Що не день, то субота

7 травня. ПОНЕДІЛОК

У понеділок уранці Суботика і пана Пляшкера розбудив будильник. Суботик умить прокинувся. Він підвівся на ліжку й вигукнув:

— Ми підемо так рано до універмагу?

— Який там універмаг, мені треба на роботу! — відповів пан Пляшкер, устаючи.

— Але ж ви обіцяли, що сьогодні купите мені одяг! — запротестував Суботик.

— Куплю, але ж не вранці, а після роботи.

— А вам подобається ходити на роботу? — запитав Суботик. — Чи не хотіли б ви лишитися сьогодні вдома?

— Ще б пак! Кожен цього хотів би, та ще й у понеділок! — засміявся пан Пляшкер.

— Я не питаю, чи хоче цього кожен. Мене цікавить, чи хочете цього ви, — не відступався Суботик.

— Звісно, я хотів би лишитися вдома, — сказав пан Пляшкер. — Але що з того! Сьогодні залишишся вдома ти. Я не можу взяти тебе із собою на роботу. Будь обережний: якщо пані Моркван дізнається, що ти тут, вона вижене нас обох!

— Я сидітиму тихо-тихісінько, тату, — пообіцяв Суботик і заховався в шафі.

— Тоді я прошу тебе ось про що: не поїж мого одягу, поки мене не буде вдома, — суворо сказав пан Пляшкер.

Він швидко зібрався, вийшов із дому і поїхав трамваєм на роботу.

Контора була зачинена. Пан Пляшкер перейшов двір і попрямував до будинку, де жив його шеф пан Обердубер. Пан Пляшкер постукав у двері раз, удруге, але відповіді не було. Тоді він штовхнув двері й зайшов без запрошення.

Шефа він застав серед страшенного безладу. Долі валялося десятків зо два порожніх коробок, з яких усе було висипано на підлогу. На канапі стосами височіли книжки. На письмовому столі стояли стільці. Знята зі стелі люстра лежала на шафі поруч купи чашок і гори тарілок. А на обідньому столі була розкидана білизна, серед якої сидів шеф і копирсався у своїй подушці так завзято, аж пір’я летіло навсібіч.

— Що це означає? — спитав пан Пляшкер.

— Означає! Означає! — гнівно вигукнув пан Обердубер. — Шукаю цей капосний ключ від письмового столу. Бо без нього я не можу відімкнути цієї капосної шафи і дістати звідти ще один капосний ключ — від дверей контори.

— Допомогти вам шукати? — запитав пан Пляшкер.

— Ви мене тільки нервуєте! Ідіть краще додому! — буркнув пан Обердубер.

— З великою охотою! — відповів пан Пляшкер, уклонився і пішов додому.

Суботик аніскілечки не здивувався з того, що пан Пляшкер повернувся. Він вискочив із шафи й заверещав:

— Універмаг, універмаг! Ми підемо в універмаг!

— Ну гаразд, підемо, якщо ти так хочеш, — погодився пан Пляшкер. Він дуже радів з того, що не треба сидіти в конторі.

— Купите мені одяг? — допитувався Суботик.

— Та куплю, — сказав пан Пляшкер. — От тільки не знаю, як пройти з тобою в універмаг.

— Звісно як! Пронести в рюкзаку! — сказав Суботик. — Он кенгуру завжди носять своїх дітей у торбі.

Він заліз у рюкзак, пан Пляшкер завдав рюкзак на плечі, і ось так удвох вони поїхали трамваєм до універмагу.

Вони під’їхали до величезної будівлі з трьома входами, вісьмома ескалаторами, двадцятьма вітринами і сотнями рундуків[1].

Панові Пляшкеру було трохи ніяково, коли з тугим рюкзаком на спині він проштовхувався крізь натовп людей на першому поверсі, а потім поїхав на ескалаторі вгору. В усьому універмазі він був єдиний, хто мав на плечах рюкзак, тож побоювався, аби ніхто не подумав, що він злодій.

На другому поверсі він побачив вивіску великими літерами:

Пан Пляшкер зупинився, роззираючись довкола.

До нього підійшов продавець і сказав:

— Я до ваших послуг, шановний пане. Що б ви хотіли в нас купити?

— Що-небудь із одягу, — сказав пан Пляшкер.

— Костюм? Куртку? Чи, може, штани? — запитав продавець. Він належав до тих продавців, які без упину всміхаються і на кожен випадок мають примовку. Одягнений він, звичайно, був за останньою модою.

— Власне кажучи... все треба, — трохи зніяковіло відповів пан Пляшкер.

— Чудово! Дуже добре, що ви потрапили в наш універмаг. Ідіть за мною, будь ласка. Я проведу вас до іншого відділу, бо в нашому продається тільки дитячий одяг.

— Але ж я не для себе хочу купити одяг! — пояснив пан Пляшкер.

— Не для себе? — перепитав продавець і почав розглядатися, шукаючи поглядом дитину.

Пан Пляшкер зняв з плечей рюкзак, розв’язав його і випустив Суботика.

— Ось для кого! — відповів він.

Побачивши Суботика, продавець сторопів і так широко роззявив рота, що не міг більше усміхатися. Однак він тут-таки опанував себе.

— Яке гарне дитятко носите ви в рюкзаку! Просто чудове! Хто це — хлопчик чи дівчинка?

Пан Пляшкер розгублено нахилився до Суботика й запитав:

— Ти хлопчик чи дівчинка?

Суботик прихилив його голову до себе й зашепотів на вухо:

— Я Суботик, тату. Ви ж знаєте!

— Припустимо, що хлопчик, — сказав пан Пляшкер продавцеві. Треба ж було щось відповісти.

— Гаразд. Припустимо, що хлопчик, — погодився продавець, усміхаючись заціпенілою усмішкою. — Зрештою, який батько може сьогодні напевно сказати, хто його дитинча, — хлопчик чи дівчинка. Ходімо, хлопчику, зі мною!

Але Суботик так захопився всім, що відбувалося довкола, що не міг отак зразу піти з продавцем.

Він стояв між рундуками, розглядав людей, які їхали нагору ескалатором, зирив навсібіч і слухав музику, що линула з гучномовців.

— Як тут гарно, тату! — сказав він і від захвату аж очі закотив.

З гучномовця долинув звук гонга, а потім жіночий голос проговорив:

— Шановні покупці! Не забудьте взяти в нашому магазині голландського сиру. Наш голландський сир — найкращий для вас подарунок!

— Сир? А що це таке? — запитав Суботик, зчудовано вилупивши оченята.

— Ти не знаєш, що таке сир? — здивувався у свою чергу продавець.

Суботик похитав головою.

— На першому поверсі, там, де продаються харчі, на одному рундуку лежать великі червоні кулі. Ото й є голландський сир, хлопче, — пояснив продавець.

— Кулі із сиру! — закричав Суботик, кинувся до ескалатора й поїхав униз.

Незабаром знизу долинув пронизливий лемент, а ще за якусь хвилю Суботик приїхав ескалатором, тримаючи в руках величезну головку сиру.

— Смачно! — вигукнув він ще здалеку, відкусивши великий шматок сиру.

Продавець кинувся до Суботика, схопив його за чуба і вирвав сир у нього з рук.

— Це справжнісіньке злодійство! — закричав він. — Яке ти маєш право хапати сир?

— Але ж тітка он там, угорі, сказала, щоб ми не забули взяти у вашому магазині голландського сиру! — виправдовувався Суботик, киваючи на стелю, звідки долинав звук гучномовця.

— Не верзи дурниць! Вона пропонувала людям купити в нас сиру, — сердито пояснив продавець.

— Ні, вона не казала “купити”! — наполягав Суботик.

— Досить! Або платіть за сир, або я викличу поліцію! — погрозив продавець панові Пляшкеру.

— Годі кричати! Я заплачу за ваш сир! — заспокоїв продавця Пляшкер. — Річ у тому, що хлопчик зроду ще не був в універмазі. Він ще не знає, як тут поводитись.

— Якщо ви заплатите, то я, звичайно, не згадуватиму більше про цей випадок, — сказав продавець і поклав головку сиру на стілець. Він знову силувано усміхнувся. — Зрештою ми дотримуємось правила, клієнт завжди має рацію. Клієнт у нас — завжди король! А тепер давайте кінець кінцем одягнемо дитину!

— Хто король? — запитав Суботик.

— Клієнт! — пояснив продавець.

— А що таке “клієнт”? — далі питав Суботик.

— Клієнт — це кожен, хто в нас щось купує.

— Отже, і я — клієнт?

— Атож!

— Гей, тату, я король! — у захваті вигукнув Суботик. — Мені потрібна корона!

— Не верзи дурниць! Ти носитимеш шапку, як кожний пристойний хлопчик, — сказав продавець і підійшов до вішаків з одягом.

Увагу Суботика тим часом привернули нові цікаві речі. На одному з рундуків у відділі готового одягу лежали ковбойські капелюхи та індіанські головні убори, прикрашені пір’їнами і всілякими оздобами.

Суботик тут-таки нап’яв на себе корону з яскравого пір’я і пустився у танок, вигукуючи:

— Ці речі одягають тільки на карнавал, — сказав продавець, забрав у Суботика корону з пір’я і кинув її на рундук.

— Але ж дитині подобається цей убір! — вступився за Суботика пан Пляшкер.

— Хлопчикові потрібні пристойні речі, — заявив продавець. — Зараз ми доберемо для нього щось годяще.

Він міцно взяв за руку Суботика, що опирався з усієї сили, і потяг його до примірювальної кабіни.

— Я запропонував би спершу приміряти ось цей костюмчик, — звернувся продавець до пана Пляшкера, показуючи темно-брунатний костюм із блискучої тканини. А Суботику він сказав: — Ану, хлопче, надягай свій костюм!

Але Суботик стояв як укопаний і не ворушився.

— Ти що, не хочеш одягатися? — сердито запитав у нього продавець, зате до пана Пляшкера всміхнувся.

— До мене не можна так звертатися! — сказав Суботик.

— А як же?

— Короля називають “ваша величносте”, — гордо пояснив Суботик.

— Ану, хлопче, без пустощів! — розгнівався продавець і насварився на Суботика пальцем.

— Може, ви все-таки називатимете його “ваша величносте”? — втрутився пан Пляшкер. — Розумієте, малюк вірить в усе, що йому кажуть. Ви його назвали королем, от він і повірив, що він король!

— Ви не жартуєте? — спитав продавець. Він добув із кишені барвисту хустинку і витер спітніле чоло. Потім, зібравшись на силі, сказав: — Ваша величносте, як ваша ласка, вдягніть цей костюм!

Суботик, і далі не рухаючись, відповів:

— А нащо його вдягати? Він на мене завеликий.

— Костюм якраз на тебе, можеш мені повірити, хлопче! — сердито сказав продавець. — Я працюю тут уже чотирнадцять років, тож відразу бачу, який у кого розмір!

Суботик почав надягати на себе костюм, повільно видихаючи повітря. А тоді зовсім затримав дихання і став тонюсінький, як патичок. Штани й куртка теліпались на ньому, мов на опудалі.

— Цей костюм завеликий! — сказав пан Пляшкер.

— Так, здається, таки трохи вільний на нього, — довелось визнати продавцеві.

Він приніс ще один костюм — темно-синій, меншого розміру — і дав його Суботикові.

— Ось цей костюм напевне прийдеться на тебе, — сказав продавець. — Одягай!

— А як до мене треба звертатися? — запитав Суботик повчальним тоном.

Продавець аж кипів.

— Прошу одягти костюм, ваша величносте, — поправився він.

Суботик одягнув костюм. Він і далі стримував дихання.

— А вдихнути в цьому костюмі можна? — запитав він.

— Звісно, можна, ваша величносте! Яке безглузде запитання! — відповів продавець.

Суботик глибоко вдихнув, його твердий, як барабан, живіт випнувся вперед, темно-синій костюм луснув і роздерся навпіл по всій довжині.

— Погана тканина, — сказав Суботик. — Носити її не можна. Годиться хіба що для їжі!

— Що ти зробив з костюмом?! — злякано вигукнув продавець. Він знову дістав із кишені свою гарненьку хустину і витер нею чоло.

— Нічого я не робив! — відповів Суботик. — Я лише вдихнув.

Продавець оглянувся довкола й запхав роздертий костюм у кошик на сміття. І відразу приніс новий. Цього разу — темно-зеленого кольору.

— Ваша величносте, поміряйте ще цей, — кволо промовив продавець і подав костюм Суботикові.

Той надів костюм і запитав:

— А дихати в ньому можна?

— О ні, ваша величносте, боронь боже! — злякано вигукнув продавець.

Саме в цей час повз них проходив завідувач секції. Він був багато огрядніший за продавця, а костюм на ньому був куди елегантніший. Він носив дві товсті обручки і темні рогові окуляри.

Почувши слова “ваша величносте”, він підійшов до продавця.

— У нас високий гість? — пошепки спитав він і кивнув головою в бік кабіни, де Суботик міряв костюм.

Не встиг продавець відповісти, як Суботик вистромив голову з кабіни й вигукнув:

— Ні! Це він мене називає “ваша величносте”.

— Тебе? — перепитав завідувач секції, і очі йому полізли на лоба.

— А крім того, він заборонив мені дихати! — казав далі Суботик.

— Це правда? — суворо запитав завідувач секції.

— А ще він викинув подертий костюм у кошик на сміття! — додав Суботик.

Завідувач секції нахилився, понишпорив у кошику і витяг звідти одну холошу.

— Неймовірно! — вигукнув він. — Дітей називає “ваша величносте”, забороняє їм дихати і дере костюми! Негайно йдіть на обстеження до психіатра.

— Пане завідуваче...— почав був виправдовуватись продавець, однак завідувач секції урвав його:

— І слухати не хочу! Або йдіть до лікаря, або вважайте, що ви звільнені! — гримнув він.

Продавець мовчки вклонився і зник.

— Ну то як — можна дихати чи ні? — звернувся Суботик до завідувача.

— Звичайно ж, можна! Дихай, дитинко, дихай! — усміхаючись, відповів завідувач і легенько вщипнув Суботика за щоку.

Суботик глибоко вдихнув, живіт його надувся, випнувся вперед, — і лусь! трісь! — темно-зелений костюм також луснув.

— Що ти накоїв? — зарепетував завідувач секції.

— Він усього-на-всього вдихнув, — заступився за Суботика пан Пляшкер. — Він навіть дозволу у вас на те спитав!

Суботик кивнув головою на знак подяки панові Пляшкеру за підтримку.

Тепер уже завідувач секції вийняв хустинку і витер піт із чола. Відтак, озирнувшись навсібіч, запхнув рештки темно-зеленого костюма в кошик на сміття, де вже лежали рештки темно-синього.

— У даному винятковому випадку я б рекомендував купити шкіряні штани! — сказав завідувач секції і приніс штани з товстої шкіри. — Ось, прошу! Шкіряні штани не розірвати!

— І не розгризти? — поцікавився Суботик.

— Можеш спробувати, малий, — насмішкувато мовив завідувач секції. — Побачимо, чи залишиться щось від твоїх зубів!

Суботик узяв штани, обнюхав їх, відкусив великий шмат від холоші і проковтнув його.

— Смачно! — сказав він. — Волова шкіра!

— Не займай штанів! — вигукнув завідувач секції й видер штани в Суботика з рук.

— Але ж ви самі дозволили мені покуштувати їх! — здивувався Суботик.

— Так, ви йому дозволили, — підтвердив пан Пляшкер.

Завідувач секції, нетямлячися з люті, зібгав шкіряні штани і жбурнув туди, де вже лежали два костюми, — у кошик.

Потім він кудись надовго зник, а коли з’явився, в руках у нього був гумовий водолазний костюм.

— Ось, — сказав він. — Цей костюм годиться для будь-якого випадку. Гума ж бо розтягується.

— Та це ж водолазний костюм! — здивувався пан Пляшкер.

— Ну то й що? — запитав завідувач секції. — Чому він вам не подобається? Це, зрештою, найновіша модель вогнетривкого водолазного костюма!

— Вогнетривкого? — запитав Суботик. — А навіщо потрібен вогнетривкий водолазний костюм? Де у вас тут горить?

— Осьдечки горить, ось тут! — роздратовано відповів завідувач секції і постукав себе пальцем по лобі.

— Горить, горить! — загорлав Суботик. — У дядька горить у голові!

Продавщиця із сусіднього відділу, почувши галас, і собі загукала:

— Що горить? Де горить? Треба щось робити! Гасіть вогонь! Пожежа! Пожежа!

— Пожежа! Пожежа! — залементував покупець, що стояв біля неї, і кинувся до ескалатора.

— Спокійно! Не кажіть дурниць! — розлютився завідувач секції і побіг за покупцем.

— Пожежа! Пожежа! — захоплено повторював Суботик. Він підстрибом побіг за завідувачем, співаючи:

— Замовкни, жабеня! — гримнув на нього завідувач секції, кинув наздоганяти покупця і повернувся назад.

— Таж ви самі сказали, що у вас у голові горить, — мовив Суботик. — Чого ж ви на мене гніваєтесь?

Тим часом в універмазі зчинилася справжня веремія. Скрізь лунали вигуки: “Пожежа! Пожежа!”

Один продавець не розгубився і ввімкнув сигнальний пристрій; другий прибіг із гумовим шлангом у руках.

— Чудово! Вода! — весело загукав Суботик, побачивши шланг, і одягнув свій гумовий костюм. — От тепер покупаємося, попірнаємо!

— Тихше! Заспокойтесь! Ніякої пожежі немає! — волав завідувач секції і гасав туди-сюди, неначе курка, що впала із сідала. — Негайно вимкніть сигналізацію! Заберіть шланг! Усім стояти на місці! Не рухатись!

Але його ніхто не слухав.

— Та де ж воно горить? — гукнув продавець, який приніс шланга і якому кортіло випробувати його в дії.

— Он у того дядька в голові горить, — вигукнув Суботик і кивнув на завідувача секції.

— Геть звідси! — гримнув той, схопив головку сиру, що й досі лежала на стільці, і жбурнув її в Суботика.

— Го-о-ол! — вигукнув Суботик і вмить нахилився. Головка сиру пролетіла високо над ескалатором і бабахнула на рундук, де лежали цукерки, шоколад, жувальні гумки та інші солодощі. Від удару вони розлетілися навсібіч по всьому першому поверсі. Діти, що були там, аж завищали від захвату, матері марно силувалися вивести їх з універмагу. Діти не звертали жодної уваги на звуки сигналізації — вони збирали на підлозі солодощі й напихали ними кишені та роти. Продавці не займали дітей — їм було не до них. Вони гасали туди-сюди по залі. Одні шукали пожежу, щоб погасити її, інші тікали від вигаданого вогню надвір. У загальній товкотнечі перекинули кілька рундуків, задзвеніло скло, загриміли, падаючи, каструлі. Одні верещали з переляку, інші реготали; діти сиділи навпочіпки, збираючи солодощі, а над усім цим пронизливо дзвонив сигнальний пристрій.

— Чудово! — Суботик аж сяяв від захвату. — Та це ж справжня каша!

Пан Пляшкер, який дивився на все з другого поверху, подумав, що це про товкотнечу в універмазі, і кивнув головою. Але Суботик мав на увазі зовсім іншу кашу — ту, що в кошику на сміття. Не встиг пан Пляшкер і оком змигнути, як Суботик схопив кошика й почав пхати в рот рештки костюмів та шкіряні штани.

— Ох і смачно ж, — сказав він, жуючи. — Салат із тканини і галушки зі шкіри!

Пан Пляшкер схопив Суботика за руку і потяг крізь натовп надвір, побоюючись, що його плеканець захоче з’їсти ще що-небудь. Коли вони вийшли на вулицю, до універмагу під’їхали дві поліційні машини і сім пожежних. Суботик розгладив свого водолазного костюма, виліз на руки панові Пляшкеру і, дивлячись на пожежників, які бігли повз них із драбинами та шлангами, захоплено сказав:

— Тату, я, звичайно, уявляв собі, що в універмазі має бути дуже весело. Але що там може бути аж та-а-к весело, я навіть і не мріяв!