутувати провину. Я битимуся разом із цим чоловіком, якого ненавидів, буду битися за жінку, яку обожнюю, за дитину, яку полюбив. Однаково пощади нікому не буде.

— За мною! — раптом вигукнув Едгар і кинувся геть, тягнучи за собою Гіту з дитиною. Кульгаючи та спотикаючись, я поквапився слідом. Ми промчали крізь лісок і виявилися на протилежному боці острова. Там, у затінку звислих над водою кущів був прив’язаний човен.

— Мерщій, ти встигнеш, — звелів граф Гіті, лише на мить притис її голову до своїх грудей та палко поцілував. — Не барися, любове моя, рятуй дочку. Я затримаю їх.

І він кинувся назад.

Я спробував допомогти Гіті сісти в човен, але вона ніби скам’яніла. Погляд її був спрямований туди, де миготіли вогні, чулися крики й брязкала криця.

— Заради самого неба… — благав я.

Раптом вона повернулася до мене й простягла сонну дочку.

— Пливи, Ральфе, й візьми з собою Мілдред. Ти любиш її — то подбай про неї! І швидше, заради Пречистої Діви!

Я застиг, притискаючи до себе дитя й нічого не розуміючи. А Гіта раптом стрімким рухом вирвала мого меча, по тому штовхнула мене в човен. Я похитнувся, намагаючись утримати рівновагу з дитиною на руках, і ледь зміг промовити:

— О, ні! Це неможливо!

Мілдред запхинькала, відчуваючи холод і вогкість. А Гіта з несподіваною силою відіпхнула човна від берега.

— Поквапся, Ральфе. Я залишуся з ним до кінця.

Зовсім близько почувся тупіт, тріск чагарнику. Гіта ковзнула в зарості й зникла.

Човник погойдувався на дрібній хвилі, Мілдред щось белькотіла крізь сон.

Всемогутній Боже! Усе, що тут відбувалося, трапилося з моєї провини, й ось тепер у мене була можливість врятуватися самому й урятувати дитя тієї, котру я прирік на загибель…

— Ральфе… — сонно промурмотіла Мілдред, і її тепла долонька доторкнулася до моєї щоки.

Я ледь не розридався. А на березі металися темні постаті, звідти долинали гортанні вигуки. Чекати більше не можна. Я посадив дівчинку на носі човна.

— Сиди тихо, квіточко моя. Зараз я покатаю тебе по озеру.

Потрібно зібратися. Тепер я відповідав за її життя й не мав права робити помилки. І знову в моїх руках виявилася жердина, і я наліг на неї. Плоскодонка стрімко заковзала по чорній воді, Мілдред підібгала коліна на її носі, немовби маленький ельф.

Позаду гримів хор лютих прокльонів. Почувся плюскіт, полетіли бризки — зовсім поряд у воду втрапила пущена твердою рукою стріла. За нею ще одна й ще. Але берег був близько — зараз рятівна хаща сховає нас від ворогів.

— Лягай на дно, маленька. Будь розумницею.

Дівчинка скорилася. І тої ж миті я відчув тупий удар у спину нижче лопатки.

Я наліг на жердину, й ніби у відповідь у мені вибухнув божевільний біль. Але я не мав права зупинятися. Я вів плоскодонку й глухо гарчав крізь намертво зчеплені зуби, а повітря обпалювало мої легені, ніби окріп.

І все-таки мені вдалося ввести човен в устя струмка — я зрозумів це, коли гілля зігнутих над водою верб почало торкатися до мого обличчя. Я жадібно хапав повітря ротом, а всередині — я відчував це — струменіла гаряча кров, цілі ріки крові, заповнюючи все тіло важкою, немов розплавлений свинець, масою. Але я не міг зупинятися, я повинен був відвезти Мілдред якнайдалі від мисливського будиночка.

Жердина в моїх руках стала важкою, наче мармурова колона. Я піднімав її з води й знову опускав із приглушеним стогоном. Далі. Ще далі…

Світ навколо розгойдувався і пульсував. Якоїсь миті я не втримав жердину, й вона вислизнула з моїх рук. І тоді я осів на дно човна. Всі мої сили висмоктав туман, а тепер він, густий і білястий, не давав мені зітхнути. Я поворухнувся — й човен захитався.

Дивовижна сила перекидала мене горілиць, але чомусь я не міг лягти й простягтися, як того запекло вимагало моє тіло. Щось заважало, завдаючи нестерпного болю.

І тільки за деякий час я зрозумів відразу дві речі.

У спині в мене стирчить важка далекобійна стріла. І це означає, що зі мною все скінчено.

Безладно замиготіли впереміш світло й тіні. З нескінченної далечіні долетів тремтячий дитячий голосок. Звідки він, із якої вічності?…Я вже не усвідомлював, де я. Моє тіло пронизував холод, повітря закінчувалося, а разом із ним висихало життя.

Але мене це більше не тривожило. Дивовижна легкість опанувала мою душу. Там, у височині, у розриві білястої імли, відкрилося безкрає зоряне небо. І мій погляд був прикутий до самотньої зірки, що сяяла на чорному оксамиті пітьми. Вона була така далека — недосяжна й невимовно прекрасна. Зірка віддалялася, спливала в морок, дедалі меншала і ось — остаточно згасла…