Щоденник моєї секретарки

— Знову.

— Ну, якщо вже злетіли, то треба ж нам сісти. Чи ти хотіла б літати вічно?

Дружина роздратовано смикнула рукою.

— Знову твої ідіотські жарти. Ти ж бачиш, що мені погано, і все одно дражниш! Навіщо?!

Щиро кажучи, я теж не надто люблю літаки, тому у відповідь просто мовчки заплющив очі. Наступні півгодини пройшли під акомпанемент буркотіння та зітхань з сусіднього крісла, рипіння закрилків, незрозумілої тарабарщини пілотів у трансляції, але врешті–решт завершилися голосним завиванням двигунів у реверсному режимі.

Приїхали.

«Вас вітає місто Москва».

Суворі прикордонники, прискіпливі митники без тіні посмішки — Москву впізнаєш вже з аеропорту. Зате на виході мене зустрічав сам Вова Франкенштейн. Особисто. І це одразу змінило образ дружньої держави. Недарма кажуть, що для людини існують тільки ті міста, де на неї чекають. Москва існувала для мене передусім через Вову Франкенштейна. Франкенштейн — це прізвисько, що прилипло до нього іще в армії через портретну схожість з персонажем Мері Шеллі. Ні, він був реально схожим — довгий, незграбний, руки–граблі стирчать з вічно коротких рукавів, обличчя немовби з граніту рубане, серед нечесаного волосся рожевіє асиметрична залисина. А проте, як і у літературного тезки, під страхітливою зовнішністю ховалося добре серце та неймовірно розумний мозок. Вовка вчився на мехматі МГУ, коли Радянський Союз розпочав Афганську війну і до армії почали гребти усіх — хворих, здорових, дурних, розумних, петеушників та студентів. Тоді ж загребли й мене, одразу після закінчення першого курсу. Спочатку збирали команду в Афган, але щось там не вийшло і нас відправили служити в Підмосков’я. Це називається — пощастило. От там, в учебці підмосковного Нарофомінська, я й подружився з Франкенштейном.

— Здоровєнькі булі, — з неповторним шармом кіношного монстра привітався Вовка, обійняв мене своїми велетенськими кінцівками, а потім ґречно розкланявся з Іркою.

— Здрастє–пажалста, — відповів я в тон.

За два роки строкової служби в Москві я засвоїв місцевий діалект так, що легко міг удавати з себе правдивого москвича — хоч тобі з нових районів, а хоч і з історичного центру — на вибір. А от у дружині моїй з першого слова можна було почути хохлушку — все таки дніпропетровська російська, ба навіть київське «рускоязичіє» виглядає дуже провінційно. Вова ж від мене навчився трохи розуміти українську, що нетипово для москвичів. Він взагалі був нетиповим — починаючи із зовнішності і закінчуючи правильною літературною мовою, що її рідко коли зустрінеш у Росії. Франкенштейн ставив наголоси там, де треба, і правильно відмінював числівники. Адже саме числівники були його покликанням — Вова був математиком від Бога, через що поміж нашої сірої солдатчини вербувальники помітили його та запропонували продовжити навчання в академії Головного розвідувального управління — ГРУ.

— З часу нашої останньої зустрічі твоя дружина помолодшала років на п’ять, — після привітання ламаною українською Вова перейшов на свою рідну, граматично правильну мову.

Ми теж не стали напружувати його іноземною.

— Дякую, — Ірка для виду опустила очі.

— Я за нею добре доглядаю.

— Ой, не примазуйся! Доглядає він!

Після розвалу Союзу демонічне ГРУ втратило свою таємну могутність, а разом із нею — найкращі кадри. Але, на відміну від інших офіцерів, непридатних для ринкових відносин, розвідників стали охоче брати у великі корпорації на керівні посади. Чи то репутація контори грала роль, чи й справді люди були тямущі. Взяли й Вову. Тепер він працював віце–президентом одного з великих торгово–фінансових холдингів, того самого, що мав плани на післявиборчу Україну і до якого я завітав у гості.

— Я зарезервував для вас номер у гольф–клубі, тільки… — Франкенштейн запитально подивився на обвішаних апаратурою операторів і субтильну редакторку, що тулилися за Ірчиною спиною.

Дружина кинула оком через плече:

— Ці? Вони в готелі поселяться.

— Вас зустрічають? — потурбувався я.

— Так, — Ірка показала пальцем в кінець зали. — Там має бути водій з табличкою.

— Сьогодні зйомки?

— Сьогодні, завтра. Як управимося.

— Як звільнишся, зразу приїзди, — я обернувся до Вови. — Куди їхати?

— Нахабіно. Гольф–клуб в Нахабіно.

— Тоді па–па, — моя телезірка зобразила повітряний поцілунок, потрусивши солом’яно–рудими локонами, і рикнула на супутників. — Ходім. Не завмирайте!

Ми з Вовкою попрямували до парковки, де чекав велетенський чорний джип. Я обійшов його навкруги і оцінив:

— Оце вже твій розмір!

— Не зовсім. Все одно сидіння доводиться відсувати до самого кінця.

Маючи більш як два метри зросту, Вова не вміщався за кермом жодної радянської автомашини. Я сам бачив, як сидячи на задньому сидінні, він запросто дотягувався руками до керма. Джип у цьому смислі мав перевагу — висока стеля та просторий салон давали Франкенштейну можливість не тільки влазити, не складаючись навпіл, але й відкинувши спинку крісла, цілком зручно напівлежати за кермом.

— Тепер ти вже не натреш об стелю лисину, — підморгнув я.

— Пізно. Там вже від волосся хіба одна назва. Тільки цього, слава Богу, ніхто не бачить, бо надто високо.

Двигун загарчав усіма своїми кінськими силами — і щільні московські пробки гостинно прийняли нас у свої міцні обійми.

Я роздивлявся навкруги. Треба відзначити, що з часів мого останнього візиту тутешній парк дорогих автомобілів суттєво розширився. Представницькі Мерседеси, БМВ, Лексуси і Порші не виглядали тепер на дорогах чарівними принцами. В очі кидалися скоріше недобиті «копійки» та безсмертні «шістки». Але щільність руху стала просто неймовірною.

— Як ви тут їздите?

— Складно. Додому намагаюсь вертатися вже вночі.

— А на метро їздити в падло?

Франкенштейн посміхнувся:

— Так там свої пробки.

— Ну–ну. Так поки все одно стоїмо, ти трошки введи мене в курс справи. Бо я знаю тільки те, що ви зустрічалися з Пашею.

— Точно. Зустрічалися, — кивнув Вовка. — Ми сідали в Києві на пару годин, коли поверталися з Греції чартером. Паша сказав, що після виборів отримає кілька цікавих майданчиків. І вони з босом домовилися, що розроблятимемо їх спільними зусиллями.

— А конкретніше?

— Конкретнішого не було. Ми розповідали про наші можливості, Паша кивав і говорив, що з «папою» все узгоджено. Курили сигари і пили коньяк у VIР–залі.

— Зрозуміло.

Ми втерлися в хвіст чергової пробки і черепашим темпом стали просуватися до її епіцентру.

— Тобто ми зараз…

— До офісу. Там зустрічаємося з віциками, а потім прокатимося до гольф–клубу на побачення з главарем.

Московські пробки суттєво відрізняються від київських. Якщо у нас для того, щоб перелаштуватись у щільному потоці, треба ввімкнути поворотник і почекати, поки тебе ґречно пропустять, то тут водії просто витискають один одного зі смуги, всовуючи носа у найменшу шпарину і сподіваючись, що у сусіда слабші нерви. Той, хто програє сутичку, знаходить втіху в лютому бібіканні та лайці з вікна. Адреналін — вірний супутник московських автомобілістів — і в результаті, діставшись місця призначення, вони вибираються з–за керма червоні, захекані, неначе весь шлях подолали верхи на коні під обстрілом ворожих мушкетів.

Приблизно у такому ж стані добралися до місця й ми. Вовка з розгону здолав високий бордюр тротуару і припаркувався біля скляної офісної споруди — типового для тутешньої забудови компромісу між максимальною корисною площею та убогістю архітектурної уяви.

— Ходім.

У вестибулі секьюріті в костюмах виструнчилися й послужливо відкрили турнікет.

— Це все ваше? — здивувався я.

— Так, — недбало кивнув Вова. — Тіснувато, вже подумуємо про будівництво нового.

— Підросли, — я пам’ятав часи, коли вся їхня контора поміщалася на одному адміністративному поверсі колишнього заводського корпусу. — А чому ж тоді ти без понтів? Де твоя охорона?

Ми зайшли до прозорого ліфта, Вова приклав до пульта магнітну картку.

— Охорона ще нікого не врятувала. Жити треба так, щоб не витрачатися на охорону.

— Згоден. Тільки хіба у вас це можливо?

— От і перевіримо, — Вова коротко хихотнув. — У ГРУ нас стільки охороняли, що за десять років я почав відчувати себе справжнім зеком. Ні, брешу. Не просто зеком, а VIР–зеком. VIР–зеком суворого режиму.

Ліфт зупинився серед просторого холу дванадцятого поверху. Знову секьюріті запопадливо розчинили вхідні двері.

— Тут у нас сидять віце–президенти зі своїми секретаріатами. І ваш покірливий слуга теж.

Кабінет Франкенштейна не справляв враження суперрозкішного. Одна секретарка у приймальні, прості, але функціональні меблі — у всьому видно математичний склад розуму господаря. Випивши кави з дороги, ми взялися до справ.

— З ким ти волів би зустрітися?

Я знизав плечима:

— А у вас великий вибір?

— Аж надто, — гмикнув Вова. — Гаразд, давай поміркуємо. Політтехнологи, піарщики корисними будуть?

— Це які рекламою займаються? Сумніваюся. Наступний Президент в Україні уже призначений. Наша політтехнологія — це правильний підрахунок голосів. Так учив іще товариш Сталін.

— Підрахунок голосів, — задумливо повторив Вова. — Тоді нам може придатися віце–президент з АйТі. Як ти гадаєш?

— Не настільки буквально. Я думаю, з підрахунком вони й без нас не облажаються. А от зробити для міністерства нову інформаційну систему… Це можна. Та і в банку модернізація не завадить. Згоден. Давай АйТі.

— Що там іще? Будівництво. Мережу відділень розбудовувати будете? Офіс в центрі Києва. Можемо точно такий вам побудувати, — Франкенштейн гордовито повів рукою навколо.

Я скептично прослідкував за його жестом.

— Знаєш, давай у Києві такий будувати не будемо. Ми ж не варвари. Хоча про будівництво — це розмова.

— Значить наступний — Ріал Естейт.

— Ріал Естейт, — почухав я потилицю.

В Росії ніколи не бракувало англоманів. Але теперішня ситуація з англійською термінологією вже становила загрозу національній безпеці, слово честі. Вони скоро один одного перестануть розуміти.

— Ну гаразд, — сказав я. — А інвестиціями у вас хто займається?

Вова здивовано звів брови.

— Інвестиціями? А навіщо вам інвестиції?

— Що значить, навіщо? А технологічна модернізація підприємств? А оновлення основних фондів?

— Так які питання! — посміхнувся він. — Все зробимо. Ваші замовлення — наша робота.

— А гроші?

Франкенштейн посерйознішав:

— Гроші? Знаєш, про це краще розмовляти із главарем. Ввечері в гольф–клубі зустрінемося, то й поговоримо. Годиться?

— Годиться.

Решта дня минула у розмовах із різнокаліберними, але однаково ситими та наглючими, типово московськими топ–менеджерами. Вони були водночас професійно–цинічними і зверхньо–дружніми. У нас в Києві як заведено? — познайомишся, обнюхаєшся, знайдеш спільних знайомих, туди–сюди — а ці одразу брали за горло. Перший — вишукано недбалий в одязі гаркавий молодик, який хазяйнував у кабінеті з табличкою «Віце–президент з АйТі» — примусив мене замислитися.

— Ми купуємо чи пґодаємо? — вишкірився він у відповідь на моє рукостискання.

Я озирнувся на Вову і, не чекаючи на запрошення, відсунув стільця та всівся на нього.

— Ми — партнери, — уточнив Франкенштейн.

Молодик кліпнув очима:

— Зачекайте. Мені сказали, що ви — з Укґаїни.

— Правильно сказали.

— Ну.

— А що, з України не буває партнерів?

— Та ні, — він розгублено знизав плечима. — Бувають.

— Ну? — спародіював я його інтонацію.

Вова тактовно прокашлявся:

— Давиде, ти розкажи для початку про свої проекти. Про Держкомстат, наприклад.

Проекти й справді були цікавими. Я не дуже розуміюся на комп’ютерах, але гаркавий знав свою справу так, що міг пояснити навіть неуку. Не можна, звичайно, сказати, що Російський Держкомстат заощадив на цій справі багато грошей, але масштаб вражав. Подякувавши за цю дійсно професійну і яскраву презентацію, ми перейшли до наступного «віцика» — з питань Ріал Естейт, тобто нерухомості. Його кабінет нагадував антикварний салон, чи то загашники аукціону Сотбіс.

— Москва зараз переживає будівельний бум, — заявив господар, здоровило із залишковою кучерявістю, хіба трошки менший за Франкенштейна.

— А ви впевнені, що вона його переживе?

— Хороший жарт, — без тіні посмішки сказав Ріал Естейт. Він дивився на мене спокійно, навіть трохи сумно. — Смішний. Люблю хороші, смішні жарти.

Я побачив фотографії та креслення великих житлових комплексів, торговельних центрів, офісних мегаспоруд. Все це нагадувало віртуальну екскурсію по Дубаї — типовий випадок творчості нафтогазових скоробагатьків.

Потім був приземкуватий лойєр, інакше кажучи, юрист.

— Ми можемо взяти вас на юридичне обслуговування на території України. Тимчасово це буде забезпечено через наших партнерів, а згодом ми зареєструємо для вас спеціалізовану компанію.

Що ж, це приємно. Їхати до Москви, щоб вони пообіцяли найняти для тебе київських юристів. Варто було ноги бити...

Рітейл. Це модне слово насправді означало торговельний бізнес. Тому приймальня та кабінет були завішані фотографіями вдалих проектів і рекламними макетами торговельних марок. Рітейловий підрозділ умів створювати та розвивати дистрибутивні мережі як універсальні, так і спеціалізовані — від гуртової торгівлі нафтопродуктами до мережі аптек.

— Ну, з аптеками в Україні повний порядок.

— В Україні? — уточнив віцик. — Ви говорите «в Україні?»

— А як треба говорити? — дещо агресивно уточнив я.

— Та ні, нічого. Я так спитав.

— З точки зору граматики «в Україні» — це правильно, — прийшов на допомогу Франкенштейн.

— Хай буде так. Але навіть якщо «в Україні» повний порядок з аптеками, це не заважає робити бізнес. При правильній організації конкуренція не шкодить, а стимулює.

Логічно.

— Вова! — змолився я, коли ми нарешті опинилися в коридорі. — Навіщо усі ці розмови?

— Щоб ти уявив наші можливості. До речі, наш главар прислав за тобою власну машину. Це — велика честь. Отже поїдемо з охороною, як великі мужики.

Від ходіння скляними коридорами та розмов із дивними людьми у дорогих костюмах у мене звело спину, а пальці стиснулися в кулаки — приблизно як у Ірки під час злету. Я на собі відчував агресію тутешнього бізнес–середовища. Вона витала у повітрі і відкладалася в душі після кожної чергової зустрічі, викликаючи підсвідоме бажання вишкірити ікла. Тому полегшення, що його обіцяла поїздка в гольф–клуб, стало справжньою звабою, так що я навіть відмовився від обіду і, взявши речі, буквально потягнув Вовку до ліфтів. Їжа без настрою — не їжа.

Бетонні джунглі оточували нас з усіх боків — старі й новіші будинки, населені дивними мешканцями, на кшталт тих, з ким довелося познайомитись протягом дня. Чи то, може, в інших офісах сидять нормальні люди, а цих привезли невідомо звідки спеціально для мене?

Але так чи інак, ми залишали цей дурдом і відправлялися на природу — саме те, що потрібно моїй спухлій від вражень голові.

Кавалькада господаря холдингу складалася з трьох машин — перший джип нахабно розштовхував пробки, в другому — пикатому мерседесі на задньому сидінні їхали ми, а третя машина — теж джип — мотилялася у кількох сантиметрах від нашого заднього бампера, ризикуючи розбити його на першому ж світлофорі.

— А задня навіщо? — спитав я охоронця, який сидів поруч із водієм на пасажирському сидінні.

— Це прикриття. Якщо нас хтось підріже — він таранить. Або доганяє, якщо той почне тікати.

— У вас тут що, війна?

— Буває. Минулої зими я в задній машині працював, а шефа підрізала дев’ятка. Ми її бампером вдарили, так той почав тікати. А у нас морда розбита, крилом по колесу шкребе — не поганяєшся. Ну я й відкрив вогонь. А що було робити?

— І як, зупинили?

— Та ні. Не пощастило трохи. Куля зрикошетувала об каналізаційний люк і попала в мужика на тротуарі. Відстрілила йому яйця.

— Серйозно?

— Серйозно. Такий кіпіш піднявся. Службове розслідування. Добре, що у мене тоді пістолет був законний, то тільки забрали корочку на нього.

— А зараз пістолет без корочки?

Охоронець тільки мовчки звів брови.

— Це тобі не Київ, — зауважив Франкенштейн.

Хлопці хихотнули.

— А що ви маєте проти Києва? — не зрозумів я.

— Та нічого, все нормально, — поспішив заспокоїти Вовка. Охоронці про всяк випадок принишкли.

— До речі, — я показав у вікно, де на площі височів пам’ятник засновнику міста. — Ви знаєте, де похований Юрій Довгорукий?

— У Києві, — відповів ерудований Франкенштейн. Наші супутники перезирнулися. Мабуть, не вірили.

— Отож.

— До речі, ти знаєш, планування старої Москви до болю нагадує Київ. І річка, і пагорби. У нас навіть свій Поділ був, — Вовчик, як це не дивно, був справжнім патріотом свого міста і глибоко цікавився історією. — У мене взагалі складається враження, що Довгорукий намагався збудувати тут такий собі маленький Київ.

— А чому це маленький? — раптом образився водій.

— Вас тоді ще не було, — відповів я українською.

А Вовчик спокійно пояснив:

— Тому що Київ уже стояв майже тисячу років. Та й річка тут меншенька. Так що вийшла зменшена копія.

— А син його потім спалив оригінал.

— Було й таке, — погодився Франкенштейн.

На п’ятнадцятому кілометрі Волоколамського шосе кавалькаду несподівано зупинили на посту ДАІ. Я визирнув у вікно. До машини наближався міліціонер, озброєний автоматом. Охоронець, який сидів на пасажирському сидінні, теж слідкував за ним, і щойно той перейшов на сторону водія, тихенько привідкрив свої дверцята, витягнув з–за пазухи пістолет і обережно поклав його на асфальт поруч із машиною. Після цього із незалежним виглядом склав руки на колінах. Ніхто в салоні навіть вухом не повів — певно, звикли до подібних трюків.

— Ваші документи!

Водій через вікно подав корочку в картонній обкладинці. За форматом мені здалося навіть, що це не права, а якесь посвідчення.

— Документи на машину!

Вова, що через свій зріст міг вміститися на задньому сидінні тільки навскоси, опустив затемнене скло:

— Та не бандити ми, сержант. Не бандити.

Мордатий мент глянув з–під лоба.

— Я бачу. Труженики.

Охорона загиготіла.

— Чого зупинили?

— Це ми не вас. Першу машину. Перевірка документів.

— А нас тоді чому перевіряєте?

— Так ви ж самі зупинилися, — зіщулився мент. — Ну, все гаразд. Їжджайте, — він козирнув і повернув документи.

Передні пасажирські дверцята знову тихо привідкрилися і пістолет з асфальту акуратно перекочував назад до машини. Цікаво, а що б цей охоронець робив зі своєю незаконною зброєю, якби один із ГАІшників залишився з іншого боку?

Кортеж виїхав на трасу і понісся, порушуючи усі можливі правила.

— Ну добре, охорона тобі не потрібна. Але чому не візьмеш водія? — поцікавився я у Франкенштейна. — Самому Москвою їздити, це ж можна здуріти.

— Це точно.

— Ну й чому?

— Тимчасово. Я свого водія звільнив і ще не встиг знайти нового.

— А–а.

— Та ти розумієш… Веземо ми з ним тут одного нашого мера — тобто який нас у себе прикриває, а ми його — тут, навзаєм, так би мовити. Ну а наші ж мери, щоб ти розумів, московського Лужкова на дух не сприймають. Конкуренція чи то заздрість. Дивиться мер крізь вікно автомобіля на кільцеву дорогу і каже, так собі іронічно: от, мовляв, Лужков пам’ятник собі збудував нерукотворний. Я, зрозуміло, у відповідь теж видаю щось такого штибу. І раптом мій шофер розтуляє свого рота і говорить людським голосом: «А я вважаю, що ми всі в дупу повинні Лужкова цілувати. Тут же аварія на аварії були. Скільки ж він життів зберіг!» Уявляєш?

Охоронці на передніх сидіннях зареготали, оцінивши комізм ситуації. І справді, запропонувати меру провінційного міста, щоб він цілував в дупу столичного колегу, — це чогось вартує!

— Цікаво, і що ж ти сказав?

— А нічого. Попросив зупинитися, сам пересів за кермо, а цього ідіота залишив на дорозі. Тепер шукаю нового.

— Круто! Заразом і меру характер показав.

Франкенштейн скептично посміхнувся:

— Для уральських це ще не характер. У них там хлопці суворі. В цього ж таки мера торік гранату кинули — це, я тобі скажу, було. Прилітаю до них, а мені кажуть, що Олег Петрович у реанімації. Зранку біля під’їзду кинули гранату, машина — решето. Ну я, звичайно, зриваюся до лікарні, вже уявляю його закривавленим під крапельницями. Забігаю до палати і бачу, що наш Петрович сумний такий сидить на ліжку в піжамі. Голова замотана, а решта — все гаразд, ні крапельниць, ні крові.

— Пощастило?

— Зараз розповім. Я питаю: «Олеже Петровичу! Що сталося?» А він: «А ти нікому не розкажеш?»

— Що, сам на себе замах імітував?

— Не перебивай, будь ласка. Словом, виходить він з під’їзду на роботу їхати. Службова машина під парадним чекає. А кілер у засідці розташувався над під’їздом, зверху, на козирку, розумієш? Він побачив, що мер вийшов, — висмикує чеку, кидає гранату, а сам через вікно назад у під’їзд і — на дах. Професіонал, одне слово. А граната, — Вовка не витримав і зареготав, — а граната влучає меру просто в потилицю, відскакує, котиться по землі, закочується за машину і на тому боці вибухає. Уявляєш? Шофера добряче покалічило, але — живий. А у цього, крім гулі на голові, — жодної подряпини. Полежав в лікарні тиждень для пристойності і — на роботу.

Я теж розсміявся.

— Це ж просто легендарний випадок!

— Так отож. Тому й просив нікому не розповідати, боїться, що говоритимуть, нібито у нього голова така дубова, що гранати відскакують.

За цікавою розмовою я не помітив, як кавалькада стишила хід і повільно виїхала на тінисту лісову дорогу. Проїхавши кілька кілометрів серед живописного пейзажу, ми опинилися перед солідним в’їздом до нахабинського гольф–клубу — будиночок охорони, ворота та невеличка автостояночка. Джипи залишилися на ній, адже на територію пустили тільки наш мерседес.

— Яке повітря! — вийшовши на вулицю, солодко, до хрусту в суглобах потягнувся Вова. — Яке тут повітря!

Повітря й справді було кращим, ніж у Москві, та й краєвид скидався на нормальний — дерева, квіти, зелена травичка. Праворуч на пагорбі сяяв вогнями центральний корпус з рестораном і готелем, біля нього затишно розташувався невеличкий басейн з альтанками для відпочинку, а, власне, поле для гольфу було далеко й ховалося від мого цікавого погляду в ранніх сутінках. Може, спробувати, як воно — стукати ключкою по м’ячу? В телевізорі виглядає непогано.

— Главар буде за пару годин. Давай не втрачатимемо часу, присядемо біля басейну й повечеряємо.

— Жаль, я плавок захопити не додумався.

До басейну вела доріжка, обсаджена квітучими кущами. І поки ми просувалися нею, з альтанки у дальньому кутку вийшло двоє дівчат. Ще на ходу вони стали розстібати сорочки, і стало помітно — чи то здалося — що вони теж не додумалися захопити купальників. Мимоволі пришвидшивши крок, я став придивлятися. Дівчата зупинилися біля бортика і тут уже остаточно заходилися роздягатись. Купальників на них і справді не було, ба навіть білизни теж — під сорочками та джинсами обидві виявилися голими, як турецькі святі. Кинувши одяг просто на підлогу, одна, більш рішуча, з веселим виском стрибнула солдатиком у басейн, друга ж задумливо взялася пробувати воду ногою.

Така безпосередність не могла не вразити, я озирнувся на Вовку і раптом побачив, що мій супутник підібрався, неначе чекаючи нападу.

— Не витріщайся, — стиха мовив Франкенштейн, наблизившись впритул. — Це солнцевська братва відпочиває. Їхні шмари.

Я опустив очі. Що ж, прохання господарів треба поважати. Не бачу нічого поганого в тому, щоб витріщатися на голих дівчат, але до чужого гольф–клубу зі своїм статутом, як відомо, не ходять. Звісно, зовсім не звертати уваги на мокрих німф, що розважалися у воді, я не міг, а тому, поки влаштовувалися в альтанці, кликали офіціанта і замовляли вечерю, краєм ока спостерігав за безкоштовним шоу. Здається, мої полум’яні погляди не лишилися не поміченими, бо, накупавшись досхочу і сяк–так прикривши мокре тіло одягом, молодша з купальщиць попрямувала до нашої альтанки.

— Мужчини! У вас буде закурить?

Вона зупинилася просто біля мене і дивилася в обличчя безсоромними очима. Сорочка, зав’язана вузлом на животі, давала можливість погляду вільно мандрувати за пазухою, обмацуючи звабливі опуклості зі зморщеними від води пипками. Та й джинси на німфі також не були застібнуті, відкриваючи цікавому чоловічому оку зрошений крапельками золотавий животик і світленьку кучеряву доріжку волоссячка під ним. Я важко ковтнув слину.

Вова галантно простягнув пачку цигарок і розкрив її точно перед моїм носом. Прийшовши від цього руху до тями, я знайшов на столі сірники і чиркнув, пропонуючи вогню.

— Дякую, мужчини.

Дівчина пустила цівку диму просто мені в обличчя, розвернулася й рушила разом із подругою до альтанки, з якої з’явилася кілька хвилин тому. Придивившись, я побачив, що там бавилися горілочкою її супутники — різнокаліберні стрижені хлопці.

— Що це було? — уточнив я у Вови.

— Не базарь, — несподівано грубо відповів він.

До вишуканої вечері просто неба нам також було подано горілку. Я не люблю горілки, тим більше московської, але що поробиш — закони гостювання примушують. Цокнувшись і промимривши, «за зустріч», я отримав змогу оцінити різницю між традиційними напоями народів–братів. З чого ж вони її тут женуть?

Вовчик помітив мою реакцію на елітний місцевий напій.

— Не подобається?

Я тактовно промовчав.

— Ваша горілка краща, — кивнув Франкенштейн. — А знаєш, чому ви називаєте її горілкою, а ми водкою?

— Мабуть, тому, що наша горить?

— Точно. До речі, це й було ноу–хау Дмитра Менделєєва.

— В смислі?

— В прямому. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, якою була тема його дисертації?

Я розвів руками:

— Перевіряєш? Розведення спирту водою. 40 градусів. Це тобі кожен школяр скаже.

— А чому саме сорок? — хитро примружився Франкенштейн.

Отут уже змішався я.

— І справді, чому сорок? Мабуть, стандарт такий. Зручно. Для круглого рахунку.

— Сідай, два, — Франкенштейн любив продемонструвати свою інтелектуальну перевагу. — Сорок градусів — це найміцніший розчин спирту, який не підтримує горіння при кімнатній температурі.

— І що? — не зрозумів я.

— А те, що коли з п’яних очей перекинуть пляшку і на неї свічку, то все село не займеться.

А й справді. Я про це ніколи не замислювався. Пам’ятаю, бабуся гнала самогонку і закривала кран, як тільки налита у ложечку рідина не спалахувала. Пам’ятаю парубоцький фокус, коли вмочуєш палець у домашню горілку і підпалюєш його, лякаючи таким чином дівчат. Коктейль Б52, який не завжди хоче запалюватися, пам’ятаю, а звести все до купи інтелекту не вистачає.

— Да, блін, Вова, зброя не ржавіє! — я жартома постукав пальцем по його голові. — Розвідник і є розвідник.

Він задоволено засміявся.

— Доброго вечора! — долинув ззаду незнайомий голос.

Я повернув голову. З боку альтанки, зайнятої стриженою компанією, до нас наблизилося двоє хлопців. Меншенький явно був за головного, бо тримався першим і першим же взявся за спинку стільця біля мене.

— Ви дозволите?

— Прошу, — широким жестом запропонував Франкенштейн. — Вип’єте?

На вигляд хлопцям було по тридцятнику, може, трошки більше. Русявий, дещо бляклий, що тримався, як командир, всівся з розмаху на стільця і показав товаришу на місце поруч.

— Сідай, братан, — він кинув на нас уважним поглядом. — Це — мій братан.

Я давно не чув такої лексики й мимоволі посміхнувся, чим викликав уважний погляд русявого.

— А ти сам звідки, братішка?

— З Самари, — раптом втрутився замість мене Вова. Чому він вибрав саме це місто — не знаю.

Більшенький похмуро похитав головою.

— Знаю. Я був у Самарі. Там велика пересилка.

Щоб не розреготатися, я міцно стиснув зуби. Вова широким жестом налив гостям дві чарки.

— Пригощайтеся.

Почекавши, поки русявий командир торкнеться пригощення, більшенький чорнявий хлопець і собі взявся до справи. Приклад гостей наслідували й ми.

— За здоров’я!

Ну не йде мені московська водка! Хоч у вісімдесяті не йшла, хоч зараз!

Русявий зазирнув мені в обличчя:

— А там у вас, в Самарі, є люди, які вам допомагають?

— Допомагають? — я зиркнув на Вову.

— Так, — русявий відслідкував мій погляд. — До нас часто люди звертаються, просять допомоги. Ну ми, звичайно, їм допомагаємо.

— А–а. Це добре.

— Приходять люди з проблемами різними всякими. Треба ж людям допомогти?

— Треба, — посміхнувся я.

— Братішка, — звернувся раптом русявий до Вови. — А чого це він сміється?

— Він не сміється, — твердо заперечив Франкенштейн.

Хлопець втупив у мене свої бляклі очі. Погляд його нагадував зміїний — без жодних ознак людських емоцій або думок. Від цього мороз пробирав поза шкірою — і посмішка сама собою злізла з моїх губ.

— Він не сміється, — ще раз нагадав Вова. — Вам здалося.

— Коли мені здається, я не говорю, — олив’яним голосом заперечив солнцевський командир.

У повітрі запахло небезпекою, хоч я й не міг зрозуміти, що сталося. Ну, посміхнулася людина — хіба це гріх?

— Доброго вечора! — раптом почулося з іншого боку.

Ми обернули голови. До столика наближалися три постаті, в одній з яких я одразу пізнав Вовчиного главаря. Другий з компанії нагадував колобка, весь час шкірив зуби і носив зачіску під літнього Елвіса Престлі — великий кокон срібного від сивини волосся. Третій же був високим, довгоруким, але, на відміну від Франкенштейна, дуже пропорційним і зграбним — скоріш за все, колишнім спортсменом.

Братки разом із нами підвелися з–за столу і першими привіталися з сивим Елвісом. Вони явно були знайомі.

— Ігор, — простягнув мені руку спортсмен.

— Сергій.

— Це — ваші гості? — шанобливо запитав Елвіса русявий браток.

— Так, — радісно відгукнувся той. — Сидіть, ми зараз стільці візьмемо.

— Не будемо вам заважати.

— Яке там заважати! Що ви!

— На нас там люди чекають. Незручно, коли люди чекають.

— Ну, як знаєте.

— Гарного відпочинку! — хлопці вийшли з–за столу, попрощалися та рушили в бік своєї альтанки.

Тут у мене задзвонив мобільний. Ірка завершила свої зйомки і питала, як до нас доїхати. Поки я уточнював у Вови орієнтири і переповідав їх дружині, нова компанія вже затишно розташувалася біля столу.

— Вовчику, а що цей солнцевський до мене причепився?

Франкенштейн знизав плечима:

— А в них робота така — чіплятися. За базар, за посмішку. Ти, юначе, мало не нажив собі неприємностей.

Я засумнівався:

— І що, просто тут, у гольф–клубі, почали б розбиратися?

— Тут чи в іншому місці — як зачепилися, то вже не злізуть.

— Так я ж завтра тю–тю і додому.

Франкенштейн поплескав мене по плечу:

— Твоє щастя. А базар все одно треба фільтрувати. Тут тобі не Київ.

— Ну, що там у вас, в Хохляндії? — главар перервав наш інтим і жестом запросив до розмови спортсмена. — Я так люблю хохляцьке сало. Знаєте, вони роблять його перекручене з часником. Як туди приїжджаю, одразу замовляю хохляцьке сало з часником.

Тон, яким традиційно хамуватий Главар звертався до спортсмена–Ігоря, наводив на думку, що той — не останнє цабе в місті.

— В Україні вибори, — майже миролюбно відповів я, навмисне наголошуючи на правильній назві країни. Закони гостювання — страшна річ. Та й недавнє спілкування з братками не надихало на початок нового конфлікту. — Після виборів ми можемо взяти участь в серйозній приватизації. Будуть інвестиційно привабливі проекти.

— Мені не причулося, ви говорите не «на Україні» а «в Україні»? — уточнив спортсмен.

Знов–здоров.

— Так. В Україні.

— Це тому що самостійність?

— Ні, просто так граматично правильно.

Тут нашу філологічну дискусію раптом перервав Главар:

— Які проекти?! Які проекти?! Ти краще скажи, скільки грошей ми зможемо разом спиздити.

Я роззирнувся. Подібна постановка питання, здається, нікого не вразила, тому й мені не виходило нітитися:

— Так спиздити ми і без вас можемо.

— Бу–га–га, — вибухнув реготом Елвіс. — Оце сказав!

Главар теж приєднався своїм баритоном, але без особливого ентузіазму.

Тим часом офіціанти принесли гаряче та додаткову пляшку горілки. Ми налили за знайомство.

— А що це за хлопці з вами були? — спитав мене спортсмен.

Я тільки плечима знизав.

— Це солнцевська братва, — пояснив Елвіс. — Щось там відмічають.

Він кивнув у бік веселої альтанки. З неї саме вийшли і попрямували до басейну знайомі шмари разом із двійком хлопців — тих, які щойно засідали з нами за столом.

— Ну, те, що це братва, я зразу оцінив, — спортсмен замислено крутив чарку в руках.

— Вони — бригадири, але не найвищого рівня. Чорного не знаю, а білий починав з театру.

— Правда? — зацікавився я. — Я теж колись починав з театру.

Елвіс коротко хихотнув.

— То інший театр. Він на початку дев’яностих збирав данину з ларьочників. І придумав таку мульку. Якщо хтось із клієнтів не хотів платити, він його не бив і не катував. А знаходив бомжа і за сто доларів домовлявся, що той зіграє роль. П’ятдесят — авансом. Бомжа мили, стригли, одягали і прохали, щоб він удавав бізнесмена, який відмовляється давати долю рекету. Щоб кричав, погрожував — ну, все як годиться. Потім брали того впертого клієнта, везли до лісу і казали: «Дивись, що ми робимо з тими, хто не платить». Виймали з машини бомжа. Той, як домовлялися, кричав, що не буде платити, обіцяв в міліцію здати. Тоді вони брали лопату і на очах клієнта просто закопували бомжа в землю. Живого. Кляп в рота, щоб зайвого не сказав, і вперед. П’ятдесят доларів таким чином заощаджували. До речі, кажуть, що після такого театру платили всі.

Тим часом солнцевські шмари знову роздяглися, залізли до басейну і почали бризкати своїх кавалерів. Забава набирала обертів.

Ми потрошку прибили всю горілку і замовили нової. Розмова ставала гучнішою. Я відчував, що язик вже не одразу вимовляє деякі літери.

— Хто це? — запитав я Франкенштейна стиха, показуючи на товстого Елвіса.

— Наш віцик з питань безпеки. Колишній ментовський генерал.

— А це? — повів я очима в бік спортсмена.

— Ти що, дурний? — вирячився Вова. — Це ж віце–прем’єр!

— Чий?

— Що значить, чий? Віце–прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Тю–у! Спортсмен виявився зовсім не спортсменом. А може, в Росії спорт теж належить до гуманітарних питань? Ця думка видалася дуже дотепною, і я голосно засміявся.

Мокра компанія зі шмарами продефілювала мимо нас, не звернувши цього разу уваги на мій сміх, натомість приязно відсалютувавши.

— Клас! — підняв великого пальця вгору віцик із безпеки.

— А я теж хочу купатися, — раптом п’яно сказав наш вельможний гість. — Хто зі мною?

Голова моя вже добряче крутилася, тому вмочити її в басейн було б не зайве. Приблизно так я і висловився. Плювати на плавки, а точніше, на їхню відсутність — зараз труси такі шиють, що від плавок не відрізниш. Тим більше, що дівчата он як купаються, в натуральному, так би мовити, вигляді.

Спортсмен–віце–прем’єр, як виявилося, був напоготові, тобто з купальним причандаллям, і за якусь хвилину ми з ним з розбігу плюхнулись у воду.

Він і справді виявився спортсменом — майстром спорту з плавання — і вмів дуже красиво стрибати з борта. Ми спробували плавати наввипередки, і я навіть не сильно відстав — короткий басейн нівелював технічні переваги. У воді мені полегшало, очі знову почали фокусувати цей світ, але за столом на нас чекала ще одна пляшка гидкої московської горілки.

Главар періодично надзвонював комусь з мобільного. Елвіс розповідав анекдоти. Вова виглядав найтверезішим, але і в нього блищали очі.

— А я люблю ваші пісні, — сказав через стіл віце–прем’єр з гуманітарних питань.

— Мої? — уточнив я.

— Ваші, українські. Давай заспіваємо.

— Так акомпанементу ж нема, — мляво заперечив я. Мені не хотілося співати з віце–прем’єром.

— Зараз щось придумаємо, — він погукав офіціанта. — Шановний! А чи нема у вас раптом гітари?

— Вибачте, — до неможливості коректний хлопець звик не дивуватися капризам клієнтів. — Гітари нема. Але у холі головного корпусу є рояль.

— Значить, я буду грати на роялі, — оголосив віце–прем’єр і підвівся з–за столу. — Де тут головний корпус?

— Та зачекай ти, давай іще по одній! Бо голосу не буде.

Усі потроху перейшли на «ти».

Я вихилив ще одну чарку і здивувався, що практично не відчув смаку. Але те, що було далі, пам’ятаю вже не зовсім чітко. Здається, подзвонила Ірка, і Франкенштейн визвався зустріти її на в’їзді. Елвіс бігав навколо віце–прем’єра і заявляв, що він давно мріяв почути, як той грає. Врешті–решт ми дісталися холу, де стояв білий «Стейнвей». Віце–спортсмен всівся до нього і пройшовся по клавішах. Грав він і справді непогано, от тільки я співати вже не міг. Тому після «Розпрягайте, хлопці, коней» перейшли на «Очі чорниє». Усі аплодували, аж поки в холі знову намалювалися солнцевські. Я кусав губи, щоб знову не розсміятися, і не міг себе здолати.

Прийшов до тями від того, що відчув м’які жіночі руки на своїх плечах. За моєю спиною стояла Ірка, здивовано оглядаючи мізансцену.

Посеред велетенського холу, прикрашеного пальмами та китайськими вазами, за білим роялем сидів розхристаний чоловік з мокрою після купання головою і видавав темпераментний джаз у суміші з блатним шансоном.

Біля роялю танцювало дві пари — русявий коротко стрижений хлопець тримав за дупу напівголу білявку, другий, вищий і чорніший, прилип до молодшої і вищої дівчини так, що не завжди втрапляв у складний ритм. У фотелі поруч сидів товстун з сивим коком а–ля Елвіс Престлі і періодично плескав у долоні. За його плечима стояв Франкенштейн у короткуватому піджаку, серйозний, немов на похороні, а Главар схилився до роялю, немовби намагаючись розшифрувати музичну абракадабру, що линула звідти.

— Хто це? — запитала Ірка, показуючи на піаніста.

Я, як міг, навів різкість:

— Віце–прем’єр Росії, якщо не помиляюсь.

— А це? — вона кивнула в бік солнцевських.

— Це братва.

— Братва? — не зрозуміла вона. — Бандити?

— Тс–с–с, — я приклав палець до рота. — Вони не люблять, коли хтось сміється.

— Зачекай, — Ірка потрусила головою, намагаючись зосередитися. — А хто, ти сказав, сидить біля рояля?

— Віце–прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Я ще раз обвів поглядом компанію, намагаючись прийти до тями.

— А–а. Ну якщо з гуманітарних, то це логічно, — сказала моя мудра дружина. — Кому ж іще сидіти біля рояля, як не фахівцю з гуманітарних питань?

— До вас пан Мирослав Коваль.

Секретарка, що працювала на місці Хмаринки, говорила ще трошки боязко, але то нічого — звикне.

— Розкриваю обійми, — я підійшов до дверей кабінету і гостинно розчахнув їх. — Ласкаво просимо!

Дівчина за стійкою невпевнено посміхнулася.

У приймальні стояв, як завжди, ефектний, недбало елегантний та впевнений у власній неперевершеності Мирослав. Кого–кого, а його я радий бачити у будь–яку пору дня й навіть ночі.

Мирослав був режисером. Колись давно, коли ми тільки вперше потисли руки і він відрекомендувався: «Режисер», я вирішив уточнити: «Кіно- чи театральний?». «Просто режисер», — стримано, але з почуттям власної гідності відповів новий знайомий. З часом я переконався, що він мав рацію. Якби хтось спробував визначити, в якій саме галузі мистецтва орудує мій приятель, він би розгубився. Документальне і художнє кіно, театр, телебачення, офіційні заходи, публічні шоу та приватні вечірки — усі ці майданчики підкорялися Мирославові однаково легко. Але все–таки він був не «просто режисером». Далеко не просто. Він був веселим, компанійським, злегка цинічним, але через це дотепним хлопцем і своїм існуванням та влучними зауваженнями вмів примирити мене з сучасним світом, а точніше кажучи, з тією божевільнею, що її чомусь називають сучасним світом.

До знайомства з Мирославом я був насправді дуже невисокої думки про служителів храму мистецтва. І базувалося це на досвіді спілкування зі співачками чи танцівницями — майбутніми та нинішніми «зірками», яких полюбляли приводити з собою до ресторанів колеги–бізнесмени. Спочатку кривляння цих німфеток здавалися навіть забавними, але досить швидко я зрозумів, що намагатися витлумачити зміст слів, які вилітають з їхніх напомаджених ротиків — дарма праця. Це були не слова, а умовні сигнали, на зразок азбуки Морзе: мені нудно, хочу пити, купи мені це, ну і так далі. Милі личка, стильний одяг або його відсутність були лише результатом ретельної передпродажної підготовки. І ставало очевидним, що храм мистецтва — це місце, де торгують усім оцим гуртом і в роздріб. Ну а раз торгують, то мусять бути продавці, які, задовольняючи цехові понти, називають себе режисерами. Так само, як продавці у борделях гордо іменуються сутенерами.

Звісно, на додачу до білого тіла клієнтам храму мистецтва пропонується антикваріат сумнівного походження, фарба, намазана на полотно рукою модних художників, кавалки бронзи та каменю, від яких чи забулися, чи то полінувалися відрубати все зайве, а також дорогі квитки на фонограмні концерти заїжджих знаменитостей. Там є свої режисери, які називаються кураторами виставок, продюсерами чи мистецтвознавцями.

Проте спілкування з Мирославом дозволило з’ясувати — те, що я мав за храм мистецтва, насправді було всього лише маленькою прибудовою, яку підприємливі служки спорудили спеціально для бізнесменів, бандюг та іншої убогої братії. Справжній же храм, хоч і дещо занедбаний, холодний та неохайний, виконував–таки своє сакральне призначення, і містив навіть доволі добре облаштовані закапелки. Люди, які служили у цьому храмі, були представниками особливої породи — вони не уявляли свого існування без того, щоб написати, заспівати чи намалювати щось, навіть коли воно й не годиться для продажу. Звісно, Америки я не відкрив — такі люди були завжди. Просто здавалося, що вони давно вимерли, бо столичне середовище, в якому обертався останні роки, не демонструвало жодних ознак їхнього існування.

Треба сказати, що Мирослав зовсім не був анахоретом — він багато тусувався, мав впливових знайомих і замовників, в тому числі серед можновладців та бізнесменів. Його худорлява фігура у ретельно–недбалих шатах з незмінною шийною хусткою замість краватки та хвостом доглянутого хвильчастого волосся на спині часто потрапляла мені на очі на офіційних заходах та прийомах. Однак, попри ринкові стосунки, що панували навкруги, хлопець міцно тримався корінням за ґрунт — той самий ґрунт, в якому проростає мистецтво у його природному вигляді, а не тільки ті витвори, що йдуть на продаж. Мирослав дуже шанував таке мистецтво, ба навіть намагався прищепити любов до нього на дубових стовбурах душ приятелів–бізнесменів. Він вірив, що на кожен справжній шедевр можна врешті–решт знайти покупця. Проте поки що ця його теорія не знайшла практичного підтвердження.

— Как погодка в Москвє?

— А ти звідки знаєш? — здивувався я. Не люблю, коли інформація розповсюджується без моєї згоди. Бо в результаті рано чи пізно з’являються усілякі американські громадяни з доларами у дипломатах.

— А хіба то секрет? Мені твоя секретарка по телефону сказала.

Он воно як. Цікаво, це ще Хмаринка, чи вже нова відмітилася?

— Та ні, не секрет. Просто секретарки забагато патякають. Уявляєш, одна навіть в журналі передачі змін почала вести особистий щоденник.

— Інтимний? — підняв брову Мирослав.

— На жаль, ні. Дівоча маячня — хто кого яблучком пригостив. Довелося вигнати.

— І то вірно. Якби інтимний — можна було б нишком читати, то був би — люкс. А про яблучка… Хоча, знаєш, питання, хто кого пригостив яблучком, має глибокі історичні корені. Один вар’ят пригостив був не ту — і закінчилося війною. Троянською.

Як справжній патріот Галичини Мирослав не цурався колоритної тамтешньої «ґвари», в межах розуміння співрозмовника, зрозуміло. Межі мого розуміння були досить широкими.

— Отож, я й не хочу війни. Зараз у Москві навоювався по саме нікуди. Ти навіть не уявляєш, що там насправді діється!

Мирослав розтягнув свої пластичні губи у скептичній посмішці:

— Третій Рим?

— Швишде другий Содом. Гроші — рікою, американські супертехнології, арабські розкоші, і одночасно у гольф–клубі, крутому до неможливості, братва розводить лохів на тьолках. Запускають голих у басейн і хто клюне — ставлять на бабки.

— А ти що там робив, у гольф–клубі?

Я глянув, чи добре зачинено двері до приймальні, і аж тоді зізнався:

— Мене ж і розводили. Точніше, намагалися.

Мирослав присвиснув:

— Бігме, думав, що тамті бандюки вже давно в бізнесменах.

— Е ні, бізнес там зараз тільки конторський. КГБ чи ФСБ — як там вони зараз називаються. Розумієш, Мирославе, нафта — це народне багатство. Тому весь процес контролює ФСБ. Все дуже просто — або ти заробляєш на нафті, або обслуговуєш тих, що заробляють на нафті, або обслуговуєш тих, хто обслуговує тих, що заробляють на нафті.

Мирослав відкинувся на спинку фотеля, вільно закинувши ногу на ногу і уважно слухав, схиливши набік своє фактурне — мрія будь–якого скульптора — обличчя. Це була його звичайна манера. Слухати він вмів і любив — риса, яка не часто зустрічається в природі, а серед людей мистецтва, то й поготів.

— Знаєш, який прикол вони вигадали? Вищий пілотаж! ФСБ організувала великий банк з дешевою обготівкою — трохи не за два відсотки. Попрацювали пару років, і до них злетілися усі — бо хто зараз не обготовлює? А тут — практично на дурняка. Ну й одного чудового дня до кожного з тих, хто злетівся, прийшли дяді у штатському, взяли за горло і сказали: або віддай усе нам, або підеш на зону. Там Ходорковський один скучає, йому треба компанія.

— Люкс!

— Так отож. І тепер усі фірми, які так чи інак працюють з державою, загребла під себе ФСБ. А розводити клієнтів гольф–клубів залишили бандюкам.

Тут Мирослав продемонстрував, що уміє не тільки слухати, але й робити висновки.

— Це логічно, — він взяв до рук олівця і наче диригент паличкою повів у повітрі. — Контора забрала собі все державне, а приватників віддали бандитам. Розподіл ринку.

— Картельна змова. До речі, заборонена антимонопольним законодавством у всіх розвинутих країнах, — я з виглядом експерта підняв вказівного пальця догори. — Ні, серйозно. Ти навіть не уявляєш, що там робиться. Зустрілися випадково з одним старим знайомим. На вулиці біля його офісу. Я за київською звичкою кажу: «Може прогуляємося квартальчик, щоб не стовбичити на одному місці?». А він: «Я грошей багато людям винен. Давай тут, щоб в разі чого трупи далеко не таскати».

— Людям, то бандитам?

— Напевне. А може, конторським, вони там теж на гуманізм не слабують. І після виборів, щоб ти не сумнівався, оце все привезуть до нас. А наші довбні цього не розуміють. «Інвестори… З Росії прийдуть інвестори». Так от, щоб ти знав, це не інвестори, а мародери. І коли переможе Янукович, до нас ломануться банди мародерів — половина з погонами, а друга — з наколками.

Мирослав стиснув губи і впевнено покрутив головою:

— Янукович не переможе.

Тут уже я звів брови догори:

— А що, Папа на третій термін — це краще?

— Ні, — спокійно сказав Мирослав. — Ні той, ні той. Ми їм не дамося.

— Ну, і як ти собі це уявляєш?

— Як у грузинів. Люди вийдуть на вулиці і зметуть їх. Ти не знаєш наших людей.

— А ти знаєш… Ти просто, як мій шофер — він теж говорить, що всі вийдуть на вулиці. Це казочка для підняття бойового духу опозиції. Насправді навіть страшно уявити, які там зібралися сили.

— Насправді я всьо уявляю.

— Не уявляєш. Тут розгорнулися цілі штаби московських технологів. Найкращі рекламщики, ПіАр–аси…

— Хто? — не зрозумів Мирослав.

— Аси ПіАру. ПіАр–аси.

Він засміявся, від чого хвіст волосся на плечах замотилявся з боку в бік.

— Це ти файно сказав. Пі–Ар–аси. Сам вигадав?

— А що?

— То ніц, — додатковим стимулом для застосування на мені галицького діалекту було те, що Мирослав вважав, ніби це корисно для мого південного менталітету. — Просто я їх тепер теж так називатиму. Пі–Ар–аси. Хе!

— Та як не називай! У Києві їх, як в сучки бліх: комп’ютерщики, штабісти, російські гроші — рікою.

— То всьо вже було.

— Коли це було? — не зрозумів я. — Другий термін Кучми — це зовсім інша історія.

— Ні, Сергію, не з Кучмою. А на сто років раніше. Справа Бейліса, чув був про таку?

— Бейліс — це лікер, — іронічно зауважив я, бо не люблю, коли хваляться ерудицією.

— Лікер… Коли в Києві оголошували вирок Менделю Бейлісу, у Нью–Йорку був зупинився вуличний рух, бо люди чекали на ту телеграму про результат.

— Серйозно?

— Серйозніше не бува. То славетна історія. Як москалі вчергове шукали ворогів і вирішили були взяти–си за євреїв. Обрушити на них, як то кажуть, дубину народного гніву. Бо інакше, ти ж розумієш, під дубину втрапили б зовсім не ті.

— Коли це було?

— На початку двайцятого століття. Після російсько–японської війни. Кампанію урочисто були просерли, і народ поставив питання — оте традиційне їхнє: хто винен? Ну а ти знаєш, що ніц так не згуртовує імперську націю, як кілька тих файних єврейських погромів. Тоді теж, знаєш, політтехнологи, чи як там, ПіАр–аси не дрімали. А тут у Києві і привід був люксусовий — знайшли у кручах убитого хлопця–гімназиста і вбивство це, знаєш, закосили ніби під ритуальне. Ідея стара, але перевірена — євреї п’ют кров християнських немовлят. Чув таку сентенцію?

В голові почали виринати якісь спогади з цього приводу.

— Здається, щось було — на рівні бабських розмов.

— Точно. Бабських. Бо будь–який «мало–мальски» освічений москаль скаже тобі, що насправді євреї крові не п’ют а підмішуют її у ту свою мацу. А тому знайшли були на Татарці такого собі Менделя Бейліса, який мав дуже доречне громадське навантаження від синагоги — контролював процес виготовлення тої маци. Ну й вирішили в суді довести і сам той факт ритуального вбивства, і рецепт маци з кров’ю оприлюднити, а заразом і видати, так би мовити, дозвіл на одстріл нації–кровопивці по всій імперії.

В мені прокинувся сором за власне невігластво — так повчально й натхненно говорив Мирослав.

— То, я тобі скажу, була справа важливіша за наші теперішні вибори. З Петербурга прислали цілу гебру — прокурори, слідчі, богослови, експерти. Навіть секретарок тамтих із собою везли, бо не довіряли тутешнім.

Я засміявся:

— Ну, це вже просто, як у нас. Москалі у штаби теж своїх секретарок попривозили.

— От бачиш. І знаєш, об що вся ця комбінація розбилася? Не повіриш — об простих українців.

— Ти хочеш сказати, що люди вийшли на вулиці, як у Грузії? Щось я про таке не чув.

— Ні. То у Нью–Йорку вишли, у нас — ніц. Але тоді все вирішував суд присяжних. І мудрі петербурзькі політтехнологи навмисне відібрали для того діла виключно неосвічених селян з–під Києва. Тільки голова був якийсь там дрібний чиновничок, і ще двоє міщан–москалів. Розрахунок складали на відомий і дрімучий український антисемітизм — мовляв, розбиратися не захтять, проголосують, як тра. Уже бригади погромників стояли у провулках. А знаєш, чим закінчилося та бздура? 9:3 на користь Бейліса.

Я недовірливо схилив голову:

— Треба було просто грошей їм запропонувати.

— Правильно. — Мирослав зробив ефектну паузу. — І їм пропонували. Та вони не взяли. Бо не знаю, чи були тоді прості селяни антисемітами, але вони ой як добре знали, що таке гріх.

— Ти хочеш сказати, що у виборчих комісіях теж зберуться прості селяни?

Тут уже свою театральну посмішку продемонстрував Мирослав.

— То один Біг зна. Але у будь–якому випадку вони нас не зламають. Не той тепер час.

— Тільки не кажи, що весь світ знову завмре і чекатиме на результати виборів в Україні.

— Си подивимо.

На столі задзеленчав телефон, втручаючись у наші політичні дебати.

— До вас Валерій Петрович.

— Хто?

— Валерій Петрович, — секретарка зробила невеличку паузу. — Говорить, що він — ваш родич.

— А–а! — згадав я, відчуваючи у роті кислий присмак, як перед будь–якою неприємною справою. — Попросіть трошки почекати. І запропонуйте кави.

— Я заважаю? — Мирослав ввічливо підвівся з фотеля.

— Ні! — замахав я на нього руками. — Навпаки. Це мій дядько, як ваші кажуть, у других. Офіційний дружній візит з дитинства. Двадцять років не бачилися, а тут раптом потелефонував.

— Розумію. Колись ти сидів у нього на колінах, а тепер мусиш то всьо відпрацьовувати.

— За що люблю творчих людей, так це за влучні формулювання.

— Так отож. Не знаю, яким чином я маю відпрацьовувати, але сам розумієш, що у присутності сторонніх він буде стриманішим. І в разі чого я завжди зможу зіскочити — мовляв, потім поговоримо, людина чекає. Допоможеш?

— Які питання!

Я пересадив Мирослава поближче до себе й натиснув кнопку на телефоні:

— Запросіть до кабінету.

Двері відчинилися — і на порозі з’явилася з дитинства знайома приземкувата постать. Незграбно, за край блюдця тримаючи каву однією рукою, з пошарпаною целофановою торбою у другій до кабінету боязко зайшов дядько Вареник — мамин двоюрідний брат. Вона завжди звала його Вареником, і я настільки звик до цієї родинної форми, що, почувши від секретарки «Валерій Петрович», навіть не одразу зрозумів, про кого йдеться.

Та й зустрівши його на вулиці, швидше за все, пройшов би, не привітавшись. Бо, крім зросту та манери рухатися, ніщо у ньому не нагадувало колишнього живчика і показового веселуна, яким запам’ятався дядько з дитинства. Зараз на порозі стояв сивий дідуган бомжуватого вигляду — і серце моє защеміло.

Не можу сказати, що у нас були теплі стосунки — з’являючись у нашій хаті лише епізодично, він пригощав мене цукерками і питав, ким хочу стати, коли виросту. Але нелегка доля дядька Вареника була постійною темою для розмов з мамою та дідом, і я знав про нього достатньо, щоб визнавати — чужими ми аж ніяк не були.

Саме тому я підвівся назустріч, забрав зі старечих вже рук каву і, поставивши її на стіл, міцно обійняв престарілого родича, вдихаючи незабутній аромат міцного тютюну та дешевого одеколону — саме так у дитинстві пахли дорослі чоловіки, зокрема й мій дід.

— Привіт, привіт. Як життя? Це ж скільки ми не бачилися?

— Добридень, — він явно розчулився від подібного прийому.

— Знайомся, Мирославе. Це — мій дядько.

Слово «двоюрідний» я опустив, щоб зробити приємність старому і підсолодити цілком імовірну відмову у питанні, з якого він прийшов.

— Валерій, — дядько зворушено потис простягнуту доглянуту правицю.

— Дядько Валерій — геній сантехніки. Інженер із тридцятирічним стажем. Я правильно кажу?

Старий радісно посміхнувся:

— Із сорокарічним.

— Тим більше. Сідай, де зручно, пий каву. Тільки зараз у мене не дуже багато часу, — я кивнув у бік Мирослава. — Тому давай ми одразу до справи. Годиться?

— Та я швидко, — дядько похапцем, розхлюпуючи, відсунув каву й незручно нахилився у м’якому фотелі, колупаючись у своїй торбі неслухняними від хвилювання пальцями. Мирослав зі співчуттям зиркнув на мене, я змовницьки підморгнув.

Насправді дядькові Варенику було ледь за шістдесят, але життя сильно подзьобало цього невеличкого чоловіка. Пам’ятаю, колись, напившись з батьком привезеного у подарунок молдавського вина, він взявся хвалитися своєю впливовістю — мовляв, якщо захочу, можу зробити все. Батько назвав його балаболом, але дід, загартований ГУЛАГівським досвідом, одразу запідозрив, про що насправді йдеться.

Дядько розігнувся, тримаючи перед собою річ, яка примусила мене привстати на своєму місці. Я впізнав її одразу, як побачив — темне палісандрове прес–пап’є, прикрашене невеличкими різьбленими фігурками мавп, що утворювали незвичайну, навіть химерну композицію. Кожен з нас має такі знакові предмети, назавжди пов’язані зі спогадами про рідний дім, предмети, які самим своїм виглядом повертають у далеке дитинство, коли дорослі здавалися великими і розумними, а світ — справедливим і надійним.

— Де ти його взяв? Я думав, воно загубилося.

Прес–пап’є було зроблене моїм дідом — трохи теслею, трохи різьбярем, трохи механіком, слюсарем, шевцем, а насправді звичайним куркульським сином, який не боявся жодної роботи і міг навчитися чого завгодно. А ще, як я розумію, в душі він був художником, тому що в маленьких фігурках відчувалася справжня експресія, вони жили власним життям на палісандровій поверхні — позами, гримасами та пропорціями ілюструючи історію, що трапилася з дідом багато років тому на Півночі.

Навіть у моєму дитинстві прес–пап’є вже не використовували за призначенням, адже на сцену вийшли кулькові ручки, тому досить довго я вважав його за модель якогось дивного човна з екіпажем із мавп.

— Ти знаєш, це, напевно, один з багатьох моїх гріхів. Я забрав його після похорону. Боявся, щоб не загубилося у колотнечі. А тепер, розумієш, вирішив передати тобі. Як пам’ять про твого діда Івана.

— Дякую, — зворушився я, приймаючи з дядькових рук дерев’яну реліквію. — Мирославе, подивися. Це — прес–пап’є. Його зробив мій дід.

— Він був скульптором?

— Він був людиною, — сказав я дещо пафосно, спровокований нападом родинної сентиментальності.

Дядько ствердно кивнув головою.

Мирослав взяв у мене прес–пап’є і став уважно роздивлятися, а я спробував пояснити, як кріпиться промокальний папір і в чому сенс цього приладу.

Дядько Вареник зітхнув і змахнув сльозу, що набігла у кутику ока:

— Твій дід Іван був людиною! Ти знаєш, що через нього я до тебе й приїхав? Твоя мама дала мені мобільний…

При всіх сентиментах треба сказати мамі, щоб давала родичам телефон приймальні — це водночас і ввічливо, і необтяжливо.

— … і я думаю: Серьога мене точно зрозуміє. Бо він такий, як його дід.

Мирослав виразно подивився на мене з–під лоба і відійшов до вікна, щоб краще вивчити прес–пап’є — маневр водночас і ввічливий, бо залишав нам простір для родинних розмов, і безпечний, бо давав можливість прийти на допомогу у складну хвилину.

— Ти ж знаєш, що твій дід мене розколов? — дядько Вареник розхвилювався й судомно тер долонею об долоню. — Я стукав у КГБ. Давно. Ще з технікуму, коли нас взяли за націоналізм. Ти чув про цю історію?

Звісно, я чув про неї, але без подробиць.

— Ну, як це буває, молоді, дурні, організували якусь спілку, стали листівки розклеювати, — я помітив, що Мирослав зі своєї позиції біля вікна прислухається до нашої розмови. — Ну, мене і взяли. Поставили питання руба — або тюрма, або співпраця. А я ж молодий, шістнадцять років, все життя попереду. От і писав їм оце саме все життя. Я тоді вирішив навмисне на сантехніка піти учитися, щоб не було на кого стукати. Гадав, відчепляться…

Я пригадав, що у дев’яності, коли розвалився Союз, дядько Вареник із родиною раптово зірвався з місця і втік буквально світ за очі, до Псковської області, у село із промовистою назвою Люті Болота. Ми не знали, що й думати про це, а дід тільки мудро посміхався — він давно все зрозумів.

— Я думав, що почнуть публікувати списки. А насправді нас просто просіяли, когось залишили у спокої, а хтось і досі пише… — з цими словами дядтько знову поліз до своєї торбини і видобув звідти величенький газетний згорток. — Ти знаєш, я так звик писати, що не можу зупинитися. От і вирішив написати, як воно насправді було — як мене взяли, як били, як обіцяли, як погрожували. Як воно насправді було.

Всередині згортка виявилася картонна тека, а в ній — чималий стос списаних кострубатим почерком аркушів.

— Вся правда. Як було, — він постукав зверху жовтим від нікотину старечим пальцем. — Останній звіт. Щоб усі знали.

Я не розумів, як саме треба сприймати подібну сповідь, тому про всяк випадок вирішив залишитися незворушним.

Дядько не дочекався реакції і після паузи продовжив:

— Я назвав це «Сексот». Секретний сотрудник. Тут і про твого діда. Словом, все, як було.

Не знаючи, як далі поводитись, я пересунув стосик до себе і взявся перебирати сторінки:

— Дуже цікаво. Ну, і що ти хочеш з цим робити?

Дядько Вареник набрав повні груди повітря, аж розійшлися ґудзики на потертій картатій сорочці:

— Книжку б видати. Щоб усі знали. Бачиш, раніше я боявся, що хтось довідається, а тепер сам все чесно написав, щоб на моєму прикладі люди вчилися.

Я мовчки продовжував гортати сторінки, намагаючись зметикувати, що робити далі.

— Серього, у пам’ять про діда, я тебе прошу, допоможи мені видати цю книжку. Ти ж у столиці живеш. Письменники знайомі, видавці. Твоя мама розповідала…

Я не зміг стриматися, щоб іще раз подумки не подякувати мамі.

— Віддай у якесь видавництво, хай надрукують. Тільки щоб люди хороші.

Я рішуче підвівся:

— Дядьку, тобі дуже пощастило. Це чудово, що ти до мене прийшов, бо Мирослав, — я жестом запросив останнього приєднатися до розмови. — Мирослав у нас режисер, він дуже добре розуміється на книжках. Я — що? Я — бізнесмен. А він — людина творча, почитає і скаже, яке видавництво може це надрукувати. Почитаєш?

Мирослав підняв на мене здивовані очі.

Дядько Вареник знову витер сльозу в куточку ока.

— Тільки там почерк може не дуже. Я ізвіняюся, коли що не так.

— Не кремпуйтеся. Я розберу, — Мирослав швидко опанував здивування і ввічливо виступив наперед. — Я почитаю і про свої висновки розкажу Сергію, — він значуще подивився на мене і додав, правильно розставляючи мізансцену. — А він то вже вам скаже, що далі з тим робити. Згода?

— Дякую, — підвівся з фотеля дядько Вареник, розуміючи, що розмову закінчено. — Ну то я побіжу?

— Дякую за подарунок, — я поставив на стіл перед собою віднайдену сімейну реліквію і знову щиро притис дядька до грудей. — Не пропадай.

Коли приземкувата дядькова постать, так само боязко ступаючи по килиму, зникла за дверима, я обернувся до Мирослава:

— Вибач, що тебе вплутав. Дядькові буде легше, якщо знатиме, що рукопис потрапив до рук відомого режисера.

— Та розумію, — засміявся він у відповідь. — Чи я не знаю, що таке ті провінційні генії і пророки? Твій ще не сильно нарваний. А бувають такі — хоч по наґлу поміч біжи.

— А, до речі, як тобі ця історія? Він і справді був стукачем, мама щось таке підозрювала, а дід — точно знав. У нього на цю братію нюх іще з таборів. Оце з ним обіймаюся, а сам гадаю, чи писав він на нас — на маму, батька, діда, чи не писав.

— А яка різниця? — спитав Мирослав. — Що це змінить?

— Слухай! — я взяв до рук дядьків рукопис і перегорнув кілька сторінок. — А тут, напевне, про це теж написано. Ти митець і можеш оцінити — як це воно стукачу жити серед людей, серед родичів і писати на них. А раптом і справді вийшло цікаво? Може, хтось із видавців візьметься?

Він не гірше за акторів вмів одним виразом обличчя передати потрібну емоцію і зараз скептично пересмикнув губою:

— Перепрошую, старий, але то не може бути цікавим за самим визначенням. То є так навіть якщо там геніяльний текст.

— Чому? — здивувався я.

— Бо текст сьогодні — то ніц. То останнє, на що має звертати увагу сучасний видавець. Бо книжку продає ім’я автора, а хто у нас автор? Ліна Костенко? Павло Загребельний? Лауреат Нобелівської премії? Чи хоч би Гіларі Клінтон або покоївка принцеси Діани? Той автор — ніхто, прийми мої перепросини і не ображайся, бо то не є особисте. Мені він навіть сподобався. Щирий такий вуйко.

— Тим більше, що сподобався. Це ж правда з вуст очевидця.

— То й що, коли очевидця? Знаєш, у мистецтві важливо не те, що хтось побачив, але хто саме побачив, ким він був? От хто, приміром, твій дядько? Сантехнік. Най би й інженер. От якби тобі у книгарні запропонували мемуари сантехніка, ти б їх купив?

— Ну, не перебільшуй. Він перш за все стукач, а потім уже сантехнік. Ти ж сам чув, що у сантехніки пішов від безвиході, щоб не було на кого писати.

Мирослав повчально підняв пальця вгору:

— Запам’ятай на все життя, друже. Стукач — то не перш за все. Стукачів були тисячі, коли не мільйони. Стукач — це приправа, часом дуже пікантна. Та основна страва — на кого саме він стукав. Якби він був стукав на Марченка, Стуса, Дзюбу, Хмару — то була би бомба. А з ким, прошу пана, балакав інженер–сантехнік? У кращому випадку — з інтелігенцією районового ґатунку — вчителем, лікарем, бібліотекарем. На твого діда був стукав, а хіба твій дід академік? Давай подивимо–си реально — мемуари сантехніка не цікаві ніц. То, як та твоя секретарка, що написала щоденник у службовому журналі. Заходиш до книгарні, а там книжка — мемуари сантехніка та щоденник секретарки під однією палітуркою. Ґвалт!

Аналогія була вбивчою. Я одразу іншими очами подивився на дядькові каракулі, які щільно вкривали білі аркуші. Не треба було напружуватися, щоб уявити короткі жовтуваті пальці, що стискають дешеву кулькову ручку, старанно виводячи слова, очі у товстих окулярах «для близу» та світло старенької настільної лампи, яке утворює круг на пошарпаному столі. І справді, хіба зможе таке конкурувати з Гаррі Поттером? Я зітхнув і, зав’язавши мотузки на старенькій течці, пожбурив мемуари сантехніка на дно найнижчої шухляди. Місце їм, звісно, у смітнику, але старий не зрозуміє мене, якщо не отримає ані книжки ані навіть свого дорогоцінного рукопису. Нічого, хай собі полежить — не вперше в історії невідомий автор пише «у стіл».

Мирослав тим часом знову схилився над прес–пап’є, пальцями посмикуючи себе за пасмо коси, яке звалилося з плечей — ознака творчої зосередженості.

— Цікаво? — спитав я, засунувши шухляду на місце.

— Дещо грубувато, але з приколом. А фігурки нагорі, то ж якась алегорія?

— Наскільки пам’ятаю, не алегорія, а реальна сцена із табірного життя. Дід його вирізав, коли повернувся звідти. Вісім років у Інті — мені в дитинстві казали, що він писав дисертацію про білих ведмедів. Такий собі родинний гумор.

— Чорненький.

— Яке життя, такий і гумор.

— А за що сидів?

— Був під окупацією, у школі робив, а прийшли «визволителі», то забрали за співпрацю з румунами. Директор школи настукав, щоб його самого не взяли.

Мирослав кивнув:

— Мої теж були в УПА, дідо у лісі, а баба — зв’язкова. Але я про то довідався лиш зараз. Бо навіть згадки в родині не було. Конспірувалиси.

— А мій дід не конспірувався. Навпаки, завжди голосно казав: «Я — ворог народу». Наче пишався. А коли у вісімдесятих міліція ганяла і стригла хіпі, навмисне відпустив довге волосся, аж до плечей. Питав у ментів: «Чого ж ви мене не забираєте?» А їм слабо було його забрати, він був клієнтом КДБ. Пам’ятаю, вся хата була завішана антенами — щоб ловити БіБіСі та Голос Америки. Вони глушили, а він мотав додаткові кола з дроту, щоб краще брало. Приймач старий, ламповий, все чутно. Приходив до нас і розповідав: «Вороги сказали таке і таке». Називав їх ворогами, як і себе. Геть не ховався.

— Ну то у вас. А у нас люди до вісімдесятих у конторі відмічалися. Те, що на сході пробачали, у нас — ніц. Різні реалії.

— Може, й так. Та я не про те. Бачиш, тут в центрі мавпа сидить на троні і ніби спить — це їхній табірний пахан. Всі перед ним на цирлах ходили… Ні, мабуть, трон — це все–таки алегорія, тут ти правий. А оце, — я вказав пальцем на наступну мавпу, — на скрипці грає, жаль, смичок відламався. Це професор консерваторії, міжнародний лауреат, сидів разом із дідом. На скрипці грав для начальства і для блатних. Отак зберуться і слухають, а він їм — Моцарта з Бетховеном.

Спогади поглинали мене, і на якийсь момент здалося навіть, що це вже я стою біля столу, піднявшись навшпиньки, а дід розповідає, схилившись через моє плече, і пальцем торкається різьблених фігурок. Яким же я був ідіотом, що не записав усе докладно — як, наприклад, звали того скрипаля і що з ними сталося далі. Хоча, з іншого боку, Мирослав правий — кому воно цікаво, окрім мене? Мій дід й справді не академік і навіть не стукав на академіків. А я й без того діда пам’ятаю, його тріснутий після таборів голос та шерехаті руки, що пестять мою шию.

— А оці ззаду? — вирвав мене з ностальгійного виру Мирослав. — Це хто?

За троном пахана стояло дві мавпи — дебела, яка своїми габаритами переважувала трон, і маленька, що визирала з–поза спинки, немовби нашіптуючи щось на вухо авторитету.

— Той, більший — головний кат і убивця. Однією рукою міг задушити людину. А другий — розводило, такий собі сірий кардинал. Бачиш, як коситься на пахана? Думає, як в горло вчепитися.

— То всьо дідо розповідав?

— Так. Дід у мене був філософ.

— Скорше художник. Бо то вже не просто філософське, а майже художнє осмислення дійсності.

— Тобі видніше.

— Ну а ті? — Мирослав указав на решту мавп, що сиділи по кутках.

Колись їх було чотири — у кожному кутку по одній. Але час і необережне поводження призвели до того, що від однієї з мавп лишився тільки уламок ноги. Певно, саме на цій нозі вона стояла чи сиділа колись. Решта ж фігурок збереглися повністю — перша стояла на колінах, схилившись до землі і закривши голову руками, чи то вона молилася, чи то плакала? Друга сиділа, обхопивши ногами миску і жадібно їла щось. Третя — танцювала. Дідові навіть вдалося вирізьбити хустинку у піднятій над головою руці, щоб зміст дії був зрозумілим з першого погляду. Проте кого конкретно зображали ці мавпи, і що саме робила четверта, втрачена, мені згадати не вдалося.

— Знаєш, — я розгублено почухав потилицю. — А про цих я нічого не пам’ятаю. Дід розповідав про кожну, але ти ж розумієш, як воно, в дитинстві. Тоді здається, що все це буде вічно — і дід, і його розповіді. Що ти завжди зможеш перепитати. Тому й не слухаєш. А потім жалієш, що був такий дурний.

— Ну, я тобі скажу, — Мирослав поклав руку мені на плече, — той, хто все–таки жаліє, не є зовсім пропащий. Мо’, хоч своїм дітям перекаже, що почув був. Бо з таких от родинних історій складається історія країни.

— Напевне… Цікаво, а от ми з тобою… Що ми онукам розповідатимемо?

— Чого це одразу онукам? А дітям?

Я засміявся:

— Дітям ми нічого не розповідаємо. Бо відповідно до Кримінального кодексу термін давності за особливо тяжкі злочини ще не сплив.

— Вони там усі подуріли!

Ми з Катькою сіли в офісі й відкоркували коньяк. І не для того, щоб відзначити моє повернення, а виключно для здоров’я. Адже, не оговтавшись ще до пуття від московських вражень, я повинен був витримати навантаження київськими — Сапула збиралася доповісти про результати своїх досліджень. Поки я розважався у колишній столиці, вона й справді особисто, з конкретною справою в руках пройшла всі ланки нашої схеми. І, судячи з першої фрази, результати не надихали.

Каву нам принесла нова секретарка, і я відзначив це довгим поглядом.

— Що дивишся? — Сапула посміхнулася переможно. — Скучив за своєю Хмариночкою?

— Дарма ти. Цю ж теж звільниш.

— Якщо буде погано працювати.

— Ой, блін, а у тебе була хоч одна, що добре працювала!

— Зрозуміло, коли ти їх одразу висаджуєш на голову. «Хмариночко, красунечко, усю–сю, мусю–сю».

— Ну вони ж живі люди, я ж не можу казати «ей ти».

— Значить, буду звільняти.

— А де брати нових?

— Не переживай, в Україні цього добра навалом. Що–що, а гарних дівчат у нас виробляють скільки хочеш. І нам вистачить, і ще на експорт лишиться.

— Не любиш ти жінок.

— Не люблю. Так ти будеш слухати про справи чи про бабів?

— Про справи.

— То слухай. Приходжу я у нашу славну контору. Наче сторонній візитер. Навмисне взяла бамаги, іду просто до відділу роботи з клієнтами. Там така сонна дівуля подивилася, каже: «Це вам треба з юристом». Я здивувалася, бо це ж вона за інструкцією, тіпа, сама повинна мої документи узгоджувати. Але кажу, ну нехай, давайте юриста. Приходить юрист, глянув. «Нам треба поговорити, тільки не тут. Давайте за півгодини у кафе з тильного боку».

Я почухав потилицю:

— Тільки не кажи, будь ласка, що з тебе вимагали хабара.

— Зачекай, — Катька нетерпляче струснула головою. — Ну от. Приходжу до кафе. На стіні — акваріум, розслаблена атмосфера. Сідає за столик юрист іще з якимось придурком і починають мене розводити — ви, мовляв, давайте нам документи, а ми тут почнемо працювати, бо це ж усе не так просто. Я думаю, от іще новини — віддай їм усі документи і чекай у моря погоди. Це ж фактично живі гроші. Але граю дурочку і говорю: ну добре, тільки я ж вас знати не знаю, які гарантії? А той виймає з кишені візитку, зневажливо так мені її перепасовує і каже: «Нє бзді, тьотка. Фірма віники не в’яже. Чєрєз мєсяц всьо получіш, як сказалі». Уявляєш?

Я мало коньяком не вдавився.

— Що, так і сказав?

— Клянуся! Нє бзді, тьотка. Це я — тьотка!

Може, у мене вже неврастенія, але тут, у спокої та тиші рідного офісу, ситуація видалася просто–таки анекдотичною. Це ж треба: півроку працювати, розробляти схеми, щоб усе було надійно, легально, впроваджувати документи, договори, гарантії, все послідовно, крок за кроком, навчати — і все це для того, щоб потім якесь чмо, похеривши це все, призначало клієнтам з мільйонними заліками зустріч у кафе з акваріумом і казало: «Нє бзді, тьотка».

— А у візитці що? Звідки цей розводило?

— Так у цьому ж вся справа, — підготовлена до розмови Сапула виклала мені на стіл трофейну візитівку, на якій красувався напис золотими літерами: «Фінансова Україна». — Тобі це нічого не каже?

— Гуманоїди. Їхня контора, — одразу впізнав я.

— І скажи, що ти на це не очікував.

Не пам’ятаю, хто приліпив їм це дотепне прізвисько, але знаю, що пристало воно намертво. Скоріш за все тому, що дуже точно характеризувало ділову репутацію і методи роботи цих наших вимушених партнерів.

Колись хлопці мали невеличкий, але оборотний банк «Фінансовий клуб», основною спеціалізацією якого була конвертація: операції з так званим «чорним налом», тобто нелегальною готівкою. Крім основного бізнесу, хлопці допомагали клієнтам ухилятися від податків, відмивали гроші, торгували акціями збанкрутілих підприємств, пробували сили у рейдерстві — словом були такими собі дрібними хижаками фінансового світу з напрочуд гострими зубами і повною відсутністю совісті й честі.

Але коли у Києві завершилася ера «дніпропетровських» і на арені з’явилися «донецькі», у банка почалися проблеми. І проявилися вони одразу у вигляді силової спецоперації прокуратури спільно з МВС та податковою міліцією — в оперативних зведеннях вона мала промовисте визначення: «ліквідація конвертаційного центру». Двері банку були взяті штурмом, у вікна влетіли люди у бронежилетах, гроші з сейфу конфіскували до прокуратури як «речовий доказ», клієнтів з сумками готівки закрили у «обізяннику» — словом, ментовська класика, для випадків, коли треба знищити банк, але не хочеться чекати на завершення слідства та довгий судовий процес.

Найгіршим виявилось те, що ніхто не був готовим до подібного сценарію — адже один з акціонерів банку був синком заступника генпрокурора і хоч не дешево, але завжди надійно забезпечував прикриття для бізнесу. Проте усе стало на свої місця, коли з’ясувалося, що саме цей акціонер і був справжнім замовником рейдерської операції. Він розраховував, що перелякані банкіри просто розбіжаться, і банк можна буде вигідно перепродати донецьким — вони якраз потребували своїх структур у столиці. Але не так сталося, як гадалося.

Я грішним ділом інколи користувався послугами «Фінансового клубу» та супутніх фірм–одноденок, оскільки був абсолютно впевнений у надійності їхнього даху. І через це на момент погрому на рахунках зависла дуже пристойна сума грошей одного з наших підприємств — цілком легального, білого і пухнастого наукового центру.

Мало сказати, що це було неприємно — це була катастрофа. Я вже не знав, за що хапатися — і в цей момент гуманоїди особисто прийшли до мене й сказали: «Бачиш, яка історія? Давай виручай, або не отримаєш боргу». Тепер, з висоти власного досвіду, попри найгірші наслідки я плюнув би на ці гроші, але тоді з великого розуму взявся виручати.

Отже, перш за все постала задача позакривати кримінальні справи у силовиків, а після того дати банку можливість заробити грошенят, щоб, ставши на ноги, вони могли віддати свій борг.

Не можу сказати, що гуманоїди сиділи склавши руки. Той, хто розраховував, що вони здадуться без бою, жорстоко помилився. Хлопці були тямущі, агресивні, безпридільні. Але я і сам дуже скоро відчув, що починаю виступати в ролі заручника — виплата боргу відтерміновувалась, а кількість нових горлових проблем, без негайного вирішення яких банк не виживе, зростала. Тому, коли Паша остаточно відмазав їх від криміналу на найвищому рівні, я, навчений гірким досвідом, за прикладом самих гуманоїдів вдався до зустрічного шантажу — пообіцяв вигідну співпрацю з міністерством в обмін на реальне повернення боргу. Тобто поставив питання руба — договір проти платіжки.

Згадати страшно, як вони крутилися, намагаючись зберегти мій стан заручника, але врешті гроші я все–таки повернув, навзаєм отримавши нового і, м’яко кажучи, дуже специфічного партнера у бізнесі. Що ж тут дивуватися, коли цей партнер став показувати зуби!

— Катрусю, як ти вважаєш, де у схемі заробляють гуманоїди?

Вона блиснула очима:

— Я не вважаю. Я знаю. Подивися банківські виписки.

— Ну?

— От тобі й ну. Залік підписує наш підшефний директор. Правильно? І скільки часу це буде тривати, визначає саме він. Тому під гарантію типу «нє бзді, тьотка» гуманоїди беруть у клієнта документи і за додаткову копійку просять директора розтягти процедуру зарахування тижнів на два–три. А весь цей час гроші лежать у банку, і вони їх крутять. Зрозумів?

— Ти застукала директора?

— Ні, — погляд Сапули набрав сталевого блиску. Вона терпіти не могла гуманоїдів і від самого початку тиснула на мене у цих питаннях. — Я застукала гроші. По банківських виписках дати зарахування і списання грошей різняться на два тижні. В результаті гуманоїди постійно мають вільних мільйонів із п’ятдесят гривень, які роздають у кредит під відсотки на міжбанку.

Звичайно, в тому, щоб заробити додаткові гроші нема нічого поганого, якщо клієнт згоден чекати. Але по–перше, чи не втрачаємо ми тих, хто не погоджується віддати документи в чужі руки, а по–друге, якщо хтось додатково заробляє на нашій схемі, то не поділитися з її батьками та засновниками — це смертний гріх. Тому я одразу вирішив якнайжорсткіше довести до гуманоїдів цю просту думку. Просто при начальстві, тобто при Паші.

— Ти зможеш оцінити, скільки вони за цей час нажили?

— Запросто.

— Тоді я засвічу твою цифірку нагорі, і поставимо їм вимогу принести усе до копієчки. Годиться?

— Але й це — не головне.

Господи, що ж вона там іще накопала?!

— Головна проблема в тому, що твої гуманоїди знахабніли до неможливості. Ходять по підприємству, дають вказівки усім — від останнього клерка до директора. А тільки якесь запитання — одразу: «Так сказав Сергій Миколайович». — Вона так темпераментно жестикулювала чашкою з кавою, що я став побоюватися за свій та її одяг. — Думаєш, ти такий розумний, сховався тут в офісі, і наче ні до чого? Фіг і два фіга зверху. Твоє ім’я на підприємстві згадують частіше за директора. А за гуманоїдами решта й собі взялася тобою козиряти — як треба пробити якийсь свій лівак, кажуть: «Це для Сергія Миколайовича. Особисто». І роблять своє.

— Катю, не перебільшуй.

— Я перебільшую? Ти очі відкрий! Ми ж у реальному світі живемо, а не у твоїх схемах! Тебе свідомо підставляють. Підставляють під усіх цих оперів, упирів, як Ґенекових, так і заїжджих. І хто? Люди, яких ти витяг з того світу.

Вона дуже запалилася від власних відкриттів. Взагалі Катька часто передавала куті меду, розповідаючи про негаразди. Усі жінки мають звичку кілька разів повторювати одне й те саме з новою силою та завзяттям, і Катька тут — не виняток. Однак сьогодні я не хотів із нею сваритися.

— Ти ж знаєш, американські індіанці вважали, що, врятувавши людину від смерті, ти стаєш її рабом. Щось у цьому є. Принаймні бізнес–світ влаштований приблизно так: тут немає вдячності, а тільки залежність. Вони підставляють, бо думають, що в результаті я почну все–таки залежати від них.

— Вони підставляють, бо знають, що знову зможуть тебе шантажувати і ти знову будеш надриватися, щоб витягнути їх із дупи.

Це формулювання стосувалося вже не стільки гуманоїдів, скільки моєї персони і було швидше з розряду сімейних сцен. Спільне життя завжди дає змогу жінці у потрібний момент вдарити тебе по болючому. Що поробиш, у кожному союзі існують вічні конфлікти. Як, наприклад, конфлікт між діловим та особистим. Але й цього разу я вирішив спустити все на гальмах:

— Катрусю, якщо ти думаєш, що все це мені подобається, то сильно помиляєшся. Але треба виходити з того, що воно так є. А згадай, коли ти з чоловіком автомобілями торгувала, там були суцільні брахмани та далай–лами?

Сапула нарешті посміхнулася. Значить, попустило.

— Та ну! Козлота, як і всі. Хіба що товар там справжній, а не віртуальний, як у нас, тому трохи ближче до землі. Заплатив, купив, відвантажив.

Я поклав руку їй на коліно. На жінок це зазвичай діє заспокійливо.

— Не переживай, все буде добре.

— Я не можу не переживати. Там есбеушники почали стадами ходити. Хто їх привів?

Я розсміявся.

— Як це, хто? Заступничок директора. Він же конторський.

— Так а навіщо його брали?

Моя рука просунулася трохи вище по стегну.

— А де діватися? Прийшов наш генерал, привів хлопця. Ми й взяли. Не бійся, там усе під контролем.

— Під контролем, — передражнила вона мене. — Вони Юрасика побили.

Я здивувався:

— Юрасика? За що?

Юрасик був сином її далекої родички, прилаштованим на тепле місце з сімейних міркувань. Як видно з самого тільки імені, істота беззахисна — справжнє Боже теля.

— Ні за що. Просто так. Запросили з собою випити, напоїли і по п’яні набили морду. Брову розкроїли, тепер буде шрам.

Ага, от звідки ноги ростуть! Усі ці емоції — наслідки розмови з мамочкою Юрасика. Ну, нічого, йому корисно. Хлопцям взагалі корисно отримувати по морді. Молодим — щоб училися. Старшим — щоб не зазнавалися, щоб не вважали, що вхопили врешті Бога за бороду.

— Шрами прикрашають чоловіків.

— Ти і без шрамів красивий. І я тебе люблю.

— Мої шрами — на серці. Сапула зітхнула:

— Отож воно і є. Чи варто цим усім займатися, щоб отримувати шрами на серці?

— А що? Краще торгувати на базарі? Так там те саме — бізнес є бізнес. А так принаймні маю шанс вийти на фініш з якимось багажем. Щоб купити собі виноградник і жити спокійно.

— Свічний заводик, — виправила Сапула. — За класикою треба мріяти про свічний заводик.

— Нехай і свічний, — сьогодні я не був схильний боротися з жіночою агресією. — Головне, щоб було за що його купити.

— А у тебе нема?

Я замислився. Мабуть, це одне з найскладніших запитань. І справді, як визначити — досить у тебе грошей чи ні? Досить жінок чи треба ще? Дивлячись з чим порівнювати. Ні, я не олігарх, але й не голодую. Не знаю, які ціни зараз на виноградники, але, певно, міг би купити сотню–другу гектарів… Просто час іще не прийшов, та й взагалі, хіба можна у нашій країні бути впевненим у завтрашньому дні?

— Розумієш, у мене — родина, син, ти…

— І сиве волосся…

— Це не сиве волосся. Це попіл від спалених мрій.

Мої теперішні підлеглі — ціле державне підприємство з директором, бухгалтерією, господарством — сидять на третьому поверсі колишнього радіотехнічного заводу. Я намагаюся не з’являтися там без необхідності, бо не люблю зайве мозолити людям очі. Тим більше, що статус мій є, м’яко кажучи, неофіційним, офіційно я — ніхто, чим, до речі, пишаюся. Вільна людина має бути вільною.

В принципі директора я можу викликати до себе в офіс. Але психологи твердять, що на місці злочину підозрюваний стає слабшим психологічно і через це більше схильним до співпраці. Саме цим ефектом я й планував скористатись у розмові зі ставшим на слизьку доріжку підшефним. І хоч подібні розбірки, щиро кажучи, не дають мені особливого кайфу, проте тут уже: найнявся — продався. Заробляти гроші й одночасно отримувати задоволення від роботи не вміють навіть шльондри.

Не втрачаючи часу, я одразу попрямував до директора — великого начальника для всіх працівників підприємства, недосяжної адміністративної одиниці для рядових держслужбовців на місцях, а для мене — просто хитруватого, ненадійного, припухлого від постійної п’янки вуйка, схильного до підлабузництва та замилювання очей. Проте чесні й порядні люди не ідуть на адміністративні посади, це — аксіома.

— Драстуйте, шановний.

— О, Сергію Миколайовичу, доброго здоров’я! — навмисно жваво підскочив він мені назустріч. — Як ся маєте? Як дружина, діти? Давно ви не заходили.

— Ви ж знаєте, не люблю заважати зайнятим людям.

— Та хіба ж може заважати така людина, як ви? Крий Боже! — його показова жвавість підсилювала підозри щодо таємних гріхів — чого б інакше так стрибати?

— Державна служба — це великий клопіт.

— Ну що там! Ми люди маленькі, робимо своє, папірці перекладаємо.

Ну так. Особливо деякі — по два тижні перекладаєте, поки гуманоїди гроші крутять.

— Чай, каву будете?

— Дякую, напився вже.

Якщо хочеш дати комусь прочухана, краще не пригощатися у нього — підсвідома вдячність заважає справі.

— Тоді влаштовуйтеся, як вдома.

Я й справді влаштувався, заклавши ногу на ногу, щоб таким чином продемонструвати дистанцію між вільною людиною та бюрократом. А руки демонстративно схрестив на грудях — така поза відгонює зверхністю, що мені зараз і потрібно.

— Шановний! — я тримався підкреслено ввічливо. — До мене доходять чутки, що не все так гарно у нашому з вами домі.

— Сергію Миколайовичу, Боже збав! Як таке може бути?

Він одразу скулився, як кіт, якого впіймали на шкоді. Лисина вкрилася крапельками поту — типовий фраєр.

— Підприємства невчасно отримують зарахування. Іноді затримка складає місяць і більше.

— Так це бюрократія! Волокита! Ви ж знаєте нашу систему!

— Я знаю нашу систему. Тому у мене особисто складається враження, що ця затримка дозволяє комусь розміщати гроші на міжбанку. І таким чином заробляти двічі.

— Невже? — обвислі директорові плечі інстинктивно підтягнулися до самісіньких вух. — Це треба перевірити. Я поговорю з банкірами.

— Я вже поговорив з банкірами. А ви розберіться, будь ласка, з кожним випадком і опишіть мені якнайшвидше бойовий шлях кожного документа. Включаючи період до моменту, як він потрапив на ваш стіл.

Я чудово розумію, що джерело так званої «волокити» та «бюрократії» сидить переді мною та панічно перебирає в голові усі свої ліві номери, щоб вгадати, який саме виплив зараз назовні. І хоча прямих доказів того, що гуманоїди підгодовують його бабками за затримку платежів, я не маю, але й директор не бачить моїх карт, а тому не знає, чого саме треба боятися найбільше. Я блефую з відчуттям власної правоти.

Звісно, у тому, що затримками диригує особисто директор, сумніватися не доводиться. Але це — лише одна сторона справи. А інша виглядає так, що звинувачувати його в цьому — означає негайно ставити питання про звільнення. А ставити питання — означає звільнити, і не інакше. Проте такий сценарій мені зараз невигідний. Бо директор стане боронитися, шукати покровителів. Мені дзвонитимуть, Паші дзвонитимуть, міністру дзвонитимуть. Звільнити дерслужбовця високого рангу — не так просто. Розпочнуться довгі бої, а ми тут не воювати зібралися. Ми зібралися заробляти — і це вже зовсім інше мистецтво. Тому краще вдавати, що я погоджуюся вважати причиною проблем недбалість підлеглих.

— Ну звісно, розберуся особисто. Це неподобство і воно має бути ліквідоване. Сам займуся цим питанням. Невідкладно. Обов’язково! — гаряче запевнив мене директор, уникаючи зустрічі поглядів.

— Домовилися, шановний. Я на вас сподіваюся, як на кам’яну стіну. — Це я даю простір для відступу.

— Все зробимо, Сергію Миколайовичу. Все буде добре, не сумнівайтеся.

Він ховає очі, метушиться та навіщось перекладає на столі папери. Сподівається, що на цьому окошиться. Може, й так. А може, й ні. Залежно від того, як піде подальша розмова. Взагалі чиновника корисно лякати. Якщо маєте таку можливість — починайте розмову із залякування, а вже потім викладайте своє прохання. Побачите — воно буде виконане швидше й краще. Саме тому я ніколи не піду працювати на жодну адміністративну посаду. Краще вже вільне життя, хай би навіть і сутужніше.

— Маю до вас ще одну тему.

Очі його зупиняються на мені. Він весь — увага та запопадливість.

— Справа в тому, що нам треба збільшувати ефективність роботи. Ви ж знаєте — наближаються вибори і розумієте, які задачі ставлять нагорі.

Він поспішно киває. На обличчі з’являється полегшення.

— А отже з завтрашнього дня ми вносимо до роботи невеличкі зміни…

Я знімаю ногу з ноги і розплітаю руки. Для того, щоб припинити практику приватного спілкування з клієнтами у кав’ярні і застосування гарантій типу «нє бзді, тьотка», треба переконати директора відсунути юриста від схеми. Це ми придумали в офісі із Сапулою. Але це вже ділова розмова, і вона потребує інших аргументів.

І тут раптом селектор на столі директора раптово озивається істеричним секретарчиним голосом.

— Не можна, кажу вам! Що ви робите!

— Закрийся! — відповідає їй грубий чоловічий баритон, лунає шум, неначе хтось соває меблі, за ним щось нерозбірливе, чуються швидкі кроки і наступної миті двері кабінету розчахуються з таким звуком, наче їх вибили ногою.

А власне вибили — так воно і є. На порозі виникають дві велетенські постаті у бронежилетах і чорних масках з прорізами для очей та рота. В руках хлопці тримають автомати, якими недвозначно вимахують у повітрі.

Я встигаю тільки обернути голову, щоб побачити усю цю картину, коли той самий грубий баритон, що чувся був з селектора, кричить на мене:

— Податкова міліція! Це спецоперація! Всім у коридор! Нічого руками не чіпати!

— В чім справа? — здивовано підводиться з–за столу мій директор. — Ви знаходитеся…

— Закрийся! Я знаю, де ми знаходимося! В коридор, швидко! І руки за голову!

— Яке ви маєте право?! — вигукує директор вже обурено.

Він раптово змінюється — якщо хвилину тому це був побитий за шкоду кіт, то зараз уже — захисник і оборонець. Я відзначаю цей парадокс, але більше нічого відзначити не встигаю, тому що один з нападників хапає мене за рукав з метою відірвати від стільця. Опиратися безглуздо. Спецпідрозділи не делікатничають, бо знають — у разі чого все буде списано на спротив підозрюваного.

Я слухняно йду до виходу, підбадьорюваний легким поштовхом приклада. Директор за спиною продовжує воювати:

— Ви маєте показати документи! Де ваша постанова?

Блін, зроду не знав, що він такий бойовий. Але навряд чи це щось змінить. Так само, як і будь–яка інша дія під дулом автомата. Що ж сталося? Невже конторські, які останнім часом затусувалися на підприємстві, організували такий швидкий результат? І саме у той момент, коли я знаходжуся тут! Ще тільки арешту мені бракувало, для комплекту.

Виходжу в приймальню. Там валяється кілька перевернутих стільців. У коридорі велелюдно. Інші хлопці у масках виводять з кабінетів персонал та шикують біля стінки. На підлозі валяються папери — чи то хтось намагався винести, чи це просто необхідний атрибут маски–шоу, так само, як перевернуті стільці.

— Не розмовляти! Руки тримати на виду! — командує–гавкає баритон, перекриваючи шум.

Я слухняно стаю біля стінки і намагаюся проаналізувати ситуацію. Якщо це — наводка СБУ, то чому про неї не попередили? Нащо нам генерал Ґенек, якщо про таке не попереджає? Друге питання — що я тут роблю? Ну звісно, нічого, звичайний відвідувач. Прийшов довідатися, як проводити обов’язкові платежі. Чому до директора? — А хто згадає, що я був у директора? Питання складне, от і зайшов. Якого підприємства? Посередника. У мене їх досталь. Головне — тут я не працюю і відношення до цього не маю. Зайшов поцікавитися. Це, звісно, якщо у кабінеті директора нема прослушки.

Але якщо подивитися з іншого боку, чому вони прийшли на держпідприємство? Тут наче все більш–менш чисто. Все, крім гуманоїдної самодіяльності…

Так от у чому справа! І такий швидкий результат!

Цікаво, чи вони взяли вже цього розводилу з кафе з візитівкою «Фінансової України»?

Ціла купа думок ширяє у голові, перекриваючи одна одну. Я відчуваю, як руки пітніють.

— По телефонах не дзвонити! Поклади, я тобі сказав! Мобілки здати!

З приймальні виводять директора. Відносно ввічливо виводять, навіть не підштовхуючи. Краєм ока помічаю, що автомат найближчого до мене нападника поставлено на запобіжник. Зрозуміло, це щоб не пальнув зопалу — адреналін адреналіном, а все–таки цивільні люди навкруги.

З кабінетів витягують останніх працівників, усе потрошку заспокоюється, наскільки це можливо у подібній ситуації.

А може, самі гуманоїди все й організували?

Запросто, це в їхньому репертуарі. Тільки навіщо?

Вони ж іще навіть не знають про мої підозри.

Тим часом нальотчики стишують свою активність. Це не просто так. Операція досягла завершальної фази — всі залякані, зібрані в коридорі й готові до екзекуції. Зараз має початися основна дія.

Апокаліптичні настрої стримує тільки вихований життєвим досвідом цинізм. Боятися варто тільки того, що вже сталося, хоча майбутнє для всіх нас — найстрашніший сон.

Кількахвилинне очікування підтверджує, що я — правий. За кілька секунд на сцені з’являється головна дійова особа — приземкуватий чолов’яга у синьому мундирі з погонами, без маски і без головного убору взагалі — милуйся досхочу.

Він посміхається — ще б пак, таку роботу зробили!

Десятки пар переляканих очей зупиняються на ньому, і податковий чин явно насолоджується ефектом.

Він робить кілька кроків на середину, повільно, з театральним ефектом дістає з портфеля папірець, потім обводить глядачів очима, переконуючись, що справив потрібне враження. І нарешті читає — показово неголосно, на контрасті з манерами своїх бійців. Щоправда це виглядає значно страшніше.

— Постанова. Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтероксидентал»…

— Що? — вигукує мій директор. — Що ви сказали?

Головний податківець здивовано піднімає голову.

Лунає чийсь короткий смішок.

— Те, що чули. Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтероксидентал»…

Сміх вибухає одразу з кількох сторін. Навіть жінки, які щойно витирали сльози, починають посміхатися. Бійці в масках ошелешено переглядаються. Я теж не можу стримати усмішки.

— В чім справа? — податківець починає кліпати очима, і це викликає просто–таки лавину реготу з усіх боків. Здається, з головного героя посеред монологу впали штани.

Мій директор — єдиний, хто не приєднується до веселощів. Він іще знаходиться у бойовому запалі.

Тим часом розпач серед нападників погрожує перерости у неконтрольовані дії. Підбурені попереднім приниженням працівники не поспішають відкрити силовикам правду, і тоді, найобережніший з усіх, а тому найменш схильний до театральних ефектів, я беру на себе цю приємну місію.

— Поверхом вище, — кажу голосно.

— В смислі?

— Ви помилилися. Товариство «Інтероксидентал» знаходиться на четвертому поверсі. А це — третій.

— Точно? — не вірить втративший раптом певність податківець.

— Точно, точно, — підтверджують з усіх боків.

— А тут що?

— Державне підприємство.

— Ну тоді точно помилилися. Пішли, хлопці.

Бійці опускають автомати і якось не дуже впевнено починають підтягуватися до свого керівника.

— Тоді вибачаємося.

— Та що ви, — кажу я з усмішкою. — Завжди раді. Приходьте ще.

З кутка лунає істеричний жіночий сміх зі сльозами. Я опускаю руки.

Ху. Цього разу пронесло.

Колись міська рада міста Дубосари постановила розділити присадибну ділянку моїх діда з бабою на дві. У сусідів землю забрали під розширення механічного заводу, а компенсувати втрату вирішили за рахунок обійстя нашої родини. Не аж якою була ця ділянка — десять соток, тобто сусідам дісталося цілих п’ять. І що таке були п’ять соток у периферійному містечку над Дністровськими кручами?

Однак, можливо, якісь інші п’ять соток і були нічим, а дідові — справжнім садом. Високим витвором присадибного мистецтва — найбільшими розкошами, які зміг дозволити собі син плодючої бессарабської землі після відсидки у заледенілій заполярній Інті, не бачивши там за вісім років не тільки фруктового цвіту, а навіть нормальних, повноцінних лісових дерев. Бо ж тундра не дає рослинам виростати вищими за півтора метри і стволи у тамтешніх дерев не сягають у діаметрі навіть п’яти сантиметрів.

Тож не диво, що, відмотавши строк у ГУЛАГу, мій дід, куркульський син, у власному, як він вважав, саду розвернувся на повну. Кожна гілка його яблунь була прищеплена різним сортом — і на одному дереві уживалися ранній білий налив, передзимня бордова «циганочка» та навіть екзотичні райські яблучка — зворушливі у власній спробі бути схожими на «дорослі» фрукти і придатні лише на варення. Абрикоси квітнули по колу безперестанку більше місяця і, починаючи стигнути у червні, щедро дарували підпалені міцні плоди до кінця серпня. Тверда, схожа на лампочку–шістдесятку рання зелена груша «іллінка» уживалася на одному стволі з жовтою медовою «берією» — так тоді зі зрозумілих причин називали відомий сорт «бере». Черешня від ранньої рожевої і червневої бордової переходила у гіркувато–жовту, час якої настає у кінці липня. Це я ще не згадав про персики, вишні, сливи, шовковицю й горіхи. А також кущі порічки, чорної, жовтої, білої смородини, подібні до мініатюрних кавунчиків ягоди аґрусу, калину, аронію, глід та ще купу гібридних різновидів, назви яких можна довідатися, лише зазирнувши у садівничі журнали Ну й звісно, король бессарабської землі — виноград Добрий десяток сортів. Столові — ізабела, лідія, цице капрулуй, що з молдавської перекладається як «ко зяча цицька», а по–нашому зветься дамський паль чик. Винні — класичні французькі каберне та мерло безбарвний німецький гевюрцтрамінер та безсмертна місцева фетяска.

Пам’ятаю, як він сварив мене, малого, побачивши, що я зриваю фрукти з плодоніжкою.

— Потрібно цілих три роки, щоб виросла така, яка буде знову давати урожай.

Або ж учив мене, п’ятирічного, щепити спеціальним ножем, у руків’ї якого було запресоване додаткове пластмасове лезо, щоб відокремлювати кору від гілок. Пальчики мої ще не були придатні до такої точної роботи, але відчувати дерево, як живу істоту, я, мабуть, навчився саме тоді. Ми щепили брунькою, черешком у розщеп, косим зрізом і в результаті одна, певно, найменш зіпсована нетвердою дитячою рукою прищепа все–таки прижилася. Пам’ятаю, як я уважно слідкував за її зростанням і врешті–решт вже за кілька років першою сливою, а точніше половинкою сливи — французької круглої і жовтої я пригостив бабусю, страшенно пишаючись власною садівничою майстерністю. Другу з половинок я, звичайно, з’їв сам — слива була добряче перезрілою, бо дід нікому не дозволяв її торкатися, поки я не приїду на канікули у гості.

Тепер уявіть собі: одного дня завдяки рішенню «народної» влади більша половина цього викоханого роками саду мала відійти до сусідів. Дерева, що стали частиною душі мого діда і своїм буянням компенсували роки сибірського ув’язнення, які відродили у ньому почуття родини й рідної землі, майже знищене табірними вертухаями та енкаведистськими катами.

Треба зауважити, що решта родини не сприйняла цю подію як апокаліптичну. Шкода, звісно, але дерева можна виростити й інші — все–таки п’ять соток іще залишалися. Але дід був іншої думки. Ні, він не став оскаржувати рішення ради у суді — тоді це було неможливо. Він не став боронити власну землю силою — адже саме за подібний вчинок під час колективізації поплатився життям його батько, а мій прадід — бессарабський куркуль. Щоправда, тоді йшлося не про п’ять соток, а про сто п’ятдесят гектарів — землі родинного хутора. Однак сталінські табори дали дідові сувору школу — війна самітника проти влади найчастіше закінчується поразкою.

Проте навіть вологодський конвой не зміг привчити діда опускати руки. Отже, він вирішив перенести сад на ту половину ділянки, що залишалася. Не знаю, чи брав він до уваги народну мудрість, яка твердить, що старі дерева не пересаджують. Не знаю, чи бачив десь подібну технологію, а чи винайшов сам. Але обкопавши стовбури квадратом по краю коріння, він оббив їх дерев’яною опалубкою — такими собі велетенськими ящиками без дна. Потім прокопав для кожного дерева широку траншею до того місця, яке призначалося йому у майбутньому і потрошку, обв’язавши мотузками ящик з корінням, взявся перетягувати на власну половину усі до одного дерева й кущі.

Той, хто хоч раз пробував корчувати дерева, може уявити собі масштаб здійсненої праці. Адже коріння розростається ушир до меж крони і у глибину може сягати кількох метрів. До того ж дід тоді вже був інвалідом — колись давно поліз розібрати заплутані троси підйомного механізму на висотній конструкції і зірвався з десяти метрів, отримавши відкритий перелом ліктя, а з ним і невіддільні від такої травми у ті часи остеомієліт, суглобну мишу та негнучкий ліктевий суглоб. Іронія долі полягала в тому, що підйомний механізм належав тому самому дубосарському мехзаводу, який зараз відбирав землю, а друга, більш глибинна — що аналогічне каліцтво, тобто неробочу у лікті руку, мав також головний кат мого діда і всього нашого народу — товариш Сталін.

І от майже однорукий, зношений таборами і зовсім не молодий уже чоловік на зло дубосарській міськраді, мехзаводу і товаришу Сталіну забрав увесь сад із собою, розмістивши його щільненько на залишках ділянки. І дерева, в які він вклав стільки душі, виявили рідкісну вдячність до господаря — на другий рік вони вже буяли цвітом і, наче змовившись, дали один з найкращих за усі роки врожаїв.

Зараз, повертаючись із погромленого податківцями офісу, я чомусь пригадав саме цей випадок. Може через те, що цей несподіваний наїзд силовиків пробудив відчуття власної безпомічності, так само, як колись свавілля міської влади — у діда. Тільки, на відміну від нього, я не міг перетягти з собою свого саду — вигаданого та вирощеного з пуп’янка державного підприємства. Та й куди перетягти — я працював на самозахопленій ділянці і задачі, які ставили переді мною ті, хто прикривав це захоплення, були сформульовані чітко, немов у хрущовському плані освоєння цілини — максимальний врожай тут і сьогодні. А завтра буде видно.

Образ діда, що сплив після несподіваного візиту дядька Вареника із прес–пап’є, а тепер знову тривожив мою душу, дуже дисонував із теперішнім настроєм. Адже мій бізнес аж ніяк не нагадував обрізку саду.

— Дивися на цю гілку, — вчив мене дід колись, вказуючи негнучкою рукою на дерево, а у другій, робочій, стискаючи секатора. — Куди вона виросте через кілька років?

Кілька років… Для мене, школяра, цей відтинок часу тоді ще просто не існував. Що буде за кілька років? Напевне, я закінчу школу, вступлю до вишу. Може, закохаюся у якусь дівчину. Може, заведу нових друзів. А ця гілка…

— Дивися на бруньки. Оця — плодова. А оця може дати паросток вгору. Бачиш? Не високо і не низько і так, щоб не затінятися іншими.

— А коли будуть яблука? — наївно питав я.

— Роки за три. Якщо брунька, на яку ми покладаємо надії, прокинеться.

— А якщо не прокинеться?

— Ну, тоді знову обріжемо і знайдемо ту, що йде, куди треба.

— Три роки! — з жахом повторював я. Це було поза межами моєї уяви.

А дід сміявся:

— От і привчайся думати, що буде і за три роки, і за п’ять, і за десять. Для розумної людини сад — великий учитель.

Але у мене тоді часу не було — хіба молоді можуть чекати? А у діда того часу — навалом. Що ж іще робити на пенсії? Сиди собі й чекай, скільки хочеш.

Згодом виявилося, що старість готує людині сюрприз — даруючи досить часу, щоб чекати, вона одночасно робить так, що з кожним роком залишається все менше шансів дочекатися. Вперше я гостро відчув це на дідовому похороні. А потім, навідавшись випадково у Дубосари, побачив, що й після його смерті гілки на деревах ростуть саме у тому найкращому, визначеному досвідченою рукою напрямку.

Кляте життя! Я не маю часу чекати на те, щоб виросла прищеплена гілка. І навіть для того, щоб відрізати криву і безперспективну — наприклад, тих–таки гуманоїдів. Бо ж вони дають хоч і червивий, а все ж урожай. Тут і зараз. А про врожай регулярно питають нагорі, бо й у них постійно запитують ті, що сидять вище.

Проте, може Сапула має рацію? Може, взяти садову пилу і відрізати цю червиву гілку? Гілку, яка глушить всі інші, що ростуть поруч, а при можливості намагається вчепитися своїми міцними пазурами мені у горло. Якщо думати про майбутнє — таке рішення є найкращим. Щоправда зараз воно принесе багато клопоту. Адже що–що, а захищатися і виживати гуманоїди вміють. Тому й пилку треба вибрати найгострішу. І кращої кандидатури за Павлюк–пашу для виконання цієї функції у мене просто нема.

Я набрав Пашу на мобільний, але він був «під куполом» — тобто у залі засідань Верховної Ради. Трубку взяв Олесь, і ми обговорили політичну ситуацію в країні, шанси демократичних сил на виборах, а також останні новини у царині культури — речі, повністю протилежні тим, якими займався мій партнер, а Олесів шеф — депутат Павлюк–паша, та ще й до того ж зовсім далекі від мого бізнесу.

Проте між іншим я довідався, що шановний пан депутат по обіді планує працювати у своєму банківському кабінеті, тому віддзвонився гуманоїдам і сам призначив час виклику на килим. Нічого, в крайньому разі почекають у приймальні, якщо Паша буде зайнятий.

Із настанням незалежності Київ отримав статус справжньої столиці й почав приваблювати цілі орди заробітчан — повій, таксистів, будівельників, бізнесменів. Але якщо повії з таксистами мають властивість швидко розчинятися серед місцевих жителів — адже саме для того вони й приїздять, то бізнесмени завжди хочуть загарбати, захопити місто. Вони приносять із собою голодне нахабство, замішане на провінційній безпосередності, і повинні минути роки, поки усе це остаточно перевариться у великому столичному котлі, додавши до місцевого борщу хіба що одну невеличку смакову нотку. Саме з цієї породи були гуманоїди: найхитріші, найспритніші у своїх Кримах, Харковах, Закарпаттях — вони вирішили, що вайлуваті та ліниві кияни — легка здобич. І треба зауважити, не вони перші.

Згадаймо хоч би орду з Дніпропетровська, яка посунула сюди слідом за своїм отаманом, новообраним президентом Кучмою. Княже місто, владні повноваження, театри, іноземні посольства — якої іще здобичі треба спортивним хлопцям на БМВ та колишнім комсомольцям у дорогих, але незручних костюмах? Вони хазяйнували тоді на повну катушку, ділили все і вся, але й озирнутися не встигли, як поступово перетворилися на киян.

Цей хитрий трюк Київ продемонстрував свого часу й мені — приїхавши сюди, як усі, щоб завоювати та підкорити місто, я не помітив, як раптом сам став Києвом, маленькою частинкою цих вулиць, будинків, людей. Щоправда, на відміну від дніпропетровських ординців, я був самітником, таким собі д’Артаньяном, який сподівався тільки на власну шпагу. Але Київ стоїть на цьому місті не першу тисячу років, він бачив і самотніх авантюристів, і бригади бандитів, і навали орди — і усіх їх перетравив, переплавив, пережував. Тому за десять років дніпропетровські вже поміняли спортивні штани на джинси, навчилися носити костюми від Valentino, стали їздити вулицями без поспіху, зі специфічною київською лінькуватістю, проводжаючи очами гарних жінок і пропускаючи людей на переходах. Тепер вони вже у свою чергу з подивом витріщалися на агресивних та різких донецьких, передові загони яких пару років тому на чорних джипах увірвалися в столицю і стали закріплятися тут, готуючи прихід свого президента.