Щоденник моєї секретарки

Звісно, я людина не багата, тобто не маю заводів, газет та пароплавів, але навіть у тому майні, що є — бордель рідкісний. Рахунки, депозити, акції, нерухомість — усе це замішано в суцільну купу, так, що без півлітри не розберешся. Пам’ятаю, був у мене знайомий нафтовий генерал, який скаржився, що відправив кудись п’ятнадцять мільйонів, а куди — забувся. Шукав, шукав, але так і не згадав. Тоді я сміявся, чуючи це. Тепер — не дуже. І не тому, що сам гублю мільйони, а тому, що розумію — для того, щоб контролювати гроші і майно, потрібні окремі люди. Проте люди мають схильність до крадіжок — значить їх треба контролювати. А хто ж тоді буде контролювати самих контролерів? Це класика, а у мене немає ані стільки людей, ані стільки грошей. Зате є Сапула, якій можна доручити все, зокрема й розібратися у праві власності.

Після повернення з Одеси я вирішив навести лад в особистих фінансах — навіть якщо з депутатством не вигорить, все одно корисно знати, чим насправді володієш.

— Катрусю, мені потрібна твоя допомога. До речі, тобі дуже личить.

— Що саме?

— Зачіска.

— М–м.

— Костюм.

— Тепліше.

Я підвівся, обійшов навкруги сяючої заступниці, яка з викликом дивилась у відповідь. Зазирнув за викот блузки.

— Ні, — похитала головою вона.

— Тоді здаюся.

— Туфлі. У мене нові туфлі.

Я розвів руками:

— Отак завжди. Усі ми, чоловіки, однакові. Головного не помічаємо.

— Ти — не однаковий. Ти помічаєш.

— Дякую. Тоді сідай, поговоримо.

Вона сіла на стілець і склала руки на колінах. Ну зовсім, як слухняна учениця.

— Катрусю, я хочу доручити тобі одну делікатну справу.

— Я вся — увага.

— Справа в тому, що скоро вибори.

— Хай їм грець.

— Згоден. Але вони таки будуть. А значить, буде черговий перерозподіл, і до Кабміну та Адміністрації Президента піде нова порція депутатів.

- І?

— Значить на їхнє місце зайдуть інші, що були нижче у списках.

Сапула посміхнулася:

— На себе натякаєш?

— Еге ж.

— Так це ж класно! Будеш недоторканим. Відкриємо тут твою громадську приймальню — і гроші можна буде возами возити, нікого не боячись, — майно депутата. Навіть в американців можна буде брати дипломати з доларами — лафа!

— Дарма іронізуєш.

— Я не іронізую. Значно легше працювати, коли знаєш, що тобі за це нічого не буде.

Катька звично розглядала все з точки зору бізнесу. Воно й не дивно — адже наш союз створювався як офісний і тому головними темами для обговорення були справи грошові.

— Згоден. Але для того, щоб стати депутатом, треба привести до ладу свої особисті справи.

— Заповіт написати?

— Щось такого. Пам’ятаєш, була історія, коли у одного фраєра викопали незадеклароване майно і зняли з виборів?

— Так ти ж без виборів підеш.

— Все одно. Депутат не може бути багатим. Інакше всі газети напишуть, що він краде.

Сапула закинула ногу у новій туфлі на другу ногу — теж у новій — так, що спідниця натягнулася.

— Класно виглядаєш, — сказав я.

— Отепер вірю. Правда ж, мені личить? — вона підскочила і стала крутитися навколо себе, демонструючи нове взуття.

— Правда. Це тобі треба йти в депутати, а не мені.

— Мені не можна. Я істота аполітична. І потім сквау вождем бути не може, це ж усім відомо.

— Зате може бути помічником вождя.

— Це із задоволенням.

— Так от, слухай. Мені треба зробити інвентаризацію усього майна і залишити тільки мінімум — ну там, знаєш, двокімнатна квартира та автомашина «Запорожець». Щоб як у всіх.

— А решту куди? На церкву?

— Обійдуться. На родичів. У мене є син. Є дружина.

Сапулине обличчя напружилося.

— Є дружина. Це точно.

Я глянув з докором:

— Ну що ти, справді? Ти ж знала, з ким зв’язалася. Ой знав, нащо брав міщаночку з міста!

— Ой знав, нащо брав — я не вмію жати, — продовжила в тон Сапула. — Напни мені холодочок — я буду лежати! То що там у нас із дружиною?

— Ка–ать!

— Я вже скоро сорок років Кать. Що з того?

— Ну, припини.

— Я вже припинила. У тебе є дружина. Що далі ти хотів сказати?

— Я тебе люблю.

— І не тільки мене.

— Катю, давай без банальностей. Ми ж дорослі люди, — я обійшов стілець і обійняв її за плечі. — Ти ж знаєш мою ситуацію.

Вона гірко посміхнулася:

— Ти знаєш мою ситуацію, я знаю твою ситуацію. Це глухий кут, і давай не будемо розводити безсенсовних розмов.

У голосі звучала образа, і тільки це не дозволило мені одразу погодитися з такою, загалом звичною постановкою питання. Я почав гладити її плечі і притулився щокою до потилиці. М’язи під моїми руками напружилися, стримуючи подальший розвиток подій, спина виструнчилася. Я засміявся й жартома дмухнув у вухо.

— Ти просто, як фортеця Очаків. Неприступна та незворушна.

Вона пересмикнула плечима. Я проігнорував цей недвозначний жест.

— Князь Потьомкін стояв під Очаковом півтора роки. А козаки свого часу брали його сто разів. Так от, я — не князь. Тому попереджаю: у мене немає зайвих півтора роки. І зараз буде штурм.

— Я на роботі, — суворим голосом відповіла Сапула.

— Але роботу від дозвілля ти сам не маєш відрізнять, казав поет.

— То я для тебе — дозвілля? — вона нарешті обернула до мене холодне обличчя.

— Ти для мене — жінка, яку я кохаю.

— А чому тоді… Ну добре, проїхали. Давай до справи. Отже, що я маю зробити для тебе і дружини?

З тону та напружених плечей було зрозуміло — капітуляції не буде.

— Треба розібратися з моїм майном. Акції, нерухомість, рахунки у банках, кредитки — все, що є в Україні. Скласти реєстр і переписати все… — я зробив паузу. — Ну взагалі на родичів.

Сапула гмикнула.

— Як переписати? Дарчу? Продаж?

Я замислився і відпустив її плечі. Бо не вмію одночасно залицятися та робити серйозні справи.

— Дарчу можна тільки на сина. Але він ще молодий. А на дружину… Розумієш, це все одно спільне володіння. Поки одружені.

Сапулина брова іронічно злетіла вгору:

— Поки одружені? То може, розлучишся? Розлучися і залишиш усе їй. Тоді проблем не буде.

Я почухав потилицю. Вже цілком серйозно. Звісно, фіктивне розлучення вирішує усі проблеми. Але заїкнутися Ірці про таке — вірна смерть. Вона вип’є з мене всю кров, так, що не захочеться вже того депутатства. Жінки взагалі на подив серйозно ставляться до подібних формальностей — оно й Сапула психанула, тільки–но зачепили тему одруження. Господи, яка різниця, що написано у паспорті, якщо тебе люблять? А коли не люблять — тим більше, яка різниця? Але жінки залишаються жінками, якої б думки ми про них не були. Отже, у розмові з Іркою не може бути навіть натяку на щось подібне.

Сапула обернулася на стільці і обережно взяла мою долоню у свої. Очі її припинили колотися і дивилися на мене з якимось дивним виразом, немовби прохали про щось.

— Сергійку, — сказала вона несподівано м’яким голосом. — А може, це шанс?

Я відвернув обличчя.

Вона продовжувала тримати мене за руку і очі мої — під прицілом.

— Катрусю, ти зрозумій… — почав я.

— Я зрозуміла, — вона різко розтиснула долоні і відвернулася.

— Ні, я тебе дуже люблю. Але…

— Можна без передмов? — у голосі знову задзвенів метал. — Давай просто «але». Без «люблю», без «дуже люблю». «Але» — і все.

От чорт, знову починається! Я знову зробив спробу обійняти за плечі, але вона випручалася.

— Давай без цього. Тобі треба переоформити майно на дружину, але з нею не розлучатися, так?

— Катрусю, ти розумієш, депутату все–таки краще бути одруженим. Перед людьми воно якось — родина, діти, виборці це люблять.

— Люблять, — із залізною ноткою в голосі підтримала Сапула. — Особливо, коли дружину кожен день по телевізору показують.

— От бачиш, ти сама все розумієш.

— Я все розумію, — ще раз підтвердила вона з такою інтонацією, що мені стало кисло в роті. Однак справа залишалася справою.

— Ну от. Нічого ж не міняється.

— У тім–то й справа, — сказала вона вже м’якіше. — У тім–то й справа, що нічого не міняється. Вже клімакс близиться, а Германа всьо нєт.

— Що ти таке говориш?!

— Нічого, це так. Значить, треба розділити майно з дружиною?

— Кать!

Вона підвелася зі стільця.

— Треба чи ні?

— Виходить, що треба.

— Добре, — кивнула Сапула. — Така можливість передбачена законодавством. Називається: договір про розподіл майна. Влаштовує?

За що люблю Катьку — все знає! Я підлабузницьки посміхнувся:

— Звідки ти така розумна?

— З села Валки. Там всі такі. То як, влаштовує?

— Звісно, влаштовує. Ти у мене просто, не знаю!

— Я можу іти?

— Кать!

— Значить, можу. А ти поки у себе пошукай. В сейфі, у шухлядах. Щоб нічого не забути.

— Кать!

— Я буду у себе.

З цими словами вона вийшла геть, залишивши мене серед кабінету в розгубленості. Певно, зараз буде там у себе плакати. Жінки не можуть без цього. А з іншого боку, я ж теж не можу отак от одним махом усе кинути. Самі подумайте — справи, бізнес, зараз оце політика починається, як тут можна робити різкі рухи? Що люди скажуть? Добре оце взяв би собі якусь модельку — але кидати дружину–телезірку, щоб замість неї взяти однокласницю, цього не зрозуміють ані колеги, ані виборці. Та я й сам не зрозумію, якщо чесно. Ідіотська ситуація.

Щоб прийти до тями, я повернувся до столу і взявся робити те, що порадила Сапула, — інвентаризувати папери у шухлядах та сейфі, щоб бува не пропустити чогось істотного і не дати у майбутньому журналістам приводу для розслідувань.

Як я уже казав, не люблю залишати матеріальних слідів своєї діяльності, тому не збираю архівів і знищую всі можливі документи. Виписки з карткових рахунків, депозитні договори, документи на нерухомість — окрім цього, у шухлядах зберігаються хіба що артефакти. Як оцей, наприклад, доповідна з області на ім’я Віталіка–міністра, прикрашена його власною резолюцією: «Повішати за яйця та доповісти». Я свого часу видурив її за пляшку коньяку у начальника юридичного управління, який не знав, чи плакати, чи сміятися, отримавши таку вказівку. З одного боку — це офіційний документ з номерами, резолюціями, вхідними–вихідними, а з іншого — знайде такий папірець ревізія, то невідомо, за що повішає самих юристів. Ми дійшли тоді висновку, що відсутність подібного документа потягне все–таки менше санкцій, ніж наявність. Тепер він лежить у моїй шухляді та нагадує про минулі звитяги.

Або ж ось поруч лист до НБУ, підписаний головою казначейства банку «Україна» на прізвище «Нищий». Не диво, що банк в результаті накрився. Чи то, наприклад, заява від одного з одеських банків, головою правління у якому значиться громадянин Гой. Я тоді спитав хлопців: «Ви здуріли? В єврейському банку голова — Гой?» «Та ти що! — здивувалися вони. — А ми якось не подумали». У тій самій теці знаходився ще один документ епохи — лист із красномовною помилкою у підписі: «начальник крАдитного управління». Просто–таки явка з повинною, а не помилка — Паша багато зусиль витратив, щоб повернути цього листа з канцелярії Нацбанку. Там–таки у шухляді серед артефактів лежав журнал із Хмаринчиними записами, той самий, який став причиною звільнення бідолашної дівчини. Я погортав сторінки і раптом зрозумів, що ця секретарка протрималася у мене в приймальні майже рік — термін просто–таки рекордний, враховуючи характер Сапули та її намагання охоронити мене від зазіхань з боку молодих. От, наприклад, один з перших записів: «Сергій Миколайович сьогодні не в гуморі. Кричить на всіх. Аллочка вийшла від нього вся бліда. Я питаю: «Що сталося?» Вона: «Не знаю. Нічого не чула. Тільки стояла і думала, стукне він мене своїм костуром чи ні».

Це було торік восени, коли я зламав палець на нозі і ходив з милицями. Вересень місяць. Цікаво, а я гадав, що Аллочка усвідомила тоді свої помилки, саме тому й мовчить. Вона й справді була сиділа, опустивши очі. Я думав — від каяття, а вона дивилася на милицю. От вам жінки — ніколи не знаєш, що вони насправді думають. Ет, дарма все–таки Сапула конфіскувала цей журнал — хай би собі дитина писала. Я б тоді мав можливість одразу довідатися про те, як люди насправді сприймають мої прочухани. От і про яблуко, яке вона не взяла через те, що ми недостатньо знайомі — я гадав, що так буває тільки у куртуазних романах доби високого середньовіччя. Все–таки сучасна молодь виховується на зовсім інших ідеалах, якщо це взагалі можна назвати ідеалами.

Я погортав сторінки, шукаючи примітні записи. Ага, цікаво. «Катерина Петрівна сьогодні говорила зі мною, як людина. Мабуть, у неї щось сталося. Подруга привезла з Єгипту золотий комплект з діамантами, пішла до ювеліра і він сказав, що це підробка. Катерина Петрівна тепер сумнівається, чи не піти самій до цього ювеліра. А я сказала, що ні за що не пішла б. Нащо воно мені? Якщо я знаю, що кільце золоте, значить, воно золоте. Що тут перевіряти?»

І справді, була така розмова. Катька тоді психанула тому, що ніякої подруги не було — це її саму нагріли у Єгипті на півтори штуки баксів. Потім вона, до речі, пристосувалася — поїхала на ту саму фабрику та поміняла це своє фуфло на інше, нового фасону. Казала, якщо вже так сталося, принаймні буду завжди у новому. Тепер кожного разу, як їде, вертається у нових брязкальцях. Рабиня власної помилки.

А може, й правильно пише Хмаринка — якщо знаєш, що кільце золоте, значить, воно й справді золоте, а ювеліри зі своїми експертизами хай ідуть під три чорти. Хто з нас може з першого погляду відрізнити, чи справжні на жінці діаманти, чи ні? Та й з другого навряд хто відрізнить.

Щось подібне було у Еразма Роттердамського — і з його часів, здається, нічого не змінилося. Та й хіба могло змінитися? Треба зізнатися, що правда — штука все–таки суб’єктивна і була такою у всі часи. Може, тому жінки й живуть довше, що не хочуть знати правди? Для них світ — це виключно їхній власний погляд. Закриєш очі — і світу нема.

Пам’ятаю одного колекціонера, який намагався втулити мені статуетку Родена. Він наполегливо показував каталог, а потім побожно гладив руками мармурову скульптуру, одну з сотень, що лишив нам працьовитий француз. «Дивися, це справжній Роден! Але у нього є одна особливість, бачиш? — він перевертав фігурку догори ногами і демонстрував штамп з квадратним орлом та свастикою на підставці. — Це — особиста печатка Герінга. Річ з його колекції. Тож ніякої експертизи бути не може, її одразу конфіскують. Але Роден — справжній. Цей каталог — довоєнний, бачиш він тут є?»

Я не розуміюся на скульптурі і для мене усі статуетки Родена на один штиб. Але печатка зі свастикою напружила. Не знаю, може, Роден і справжній, але Герінг — фуфло на сто відсотків. Мабуть, саме тому я й не колекціоную предмети мистецтва. Не люблю бути об’єктом для намахувань. Придивіться — картина Знаменитого Художника «Обування лоха» висить у зібранні будь–якого нового українця — покровителя мистецтв. Частенько навіть не в одному примірнику. Щоправда, треба сказати, що навіть у великих музейних експозиціях без таких експонатів не обходиться. Двоє євреїв з мого рідного Очакова сто років тому продали фальшиву скифську тіару до Лувра — і якби ювелір, той що робив її, не пішов на явку з повинною, ми б і досі захоплювалися майстерністю стародавніх українців.

Втім, так само, як жінки не хочуть знати, чи справжні діаманти вони носять, колекціонери готові додатково платити за те, щоб ніколи не довідатися правди. І тут їм на допомогу приходить печатка Герінга, чорні археологи і музейні злодії. Мені взагалі здається, що крадіжки відомих картин з музеїв потрібні тільки і виключно для підтримання високого реноме підпільних мистецьких ринків. Бо коли лох чує, що десь вкрали унікальне полотно Матіса чи Пікассо, він охочіше вірить в існування Родена з печаткою Герінга.

Пам’ятаю, одного разу, коли Володар Колес віз мене додому, він запитав: «Сергію Миколайовичу, от ви, освічена людина, багато бачили». «Ну, багато — не багато, а дещо бачив», — скромно відповів я. «От скажіть, я хочу сина в неділю повести в музей. Як йому пояснити, яка картина добра, а яка погана?». — «Поганих картин у музеях не виставляють», — спробував викрутитися я. «Ні, Сергію Миколайовичу, в музеях збирають старі картини. Але старі — це одне, а добрі — це інше».

Я завжди дивувався, як Володя вміє інколи впіймати суть. Сам начебто простий хлопець, колишній військовий, тепер водій… Може, він тому й не збивається на манівці, що не обтяжений зайвими знаннями?

Я у свою чергу теж спробував бути простішим: «Ну гаразд, скажи, а ти у Музеї російського мистецтва був?» — «Був». — «Дев’ятий вал» Айвазовського бачив?» — «Бачив». — «Ну й що скажеш?» — «Пиздець», — не замислюючись відповів він. «Оце воно і є, — підсумував я. — Є пиздець, значить добра картина, а нема — просто стара».

З того часу я й сам користуюся цим грубим, але дієвим критерієм. Коли не хочу плутатися у -ізмах, в’язнути у киселі авторитетних думок, підпадати під гіпнотизм імен, задаю собі просте питання: є пиздець чи ні? До речі, допомагає не тільки у живопису -

книжки, кіно, ба навіть вірші теж піддаються такому аналізу.

А у секретарчиному щоденнику тим часом настав вже інший день. Рівним Хмаринчиним почерком написано: «Сергій Миколайович зранку розсердився на мене і навіть підвищив голос. Коли він сердиться, він такий сексуальний! Справжній чоловік».

Оце так! Я ще раз перечитав запис — може, саме він першим трапив на очі Сапулі? Тоді розумію, чому вона напосілася на бідолашну дівчину. З іншого боку, якби я знав, яке враження мій рознос справить на секретарку, може й не гиркав би на неї — яка ж тут користь, якщо воно подобається?

Скільки живу — нічого не зрозумію. Жінку, здається, можна по–справжньому зачепити тільки байдужістю. Може, саме тому я інстинктивно здебільшого застосовую саме цей прийом? До речі, коли ж це я на Хмаринку сердився? Щось не пригадаю.

Ну–ну.

А от іще: «Живу, як у казці «Рукавичка». Семеро в кімнаті — мишка, жабка, лисичка ну і так далі. А о шостій ранку приходить ведмідь — Марко, він працює в нічну зміну і хоче спати. Значить, комусь треба підводитися. Сьогодні моя черга, от і не виспалася».

Я зупинився, намагаючись уявити те, що прочитав. Ціни на квартири ростуть — і молодь знімає одну на всіх — це зрозуміло. Але семеро, а точніше, восьмеро? Це вже точно «Рукавичка». Господи, і як вони при цьому ще примудряються кохати, одружуватись — адже цей Марко явно чийсь хлопець, чи то мишки, чи то лисички. Ні, в часи моєї молодості було простіше, навіть у гуртожитку, де ми з дружиною провели два роки. Там була кімната на двох, а тут…

Наступний запис був за кілька днів: «До Сергія Миколайовича прийшов дуже гарний хлопець. Форма личить чоловікам». Гарний хлопець у формі. Хто це був? Здається, пригадую. Слідчий із прокуратури.

Точно. Ми тоді перебували у фазі активного відмазування гуманоїдів, і прокурорські не вилазили з офісу. Не сказав би, що це було приємне товариство. Але у жінок, виявляється, інший погляд на людей та події. І це, мабуть, справедливо.

Згадки про прокуратуру, до речі, ніколи не бувають на добре. Я не встиг навіть перегорнути сторінку, коли в кишені задзеленчала мобілка.

— Слухаю.

— Сергію Миколайовичу, у нас проблеми, — повідомив телефон голосом Славка–гуманоїда, наймолодшого, але далеко не найхудішого з трійки.

— А коли це у вас не було проблем? — іронічно поцікавився я. — От коли б ти мені потелефонував і сказав, що у вас все гаразд, це було б справжнє диво.

— Сергію Миколайовичу, у нас реальні проблеми.

— Що ти кажеш? Невже? А раніше були нереальні? Фантастичні?

— Сергію Миколайовичу, Вовчика з Сашком закрили.

— Як це, закрили?

— Ну, в міліції. В тюрму.

— За що? — вихопилось у мене якось по–дитячому.

— За вбивство, — прорипів Славко своїм безбарвним голосом.

— За що–о–о–о?

Я випустив з рук журнал із записами секретарки і він ляпнувся на стіл.

— Ви розумієте, у них сусіда підірвали, прибалта, якому ми гроші були винні.

— Хто підірвав?

— Не знаю. Мабуть, чеченці. А вони йому дзвонили і попереджали.

— Чеченці?

— Ні, Вовчик. Дзвонив і казав, щоб більше не судився, бо буде гірше.

— Погрожував?

— Що ви! Тільки попереджав. А вони, оказується, поставили телефон на прослушку.

— Хто це, вони? Чеченці?

— Ні, прибалти. І записали розмову. А тепер менти ліплять, що це Вовчик підірвав. Викликали на допит і забрали обох.

Я спробував укласти в голові отриману інформацію. Значить, ці придурки примудрилися погрожувати по телефону якомусь прибалтійцю, а того врешті підірвали. Гарна ситуація. Не знаю, коли б я, не дай Боже, був ментом, мабуть, теж не сумнівався б. Хай їм чорт! Ще не вистачало.

— Сергію Миколайовичу, ви ж розумієте! Їх треба витягати!

— Розумію, — сказав я і збрехав. Бо насправді не був певен.

Чи це не самі хлопці насправді організували вибух? Хоча навряд чи. Не їхній стиль.

— Сергію Миколайовичу, ви ж розумієте: коли їх не витягти, вони ж не мовчатимуть. Вони почнуть там розповідати…

А оце вже їхній стиль. Шантаж, підставки та погрози. Фірмовий, гуманоїдівський. Де вони взялися на мою голову, га?

— Славо, ти не кіпішуй. Кажи мені правду, вони точно не мають відношення до цього?

— Сергію Миколайовичу, крий Боже! Що ви!

— Вірю. Зачекай. Давно їх забрали?

— Годину тому Сашко дзвонив, казав, що чекає під відділенням міліції на Вовчика, а той все не виходить. А потім і сам пропав.

— Зрозуміло.

Манери наших славних правоохоронців я знав — викликати на допит, як свідка, і тут–таки закрити, як підозрюваного, це як Отченаш. І зазвичай це робиться у п’ятницю, щоб мати два вихідних для роботи із затриманими у райвідділку. Чорт, сьогодні ж саме п’ятниця!

— Славо, сьогодні ж, здається, п’ятниця?

— Так, а що?

— А те, що завтра вихідні, і доба закінчується тільки в понеділок.

— Яка доба?

— Та сама, на яку затримують без ордера. Вихідні не зараховуються!

— Та ви що!

— Я не що — це ви що! Ідіоти! Самі не розумієте, хоч би людей питали. Якого чорта іти до ментів у п’ятницю?!

— Сергію Миколайовичу, як же так? — голос Славка перетворився на мекання.

— А отак! Дебіли! Ви взагалі думаєте, коли щось робите?

Він промекав щось нерозбірливе.

— Славо, ти, сподіваюся, не збираєшся зараз їхати до ментів?

— Ні, Сергію Миколайовичу.

— Так, слухай мене. Зараз же мотай до лікарні та лягай з будь–яким діагнозом. Сиди там, як миша, і не вилазь до понеділка. Зрозумів? Телефон візьми з собою, але ні на чиї дзвінки не відповідай. Крім рідних і близьких. Зрозумів? Нікому ні слова.

— Зрозумів. Але…

— Без «але». Бігом до лікарні, дай їм грошей і лягай туди мертвим. А я тим часом займуся хлопцями.

— Добре, я ляжу, а коли…

— Не знаю коли. Твоє діло — не сісти до них третім. Все, валяй. І раптом що — дзвони мені.

Я дав відбій і не втримався від того, щоб присвиснути. Мало мені було сьогодні — сварка з Сапулою, розподіл майна з дружиною, не вистачало тільки вбивств та арештів.

Тепер нарешті комплект.

— Георгій Ісакович! Ну як же ці ідіоти додумалися піти на допит у п’ятницю ввечері?

— А я знаю? Отакіє ідіоти, — Жорик сидів за своїм скромним столом, як завжди, у старих спортивках та капцях. Перед стільцем у ногах заховався традиційний ящик з мінералкою.

— Мало того! На допит викликали тільки Вовчика, а Сашко чекав перед воротами в машині. І слідчий взяв Вовин мобільний, набрав та каже: «Ви не погодитеся до нас зайти?». А той взяв і зайшов! Без повістки, без нічого!

— А шо ти хочеш з ідіотів!

— І що ми можемо з цим зробити?

— Сергійку! Я поговорю з людьми, пошукаю, ілі єсть варіанти. Їм уже, певно, на Глибочиці[4] прийом готують. Це ж нам не треба?

— Не треба, Георгію Ісаковичу. Зовсім не треба.

— Будемо щось думати.

— Дякую, — я підвівся і рушив до виходу.

— Водички візьми. Жарко, — Жорик нахилився і видобув із ящика під ногами пляшку з мінералкою.

— Дякую.

Я давно вже звик до батьківського піклування, яким оточує своїх гостей Жорик, і твердо знаю правила. Водичку краще взяти — гостинний господар дуже ревно ставиться до ритуалів. А проте якщо, не дай Боже, виникне потреба, цей доброзичливий старий легко дасть команду перегризти горло будь–кому, в тому числі людині, яку щойно пригощав водичкою.

Ситуація складалася — гірше не вигадаєш. Якщо і є у ментів якісь заповітні мрії, то одна з них — взяти в оборот по вбивству таких жирних ідіотів, як гуманоїди.

Як вдалося з’ясувати, офіційна версія злочину виглядала таким чином: три дні тому підірвали машину латиського бізнесмена Едуардаса Петренковса. Сам бізнесмен був на той час за кермом і через це слухняно підірвався разом зі своєю дорогою, але зовсім не броньованою машиною.

Едуардас Петренковс у земній своїй іпостасі був банкіром — представником латиського банку в Україні. Його установа довго й плідно співпрацювала з гуманоїдами за стандартними для балтійців схемами обготівки та відмивання грошей. Коли ж у гуманоїдному банку почався конфлікт, Петренковс — за власним бажанням чи без нього, хто ж тепер зрозуміє — став основним інструментом з’ясування стосунків.

Не візьмуся сказати, чому сталося саме так. Можливо, він був ближчим до акціонерів, які здали усі кінці фіскальним органам, а може, просто поставив на чорне у рулетці, яка зветься фінансовим бізнесом, — так чи інакше, представники шахтарського краю на всі заставки використовували його для боротьби з опонентами.

І коли в результаті масштабної силової акції податкової міліції, прокуратури та УБОЗу донецькі рейдери замість обіцяних ста мільйонів на рахунку впіймали облизня, на арену битви за банк вийшов Петренковс разом із боргами, які буцімто зробили гуманоїди у мирний час.

Як воно було насправді і хто кому завинив — сказати не візьмуся. Не виключено, що в останній момент, коли у вікна влітали спецназівці, спритні банкіри під шумок і справді поцупили всі гроші з рахунку. Українська банківська система — одна з найкращих у світі, у нас гроші ходять миттєво.

Але відтоді боротьба за банк із силової площини перекочувала у судову зі своїми особливостями — довгими складними маневрами із локальними успіхами, постійною тягомотиною і повною відсутністю будь–якого результату.

Волею долі я супроводжував цей процес, вислуховував переможні реляції, обговорював стратегії, а у душі визрівала певність — гуманоїди навмисне затягують і заплутують його, щоб назовні, не дай Боже, не спливла правда.

І саме із цією святою для банкірів метою на латиського громадянина Едуардаса Петренковса у часи його перебування на цьому світі було покладено роль головного ворога людства — принаймні, у моїх і відповідно Пашиних очах картинка, за задумом гуманоїдів, повинна була виглядати саме так.

Звісно, я не допускав і думки, що хлопці насправді підірвали бідолашного латиша. Їхній безприділ все–таки обмежувався фінансами. Крім того, за останні півроку нам вдалося у судах відбити більшість петренковсівських претензій. Тож швидше саме покійний мав підстави підривати моїх підшефних.

Проте родичі загиблого свідчили: гуманоїди постійно телефонували додому з погрозами і навіть переказували прокльони через спільних знайомих.

Ні, я знав, що ці хлопці причучурені, але навіть для них це було забагато!

Крім того, швидкий арешт — завжди погана ознака. Це ж не гопники, яких узяли на гарячому. Швидкий арешт у такому випадку означав, що справа координується згори, що на хлопців будуть вішати усіх собак по черзі включно із убивством Ґонґадзе, пограбуванням ощадкас та угоном автомобіля «Таврія» на сусідній вулиці.

Саме тому зараз я, неначе божевільний, мотався Києвом, зустрічаючись із різними людьми та намагаючись якщо не домовитися про підтримку, то принаймні розвідати, що відбувається. Саме тому поїхав до генерала Ґенека, хоч і не відчував з цього приводу жодних позитивних емоцій.

— Ну що ти хочеш, якщо вони такі дурні? — він був, як завжди, вальяжний і слизький водночас.

— Та на них же понавішують стільки, що заморимося відмазувати.

— А якщо дурні — хай сидять.

Звісно, щоб почути такі розумні слова, не було варто їхати через усе місто перед генеральські очі, але знаючи, як працює наша червононосна міліція, усвідомлюючи, що в її руках знаходяться мобілки затриманих гуманоїдів, де серед найпопулярніших номерів значився мій, я вирішив не ризикувати — краще проїхати зайві десять кілометрів, ніж наговорити телефоном під ментовську прослушку собі на статтю.

Проте думка, яку висловив мій візаві: мовляв партнерів — хай би навіть це були гуманоїди — можна отак от просто кинути за поживу ментам, мене вразила. — Ну, гаразд, як ти гадаєш, що вони там розповідатимуть слідчим, якщо ми їх не витягнемо?

Ґенек зверхньо махнув рукою:

— Вони — відморозки. Я для них пальцем не поворухну. Ти знаєш, як вони зчепилися з нашим колишнім Президентом? Знаєш?

— Президентом чого?

Ґенек сьорбнув кави:

— Просто Президентом. Першим. Вони ж з ним сусіди по ділянках на Кончі. Ну і щось там не поділили -

острів на Дніпрі чи затоку. Словом, в результаті беруть вони лісопилку — справжню, дизельну — та ставлять прямісінько біля паркана його ділянки. Привозять з лісу колоди, наймають гуцулів і починають вдень і вночі, на всю Конча–Заспу пиляти дерево. На дошки, а потім на тирсу. Просто з принципу, щоб той не мав спокою. Хороші?

— Ну що… На них це схоже, — ухилився від прямої відповіді я.

Бог його зна, що про гуманоїдів — правда, а що — ні.

— А той, сам розумієш, одразу звернувся до наших та до ментів. Ну, наші як наші, а менти налетіли, забрали цих робочих, розтрощили лісопилку. Цирк!

Я уявив собі, як гуманоїди пиляють дошки під вікнами першого Президента, і несамохіть пирснув.

— Але ж зараз їх забрали не за це?

— Ні, тоді обмежилися робітниками. Але тих, кажуть, пресували по повній.

— Ну от. А тепер пресують їх. Не знаю, що з них там уже видушили, але якщо під прикриттям вбивства притиснуть щодо наших справ — хто може гарантувати, що не здадуть усі схеми?

Генерал потер скроні — здається, мені вдалося пояснити суть проблеми достатньо прозоро.

— Та здадуть, сучі діти. — Він зітхнув.

— Тоді нам це дуже дорого обійдеться. Думаєш, менти такі дурні?

Ґенек приречено згодився:

— Ну добре. Візьму гріх на душу. Займуся цим питанням. Тільки ти розумієш, я нічого не гарантую.

— Ха–ха. Якщо він хоч щось зробить, я буду вкрай здивований.

— Які гарантії, Євгене Мироновичу!

Я повернувся до офісу. Приймальня світила порожнім місцем секретарки — сьогодні субота, а по суботах у робочого класу в Україні заведено відпочивати. Це тільки буржуї по суботах працюють — ганяють містом, як підстрелені, шукають, як вибратися з чергової ями з лайном.

До кабінету зайшла Сапула і кинула на мене співчутливий погляд.

— Тобі кави зробити?

— Дякую. Зроби, будь ласка.

Я всівся на крісло і по–американському виклав ноги на стіл. Таке трапляється тільки у хвилини крайньої замисленості.

— Може, коньячку? — Катя вже тримала в руках дві чашки кави — напевне зварила заздалегідь, передбачаючи мою відповідь.

— Та, ранок іще. Зіп’юся.

— Ну, що там?

— А що там… Сидять.

— Ну і хай сидять, раз такі ідіоти.

Ще одна знайшлася! Я подивився на заступницю важким поглядом.

— Давай, іще ти починай.

— А що «починай»? — Здається, мій погляд був достатньо красномовним, бо вона опустила носа і надулася, як дівчинка–підліток. Тільки жінки вміють до такого віку зберігати дитячу безпосередність.

— А те, — я був не в тому настрої, щоб давати задній хід. — Щойно мені Ґенек тим самим голову морочив, тепер — ти.

— Що я? Я ж не просто так. Мені Вовчик знаєш, що сказав? Я питаю, ви скільки будете безприділити? Люди вас із лайна витягли, а ви їх намахуєте. Що це таке? А він знаєш що? Каже, мені все одно кінець–кінцем розмовляти з прокурором. То я краще з грошима з ним буду розмовляти, ніж без грошей.

Я посміхнувся:

— Прямо так і сказав?

— І нічого тут нема смішного. Оце зараз він отримав можливість порозмовляти з прокурором. Хай подивиться, чи врятують його ці гроші.

— Ні, ну це зовсім інша справа. Це — вбивство.

— У тебе завжди інша справа. Тебе намахують, а ти рятуєш. Гуманіст… — вона смикнула губами, ховаючи спробу вжити щодо мене інше, значно менш парламентське визначення.

— Гуманіст? — я зняв ноги зі столу, розмова припиняла бути елегійною. — Гуманіст, кажеш?! А те, що вони зараз, ховаючи свої старі хвости, почнуть лити про все, що тут робиться? Це тільки я один розумію? Тебе це зовсім не турбує? Те, що слідом всі наші підшефні за ними підуть і литимуть вони на тебе, на мене, на Пашу!

— Ну, за Пашу ти особливо не турбуйся…

— Я не за Пашу… — не витримавши більше, я зірвався зі стільця. — Я за всіх вас турбуюся! Ти що, не бачиш, що зараз коїться?!

Сапула замість відповіді опустила очі.

— Це раніше ми рахували, у скільки грошей все це обійдеться. А зараз вже йдеться не про гроші. Зараз донецькі витискують усіх! Не лізуть у долю, як раніше, а витискують. Повністю і до кінця. До тюрми, до крові! Зайди в інтернет, поцікався! — Я бігав по кабінету і, здається, навіть вимахував руками, чого не бувало вже років зо п’ять.

— Та знаю я, — вона очей не підіймала, а це означало, що зараз вже одбріхувалася задля годиться, просто, щоб не здавати одразу своїх позицій.

— А якщо знаєш, то згадай про того господаря яхт–клубу, якого пристрелили за те, що не захотів продати свій клуб донецьким. Їм уже не докази потрібні, а просто інформація — де ходять гроші. І тоді вже прийдуть та заберуть, у них методи знайдуться!

— Та чого ти?.. — Катя підійшла, примирливо впіймала мене за лікоть. — Я ж усе розумію. Просто достали вони мене, от я і поскаржилася.

— Поскаржилася, — пробурмотів я. — Зараз самий час так скаржитися.

— Ну, пробач. — Ця фраза прозвучала дещо прохолодно, але подальший обмін емоціями не мав жодних конструктивних перспектив.

Я тільки мовчки сів на місце і відвернувся. Але врешті все–таки не витримав.

— Знаєш «Шелтерз» у Пасажі?

— Той, який фаст–фуд із джазом?

— Він. Теж донецькі забрали. Тільки господарі виявилися розумнішими і до стрілянини не дійшло. Домовилися за гроші.

— Та чого ти заводишся?

— Я не заводжуся. Просто намагаюся пояснити серйозність ситуації.

У цей кульмінаційний момент в кишені затіпався мобільник.

— Так, Георгію Ісаковичу!

— Сергійку, значить, слухай. У справі нічого серйозного. Поки. І вказівки нема. Це оперативна самодіяльність.

Фу, тоді вже легше. Принаймні телефоном можна користуватися.

— А де вони?

— В «обізянніку», прямо у відділку, — в трубці почулося звичне старече крекотіння. — В понеділок буде суд, він дасть їм по п’ятнадцять діб, і їх і справді повезуть на Глибочицьку. А там приймуть і будуть вже розкручувати далі.

— Ясно. І що робити?

Старий знову закрекотів.

— Ну, як мінімум до понеділка можеш спати спокійно, — він єхидно хихотнув.

— А в понеділок? Є якась надія?

— Надія? — перепитав Жорик. — Надію треба організовувати. Будемо шукати, хто суддя. Добрі люди всюди є, може, підкажуть.

В його вустах це звучало майже як обіцянка. Принаймні мені хотілося у це вірити.

— Дай Бог. Дякую вам, Георгію Ісаковичу.

— Та шо ти. Відпочивай.

Сапула дивилася на мене очами, сповненими мовчазних запитань.

— Поки що сидять, — повторив я слова, почуті в телефоні. — В понеділок — суд. Жорик шукає виходи на суддю.

— Та! — Катька безнадійно махнула рукою. — Судді там всі ментами прихоплені.

І знову не вгадала з емоцією.

— А що ти пропонуєш? — раптом визвірився я. — Організовувати втечу? Тоді їжджай, передай їм мотузяну драбину.

— Ну чого ти?

— А нічого!

Ех, баби! Коли погано — обов’язково зробити так, щоб ближньому стало іще гірше.

По суботах мені здається, що у Києві все–таки можна жити. Цього дня місто стає таким несхожим на себе–вчорашнє, коли довгі каравани авто з утікачами–дачниками на борту намертво закорковують стоянки супермаркетів, автозаправні станції, мости, естакади та набережні. Недарма п’ятницю здавна називають Днем звільнення Києва.

А от у суботу вільна від зрадливих садівників і городників столиця нарешті починає дихати вільно. На вулицях можна обирати смугу руху, а біля узбіччя — навіть місце для паркування. Шофери, яких більше не тягне за комір потік, починають заздалегідь помічати світлофори, а на червоному світлі замість просто колупатись у носі задивляються на киянок, що гордовито несуть свої принади тротуарами міста і виглядають однаково сексуально у будь–яку пору року.

Коли дивишся з вікна автомобіля на порожні вулиці, філософські думки радо зазирають до голови, забрьоханої щоденними проблемами, заліпленої жуйкою непотрібних розмов, і оживляють мозок, даруючи нові, несподівані ракурси для погляді на світ. Але сьогодні мене переслідували, на жаль, ракурси цілком сподівані. Гуманоїди в «обізяннику», понеділковий суд та Жора з Ґенеком як «розумная цьому альтернатива». При згадці про «обізянник» за візуальною асоціацією перед очами спливло дідове прес–пап’є. Як же його дістали люди, що він їх зобразив у вигляді мавп!

Цілий день я витратив, намагаючись змоделювати усі найгірші варіанти розвитку подій. Аналізував усе, що проходило через гуманоїдний банк, усе, в чому вони брали участь, усе, чому були пасивними свідками або й просто могли випадково довідатися. Це нагадувало тренування з проскакування між крапель дощу. Ні, якого там дощу. Арешт цих двох відморозків міг викликати як мінімум тропічну зливу, а то й гірську лавину зі снігу, перемішаного з камінням.

Але моїм завданням було не залякувати самого себе, а зміцнювати оборону і передбачати напрямки найнебезпечніших ударів супротивника. І я ретельно зміцнював та передбачав. Під вечір від цих забав уже порядно гуділо у голові, коли чергову вервечку сумних передчуттів та ще сумніших очікувань перервав телефонний дзвоник. На проводі була дружина.

— Ти пізно сьогодні?

Дивне запитання.

— Як завжди.

— Не затримуйся, будь ласка, нам іще треба поговорити.

Що ж. За довгі роки подружнього життя я звик, що подібна інформація не віщує нічого хорошого. В українських родинах словосполучення «треба поговорити» вживають виключно у значенні «поскандалити».

У молоді роки я, звісно, тут–таки знайшов би поважний привід затриматися на роботі або й навіть поїхати у термінове відрядження. Тоді я вірив, що така пауза здатна зруйнувати запланований і ретельно підготований родинний скандал. Але з досвідом стало зрозуміло, що будь–які маневри призводять тільки до його відтермінування з відповідним збільшенням масштабу. Та й взагалі жінку неможливо відучити, перевчити, ба навіть навчити чогось нового. В принципі неможливо. З роками я став фаталістом — що буде, то буде — тому, отримавши попередження про скандал, просто підвівся і поїхав додому.

Я не знав, на яку тему будемо сваритися сьогодні, але відчував, що готовий до будь–якого повороту розмови. Дводенна біганина з цим ідіотським арештом, перебирання в голові можливих наслідків, вибудовування варіантів, спілкування з неприємними та дуже неприємними людьми привели мене у повну бойову готовність.

Але, попри безліч шрамів на душі і захисний панцир цинізму по периметру, з голови не йшло просте питання. Ну чому, скажіть, будь ласка, усі жінки чіпляються зі своїми розмовами так невчасно? На роботі не знаєш, куди тікати від проблем, і тут–таки Сапула вважає за потрібне поділитися поганими емоція-

ми, а тепер іще й додому викликають, як на ешафот! І головне — і там, і там, і там в результаті все одно виявляєшся крайнім!! Хто буде витирати соплі підшефним, бігати по допитах, домовлятися з прокурорами, наймати адвокатів? Правильно, ваш покірний слуга. На кому можна зірвати емоції? От він, до ваших послуг! І у родині — так само. Навіть якщо ми врешті й розлучимось, я все одно залишуся відповідальним за все — від квартир, машин, роботи дружини і сина аж до організації шлюбів численних онуків, дай Бог, щоб вони колись у мене з’явилися.

Світ, хай би йому грець, ділиться на тих, хто бере на себе відповідальність за інших, і на тих, хто навіть за себе відповідати не здатен. Проміжних варіантів я ще не зустрічав.

Павлюк–паша дозволяє собі на кілька тижнів пірнати у нірвану, абсолютно не турбуючись про те, що може статися за цей час. Сапула може легко сказати: «Хай сидять». Ґенек: «Нічого не обіцяю».

Як добре жити, твердо знаючи, що є людина, яка розгребе наслідки твоєї безвідповідальності! А у мене навіть у відпустці телефон цілий день не замовкає. Наче гросмейстер у сеансі одночасної гри — на третій дошці атакуєш, на другій — захищаєшся, а на першій — цуґцванґ.

А тут ще Україна з цими блядськими виборами!

— Володю!

— Так, Сергію Миколайовичу!

Володар Колес за моєї присутності в салоні ніколи не починає розмову першим. Люди ж, яких він возить іноді без мене, твердять, що всю дорогу Володя не стуляє рота, говорить на всі теми, а зі мною — мовчазний.

— Ти ж, кажуть, у дальнобої працював?

— Після армії п’ять год.

— І далеко їздив?

— Та всюди їздив, і Україною, і у Росію, і на Кавказ.

— А от скажи, Володю! На кого ти під час рейсів сподівався? Ну там, аварія, поломка, ДАІ — хто у тебе на крайній випадок був?

— Корочки ментовські, — засміявся Володар Колес. — Я ж у внутрішніх військах служив, так по знайомству й оформив. А ще монтировка. Я її під рукою прямо придєлав, щоб далеко не лазити, — він показав пальцем кудись під торпеду. — Ліхтарик, ключ, монтировка, все як має бути.

— Ну а поломки? Ти ж ламався в дорозі?

— Та ламався. Один раз навіть в кювет перекинувся, слава Богу, порожній був.

— Ну, й до кого звертався?

— А до кого ж там звернешся? Береш інструмент і — вперед. В кабіні — примус, їжі на два дні. А якщо є гроші зайві — зупиниш когось. На себе надіявся, на кого ж іще. Це ж не те, що в ескорті — начальство, завгар. Дальнобойщик сам собі отаман. Ну а тепер теж є на кого надіятися. На вас.

Іще один сподівається на мене! Мало було. Прийміть найщиріші вітання!

От візьму, плюну на все і піду у відпустку! Справжню! Прямо посеред цього дурдому. Знайду острів на якому нема роумінгу, щоб не знайшли, і хай усі ходять конем! А що? Вовка Франкенштейн розповідав про одного партнера, який під час кризи, складних розборок з бандитськими наїздами міг вийти покурити, а повернутися через кілька місяців. Отак просто зайти і спитати: «Ну що? Як тоді все закінчилося?» Треба буде й собі спробувати.

Ми зупинилися біля під’їзду, і я відпустив Володю до понеділка. Якщо дружина запланувала скандал, то це забере ніяк не менше трьох–чотирьох годин. Після нього ще кудись їхати сенсу не буде. Тож хай Володар Колес відпочине — навіть якщо йому тепер є на кого сподіватися, графік роботи майже нічим не відрізняється від дальнобою — практично цілодобово і майже без вихідних.

Двері до квартири були зачинено зсередини на засув. Довелося дзвонити, наче я не господар, а гість. Терпіти цього не можу, певно, саме тому дружина полюбляє той клятий засув.

— Привіт!

Богдан відкрив двері, але одразу розвернувся і попрямував до своєї кімнати, тому привітання почулося вже через плече:

— Доброго вечора.

— Богдане, залишися, будь ласка, ти нам потрібен, — почувся знервований голос із вітальні.

Син байдуже стенув плечима, але маршрут все–таки змінив.

Ірка стояла, схрестивши руки на грудях, і непорушно дивилася у вікно. На ній був довгий халат, приполи якого торкалися підлоги. З–за напівстулених фіранок до квартири заглядав довгий літній вечір.

Не знаю, як уявляла мізансцену майбутнього дійства авторка, режисерка та головна акторка вистави, але я одразу зайняв стратегічну позицію на дивані і гостинно ляпнув синові долонею поруч — вдвох воно якось легше відбиватися. Після недовгих сумнівів Богдан примостився поруч.

— Доброго вечора, Ірочко! — сказав я підкреслено спокійно. Враховуючи душевний стан дружини, вимагати ритуального вечірнього поцілунку було би як мінімум справою безперспективною, якщо не відвертою провокацією.

— Богдане! — не обертаючи голови, драматично промовила Ірка. Вона дуже вигідно виглядала зараз: підсвічена жовтим світлом люстри, з сірим передсутінковим рефлексом з правого боку. — Наш тато з нами розлучається.

— Ну, ма! — хлопець рвучко підвівся і попрямував до виходу.

Поки що я нічого не розумів.

— Куди ти? — Ірка відчула синів маневр, блискавично розвернулася і тепер кидала пекучі погляди з–під вищипаних брів.

— Я не хочу слухати, як ви сваритеся.

— Ця розмова стосується тебе так само, як і мене!

— Ну, Богдане! — сказав я примирливо.

Хлопець зупинився біля самих дверей і сперся плечем на стулку. Я давно помітив, що він у таких випадках намагається розташуватися у профіль до нас — ніби й присутній, а розмова торкається тільки по дотичній. Цікаво, чи свідомо це робить?

— Твій тато, — дружина зробила наголос на слові «твій», — твій тато кидає нас. Він знайшов собі іншу жінку, іншу родину, а ми залишаємося з тобою самі.

— Що ти мелеш? — не втримався я, і Ірка, неначе гримуча змія, миттєво розвернулася до мене. Вона чекала моєї такої реакції.

— Що я мелю? Сину! Ти чуєш? Цей чоловік питає, що я мелю?

Ні, все–таки акторський досвід швидше заважає, ніж допомагає у реальному житті. На театральній сцені всі почуття перебільшуються для того, щоб вони могли долетіти до найдальшого куточка зали. Але на маленькій відстані, в побуті навіть під час родинної сцени зайва драматизація виглядає фальшивою.

— Ну навіщо оця театральщина? «Сину!», «Цей чоловік?» — я озброївся примирливими інтонаціями, бо агресія до жінки у стороннього спостерігача викликає інстинктивну відразу. — Я дійсно не розумію, про що ти говориш. Нікого я не кидаю, ні з ким не розлучаюся.

— Ха–ха–ха, — знову взялася демонструвати акторську майстерність моя дружина. — Він навіть не піклується про те, щоб заховати свою брехню.

— А я віддала йому свою молодість, — насмішкувато підказав я.

Богдан стояв непорушно.

— Добре, — Ірка зробила до мене два кроки і схилилася, зазираючи прямісінько у обличчя. — Не кидаєш? Тоді розкажи мені про свою Катерину.

Я вкляк.

«Що вона знає? — крутилося в голові. — Хто міг злити?»

Ну, стосовно «хто», то це питання риторичне. Хто завгодно. Будь–яка курва з прекрасної половини, а насправді прекрасної більшості наших спільних знайомих могла злити. Інше питання, що саме вона злила? Ми з Сапулою на людях парою не з’являлися, навіть на корпоративних заходах трималися осторонь — ну хіба на Новий рік кілька танців.

Проте жінки зазвичай мають загострене відчуття романтичних ситуацій, а особливо з адюльтерним присмаком. Тому не виключено, що хтось із них давно вже нас попалив. Але докази? Ані документів, ані фотографій вони показати не можуть…

Чи все–таки можуть?

— Ну! Чого ж ти замовчав? — Ірка свердлила мене своїм їдучим поглядом. Потім випрямилася і жестом античної героїні вказала на мене пальцем. — Ти бачиш? Він мовчить!

Господи! Невже це сама Катька?! Невже вона психанула і вирішила: «То не діставайся ж ти нікому!»? Цілком можливо, особливо враховуючи останні наші конфлікти.

Тільки цього мені ще не вистачало!

— Він мовчить. А сам прекрасно знає, що мені телефонувала його Катерина! І вона… — дружина схлипнула. — Вона…

Я підвівся з канапи і взяв дружину за плече.

— Не чіпай мене! — верескнула Ірка, аж Богдан біля дверей обернувся.

Я знову сів на канапу. Тепер уже нічого не зробиш. Треба набратися терпцю і дочекатися розв’язки.

Мужньо витерши сльози, Ірка ще раз схлипнула, відвернулася від мене і взялася за Богдана.

— Сину! — сказала вона суворим, але тремтливим голосом, і той одразу відновив втрачену було від несподіванки позицію у профіль. — Мені сьогодні потелефонувала підлегла твого тата…

У кожному слові дружини бриніла сльоза. Син біля дверей теж закусив губу. Чесно кажучи, я виявився не готовим до подібного повороту подій.

— … Вона сказала, що твій тато вирішив поділити наше майно!

З цими словами дружина впала у крісло і у беззвучних риданнях затулила долонями обличчя.

— Що сказала? — перепитав я.

— Так! — ридання раптово зупинилися. Ірка розмазала обличчям сльози і взяла інтонацію мучениці. — Богдане! Він вирішив поділити наше майно і піти до іншої жінки. Він…

— Боже! — вирвалося у мене з полегшенням. — Боже! Яка ж ти дурна!

— Я дурна?! — визвірилася недавня мучениця. — Так, я дурна! Я дев’ятнадцять років живу з тобою, значить я дурна! Я ночі не спала, ростила нашого сина! Отака я дурна! Я втратила молодість, фігуру, а ти тепер підеш до іншої! — вона знову схлипнула. — Так. Я дурна. Мені треба було гуляти від тебе направо і наліво. А я — дурна. Отака дурна. Це все, що я заслужила за всі роки спільного життя!

— Ну, ти ж не даєш сказати слова, — я у свою чергу перейшов на підвищені інтонації. — Ти ж навіть не спитала, навіщо я це роблю.

— Я не хочу чути твою брехню!

У голосі моєї дружини відчувалася добре поставлена готовність прийняти удар долі.

— А якщо не брехню? — відчувши твердий ґрунт під ногами, я рішив здобути перемогу за рахунок кавалерійської атаки. — А не брехню ти хочеш чути? Ти хоч раз дослухала, коли я щось розповідав? Хоч раз за дев’ятнадцять років? Хоч раз?

— Так, — дружина істерично затрусила щелепою. — Так мені й треба. Кидаєш, то ще й потопчи.

— Потопчи… Ідіотка! Я після виборів іду в депутати!! Дійде черга по списку! Цього вона тобі не сказала?

— В депутати? — моргнула Ірка.

— В депутати. А депутати подають декларацію. Вони повинні бути бідними, розумієш? Тому треба переписати на тебе все моє майно.

— В депутати, — замислено повторила дружина.

Я переможно відкинувся на спинку.

— Але чому я про це дізнаюся від неї?! — раптом змінила напрямок претензій Ірка. — Чому про найважливіші події в твоєму житті я дізнаюся від сторонньої жінки?

Це було ще однією несподіванкою. Кидаючись у напад, я очікував на все — від ображеної мовчанки до радісного вигуку — все–таки подія неабияка. Не виключав навіть ніякову спробу вибачитися. Але дружина явно прогресувала у мистецтві вияву емоцій, тому подібний поворот вимагав осмислення.

І раптом від дверей почувся голос:

— Тепер мені можна нарешті піти?

— Що? — перепитали ми синхронно.

— Ви закінчили? Мені можна йти? — Богдан відірвався від стіни і нарешті стояв до нас обличчям.

— А що? — зіщулилася дружина. — Тобі не цікаво, що твій батько буде народним депутатом.

В кімнаті повисла пауза.

— Ви живете у якомусь вигаданому світі, — раптом видав наш син.

— Як ти сказав? — не зрозумів я.

— Ви живете у вигаданому світі, — Богдан вперше за вечір подивився мені в очі.

— Ми?! — видихнули ми з Іркою одночасно.

Як вам це подобається? У вигаданому світі! І хто це говорить? Людина, яка цілодобово не вилазить з комп’ютера! Існує десь там у віртуальній реальності, а вдома знає тільки холодильник! Ну, іще хіба — у кого просити гроші.

І це ми? Ми живемо у вигаданому світі???

— Депутатом, не депутатом, — син уже знову обернувся до нас у профіль. — Ви, крім своїх сварок, нічого не бачите. І ще про те, хто депутат, хто телезірка…

— Ти як з мамою розмовляєш? — підхопилася з новим ентузіазмом Ірка.

Богдан мовчки розвернувся та вийшов з кімнати.

— Дарма ти, — сказав я стиха. — Треба було його дослухати.

— Дослухати? Коли він так розмовляє зі своєю мамою?

— Як заслужила, так і розмовляє.

— Я заслужила?

— Ти. Я тобі казав, що дитину треба виховувати щодня? Казав?

— Тільки мамі треба виховувати?

— Я тобі казав, що так, як ти з ним поводишся, він скоро тебе посилатиме прямим текстом? Казав?

— А що, у нього батька нема?

— Я тебе попереджав, щоб ти до мене тоді не зверталася?..

Нарешті ми звернули на добре знайому та багато разів топтану стежку розвитку скандалу. Далі розмова покотилася без жодної напруги з обох сторін. Усі аргументи було вже багато разів повторено, всі комбінації та обхідні маневри ретельно вивчено.

Тому розмова закінчилося традиційно — я люто гацнув дверима і вийшов на вулицю. Треба було терміново знайти компанію для релаксації.

«Ваш абонент поза зоною досяжності», — сухуватим жіночим голосом відповів телефон Мирослава.

Отакої! Десь заїхав пан режисер. Щось режисує, попри те, що суботній вечір і треба або сидіти вдома, або пити з друзями, щоб хоч на мить забути про цей паскудний світ і про те, що скоро понеділок.

Олесів номер виявився вільним:

— Альо!

— Тільки не кажи, що ти сьогодні зайнятий. Бо я хочу напитися.

— Щось сталося?

— Все сталося. І притому одночасно.

— Я теж хочу.

— У тебе теж одночасно?

Він зітхнув.

Зрозуміло. Наш поет знову закохався у якусь романтичну істоту. Добре мати таку натуру — знаходиш високі почуття там, де перебуваєш у теперішній момент. У лісі боготвориш мавку, в місті — водія тролейбуса, а у помічниках депутата — офісних дєвачок та повій.

— Тоді за півгодинки у Еріка?

— Тільки не в Еріка, — дещо істерично відрізав поет. — Я ненавиджу Еріка.

— А де? — уточнив я.

— Не знаю, — його голос тремтів. — Я не можу бачити ресторанів. І офіціанток.

Ага, значить це була офіціантка. Можливо, та, що на її ім’я ми закладалися? Але напитися треба було обов’язково, а оскільки офіціантки — невід’ємна частина закладів громадського харчування, я несподівано прийняв рішення:

— Тоді, може, у парку Слави?

— Годиться, — сказав Олесь.

Дніпровські схили — це не просто високий берег великої річки. І, не дай Боже, не скажіть на них «парк» чи «зона відпочинку». Дніпровські схили — справжнє серце Києва. Справжніше за Хрещатик, бо правдивий Хрещатик підірвали червоноармійці 41–го. Справжніше за Золоті ворота, бо це лише радянська бутафорія. Справжніше за Софію і Лавру, навіть за фундамент Десятинної церкви. Це — єдине, що залишилося у місті з часів первісних. Тут ходили Аскольд із Діром, Рюрик із Трувором, і Кий пиячив з дружиною, і Володимир, тоді ще не святий, спускався до води, як звичайний смертний. Мазепа, Сковорода, Шевченко — власне вся збірна, що вмістилася на гривневих купюрах, — бачила перед собою цю саму картину: вигин Дніпра, низький лівий берег, небо й сонце, які непідвладні змінам. Місто за спиною мінялося, горіло й будувалося, вимирало і розцвітало, а тут все лишалося тим самим — хіба кількість кісток глибоко в землі постійно збільшувалася.

Наступ на Дніпро так чи інакше вели усі окупанти мого міста — Київська фортеця, Лавра, Видубичі, неоновий Володимир позначили невиліковні виразки на зеленому тілі пагорбів. Не змогли залишитися осторонь і комуністи, поставивши над вічною річкою дебелу гранітну палицю і організувавши навколо парк Слави. Але вінцем наруги все–таки стала стометрова Баба з мечем. Брешуть, що навіть Брежнєв не погоджувався на її встановлення, аж поки підлабузник–скульптор надав потворі рис коханої дружини генсека. Особисто я не вірю в цю версію — чотиристатонна споруда насправді є настільки асексуальною, що важко уявити чоловіка, який би погодився позичити для неї обличчя своєї жінки. Хіба що остаточно її зненавидів.

І все–таки попри всі атаки Дніпровські схили залишаються єдиним справжнім, не бутафорським Києвом, місцем сили для кожного киянина, місцем, де можна торкнутися століть. Тому пляшка, випита тут, над Дніпром, стає кориснішою втричі, а поцілунок смакує як ніде і здатен по–справжньому пробрати зашкарубле чоловіче серце.

Сьогодні я цілуватися не збирався. Старий хитрий математик Ґедель надійно приховав ліки від своєї геніальної теореми. Але й ми не пальцем роблені — чоловічий організм сам знаходить вихід, коли суперечності нашого життя вкотре об’єктивно та невідворотно заганяють тебе у глухий кут. Гастрономи в центрі працюють до самісінької ночі, і там можна купити цілком пристойний кримський коньяк. Пляшку. А краще — дві. Можна навіть взяти пластикові скляночки, але я їх ненавиджу через присмак синтетики на губах — куди краще цмулити просто з горла, не засмічуючи світ пластмасою. Так, іще плитку чорного шоколаду на закуску. Це все.

Певно, смішно виглядає бізнесмен у дорогому світлому костюмі, який іде вулицею з двома пляшками коньяку та шоколадкою у руці. Але мені зараз було начхати на це.

Олесь вже чекав у парку під пам’ятником. Його постать здавалася зовсім мізерною на тлі гігантського чорного стовпа — багнету чи то колони, що символізував героїчну перемогу совєцького народу.

— Здоров, козаче! — я переклав до кишені одну з пляшок, щоб звільнити руку для привітання.

— Драстуйте.

— Згадаємо юність? — показав я у бік бетонного парапету, що оточував пам’ятник.

— Ой, а можна ми сядемо так, щоб не бачити цього фалоса? У мене алергія на секс.

Я посміхнувся:

— А хіба ти не знаєш, що фалос завжди означав перемогу? Історія перемог — це історія фалосів.

Олесь зміряв оком монумент і перевів погляд у бік Лаври.

— Ну а бабу тоді навіщо поставили? Що вона означає?

— Блін, хто з нас поет? — обурився я. — До пари. Де є фалос, має бути баба. Не простоювати ж дарма. Баби — це невідворотне.

— Я зараз блювону, — несподівано відказав Олесь і пішов доріжкою у напрямку урочища.

Наскільки реальною була ця погроза, сказати важко. Судячи з рухів та голосу, хлопець ще не набрався до такого ступеня, щоб блювати. Швидше за все, був озвучений своєрідний поетичний образ, тому я почимчикував слідом, видивляючись затишне місце. Ми пройшли ближче до лаврського паркану і врешті попри мої світлі, а значить вразливі до вуличного бруду штани примостилися просто на сумнівній парковій лаві боком до монументальної пропаганди і обличчям до Дніпра. Втім, так само роблять усі кияни, коли причащаються на схилах пивом та вином.

Я мовчки відкрив пляшку і заховав до кишені корок та упаковку від шоколаду. Смітника поруч не було, а кидати під ноги не дозволяла специфічна київська гордість.

Так само мовчки ковтнув не аж як витриманий, але принаймні гарантовано виноградний спирт і передав пляшку Олесеві. Він прийняв, не відповівши жодним словом, і теж приклався до горлечка. Знов–таки жестом я запропонував йому вкусити від шоколадної плитки — як у дитинстві. Тоді шоколад уперто відмовлявся ламатися на розкреслені квадратики, і ми кусали його по черзі, залишаючи на темній плитці чомусь майже білі сліди зубів.

— Ніколи не одружуйся, — видав я першу, розминочну сентенцію, коли пляшка закінчила друге коло. — Погана жінка зробить нещасним тебе, а хорошій ти сам зруйнуєш життя.

— Серйозно? — невесело підняв брови поет.

— Абсолютно. Жінки і чоловіки — контрастні речовини. Їхній контакт між собою викликає екзотермічну реакцію і є нищівним для обох організмів.

— А що таке екзотермічна реакція?

Він був поетом, а не хіміком, і я упустив цей прикрий факт.

— Екзотермічна реакція — це реакція з великим виділеннями тепла, поту та інших біологічних речовин, властивих молодим сексуально спроможним організмам. Але нагадую — при тривалому контакті чоловік та жінка поступово анігілюють одне одного.

Не знаю, як інші чоловіки, але я не знаю більш ефективних ліків від життєвих загострень, ніж етиловий спирт концентрацією біля сорока відсотків за об’ємом. І навіть Пашин негативний приклад не переконає мене у зворотному. Бо ж передозування перетворює на отруту будь–які медикаменти у той час, коли вивірена кількість отрути лікує навіть від онкології. Часте вживання викликає залежність і від, наприклад, кави, тоді як своєчасне вливання алкоголю лікує від похмілля, і не тільки.

— Знаєш, інколи мені здається, що я — деміург. Якщо розмовляю з дружиною — можу передбачити розмову від початку до кінця. Як у театрі. А коли Паша починає гуляти — навіть кожну дію спрогнозую. Кожну репліку з залу.

При цих словах Олесь чомусь опустив очі, але я не став себе напружувати здогадками про причини цього.

— І врешті я втомився передбачати. Давай вип’ємо за позбавлення від цієї звички. Ну їх на фіг, ці передбачення!

Я випив, і хлопець простягнув руку за пляшкою.

— Будьмо! — сказав я. — Не знаю, як ти, а я налаштований сьогодні сильно напитися.

— Я теж, — пробубонів поет.

— Е, ні, — заперечив я. — Я маю право напитися. Я — майже двадцять років одружений. А ти одружений?

Він заперечливо помотав головою.

— Отож. Так поясни мені, яке право ти, парубок, маєш напиватися?

— Бо інакше я застрелюся, — відповів Олесь.

— Тоді законно, — я знову приклався до горлечка, відзначивши, що переходжу за половину пляшки. Гарна динаміка. В голові поступово утворювалася приємна порожнеча.

— А якщо нап’юся, то застрелю Пашу, — додав поет, хильнувши у свою чергу коньяк довгим, тягучим ковтком.

Я зіщулився і зазирнув у хлопцеві очі. Що там хотів побачити? Напевне, відблиск гумору. Жартувати на тему боса завжди заведено серед підлеглих. Щоправда «застрелю» — жарт доволі специфічний, та й називати начальство Пашею Олесь раніше не наважувався, навіть при мені. Але навіть найменших ознак гумору у його погляді не читалося.

— А де ж ти пістолет візьмеш? — запитав я якомога легковажніше.

— Візьму, — субтильний поет затримав у своїх руках пляшку і хильнув це раз поза чергою.

— Але для початку візьми шоколадку, — порадив я.

Добре, коли знаєш, кого саме треба пристрелити, щоб тобі полегшало. Я раптом спробував скласти перелік тих, кого варто було б пристрелити мені. Ірка… Ну, якщо без наслідків у вигляді кримінальної відповідальності, то ідея цілком продуктивна. Хоча ні. На кого ж я тоді перепишу майно, щоб все–таки стати бідним депутатом?

Я посміхнувся власним думкам. У п’янці «на результат» кожен переслідує свою мету. А й справді, якщо спробувати, немов у дитинстві, уявити себе деміургом і скласти план масштабної помсти?

Стріляти — це неправильно. Це — вплив романтичних історій про криваву помсту. У дитинстві під час життєвих криз жоден з нас не хоче стріляти. А навпаки, як там заповів Том Сойєр? Самому вмерти, щоб усі плакали і нарешті зрозуміли, кого вони насправді втратили.

Але хто буде плакати за мною?

Ірка... Ірка плакати не буде, це шкідливо для обличчя — залишає зморшки. Хіба кілька сльозинок на похороні для пристойності... Проте для цього треба узгодити час смерті з її знімальним графіком. Щоб вона була у Києві і не виявилася зайнятою на майданчиках чи в офісі.

Богдан... Не певен, що мій син взагалі помітить цю подію. Можливо, якщо про неї напишуть на ігрових сайтах чи заспіває модна група. Є щоправда шанс, що саме в ці дні знадобляться гроші, і він спитає про тата... Знов–таки дату смерті треба узгодити з графіком фінансування сина.

Катька... Катька заплаче, це точно. Заплаче зокрема тому, що більше не плакатиме ніхто, і тут вона має певний ексклюзив. Але в її сльозах буде великий відсоток полегшення. Ну справді, я і не живу з нею нормально, і не кидаю. Вічна коханка без жодних особистих перспектив, невже це доля, на яку заслуговує така жінка? Вона ж цілком ще конвертована, і навіть залицяльники сякі–такі періодично на обрії з’являються. Дехто навіть буває продемонстрований мені — певно, з метою викликати ревнощів Ну то що зробить Катька, одплакавши своє гірко, а проте обережно, щоб не порушувати конспірації? Найвірогідніше, прихилиться до когось із залицяльників, а якщо трапиться неодружений, то й вийде заміж. Хоч би навіть і за цього останнього — старпера зі страхової компанії. А може, знову у коханки піде — на півставки коханка, а на пів — тяглова кобила, агент з особливими повноваженнями і майстер на всі руки. Як оце зараз при мені...

Хто ще може заплакати?.. Партнери по бізнесу? Не смішно. Ці обмежаться вінками. Щоправда дорогими і представницькими. Що не так вже й погано.

Мирослав? Людина творча, у нього дійсно можуть виникнути людські почуття з приводу моєї передчасної смерті. У Мирослава та ще у цього молодого ідіота, який погрожує взяти пістолет і застрелити Пашу...

І тут я сам собі показав жовту картку. Дитячі ігри не повинні заходити аж так далеко. Бо у світі існують люди, для яких я по–справжньому цінний, які люблять мене разом із моїми проблемами, недоліками, періодичними закидонами та постійною заклопотаністю. Це — мої батьки.

Я взяв коньяк і ляснув Олеся по плечу, так що той від несподіванки підскочив на лаві.

— Хлопче! Усі наші проблеми — фігня. Якщо і варто сьогодні напитися, то тільки за здоров’я наших батьків. Давай вип’ємо, щоб вони жили по сто років і, не дай Боже, не побачили смерті своїх дітей. Поки живі наші батьки, ми з тобою залишаємося дітьми. І тому давай не будемо говорити та робити дурощів. Щоб не засмучувати їх. Щоб вони могли нами пишатися якщо не перед сусідами, то хоч би між собою. Зрозумів?

Тут мій голос чомусь затремтів. П’яні чоловіки часто стають сентиментальними. Але це — не гріх.

Олесь уперто дивився під ноги, проте пляшку прийняв та приклався до неї. Відкусив шоколаду і раптом сказав:

— Тільки я його все одно уб’ю!

— Не питання, — погодився я. — Є навіть люди, які б із задоволенням профінансували цей теракт. Можу дати тобі цілий список. Тільки враховуй, що вони не повірять у твою щирість, а будуть вважати тебе провокатором СБУ.

Коли нам погано і ми збираємося напитися, чужі проблеми відступають на другий план. Тут кожен перетворюється на егоїста і, як каже наш спільний і мудрий друг Мирослав, нема на то ради. Саме тому я не став випитувати в Олеся, що сталося. Захоче — сам розповість.

Ми мовчки допили пляшку, я відставив її вбік і видобув з кишені наступну. Життя тиснуло так, що готові були зірватися всі клапани. І, щоб відкрити запобіжники і стравити зайві паскалі, не вистачало ще грамів двохсот–двохсот п’ятдесяти.

Олесь цілком занурився у свої думки. Віком та масою тіла він був меншим за мене. Крім того, не виключено, що він уже прийняв, тому у мирні часи я б ніколи не примусив його допивати. Але на війні — як на війні. Акуратно відкоркувавши коньяк, я запхав до кишені рештки акцизної марки та кришку. Нічого, як не доп’ємо, то в крайньому разі залишимо щось місцевим богам.

Смеркало, але на годинник дивитися не хотілося. Я не вмію ночувати в канавах та попід лавами, тому час завжди асоціюється в моїй душі із поверненням додому. А сьогодні ця перспектива чомусь не викликала найменшого оптимізму.

— Все одно, у мене немає виходу, — раптом сказав Олесь.

У голосі бринів такий розпач, що в мені раптом прокинулася совість. Півпляшки тому я готовий був залишити хлопця сам на сам із його проблемами, але хіба так роблять друзі? Соромно, пане Сергію. Раніше ви не були таким жорстоким.

— Чого ти? — нахилився я до нього із п’яно–співчутливими словами. — Розкажи... Може, не все так погано... А може, навпаки — і тоді я допоможу тобі дістати пістолет.

— А–а... - Олесь так темпераментно влив у себе чергову порцію цілющого напою, що мало не вдавився. Він перебував у тій стадії сп’яніння, коли розрахувати власні рухи стає справжньою проблемою. Одфоркавшись та одплювавшись, поет стукнув кулаком по лаві:

— Він скотина!

Парочка закоханих, що прогулювалася неподалік, озирнулася на крик і прискорила кроки.

— Все нормально, — я підняв долоню і раптом засміявся, уявивши як ми виглядаємо збоку.

— І ти смієшся, — безнадійно констатував Олесь.

— З чого?

— З мене.

— А чому це я сміюсь? — його думку важко було зрозуміти.

— Бо він тобі розповів... Він усім розповів... Я його пристрелю.

Після певної дози світ перед людиною звужується. Я давно помітив цей ефект і навіть підозрював, що в цьому і полягає цілюща сила алкоголю. Жаль тільки, що у п’яному стані ми не здатні до об’єктивних висновків, а у тверезому не можемо повноцінно досліджувати сп’яніння.

Тепер і Дніпро, і кручі, і навіть небо звузилися до розмірів невеличкого ілюмінатора, у якому стовбичила мокра від сліз мармиза мого товариша, талановитого поета, у якого виникли проблеми з Пашею. Він плакав, навіть не витираючись і не приховуючи свого стану.

— Він сам мене примусив і сам тепер розповідає...

— Про що розповідає? — не зрозумів я.

— Ну він... — хлопець схлипнув. — Він тоді зняв повій...

— Останнього разу?

— Так.

— І що?

— Усіх вигнав, а коли залишилася одна, він сказав їй роздягтися, взяв бритву і примусив мене, щоб я її поголив...

— Правда? — я схилився ближче, намагаючись нічого не пропустити. Це було щось новеньке у Пашиних сексуальних ритуалах.

— А коли я поголив... - Олесеві сльози настільки не відповідали обставинам, про які йшлося, що я не міг з’єднати все докупи. Хіба що хлопець вже дійшов до тієї стадії сп’яніння, коли будь–які спогади даються погано.

— І коли ти поголив... - підбадьорив я.

— Коли поголив... Він намазував чорну ікру і говорив, щоб я злизував.

— Куди намазував? — уточнив я, не наважуючись зізнатися собі, що точно знаю відповідь.

— На неї... - раптом люто відповів Олесь. — Там, де я поголив.

— І що? — запитав я автоматично.

— А що я мав робити? — він знову припав до пляшки, обливаючись коньяком і слізьми. — А тепер в приймальні всі шепочуться і сміються.

Фармацевтична дія коньяку закінчилася. Світ в одну мить знову розширився до самісінького обрію. Він став великим і паскудним.

Я далеко не аскет і можу собі дозволити деякий секс–екстрим. Звісно, непублічно. Тому примушувати підлеглих до подібних вправ — це вище за моє розуміння. Навіть не можу уявити, що хлопець відчував, нахиляючись до голої дівки з кав’яром на причинному місці, а у двері, як завжди, зазирали охоронці. Ще й гиготіли, певно. Та й сам Паша гиготів, і повія… Але ж і Олесь — жива людина, а хіба може жива людина терпіти публічне сексуальне приниження? Не послати, не відмовитися, а слухняно лизати, що скажуть… Творча людина, поет! Свідомий українець, той самий, що може вийти на вулицю, якщо підтасують вибори…

Куди там він вийде, господи! Буде лизати, буде робити, що наказано. У нього тепер немає межі.

— Слухай сюди, хлопче! — я підняв рукою безвільне Олесеве підборіддя і спробував упіймати його очі. — Якщо ти одразу його не пристрелив, то зараз вже не пристрелиш. Це гарантія. А по–друге, Паша нікому нічого не розповів, бо й сам не пам’ятає. Я його знаю, можеш повірити. І сміються з тебе у приймальні завжди. Нічого нового, козаче. А може, так воно й повинно було статися? Га? Колись же воно мало врешті дійти до краю?

— Що? — підняв каламутні очі поет. Він теж прийшов сюди не слухати, а говорити, викинути на когось свої емоції. Так що моя красномовність пропала задурно, розвіялася у літніх сутінках.

Тому я не став повторювати своїх слів. А мовчки забрав пляшку та приклався до неї, намагаючись за рахунок дози відновити лікувальну дію алкоголю. Але світ вже остаточно оточив мене зусібіч і тиснув на душу своїм паскудством. Філософа Сковороду світ свого часу не зловив. Але тоді був зовсім інший світ та інші правила ловів. Не думаю, що Григорій Савович викрутився б у моїй ситуації. І що б тоді він заповів написати на власному надгробку?

— Олесю, — поклав я руку на плече поета. — Коли ти вже взявся розважати цю публіку, може, варто навчитися грати на скрипці?

— На чому? — не зрозумів хлопець.

— Та нічого. Це так. Сімейні історії.

В нас, як і на кожному подвір’ї української Таврії, біля літньої кухні стояла кобиця. До речі, нещодавно прочитав, що філологи вважають це лемківським словом. Не вірте. Де лемки, а де ми!

Крім того, наша і лемківська кобиці — зовсім різні речі. У них — це колода, на якій рубають дрова. А у нас, якщо скажете, що рубали дрова на кобиці, з вас буде сміятися вся вулиця. Бо на нашому благословенному півдні кобицею називають низеньку дворову плиту з невисоким комином. І що, скажіть, спільного у колоди та плити? Хіба те, що без них не можна уявити собі подвір’я — нашого без кобиці з вогнем, лемківського без кобиці з сокирою.

Поки до хати не протягнули газ, мама завжди виварювала білизну надворі, на кобиці. Пам’ятаю, як мені, малому, доручали підтримувати вогонь і помішувати палицею у величезній виварці, щоб якась наволочка чи підковдра не прилипла бува до дна і не пригоріла. Мама обов’язково попереджала:

— Дивись обережно. Не виверни на себе.

Але плита була такою низькою, що навіть маленькому хлопцеві треба було дуже постаратися, щоб наробити якоїсь шкоди.

Я дуже пишався покладеною на мене відповідальністю і гордовито водив вивареною до білого палицею в окропі, спостерігаючи, як із сіромильних глибин, неначе Лохнеське чудовисько, виринали рушники та простирадла, тут–таки занурюючись у гаряче вариво і пропускаючи на поверхню нову партію підводних жителів.

А кожного літа на кобиці з’являлися низенькі вагани, які решта України зве ночвами, вщерть заповнені банками і бутлями. Банки були накриті дефіцитними тоді жерстяними кришками для закруток. Пам’ятаю, дід навіть змайстрував спеціальну вальцювальну машинку, яка вирівнювала використані вже кришки і таким чином давала можливість вжити їх ще раз, перемагаючи звичний радянський дефіцит.

У банках містилися огірки, помідори, вишні чи сливи у власному соку, іноді навіть кавуни, риба чи кукурудза — їх у нас теж консервують. До закруток мене почали допускати років із тринадцяти, коли пальці рук зміцніли вже настільки, що могли втримати гаряче горлечко повного трилітрового бутля.

А ще на кобиці варили варення. Зазвичай мені цієї відповідальної процедури не доручали — сильний жар плити вимагав від кухаря майстерності, а головне — відповідальності, яких у дитини бути не могло. Тому найчастіше я спостерігав за процесом збоку.

Мама любила варити варення і постійно змагалася у цьому мистецтві зі своїми подругами, знаходячи і вигадуючи все нові й нові рецепти. Взагалі наші, південні варення — це цілий кулінарний світ, який не може бути повторений у жодному іншому регіоні України. Чорне і цукристе зі зморщених, зірваних зеленими, а тому ще без твердої шкаралупи волоських горіхів, бурштинове з троянди — звичайної, чайної, яку на кучку продавали на нашому базарі; з райських яблучок — обов’язково з хвостиками, щоб за них виловлювати яблучка з вази; з абрикос, для форсу нафаршированих мигдалем (роль мигдалю найчастіше виконували серцевинки абрикосових же кісток); з кизилу, винограду, аґрусу…

Якщо порівнювати нашу і лемківську кобиці, то у них є ще одна спільна риса — і та, і та мають відношення до вогню. Але якщо ви подумаєте, що нашу кобицю палили дровами, то сильно помилитеся. Звідки у південних, пропалених сонцем степах така розкіш?

Пальник нашої кобиці закидають хмизом, травою, кукурудзяними качанами, сухим коров’ячим гноєм та різним дворовим непотребом. Дід згадував, що у його дитинстві головним пальним слугували кураї. Зараз це вже екзотика, а тоді принесені вітром вони десятками, а то й сотнями застрягали у кущах, парканах та кронах дерев — великі сухі трав’яні кулі. Дід завжди смішно показував, як вони ногами топтали кураї, щоб засунути до пальника — при цьому схилявся низько і тупав, притримуючи рукою уявне стебло.

А ще майже кожної весни ми з ним ту кобицю перебирали. Складена з різнокаліберної старої цегли на звичайній глині — де ж було напастися вогнетривкої — вона, природно, лускала по всіх швах під впливом вогню, зимових вітрів та холоду. Тому щойно весняне сонечко висушувало просяклу напівдощем–напівснігом землю, дід розбирав пічку по цеглинках, виймав шматки арматури та обрізки кутника, які грали роль колосників, потім розводив глину і складав їх у тому ж порядку. Замінючи, звісно, розкришену цеглу та прогорілий метал.

Цікаво, що в результаті щорічних перебирань пічки в ній поступово зникали цеглини молодші за півсотні років. Вони першими розсипалися на шматки від негоди, і врешті–решт наша кобиця зібрала в собі виключно матеріал довоєнний та навіть дореволюційний. Це була вражаюча колекція — чіткі, глибокі клейма з «ятями» ще царського виробництва на кожній цеглині, дещо кривуваті зірки та напис «Артель Пролетарій» — це вже часи НЕПу. Наша пічечка стала своєрідною виставкою усіх п’яти цегляних заводів, що працювали до комуністів, і трьох — совєцьких часів, коли сталося тимчасове замирення з приватною ініціативою. Якщо серед уламків знесених старих будинків дідові вдавалося розшукати цеглину зі старим клеймом, він обов’язково приносив її до нас і при весняному ритуальному перекладанні дворової плити примощував замість чергового розкришеного зморшкуватого дітища совєцького цегельного заводу.

— Чому, як ти гадаєш, — питав він мене, — стара цегла і через сто років не мокне і не лускає, а нова — бачиш?

Пальцями скаліченої руки він розтирав у пісок червоні уламки чергової жертви погоди та вогню.

Як і всі діти, тоді я не дуже цікавився процесом виробництва цегли. А дід приніс якось до нас повну кишеню маленьких глиняних кульок. Покликавши усю родину до столу, він розклав на ньому принесене.

— Колись Господь зліпив із глини людину. А вона вже стала робити з глини цеглу.

— Що ти знову вигадуєш? — запитала бабуся, як завжди, скептично.

— А от, дивіться. Цю кульку, — він взяв до скоржавих пальців першу, піщано–червону. — Я місив у пальцях одну хвилину. Цю, — він показав на наступну. — П’ять. Далі — десять, п’ятнадцять, двадцять і сорок п’ять. Потім їх усі я однаково обпалив у пічці.

— Нема тобі що робити, — сказала бабуся і пішла на кухню.

Дід посміхнувся мудро.

— Тепер дивіться, — він взяв першу кульку і легко розчавив її пучками пальців. — Зрозуміло?

Друга кулька піддалася значно складніше. Четверта зовсім не схотіла ламатися, а останню важко було розбити навіть молотком.

— І що з того? — запитала бабуся, визираючи з кухні.

— А те, що я пішов до першого секретаря райкому партії і показав йому цей експеримент.

— А він? — зачудовано сказав я, бо перший секретар тоді був істотою всемогутньою, майже міфічною.

— А він сказав, що я не маю ніякого відношення до цегельного заводу.

— Чого тобі не сидиться спокійно. Тобі що, мало? — бабуся натякала на табори і тавро ворога народу.

Але дід знову посміхнувся.

— А я поїду в область і там теж покажу. Я п’ять комплектів таких кульок обпалив. Аж до ЦК вистачить.

Найцікавіше те, що за два роки поїздок і листів до всіх можливих інстанцій на міському заводі поставили–таки другу мішалку і наша цегла припинила розсипатись у руках. Проте до якості царського періоду все одно було дуже далеко, тому свого місця у нашій кобиці сучасні зразки так і не здобули.

А ще на кобиці влітку гріли воду для лазні.

Коли єдину громадську лазню, де кожен бажаючий міг попаритися у загальному відділенні або зняти окремий номер з ванною, закрили на капітальний ремонт, містечко опинилося у глухому куті. Це ж вам не Київ з його квартирами та усіма зручностями. Маленьке місто з тісною приватною забудовою дружно користувалося міською лазнею, не маючи насправді жодних альтернатив. А тут усі раптом опинилися перед проблемою тазів та ваганів у кухнях та пічним підігрівом води.

Кобиці у той час стали засобом масового порятунку. Дехто, щоправда, мився просто на пляжі, у хвилях прибою.

А коли ремонт лазні затягнувся на півроку, дід виписав у Кам’янці машину пиляного вапняку і прибудував до кухні лазню — невелику кімнату зі стоком води у дренажну яму і пічкою із вбудованою в неї залізною діжкою для води. Взимку це було дуже зручно — плита обігрівала приміщення і одночасно гріла воду. Але літо з нашими південними температурами відбивало бажання навіть згадувати про пічку в лазні. Тому нагрівши виварку у дворі на кобиці, уся наша родина могла митися при комфортній температурі південного літнього вечора — це вже просто рай.

Завдяки дідовій ініціативі наша родина забула про міську лазню назавжди. Але коли ту не відкрили навіть за рік, дід почав писати. «Знову воюєш?» — не–вдоволено зауважила бабуся.

Пам’ятаю, він любив демонструвати відповіді з центральних газет — мовляв, вашу скаргу спрямовано до місцевого комітету партії. Центральний комітет партії у Москві завдяки моєму дідові був глибоко посвячений у проблеми миття мешканців нашого міста. Принаймні я на власні очі бачив відписку від цієї авторитетної установи.

— Чого тобі не сидиться спокійно? — питала бабуся, наче це не вона одружилася з дідом понад сорок років тому.

— А я тобі скажу. Коли у нас був хутір і власна земля, я не питав у комуністів, де мені митися. З цим якось самі розбиралися. А як вони все у всіх позабирали — хай тепер думають. Люди оно на пляж з мочалками ходять. Це що Брежнєв так велів?

— Знову починаєш? — хитала головою бабуся. Вона боялася дідових ініціатив. Що не кажіть, а мала на це підстави.

А от дід, пройшовши найжахливіші сталінські табори, здається, повністю втратив відчуття страху. Чи то звик до нього за довгі роки у Сибіру, а чи то пережив отой максимум, після якого все інше, включно зі смертю, здається вже несерйозним.

Я ніколи не говорив із дідом щодо його страху, але назавжди запам’ятав одну його табірну історію — саме про це.

Був у таборі зек, який працював місцевим Хароном, тобто вивозив трупи у тайгу. Такий собі комуністичний янгол смерті. Але замість янгольських крил чи харонівського весла він мав свій специфічний інструмент — молоточок на довгій ручці, приблизно як у залізничників, тільки цим молоточком він стукав не по буксах вагонів, а по головах загиблих, і звук від цих ударів був не дзвінкий веселий, а глухий, з чваканням. Контрольний постріл без набоїв — пробив голову, і все, просто та надійно, гарантія від сибірських графів Монте–Крісто. І, зауважте, це був не вертухай, не енкаведист — свій брат–зек, тільки замість працювати на загальних роботах він возив трупи. Рідних у цього Харона чи то не було, чи всі відмовилися від нього, але так чи інак посилок він не отримував і, звичайно, сам виглядав, як смерть, страждаючи від цинги й авітамінозу на рівні зі своїми майбутніми клієнтами. Однак не маючи підтримки з волі, він не мав її й у таборі. Бо ставлення в’язнів до такого персонажа кожен може уявити сам. Прислужники смерті завжди були ізгоями, або ж, як казали наші предки, окаянцями. От і цього люди обходили десятою дорогою, боялися навіть словом перекинутися.

А дідові посилки все–таки приходили — звісно, в межах дозволеного. Бабуся саме для цього регулярно переїздила через кордон Молдови в Україну, плутаючи сліди. «Іду якось з посилкою в руках, — розповідав дід. — А що там в посилці? Цибуля, часник, те, що в Сибіру дорожче за золото. А назустріч — він із своїм молоточком. І якось мені жаль стало — яка — не яка, людина все–таки. Взяв я пару цибулин, часничину і простягнув — бери, мовляв, чоловіче».

В’язні у таборах зазвичай не схильні до зовнішнього прояву емоцій. Крім того, давно це було, багато що стерлося з пам’яті — чи з цих причин, чи з якихось інших дід не міг докладно описати, як зреагував Харон на цей царський подарунок. Єдине — що не сказав жодного слова, навіть не подякував.

Він підійшов до діда тільки наступного дня: «Ти, Іване, — хороша людина, — сказав він. — І тому коли ти помреш… — саме так: не «якщо» а «коли», бо янголи смерті знають свою справу. — Коли ти помреш, я тебе не кину серед лісу, як усіх. Я тебе закопаю».

Така от історія.

Яким же дешевим цирком після цього виглядають мої нинішні переживання! Що ми боїмося втратити? Гуманоїди, менти, Паша — тарганячі перегони. Жабо–мишодраківка, як називає це Мирослав.

Та тут же проблема не у страху — заперечую я сам собі. Тут ідеться про відповідальність.

Можливо. Але давай порівняємо рівень можливих наслідків! Порівняємо і зрозуміємо, що найстрашніший апокаліпсис, який ти собі намалював, — це дитяча трагедія. «Похорон ляльки» з дитячого альбому Чайковського. Гуманоїди, Ірка, навіть Олесь. Це все можна, а головне, треба пережити, перетравити відповідно до природних циклів — страх, удар, біль, одужання, забуття. Робити все, що можеш, і терпляче чекати, що з того вийде. Здається, саме так свого часу вижив мій дід Іван.

До речі, дідова війна за міську лазню завершилася успіхом. Врешті–решт ту таки відкрили. Щоправда, люди не побачили там жодних слідів обіцяного ремонту. А втім, наша родина вже звикла митися вдома — взимку тепліше, а влітку завжди виручить вірна кобиця.

Геніальний винахід все–таки.

— Ну добре. Давай підемо за найгіршим сценарієм, — Паша відкинувся на широку спинку офісної канапи. — Які документи з моїм підписом у них є?

Ми розташувалися навколо журнального столика для приватних нарад. Приватність була підвищеною — йшлося про гуманоїдів, які сиділи в міліції.

— З твоїм — навряд чи, — зауважив я.

— А з моїм? — жалісно запитала не перша, але й не друга людина в країні, Віталік на прізвисько Міністр.

Я не знайшов чим заспокоїти шановного урядовця. Адже робота керівника міністерства полягає саме в тому, щоб весь час щось підписувати. У цьому навіть є певний кайф, коли на стіл лягає шкіряна тека з документами. Щоправда, потім, коли вона раптом опиняється у слідчого, процес набуває зовсім іншого забарвлення.

— Справа не в підписах, — моя задача полягала в тому, щоб спонукати хоч когось до практичних дій, а для цього Господь не передбачив іншого способу, як добряче налякати. — Справа в тому, що вони розкажуть, де саме треба шукати. І що саме шукати. А документи знайдуться. Так само, як свідки, епізоди та інша доказова база.

— Добре, — Паша не любив, коли нагнітали ситуацію. — Що ми можемо зробити? — Він виразно подивився на четвертого учасника наради — Ґенека.

Бравий кавалергард відвів очі:

— Ну, я переговорив з людьми...

— З ким?

— Ну, з нашими, ви розумієте...

Не знаю, як старші товариші слухали це бекання, але мені давно вже було зрозуміло одне — з Ґенека де сядеш, там і злізеш. Він пальцем не поворухнув, щоб вирішити проблему, і не виключено навіть, що в разі чого з’ясується: саме під його керівництвом працівники СБУ героїчно розкрили злочинне угруповання, яке діяло в одному з міністерств і створювало загрозу національній безпеці.

Так і не видавивши з генерала жодної конкретної інформації, Паша звернувся до мене:

— А ти як вважаєш?

— У мене — бойова тривога. Зараз люди аналізують усі операції, які йшли через гуманоїдів і підчищають хвости. Єдина слабка ланка — вони весь час усіх писали. Телефонні розмови, і у своєму офісі — теж. Писали за допомогою ваших, — я повернув голову до генерала. — Думаю, на цих плівках є ми всі. А от де зберігається фонотека і що саме там записано — не знаю.

— Як же ти з ними працював? — раптом здивовано розвів руками Ґенек. — Чому не подумав про наслідки?

Міністр і Паша, неначе за командою, обернулися. Шість пар очей дивилися на мене, немов на бешкетника у інституті шляхтянок. У поглядах читався щирий подив і непідробне обурення.

Чесно сказати, від такого повороту мені відібрало мову. Так от, виявляється, хто у нас у всьому винен! Я! Я за всіма бігаю, усіх попереджаю, ризикуючи головою, роблю справу, а потім мене ж оголошують крайнім! Отак от сходу, не змовляючись. І головне — хто? Паша, з яким з’їдено не один пуд солі. Раніше за ним такого не водилося. Я вже збирався відкрити рота і вихлюпнути все, що закипіло у душі, коли Ґенек продовжив:

— Але на захист нашого юного друга можу сказати, що після плівок Мельниченка довіра до прослушки сильно впала.

«На захист юного друга»? От падлюка!

— У нашому відомстві існує негласне правило: якщо віриш плівкам у будь–якій справі, значить віриш і тим, які в інтернеті. Так би мовити, підтверджуєш легітимність. А начальству це навряд чи сподобається.

Розлючений цим спектаклем, я втрутився до розмови:

— Ваше начальство, шановний, прекрасно знає, що на тих плівках — чиста правда. Бо кожен з них пам’ятає, що говорив у президентському кабінеті і може з власною пам’яттю все звірити. А тому гуманоїдні плівки, можливо, й не покладуть у справу, але для оперативної інформації їх вистачить з головою. І з ніжками, і з ручками, як казали в моєму дитинстві. Так що вам, пане генерале, варто було б знайти цей архів і взяти його під контроль.

Ґенек зробив кислу фізіономію. Ще б пак. Це була далеко не перша розмова з приводу прослушки. Не перша, до речі, як у цьому складі співрозмовників, так і у більш вузькому.

— Якщо ви раптом не знаєте, де знайти ці записи, можу підказати, — не вгавав я. — Це не самодіяльність гуманоїдів. Можливо, ви не в курсі, що в Києві при вашій конторі працює нелегальна біржа, на якій продають послуги прослушки. І біржа ця працює в більярдній на Арсенальній…

— Ну–ну, Сергію, спокійніше, — міністр поклав мені руку на плече, — Ми ж інтелігентні, блядь, люди.

Теж мені, миротворець знайшовся.

Але знизити оберти все–таки довелося:

— Тобто зі свого боку я зроблю все, що зможу. Але решта, сподіваюся, теж хоч би крок зробить.

Паша залишив без реакції мій вибух і спокійно обвів поглядом співрозмовників:

— Коли їх судять?

— Вже, — я глянув на годинника. — Щойно почали.

— Скільки часу у нас є?

Я знизав плечима.

— Судитимуть їх хвилин десять. Там черга, як у гастрономі. Потім повезуть на Глибочицю. Поки приймуть — вже буде вечір. Ну а в оберт візьмуть завтра. Вночі попресують, зранку — на допит.

— А що шиють? — поцікавився міністр.

— Вбивство.

— Тю–тю, — Віталік похитав головою.

— Але на них конкретно нічого нема. Тому на суді будуть вигадувати.

— Хуліганка, швидше за все, — авторитетно припустив Ґенек. — Нам їхні ментовські штучки відомі.

— Зрозуміло. Тобто часу на розкачку немає, — зробив висновок Павлюк–паша. — Значить ми не вийдемо звідси, поки не прокачаємо всі варіанти і не домовимося про план дій...

На цих словах двері кабінету раптом розчахнулися і до приміщення із радісним гавкотом влетів, як завжди, веселий і оптимістичний Джой — Пашин спанієль. За ним, цокаючи підборами, на порозі з’явилася Лариса.

— Привіт, хлопчики! — махнула вона нам весело. — Паш, я тобі туфлі купила. Ходім, поміряємо. Бо якщо не підійдуть, я назад повезу, поміняю.

Заступник Голови наглядової ради банку, власник найбільшого національного телеканалу, депутат Верховної Ради Павло Павлюк слухняно підвівся:

— Ну, вобщем, ви поки порозмовляйте, а я зараз повернуся.

Ніхто не встиг і слова сказати, коли Паша у супроводі дружини вже зник за дверима задньої кімнати. Міністр, генерал і я залишилися утрьох.

Не можна було повірити, що усе це відбувається насправді. Звісно, це далеко не перша ідіотська ситуація, в яку я потрапляю тут, у кабінеті. Але у момент, коли питання стосується буквально життя і смерті, коли від кожної хвилини залежить доля людей, підприємств, політична кар’єра та гроші!..

Я подивився на зачинені двері задньої кімнати. Потім — на співрозмовників.

Віталік з незалежним виглядом жував горішки, які традиційно лежали у вазочці на журнальному столику. Ґенек вже тарабанив комусь по телефону.

— До речі. Кедрові горішки дуже корисні для чоловіків, — зауважив міністр, відправляючи до рота повну жменю. — Там є ці, як їх називають, ензіми…

Тут у моїй кишені озвався мобільний, і я також без зайвих церемоній взяв трубку.

— Сергійку! — почувся вкрадливий, як і завжди, голос Жорика. — Все добре. Їх випустили і вони зараз у Феофанії[5].

— Обох? — перепитав я, підводячись та відходячи у куток.

— Обох. Суддя за півторушку вирішила по справедливості. Ти мені не забудь повернути, бо я з чужих грошей віддавав.

— Поверну, Георгію Ісаковичу! Яка розмова… А чому у Феофанії? Побили?

— Ні, все нормально. Хай полежать, поки все заспокоїться.

— Дякую, Георгію Ісаковичу!

— Сергійку, не питання. Ти не забудь завтра грошики мені привезти. Добре?

— Не забуду.

Я мовчки повернувся на своє місце. Поки тривала розмова, міністр встиг повністю розібратися з корисними кедровими горішками і перейшов на екзотичні кеш’ю. Генерал замислено перебирав пещену холку Джоя. Судячи з усього, моєї розмови вони не чули То й не буду їм нічого казати. Хай ці видатні держав ні діячі ще трохи помучаться страхами майбутнього Їм корисно.

Через п’ять хвилин повної мовчанки двері задніх апартаментів розчахнулися — і перед нами з’явився шановний народний депутат у всій красі і нових літніх туфлях. Слідом висунулася Лариса із порожньою картонкою в руках.

— Ну як вам? — Паша підійшов до столика і притопнув ногою.

— Люкс! — підняв великий палець генерал.

— А скільки коштують? — поцікавився міністр. — Доларів дев’ятсот?

— Дев’ятсот п’ятдесят, — уточнила Лариса з–поза Пашиного плеча.

— Диви, не дорого.

Мене не полишало враження, що я знаходжуся у дурдомі. А шоу, між тим, тривало далі. Паша наморщив лоба і задумливо тупнув ногою:

— Тільки, здається, трохи вузькуваті.

— А по довжині нормальні? — стурбовано схилилася Лариса. — Пальці не тиснуть?

— Та наче не тиснуть.

Міністр кинув до рота чергову порцію горіхів:

— Якщо тиснуть, то краще не брати. Туфлі хороші, але тоді краще не брати.

— І якщо вузькі, то можуть не розноситися, — філософськи зауважив Ґенек.

Лариса показово зітхнула:

— Тоді поїдемо здавати разом, і ти в магазині поміряєш. Бо я так заочно тобі нічого не підберу.

Мені здалося, іще мить і вже мене треба буде в’язати та везти на Фрунзе, 103[6]. І я не витримав:

— Мені щойно Жорик дзвонив…

Всі обернулися.

— Суд їх відпустив. Вони обидва у Феофанії.

Міністр наче за пострілом стартового пістолету спритно підскочив з фотеля:

— Паша, мені зараз треба бігти, але я по обіді заскочу.

Майже одночасно Ґенек відгукнувся зі свого місця:

— Я ж казав, що переговорив з людьми…

— Жорик!.. — з притиском продовжив я. — Дав судді півтори штуки…

Генерал піднявся, слідом за міністром потис Паші руку, і за кілька секунд ми залишилися у сімейному колі — я, Паша, Лариса і Джой.

— Серьога, — Паша поставив ногу на стілець, нахилився і почав розв’язувати шнурки. — Я зараз з’їздю з Ларисою до крамниці. Знаєш, мені і справді не подобається, як вони сидять на нозі, — він повернувся до дружини і поклав праву туфлю до коробки. — Вобщем, ти там розрулюй, а потім якось мені розкажеш.

Ну що тут можна відповісти?

— Пішов розрулювати, — я голосно клацнув підборами. — Пока.

Лікарі у Феофанії ще з совєцьких часів призвичаїлися не тільки лікувати, але й знаходити хвороби у тих, хто потрапив у неприємну ситуацію. Ще з давніх–давен партійні та господарські боси України ховалися за її стінами від ревізій та позачергових засідань керівних органів. Обнесена високим парканом з міцними воротами, лікарня нагадувала стародавній монастир, у якому за традицією приймали до покаяння грішників та переховували переслідуваних.

В наш час, щоправда, грішників охороняють не стільки стіни, скільки записи у медичних картках, тобто діагнози. Але поставити діагноз людині, старшій за тридцять, тим більше бізнесмену, тим більше після тридобового сидіння в ментовському «обізяннику» нескладно навіть для новачка, а тим більше для досвідченого у подібних справах лікаря. Плати — і отримуй.

— Ми ще будемо позиватися про завдання шкоди нашому здоров’ю, — весело погрожували Вовчик і Сашко, сидячи на застелених коцами ліжках у двомісній палаті. Виглядали вони дещо незвично — чи після ментовки, а чи від незвичної медичної обстановки, хто зна.

— Вони таки вас прибили? — з цікавістю запитав я.

— Неважливо, — хихотнув помітно змарнілий після тюрми рохля–Вовчик.

А Сашко додав:

— Важливо те, що на цю тему напишуть лікарі.

Сидіння у «обізяннику» ніяк не відбилося на його комплекції, тому задача медиків з пошуку хвороб у цьому випадку не була аж надто простою.

— Ні, ну ви — коміки! — я тільки розвів руками. — А якби Жорик не зміг домовитися?

— Ну, заплатили б трошки більше. Бабло перемагає зло!

— Ти б бачив цю картину на суді!

— Уявляю собі.

— Навіть не уявляєш.

— А що вам шили?

Рихлий вайлуватий Вовчик знову хихотнув:

— Як завжди. Напад на міліціонера.

— Це був цирк, — Сашко теж перебував у чудовому гуморі і мав на це право, адже найгірше залишилося позаду. — Свідком привели здоровенного такого омонівця. Як півтора мене. Ми його вперше побачили там, на суді. Каже, громадянин такий–то напав і побив.

— Чуєш, а суддя питає: «Покажи, хто з них». Він аж розгубився.

— Ну так їх же ніколи судді не питають. Побив — значить у СІЗО. А тут раптом така несподіванка.

Хлопці весело реготали, а я намагався уявити, скільки б вони протрималися у прес–хаті на Глибочицькій. Здається, недовго. Чи, може, я помиляюся, а вони й справді круті?

— А у відділку вас не пресували?

— Ні, — Сашко відгукнувся першим. — До мене посадили якогось чеченця. На вулиці взяли за хуліганку і посадили. Думали, він на мене наїде, чи що.

— А ти? — повернувся я до Вовчика.

— А у мене сиділи два бомжі. Всю ніч воші давили.

— Ти там часом не набрався? — загиготів Сашко, демонстративно відсуваючись.

Менти у відділку явно не розраховували, що ці два дурні прибудуть–таки на допит, тому не встигли належним чином підготуватися. А проте зорієнтувалися правильно. На рохлю–Вовчика, мажорного київського хлопчика дві ночі поруч з вошивими бомжами повинні були справити належне враження та психологічно підготувати до капітуляції на Глибочицькій. А нахабний міцніший Сашко мав усі шанси зчепитися з кавказцем. Кілька синців на морді — найкращий аргумент для судді.

— Ну, і що далі?

— Так цей омонівець розгубився, а суддя каже: «Всім тихо! А ти повертайся і показуй, хто нападав».

— Тут самий прикол… — почав Сашко, але Вовчик його перервав.

— Ні, ну ти уяви омонівця. Показують йому нас двох і питають: «Хто з них на тебе напав і побив?» Ну, він же не дурень. Хто більший, той і побив. І показав на Сашка.

Сашко радісно підхопив:

— А я зуби зчепив і мовчу.

— Бо у справі було написано, що це я його побив, — Вовчик стукнув себе кулаком у драглисті груди. — Чуєш, я супергерой! Побив омонівця!

Цікава історія. Типове службове нехлюйство. Менти настільки звикли, що судді їхні справи не розглядають, що навіть не потурбувалися, аби версія хоч трохи скидалася на правду. Я собі уявляю того омонівця. Зізнатися перед судом, що тебе побив Вовчик, жирне чмо, яке навіть на турніку на підтягнеться!

А Вовчик вів далі:

— Ну, суддя й каже, мовляв, за матеріалами справи на вас напав той, другий. А значить, на вас ніхто не нападав. Нам каже: «Ви — вільні». Менти — опа, і розгубилися, а ми тільки — шусть в коридор. Менти за нами, кажуть, вас проведемо, щоб нічого не трапилося.

— Ага, проведемо, — Сашко перехопив ініціативу. — А ми: та нічого, дякуємо, самі проведемося. І тільки до другого виходу — раз. А там — наша машина.

— Грамотно.

— Жорик Славкові потелефонував. Ну той і підготувався.

Насправді хлопці були помітно прибитими. Три ночі на нарах — навряд чи такий спосіб проведення вільного часу сприяв впевненості в собі. Обличчя банкірів навіть тимчасово втратили отой слизький вираз, яким вкриваються усі без винятку бізнесмени після кількох років обертання у вищих сферах. Зараз гуманоїди трошки нагадували людей — точніше, переляканих недолітків, які щойно були на грані прірви і дивом втрималися від падіння. Може, вони й справді не зовсім безнадійні? Може, там під шаром сала живе якась душа?

— Наступного разу не будете ходити на допити у п’ятницю.

— А ти думаєш, за один день ви би встигли нас витягти?

Логічно, чорт забирай.

— Переконав. Тоді ходіть. Подивимося, чим це закінчиться.

— Та ми краще вже тут якось похворіємо.

Хлопці весело зареготали.

— Добре. Побіжу я, бо ще купа справ. Одужуйте!

Я потис гуманоїдам кінцівки та рушив до офісу. Один камінь з душі звалився — уже добре.

В кабінеті на мене чекав справжній сюрприз.

— Доброго дня, Сергію Миколайовичу!

— Привіт, любий!

За столом сиділи Сапула та моя Ірка. Я зупинився, не довіряючи власним очам. Що у нас відбувається?

— Доброго дня!

— Ти що, мене не поцілуєш? — Ірка одразу заявила свої законні права на чоловіка.

Я схилився і цьомнув повітря біля її щоки. Катьчиним обличчям пробігла скептична посмішка.

— Яким богам я зобов’язаний таким вишуканим товариством?

Обидві захихотіли.

Я ще більше розгубився. Не люблю загадок — це професійне. Може, вони затіяли сімейну розбірку щодо мене? Тоді краще швиденько змотатися. Я зробив стурбоване обличчя і витяг про всяк випадок мобільного телефона.

— Та от, була тут поруч і вирішила зайти до дівчат попити чаю. — Ірка продемонструвала свою телевізійну посмішку. — Ти ж не маєш нічого проти?

Може, це такий своєрідний спосіб вибачитися за позавчорашній скандал? Дивно.

— Та ні, не проти. Будь ласка. Зараз був у Паші на нараді, так до нього теж жінка прийшла поміряти нові туфлі. Жінка — це святе.

— Натяк зрозумілий.

Порівняти Ірку з Пашиною дружиною, означає нарватися на скандал. Аж надто вони не люблять одна одну. Але цього разу Ірка була у незвично доброму гуморі.

— Насправді я тут через Катю. Вона мене запросила.

Я мовчки перевів погляд на свою заступницю. Та зробила безневинне обличчя і кивнула.

Тільки тут я помітив, що на столі стоїть відкоркована пляшка «Бейлісу», дві чарки із недопитим лікером та розорена коробка цукерок. Оце так номер! Тепер зрозуміло, звідки походить хихотіння та грайливий настрій. Судячи зі всього, тут одним тостом не обійшлося.

— Жіночий алкоголізм не лікується.

Я заховав мобільник і припинив удавати поспіх.

— От він завжди такий правильний, — Ірка жартівливо надула губки. — Хіба не можуть подружки раз на сто років посидіти за чаркою?

Подружки? Цікаво, чи давно вони стали подружками. І хто іще з чоловіків може похвалитися тим, що дружина з коханкою отак весело цвірінькають та п’ють лікер. Хіба що жінки Івана Франка любили чаювати, але то вже після його смерті.

Довелося приймати гру:

— Жінки п’ють без чоловіків тільки на Маланку. Або у п’ятницю. А сьогодні — понеділок.

— А якщо ми й вам наллємо? — кокетливо повела очима Сапула.

— Ну, якщо мені, тоді ще нічого. Тільки з кавою, — все ще не розуміючи правил поведінки, я всівся навпроти дружини.

— Вважайте зробленим, — Катерина хутенько підвелася і зникла за дверима приймальні.

Ми залишилися в кабінеті удвох.

— Котику, ти на мене сердишся?

Я відчув що литки торкається боса жіноча нога і починає під штаниною лагідно подорожувати вгору. Ірчине обличчя сяяло неповторною сумішшю сором’язливості і розпусти, перед якою врешті–решт піднімає білий прапор будь–який чоловік.

— Як я можу на тебе сердитися? — сказав я нещиро.

З приймальні почулося дзижчання кавової машини.

— Я більше не буду, — Ірка закусила пальчик, немов п’ятикласниця, проте нога її не припиняла своїх подорожей.

— Зарікалася свиня.

— Ну, котику.

Ні, звичайно, вона не всерйоз вибачалася, та і я пручався не всерйоз. Ми всі були учасниками дивної гри, сенсу якої я не розумів. Чи розуміла його Ірка? — теж навряд чи. Швидше за все нею керував жіночий інстинкт.

— Можна до вас приєднатися? — почувся з порога Катьчин голос.

— Давай, — дружина провела язиком по губах, не припиняючи своїх вправ під столом.

Сапула поставила переді мною чашку кави та порожню чарку.

— Налити? — турботливо спитала вона.

— Та я вже якось сам.

Катерина всілася поруч зі мною, підсунула свою та Ірчину чарки. Поки густа кремова субстанція наповнювала посуд, я переводив погляд з однієї жінки на іншу. Цікаво, що ж тут все–таки відбувається?

— За що п’ємо? — я підняв чарку.

Дівчата перезирнулися.

— За нас трьох, — запропонувала дружина.

— Правда?

— Так, — приєдналася Сапула. — За нас трьох і за те, що ми сьогодні зробили.

— А ми вже щось зробили?

— Так, — дружно кивнули жінки.

— Он воно як! — я обережно поставив свій лікер на стіл. — А що ми зробили?

— Ну! — капризно протягнула Ірка. — Це ж тост.

— Я не п’ю тостів, які не розумію.

— Ну чого ти такий серйозний!..

Сапула підштовхнула мій лікоть:

— Беріть.

Український чоловік не може противитися навіть одній жінці, а двом вже й поготів.

— Пий! — промовила дружина вже владно і сама показала приклад.

Світло–кремова сметанка лікеру залишила слід на червоних губах, і Ірка підкреслено чуттєво облизала їх язиком.

— Ну, давайте! — Катерина випила й собі, а потім точнісінько повторила те, що зробила моя дружина.

Мабуть, реакція у мене була та іще, тому що жінки, подивившись на мене, розреготалися.