Щаслива суперниця

Розділ З Гай

Березень 1135 року.

У ізгоїв нема вибору. Доводиться братися за будь-яку роботу, не думаючи про гідність. І коли я домовився з льєжськими євреями доставити їхню поклажу із Фландрії в Східну Англію, мені було запропоновано мізерну платню — тому що наймачі чудово знали: мають справу з людиною поза законом. Однак їм був потрібен досвідчений воїн, а мені було потрібно якнайшвидше полишити цю країну, де пси Генріха Боклерка буквально наступали мені на п’яти. Я повинен був супроводити їхній вантаж до порту Хунстантон у Норфолку, й попри те, що був зовсім злиденний, радів із самої можливості відпливти за море, збити зі сліду тих, хто полював на мене.

Однак у Хунстантоні купці зненацька відмовилися заплатити мені навіть ті гроші, які обіцяли, — заявили, мовляв, я мушу дякувати їм уже за те, що не виказали владі розшукуваного Гая де Шампера.

Але не на того напали. Я скрутив зо двох товстосумів і надавав їм ляпасів, а в їхнього старійшини забрав гаманця. Скупий завжди платить двічі — хай помізкують про це на дозвіллі. А мені в моєму сповненому злигоднів житті не вперше здобувати собі харч розбоєм.

Поки євреї отямляться та кинуться зі скаргами до влади, я буду вже далеко. Про це я й думав, пришпорюючи свого вороного Моро та прямуючи вздовж берега моря геть від Хунстантона. Мого скакуна не наздогнати жодній із місцевих конячок із волохатими ногами та обвислим черевом.

Я їхав рівним кантером[12] уздовж узбережжя цілу ніч, і ранок застав мене серед дюн біля якогось рибальського поселення. Напевне, тут мала знайтися таверна, де я зміг би перепочити сам і дати спочинок коневі. До того ж, стан мій погіршувався на очах.

Я знав, що зі мною відбувається. Багато християн, які побували в Святій Землі, стали здобиччю цієї хвороби — малярії. Якщо ти одного разу підхопив її, вона не відпустить тебе до кінця днів, і час від часу доведеться переносити її напади. «Три змарновані дні» — так ще називають цю недугу. Вже на кораблі я відчув її наближення. Тепер же все моє тіло ломило, підступала кволість, зуби вицокували від лихоманки. Тільки зусиллям волі мені вдавалося стримувати напад.

Із лихоманкою ми старі вороги й знаємо, чого чекати одне від одного. Тому я тримався, навіть наспівував, зістрибуючи з сідла на подвір’ї вбогої таверни. Лише на коротку мить я дозволив собі розслабитися, припав до чорного, як ніч, боку коня й відчув його знайоме тепло й запах поту.

Мій Моро тримався добре. Промчав понад двадцять миль і лише легко спітнів, боки його рівно підіймалися й опускались. Я лагідно погладив його по зашийку. Вірний друг, найближча мені істота… Скільки ми пережили разом! Я пишався своїм вороним — і не тільки тому, що він був породистий і гарний. З Моро мене пов’язувало щось більше: довіра й взаєморозуміння. Я знав, що він відданий мені й незвичайно розумний, і платив йому турботою та любов’ю. У всьому світі більше не було нікого, кому б я міг довірити себе. Якщо, звичайно, не рахувати жінки, через яку я втратив усе і яка досі мені снилася ночами.

Із дверей з’явився слуга таверни.

— Сере, вам зле?

Видно, ще щось залишалося в мені, втікачеві й вигнанцеві, від шляхетного лицаря, раз хлопчина звернувся до мене так. Хоча вигляд у мене, швидше, як у простого солдата: латаний плащ, груба дублена куртка обшита крицевими бляхами. Зате в мене меч із найкращої дамаської криці та дорогий арбалет при луці сідла. І не в кожного найманця такий кінь. Мій Моро був чистої арабської крові, але не дрібний, як силагви, а справжній високий, сухорлявий хадбан.[13] Я отримав його в подарунок, коли ще був бранцем еміра Балока. Але це довга й смутна історія і я не буду її розповідати. Скажу тільки: Моро мені дістався лише тому, що в мусульман є дивні забобони. Вони вважають, якщо у вороного коня світла мітка в чолі, то це вірна ознака, що він принесе загибель хазяїнові, а якщо ще й білі мітки на ногах — він напевно не раз хвицне й поранить власника. Нісенітниця. Моро зі мною був лагідний, мов ягня. Його спритність і витривалість не раз рятували мене, як тоді, коли я втік від над міру гостинного еміра, так і згодом — у пісках Сирії, на неспокійних шляхах Європи й особливо під час ловів, які розпочали на мене люди спершу Жоффруа Анжуйського, а потім короля Англії.

Звідтоді, сідаючи в сідло, я більше ніколи не користувався шпорами. Хто ж пришпорюватиме друга? На Сході таких коней вважають членами родини, а мій відданий Моро… Часом мені здавалося, що він не говорить тільки тому, що розумні істоти не схильні до пустої балаканини.

Про свого улюбленця я міг говорити годинами. І хоча тої миті слуга таверни висловлював свій захват вороним, я навіть не дозволив йому відвести Моро на стайню. Сам повів коня в повітку, сам обтер, подбав, щоб його поставили в тепле місце й дали корму. Про друга завжди краще подбати самому. Але чого мені це було варто в моєму стані! Виходячи з-під накриття, я хитнувся й не впав лише тому, що сперся обома руками на колоду для водопою. Кілька хвилин не міг розігнутися, лише тупо дивився на своє відображення у воді. Виснажене темне обличчя, провали очей під густими бровами, звисле пасмами довге чорне волосся, понуро обвислі вуса над губою, на щоках триденна щетина. І це я, улюбленець жінок, чепурун, котрий завжди стежив за своїм виглядом, я, лицар Гай де Шампер, нащадок прославленого роду, колись наближений до Єрусалимського короля Бодуена, гроза караванних шляхів Леванту, а пізніше командир загону охоронців римського кардинала й, нарешті, коханий імператриці Матильди. Нині ж просто втомлений, хворий подорожанин, якому вкрай необхідно відпочити. Але потім знову в дорогу, втікати, ховатися…

Я миттю заснув на соломі в кутку таверни, але перед цим устиг попросити хазяїна збудити мене, коли задзвонять до вечерні,[14] але коли прокинувся, тільки-но знайшов у собі сили, щоб підвестися.

— Сере, чогось у вас кепський вигляд, — зауважив хазяїн таверни. — Може, гукнути лікаря?

Мене трусило від лихоманки, й водночас я обливався потом. Однак той, на кого полюють королівські гончаки, не повинен довго залишатися на одному місці. При мені були дві баклаги вина, придбані ще у Фландрії, а добре бургундське — саме те, що потрібно, коли вас б’є пропасниця. Я добряче хильнув, видерся на Моро, а потім розпитав хазяїна, яка дорога веде до найближчого портового міста. Та ледь від’їхав, як повернув коня в зовсім іншому напрямку. Мені траплялося бувати в цих краях, і я вирішив, що найкраще буде заглибитись у фени. Свого часу тут ховалися цілі армії заколотників-саксів, а вже самотньому подорожанинові й зовсім не важко буде загубитися.

У крихітному селищі я найняв проводиря, що взявся супроводити мене до садиби Незербі поблизу Тетфорда. Там, мабуть, дотепер живе моя сестра Ригіна, й хоча ми давно з нею не бачилися, я міг би сміливо поставити голову проти дірявого пенні, що вона не відмовиться мені допомогти. Я й вона — єдині, хто лишився з роду де Шамперів.

Сестра, крім того, була своячкою графа Норфолка. Одного разу я врятував життя цьому хлопцеві — в той час, коли він ще носив плаща тамплієра й не помишляв стати англійським графом. А коли досяг влади, на відміну від багатьох, кого я знав, пам’ятав вчинене йому добро. Мені вже доводилося користуватись його допомогою, але навряд чи він побажає ризикнути всім, що має, заради особистого ворога короля Генріха. Одне безперечно — Едгар Норфолкський досить багатий, щоб не спокуситися нагородою, призначеною за мою голову…

Але зараз головне — триматися подалі від узбережжя, зникнути в фенах, заплутати сліди. А надалі… Господь не обділить мене своєю милістю.

Якщо вам доводилося чути розповіді про Єрусалимське королівство, про святі місця й могутні цитаделі хрестоносців, то напевно оповідач змовчав про тамтешню трикляту спеку, про дороги, де нема жодного деревця чи клаптика затінку, про муки спраги, настільки сильні, що тріскаються губи, а язик прилипає до гортані. Все це потрібно відчути на власній шкірі, й тоді край, де плеса червоніють під сонцем на заході, вода хлюпає під копитами коня й скрізь гойдається очерет, здасться вам сущим раєм.

Тому, попри напади пропасниці, яка стрясала моє тіло, я посміхався, час від часу ковтаючи з баклаги, та скеровував коня вслід проводиреві, що прокладав дорогу в очереті.

— Агов, ти! — гукнув я до селянина. — Чи зможеш вести мене, коли смеркне?

— Як скажете, пане.

Ти диви, яка повага… Мені доводилося чути, що люди цих болотяних країв промишляють не тільки контрабандою, але й розбоєм. І цей хлопець з вигляду не надто вселяє довіру, а я зовсім кволий. І хоча при мені мої меч і арбалет…

Так, саме арбалет міг і лякати провідника, й будити його жадібність. Це зовсім особлива зброя — б’є вона значно далі й потужніше, ніж лук, арбалетні болти[15] наносять такі страшні рани, що сам Папа визнав цю зброю нелюдською і наклав на неї заборону. Від цього в Європі арбалети стали ще популярніші, а ціни на них злетіли до небес.

І зрозуміло, провідник не міг не помічати, що діється зі мною. Мене б’є жорстокий дрож, я загортаюся в накидку й водночас обливаюся потом. Поки що я тримаюся в своєму сідлі з високими на арабський манір луками, а Моро слухняно йде, підкоряючись тільки рухам корпусу й колін, та незабаром і на це в мене може не вистачити сили.

Часом я поринав у видіння, подібні до снів наяву. Тому й не помітив, як сіло сонце й у сутінках почав густішати туман. Часом вдалині миготіли ледь помітні вогники селищ. Ми рухалися гаттю, майже цілком схованою під поверхню води, і я дивувався, як це мій проводир знаходить дорогу.

— Сере, видно, вам зовсім зле, — долинув до мене крізь гул у голові голос провідника.

— Нічого серйозного, приятелю. Трохи спекотно.

Він похмуро поглядав на мене з-під своїх патлів, кутаючись у хутро від нічної вогкості. Запала цілковита пітьма, десь протягло кричала сова. Чвякала твань під копитами, шелестів очерет. Мій проводир крізь завісу туману здавався примарою, але ця примара, як і раніше, впевнено просувалася вперед.

Якоїсь миті я впав у нетяму. Отямився й… почав співати півголосом — одну з пісеньок, які виспівували хрестоносці, перекладаючи на свій лад вірші арабського поета:

Кумедно співати, коли задихаєшся й трусишся, а голова йде обертом так, що насилу втримуєшся в сідлі. І я співав далі — вже на повний голос:

— Заради Пречистої Діви, сере! — перервав мій спів переляканий вигук проводиря. — Мовчіть! Чого доброго, наполохаєте душі потопельників. Або феї збіжаться на ваш голос і заведуть нас у трясовину…

— Та ти боїшся, хлопче, чи що? Невже в околиці нема жодної християнської обителі й попи дотепер не розігнали болотяної погані?

— Ми у фенах, — буркнув на це провідник.

— Тоді, хлопче, тобі варто боятися тільки одного: щоб ти не зробив якої-небудь дурниці, а я не розгнівався на тебе.

Було незатишно, я намагався підбадьорити себе. Адже я слабшав, як дитя, навколо не було, крім нас, живої душі, а в цього кошлатого цілком могла виникнути очманіла думка вбити й пограбувати недужого подорожанина. Якби цей дурило, до того ж, знав яку винагороду призначено за голову людини, котру Генріх Боклерк оголосив своїм ворогом!

Уявлення не маю, як довго ми їхали. Я промерз до кісток, зуби в мене цокотіли. Поводи випали з моїх рук, і Моро відчув це, сам ішов за провідником, сердито пирхаючи, коли оступався з гаті. Час від часу провідник озирався й починав запевняти мене, що ось-ось буде якийсь монастирський притулок, де мені нададуть допомогу.

Нарешті я відчув, що ми зупинилися й провідник допомагає мені спішитися. Я в напівмаренні озирнувся — ніякого притулку не було й близько.

— Забери руки! — пробурмотів я. — Чого це ти лапаєш мене, як дівку?

Я похитнувся, але встояв на ногах, та коли він брутально штовхнув мене в плече, звалився горілиць. Потім він схилився наді мною, а я відшукав ніж при поясі й завдав різкого удару.

На жаль, цей удар тільки мені самому здався різким. Кошлатий хлопець легко вибив зброю в мене з рук і продовжував свою справу.

Ще один ніж був у мене за поясом ззаду, й ще — за халявою чобота. Але сили, щоб скористатися ними, в мене вже не було. Я нерухомо лежав, дивлячись, як провідник обнишпорює мене та зрізує гаманця, позиченого в старшого з купців. Заволодів ним, із задоволенням підкинув на руці важку торбинку.

Мені не було шкода цих грошей. Цієї миті я нічого не відчував, крім цілковитої байдужості. Навіть не цікавило, як він мене вб’є.

Але він залишив мені життя.

— Нехай тебе затягнуть болотяні чорти, сере бурлако. Здихай від своєї пропасниці, а на мені гріха не буде. Але коня твого я прихоплю. Уже ж на ринку в Різингу мені за нього фунтів із двадцять дадуть, не менше.

Цей сільський дурень боявся, якщо почав говорити сам із собою. І напевне, уявлення не мав, що таке двадцять фунтів, тим більше, що такий кінь коштує втричі дорожче. А головне, він прикро помилявся, думаючи, що Моро дозволить себе повести.

Коли ж цей грабіжник поткнувся до мого скакуна, Моро позадкував, пирхаючи та не дозволяючи взяти себе за повід. При цьому він притис вуха й вискалився, всім своїм виглядом показуючи, що не довіряє незнайомцеві. Але довговолосий житель фенів і досі на щось сподівався, бурмотів лагідні слова, прицмокував.

Я не бачив, що відбулося далі, — мій проводир раптом закричав не своїм голосом і почав сипати лайкою, а Моро заіржав, і його іржання нагадувало регіт. Далі були тупіт, хлюпання води й нова лайка.

На цьому я провалився в забуття, знаючи, що Моро зуміє постояти за нас обох.

Скільки я пролежав без тями, невідомо. Часом я ніби прокидався й бачив каламутне світло, потім усе знову заволікав морок. Я марив, розжарені скелі й піски Сирії знову обступали мене. Потім чувся спів янгольських голосів, і суха стареча долоня самого отця Гонорія лягала на моє чоло. «Відпускаю гріхи твої, — вимовляв деренчливий голос його святості. — Йди та більше не гріши».

О, це була година мого відродження! Я знову був лицарем, знову міг жити з честю. Але, мабуть, я не був народжений для подібного життя. Тому що з такою працею домігся пробачення й незабаром знову примудрився стати ізгоєм — через рудокосу жінку, в якої найгордовитіші очі в цілому світі. Через її губи, білу ніжну шкіру, незрівнянні півкулі її грудей…

Які це були ночі! Ще не народився трубадур, який був би в змозі оспівати їх. Я пізнав любов найнезвичайнішої дами всього християнського світу, що була одночасно імператрицею, принцесою, графинею й спадкоємицею престолу…

— Тильдо…

Тільки я мав право називати її так. Тільки мені назустріч відкривалися її палкі вуста. Родовитий чоловік не зумів домогтися її любові, а ми з нею любили одне одного, поки шпигуни графа Анжу не вистежили нас, і якби не легкі ноги мого Моро… Уже й не знаю, яку страту винайшов би для мене той, кого всі називали Жоффруа Гарним, але якого принизив я, вічний ізгой.

Моя Тильда… Я божеволів від тривоги за неї. Мене розшукували в Анжу, у Нормандії та Англії, а я в цей час був зовсім поруч і будь-якої миті готовий прийти до неї на поміч, навіть жертвуючи собою.

Але Тильда вистояла — сама, без моєї допомоги, і вже набагато пізніше до мене дійшла чутка, що вона народила бастарда… Я не знав, чи жива моя дитина, а чи вмерла невдовзі по народженні — казали й таке. Як би там не було, але моя кохана помирилася з чоловіком і тепер народила йому синів, а мені залишалося тільки одне — ховатися, тому що король Генріх заприсягся на Біблії, що рано чи пізно кине мою голову до зятевих ніг.

Щоправда, в цьому він поки не надто досяг успіху. Бог був на моєму боці, і як би не складалися обставини, я не втрачав надії.

Бог був на моєму боці — в цьому я переконався, коли отямився. В очеретах гомоніли птахи, шелестіло листя, чувся плюскіт води. Небо у височині ніжно світлішало.

Скільки ж пролежав я в нестямі? Кілька годин? Кілька днів? Раптом до мене долинуло побрязкування вудил.

— Моро!

Кінь підійшов упритул до мене, і я відчув на обличчі його подих, а потім м’який дотик губів.

Я простяг неслухняну руку, намагаючись його погладити, але він уже підняв гарну широколобу голову з білою міткою, пирхнув і струснув гривою. Звідти, де я лежав, кінь здавався величезним і прекрасним.

Мій друг і брат. Той, хто ніколи не зрадить, ніколи не покине.

Трохи згодом, коли мені вдалося сісти й огледітися, я зрозумів, що опинився на острівці, густо зарослому верболозом. Навколо блищали на сонці плеса, де-не-де темніли купи дерев, а за ними до самого обрію тяглися пустища фенів. Ніде й натяку на житло.

Куди ж завів мене цей бісів проводир? Єдине, що я знав напевно — це те, що перебуваю в Англії та що живий. А це саме по собі варте було того, щоб подякувати Богові.

Після нападу малярії сили повертаються доволі швидко — якщо, звичайно, подбати про себе. Днів зо два я тільки цим і займався: добув вогонь, розвів багаття, обсушився, ловив в’юнів і бив качок, підкріплювався та відсиплявся на купі сухого очерету, загортаючись у плащ.

Моро також тішило моє повернення зі світу видінь — він ходив за мною по п’ятах і тривожився, коли я залишав острівець, щоб роздобути їжу. Я був безмежно вдячний моєму скакунові — він не тільки відігнав грабіжника, але й зберіг моє майно: меч, арбалет і вміст сідельних сумок, у тому числі й обидві баклаги. А гаряче вино — найкращі ліки в таких обставинах.

Незабаром я вже був готовий вирушити. Але куди податися? Не сидіти ж мені на цьому клаптику суші до другого пришестя…

І ось я помолився Богу, порадився з конем і одного разу ввечері рушив на захід просто через найближче плесо. Я переконався, що воно неглибоке, й незабаром ми вибралися на досить сухе місце та відшукали гать.

Однак виявилося, що радіти ще рано. За півмилі гать зникла під стоячою водою, і нам довелося шукати стежки, петляючи в хащі. Так тривало, поки остаточно не смеркло.

До чого ж мені не хотілося знову ночувати серед боліт, та й звук людського голосу я майже забув. Ми з Моро продиралися крізь якісь нескінченні зарості, перебиралися через швидкі струмки доти, поки я не зрозумів, що ми остаточно заблукали й кружляємо бездоріжжям. До того ж, упав туман і заволік околиці щільним сірим запиналом.

І тут я зрозумів свою помилку. Із самого початку мені слід було покластися на чуття коня й надати йому змогу самому вибирати дорогу. Я відпустив поводи, й Моро рушив уперед — спочатку невпевнено, зупиняючись і втягуючи чутливими ніздрями нічне повітря, а потім дедалі жвавіше.

Зненацька Моро став, як укопаний, підвів голову й нашорошив вуха.

— Що там, друже?

Кінь струснув головою, дзвякнув удилами, але залишився на місці. Я нічого не бачив, у мороці. Стовбури, що виступали з темряви, огортали пасма туману, десь поблизу неголосно дзюрчала вода. Пахло збаламученою копитами Моро болотяною тванню.

І тут я розрізнив якийсь невиразний звук. Я завмер, напружено прислухаючись. Звук пролунав знову — і мені здалося, що він схожий на жалібний дитячий плач. Так плачуть покинуті діти. Звідки тут узятися дитині, у цій дикій глушині?

У мене волосся заворушилися, коли я пригадав розповіді про погань, душі потопельників і злісних потвор, які приймають людську подобу. Чи не баньши[16] це часом? Можна не боятися розбійників і ловців короля Генріха, але коли зіштовхуєшся з поганню..

Але три тисячі друзок Святого Хреста! Хіба я не був лицарем і християнином, хіба не боровся в Святій Землі й не обмивав стопи у водах Йордану!? Чи ж мені боятися тварюк, які зникають при світлі сонця?

Моро, як і раніше, тримався сторожко. Я погладив його по зашийку.

— Що, друже, не подобається тобі це пхикання? Вперед, ми ж із тобою воїни!

І все-таки я перехрестився.

— Fiat voluntas tua!..[17]

Ми рушили берегом неширокої протоки, над якою низько схилялися верби. Надривний дитячий плач лунав дедалі ближче. Ні, це не баньши… це схоже… це схоже на звичайнісінький дитячий плач. В іншому місці й за інших обставин я б на нього й уваги не звернув.

Зненацька Моро заспокоївся, видно, вирішив, що небезпеки немає. Однак я ніяк не міг виявити джерело звуку й зрештою спішився та зачаївся за зрослими стовбурами двох величезних верб.

Моро пирхнув, і я обійняв його рукою за морду. Зовсім поруч, як і раніше, відчайдушно та гірко плакала дитина, але в тумані я нічого не міг розгледіти. Через це все, що відбувалося, здавалось нереальним.

Раптом туман розступився, і в хисткому сіро-зеленому сяйві молодика переді мною постала найбільш дивна картина з тих, які тільки доводилося бачити.

Вузьким руслом протоки повільно рухався човен, а на його носі стояло крихітне біляве дівчатко, заливаючись слізьми. Саме цей плач розносився над околицями.

Самотнє дитя серед ночі, в глухому небезпечному місці! Але чи самотнє?

Я напружено вдивлявся в темну масу біля ніг дитини, поки не розгледів, що це лежить доросла людина, притому чоловік. Його неприродна поза здалася мені дивною. Раптом я зрозумів, що ця людина мертва або без тями. Його голова була неприродно закинута. Щойно я вийшов з криївки, дівчинка відразу замовкла, і далі здригаючись від плачу. Я ввійшов у воду, дотягся до борту човна й підвів його до берега. Чоловік у човні не поворухнувся. Я торкнув його за плече, й коли тіло перехилилося на бік, побачив стрілу, що стирчала з його спини.

Хто він — охоронець, викрадач, місцевий селянин, який став жертвою розбою? Зважаючи на одяг — швидше воїн, аніж селянин чи городянин.

— Візьми мене! — раптом промовив дитячий голос.

Дівчинка простягла до мене обидві руки, а в її тоні пролунали наказові нотки. Я скорився. Маленька тепла грудочка довірливо притулилася до мене, щось белькочучи. Я прислухався. Вона намагалася сказати, що їй зовсім не сподобалося кататися на човні вночі.

— Важко не погодитися з тобою, дитино.

Я ще стояв у воді, тримаючи дитину однією рукою, а другою не дозволяючи човну спливти за течією. Я опустив долоню й обережно доторкнувся до холодного обличчя небіжчика, провів по ньому й закрив йому очі. Потім вийшов на берег, посадив дівчинку на сухий мох і постарався закріпити біля коріння верби човна з мерцем. Як тільки я впорався з човном, вона відразу виявилася поруч і вчепилась у мою руку.

— Ти не підеш? Тут погано, ти не залишиш мене тут.

— Не залишу. Адже ти не ельф, а фени не місце для маленьких дівчаток, особливо вночі. Але як ти сюди потрапила?

Вона мовчала, переступаючи з ноги на ногу. Я перевів погляд на тіло в човні. Суто випадково я став свідком якоїсь трагедії. З того, як це дитя вимовляло слова, я зрозумів, що воно з саксів, але зовсім не з простих. Її платтячко зі світлого сукна було прикрашене чудовою вишивкою, але це платтячко не рятувало малу від холоду й вогкості.

Я скинув із себе плаща, загорнув дівчинку, взяв на руки й ступнув до коня. Вона побачила Моро й пожвавилася.

— Конячка! Конячка з цяткою!

Дівчинка завовтузилася в мене на руках і потяглася, намагаючись погладити коня. Сльози на її очах миттю висохли.

У мене не було ніякого досвіду в поводженні з такими крихітками. Але з чогось потрібно було почати, і я запитав:

— Розповіси про себе?

Замість відповіді дівчинка закусила губу.

Тоді я спробував інакше:

— Ти хто?

— Мілдред. Я спала, а мене повезли кататися в човні…

Ось тепер вона заговорила сама. Я непогано знав саксонську, але не все міг зрозуміти в дитячому белькотінні. З’ясувалося, що дівчинка хоче до тата й мами, але не проти того, щоб іще трішки побути й біля коня, бо він їй дуже подобається. Моро спробував її обнюхати, й дівчинка захоплено захихотіла. А потім раптом звеліла відвезти її додому… Здається, вона згадала про якусь вежу.

Так чи інакше, але залишатися на місці не мало сенсу. Куди ж тепер податися?

Я посадив дівчинку в сідло, а сам обережно пішов поруч, ведучи коня за вуздечку. Найрозумніше було рухатися проти течії протоки, якою принесло човна. Можливо, я виявлюся там, звідки викрали цю дитину.

Дівчинка незабаром заснула, припавши до шиї Моро. Я обережно притримував її, щоб не сповзла, зворушений дитячою довірливістю та щиросердністю. Блаженне, безтурботне дитинство! Скільки ж ми втрачаємо на шляхах життя, де холодний розум і підозріливість навчають нас дорослої мудрості…

Ситуація, однак, була зовсім не тією, щоб вдаватися до філософських міркувань. Зважаючи на труп у човні, я мусив бути готовим до всього. Тому звів тятиву арбалета й зарядив його важким болтом.

І незабаром Моро підтвердив мої побоювання. Він знову раз і ще раз підняв голову, втягуючи в себе повітря та форкаючи. За десяток кроків і мені почали ввижатись у імлистих сутінках якісь червонясті відблиски.

Під ногами зачвякала твань, стежка зникла. А ще за хвилину я переконався в тім, що коли матиму намір потрапити туди, де мерехтіло світло, рухатися мушу просто по воді.

Я сів на коня, пригорнув до себе сонну дівчинку та, рухаючи самими поводами, послав Моро в плесо. Кінь відразу ж поринув по черево й побрів, розсікаючи чорну гладінь. Попереду дедалі яскравішали відблиски вогню, я вже відчував запах диму й розрізняв віддалений гул голосів.

Моро, обтрушуючись, вибрався на сушу. Але тепер я не поспішав. Заграва попереду викликала в мене дедалі більшу тривогу. Я міг розрізнити за запахом дим вогнища, рибальське багаття чи їдку гіркоту пожежі. Там, за деревами, палахкотіла пожежа. Часом, коли полум’я спалахувало особливо яскраво, на тлі неба виразно вимальовувалися силуети дерев, а потім усе знову поринало в пітьму.

Я спішився й обережно вклав сонну дівчинку там, де було сухіше.

— Стережи! — звелів я Моро.

Потім надяг і застібнув під горлом шолом, перевірив перев’яз із мечем і взяв арбалет. Ідучи, озирнувся.

Моро стояв нерухомо — над крихітною грудочкою, загорнутою в мій плащ. Шия коня була вигнута, голова високо піднята. У цій позі проглядала тривога, і я також відчув хвилювання, бо вже виразно розрізняв крики, лайку, чийсь регіт.

Ніщо не змушувало мене йти туди, але вже, видно, судилося Гаю де Шамперу самому нариватися на неприємності. Я завжди був безтурботний і любив несподіванки. Це все одно, що зіграти в кості з долею. І я б однаково не вгамувався, поки не з’ясував би, у чому тут справа.

Завіса туману ненадовго розірвалася, і я побачив, що стою на березі озера, котре, немов широкий фортечний рів, оточує чималий острів. Пожежа бушувала на віддаленому боці того острова.

Я ступив у воду й зрозумів, що тут доволі глибоко й дно озера вкрите грубим шаром намулу. Тому я підняв арбалет вище, відштовхнувся від дна й поплив. Плавати зі зброєю та в повному спорядженні вміє будь-який воїн, котрий хоч трохи себе поважає, тож незабаром я досяг берега.

І відразу натрапив на труп. Другий за цю ніч.

Обережно розсовуючи колюче гілля чагарнику, я почав пробиратися туди, де ревло полум’я та лунали крики.

Знову труп. І ще один — повис на розрослих гілках болотяної берези.

Схоже, в фенах уміють повеселитися в такі глухі ночі. Ну, що ж, раз уже я дав себе втягти в цю історію, подивимося — чи не взяти й мені участь у цих веселощах. Я й далі просувався підліском, намагаючись рухатися якомога тихіше, а коли під ногою хруснула гілка, застиг нерухомо.

Але ті, чиї голоси я вже розрізняв, не чекали гостей на своїй вечірці. Хтось із них запально вигукнув:

— А тепер твоя черга, Джоне. Та не метушися, телепню, тут на всіх вистачить!

У відповідь гримнув дружний регіт.

Я обережно розсунув гілля.

Полум’я охопило покрівлю чималої будівлі, дрібні язички вогню перебігали по колодах стін. У багряному світлі пожежі я побачив близько дюжини людей, досить дивних з вигляду. Всі вони були в насунутих на обличчя гостроверхих каптурах із прорізами для очей і рота й трималися групками по два-три чоловіки. Одна така пара стояла неподалік — їхні спини заступали від мене те, що викликало в них нестримні веселощі.

Я трохи перемістився — й відразу помітив ще двох, які тримали бранця. Той стояв на колінах із заломленими за спину руками, його напівголе тіло вкривали незліченні криваві рани, обличчя також було в крові й страшно розпухло від побоїв.

І попри це я впізнав бранця — хоча спочатку й не повірив своїм очам. Цьому хлопцеві раніше нечувано таланило, почесті й нагороди бігли за ним самі. Лицар ордена Храму, шериф Денло, королівський зять і, нарешті, правитель краю, гордий граф Норфолк. Мій давній знайомий Едгар Армстронг постав переді мною саме тоді, коли я найменше очікував його побачити.

Саме в цей час один із тих, що стояли спиною до мене, відхилився вбік, і я побачив, що ж так тішило цих мерзотників. На землі перед спаленим будинком ґвалтували жінку. Пелену її сукні було напнуто їй на голову, як мішок, і зав’язано вузлом. Довгі білі ноги розведено в боки, двоє розбійників у масках притискали їх до землі, ніби розпинаючи, а третій конвульсивно рухався на ній.

Нарешті він закректав і під схвальні вигуки глядачів почав підводитися, натягаючи штани.

— Готово, — посміюючись, мовив він. — Хто наступний? Може ти, Х’ю?

— На жаль, у мене ніколи не стояло на спільний смітник, — сказав один із тих, що тримали Едгара. — Зате Найал, дивлюся, вже саме розпалився. Іди ж на неї, приятелю. Топчи її, топчи!

Я затамував подих. Не скажу, щоб і раніше мені не доводилося бачити таке. Але там, де це траплялося, точилась війна. Тут же, в країні, де панували мир і спокій, ця картина здавалася немислимою. І якщо ще мить тому я вагався, чи встрявати в бійку з такою кількістю озброєних до зубів молодчиків, то тепер я просто вибирав, із кого почати.

Я ще раз перелічив людей у масках, прикинув, яку варто зайняти позицію, щоб не виявитися в кільці. На моєму боці раптовість. Вони не очікують нападу й почуваються господарями становища.

Тепер — Едгар. Я пильно вдивився в його обличчя, оцінюючи, чи зможе він приєднатися до мене, якщо я його звільню. Цей хлопець славився в Єрусалимі як непоганий воїн і пройшов вишкіл у прецепторіях тамплієрів. Якщо все зробити швидко, я буду вже не сам проти дюжини.

Зловтішний сміх одного з негідників, який стояв до мене спиною в яскраво-жовтогарячій накидці, — дзвінкий, хлоп’ячий, майже жіночий, — остаточно розлютив мене. Але я постарався не піддатися люті. Обережно наготував ножі й приклав до плеча арбалет. З такої відстані й навиліт може пробити — це останнє, про що я подумав, починаючи. За ціль обрав одного з тих, що тримали Едгара. Сухо клацнуло — і його відкинуло назад. Падаючи, він майже перекинув бранця. Але я вже метав ножі — один у найбільшого з бандитів, другий у того, хто перший визначив, звідки напад і, ох, як вдало розвернувся до мене всім корпусом. Тримай же!

Усе це сталося так швидко, що ті двоє, які стояли до мене спиною, не встигли зрозуміти, що відбувається, а я вже був біля них із занесеним мечем у руці. Хлопчиська в яскравій накидці я просто відкинув стусаном, а другому одним змахом перерізав горло до шийних хребців. Потім, прикриваючись ним як щитом, я метнув третього ножа в постать у каптурі, що наближалася, й штовхнув обм’якле тіло комусь під ноги.

Наступної миті я кинувся туди, де підводилися з землі ті, що тримали жінку. На Едгара я навіть не глянув — сам упорається. Я ж рубонув одного з тих, що піднімалися, ударом ноги відкинув другого, розвернувся, зніс голову ґвалтівникові, який не встиг навіть прикрити сором.

Я встиг розвернутися й затулив собою жінку. Очікував нової атаки, але ці дурні ще й не отямилися, так що мені знову першому довелося йти на них. Кутиком ока я встиг помітити, що Едгар якимось невідомим прийомом перекинув через себе того, хто заламував йому руку, але, видно, відразу не встиг добити, й вони зчепилися. Більше я не дивився, відбивав чиїсь удари. Не воїни, це я зрозумів, але й не зовсім недотепи. Погано, що їх багато. Я відбився від одного, відразу брикнув іншого, який нападав збоку. Невдало, той повалився на жінку, що намагалась підвестися. Дідько забирай! Але я відбивався від нового випаду, штрикнув знизу. Рука відчула опір ворожої плоті, а душа — кураж бою, майже веселощі. Тепер жінка була позад мене, а я застиг, очікуючи нову атаку. Але ці дурні ще не отямилися. Довелося самому атакувати їх.

— Босеан! — клич хрестоносців звично зірвався з моїх вуст, і розбійник, що кинувся був на мене, раптом заголосив і метнувся геть.

Ну, не гнатися ж за ним, зрештою? Я відступив назад і носком чобота скинув з тіла жінки негідника, що впав. Рвонув його за комір до себе, але поруч уже чулися кроки, й мені нічого не лишалось, як ще одним стусаном послати цю тварюку в двері будинку, що палав.

Я стрімко озирнувся — і мій меч одночасно прийняв на себе удари трьох клинків. Ці хлопці й справді не воїни — покладаються на силу, а не на вміння. Я зробив кілька помилкових випадів, ухилився, і знову відчув, як мій меч зачепив живу плоть, але відразу перехопив чиюсь руку й налобником шолома із силою вдарив у вискалену пику, а коли супротивник обм’як, відіпхнув його від себе. І нарешті хоч один із нападників виявився гідним супротивником. А я вже був вирішив, що ці «чорні каптури» здатні воювати лише юрбою. Цей хлопець з нальоту завдав такого удару, що мою праву руку врятував тільки наручень із бичачої шкіри, засіяний бляхами. Біль, однак, прострелив усі м’язи до плеча, і я чортихнувся, перекинув меча в лівицю — для мене майже несуттєво, якою рубати, — й коротким хльостким рухом увігнав вістря клинка просто в діру каптура, що позначала рот, повернув і рвонув до себе.

Я й не дивився, як він осідає, бо той мерзотник, якого я відправив у вогонь, саме з криками вивалився звідтіля й довелося насадити його на вістря, як жука на шпильку.

Ну, хто там іще?

Але мене більше не чіпали. Зате Едгар позичив чийогось меча й бився з нелюдською люттю — напівголий і скривавлений, немов щойно з пекла.

— Босеан!!!

Ну, це вже я його розохотив.

Зненацька з флангу з мечем напереваги до нього з вереском кинувся той самий хлопчисько в жовтогарячій накидці. Едгар ледь устиг відбити удар супротивника й пірнути під меч хлопчиська. Але при цьому завдав «жовтогарячому» такого удару головою, що той випустив меча й сторчголов покотився схилом.

Я вирішив, що з ним скінчено, але ні — «жовтогарячий» почав підводитися. Я ступнув до нього, але послизнувся на змоклій від крові траві, й поки намагався втримати рівновагу, «жовтогарячого» уже тяг до берега один із «чорних каптурів». Унизу він пожбурив хлопчиська в човен і з ходу відіпхнув його від берега.

Цієї миті в будинку звалилися крокви. Сніп іскор здійнявся на добру сотню футів до небес і освітив усе навколо. Коли я знову глянув на човен, він швидко віддалялася в темряву. «Жовтогарячий» понуро сидів, а другий працював жердиною, ніби справжній перевізник.

Але знаєте, що мене вразило тої миті? З-під каптура «жовтогарячого» звисали довгі темні коси!

Але якби він був хоч і тричі жінкою, не гнатися ж мені за ними вплав. Замість цього я кинувся туди, де залишив свій арбалет.

Прокляття! Поки я встигну звести пружину, вони відпливуть. Зате поруч валяється труп, у спині якого стирчить знайоме руків’я. Я вирвав свого ножа, поквапився до берега й останньої миті встиг його метнути.

Засвистіло розсічене повітря, і той, хто орудував жердиною, з криком звалився.

Куди ж це я влучив — адже відстань настільки значна, що ніж був зовсім при кінці льоту?

Так і є — цей хлопець репетував, хапаючись за сідниці. Ну що ж, тепер йому доведеться надовго забути про верхову їзду.

Я оглянувся саме тоді, коли Едгар добив свого. Хряснуло. Я впізнав цей звук розрубаних кісток. Може, Едгар і погарячкував, адже цього треба було взяти живцем, аби допитати. Але й у нього, і в мене спрацювала прищеплена за роки сутичок із сарацинами звичка — вражати тільки на смерть. Та й був Едгар сам не свій, інше його хвилювало. Спотикаючись, спираючись на меч, як на патика, він поквапився туди, де в світлі пожежі, що вже вгасала, стояла його скорчена жінка. Диво, що вона взагалі змогла підвестися, адже не кожна встоїть після того, як її так розіпнули. Іноді й сухожилки рвуться, кістки виламуються. Ця ж підвелася. І ще я помітив, як вона сахнулася від Едгара, що підскочив до неї.

— Тільки не займай! Інакше я вмру.

Я відвів погляд. Навіть на трупи, що валялися там і тут, було легше дивитися, ніж на цих двох. Блукаючи серед повалених «чорних каптурів» я переконався, що навряд чи кому з них знадобиться священик, а заодно підібрав свої метальні ножі й арбалетний болт. На жаль, після всіх моїх мандрів цей болт залишався в мене останнім і поки не доводилося сподіватись на зустріч із майстром — зброярем.

Дивні речі спадали мені на думку. Чи не взяти одну з плоскодонок, які тут залишилися, та чи не почати переслідувати втікачів? Жінка й поранений навряд чи встигли відпливти далеко… Однак я відкинув цю думку. Едгар і та, що була з ним, зовсім знесилені. І не слід забувати про дівчатко, яке я залишив з Моро.

Тільки тепер я й сам відчув утому. Разом заболіли всі м’язи, рука під наручнем налилася болем. Так воно зазвичай і буває після гарячки бою. До мене долинули слова Едгара. Він звертався до своєї жінки, а та півголосом відповідала. Я ще й досі не міг змусити себе наблизитися до них.

Нарешті Едгар залишив жінку.

— Хто б ви не були, сере, — промовив він, підходячи впритул, — але до кінця своїх днів я молитиму за вас Господа і Його Пречисту Матір!

Тепер я міг розгледіти його краще, й те, що постало перед моїми очима, мені дуже не сподобалося. Якщо протягом найближчих двох годин не доставити графа до лікаря, він просто спливе кров’ю.

— Якнайшвидше забираймося, — сказав я. — Вам необхідна допомога. Як ваша дама, вона в змозі їхати?

Жінка почула.

— Я… я зможу. Але…

Вона замовкла, втупилась у морок. І, здається, я знав причину її вагань.

— Вам обом варто сісти в човен, і я доставлю вас туди, куди ви вкажете. Але я хотів би з’ясувати ще дещо: маленька дівчинка й лицар, який віз її в човні, поки не вмер від рани в спині…

— Мілдред жива? Де вона? — в один голос закричали обоє.

— Усе гаразд. Її охороняє друг. Мені потрібно кілька хвилин — і обоє будуть тут.

Я взяв одну з плоскодонок, і подався через озеро туди, де залишив Моро. На мій голос кінь відповів приглушеним іржанням. Дівчинка навіть не прокинулася, коли я вкладав її на носі човна. Я відштовхнувся від берега, й Моро, форкаючи та мотаючи головою, рушив за мною вплав.

Так, сонне, я й передав дитя матері. А коли допомагав жінці з дитиною сісти в човник, відчув, як її б’є страшний дрож. Втім, і Едгару було зовсім зле.

На березі я звелів Едгару сісти в сідло й, рухаючись берегом, вказувати шлях, а сам повів човна протокою. Як не дивно, Моро йшов під графом рівно та спокійно — видно, зрозумів, що вершник знайомий із арабськими кіньми й не користуватиметься батогом або шпорами.

Уже світало, коли з’явилася дерев’яна церква з похилою дзвіницею на березі плеса. Я причалив і витяг човна на берег. Відразу з дверей вистромився скуйовджений спросоння місцевий священик. Однак коли він наблизився й розгледів, кого Бог приніс о такій ранній порі, цей саксонський піп вилаявся так, що будь-який запеклий богохульник проковтнув би язика від заздрощів.

Не марнуючи часу на розпитування, він підхопив дитину й відвів жінку в своє житло, але незабаром повернувся, несучи якісь склянки, корпію, чисте полотно, та кивком звелів нам іти за ним у церкву. Посадив Едгара на лаві біля стіни й запитав — чи зумію я перев’язати графа. Коли я сказав, що досвід маю, знову пішов, посилаючись на те, що тепер повинен надати допомогу леді Гіті.

Так я довідався ім’я коханої Едгара. Ім’я його дружини мені було відоме й раніше. Звістка про одруження лицаря Армстронга з донькою короля Бертрадою Нормандською дійшла до найвіддаленіших куточків Європи. Але, видно, самому графові до серця припала інша.

При світлі масляного світильника я промив численні рубані рани й садна на тілі в Едгара й заходився нишпорити по кутах у пошуках павучих тенет. Ті, кому доводилося битись на Сході, знають — нема кращого засобу, щоб рана не загноїлася. І хоча багато ран дуже кровоточили, серед них не виявилося жодної проникаючої, котра могла б виявитися фатальною.

Тим часом пораненого почало морозити. Його очі скаламутилися, на щоках виступили червоні плями.

— Ви хрестоносець, сере? — нарешті звернувся він до мене. — Я чув клич… І ще мені здається, що в минулому ми зустрічалися.

Я стомлено опустився на підлогу, зняв шолом і відкинув каптур. Волосся впало мені на очі, і я нетерпляче прибрав його тильним боком долоні. А потім, не відповідаючи на запитання графа, узявся розшнуровувати наручень.

Побачив, як стемніла й розпухла рука біля зап’ястя, й присвиснув. Однак рука рухалася, і схоже, я відскіпався сильним забиттям, кістка була ціла. Едгар безмовно спостерігав за мною, і я подумав — тепер уже не важливо, чи впізнає він мене. Якщо впізнає, постарається швидше вислати з графства. Обов’язок і становище зобов’язують його до цього. Найкраще, що він зможе зробити, — не сповіщати гончаків Генріха про мою особу.

Зненацька граф схилився до мене.

— Ви Гі д’Орнейль?

Я опустив повіки.

— Під цим ім’ям мене знали в Єрусалимському королівстві. Але у володіннях короля Генріха я відомий під іншим.

Наші погляди зустрілися. Пасма мокрого волосся закрили очі Едгара. І я нічого не міг у них прочитати. Раптом він ледь помітно посміхнувся й опустив руку на моє плече.

— Зберігай тебе Господь, родичу.

Ну, що ж, у всякому разі тепер він не віддасть мене людям Генріха.

Я запитав, що сталося з моєю сестрою, і Едгар пробурмотів, ніби крізь сон, що Ріган — ім’я сестри він вимовляв на місцевий лад, — давно виїхала в Шропшир і стала черницею. Це мене нітрохи не здивувало — Ригіна й замолоду частенько говорила про те, що має намір відійти від суєти.

Але подробиць я не випитував — Едгару було не до того. Натомість я сам повідав графу, як серед ночі виявив у фенах човна з малям і переконався, що її супутник мертвий.

Едгар опустив голову й пробурмотів, що звелить розшукати тіло цього лицаря — його звали Ральфом де Бріяром — і поховати по-християнськи.

Після цього зависла тяжка мовчанка. Граф ніби намагався відгородитися від усього, що його оточувало, щоб залишитися наодинці зі своїм болем. Чи варто було тривожити його зараз, та й чи обходить мене те, що йому і його коханій довелося пережити? Я не відчував, що маю право втручатися, і водночас пам’ятав, як ця людина підтримала мене в ту пору, коли я перебував, як мені здавалося, на дні безодні. Тільки після цього я знайшов у собі сили почати життя наново. Доля розпорядилася так, що тепер — моя черга.

Едгар відвернувся до потемнілої стіни, й до мене долинуло здавлене ридання.

— Сере, — почав я, — гадаю, зараз саме час дещо обговорити. Я говорю про цих людей у масках. У вас є припущення, хто міг ховатися під личинами й чию волю вони виконували? Зважаючи з вигляду — це найманці, а значить, напад був зовсім не випадковим.

Я не повинен дати йому поринути в розпач. Що завгодно, тільки не це.

Після болісної паузи Едгар нарешті заговорив. Дійсно, в Норфолку кілька місяців тому з’явилися лиходії, що вирізняються особливою жорстокістю. Їх намагалися схопити, готували їм пастки, але марно. А сьогодні в нього виникли деякі підозри, втім, нічим не підтверджені. Ці мерзотники називали одного зі своїх Х’ю, тобто Х’юго. А в графа був давній недруг, що носив це саме ім’я — Гуго Бігод.

— Не продовжуйте, графе, мені відома ця історія. Гуго Бігод був оголошений вами в Норфолку поза законом. Але його батько, стюард двору Генріха Боклерка, примудрився вимолити прощення синові. Якщо не помиляюся, в Саффолкширі в цієї родини великі земельні володіння.

— Ваша правда. Але клопотався за Бігода не стільки його батько, скільки моя дружина. І тепер Бігод безперешкодно живе в сусідньому графстві, хоча не сміє перетинати кордон, тому що в підвладних мені землях і досі значиться злочинцем. Ця людина злопам’ятна й мстива, але разом із тим не позбавлена здорового глузду, і я не думав, що він здатен зважитися… на настільки^-нерозсудливі дії.

У його голосі більше не було сліз, тепер у ньому звучав метал. І це було непогано — гнів повертає сили для боротьби. Але й затуманює розум. Тому я обережно запитав, що має намір почати Едгар, якщо його підозри справдяться. Адже Гуго Бігод — англійський барон, і цього не можна не враховувати. Але й відкритий суд влаштувати неможливо, бо тоді відкриється все, що відбулося на острові.

— Цього не буде, — твердо промовив граф, і його обличчя напружилося. — Я не доводитиму справу до суду. Але якщо виявиться, що й справді Бігод причетний до всього цього, тоді… Катівні ордену Храму надійно вміють зберігати свої таємниці.

Оце то новина! Виявляється, граф Норфолкський не такий і простий, якщо примудряється служити англійському королеві, не пориваючи з тамплієрами.

Я похитнувся, та все-таки повідомив графу, що один із «чорних каптурів» був жінкою. Я запідозрив це з першої хвилини, а потім остаточно переконався, коли вона кинулася втікати на човнику.

Я відвернувся, щоб поправити ґніт у світильнику, коли ж знову глянув на Едгара, мене вразив лютий вираз на його обличчі.

— Якщо це так, — задихався він, — якщо це дійсно вона… Проклятий виплодок пекла!

Наскільки я встиг розібратися в усьому, що відбувалося, в цій історії й справді не обійшлося без Бертради. Дочок Генріха Боклерка серед іншого жіночого племені вирізняла особлива закваска, в якій не останню роль грала незламна воля. Усе залежало від того, на що ця воля була спрямована. Прикладом могла служити моя кохана Матильда, що не здригнулася навіть тоді, коли розкрилася вся історія її стосунків зі мною. Але Бертраду, її зведену сестру, я зовсім не знав. Мені, однак, було відомо про тривалі негаразди в родині графа Норфолка й про те, що Едгар одержав титул завдяки палкій любові принцеси Бертради.

Чи могла ця жінка впокоритися з тим, що обранець зрадив її?

Але одне протестувати й відстоювати свою честь і зовсім інше — зважитися на те, що сталося сьогодні… Невже сестра моєї коханої здатна на кривавий злочин?

Ніколи в моїй присутності Тильда не згадувала про свою позашлюбну сестру. Чи було це пов’язане зі зневагою законних дітей до бастардів? А чи Бертрада й справді нічого не значила в очах імператриці?

В одному я був упевнений: моя кохана не мала родинних почуттів до дружини Едгара.

— Де зараз графиня Норфолкська? — запитав я навпростець.

Мені здалося, що очі Едгара лиховісно блиснули.

— Із самого Різдва вона гостює в абатстві Бері-Сент-Едмундс. Велике місто, постійно нові обличчя. До того ж, графиня дружить із настоятелем, превелебним Ансельмом. Чого не скажеш про мене.

— Ваша дружина, мілорде, як я помічаю, особливо шанує людей, які вам не до вподоби.

— Амінь, — посміхнувся Едгар. — Так повелося з самого початку. Весь цей шлюб був страшною помилкою, і ми обоє давно зрозуміли це. Але таїнство звершилося, й мені нічого не залишалось, як спробувати жити в мирі з дружиною. Я крізь пальці дивився на її відверту непокору, на спроби розпалити проти мене заколот. З провини Бертради загинув мій син Адам — і я переступив через це. Але якщо вона доклала рук до того, що трапилося сьогодні…

Я знову звернувся до нього:

— Якщо ви переконаєтеся в причетності леді Бертради, насамперед варто зберігати холоднокровність. Адже графиня — дочка короля, а що таке ненависть Генріха Бо клерка, я відчув на собі. Вам не вдасться розправитися з графинею, як із пройдисвітом Бігодом, адже гнів короля впаде не тільки на вас, але й на ваших кохану та дитя. Чоловік може вчинити з винною дружиною так, як вважатиме за потрібне: вигнати, побити, замкнути, назавжди зневажити. Але в нього немає права стратити її. Але ж саме це зараз у вас на думці, чи не так?

— Так, — стомлено промовив Едгар. — Якщо підтвердиться, що вона причетна.

Чи ж йому було не знати, що коли графська корона на континенті надає її власникові необмежені права стосовно підданих, то в Англії будь-який лорд — насамперед підданий самого короля.

І Едгара нічого не врятує, якщо він зважиться вийти за межі своєї влади.

Не вдаючись до пояснень, я запитав — чи зможе він впокоритися й залишити все таким, як зараз. Тобто продовжувати жити, повністю ігноруючи дружину.

Едгар похитав головою.

— Це мені над силу. Тоді я остаточно втрачу Гіту.

Дійсно — скільки б ми тут не міркували, залишалася жінка, що постраждала більше за всіх. Їй неможливо пояснити, що потрібно й далі терпіти й упокорюватися.

Ледь стримуючи стогін, Едгар мовив:

— Сам диявол радів, коли нас вінчали з Бертрадою. Ми втрапили в пастку — і я, і Бертрада, й Гіта. І хай допоможе мені Всевишній — я не знаю, як жити далі.

— Сере, млини Господні мелють повільно, але вірно. Хотів би запитати: чи не думали ви спробувати розірвати ваш шлюб із Бертрадою?

Едгар глянув на мене з подивом. Схоже, ця думка не спадала йому. І це зрозуміло. Розлучення було справою немислимо важкою, що потребувала величезних зусиль, невичерпного терпіння й чималих грошей. Бажаючим отримати розлучення доводилося багаторазово звертатися до Святого Престолу, жертвувати, роздавати праворуч і ліворуч хабарі впливовим духовним особам, принижуватися й збирати докази. А у випадку Едгара це на додачу вело за собою королівську немилість і, можливо, втрату титулу. Не кажучи вже про те, що факт розлучення вважався ганьбою для всього роду, до якого належав розлучений.

Я обережно викладав усе це Едгару, побоюючись викликати його гнів. Але він мав тільки схвильований вигляд.

— Мені доводилося чути, що навіть вінценосним особам не завжди вдається домогтися бажаного в таких справах.

— Це так. Але справи про розлучення коронованих осіб найчастіше торкаються питань політики й кордонів між державами. Простим же смертним куди простіше домогтися розірвання шлюбу. Гроші тут грають не останню роль, і не забувайте, що вплив ордену Храму в Римі досить великий.

Схоже, мені вдалося запалити в Едгара іскру надії. Коли людина в такому розпачі, саме й слід дати їй надію. І бачить Бог, я робив це безкорисливо. За моєю душею чимало гріхів, але те, що я зараз хотів допомогти Едгару, було щиро. Тому що я звик платити свої борги, й ніхто ще не називав мене невдячним.

Але перед тим, як попрощатися з графом, мені належало зробити ще дещо.

— Мілорде, чи не дозволите ви мені поговорити з вашою дамою? Я розумію її стан, але мені уявляється, що коли все, про що ми з вами щойно говорили, повідомить їй особа стороння й непричетна, вона швидше зрозуміє та прийме наші думки.

Я змовчав про те, що Едгар зараз для цієї жінки, як би вона до нього не ставилася, — винуватець лиха, що впало на неї. Але його головна провина полягала в тім, що він не зробив жодного по-справжньому твердого кроку, щоб залагодити стосунки зі своїми жінками, І жорстоко скарав себе за це.

— Хай благословлять тебе Господь і Пресвята Діва, родичу.

Двічі він назвав мене так. Для ізгоя подібне поводження дорого коштує.

Місцевий священик не відразу пропустив мене до леді Гіти, повторював, що вона потребує спокою. Схоже, цей піп щиро журився за жінку й не допустив би мене до неї, якими б благими не були мої наміри. Але вже розвиднілося, з туману почали з’являтися перші постаті парафіян його церкви й священик відволікся, відійшов до них, кажучи, що сьогодні служби не буде. Когось із них відіслав у замок Едгара по допомогу, сам залишився, щоб відігнати найцікавіших. По суті, йому було вже не до мене, і я прослизнув без його благословення.

Коли ввійшов, першої миті забув усі слова. Завмер, коли зустрівся з її заціпенілим, моторошним поглядом. Вона якось незручно сиділа на лежанці священика поряд із сонною дівчинкою. Дитя здавалося спокійним, ніби янгол, що різко контрастувало з відбитим на обличчі її матері виразом безнадійної муки. Вона навіть не відразу зреагувала на мою появу. Страшні спогади, здавалося, віднімали в неї останні сили. Їй би заснути… Я розумів, що їй знадобиться зусилля, щоб розслабитися.

Щоб привернути її увагу, я стиха кашлянув.

— Я зважився потривожити вас, міледі, тільки тому, що незабаром їду. Більше я не буду для вас живим нагадуванням про те, що трапилось. Але я хотів би, щоб ви вислухали мене…

Далі я коротенько повідав те, про що ми розмовляли з графом. До мого подиву, жінка цілком байдуже поставилася до моїх слів про можливу причетність графині до подій. І здавалося, не чула мене навіть тоді, коли я заговорив про можливість розлучення Едгара з дружиною й про те, що заради розриву з Бертрадою Едгар готовий втратитися титул і потрапити в опалу.

— Але ви й тільки ви можете підтримати його в цьому, — провадив я. Щось підказувало мені, що леді Гіта не цілком байдужа до моїх слів. — Ви не повинні залишати Едгара. Заради вас він готовий на все. А інакше… Зараз він не зупиниться навіть перед тим, щоб убити Бертраду.

І тут по обличчю жінки ковзнула тінь. Погляд її світлих очей на потемнілому й змарнілому обличчі став важким, ніби криця. Вона подивилася на мене величезними порожніми очима. Можливо, леді Гіта й була красунею, але про це складно було судити зараз. У її обличчі було щось моторошне. Моторошною була й несподівана посмішка, більше схожа на судому.

— Можливо, я погана християнка, але я хочу, щоб винні зазнали кари. Так і передайте графові, — промовила вона.

Я розумів її. Але й перевів подих. Головне, що вона ще чогось бажає. Нехай і бажане помста.

— І вас не лякає, чим це обернеться для вашої дівчинки?

Жінка коротко зітхнула, на мить прикрила обличчя долонею, а потім глянула на мене. Тільки страх за своє дитя міг вивести її з цього стану. Але цим не варто було зловживати. Я вловив момент, коли мертвотний вираз зник з обличчя леді Гіти, й заговорив, волаючи до її розуму:

— Нікому не відомо про те, що відбулося вночі у фенах. Ті, хто знущався з вас, уже понесли кару. А ті, хто вижив, мовчатимуть. І якщо ви знайдете в собі сили, щоб надалі поводитися так, ніби нічого не сталося, — вони програли. Вони зрозуміють, що ви виявилися сильнішою, і їм нічого не вдалося домогтись.

Це були тільки слова. Але щоб послухатися такої ради, потрібні не жіночі сила й мужність. Тому я провадив:

— Немає гріха в тім, щоб оступитися й втрапити в болото. Гріх — залишатися в болоті. Нещастя й удари переслідують нас усе життя, але фатальним стає тільки останній. Усі інші нам вдається пережити. Не можна забувати про це.

У жінки раптом вирвався здавлений стогін.

— Що ви знаєте про удари долі!? Що знаєте про безчестя?

— Кому й знати, як не мені.

І тут я назвав своє ім’я.

Коли людина терпить лихо, їй легшає, якщо поруч виявляється така сама нещасна й гнана людина. Ця жінка знала про мене, й моє ім’я, затавроване ганьбою, сказало їй усе. Вона глибоко зітхнула, її очі розширилися.

— Ви… Ви — ворог королів!

Я змусив себе посміхнутися.

— До ваших послуг, міледі.

Вона простягла руку, і я відчув легке стискання.

— Сере… Я захоплююся вами.

Ну, це вже занадто! Я був зганьблений, вигнаний, моє ім’я було вкрите ганьбою і всі хто впізнавав мене, сахалися, наче від прокаженого. Немовби моє безчестя могло заплямувати і їх. І ось ця принижена, змучена, роздерта жінка намагається підбадьорити мене.

У мене перехопило подих. Я тільки зрозумів, що ця жінка варта того, щоб заради неї ризикувати графською короною. А може, я став зайве сентиментальним?

— Запам’ятайте головне, міледі. Вам треба змусити себе забути про все, що трапилося. Думаю, у вас це вийде. Саме ваше бажання помститися дасть вам сили. І ви повинні пам’ятати, що самі залишилися живі, живий Едгар і ваше дитя не постраждало. Ви всі разом, а це і є надія.

Її губи нарешті здригнулися, риси обличчя пом’якшали й, слава Богу, очі наповнилися слізьми. Тепер нехай виплачеться. Сльози для жінки — велике полегшення.

Я вийшов. Біля церкви ще юрмилися якісь люди, чувся сердитий голос священика, який вимагав, щоб вони розходилися.

Перш за все я рушив до конов’язі. Моро поклав мені голову на плече й голосно зітхнув. Я лагідно поляпав його долонею по шиї.

— Що, брате, неспокійна була нічка? Ну, нічого, незабаром знову в дорогу. Нам із тобою не первина.

Я поки що не уявляв, куди подамся. Ригіни нема в Норфолку, а в цих краях мені більше нема в кого шукати пристановища.

Граф з’явився із церкви тільки тоді, коли із Гронвуда прибули його люди. Їх була безліч. Кінні ратники, погоничі мулів, запряжених у криті ноші, кілька жінок-служниць. Едгар звелів їм чекати, а сам подався до будинку священика, але не зважився ввійти — стояв, очікуючи, поки служниці допоможуть леді Гіті зібратися й опорядитись.

Але ось з’явилася служниця з дівчинкою на руках. Мала вже прокинулася, вертіла голівкою й кумедно позіхала. Однак, вгледіла Моро й просяяла посмішкою:

— Конячка з цяткою!

І почала вириватися, вимагаючи, щоб її пустили до коня. Виходить, не я один неподільно віддав серце своєму вороному. І я мимоволі посміхнувся, спостерігаючи, як ця крихітка без остраху тягнеться до Моро.

Цієї миті на порозі будинку священика з’явилася леді Гіта. Едгар рвонувся був до неї, але завмер, не зважуючись ступити далі й кроку. Жінка була з голови до ніг загорнута в темне запинало й пересувалася незграбно, легко припадаючи на одну ногу. Але голова її була гордовито піднята.

Наблизилась до Едгара й припала до його грудей. У цьому русі було все — і пробачення, й ніжність. Навіть у мене набігли на очі сльози, і довелося відвернутися.

Раптом я почув його голос, який гукав мене:

— Сере Гаю!

Вони обоє — Едгар і Гіта — дивилися на мене. Нарешті Едгар озвався:

— Сере лицарю, від усього серця я прошу вас бути моїм…

Вони перезирнулися.

— …Нашим гостем. Ми просимо вас прийняти наше запрошення в замок Гронвуд Кастл.

Ніхто краще за мене не знав, чим це їм загрожує. Не мовлячи й слова, я похитав головою.

— Заради всього святого, — додав Едгар. — Це лише дещиця того, чим ми вам зобов’язані.

Вони знову перезирнулися, як діти. І я не витримав. Мої очі заволокло слізьми. Можете скільки завгодно глузувати з моєю слабкості, але мені знадобилося не менше хвилини, щоб опанувати себе.

Хтось прийняв у мене Моро. Поруч на руках у однієї з жінок безтурботно белькотіла маленька Мілдред. Подали приготований для леді Гіти паланкін. Я бачив, як вона, накульгуючи, рушила до нього. Але тут її сили вичерпалися, і вона без тями осіла на руки Едгара.

На графа страшно було дивитися, така мука відбилася на його обличчі. Я ж кинувся до людей, що клопоталися біля непорушної жінки, почав пояснювати, що потрібно дати їй поки що спокій. Я розумів, що трапилося. Така непритомність, викликана сильним потрясінням, найчастіше переходить у сон. А сон їй зараз необхідний. Він пом’якшить шок.