Щоденник моєї секретарки

Бо ж іще за часів давньої Русі князі воювали за цю територію не для того, щоб узяти данину, а щоб утвердитися тут, сісти на престол і таким чином самим стати столицею. Чернігівський князь змінював на престолі турівського, а полоцький — переяславського. Так тривало сотні років, аж поки з’явився половецький напівкровка Андрій Боголюбський, який першим не схотів ставати Києвом, тому й спалив столицю свого діда Мономаха разом із могилою батька Довгорукого, який за 12 років до того вже остаточно перетворився на шматочок цього міста, а точніше, грудку його землі.

Сподіваюся, теперішні завойовники не наслідуватимуть цей приклад. Сапула каже: Київ упаде перед донецькими. Бо в історії ще не було жодної осідлої цивілізації, яка б зуміла протистояти степовикам.

Але це ж далеко не перша в нашій історії орда. Татари, ногайці, печеніги, половці, москалі, німці — де вони всі? А місто — тут. Яскраве, зелене, по–літньому бешкетницьке. Дивиться на мене через вікно автомобіля і сміється з чергового завойовника.

Спочатку ти підкорюєш Київ. А потім не встигаєш помітити, як сам стаєш Києвом. От що таке — по–справжньому вічне місто.

Я під’їхав у банк на Антоновича за півгодини до призначеного часу, щоб підготувати ґрунт для операції з виховання гуманоїдів. Пашина роль була простою — кидати громи з блискавками та доручити мені розірвати винних на тисячу шматків.

Секретарки посміхнулися назустріч, як і завжди, але в їхніх голосах бриніла напруга.

— Гості? — поцікавився я.

— Так, з авіакомпанії.

Це не ті люди, через яких секретаркам треба напружуватись, а мені — сидіти у приймальні. Я попросив доповісти про себе і зайшов до кабінету.

— Прівєт! — радісно вискочив назустріч Паша.

— Господи, що з тобою?

Обличчя народного депутата вкривали огидні плями — коричневі з рожевим. На правій щоці, на підборідді та шиї, як у дитинстві, коли переїв солодкого і захворів на золотуху.

— Ти прєдставляєш, вчєра в клубє облілся коктейлєм. Б-52.

Враховуючи, що Б-52 подають запаленим, треба розуміти, що Паші пощастило. Бо міг загорітися одяг чи волосся. А шкіра — то нічого. Шкіра — заросте. Про–те з іншого боку ці плями означали, що не пощастило мені — Паша розв’язався, знову почав пити, а це дуже й дуже не сприяє серйозним розмовам.

— Ви знакоми? — вказав він на двох дженджиків, що сиділи за столом переговорів.

Одного я знав — директор авіакомпанії, що давно ходив колами біля державного банку у сподіванні отримати кредит під заставу літака. Банк резонно відмовляв, бо літаки мають властивість літати — як їх конфіскуєш у разі чого? Крім того, українські авіалайнери періодично заарештовують у міжнародних аеропортах через борги компаній, а це вже зовсім знищує вартість застави.

Разом із керівником цього разу прийшов фінансовий директор, і це логічно — хочуть взяти грошей, як тут без фінансиста? Фінансист був чистеньким і щокатим — явно чиїмось синочком, таким собі пупсиком зі світу великих грошей.

— Слухай, Серьога, — зі мною Паша намагався розмовляти українською з поваги до старої дружби та моїх переконань. — Ти мені якраз і треба. Дивися. Гриші, — він показав на гостя, — потрібні гроші. Але нам давати не дозволяє Нацбанк. Блядські нормативи. Тому я пропоную передати його гуманоїдам. Ми їм спулимо ці гроші по міжбанку, а вони вже дадуть кредит Гриші. Сєчош?

— Сєку. А що із заставою?

Рухливий директор авіакомпанії одразу підбадьорився:

— Із заставою все гаразд. Боїнг 737, документи у мене.

Паша не став занурюватись у деталі, відійшов до столу і відкрив дверцята шафи, що стояла поруч. Я одним оком спостерігав за його маневрами, але не припиняв спілкування.

— Це не той самий Боїнг, що був під арештом у Брюсселі?

Гриша раптом почервонів. Оце так–так — директор авіакомпанії червоніє, як старшокласниця! Та й, мабуть, теперішні старшокласниці так не червоніють.

— Там уже все чисто. Нові документи. Є тут у нас умілець, він провів по реєстру.

Зрозуміло. Значить, люди хочуть взяти державні бабки під заставу літака з перебитими номерами і планують для цього використати банк гуманоїдів, як прокладку. Логічно.

Мої міркування перервало видовище, що його я побачив периферійним зором. Поки ми розмовляли, Павлюк–паша, сховавшись за дверцятами шафи, по–крадійськи наливав собі у склянку віскі з квадратної пляшки, і коли налив повну, одним духом вихилив вміст. Шия зі слідами опіків від Б-52 судомно смикнулась, приймаючи міцну речовину.

Господи, так він не просто розв’язав, а ще й добряче розігнався!

— Ну як, домовилися? — помітивши мій погляд, він відставив порожню склянку й вискочив до гостей, немовби нічого не сталося.

Я знизав плечима:

— Ну, якщо документи добре зроблені і літак залишиться на внутрішніх рейсах, то не бачу нічого страшного. Але по суті — фікція. Літак — це неліквід, як не крути. Кому ти його продаси в разі чого?

Гриша образився:

— Як це, кому? Авіакомпанії сьогодні на підйомі.

— І що? — знизав плечима я. — Вони ж не можуть заплатити зразу. Їм треба або кредит дати на покупку, або у лізинг. Виходить, що банк іще раз заплатить ті самі гроші, тільки вже новому власнику.

— Слухай, нафіга тобі цей літак! Єслі шо — хай гуманоїди оставят сєбє. Будуть кататься. Ги–ги–ги, — засміявся раптом Паша.

— А державний банк? Це ж його гроші?

— Ой, я тєбя прошу! Мало у них всякого гімна у заставі. Одним більше, одним менше. Буде літак для спостережної ради. На блядки літати.

Пупсик–фінансист, певно, не звиклий до подібних розмов, дивився на все широко розкритими очима. Бідолашний хлопчик, ну нічого, хай осягає закони великого бізнесу. Це тобі не в Гарвардах учитися.

— А гуманоїдам про це відомо? — поцікавився я.

— Про що?

— Що літак з підробленими документами.

— Чому з підробленими? — обурився Гриша. — З оновленими.

— Ну з оновленими. Гуманоїди знають про це?

Паша розвів руками:

— Слухай, а хто вони такі? Я даю гроші. Вони — тільки прокладка. З крильцями! — зареготав він. — Прокладка з крильцями!

Авіатори приєдналися до веселощів. Жарт і справді вийшов вдалим. От тільки ситуація ускладнювалась. Якщо гуманоїдів планують використовувати для такої справи, значить мені складніше буде усунути їх від бізнесу в міністерстві. Десь вони ж мають врешті–решт заробити гроші, щоб у разі чого заплатити за неліквідний крадений літак? Проте цю гілку все одно треба різати, які б несподівані повороти вона не робила.

Тим часом Паша одсміявшись знову сховався за відкритими дверцятами шафки. Цікаво, гості здогадуються, що саме він там робить?

— А давайте за це вип’ємо! — раптом виринув назовні Паша, тримаючи в руках пляшку із рештками віскі. Він дійшов вже такого стану веселощів, коли потребував компанії.

Хлопці знизали плечима, але погодились. І справді, якщо людина, у якої ти збираєшся позичити грошей, пропонує випити, то відмовлятися — гріх. Господар з ентузіазмом взявся витягати келихи з серванта. Секретарок він не кликав, мабуть, боявся, щоб ті не настукали дружині.

За хвилину віскі до останньої краплі було розлито порівну усім присутнім. Цокнулися за успіх майбутньої операції. Пашині очі з кожною хвилиною ставали все більш блискучими, опіки на обличчі наливалися червоним, немов у якогось монстра з дитячих мультфільмів, а пропозиції дедалі радикалізувалися. Я вже почав побоюватися, що одним літаком справа не обмежиться, коли з приймальні попередили про прихід гуманоїдів.

Вибачившись за накладку, я попросив авіаторів почекати у зимовому саду. Їм корисно охолонути, щоб не впадати в ейфорію від несподіваного успіху. А розбірку щодо міністерських справ треба проводити без сторонніх. І Пашин веселий настрій тут не завадить, він насправді дуже легко трансформується в агресію, якщо правильно подати інформацію.

— Здорово, хлопці! — господар кабінету зробив серйозне обличчя і запросив нових гостей. Хлопці, як завжди, прийшли удвох — третій, «містер внутрішній», флегматичний товстун Славко, традиційно залишався в офісі і до великого начальства не потикався. Я вмостився навпроти, поруч із Пашею, щоб показати, на чиєму боці сила, і одразу взяв бика за роги.

— Ну? Хваліться, звідки взялася ваша «Фінансова Україна» у міністерських заліках?

— Яка ще Україна? — погрозливо звів брови Паша і тут–таки смикнувся й долонею обережно торкнувся опіку на щоці. Певно, болить.

— Зараз вони самі все розкажуть, — пообіцяв я, насолоджуючись запланованим ефектом несподіванки.

Але несподіванки не вийшло. Менший з гуманоїдів, кучерявий рихлий Вовчик, мовчки поліз до товстої шкіряної теки й узявся діставати звідти документи. Другий — дебелий, з наслідками ресторанного способу життя на боках, Сашко подивився на Пашу прозорими очима, які бувають у майданщиків — вагонних шулерів.

— Павле Олександровичу, ми вам принесли усі папери, щоб ви самі могли подивитися.

Які, в біса, папери? Звідки вони довідалися, про що буде розмова?

Вовчик ретельно розкладав перед Павлюком пасьянс з якихось бланків — накладних чи то декларацій. На мене обидва банкіри навіть не глянули.

— Що це? — поцікавився Паша.

— Декларації на цистерни. Ті, які нам ставлять в заставу.

— Ну і що?

— А ви подивіться, — запросив огрядний Сашко. — Цистерни ці знамениті. Їх усі банки знають.

Паша зітхнув. Я подивився на нього і на них, намагаючись зрозуміти, що тут відбувається.

— Ну? — підсунув до нас папери Сашко.

Паша навіть не простягнув руки. Він дивився кудись у стелю. Я глянув на документи, але скажу чесно, не зрозумів, про що йдеться.

— І що? — нарешті вийшов із задумливості мій партнер. — Що з того?

— Як це, Павле Олександровичу? Як ми можемо взяти у заставу цистерни з перебитими номерами? Ваші нафтовики з цими цистернами побували вже в усіх банках, і їх скрізь послали. Тому що це лівак. Тому що цистерни ці під арештом ще від банку «Україна», і всі про це знають.

— Ну і що? — уперто перепитав Паша.

— Як, що? Це підсудна справа.

— Для вас? — Павлюк–паша, хоч і обпечений коктейлем Б-52, не збирався так просто капітулювати.

— Не для нас. А для них.

— Так і не вийобуйтесь. Ваше діло — давати гроші.

— Павле Олександровичу, але ми ж не якийсь там «Циганський кредите», нас Нацбанк дрючить за ліквідність.

— Слухай, я не поняв, — раптом визвірився Паша. — Ви — не «Циганський кредите», ви гірше. Бо я вас з петлі витягнув! А ви вийобуєтесь!!!

— Це не ми, — трохи пригальмував Сашко. — Це Нацбанк вийобується. У нас звіти тріщать. Завтра ліцензію зупинять — як будемо працювати?

Цей аргумент справив потрібне враження. Павлюк–паша нахилився вперед, взяв пучками пальців один з аркушиків, що лежали на столі, і підняв вгору, немовби намагаючись визначити вагу гуманоїдівської аргументації. Я потрошку став прозрівати. Справа полягала в тому, що Паша без мого відома спробував просунути через їхній банк якийсь свій лівий кредит, але його впіймали на гарячому. Звісно, він не повинен переді мною звітуватися, врешті–решт він депутат і має право на власний бізнес. Але гуманоїди — великі майстри грати на неузгодженостях у керівництві. І якщо домовилися, що я їх курую, то робити щось за моєю спиною — як мінімум недалекоглядно.

Я просто–таки відчував, як втрачаю контроль над ситуацією. А десь там, за стінкою, принишкли авіатори, що їхній літак доводився рідним братом цим от нафтовим цистернам.

— Ваші пропозиції? — запитав після паузи Паша.

— Треба іншу заставу, — обережно сказав меншенький Вовчик–гуманоїд. — Гроші є, тільки хай знайдуть інші цистерни. Може, не такі відомі.

— Добре, — замислився Павлюк. — Пошукаємо інші цистерни. А поки що гроші дасте їм, — він вказав пальцем у бік зимового саду.

Цікаво, звідки у них гроші? Чи це часом не залишки на рахунках нашого підприємства, отримані по гарантії «не бзді, тьотка»?

Спритні гуманоїди просто на очах все міцніше вростали у структуру бізнесу. Державний банк вже без них не може, бо в нього нормативи. А у наступній серії вони шантажуватимуть цим міністерство.

Господи! Звідки вони взялися на мою голову? Є такий кущ — деревогубець — ліана середніх широт. Вона настільки міцно обплітає гілки дерев, на які спирається, що дуже часто ті не витримують і сохнуть. Сподіваюсь, я не стану таким деревом, і зможу–таки відрізати ці згубні паростки.

Але це відбудеться не зараз. Тепер вже без сумнівів. Я мовчки підвівся й відсунув складані двері оранжереї, запрошуючи Гришу зі своїм хлопцем до загальної розмови.

— О, привіт! — радісно підскочив назустріч кучерявий Сашко–гуманоїд. — А я проти сонця і не бачу.

— Приєднуйтесь, — показав Паша на вільні місця біля столу, а сам підвівся та знову сховався за дверцятами шафки. Від мозкових зусиль у нього вичерпалося пальне. Треба було підлити.

Декларації на «ліві» цистерни зникли зі столу і тепер їхнє місце заступили папери на заарештований Боїнг. Двоє банківських товстунів — Сашко з Вовчиком — уважно вивчали їх зміст та про щось шепотілися. Авіатори виглядали дещо розгубленими, проте віри не втрачали.

Поки тривала ця невеличка нарада, господар кабінету встиг прийняти чергову порцію та повернувся до столу вже сповненим ентузіазму. Очі його знову блищали, опіки на обличчі зробилися синіми, а губи розтягувала посмішка. Від цієї картини у мені заворушилися недобрі передчуття.

— Ну що, хлопці, годиться вам літак?

Сашко знизав плечима:

— Нормальний літак. Він хоч літає?

Гриша–авіатор запевнив:

— Ще й як! Орел — не літак!

Сашко зіщулився:

— Павле Олександровичу, а коли раптом щось?

— Не бійся, я у тебе його заберу, — пообіцяв Паша і підсумував. — Ну що, вирішили?

Гуманоїди перезирнулися.

— Давайте спробуємо.

— От і прекрасно! — радісно заявив господар кабінету. — Це треба відсвяткувати!

Тільки тут я помітив, що права рука його стискає пляшку з–під віскі. Де вона взялася, їй–бо не знаю — бо від своєї шафки він відходив порожнім. Тривога просто–таки забриніла у моїй душі, але вже було пізно.

— Вітаю! — сказав Паша і наступної миті вперіщив пляшкою просто по маківці директора авіакомпанії.

Звук удару переріс у загальний зойк. Я навіть зморгнути не встиг, власне, як і сам Гриша. Він сидів на стільці, нічого не розуміючи, а дорогий костюм вкривали зелені скалки скла, що повільно, один за одним скочувалися донизу й падали на килим. Очі бідолахи кліпали, а руки мляво звисали вздовж тіла. Паша переможно озирнувся навкруги і задоволений справленим враженням весело зареготав.

Всі уклякли на місці, не вірячи власним очам. Цілий–цілісінький Гриша розгублено кліпав, а Паша веселився все більше і більше. «Хай тобі чорт!» — подумав я.

Такий фокус він показував не вперше. Щоправда раніше це відбувалося не у дорогих кабінетах, а десь на лаві у парку чи на пляжі. Причому востаннє, якщо не помиляюся, років із п’ятнадцять тому. Секрет був простим: в останню мить під пляшку підставляється кулак — тоді вона ефектно розлітається на друзки, обсипаючи жертву фонтаном скла, але не завдаючи жодної шкоди. Однак, як то пишуть у рекламі, навіть не намагайтеся повторити це в домашніх умовах, бо спочатку треба набити руки на тренуваннях з рукопашу — а Пашина юність включала серйозні заняття цим видом спорту, тому у м’язах досі залишилася звичка, а у нервах — реакція.

— Обісрався?! — продовжував веселитися мій партнер–народний депутат. Гуманоїди за столом взялися слухняно підхихикувати. Авіатори сиділи, немовби й справді обісралися — а й мали від чого.

Це була епічна картина: Пашине вишкірене обличчя, вкрите опіками від Б-52, гостра «троянда» з пляшкового горлечка у руках, зім’яклий, обсипаний склом директор авіакомпанії, його молодий підлеглий–пупсик з квадратними очима та гиденькі посмішки жирних гуманоїдів серед розкішного кабінету заступника голови спостережної ради із м’якими килимами на підлозі, зимовим садом та фантастичним краєвидом на київські дахи, який відкривається з вікна.

Що ж. Обрізку цього саду доведеться–таки відкласти. Але все–таки не відмінити — я зроблю для цього все можливе.

— Поїхали в казино! — запропонував Паша, відсміяв–шись.

Гуманоїди одразу заявили, що поспішають до офісу — оформлювати кредит. Гриша, обтрусившись від скла, вчепився до них — як я розумію, не стільки у прагненні отримати гроші під арештований літак, скільки намагаючись втекти подалі від небезпеки. Треба зауважити, він тримався добре, навіть на прощання подякував і потиснув Паші руку.

Я теж зробив спробу втекти, але був упійманий за рукав. Паша зволив гуляти, для цього потрібні компаньйони, а хто може бути кращим компаньйоном, ніж старий товариш та партнер, людина, з якою багато випито і пережито? Тож тут уже, як то кажуть, без варіантів.

Захопивши з собою двох охоронців та Олеся, який необачно крутився у приймальні та не знайшов способу відмовитися, ми поїхали гуляти до Жорика — у казино «Монте–Карло».

Старий бандит, що тримав колись общак одного з київських угруповань, тепер перетворився на статечного бізнесмена. Власне, це відбулося не з його волі, а клопотом міністра внутрішніх справ Кравченка. Коли той у середині дев’яностих без зайвих слів і судових рішень перестріляв та пересадив усю братву, на поверхню раптом спливли нові герої — касири. Вони не брали безпосередньої участі у бойових операціях, а скромно лічили гроші в общаках і саме тому щасливо уникли міліцейської кулі. «Що охороняєш, те й маєш», — твердив класик, тому після знищення отаманів касири несподівано виявились єдиними розпорядниками бандитського майна. Мало не третина теперішньої бізнесової та політичної еліти — від мерів до олігархів — родом саме звідти, з бандитських касирів. Брешуть навіть, що дехто з них сам замовив своїх отаманів — у колотнечі все одно ніхто розбиратися не буде, а менти тільки подякують.

Але задля справедливості треба зауважити, що подібні історії траплялися і в інших країнах та епохах. Скажімо, відомий персонаж на ім’я Іуда, кажуть, теж був касиром у бригаді апостолів. Тому з висоти нашого теперішнього досвіду варто замислитися: чи заради власне тих легендарних тридцяти срібняків він здав Христа римській прокуратурі? Можливо, справжньою причиною все–таки була калитка з общаком, що її Іскаріот тримав у руках, залишаючи таємну вечерю? До речі, згадавши про цю калитку один раз, подальшу її долю євангелісти обходять мовчанкою. Чого б це?

А проте в українській версії біблійних подій при бажанні можна навіть знайти сліди своєрідної вищої справедливості. Адже бандитські активи у дев’яності були досить великими, братва володіла багатьма банками, заводами та ринками. Однак бойові отамани навряд чи могли б дати раду цьому майну у ринкових умовах — хоч би через те, що життя їхнє мало чітко визначений циклічний характер: вийшов–погуляв–розкрутився–сів. Таке собі колесо Сансари, за межі якого не може вистрибнути жоден «путьовий» — хіба що за допомоги вправних рук кілера.

І от, саме тут на сцені з’являється касир у скромному піджачку, вчорашній невидимий герой, фінансовий «подай–принеси», така собі сіра мишка. Але ця мишка знає, як робляться гроші, вміє спілкуватися та домовлятися — бо у мишок зазвичай немає іншого виходу. Він володіє вмінням рахувати та контролювати — саме тим, що не дано жодному «братку». Одне слово — під шумок стрілянини та вибухів наприкінці століття в країні відбулася чергова зміна еліт. Братва, вичерпала свою історичну місію, пішла на зони та в могили. А колишні касири опинилися біля керма економіки.

Наш партнер Жорик не став тоді олігархом виключно через поважний вік та дрібноту угрупування, спадок якого отримав. Проте на місці колишнього бандитського прибивняка тепер блищало вогнями казино зі стрип–клубом, а у задніх кімнатах містився офіс мережі обмінних пунктів, які з ранку до ночі купували долари дешевше, щоб потім продати їх дорожче, зміцнюючи таким чином економічний потенціал України та особисті статки Жорика, чи то радше навпаки: спочатку — Жорика, потім — України.

Колись, у старі часи, коли мені доводилося бувати тут, офіціанти носили шкіряні кашкети та куртки, коньяк подавали на стіл у картонній коробці із супермаркету, наливали його у чарки для горілки, а на закуску — як апофеоз уяви господаря про розкішне життя — обов’язково подавався лимон, посипаний цукром.

Сьогодні нас зустрічав швейцар у мундирі і жінка–метрдотель з декольте по саме нікуди, так що її всупереч правилам української мови хотілося назвати метрдотелицею. Офіціанти та офіціантки давно позбулися кашкетів з куртками та навчилися посміхатись, а в оксамитовій залі за столами з’явилися суворі круп’є, які майстерно гортали фішки та карти, даруючи гостям можливість перевірити свої стосунки з Фортуною.

Тільки Жорик залишився тим самим — сивим, невеличким, із сутулою спиною, обтягнутою плетеною вицвілою кофтою та у спортивних штанах, які безпомічно мотилялися на старечих ногах, коли ті човгали дорогими килимами. Не кожен з нас здатен змінити світ, а ще менше людей можуть змінити себе. Проте, може, це й на краще?

Я обмінявся з господарем рукостисканням, Олесь скромно здалеку кивнув, а Паша — щиро обійнявся.

— Павлуша, радий тебе видіть, — Жорик, які і багато хто з киян, вважав, що розмовляє російською, але насправді мова його вже сама по собі заслуговувала на увагу мовознавців. — Як здоров’я жени? Шо пише дочка?

Паша, який з п’яних очей завжди блукав між мовами, усміхнувся привітно:

— Дякую, Жорик, твої як?

— Ой, ти же знаєш, Лєночка зараз у Амєрікє, це такі хлопоти, такі хлопоти.

Розмова про сімейні справи у кулуарах стрип–бару виглядає дещо виклично, але в цьому був весь Жорик — підкреслено інтимне, просто–таки родинне ставлення до друзів та знайомих компенсувало абсолютну жорсткість, ба навіть жорстокість у питаннях бізнесу. Обговоривши родинні новини, він по–батьківському покартав Пашу за те, що той багато п’є і засмучує дружину, поскаржився на велику кількість проблем і нарешті звелів зарезервувати окрему VIР–залу, щоб ми могли спокійно розслабитися.

— Дівчат сам собі вибереш, — поплескав він Пашу по плечу. — Не стісняйся, у мене їх — на будь–який смак.

Паша і не збирався нітитися. Він одразу звелів метрдотелиці, декольте якої помітно тривожило тонку поетичну душу Олеся, привести найкращих дівчат та накрити стіл із закусками. Охоронці залишилися біля дверей, щоб не пропустити небажаних осіб.

VIР–зала мала невеличку сцену з жердиною, пару столиків та поляну для блек–джеку у кутку. Ми ще не встигли вибрати, за яким зі столиків умоститися, коли до приміщення зайшли три дівчини — справді на будь–який смак. Висока брюнетка, трохи менша білявка та фігуриста руденька — просто тобі перший склад групи ВІА ГРА.

— І це все? — щиро здивувався Паша.

Метрдотелиця професійно усміхнулася і сказала:

коли треба, приведе ще. Ця інформація Пашу заспокоїла, і поки офіціант накривав на стіл, він звелів дівчатам показати свої вміння на жердині.

Романтичний Олесь, який нечасто бував у подібних закладах, кидав косі погляди на відверті костюми стриптизерок і сам себе нітився. Я в глибині душі залишаюся філософом і не люблю продажних жінок, тому зараз теж не збирався брати участь у загальних веселощах. Дочекатися, поки закрутиться веремія і можна буде зникнути, не ображаючи компанію, — от і весь план на вечір. Ще з молодих років мені для подібних розваг бракувало дихалки та цинізму.

Дівчатам, напевне, пояснили, з ким вони мають справу, тому вони старалися одна поперед іншу. Але з усіх трьох хіба що руденька викликала думки про можливий секс — я давно помітив, що жінки, яким насправді є що показати, не схильні до ексгібіціонизму. У той час, як відсутність виразної фігури примушує нав’язливо демонструвати свою сексуальність та розкутість. Ні, я не святенник і не лицемір, і з задоволенням відпочиваю з гарними дівчатами, але маю на цей жанр власні погляди.

— Ей ти! — покликав Паша до себе руденьку, найсимпатичнішу з трьох. Вона підійшла з посмішкою, переможно похитуючи стегнами. Олесь ковтнув слину.

— Іді на хуй отсюда, — звелів Паша.

— Шо? — розгубилася дівчина.

— Іді, щоб я тєбя не відєл. Гуляй! — Паша махнув рукою у напрямку виходу. Руда озирнулася, немовби не довіряючи почутому. Дві подруги спостерігали за цією картиною не без задоволення — ще б пак, вони значно програвали рудій не тільки у зовнішності, але й у пластиці.

— А ви сідайте з нами! — звелів Паша білявці та брюнетці, і ті радісно взялися виконувати наказ.

Паша гуляв. Віскі лилося рікою, і якби не те, що я на власному досвіді знаю, скільки він може випити, вже давно б треба було викликати реанімацію.

— Дівчата, знаєте, хто це? — запитав Павлюк–паша, піднявши чарку. Пальцем вільної руки він вказував на Олеся.

— Ні, — одразу перейшли на українську дівчата. Що воно — сервіс, усе для клієнта, хоч мова, хоч язик!

— Це — відомий поет. Олекса Довгань. Знаєте такого?

— Ні, — розгубилися стриптизерки.

— Як це? Ви не знаєте українських поетів?

— Знаємо, — невпевнено заперечила брюнетка. — Шевченко.

— Коцюбинський, — додала білявка.

— Дура! Коцюбинський був письменник. Олесь, покажи їм! — наказав Паша.

Олесь знічено підвівся. Це було зворушливе видовище — немовби відмінника нагородили відвідинами стрип–клубу. На хлопцевому обличчі читалася внутрішня боротьба, однак не так часто сучасні поети отримують свої п’ять хвилин слави, навіть перед повіями. Тому врешті він прокашлявся й почав:

— Як гарно! — замріяно сказала осміліла брюнетка. Білявка про всяк випадок промовчала — певно, мала великий професійний досвід, тому просто спостерігала за подіями.

— Давай іще! — наказав Паша.

Олесь дав іще. Після вірша про маму на очах у брюнетки забриніли сльози.

Паша налив собі чергову порцію.

— І поцілунків дуже тихий клекіт.

Сухі вуста. Гарячі і сухі, — розійшовся Олесь, який побачив перед собою справжню слухачку.

— Так, сядь, не маяч! — раптом обірвав його шеф і, коли той послухався, зупинивши вірш на півслові, запитав. — А ви можете нам показати кохання удвох?

— В смислі? — перепитала простіша білявка.

— Ти що, не розумієш? Ну, як ви одна з одною там. Щоб ми подивилися.

— З нею? — кивнула дівчина у бік подруги.

— Ні, блядь, зі мною! — вийшов з себе Паша. — З нею, а з ким іще?!

Білявка засумнівалася:

— Ну, ми вдвох не працюємо. Аня у нас новенька. Але у мене є подруга, ми живемо разом, і якщо ви хочете за нею послати...

— На хуй подругу, — сказав Паша, дістаючи з внутрішньої кишені триста доларів. — Залазьте на стіл.

Бажання клієнта — закон. Переконавшись у серйозності намірів, дівчата перейшли до справи: намагаючись не перекинути посуд, вони вибралися на стільницю і заходилися танцювати, пестячи руками одна одну, спочатку несміливо, більш для проформи, але потроху входячи у раж — адже стриптиз теж вимагає натхнення. Білявка стягнула з подруги ліфчик і зайнялася її грудьми. Перед очима у мене крутилися худорляві стегна, а в голові — ідіотське питання: перекинуть вони пляшки чи все–таки ні? Брюнетка була менш сміливою чи то менш досвідченою, тому білявці довелося зробити наступний хід — і на землю полетіли блискучі трусики подруги. Пляшки загрозливо захиталися. Справа набирала серйозних обертів.

Паша нахилився до мене:

— Серьога, слухай, здається, вони лесбіянки.

— Навряд чи, — заперечив я.

— Ні, ну точно лесбіянки. Ти диви, що виробляють. Егей, слухайте! — він гукнув так гучно, що дівчата перелякано завмерли. — Ви що, лесбіянки?

Білявка розгублено виструнчилася.

— Але ж ви самі…

— Точно лесбіянки. Слухай, кого ти нам привів? — запитав він чомусь у Олеся, який помітно очманів від побаченого.

Той не знайшовся з відповіддю.

— Так, ану давайте звідси! — обурено скомандував Паша. — Що це за збочення, га?

Дівчата зовсім втратили орієнтацію і тільки розгублено кліпали очима. Сцена було гідною пензля майстрів Відродження — абсолютно гола брюнетка та білявка у блискучій білизні, які розгублено кліпають очима, стоячи на столі VIР–зали. Чоловіки ж годилися позувати Гойї чи Діксу — шакалорилий обпечений коктейлем п’яно–цинічний Паша та білявий янгелик Олесь, що не може відірвати очей від дівчачих тіл.

Для того, щоб допомогти відновити живописну гармонію, я взяв зі стільниці триста доларів і засунув за гумку трусиків білявки.

— Давайте, давайте! Теж мені, розвели тут разврат! — підігнав нетерплячий Паша.

У брюнетки на очах знову забриніли сльози. Ні, все–таки на подібній роботі не можна бути настільки чутливою. Це непрофесійно.

Зібравши з підлоги одяг, дівчата вийшли. Білявка пошепки лаяла нас останніми словами, але Паша цього не чув. Він запитав Олеся:

— А де твоя?

— Хто?

— Ну та, третя, що була. Де вона?

— Не знаю, — зізнався розгублений поет.

— Так поклич. Блін, всьому тебе вчити!

Хлопець невпевнено підвівся та пішов до виходу.

Закладаюся, він буде тинятися коридорами, не наважуючись навіть звернутися до обслуги.

— Серьога, з ким приходиться работать! Ти тока глянь! — і тут я зрозумів, що доведеться досидіти до кінця цієї частини вистави. Адже Олесь сам не впорається з шефом і під гарячу руку наробить дурощів, не дай Боже, ще й без роботи залишиться.

— Наше життя — це груповуха! — підняв Паша келих з віскі. — Поняв? Груповуха! Тому треба всіх їбати, інакше виїбуть тебе!.. А ти де ходиш? — напустився він на руденьку стриптизерку, яка повернулася тим часом до зали — певно, була десь недалеко.

— Я? Так ви ж самі…

— Тобі що, гроші непотрібні?

Олесь, який зайшов слідом, вмостився поруч зі мною, немовби шукаючи захисту. Він почувався невпевнено й дуже незручно. Але що поробиш — помічник депутата і є помічник депутата. Робота така.

— Подобаєшся ти мені! — оголосив Паша, обіймаючи дівчину за плечі. — Не те, що ці твої лесбіянки. І як ти з ними живеш?

Олесь нахилився до мене:

— Уявляєте, вона там плакала, — прошепотів у вухо. — Я виходжу, а вона стоїть і плаче.

— Будь–яку жінку ображає, коли нею нехтують.

— Так гроші ж вперед заплатили.

— Жінка залишається жінкою завжди. І з грошима, і без. Затям це собі. Згодиться у дорослому житті.

Паша вже не контролював себе. Він наказав руденькій іти на сцену, щоб потанцювати біля жердини. Потім розчулився від побаченого, зняв з руки «ролекс» і подарував їй як нагороду. «Ролекс» врешті–решт конфіскували охоронці, які знали звички свого шефа, проте це було пізніше. А поки дещо прибитий новими для себе реаліями Олесь за шефовою командою знову читав вірші руденькій. Та кліпала очима.

Тим часом викликали метрдотелицю і послали за білявкою з брюнеткою. Їм було поставлено задачу розважати нас із Пашею. Потім усіх трьох було роздягнуто до нитки і влаштовано конкурс краси. Перемогла досвідчена білявка, за що отримала приз у розмірі п’ятисот доларів.

Ну а тоді Паша вже й сам видерся на сцену, щоб навчити дівчат танцям біля жердини, і тут йому знову придалося спортивне минуле. Па, які показував нам депутат, хоч і не входили до асортименту класичного стриптизу, проте не були позбавлені грації, і вже точно могли дати тутешнім зіркам сто очок вперед за експресією й артистизмом. Голі дівчата у захваті плескали в долоні та вигукували. Олесь п’яними очима поїдав їхні неприкриті принади. Охоронці зазирали у відчинені двері. А я доливав собі віскі, бо розумів, що набратися, як чіп — зараз єдиний гідний вихід для чоловіка.

Цікаво, чи існують якісь фізіологічні обмеження для запоїв? Ну, наприклад, таке: запій не може тривати більше, ніж двадцять днів. Хоча ні, не двадцять. Я пам’ятаю, як свого часу Паша пірнув майже на місяць.

До речі, можна купити Книгу рекордів Гіннеса і подивитися, який із запоїв офіційно вважається найдовшим у світі.

Проте жарти жартами, а треба щось робити. За останні роки Пашині запливи набули загрозливої динаміки — він пірнав усе частіше, а тверезі періоди дедалі коротшали. Попри думку Ґенека про те, що тільки у п’яному вигляді можна керувати державою, проблеми накопичувались, і без Паші деякі з них не вирішувалися ніяк. Паша — депутат, Паша — володар найвпливовішого телеканалу, врешті–решт Паша — досвідчений політик із неймовірною чуйкою. Для нього запій і справді відігравав роль своєрідної відпустки, кнопки на зразок «Резету» на комп’ютері: в одну мить забути все, викинути геть з оперативної пам’яті резидентні програми — стосунки, зобов’язання, багатоходові інтриги — дати охолонути процесору, і тоді знову — до роботи. Може, варто запозичити цю методу? Лишається тільки пошкодувати, що я не алкоголік.

Мобільний в кишені задзеленчав, я побачив на дисплеї номер Ґенека. Про вовка промовка. Наш кавалергард — певно, безгрішна душа.

— Уважно слухаю.

— Привіт. Ти вже в курсі?

— Дивлячись чого, — в останні місяці події в країні розвивалися так стрімко, що залишатися «в курсі» всього було просто неможливо.

— Там з Павлом Олександровичем ситуація.

— В тому смислі, що він у підпросторі?

— І це теж. Там сьогодні зранку ситуація.

Господи ти Боже мій! Чому есбеушники не можуть висловлюватися нормально?!

— Про сьогодні зранку ще не в курсі.

— О восьмій ранку до кабінету зайшов цей шнир.

— Начальник розрахункового центру?

— Ага. А там ситуація. Павло Олександрович відпочиває обличчям на столі, а навпроти сидить абсолютно гола і п’яна жінка.

Я присвиснув. І справді, ситуація, інакше не скажеш. Якби її побачив хтось із своїх — тоді інша справа, а коли трапився цей базіка, стукач та кар’єрист… Сучий син, який просто фізіологічно не може тримати язика за зубами.

— А що знадобилося начальнику розрахункового центру в кабінеті заступника наглядової ради? Та ще й о восьмій ранку?

Ґенек зробив вигляд, що не почув.

— Він викликав службу безпеки. Вони стали ту жінку виводити і з’ясувалося, що її одягу в кабінеті немає.

— Як це, немає? А в задній кімнаті?

— Ніде. Ніде нема. Павло Олександрович прокинувся і накинув їй на плечі власний піджак. Так з банку й вивели.

Я уявив собі цю картину. Галантно, блін.

— Євгене Мироновичу! — я навмисне звернувся по–батькові і на «ви», тобто майже офіційно. — А вам не здається, що начальнику розрахункового центру все–таки хтось порадив зайти до Пашиного кабінету?

Ґенек знову пропустив мої слова повз вуха і не дарма — я вже давно наполягав на тому, щоб того шниря прибрали з банку, а генерал уперто саботував проблему.

— Ти повинен розуміти, куди він побіг доповідати про цю ситуацію. І що зараз підніметься нагорі.

Я не тільки розумів це, але й голову протовк Паші з приводу стукачів у банку, та все дарма.

— Я все чудово розумію. А до того ж розумію, що ця ситуація цілком на совісті вашого підшефного, начальника служби безпеки. — Варто було все–таки правильно розставити акценти в розмові. — Вона що, гола до банку прийшла? А якщо й гола, то куди дивилася охорона? Всі ж так чи інакше проходять через вестибуль, мимо охорони. Виходить, вони не повідомили про таке свого боса? А він не повідомив вас? Чому? — останні слова я говорив уже на тлі коротких гудків.

Гарна історія. Не вперше, звичайно, Паша з п’яних очей потрапляє у пригоди. Були у нас випадки і з мордобоєм, і навіть зі штурмом митниці в аеропорту. Але тоді обстановка в країні була трошки іншою. Ба навіть при цьому не обходилося без втрат — аби замазати скандал доводилося і платити, і поступатися інтересами, і навіть вибачатися.

Що буде зараз? Хто зна! По–перше, очевидно, що історію вже доповідають Папі. Бо ж Паша далеко не найбідніший серед депутатів, у нього є що забрати. По–друге, невідомо, чи не трапився там випадково фотограф, і чи не побачимо ми репортаж про все це у завтрашніх газетах. Бо якщо так — значить, це не просто ініціатива жовтої преси, адже наші газети друкують тільки те, що порадили темники з Адміністрації Президента. І якщо така порада з’явилася, це означає одне: Папа дав вказівку мочити нас по повній формі.

Проте навіть якщо у пресі новина не з’явиться, це зовсім не означає, що команди мочити не було.

Чорти б їх усіх вхопили! Не було мороки — тепер сиди, чекай, звідки прийде чергове лихо.

Я підняв трубку і набрав Жорика.

— Добрий день!

— От іще скажи, ілі он добрий? — почувся лагідний, як завжди, голос.

— Знаєте вже?

— Ну звичайно, знаю.

— Ґенек дзвонив?

— У мене є свої люди.

В його інтонаціях не чулося навіть тривоги, не те, щоб паніки. Чи це означає, що все гаразд? Ні — просто якщо людина пережила погром, влаштований у дев’яності за міністра Кравченка, коли бойовиків валили просто у глухих дворах, то порівняно з тими проблемами теперішні мають здаватися веселим жартом. Проте мені й цих жартів вистачить, тому що розбиратися з наслідками доведеться самотужки, без прикриття згори.

— А тобі що, Ґенек подзвонив?

— Ну звісно. Я ж не в курсі. Паша в підпросторі, я у нього в офісі не з’являюся.

— А–я–яй! А навіщо Ґенек тобі дзвонив, як думаєш?

Я дещо розгубився від такого запитання.

— Як це, навіщо? Розповісти.

— Ілі він часто тобі дзвонить?

— Та ні.

— А так просто, для того, щоб розповісти?

— Ніколи.

Голос Жорика став іще оксамитнішим.

— А знаєш чому? Бо Ґенек ніколи не дзвонить, аби просто розповісти.

— Але ж він нічого іншого не говорив. Тільки повідомив, і все.

Трубка забулькала. Здається, старий хихотів.

— Ти вибач мені, Сергійку. Як ти думаєш, може він боявся, що ти ні про що не узнаєш?

— Навряд чи.

— Ну?

Я розгубився іще більше:

— Тоді не знаю.

Жорик зітхнув, певно, засмучений моєю тупістю. Але я й справді не фахівець у гебешних розводах — хіба постфактум, коли хвалюся перед Сапулою.

— Перше, що я думаю, Ґенек хотів довідатись, яка інформація у тебе є, і повідомити свою версію. Що він тобі сказав?

— Ну, сказав, що застали з голою бабою в кабінеті. А я запитав, куди дивився його начальник безпеки.

— Сергійку! Те, що ти йому сказав — зовсім одна справа, а що він тобі — зовсім інша.

— Розумію. Він дуже специфічно висловлюється, не зразу й згадаєш… Ну приблизно так: сказав, що я маю розуміти: інформація, швидше за все, пішла нагору.

— Пішла нагору? І він нічого не може зробити?

— Цього він не сказав.

— Так от, Сергійку, слухай мене акуратно, — Жорик взяв невелику паузу, під час якої я встиг перекласти телефон до лівого вуха, бо праве вже намокло від довгої розмови. — Він або знає, що готується якась кака, або підозрює про це. А подзвонив для того, щоб натякнути: він твої проблеми вирішувати не буде. Усі ці базари про інформацію нагору означають, що він знімає з себе зобов’язання і не буде допомагати закривати питання навіть у тому випадку, якщо до нас прийдуть його прямі підлеглі.

Слухаючи старого бандита, я зрозумів, що й сам мав багато запитань з приводу Ґенекового дзвінка, але не дав собі праці поміркувати. А те, що зараз говорив Жорик, скидалося на правду. Корабель отримав пробоїну, і з трюму потелефонували пацюки, щоб попередити про втечу.

— Тобто ви хочете сказати, що треба іти у підпілля?

Жорик знову взяв невеличку паузу.

— Давай я поспілкуюся з людьми, щоб вони мене попередили якщо будуть якісь рухи в нашому напрямку. Ти, Сергійку, теж там про всяк випадок подивися, чи не залишилось якихось хвостів від моїх справ. Я розумію, що зараз буде багато проблем, але й про мої теж не забудь, добре?

— У мене все під контролем.

— Ну й добренько. Павлуші вітання передавай.

— Обов’язково.

Розмова не додала оптимізму, але я завжди вважав, що про неприємності краще довідатися заздалегідь. Тоді легше їм протидіяти. Отже, що нам загрожувало?.. Ну, по–перше, Пашу зніматимуть із заступника голови і врешті таки виженуть з красивого кабінету, оскверненого голою повією. Таким чином, ми втрачаємо контроль над великим державним банком, але це швидше шкура неубитого ведмедя. Ми ще й закріпитися тут як слід не встигли. Гірше буде, якщо візьмуться мочити комплексно — тоді весело буде всім: і у міністерстві, і на телеканалі, і в банку. У Жорика теж — ну, за це переживати особливо не варто, Жорик сам за себе домовиться, а от міністерське лайно вигрібати доведеться мені.

З тих пір, як ми з Пашею втрапили в орбіту державного бізнесу, моя робота стала скидатися на обов’язки сантехніка з аварійної служби — приїхати за викликом, заткнути прорив і вичерпати усе лайно, що натекло внаслідок цього прориву. Просто як мій дядько Вареник. Щоправда, він був професійним сантехніком. А я?

Мабуть, я теж сантехнік. Бізнесмен–сантехнік. Продовжувач дядькової справи. Робоча династія, хай йому чорт!

Але те, що набубнявіло зараз на наших трубах, загрожувало не просто проривом. Якщо раптом згори дадуть команду «фас», це вже буде цунамі, сель, як під час Куренівської трагедії, коли змило кілька кварталів з лікарнею, стадіоном та трамвайним депо. І за що? За голу курву в кабінеті?! Немовби тільки Паша водить до себе курвів. Президент і сам, гадаю, далеко не святоша. До речі, а чи є у Мельниченка на плівках сексуальні епізоди? Треба пошукати.

Я сумно всміхнувся власним думкам. Звичайно, президент — не святоша. Він — святенник. Святенник за посадою. І тому у будь–який момент може захотіти показати зразок боротьби за високий рівень моралі і тверезий спосіб життя. Показати на окремо взятому прикладі — алкоголіка і розпусника Павлюка Павла Олександровича. Хіба може подібна особа обіймати високу державну посаду? Ні, ні і ще раз ні. А значить, треба терміново організувати побиття камінням у газетах та публічний розстріл перед телекамерами — необхідне підкреслити.

За вікном смеркало. Поглинений важкими роздумами, я машинально взяв до рук дідове прес–пап’є, що віднедавна прикрашало мій стіл. Звичка крутити щось у руках — ознака неврастенії, так казала мама, лікар із великим стажем. Мабуть, на неврастенію я страждав із самого дитинства, бо постійно гриз олівці, скручував і розкручував ручки, стукав по столу пальцями. Це допомагало зосередитися.

От і зараз, взявши за поганою звичкою до рук дідів витвір, я одразу повернув думки у конструктивне річище. Паніка — не наш метод. Будемо готуватися до гіршого і сподіватися на краще — цей рецепт завжди працює. А до гіршого ми вже готуємося — по–перше, Сапула ретельно перетрушує всі старі схеми на предмет надійності. Краще за неї це навряд чи хтось здатен зробити. По–друге, наш бізнес навіть у мирний час побудований так, щоб ми були постійно готові до погрому. Залишається тільки зробити так, щоб до погрому були готові й підлеглі. А для цього існує друге старе правило — відсутність документів карається не так суворо, як їх наявність. Бо коли щось втрачено — це максимум халатність, а коли є не те, що треба, воно одразу із звичайного документа може перетворитися на доказ, і це вже точно нікому не потрібно.

Я пригадав, як у часи загострення бойових дій гуманоїди дали грошей слідчому, аби той викликав на допит тимчасового керуючого, а самі тим часом вивезли з банку усі документи і спалили разом із машиною, і оцінив усі переваги подібного методу. Тим більше, що у нас до перевірок іще не дійшло і директор підприємства цілком має право віддати наказ перевезти архів до іншого приміщення чи, скажімо, до аудитора… Так, це чудова ідея, саме до аудитора, тут у мене є на кого покластися. Далі машина залишається на стоянці, невідомі — тут нам допоможе Жорик зі своїми кримінальними зв’язками — викрадають її, далі заява в міліцію, плач за втраченим… А пізніше авто виявляють десь у лісі під Бородянкою згорілим разом із усім багажем. І відтоді в бухгалтерії замість паперових скирд лежить одна–єдина постанова міліції про відмову у порушенні кримінальної справи. Геніально! Гадаю, на таку пропозицію охоче погодиться й мій директор, який таким чином прикриє усі свої «ліві» номери, і партнери, які спокійніше спатимуть. А машину можна й нову купити, невелика втрата порівняно з масштабами можливих проблем.

Думки закрутилися навколо організаційних питань — кому подзвонити, що сказати, де домовитися. Ні, поспішати не треба, але підготувати такий варіант як пожежний — це обов’язково. Та й взагалі на усіх наших конторах передбачити таку собі пожежну кнопку — натиснув, і от тобі пожежа.

Прокручуючи в голові усі нюанси рятівного плану, я одночасно крутив руками дідове прес–пап’є і раптом впіймав себе на думці, що у фігурках мавп на ньому знаходжу багато спільного з конкретними людьми, тими, що оточували мене. Взяти хоч би центральну фігуру пахана. Він сидить на троні і виглядає всесильним, але якщо придивитися, то видно, що він просто спить. Точно так, як Паша заснув в кабінеті з голою повією.

Та й підручні його нагадували мені знайомих: наприклад, маленький розводило, який згорбатився над вухом, до сміху скидався на Жорика. А більшенький, хоч і не мав особливої портретної схожості, але за своїми габаритами і головне, функціями був подібний до генерала Ґенека. Може задавити будь–кого. У тому числі й пахана, якщо карта ляже. Може навіть просто втекти — адже на кожну силу рано чи пізно знайдеться більша сила. Думаю, перед вертухаями цей табірний убивця теж спасував би. Ну а зараз, поки пахан заснув, обидва шукають варіанти на випадок, якщо той не прокинеться. Пахани не вічні, врешті, як і всі ми.

Ну а кого мені нагадував скрипаль? Я уважно придивився до худорлявої, по–тюремному скоцюрбленої мавпячої фігурки. Ні, не знаю. Артистів у нас не бракує, але нічого конкретного. Так само, як і персонажі у кутках — хіба той, що молиться, може бути якимось знайомим попом? А може, він просто боїться, тому й стоїть на колінах?

За довгі роки темна деревина прес–пап’є вкрилася пилом. Дядько Вареник, певно, витер його перед тим, як везти до Києва, але у глибоких западинах, швах та на дрібних деталях зібрався білий порох, що не піддавався ганчірці. Від нього різьба немовби вкрилася легкою шляхетною сивиною, яку втім все одно треба буде якось відтерти поліроллю.

Я оглядав віднайдену сімейну реліквію з різних боків, уважно вивчаючи мізансцену, створену дідовими руками. Слухняний скрипаль старанно схилився над скрипкою. Особливого трагізму в його постаті не читалося. Кожен музика має бути готовий зіграти на замовлення. І не важливо, хто замовляє — чи пахан на зоні, чи політик, чи то бізнесмен. Навіть розмір гонорару тут не принциповий — це може бути баланда, гроші, лауреатство, а може бути й життя. В артистів душа повинна співати тоді, коли цього хоче публіка, а публіка трапляється різна. Публіку не обирають.

Пахан на троні заслухався і заснув. А може, він зовсім не спить, а просто замріявся, поринув у спогади? Як це не дивно, подібні персонажі часто страждають на сентиментальність. Проте, маючи за спиною двійко подібних помічників, краще особливо не віддаватися мріям, ба навіть не спати. Ці дві мавпи — здорова та хитра — не викликали у мене довіри, і на місці пахана я б тримав вуха нашорошеними двадцять чотири години на добу.

А може, він зовсім і не спить, а просто захворів? Чи то пішов у запій?

Я спробував згадати, що розповідав дід про цього пахана, але на думку не спадало нічого конкретного. Пам’ятаю, буцімто ті двоє — убивця і розводило — ненавиділи одне одного, а пахан весь час підливав олії у вогонь. То до одного прихилиться, то до іншого. Єдиний, до речі, спосіб дати собі раду з подібними елементами. Але тут потрібен природний талант. Я, наприклад, так не вмію. Може, саме через це досі й не вибився у пахани?

В очікуванні чергової кризи чомусь завжди тягне на філософію. Потім, коли почнуться бойові дії, буде вже не до рефлексій, бо події валяться з усіх боків, тільки встигай відбиватися. Але очікування удару — це найважчий момент. Бо не знаєш, звідки воно прилетить і в уяві малюєш собі картини, які здатні довести до інфаркту навіть йога вищої кваліфікації. Тому у такі хвилини я вдаюся до філософії або ж до спогадів — це повністю «забирає» мозок і займає його роботою. План вироблено, завтра з самого ранку почнемо його втілювати, а того, що станеться, все одно не уникнеш, скільки не думай.

Дід, до речі, розповідав: що коли потрапив до камери, несподівано заспокоївся і першу ніч спав, як убитий. Бо очікування арешту — найгірше з моральних катувань.

От, дідько, згадав про арешти. Сподіваюся, до цього не дійде, але хто його зна при теперішніх розкладах. Треба попередити Катьку, щоб перевела у гаряче меню мобілки номер юристів, та й самому не забутися це зробити. І до заступника у податковій треба під’їхати з пляшкою — привід знайдеться, а в разі чого він попередить про отримані вказівки. Будемо по всіх напрямках рити окопи, як казав наш старшина, для стрільби стоячи на коні.

Хоча можливо, що вони не наважаться — телеканал у теперішній передвиборчій ситуації, це — актив номер один. Хто захоче навзаєм отримати інформаційну війну? А з іншого боку, чи здатен наш канал на відкриту протидію владі? Сумнівно. У них значно краще виходить лизати дупу та виконувати вказівки. Саме тому зараз можуть початися ігри із перерозподілу інформаційного простору — частоти, кабель, супутник, тут є де покомбінувати. Сильних бояться, а слабких гноблять.

«Бачиш, Сергійку, це не люди, а мавпи, — пояснював мені дід. — Мавпи дуже схожі на людей, а люди — на мавп. Особливо деякі. Придивися уважно. А буває, живе собі людина як людина. І тільки коли потрапляє у складну ситуацію, з’ясовується, що воно — мавпа».

Тепер я згадував ці слова і знову дивився на прес–пап’є.

Мавпа, що схилилася над мискою. Вона їла. Просто їла і їй не було жодного діла до музики. Поки пахан з бандою розважаються, можна швиденько з’їсти свою пайку — не заберуть. Кого дід зобразив у такому вигляді?

Я посміхнувся. А будь–кого. Таких персонажів вистачає як у таборах, так і на волі. Кожен може нарахувати з десяток серед своїх знайомих. Дають — бери, б’ють — біжи. А якщо блатні зовсім заграються, можна навіть спробувати відірвати собі зайвий шматок, так, щоб ніхто не бачив. І хіба є різниця, як звали людину, з якої дід різав цей образ? Ця порода не переводиться ніколи.

От мавпа, що танцює з хустинкою над головою, — це персонаж цікавіший. Типова шістка. Пахани веселяться, значить і нам треба. Я придивився уважніше — у позі та обличчі тварини не читалося жодних хитрощів, жодної іронії. Характер простий і зрозумілий, без подвійного дна. Просто шістка, без будь–яких додаткових нюансів. Істота, що повністю прийняла правила гри. Скажуть танцювати — танцюватимемо, бити — битимемо і так далі. Ідеал громадянина. Соціальна основа сильної влади. Якщо навіть завтра пахана заріже хтось із тих двох, що стоять за троном, ця мавпа буде танцювати за командою нового. Я теж знаю таких людей. І дід знав. Цього добра завжди було навалом.

Ну й нарешті та, що стоїть на колінах. Чи то молиться, чи то боїться. Ні, все–таки боїться. Бо коли моляться, голову руками не затуляють. Це буває тільки від страху. У такому вигляді, певно, дід зобразив таборового парію, опущеного, забитого, зашуганого. Але хіба тільки у таборах живуть зашугані люди? Оно їх скільки навкруги — бояться всього: начальства, міліції, самих себе. Не хочуть нічого знати, бо це страшно, не хочуть думати, не хочуть сподіватися. Аби зараз ніхто не вдарив — і те добре. Теж життєвий персонаж. Дід умів узагальнювати.

Залишається остання, відламана. Цікаво, що вона робила? Я спробував викликати спогади дитинства, але нічого не вийшло. Якби хоч натяк. А може, це мавпа–вертухай, охоронець табору? Чи оперуповноважений, як їх там називали, кум?

Але навіть без втраченої фігурки картина вимальовувалася зрозуміла. Начебто й мавпи, начебто й табір. Начебто й табір, а насправді наш теперішній світ. Цікаво, звідки дід міг знати Пашу чи Ґенека з Жорою? Ні, він їх знати не міг. Але знав. Бо розумів, що табір — лише одна з проекцій існування людської зграї. Проекція на табір, проекція на бізнес. А в армії хіба не те саме? З досвіду своєї служби можу під кожну з цих мавп підставити конкретного персонажа. Начальство живе своїм життям, а люди по кутках влаштовуються, хто як може, виживає в очікуванні дембелю. Глобального дембелю, який чекає врешті–решт на кожного з нас.

Дід, сам не знаючи того, зобразив на прес–пап’є сучасну Україну. Хоча на яких підставах я вважаю, що не знаючи?

Хіба колись Україна була іншою?

А Мирослав іще каже, що ці люди здатні вийти на вулиці. Цікаво, хто саме? Шістки чи опущені? А може, скрипаль? Вийде і змете владу.

Можливо, присяжні у справі цього лікеру–Бейліса і здатні були на щось, але ж вони на вулиці не виходили. І за теперішніх технологій голоси присяжних порахували б таким чином, що не причепишся, і переміг би той, хто треба. А вони б навіть не варнякнули у відповідь.

А може, вся справа у цій, відламаній і загубленій? Чорт забирай, чому я її не пам’ятаю?! Що вона могла робити? Може, це була мавпа–воїн? А може, мавпа–Прометей? Мавпа–кандидат від опозиції?

Я сам засміявся своїм думкам.

А може це мавпа–стукач?

Згадавши останнє слово, я поклав прес–папьє і, нахилившись, витяг з шухляди іще одну реліквію — картонну теку із засмальцьованими зав’язками. Думки зробили коло і знову повернулися до мого сантехнічного родича.

Дядько Вареник сидить десь там і чекає, поки я вирішу долю його нікому не потрібних мемуарів. Він не знає, що видавці не будуть вкладати гроші у мемуари сантехніка, так само, як і у щоденник секретарки. Бо такі мемуари не цікавлять читачів.

Я замислено відкрив теку. На першій сторінці — присвята: «Моєму дядькові Івану, що мав мужність бачити людей такими, якими вони є».

Прес–пап’є хитнулося, немовби підтверджуючи цю думку.

От холера, здається, я стаю сентиментальним.

Як там казав Мирослав? З таких от родинних історій складається історія країни? Я ж так і не встиг колись записати за дідом розповіді, а тут усе записано, хай би навіть кривим почерком, хай навіть кривими словами…

А може, видавці не відмовляться надрукувати її, якщо їм заплатити за це? Думка логічна, як на наш бізнесовий час. І якщо я й справді стаю сентиментальним, то принаймні заробляю достатньо, щоб самому оплачувати цю сентиментальність.

Нехай у старого буде книжка. Навіть якщо це — мемуари сантехніка. Нехай хоч якась частинка історії моєї родини стане частинкою великої Історії. І ні до чого тут видавці. Та й читачі ні до чого.

Я видобув мобільний і знайшов потрібний номер.

— Дядьку Валерко! Це ти? Привіт. Ще в Києві?.. Так, він подивився твій рукопис… Давай зробимо так. Ти скільки ще плануєш тут бути?.. Ага, тоді пройдись по видавництвах і запитай, скільки коштує надрукувати твою книжку… Ну, так. Нехай порахують і дадуть кошторис… Ні. Книжка гарна. Просто зараз мемуарну літературу видають тільки коштом автора, так сказав Мирослав… Як отримаєш кошторис, набери мене, я гроші знайду… Та ну, не варто. Там же про мого діда, так що тут все правильно. Ну а отримаєш Нобелівську премію — не забудь поділитися.

Я посміхнувся і натиснув кнопку відбою. Отак от завжди — сентиментальність закінчується нападом благодійності. Це тривожний симптом.

Павлюк–паша, схудлий після запою, з великими синцями під очима та білим, як у покійника, лицем, сидів у кабінеті на своєму звичному місці.

— Нам треба активізуватися, — він хапався по черзі за всі документи, притьмом переглядав і вертав на місце, потім судомно смикав телефонну трубку і суворим голосом давав прочухана секретаркам. — Розсобачилися без мене! Кожен сховався у своєму кутку! А мені тепер за вами виправляти!

Я скептично кривив губи. Пашин запій тривав ще два тижні після вікопомної забави з голою повією у кабінеті державного банку, проте хмари, які збиралися весь цей час на обрії, на диво, не дали дощу. Тепер, у період ремісії, разом із поганим самопочуттям на мого партнера напав традиційний діловий зуд. У такі дні він справді героїчно ліквідовував наслідки своєї відсутності, але робочий ентузіазм супроводжувався бурчанням та звинувачуванням підлеглих у всіх смертних гріхах — мабуть, таким чином він заспокоював власну совість чи, швидше, жалюгідні її рештки, які зазвичай залишаються в душах реальних політиків та бізнесменів.

— Сєрьога, по–перше, мені натякнули, що треба завезти дачку у виборчий штаб.

— Дачку? Раніше вони брали безготівкою.

— Так то раніше. Скільки в тебе є?

— Три лимони…

— Ну, це їм багато.

— Гривень, — уточнив я.

— Гривень? — Пашині брови здивовано поповзли догори. У верхніх ешелонах бізнесу оберталися виключно долари США.

Я розвів руками.

— Ти ж сам перед «відпусткою» просив, щоб я оплатив Ларисині рахунки. А в нашій країні ходять гривні.

Я навмисне вжив слово «відпустка», яким в офісі ввічливо іменували шефові запої, — може, хоч це вплине на рештки його совісті.

— А що, там були аж такі рахунки? — Паша все–таки опустив очі.

— Та порядні. А прихід зараз не такий вже й великий. Можеш перевірити.

— Та–а–ак, — Павлюк–паша задумливо почухав потилицю і раптом підняв на мене зовсім інший, веселий і трохи бешкетницький погляд. — А що, по–твоєму, три мільйони гривень — це маленькі гроші?

— Та ні, — посміхнувся я у відповідь.

— Та три мільйони, Серьога, це о–го–го! Це ж гривні! Наша національна валюта. Основа незалежності Неньки. Я правильно кажу?

— Абсолютно.

Паша веселився, певно, уявляючи, як витягнуться обличчя тих, нагорі, коли вони побачать гривні.

Бо, мабуть, і не знають, як вони виглядають. Але ж хіба скажеш що–небудь проти національної валюти? Отже, вихід для післязапійної енергії знайшовся. Мій партнер по–діловому стукнув долонею об стіл.

— Добре. Значить так, збирай гроші. Тільки треба придумати, як їх везти.

— А що тут придумувати? — здивувався я. — Покласти в сумки та й везти. Тільки я не знаю куди.

— Правильно, — рішуче погодився він. — Що тут думати? Бери моїх охоронців, вони заразом і покажуть.

Я заперечливо підняв руку:

— Давай краще без твоїх охоронців. Вони Ґенеку стукануть, а він гнилий наскрізь. На фіга мені сюрпризи? Ти краще особисто подзвони і домовся, так щоб, крім нас, ніхто нічого не знав. А там вже я сам розберуся, коли і з ким їхати.

Павлюк–паша нервово смикнув щокою:

— Та що ти до Ґенека вчепився?

— Я ж тобі кажу, гнилий він.

— Ну то й що? Вони в СБУ всі гнилі, але ж ми не можемо з ними не працювати. Правильно?

Я знизав плечима:

— Я ж не проти того, щоб ти з ними працював. Але мені не потрібні провокації у такій делікатній справі. Голова одна, і, ти не повіриш, я її бережу.

Паша невдоволено скривився, але взяв телефонну трубку.

— До речі, хочеш прикол? — сказав я, щоб розрядити обстановку. — Отримував гроші у гуманоїдів у банку, складаю і бачу: на кожній пачці стоїть штамп «Касир Кукла».

— Та ти що? — Паша знову розвеселився. — А ти перевіряв? Там гроші чи справді кукла?

— Кожну пачку! Знаю я цю бригаду. Вони кажуть, що й справді працює касирка на прізвище Кукла, але нікому навіть на думку не спадала така аналогія.

— Це їм не спадала? З їхньою біографією?

— Вони самі сміялися, коли я показав. Кажуть, тепер візьмуть цей зіхер на озброєння. Наріжуть паперу, зверху штамп «Кукла» а в разі чого: «вас же попередили».

Звісно, я не вперше в житті возив гроші, тому знав, що головна охорона у таких випадках — не мордовороти з пістолетами, а повна конфіденційність. Гроші взагалі люблять тишу, а коли це півкубометра стогривневих купюр — треба бути особливо скромним. Під’їдьте якось до Києво–Печерської лаври і помилуйтеся, як московські попи проводять інкасацію. У церквах зараз все, як у Макдональдсі, і гроші там не менші. Так от, біля воріт Лаври ви обов’язково побачите, як із чорного джипа виходить вгодований дядюра у підряснику тонкого сукна, а в руці у нього чорна валіза, пристібнута наручником до м’ясистого зап’ястка. Дивлячись на такого, будь–хто зрозуміє: у валізі — гроші. І одразу в уяві виникає сюжет: люди в масках, що дають попові по голові, погоня за грабіжниками, стрілянина — точно, як у детективних серіалах.

Коли ж із скромної машини куркульського класу виходить звичайнісінький, середній на зріст чоловік, пристойно, але не надто дорого вдягнутий, відкриває багажник і витягає звідти дві картаті валізи на коліщатках, причому із зовнішньої кишені одної з них стирчить парасолька — що подумає сторонній спостерігач? Правильно. Людина приїхала з вокзалу. Навіть якщо усе це відбувається серед самісінького центру Києва, поблизу Адміністрації Президента, у тихому дворику по вулиці Лютеранській. Що ж, на Лютеранську, по–вашому, людина з вокзалу приїхати не може?

Я зайшов до під’їзду, обережно притримавши масивні двері. У невеличкому просвіченому сонцем вестибулі біля сканера, на зразок тих, що стоять в аеропортах, нудьгували хлопці у формі.

— Сумки на транспортер, а самі — через рамку, — звелів молодий прапорщик. Другий одразу вмостився за монітор.

Я слухняно прилаштував валізи на гумовій стрічці, виклав на стіл мобільний і ключі та пройшов крізь металошукач. Багаж слухняно поліз у гумову пащу сканера. Збираючи речі зі столу, я краєм ока слідкував за реакцією охоронців. Але на їхніх обличчях не ворухнувся жоден м’яз — напевне, я не перший у них з таким вантажем.

— Ліфт — праворуч, — люб’язно показав рукою відповідальний за рамку.

Вони тут ввічливі, хоч і не надмірно. На безлюдному і тихому через килим на підлозі шостому поверсі я знайшов кімнату номер шість.

— Доброго дня!

— Драстє.

У невеликій кімнаті, напівприкривши повіки, дрімав розслаблений молодик у костюмі, на вигляд схожий на банківського клерка. Він привітався, але очей при моїй появі все ж до кінця не відкрив.

— Я привіз вам. Дозволите? — я рукою показав на валізи.

— Скільки? — молодик, так само не піднімаючи погляду, розкрив журнал, який лежав посеред столу і взяв ручку.

— Три мільйони.

Знову жодної реакції.

— Гривень, — уточнив я.

— Гривень? — він підвів на мене обличчя, яким майнула гримаса подиву навпіл із гидливістю.

— Куди викладати? — запитав я дещо роздратовано. Ти диви! Гривні йому не подобаються. Позвикали тут!

— Сюди, — показав на поверхню стола мій співрозмовник. Він знову втратив інтерес до подій.

Я почав видобувати пачки, а молодик, не рахуючи, взявся переносити їх і вкладати до шухляд великої офісної шафи, що стояла біля стіни.

Хто вважає, що викласти три мільйони — це швидка справа, хай на дозвіллі спробує. Коли я нарешті впорався, то тут–таки взявся збирати валізи — їх було підібрано так, щоб одна влазила до іншої. Акуратно вклавши меншеньку у черево більшої і застібнувши блискавку, я знову набрав вигляду пересічного пасажира, який тепер уже збирається їхати на вокзал.

— Яка організація? — спитав клерк.

Я відповів і перепитав про всяк випадок:

— Це все?

— Все.

— До побачення.

Отак все просто. А якби у пачках зі штампом «Касир Кукла» і справді були кукли? Як же при такій логістиці вони примудряються керувати державою? А може, це через те, що гривні? Може, долари б він все–таки перерахував?

Речі тих, хто виходив, через сканер не пропускали. Мабуть, винесення грошей вважалося операцією цілком безпечною.

Влаштувавшись за кермом машини, я в першу чергу прозвітував телефоном Паші:

— Все нормально.

— Добре, — сказав він лаконічно, немовби й не турбувався ніколи про те, як такий великий обсяг готівки провезти містом. — До речі, ти не забувся, що сьогодні ми у Верховній Раді?

— Аякже! О четвертій.

— Тільки не запізнюйся.

«Не запізнюйся!» Мало того, що сам Паша завжди з легким серцем приходить на півгодини пізніше, то ще й зустріч буде із тим самим заступником голови, який через свою страшенну «зайнятість» може навіть депутатів годинами тримати у приймальні. І вони слухняно сидять, не зважаючи на свої значки та животи.

Однак чекання — це одне, а запізнення — зовсім інше. Тому, закинувши валізи до офісу і перехопивши нашвидкуруч у найближчому генделику, я рвонув до Верховної Ради і за п’ятнадцять хвилин до четвертої вже був на пункті перепуску третього під’їзду знаменитої будівлі на Грушевського. Пунктуальний, як ніхто — врешті–решт політики як діти, їх треба виховувати на конкретних прикладах.

Довгі коридори з килимовими доріжками. Важкі двері світлого дерева. І запах склепу.

У приймальні заступника вся підлога була заставлена квітами.

— День народження? — про всяк випадок уточнив я у секретарки. Бо розмовляти з начальством під час святкових вітань — дурне діло.

— Ні, це вчора у нашої юридичної спілки був ювілей.

Місцевий бос вважався видатним юристом і очолював одну з адвокатських спілок — звісно, на громадських засадах. Але професійне свято залишається святом навіть для політика.

— Ну тоді ще нічого, — зітхнув я з полегкістю.

На відміну від бізнесменів, у приймальнях яких хазяйнують довгоногі дівчата у коротких спідницях, політиками вищого законодавчого органу України опікується зовсім інший контингент. Доглянуті жіночки не молодші за тридцять п’ять, до міри гарні, спокійні та уважні, вони справляють враження швидше господинь цього будинку, ніж його обслуги. Справа в тому, що постійний працівник Верховної Ради має статус держслужбовця і суворо підкоряється усім законам та правилам, серед яких головне — черговість щаблів кар’єрної драбини. І для того, щоб прикрасити собою приймальню, спочатку треба відсидіти не один рік у якомусь забрьоханому відділі, пройти атестації, потім потрапити на очі голові секретаріату, отримати усі дозволи та доступи… Ні, депутатом все–таки стати легше.

— Павло Олександрович не заходив?

— Там, — кивнула на двері секретарка. — Сказали, щоб ви чекали. Покличуть.

— Домовилися.

Ти ба, яка пунктуальність!

Обшиті дерев’яними панелями стіни приймальні існували поза вимірами часу, так само, як і моди. Злегка підморений світлий дуб мав свідчити про високий статус господаря і чесно робив це як за часи комунізму, так і в незалежній Україні. А от меблі, за якими розміщалися секретарі, були підкреслено сучасними й функціональними, хоч за кольором та стилем не контрастували з офіційною обстановкою. Це вже — віяння нової епохи. Єдиний дисонанс — цинковий привіт із совка — відра з квітами, що дарували відвідувачам свій аромат. Але ваз на таку кількість букетів немає у жодній установі.

Чекати у приймальнях мені не вперше. Особистий рекорд — одинадцять годин і, до речі, з позитивним результатом. Тому я налаштувався на тривале вивчення квітів та картин на стінах, але сьогодні явно був мій день. Маленька стрілка на годиннику не пройшла й третини кола, як двері кабінету розчахнулися — і з них визирнув молодий хлопець — помічник заступника.

— Прошу. На вас чекають, — сказав він, залишаючись стояти у проймі.

Я підійшов упритул — хлопець чомусь не посунувся. Довелося протискуватися повз нього і заходити до кабінету буквально боком.

— Сідай, — поклав руку на стілець поруч із собою Паша.

Я підійшов до величенького стола для нарад. Господар кабінету сидів з іншого боку, але голови до мене не повернув.

— Доброго здоров’я, — сказав я гучно, однак привітання залишилося без відповіді.

Може, вони після вчорашнього оніміли?

У повній мовчанці я сів на вказане місце, а навпроти мене прилаштувався помічник, той самий, що застряг був у дверях.

— Як тебе кличуть? — запитав раптом заступник, повернувши голову до мене. — Ніяк не можу запам’ятати.

Значить все–таки не німий. Але від такої безпосередності я трошки розгубився.

— Сергій, — відповів за мене Паша.

Заступник невдоволено повів головою. Моє ім’я його чомусь не влаштовувало.

— Ну, давай, що там у тебе.

Я почав доповідати про стан справ.

Спілкуватися з великим начальством — мистецтво особливе. І тому, хто береться за цю нелегку справу, треба твердо затямити: начальник не пам’ятає ані того, що ти доповідав раніше, ані навіть загальних обрисів справи. Тому кожну розмову треба починати спочатку, буквально з азів. Адже у такого начальника за день кілька десятків відвідувачів, і кожен зі своєю справою, більшість з яких геть не пов’язані між собою. А наступного дня — це вже інші люди й інші питання. Тому, навіть якщо б він мав феноменальну пам’ять, намагання втримати весь цей вінегрет у голові рано чи пізно привело б до божевільні.

Отже, не ображайтеся на начальників — усі вони виходять з цієї складної ситуації у схожий спосіб — кожну твою доповідь сприймають, як цілком нову, навіть не намагаючись пригадати, що було раніше.

Знаючи ці особливості, я завжди будував свої виступи за серіальним принципом: спочатку викладав зміст попередніх серій, тобто починав з короткого опису ситуації та переліку задач, які треба розв’язати. Зазвичай я намагаюся бути лаконічним, щоб не забирати багато часу. Проте цього разу буквально на півслові заступник мовчки підвівся, перейшов до свого робочого столу та потягнувся до телефону.

Я зупинився. В кабінеті повисла пауза. Заступник набрав номер, почекав на лінії, щось пробурмотів у слухавку і поклав її на місце.

— Дальше, — сказав він і махнув рукою, зручно вмощуючись у своєму кріслі.

Оскільки письмовий стіл господаря розташовувався буквально за моєю спиною, довелося розвернутися. Я відновив доповідь, сподіваючись на те, що співрозмовник незабаром повернеться до столу, але дзуськи — він не збирався рушати з місця. Навпаки — за хвилину заступник буквально розлігся у фотелі і затишно спер голову на руку, зробившись у такому ракурсі схожим на Геббельса.

Побачивши такий маневр, метикуватий Паша тут–таки пересів до письмового столу і залишив мене самого на стільці, точно, як підозрюваного на допиті у слідчого. Він завжди краще за мене орієнтувався у переговорних мізансценах, може тому і був першим номером у нашому тандемі. Але другий номер тандему почувався зараз дуже незатишно, бо у спину, немов конвоїр, дихав помічник.

Щиро кажучи, я розгубився. Звісно, найкраще було б повторити Пашин маневр із пересіданням, тим більше, що там було кілька стільців, але я зметикував це надто пізно. Почуваючись повним ідіотом, я спробував зібрати думки докупи, але це погано виходило.

— Давай далі, — підбадьорив Павлюк–паша.

В душі зростало просто–таки нестримне бажання просто підвестися та вийти з кабінету, гацнувши дверима, але справи все ж залишаються на першому місці, тому я напружився і перейшов до наступної тези.

— Отже, ситуація складається наступним чином: необхідно терміново провести зміни у законодавстві, щоб дати можливість міністерствам самостійно, на законних засадах встановлювати нормативи…

При цих словах заступник несподівано підвівся з–за столу, мовчки пройшов кабінетом, відчинив двері задньої кімнати, яка завжди є у великих начальників, і заховався за ними.

Наступна фраза стала мені кілком у горлі, а Паша, немовби так і треба, підскочив зі свого місця та пішов до задньої кімнати, на ходу вимудровуючи якесь речення.

Я обернувся на стільці і через напіввідчинені двері побачив, що Заступник сидить на м’якій канапі, а Паша намагається вмоститися навпроти у фотелі. З задньої кімнати почулося тихе мурчання голосів, а в кабінеті залишилися ми вдвох з помічником.

Це вже було занадто за будь–якими поняттями. Але утворена врешті мізансцена позбавила мене можливості протестувати. Ну що толку, якщо я тепер вийду? Хто це помітить?

— Що, вчора так сильно погуляли? — стиха спитав я помічника, який лишився за столом.

— До ранку, — самими губами відповів він.

І тут на мене накотила весела лють. Таке трапляється у безвихідних ситуаціях — в одну мить розумієш: треба грати за власними правилами. Не боротися, не демонструвати щось, а просто відморозитися. От я й відморозився — підвівся зі стільця та пішов мандрувати кабінетом заступника Голови Верховної Ради.

У помічника від переляку очі полізли на лоба. Він щосили робив мені знаки — бо сказати нічого не міг, не потривоживши спокій господаря у кулуарах. Знаки мали на меті пояснити, що так не можна, що правила велять сидіти на місці й чекати. Але я чхати хотів на правила. Тому повільно обійшов кімнату, оглянув картини на стінах, потім підійшов до тумби, на якій красувалася величенька модель вітрильника.

— А це що таке? — запитав я, вказуючи на модель пальцем.

Помічник зблід від розгубленості. Він не знав, що має робити — не відповідати гостеві не тільки неввічливо, але й потенційно небезпечно. Відповідати? А раптом у задній кімнаті почують? Тому хлопець зашепотів:

— Це на ювілей подарували. З Березанської колонії.

— Зеки? — перепитав я голосно.

— Клієнти, — так само пошепки уточнив він.

Ну, нехай. Назвемо їх клієнтами, бо й справді, усі зеки, перед тим, як стати клієнтами вертухаїв, спочатку бувають клієнтами адвокатів.

Я нахилився вперед, вивчаючи модель. Вітрила цікавили мене з дитинства — і це зрозуміло, якщо врахувати, що зростав на березі Чорного моря. Щоправда, таких вітрильників у нас не було, та й взагалі ніяких не було — хіба яхти з Миколаєва коли–не–коли пройдуть на обрії. Але романтика далеких широт, мабуть, потрапила до організму разом із солоними бризками — врешті–решт наша кров за своїм складом дуже нагадує морську воду. Тому вигляд вітрил завжди викликав у мене не зовсім адекватну реакцію. Ну а тут тим більше — маю час, маю натхнення, щоб усе як слід вивчити.

Зеки у Березанській зоні теж мали час і натхнення, тому попрацювали як слід. Із характерною тюремною ретельністю та маніакальним деталюванням. Три щогли озброєно прямокутними вітрилами на реях, на носовий бушприт протягнуто два трикутних клівери. При цьому на кожній реї були в наявності всі мотузки, за допомогою яких вітрило можна зібрати чи, як кажуть моряки, — змайнати. Ванти з вибленками, по яких матроси дряпаються нагору, мініатюрні блочки, через які проведено снасті — усе на своїх місцях.

Палуба теж вражала функціональністю — напівзсунуті люки до трюмів означали, що вони дійсно відкриваються. Я нахилився ще нижче і побачив, що крізь прозорі ілюмінатори можна зазирнути досередини і, якщо зір дозволяє, навіть роздивитися матроський кубрик з ліжками, накритими мініковдрами та мікроподушками. Робота вражала не тільки ретельністю, але й знанням справи — цікаво, де на зоні можна довідатись, як влаштовано вітрильник?

Так само залишалося незрозумілим, чому для подарунка улюбленим адвокатам було обрано саме таку от морську тематику. Інкрустований Кримінальний кодекс личив би більше. Хоча, можливо, цей корабель символізував прагнення до волі. А чи то, може, зеки хотіли натякнути на те, що юристи воюють за їхню свободу — адже вітрильник був військовим, його борти прикрашали три ряди гарматних портів, прикритих люками.

Цікаво, а вони відкриваються?

Я настільки знахабнів, що простягнув палець і обережно потягнув на себе один із люків. Він легко подався — і тут…

— Уявляєте?! — розповідав я за чаркою ввечері Мирославу та Олесеві. — Тягну я гарматний люк, він відкривається, а замість гармати з люку визирає… Правильно. Болт. Чоловічий статевий орган з усіма анатомічними подробицями. Щоб ніхто не переплутав.

— Та ти що! — не повірив Олесь.

— А це файно, — замріяно сказав Мирослав. Він умів оцінити тонкий сексуальний гумор.

Ми давно збиралися разом напитися, та все відкладали, і от сьогодні, отримавши передоз різноманітних вражень, я поставив питання руба — або зустрічаємося в Еріка або не зустрічаємося ніде й ніколи. Вгадайте, який варіант отримав підтримку.

— Я — до інших люків, а там — те саме. Заступнику Голови Верховної Ради зеки подарували модель тридцятиболтового фрегата!

Мирослав артистично цокнув язиком:

— І то важливо, що діючу модель!

— А навіщо? — здивувався наївний Олесь.

Ми поблажливо перезирнулися. Свята простота!

— Ти ж враховуй, що він є не тільки заступник, але й голова Спілки адвокатів, — почав пояснювати Мирослав. — Юрист номер один у державі. Доходить?

— Ні, — чесно зізнався наш наївний поет.

Що поробиш — творці завжди були трохи не від світу сього.

— За зоновськими порядками кожен носить свого болта сам. А як бере чужого, значить — опущений, тобто підор. А тепер оціни — зеки роблять подарунок своїм адвокатам на ювілей. Хіба ж можна стриматися, щоб їх не опустити?

— Навіщо опустити? Вони ж їх захищають.

— Е, хлопче, — засміявся я. — Якби добре захищали, вони б не сиділи на зоні і не робили моделі кораблів. Кожен зек знає, що адвокат і прокурор з суддею — одна банда.

Скажу чесно, я й сам, коли побачив, як з–під лючка замість гармати виїздить прутень, злегка очманів. Гадав, що примарилося. Тоді смикнув сусідній порт — те саме. І наступний, і ще, і ще.

— А що було далі? — режисер хотів до кінця насолодитися ситуацією.

— Далі, коли двері до задньої кімнати зачинили, я показав ці гармати помічнику. Бачив би ти його обличчя!

— Та йой! — Мирослав переможно вдарив долонею об долоню. — Справжні батяри, слово честі! Це ж треба так викупити того фраєра! Він сам був виставив у себе в кабінеті аж тридцять болтів! У Верховній Раді! То тепер, за зонівськими законами, він — тридцять разів опущений.

Олесь, здається, потрошку допетрав суть тюремного гумору і теж посміхнувся. Він, як усі в світі підлеглі, був не проти того, щоб опустити начальство.

— Ну, а хіба це погано?

— Та ні. То файно, — погодився Мирослав. — Кепсько, що Серьога спалив ситуацію, і тепер корабель той приберуть.

Я покрутив головою і значуще підняв пальця вгору:

— Ні! Отут ви помиляєтеся, пане режисере! Цей помічник скоріше язик проковтне, чим хоч слово скаже босу. Олесю, ти ж сам у депутатських колах крутишся. Поясни шановному колезі, чому той не скаже?

— Побоїться, — погодився Олесь.

— Отож! Бо зеки далеко, а цей — близько. А у нас все, як у давніх царів — тому, хто приніс погану звістку, заливають горло оливом. А тому, хто знає зайве, відрізають язика, щоб не розпатякав. Бо це ж Олесь може не зрозуміти символіку, він людина чиста, для нього хуй — це просто хуй. А у Верховній Раді блатних вистачає, вони тюремні закони знають краще за Конституцію. Так що ніхто нічого не скаже, помічники будуть один одному показувати і за спинами начальства сміятися, а заступник буде пишатися тим, як його люблять зеки і хвалитися своїм тридцятиболтовим фрегатом.

— За це треба випити! — оголосив Мирослав. — За тридцятиболтовий фрегат української влади!

— Та взагалі за весь їхній флот!

— Як кажуть брати–поляки, до дна?

— До дна! — цокнулись усі ми.

Бар, який тримав модний київський ресторатор Ерік, не мав вивіски, що гарантувало від випадкових відвідувачів, а крім того пропонував приязних офіціанток і достатньо гучну музику, аби не боятися послідовників майора Мельниченка. Мирослава тут знали в обличчя — і персонал, і завсідники, він інколи стиха рекомендував нам знайомих: «Це Ромко, він з Канади, працює у представництві фірми».

— Ну, до дна, я так розумію, цей флот піде не скоро, — зауважив я, поставивши порожню чарку. — На жаль. Тут потрібна Кримська війна.

— Та до курви ту Кримську воойну! Як люди піднімуться, вони разом зі своїми фрегатами будуть тікали до Москви. І то не факт, що встигнуть.

— А що їм люди зроблять? — Олесь був сповнений скептицизму. — У них же сила!

— Сила? — засміявся Мирослав, так що кіска на його потилиці захиталася сюди–туди. — Побачиш, як уся ця сила буде наввипередки доводити, що весь цей час підпільно працювала була на Ющенка.

— Та ну! — не здавався наш поет. — Згадайте Ґонґадзе! Раз–два і зник. І ніхто нікуди не бігає. Або два роки тому, пам’ятаєте, після скандалу з «кольчугами»? Директор «Спецекспорту» їде на машині. Назустріч бензовоз. Вдарилися — бензовозу нічого, випадковий пасажир, що сидів поруч, цілісінький, а у директора жодної цілої кістки не лишилося. І все. Кажуть, які документи при ньому були, то всі пропали, — Олесь ставав похмурішим і похмурішим. — А Чорновіл? І Ющенка вони приберуть, якщо треба. Щоб ви не сумнівалися.

— А отут дозвольте вставити п’ять копійок, — я махнув рукою офіціантці.

Миловида струнка дівчина, немов весняний струмок між камінням, просочилася поміж галасливих завсідників.

— Ми ж іще не завершуємо? — уточнив я у хлопців.

Вони рішуче помотали головами.

— Три по п’ятдесят, повторіть, будь ласка.

Дівчинка так само вправно прострумилася до шинквасу.

— А п’ять копійок будуть такі. Щодо сили, то це правда. Сили у них вистачає. Але й готовність до зради, як у всіх українців, у них висока. Я вам зараз розкажу один випадок, тільки щоб він залишився між нами. Згода?

— Образити хочеш? — спитав Мирослав.

Правду кажучи, Олесеві ця історія не була потрібна геть, але що поробиш — треба ж хлопцеві додати оптимізму. Від настрою поетів у нашій країні багато залежить. Така вже поетична країна, хай би їй грець.

— Так от. Коли Ющенко іще був прем’єром, у нас була ситуація з міністерством. Коротше кажучи, стали нас звідти витісняти. Ну Паша й заслав мене секретним парламентером, каже, я офіційно підійти не можу, партнери не зрозуміють. А ти через своїх націоналістів спробуй домовитися.

— Що, правда? — витріщився Олесь.

— Тс–с–с, — притис я пальця до губів. — Абсолютно. Я зв’язався тоді з одним твоїм колегою, поетом. Імен не називаю, але був такий собі всіхній друг. Працював радником у Ющенка.

— Здається, я розумію, про кого ти.

— Це не важливо, — я махнув рукою, бо й так уже розпатякався. Але то нічого, бо ж головна користь від алкоголю полягає в тому, щоб напитися і скинути з себе зайву інформацію. — До речі, за цю історію треба випити, бо аж надто вона типова! — спритна офіціантка вже встигла поновити алкогольний баланс нашого столу. — Словом, це мудило розповідало усім, що має прямий доступ до тіла Самого. Ну, начебто, Ющенко прокинутися не може, щоб не порадиться з ним. Що він — права рука і теде. Я, дурний, повівся. Якби він чесно мені зізнався, що далі третього помічника четвертої приймальні не допущений, я би спробував вийти на когось іншого. А так людина обіцяє передати особисто, щоки надуває. Одним словом, ця скотина взяла у мене інфу і спробувала за її рахунок пробитися до тіла. Мовляв, пустіть мене, воно того варте. Ну, там хлопці теж не вчорашні — давай, кажуть, свою інформацію, ми донесемо. А він не здається. І в результаті місяць водив мене на кукані, казав, перевіряємо твої дані. Так і перевіряли, поки Рада голоснула і Андрійовича тю–тю!

— Видиш! — Мирослав поправив неслухняну прядку волосся, що вибилася з хвоста на потилиці. — Історія типова, але повчальна. І не за того помічника, а за те, що, як ти кажеш, готові до зради. Бігме, усі підуть на поклін! Бо мають досвід.

— Ну а я про що!

Ми випили без тосту, але, здається, однаково розуміли, за що п’ємо. Проте Олесь все одно залишився у песимізмі.

— Ну, по–перше, Ющенко тоді все–таки був прем’єром, — заперечив він. — А зараз він хто?

— А зараз його підтримує вся Україна.

— Та чхали вони на Україну! І взагалі я не розумію, чому всі так за Ющенка. Він же їх називав фашистами — тих, хто стояв на майдані, під час «України без Кучми». Що, не було такого?

Мирослав заспокійливо поклав йому руку на плече:

— Ні, ну тут з ним можна було частково погодитися. Бо то були комуністи. А це те ж саме, що фашисти. І прапори у них червоні, у тих і у тих.

— Та не в тому справа! — спересердя вдарив я чаркою об стіл.

Мирослав відтрактував мій рух по–своєму і зробив характерний жест офіціантці.

— Люди — от де біда. Вони ж усі такі — брехливі і зрадливі. Це наш, блін, національний характер. Хата скраю, і все. Наші люди на вулицю не вийдуть. Хіба що ті ж комуністи — у тих завжди напоготові божевільні бабуськи.

— А як вийдуть? — запитав Мирослав.

— Та ладно! — махнув я рукою.

Спритна офіціантка з’явилася буквально нізвідки з келихами в руках.

— Ну, то давай, закладемося, — запропонував мій режисер.

Я підняв келих, запрошуючи колег приєднатися.

— За що п’ємо?

— За Ющенка! — впевнено сказав Мирослав. Він теж добряче набрався.

Олесь цокнувся разом з усіма і нічим не заперечив. Чи то перекувався, чи то вже перебрав.

Почекавши, поки гарячий потік завершить свою святу справу у моєму стравоході, я підняв порожній келих вгору, подаючи дівчині сигнал «808», але вона дивилася в інший бік.

— Тільки мені не треба, — попрохав Олесь. — Щось я…

— Ми теж уже щось, — запевнив його Мирослав. — Потім візьмемо кави і будемо в нормі. Де там ця, як її…

— Оксана, — раптом замріяно промурмотів молодий поет.

— Справді?

— Ну, мені так здається. Оксана їй личить.

— Рогульське ім’я! — рубанув рукою галичанин. — А дівчина — наша, з Галичини. Бігме, Софія чи Галина.

— Так Софія чи Галина? — уточнив я.

Мирослав замислився.

— Ні, най буде Галина.

Я поліз до кишені за гаманцем.

— Добре, ти хотів закладатися? Тоді ставлю двадцять гривень на Олену.

— Олену? — скривився Мирослав.

— Олена. Найпопулярніше ім’я в Україні.

— О’кей, — Мирослав теж витяг гаманця. — П’ятдесят на Галину.

— А якщо ніхто не вгадає? — Олесь теж копирсався в кишені, зважуючи розмір своєї участі у тоталізаторі.

— Тоді все по–чесному. Банк дістанеться їй. На чай.

Поки Олесь примощував свою двадцятку між наших купюр, я побачив, що дівчина звільнилася, і знову зобразив пальцями тризуб.

Вона була готова до такого розвитку подій і за дві хвилини вже матеріалізувалася біля нашого столика із замовленим вантажем. Я кинув оком по приємних високих грудях і не побачив на них бейджа з іменем. Що ж, це навіть краще. Ніхто не має переваги.

— Хороша моя, — почав я делікатно, — а скажіть нам, будь ласка…

— Так? — уважно схилила голову офіціантка.

— Як вас кличуть?

— Катерина, — відповіла дівчина без тіні кокетування і поставила повні келихи на стіл.

— От шляк би його трафив! — пробурмотів Мирослав.

Із цим висновком можна було погодитися. Вже хто–хто, а я міг би вгадати це ім’я.

— Щось не так? — стурбовано запитала Катерина.

— Та ні. Вам дуже личить.

— Дякую, — вона кивнула, збираючи порожній посуд, і за мить зникла у галасливому натовпі відвідувачів.

— Катерина, — повторив я. — Гарна дівчина.

— Не тільки гарна, але й фартова, — зауважив Мирослав.

І тільки Олесь промовчав. Я обернувся і побачив, що наш бідолашний поет тихо дрімає, впавши головою на груди, і губа його по–дитячому тремтить на видиху.

— Одеса — це моя юність, — нагадав я дружині, повідомивши про те, що Паша вирішив святкувати свій день народження саме там, у південній Пальмірі.

— А тобі не здається, що вона стала якось дуже провінційною?

Я замислився. І справді. Теперішня Одеса не має жодного відношення до величного міфу про столицю гумору та оперний театр. Власне, як і не мала у часи моєї юності.

— А що ти хочеш? — сказав я. — За сто років її тричі зачищали від корінного населення. Спочатку більшовики повбивали всіх багатих євреїв. Потім німці — усіх бідних євреїв, а врешті усі недобитки втекли в Ізраїль. Я вам не скажу за всю Одесу, а скажу за свою родину, вона теж брала участь у процесі. Так от, коли прадіда розкуркулили і розстріляли у двадцять дев’ятому, мої рідні з хутора втекли на Пересип і стали жити у підвалі. Ну а почалася Друга світова — перебралися на Молдаванку, у порожню єврейську квартиру. Оце вам біографія міста.

— А третій?

— Хто третій?

— Третій раз коли її зачищали? — Ірці не чужі розмови на історичні теми. Але як телеведучій їй варто бути уважнішою.

— Я ж кажу. Третій — то у вісімдесяті. Це вже майже добровільно. Коли дозволили еміграцію і бути євреєм раптом стало престижно. В результаті теперішні одесити — це зовсім не одесити, а селяни з болгарських та українських хуторів. І, як нормальні селяни, вони не знають, що таке місто, нащо воно потрібне і як у ньому жити.

— А що, є різниця?

Моя дружина — уроджена міщанка. Як у нас кажуть, «з етажів». Тому погляд на життя у неї відповідний.

— Пояснюю на прикладі. Їду якось на канікули додому. Сусідка по купе — симпатична молода студенточка. Теж на канікули у рідне село. Розмовляємо, коли вона виставляє так по–модному пальчика й каже: «Не знаю тільки, як я буду там жити? — це, щоб ти розуміла, у мами з татом. — Вони ж їдять без салафеток. А я без салафеток не можу».

Ірка щиро зареготала, хоча я розповідав цю історію далеко не вперше. Це — теж одна із загадок жіночої психології.

— Ти розумієш, місто для них — це салафетки. Бо іншого не бачать. Саме тому такий популярний зараз блатний міф Одеси. Бо він зрозумілий для більшості — усіх цих прийшлих з хуторів. А Оперний театр для них — коробка цукерок.

— В якій цукерок уже немає, — додала у такт Ірка.

За що люблю дружину — вона вміє формулювати з безжальною точністю. Зараз моя благовірна у доброму гуморі, бо обожнює помпезні заходи — ті, де можна хильнути своєї телезірковості повним келихом. Де жінки перетворюються на екзотичних пташок. Де ти чуєш гучні компліменти та говориш тихі капості. А в тому, що Пашин день народження буде саме таким помпезним заходом, сумнівів немає.

Для київських гостей орендовано чартер. Усіх поселено у готелі «Кемпінскі» — тому самому, який прикрашає мол морського вокзалу. Зранку — на яхті під вітрилами. Вечір — у ресторані на березі моря. На завтра заплановане пиво з раками на спеціальному пароплаві. Співає збірна України з вокалу на чолі з ВІАГРОю. Танцюють усі. Тобто все по–справжньому, по–дорослому.

Ірка просто–таки купається у загальній увазі. Ще б пак — людина вилізла з телевізора і приїхала на бенкет. Звісно, не одна вона тут телезірка, але велелюддя гостей все–таки здебільшого складається з глядачів, тому успіху вистачає на всіх. І головне — до кожного виходу можна перевдягатися у нове вбрання. Це — справжнє свято для жінки.

Зараз на ній закрита сукня з двох половинок, з’єднаних по боках прозорими вставками, які дають зрозуміти — під тонкою тканиною, окрім самої власниці, нічого немає. А головне — те, що її тіло у майже сорок дозволяє носити такі сукні на зло іншим — товстим і целюлітним тіткам.

Я стою поруч, гріюся у дружининій славі й розповідаю на вушко цікаві історії про знайомих. Вона відповідає мені тим самим:

— Диви–диви, Кириченко з новою коханкою.

— Хіба? Наче та сама, що була.

— Ой, Сергію, ти що, не бачиш? Та була худа, як шкапа, а ця фігуриста.

— Яка ж вона фігуриста? Вішак для одягу.

— Ти нічого не розумієш.

— Це точно. Нічого не розумію. А головне, не розумію, як ти їх розрізняєш. Вони ж на одне лице! Особливо, як перефарбуються чи пострижуться, то свою з чужою поплутаєш!

Ірка сміється:

— Вам, чоловікам, аби поплутати!

— Ні, я серйозно. Якщо їх перетасувати і скомандувати чоловікам: «Вибирай» — половина ж поїде з чужими.

— Саме тому жінки й не дозволяють чоловікам вибирати. Ми краще справляємося.

До нас наближаються московські гості.

— Привіт, привіт, знайомтеся, це моя благовірна, Ірина.

— Очєнь пріятно. Как дєла, Іріна?

Коли вони врешті відходять, я продовжую:

— До речі, цей москаль, що до нас підходив, Толік, свого часу дуже цікаво вирішив проблему вибору дружини.

— Як саме?

— Він тоді робив лікарем на швидкій. Ночі довгі, він молодий, дівчата гарні, а головне — чисті та освічені, бо медички. Коротше, Толік переграв там усіх осіб жіночої статі — від медсестер до заступниці головного лікаря. А тоді почалася перебудова, і Толік вирішив, що лікарем багато не заробити, особливо на швидкій. Який вихід у розумної людини під час розпаду соціалізму? Тільки один — грачувати.

— Чому?

— Як це, чому? Згадай ті часи. Таксі було єдиним місцем, де окрема бойова одиниця могла заробити, хай і нелегально, але якісь там гроші. Зародок капіталізму.

— Точно. А я вже й забулася.

— Отож, слухай. Для того, щоб грачувати, потрібна машина. А Толік мав тільки зарплатню лікаря. І тоді він зробив геніальний трюк — під час інтимних побачень у всіх своїх коханок позичив золото — у кого персня, у кого сережки, кулончик, ланцюжок. Ти ж знаєш, жінки люблять обвішуватися брязкальцями. Оце ж зібрав усе це та відніс до ломбарду. Ну а на позичені гроші купив старенького «Москвича». Уявляєш?

— А вони знали одна про одну?

— Історія замовчує. Мабуть, здогадувалися. А може, й ні. Тож кілька місяців ночами він їздив, майже не спав, не їв, але гроші врешті відграчував. Викупив з ломбарду золото і приніс своїм жінкам. Усе повернув, крім одного персня.

— Чому?

— Ну, у ломбарді загубили чи то хтось собі притримав. Але перстень виявився не простий, а фамільний, бабусин. Отже, Толіку довелось одружуватися, хоч вона й була на п’ять років старша.

— Закладаюся, що про фамільний вона вигадала!

— Тобі видніше. Жіночі фокуси — це твоя парафія.

Ірка сміється:

— І чоловічі теж. Він, до речі, — справжній чоловік.

— А ти думала! Якщо він тобі так сподобався, то май на увазі, що він знову холостий.

Губки моєї дружини кривляться у незадоволеній гримасі:

— Фі! Така романтична історія, і знову розлучення. Чому ви, чоловіки, такі скоти? Тільки дружина стає старою, одразу біжите до молодих.

Я заперечую:

— Ну, по–перше, він не побіг до молодої, а залишився сам, а по–друге, ти ж сама все життя борешся з моїми старими речами. «Цим штанам уже п’ять років, а цій кофті — десять. Треба купити нову», — передражнюю її тон.

— Так правильно, ти ж солідна людина, а ходиш, як обідранець.

— От бачиш, виходить, що стару кофту треба поміняти, а стару дружину — ні? В чому різниця?

Вона б’є мене в плече своїм гострим кулачком.

— Дружина — не кофта.

— Але ж принцип той самий.

— І зовсім не той самий.

— Той–той. А отого пузатого бачиш?

— З довгою білявкою?

— От–от. Він принципово знімає таких, що на дві голови вищі, за метр вісімдесят. Каже, що дуже швидко і відмов практично не буває. Бо такі дівчата недолюблені. Мороки менше, а потенціал у них ого–го.

— Які ж ви циніки!

— Це він цинік, а я романтик. Бо вибрав тебе.

Ірка сміється. Ірці приємно.

— А цей от лисун, що до нас підходив, має підпільне прізвисько «Шрек».

— Чому?

— Це геніальна історія. Він любить напитися так, щоб обличчям в салат. Ну, дружина якось не витримала, і поки він спав, пофарбувала йому яйця зеленкою.

— Та ти що?

— Точно тобі кажу. Місяць ходив із зеленими яйцями. Тому і Шрек.

— А що, він їх усім показував?

— Ну, не всім, але декому, мабуть, показував. І потім, дружина його про це розповідала по секрету. Хвалилася.

Ірка знову пирскає, хоч телезірці протипоказано реготати, а тільки широко посміхатися — так воно більш статусно.

— Отак з вами, мужиками, і треба боротися. А звідки ти все це знаєш?

— Як це, звідки? Серед людей живемо. Це вам не телебачення, де усіх новин, як у Сороки–ворони — цьому дала, тому дала, іншому дала.

— Неправда твоя… Хоча щось у цьому є.

— Так отож. До речі, про Шрека. Він же цього так не залишив і помстився. Жінка якось зачинила його в хаті, щоб більше не пив. Повикидала геть усе з бару, з холодильника, усі нички повигрібала. Сказала, що більше не наллє. А він якраз у крутому піке — і це, як серпом по пальцях. Ходить по хаті, як тигр, нюхає, чого б випити, а нічого немає. Інший, може б і бісився, а цей — прагматик. Коли зрозумів, що без шансів, зайшов до жінки у гардеробну, відкрив шафи, взяв ножиці й акуратнесенько так порізав її одяг — на довгі тонкі смужки.

— Весь одяг?

— Весь. Сукні, шуби, білизну — все, що було. Уявляєш? Часу ж багато. Воно висить на плечиках, тільки все стрічками. Хочеш, заплітай у коси, а хочеш — роби килимок.

— Нічого собі!

— Отак от. За один день порізав тисяч на п’ятдесят. Вона додому приходить — а там сюрприз. Навіть перевдягнутися нема у що!

— Боже, це ж скільки роботи! — несподівано вигукує Ірка. Мабуть, уявила себе на місці Шрекової дружини і оцінила розмір гардеробу.

— Не лінивий хлопець. Не лінивий. Рівненько дуже порізав.

— Це теж вона розповідала?

— Ну а хто? Не він же.

— Боже, як так можна? Я не уявляю.

Раптом серед череди знайомих облич я фіксую одне аж надто знайоме. Мирослав Коваль власною персоною — як завжди стильно неохайний і артистичний.

— Мирославе! А ти як тут?

— Слава Йсу! То робота в нас така. Хтось мусить святкувати, хтось — працювати.

— Тобто все це, — я показую на сцену, бухту та ресторан. — Усе це ти?

— Старий, хіба ти ще не зрозумів? Режисер — то професійний організатор. Від першої шлюбної ночі до інавгурації Президента. Тільки замовляй.

Я здивований. Вже кого–кого, а Мирослава зустріти тут не очікував.

— До речі, відрекомендуй мене своїй дружині. Бо по телевізору весь час її бачу, а в очі ще не мав такої честі.

— А ви хіба не знайомі? Тоді будь ласка: це моя дружина Ірина. Це Мирослав, професійний організатор всього.

Мирослав цілує Ірці ручку.

— Майте на увазі, як на телебаченні раптом дефіцит свіжих ідеї, я завжди напоготові.

Вона посміхається:

— Наше телебачення, на жаль, обходиться без ідей, тим більше без свіжих. Ми тепер купуємо формати за кордоном і перекладаємо їх українською. Оце і все.

— Прикро. Але що маємо робити — бізнес є бізнес. Ну і як тобі то всьо? — обертається він уже до мене.

— Круто. Скільки коштувало?

— Не питай, чом у мене заплакані очі. До речі, чи знаєш, що до господаря цього закладу вже приходили донецькі і пропонували купити?

— Серйозно?

— Як ніколи. Так само, як у Дніпропетровську.

— А що було у Дніпропетровську? — поцікавилася Ірка.

— Ти не знаєш? Це дуже симптоматично. Приїхав Янукович до Дніпропетровська, а там у яхт–клубі розкішний ресторан, схожий на цей — начебто каравела лежить на березі. Коротше неймовірно круто і смачно. Януковичу теж сподобалося. А на другий день до господаря приходять хлопці, приносять валізи з грошима. Що таке? Кажуть: «Ми купуємо, тут вистачить». Він: «Ресторан не продається». Вони: «Ти не зрозумів. Ми купуємо, значить продається». Він: «Це не розмова». Вони: «Ти пам’ятаєш, хто у тебе вчора був?». Він: «А до чого тут це?». Вони: «Подумай два дні». Він подумав, відмовився. А за тиждень його підстрелили. Невідомо хто. Куля застрягла у голові. Хлопець ледь вижив. Отака історія.

— Який жах!

— Не те слово.

Мирослав, як справжній режисер, перебрав розмову до своїх рук:

— Нас в інституті вчили, що кінець вистави має бути життєствердним. Тож я буду бігти, а для вас — оптимістична історія. Маю друга, журналіста Вахтанга Кіпіані. То він розказав одну цікаву брехню. Написав був колись статтю за Юлю Тимошенко, де зрівняв її з блохою. Мовляв, блоха має собак за транспорт — учепилася за шкуру, проїхалася, як на трамваї, і на нову перескочила. Так і Юля — спочатку проїхалася на Лазаренку, потім на Кучмі і Ющенку. Ну взагалі отакий от зоологічний образ. Ту статтю добрий голова адміністрації приніс на стіл президенту. Того одразу трафив шляк. Він викликає до себе господаря газети і питає: «Гріша, хто такий Кіпіані?» Ну а Гріша — господар футбольного клубу. Звідки ж він знає, хто у нього в тій газеті пише? Для нього існує тільки один Кіпіані — зірка сімдесятих, легендарний капітан тбіліського «Динамо» та збірної Союзу Давід Кіпіані. От він і відповідає: «Кіпіані — це футболіст». А Кучма почув то, схопив зі столу попільничку і йому — в голову: «Твій футболіст, — каже, — мене собакою назвав!»

Ми з Іркою щиро зареготали.

— Ой, хлопці, у мене від ваших анекдотів потім зморшки на обличчі будуть.

— Крий Боже! Які анекдоти? Бігме, то щира правда! — Мирослав ще раз нахилився до Ірчиної ручки, поцілував. — Ну все, маю бігти. А вам бажаю добре відпочити. Па!

— Па–па.

За стіл ми потрапили з якимись політологами чи то політтехнологами, які гучно обговорювали передвиборчу боротьбу та сміялися з безпомічних опозиціонерів. І хоч я не в захваті від нашої опозиції, точніше, людей, що так себе називають, все одно стало неприємно. Демонстративний цинізм завжди погано пахне. Крім того, він є небезпечним. Сміятися треба, коли вже переміг, а поки ні — краще працювати.

— І на честь нашого шановного Павла Олександровича ми п’ємо до дна та дивимося, хто як поважає ювіляра! Гей, наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося! — п’янкою керував народний артист України, а кого б іще допустили до такої представницької компанії? Тут одних депутатів було зо три десятки, не кажучи вже про міністрів, голів комітетів та іншу дрібноту.

Ми з Іркою танцювали під співи дівчат з ВІА ГРИ, які мені підозріло нагадувала стриптизерок, що їх Паша ганяв був у Жориному казино. Щоправда, сказати про це дружині не наважився — іди потім доводь, що зайшов до стриптизу просто так, попити віскі. Ірка, хоч, напевне і здогадується про мої пригоди, проте не дуже ревнива, однак це не причина зайвий раз дражнити її.

Павлюк–паша у супроводі своєї благовірної підходив до кожного столика та пив із гостями за своє здоров’я. Охоронець ззаду ніс на таці спеціальну пляшку з–під Камю Луї–XIII, наповнену чаєм без цукру. З неї підливали ювіляру, бо цукру йому не дозволяли лікарі, а про справжній коньяк навіть думати не міг у присутності дружини.

Під вечір стало прохолодно, дами накинули на голі плечі манто, а подекуди навіть чоловічі піджаки. Ми знову танцювали. Мої руки пестили Ірчине тіло через тонку сукню. Я знав усе її вигини напам’ять і якби був скульптором, міг би, мабуть, зліпити це тіло наосліп, самими пучками пальців. Випите за ювіляра вже давалося взнаки, руки та думки мої почали спускатися нижче й нижче, та й Ірка набралася добряче, бо не заперечувала, як завжди: «Люди дивляться, як тобі не соромно!» — а навпаки, притискалася до мене грудьми та гладила по спині.

Потім остаточно споночіло, і над морем запалили феєрверк. Ми дивилися на нього, обійнявшись, наче в юності. Від Ірки пахло морем, та й, мабуть, від мене пахло морем, бо тут усе пахло морем та димом від смаженого м’яса.

— А давай втечемо? — зашепотів я їй у вухо.

— Давай, а куди? — запитала вона.

— На пляж. Будемо купатися голяка і цілуватися.

— Вода холодна, — вона пересмикнула плечима. — І потім, якщо я сукню зніму, то вже не надягну.

— Ну то й що? Ніч же. Поїдеш до готелю гола.

— Ще не вистачало. Ти розумієш, що я — відома людина. Про мене потім буде жовта преса пліткувати.

— Дурненька, так це ж добре. Це ж популярність.

— Не хочу я такої популярності.

— Ну тоді просто задеремо спідницю і…

— Здурів? Це сукня за дві штуки. У секретарок своїх задирай спідниці.

— Люб’язнічаєте? — почувся за спиною Пашин голос.

Ми здригнулися, немов студенти, упіймані на гарячому.

— Па–а–ша–а! — протягла Ірка капризно. — Ти нас лякаєш! Тільки у мене з чоловіком романтика, ти все псуєш.

У жінок усі оці ні–ні називаються романтика…

Ювіляра тримала попід руку дружина. Вона твердо вирішила, що не дасть йому пірнути у черговий заплив, і тому ходила за чоловіком, як пришпилена.

— Серьога, єсть базар, — Паша багатозначно кивнув головою вбік. — Отойдем?

Його дружина схопила мене за рукав:

— Серьожа, я тебе прошу. Тільки під твою відповідальність.

— Ларіса, пєрєстань! Я тут єдінствєнний трєзвий! Юбіляр, блядь!

— Не матюкайся. Кругом люди.

Я обережно вивільнився з Ірчиних обіймів — і ми відійшли, залишивши дружин вести світську розмову, чому вони, до речі, не дуже зраділи — адже на дух не переносили одна одну. Ірка вважала Ларису самозакоханою ідіоткою, причому небезпідставно, а Лариса звинувачувала Ірку у зірковій хворобі та в тому, що вона перетягує на свою персону весь телеканал.

— Як тобі свято? — запитав я Пашу для затравки.

— Хуйня, — зізнався він. — Ти ж знаєш, як я насправді люблю розслабляться. А ця знайшла якогось режисера, понавигадувала салютів. Здалася їй ця Одеса.

— Ні, старий, Одеса — це круто. Море, зірки.

— Їбав я цих зірок.

— Ти не повіриш, я теж, — пожартував я, маючи на увазі дружину–телеведучу.

— Так слухай сюди. Значить є домовленість, що після виборів у нас велика команда заходить у міністерства, в Адміністрацію Президента і все таке. А це значить, що в Раду підуть нові люди. Ми порахували — ти потрапляєш в перших рядах.

— Серйозно?

Колись на виборах мене включили до списків — за компанію. Та я й не заперечував — до списків, то до списків, яка різниця? Звісно, тоді до мене справа не дійшла, але зараз, після запланованої перемоги частина депутатів мала йти на хлібніші посади, а їхні місця займали інші, по черзі. Значить, і до мене дісталися. Що ж, як казала бабуся, у цю гру ми ще не гралися.

— Серйозно. І більш серйозно, ніж ти думаєш. Тому що депутату треба подавати декларацію про доходи.

— Ой, блін, точно!

— Депутат у нас — слуга народу. А слуги — люди бідні. Пойняв?

— Пойняв.

— Тож давай, поки є час до виборів, порішай все, щоб ти був бідний.

Я зітхнув.

— Це морока. А воно того варте?

Паша поклав мені руку на плече:

— Слухай, ну що ти, як дитина, справді? Так і будеш все життя ховатися за спини? Ти ж — патріот! Треба ж Неньку рятувати! Серйозна людина з депутатським мандатом може такі справи робить, що ого–го!

— Та воно то конєшно.

— Ну от. Так що давай. Люди оно бабки платять, щоб в список попасти, а ти без грошей капризуєш.

Я посміхнувся, згадуючи нещодавній візит нагору з валізами.

— Ну, не зовсім без грошей.

— Порівняв! То — бізнес, а то — політика. Ну що, домовилися?

— Домовилися.

Ми повернулися до дружин, які стояли на березі, дивлячись у різні боки. Мабуть, вже наговорили щось одна одній.

— Цвірінькаєте? — не втримався від жарту я. Обидві кинули у відповідь люті погляди. — Повертаю твого чоловіка. Брав одну штуку, вертаю одну. Комплектність можеш перевірити.

— Дякую, Серьожа. Ти справжній друг.

— Нема за що. Завжди до ваших послуг.

Я обійняв Ірку за талію і повів до столу. Там подавали десерт.