Що не день, то субота

8 травня. ВІВТОРОК

У вівторок уранці пана Пляшкера й Суботика знову розбудив дзвінок будильника.

— Ми підемо сьогодні в універмаг? — спитав Суботик, сплигуючи з ліжка.

— А що ти ще хочеш там купити? — спитав і собі пан Пляшкер.

— Що-небудь попоїсти, — відповів Суботик. — Наприклад, сир, шкіряні штани, шоколад, вази, жувальну гумку, пару костюмів...

— Ні, не вийде! Сьогодні я мушу йти в контору. А ти залишишся вдома.

— Але ж ваш шеф загубив ключа?

— Мабуть, він уже знайшов його.

— Тату, мені буде дуже нудно цілісінький день самому сидіти в кімнаті.

— І все ж ти мусиш залишитися тут, щоб тебе не побачила пані Моркван.

— Нехай бачить! Я вже великий. Он у мене навіть костюм є, — з гордістю сказав Суботик.

Пан Пляшкер пильно подивився на нього.

— Ти дуже виріс, — мовив він здивовано. — Позавчора ти був набагато менший. Цікаво, чому це так? Мені здається, що сьогодні ти вже не влізеш у рюкзак.

— Дуже просто, тату! — засміявся Суботик. — Річ у тому, що Суботики за день виростають так, як інші діти за цілий рік. Хіба ви цього не знали?

— За один-однісінький день? — перепитав пан Пляшкер. — Добре, що ми купили гумовий костюм.

— А чому добре? — спитав Суботик.

— Зрозуміло чому! Бо гума розтягується, — пояснив пан Пляшкер. — А то довелось би щодня купувати тобі новий костюм, що не день, то більший... Здається, пора вже познайомити тебе з пані Моркван. Ти он незабаром переженеш мене на зріст. Не знаю тільки, як мені тебе відрекомендувати! Я ж не можу сказати: “Пані Моркван, познайомтесь, це — Суботик!”

— Ваша правда, тату. То як же ви мене назвете?

— Може, Бруно? — запропонував пан Пляшкер.

— Ні, для мене це надто довге ім’я! — сказав Суботик.

— Ну, тоді придумай якесь коротше.

— Робінзон! — радісно вигукнув Суботик.

Пан Пляшкер невдоволено похитав головою і сказав:

— По-перше, Робінзон — куди довше ім’я, ніж Бруно. А по-друге, це дуже рідкісне ім’я.

— А по-третє, мене звати Робінзон і ніяк інакше! — вигукнув Суботик і хутко вбрався у свій гумовий костюм.

— Про мене! Як хочеш! — відповів пан Пляшкер і теж одягнувся. — Якщо тобі буде нудно, можеш піти на дитячий майданчик і погратися.

— Не хочу я гратися! — заперечив Суботик.

— Тоді знайди собі якесь діло.

— Не хочу я ніякого діла! — вередливо промовив Суботик.

— Ну що ж! Тоді доведеться тобі нудьгувати!

— Не хочу нудьгувати! — не вгавав Суботик.

— А чи знаєш ти взагалі, чого хочеш? — обурено спитав пан Пляшкер.

— Хочу піти з вами в контору! — відказав Суботик і благально подивився на пана Пляшкера.

— Про це не може бути й мови! Або сиди вдома, або йди гуляти! — відрубав пан Пляшкер. — А зараз ходімо снідати.

Вони пішли на кухню і приготували собі сніданок. Пані Моркван у цей час звичайно ще спала. Але сьогодні не встигли пан Пляшкер і Суботик сісти за стіл, як двері розчинились і на кухні з’явилася пані Моркван у халаті.

— Цікаво, з ким це ви тут розмовляєте, пане Пляшкере?! — вигукнула вона й почала роззиратися.

Суботик сидів на стільці навпроти пана Пляшкера. Тільки-но двері розчинилися, він убгав голову в плечі й шурхнув під стіл.

— Пані Шморкван! Пані Шморкван! — долинуло з-під столу.

— Що ви собі дозволяєте, пане Пляшкере! — накинулася пані Моркван на свого квартиранта.

— Я нічого не сказав, — винувато мовив пан Пляшкер, штовхаючи Суботика ногою, щоб той замовк.

— Пані Шморгван! Пані Шморгван! — знову долинуло з-під столу.

Оббігши навколо столу, пані Моркван просунула під нього руку, схопила Суботика за чуба й витягла на середину кухні.

— Ой! — злякано скрикнула вона. — Що це таке?

— Робінзон! — вигукнув Суботик і заворушив вухами. — Робінзон Пляшкер!

— Робінзон Пляшкер? — отетеріло перепитала пані Моркван.

— До-дозвольте ме-мені по-познайомити ва-вас із моїм небожем, — затинаючись сказав пан Пляшкер і кивнув на Суботика. — Робінзон давно вже хотів провідати мене.

— І ви хочете поселити його в себе? — запитала пані Моркван. — Я не дозволю цього ніколи й нізащо.

— Я, звісно, платитиму більше за квартиру, — сказав пан Пляшкер.

— Платитимете більше? — перепитала пані Моркван. — Ну що ж, тоді він може залишитися з вами. Тільки спершу нехай помиється, бо в нього он усе обличчя в якихось синіх цятках. Йди-но, хлопче, у ванну і добре вимийся. Тільки не витирайся моїм рушником! Висохнеш і так. Тьху, який у тебе вигляд! Усе обличчя жовто-зелене! Це тому, що твій дядько надто багато курить! А який ніс! Це ж просто жах! Не ніс, а свинячий п’ятачок! А все це тому, що ти колупаєшся в носі! І гляди мені, зачешись як слід після ванни! Зрозумів? А що це за чудернацький костюм на тобі? Сміх та й годі! Тобі не соромно отак ходити? Невже в тебе немає жодного светра, Робінзоне? Чого ж ти мовчиш? Коли дорослі питають тебе, треба відповідати!

Суботик зліз зі стільця, мовчки прошмигнув у двері і зник у ванній. За якусь мить звідти долинув плюскіт води, а потім Суботик повернувся і став перед пані Моркван.

— Що це означає? Невже ти встиг вимитися за півхвилини? Сині цятки на писку такі самі, як і були. А чого це ти так надимаєш щоки? Що там у тебе в роті? Ану покажи мені, що у тебе в роті, Робінзоне!

Суботик поманив її пальцем, і пані Моркван нахилилася до нього. Він іще раз поманив її, і коли пані Моркван нахилилася зовсім низько, Суботик фуркнув і пирснув на господиню водою. Не менше трьох літрів води вихлюпнув!

— Бачите тепер, що в мене було в роті? — спитав він. — Вода! Ось що!

Не встигла приголомшена пані Моркван отямитися, як Суботик чемно вклонився їй і сказав:

— До побачення, пані Моркван! Бувайте здоровенькі, пані Моркван! Моє шанування, пані Моркван!

І пішов геть із кухні.

Оговтавшись, пані Моркван хотіла була вилаяти пана Пляшкера, але двері раптом прочинилися і Суботик просунув у них до кухні голову:

— Пані Моркван, не куріть так багато сигар, бо від цього псуються фіранки! — вигукнув він і хитро примружив очі.

А тоді повернувся і вибіг надвір.

— Зухвалий хлопчисько! Щоб і ноги його не було в моєму домі! А вам як не соромно, дядечку! — гарячкувала пані Моркван. — Негайно принесіть мені рушника замість того, щоб сидіти тут і шкірити зуби. Мерщій, а то вижену!

Пан Пляшкер приніс рушника й подав його пані Моркван. А тоді зайшов до своєї кімнати, взяв портфеля й вийшов надвір. Але за дверима враз ніби щось згадав. Усміхаючись, він повернувся в будинок, прочинив двері на кухню й чемно мовив:

— До побачення, пані Моркван! Бувайте здоровенькі, пані Моркван! Моє шанування, пані Моркван!

— Замовкніть! — вереснула хазяйка й жбурнула в нього рушника.

— Що з вами, пані Моркван? — спитав пан Пляшкер, піднімаючи рушника з підлоги. — Відколи це з вами не можна ввічливо попрощатися?

Не встигла пані Моркван відповісти, як пан Пляшкер повернувся і, посвистуючи, вийшов з будинку. Поглянув в один бік, у другий, озирнувся — Суботика ніде не було.

За хвильку підійшов трамвай. Пан Пляшкер сів на одне з передніх місць і розгорнув газету.

На дальшій зупинці в трамвай увійшло багато людей. Вони з’юрмилися позаду, навколо кондуктора. Раптом звідти пролунав пронизливий голос:

— Дайте мені квиток!

— Тобі куди? — запитав кондуктор.

— В руку, куди ж іще! — відповів той самий голос.

Пан Пляшкер скочив на рівні ноги. Невже Суботик? Не може бути! Це йому, мабуть, просто здалося! Схожий голос — тільки й того.

— Куди ти їдеш? — знову спитав кондуктор.

— В контору! — відповів голос.

Люди в трамваї засміялися.

— Покажи-но свої гроші, — наказав кондуктор.

— Навіщо? — спитав голос. — Хіба ти не знаєш, які бувають гроші?

— Годі! — вигукнув кондуктор. — Ти плататимеш чи ні?

Замість відповіді пан Пляшкер почув дзенькіт монет. А тоді пронизливий голос задоволено мовив:

— Ох, як смачно! Ця страва з металу!

— Нахабний шибеник! Проковтну в усі мої дрібні гроші! — закричав кондуктор. — Ану, йди сюди, мерзотнику!

У пана Пляшкера сумнівів більше не було. Він кинувся проштовхуватись назад. Але цієї миті трамвай різко загальмував, хтось за інерцією пролетів уперед, зачепився за ногу пана Пляшкера, вхопився за неї й радісно заверещав:

— Та-а-ату! Ви тут, татусю!

Це був Суботик.

— Тікаймо! — вигукнув пан Пляшкер, виплигнув із трамвая і витяг Суботика за собою.

Двері вмить автоматично зачинились, і трамвай поїхав далі.

— Нам пощастило, тату! — сказав Суботик.

— Якщо ти й далі отак бешкетуватимеш, нас неодмінно запроторять до в’язниці! — накинувся на Суботика пан Пляшкер. — Як ти взагалі опинився в трамваї?

— Я їхав до вас у контору, — винувато відповів Суботик.

— Я ж тобі заборонив це! Зараз же повертайся додому!

— До бабці Моркван?

— Як не хочеш до неї, то йди на дитячий майданчик.

— А я й туди не хочу.

— Я йду на роботу сам, і квит! А ти роби що хочеш, мені байдуже! — відрубав пан Пляшкер і подався вулицею.

Дійшовши до перехрестя, він обернувся, Суботик за ним не біг. Він і далі стояв на тому місці, де пан Пляшкер залишив його. Задоволений, пан Пляшкер швидко попростував у контору.

Двері контори були замкнені. Пан Пляшкер, як і напередодні, перейшов двір і попрямував до помешкання свого шефа — пана Обердубера. Він постукав у двері і, дарма що ніхто не відгукнувся, переступив поріг.

Знеможений шеф сидів на купі тарілок і безтямно дивився перед себе. Долі стояли чашки, на абажурі лежали книжки, обідній стіл стояв на письмовому, постільна білизна звисала із шафи, а стільці громадилися на канапі.

— Ви вже знайшли ключа? — спитав пан Пляшкер.

— Ні, — глухо відповів пан Обердубер. — Лише час змарнував. Двері в контору доведеться виламати. Зате я знайшов шпильку від краватки, яку шукав чотирнадцять років, а також листівку, яку мені надіслали ще в січні тисяча дев’ятсот тридцять першого року, — вона містить надзвичайно важливе повідомлення! А ще знайшов вісім монет, три гральні карти і друкарську машинку. Але ключ як крізь землю провалився! До речі, де ви ховаєте свого ключа?

— Я? — здивувався пан Пляшкер. — Я ніколи не ховаю свого ключа. Я просто кладу його в кишеню штанів.

— У кишеню штанів! — презирливо сказав пан Обердубер. — У вас немає ніякої фантазії!

Він мимовільно застромив руку в кишеню штанів і враз скочив на рівні ноги, неначе його оса вкусила.

— Осьдечки він, цей ключ проклятущий, хай би йому добра не було! — заволав він і витяг ключа від свого письмового столу з кишені. — Чому ж ви вчора не сказали мені про це? — докірливо кинув він панові Пляшкеру, відмикаючи письмовий стіл.

Далі він відімкнув шафу і нарешті витрусив із черевика ключа від контори.

— До праці! — вигукнув він, тілько-но ключ опинився у нього в руці. Перетнувши двір, він бурею влетів до свого кабінету.

Пан Пляшкер побіг слідом за ним.

У конторі стояв великий дубовий письмовий стіл зі шкіряним кріслом і маленький столик із дерев’яним стільчиком. У шкіряне крісло сів шеф, а на дерев’яний стільчик — пан Пляшкер. І обидва взялися до роботи.

Пан Обердубер виписував рахунки, а пан Пляшкер перевіряв, чи все шеф правильно підрахував. Потім пан Пляшкер складав кожен папірець удвоє і заклеював його в конверт.

Шеф виконував свою роботу з допомогою арифмометра, а панові Пляшкеру всі обрахунки доводилося робити подумки. А щоб він, бува, не схитрував і не сказав: “Усе правильно”, не перевіривши рахунок як слід, шеф нотував кожну суму на окремому аркуші і переписував її на бланк лише тоді, коли в пана Пляшкера виходила точнісінько така сума. Звичайно, на арифмометрі пан Обердубер робив обрахунки куди швидше, ніж пан Пляшкер у думці.

Не диво, що купа рахунків на столі пана Пляшкера дуже швидко більшала, тоді як шефові нічого було робити. З нудьги він бгав папір у кульки й намагався, не встаючи з місця, вкинути кульку в кошик на папери, що стояв віддалеки. Здебільша він улучав у кошик, але вряди-годи кулька пролітала мимо.

Тоді він казав:

— Ану, Пляшкере, вкиньте-но той папірець до кошика.

Виконавши шефів наказ, пан Пляшкер повертався на місце, але при цьому майже щоразу збивався з рахунку, тож йому доводилося починати все спочатку. Це забирало, звичайно, тьму-тьменну часу. Пан Пляшкер не міг підвести голови від паперів.

А на шефа налягала ще більша нудьга, і, щоб розвіяти її, він ішов на півгодини до кав’ярні.

От і сьогодні, у вівторок, шеф просидів у конторі яких години дві, а тоді підвівся і пішов до кав’ярні пити соки. Поки він там сидів, пан Пляшкер міг працювати швидше, бо ніхто йому не заважав. Він так заглибився в роботу, що навіть не помітив, як повернувся шеф. Почув лише, як той сів у своє шкіряне крісло і зашелестів паперами.

“Зараз знову шпурне паперову кульку до кошика”, — роздратовано подумав пан Пляшкер. Але натомість почулося плямкання і знайомий голос:

— Смакота! Який ніжний папір!

Пан Пляшкер миттю озирнувся. Ні, це був не шеф — у шкіряному кріслі сидів не хто інший, як Суботик! Проковтнувши папір, він почав гризти лінійку, за допомогою якої пан Обердубер підкреслював остаточні суми.

— Привіт, тату! — сказав Суботик, жуючи й далі. — У вас чудова контора. А який смачний папір! І дерево теж непогане!

— Ти все-таки прийшов услід за мною! Негайно забирайся звідси геть! — вигукнув пан Пляшкер. — І не жери документів!

Він схопив Суботика за руку і хотів був випхати його за двері, але злякався, що шеф може побачити все це. Тому він посадив Суботика під стіл, за кошиком, і сказав:

— Будь ласка, Суботику, заховайся так, щоб шеф тебе не помітив, коли він з’явиться в конторі. Зрозумів?

— Усе зрозумів, тату! Я дуже люблю бавитися в хованки! — весело відповів Суботик.

— Через тебе я мушу знову починати все з самого початку, — сердито сказав пан Пляшкер.

— А що вам треба робити, тату? — зацікавився Суботик.

— Рахувати.

— Невже? А я думав, що у вас важка робота!

— Ти гадаєш, що рахувати легко? — ображено спитав пан Пляшкер. — Ось послухай, які величезні цифри мені доводиться додавати.

Він узяв рахунок, що лежав перед ним, і прочитав:

— Чотириста одинадцять плюс триста дев’ятнадцять плюс двісті сімнадцять плюс триста тридцять чотири плюс п’ятсот п’ятдесят шість плюс сто дев’яносто два плюс дві тисячі триста сорок шість. Ну що, хіба не важко все це скласти?

— Звичайно, не важко. Виходить чотири тисячі триста сімдесят п’ять, — відповів Суботик.

— Скільки?

— Чотири тисячі триста сімдесят п’ять, — повторив Суботик.

— Казна-що! — пробурмотів пан Пляшкер і почав додавати числа. За кілька хвилин він здивовано вигукнув: — Скільки в тебе вийшло?

— Чотири тисячі триста сімдесят п’ять, — відповів Суботик. Він уже порався біля великого конторського годинника.

— Збігається! — вражено вигукнув пан Пляшкер. — А ти не підглянув це на аркуші пана Обердубера?

— Ну що ви, тату! — ображено сказав Суботик. — Я сам порахував.

— Навіть арифмометр не вміє так швидко рахувати, — сказав пан Пляшкер.

— Арифмометр не вміє, а Суботики вміють, — гордо пояснив Суботик.

— То, може, ти б допоміг мені? — запитав пан Пляшкер.

— Звичайно, тату!

Пан Пляшкер прочитав:

— Сорок п’ять плюс сто дев’яносто три плюс вісімдесят сім плюс двадцять три плюс дев’яносто два.

— Чотириста сорок, — відразу ж оголосив Суботик, а пан Пляшкер записав результат.

Отак вони працювали й далі. А коли повернувся шеф, Суботик уже сидів під столом, а пан Пляшкер прицілювався і кидав у кошик паперові кульки.

— Вам що, нічого робити, Пляшкере? — суворо запитав пан Обердубер.

— Нічого, пане Обердубере! — радісно відповів пан Пляшкер.

— А як ваші підрахунки?

— Я все підрахував.

— Не може бути! — вигукнув шеф і вийняв з кишені аркуша, на якому були записані результати. — Читайте, що у вас там вийшло!

Пан Пляшкер брав один рахунок по одному й називав суми так швидко, що шеф ледве встигав зіставляти їх зі своїми.

— Неймовірно! — дивом дивувався пан Обердубер. — Ви, певно, користувалися арифмометром, поки мене не було?

— Ні, не користувався, — заперечив пан Пляшкер. — Усе підраховано в думці.

Він сказав правду. Адже підрахунки й справді було зроблено в думці. Щоправда, зробив їх Суботик...

— Для того, щоб підрахувати все це в думці, потрібно не менше, як шість годин, — сказав пан Обердубер.

— А вже минуло вісім годин відтоді, як ми почали працювати, — сказав на те Суботик голосом пана Пляшкера. — Уже п’ята година!

— Цить! — злякано шепнув пан Пляшкер.

— П’ята година? — запитав шеф і, обернувшись, подивився на великого годинника, що висів над дверима.

Годинник показував рівно п’яту годину.

Доки здивований пан Обердубер розглядав стрілки, Суботик поповзом підкрався до шефа і спритно витяг у нього з кишені камізельки годинника. Миттю переставив стрілки на п’яту годину і нечутно поклав годинника назад у кишеню.

За мить пан Обердубер тремтячими пальцями витяг із кишені того самого годинника за ланцюжок, подивився на циферблат і простогнав:

— Справді п’ята година! Оце дивина! А я ладен був присягнутися, що тепер не більше дванадцятої!

Суботик тим часом знову заліз у свою схованку і звідти озвався:

— Дуже схоже на те, що ви втратили пам’ять, пане Обердубере.

— Втратив пам’ять? — злякано перепитав шеф. Він знову зробив кульку з аркуша, на якому були записані результати обрахунків, націлився й кинув, намагаючись попасти в кошик, але схибив. Кулька впала поруч із кошиком.

Через якусь мить кулька повторила той самий шлях у зворотному напрямку і впала на стіл пана Обердубера.

— Пляшкере, що ви собі дозволяєте? — гримнув шеф.

— Нічого такого я собі не дозволяю. Я тут ні до чого! — відповів пан Пляшкер.

Це була щира правда, але пан Пляшкер почувався дуже незручно. Ну як примусити Суботика припинити бешкети і водночас не виказати його присутності?

Пан Обердубер іще раз пожбурив паперову кульку в кошик, пильнуючи поглядом пана Пляшкера.

Той незворушно сидів за своїм столиком і складав докупи папери. І все ж за хвильку паперова кулька повернулася на великий письмовий стіл пана Обердубера.

— Диво та й годі, — пробурмотів шеф і кинув паперову кульку втретє. Цього разу він поцілив у кошик.

— Закінчуйте роботу, Пляшкере! Досить працювати, — сказав він. — Шукаючи ключа, я страшенно втомився. Сьогодні хочу раніше лягти спати.

— Мені здається, годинник іде неправильно, пане Обердубере. Я побуду тут іще трохи.

— Якщо я кажу вам іти додому — значить, треба йти! Зрозуміло? — гримнув пан Обердубер.

— Воля ваша, — відповів пан Пляшкер і підвівся.

Аж тут на письмовий стіл шефа знов упала паперова кулька.

— Знову повернувся цей капосний папір! — прожебонів шеф. — І на ньому щось написано. Це ваша робота, Пляшкере?

— Ні, пане Обердубере, я нічого не писав! — запевнив його пан Пляшкер.

— Але ж тут щось написано! — вигукнув шеф і вдарив рукою по зібганому аркушу.

Пан Пляшкер нахилився над столом.

— Це ваш почерк, пане Обердубере! — сказав він. — Це тільки ви могли написати!

— Мій почерк? Так, справді! — здивовано мовив шеф і розгублено прочитав:

Шеф дістав носовичка, витер піт з потилиці й глухо мовив:

— Пане Пляшкере, мені стає що далі, то гірше. Зоставайтеся вдома до кінця тижня. Мені потрібен негайний відпочинок! Я лягаю спати й спатиму до післязавтра. Зустрінемось аж у понеділок.

Він схопив пана Пляшкера за плечі, випхав його з контори і замкнув двері.

Коли вони вийшли на подвір’я, пан Обердубер раптом здригнувся.

— Який жах! У мене галюцинації! Краще я просплю аж до п’ятниці!

— А що вам привиділося? — запитав пан Пляшкер.

— Таке, чого насправді не буває!

— Що ж саме? — допитувався пан Пляшкер.

Пан Обердубер нахилився до вуха пана Пляшкера і прошепотів:

— Мені здалося, неначе з контори вибігла руда мавпа у водолазному костюмі. Жахливо, еге ж?

— Так, це справді жахливо, — підтвердив пан Пляшкер.

Пан Обердубер пішов спати, а пан Пляшкер звернув за ріг, де Суботик уже чекав на нього.

— Гарні ж у тебе витівки! — докірливо промовив пан Пляшкер.

— Дуже гарні! — весело поправив його Суботик. — Три вільні дні: середа, четвер і п’ятниця! Та й сьогодні ми відробилися опівдні! Чудово! Можна гуляти аж до самого вечора!

— Не маю нічого проти! — весело вигукнув пан Пляшкер і взяв Суботика за руку.

— Тату, що ви можете сказати про мої вірші?

— Надто нахабні, задерикуваті.

— Значить, такі, як треба! Ось послухайте, тату, ще один вірш!

— Знову такий самий нахабний?

— Та ні! Зовсім не нахабний, — запевнив його Суботик і заспівав так голосно, що перехожі поставали й почали розглядатися довкола.

— Але ж не тільки тато! — заперечив пан Пляшкер.

— Звичайно, — погодився Суботик. — Я так сказав тому, що інакше рядок не римується. Ось послухайте ще одного вірша!

— Знову вірш?

— На сьогодні це вже останній!

І Суботик заспівав так само голосисто:

— Що правда, то правда, — погодився пан Пляшкер.

Більше Суботик не складав віршів. Вони пішли гуляти до парку і гуляли аж до пізнього вечора.