Що не день, то субота

11 травня. П’ЯТНИЦЯ

Суботик витяг із письмового столу велику шухляду, поставив її долі й усівся в ній, неначе у човні. Веслуючи ціпком у повітрі, він завів нову пісню:

Пан Пляшкер прокинувся від співу і, сівши у ліжку, сказав:

— Робінзоне, ти, мабуть, уявляєш себе сиреною?

— Ні, тату, я — корабель, — відповів Суботик. — А ви ще не зовсім прокинулися?

— Як не прокинутись! — зітхнув пан Пляшкер. — Будь-яка людина, зайшовши ненароком сюди, зо страху позадкувала б геть! Навіть пані Моркван!

— Позадкувала б? — засміявся Суботик. — Отже, вийшла б із кімнати навспак. Тоді це вже була б не Моркван, а Навкром.

— Навкром? — перепитав пан Пляшкер. — А чому це?

— А ось чому! Коли хтось задкує, тобто рухається навспак, його ім’я або прізвище бринить також навспак. Наприклад, Робінзон, який іде навспак, це вже не Робінзон, а Нознібор. А якщо Буратіно піде навспак, то з нього відразу буде Онітаруб.

— Нознібор! Онітаруб! Нічого не розумію! — розгублено сказав пан Пляшкер і знизав плечима.

— Прочитайте імена Робінзон і Буратіно навпаки, тобто ззаду наперед — і все відразу стане зрозуміло! — вигукнув Суботик.

Нарешті пан Пляшкер уторопав, що до чого, й засміявся.

— Якщо так, — сказав він, — то тоді задкувати, або, як ти кажеш, іти навспак, не змінюючись, можуть тільки ті, кого звати, наприклад, Алла чи От-то!

Суботик кивнув головою.

— До речі, мені оце спав на думку один вірш, — сказав він. — Зараз я його продекламую.

— А чи треба читати вірші вдосвіта? — невдоволено буркнув пан Пляшкер.

— Удосвіта? — запитав Суботик. — Я вже три години, як прокинувся!

— Ти ж не пролежав учора цілий день у ліжку, — сказав пан Пляшкер. — Ти навіть уявити собі не можеш, як це важко!

— Якщо ви й далі вилежуватиметеся вдень у ліжку, то станете таким ледачим, як Удакак!

— А це ще хто такий? — запитав пан Пляшкер.

— Ви ж не хочете слухати моїх віршів! — задьористо вигукнув Суботик.

— Ну гаразд, читай! А то можеш луснути від нетерплячки.

Повторювати це двічі панові Пляшкеру не довелося. Суботик умостився в шухляді зручніше й оголосив:

— Удакак і Лидокорк.

Після цього настала довга пауза. Суботик переводив дух.

— Надто короткий вірш, — зауважив пан Пляшкер.

— Алеж це всього-на-всього заголовок, — пояснив Суботик.

Пан Пляшкер засміявся.

— Ось що виходить, як залишити свого тата на цілий день у ліжку, — сказав Суботик. — Тепер він уже сміється з мене! Отже, вірш називається «Удакак і Лидокорк».

— Непогано! — похвалив Суботика пан Пляшкер. — Ти давно склав цього вірша чи оце зараз?

— Оце зараз! — гордо відповів Суботик, уклонився і виліз зі свого човна.

— Я хотів би все ж таки попросити тебе, щоб ти засунув шухляду назад у письмовий стіл, а я тим часом умиюся й одягнусь, — сказав пан Пляшкер.

— Це не шухляда, це човен, — поправив його Суботик.

— Ну гаразд! Тоді, прошу тебе, засунь цього човна в письмовий стіл.

— Ще перед сніданком?

— Так, ще перед сніданком! Дуже прошу тебе! — по-діловому сказав пан Пляшкер.

Суботик відразу й узявся до діла.

— Слухай-но! У тебе з обличчя зникли всі сині цятки, — сказав пан Пляшкер, дивлячись, як Суботик засовує шухляду. — Ти, мабуть, дуже добре вмився сьогодні?

— Зникли всі цятки? — злякано спитав Суботик і аж закляк із несподіванки. — Де дзеркало?

— Ні, дві чи три цяточки таки є, — заспокоїв його пан Пляшкер. — Ти ба! Щойно зникла велика цятка з носа. А я ладен забитись об заклад, що хвилину тому я її бачив.

— Ви самі вивели її своїм проханням, — сказав Суботик.

— Я? — здивувався пан Пляшкер.

— Певно, що ви!

— Не мели дурниць! — сказав пан Пляшкер. — Як це я вивів твою цятку?

— Адже ви сказали щойно “прошу тебе”.

— І що ж я попросив? — запитав пан Пляшкер.

— Ви попросили, щоб я засунув шухляду в письмовий стіл.

— От бачиш! — задоволено промовив пан Пляшкер. — А про твою цятку навіть мови не було.

— І все-таки, коли ви звертаєтесь до мене з якимось проханням, вони зникають.

— Що зникає? — запитав пан Пляшкер.

Суботик ляснув себе долонею по лобі — які нетямущі бувають люди!

— Цятка! Цятка зникає! — вигукнув він. — Щоразу, коли ви просите мене про що-небудь, з мого обличчя зникає одна цятка. А коли не залишиться жодної цятки, ви мене вже ні про що не зможете попросити.

— Чого це я не зможу ні про що тебе попросити? — спитав пан Пляшкер.

— Просити ви, звичайно, зможете, але жодного вашого прохання чи бажання я не зможу виконати, — пояснив Суботик.

— Ти хочеш сказати, що досі ти виконував усі мої бажання та прохання? — схвильовано спитав пан Пляшкер.

— Аякже! — вигукнув Суботик. — Хіба ви не помітили цього?

— Звісно, ні! А чому ти нічого не казав про це?

— Та це ж відомо! Із Суботиками завжди так!

— А от я цього не знав!

— Чому ж ви тоді завжди казали “Будь ласка, Суботику!” або “Прошу тебе, Суботику!”, коли вам треба було що-небудь?

— Бо я помітив, що ти тільки тоді слухаєшся, коли я вживаю ці слова.

— Ну, от бачите! — сказав Суботик.

— Але ж це ще ні про що не говорить, — не поступався пан Пляшкер. — Якщо ти скажеш мені “Будь ласка, одягніться нарешті!” — я, певна річ, одягнусь, але це аж ніяк не означає, що я можу виконати будь-яке твоє бажання!

— А пригадайте, як ви захотіли, щоб баба Моркван опинилася на шафі! Або як вам не хотілося йти на роботу в понеділок!

— Це просто випадковий збіг, — заперечив пан Пляшкер. — Пані Моркван сиділа на шафі тому, що в неї впала драбинка, а сидіти на роботі не довелося через те, що мій шеф не міг знайти ключа.

— Ні! Ні! Ні! — загукав Суботик. — Все те сталося лише тому, що ви мене попросили.

Глибоко замислившись, пан Пляшкер знову сів на своє ліжко. Тоді поглянув на Суботика й мовив:

— А можеш ти зробити так, щоб ми добре поснідали? Зроби, будь ласка!

Ледве встиг пан Пляшкер висловити своє бажання, як пані Моркван постукала в двері, увійшла до кімнати й поставила на стіл тацю зі сніданком.

— Ось воно що! — вигукнула вона, побачивши Суботика. — Я так і знала, пане Фляшкере! Ви, мабуть, гадаєте, що я випадково принесла вам сніданок до кімнати? О, ні! Я хотіла побачити, чи тут ще оцей Робінзон! Даю вам десять хвилин. Якщо через десять хвилин цей бешкетник не забереться геть із мого дому, можете складати свої манатки! Ясно?

І вона вибігла з кімнати, гучно хряпнувши дверима.

— Ну от, бачите! — сказав Суботик.

— Нічого я не бачу! Нічогісінько! — вигукнув пан Пляшкер.— Ясно лише одне: пані Моркван виганяє мене з дому.

— Але ж ви одержали те, що просили, чи ні?

— Одержав, — нехотя відповів пан Пляшкер. — Але й це міг бути всього-на-всього випадковий збіг. Зате тепер я знаю, як перевірити, чи справді ти можеш виконувати будь-які бажання.

— Ну, то як? — запитав Суботик.

— А ось зараз я забажаю чогось такого... Чогось виняткового... Чого не може бути... Одне слово, неможливого!

— І що ж це таке?

— Зроби, будь ласка, так, щоб тут у кімнаті пішов сніг.

— Дурне бажання! Ну справді-таки безглузде бажання! — із жалем вимовив Суботик і кинувся до шафи.

— Що тобі там треба? — запитав пан Пляшкер.

— Хочу одягти пальто! — гукнув Суботик із шафи. — А то замерзну!

А в кімнаті вже йшов сніг.

Із північно-східного кутка віяв крижаний вітер. Почалася завірюха. Сніжинки закружляли над ліжком, письмовим столом і шафою. Гардини нап’ялися, а чашки із кавою задзенькотіли жалібно й мерзлякувато.

— Принеси й мені пальто! — гукнув пан Пляшкер. — І не забудь узяти теплі шкарпетки!

За кожним словом із рота йому вихоплювались легенькі хмарки пари. Він сидів у ліжку, сховавши задубілі руки під пахви.

— Буде зроблено! — гукнув Суботик крізь завірюху і почав прокладати собі шлях до ліжка.

Він брів по коліна в снігу, мужньо долаючи відстань між шафою й ліжком. Особливо важко було пройти крізь замети заввишки в метр, що виросли за письмовим столом.

— Треба збудувати захисток, — запропонував Суботик, добувшись нарешті до ліжка, — бо нас геть замете.

Удвох вони почепили над ліжком ковдру й заховалися під нею від хуртовини.

Рейка й гардини не витримали ваги снігу й попадали на підлогу. Крізь химерні візерунки на шибках у кімнату сіялося сяйво теплого ранкового сонця.

Тим часом температура в кімнаті впала далеко нижче нуля. Кава в чашках давно вже замерзла. Письмового столу більше не було видно під заметом, а від стільця виднілася тільки спинка з-під снігу.

— Треба піднятися вище, а то нас замете снігом з головами! — сказав пан Пляшкер.

Аж тут із шафи з гуркотом зірвалася снігова лавина і прокотилася повз пана Пляшкера й Суботика, мало не зачепивши їх.

— На шафу! — скомандував Суботик і поліз перший. Пан Пляшкер поліз слідом за ним.

Тим часом пані Моркван в кухні поглядала на годинника.

— Уже минуло більше десяти хвилин, а той шибеник і досі в домі! — бурчала вона. — От тепер я поквитаюся з Фляшкером! Нарешті я його вижену геть!

Вона вибігла з кухні, промчала коридором, сіпнула двері кімнати пана Пляшкера й вигукнула:

— Пане Фляш...

Вона не встигла доказати. Грізна снігова лавина вихопилася з дверей і накрила її з головою. Неначе велетенська снігова куля, лавина прокотилася коридором і вкотилась на кухню. Тут вона розбилась об кухонну шафу, розлетілася навсебіч і звільнила пані Моркван, яка сиділа в ній, ніби кісточка в сливі.

— Що це за безлад! О моя гарнесенька кухня! Що з нею сталося! — перелякано заголосила пані Моркван і кинулася вигрібати сніг совком.

А в кімнаті, сидячи на шафі, пан Пляшкер і Суботик тісніше горнулися один до одного. Ставало дедалі холодніше, завірюха не вщухала, а шар снігу піднімався дедалі вище. Тепер уже й спинки стільця не було видно.

Раптом із того кутка, де раніше стояв письмовий стіл, пролунало глухе погрозливе ревіння. Із-під снігу вилізло щось величезне, біле і вишкірило пащу з гострими зубами.

— Це-це-це що та-та-таке? — запитав пан Пляшкер і зацокотів зубами від холоду й страху.

— Ма-ма-буть, бі-бі-білий ве-ведмідь, — відцокотів Суботик.

— Де-де-де він у-узявся?

— Де крига й сні-ні-ніг, т-т-там і бі-білі ве-вед-меді...— прожебонів Суботик.

— Може, ме-мені по-побажати, щоб мій ціпок перетворився на рушницю? — подумав уголос пан Пляшкер.

— Хі-хіба ви вмієте стріляти? — запитав Суботик.

— Ні!.. Де б я мі-міг цього на-навчитися?

— То-тоді я знаю краще по-побажання!

— Я-яке?

— По-побажати відлигу!

— З-звичайно! — вигукнув пан Пляшкер і вдарив себе долонею по лобі. — Я так ро-розхвилю-вався, що й не по-подумав про це. Бу-будь ласка, з-зроби так, щоб стало те-тепло і припинилася за-завірюха!

І нараз завірюха вляглася, в кімнаті потеплішало. Сніг танув просто на очах. Краплі спадали із шафи і з книжкових полиць. Невдовзі стало видно спинку стільця, потім письмовий стіл і нарешті ліжко.

Однак розталий сніг перетворився, звичайно, на воду, і ліжко пана Пляшкера, легенько погойдуючись, тихо попливло вздовж стіни. Тим часом із шафи, книжкових полиць та люстри далі бігла вода, і невдовзі поплив стілець. Нарешті на хвилях загойдався й письмовий стіл. Лише білий ведмідь не збирався плавати. Він сидів по шию у воді й дурковато дивився на слоїк з маслом, що вихитувався на хвилях перед самим його ведмежим носом.

— От зараз я провчу цього Фляшкера! — долинув із кухні голос пані Моркван. Вона тільки-но закінчила викидати сніг за вікно. — Він мені заплатить за оцей безлад! Негайно вижену його геть!

Вона вибігла з кухні, промчала коридором, навстіж розчахнула двері в кімнату пана Пляшкера і вигукнула:

— Пане Фля...

Більше вона нічого не встигла сказати. Бо хвиля заввишки з метр вихопилась із дверей, збила пані Моркван з ніг, закрутила нею, мов тріскою, пронесла коридором і випустила зі своїх обіймів лише тоді, як розбилась об холодильник.

Мокра як хлющ, пані Моркван сиділа на холодильнику й люто волала:

— Неподобство! Що сталося з моєю гарнесенькою кухнею?

Вона злізла з холодильника, побрела по воді до буфета й почала нишпорити в ньому, шукаючи ганчірку.

А тим часом Суботик та пан Пляшкер і далі сиділи в кімнаті на шафі.

— Ой і мокро ж тут скрізь! — сказав Суботик. — Мені здається, що цьому треба покласти край!

Пан Пляшкер кивнув головою:

— Авжеж, Суботику, треба! Прошу тебе, зроби так, щоб кругом знову стало сухо. І то негайно!

Мить — і в кімнаті знову стало так само сухо, як перед хурделицею та повінню. Тільки рейка для гардин і далі валялася долі. А на кухні пані Моркван стояла навколішки з ганчіркою в руках і, дивлячись на суху чисту підлогу, хитала головою.

— Або я з глузду з’їхала, або цей Фляшкер знову жартує з мене! Отепер-то я таки вижену його! Треба нарешті покінчити з усім цим!

Вона кинула в куток суху ганчірку й побігла коридором. Тієї ж миті, коли вона хотіла відчинити двері, ті розчинилися самі і в коридор вийшов величезний звір. Це був білий ведмідь, йому стало жарко в кімнаті.

— Тримати домашніх тварин у кімнаті суворо заборонено! Це записано в угоді про наймання квартири! — заволала пані Моркван.

Білий ведмідь роззявив свою величезну пащу, показав гострі зуби й позіхнув. Пані Моркван миттю повернула назад і кинулася навтікача. Вона вбігла до кухні і замкнула за собою двері. А білий ведмідь мовби й не бачив її. Він почвалав до парадних дверей, штовхнув їх здоровенною білою лапою, вийшов надвір і сів на купу снігу, який пані Моркван повикидала совком із кухні.

— Дивно, що баба Шморгван досі не прибігла, — сказав Суботик. Стоячи на письмовому столі, він прикріплював до стіни рейку з гардинами.

Пан Пляшкер стояв на стільці й допомагав Суботикові. Він і далі був у зимовому пальті й тому добряче впрів.

— Мене це вже не дивує! — відповів він. — Якщо людина бачила у своїй власній кімнаті хурделицю, білого ведмедя, а потім пережила відлигу й повінь, то її вже ніщо не здивує.

— Ви нарешті повірили в мої цятки — ось що головне! — сказав Суботик. — Може, мені повиснути з вікна на вашому паску?

— А це для чого?

— Баба Шморгван сказала: вона вижене вас, якщо через десять хвилин я й далі буду в кімнаті. А ми її обдуримо. Коли вона прийде, ви скажете: “Він же висить за вікном!” Отже, якщо мене в кімнаті не буде, вона не зможе вас вигнати.

— Вона й так не зможе мене вигнати! Адже я маю Суботика з синіми цятками на обличчі!

— Що ви ще хочете утнути?

Пан Пляшкер засміявся й сказав:

— Я хочу, щоб пані Моркван завжди, коли їй захочеться мене вилаяти, казала протилежне тому, що вона думає!

Тим часом пані Моркван, оговтавшись нарешті від переляку, прочинила двері й визирнула з кухні. Білого ведмедя видно не було. Обгорнувши ганчіркою щітку, вона просунула її крізь прочинені двері в коридор і посовала туди-сюди. Нічого не сталося! Посміливішавши, пані Моркван вийшла в коридор. Через розчинені навстіж парадні двері вона побачила ведмедя, який сидів на купі снігу. Підкравшись до дверей, пані Моркван захрипнула їх і замкнула. А потім кинулась до кімнати пана Пляшкера. Шарпнула двері і з червоним від люті обличчям убігла в кімнату. Взявшись руками в боки, вона зарепетувала:

— Пане Пляшкере! Ви надзвичайно симпатична й приємна людина! Я не можу навіть уявити собі кращого квартиранта!

Пан Пляшкер і далі стояв на стільці. Він увічливо вклонився й відповів:

— Дякую вам, пані Моркван, за добрі слова! Ви дуже люб’язні!

— І я анітрішечки не проти того, що ви залізли в черевиках на мій чудовий стілець! Адже йому вже років тридцять п’ять, і давно вже пора змінити на ньому оббивку! — горлала пані Моркван далі.

— Ну, що ви, пані Моркван! Навіщо? Оббивка ще досить пристойна, — несміливо заперечив пан Пляшкер.

— Що... що це я кажу? — вирячивши очі й затинаючись, пробурчала пані Моркван. — Я от іще що мала на увазі: мабуть, нам треба повісити тут нові фіранки.

— Ну що ж! Я не заперечую! — радісно вигукнув пан Пляшкер. — На цих фіранках візерунок нікуди не годиться!

— Що ви сказали? — вереснула пані Моркван. — Візерунок нікуди не годиться?.. Та він просто жахливий, він огидний.

— Ваша правда, — підтвердив пан Пляшкер і підморгнув Суботикові. — А що тепер нам робити з Робінзоном?

Пані Моркван спаленіла й оглушливо зарепетувала:

— Знову Робінзон?.. А... Робінзон! Та це ж найслухняніша й найспокійніша дитина, яку я будь-коли бачила! Хай він ще поживе з нами! Мені так приємно буде снідати разом із ним! А якщо він залишиться з нами надовше, то ви, звичайно ж, платитимете за квартиру на двадцять марок менше. Адже ж у вас і без того великі видатки на дитину!

Пані Моркван розгублено дослухалась до власних слів; нарешті вона сказала:

— Сама не знаю, що це я таке верзу! Я ж зовсім не те мала на увазі! Я хотіла ось що сказати: якщо ваше любе дитятко залишиться тут, то ви, звісно, платитимете за квартиру на тридцять марок менше!

— Ні, пані Моркван! — заперечив пан Пляшкер. — Про це не може бути й мови. Я платитиму стільки, скільки й досі.

— Але ж я не те хотіла сказати!.. — Тут вона затнулася й похитала головою. — Якщо ви нічого не маєте проти, то я піду до себе в кімнату. Пробачте мені... Бажаю вам доброго настрою!

Вона кивнула головою і вийшла.

— Яка чемна пані! — сказав Суботик.

— Поки що надто ще галаслива, — зауважив пан Пляшкер. — От якби всі люди були чемні й приязні! Як приємно було б із ними жити! Я певен, що помалу пані Моркван звикне поводитися з усіма так, як оце зараз із нами. І самій їй тоді теж легше житиметься. Вона зрозуміє, як це втомлює — цілісінький день сваритись.

— А ви чули, що вона про мене сказала? — запитав Суботик. — Вона вважає, що я найслухняніша й найспокійніша дитина, яку вона бачила. А ви кажете, що я сирена!

— От якби ти й справді був тихий та слухняний! Особливо рано-вранці, — зітхнув пан Пляшкер.

— Цитьте! — злякано вигукнув Суботик. — Глядіть не висловіть необачно ще якогось безглуздого побажання! По-перше, я не хочу бути спокійною дитиною, а по-друге, ви мусите зараз дуже добре обмірковувати свої бажання. Я не бачу свого обличчя, але мені здається, що на ньому залишилося обмаль цяток.

— Справді, — сказав пан Пляшкер, уважно оглянувши обличчя Суботика. — Залишилося всього дві цятки біля лівого вуха.

— Отакої! — вигукнув Суботик. — Тоді вам треба дуже добре подумати, на які бажання витратити їх.

— Завтра думатимемо! — сказав пан Пляшкер. — А сьогодні ходімо краще гуляти. Дивися, як сяє сонечко. Відпочинемо й потішимося, що нам пощастило пережити таку страшну хурделицю.

— Завтра? — перепитав Суботик. — Завтра, тату, мене вже тут не буде!

— Не буде? Чому?

— Завтра субота!

— Ну то й що?

— А те, що Суботики завжди лишаються тільки до суботи.

— Ти справді покинеш мене? Ти не жартуєш?

— Ні, тату. Не жартую. Суботики завжди так роблять. Через те придумайте бажання сьогодні.

— Невже ти справді не можеш залишитись? Я питаю не через ці бажання, не про них тепер ідеться.

Суботик похитав головою:

— Ні, не можу.

Пан Пляшкер сів за свій письмовий стіл і задивився вперед. Потім узяв аркуш паперу і написав олівцем кілька слів у стовпчик. Похитав головою, закреслив усе, що написав, і знову замислився.

— Що ви робите? — запитав Суботик.

— Думаю, що б його побажати собі, — відповів пан Пляшкер.

— Коли так, то я піду гуляти сам, — вирішив Суботик. — Вам ніхто не заважатиме думати, а мені співати.

Пан Пляшкер розгублено кивнув головою.

— Якщо ви хочете викласти своє прохання віршами, то це вам буде нелегко зробити,— вів далі Суботик.— Подумайте самі — адже зі словами “будь ласка” римується дуже мало слів. Хіба що “казка”. Хочете, розкажу вам казку?

— Ні, дякую, — усміхнувся пан Пляшкер. — Я сам умію розказувати собі казки.

— Ну, то як хочете, — сказав Суботик і виліз із вікна надвір.

Пан Пляшкер сидів над аркушем паперу й думав аж до самого вечора. Часом він щось писав, тоді закреслював написане, знову писав і знову замислювався.

Надвечір Суботик просунув голову у вікно й запитав:

— Ну, тату, яке бажання ви придумали? Може, хочете шлейки, які ніколи не порвуться? Чи третє око на потилиці? А може, картатого слона?

Пан Пляшкер підвів очі від аркуша й сказав:

— Я, либонь, не зможу придумати бажання! Часом мені здається, що я вже придумав і що це саме те бажання, здійснення якого я прагну Але мине хвилина — і я бачу, що помилявся. Яка користь від грошей, коли людина хвора? А навіщо здоров’я і довгий вік, коли їй судилося все своє життя прожити в неволі? Навіщо воля, коли людина така бідна, що змушена старцювати, або коли вона сліпа? І таке інше. Мені треба ще подумати.

— Не впадайте у відчай, тату! Ви неодмінно що-небудь придумаєте! — спробував утішити його Суботик і знову виліз крізь вікно надвір.

Він повернувся аж увечері. Пан Пляшкер сидів на ліжку, і обличчя його сяяло від задоволення.

— Ну, як справи, тату? Придумали що-небудь путяще?

Пан Пляшкер кивнув головою.

— А що саме?

— Я хочу таку машину, яка може виконувати бажання!

— Чудово! Дуже розумне бажання! — зрадів Суботик.

Цієї ж миті пролунав дзвоник. Дзвонили в парадні двері. А незабаром з’явилася пані Моркван і сказала:

— Пане Пляшкере, щойно для вас принесли пакунок. Мені дуже приємно, що в такий пізній час люди будять мене дзвоником і змушують уставати з ліжка! Візьміть, будь ласка, ваш пакунок!

Пан Пляшкер відчинив двері, взяв у пані Моркван пакунок і поклав його на письмовий стіл. Коли він тремтячими пальцями розв’язав шнурок і зняв обгортку, перед його очима постала чудова машина для здійснення бажань. У її блискучому металевому корпусі віддзеркалювалося щасливе обличчя пана Пляшкера.

— Дуже гарна машина! — вигукнув Суботик.

— Справді, дуже гарна, — погодився пан Пляшкер. — А як її вмикати?

— Поки що ніяк, — сказав Суботик.

— Поки що ніяк? А коли ж можна? — стривожився пан Пляшкер.

— Машини для здійснення бажань бувають різні, — пояснив Суботик. — Одні вмикаються ручкою, а інші — кнопкою. Ви сказали, що хочете машину для здійснення бажань, але не сказали, яку саме. Я не знав, яка та машина має бути. Тому я владнав усе таким чином, щоб спочатку принесли саму машину. А тепер ви можете замовити до неї ручку або кнопку. Адже у вас ще є змога замовити одне бажання.

— Тоді я хочу кнопку! Хай машина для здійснення бажань буде з кнопкою! З червоною кнопкою, щоб її краще було видно! — вигукнув пан Пляшкер.

Але машина залишалася такою, як і була. Пан Пляшкер разом із Суботиком стурбовано оглянули машину з усіх боків. Кнопки не було! Пан Пляшкер вирішив спробувати ще раз.

— Я хочу машину для здійснення бажань з червоною кнопкою! — сказав він голосно й виразно.

Але ні червона, ні будь-яка інша кнопка на машині не з’являлася. Пан Пляшкер поглянув на Суботика й вигукнув:

— У тебе не лишилося на обличчі жодної цятки! Нічого дивного, що кнопка не з’являється.

— Жодної цятки? — запитав Суботик. — Але ж ви казали, що їх було дві!

— Дві й було!

— А як вони були розміщені?

— Дуже близько одна від одної. Одна знизу, а друга вгорі.

— Я так і знав! — застогнав Суботик. — Але ж це були не дві крапки, а двокрапка! Двокрапка призначається для виконання особливо складних і незвичайних бажань. Але тепер, коли в мене немає жодної цятки, я вже не можу виконувати бажання! Мені дуже прикро, тату!

— Навіщо мені машина, яка не працює? — сумно мовив пан Пляшкер. — Коли хочеш, можеш її з’їсти. Ти ж любиш залізо!

— Ой ні, тату! — похитав головою Суботик. — Мені треба вже йти, бо за кілька хвилин буде рівно дванадцята година. Але ж ви знаєте, що повинно статися, аби я повернувся. А коли я повернусь, то знову матиму багато синеньких цяточок. Отоді я виконаю всі ваші бажання!

— А що повинно статися? — запитав пан Пляшкер.

— Хіба ж ви не знаєте? У неділю — ніякого діла і сонце. Понеділок має бути по неділі. У вівторок — візит пана Вівторакуса, у середу — середина тижня...

— Знаю! Знаю! — вигукнув пан Пляшкер. — А в суботу — Суботик!

— Я чекатиму цієї зустрічі, тату, — сказав Суботик. — Але зараз мені треба йти!

Пан Пляшкер підбіг до шафи, попорпався в ній і дістав теплого вовняного светра та пару брунатних чобітків.

— Це тобі, — сказав він Суботикові. — Ночі ще досить холодні. Візьми!

— Ви такі добрі, тату! — зрадів Суботик. — Який гарний светр! Які чудові чобітки! Все це має бути дуже смачне!

І не встиг пан Пляшкер і слова сказати, як Суботик запхав у рот светр і чобітки.

— Смакота! — сказав він, жуючи. — Оце вечеря, так вечеря! До побачення, тату! Мені було дуже добре у вас. Я так чекатиму нової зустрічі!

Він відчинив вікно і виліз надвір.

Пан Пляшкер дивився згори, як Суботик пройшов по темному присадку до ведмедя, що й досі лежав під кухонним вікном. Суботик сів верхи на ведмедя, і той підтюпцем побіг геть. Коли він пробігав під вуличним ліхтарем, його хутро ще раз сяйнуло в яскравому світлі, і обидва вони — ведмідь та Суботик — зникли у нічній пітьмі.