Щоденник моєї секретарки

Найгірше те, що всі прекрасно уявляють, чим все закінчиться. Пара тисяч активістів, яких вдасться провезти через міліцейські кордони, та кілька десятків наметів. Скоріш за все, їх навіть розганяти не буде потреби — самі замерзнуть, бо метеорологічні прогнози на наступний тиждень суворі. Зима все–таки прийде в Україну. Саме після другого туру. І, здається, надовго.

Поблизу Еспланадної я раптом побачив на тротуарі знайому постать. Червоний сигнал на світлофорі трапився на рідкість вчасно, і у тьмяному світлі осіннього дня серед компанії хлопців та дівчат я розрізнив власного сина. Богдан був геть не схожим на себе — сміявся, щось гучно промовляв і навіть — я не повірив очам — тримав за руку якесь дівча. Докладніше роздивитися супутницю не вдалося, вона стояла спиною, але, мабуть, це та сама, про яку Ірка казала «тонка, в чому душа тримається». Зате інших учасників розмови було видно досить добре — один, без шапки навіть у таку погоду, носив довгого чуба на козацький манер, другий навпаки — по самі брови був засунутий у смугасту растаманку і через це нагадував дауна, третій світив трусами з–під короткої куртки і спущених «по моді», тобто на сідниці джинсів. Треба сказати, що на тлі цих зразків «сучасної молоді» мій Богдан виглядав досить пристойно. Скільки ж я його не бачив? Ще до Мальдівів ми, мабуть, з тиждень не перетиналися.

Світлофор перемкнувся на зелене, машина повільно рушила, я нахилився вперед, щоб попрохати Володю зупинитися, але в останній момент вхопив себе за руку. Стоп, стоп. Що за сантименти? Ну, підійду я до них і що скажу? Синку, як твої справи? Сто років не бачив? Розкажу про Мальдіви чи про Катьку? Обійму й поцілую?

Тьху ти! Пам’ятаю свою підліткову ніяковість за батьків, коли вони раптом приєднувалися до нашої компанії. Як вуха горіли, а язик заплітався, намагаючись втриматися від скептичних зауважень, що самі рвалися назовні. Ні, я не лаявся на батька з мамою, як робили багато хто з ровесників, але й великого кайфу від їхньої присутності не мав. Тож навіщо навантажувати сина тим, від чого сам свого часу страждав? Я уявив собі, як підходжу до хлопців, і просто на очах із веселого балакучого парубка Богдан перетворюється на мовчазну байдужу істоту, якою завжди буває вдома, і тут уже остаточно передумав зупинятися. Врешті–решт у людини завжди є два світи — світ родини та світ друзів, роботи. Так само, як у мене існує окремий світ, у якому я зараз готуюся до можливого обшуку й намагаюся витягти коханку з неприємностей. Навіщо усе це потрібно Богданові? Йому свого часу перепаде у цьому житті достатньо — якщо я не помиляюсь із власним баченням світу. А зараз хай собі грається, поки має можливість, точніше, поки батько забезпечує цю можливість.

Казино Жорика знаходилося буквально за два квартали, і Володя пригальмував біля офісної його частини.

— Заїдь на стоянку. Підемо разом.

— Добре. Добре.

Слухняність мого водія і без того була бездоганною, а під час критичних ситуацій вона ще й зростала.

У коридорі Жорикового барлогу ми зупинилися. Настав час втілити у життя другий пункт мого плану.

— Знаєш, де тут чорний хід?

— Звісно, — Володар Колес навіть знизав плечима — мовляв, ображаєте.

— Добре. Тепер скажи, у твого тестя є гараж?

— У тестя? — здивувався Володя. — Є.

— Так от. До машини не підходь, залиш її тут. Візьми таксі, повернися до офісу, забери звідти ящики з документами і відвези до свого тестя в гараж. Зрозумів? Дивись, щоб за вами ніхто не вчепився.

— Та без проблем.

— Так. На тобі ключі. Офіс закриєш, ключі мені привезеш. Я чекатиму тут.

— Без проблем.

Розумію, що цей план був не найкращим. Бо, за великим рахунком, навіть мій шофер міг виявитися завербованим Ґенеком чи навіть ментами. Особливо враховуючи його гебешно–ескортне минуле. Але інших варіантів поки не було. Доводилося вибирати з можливого.

— Давай.

Я проконтролював напрямок Володиного руху, щоб він бува чогось не наплутав, а потім постукався до Жорика.

— Здоровенькі були, Георгію Ісаковичу!

— Доброго здоров’я й тобі. Як Ірочка? Усе добре?

— Ірочка добре, дякую. А от усе — не дуже добре.

— Ну, Ірочці вітання. Скажи, що я за неї переживаю.

— Дякую. Вона теж до вас дуже добре ставиться, — оці вже мені китайські церемонії!

— А по людинці твоїй ніяких нових відомостей не надходило?

— Та поки тихо, — я видобув мобільний телефон. — А давайте, я прямо зараз Ґенеку зателефоную, щоб ми разом почули, що він скаже.

Старий авторитет тільки мовчки покивав.

— Євґене Олександровичу, доброго дня ще раз!

— Привіт.

— Вітання вам від Георгія Ісаковича.

Генерал відбувся мовчанкою, але я сказав:

— Дякую, передам.

Мій розрахунок будувався на тому, що Ґенек в курсі Жорикових зв’язків у силових структурах і розуміє, що зараз я, як то кажуть, не відходячи від каси, перевірю всі його відомості. А уникнути цієї розмови при свідкові не вдасться — адже тоді я матиму право підозрювати, що він сам усе це організував.

— То як, вам вдалося щось довідатися про мою людину?

Генерал зітхнув:

— Це — не наші. Я перевіряв. І не ментовські. Там усе складніше, але схоже, що це не вони.

— Ви впевнені, що не ваші? Може, приховують?

— Сказав, не наші, значить, не наші. А про решту у тебе є кого спитати.

Генерал натиснув відбій.

— Ну, що там?

— Каже, не їхні.

Жорик крекнув.

— Розумієш, Сергійку. Так, як мені розповіли люди, ані МВС, ані прокуратура тут теж ні до чого.

— Як це так?

— А отак.

— І що це означає?

Старий злодій сумно похитав головою:

— Бачиш, Сергійку. Зараз у Донецьку силовики зовсім від рук відбилися.

— Відбилися від рук?

— Так. Київ ні за що мають. Справ своїх нагору не світять. Вказівок не слухають. Роблять тільки те, що їм у Донецьку сказали.

— Відокремилися?

— Точно. Відокремилися. Вони там давно самі свої справи ведуть, людей закривають, коли захочуть, судів і прокурорів не слухають. А зараз взяли нову моду до Києва їздити і тут забирати людей по своєму, донецькому закону.

— Тобто?

— А чого ти дивуєшся? Посвідчення у них, як у всіх. Беруть, кого схочуть, і везуть до себе. Там закривають і пресують. Бо влади київської для них нема.

— То ви хочете сказати, що моя людина…

— Вони забрали. Вони. Ти через Київ її не достанеш.

— А що ж тоді робити?

Жорик замислився.

— Добра людина? Цінна?

— Дуже цінна, Георгію Ісаковичу.

— Тоді це тільки Павлик може допомогти. Тільки Павлик. Треба, щоб він пішов особисто до Віктора Федоровича. Може, так воно вирішиться.

— Паша?.. Це варіант.

— Варіант, Сергійку, варіант. Тільки як ти в такій ситуації будеш до Павлика звертатися? Тяжко буде тобі звертатися.

Чому це тяжко? Я подивився на старого бандита, не розуміючи сенсу його слів. Здається, я пропустив щось важливе.

— Зачекайте. Мені тяжко звертатися до Паші? Не йому до Яника, а мені до нього?

— Ну а як же? Тобі. Звичайно, тобі. Бачиш, як у Ірочки невчасно все це з Ларочкою сталося.

— У Іри з Ларисою?

Ага! От чому він про мою дружину так докладно випитував.

— Так. А ти, Сергійку, хіба не знаєш?

Оце ще мало мені проблем. Іще одна — Ірка посварилася з Ларисою! При їхніх стосунках це було не дивно. Моя дружина навіть згадки про Пашину половину не переносила. А та навзаєм всю голову чоловікові проклювала, аби він гнав з каналу цю «шваль», яка перетягує на себе всю популярність. Проте я ніколи не сприймав трагічно цієї антипатії — жінки взагалі не дуже люблять одна одну, а мужики натомість завжди можуть домовитися.

— Ну, в Ірки з Ларисою вже багато чого було. Все це ми якось пережили.

— Ну й добре. Значить, і це, дай Боже, переживемо.

Від цих слів мені стало тривожно, точніше, ще тривожніше.

— Георгію Ісаковичу, що сталося? Просто я щойно з аеропорту. Навіть додому не заїжджав і ні з ким не розмовляв.

Старий нахилився і дістав з–під столу пляшку води.

— Ти попий водички. Це тільки здається, що взимку не треба водичку пити. А нирочки, їх промивати треба, знаєш як? Треба пити водичку цілий день аж до вечора, а ввечері вже не треба. Тоді каміння не буде, і запалень не буде.

— Дякую, — я слухняно відкоркував запропоновану пляшку.

— А з Ірочкою трапилася нехороша історія. Вони з Ларочкою бійку затіяли. Прямо на телеканалі в приймальні.

Мамочко моя!

— Ларочка хотіла обличчя їй роздерти, а насправді вийшло навпаки. Мені казали, що у неї самої обличчя дуже подряпане. А в Ірочки голова розбита, бо Ларочка її за волосся об підлогу била.

Напевне вигляд у мене був той іще, бо Жорик ще раз наполіг:

— Ти пий водичку. Пий.

І поки я ковтав з горлечка, він продовжив:

— Кажуть, Ларочка проходила поруч із приймальнею і почула через відкриті двері, як Ірочка розмовляє по телефону. Кажуть, вона про неї щось говорила, а Ларочка говорить, що про Павлика.

На цьому місці оповіді я захлинувся водою, бо до мене нарешті дійшло, про що розповідав Жорик. А він підвівся з місця, поліз до шафи і запропонував мені серветку.

— Дякую, Георгію Ісаковичу. Дякую.

— Тому я думаю, що тобі звертатися до Павлика буде незручно. Він, ти знаєш, інколи дуже прислухається до Ларочки.

Нічого собі! Ні, звісно, Паша не зовсім підкаблучний, бо інакше моя дружина давно б уже завершила телекар’єру. Але й проявляти дива героїзму, допомагаючи мені, домагатися зустрічі з Прем’єром, щоб врятувати Сапулу, він навряд чи буде. Спустить питання на гальмах, цим усе й завершиться.

— Цікаву історію ви мені розповіли. Цікаву.

Як іще можна було назвати те, що відбулося? Не казати ж вголос усе, що я думаю про цих скажених сук. Жорик — людина патріархальна, родинні цінності для нього понад усе.

— Ну, яка вже була, Сергійку, таку й розповів. Від себе нічого не додав, все лишив, як чув.

— Так тут і додавати нічого не треба, — я сумно посміхнувся. — А от якби ви додали, що все вигадки, я був би дуже вдячний.

Жорик тільки мовчки по–старечому розвів руками.

— Ну добре, Георгію Ісаковичу. Побіжу я. Ви іще, будь ласка, по моїй людині попитайте. А раптом це все–таки хтось із наших? А може, й на донецьких якісь ходи відшукаються.

— Попитаю, звичайно попитаю.

— Дякую.

Опинившись у коридорі, я дістав мобільний і набрав дружину, але потім передумав і, не чекаючи гудків, натиснув на відбій. Ну що насправді я можу їй сказати по телефону та ще й з чужого офісу? Розбірка почекає до дому.

Володаря Колес поки не було і щоб не світитися перед імовірним хвостом, я влаштувався почекати біля заднього виходу з офісу. Ситуація зайшла у глухий кут. Якщо все те, що сказав Жорик, — правда, якщо вони й справді мають у Донецьку приватних ментів і приватні тюрми, якщо вони забрали Катьку туди, у мене не лишалося жодної можливості діяти. І єдиний шлях порятунку перерізала моя дорогоцінна дружина своїм невиліковним ідіотизмом.

За що затримали Катьку? Ким був цей солідний, з яким вона сиділа в ресторані? Навіть розпитати ні в кого. Може, це через взаємозаліки? Але якщо звернутися з цього приводу до Гриба, то замість допомоги отримаю сеанс паніки, купу пліток, а справа піде в рознос. Нам зараз категорично не можна виглядати слабкими — і без того все тріщить по швах, тільки дай слабину, одразу порвуть на шмаття.

Я все–таки набрав Гриба по телефону, але виключно з метою продемонструвати йому твердість, неосяжний оптимізм і попередити, що завтра до нього заїде Сапула. Остання інформація мала на меті перевірити, чи в курсі він останніх подій. З відповіді складалося враження, що не в курсі.

Наступний дзвоник адресувався гуманоїдам. Я пригрозив, що Катерина завтра призначить їм зустріч, і щоб вони не думали косити й ухилятися від неї. Вовчик тут–таки почав зіскакувати — мовляв, давай після другого туру, зараз складна ситуація. Судячи зі всього, і вони про зникнення не відали, відповідно й відношення до нього не мали.

Знову глухо. Чорт, хоч би знати, хто це зробив, я б із нього душу витряс!

Ну, не вмію я впадати у відчай! Навіть у найскладніших ситуаціях уява завжди підказує вихід, бодай примарний, тому замість порожніх переживань я всі сили кидаю на його реалізацію.

Залишалася надія, що Жорику переповіли конфлікт на каналі у сильно згущених барвах. Але про це я міг довідатися тільки з перших вуст — від безпосередньої учасниці події… Хоча чому тільки з перших? Чоловіки часто вміють пліткувати не менше за жінок.

Дочекавшись на Володаря Колес і отримавши усний звіт у вигляді лаконічного: «Порядок, шеф!», я вмостився на задньому сидінні.

— Додому!

Машина рушила зі стоянки.

— А що там трапилося у Ірки з Ларисою? — запитав я зненацька, відхилившись так, щоби бачити обличчя мого водія у дзеркалі заднього огляду.

— Та трапилося, — Володар Колес закусив губу, стримуючи посмішку.

— А чому ж ти мені не сказав?

Посмішка зникла і обличчя шофера пересмикнулося.

— Так я думав… Я думав, ви знаєте…

— Тобі яка різниця, знаю чи ні? — якщо водії і секретарі починають тримати таємниці від шефа, це до добра не доведе. — Що там сталося насправді?

Володар Колес озирнувся на мене через плече, неначе перевіряв, чи немає когось стороннього в машині.

— Ну вона цей… Вона…

— Хто, вона?

— Ну, Лариска ж. Вона зайшла на канал до Ірини Павлівни приймальні…

Я здивовано підвів брови:

— На канал? Чого її туди понесло?

Шофер знизав плечима.

Справді дивно. Лариса не мала на телебаченні жодних справ, а останнім часом і жодних подруг. Треба віддати Паші належне: канал вже рік працював, як годинник, виконуючи вказівки з Банкової. І досягти цього вдалося, тільки витиснувши з посад усіх до одної подруг його власної дружини.

— Ну, далі давай.

— От… А секретарка там — мого кума малая.

— Це ти від неї про все довідався?

— Від неї, — губи Володаря Колес розпливлись у задоволеній посмішці, яку він тут–таки похапцем сховав. — Вона каже, що не звернула уваги. Ну, зайшов хтось, і зайшов.

Хороша секретарка… А втім, це упізнаваний почерк моєї дружини — оточувати себе холуями, абсолютно не звертаючи уваги на професійні якості.

— А Ірина Павлівна у цей час саме розмовляла телефоном.

— У приймальні?

— Нє–е. В кабінеті. Просто двері були відкриті. Ну, ви ж знаєте, як вона розмовляє по телефону.

Це правда. Коли моя Ірка говорить по телефону, в кімнаті не вміщується жоден інший звук.

— А ця хитра Лариска принишкла так біля дверей і слухає.

— Це тобі секретарка розповідала?

— Так. Мого кума малая.

Уявіть собі, секретарка в приймальні спокійно реагує на те, що підслуховують її начальницю!

— І що вона?

— Ну а тут ваша дружина починає говорити… — Володя прокашлявся. — Ну вобшем, що Паша — імпотент і тільки тому досі не вигнав цю сучку, Лариску.

— Зачекай. А вона не вигадує?

— Малая? — кинув погляд у дзеркало Володар Колес. — Так їй нема смисла. Що тут вигадувати, коли Лариса влетіла в кабінет, схопила Ірину Павлівну за волосся і витягла у приймальню.

— Прямо за волосся витягла?

Володя з ентузіазмом кивнув.

Усе це виглядало апокаліптично.

— Ну, а секретарка що?

— Вона, каже, побігла кликати на допомогу.

Прекрасна ідея. Якщо вже б’ються дружини начальників, варто зібрати якнайбільше публіки.

— Понабігли люди. Там же самі жінки на поверсі. Всі стоять і не наважуються розбороняти.

— Їм просто було цікаво подивитися, — не витримав я.

Володар Колес коротко хихотнув.

— Нє–е. Вона казала, що Ірина Павлівна добре билася. Вона спочатку розгубилася трошки, Лариска її кинула на землю і за волосся била об підлогу. А потім ваша дружина вкусила її за руку, вирвалась і роздерла тій сукню і ліфчик.

— Сподіваюся, це ніхто не знімав?

Шофер знову усміхнувся.

— Так камери ж на тиждень розписані.

Уявляю собі цю сцену. Дві голі сорокарічні кобили на очах підлеглих тягають одна одну за патли.

— Ну, а далі?

— Далі Лариса вирвала у вашої дружини сережку, і пішла кров. А Ірина Павлівна роздерла нігтями їй обличчя і груди…

— Силікон не вивалився?

— Що?

— Силікон, питаю, з грудей не потік?

Водій озирнувся через плече і знову хихотнув:

— Силікон? Ну ви й жартуєте.

Жартую… А що мені іще залишається?

— Далі давай.

— Ну, а далі прийшла знизу охорона і розтягнула їх в різні кутки.

— Це все?

— Ну так. Вони ще плювалися одна в одну, а Лариса заїхала охоронцеві по морді, коли він її за голі груди схопив.

Клас. Цікаво, що має робити охоронець, коли охороняємий об’єкт б’є його по морді?

— Тобто, виходить — нічия?

Володар Колес на секунду замислився.

— Виходить, що наші перемогли.

— Як ти рахував?

— Ну… — шофер замислився. — Я так думаю: поранене вухо і головою об підлогу проти сукні, ліфчика й подряпаного фасаду. Фасад для жінки — найбільша шкода.

— Логічно.

А як іще я міг зберегти обличчя перед Володею, якщо не за рахунок цинізму?

— Але давай подивимося з іншого боку. Ларису на компенсацію симпатичний охоронець за груди помацав. Хіба не зараховується?

— Ги–и, — сказав мій водій. — Зараховується. Тоді все–таки виходить нічия.

— Так і домовимося.

Якби ж то тільки були не моя і Пашина дружини…

Навіть так: якби це навіть були наші дружини, але в інший час і за інших обставин…

Хоча насправді згадка про Пашину імпотенцію виводила конфлікт на зовсім інший рівень. Паша — все–таки господар каналу, а Ірка — лише працівниця, хоч і телезірка. І не годиться працівниці просторікувати про імпотенцію боса.

Тим часом машина зупинилася прямісінько біля мого під’їзду.

Володар Колес вистрибнув з–за керма, відкрив задні дверцята і витягнув валізу.

— Сам донесу, — зупинив я його службовий ентузіазм. А може, це він просто хотів на власні очі побачити побиту Ірку?

— Тоді я вже не потрібен?

Я замислився. Навряд чи сьогодні можна буде ще щось зробити.

— Не потрібен. Відпочивай.

— Завтра, як завжди?

— Так.

Я підхопив валізу й рушив сходами нагору. Бажання іронізувати на тему останніх подій одразу зникло. Я уявив собі, в якому світлі Лариска подала усе це Паші. Цікаво, чи мене тепер взагалі пустять до приймальні?

Проте справа не в мені, а в Сапулі. Тому навіть якщо доведеться всією родиною просити у Лариски пробачення, ми зробимо це. Я готовий навіть власноруч зашити порвану сукню.

Цікаво, чи вистачило б у мене самого гумору, щоб поводитися шляхетно на Пашиному місці?

Я навмисне гучно гацнув вхідними дверима, а потім дверцятами шафи у передпокої. Проте на звук не з’явився ніхто. Ну, Богдан, напевне, ще гуляє, тим більше, коли там ідеться про дівчину.

Але Ірка? Може, її теж нема вдома?

Знявши пальто і перевзувшись, я підійшов до дверей спальні і різко їх прочинив. На ліжку, освітлена слабеньким вогником нічника, лежала моя дружина. Я одразу оцінив мізансцену. У театрі це називалося б «смерть головної героїні».

Ірка не поворухнулася, навіть коли я зайшов до кімнати. Промінь світла з–поза нещільно зсунутих штор давав можливість докладно роздивитися рушник на лобі й вигідно підкреслював скам’янілі риси обличчя. Моя дружина постійно мерзне, тому зараз вона вкрилася двома ковдрами — обидвома пуховими, щоб ви не сумнівалися.

Певно, за сценарієм я мав опуститися на коліна і притиснутися губами до безвольної та холодної долоні. Але саме через те, що добре розумів мізансцену, я намацав на стіні електричний вимикач і натиснув обидві клавіші, заливши яскравим світлом нашу подружню спальню.

— Скажи мені, будь ласка. Яке тобі діло до Пашиної потенції?

— Що? — слабким голосом спитала Ірка.

Я підійшов до ліжка і, руйнуючи усі заготовки, одним рухом відкинув обидві пухові ковдри. Дружина лежала вдягнута у зворушливо просту, наче з дитячих спогадів про піонерський табір нічну сорочку. Гармонійно, проте раніше я не помічав у неї захоплення подібними речами.

— А… Це ти? — сказала вона слабким голосом.

— Я. А хто ж іще?

— Приїхав?

Чи то вона й справді не розчула мого питання?

— Приїхав. І вже встиг почути багато цікавого.

— Мені холодно, — сказала дружина.

Чорт забирай! Це єдине, що вона може мені сказати?

— А я думала, це Богданчик прийшов, — продовжила вона без будь–якого переходу.

— Богдан гуляє, я його бачив біля стадіону.

— Він зараз рідко буває вдома. І ти теж. От бачиш, я лежу одна.

— Бачу.

Моя дружина знову капризно скривила губки:

— Мені холодно.

— Нічого, — відповів я твердо. — Не помреш.

— Богданчик зовсім нас кинув. Якісь нові друзі. Вдома не ночує. А я лежу одна. Нема кому навіть води подати. Лікарі сказали, що не виключають струс мозку.

— У боксерів так часто буває після змагань…

Вона знову зробила вигляд, що не чує.

— Вони сказали, що мені треба лежати цілий тиждень. А як я можу лежати?

Мені остогидла ця вистава, і я вирішив її перервати.

— Слухай, мені все розповіли про вашу бійку.

Дружина мовчки закотила очі і прикрила повіки.

— Я все розумію. Жіночий рестлінг, боротьба у бруді, стриптиз та інші розваги. Але мене цікавить одне. Навіщо ти на весь офіс патякаєш про Пашину імпотенцію?

Ірка закотила очі ще вище. Я втратив терпець і для профілактики міцно взяв її за комір сорочки.

— Чуєш? Я з тобою розмовляю, — тендітна тканина затріщала під моїми пальцями. — Яка тобі, курва мать, справа до Пашиної потенції? Га?

— Мені боляче, — сказала дружина.

Я послабив захват, але присунув обличчя ближче.

— Нехай тебе так цікавить питання чоловічої потенції, але чому про це обов’язково говорити на роботі та ще й на всю приймальню?

— Вона на мене напала, — схлипнула дружина.

— А ти? А ти б не напала, якби про твого чоловіка таке говорили?

До речі, гарне питання. Не знаю, як повелася б моя благовірна у подібній ситуації.

— Не кричи. У мене може бути струс мозку.

— І буде, — запевнив я твердо. — Гарантую: що у тебе зараз буде струс мозку, якщо ти не поясниш мені, нащо тобі здалася Пашина потенція.

За два десятки років спільного життя я жодного разу не вдарив дружину. Навіть жартома. Але тепер не був певний, що продовжу цю добру традицію.

Вона мовчала.

— Я тебе, твою мать, питаю…

— Мені боляче.

Довелося розпрямитись і кілька разів глибоко вдихнути для заспокоєння.

— Ти розумієш, що наробила? Якщо не розумієш, я можу пояснити.

Ірка нарешті поворушилася. Після довгого вовтузіння вона сіла на ліжку і спустила ноги на підлогу. Що ж, це вже значно краще, ніж помирання й закочування очей.

— По–перше, ти підставила мене. По–друге, ти підставила Пашу. Як нам тепер дивитися один одному в очі? Вдавати, що нічого не сталося?

Дружина досі тримала мовчанку. Невже щось зрозуміла?

— По–третє, уяви, що тепер говорять по всьому місту. Як обсмоктують подробиці. Напружся і уяви.

— А я? — прорізався раптом голос у моєї дружини.

— Що ти?

— А я? Чому ти не береш до уваги мене? Між іншим, я твоя дружина. Якщо ти це ще пам’ятаєш.

— Ну то й що?

— То й що? — Ірка зіщулилася. — А те, що твою дружину побили. Те, що у неї струс мозку? Хіба чоловік не повинен захищати свою дружину?

Ні, ви бачили такий цирк?

— Захищати? Слава Богу, що мене там не було, бо тоді б…

Ірка не дала мені закінчити.

— Справжній чоловік! Його дружину по–звірячому побили, а він замість того, щоб помститися, приходить і вичитує.

— Помститися?

— А що? — стрепенулася дружина. — Слабо?

— У тебе й справді струс мозку, — я показово постукав пальцем по лобі. — Кому мститися? Ларисі?

Ірка пхекнула і відвернулася.

— Ні, ти скажи. Я що, по–твоєму, повинен іти бити морду Ларисі? Жінці? Так роблять справжні чоловіки?

Дружина не пожалувала мене відповіддю.

— А може, мені викликати на дуель Пашу? Кинути йому рукавицю через те, що моя дружина на весь офіс назвала його імпотентом?

— Так!

— Що так? — не второпав я.

Тут Ірка підскочила з ліжка.

— Ти повинен піти до Паші і сказати йому, що не дозволиш так поводитися з твоєю дружиною! Вони ламають мені кар’єру! Зняли з ефіру наступну програму! — в голосі дружини забриніли сльози.

— А що ти хотіла? Щоб тобі премію виписали?

— Я хотіла, щоб мій чоловік мене захищав.

— А не підставляти саму себе, та ще й свого чоловіка, та ще й весь бізнес заразом ти не хотіла?

Ірка у відповідь стисла губи й відвернулася.

— Цікава у тебе філософія! Значить, ти можеш робити все, що захочеш: на весь офіс теревенити про імпотенцію власника каналу, роздерти обличчя його дружині, порвати їй сукню, а я повинен тебе захищати… Захищати від наслідків твоєї ж власної поведінки… Від усього того, що ти сама на себе накликала.

— Повинен, — дружина знову вперто стиснула губи.

— А може ти поясниш, заради чого?

Кілька секунд Ірка мовчала, потім сказала тихо:

— Бо я — твоя дружина.

— На жаль, — похитав головою я.

— Ах, на жаль? — Ірка раптом смикнулася і зробила крок убік. — На жаль?

Я взяв жінку за плече, але вона люто збила мою руку.

— Ти навіть не уявляєш, що насправді наробила…

— Я уявляю. І уявляю, що ти, мій чоловік, відмовляєшся мене захищати. А такий чоловік мені не потрібен, — голос її несподівано став майже спокійним. Ірка сіла назад на ліжко.

Тут уже паузу взяв я, просто щоб перетравити зміст останньої заяви.

— Тобто ти хочеш зі мною розлучитися?

— Ні, — вона твердо подивилася мені в очі. — Я просто кажу тобі: Іди геть!

Я не повірив власним вухам.

— Геть?

— Так. Мені не потрібен чоловік, який не хоче виконувати свій чоловічий обов’язок і захищати свою дружину.

Цікавий поворот. Я, звісно, міг припинити цю істерику в два ходи, але сьогоднішні події були перебором навіть для моєї загартованої душі. І натомість я з викликом спитав:

— Гадаєш, мені нема куди піти?

— Мені байдуже. Я хочу, щоб ти негайно пішов з мого дому. Чуєш? Негайно!

— Твого дому? — здається, мені почулося.

Ірка холодно посміхнулася:

— З мого! Це мій дім. Ти сам підписав договір. І, до речі, не тільки про дім…

— Зачекай, — я не міг прийти до тями.

— Чого чекати? Ти хотів бути бідним депутатом? Перше вже збулося. Ти — бідний. Іди тепер до Паші і спробуй не упустити депутатство. У тебе є шанс.

Вражений таким поворотом, я замовк, а дружина скористалася паузою, вже зриваючись на крик:

— Іди! Іди вибачись перед нею! Скажи, що кинув мене заради неї! Скажи! Вона пробачить! Га?

Ірчині губи істерично трусилися. Вона вже нічого не чула і не розуміла.

Насправді у мене був невеликий вибір — задушити її прямо тут або піти.

І повагавшись, я все–таки вибрав останнє.

Я відчинив двері офісу власним ключем — мабуть, вперше за кілька років. І вперше мені назустріч не зблиснув погляд з–поза стійки секретаря. Хоч, можливо, я й перебільшую — сюди доводилося приїздити і вночі, і рано вранці, і у вихідні, коли дівчата відпочивають. Проте сьогодні порожнеча здалася мені особливо красномовною. На столах не лежало жодного папірця, а двері до Сапулиного кабінету були по–сирітськи привідкриті. Я підійшов до них і зазирнув до середини. Звісно, я й не чекав нікого побачити, але порожнє крісло та чистий стіл моєї заступниці справили гнітюче враження.

Катю–Катю, як же тебе витягти?

Я натиснув кнопку кавоварки і довго спостерігав, як розумна машина сама себе запускає — гуде, блимає індикатором, з натугою промиває нутрощі. Мабуть, це єдине, що я зараз міг зробити — мовчки дивитися на темний струмінь кави, що ллється до чашки.

Однак саме цей процес раптово наштовхнув мене на ідею. Зачекайте. Але ж я маю добрі зв’язки з опозицією. Хоч би через того самого Мирослава. Що, коли звернутися до нього? Незаконне затримання прибічниці Ющенка — а Катька цілком може зійти за помаранчеву, принаймні тому, що розмовляє українською. Який–небудь пікет біля Генеральної прокуратури, статті на сайтах. Може, спрацює? Зараз ситуація складна, навряд чи майбутньому президенту потрібен зайвий негатив. Звісно, це може здатися наївним — негативу зараз вистачає, але погодьтеся: одна справа витягати з тюрми опозиціонерку, а зовсім інша — пробувати захищати комерсантку, яку взяли на фінансових порушеннях, чи що там їй шиють?

Кава так і залишилась стояти на підставці розумної машини, а я вже набирав телефон Мирослава. Їм же врешті–решт потрібні гроші на вибори? Так хай зароблять — я не жадібний, коли йдеться про своїх.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності», — повідомив жіночий голос. Я набрав другу мобілку — Мирослав заощаджує на зв’язку, тому носить кілька телефонів. Почувся гудок — слава Богу, значить зараз візьме. Але гудки ішли один за одним довгою чергою.

— Візьми трубку! Ну ж! Візьми! — благав я.

Врешті телефон заморився чекати й зупинив виклик. Спробував ще раз — той самий ефект, десяток гудків та відбій.

— Падло!

Я став поспіхом переглядати записника — чи немає там ще якогось номера — і раптом надибав телефон Олеся. Це — те, що треба. Він завжди крутився з усякими опозиційними поетами–письменниками і, напевно, зможе знайти усі паролі, явки і ставки.

Проте Олесь теж не поспішав брати слухавку. Що вони там, змовилися?

— Слухаю, — нарешті пролунав знайомий голос.

— Слава Богу! Пішов у підпілля?

Він трохи здивувався:

— Чому у підпілля?

— Через вибори, я гадаю. Конспіруєтеся?

— Ні. Я не працюю, ти ж знаєш.

— Знаю, — погодився я, згадавши історію з кав’яром, після якої хлопець змушений був звільнитися. — А Мирослав живий чи прибили десь?

— Наче був живий. А що?

— Та от не можу його знайти, а справа термінова. Може, підкажеш, де він може ховатися?

— В принципі, де завгодно.

— Може, в якомусь штабі?

Олесь недобре гмикнув.

— Може, і в штабі. Ти в «Зоряний» дзвонив?

Я спочатку навіть не зрозумів, про що він.

— Який «Зоряний»? Там же сидять януковичі.

Він посміхнувся:

— Точно. А ти що, не знав?

— Що не знав?

— Що Мирослав працює на Яника.

— Та брешеш!

— Чого це я брешу? Він їм рекламні ролики знімав, в тому числі той, про осідлану Україну.

— Що–о–о?

— А ти не знав? — Олесь явно тішився моїм здивуванням. — Мирослав — режисер. У нього робота така — знімати кліпи, ставити концерти. Вони замовили — він зняв.

— Він зняв оце паскудство?

— Він. Сто процентів він. Жаль, у рекламі немає титрів, а то ти б сам переконався.

— Не може бути!

— Може. Він професіонал, а вони бабки платять.

— Але ж Мирослав…

Почуте не хотіло вміщатися у моїй голові.

— Що Мирослав?

— Ну цей, він завжди говорив… тобто був за помаранчевих… він же…

— Не знаю, може, він і зараз за помаранчевих. Але працює на біло–блакитних, це абсолютно точно.

— Нічого собі!

— А отож, — у Олесевому голосі звучала сатисфакція. Коли сам замазався в лайно, легше примиритися зі світом, якщо той теж у лайні.

— А чому ж він раніше не казав?

— Що казав? Що знімає паскудні ролики?

— Ну хоч би й це. Ми ж наче товаришували. Пили разом.

Олесь у відповідь засміявся. Я й справді ляпнув дурницю — але хіба міг її не ляпнути?

— Він же завжди агітував: «Ми переможемо, наші люди». Лаяв Януковича.

— Мало що лаяв? Хіба тільки він каже одне, а робить інше?

І все–таки я не міг цьому повірити. Олесь, звісно, зараз ображений на весь світ — і це не дивно після публічного приниження з кав’яром та Пашиною повією. Хлопець молодий, без досвіду, та ще й поет, а у творчих людей душа нарозхрист. І легше повірити у те, що всі кругом падлюки, ніж зрозуміти свої помилки. Мирослав не міг працювати на Яника з мільйона причин. Проте мільйон перша причина все–таки не виключала такої можливості. Режисерам зараз важко знайти роботу поза телебаченням, а значить і поза політикою.

— Знаєш, де його точно можна знайти? — Олесь на тому кінці буквально прочитав мою думку. — На каналі. Він там постійно товчеться. Готує інавгурацію.

— Зрозумів. Дякую, — остання фраза свідчила про те, що хлопець повністю заглиблений у пошуки психологічного реваншу. Я помовчав трохи, збираючись у відповідь порадити не зациклюватися на негативі і змінити погляд на світ. Але раптом зрозумів, що у теперішній ситуації просто не знайду потрібних аргументів. Швидше навпаки — погляд на світ варто змінити саме мені, от для цього якраз аргументів вистачить.

— Па, — попрощався Олесь.

— Па–па.

Кава у чашці вже охолола, але я випив її автоматично, немов мікстуру. Пошукати через канал — думка не порожня. Тільки як це зробити? Після шоу, яке влаштували Ірка з Пашиною дружиною, для мене дорога туди закрита. Може, звернутися до когось з дирекції — все–таки особисто зі мною конфлікту не було? Але я занадто добре знав телесвіт, щоб зрозуміти — після тієї події ані Ірки, ані мене для керівництва каналу просто не існує, так само, як і для продюсерів, режисерів, ведучих та іншої творчої братії. Кожен з них тримається за своє місце в ефірі і не збирається міняти його на вигадані цінності, такі, як людські стосунки чи дружба. Хіба що охорона…

А до речі, охорона! Це непогана думка. У мене з цими хлопцями завжди був контакт — мабуть, через те, що ніколи не удавав велике цабе і завжди вітався. А ще тісніший контакт з ними у Володаря Колес. Водійсько–охоронне братерство по–справжньому незламне, незалежно від того, кого возиш сьогодні і кого охоронятимеш завтра. Сам бачив, як охоронці Кучми жартують з водіями Ющенка. Так, це й справді гарна ідея!

Зачинивши порожній офіс, я всівся в теплу машину і попрохав Володю, якому через мої особисті проблеми так і не вдалося відпочити:

— З’їздимо на телеканал?

— Як скажете, Сергію Миколайовичу.

Київські вулиці принишкли перед вирішальною неділею. Останній день «без агітації», по радіо музика, але бігборди все ще лякають неуникненним громадянським конфліктом у випадку перемоги не тих, кого треба. Перехожі супроводжують поглядами нечисленні помаранчеві стрічки на антенах машин, немовби шукаючи останнього аргументу. У повітрі фізично відчувається тривога — а може, це тільки здається на тлі моїх особистих негараздів. Може, я так само, як і Олесь, поширюю власні проблеми на весь світ. А насправді життя прекрасне, Янукович стане чудовим президентом, а я відповідно — чудовим народним депутатом, і ми з ним будемо керувати країною. Люксусово, як каже Мирослав, керувати.

Вузенька вулиця з трамвайними коліями, на якій височів білий офіс телекомпанії, була заставлена машинами по саме нікуди. Ще б пак — у медійників зараз жнива, гроші течуть рікою, тільки встигай загрібати.

Я попрохав Володю притулитися десь зовсім непомітно — адже мою машину тут добре знали. Почекаю в салоні, поки він наводитиме довідки у колег. Не хочу тиснути пітні руки й бачити, як відводять очі колишні знайомі. Та й самому не варто опинятися перед вибором: привітатися чи ні? Адже ніхто не знає завтрашніх розкладів, все–таки жінки залишаються жінками, а чоловіки — це трохи інше. Чоловіки можуть і помиритися. В теорії.

Міркуючи так, я машинально роззирався у пошуках вільного місця між машинами і раптом побачив знайому картату куртку та хвіст темного волосся над нею.

Щастить же інколи! Мирослав стояв біля сходів та жваво спілкувався з кимось, чийого обличчя видно не було.

— Пригальмуй! — попрохав я Володаря Колес і вискочив просто на дорогу. Поки будемо їздити у пошуках парковки, Мирослав, не дай Боже, втече, як його потім діставати?

Подякувавши кивком «опельку», що пригальмував, пропускаючи, я вискочив на тротуар і став повільно підходити до співрозмовників. Нічого, хай завершать свої справи, а тоді вже я.

Осіннє повітря було сповнене звуками міста, але вся увага моя зосередилася на Мирославі, мабуть, саме тому я почув голос його співрозмовника, знайомий голос із характерною гаркавістю.

— Ти должен понять, что нам нужен європєйскій лідєр. Чтоб па картінкє чотко било понятно — ето всєрьйоз. Понял?

— Ну так ясний пєрєц! — Мирослав, здається, іронізував за звичкою творчих людей.

— Нєт, нє ясний! І нє пєрєц! Отеті свої смєхуйочкі заканчівай. Інавгурация — сєрьйозноє дєло, ето ти панімаєш?

— Понімаю.

— А раз панімаєш, значить, прівикай… Да, і нащот музики. Хор, вєночкі, вишиванки — шоб всьо ето било. Януковіч — украінскій прєзідент! Спєцифіка. Ето тоже должно бить понятно.

— Может, капелу бандуристів?

— Нє, нє годітца. Украіна — європєйская страна. Нікакіх, блядь, бандур! Поспівали, вишиванки снялі, і впєрьод! І да, чтоб вишиванкі билі сінєнькіє, понял?

— Ага. Но ето будєт стоіть дєнєг, так бистро вєсь хор пєрєодєть.

— Дєньгі — хуйня. Ти здєлай.

— Здєлаю!

Я підійшов вже досить близько, так що співрозмовник Мирослава, зробивши півкроку вбік, потрапив у поле зору. Я впізнав його — політтехнолог зі штабу, з московської групи. От звідки голос знайомий.

— О, прівєт! — сказав він, побачивши мене.

— Здоровенькі були! — відповів я, простягаючи руку.

Мирослав обернувся, заскочений зненацька. На обличчі промайнула тривога.

— Привіт! — дещо штучно посміхнувся він.

— Ну, ти всьо понял? — поцікавився політтехнолог.

— Понял.

— Тада давай! — він пішов сходами до прохідної.

Я мовчки проводжав поглядом фігуру, що піднімалася сходами. В голові була повна каша.

— Це що? — запитав у Мирослава автоматично.

Він засмикався.

— Та я ж тепер отут на каналі тойво, розумієш…

— Ну? — тепер вже очі мої впіймали його у приціл.

— Ну робота там, шоу…

— Інавгурація, — підказав я.

Мирослав пересмикнув плечима, ніби після холодної води.

— Ні, ти не зрозумів.

— Все я зрозумів. Тільки як тепер твої палкі промови? Що вони бандити. Що обираємо президента, а не пахана. Що люди не дозволять.

Він нервово озирався, немовби побоюючись, що нас почують. А втім, скоріш за все так воно й було.

— Тут не те місце, щоб розмовляти. Ходім десь, мо’ на каву, то я все поясню.

— Ходім, — погодився я, не випускаючи його обличчя зі свого прицілу.

Мирославові очі бігали сюди–туди, а плечі й руки робили якісь неприродні рухи, немовби щось потрапило за комір сорочки і колеться там, хвіст мотилявся сюди–туди, замітаючи картату куртку. Я спостерігав за цією пляскою святого Вітта, поки ми переходили через дорогу.

Навпроти телеканалу було кілька ресторанів, але Мирослав забракував їх усіх.

— Там багато тамтих, — смикнув він головою у бік прохідної, і я зрозумів, кого саме він має на увазі.

Врешті–решт ми зайшли у демократичну через свою забрьоханість забігайлівку побіля цирку. Кава тут була паскудна, зате наливали коньяк.

Мирослав одним духом вихилив п’ятдесят грамів і миттєво, просто на очах, змінився: очі, руки та плечі припинили свої танці, спина виструнчилася, на щоках з’явився рум’янець. Буквально за кілька секунд переді мною сидів мій старий товариш, що з ним говорено–переговорено, випито–перевипито.

Я спостерігав за цим дивним перетворенням мовчки і тільки пригублював зі свого келиха.

— Сергію, бачиш, що коїться? — почав він першим. — Вони перетискають. То всьо вже очевидно. Люди піднімуться, як будуть фальсифікації. А фальсифікації будуть.

— Чекай–чекай, — зупинив я. — Що це було?

— Де? — не зрозумів він.

— Ну, оця розмова про інавгурацію. Це що?

Мирослав нахилився до мене змовницьки:

— Перепрошую, ти знаєш, який там бюджет?

— Чого бюджет?

— Інавгурації! То мільйони! Ла Скала може на ті гроші рік співати задурно! Зрозумів?

— Ні, — чесно зізнався я.

— Отож, — він нахилився ще нижче і стишив голос до мінімуму. — Але то не тільки гонорар — ще й відпиляти можна троха від загальних витрат. Я за десять років стільки не зароблю.

— Зачекай, Мирославе! А як же переконання?

— А що ти маєш до переконань? — здивувався він.

— Ти ж сам казав, що вони — злочинці.

— Казав. І буду то казати.

— Виходить, що ти ведеш до влади злочинців?

— Я веду? — очі його реально полізли на лоба. — Яким це робом?

— А ролики хто їм знімав? — я вирішив вистрелити Олесевою інформацією.

Хмарка набігла на Мирославове чоло, він немовби зважував, що мені може бути відомо.

— Та йой. Я ж режисер. У мене робота — знімати ролики на замовлення.

— Та йой, — скопіював я його інтонацію. — Так це й називається працювати на злочинців. Це аморально.

— Ну ти й встругнув! — він розвів руками. — Як я знімаю рекламу пива чи цигарок, чи газованого напою, котрий садить підшлункову залозу, то теж аморально? Я теж тоді виходить працюю на злочинців?

Я дещо розгубився й одразу не знайшов відповіді.

— Ти, Сергію, забуваєшся за одну штуку. Режисер — то робота творча. Жиємо від виборів до виборів, від замовника до замовника. Нам не до моралі. То ви, бізнесмени, можете собі дозволити капризи, та й те: «гроші не пахнуть», не режисер сказав.

— І не бізнесмен, — уточнив я. — А політик.

— Точно! — зрадів Мирослав. — Політик! А як політику вони не пахнуть, то вже мені зовсім до дупи. Я — професіонал.

— А переконання?

— Переконання мої ти знаєш.

— Тепер вже сумніваюся.

— Та кинь. Ти й сам розумієш. Всі вони приречені. То сліпому видно. Братва не може керувати державою. Вони людей не поважають, а це — не іграшки. Люди то не подарують. Люди вийдуть на вулицю.

Він говорив настільки переконливо, що у мене почалося роздвоєння особистості. Коли він був справжнім? Тепер чи десять хвилин тому на сходах телеканалу? Якби не бачити роликів, що їх зняв Мирослав, якби не чути розмови про сині вишиванки, то хоч на мітинг разом виходь.

— Бігме, усі ці інформаційні технології — для фраєрів. У людей — імунітет проти вождів на плакатах іще з совітів. То вони нині яйцями кидаються, а не дай Боже щось — то й камінням почнуть.

— Тобто ти працюєш Штірліцем? Шкодиш, чим можеш, та наближаєш нашу перемогу?

Мирослав засміявся.

— Молодець! Люблю тебе, Серьога, бо маєш гострий язик! Вмієш тойво — сала за шкуру залити!

— І все–таки?

— Та їм і шкодити не тра! Вони самі — такі рогулі, що аж! Маємо робити, що скажуть, а вони й самі забезпечать собі поразку. Пам’ятаєш, як то комуністи казали: капіталізм іде до прірви з широко відкритими очима? Так то про них. То люди без фантазії, а виборів не виграти, як бракує фантазії!

— І саме тому ти продаєш їм свою?

— Бо то вже, перепрошую, мій фах. Що маю, те й продаю, а як ти хтів?

Я дивився на нього, немов уперше бачив. Забрьоханий генделик у цей час був заповнений, усі жваво розмовляли, й іноді здавалося, що я чую зовсім не те, що насправді говорить Мирослав.

— Кожен робит свою роботу, але робота не має впливати на переконання, — Мирослав значуще підняв пальця догори — і я відчув, що вже нічого не розумію.

— Гаразд. Тоді давай інакше. Якщо ти отримав контракт на інавгурацію, значить тобі вигідно, щоб Яник став президентом?

— Стривай, а чого то до мене? Він не стане президентом, люди не допустять.

— А як же твоя робота?

— А що ти маєш до роботи? Люди все одно піднімуться, ти сам то знаєш. То хіба я маю гроші втрачати? В мене родина, діти. Їм тра їсти.

— А як ти їм в очі будеш дивитися?

— Що то значить, в очі? — обурився Мирослав. — У мене, як не знаєш, дідо в УПА воював! А бабуся зв’язковою була, на Сибіру сиділа. У нас, знаєш які люди?! Це ви тут у Києві донецьким вклонитеся, так, як Кучмі колись. А у нас всі за Чорновола голосували! І зараз за Юща! У нас Яник не буде господарювать! Львів — це тобі не Київ.

— Будете йому дупу лизати, як і всі.

— Серьога, ти не бреши. Ми по схронах сиділи, а не здавалися!

— Ну, ти не сидів.

— Так і ти не сидів, чого пащекуєш? Ти що, янгол без крил? Сам, курва, на них працюєш, а мені в очі тицяєш?!

Я хотів заперечити, але раптом захлинувся повітрям. Бо не знав, що сказати. Ну так, співпрацюю, точніше співпрацював — користувався системою, віддавав гроші. Але так само співпрацювали й ті, що зараз біля Ющенка, та й сам він ніколи б не став ані головою Нацбанку, ані Прем’єром, якби не співпрацював. Крім того, бути прем’єром у Кучми — це хіба не співпраця з режимом? Якщо так подумати, то у нас все давно зав’язане в один вузол. Розв’язати не можна — тільки розрубати.

Як завжди буває в моменти розгубленості, думки раптом зробили неймовірний пірует і видобули з глибин пам’яті історію про те, як гуманоїдів колись мазали миром у Лаврі. Піп з церкви на Подолі, мафіозі та сірий кардинал московського патріархату, для ВІП–клієнтів мав ексклюзивний номер: вів їх до Лаврських печер, із таємної кімнати видобував справжню святиню — мироточиву голову, тобто череп якогось святого, з якого сочиться олія, і цим от миром мастив хлопцям голови. Ще за часів середньовіччя церква ловила на подібні фокуси багатих лохів, от і подільський піп брав дурні гроші, але обіцяв, що відтепер клієнти будуть непотопляємі. І справді — чим іще можна було пояснити вміння моїх банкірів проскакувати поміж крапель та викручуватися з будь–яких проблем? Але не задля спогадів про гуманоїдів думки принесли мені зараз цю історію. Крім іншого, піп задля реклами розповідав їм про клієнтів, яких уже помазав таким чином — а серед них була мало не половина бізнес- та політичної еліти — і помаранчеві, і біло–блакитні, без розбору.

Так от у чому секрет цієї тотальної пов’язаності! Вони усі одним миром мазані, у буквальному розумінні цього слова.

А ми всі у свою чергу теж мазані. Тільки вже не одним миром, а одним лайном.

Мирослав, мабуть, витлумачив мою мовчанку по–своєму. Співчутливо поплескав по плечу:

— Та кинь, Серьога, все буде люкс. От побачиш. Ми переможемо.

Ми переможемо. У цьому немає жодних сумнівів. Іще б знати, хто саме ці «ми». Я сиджу на канапі власної приймальні та дивлюся телевізор. Сьогодні — вибори. Свято демократії. Володар Колес на заслуженому вихідному — йому і так останнім часом перепало, що й не завжди встигав поспати. Вчора ввечері, зачиняючи двері машини, він подивився на мене уважно і раптом запитав: — За кого будемо голосувати, Миколайовичу? Я знизав плечима. А й справді — за кого голосувати? До розмови з Мирославом я навіть не замислювався над цим питанням. Врешті–решт, що означає один голос? Якщо міркувати по–справжньому, без банальностей на зразок: «все залежить від тебе». Те, що залежить від мене, я роблю сам. А підписуватися під колективним ідіотством якось з дитинства не люблю.

Проте з того часу, як розвіялися сподівання на те, що Катьку можна буде витягнути через помаранчевих, я раптом подивився на себе інакше. І справді, якщо економічні інтереси у мене на одному боці (принаймні поки взагалі існували економічні інтереси), а політичні переконання — на іншому, голосування перестає бути абстрактною вправою.

В голові крутяться суперечливі думки і ніяк не хочуть приходити до згоди. Якщо Яник переможе, я піду в депутати — тут не завадить навіть скандал з Іркою, бо виборчі списки кількарічної давнини не зміниш. А якщо я піду в депутати, значить, Паша змушений буде зі мною рахуватися. Як мінімум — забути бабські чвари та повернутися до нормальної роботи. Друге — будучи депутатом я зможу вже самостійно зайнятися пошуками та порятунком Сапули. «Коли це ще буде!» — заперечує внутрішній голос. «Коли б не було!» — обриваю я його. Навіть будучи потенційним членом Верховної Ради, я отримаю доступ до багатьох кабінетів і зможу звернутися до багатьох людей. Це факт. І потім, та сама Ірка — побіситься, подумає та й отямиться. Бо одне діло посваритися з бізнесменом–невдахою, а інше — з представником влади. Жінки такі нюанси відчувають нутром.

Отже, від перемоги Януковича у мене суцільні плюси. Крім одного. Вчорашній день розбудив моє внутрішнє відчуття справедливості, що спокійно дрімало десь на дні колодязя, який зветься свідомістю. Колись давно батьки зростили його в мені, не подумавши про майбутнє. Про те, що з таким відчуттям складно жити в сучасному світі, втім, як і у стародавньому. Звідки ж воно тоді береться, якщо з ним так важко жити? За логікою, це рецесивне відчуття, яке давно вже мало виродитись у людей, тим більше — в українців.

«Припини себе дурити, — наполягає внутрішній голос. — Від твого бюлетеню вже точно не залежить, хто стане президентом. Ти ж знаєш, як це зараз робиться. Теж мені, Гамлет. Бути чи не бути!»

До речі, від Гамлета певний час теж нічого не залежало. А як почав усіх валити направо і наліво, зразу стало залежати. Може, і тут справа не у бюлетені, а у тому, що буде після?

Диктори опозиційного п’ятого каналу тривожними голосами повідомляють зведення з фронту. На вибори не допустили спостерігачів. Десь заблокували виборчу дільницю. Невстановлені особи побили члена комісії. Міліція тисне на журналістів. Автобуси з голосувальниками їздять з дільниці на дільницю. «Це — карусель», — голос журналістки бринить від нервового напруження.

Клацаю пультом. Спостерігачі від СНД відзначають високий рівень організації виборів і свободи волевиявлення. Зрозуміло. Що таке екзит–пол і нащо він потрібен. Проголосувало вже 20 відсотків виборців. Пряме включення з ЦВК.

А й справді, скільки важить мій голос? Одну десятимільйонну частку, двадцятимільйонну? До речі, можливо, Мирославові платили тими самими грошима, що я їх носив до штабу. Суто теоретично. Вірогідність приблизно така сама — одна двадцятимільйонна. Але можливо.

Якщо я проголосую проти Януковича, це означатиме, що витягати Катьку буде складніше. Одна двадцятимільйонна, але складніше. Проголосую проти Катьки?

П’ятий канал практично безперервно говорить про вибори. Різні люди, різні думки, але все про одне — тиск, порушення, можливі фальсифікації, перешкоджання пресі та спостерігачам. Антиющенківські ролики містять двадцять п’ятий кадр з бомбою, щоб залякати на підсвідомому рівні. Блін, невже й це — справа рук Мирослава? О, а це вже нова тема — на дільницях виявлено ручки зі зникаючими чорнилами. Прогресивно.

Люди перелякані, і це помітно. Я теж переляканий, тільки немає кому це помітити — в офісі жодної живої душі.

Харчуюся тільки кавою — немає бажання виходити в місто, та й, чесно сказати, просто не вистачає духу. Піднятися з канапи — це вже зважитися на щось, а на що я можу зважитися, коли будь–який результат виборів є поганим? Чи навпаки — будь–який результат є добрим.

Бо ж ми переможемо хоч так, хоч інак.

А що, коли з мене–депутата буде більше користі, га? Я ж не стану кнопкодавом, понти не дозволять. Значить, буду думати, що роблю, а я — не найдурніший у країні, слово честі. Буду їм псувати злочинні плани. Як Штірліц. Як Мирослав. Цікаво, скільки ж там крутиться грошей, якщо він збирається заробити, як за десять років? І не він один, га?

І головне, де ці гроші взялися? Хто їх забезпечив? Хіба не такі, як я?

Гостро не вистачає Катьки. От вона б знайшла відповіді на всі питання. Вона у мене розумниця, а головне — має чуйку. «Чуйку, — втручається внутрішній голос. — Таку чуйку, що зараз десь у буцегарні сидить». — «Закрийся!» — не витримую я. Це тільки у мене внутрішній голос завжди б’є по найболючішому?

Підкуп виборців. До Києва везуть сто тисяч голосувальників за відкріпними талонами. У Львові на виборчій дільниці розлили ртуть. П’ятий канал не вгамовується, а я з мазохістською впертістю не перемикаюся на інші, мирні та благополучні. Паралельний підрахунок голосів на Майдані. КрАЗи з піском на шляху доставки бюлетенів — цікаво, це правда чи тільки чутки? Інтерв’ю з міліціонером, голос у нього тремтить. Вперше бачу міліціонера, який настільки явно чогось боїться. Чого, власне?

Витягаю з шафи коньяк і наливаю собі тридцять грамів. Звісно, на порожній шлунок не варто, бо сп’янію. Знаходжу у секретарському столі плитку шоколаду — дівчата полюбляють солодке. Сяка–така закуска, принаймні, щоб голову не знесло від алкоголю. Хоча, можливо, це й вихід — випити двісті грамів і забути про все. Принаймні до завтра. А завтра буде видно.

Ця думка чомусь призводить до зворотного ефекту — я відставляю келих. «От уже, блін, аматор самоїдства! — докоряє внутрішній голос. — Мазохіст!» Може, й так. Але ховатися за пляшкою не звик. «То й дурень» — підхоплює голос. Певно, що дурень. Та з цим уже нічого не поробиш. Мабуть, так дурнем і залишуся.

На виборчій дільниці вбито міліціонера. Студенти лягають під автобуси з «карусельщиками». Центральну виборчу комісію оточив спецназ. Вони там уже зовсім здуріли чи що? Президент Кучма прийшов голосувати разом із дружиною. Він віддав свій голос за майбутнє. Спалахи фотокамер, усмішка опиря. Як таку пику цілує дружина? «На себе подивися», — знову влазить внутрішній голос. І це слушно. Я, звісно, теж не Аполлон, і мене дружина періодично цілує, точніше цілувала. Блін, чого вона раптом психанула? Невже це так важливо, з ким я сплю? Тим більше при її темпераменті — невже не вистачає? Жінки — незрозумілі істоти, чим більше живу, тим більше переконуюся в цьому. «Жаль, пізно». Це точно, тут я погоджуюся з голосом ізсередини.

Кандидат Янукович теж голосує за майбутнє. Спалахи, мікрофони, запитання. Його голос — одна двадцятимільйонна. Так само, як і мій. Міг би для приколу проголосувати за Ющенка — яка різниця? Перемагає той, хто рахує, а не той, за кого голосують, чи не так? Я б законом зобов’язав кандидатів голосувати за конкурента — як на Євробаченні. Уявляєте, який це психологічний вибух, коли ти ставиш галочку навпроти прізвища найлютішого ворога? О, я гадаю, вони б виходили з кабінки іншими людьми! Бо немає гарантій. І коли щось не так — твій голос вирішальний, ти сам за нього проголосував.

Рука машинально тягнеться до келиха, я пригублюю, і раптом розумію, що там порожньо. Не може бути! Забувся налити? Відриваюся від телеекрану і фокусую погляд на пляшці. Ні, пляшка почата. Значить сам не помітив, як випив. Мацаю язиком піднебіння і не відчуваю післясмаку. Наливаю ще пару бульок, пригублюю — все нормально, коньяк як коньяк. Значить негаразд не з ним, а зі мною. Кусаю шоколадку, щоб не надто сп’яніти.

Фальшиві бюлетені, спостерігачі біля урн, адміністративний ресурс — усе це турбує опозицію. А мене турбує: як можна випити коньяк і не відчути цього. На екрані — ще одна двадцятимільйонна — кандидат у Президенти Ющенко. Я з неприхованим жахом дивлюся на його спотворене обличчя. Я знаю, хто це зробив. Не здогадуюся, а точно знаю. І він знає — будьте певні. Щоб знати, не обов’язково мати рішення суду, не обов’язково навіть мати докази. Знання — річ незбагненна, так само, як і жінки. Є або нема, ото і все.

Опозиційний кандидат привів на дільницю дітей. Це — зрозуміло, технологія. Діти створюють позитивний імідж, і ті, хто все ще сумнівається, як проголосувати, можуть нарешті зважитися. Наприклад, я. Подивлюся на маленьких ющенят, змахну скупу сльозу і побіжу на дільницю.

Коньяк не залишає смаку у роті і хмілю в голові.

Штаб Януковича заявляє, що викрив план захоплення влади опонентами. Ющенко заявляє, що викрив план закрити «5–й канал» і розпочати силові дії. У Тернополі на дільницях знайдено вибухівку.

Ні, треба таки доїсти цю чортову шоколадку, бо хміль — штука оманлива.

На Банкову завозять снайперів. У Сумах виявлено факт вкидання бюлетенів за Януковича. Акція на Майдані стане безстроковою.

Відчуваю, що остаточно очманів. Чи то від інформації, а чи все–таки від коньяку, бо потихеньку придавив майже всю пляшку. Треба все–таки піти прогулятися — провітрити голову і легені. Встаю, вдягаю пальто і виходжу на вулицю. Телевізор працює — хай собі, це краще ніж пустка закинутого приміщення. Останнє, що я чую, коли виходжу на вулицю, — журналісти провладного каналу 1+1 відмовилися читати неправдиві повідомлення. Ти диви! Скільки брехали — і раптом збунтувалися. Справжні герої!

Зачиняю офіс. Забута процедура — зазвичай це робили секретарки. Або Сапула.

Сапула. Чорт, як же тебе витягти, га? Сорок з гаком мільйонів людей одночасно з’їхали з глузду, і в цій божевільні мені треба врятувати Катьку. Як у комп’ютерній грі.

На вулиці вже темно — все–таки кінець листопада. Зима, якщо не календарна, то метеорологічна, а у мене пальто фраєрське, бізнесменське — таке, щоб від офісу дійти до машини. Значить, треба рухатися швидше.

Холод примушує організм мобілізуватися і хміль, який пробрався–таки у жили, ховається десь далеко у мозочку. Тільки тепер я розумію, що за весь день телефон не видав жодного дзвоника. Це дивно, навіть якщо врахувати, що сьогодні — неділя. Видобуваю трубку з кишені, перевіряю — ні, все працює, і гроші на рахунку є.

Після годин, проведених біля телевізора, очікуєш бо’зна–чого. Мало не стрілянини. Але на вулицях на диво порожньо й тихо. Тихіше і порожніше, ніж зазвичай. І це ще більше тривожить.

Я йду без мети і без сенсу — просто тому, що ноги несуть. В голові стрибають думки й уривки побаченого на екрані. Що ж це робиться, га? Мене не полишає відчуття нереальності — усього цього просто не може бути. Цього не було навіть у 91–му, навіть під час ГКЧП. Які, в біса, снайпери? Які бронетранспортери? Отямтеся! Це — Україна, а не Москва!

Холод пробирає, я прискорюю кроки. Може, зайти кудись на п’ятдесят грамів чи просто повечеряти? Але чомусь не тягне. Рідкісні перехожі — мої рідні брати, вони теж прямують невідомо куди і навіщо, самотні, скулившись у своїх куртках. Ми обходимо одне одного стороною, немов побоюючись сюрпризів.

Думки періодично відлітають кудись, залишаючи тіло на волю рефлексів. Машини проносяться вулицями, як привиди. «Ющенко заявляє, що владі не вдасться сфальсифікувати три мільйони голосів». Господи, звідки це? Озираюся навкруги — чи не чутно радіо або телевізора з відкритого вікна. Але хто буде відкривати вікна у листопаді? Мабуть, це фокуси підсвідомості. А щодо Ющенка — він узагалі аматор заявляти.

Я вже досить довго йду в нікуди. Київ — велике місто, якщо враховувати Троєщину, Позняки чи Виноградар. Але навіть у великому місті, якщо йти годину без перерви, кудись–таки прийдеш.

От і я прийшов. Прийшов додому.

Підвівши очі, якоїсь миті я зрозумів, що стою перед власним будинком. І навіть перед під’їздом, у якому розташована моя квартира. Точніше, колишня моя квартира з колишньою дружиною у ній.

Деякий час дивлюся на вікна, у яких горить світло. Голова одразу очищується від думок і стає порожньою до дзвону. Якщо гойднутися вперед–назад, точно задзвенить і злякає усіх за вікнами. Мабуть, подумають, що почалася революція. Чи війна — а що іще, коли б’ють у всі дзвони?

— Доброго вечора! — чую раптом і отямлююсь.

Назустріч іде сусідка з першого поверху, приємна така бабуся. Вона дивиться на мене, немовби хоче почати розмову. І я не витримую — обертаюся на підборах і мовчки прямую в пітьму. Я не буду полохати сусідів дзвоном у своїй голові.

У сусідньому дворі — школа. Там горить світло й кучкуються люди. Чутно гамір голосів. «Виборча дільниця» — раптом прокидається мій внутрішній голос. «Без тебе бачу», — відрізаю і прямую далі, не звертаючи. Наближаюся до світла, на тлі якого постаті здаються нереальними, вирізаними з паперу. Тільки дим від цигарок руйнує цю ілюзію.

Коли підходжу ближче, починаю розбирати окремі фрази.

— А якщо хтось під’їде?

— Та при людях не полізуть. Їм люди — найстрашніше.

— Ну да, а в Донецьку?

— Так ти не рівняй! То — Донецьк, а то — Київ.

Підходжу і несподівано сам для себе кажу:

— Добрий вечір.

Розмова уривається. Хтось відповідає. Стає видно, що основна бойова сила тут — жінки. Тільки один чоловік, той, що вважає Донецьк і Київ непорівняними.

Піднімаюсь сходами — і з полегшенням відчуваю тепло приміщення. Виявляється, я добряче замерз. Треба розстібнути пальто, щоб у приміщенні швидше зігрітися.

Коридором доходжу до актової зали — тут вже не заблукаєш. Попід стіночкою рядком стоять столи, за якими вмостилися члени виборчої комісії. Збоку — стільці для спостерігачів. Двоє сидять ближче до прозорих урн. Кабінки для голосування завішано жовто–синім. Усе це мій погляд фіксує самостійно, не вдаючись до послуг голови, бо там і досі порожньо, як у старому дзвоні.

— Яка у вас вулиця? — запитує жіночка, рукою вказуючи на таблички над столами. Я вибираю свою і прямую до дівчат, що дивляться назустріч. Їх двоє, приблизно одного віку. Цікаво, яка з них за Ющенка, а яка за Януковича? Не вгадаєш. І раптом одна посміхається. «За Ющенка» — виринає в голові перша думка.

— Ваш паспорт, — суворо велить друга, та, що не посміхнулася.

«Вгадав», — раптом погоджується зі мною внутрішній голос. А рука тим часом лізе до кишені по документи.

Поки дівчата ретельно, немов прикордонниці, порівнюють дані мого паспорта зі своїми записами, я раптом ловлю себе на думці, що не збирався голосувати. Ні, якісь там сумніви були — за того чи за іншого, але отак, щоб прийняти рішення і піти на дільницю, — такого не пам’ятаю. Як же я тут опинився?

— Розпишіться, — пропонує мені усміхнена, яка за Ющенка, і я раптом бачу, що усмішка у неї не звичайна. Не та, що нею обдаровує гарна дівчина добре вдягнутого привабливого чоловіка. Ні — це швидше пошук опори, запит «свій–чужий», як до літака над аеродромом. В ній стільки сумніву і навіть остраху, що я не витримую і посміхаюся у відповідь. Просто, щоб підтримати людину, якій зараз дуже нелегко.

«А тобі легко?» — уточнює внутрішній голос.

Оце вже удар під дих. Я втрачаю орієнтацію, як боксер після нокдауну. Отямлююсь, тримаючи в руках паспорт і сірий папірець з двома прізвищами на ньому.

— Проходьте до кабінки, — запрошує розпорядниця.

Я слухняно заходжу за жовто–синю завісу і опиняюся сам на сам із своїм внутрішнім голосом.

«Ну?» — запитує він єхидно.

Я дивлюся на ручку, що лежить переді мною. Може, в ній теж зникаюче чорнило? Може, не має значення, в яку клітинку поставити галочку?

Один голос із двадцяти мільйонів — врешті–решт яка різниця? А якщо я стану депутатом, можна буде витягнути Катьку? Ні. Тільки якщо я стану депутатом, можна буде витягнути Катьку. Донецькі жартувати не люблять. Вже скільки разів бачили. А депутат, тим більше провладний — це сяка–така цінність. Принаймні більша, ніж колишній бізнесмен.

Ех, Катько, що ж ти наробила? Ти не залишаєш мені вибору.

Хоча один голос із двадцяти мільйонів нічого не означає. І на результати не вплине, що б там не казали агітатори.

А коли не вплине, то, може, проголосувати по совісті?

«Тільки не треба починати, — б’є мене в потилицю внутрішній голос. — Пішла достоєвщина».

Ні, серйозно. Я ж не можу вплинути на результати голосування. Принаймні зараз, у кабінці. То може, не варто розводити антимонії? Поставити галочку там, де хочеться, і закрити тему.

«А Катька?» — не вгамовується голос.

Так, Катька — це аргумент.

Я поставлю хрестик чи, як то рекомендують «чітку позначку» в останній рядок, і витягну Катьку з тюрми. Автоматично. Як у голлівудському фільмі. Відкрию завісу кабінки — а вона вже тут стоїть. Смішно. Мій голос нічого не вирішує. Принаймні зараз.

А ще можна зіпсувати бюлетень.

«Ну а нащо тоді було сюди йти?» — внутрішній голос здивований.

«Не знаю. Це не я сюди йшов. Ноги самі несли. Підсвідомість — це вже твоя парафія».

Стою в кабінці і відчуваю, що люди ззовні стривожені. Як у туалеті поїзда — і не тому, що черга, а тому, що неприродно стільки часу думати над бюлетенем. Певно, вже зазирають потрошку — щоб не трапилося щось із цим молодим і доглянутим. Бо хто їх знає, бізнесменів, життя нервове, інфаркти ще ніхто не відміняв.

Беру ручку до рук і борюся зі звабою втекти з кабінки, залишивши бюлетень. Хай би вирішував наступний — зможе проголосувати за обох одразу. Ідеальна ситуація.

Я зітхаю і ставлю перо на папір.

— А Катька? — у розпачі кричить внутрішній голос.

— Нічого. Вона зрозуміє. Вона б теж так зробила.

— Ти впевнений?

— Ні.

— То якого дідька?

Я заплющую очі, намагаючись зупинити серцебиття. Так і справді до інфаркту дограєшся.

— Ну? — наполягає внутрішній голос.

— Баранки гну, — відгавкуюсь подумки і несподівано вголос кажу:

— Пробач, Катю.

Внутрішній голос переходить на виття, а моя рука виводить галочку навпроти прізвища «Ющенко».

Цікаво, скільки ночей треба провести на офісному дивані, щоб під ранок не виникало відчуття, що тебе уві сні переїхав трамвай?

Влігшись горілиць, я спробував випростати задублу за ніч спину. Якби знав, що колись тут ночуватиму, поставив би посеред кабінету двоспальне ліжко. А що, принаймні оригінально!

Я потягнувся, хруснув суглобами і раптом відчув, що знаходжуся в офісі не сам. За піввідкритими дверми приймальні чулося якесь шарудіння.

Зістрибнувши з дивана, швидко натяг штани і сорочку. Ворога треба зустрічати якщо не озброєним, то принаймні не у самих трусах. Ключі від офісу і у секретарки, і у шофера я забрав, тому твердо знав, що у приймальні шарудить хтось чужий. А судячи з того, що робить це досить гучно, цей чужий не відчуває необхідності ховатися.

Хто ще, крім представників компетентних органів, може так поводитися?

Отже, почалося? Поки спав — а вони вже тут?

Обережно, намагаючись не шуміти, я наблизився до дверей приймальні та визирнув з–поза стулки. І наступної миті аж підстрибнув від несподіванки — за секретарчиним столом сиділа й дивилася на мене своїми відьмацькими очима Сапула.

— Катрусю! Як же ти мене налякала!

Одним стрибком я проминув приймальню й опинився біля неї. Здається, це вперше у житті втратив контроль над собою.

— Де ти була?!

Жінка не підвелася назустріч моєму пориву — і замість стиснути її в обіймах і поцілувати я зміг лише незграбно потертися неголеною вилицею об її щоку.

— Що сталося?

Катька уважно дивилася на мене і зберігала мовчанку, а я мало не підстрибував від радісного збудження.

— Машину кинула біля ресторану... Я весь Київ на голову поставив! СБУ, міліцію, прокуратуру!

— Київ тут не допоможе, — похитала головою моя кохана заступниця. — Київ Донецьку не указ.

— Значить все–таки донецькі?

Сапула у відповідь тільки зітхнула тяжко.

Я присів просто на стіл — до біса ці кляті офісні крісла з поручами. Я не хочу більше віддалятися від неї ні на крок!

Спілкування з донецькими не просто далося моїй Катрусі. Темні кола під очима, глибокі западини на щоках і вертикальна зморшка між бровами — це те, чого не зміг приховати навіть макіяж.

— Як же вони тебе зачепили?

— Та просто зачепили, — Сапула підвелася з–за столу і, обминувши мої коліна, відійшла до кухонного блоку. — Каву будеш?

— З тобою — все, що завгодно! — незграбно, якось по–фраєрськи сформулював я. — Ніколи не думав, що я такий сентиментальний. Для мене дійсно оце «з тобою» зараз — головне.

Я зіскочив зі свого місця, наздогнав Катьку вже у приймальні, міцно обійняв її ззаду і притис до себе. Вона не обернулася, однак і не стала пручатися. А просто терпляче стояла на місці, і чекала, поки я зрозумію, що їй не до того.

— Ну, вибач, — я відсторонився, але одну руку все–таки затримав на плечі. — Вибач.

Сапула все ще не рухалася і тільки коли я остаточно прибрав руки, зробила крок до кавоварки.

— Пам’ятаєш, того підрядника, якого нам підставив міністр?

Я зосереджено зсунув брови.

— По меблях?

— Так. Пам’ятаєш, я ще не хотіла у нього нічого замовляти?

— Ну так.

— А ти сказав, що його привели від прем’єра.

— Сказав. Це Віталіка інформація.

Кавоварка зосереджено задзижчала, мелючи ретельно відміряну порцію зерен.

— А я тобі говорила, що він відвантажив тільки половину і затримує виконання замовлення?

— Здається.

Звичайно, я не міг тримати у пам’яті подробиці кожного підряду, тим більше, що безпосередньо замовленнями займалася Сапула.

— Ну от. Він приїхав, призначив зустріч.

— У ресторані?

— Так.

Вона говорила коротко і спокійно — дуже дивно, враховуючи те, що трапилося. І взагалі, це була якась інша Катька. Такою я її ще не бачив.

— Я розмовляв з офіціантками. Вони казали, що там була опергрупа.

— Була. Вершків налити?

Не чекаючи на відповідь, Сапула додала до чашки вершків і простягнула мені. У ніздрі повіяло густим ароматом. Чорт забирай, чому у неї кава завжди виходить смачніша, ніж у мене?

Катька знову запустила машину.

— Він почав мимрити, вибачатися за затримку, казати, що привіз документи, які все пояснять. І мене навіть чуйка почала гризти. Але я не послухалась, бо ж це людина від міністра! Бери навіть вище.

Я зітхнув. Від міністра… Це до мене він прийшов від міністра. А до Катьки — від мене. Виходить, що я її й підставив.

Тим часом кавоварка видала другу порцію запашного напою.

— Де присядемо? — запитально підвів очі я.

— Давай краще у тебе.

Ми пройшли до кабінету і вмостилися біля журнального столика.

— Ой, а це що? — Катька пальцем вказала на шкарпетки, які сушилися на батареї під вікном.

Ну що ви хочете, коли офісні санвузли не передбачають сушок для рушників.

— З дружиною розлучився, — підкреслено спокійно відповів я, в душі сподіваючись на вибух емоцій.

Але Сапула дивним чином проігнорувала цю новину.

Справді, не по–дитячому їй там дісталося.

— Він на стіл пакунок поклав, типу з документами, — продовжила Катька розповідь з того місця, на якому була спинилася. — Я тільки його рукою торкнулася, оперативники ззаду налетіли, долоню мою притисли — це щоб відбитки пальців кращі були — під руки і в машину. Я так на задньому сидінні до самого Донецька і їхала. І двоє амбалів по обидва боки. Як у кіно.

— Виходить, клієнт і справді від прем’єра…

Катька криво всміхнулася:

— Точно.

— Ну а там?

— А що там! Закрили. Потримали добу без допитів. Потім прийшов слідчий. Я йому про адвоката, а він: «Забудь. Це — зовсім інша історія».

— Що значить, інша?

— А то й значить.

Цікаво, тепер тільки у донецьких ментів закон став «іншою історією», чи вже скрізь? Я згадав свій вчорашній похід на виборчу дільницю і голос, відданий за кандидата від опозиції. Сьогодні це виглядало як мінімум наївно.

— Ну а ти?

— Я сказала, що без адвоката розмовляти з ними не буду.

— А вони?

— А що вони? Повели і показали камеру з лесбійками, куди мене посадять. Докладно розповіли, як мене ґвалтуватимуть, — вона посміхнулася дещо силувано.

— Чого вимагали?

Сапула зітхнула. Здавалося, що вона досі знаходиться у Донецьку і розмовляє зі мною з відстані у шістсот кілометрів.

— Нічого. Потім знову закрили у камері, а наступного разу повели у льох і показали шприци і ампули. Сказали, що зроблять з мене наркоманку за одну ін’єкцію.

— Скоти. Можу собі уявити твій стан.

— Справді? — вона подивилася якось недобре.

Не знаючи, що сказати, я взяв таку знайому й теплу її долоню і притис до губів. Катька мовчки перетерпіла такий прояв моєї уваги і, коли я підвів голову, повела далі.

— Словом, коли вони мене викликали втретє, я вже сама запитала, чого їм треба. Щоб не морочили голову з усіма своїми протоколами та погрозами, а просто сказали.

— Сказали? — перепитав я.

— Так. Ти вибач, десь тут немає трохи коньяку?

Вона підвелась і рушила до шафи, де зазвичай зберігався стратегічний запас. Щось невловиме змінилося у Катьчиній пластиці — неначе перебувала у чужому, незнайомому приміщенні.

— Ти будеш?

Взагалі–то випивати зранку я завжди вважав непристойним. Але не у такій ситуації.

Катька наливала янтарну рідину у келихи, супроводжуючи очима буквально кожну краплю. Уважно, немов у хімічній лабораторії.

— А треба їм було зовсім небагато. Щоб я взяла мічені долари і передала їх міністру під диктофонний запис.

— Кому? — не зрозумів я.

— Саме так, — Катька повернулася і сунула мені до рук келих. — Віталіку. Розумієш?

— Ні, — зізнався я. — Не розумію. Чому Віталіку? Він же по саме нікуди їхній.

— Це ти так думаєш. І Віталік так думає. А вони — ні. Вони знають, що Віталік буде їхній тільки тоді, коли візьме мічені долари. Будьмо!

Вона рішучим рухому вихилила півкелиха і заплющила очі.

— Там шоколадка ще повинна бути, — зауважив я і сам хильнув. Почуте вимагало ретельного перетравлення.

— Обійдеться, — махнула рукою Катька. — Якось вже…

— Ну, а ти, що?

— А я… я сказала, щоб відвели назад у камеру. Треба ж було поміркувати, чи ні?

— Треба.

Я не міг підганяти її після всього пережитого, а тільки цмулив коньяк, намагаючись потрапити у ритм розмови, хоча й відчував — коньяк тут не допоможе.

— Ну от. Вони мене й відвели. Більше не лякали, тільки лагідно так спитали, чи варто паритися тут за такого підора як міністр. А потім викликав слідчий і спитав: «Ну що?» Перед тим мене знову провели мимо камер зі шприцами та лесбійками. Але вже просто так провели, щоб нагадати.

З одного боку, мені кортіло якнайшвидше дізнатися, чим закінчилася історія, а з іншого — я не мав права ані словом натякнути на це. Єдине, що заспокоювало, — Катька ось тут, переді мною, а значить врешті–решт знайшла таки вихід.

Вона випила рештки запашного напою і знову заплющилася. Я терпляче чекав.

— А я й справді подумала, чи варто паритися за такого підора, — тут вона вперше подивилася мені у очі. — Ні, чесно. Якби, не дай Боже, йшлося про тебе…

Це не звучало обнадійливо і не нагадувало хепі–енд.

— І що?

Катька опустила очі:

— Я тобі розповідала, як виграла себе у казино?

— В смислі?

— В прямому. Давно, ще коли тільки завелася з тобою. Один нафтовик, старовинний знайомий, раптом намалювався з пропозицією. Обхажував, як ікону. Ну а ти, як ти — ні сюди, ні туди. Я й психанула якось. В казино запросив, питає: «Як, вирішила?» Я кажу: «Ставлю на червоне. Як не випаде — піду до тебе. А випаде — пробачай», — вона кинула на мене швидкий погляд. — Тоді випало червоне.

— А зараз?

Катька мовчки підвелась і рушила до шафи із стратегічним запасом.

— Де ж ти в тюрмі казино знайшла? — мене, звичайно, зачепило оте «ні сюди ні туди», але треба було дати знижку на емоційний стан жінки.

Сапула повернулась із келихом і пляшкою. Вона простягнула все це мені — я ґречно відновив дозу.

— А навіщо казино? Я попросила у нього п’ятдесят копійок.

— Тобто? — не зрозумів я.

— Монету. Кажу: «Чи немає у вас п’ятдесят копійок?»

— Оригінальний номер! Уявляю собі його обличчя!

— Навіть не уявляєш, — вона знову недобре хихотнула. — Але монету він дістав. Я кажу: «Кинемо жереб. Орел — виграєте ви, і тоді я зроблю те, що ви хочете. Решка — виграла я, і тоді вже — не доля. Самі несіть свої долари, а зі мною вже якось буде».

Ні, я знав, що Катька духовита, але ж не до такої міри!

Вона знову хильнула з келиха, але тепер вже небагато. Все–таки без звички зранку коньяк не йде, хоч би яким був стан душі.

— І ти розумієш, що випав орел.

— Розумію, — сказав я.

— А я — не розумію, — Катька знову зиркнула на мене, неначе хотіла переконатися у щирості реакції. — Я не повірила своїм очам, тому й сказала, що це не рахується.

— Так просто і сказала?

— А що? Так і сказала. Тому кинула ще раз. А потім ще раз. Але коли і втретє випав орел, зрозуміла, що це — доля. — Катька раптом відхилилася на спинку крісла і твердо подивилася мені у самі вічі. — Сергію! Я усе здала!

— Що здала? — я взяв паузу, щоб зрозуміти, як реагувати на таке зізнання.

— Усе, — вона дивилася так само твердо і тут уже відвести очі довелося мені. — Звісно, гроші міністру я не понесла, але понесла директору спецпідприємства.

— Нашому? — приречено перепитав я.

— Нашому. Вони його взяли і тепер пошлють до Віталіка.

— Ну і хер з ними, — я раптом розлютився. — Якщо вони хочуть взяти за яйця Віталіка — на здоров’я. Хай беруть. У комплекті із нашим директором. А за нас не переживай. Вони ж, окрім цього номера з мітками на купюрах, нічого не вміють. Яке їхало, таке здибало.

Катька зітхнула:

— Та справа не в них.

— А в кому? — не зрозумів я.

— В мені.

Господи! Я трохи не стукнув себе по лобі. Це ж яким треба бути йолопом, аби не зрозуміти, що потрібно жінці після таких потрясінь. Який там, в біса, бізнес, які розклади? Співчуття, співчуття і ще раз співчуття — єдине, що може загоїти жіночі рани.

Я підвівся й ніжно взяв Сапулу за лікоть.

— Бідолашна ти моя!

Вона поводилась якось дивно. Нормальною реакцією у подібній ситуації був би плач у жилетку або ж скандал зі звинуваченнями, який все одно окошиться врешті плачем у жилетку.

Проте зараз я спостерігав щось зовсім інше. Катя терпіла — інакше не скажеш — мої дотики, і я відчував, що вони справляють на неї не більше враження, ніж притискання до попутників у метро.

— Справа в мені, — повторила Сапула, і я прибрав руки.

— А чому не в нас?

— А тому, — вона струсила мій доторк з тіла, немов собака після купання. — Тому що я більше так не можу.

— Як не можеш?

— Так.

Жіночі ребуси не підвладні чоловічому розуму. Від розгубленості я міцно приклався до келиха. Але, здається, пауза пішла на користь справі.

— Робота раніше була нашою з тобою родиною, — повела Катька далі. — Вдома ти був одружений з нею, а тут — зі мною. У нас тут була справжня родина — спільна справа, спільний клопіт, спільна любов. А тепер я все це зрадила.

— Нічого ти не зрадила. Не вигадуй.

— Зрадила, — вона задумливо покрутила келих у руках, а потім різким рухом поставила на стіл. — І от тільки тепер я зрозуміла, чому. Чому я тоді в рулетку себе виграла, а тепер, в орлянку, — програла.

— І чому?

— Тому що я насправді цього хотіла. Тоді хотіла, і зараз теж хотіла. Сама себе я могла тисячу разів обманювати, але доля таки показала, як воно насправді.

— Ну навіщо ти все так ускладнюєш?

Фраза жалюгідна, але іншої я не мав, та й хто з чоловіків здатен видушити з себе щось окрім банальних і жалюгідних фраз, коли все по–справжньому руйнується?

— Я не ускладнюю, — Катька прикусила губу і взяла коротку паузу. — Я не ускладнюю. Але ти можеш мені сказати, що з нами буде завтра?

— Завтра? — здивувався я.

— І післязавтра. І через двадцять п’ять років. Що буде з нами, ти можеш сказати?

— Господи, Катю. Хто ж тобі може це сказати? Які там двадцять п’ять років? Ти що, не бачиш, що діється в країні?

— До чого тут країна?! Я — жінка. У мене є своє, жіноче життя. Що з ним буде через двадцять п’ять років? Коханка у відставці? Бездітна офісна курва?

— Ну, Катю…

— Що, Катю? Що? Що, Катю, якщо ти навіть свого власного майбутнього не уявляєш! Виноградник він хоче купити! Коли ти востаннє бачив виноградний кущ?

Я знову взяв її за лікоть. Слова її цілили безжально у найболючіше. Можна було, звісно, й огризнутися, але не зараз.

— Це все ти надумала, сидячи у камері. Правильно?

— Правильно. У мене було багато часу.

— От бачиш, — підкреслено спокійні інтонації мали на меті заспокоїти обидві сторони. — Тому ти навіть не почула, що я розлучився з дружиною. А я про це сказав.

— Почула, — вона знову коротко зиркнула мені в очі. — Тільки, пробач, але мені вже все одно. Я заморилася.

— Як це, все одно?

— Так. Бо я тобі не вірю.

Здається, їй нелегко було вимовити ці слова. Може, так само нелегко, як мені слухати.

— Давай подивимося правді в очі. Нічого ти не розлучився. Насправді ви просто посварилися. Посварилися — і ти пішов. Правда ж?

— Пішов, — погодився я. Не будеш же казати, що тебе вигнали. — А ти хотіла, щоб я залишився?

— Ні, — заморено відвернулася до вікна Сапула. — Нічого я не хотіла. Бо сьогодні ти пішов з дому. А завтра покличуть — і ти повернешся. Ти ж у нас тепер депутатом станеш, в політику підеш. Це Ющенку можна розлучатися, а ти — за зовсім іншим списком. Треба бути однолюбом.

— Знала б ти, про що говориш.

— А я знаю. Бо я про себе говорю. А ти чуєш тільки те, що хочеш, — вона сумно всміхнулася. — Просто ти забув, що у світі є я. І є твоя дружина. І твій та її син. Розумієш, Сергійку, ти — гонщик. Женеш і женеш по дистанції, а ми — на піт–стопах. Поїсти, поспати, потрахкатися. І якщо ми з тобою одружимося, і у нас навіть народиться син, він теж буде на піт–стопі. А я так не хочу.

— Але ж ми їдемо разом.

— Їхали. А тепер я не хочу. Не хочу їхати. Не хочу на піт–стопі. Навіть на трибунах не хочу. Я хочу жити інакше. І не тому, що капризна, а тому що не можу більше так. Ти живеш у такому світі. Він тобі подобається. А я заморилася.

— «Ви живете у вигаданому світі», — несподівано для самого себе процитував я власного сина.

— Що?

— Це Богдан так мені сказав: «Бізнес. Гроші. Популярність. Ви живете у вигаданому світі».

— Так і сказав?

Я тільки повільно кліпнув очима.

— Значить, не я одна це бачу. Але у нас знову виходить розмова про тебе. А я нарешті вирішила поговорити про себе. І тому прошу відставки. Навіть не прошу, а просто йду.

— Куди? — спитав я, намагаючись упіймати погляд своєї заступниці, ба навіть вже колишньої заступниці.

— Нікуди. Вийду заміж. Народжу нарешті дитину.

— За кого вийдеш? Є кандидатури?

Вона трошки повагалась, а потім видихнула:

— Є.

— А–а! От у чім справа.

— Дурний! Ти ж знаєш, що я тебе люблю.

Мабуть, справжній чоловік на моєму місці мав поводитися не так, але я запитав:

— І хто ж він?

— Яка тобі різниця? — вона знову глянула в очі.

— Ну так. Для загальної освіти. Він хоч багатий?

— Все, як треба.

— Не гонщик?

Вона повела бровами, намагаючись зрозуміти:

— А–а. Ти про це… Ні. Не гонщик і навіть не глядач.

— Але ж ти — насправді теж гонщиця.

— Не знаю, — Сапула нетерпляче стукнула ногою. — Відпусти мене! Я більше не можу.

— А якщо все–таки не зможеш з ним, без гонок?

— Зможу, — сказала вона настільки буденно, що я відчув за цим якусь неймовірну впевненість.

Я мовчки дивився на неї, і вона довго витримувала цей погляд. Аж поки зітхнула:

— Сергійку, я вагітна.

— Та ну?

— Оце тобі й ну. І не від тебе.

— Ти впевнена?

Я знову спробував спіймати її погляд, але вона не підвела очі, а тільки кивнула.

— І коли це сталося? — запитав я і одразу пригадав останню сварку з приводу розділу майна. — А–а.

Вона посміхнулася, немовби прочитавши мої думки.

— А як же я? — запитав, відчуваючи, що остаточно втрачаю ґрунт під ногами.

— Візьмеш собі іншу. Молодшу.

— Де?

— Та будь–де. Почни з секретарки. І щоб обов’язково вела щоденник у журналі передачі справ.

Я відчув, що в грудях забракло повітря. Очі самі собою наповнилися вологою. Оцього тільки не вистачало — заплакати на плечі в коханки.

— Повір, я зробила все, щоб моя зрада мінімально відбилася на тобі, — сказала Катька.

Глибокий видих через ніс зазвичай тамує емоції. Допоміг він і цього разу.

— Та облиш.

— Це — правда.

З цими словами Сапула підвелась і повільно попрямувала до дверей.

Я бачив її краєм ока, не обертаючись. Почуте крутилося в голові і ніяк не хотіло вкладатись у рамки. Здається, в орлянку програв все–таки я, хоч монетку кидала Катька.

А вона тим часом зупинилася на порозі, теж не обернувшись.

— Вибач, що я так, — кинула через плече. — Потім окремо подзвоню, щоб попрощатися.

Останні слова прозвучали настільки несподівано, що я знову не знайшовся з відповіддю, тільки мовчки спостерігав, як моя заступниця у приймальні вдягає пальто, а потім зникає за вхідними дверима. Мимоволі глянувши у вікно, я побачив, як міцний лисун на стоянці відкриває перед нею дверцята сріблястого джипа. Здається, цей персонаж був колись мені рекомендований в якості власника страхової компанії. Тим часом лисун вмостився за кермом, і машина, стартувавши з прокрутами, стрімко вилетіла з тісного подвір’я.

Он воно як, виявляється.

А ще казала, що він — не гонщик.

Я ішов від метро Арсенальна вже звичним маршрутом — вниз до Хрещатика. За останні кілька днів я проходив тут стільки разів, скільки, мабуть, за все життя не спромігся — і вдень, і ввечері, і вночі, коли ще працює метрополітен, і рано–вранці, коли він тільки–тільки відкривається. Зараз навкруги юрмилися люди, вони займали обидва тротуари і навіть одну смугу проїжджої частини, але водії переносили це спокійно, хіба що, пригальмовуючи перед найбільш нахабними, сурмили у простір трискладовий пароль опозиції: «Фа–фа–фа!» — «Ю–щен–ко!» — «Фа–фа–фа!».

На антенах машин були пов’язані помаранчеві стрічки. На гілках дерев у Маріїнському парку були пов’язані помаранчеві стрічки, на головах та руках перехожих, на нашийниках собак, на балконах, перилах, дверях — скрізь, де тільки можна, виднілися ознаки нової помаранчевої моди. У вітринах крамниць манекени хизувалися помаранчевими светрами та рукавичками. Хлопці, пов’язані помаранчевими шарфами, несли в руках вудки з помаранчевими прапорами і написами «Так!». Слово «Так» виднілося повсюдно — надруковане на дощовиках, вишите на шапочках, намальоване на саморобних плакатах, немовби мантра таємної релігії, ознака належності до обраних, точніше, до тих, хто обирає.

Я приїздив сюди кожного разу і знову бачив те саме — стрічки, прапори, плакати, тільки їх з кожним днем ставало все більше. Немовби в місті вибухнула вантажівка з апельсинами. Я вертався до свого офісу і по телевізору знову бачив стрічки, шарфи, гасла. «Так — Одеса», «Так — Кременчук», «Так — Іванівка», «Так — Василівка», Львів, Новопетрівка, Донецьк, Крим, Ужгород.

Під ногами танула снігова каша, мороз кусався, як собака, але люди посміхалися одне одному, давали дорогу, підтримували, щоб не послизнутися. Я піймав себе на думці, що ніколи в житті не бачив стільки посмішок одночасно і ніколи не думав, що люди бувають такими ґречними. Я дивився навкруги і не впізнавав людей — жодної п’яної пики, жодної агресії, жодного матюка. Невже я й справді в Україні? Чи це — чиясь вигадка?

Звідки вони усі взялися? І де були тиждень тому? Сиділи у засідці? На підпільній базі під керівництвом іноземних інструкторів навчалися бути людьми? А може, це я жив у іншій країні, якщо не роздивився усього цього навкруги?

Я вже кілька днів блукав Майданом, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Бачив ряди щитів на Банковій, за якими ховалися омонівці у шоломах, КрАЗи з піском на перехрестях і революціонерів, які недбало пересміювалися між собою, жартували, але неначе давньоримські легіонери плече до плеча змикали лаву й рішуче робили крок вперед при першому ж підозрілому поруху з боку міліціонерів. Чув відчайдушне скандування «Без провокацій», яким люди підбадьорювали себе у хвилини розгубленості перед невідомою загрозою — міліцейські автобуси чатували у кожному подвір’ї навкруги кучмівського лігва. Бачив службу, яку серед ночі правив у мегафон піп просто перед німими рядами щитів, і дівчат, які співали омонівцям пісень, а ті пританцьовували в такт чи то від холоду, чи від того, що частина з них теж була дівчатами, курсантками Харківської юридичної академії, а жінки люблять танцювати.

Годинами я блукав Хрещатиком, намагаючись з’ясувати таємні пружини того, що відбувається, зазирав людям в очі, щоб прочитати там щось, а вони просто усміхалися мені у відповідь.

Я був свідком того, як демонстранти кинулися голіруч зупиняти автобус з кримським ОМОНом, який вирішив виїхати з подвір’я, як плечами, руками, спинами чоловіки тримали багатотонну машину, не даючи їй рушити, аж поки якийсь не найбідніший революціонер загородив виїзд своїм звіроподібним джипом. І як пізніше кримські омонівці з переможеного автобуса ходили по бутерброди до харчопункту помаранчевих — бо, як з’ясувалося, Кучма не подбав про те, щоб його захисники мали що їсти.

Я теж живився бутербродами та пиріжками, пив чай та розчинну каву із пластикових склянок — зі столів, з яких годували революціонерів, з польових кухонь на Майдані, з рук пенсіонерів, що пригощали усіх охочих принесеним з дому.

Повз мене крокували колони львівських студентів, скандуючи «Ківалов — підрахуй!», «Кучму на нари — підемо на пари!» та «Ющенко — лідер! Янукович — підер!».

Я заходив до захопленої будівлі Київської мерії і спостерігав, як люди вповалку сплять на лискучому паркеті парадної зали, куняють у зсунутих у кутки кріслах, а на сцені за білим роялем молодий революціонер одним пальцем підбирає «Червону руту».

Я обчислив систему нічної охорони наметового містечка — двійки та трійки революціонерів контролювали усі вулиці та провулки, змінювали одна одну й грілися у маршрутках із ввімкненими двигунами, що попри таке от нічне чергування о шостій дисципліновано виїздили на маршрут, бо Майдан — Майданом, а заробляти треба.

Бачив, як машина ДАІ заблокувала бічний виїзд з Адміністрації Президента, чекаючи, поки пікетувальники обшукають кузов вантажівки, що виїздила з господарського подвір’я, і тільки за командою хлопця з помаранчевою пов’язкою від’їхала, даючи дорогу представникам законної влади.

Десятки разів гостинні кияни пропонували мені переночувати у теплій квартирі та помитись у ванні, але я відмовлявся, хоч сам спав на незручній канапі в офісі — звісно, коли спав, а не мандрував нічними вулицями. Може, варто було погодитися й піти з якоюсь ясноокою революційною молодицею?

Першого ж дня мені пов’язали бант у петлицю, і я не став його знімати, хоч і права носити теж не відчував. Чужий на вулицях власного міста, я просто дивився навкруги, намагаючись розібратися, і чим більше дивився, тим менше розумів.

Я відчував ритм Майдану: малолюдні тривожні ночі, коли особливо реальними видаються чутки про колони бронетехніки та російських снайперів по дахах, та осяяні ейфорією стотисячного переможного єднання дні.

Зараз теж на вулицях хвилювалося справжнє помаранчеве море. У десятки, а може й сотні разів потужніше ніж уночі. Біля Верховної Ради вирував величенький мітинг. Люди скандували: «Нас багато — нас не подолати». Це почалося іще в метро, на ескалаторі, коли раптом наглядачка, що сидить у кабінці, завела в мікрофон: «Нас багато», а люди одразу хором підхопили.

Натовп заблокував вулицю Грушевського і стояв стіною, через яку несила було пробитися. Я змістився лівіше і просочився попід стіночкою до перехрестя з Шовковичною. Просуватися назустріч людям було не так просто, але ніхто не штовхався і не лаявся.

Господи, що з ними усіма сталося?

Ззаду промовці азартно звинувачували владу у фальсифікаціях та вимагали перерахунку голосів. Наївні! Де це бачено, щоб влада просто так віддала захоплене?

Вулиця Банкова з боку Спілки письменників теж була щільно закоркована людьми. Річка з прапорів, немов об хвилелам, розбивалася об лаву зі щитів та шоломів ОМОНу. Цікаво, хто кого зараз більше боїться — ті, що по той, чи ті, що по цей бік щитів?

Тут я знову втрапив проти течії, але це не було критично — на відміну від футбольних матчів, тутешній натовп був аномально терплячим до зустрічних. А може, насправді так воно і має бути?

Я знову й знову зазирав у очі демонстрантам, ловив уривки фраз. Суміш мов, акцентів, діалектів підтверджувала: на прапорах та табличках написано правду — тут зібралася мало не вся Україна.

«Ви живете у вигаданому світі», — згадалися слова мого сина. Не знаю. Якщо якийсь світ і справді є вигаданим, то зовсім не мій бізнес-, не Ірчин телесвіт, а швидше цей — на Майдані. І вигадали його безнадійні романтики, не маючи жодних зразків, ба навіть передумов чи підстав для подібної вигадки.

Майдан Незалежності з боку Європейської площі оточувала стіна з машин, захищаючи від можливої атаки бронетехніки. Я дивився і не розумів — масивні джипи, приземкуваті мерседеси, солідні тойоти в ряд, поставлені на заклання, щоб прийняти на себе удар?

Якби цей автопарк був краденим — тоді інша справа, але тут вилискували престижні хазяйські тачки вартістю в десятки тисяч доларів із неодмінними помаранчевими стрічками на дзеркалах та антенах. Мабуть найдорожча барикада у світі.

За загорожею з машин громадилася інша. Лави, що раніше прикрашали широкі тротуари Хрещатика, виконували тепер роль захисної споруди. Жалюгідно, але принаймні більш логічно, ніж мерседеси.

Люди на Майдані вже нікуди не йшли. Вони стояли, обернувшись до величезної сцени навпроти «Галі на палі» — кучмівського монумента на честь незалежності. На сцені нічого не відбувалося, грала музика. Майдан гудів, як величезний вулик, але якщо прислухатися, можна було зрозуміти, що гудіння це розпадається на окремі розмови:

— Та якого чорта? Чого стояти? Треба брати арматуру, та й по всьому...

— Нєт, ви би відєлі, что у нас в Донєцкє творітца...

— Уявляєш, стоїмо вночі, а до нас дівча прибилося, щоб не так страшно було. Ну, розмовляємо, туди–сюди, я на годинник — а вже метро зачиняється. Я до цієї дівчинки, кажу: йшла би ти додому, бо пізно, а вона в сльози: не проганяйте, каже, ви не маєте права, я теж хочу родіну захищать...

— Російський «Вітязь» приїхав, снайпери на Банковій сидять...

— А ні, діла не буде. Люди у нас, самі знаєте, постоять і розійдуться...

— Юля каже, план дій вже є.

— Та вона це кожен раз каже. А толку?

З усіх боків летіли слова, фрази, речення, піднімаючись над Майданом і прямуючи просто до Господа.

А тим часом на сцені почалося якесь ворушіння. Досвідченіші демонстранти взялися пробиратися ближче. Хто зна, може саме там, серед лідерів революції захована відповідь на питання: звідки все це взялося? Хто зміг в один день підірвати абсолютно мирний, навіть інертний, байдужий Київ, а за ним і всю Україну?

Проте я не був демонстрантом і знав, що найцікавіше завжди відбувається не на сцені, а за нею. Тому відокремившись від головної течії, я взяв курс трохи убік, на фланг натовпу. Там, де гірше видно, зате більше зрозуміло.

Пробившись крізь людське море, я виринув з нього навпроти Будинку профспілок, де периметр сцени оточувала пересувна огорожа під охороною варти із суворих хлопців. Підійшов впритул, готовий почути: «Ви куди?» — але не почув. Скориставшись такою лояльністю, я притулився грудьми до паркану і взявся спостерігати за тим, що відбувається за лаштунками революції.

Там, як і за будь–якими лаштунками, був контраст — одні метушилися й бігали, немов ошпарені, тоді як інші флегматично курили. Проте за напрямком поглядів останніх і траєкторіями руху перших, досить швидко вдалося з’ясувати, де знаходяться ті, що диригують процесом. Їх виявилося двоє — невеликий товстун у пуховику та худорлявий молодик у помаранчевій в’язаній шапці за останньою київською модою. Першого я не знав, але постать другого здалася знайомою. Десь я вже бачив цього хлопця, а особливо хвостик довгого волосся, що, вибившись з–під шапки, мотилявся по спині...

Зачекайте!

За лаштунками сцени на Майдані розпоряджався, вимахував руками та сварився на недостатньо метикуватих виконавців не хто інший, як Мирослав! Так, мій друг Мирослав, режисер, патріот — та сама людина, що кілька днів тому готувала сині вишиванки на інавгурацію Януковича!

У це неможливо було повірити, але в якусь хвилину об’єкт моєї уваги обернувся обличчям у мій бік — і будь–які сумніви розвіялися.

Точно! Мирослав!

Але ж цього не може бути!

Я озирнувся навкруги, немовби перевіряючи, чи досі знаходжуся на Майдані, чи мені це тільки сниться. Проте навкруги вирував звичний вже помаранчевий океан і значить, я не спав.

«Що ж це відбувається?» — мабуть вже всоте після виборів запитав я сам у себе, однак не встиг вигадати відповіді, коли з боку Малої Житомирської відчувся якийсь рух. Люди навколо загорлали та зааплодували. Я обернувся на звук і побачив, що через нещільний тут натовп до сцени прямують ошатні люди у помаранчевих шаликах — попереду не хто інший, як кандидат від опозиції Віктор Ющенко, а поруч із ним усі персони, що їх уже охоче показували телеканали незалежно від свого політичного спрямування — Безсмертний, якого Катька називала Чахликом, «Шоколадний заєць» Порошенко, юрист Зварич, схожий на безумного професора з мультфільмів, шафоподібний дзюдоїст–важковаговик Червоненко, співуча білявка–кума Білозір.

— Ю–щен–ко! Ю–щен–ко! — завів хтось, а за мить уже весь Майдан горлав, немовби вимагаючи:

— Ю–щен–ко! Ю–щен–ко!

Кандидат у Президенти ішов вперед, стиснувши губи. Його спотворене отруєнням обличчя і справді випромінювало певний магнетизм — дивитися на нього було страшно, але й відриватися не хотілося. Охорона впевнено розчищала прохід, люди тягнули руки до свого президента, а він торкався їх вітальним жестом без тіні посмішки — цей чоловік і до отруєння не любив посміхатися.

Не встигла процесія підійти до сцени, як ззаду почулося:

— Ю–ля! Ю–ля! Ю–ля!

Отже цього разу я потрапив на самісінький бенкет. Через натовп у супроводі дебелих охоронців пробиралася сама Леді Ю, у білому пальті з помаранчевим шаликом. Вона дарувала прихильникам свою вольову посмішку, а в кільватері тримався почт головної опозиціонерки — заглиблений у думки «пастор» Турчинов, наляканий власною сміливістю соціаліст Мороз, безіменні, але завзяті депутати, яких ніколи не бракувало в оточенні Юлії Тимошенко.

— Ю–ля! Ю–ля! Ю–ля! — не вгавав натовп, і цей заклик ніс вперед помаранчеву принцесу, немов весняна повінь.

З моєї позиції було добре видно, як захвилювався натовп, коли на сцену почали підніматися головні герої вистави. Як заколихалися прапори, як буквально на очах Майдан перетворився на єдиний організм, складений з сотень тисяч очей, мільйонів посмішок, вигуків та вимахів рук.

Буквально тиждень тому ці люди боялися сказати слово міліціонерові, вірили телевізору та нарікали на те, що ми, українці — не такі, як треба. І раптом усе змінилося. Тут, серед безлічі розмов, уривки яких я почув, не було жодної, ще нещодавно звичайної про те, що ми не такі. Немовби й справді ще вчора були не такими — і в один день, в один тиждень перетворилися на таких. Причому не просто «таких», а ого–го! Немов теє гидке каченя. Однак фокус у тому, що казкове каченя було лебедем од самого початку — просто про це ніхто не підозрював. А тут? Невже все, що я бачу, гніздилося в душах людей споконвіку? Чому ж тоді стільки терпіли? Чому не повстали рік тому, п’ять, десять? Чого не вистачало?

Я перевів погляд за лаштунки сцени і ще раз побачив Мирослава. Він, як і годиться режисерові, не піддався магії натовпу, а залишився зосередженим та діловитим. Щось шепотів на вухо асистентці, щось видивлявся у своєму телефоні.

А може, все значно простіше, і це я помилявся у своєму другові? Може, він і справді був таким собі Штірліцем? Шкодив, чим міг, а коли дійшло до справи, одразу виринув на поверхню?

Ну а як же тоді ролики про розколоту Україну? Він же їх робив? А підготовка інавгурації Януковича?

Тепер, коли на сцені почалося дійство, люди, що раніше стояли біля мене, посунули ближче до проїжджої частини, щоб краще бачити. Тільки охоронці стояли незворушно, тримаючи під контролем тили — і це правильно, враховуючи посилення чуток про можливий штурм. Дивно, але споглядання за діловитою метушнею на кухні майданного дійства теж вивело мене із мимохіть навіяного натовпом гіпнотичного стану. За якусь мить я, точнісінько як і охоронці, відновив можливість сприймати світ таким, яким він є.

І саме тому побачив Пашу.

Побачив і закліпав очима. Бо це вже було занадто — до паркану, що огороджував сцену наближався мій друг, чи то колишній друг, Павло Павлюк або Павлюк–паша, господар провладного каналу № 1, непримиренний ворог опозиції і прочая, і прочая, і прочая. А з–під його пальта назовні виглядав новенький помаранчевий шарфик — пароль революції та свідчення лояльності до Майдану.

Він пройшов буквально за три метри біля мене, але не помітив, та я й сам не помітив би його, якби не двоє охоронців, що звично тупцювали у кільватері. Таку трійцю важко пропустити повз очі, що там не кажіть.

Паша підійшов до проходу, який охороняло одразу кілька волонтерів з помаранчевими пов’язками, і сказав щось одному з них. Хлопці порадилися, потім один із них відбіг у бік сцени, щось там переказав і руками посигналив — можна. Помаранчеві розступилися, пропускаючи Пашу досередини, однак одразу за його спиною зімкнулися і заступили дорогу охоронцям. Певно, на тих Пашин допуск не розповсюджувався.

Я дивився на все це, не розуміючи, що відбувається. Як це так? Паша перекинувся в інший табір? Ну, а чому ні? Коли телеведучі можуть, не зморгнувши оком, в останній день на всю країну сказати, що їм остогидло брехати, то чому того самого не може зробити господар каналу?

Все просто. Паші остогидло брехати — і ось він тут, разом із народом.

Я вголос розреготався такій своїй думці. Це й справді було смішно — Паші остогидло брехати! Ви б іще сказали — Кучмі остогидло брехати. Чи Януковичу. Брехня — професія політиків. Їм швидше остогидне жити, ніж брехати. В глибинах мозку майнула думка — пощастило Паші, що він не так часто світив власною мармизою на телебаченні, бо інакше попри усю революційну миролюбність люди розірвали б його на шматки.

На сцені змінювались оратори, які говорили одне й те саме — але людей на Майдані це влаштовувало. Вони аплодували не словам, а персонам — може тому, що, власне, жодних справжніх, вартих аплодисментів слів сказано не було. З репродукторів долинала звична вже жуйка — сталися фальсифікації, не допустимо, вимагаємо і т. д. Я це чув уже кілька днів по телевізору, радіо, і на цій сцені подібні промови звучали не вперше, ба навіть не всоте.

А Паша тим часом пройшов до бічного проходу і — диво дивне — видряпався по сходах на самісіньку сцену. Я уважно спостерігав: адже якщо у звичайних людей Пашине обличчя не викликало жодних асоціацій, то присутні на трибуні аж надто добре знали, хто до них приєднався. От–от повинен був початися скандал, може, навіть і гірше, бо ніщо так не піднімає бойовий дух натовпу, як публічне побиття ворога.

А проте персони, що оточували помаранчевих лідерів, не особливо зреагували на Пашину появу — принаймні я не помітив якогось істотного руху. Хтось кивнув, хтось простягнув долоню для привітання — от, власне, і все.

І це вже був не просто нонсенс — цього не могло бути в принципі. Але зараз я на власні очі бачив, як Паша спокійно з’являється на головній сцені серед опозиціонерів і не викликає при цьому жодного протесту. Мабуть, він і справді переметнувся — але ж хіба вони не знають, кого отримують у спільники?

Я не відривався від цієї неймовірної картини, вивчав обличчя помаранчевого почту, який оточив своїх лідерів, і потроху починав розуміти. Привітання, рукостискання… Одним миром мазані! Усі вони у прямому і переносному сенсі мазані одним миром — олією з мироточивого черепа у лаврських печерах, грошима, що їх носили в одні й ті самі кабінети, спільним бізнесом, розпиляними між своїми держпідприємствами, офшорними компаніями…

І в цей момент просвітлення зі мною сталося щось надзвичайне, таке, чого не бувало ніколи раніше. Спочатку непомітно, а потім все швидше й швидше я почав зростати над собою. Немовби Аліса у Дивокраї. Навіть не зростати — бо руки, ноги, все тіло залишилося того самого розміру — хіба що голова, точніше, очі чи навіть погляд — саме погляд почав здійматися над Майданом, злітати вгору, охоплюючи все ширшу перспективу. І буквально за хвилину я вже бачив сцену з висоти у кількадесят метрів.

Піді мною знаходилася невеличка коробочка, на якій вишикувалися крихітні фігурки — немов у різдвяному вертепі або ж у ляльковому театрі, з тією лише різницею, що ці ляльки рухалися самостійно. Однак з такої висоти це не мало великого значення, тому вся картина справляла враження гротеску, чогось навмисно несправжнього, пародійного. Ефект підсилювався завдяки тому, що море людей з плакатами навкруги раптово зникло, немовби загубилося у світлі прожекторів, направлених на сцену, злилося з темною бруківкою.

«Бачиш, Сергійку, це не люди, а мавпи…», — почув я раптом знайомий голос.

Звідки воно? Я озирнувся, але не побачив нічого — іграшкова сцена внизу зависла у темному просторі, а очі мої дивилися далеко згори.

А голос вів далі, і наступної миті я зрозумів, що він належить моєму дідові, діду Івану:

«Мавпи дуже схожі на людей, а люди — на мавп. Особливо деякі. Може, вони й не люди зовсім? Придивися уважно».

Я послухався, уважно глянув, і тут нарешті впізнав. Переді мною стояло знайоме з дитинства дідове прес–пап’є. Тільки замість дерев’яних фігурок тут були живі — вдягнуті у пальта та шалики — але все одно мавпи, справжні мавпи!

«Так буває, що живе собі людина, як людина. А потім у складній ситуації з’ясовується, що воно — мавпа», — пригадалося мені.

І хоча персонажів на сцені було значно більше, ніж вирізав колись дід, роль кожного з них можна було точно визначити відповідно до різьблених дідових прототипів.

От, у самісінькому центрі композиції, знаходиться пахан. Він напівспить, засліплений хворобою і відчуттям власної величі. А за його спиною юрмляться помічники та захисники — ті, що набили руку у політичних комбінаціях, і ті, які вміють і мають силу охороняти й нападати. Кожен з них за першої нагоди планує встромити ножа під серце конкурентові, а буде шанс — то й самому пахану. Трохи далі зібралися артисти, заслужені й народні, вони за командою повинні заграти на своїх скрипках і гітарах. Оно — режисери шоу, які тупо рубають бабло, бо вміють за один день перевдягати всіх у помаранчеві вишиванки, так само, як позавчора перевдягали у блакитні. Поруч стоїть Паша та інші колишні закляті вороги. Вони допущені на сцену у якості шісток. І попри високе становище та мільйонні статки поводяться як звичайні шістки — готові підспівувати і скандувати: «Ю–щен–ко!» Вони кинули своїх колишніх соратників, щоб не стати жертвами переможців. Але шістками довго не залишаться — їх шлях веде нагору, щоб врешті пересунутися за спину цього, нового пахана.

Велетенське прес–пап’є стояло посеред Києва, і його населяли десятки дідових фігурок — і ті, що пританцьовують перед новою владою, і ті, що ховаються від неї, і ті, що намагаються урвати шмат, поки ніхто не бачить.

Я дивився з височини на цю картину, дивуючись своєму відкриттю. А ще — тому, що, окрім мене, цього ніхто не бачить, адже людське море з цієї висоти остаточно злилося з бруківкою.

Тільки одна маленька мавпочка стояла окремо біля паркану і спостерігала за подіями на сцені–прес–пап’є, не можучи, чи то не наважуючись приєднатися до неї. Я придивився уважно і впізнав у ній себе — самотню постать на узбіччі життя, загублену і не потрібну нікому.

І коли очі мої вловили посеред Майдану маленького себе, сталося нове диво — в одну мить душа повернулася на належне їй місце і почала дивитися на світ з висоти рідних метра вісімдесяти, врівень з людським натовпом, який, наче нізвідки, з’явився навкруги. Я знову опинився серед помаранчевого моря, але тепер уже дивився на сцену зовсім іншими очима. Оратори й музиканти змінювали там одне одного, однак для мене це вже було тільки прес–пап’є. Так, воно було велетенським, яскравим, озвученим і зрежисованим справжнім професіоналом, але все одно залишилося лише наївною алегорією мого діда, куркульського сина, ворога народу і в’язня ГУЛАГу.

І так само, як на дідовому прес–пап’є, тут бракувало однієї мавпи.

Мене.

Вчора іще органічна складова цієї колотнечі, тепер я стояв збоку, відчуваючи, що все воно — не моє. Зв’язок, який буквально місяць тому єднав мене з владою, з опозицією, з правими й винуватими, тепер було безжально зруйновано. Мене вирвала із загальної композиції невідома, але могутня сила, немов ту втрачену мавпу з прес–пап’є, що залишила по собі тільки шматочок ноги.

Але чи варто про це жалкувати?

Народ на Майдані галасував та скандував, не розуміючи, що перед ним — лише фантазія мого діда, дерев’яні фігурки, які ожили на певний час. А я вже йшов геть від сцени, заморена, відламана мавпа, яка гнітиться своїм розумінням цього світу.

— Сергію Миколайовичу? — раптом пролунав знайомий голос.

Я не повірив своїм очам. Переді мною стояла Хмаринка — так, саме вона, моя секретарка, безжалісно вигнана Катькою за те, що вела щоденник у журналі передачі справ.

— Мариночко? Ви?

— Ну, звісно, я! — вона посміхнулася. — А ви теж із нами?

Дівчина дивилася на мене впевненими, як у всіх тут, на Майдані, очима. І це їй личило значно більше, ніж офісна покірливість.

— З вами? Складно сказати.

— Що значить, складно? — здивувалася вона. — А це?

— Це? — я подивився на помаранчеву стрічку на своєму лацкані і розвів руками. — Це мені пов’язали. У вас не питають.

— Точно, — засміялася Хмаринка. — Чужі тут не ходять. А ходімо, я вас кавою пригощу. Змерзли, мабуть?

— Змерз? Мабуть, і справді трохи змерз. Пальто — це одяг для машини, а не для вулиці.