Щаслива суперниця

Розділ 4 Ансельм

Березень 1135 року.

Я ніколи не бачив Бертраду в подібному стані — вона, плачучи, чіплялася за поли мого одягу й благала. Її погляд виражав такий страх, що здавався божевільним.

— Преподобний отче… Святий батьку! Захистіть мене!

Бачить Бог, я й сам був наляканий, коли графиня разом із Гуго над ранок зненацька з’явилися в мою заміську резиденцію. Удвох. Але ж виїхали вони звідси цілим загоном.

Але я не запитував, куди поділися інші, й без того було зрозуміло, що гарних новин чекати не доводиться. Я бачив, що діється з графинею, бачив Гуго, якому довелося їхати лежачи впоперек крупа власного коня, в сідлі якого сиділа Бертрада. Коли ж він сповз на землю й став на ноги, я помітив, що його штани просочилися кров’ю, а в чоботі хлюпає.

— Замовкни, Бертрадо! — гримнув він на графиню, яка все голосила.

Гуго був розлючений і вочевидь потребував допомоги лікаря.

Я звелів вірній людині провести обох у віддалений флігель. Мене й самого трусило, але я не виказав цього й звелів без зволікання покликати монастирського лікаря брата Колумбануса. Цей чернець не з балакучих, а оскільки він із саксів, то погано розуміє нормандську мову. Мені ж не терпілося довідатися, що все-таки сталось, хоча вже й зрозумів — задумане нами не вдалося.

У флігелі Бертрада забилася у кут, і далі ридаючи. Гуго з оголеним сухорлявим озаддям лежав на лаві, а брат Колумбанус обробляв рану — не настільки й небезпечну, але, видно було, що вона завдавала лицареві неабияких страждань. Однак він доволі докладно повідав мені про все, що відбулося в мисливському будиночку графа.

Слухаючи його, я похмурнів дедалі більше. Здавалося б, ми продумали все до дрібниць, але, на жаль, людина вільна припускати, а вирішує Всевишній. Інакше як пояснити те, що саме цієї ночі серед безлюдних фенів зненацька з’явився лицар-хрестоносець. За словами Гуго, він налетів на його людей, мов нищівний смерч, бився з надлюдською спритністю, зумів звільнити Едгара, а потім вони вдвох із графом влаштували справжню різанину перед підпаленим любовним гніздечком.

Те, що рятівник Едгара належав до хрестоносців, Гуго визначив завдяки бойовому поклику «Босеан!». Однак у тому, що він розповідав, було й дещо втішне. З усіх, хто прибув на озерний острів, урятуватися вдалось тільки Гуго й леді Бертраді, інші ж були вбиті на місці, й тепер графові нема в кого вивідати, хто організував нічний набіг. У тім, що жоден поранений у бою не вцілів, Гуго був цілком упевнений — хрестоносці ніколи не залишають переможеного ворога живим. Їхній багаторічний вишкіл вимагає вражати на смерть і завдавати ударів у такі місця, щоб супротивник умер якнайшвидше.

Я зітхнув з полегшенням і вже набагато спокійніше взявся розпитувати Гуго, як розвивалися події до появи загадкового незнайомця. Тут-то й з’ясувалося, що вони з перших кроків припустилися фатальної помилки — не розправилися із графом негайно. Та леді Бертраді забажалося, щоб Едгар на власні очі побачив, що зроблять із його дівкою. Це були їхні рахунки, до того ж, за угодою з Ральфом, Гіту Вейк повинні були повернути тому «такою, яка вона й була». Кумедний жарт графині, яка мала на увазі те, що Гіта не хто інша, як повія, котру використовують усі, кому не ліньки.

Згадка про Ральфа мене стривожила. Від самого початку мені дошкуляли сумніви з приводу цього молодчика, а тут з’ясувалося, що саме він попередив Гіту й Едгара. Тепер усе впирається в те, що він устиг розповісти графові до того, як на острові з’явилися люди Гуго Бігода.

— Ральф також убитий?

Гуго охнув і вчепився зубами в зап’ястя. Брат Колумбанус саме взявся стягати ниткою краї глибокої коленої рани на його сідниці. Однак уже наступної миті посміхнувся, і його зуби по-вовчому блиснули з під білявих вусів.

— Мені, видно, на роду було написано своєю рукою позбавити цього трубадура життя. Помітив я його в дверях будиночка, коли ми ще підпливали до острова, але навряд чи він устиг розповісти багато. Друзяка Ральф, хоч і не був надто розумним, але мусив зміркувати, що зайве балакати не в його інтересах. Він же й сам загруз у цій справі по вуха. І до того ж, ще розраховував здобути свою саксонську дівку. Навіщо йому було чорнити себе в її очах?

Він знову охнув і поморщився. А мені спало на думку, що Гуго Бігод — битий хлопець. Коли людина в такому стані здатна тверезо міркувати, на нього можна покластися.

— А трохи згодом, — провадив Гуго, — коли Ральф уже відвозив у човнику Мілдред…

— Дочка Гіти Вейк також була там?!

Він мовби не почув мого запитання.

— …Коли вже вони пливли в човнику, то кращої мішені було не знайти. А я лучник не з останніх. Клянуся бородою Христовою, на власні очі бачив, як світле оперення моєї стріли стирчало з-під лопатки в Ральфа де Бріяра. Він не впав, але плоскодонка пішла зиґзаґами, і навряд чи Ральф зумів після цього зробити більше двох-трьох гребків, а зараз напевно вже звітує перед святим Петром за свої гріхи. Для більшої вірності варто було б його добити, але тут ця білява саксонка, неначе фурія, вилетіла з мечем із кущів. Бідасі Освульфу, який стояв поруч мене, дісталося так, що він тільки захрипів, але меч застряг у кістці, й вона не зуміла його відразу звільнити. Довелося вгамувати її кулаком у скроню… І з якого це дива лишилась вона на острові, а не втекла з Ральфом? Оце вже суто саксонське тупоумство!

Щойно Гуго згадав саксонське ім’я Освульф. Виходить, у свій загін він набрав усілякого люду. Я запитав, чи не зуміють згодом по тілах убитих в сутичці визначити, що це люди з оточення Гуго Бігода, але цей хлопець передбачив буквально все. Він відповів, що зустрічався зі своїми найманцями таємно, а оскільки довкола нього завжди вертілася безліч люду, не має значення, хто вони, навіть якщо їх і бачили разом.

Лікар нарешті скінчив свою метушню й вийшов. Я ходив від стіни до стіни, перебираючи чітки, щоб зосередитися.

— Ти говориш, що тебе й леді Бертраду не переслідували?

— Ваша правда, преподобний отче.

Гуго підвівся з лави, защібаючи пряжку ременя. Зараз він мав вигляд майже спокійний, тільки пальці рук легко здригалися.

— І облич наших також ніхто не бачив. Якби не одне… Цей хрестоносець — диявол його роздери! — дуже зацікавився леді Бертрадою. Коли ми вже відчалили, він усе ще стояв на березі та дивився нам услід. І нехай би видивлявся скільки завгодно, але в леді саме в цей момент з-під каптура впали коси.

Ми обоє одночасно глянули на графиню.

Вона вже вгамувалася й тільки здригалась, давлячись судомними риданнями. У леді Бертради були примітні коси — довгі, темні, з рідкісним червонястим відливом, завдовжки мало не до колін. Але ще коли ми продумували план убивства графа Норфолкського, було вирішено оголосити, що міледі хвора й не залишає покоїв. Ченці в обителі й донині підносять молитви за видужання знатної добродійниці абатства. Не важко буде довести, що графиня ні на годину не відлучалася з моєї резиденції.

Я повернувся до Гуго.

— Коли ви поверталися сюди, чи не міг хто-небудь звернути на вас увагу?

Гуго боком опустився на лаву. При світлі лампи, що висіла на гаку, стало видно, наскільки він стомлений. Однак коли він заговорив, у його голосі відчувалася сила.

— Святий отче, мені не вперше повертатися з нічної вилазки. Уже будьте спокійні, я знав, як проїхати, щоб уникнути дорожніх роз’їздів і застав. Та й час нічний… А мчали ми так, що кінь графині впав неподалік від Бері-Сент-Едмундс. Мій карий виявився міцнішим — він-бо й доставив нас обох до воріт резиденції. Останні дві милі ми їхали тихо, як звичайні запізнілі подорожани — мені насилу вдалося переконати графиню, щоб вона не намагалася скоком влетіти в абатство.

Щастя для леді Бертради, що поруч із нею в таку хвилину виявився Гуго Бігод. Довго я вважав цю людину злим генієм графині. Якби він не нацьковував її постійно на чоловіка, вона, можливо, й налагодила б стосунки з Едгаром. Адже з якого боку не подивися, цей сакс виказав себе як доволі терплячий і покладливий чоловік. Але що зроблено — те зроблено. І сьогодні Гуго врятував їй життя.

Гуго знову звернувся до мене:

— Святий отче, все, що від вас потрібно — це допомогти мені добратися до найближчого порту й переправитися в Нормандію. Річ у тім, що ще тижнів зо два тому я отримав послання від батька. Старому зовсім погано, й він закликає мене до двору, щоб я надавав йому допомогу та перебував поруч із королем. Якщо мені вдасться виїхати негайно, нескладно буде кого завгодно переконати, що я давно перебуваю в Нормандії.

У такому проханні не було нічого неможливого — я й сам був зацікавлений у його зникненні. Однак леді Бертрада вважала інакше. І хоча дотепер вона здавалася байдужою, але тут кинулася до Гуго й буквально зависла на ньому з лементом, що він залишає і зраджує її в ту хвилину, коли тільки він здатен захистити її від чоловікового гніву.

— Замовкни, Берт! — Гуго мало не відіпхнув її. — Чи мені нагадати, як ти намагалася покинути мене, пораненого, на шляху? Якби мені не вдалося втлумачити, чим обернеться це для вашої світлості…

Щось відбулося між цими двома в дорозі, якщо навіть Гуго забув про звичайну чемність. Але мені вдалося відновити рівновагу — я нагадав, що леді Бертрада все-таки королівська дочка. Гуго відразу сам наблизився до леді Бертради й навіть спробував взяти її за руку.

— Зрозумій, Берт, радосте моя, для всіх нас буде краще, якщо ми зараз розійдемося. Граф нічого не запідозрить, а про вас подбає наш добрий Ансельм. Мені ж доведеться намазати салом п’яти, щоб високошляхетній леді не поставили за провину деякі нічні витівки у фенах.

Не минуло й години, як Гуго відбув, а леді Бертраду довелося напоїти заспокійливим відваром і вкласти в ліжко.

Тепер настав час узятися до замітання слідів і зробити все можливе, щоб ні в кого не з’явилася очманіла думка, що я можу бути якимось чином пов’язаний з подіями сьогоднішньої ночі. Ніде правди діти — саме я запропонував позбутися Едгара Армстронга, а леді Бертрада, озлоблена зневагою чоловіка, легко проковтнула цю наживку. Її ненависть до чоловіка зростала на ґрунті любові — як духівник графині я це чудово розумів. Тому мені не складно було настільки розпалити її ворожість до чоловіка, що вона сама запропонувала використати в цій справі Гуго і його підручних.

Того дня я скликав найдовіреніших людей і дав їм два накази: по-перше, вирушити в Саухемський монастир і найстрогіше наказати тамтешньому настоятелеві ні за яких умов не згадувати, що в його обителі якийсь час перебувала графиня Норфолкська в товаристві озброєних людей. По-друге, я звелів доставити полеглого коня графині в мої стайні й пустити слух, що руда Блискавка загинула від швидкоплинної хвороби.

Що стосується самої міледі, то вона проспала до темряви. З нею постійно перебували нянька Маго й дві віддані фрейліни, дочки дрібнопомісних лицарів, для яких служба в графині була єдиною можливістю уникнути долі старих дівок. Ці поганулі готові були кістьми лягти за свою пані, й тільки катування могло змусити всіх трьох зізнатися, що міледі залишала резиденцію. Але до цього, слід сподіватися, не дійде.

Увечері того ж сповненого тривог дня Маго розшукала мене з повідомленням, що міледі отямилася. При цьому стара нянька скрушно зауважила, що «її дитинка» зовсім хвора. Страшна напруга й ніч, проведена на холодних болотах, не минулися леді Бертраді: її била лихоманка, голос майже зник, а тонко вирізані ніздрі витонченого нормандського носа обсипало червоним.

— Ваша превелебносте, — вона простягла мені кволу вологу руку, — ви посилали в Гронвуд? Які звістки?

— Дитя моє, в даній ситуації найкраща приказка: qui minis propere, minus prospere — хто діє надто поквапливо, діє невдало. І нам зовсім не слід повідомляти привселюдно, що ми знаємо про події цієї ночі.

Леді Бертрада зітхнула.

— Отче, чи пригадуєте ви, як читали мені уривок зі Старого Заповіту про те, як жителі міста Гіви зґвалтували наложницю левіта? Та жінка не витримала знущань і вмерла. Чи може статися так, що й Гіта Вейк віддасть Богу душу, не переживе того, що сталося?

Я мимохіть перебирав зерна бурштинових чіток. Невже саме Святе Письмо напоумило мою духовну дочку зважитися на те, що вона зробила?

— Я б не радив вам недооцінювати Гіту Вейк. Вона тендітна з вигляду, але… Одного разу ви вже мали нещастя довідатися, яка вона насправді.

Я мав на увазі ту ганебну бійку, що відбулася між жінками Едгара у фенах, після якої леді Бертрада прибула до мене з розхитаними зубами й розбитою губою. Мій Колумбанус тоді зробив усе можливе, щоб зберегти її красу.

У Бертради блиснули очі.

— Ця повія заплатила мені хоча б частину боргу! — тріумфально прошепотіла вона. Але за мить її знову охопив страх: — А мій чоловік? Невже він упізнав мене?

— Граф Норфолк може тільки здогадуватися. Але ви тяжко хворі й уже кілька днів поспіль не залишаєте опочивальні.

Я повідав їй про все, що почав протягом останніх годин, і графиня трохи заспокоїлася.

— Воістину, отче, саме небо послало мені вас!

Так-то воно так, та сама Бертрада ніяк не могла вважатися подарунком небес. Цю марнославну красуню було нескладно використати для своєї мети, і з її допомогою отримував чималий зиск для себе й для абатства. Тому скористався моментом і попросив графиню прикласти свою печатку до документа, який мав намір відіслати королю. Це було прохання про звільнення міста від торговельних мит і інших платежів на всіх торгах і ярмарках у королівських володіннях. Якщо король погодиться… не беруся навіть описувати, які прибутки це принесе Бері-Сент-Едмундс. Однак на випадок, якщо графиня дорікне мені за корисливість, мав готове пояснення, що прохання, датоване заднім числом, і зможе послужити зайвим доказом того, що вона не відлучалася з резиденції.

Коли вже в темряві я йшов, аби відслужити месу в соборі, настрій у мене було піднесений. Я не тільки зумів замести сліди, але й заручився підтримкою в справі надання місту й абатству таких пільг, яких не мало жодне місто в Англії! Тому на вечірній службі мій голос звучав тріумфально:

— Sanctissime confessor Domini, monachorum pater et dux, Benedicte, in ferectede pro sua salve…[18]

А про що я думав у ці хвилини? Про те, що головне зараз — терпляче вичікувати й стежити за тим, що почне граф.

Однак Едгар ніяких дій не починав. Принаймні звісток не надходило. Я вважав це розумним — тільки дурень сторчголов кидається чинити суд і розправу, не маючи вагомих доказів. Не можна скидати з рахунку й те, що граф зовсім не був зацікавлений у розголосі того, що сталося на болотах. Тим часом настав Великий Піст. У цей час я завжди почувався трохи пригніченим. На жаль, я не позбавлений гріха обжерливості. І якщо в звичайний час у абатстві вкушали їжу двічі на день, то тепер лише один раз. А сир і зелень — не надто добра їжа для чоловіка моєї комплекції.

Але моє становище зобов’язувало мене неухильно приносити таку жертву. Для священнослужителя будь-який гріх — гріх подвійний. Я ніколи не забував про це, пам’ятав і тоді, коли брехав, плів інтриги, а часом і підбурював до найтяжчого гріха людиновбивства. Усе, що говорить із цього приводу Писання, я знав не гірше за батьків церкви, однак думав, що все добре, вчинене мною, рано чи пізно переважить чашу моїх гріхів. Що ж благого я зробив у цій скорботній юдолі?Та взяти хоча б те, як зріс вплив Бері-Сент-Едмунс, як зміцнів культ святого Едмунда, а сонне абатство в глушині під моїм пастирським керуванням перетворилося на чи не найзначніший центр паломництва. Сотні людей знайшли тут дах, їжу й роботу, а наша бібліотека стала однією з найбагатших у Європі, її відвідують богослови й учені з далеких країв. Завдяки прочанам і моєму вмінню укладати угоди не гірше за тамплієрів обитель багатіє рік у рік, і до моєї думки прислухаються багато духовних і світських сеньйорів. І хіба мої хартії не полегшили долю підвладних абатству й місту людей?

А тут приспіла звістка про те, що на святкування Великодня в Бері-Сент-Едмунс має намір прибути на богомілля сама королева Аделіза.

Чи ж це не почесне свідчення могутності довіреної мені обителі? Хіба все досягнуте мною не варте того, щоб Вищий Судія глянув крізь пальці на мої дрібні слабкості — наприклад, на ненависть до вискочки-сакса?

Із цим почуттям я нічого не міг вдіяти. Є чимало гріховних почуттів у людській природі, й моя душа кожної миті в руці Всевишнього, але впокоритися з піднесенням Едгара Армстронга мені над силу. Свого часу я впокорився з убогістю, в якій ріс, коли був одним із молодших синів дрібнопомісного лицаря, і з тим, що мене рано вирвали з родини та віддали в монастир. Там мені довелося впокоритись із необхідністю послуху, впокоритися настільки, що незабаром я зрозумів: покірливістю й раболіпством можна домогтися не менше, ніж талантом і прагненням досконалості. І невдовзі провидіння почало посилати мені одну нагороду за одною. Останній із усіх, я помалу почав просуватися вперед: із простих ченців у наставники послушників, потім я став особистим переписувачем настоятеля, субпріором, пріором і, нарешті, абатом.

І я був би всім задоволений, якби доля не поставила на моєму шляху Едгара Армстронга. Цей нестерпний хлопчисько виявився настільки зухвалим, що посмів відшмагати мене батогом! На моїй спині дотепер горять шрами після того. Можливо, я й заспокоївся б, якби знав, що Едгар згинув у мирській суєті, одержав від долі всі ті удари, на які цілком заслуговував. Але цей сакс повернувся — і повернувся з тріумфом. Я був змушений зважати на нього, визнавати його владу й силу навіть після того, як він очорнив мене в очах короля під час заколоту, який підняла моя підопічна Гіта Вейк. Двічі він накликав на мене ганьбу, й двічі моє ім’я стало приводом для глузів.

Рани святого Едмунда! Чи міг я не намагатись помститися!

Він був набагато сильніший за мене, проте за його гордовитою поставою і показною величчю я розгледів вразливе місце: він хотів любові. Є чимало чоловіків, які цілком можуть обійтися й без цього, але тільки не Едгар Армстронг.

Із цього моменту я знав, що мені слід робити. Спочатку я доклав максимум зусиль, щоб піддати розголосу його зв’язок із моєю підопічною. Те, що іншому лордові минулося б безболісно, перетворилося на привід для чуток і загального осуду. Я подбав і про те, щоб ім’я його обраниці було вкрите ганьбою, і тим самим змусив її віддалитися від нього. Коли ж я зруйнував цей зв’язок, то взявся за родинне життя графа. Як і Гуго Бігод, я постійно нацьковував на Едгара леді Бертраду. Коли ж йому вдалося пройти й через це, я пристав до його ворогів. Те, що мало відбутися в мисливському будиночку графа, стало б вінцем моєї помсти. На жаль, провидіння розпорядилося інакше. Однак те, як розвивалися подальші події, викликало підозру. Невже Едгар із його презирливою зарозумілістю проковтне те, що зробили з його коханою? Що це? Очевидна слабкість, чи підступний розрахунок? Так чи інакше, але я знав, який біль зараз відчуває ненависний сакс. Що ж, рубці на душі часом болючіші за ті, що на тілі.

Незабаром вірна людина донесла мені, що Едгар узяв Гіту в замок Гронвуд. Тепер вона відкрито жила зі своїм коханцем і перебувала під його заступництвом. Деякий час вона хворіла, але незабаром почала видужувати — й навіть швидше, ніж я припускав. Сам граф напевно вже дізнався, що більшість найманців, які полягли на острові, — саффолкширці, й що б не казав Гуго, підозра падала на нього.

Найбільше мене тривожило те, що міг встигнути розповісти Едгарові Ральф до того, як Гуго вклав його важкою стрілою.

Тим часом у Бері-Сент-Едмундс прибув шериф Роб де Чені й зажадав зустрічі з графинею.

Я спробував не допустити його, посилаючись на те, що міледі недужа, але він не відступав. І вигляд леді Бертради, що лежала в ліжку, виснажена гарячкою, схоже, переконав його в правдивості моїх слів.

Графиня до певного часу була цілковито пригнічена. Багато молилася й навіть вимагала щоб я, як духівник, наклав на неї покуту за вчинене. Але я ж бо знав, що навряд чи такий стан у неї надовго. І одного разу після полуденної молитви я помітив із внутрішньої галереї палацу, як Клара Данвіль віддає у дворі розпорядження слугам, що знімають із візків якісь пакунки. Не встиг я гукнути фрейліну, як вона вже прослизнула під склепіння покоїв, де розташувалася моя духовна дочка.

Я негайно подався туди і в одному з переходів мало не зіштовхнувся з Маго.

— Я ж просив, щоб міледі не підтримувала ніяких стосунків із Гронвудом! — я накинувся на літню матрону так, що вона позадкувала.

Однак Маго відразу прибрала незворушний вигляд.

— А чого ж ви хотіли, святий отче? Надворі весна, потеплішало, а моя дитинка ходить у підбитих хутром сукнях. Її гардероб у Гронвуді, й Клара утримує його в належному порядку. Як же міледі було не викликати її разом із необхідними речами?

Суто жіноча тупість. Уявляю, як графиня сприйме звістку про те, що її суперниця влаштувалася в Гронвуді!

Тепер поспішати не було куди — леді Бертрада напевно вже встигла про все розпитати Клару. Тому я не дійшов до покоїв своєї духовної дочки, я зачаївся в ніші, прихованій важкою завісою.

Найгірше, як я й очікував, уже сталося. Звідти, де я стояв, крізь щілину в завісі й відчинені двері покою можна були бачити леді Бертраду, яка сиділа в кріслі з підлокіттями у вигляді грифонів. Обличчя в неї було спотворене гримасою пекельної люті, а руки так вчепилися в закрути різьблення, що кісточки пальців побіліли, як мармур. Клара стояла перед графинею, і хоча я не бачив обличчя дівчини, голос її звучав рівно й спокійно.

— …Так і є, мадам, — провадила Клара. — Вона живе в Гронвуді на правах датської дружини, й мілорд усім дав зрозуміти, що відтепер це її місце, а сам він має намір оберігати й захищати її честь і гідність. І коли нещодавно в Гронвуд з’їхалися кілька поважних сеньйорів, леді Гіта Вейк зустрічала їх як господиня замку.

Це було занадто навіть для мене. Адже ледь більше трьох тижнів минуло з тієї ночі, а ця блудниця вже одужала й поводиться так, ніби нічого не сталося. Правду кажуть — нема кращого способу якомога дошкульніше відповісти на образу, ніж виявити цілковиту зневагу до кривдника.

— І вона… — задихалася Бертрада, — вона спить у моєму ліжку… носить мій одяг…

— Ні, упаси Господи! Граф цілком здатен придбати своїй обраниці все нове й найкраще. І пані Гіта має вигляд шляхетної дами й без ваших туалетів. Я постійно стежу за ними й можу заприсягтися, що жодного з них не зачепили…

Тільки через лють, яка оглушила й засліпила її, леді Бертрада не помічала в голосі цієї вертихвістки очевидного глузування. А Клара не вгавала:

— Крім того, в Гронвуді живе дочка графа й леді Гіти маленька Мілдред. Сущий янгол! Замкова челядь просто божеволіє від неї. А вчора, коли гість графа сер Гай Орнейльский, лицар-хрестоносець, розповідав у великій залі історії з життя в Палестині, ця крихітка — хто б міг подумати! — зненацька заявила, що коли виросте, неодмінно вирушить у хрестовий похід. Ото сміху було!

Обличчя леді Бертради пішло плямами.

— І ти, дівко, прислуговуєш новій пані?

— Ні, я б так не сказала. У мене інші обов’язки. Мені випала честь стежити за особистими покоями маленької Мілдред — хіба ви не знаєте, що граф звелів наново оздобити й обставити для дочки ваші колишні апартаменти?

Це було останнім ударом. Гнучким котячим рухом графиня кинулася до колишньої фрейліни, немовби з наміром вчепитися нігтями в її розпашіле обличчя. І тут ця блудлива дівка, ця нікчема, спритно вивернулась, раптом схопила графиню за зап’ястя й відкинула від себе — та так, що леді Бертрада оступилася й упала. Її дами підняли вереск, а Клара, хоч і позадкувала до дверей, вигляд мала цілком незворушний.

— Обережніше, міледі. Я більше не ваша служниця. Відтепер я заручена з сером Пендою, сенешалем замку Гронвуд. Незабаром нас обвінчають, і я сама зватимуся леді.

— Виходить, така твоя подяка за те, що я витягла тебе з глушини? — сторопіло вимовила графиня.

— О, я чесно розплатилася за це, бо прослужила вам за копійки стільки років і мовчки зносила побої та образи. І те, що я взялася доставити ваш гардероб, було моєю останньою послугою!

Клара діловито поправила довгі рукави й полишила колишню пані.

Я поквапився допомогти фрейлінам підвести леді Бертраду. Моя поява подіяла на неї, як удар батога. Вона рвучко випросталася, очі в неї спалахнули.

— Негайно наздогнати… схопити… — заговорила вона, й голос її раз у раз зривався. — Святий отче, нехай її відшмагають — та так, щоб усю шкіру спустили! Щоб верещала під різками, повія!

Ну, цього вже не буде! Тільки й бракувало неприємностей через якусь колишню фрейліну. Адже якщо Клара й справді заручена з Пендою, було б необачно поводитися з нею, як із простою саксонкою.

І я взявся переконувати леді Бертраду, мовляв, наше становище не таке, щоб привертати до себе увагу Гронвуда. Ми вчинимо інакше. Становище графа і його наложниці більш ніж хистке. Він фактично вигнав дружину, королівську дочку, з її власного замку — чи ж це не привід, щоб викликати до життя відчутнішу силу — гнів короля Генріха та Святої Церкви, адже граф відкрито живе в гріху, зневажаючи права вінчаної дружини.

Не стверджуватиму, що графиня мене чула. По її перекривленому ненавистю й розпачем обличчі текли повільні сльози. Але коли ці сльози висохли, вона зненацька звеліла підготувати для неї ескорт і заявила, що негайно повертається в Гронвуд.

Більшої дурості годі було й придумати. Однак я примирливо сказав, що готовий надати стільки людей, скільки побажає графиня, за однієї умови — вона вирушить куди завгодно — в Норідж, Ярмут, Уолсингем, а хоча б і просто в Лондон, — але тільки не в Гронвуд-Кастл.

— Ні, — затрусила головою леді Бертрада, та так, що її горезвісні коси розпатлалися й вибилися з-під сітки. — Я їду в Гронвуд!

Я розсердився.

— Що ж, добра путь, пані. Але жоден з моїх людей вас не супроводжуватиме.

Марно я сподівався її втримати. У відповідь графиня прошипіла, що їй досить і одного грума. Нехай їде — дороги нині знову стали безпечними. До того ж, у мене не було анінайменшого сумніву, що завтра вона знову виявиться в абатстві.

І я не помилився. Добігала кінця вечірня служба, коли служка шепнув мені на вухо, що пані графиня Бертрада Норфолкська знову повернулася в Бері-Сент-Едмундс.

Варто було помилуватися, якою смиренною і мовчазною стала ця невгамовна й гнівлива пані. Коли я ввійшов у покій, вона сиділа за верстатом з натягнутим на нього вишиванням у німому заціпенінні. Її руки звисали, мов чужі.

— Допоможіть мені, отче… — ледь чутно вимовила графиня. — Я не знаю, що робити.

Поради — це вже моя справа. Я почав був прикидати, куди й до кого перш за все їй слід звернутися зі скаргою та вимогою про відновлення справедливості, але для початку належало з’ясувати, що ж, власне, відбулося в Гронвуді.

Але там нічого особливого не трапилося. Бертраді навіть не вдалося побачитись із чоловіком.

— Його не було в Гронвуді, — почала вона. — Він поїхав глянути, як ведуться роботи на будівництві нової церкви Святого Дунстана. Про це мені повідомили біля першого мосту перед барбиканом.[19] Та так, начебто розраховували, що я відразу поверну коня. Але я проїхала не зупиняючись, а ці люди дивилися на мене так, начебто я сиджу в сідлі гола. Шкода, що при мені не було почту — я б їм показала, як належить зустрічати господиню!

«Хвала святому Едмунду, що напоумив мене не давати їй людей», — подумав я.

Графиня вела далі:

— Біля самого донжона я спішилася, кинула грумові поводи й почала підійматися сходами. І кого ж я зустріла, щойно ступила на поріг зали? Гіту Вейк! Вона сиділа на почесному місці пані, віддаючи розпорядження. І при цьому з таким виглядом, немов її не качали в болоті й не ґвалтували, як брудну шльондру, всі, кому не ліньки було. Ох, святий отче, якби ви бачили, як вона трималася — ніби вінценосна особа! І ця сукня! Едгар ніколи не дарував мені таких убрань. Тканина відбивала світло, начебто виткана з рідкої сталі… Бачить Бог, нікого й нічого я не ненавиділа так, як цю жалюгідну тварюку!

— Ну ж бо?

— Я хотіла ввійти в залу та вказати їй на її місце, тобто звеліти забиратися геть. Але мене втримали. Той самий хрестоносець, я впізнала його.

— Який він із себе? — запитав я.

— Він? Гарний.

Видно, й справді вродливий, якщо навіть у такому стані леді Бертрада запам’ятала це.

— Він з’явився зовсім несподівано, взяв мене під руку, завів у бічний прохід. Зізнаюся, отче, я спочатку так злякалася, що слова не могла мовити — адже я бачила його там, біля мисливського будиночка. Однак у Гронвуді він повівся чомусь поштиво. Галантно вклонився й мовив: «Гадаю, не помилюся, припускаючи, що ви і є Бертрада Норфолкська», і мені відразу ж не сподобався дивний блиск у його пекучих чорних очах. «Я впізнав вас, — провадив він, — як упізнаю і ваші коси. На жаль, навіть яскраво-жовтогарячий плащ, який був на вас того вечора на острові, не зміг приховати їхньої привабливості». Від цих слів у мене підігнулися ноги, але він підтримав мене й посадив на виступ стіни в амбразурі. «Гадаю, кількох хвилин вам вистачить, щоб перепочити й зібралися з силами. А після цього, я думаю, вам належить непомітно вийти звідси й полишити замок. Так буде краще для всіх».

Я дивилася на нього, мов заворожена. Він не міг, не міг упізнати мене тієї вночі — адже я була в масці й у чоловічому одязі, а мої коси були заховані під каптуром. Але за яким правом він вимагав, щоб я полишила власний замок? Про це я й запитала хрестоносця, і те, що він відповів, виявилося гіршим за все, що я могла уявити. Виявляється, цей мерзотник, мій чоловік, відписав Гронвуд… своїй повії. Угоду було укладено за всіма правилами — в присутності шерифа, лорда д’Обіньї та єпископа Тетфордського. І тепер найкращий замок у всьому Денло належить Гіті Вейк! Вона й справді могла вказати мені на двері й навіть звеліти слугам вигнати мене геть.

Оце так! Відписати таку цитадель, як Гронвуд, коханці… Таке навіть уявити неможливо. Просто так замками не розкидаються. Тоді що це — бажання винагородити Гіту після всього, що сталося, чи прагнення захистити її від підступів леді Бертради? Але, здається мені, Едгар упевнений, що його союз із Гітою Вейк — назавжди, бо зробив її пані та власницею Гронвуда, але залишив замок своєю головною резиденцією в Норфолку. До того ж, ця угода узаконює майновий бік їхнього зв’язку. Спритно, досить спритно…

— І як ви вчинили, дитя моє?

— А що мені залишалося робити? Я попросила лицаря провести мене.

Схоже, цей лицар і справді припав їй до вподоби. Не здивуюся, якщо у вигадливій голівці графині відразу виник план зачарувати його та переманити на свій бік.

— І що ж вам відповів хрестоносець?

— Він сказав: «Пробачте, міледі, але люди, які запросили мене погостювати, можуть хибно витлумачити такий крок». Тоді я закричала: «Невже, сере, ви відмовитеся провести даму в пору, коли вже запали сутінки?». «Ніч — це ваш час, — сказав він. — Ідіть, міледі, та дякуйте Богу, що не зустрілися з графом Норфолком!». При цьому він зненацька торкнувся моїх кіс і зауважив: «Прекрасне волосся. Рідко зустрінеш таку пишноту, й тому його складно поплутати з іншим. Навіть якщо бачив тільки одного разу в нічних сутінках і відблисках пожежі. Їдьте з Гронвуда, міледі, й будьте розсудливі хоча б заради вашої сестри Матильди».

До чого тут імператриця? З якого дива цей хрестоносець згадав про неї? Невиразна підозра зародилася в мені, але тої миті мені було не до цього. Не гаючи часу, я взявся переконувати графиню, що їй і справді варто виїхати. І податися просто до батька в Нормандію, а може, й до самого Найсвятішого Престолу в Рим. Що швидше вона полишить Англію, то раніше я зможу почати готуватися до прибуття королеви Аделізи, котру я збирався розмістити в тих покоях, які займала леді Бертрада. І далі бути заступником графині стає небезпечно, якщо граф і його люди переконані в її причетності до спроби вбити Едгара.

Леді Бертрада рвучко випросталася. Обличчя її залилося темним рум’янцем гніву.

— Чи не женете ви мене звідси, святий отче?

Я миттю відступив. Не варто перегинати ціпок. Як не крути, а вона — дочка Генріха Боклерка.

— І значить, ви допоможете мені помститися?

— Звісно, дитя моє. І всім серцем сподіваюся, що Бог допоможе нам у цьому.

Всевишній не змусив довго чекати.

Я зрозумів це вже наступного дня, коли під час меси виявив у юрбі парафіян Хорсу з Фелінга.

Був день Святого Лева,[20] і в соборі зібралося багато люду. Але Хорсу я миттю вирізнив із юрби. Високий, ставний, у хутряній накидці, з довгим волоссям, зачесаним назад і відкритим високим чолом із залисинами — Хорса мав переконливий і суворий вигляд. Сама його поява в Бері-Сент-Едмундс було незвичайною. Він не належав до тутешнього приходу, не був добрим християнином, на додачу, я вважав його своїм недругом, бо не забув, як він повівся під час заколоту в Тауер Вейк. Втім, Хорса був ворогом і Едгару Армстронгу.

Але існувало й щось таке, що зв’язувало цих саксів. Про це красномовно свідчила зовнішня подібність Хорси до батька графа Норфолкського, покійого тана Свейна. Можливо, кого-небудь це могло б і здивувати, але тільки не мене — адже мені довелося приймати сповідь у матері Хорси. Леді Гунхільд була доброю християнкою, багато жертвувала храмам, а на обитель Святого Едмунда її благодіяння виливалися безупинно. А на сповіді вона відкрила, що Хорса й Едгар — кревні брати.

Доля викидає й не такі штуки — і ось обидва брати, Хорса й Едгар, не маючи уявлення про своє споріднення, примудрилися, до того ж, покохати одну жінку, Гіту Вейк.

Мої думки гарячково закрутилися, але для того, щоб спробувати діяти, необхідно було достеменно з’ясувати, чого це Хорса з’явився в Бері. На відміну від матері, християнин він ніякий — швидше язичник або наполовину язичник, як і більшість цього неосвіченого простолюду в фенах.

Під час меси я не зводив з нього погляду. Хорса з цікавістю стежив за богослужінням, прислухаючись до лунких слів латиною. Коли ж почався обряд Святого причастя, наблизився до мене й прийняв облатку.

— Тіло й кров Христові… — я осінив його хрестом.

— Амінь!

За Хорсою стояла низка причащальників, але він забарився й зненацька спіймав мою руку.

— Мені необхідно поговорити з вами, преподобний отче.

— Тобі доведеться почекати, сину мій, поки я скінчу службу.

Він терпляче кивнув.

Нарешті пролунало «Ідіть, месу скінчено», і я подав саксові знак, аби наблизився.

— Сьогодні вночі померла моя мати, шляхетна Гунхільд із Фелінга, — не дивлячись на мене, промовив Хорса, вислухав мої відповідні слова й продовжив: — Останнім часом мати важко хворіла, а відійшла тихо та спокійно. Перед кончиною її причастив і соборував наш парафіяльний священик отець Мартін. І останнім бажанням моєї матері було, щоб її поховали на цвинтарі абатства Святого Едмунда. Я приїхав повідомити вам її волю й смиренно прошу посприяти в її виконанні.

«Смиренно прошу» — ох як нелегко далися Хорсі ці слова! Йому, котрий колись збройно виступив проти мене, страшенному баламутові! Чи ж це не приклад того, що навіть таким необтесаним дикунам, як Хорса, доводиться схилятися перед величчю Церкви?

Але й це зараз було не найважливішим. Леді Гунхільд відійшла в інший світ дуже вчасно, бо її прохання мимоволі зближувало нас із Хорсою. А він зараз був мені потрібен як ніколи.

— Багато шляхетних людей бажали б спочивати на цвинтарі настільки прославленої обителі, як Бері-Сент-Едмундс.

Я вимовив це якомога м’якше, але Хорса відразу стрепенувся, і його зеленаво-жовті очі зблиснули.

— Не заносься надто високо, ти, голена плішино! Чи забув, що Гунхільд із Фелінга чимало прислужилася до процвітання абатства, й ти не маєш права навіть…

— О, тихше, тихше, шляхетний тане! Я лише хотів відзначити, яка висока честь бути похованою серед перших людей Східної Англії. У мене й на думці не було противитися волі леді Гунхільд. Усе буде виконано належним чином і з усією врочистістю, якої заслужила небіжчиця. Я негайно звелю все підготувати до похорону й молебнів та розпоряджуся, щоб у Фелинг відрядили братів, які доправлять покійну в Бері-Сент-Едмундс. Твоя мати, Хорсо, завжди щедро жертвувала на потреби абатства, тому завтра й кожного наступного дня протягом тижня на її честь буде відслужено месу.

Хорса дивився на мене розгублено. Чого-чого, але такої великодушності й смиренності він не очікував. Нарешті, багряніючи та затинаючись, тан пробурмотів кілька слів подяки.

Мир із Хорсою був мені вкрай необхідний. Тому я й прагнув за всяку ціну домогтися його прихильності. І ледь Хорса відбув у Фелінг, я негайно поквапився до леді Бертради, щоб поділився з нею своїми планами. Гріх себе хвалити, але вони припали їй до серця.

Наступного дня відбулося врочисте поховання леді Гунхільд із Фелінга. Щоб більше догодити Хорсі, я закликав у Бері-Сент-Едмундс найшанованіших саксонських танів, не забув згадати про те, що всі витрати на поминальний бенкет бере на себе абатство. Хорса був розчулений. А за дві години по тому він, принишклий і похнюплений, стояв серед цвинтарних плит, спостерігаючи за пишною процесією, що супроводила ноші з тілом його матері до місця останнього заспокоєння.

За саксонською традицією тіло леді Гунхільд не поклали в труну, а загорнули в білі лляні завіси, що повторюють обриси тіла. Літня леді спочивала на вкритих килимом ношах, які супроводили капелани, каноніки, вікарії та безліч ченців. Тридцять жебраків несли запалені свічки, під час поховання ченці співали респонсорій, а я промовив над тілом коротку проповідь, перелічив заслуги покійної та прочитав відхідну так, що коли вимовляв заключне requiscat in расі,[21] присутні плакали й навіть Хорса схилив голову і його плечі дрібно затрусилися.

Потім присутні потяглися до Хорси з виявленнями співчуття. З’явилася серед них і графиня Бертрада у відповідному до випадку темному одязі. Наблизилась до тана, взяла його за руку й промовила кілька теплих слів розради. І варто відзначити, що зі своєю роллю вона впоралася чудово — простота й християнське милосердя, жодного фальшу. І не встиг Хорса отямитися, як вона вже схилила коліна над могильною плитою, склала долоні й прочитала коротку молитву. А потім величаво віддалилася в супроводі своїх фрейлін.

Поминальний бенкет, як і водиться в неосвічених саксів, незабаром перетворився на звичайне застілля, про небіжчицю вже ніхто й не згадував, зчинився галас, почулися п’яні вигуки, хтось навіть запропонував покликати музикантів. Саме в цей час Хорса, котрий чи не вперше в житті не віддався пияцтву та обжерливості, підвівся й полишив бенкет. Я послав переписувача брата Денніса провести Хорсу в будинок для прочан, де для нього були відведені покої. Ранком Хорса з’явився на поминальну службу. Він був уже в дорожньому плащі, однак я постарався його затримати. По закінченні богослужіння я запропонував йому присісти на одній із лав у бічному вівтарі.

— Не терзай себе думками про непоправну втрату, сину мій, тому що душа твоєї матері, немов білий голуб, уже летить до престолу Господнього. Ми ж, грішні, приречені жити далі. Правий Всевишній, що зробив наше існування настільки тяжким, але й милість його велика, бо гріхи наші кореняться в слабкості людської природи. А оскільки всі ми не янголи, прошу тебе, шляхетний тане, — забудь усе лихе, що колись розділяло нас, і повір: для мене було високою честю виконати свій обов’язок стосовно такої жінки, як Гунхільд із Фелінга.

Я говорив зумисне вибагливо, але Хорса слухав уважно й зрештою подав мені руку.

— Певна річ, преподобний, усяке між нас бувало. Але ви так вшанували пам’ять матінки…

Він похилив голову, і я ладен був проковтнути свою оксамитову скуфію[22] — у його очах блиснули сльози.

— Amicus certus in res incerta cernitur, що значить — вірний друг пізнається в скруті. Чи не так? А тепер, сину мій, я попрошу тебе вислухати, що я скажу. Ти бачив тут у абатстві графиню Бертраду. Вона вже давно живе тут, бо я взявся опікуватися нею звідтоді, як чоловік вигнав її заради іншої жінки. І ти знаєш, про кого йдеться.

У боковому вівтарі, де ми сиділи, панував півморок. Віддаля, в головному нефі, як тіні, рухалися постаті ченців, гасильниками на довгих тичках вони гасили свічки у високо розташованих світильниках. Я дивився на них, але чув, як дихання в Хорси почастішало. Зараз мені було необхідно скерувати його думки в потрібне русло, але так, щоб він не запідозрив, що його використовують.

— Міледі Бертрада — жінка гордовита й непокірлива, й ти про це напевно чував. Але тепер це в минулому. Останнім часом вона багато зробила для того, щоб змінитися на краще, бо щиро любить чоловіка й бажала б повернути його прихильність. І чим же відповів на це граф? Одного разу, коли графиня прибула в наше абатство, але затрималася через хворобу, Едгар Армстронг скористався її відсутністю, щоб привести в подружнє гніздо іншу жінку. А в цієї нещасної не вистачило ні волі, ні добропорядності, щоб відмовити йому.

Я бачив у півмороку, як палав погляд Хорси, але провадив, не змінюючи тону:

— Пробач, шляхетний тане, що я торкаюся таких речей у той час, коли в твоєму серці ще живий біль втрати. Однак у Біблії недарма сказано: «Досить для кожного дня своєї турботи». Тому я й заговорив із тобою про Гіту Вейк. Ти не жонатий, шляхетного походження й незрівнянної мужності — і вже, звичайно, більш гідний розраховувати на прихильність онуки Херварда Вейка, ніж чоловік, повінчаний з іншою. І хоча Гіта зганьбила себе цим зв’язком, церква вчить нас ненавидіти не грішника, а сам гріх. І якби ти знайшов спосіб відняти цю жінку в спокусника, якби обвінчався з нею, залишилася б надія, що рід великого Херварда уникне ганьби.

— Нічого не вийде, — зненацька пробурмотів Хорса. — І хотів би, та не можу. Адже скільки вже раз я просив руки леді Гіти, але щоразу вона уникала відповіді. І я впокорився.

— Смиренність — гідна чеснота. Але не в цьому випадку. Ти переконав себе, що Гіта по любові обрала іншого? Ну що ж, любов сама по собі не гріховна, але в ній прихована спокуса, а від спокуси всього крок до перелюбу, що належить до числа смертних гріхів. Але й тут є розходження — якщо на чоловіка-перелюбника прийнято дивитися поблажливо, то жінку перелюб губить раз і назавжди. Але хіба Гіта Вейк винна в своєму гріху та ганьбі? Під личиною опікуна граф Норфолкський розбестив її та схилив до співжиття. Але ж колись і мені довелося бути опікуном цієї дівчини, і рано чи пізно Господь запитає з мене за те, що я дозволив негідникові погубити її душу.

Хорса мовчав. Досить дивно — це при його звичайній запальності?

— Коли я побачив тебе в церкві, сину мій, знаєш, про що я подумав? Ось стоїть людина, яка мала мужність вказати його місце навіть самому графові Норфолку. І ця людина любить Гіту Вейк. Та невже ж цей чоловік впокориться й віддасть її в руки згубника? Невже не вирве з безодні гріха, навіть усупереч її волі? Якщо цих двох обвінчають перед вівтарем, навіть гордовитий Едгар змушений буде впокорити свою гординю й не дерзне відняти Гіту в законного чоловіка, не ризикуючи накликати на себе проклін церкви, презирство знаті й гнів короля. Ти мовчиш, Хорсо? Та годі, чи ж любиш ти ще її?

Відповіддю мені було тяжке зітхання.

— Матінка завжди мріяла про той день, коли я зроблю господинею жінку з роду Херварда.

Я схилився до нього.

— То виконай її волю — так, як виконав її я. Врятуй честь останньої з роду. Тобі, неперевершеному воїнові, нічого не варто викрасти її в Едгара. А моє благословення й благословення всієї церкви буде з тобою.

Раптом Хорса пильно глянув на мене.

— Превелебний Ансельме, та чи розумієте ви, чим це може обернутися?

— Ще б пак. І готовий багато на що: я заховаю вас із Гітою в Бері-Сент-Едмундс і обвінчаю. Поза сумнівом, могутній граф Норфолк буде розлючений. Але і йому за таких обставин доведеться повернутися в лоно родини. Сам король змусить його до цього.

— Ну, певна річ — посміхнувся Хорса. — Правду люди кажуть, що ви, святий отче, нічого не робите просто так. Підбурюючи мене до викрадення леді Гіти й шлюбу з нею, ви намагаєтеся заслужити благовоління короля-нормана й милість графині Бертради. Нам траплялося чути, якими милостями вона обсипає Бері-Сент-Едмундс.

— Амінь, — посміхнувся я. — Але графиня й без того милостива до мене. Що стосується короля, то він, коли довідається, як ганьбить його дочку Едгар Армстронг, сам позбавить його опікунських прав. Якщо ж я засвідчу, що особисто обвінчав Хорсу з Фелінга й Гіту Вейк, ніхто не посміє засудити мене, а що стосується самої юної леді, то як би вона не опиралася спочатку, думаю, її ворожість зійде нанівець, тільки-но вона народить вашого першого сина.

Навіть у півмороку я помітив, як здригнувся Хорса.

— Щось дуже гарно у вас виходить, превелебний. Але, мабуть, я послухаюся вашої поради. І присягаюся душами предків, тоді ми побачимо, чия візьме! Чекайте звісток…

Він круто розвернувся й покрокував до виходу. А я поквапився повідати про все графині.

Тепер і справді залишалося тільки чекати.

Не схоже було, що Хорса сторчголов кинувся виконувати намічене. Вірні люди доповіли мені, що він повернувся в свій бург і веде тихе життя тана з глушини.

А в Гронвуді все йшло, як і раніше — Гіта й Едгар поводилися як законне подружжя: влаштовували прийоми, виїжджали на бенкети, полювали з соколами у фенах. Ми з леді Бертрадою навіть завагалися — чи не марні наші сподівання на Хорсу?

Я ж тим часом по крихтах збирав відомості про лицаря-хрестоносця, котрий гостював у графа. Мені доносили, що він чарівний і веселий, а лорд д’Обіньї, коли відвідував Бері-Сент, оповів, що в цього лицаря безнадійно закохані мало не всі юні леді в околиці. Разом із тим, згадуючи про хрестоносця, лорд називав його сером Гаєм з Тавістока. Виходить, у цього хлопця могли бути й інші імена — Гай із Тавістока й лицар д’Орнейль аж ніяк не останні в цьому списку.

Скажу прямо — уже з тієї хвилини, як я прознав, що цей лицар у розмові з леді Бертрадою послався на її сестру-імператрицю, в мене зародилася підозра: чи не той це хрестоносець Гі де Шампер, якого оголошено особистим ворогом Генріха Боклерка й за голову якого призначено нечувану винагороду?

І я послав гінців у Хунстантон, де востаннє оголошувався Гі де Шампер, щоб підказати людям короля, де він може ховатися.

Ось чим я займався в ці дні посту, знемагаючи від недоїдання, хоча й тішив себе іноді, навмисно затримуючись у покоях графині, щоб повечеряти в неї, далеко від поглядів братів. Бертрада не дотримувалася посту, в неї був свій кухар, який готував їй аж ніяк не пісні страви, і якби ви знали, яка то насолода — після нескінченної помірності поласувати паровою телятиною чи ситим, як слід просмаженим каплуном!

Але одного разу ввечері, коли я добряче попоїв і ще переварював півдюжини рябчиків у імбирному соусі, до покою, мало не зриваючи в поспіху завісу під аркою при вході й тупочучи сандаліями, ввірвався переписувач брат Денніс та завмер просто переді мною, витріщаючись на таріль із пташиними кістками.

— У чому річ, люб’язний брате? — запитав я, підводячись і затуляючи собою нещасні рештки рябчиків.

— Отче настоятелю, лихо! До обителі просто через монастирські сади вломився тан Хорса з якимись людьми. І через круп його коня перекинута зв’язана жінка. Тепер тан вимагає, щоб ви негайно з’явилися до нього.

Я почув, як підвелася леді Бертрада, з гуркотом відсовуючи крісло, але залишився незворушним.

— Не варто здіймати такий галас, брате Деннісе. Скажи-но краще, чи пішли вже брати в дормиторій і хто ще, крім них, міг знати про те, що трапилося?

Мої запитання, схоже, спантеличили молодого ченця. Він поспіхом залепетів, що брати давно сплять, ворота замкнено, але Хорса перескочив просто через огорожу розарію, витоптав квітники, а його люди…

— Заспокойся, брате Деннісе. І згадай, що святий Бенедикт вважав найвищою чеснотою ченця мовчання. Тому негайно повертайся в обитель і проведи Хорсу разом із його… кгм… супутницею до ризниці собору. А я покваплюся туди й усе з’ясую сам.

Коли він вийшов, я повернувся до застиглої в напрузі графині.

— Ну, що, дочко моя, схоже, все залагодилося?

Однак я помилився, коли вирішив, що турботи вже позаду. Чи була винна в тому леді Бертрада, яка пішла зі мною, чи саксонка від самого початку була налаштована рішуче, та ледь її розв’язали біля вівтаря, як вона почала вириватися, кричати й битися, ніби одержима бісом. Мені довелося звеліти заткнути їй рота покляпом і знову зв’язати довгими рукавами її ж власної сукні з дивної тканини, з вигляду схожої на шліфовану крицю.

Хорса був веселий і по-вовчи вискаляв зуби в посмішці.

— Я вистежив, куди вони їздять полювати з птахами, й влаштував засідку. Цього пса Армстронга, на щастя, не було, він помчав у якихось справах до Тетфорда, тож Гіту супроводив тільки смаглявий хрестоносець. Вони вдвох спритно спускали соколів, не підозрюючи, що я стежу за кожним їхнім рухом. Але тут хрестоносець віддалився, підманюючи непокірного сокола, а Гіта поїхала вздовж берега озера з соколом на руці. І Господь скерував мою красуню саме туди, де я зачаївся на гіллі. Я стрибнув, немов рись, на круп коня, затулив рота вершниці й погнав коня туди, де на мене чекали слуги з кіньми… Вирушаючи сюди, я звелів їм загнати білу кобилку Гіти якомога далі у фени, щоб можна було подумати, ніби вона понесла й скинула господиню десь у тих краях. Хай-но тепер пошукають!

Усе це Хорса виклав, не зводячи погляду з брата Денніса, який розставляв свічки на вівтарі, готуючись до обряду вінчання. Переписувач уже заспокоївся й діяв зі звичною вправністю. Цей молодий чернець високо цінував своє становище при моїй особі, і я був упевнений, що він не надасть значення деяким незвичайним деталям таїнства шлюбу, який зараз відбудеться.

Нарешті Хорса підтяг Гіту до вівтаря. Цікавий вигляд мала ця пара: Хорса в грубому одязі зі шкіри й хутра, весь вкритий брудом і тванню, та Гіта Вейк зі скрученими руками, заткнутим ротом, з білявим розпатланим волоссям і в незвичайному сріблястому вбранні. У глибині собору стояла леді Бертрада — втілення лютого торжества.

Цієї миті наречена зуміла визволити руку й витягла покляпець.

— Ви не маєте права! Це проти законів Божих і людських! Злочинці!

І відразу графиня кинулася до неї та навідліг ударила по щоці.

— А з моїм чоловіком, дівко, за якими законами ти жила?

Її відтиснув Хорса, звелів не втручатися. Зараз не час зводити рахунки. Але Гіта скористалася затримкою, вивернулась і метнулася геть, закликаючи на допомогу.

Хвалити Бога, врата собору були замкнені, тож їй не вдалося швидко відсунути важкий засув. Вона відчула, що переслідувачі вже поруч, кинулася вбік і заметалась серед колон храму.

Становище дедалі більше напружувалося. Крики Гіти могли переполохати всю околицю. Однак зрештою її наздогнали та схопили люди Хорси.

І знову тан тяг до вівтаря свою наречену, що рвалась та опиралася.

— Починай, попе! Присягаюся кров’ю Хенгіста, баритися більше не можна!

Я поквапливо розгорнув книгу, збиваючись і перескакуючи, почав вимовляти потрібні слова. Головне — здійснити обряд. А опір нареченої не має жодного значення. Хіба мало дівиць у наших краях не з власної волі стали перед вівтарем!

— Відповідай, Хорсо син Освіна й Гунхільд із Фелінга, чи береш ти цю жінку за дружину? Чи обіцяєш зберігати їй вірність, піклуватися про неї та…

— Так, будь ти проклятий, попе, так!

Але тут Гіта промовила:

— Шлюб не може бути укладено з тієї причини, що я зараз нечиста![23]

Ми сторопіли. Брат Денніс, який розмахував кадилом, кашлянув.

Я ж був просто в шаленстві. Наречена не може стати перед вівтарем у такі дні — свята правда. Але яка безсоромність — заявляти про це привселюдно! Ця жінка й справді не має жодного уявлення про сором’язливість і гідність!

— Вінчай, Ансельме! — зажадав Хорса.

— Вінчайте, святий отче! — вторила йому леді Бертрада. — Ця дівка бреше.

Я розгубився. Незабаром північ, і вже за кілька хвилин пріор приведе ченців на молитву. Небажано, щоб вони застали всіх нас тут.

— Брате Деннісе, — я повернувся до переписувача, — зараз ти випровадиш присутніх через північний вхід. Леді Гіту нехай відведуть у скрипторій — там зараз нікого нема. Ти залишиш там наречену з жінками графині, щоб ті обстежили її та переконалися, чи правда те, про що вона заявила.

Гіта корилася моєму рішенню охоче, і я зрозумів, що вона не збрехала. Схоже, й Бертрада це усвідомила, тому що кинулася до мене зі словами:

— Ви повинні обвінчати їх будь-що-будь! Скарбниця абатства отримає двісті п’ятдесят фунтів срібла, якщо все пройде вдало!

— Я не сказав «ні». Але зараз нам краще вийти звідси.

Всю опівнічну службу нам довелося чаїтись у моїй монастирській опочивальні. Незабаром повернулася Маго, глянула на графиню й ствердно кивнула. Леді Бертрада лише повела плечем, і на її обличчі з’явилася бридлива гримаса.

— Так чи інакше, але ти зробиш це, Ансельме!

Але я барився, і тільки брат Денніс розумів причину мого зволікання. Цей шлюб міг бути легко визнаний недійсним. По-перше, наречена не сповідалася перед вінчанням, по-друге — сам її стан, і, нарешті, по-третє — зараз час Великого Посту, коли в жодному християнському храмі Європи не відбувається таїнство шлюбу.

Залишається єдине виправдання — вінчання з порушенням усіх правил було необхідне заради повернення до гідного життя нерозкаяної блудниці.

Цими міркуваннями я й поділився з леді Бертрадою. Почуття почуттями, але графиня зналася на законах достатньо, щоб зрозуміти: у спірному випадку Едгар як опікун зможе забрати в нас свою підопічну аж до розв’язання конфлікту, а там, чого доброго, й довести недійсність таїнства.

Вона вислухала мене й завагалася. Недовго поміркувала й запропонувала сховати Гіту в одному з льохів абатства та дочекатися, поки в неї не припиняться жіночі немочі. За цей час вона присмирніє, сповідається, а там, гляди, й прийме за чоловіка Хорсу. Що ж стосується посту — бували випадки, коли через виняткові обставини здійснений і в цей час обряд вінчання визнавався законним.

Поки ми радилися, наблизився час хвалебної,[24] тож ми були змушені перечекати й цю службу. Та ледь ченці вийшли, Хорса накинувся на нас із розпитуванням. І те, що він почув, викликало в нього несамовиту лють.

— Тисяча демонів! Ви самі втягли мене в цю справу, а тепер — назад? Вирішили зачаїтися, перечекати, відтягти час, але одне вам невтямки: по нашому сліду пустять шукачів, і рано чи пізно стане відомо, куди я поїхав. Думаєте, складно це вистежити? Та ви подуріли — я не поручуся, що люди з Гронвуда не з’являться тут негайно. Ансельме, голена голово, ти зробиш свою справу, бо коли все мене схоплять — присягаюся всіма духами фенленду, я не приховуватиму, хто штовхнув мене на викрадення.

Який мерзотник! Однак у єдиному він мав рацію — будь-яка затримка могла погубити справу. Якщо ж дійде до розгляду і єпископи зберуться, щоб винести вердикт про законність вчиненого мною обряду, графиня напевно зуміє змусити короля вплинути на їхнє рішення. Бачить Бог, уперше я був задоволений тим, що нами править король, який тримає під п’ятою навіть святу церкву. І знову під склепіння храму ввели Гіту Вейк. Я помітив, що вона ледь тримається на ногах. Усе, що сталося з нею сьогодні, остаточно позбавило жінку сили. Я знову став біля вівтаря, а один зі стражів тримав заздалегідь приготовані обручки.

— Ти, Хорсо, син Освіна й Гунхільд, чи береш цю жінку, Гіту з роду Вейк, за дружину?

— Так!

— Ти, Гіто з роду Вейк, чи береш Хорсу, сина Освіна й Гунхільд із Фелінга за чоловіка?

Ніхто й не чекав від неї відповіді. Гіта мовчки стояла, підтримувана двома слугами Хорси. Обличчя в неї було очужіле, погляд застиг.

Я продовжував:

— Коріться одне одному в страху Божому. Чоловіче, шануй і оберігай свою дружину перед Богом і людьми. Дружино, корися своєму чоловікові, тому що відтепер він пан твій і глава родини, як Христос глава Церкви…

При цих словах Гіта раптом осіла на руках слуг, голова її закинулася. Свідомість полишила її.

Хорса кинувся був до нареченої, та леді Бертрада звеліла йому не метушитися.

— Закінчуй, Ансельме!

Я скорився, якось пробубонів належне, звелів подати обручки та наказав Хорсі одну надягти собі, другу — на палець нареченої. Сакс квапився, нервував і, звісно, впустив перстеник, який покотилося плитами кудись у морок під арками. Поки слуги плазували, відшукуючи його, Хорса повернувся до байдужої Гіти, що лежала на сходах перед вівтарем…

І тут з грюкотом розчинилися важкі, окуті штабами заліза врата собору.

— Не рухатися! Всім залишатися, де стоїте!

Який недоумок не засунув засуви після хвалебної? Із отвору, що сірів між стулок соборних врат, до нас наближався грізний воїн у обладунках, тримаючи перед собою зведений арбалет.

— Якщо хто надумає зрушити з місця — довідається, як воно — мати діру в животі завбільшки як гусяче яйце.

Воїн зупинився за кілька кроків від нас. Неподалік на колоні догоряв смолоскип, і я зміг розгледіти незнайомця. Це був високий лицар з довгим чорним волоссям — той самий загадковий хрестоносець із фенленду, що порубав людей Гуго Бігода, ворог короля, за голову якого призначено винагороду.

Він щойно полишив сідло після тривалої скачки, дихав важко, відблиски смолоскипа ковзали по крицевих пластинах у нього на грудях. Але очі в нього були уважні, як у кішки перед стрибком на здобич. І хоча всім було зрозуміло, що він встигне вистрілити тільки раз, не знайшлося бажаючих послужити мішенню для арбалетного болта.

Однак незабаром я помітив, що хрестоносець прибув на самоті. А значить, у нас був шанс — рано чи пізно сюди з’являться ченці або служки, відволічуть увагу лицаря, а там, гляди, й гукнуть варту. Час минав, ми, як і раніше, стояли під прицілом, і наше перше сум’яття змінилося надією.

Я заговорив перший:

— Ізидь, воїне, поки я не закликав на тебе прокляття Божого. Ти проник у храм зі зброєю, ти вчинив злісне святотатство!

— Краще б вам мовчати, святий отче, — була відповідь. — Мені не вперше відправляти попів чортам на забаву.

Тьмяне вістря зблиснуло, арбалетна стріла повернулася в мій бік, і мені нестерпно схотілося справити нужду.

Цього ще тільки й бракувало! Я закликав усю свою мужність.

— Чим ти вихваляєшся, негіднику!? Втім, від Гая де Шампера, злочинця й ворога корони, нічого іншого не доводиться очікувати.

Лицар і оком не змигнув. Але кутиком ока я встиг помітити, як схвильовано поворухнулася графиня. Хрестоносець миттю вловив цей рух, і арбалет повернувся в її бік. Хрестоносець докірливо похитав головою.

— Опануйте себе, мадам. Я зробив вам одну послугу заради вашої сестри, але не сподівайтеся, що й надалі буду настільки великодушним.

Тепер його погляд кинувся до Гіти. Вона ще й досі лежала непритомна й не виказувала ознак життя. Я бачив, що лицареві хотілося б надати їй допомогу, але водночас він побоювався втратити контроль над людьми Хорси й самим Хорсою.

Усе це було нам на руку — швидко розвиднялося. Ось-ось мав з’явитися церковний сторож, а слідом і перші парафіяни. Кожен із них негайно гукне варту, й цього мерзотника схоплять.

Зненацька Хорса спробував наблизитися до Гіти, але твердий голос лицаря втримав його на місці.

— Не лізь не в свою справу, нормандський пес! — огризнувся осоромлений Хорса. — Ти спізнився, й ця жінка — моя дружина. Ми повінчані!

— Ні!

На мій подив, це вигукнув брат Денніс. Він стояв біля вівтаря, ще й досі бездумно погойдуючи кадилом, і коли спіймав мій погляд, по його обличчі потекли сльози. Однак він повторив:

— Ні, обряд не було завершено! Я можу заприсягтися в цьому.

— Браво, брате! — вигукнув лицар. — Навіть один чесний чернець робить честь цьому опоганеному насильством храму. Втім, якщо наречена непритомна, а наречений тримає в руках обидві обручки, не потрібні ордалії,[25] щоб довести — справа нечиста.

Я люто глянув на ченця.

— Ти чорна вівця в моїй пастві, брате Деннісе. Відтепер ти вигнаний із обителі.

Писар смиренно кивнув і знову залився слізьми.

Тоді я вдався до умовлянь — мовляв, не варто було б серові Гаю встрявати в цю історію, й коли він надумає дати нам усім спокій, я навіть не повідомлятиму про його появу в наших краях, і він зможе їхати, куди забажає.

Однак посмішка, з якою слухав мої слова лицар, дуже мені не сподобалася. Немовби перед ним стояв та бурмотів нісенітниці сільський божевільний. І проте я й далі зволікав:

— Не ускладнюйте, сере, своє і без того непросте становище. Адже всім нам відомо, хто ви такий. Ви лиходій і злочинець, який зробив безліч злодіянь проти королівської влади, церкви та встановленого порядку.

— Ви вважаєте, що у всьому переліченому винен я один? О, ви лестите мені, святий отче.

Який нахаба! Але в його руках арбалет, і поки наше становище докорінно не зміниться, я мушу відволікати його увагу.

Раптово мене простромила жахлива думка. Час грав на руку не тільки нам — недарма хрестоносець нікуди не поспішав і нічого не вживав крім того, що вже зробив. Напевне, він примчав сюди після того, як сповістив людям графа Норфолка, куди їде. І коли з площі перед собором до нас долинули голоси, стукіт копит і брязкання зброї, залишалося тільки молити небо, щоб це виявилася варта з Бері.

Однак цього разу святий Едмунд залишився глухим до моїх благань. Першим, кого я побачив під аркою соборних врат, виявився Едгар Армстронг. За ним ішли Пенда й ще дюжина озброєних людей.

Граф ступив під склепіння собору й завмер, оглядаючись. І тоді я, намагаючись приховати переляк, обурено вигукнув — яке право він має вдиратися зі збройними людьми під склепіння Божого храму, й одночасно помітив, як леді Бертрада позадкувала, сховалась за колоною.

Едгар не помітив дружини. Його погляд поквапливо шукав іншу жінку — й нарешті він побачив її, нерухому, на сходах до вівтаря. Із грудей графа вирвався крик, і він кинувся до Гіти. Опустився на коліна, почав кликати її та намагатися привести до тями, але Гіта не рухалася, нагадуючи покинуту дітьми ганчір’яну ляльку.

Тоді граф Норфолк розлючено оглянув усіх, хто юрмився обіч вівтаря.

— Чого вам знову треба від неї, негідники! Хіба не досить того, що їй уже довелося перетерпіти?

До нього ступнув хрестоносець, який вже опустив свою страшну зброю. Він намацав пульс на зап’ясті Гіти й щось неголосно промовив.

Його слова подіяли на Едгара — він передав жінку своїм людям і підвівся з колін. Погляд його обмацував нас одного за одним.

Я постарався себе опанувати. Цієї хвилини граф Норфолк перебував у моїх володіннях, він незаконно вдерся сюди. До того ж, на порозі соборних врат почали з’являтися стривожені незвичайним гамором ченці, а за ними й монастирська варта. Зараз вони гукнуть підмогу, й тоді вже я диктуватиму знахабнілому саксові свої умови.

Але тут Едгар помітив Хорсу.

— Ти?! Знову ти, Хорсо? Скільки тебе не б’ють, ти, як злісний пес, ладен напасти з будь-якого підворіття.

— Ти сам пес! — огризнувся тан. На його обличчі не було переляку — швидше, лють і розчарування. — Блудливий пес, який розбестив довірену тобі дівицю! Я домагався того, щоб повернути їй ім’я, честь і врятувати від тебе, звабнику!

— Врятувати? Ти ледь не погубив Гіту! Поглянь на неї, нідерінгу, поглянь — хіба це схоже на порятунок?

— Це ти нідерінг і до того ж, зневажений боягуз, оскільки уникаєш мене, не бажаючи вирішити в чесному двобої, кому дістанеться ця жінка.

Цікаво, як далеко зайдуть у своїй ненависті ці двоє синів старого Свейна? Ба, та ж вони й не відають про своє споріднення. Чи не скористатися цим? Саме час, тому що Едгар уже схопився за меч, а Хорса вирвав у одного зі своїх людей здоровенну саксонську сокиру. Зрозуміло, було б непогано, якби вони й справді порішили один одного просто зараз, але соборові Святого Едмунда на сьогодні досить безчестя й святотатств.

Моїх людей у храмі ставало дедалі більше, й це додало мені впевненості. Я вирішив втрутитися.

— Зупиніться! Ви перебуваєте під склепінням Божого храму. І якщо навіть це вас не зупинить, то припиніть сварку хоча б тому, що не може бути двобою між кревними родичами й синами одного батька.

Схоже, для Едгара це не було новиною — він просто зітхнув і опустив меча. Хорса ж затремтів усім тілом, його обличчя почервоніло й здулося, він почав наступати на мене, потрясаючи сокирою.

— Неправда! Ти брешеш, проклятий попе!

Хвала Творцеві, мене встигли прикрити собою монастирські стражники. І я не зміг відмовити собі в задоволенні дошкулити відразу обом саксам.

— Це найчистіша правда. Тільки погроза кровопролиття в храмі змусила мене розкрити довірену мені на сповіді таємницю Гунхільд із Фелінга. Знайте ж усі, що не тан Освін був батьком Хорси, а Свейн Армстронг. Ти, Хорсо, незаконнонароджений брат Едгара.

— Брехня! Ти ганьбиш пам’ять моєї матері, негіднику! І якщо є справедливість — горіти тобі в пеклі до кінця світу!

Він кинувся на мене, але стражники налягли на нього й розпластали на підлозі, вирвали з рук сокиру.

«Це тобі, Хорсо, за Тауер Вейк, — подумав я. — Абат Ансельм ніколи нічого не забуває».

Сакс ще гарчав і рвався. Але Едгару цієї миті вже було не до нього, бо Гіта нарешті ворухнулася, й він схилився над нею. І вона негайно впізнала його. Я бачив, як її ще квола рука оповила графові плечі, вона промовила кілька слів, і бліда тінь посмішки промайнула на її губах.

Граф залишив жінку, вийшов на середину храму. Незважаючи на те, що діялося в його душі цієї миті, вигляд у нього був владний, а хода вселяла трепет. Я спіймав на собі погляд його презирливо примружених синіх очей.

— Ти вчинив підло, попе, розкриваючи таємницю сповіді, й поглумився з пам’яті померлих. Але нехай судить тебе Бог. Я ж пробачаю тобі востаннє й беру у свідки всіх, хто тут перебуває: якщо це твоє нице діяння не стане останнім, навіть твій сан не врятує тебе від загибелі.

Він перевів погляд на Хорсу. Той уже вгамувався й стояв з похиленою головою так, що його довге біляве волосся закривало обличчя.

— Тане Хорсо! — вигукнув Едгар. — Допоки я залишаюся графом у Норфолкширі, ти є моїм підданим. Знай, що за вчинене тобою викрадення вільно народженої жінки я оголошую тебе поза законом у моїх володіннях. Даю тобі два дні, щоб полишити межі графства. Після закінчення цього терміну кожен зможе безкарно вбити або принизити тебе. Якщо ж ти не підкоришся цьому велінню, мої люди схоплять тебе й замкнуть у Норіджській темниці.

У відповідь на його слова Хорса повільно підняв голову. Його обличчя спотворила судома, очі палали, мов свічки.

— Ти не брат мені, Едгаре. Ніхто, навіть узявши в руки розжарене залізо, не змусить мене повірити, що ми з однієї плоті й крові.

Дивна річ, питання про споріднення зараз здавалося Хорсі важливішим за веління про вигнання. Однак Едгар не звернув уваги на випад брата.

— Ти добре розчув, що я сказав, Хорсо? Починаючи з цього ранку в тебе є тільки два сходи сонця, щоб зібратися в дорогу, попрощатися із близькими й покинути межі Норфолку. Що стосується твоїх володінь… У тебе є син, і я простежу, щоб він безперешкодно вступив у володіння манором Фелінг.

Едгар жалів брата, залишаючи майор за його сином, прижитим від наложниці. Зрозумів це Хорса, чи ні, але в його погляді не поменшало ні презирства, ні ненависті. З гордовито піднятою головою він рушив до виходу з собору, й ті, хто встиг тут зібратися, розступались, даючи йому пройти.

Але мені вже було не до Хорси, бо з того місця, де я стояв, я зумів помітити в юрбі сім чи вісім незнайомців, нічим не схожих на парафіян. Похмурі, рішучі обличчя, темні плащі, під якими вгадувалася зброя, — усе вказувало на те, що це саме ті люди, по яких я посилав. Ловці короля, мисливці за головою Гая де Шампера.

Тож забава ще не скінчилася.

Я подивився туди, де, підтримуючи Гіту, стояв сер Гай. Жінка спокійно стояла, спираючись на його руку, і поглинений нею лицар не бачив, як переміщалися в юрбі люди короля, обмінюючись швидкими поглядами й кивками, неначе мисливці, які оточують дичину. Але тепер я вже не побоювався, що в моєму храмі може відбутися кровопролиття, — я його жадав. Жадав настільки, що не витримав напруги.

Уже не володіючи собою, я вигукнув зривистим голосом:

— Хапайте його, хапайте Гая де Шампера!

Подальше відбулося блискавично. Стрімким стрибком лицар відірвався від Гіти, його арбалет блискавично злетів, і перший ловець, який опинився перед ним, упав з пробитими важким болтом грудьми. Інший спробував напасти, але граф невловимим рухом метнув у нього ножа. У нефі, де вже зібралося чимало людей, зчинилось сум’яття, а Едгар громовим голосом наказав своїм людям схопити чужинців.

У руках одного з ловців також з’явився арбалет, але вистрілити він не встиг, тому що на спину йому стрибнув Пенда й вони зчепились, покотилися по підлозі. Я закричав був монастирській варті, щоб оточували злочинця, але замовк на півслові, бо він сам виник переді мною й із нелюдською силою опустив мені на голову окуте залізом ложе свого арбалета. В очах у мене стемніло, немовби склепіння собору раптом звалилися.

Я впав. Хрестоносець одним стрибком перескочив вівтар, за який я намагався заповзти, і його високі чоботи виявилися поруч із моїм обличчям. Я стисся, очікуючи, що він знову почастує мене арбалетом, та лицар ніби не помічав мене. І тут пролунав регіт цього розбійника:

— Агов, ви, королівські шукачі! Марна праця! Удача сьогодні не на вашім боці.

І він оглушливо свиснув, ніби висловлюючи презирство до переслідувачів.

Я поповз рачки за вівтар, але застиг, витріщив очі. Такого я й уявити не міг. Крізь юрбу, що металася в шаленстві, просто до вівтаря мчав величезний вороний жеребець, немов примара, що вирвалася з пекла. У розчинені стулки соборних врат за ним вривалися потоки сонячного світла, і в цьому освітленні диявольський кінь із розмаяною гривою здавався охопленим полум’ям. Але це не було видіння — я бачив, як сахається юрба, як підкови коня висікають іскри з плит підлоги.

Вороний зупинився впритул до мене й загарцював, загримів копитами. Тоді Гай де Шампер ступив на мою спину, як на підніжку для вершників, і одним стрибком виявився в сідлі. Кінь здійнявся дибки, заіржав, ніби загримів, а наступної миті промайнув у осяяних сонцем вратах собору й зник.

Стражники, воїни, ченці й парафіяни, тиснучи один одного, кинулися слідом. Лемент «Лови!», «Назад!», крики страху й запалу злилися в суцільну какофонію.

На жаль, сумну месу довелося нам відслужити в Бері-Сент-Едмундс цього ранку.

Собор спорожнів швидше, ніж можна було очікувати. Я спробував підвестися, і хтось підтримав мене під лікоть. Я озирнувся — брат Денніс.

— Іди геть!

Я вирвав руку, обмацуючи величезну ґулю на тім’ї. І помітив Едгара й Гіту. Жінка присіла на цоколь колони, граф опустився біля її ніг. Він спрямував погляд у темряву бічного вівтаря, і я бачив, як напружилося й застигло його обличчя. Простежила за його поглядом і завмерла Гіта, а потім схилилася йому на груди.

Едгар же невідступно дивився туди, де намагалася сховатись за колоною його дружина.

— Я б здивувався, якби тут обійшлося без тебе, Бертрадо, — промовив він нарешті.

Графиня не зводила очей із цих двох, стискаючи побілілими пальцями складки пелерини біля горла.

— Але це не може тривати вічність, — провадив Едгар голосом, який підхоплювала луна склепінь: — Я розлучаюся з тобою, і Святий Престол буде на моєму боці!

Потім він обійняв Гіту за плечі, й вони не поспішаючи полишили собор.

Леді Бертрада й далі стояла, немов кам’яна, лише очі в неї неприродно розширилися.

Я також рушив геть. Я стомився, страшенно боліла голова, і до того ж, мені було необхідно терміново змінити одяг. Як не ганебно про це говорити, але нижче пояса моя сутана була мокра, як хлющ.