Ще раз, капітане!

Дійсність

Цього літа я повернувся до багато чого із старовини. Були це короткі відвідини, на них треба було колись піти, і тепер нарешті знайшовся час. А по тому знову попрямуємо вперед — ти і я, о Кроносе!

Я сходжу в долину, що зветься Тролльдален. Зачарована Долина. Ми з Адріаном перейшли гірський хребет і, звичайно, розповіли багато історій один одному. Говорили, і то всерйоз, як воно буде, коли нас не стане. Ось тут ходимо й неначе наступаємо смерті на хвіст, дражнимося з дияволом. То видираємося на скельну стіну, то лягаємо на живіт, а голова й груди нависають над прірвою. Кілька днів ми купалися в чорних гірських водах, із яких ненастанно струменить смертельна тривога. У воді я згадую когось, хто втопився, кого я любив. І щоб опануватись, коли напливають такі спомини, мусиш зібратися в кулак і зареготати.

— Ти збіса охочий до реготу, коли купаєшся, — зауважує Адріан. І тут же сам заходиться сміхом. Мабуть, прийшла до нього пам’ять і допомагає наковтатися води.

А тепер, коли ми спускаємося долиною Тролльдален, мій приятель розповідає про свого діда — ловця ведмедів. Струмок біля спуску теж має докинути слівце й час від часу наважується на невеличкі водоспади. Навесні він подекуди буває небезпечний, та тепер видається цілком сумирний. Перш ніж раптово зникнути, дуже квапиться. Ми йдемо невисокою грядою, що здіймається посеред долини. Тут не вдається швидко рухатися, доводиться раз у раз згинатися, пірнати попід ялини, й тоді чіпка павутина прилипає до спітнілого лиця.

— Онде воно було, — каже Адріан, коли ми знову виходимо до струмка.

Гряда добігла кінця, просуваємося в западині. Тут листяний ліс ще густіший, скельні стіни з обох боків ще крутіші.

— Тут мій дід нарешті уколошкав звіра. Двома самострілами.

І мій приятель розповідає, як воно сталося. Як одного разу ведмідь перебрався через хребет і долину Тролльдален до села й там розірвав кілька корів. Старі часи шепочуть мені у вуха. Тут переслідували цього хижака, пробували його оточити, та ведмідь був зачарований. Поки снується оповідь, спускаємося в давні часи — зачаровані.

— Отож він розірвав ще одну корову, — веде далі Адріан. — А моєму дідові й карти в руки. Він спорядив самострільний пристрій саме в цьому місці. Поставив пастку з двома зарядженими рушницями й спустив у неї труп корови. Наступного дня ведмідь упіймався на приманку. Був зачарований, таж убив коня, будучи вже мертвим.

Адріан сміється.

— Люди змайстрували щось на зразок санок чи волока, бо ж підводою сюди не доїдеш. Та коли стали спускати вниз ведмедя на цих санях, кінь так налякався, що поніс і зірвався в торф’яне болото. Еге ж бо. Геть схарапудився. Мабуть, був хворий на колер. Потім його витягли шнурком — задля шкури. Так.

Повернувшись у краї, де ти колись пустив коріння, потрапляєш із однієї дійсности в іншу. Тут щезають великі міста, вгомонюється шарварок міського життя, знецінюються прагнення. Тільки що ми стояли на гряді, й під нами хвилювався ліс — аж до побережжя й сіл. А тепер ми, образно кажучи, по той бік часу, у довгій, вузькій долині, яка береже пам’ять — не мозку, а серця. У мені виростає ліс — входжу в нього. У мені здіймається гірський хребет, западається долина — входжу в неї. Зникає час, в якому я жив останні роки, — нема його. По ньому залишилася тільки луна моїх кроків — ношу її у вухах.

Стіни скель здвигають нас до нашої сутности, заглиблюють у неї, занурюють у тишу, яку може порушити лише крик нашого єства. Чуємо й бачимо, як злітають птахи й стрибають зайці. Ген здалеку долинає теленькання дзвіночка на корові. Однак усе це видається несправжнім, як розмиті картини споминів. Йдемо в оспалій вічності, нерухомій земній вічності, наші кроки могли пролунати й сто років тому.

Я не втримуюсь і озиваюся:

— Тепер, Адріане, я знаю, чому цю долину назвали Зачарованою.

— Чому?

— Бо тут зав’язаєш, зневолюєшся. Живучи отут, щодня обійдеш її вздовж і впоперек, але ніколи не вийдеш із неї. Це казан, у якому варяться душі. Вони, бідолашні, час від часу силкуються вибратися звідти, та дуже вже високо до вíнець. Тут ніколи не захочеш газет і рецензій. Грамофон чи книжка тут не мають ніякої цінности. Радіоновини стають мертвим відлунням, якимсь повідомленням про розширення й поглиблення каналів на Марсі, переданим із цієї планети чи то марсіанською, чи то марципанською мовою.

На те мій приятель гучно сміється.

— Без жінки ти б тут не вижив, — відказує він. — А вона в цій місцині здуріла б. Тому таки перелізла б через вінця.

— Ото ж бо. Такі вони, жінки. Чоловік зможе тут жити, він вмовить себе, заговорить собі зуби, щоб заспокоїтися, щоб мати, так би мовити, спокій мозку. Натомість жінка підірве цю долину, розширить її аж до сіл. Мабуть, найкраща людина — це жінка. Вона використає всі можливості в житті, наповнить долину новим змістом і перетворить її на те, чим вона ніколи не була. Підірве долину й дасть світові влитися сюди. Інша дійсність. А чоловік тут буде в’язнем. Поневоленим паном чи поневоленим рабом. Завжди звалюватиметься, як тільки спробує перелізти через вінця.

— Колись тут жили люди, — каже Адріан. — Чи чув ти коли-небудь про відьму Катрін?

Згадую, що чув дивовижну історію жінки, яку спалили в цих краях у сімнадцятому столітті.

— Вона зачаклувала двох хлопців, — відповідаю. — Либонь, так. А це ж була стара бридка карга.

Мій супутник посмикує чуба й усміхається. Мабуть, думає про свої молодечі пригоди. Знаю про кілька таких. Він, як і майже всі тутешні хлопці, вважав одруження такою собі пристанню для втомлених від кохання — чимось, на чому закінчується молодість. Та про це ми вже сперечалися. Я тоді ствердив, що подружнє життя — це одна з форм існування людини. Це аж ніяк не кінець, не довгий тихий присмерк. Ми так і не дійшли згоди в цій суперечці.

— Розкажи про неї, — прошу я.

— Катрін, — починає він, — вийшла заміж за солдата, що мав у селі садибу. Була це, цілком певно, молода й гарна жінка, інакшою я її не уявляю. Десь така на вигляд: блакитні очі, рудувате волосся, молочно-рожева шкіра. Звичайно ж, дорідна, грудиста, стегниста, міцна в руках і ногах. Солдата забрали на війну, кілька літ він не давав про себе знати, отож вона взяла собі іншого чоловіка. Цього теж забрали на війну, він теж пропав. Тоді Катрін прийняла третього — з цих околиць, і відтак рік-два чи й більше про неї небагато було чути. Та ось повернулися з війни обидва її чоловіки — перший і другий. Оповідають, що прийшли вони водночас, і це не така вже й неймовірна річ. Проходячи селом, дізналися всю правду. Люди сподівалися, що принаймні один із трьох чоловіків покажеться в селі, але ні слуху ні духу. І пішли по селах чутки. Люди вважали, що вона уколошкала всіх трьох або ж вони повбивали один одного. І одного дня влітку шість чи сім селян подалися сюди, в долину. Підійшовши до хати, побачили, що Катрін сидить на ґанку й співає сама собі. Одні казали, що той спів звучав по-пекельному, не по-християнському. Другі ж твердили, що пісня була дуже гарна. Коли спитали про трьох чоловіків, вона усміхнулася й відказала, що ті пішли геть. Не сказала чому.

— І тоді її спалили?

— Ні. Не так скоро до цього дійшло. Селяни обшукали всю долину, щоб хоч трупи знайти. Були певні, що ці троє — мертві. Натрапили вони на печеру в скелі, — зараз ти її побачиш, це недалеко звідси, — а там лежали всі три й спали. Коли їх розбудили, то ті сказали, що не витримали з Катрін. Вона їх зачаклувала. Спершу вони рвалися побитися за жінку, та коли вона глянула на них, куди й дівся їхній запал. Ото ж пішли собі, одначе дорогою порішили, що це по-дурному — показатися в селі й виставити себе на посміх. Покрутились у долині й спробували набратися злости один на одного, та не дуже це вдалося, бо кожен вважав, що інші двоє — хороші, порядні хлопці. Міркували вони десь так: триматимемося разом, поки не набриднемо один одному. Тоді почнуться сварки, бійки, колотнечі. А насамкінець… Так, той, що виживе, зможе повернутися до Катрін.

Люди в селі так сміялися з відьминих чоловіків, що ті мало не плакали. Люди чудувалися: такі сильні, тверді хлопці — і раптом сплохували. Тоді хтось зронив слово «відьмацтво» — і справу вирішено.

Катрін спалили в день Миколая. Було сонячно й морозно. Її три чоловіки розійшлись, а наступного року їх знайшли в долині. Ці нещасники прийшли сюди взимку й або померли з голоду, або замерзли.

Ми йдемо удвох пізнього літа. Добираємося до печери — діри в скелі, малопомітної, бо затуленої деревами. Забравшись туди, сміємося до чорного склепіння. Воно відгукується такою вимученою луною, що ми тут же вилазимо назовні. Катрін всюди — у всьому, що нас оточує. Хочеться тут залишитися. Простягти руку з дійсности, в якій ідеш, до дійсности, в якій живе Катрін, окликнути цю жінку й втримати при собі самому. Окликнути й втримати — в дійсності, в житті…

Пан Маґнус

Власне, на цьому місці закінчується море, хоч і намагається пролізти вглиб суші. Ще на кількадесят кілометрів жене вузькими фіордами свої рухливі води та пронизливі вітри. Край йому там, де розляглося місто, яке живе з багатих навколишніх сіл, з того, що може дати море. І все-таки тут воно ще є, дарма що його й не видно. Над нами віють морські вітри, сунеться густа імла, на побережжі витає дух згнилих водоростей та солоної води. Не видно моря, ми на шхерах, однак ні на мить не забуваємо, що воно близько. Навіть тут, у селі, бачимо поодиноких чайок, що кружляють над полем. Кажуть, це на дощ, коли вони опускаються низько, аж до самої стерні, мало не зачіпаючи її дзьобами, й шукають поживи на угіддях курей. Так стверджує пан Маґнус. Він каже, що чайки навіть полюють на курей, а це, як на мене, свідчить про непоганий смак цих крилатих ловців. У пана Маґнуса чимало таких тверджень. Не всі я розумію. Йому важко говорити. Багато чого з тої мови я ніяк не можу втямити. Він мимрить, я раз у раз киваю, — так, так, звісно ж, — щоб зробити йому радість, та все ж не доберу, що каже. Захворів він шістнадцять років тому. Інсульт. Ось як він описує свою недугу:

— Еге-ге-ге… і-і-іннн-сссу-у-ульт, — описовий жест здоровою правою рукою. — Еге-е-еге… угу-гу-у… шіссс-на-а-а-цять, — ще один жест, якого я не розумію, а тоді — з великою натугою: — ро-о-оків!

Ця розмова триває добрих півгодини. Тоді ми розходимося — кожен у свій бік. Він штовхає тачку до пристані. Звідти попливе човном до міста. На тачці пан Маґнус везе короб із курчатами. Продає ці курчата в місті й на кожному баришує десять ере. Тригодинне плавання. Раніше, коли ходили під вітрилами, на таке йшов весь день. Він вважає, що це коротка мандрівка. Заробляє кілька крон на кожному рейсі, а подорожує раз на тиждень.

Живе він скромно, на перший погляд майже непомітно, особливо якщо подумаєш про американського мультимільйонера, який витрачає на облаштування ванної у своїй віллі стільки грошей, що ось це приморське село могло б на них жити кільканадцять літ. Однак у цьому селі життя пана Маґнуса (еге ж, люди кажуть «хижина пана Маґнуса, обійстя пана Маґнуса») — значуще, це життя великої, неповторної людини.

Пройшовши трохи, я обертаюся й дивлюся йому вслід. Він огрядний і сутулий, матня звисає доволі низько, й за кожним кроком шов крутиться, як стрілка компаса. Рипить тачка, несолодко доводиться курчатам тут, на широких просторах. Передо мною простягається фіорд. Осіннє сонце кидає проміння на воду, шхери та приморське сільце. На побережжі стоять сірі домики. Видається, що мерзнуть під далеким сонцем. Тутешні жителі рибалять і обробляють землю. Усі вони косять сіно й збирають врожай, небагато цього добра. Корови, одна-дві на кожний двір, виходять пастися на ту дещицю, що можна знайти на стернищі й вигоні. Біля берега люди лагодять сіті й човни перед осінньою риболовлею.

Оглядаюся на село, де я мешкав цього літа. На противагу цьому, прибережному, воно велике й багате. Садиби розляглися не так тісно, як тут, там більше місця. Стоять вони по обидва боки річки — жовті плями в пожовклому лісі. На гряді червоніє осінь. Щороку достаток. Щороку достаток. У безгомінні, завислому над селом, почуєш ці слова від дзюркотливих гірських струмків, шелестливого лісу: щороку достаток, щороку достаток. Інших слів немає. Це привітання тиші злітає увись, немов думка, від усього, що тут бачиш.

До цих багатих господарств приходить пан Маґнус. Єдине, що залишилось у нього після колишніх гараздів, — це добре ім’я. Як розповідали мені, мав із нього бути освічений чоловік, великий син села, окраса й гордість. Послали Маґнуса до міста, але він утік додому. Перегодивши кілька років, знову послали. Там він залишився й по-своєрідному прославився. Двадцятидворічним успадкував свою садибу — не там, де тепер живе, а в цьому багатому селі. Двадцятип’ятирічним став володіти цим господарством. Люди похитували головами й казали: «Ох, той пан Маґнус! Просидів там у місті й вивчився на пияка. Чому? Він мав стільки знайомств… Той пан Маґнус!»

Згодом він кинув пити.

Господарство належало вже не йому. Не знаю Маґнусових родичів. Цілком можливо, що вигнали його. Дали якісь там гроші — і бувай здоров! Так чи сяк, але він зник. Мабуть, був далеко на півдні й вчився ще на когось — на робітника, поета, птахівника, а чи просто на людину. Нічого про це не знаю. Згодом повернувся й купив хатинку біля узбережжя. Значить, мав гроші, а раз так, то звали його по-колишньому — пан Маґнус. Гроші в нього водилися. Дуже можливо, що вивчився на капіталіста, хтозна, або ще на когось, що видає гроші. Одне цілком певне — він відучився від чванства, властивого уродженцям багатого села, й у перші роки запрошував на Різдво до себе на справді розкішні учти. Запрошував усіх, не був скупий. Купував навіть ласощі для дітей і уділяв цього добра у різдвяні та новорічні святки — ходив від хати до хати. То був незвичайний чоловік, люди вважали, що він трохи схиблений і дуже багатий, дарма що живе на узбережжі. На третє Різдво стався параліч. З часом хворий таки став на ноги. Подейкували, що йому щось помикитилося, й міркували так: забагато було тої науки, таж голова не може всього вмістити. Язик йому ставав колом, пан Маґнус кілька років не міг говорити, принаймні так, щоб його розуміли. Язик заплітався в роті й шукав потрібних слів. Важка це була справа, виходило тільки «ге-е-е» та «е-ге-е». Але поступово його стали краще розуміти, вловлювали вже багато чого із сказаного. Знали, що він дуже печальний, за чимсь тужить, що пережив багато прикрощів і тому повернувся сюди. Одного не могли втямити — того, що насправді він дуже бідний. Але це виявилося згодом.

Тепер він тут ходить. За звичкою його кличуть паном Маґнусом. Купує курчат і молодих курей, тримає їх у хлівці, поки набереться повний короб, а тоді відвозить цей пташиний молодняк на пристань і пливе до міста. Заробляє за один раз близько двох крон. Що ж, є чимало людей, яким поводиться не так добре, як йому.

Пан Маґнус гекає й егегекає. Рипить тачка, курчатам далеко не з медом. Та над селом світить сонце, дарує широку й ласкаву усмішку.

Ось такі дні не закарбовуються в пам’яті. Не стається нічого вартого уваги. Так би мовити, дні без подробиць. Сяє сонце, прохолодний, хоч і легкий вітерець ніжно обвіває село, все тут світле, ясне й велике. І все ж такі дні запам’ятовуються по-особливому. Залишаються в споминах як свідки тихої подячної радости. Ніхто не забуває, що десь далеко у світі триває жахлива криза, що під питанням стоїть ціна самої культури. Ніхто не забуває, що люди, незліченні розпачливі людські істоти, гинуть із зброєю в руках. Ніхто не забуває, що велику частину світу формує крута, невблаганна сила, неусвідомлений рух вперед. Ніхто цього не забуває. А однак ходить отут, вдячний за сонце над селом, за свіже повітря, за барви природи, за цю тишу. Згадуються ці дні, як велика музика, що її сам не зумієш відтворити.

Усе, що діється, — це, власне кажучи, не події, а тихий потік життя на тлі нерухомих краєвидів. Раз на тиждень пан Маґнус штовхає свою рипучу тачку до пристані. Пізно ввечері повертається додому човном, і тоді скрипить порожня тачка вузькою поганою вуличкою приморського села. Зустрівши когось, пан Маґнус погегекає з ним якусь хвилинку — про те, кого зустрів, про те, що купив чи хотів купити. Про те, багато чи мало людей було на пароплаві. Про те, що панові Маґнусу пора додому. Пора запарити каву.

Буває, що тачка рипить у тиші й ніхто не трапляється по дорозі. Бачу пана Маґнуса здалеку й повільно йду назустріч. Що я хочу йому сказати? Нічого. Випадає сказати, що сьогодні хороша погода.

— Добрий вечір, пане Маґнусе.

— Ге-е-еге.

Білий пароплав дав задній хід і набирає швидкість. Дим відноситься вітром на сушу й розпливається, білий, розріджений. Повернувши на вечірній пруг, сонце опускається й заходить за гряду. Ще сіється несміле світло. Поля пахнуть осінню, осінній призвук чути в повітрі, в голосах.

Пан Маґнус повертає застигле, важке, одутле лице до мене й пробує усміхнутися. Егегекає. Либонь, дає знати, що я можу з ним трохи побути. Йду поруч нього, і нерівне рипіння тачки звучить немов розмова з полями та сутінками. Я балакаю, маю на те охоту. Вказую на поля й кажу, що вони набрали дивовижної блакитної барви з сіро-голубим відтінком, якого, мабуть, взагалі немає на світі. Здається, що це незглибима гладінь. Мій співрозмовник жваво киває головою, неначе давно вже відкрив це собі, але ніколи не гадав, що хтось інший зумів відкрити таку просту річ. Кажу, що гірський гребінь синьо-чорний. Сонце ще світить, та ця стіна застує його. Пан Маґнус киває головою, я сказав незаперечну правду.

Підходимо до його сірої хатки, господар дає мені знак зайти. Відчиняю хвіртку, від неї подвір’ям біжить вузенька стежка з глибокими слідами коліс. Він завозить тачку в повітку, я супроводжую його й заглядаю всередину.

У напівтемряві на стіні висить шафка. Дивлюсь на неї — оце і є подія нинішнього дня. На дверцятах написано дату — 1816 рік — і зображено трьох геральдичних левів.

Показую пальцем — старовинна шафка, він киває головою: так, так, старовинна шафка. Виходимо надвір, хазяїн зачиняє двері повітки. Якийсь час я сиджу в нього. П’ємо каву й розмовляємо. Цілком добре його розумію. І ось іду додому, надворі вже стемніло.

Так сталося, що життя помалу переповнює мене, віддаляє від світу, в якому я жив кілька місяців тому, і притягає до іншого. Мене завжди радувало те, що живуть поля, росте трава, що поміж великих міст є поля картоплі та густі ліси. Однак ці міста все-таки найважливіші. Якось, приїхавши туди, я забажаю, щоб ми виводили далі нитку своїх предків і стали працювати на землі — хазяями чи наймитами. Чому я не маю садиби, чому не веду співучою чи гаркавою говіркою поважної мови з селянами про щорічні прибутки? Натомість я став кимсь таким, що навідується в гості й, на думку загалу, завжди готовий писати. Люди питають: «Чи зазнали ви тут якихось вражень? Чи напишете щось про тутешні справи? Нільс-Ульс-Андерс поїхав до Америки, його життя — це справдешній роман». «Та ні, тут нема на що дивитися, — кажуть інші люди. — У нас нічого не діється. Ось у місті, де ви живете, там, напевно, є про що писати?»

А тутешнє життя-буття…

До нас прийшла осінь, на полях лягла паморозь. Дме пронизливий вітер, на морі стало небезпечніше. Ми ще купаємося. Пірнаємо — шубовсть! — у холодну воду, сохнемо під скупим сонцем і ловимо дрижаки — востаннє цього року.

Тачка пана Маґнуса рипить дорогою до пристані й назад. Рипіння допомагає нам рахувати тижні. Час від часу падає дощ, буває, що й кілька днів поспіль, і тоді лишень на якусь часину виглядає сонечко, щораз холодніше, щораз дальше. А вранці віють осінні штормові вітри. Цілими днями сидимо вдома, слухаємо, як реве море, й думаємо про сірі хатинки на узбережжі, господарі яких живуть із моря і восени, і взимку.

Настають холоди. Нарешті нам пора їхати.

Пригадую одне з цього літа без подій — як я забажав купити шафку в пана Маґнуса.

Я завітав до нього в один із останніх днів. Міг, звичайно, взяти з собою на пам’ять якийсь химерний камінець, стебельце трави, світлину, але забаглося мені придбати шафку з левами. Мабуть, спокусився через дату. Ото похвалишся перед друзями: глянь-те-но, оця річ із 1816 року, і натрапив я на неї в дровітні. Хто б міг подумати, що там знайдеться така вишукана шафка з такими розкішними левами! І відступиш убік, щоб гості подивилися на неї, покивали головами й сказали, що це справжня знахідка, вони теж таку хочуть, а чи немає там ще чогось подібного? І випнеш груди, наче сам її змайстрував чи принаймні здійснив подвиг — знайшов цю річ у дровітні.

Мені закортіло запопасти шафку.

І я подався до пана Маґнуса.

— Добридень, — вітаюся.

— Еге-ге-е, — відповідає він.

— Маєте шафку у дровітні, — кажу йому. — Я б хотів подивитися на цю річ. Якщо схочете її продати мені.

Пожвавішавши, він згідливо киває. Ну звичайно.

«Крон зо п’ять можна було б дати, — розважаю я. — Десять — у крайньому разі. Більше ця шафка не вартує. Добре було б мати її».

Стоїмо у дровітні, господар відчиняє шафку й дає мені заглянути всередину. Вона понищена дужче, ніж я гадав. Розтріскана, розсохла, трухлява, багато років висіла під дірявим дахом. Повна розмаїтого непотребу — іржавих цвяхів, підків, пляшечок з-під ліків. «Еге, доведеться чистити», — думаю.

— Ну то що?

Пан Маґнус втупився в землю й міркує. І каже:

— Ге. Е. Ссста-а-аро-о-вина. Ддві-і-ісссті ро-о-ків.

— Трохи понад сто, — не згоджуюся я.

— Еге ж, — киває він головою, зиркнувши на дату.

— То скільки?

— Скажімо, двісті, — вимучує він із себе.

— Двісті років? — дивуюся з його впертости.

— Крон, — відказує пан Маґнус, спокійно дивлячись на мене.

Їй-бо, здурів. Заправив двісті крон за такий мотлох.

Я хитаю головою, бере мене на сміх. Та він, незворушний, глядить мені у вічі й покивує.

— Двісті.

Тут не посперечаєшся. Іду собі геть.

У штормах, у водяному пилі скінчилося літо, почалася осінь. Прийшовши з моря, вона, як безумець, шаленіє над землею й мете. І уляжеться, ставши ранньою зимою, білою зимою, осілою на гірських хребтах. Ми ще не від’їхали? Ще й досі тут?

Йду гомінким містом, незабаром Різдво. Досі не можу усвідомити, що я не там, на узбережжі.

Ми поверталися до міста в човні за компанію з паном Маґнусом. Він віз курчат, мав із собою також шафку. Накрив її старим коцом. Видко, боявся, що до старих подряпин на цьому хламітті додадуться нові від чогось не вартого двохсот крон.

Напрочуд розумні були його очі того дня.

Що ми відаємо про людей? Чи при здоровому глузді пан Маґнус, чи, може, його посіла невідступна божевільна ідея? Що він собі гадає про мене? Що я теж під владою безумної ідеї — конче придбати цю стару шафку?

— Е-ге ге-е, — каже він.

Не розумію, про що мова. Він, бачу, конче хоче щось висловити. Киваю, кажу «звичайно ж».

— Еге-ге, — веде далі мій попутник. — Ссстто к-ро-он.

Ось ці слова я второпав. Відбили мені бажання купити цю шафку. Ніякої радости не буде з неї. Пан Маґнус мав би сказати:

— Тисяча крон!

Але не знижувати ціну. О ні, не знижувати!

Село замів сніг. Море живе повнокровно, це єдина по-справжньому жива істота тепер, коли все замерзло й заклякло. У Святвечір, як мені оповідали, пан Маґнус виходить на берег моря, вистоює там і егегекає сам до себе. Розмовляє з неспокійним темним фіордом.

— Еге! — каже. Це означає: — Привіт кожному з вас! Привіт, море!

А ми в наших містах не розуміємо цього. Міста скували нас. Думаємо про світ, повен зовсім іншого неспокою.