Щаслива суперниця

Розділ 7 Едгар

Листопад 1135 року.

Могутній вал ударив у ніс корабля й тисячею бризок обсипався на палубу.

Я чортихнувся (хоча, можливо, варто було б молитися) і міцніше вчепився в линву, що обвивала щоглу. Мій одяг промок наскрізь, я тремтів від холоду й напруги.

Море кипіло, як пекельний казан. Здіймалися цілі водяні гори, увінчані пінявими гребенями, вітер зривав з їхніх верхів піну й шпурляв у обличчя, а за ними відкривалися чорні провали, що здавалися бездонними. Крижаний вітер ніс струмені дощу майже горизонтально.

Не дивно, що мені не відразу вдалося знайти настільки відчайдушного капітана, котрий зважився вийти в море за такої негоди.

Але ж усього днів зо два тому стояла ясна, тиха погода й переправитися на континент не склало б ніякої праці. Але тоді мені було не до поїздки — Гіта металася в гарячці після пологів, моє немовлятко, син, було надто кволе, і ніхто не міг поручитися за його життя. Вони обоє могли покинути мене будь-якої миті, і я не мав часу, щоб думати про Гуго Бігода, який скористався першою ж нагодою, щоб вирушити в Нормандію та донести Генріхові Боклерку, як саксонка Гіта Вейк убила його дочку Бертраду.

Новий вал упав на корабель. Повз мене, чіпляючись за снасті, пройшов капітан і прогарчав, щоб я забирався під палубу й не муляв йому очі. Зараз не до чемності, головне — вберегти судно, втримати його на курсі. І хоча я заплатив за переправу немислиму ціну, капітан не надто підлещувався до мене, а заявив, що коли ми підемо до дна, в нього буде тільки одна розрада: хвора дружина й дві дочки не залишаться жебрачками. Але зараз, дивлячись, як він зосереджено віддає команди, як борються зі стихією матроси, я починав сподіватися, що ми все-таки доберемося до континенту. Я не мав права загинути, я повинен був потрапити до короля й викласти йому всю правду про загибель Бертради — а значить, врятувати Гіту.

Матроси невиразними тінями манячіли в сутінках, які густішали. Чергова хвиля завбільшки як будинок облила корабель, я добряче ковтнув крижаної солоної води й нарешті визнав, що краще спуститися в комірчину під палубою біля підніжжя щогли. Там мені далеко не відразу вдалося знайти місце серед клумаків. Незважаючи на люту хитавицю, я відразу ж поринув у думки про те, що довелося пережити протягом останніх тижнів. Чутка про загибель моєї дружини миттю розлетілася по Норфолку. Я звелів перевезти останки Бертради в абатство Бері-Сент-Едмундс, покровителькою якого вона була, й віддати землі з усіма належними почестями. У мене й у думках не було поховати її у фамільному склепі Армстронгів, тому що я не вважав її членом родини. Вона була нашим із Гітою ворогом — нещадним і жорстоким. Тому я навіть не поїхав на похорон, довірив Пенді провести церемонію. Той повідомив враженому Ансельму, що графиня Бертрада Норфолкська загинула в церкві святого Дунстана, коли там трапилася пожежа, разом зі священиком отцем Мартіном. Це було необхідно, щоб приховати, що відбулося насправді. А моя відсутність на похороні… Мені було не до нього. Вже третій день Гіта металася в гарячці, а наш маленький Свейн був такий слабенький, що я поквапився охрестити його, щоб врятувати хоча б його душу. Коли ж Пенда повернувся з похорону, я пропустив повз вуха його слова про те, що Ансельм щось запідозрив. Чому б і не запідозрити, адже бісів піп напевно був замішаний у цю справу? Але тоді я ще не знав про Бігода, й тільки пізніше усвідомив, чим це нам загрожує. Про його підступи мені повідомили тамплієри. Виявляється, Гуго відразу ж після пожежі вирушив до двору, але вийшла затримка — почався сезон великих королівських ловів і не так-то просто домогтися зустрічі з королем, коли він із наближеними та васалами кочує по лісах і болотах Нормандії. Я, зі свого боку, попросив побратимів по Ордену зробити все, щоб утримувати Бігода подалі від короля — підкупити, залякати, але не дозволити йому зустрітися з Генріхом Боклерком доти, поки я не прибуду в Нормандію. Я повинен першим доповісти про те, що трапилося, батькові Бертради. Нещасний випадок. Я мав намір наполягати на цьому. Якщо ж мені не повірять… Що ж, тоді я візьму на себе провину за загибель дружини, але зумію заступити від королівського гніву Гіту й дітей.

Моя Мілдред була як сонячний промінчик, і її життя мусило залишатися таким само мирним і світлим. А Свейн… Хай допоможе Господь моєму маляті впоратися. Годувальниця, вчасно підшукана Цедріком, запевняє, що виходить його — недоношені діти раз у раз з’являються на світ, і в цьому нема нічого особливо небезпечного.

Але в це вірилося важко — надто вже малий і кволий був Свейн. Гіта ледь не знепритомніла, коли я вперше показав їй сина. Вона й зараз надзвичайно квола, а я не можу бути при ній. За всяку ціну я повинен випередити Бігода, зупинити, навіть убити, якщо буде необхідно. Сказати по честі, я зовсім не від того, щоб нарешті поквитатися з ним, але швидше за все, доведеться уламувати цього негідника й зрештою потрапити в залежність від нього.

Ці сумні думки обступали мене зусібіч. Однак зрештою я зумів ненадовго задрімати, незважаючи на шалене ревіння моря за обшивкою судна. Позначилися багатоденна страшна напруга та втома.

Я прокинувся, немовби від поштовху, й перше, що зрозумів, — скаженої хитавиці більше нема. Корпус судна неголосно порипував, навколо мене були розкидані в безладі клунки, ящики й снасті, а в глибині трюму під погано пригнаними планками стиха похлюпувала вода.

Я підняв покришку палубного люка. Розвиднялося, і хоча й далі дув холодний пронизливий вітер, на палубі покотом спали змучені матроси. Загортаючись у мокрий плащ, я рушив туди, де біля керма стояв капітан.

— Гарна нічка була, чи не так, мілорде?

Він вказав на смужку суші, яка темніла на обрії.

— Не мине й години, як ми ввійдемо в порт Кале.

Білі плащі тамплієрів я помітив ще тоді, коли корабель швартувався біля берегової стіни.

Вигляд у мене був доволі пошарпаний, і тому вони перш за все поцікавилися, чи зможу я їхати верхи. Я надто поспішав і не міг витрачати час на те, щоб опорядитися, тож вони це зрозуміли — я нахльостував коня до самого Руана.

Тут, у комтурії, мені повідомили перші новини. Вам судити, якими вони виявилися: Генріх раз у раз переїздить з місця на місце, а Гуго стомився ганятися за ним і влаштувався в мисливському замку Ліон-ла-Форт, де тамплієрам вдалося поговорити з ним. Бігод погодився мовчати, якщо я виплачу йому величезну суму, шість тисяч фунтів, причому, завдаток зажадав негайно, й тамплієрам довелося викласти йому дві тисячі.

Ціна чимала, але, мабуть, уперше за цей час я зітхнув з полегшенням. Хвала Всевишньому, що я не порвав із Орденом і тамплієри підтримали мене у тяжку хвилину. Залишалася тільки одна обставина — з отриманими грішми Гуго відразу ж зможе викупити посаду стюарда двору, а значить, постійно буде поряд із королем. А на такого, як він, покладатися не можна.

Тепер залишалося тільки чекати, коли король стомиться від перегонів осінніми лісами, повернеться та зволить мене прийняти. Тамплієри запропонували мені пожити до цього часу в комтурії, обіцяючи негайно повідомити, коли з’явиться можливість для аудієнції.

Дні тяглися, наповнені суворими докорами сумління. Я карався тим, що випустив з уваги Бігода, а до того — й саму Бертраду. Неприпустима легковажність! Але коли ми бачилися з нею востаннє, вона здалася мені такою жалюгідною і безсилою, що я перестав сприймати її серйозно й не надав значення її погрозам… Знову й знову я згадував той страшний день.

У день Святої Хільди Гіта побажала відвідати монастир, де провела дитинство. Я ж збирався в Норідж. Рано вранці, поки вона ще спала, я поцілував її та поїхав. Ми з Пендою заздалегідь відібрали на продаж дев’ять рудих сухорлявих трилітків, і тої миті мені здавалося, що нема нічого важливішого, ніж доставити їх у Норідж і передати представникам ордену Храму. Ціну було призначено заздалегідь, я очікував дістати неабиякий прибуток і пишався, знаючи, що мої коні викличуть у тамплієрів захват. У мене не було анінайменшого передчуття лиха. День видався ясний, тихий, коні бігли бадьоро, похропуючи та струшуючи золотавими гривами.

Я обіцяв Гіті повернутися до вечора в монастир Святої Хільди й разом із нею вирушити в Гронвуд Кастл, тож тільки завдяки цьому не затримався в Норіджі, бо тамплієри запропонували відзначити вдалу для обох сторін угоду. Хвала небесам, я ухилився.

До монастиря святої Хільди я прибув, коли вже смеркло. І відразу назустріч мені висипала збуджена юрба черниць. З їхніх плутаних пояснень я зрозумів тільки те, що в монастир у день святої мучениці Хільди зненацька прибув абат Ансельм. Він був налаштований досить суворо, чіплявся до сестер та ігумені, погрожував забрати новий вівтарний покров, який віз черницями до свята, а коли прибула Гіта, зустрів її лайкою та почав ганьбити. Ніхто не зумів вгамувати превелебного, а люди з почту отця абата відкрито ображали Гіту, й вона вирішила, що краще полишити обитель. Ансельм же, немовби тільки того й домагався, відразу звелів своїм людям збиратися та помчав і забув у поспіху про вівтарний покров.

Тепер-то я розумів, що все це було частиною загального плану — не дозволити Гіті залишитися під захистом стін обителі. Тому й Саймон-муляр вирушив разом із нею.

Я вірив Саймону, він давно служив у мене, й ми завжди були в добрих стосунках. Одного я не врахував — там, де доклала лапу така дияволиця, як Бертрада, усе можливе. Вона зачарувала Саймона, обдурила й спокусила. Запізно мені донесли, що свою останню ніч у Незербі вона провела з Саймоном, і не диво, що в хлопця голова пішла обертом. Кому, як не мені, знати, наскільки вона вміла здаватися чарівною та ніжною. Адже я й сам попався на цей гачок.

Довідавшись, що Гіту супроводять Саймон, Утред і її вірна Труда, я не відчув занепокоєння. Вірні люди дбайливо доставлять її в Гронвуд Кастл. Я не сумнівався, що Гіта вирушить у наш замок — адже в Гронвуді чекала Мілдред. Решта охоронців цілий день бенкетували в Даунхемі, також думаючи, що господиня подалася додому. Ні їм, обтяженим хмелем, ані мені не спало на думку, що вагітній жінці навряд чи захочеться проти ночі вирушати в далеку дорогу до Гронвуда, тоді як Тауер Вейк зовсім близько й нещодавно туди прокладено нову дорогу.

Я зміркував це, вже в’їжджаючи в Гронвуд. Гіти тут не було. Прибулі раніше за мене охоронці щось невиразно бурмотіли, посилаючись на Саймона. Я зірвав на них досаду, потім пройшов у залу до вогню, зажадав підігрітого вина з прянощами й почав бавитися з дочкою. Я й не подумав би рушати з місця, якби не Мілдред. Богові тільки й відомо, що відчуло це дівчатко, але вона раптом розкапризувалася й почала проситися до матері. Зненацька я й сам відчув глухе занепокоєння. І відразу звелів здивованому Пенді піднімати людей. Ми виїхали похапцем; у холодну ніч із шипінням відлітали іскри смоляних смолоскипів. Раптом ми побачили вершника, що мчав нам назустріч. Точніше вершницю в чернечому вбранні. Це виявилася сестра Отилія, котра гнала свого поні так, що він зовсім збожеволів і нам насилу вдалося його зупинити. Черниця, задихаючись, звалилася мені на руки, і з її невиразної мови я розібрав тільки слова «лихо», «поранений», «божевільний» і «Гіта». Я затрусив Отилію, домагаючись від неї подробиць, чим іще більше злякав нещасну.

Хвалити Бога, Пенда зупинив мене, і за деякий час сестра Отилія заговорила. Цілий день вона провела у хворої матері, але до ночі вирішила повернутися в монастир. Літній леді полегшало, а Отилія знала, що в обитель приїде Гіта, й хотіла побачитися з нею. Їхала вона не поспішаючи, й до монастиря наблизилася вже в сутінках.

Сестра Отилія була хороброю дівчиною, її не лякала ні пізня пора, ні темрява, а злякалася вона тільки тоді, коли в лісі неподалік від монастиря наткнулася на людину, яка намагалась повзти. І яким же був її подив, коли в пораненому вона впізнала Гітиного вояка Утреда! Він був уже абияк перев’язаний, запевняв, що з ним усе гаразд, і благав Отилію мерщій повідомити, що Саймон-муляр збожеволів, накинувся на нього з тесаком і кудись повіз Гіту.

Отилія, ще не надто стривожена, поїхала в обитель, щоб повідомити про пораненого, й там довідалася про візит преподобного Ансельма, що вигнав Гіту за межі монастиря, й про те, що я також побував тут трохи пізніше й вирушив у Гронвуд.

— Не можу вам пояснити цього, — заявила Отилія, — але я чомусь зрозуміла, що Гіти немає в Гронвуді. Вона у фенах. І допоможи, Пречиста Діво, — фени загрожують їй страшним лихом!

Гіта якось згадувала про незвичайний дар Отилії, тому я стурбувався не на жарт. Потрібно негайно розшукати Гіту, але де вона? Не роздумуючи, я підхопився в сідло й погнав коня.

Мій Набіг здолав цього дня чималий шлях і був стомлений, але, відчуваючи мою болісну тривогу, летів як на крилах. Сам того не усвідомлюючи, я скерував його до старої вежі Херварда.

Але в Тауер Вейк Гіти не виявилося. Челядь, яка не підозрювала, що пані зникла, переполохалась. А я… Я зовсім розгубився. Сів на землю, стис долонями скроні й почав намагатися зосередитись.

Що мені відомо? Ансельм видворив Гіту з обителі, й вона вирішила повернутися в Тауер Вейк, однак дорогою щось сталося між Саймоном і Утредом, муляр напав на Гітиного вояка.

Але куди поділася Труда? Її не було з пораненим сином — вона, ймовірно, лише перев’язала його й відразу лишила. До того ж, Утред, якщо вірити Отилії, сказав, що француз втратив розум.

Що може спасти на думку божевільному? Що важливо для Саймона? Тільки його робота. Саймон будував Гронвуд, вів роботи в Незербі, зводив вежу біля церкви Святого Дунстана… Стривай… Ця остання робота особливо хвилювала Саймона, а церква Святого Дунстана саме на півдорозі між обителлю Святої Хільди й Тауер Вейк…

І знову ніч і вітер хльоскали по обличчях, коли ми мчали темними фенами, знову сипалися іскри наших смолоскипів. Дорога звернула в ліс, стало зовсім темно, і на повному ходу ми вилетіли до місця, де з десяток вовків гризлися над напівроздертими трупами. Одне з тіл виявилося жіночим — і я кинувся до нього. Мені піднесли смолоскип, і хоча обличчя вже не можна було впізнати, з одягу я впізнав Труду. Два інших виявилися невідомими воїнами, а останній — Саймоном.

Сили небесні — що тут відбулося!?

— Сере, опануйте себе, — заспокоював мене Пенда. — Її нема серед мертвих. А значить, залишається надія.

Ми взялися до пошуків — обнишпорили хащу, чагарники, балки, поки не пролунав чийсь крик. Один із моїх людей вийшов на узлісся й помітив заграву в тому боці, де стояла церква Святого Дунстана.

Я погано пам’ятаю цей відрізок шляху. Попереду світився вогненний кістяк церкви, на тлі заграви виразно малювався чорний силует кам’яної дзвіниці. У багряних сутінках на мить промайнули дві людські постаті — й відразу зникли. Десь у височині пролунав розпачливий зойк.

Подальше нагадувало дивовижний кошмар. Ми побачили обох майже відразу — Гіту у віконному отворі дзвіниці й Бертраду з оголеним мечем на настилі риштовань за два кроки від неї. Я миттєво впізнав графиню, незважаючи на те, що вона була в одязі найманця, і коли вона змахнула клинком, несамовито закричав. Гіта, зовсім беззахисна, стояла, притискаючись до краю віконної ніші з плащем у руках…

— Зупинися, Бертрадо! Не смій! — мої слова потонули в ревінні полум’я.

Відблиск полум’я спалахнув на лезі меча Бертради, майнув темний зібганий плащ, кинутий у неї Гітою. І коротка боротьба нагорі. Потім меч випав із рук Бертради, а її тіло зігнулося, втримуючи рівновагу. І тоді Гіта завдала свого удару.

Як чорний нічний птах, Бертрада злетіла в повітря й по крутій дузі канула в полум’я.

Але Гіта вже сповзала з краю віконного отвору, відчайдушно намагаючись зупинити цей невідворотний рух.

Набагато пізніше я помітив, що цієї ночі в моєму волоссі з’явилися сиві нитки. Але тої страшної миті я просто кинувся до підніжжя дзвіниці, й мої люди пішли за мною. Гіта падала, судомно чіпляючись за поперечини риштовань. О, якби їй вдалося хоч на мить затриматись!

Хвала Всевишньому, так і трапилося, ми встигли…

Що стосується Бертради… Я не пам’ятаю цього, але мої люди казали, що з вогню безупинно долинав її страшний крик, і Пенда не витримав, намочив свого плаща у найближчому плесі та кинувся в саме пекло.

Він мало не загинув, але примудрився все-таки витягти графиню — точніше, те, що від неї залишилося. Однак у цьому обвугленому тілі ще вистачило сили для того, щоб вимовити кілька слів — і це були слова, сповнені шаленої злості.

Але цієї миті мене не хвилювало нічого, що не стосувалося Гіти — в неї почалися пологи і я метався в пошуках повитухи, начисто забувши про те, що в ордені, крім усього іншого, мене навчили приймати пологи.

Щоб привести до тями божевільного правителя графства Норфолк, Пенді, який був рабом, довелося вліпити мені добрячого ляпаса, і я був тільки вдячний йому за це. Миттєво зібрався та почав віддавати розпорядження. Двоє моїх воїнів побігли гріти воду, іншим я наказав зняти плащі та влаштував Гіту зручніше.

Гіта кусала губи до крові й скаржилася на безмірну втому. Я заспокоював її тими самими словами, які говорив, коли вона народжувала Мілдред. Але тоді, хоч пологи були й важкими, поруч була вміла повитуха, й тепер я болісно намагався пригадати все, що робила Труда… Хай спочиває вона з миром.

І ми впоралися. Я прийняв свого сина — змученого, крихітного, але живого.

Як тільки все скінчилося, Гіта впала в глибоке забуття.

Але це було тільки початком. Тепер мені належало зупинити Бігода, убезпечити себе й Гіту. А для цього було необхідно постати перед королем — батьком Бертради.

Незабаром мене викликав глава руанської комтурії.

— Скільки ще вимагає цей негідник? — я намагався вгадати, що він мав намір повідомити. Я знав, що жадібність Бігода може перейти всі межі, але все складалося так, що сперечатися й торгуватись не випадало.

Однак комтур дивно глянув на мене.

— Не про гроші мова, брате. Я б навіть порадив вам припинити потурання Бігоду. Адже все докорінно змінилося. Король учора прибув у свій мисливський замок Ліон-ла-Форт… а сьогодні прийшла звістка, що він помирає.

Я мовчав, обмірковуючи ситуацію.

Комтур вів далі. Ще вчора Генріх був бадьорий і сповнений сили, полював у лісах біля Руана, незважаючи на дощ і негоду. Його почт остаточно виснажився, та ніхто не смів нарікати, коли доводилося розбивати черговий наметовий табір серед хащі. Але вчора король повелів усім зібратися в Ліон-ла-Форт і перебував у чудовому настрої, задоволений вдалим полюванням. За вечерею він звелів подати улюблену страву — зварених у вині міног, і це було досить необачно, адже травлення короля останнім часом тривожило лікарів і вони прописали йому найжорстокішу дієту. Але повелінню Генріха ніхто не насмілився суперечити.

— Уже години за дві Генріх відчув себе кепсько, — розповідав комтур. — А до ранку довелося викликати лікаря. Коли ж у короля почалася шлункова кровотеча, Роберт Глочестер, який перебував при батькові, поквапився послати по єпископа Хагона, щоб той сповідав і причастив його величність.

Отже, Генріх Боклерк умирав. Могутній государ, який прийшов до влади всупереч закону, але показав себе неабияким правителем, залишав нас. Що тепер буде? Але тої миті я найменше був схильний міркувати про те, які зміни грядуть і як вирішиться питання з престолонаслідуванням. Мене хвилювало інше. Чи має сенс повідомляти зараз королю про обставини смерті моєї дружини? І як вирішиться доля Гіти при його спадкоємці чи спадкоємиці? Як довго Гуго Бігод зможе шантажувати мене?

У кожному разі належало поквапитися, і я вирушив до Ліон-ла-Форт, королівського мисливського замку за двадцять миль від Руана.

Добиратися туди довелося під дощем, який не припинявся, дорога петляла серед могутніх дубів і лощин, порослих папороттю. Ліон-ла-Форт виявився не замком, яким він мені уявлявся, а звичайним міцним дерев’яним будинком, причому, вочевидь не пристосованим, щоб прийняти всіх, хто з’їхався туди, коли стало відомо, що король на смертному одрі. У приворітні, під накриттями стаєнь, та й навколо розведених на просторому подвір’ї вогнищ юрмилася величезна кількість людей усіх звань і станів. Уже смеркло, коли я кинув слузі повід коня та йшов по розкислій від дощу землі й мене проводжала безліч поглядів з-під намоклих каптурів. Хтось промовив:

— Прибув граф Норфолк, зять короля. Невже в Англії вже знають про те, що трапилося?

У Англії про це не знали. Але тої миті це не змусило мене замислитися. Мене провели в опочивальню. Важке повітря було просочене нудотними випарами, Генріх Боклерк лежав на широкому ложі під білими кожухами, й важко було впізнати в цьому вмить висохлому, жовтому, як осінній листок, чоловікові з запалими очима грізного владику Англії, Нормандії та Уельсу.

Слуга тільки-но забрав таз із кривавим блювотинням. Генріх відкинувся на подушки, погляд його блукав, ні на кому не зупиняючись.

У опочивальні були всі вищі вельможі й побічні сини монарха. Над королем застиг із розп’яттям у руці єпископ Хагон Руанский, насилу приховуючи бридливість, незважаючи на те, що він давав останнє напуття вмираючому. До мене долинули його неголосні слова:

— In manys tuas Domine…[34]

Король безгучно ворушив губами, й незрозуміло було, чи повторює він молитву, а чи душа його вже блукає в невідомих краях.

Роберт Глочестер узяв мене під руку.

— Добре, що ви приїхали, Едгаре. Необхідно, щоб тут було якнайбільше своїх, коли король виявить останню волю й назве спадкоємця престолу.

Він назвав мене «своїм», хоча я ніколи не був його людиною. Щоправда, ми й не ворогували. І з того, як він тримався, я зрозумів, що Глочестер ще нічого не знає про загибель сестри.

Нарешті король зупинив каламутний погляд на мені.

— Норфолк… А Бертрада?

Він дивився вже не на мене, а на щось за моєю спиною. Я озирнувся — на стіні з колод над дверима висів темно-золотавий гобелен, колись витканий моєю дружиною. Я повернувся до короля, усвідомлюючи, що зараз не зважуся нічого сказати, — і побачив Гуго Бігода. У гаптованій гербами Англії та Нормандії котті він стояв у головах королівського ложа. Погляд його не виражав нічого.

Король застогнав. Погляд його не відривався від гобелена. Навколо очей залягли кола — тінь смерті.

— Господи, — простогнав Генріх, — змилуйся наді мною! Пам’ятай страждання людини, а не діяння… які…

Він стис зуби, піт струменів по його обличчі, рясно змочував сиве, миттю поріділе волосся. Раптом почався новий напад кривавої блювоти.

Єпископ відступив, і біля Генріха залишилися тільки лікарі. Глочестер відвів мене в куток.

— Король не сказав головного. Не назвав спадкоємця корони.

— Але Матильда?

— До дідька Матильду. Коли їй повідомили, що батькові стало зле, вона захопила Аржантен і Домфрон. І це при тім, що вагітна й знать склала їй три присяги одну за одною. Присягаюся шпорами святого Георгія, якби Генріх був у силі, він би негайно почав військові дії проти неї та Жоффруа. За таких обставин про Матильду не може бути й мови.

І це говорив найвірніший її прихильник! Очевидно, Глочестер щось намислив. Король знову застогнав, скинув важкі кожухи й поскаржився на задуху. Роберт відразу звелів усім вийти з опочивальні й відчинити вікна. Бігод узявся знімати важкі віконниці, решта рушили до дверей. Перебувати в цьому сморідному покої поруч із вмираючим було нестерпно, і я помітив, що єпископ Руанський поквапився полишити його серед перших.

Коли я також рушив до дверей, мене затримав владний вигук Роберта:

— Залишіться, графе Норфолк!

Я озирнувся. Роберт стояв біля батькового ложа, а Бігод біля відчиненого вікна. На мить мені здалося, що зараз ітиметься про Бертраду, але Роберт заговорив про інше:

— Ви навчені грамоти, Норфолк. Тому будьте люб’язні, візьміть перо й напишіть три імені: Теобальд, Матильда й Роберт. Авжеж, саме Роберт, робіть що вам кажуть. І нехай король відзначить того, кому має намір передати владу.

Он воно що! Роберт сподівався, що Генріх у останню мить згадає про улюбленого сина й за старою нормандською традицією призначить спадкоємцем його, незаконнонародженого.

Я виконав те, що було звелено, але не поспішав віддавати сувій. Я ні на мить не забував, що тут перебуває Бігод, і раз Роберт дозволив новоявленому стюардові залишитися, значить, між ними особливо довірчі стосунки. Тоді високошляхетному бастардові має бути відомо про загибель сестри.

— Одну хвилину, мілорде. Насамперед я хочу, щоб ви знали, що моя дружина померла.

Роберт здивовано глянув на мене. Потім бездумно перевів погляд на гобелен над дверима.

— Берт? Умерла? Впокой, Господи… Але що ж із нею трапилося?

Отже, йому нічого не відомо. Але я бачив, як насупилися його брови, а величезна щелепа по-бульдожому виступила вперед. Погляд Бігода свердлив мою потилицю, але я вимовив зовсім спокійно:

— Нещасний випадок. Графиня загинула під час пожежі в церкві разом зі священиком, до якого пішла сповідатися.

Кажучи це, я повернувся до Бігода, очікуючи, що він спробує заперечити. Але той мовчав із кам’яним обличчям, погляд його тепер був спрямований на Роберта. Це означало, що він чекає реакції бастарда й буде діяти відповідно до неї. Однак Роберт обмежився тим, що похмуро буркнув: «Із цим розберемося пізніше» й ступнув із сувоєм до короля.

Але я запам’ятав ці слова, що не обіцяли мені нічого доброго.

Генріх лежав із напівзаплющеними очами, його губи й далі ледь помітно ворушилися.

— Государю, — покликав Роберт. — Государю, подивіться на мене. Батьку!

Повіки короля поволі піднялися.

— Ваша величносте, це я, ваш син Роберт. І я благаю вас виявити свою останню волю. Гляньте, ось список осіб, одній із яких ви повинні передати корону. В ім’я Святої Трійці, зробіть позначку, батьку!

Він вклав у кволу руку короля перо й підніс до його очей сувій.

Генріх безтямно дивився на Роберта.

— Стефан… — раптом зірвалося з його вуст.

— Що значить «Стефан»? — прогарчав Глочестер.

— Стефан… — прошелестів король.

Ми з Бігодом мимоволі перезирнулися.

— Стефан…

— Стефан у Булоні, — стримуючи себе, промовив Роберт. — По нього послали, але він ще не приїхав. Батьку, отямитеся! До чого тут Стефан?

— Едіт… — зненацька вимовив король ім’я першої дружини. — Фалезькая каплиця… О, мій Вільгельм!

Тепер він говорив про загиблого первістка. Схоже, король просто марив. І з тією самою інтонацією, немовби перераховуючи, він мовив:

— Мій Роберт…

— Я тут, государю, — схилився бастард. — Я тут, із вами.

На якусь мить заблуканий погляд короля зупинився на ньому. Мені здалося, що він ледь помітно всміхнувся.

— Роберт… А Матильда…

— Матильда захопила Аржантен, государю.

Це було жорстоко. Я бачив, як скорботно зійшлися на переніссі брови Генріха.

Але Роберт уже простягав йому пергамент, вимагаючи, щоб король глянув на список. Генріх скосив око на аркуш, і на його обличчі з’явилася зацікавленість. Мені знову здалося, що він глузливо посміхнувся.

— Матильда…

Він чиркнув пером і відкинувся на подушки. Роберт чортихнувся, сувій з шурхотом полетів на підлогу. Я глянув туди — жирною тремтячою лінією було підкреслене ім’я дочки, причому, риска сповзала навскіс, перетинаючи ім’я Роберта.

Наступної миті Роберт пожбурив пергамент у вогнище, а мені звелів написати новий список. Він ще не втрачав надії змусити вмираючого короля заповісти корону собі. Я підкорився, й знову імена трьох претендентів були представлені королеві.

Спроби Роберта були не безпідставні. Колись Бертрада повідала мені, що Генріх Боклерк залишив синові крім величезних земельних володінь ще й шістдесят тисяч фунтів. Гігантська сума, більш ніж достатня, щоб найняти ціле військо й силою зброї прийти до влади. Сам Генріх колись мав усього п’ять тисяч, і цього вистачило йому, щоб здобути трон. Однак я розумів, що коли влада дістанеться Глочестеру, нам із Гітою буде сутужно. Він любив Бертраду і не полінується призначити розслідування обставин її загибелі. Отоді Бігод і викладе все, що відбулося в церкві Святого Дунстана. Я міркував про це, спостерігаючи, як Роберт намагається знову вкласти перо в руки короля. Але Генріх залишався байдужим, запалі очі були заплющені. Коли ж Глочестер втратив терпіння, схопив батька за плечі й струснув, голова короля безсило закинулася, й слабкий стогін зірвався з його вуст.

— Досить, Глочестере! — промовив я.

Відтіснив його й доторкнувся до вени на горлі Генріха. Биття серця ледь відчувалося.

— Залиште його, Роберте! Чи ви не розумієте, що король відходить?

Він закусив губу, й обличчя його стало злим. Зараз він втрачав останній шанс стати королем.

— Якщо батько не дасть вірного знаку… Тоді війна.

— Мілорде, отямитеся! Король не раз давав зрозуміти, кого хоче бачити на престолі. Адже ви брат імператриці, то поспішіть підтвердити її права.

Я розчинив двері опочивальні й возвістив усім, хто юрмився в передпокої, що король наблизився до скону. До самого світанку ми молилися за його душу, а з неба й далі падав дощ і шумів, як бурхлива річка.

Король Генріх І, що носив прізвисько Боклерк, умер непритомний. Ранок першого грудня був тихий, вогкий і дуже холодний. Навколо замку Ліон-ла-Форт, незважаючи на безліч зібраних тут людей, стояла дивна тиша: слуги, священнослужителі, мисливський почт, охоронці й навіть коні на стайні, — всі немов втратили здатність видавати звуки.

Тільки після полудня стомлені лорди трохи подрімали після нічного пильнування, а по тому зібралися в залі мисливського замку. І відразу ж знову виникла болісна напруга. Належало вирішити, чи посилати гінців до Матильди, а чи укласти угоду про те, що королем, всупереч волі покійного монарха, стане Теобальд.

Я не брав участі в обговоренні, міркуючи, що очікує нас із Гітою при зміні влади. Якщо корона перейде до Матильди й намісником в Англії стане Роберт Глочестер, для нас настане лихоліття. Якщо запанує Теобальд, відбудеться те саме. Але при Теобальді Англією, швидше за все, буде правити Стефан, а він завжди був прихильний до мене. Виходить, необхідно якомога швидше мчати в Булонь, де перебував у цей час граф Мортен.

Але виїхати негайно не було жодної можливості. Належало обговорити церемонію поховання Генріха Боклерка — і після тривалих дебатів було вирішено перевезти останки короля в Руан, де будуть поховані його нутрощі, а тіло, відповідно до заповіту самого монарха, переправлять у Англію й поховають у Рідингському абатстві. Все це обговорювалося в дрібних деталях, але я бачив, що лордів куди більше хвилює інше — кому доведеться принести омаж.[35]

З усього було видно, що вимушені присяги імператриці Матильді дотепер викликали невдоволення багатьох, а коли Роберт, який уже забув про свій намір заволодіти короною, взявся ратувати за сестру, дедалі більше знаті почали піднімати голос за Теобальда. У підсумку здійнявся такий галас, що Хагон Руанский змушений був зажадати дотримання правил пристойності.

Тоді лорди вирішили перебратися в замок Лонгвіль і там усе вирішити остаточно. Тим більше, що тут навіть про обід не було кому подбати, бо новий стюард Гуго Бігод ще вночі відбув і не залишив ніяких розпоряджень.

Від’їзд мого недруга змушував насторожитися. Але мені й самому слід було поспішати до Стефана й заручитися його заступництвом. Для мене це було куди важливіше, ніж обрання нового короля. І хоча прихильники Теобальда наполегливо кликали мене з собою, я поїхав, щойно випала нагода.

У Булонь я прибув уже на заході. Після багатогодинної скачки мій кінь упав на підступах до міста, й останню милю мені довелося здолати пішки. Я був стомлений, неголений і брудний, поли мого плаща та взуття обважніли від налиплої глини. Не дивно, що стражники довго протримали мене в дверях, не бажаючи повідомляти про моє прибуття Стефану й Мод.

Булонь — центральне місто графства — був посагом Мод. Він стояв біля самого моря, а над його непоказними будиночками височіли сірі стіни фортеці. Звідси через протоку було найближче до Англії. Але на ту пору я ще не розумів, чому Стефан волів відсиджуватися тут, а не кинувся в Лонгвіль підтримувати партію брата.

Я вже цілу годину сперечався зі стражниками, коли зненацька помітив, що до каплиці прямує графиня Мод. Вона була на дев’ятому місяці, рухалася уповільнено й обережно, і здавалася настільки зануреною в свої думи, що не відразу почула мої заклики.

Мод впізнала мене й здивовано застигла.

— Едгар?

Вона зробила мені знак наблизитися й чекала, нервово смикаючи застібки просторого каптура.

— Мені необхідно побачитися зі Стефаном, міледі.

Вона ніби й не чула мене, так само занурена у власні думки.

— Зі Стефаном? Навіщо? Втім… Ви завжди залишалися нашим другом, незважаючи на те, що ми рідко бачилися останнім часом. Але поголос не обдуриш, а він доносить, що ви завжди залишалися шляхетною людиною. Моєму чоловікові зараз як ніколи потрібні такі люди, вірні й шляхетні.

— Заради всього святого, Мод! Звеліть провести мене до графа.

— Його тут нема. Краще поспішайте в порт, і, можливо, ви ще застанете його, якщо корабель не відплив.

У порту кричали чайки, тхнуло гнилими водоростями й покидьками, які звалювали у воду просто з причалів. Над морем день завжди здається довшим, і пізній захід усе ще забарвлював пурпуром гладеньку, як дзеркало, воду. Найсприятливіша погода для переправи — не те що того дня, коли я мчав із Англії. Але куди ж зібрався в такому поспіху й таємниці Стефан?

Біля причалу стояв великий корабель, на нього трапом сходили озброєні до зубів лучники й списоносці. Стефан стояв осторонь, і я не відразу розгледів графа серед його воїнів. І відразу поруч із ним виникла постать Гуго Бігода — в тій самій котті стюарда з гербами Нормандії.

Він перший помітив мене. Схилився до Стефана, взяв його за лікоть і щось промовив. Мене здивувала подібна фамільярність, але тут Стефан повернувся до мене й обвів підозріливим поглядом. Бігод же вочевидь тріумфував, і це означало, що він усе повідомив графові Мортену.

— Слава Ісусові Христу, — привітав я графа, наближаючись і сповільнюючи кроки. Нехай Стефан і не зносив Бертраду за життя, як-не-як вона була його ріднею. — Мілорде, я бачу ви поспішаєте, але благоволіть приділити мені зовсім небагато часу.

Погляд Стефана залишився підозріливим. Однак він дав знак своєму оточенню вийти, а мені кивком наказав рушати за собою.

— Ваша правда, в нас є про що поговорити, Едгаре.

Бігод залишився біля трапу, роздаючи накази. Граф завів мене за стоси діжок і звелів одному зі своїх людей стояти неподалік і стежити, щоб нам не перешкодили.

— Гуго повідав мені про все.

Отже, Гуго нарешті розстався зі своєю таємницею. Але чому він вибрав для цього Стефана?

Я запитав — що саме повідомив Бігод.

— Усе, що мені належало знати про смерть короля й загибель графині Норфолкської. А також і те, яку роль у загибелі Берт зіграла твоя Гіта.

Коли я заговорив, мій голос звучав надтріснуто.

— Я прийшов просити милості, мілорде. Милості й справедливості для жінки, яка вагітною захищала своє життя й життя своєї дитини. Зараз я все поясню.

— Що б ти не сказав, ти повинен пам’ятати про те, що Бертрада була моєю кузиною і тільки мені вирішувати, як вчинити з її вбивцею.

Ці слова падали, мов камені. Я майже фізично відчував їхню вагу.

— Заради самого неба, мілорде, пощадіть! Усе, що завгодно, тільки збережіть їй життя!

У мене на очі навернулися сльози. Стефан дивився на мене й мружився, немов наново оцінюючи.

— Усе, що завгодно, Едгаре? Це гарна угода.

Він кілька разів ударив кулаком по одній із діжок. Погляд його перебігав то на чайок, що кружляли над морем, то на метушню вантажників на пристані. Нарешті він заговорив:

— Довгих пояснень не буде. Скажу лише, що готовий не зачіпати Гіти Вейк, готовий навіть зам’яти цю справу, але за однієї умови: ти зробиш те, що я звелю. А велю я привселюдно заявити, що, вмираючи, король, коли від нього зажадали назвати спадкоємця на троні, тричі повторив моє ім’я.

Я здивовано мовчав. То он що задумав Стефан! Недалекий тюхтій Стефан, про якого думали, що він ніколи й не помишляв про верховну владу. Підштовхнув його до цього Бігод, чи він давно був готовий і тільки вичікував, коли настане його час?

— Мілорде, вмираючи, король і справді тричі назвав ваше ім’я. Але це було в забутті.

— А ось Бігод так не вважає, — різко перебив Стефан. — І готовий заприсягтися в цьому, якщо буде потрібно. За таку відданість я обіцяв зробити його графом Норфолка. Яка несподіванка, га?

— Ні, — вичавив я. — Гуго Бігод завжди заздрив мені й прагнув зайняти моє місце.

— І знайшов спосіб цього домогтися. Його рід завжди займав гідне становище в Денло, та й при Боклерку Бігоди піднеслися. Чого б мені не зробити віддану людину графом Норфолкським? Адже не розраховуєш ти зберегти титул після того, що трапилося з моєю родичкою? Але якщо ти виявиш лояльність, за тобою залишаться твої манори. І з Бігодом ти рано або пізно навчишся знаходити спільну мову. Але головне — твоя Гіта буде врятована. Порукою тому слово короля!

Він посміхнувся.

— Ти ж допоможеш мені здобути корону? Це в твоїх інтересах. Адже якщо Гіті нічого не загрожуватиме, ви нарешті зможете одружитися, і я буду надзвичайно радий бачити лорда й леді Бронвудських на торжествах з нагоди моєї коронації.

Я мовчав. Заради Гіти готовий був допомогти йому, готовий стати клятвопорушником. Але чим це обернеться, якщо Стефана спіткає невдача? Що буде з тими, хто підтримував його? Я не вбережу Гіту й дітей, якщо моя голова скотиться з ешафоту.

— Ти вагаєшся, Едгаре?

— Якщо ви пам’ятаєте, я був тамплієром. А вони тільки в бою діють стрімко.

Стефан гмикнув.

— Значить, потрібні пояснення. Зараз ми з Божою допомогою вийдемо в море й за кілька годин причалимо в Дуврі. Звідтіля я вирушу в Кентербері й заручуся підтримкою примаса Англії. Мій брат Генрі вже веде переговори з вищим духівництвом, канцлером і скарбником. Ми давно не бачилися, Едгаре, й ти багато чого не знаєш, але винна в тому Бертрада, котра всіляко прагла нас роз’єднати. І все-таки мир її праху, — він поквапливо перехрестився. — А тепер найголовніше. Мені необхідно, щоб людина, яка користується довірою і повагою, у присутності лордів і представників церкви заприсяглася, що Генріх Боклерк бажав бачити своїм спадкоємцем на троні саме мене, нащадка Вільгельма Завойовника по чоловічій лінії, людину, якій у останні роки він довірив усі англійські справи. В Англії й зараз чимало людей, які бажають, щоб їхнім королем став я, а не Матильда чи братик Теобальд. І те, що Генріх перед кончиною тричі згадав моє ім’я. Чи ж це не перст Божий?

Я бачив, як спалахнули його очі, й подумав: а чому б і ні? Хіба для Англії Матильда, яка остаточно стала іноземкою, чи не знайомий з англійськими справами Теобальд переважніші за Стефана? Але було тут і таке, що спантеличило мене. Стефан не завжди такий, як зараз. Він непоганий воїн, але нікчемний політик — то зайве поступливий, то, навпаки, впертий, неначе мул. І часто діє зопалу, піддаючись пориву. Про нього навіть склали пісеньку:

Може, саме тому покійний Генріх, незважаючи на прихильність до племінника, ніколи не бачив у ньому вінценосця? Чи зможе Стефан стати гарним королем? Я був англійцем і хотів для своєї країни гідного правителя. Зрозуміло, як політики Теобальд і навіть Матильда переважніші. Але чи варто міркувати про це тепер, коли Стефан не зробив жодного кроку? І хіба його сходження на трон не найкращий вихід для мене й Гіти? Якщо він захистить її, я готовий прилучитися до графа Мортена, хай навіть і втрачу титул.

Я ще не встиг прийняти ніякого рішення, коли шкіпер корабля, котрий чекав, крикнув, що починається відлив і потрібно поспішити. Стефан махнув рукою й знову повернувся до мене.

— Зважуйся, Едгаре! Бігод готовий заприсягтися хоч зараз, але він ніхто. Зовсім інша річ, якщо останню волю вінценосця засвідчить член королівської родини, один із перших лордів Англії. До того ж, усі знають, що ви з Бігодом вороги, і якщо ви проспіваєте в один голос, вам тим більше повірять. Коли ж я стану королем Англії, мені нічого не варто буде забути про історію з Бертрадою. Бігод теж мовчатиме — він же й сам не без гріха, та й титул змусить його дивитися на речі інакше. Але якщо ти відмовишся підтримати мене, — погляд Стефана став твердим, — я й пальцем не поворухну, щоб врятувати твою коханку.

Стефан майстерно впорався зі мною. Навіть розумниця Мод не зуміла б так. І я рушив за ним, як прив’язане теля, й навіть біля трапу розкланявся з Гуго Бігодом — новим графом Норфолка. Я не побоювався за те, як ми з ним житимемо в одному графстві. Відтепер нас пов’язувала спільна таємниця, а в Денло сильнішого й впливовішого за мене нема нікого.

Однак і Бігод, схоже, не бажав продовжувати ворожнечу. Я зрозумів це, як тільки ми вийшли в море. Я стояв на кормі судна, й він підійшов до мене та став поруч.

Ми обоє мовчали. Смеркло, у височині спалахували перші зірки, над головою рипіли снасті, легкий вітер здував вітрило. З обох бортів розмірно злітали й опускалися ряди весел, прискорюючи біг судна. На відстані, на носі корабля з’явився Стефан, бриз грав полами його темного плаща. Він дивився вперед, туди, де була Англія, куди він поспішав, сподіваючись на велике майбутнє.

Усе, що Стефан мав намір зробити, було огидно законам Божим і людським. Але я вже погодився допомогти йому в узурпації влади, як погодився об’єднатися й із Бігодом. Той, як і раніше, стояв поруч, і хоча я намагався не помічати його, навіть свіже морське повітря здавалося затхлим у його присутності. Я не міг позбутися ненависті до свого нового союзника. Але Гіта з моїми дітьми варті були того, щоб упокоритися.

— Чого ти хочеш, Бігоде? — нарешті промовив я, щоб позбутися його пронизливого погляду.

— Я стану графом Норфолка, Едгаре.

— Амінь.

— Я завжди прагнув до цього. А ти хотів одного — поєднатися зі своєю саксонкою. Ми обоє виграли. Потрібно тільки навчитися жити поряд.

Я повернувся до нього. Обличчя Гуго мертвотно біліло під каптуром, що тісно його облягав.

— Що іще?

— Ще? Кгм… Ніколи не думав, що доведеться говорити такі речі. Ця твоя Фея Туманів молодець. Уже не знаю, що з цього вийде, але якщо небеса будуть милостиві до нового короля й нам не судилося випити гірку чашу поразки, при зустрічі з новою леді Гронвуда я першим вклонюся їй.

Він відійшов, а я нарешті зміг перевести подих.

Бігод помилявся. Я багато чого програв, але домігся головного. І титул графа Норфолка не мав жодного значення. Тепер ніяка сила не розлучить нас із Гітою.