У середу Суботик знову розбудив пана Пляшкера голосним співом:
Обердубер, Унтердуб!
Все тут треба заховати!
Передуб і Недодуб!
Хай прокинеться мій тато!
Пан Пляшкер підвівся і почав сварити Суботика:
— Чому б тобі зразу не гукнути: “Ось тут я, в кімнаті!” Щоб усі чули, щоб усе місто знало, що ти тут! Учора ми з тобою прохопилися сюди так тихесенько, що ніхто й не помітив, а сьогодні ти ревеш, неначе сирена.
— Я ненароком заспівав так голосно, — виправдовувався Суботик.
— Гарне мені ненароком! Аж шибки забряжчали! А в мене й досі у вухах лящить! — обурювався далі пан Пляшкер. Він підвівся з ліжка й замкнув двері зсередини.
За якусь мить у двері вже грюкала пані Моркван.
— Пане Фляшкере! Чому ви й досі тримаєте в себе отого негідника Робінзона? — вигукнула вона. — Відімкніть двері!
— Якщо людина платить за кімнату, то вона має право й замкнутися в ній! — хоробро вигукнув у відповідь пан Пляшкер.
— Дуже добре, тату! — прошепотів Суботик. — Ви вже дечого навчилися!
— Ми ще поговоримо з вами, пане Фляшкере! Ох і поговоримо! — погрозила пані Моркван і притупнула ногою.
— Чув? — сердито буркнув пан Пляшкер. — Співати тобі закортіло!
— Інші діти також співають, — оборонявся Суботик.
— Але не в такий час. У такий час усі діти в школі!
— Ет, школа, — кинув Суботик і висолопив язика аж до підборіддя.
— Язика нема чого висолоплювати! — суворо вів далі пан Пляшкер. — Школа пішла б тобі на користь. Там би тебе навчили, коли можна співати, а коли ні.
— Я співаю, коли хочу,— сказав Суботик. — А коли не хочу, то не співаю! І це правильно, бо так мені подобається.
— Прошу тебе, Суботику, піди хоч раз до школи. Я впевнений, що тоді ти думатимеш зовсім інакше!
— Що за дивне прохання?! Дивне-дивнюще! — пробурчав Суботик.
Проте одягнувся, причепурився і помчав до школи.
Коли старший учитель пан Злобер зайшов до класу, там панувало неабияке пожвавлення.
— Тихо! — гарикнув пан Злобер, неначе грім прогуркотів, і ляснув книжкою по столі.
У класі запала тиша, учні розбіглися по своїх місцях і уклякли біля парт.
— Що за галас? — грізно запитав учитель.
— У нас новачок! — відповів один з учнів.
— Він такий кумедний! — вигукнув інший учень.
— Він у своєму водолазному костюмі схожий на жабу! — додав третій.
— У нього все обличчя в чорнильних цятках! — обізвався четвертий.
— Тихо! — знову гарикнув пан Злобер. — Не всі разом!
Він суворо оглянув усіх учнів, поволі пройшовся між партами, тоді різко обернувся і пішов назад до столу. Сів і поклав перед собою свої книжки.
— Сідайте! — наказав він.
Полегшено зітхнувши, учні посідали.
Лиш тепер пан Злобер звернув свій погляд на новачка. А той увесь час спокійнісінько сидів собі за першою партою.
— Ти що, не можеш підвестися? — запитав учитель.
— Чому ж ні? — ввічливо відповів новачок і підвівся.
— Чому ти сидиш за першою партою?
— Я не сиджу за першою партою.
— Що-о-о?
— Я стою за першою партою, — серйозно пояснив новачок.
— Годі пащекувати! Сядь! — вигукнув старший учитель Злобер. — Хто тебе тут посадив?
— Я сам сюди сів!
— У нас не можна сідати, куди тобі заманеться! У класі я визначаю, хто де має сидіти! — гримнув учитель. — Негайно звільни це місце!
Новачок підвівся і став поміж партами.
— Клаусе Фрідріху Підлабуцкере, де у нас є вільні місця? — запитав учитель одного з учнів, дивлячись на нього поверх окулярів.
Клаус Фрідріх Підлабуцкер скочив на рівні ноги.
— Тільки одне місце вільне, пане старший учителю! — відрапортував він. — За першою партою!
— Гаразд, — сказав пан Злобер. — Тоді нехай новий учень сяде за першу парту.
І новачок знову сів на те саме місце. Старший учитель Злобер грізно став перед ним.
— Як тебе звати? — запитав він.
— Робінзон, — відповів новачок і засміявся. Це був Суботик.
— Припинити сміх! — наказав старший учитель Злобер і наморщив лоба.
— А чому? — здивовано запитав Суботик.
— Бо тут не можна сміятися! — заявив старший учитель.
— Чому ж ні? — заперечив Суботик. — Ось дивись. — І він засміявся так, що рот його розтягся до самісіньких вух. Усі діти також засміялися — так на них уплинув сміх Суботика.
— Тихо! — загорлав старший учитель Злобер. І не смій казати мені “ти”. У твоєму віці це вже давно треба знати!
— А як же мені до тебе звертатися? — здивовано запитав Суботик.
— Мені треба казати “ви”. Зрозумів?
— “Ви”? — Суботик не міг зійти з дива. — Ти хто мені, батько чи мати? Ти наче й не жінка, бо ж у штанях. Чи, може, жінка?
— Негідник! — вереснув пан Злобер. — Нахаба! Рівняти мене з якоюсь жінкою!
— А хіба жінка — це щось погане? — спитав Суботик.
— Ні, звичайно, — погодився пан Злобер.
— Чого ж ти лаєшся? — запитав Суботик.
— Ви! — гримнув пан Злобер.
— Ми лаємось? Тобто я й усі хлопці? Ні, вони не лаються. Та й я, здається, теж ні. Опріч того, коли б навіть хтось випадково й подумав, що ти жінка, то чого ти ображаєшся?
— Ви! — знову вереснув пан Злобер. — Мені Треба казати “ви”, ось що! І відчепись ти від мене зі своєю жінкою!
— Ніякої жінки в мене немає, — сказав Суботик. — Я не одружений. Я ще занадто молодий...
— Годі! — урвав його пан Злобер і знеможено втупився поглядом у стелю. — Але ж ти не тільки Робінзон, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Це ім’я. А як прізвище?
— Пляшкер! — гордо відповів Суботик.
— А чому на тобі такий кумедний костюм?
— Бо всі інші костюми на мені деруться!
— Деруться? — перепитав старший учитель пан Злобер. — Як же це вони “деруться”?
— А ось як! — відповів Суботик і, схопивши пана Злобера за рукав піджака, щосили смикнув його. Піджак роздерся. — Зрозумів тепер, як?
— Геть! — спаленівши від гніву, вигукнув старший учитель. — Негайно вийди з класу! Твоє щастя, що тепер заборонено бити учнів! А то ти в мене скуштував би різки!
— Ото було б добре! — зрадів Суботик. — Я люблю різки! Це ж смакота!
— Геть! — вигукнув пан Злобер ще голосніше. — Щоб твоєї й ноги тут не було!
— Як хочеш! — сказав Суботик і неквапом попрямував до дверей. Там він зупинився і кинув через плече: — Я й сам не залишився б у твоєму класі. Чого може навчити учитель, який уміє лише гримати на учнів, не відповідає на найпростіші запитання і забороняє сміятися?!
Добре, що Суботик устиг вчасно зачинити за собою двері. Пан Злобер схопив зі столу книжку і шпурнув у нього. Книжка вдарилась об двері, і тоді Суботик зазирнув у клас і безневинно промовив:
— Тут щось упало. Мабуть, хтось щось упустив...
І знову поспіхом зачинив двері. Він стояв у коридорі й докірливо похитував головою, дивлячись, як здригаються двері від ударів з того боку. Це пан Злобер пожбурив у двері три книжки, лінійку і портфель.
— У цьому класі надто гамірно, — сказав Суботик. — Піду пошукаю собі якийсь інший клас!
Він неквапно пройшов довгим коридором і зупинився біля дверей, із-за яких долинав голосний сміх.
— О! Це приємніше, ніж грюкіт у двері! — сказав Суботик.
Він прочинив двері і з подиву аж укляк на порозі: за вчительським столом сиділа дівчинка! Вона була не старша від інших хлопчаків та дівчаток, що вчилися в цьому класі.
— Ти ба, яка маленька вчителька! — вражено вигукнув Суботик.
Діти засміялися.
— Краще сказати: молода вчителька, а не маленька, бо я не мала як на мої роки, — пояснила дівчинка, що сиділа за вчительським столом. — А ти хто такий?
— Я новачок. Мене звати Робінзон, — відрекомендувався Суботик.
— Тоді знайди собі місце й сідай, — сказала дівчинка. — Тільки швидше, будь ласка! Нам треба проводити урок.
Суботик знайшов собі вільне місце й сів. Дівчинка тим часом пояснювала дітям, як виникають хмари. Якщо хтось із учнів чогось не розумів, вона пояснювала докладніше, а інші учні допомагали їй. Коли вона щось питала, вони дружно зводили вгору руки: кожен хотів показати, що він усе добре зрозумів.
— А чому ваша вчителька така молоденька? — пошепки запитав Суботик у свого сусіда по парті.
Той засміявся, а тоді відповів також пошепки:
— Вона не вчителька. Наш справжній учитель сидить он там, за останньою партою.
Суботик озирнувся і справді побачив за останньою партою дорослого чоловіка, що сидів серед дітей.
— Ледащо ваш учитель, от що! — сказав Суботик.
— Я тобі дам — ледащо! — вигукнув сусід по парті і тицьнув йому під п’ятачок стиснутого кулака.
— А чого ж він нічого не робить? — запитав Суботик.
— Бо ми все вміємо робити самі! Кожен, хто хоче, може бути за вчителя. І тільки якщо схибить у чомусь або не знатиме, що казати далі, йому на допомогу приходить справжній учитель і пояснює все сам. Крістіна дуже добре знає географію. Через те вона завжди веде урок, коли ми вивчаємо частини світу, різні країни й міста. Бернд уміє добре рахувати. Він допоміг усім нам вивчити таблицю множення. Отак у нас завжди. Щодня новий учитель. Усі дуже уважно слухають, ніхто ніколи не нудиться — одне слово, у школі нам весело й радісно.
— Отже, кожен може виконувати роль учителя? — спитав Суботик. — Якщо так, я теж хочу бути вчителем!
Сусід по парті підвів руку, і дівчинка за вчительським столом спитала його:
— Що таке?
— Робінзон хоче бути вчителем.
— Робінзон? — перепитала дівчинка. — Але ж я ще не скінчила пояснювати... Хто за те, щоб Робінзон був учителем?
Майже всі піднесли руки — дітям хотілось краще познайомитися з новачком.
Суботик гордо підвівся, почекав, поки дівчинка, що вела урок, сіла на своє місце за партою, а тоді сів за вчительський стіл. Він суворо оглянув усіх учнів, як це робив пан старший учитель Злобер, і гримнув:
— Ви що, не можете підвестися?
Якусь мить діти ошелешено дивилися на нього, а потім, схопившись за животи, вибухнули оглушливим реготом.
— Тихо! — заволав Суботик. Він кричав так голосно, як незадовго до того пан старший учитель Злобер.
Але це викликало ще гучніший вибух реготу. Деякі діти аж заходилися. Найдужче сміявся справжній учитель.
— Хіба я щось не так роблю? — запитав Суботик.
— Ти просто не схожий на вчителя. Вчителі так не роблять, — докірливо хитаючи головою, сказала та дівчинка, що вела урок до нього. — Вчителі ніколи не кричать на учнів. А чого ти нас взагалі хочеш навчити? Адже ж не крику.
— Ні, — знітився Суботик, — не крику. Я хотів провести урок віршування.
— Урок віршування? То ти складатимеш вірші, а ми лише слухатимемо? Таж ми помремо з нудьги!
— Ні, ми складатимемо вірші гуртом, — пояснив Суботик. — Я почну з першого рядка, а хтось інший придумає другий. Звичайно, той другий рядок має римуватися з першим. В нагороду йому надається право придумати третій рядок, а далі ще хтось повинен придумати четвертий рядок, який римується з третім. І так далі...
— Я нічого не зрозуміла, — сказала дівчинка.
— Ти все зрозумієш, коли ми почнемо віршувати! Отже, я починаю:
Мене звати Робінзоном...
— Це відомо вже давно нам, — насмішкувато вигукнула дівчинка.
— Ну, от бачиш! Дуже добре! — похвалив її Суботик. — Отже, у нас уже є два перші рядки:
Мене звати Робінзоном —
Це відомо вже давно нам!
Тепер придумай третій рядок.
— Третій? Гаразд! Я віршуватиму так само, як і ти: А мене...мене звати Крістіна...
— Хто віршуватиме далі? — запитав Суботик.
Маленький товстунчик з п’ятої парти підніс руку й гордо продекламував:
А тебе... тебе звати Крістіна,
Зацвіла на городі калина!
— Віршуй далі, — сказав йому Суботик. Товстунчик подумав трохи, а потім продекламував:
А мене назвали Тім...
Тоді руку підніс справжній учитель і, як тільки Суботик надав йому слово, продекламував:
Хто б не був ти — Том чи Тім,
— Річ же, дітоньки, не в тім.
Так не віршують великі поети.
Все це безглузді слова і куплети.
Нащо даремно морочиться з ними?
Вірш — то не ймення і навіть не рима.
— Дуже добре! — вигукнув Суботик. — Я й сам краще б не придумав. Але як нам віршувати далі, щоб виходило, як у поетів?
— Складімо віршем яку-небудь історію! — запропонував учитель. — І щоб вона була цікава й змістовна. А то що спільного між калиною на городі і нашою Крістіною чи Тімом? Ну от, наприклад, я беру... гм... я беру...
Суботик умить зримував:
— Якусь Мару!
І зразу почав декламувати:
Десь, колись, сто років тому
Мара стала перед домом,
Чапля тихо підлетіла...
— І що ж вона зробила? — запитала дівчинка в круглих окулярах з третьої парти.
— А це вже ти сама придумай! — сказав Суботик.
— Ага, ось воно що! — зрозуміла дівчинка. — Гаразд:
Чапля тихо підлетіла,
Марі голову розбила.
— Яка жорстокість! — вигукнула її сусідка по парті. — Виходить, що історії кінець.
— Ні, так не годиться! — сказав Суботик. — Ти можеш перевіршувати цей рядок?
— Звичайно! — сказала дівчинка в круглих окулярах. — Слухайте:
Чапля тихо підлетіла,
Мару в кухню закотила.
— Дуже добре! — похвалив дівчинку Суботик. — Тепер Мара в кухні. Ну, а що далі?
А в тій кухні була риба...—
мовила дівчинка, а інші діти гуртом продекламували наступний рядок:
І Мара до риби диба.
Ще одна дівчинка запропонувала:
Але тут з’явився тхір...
А її сусід по парті продовжив:
І веде Мару надвір.
— Тут щось не те, — втрутився Суботик. — Насилу-насилу ми втягнули Мару в кухню, а тхір чи то знічев’я, чи з доброго дива виводить її знову надвір! Хто може заримувати це місце інакше?
Височенький хлопчик з останньої парти підніс руку.
— Я знаю, як можна інакше. І дуже цікаво виходить. Ось послухайте:
Але тут виходить тхір,
Загорта Мару в папір,
А тхорячий мудрий дід
Той папір кладе у лід.
У папері і в льоду...
І майже увесь клас гуртом закінчив:
Несуть Мару молоду.
Тім, якому хотілося похвалитись, що він знає багато звірів, які починаються на одну і ту саму літеру, продекламував:
А баран, бізон і бик...
І тоді хтось гордовито проказав дальший рядок:
Кладуть Мару в черевик.
Здавалося, тепер, коли Мара вже загорнена в папір і похована в черевику, вірш має закінчитися. Та Суботик знайшов, як продовжити його, і продекламував далі:
Але дві старі ворони
Взяли Мару в оборону
І з сердитим кар-кар-криком
Тягнуть її з черевика.
— Ну, а далі що? — спитала Крістіна. — Адже ми не можемо знову запхати Мару в черевик!
— Ні, звичайно, але можна придумати щось інакше, — сказав Суботик. — Ось послухайте:
Почали усі кричати,
Щоб Мару розмалювати,
А бруднулі-поросята
Кинулись її кусати.
Кіт-котисько прездоровий
Дряпонув Мару до крові.
Далі одна з дівчаток продовжила:
Навіть крихітний слимак...
Усі замовкли й замислились. Ніхто не міг добрати путящої рими.
Нарешті Суботик звернувся до дівчинки, яка запропонувала останній рядок:
— Ти вигадала надто важкий рядок. Ніхто не може дібрати до нього рими.
— А от я можу, — сказала та сама дівчинка. — Просто я хотіла побачити, чи спаде комусь із вас на думку щось краще.
І вона продекламувала:
Навіть крихітний слимак
Приєднавсь до розбишак.
Але що про те казати —
Він умів лише лизати.
— Бідній нашій Марі що далі, то гірше! Спершу її кусали, тоді дряпали і нарешті почали лизати.
— А буде ще й не те! — вигукнув один хлопчик. — Я знаю, як віршувати далі:
Тут вискакує стоніжка
І в Мару шпурляє ліжко.
— Час нам уже закінчувати цього вірша, — рішуче оголосив Суботик. — Давайте придумаємо йому кінець.
Діти замислилися. Нарешті одна дівчинка запропонувала:
А їжак останнім був —
Мару в дзеркало метнув.
— Ні! Ні! — загукали всі навперебивки. — Це поганий кінець.
Але ніхто не міг придумати нічого путнього. Нарешті Суботик сказав:
— Якщо ніхто з вас не може нічого придумати, я сам розкажу, що врешті сталося з Марою:
В дзеркало Мара вліта,
Та Мара уже не та...
Диво дивне стало там —
В дзеркалі сидів АРАМ!
— Арам? — запитали діти. — А що це таке?
— А от послухайте далі, — таємниче мовив Суботик. — І, може, ви самі здогадаєтесь.
Він повторив останній рядок:
В дзеркалі сидів Арам!
А тоді продекламував далі:
— Тю! — сказали два бики. —
Дзеркало міня боки,
Все у ньому навпаки,
Ми икиб, а не бики...
От тоді пішли надвір
Кіт, бики, стоніжка, тхір,
Дві ворони, їжаки,
Поросята й слимаки,
Бо ніхто не знав до ладу,
Як Араму дати раду.
— Молодець, Робінзоне! — похвалив учитель Суботика й підвівся. — А тепер, діти, ідіть додому. Дзвоник уже давно продзвонив.
Трохи згодом Суботик неквапом прийшов додому і постукав у вікно до пана Пляшкера.
Пан Пляшкер відчинив вікно, подивився, чи нікого нема поблизу, і втяг Суботика до кімнати.
— То ти справді був у школі? — запитав він.
— Аякже, тату!
— А ти вчився в багатьох учителів? — запитав пан Пляшкер.
— Так, у багатьох...
— І хто ж з-поміж них виявився найкращий?
— Найкращий? — перепитав Суботик і замислився. — Найкращий той, хто провів сьогодні урок віршування.
— Це, мабуть, був учитель мови та літератури, — сказав пан Пляшкер. — Такий високий, стрункий, з русявим чубом.
Суботик пирснув зо сміху.
— Ні, тату,— сказав він. — Це був маленький товстунчик з рудою щетиною. І, якщо я не помиляюся, на ньому був водолазний костюм.