Щоденник наркомана

Розділ 1. Ніч лицаря

Так, без сумніву, я почувався пригнічено.

Не думаю, що з огляду на все це була моя реакція на пережитий день. Звичайно, завжди є реакція після збудження від польоту; але ефект більше фізичний, ніж моральний. Не хочеться ні з ким говорити. Лежиш собі, куриш і п’єш шампанське.

Ні, мій паскудний стан був дещо іншим. Я проаналізував свої думки, як це швидко вчиться робити хороший пілот, і мені справді стало соромно. Як­що взяти в цілому, то я був одним з найщасливіших людей у світі.

Війна — наче хвиля: когось накриває, когось топить, когось розбиває на друзки об камені; але когось вона викидає далеко на берег, на блискучий золотий пісок, подалі від ще якихось додаткових примх долі.

Дозвольте пояснити.

Мене звуть Пітер Пендраґон. Мій батько був дру­гим сином у родині, і він часто сварився з дядьком Мортімером, коли вони були малими хлопцями. Він перебивався заробітком лікаря загальної практики у Норфолку, потім одружився, але це не дуже покра­щило його справи.

Втім, він наскладав достатньо, щоб дати мені ся­ку-таку освіту. Тож коли розв’язалася війна, мені бу­ло двадцять два роки і я саме захистив диплом док­тора медицини у Лондонському університеті.

Потім, як я вже казав, надійшла хвиля. Моя мати вступила до Червоного Хреста й загинула у перший рік війни. Безлад і збентеження були такі, що понад шість місяців я навіть не знав про це.

Мій батько помер від грипу перед самим пере­мир’ям.

Я подався до військової авіації; служба мені непогано вдавалася, проте я чомусь так і не набув упевненості ні в собі, ні у своїй машині. Командир моєї ескадрильї говорив, що я ніколи не стану славетним льотчиком.

— Давня справа, — казав він, — тобі бракує інс­тинктів, — додаючи до іменника цілковито безглуз­дий прикметник, який, однак, допоміг зробити речення чітко зрозумілим.

— У тебе виходить лише тому, — сказав він, — що ти маєш аналітичний склад розуму.

Що ж, здається, маю. Ось чому я зараз і пишу цей текст. У всякому разі, в кінці війни з’ясувалося, що у мене є лицарський титул, який, як я і дотепер свято вірю, дістався мені через канцелярську помилку якогось державного службовця.

Що ж до дядька Мортімера — він і далі продовжував відлюдькуватий спосіб життя; насуплений, нетовариський заможний підтоптаний парубок. Ми зо­всім про нього не чули.

А потім, десь рік тому, він помер; і я, на превеликий подив, дізнався, що є єдиним спадкоємцем його п’яти-шести тисяч на рік і власником Барлі Ґрандж — просто неймовірно милої місцини у Кенті, ще й досить недалеко розташованої для зручності успішного молодого світського лева, яким я став. Найбільшою перевагою маєтку було штучне озеро, доволі велике, щоб використовувати його як аеродром на воді для мого гідролітака.

Можливо, мені бракувало інстинктів для по­льо­тів, як казав Картрайт; але це єдиний вид спорту, що мене цікавив.

Гольф? Коли пролітаєш над полем для гольфа, ці люди і справді виглядають такою жахливою поганню! Такою нікчемною формальністю!

Тепер про мою пригніченість. Коли війні настав кінець, коли я залишився без копійки, без роботи, зовсім пограбований (навіть якби я мав якісь гроші) війною, щоб продовжувати медичну кар’єру, я розробив для себе абсолютно нову психологію. Знаєте, як почуваєшся, коли береш участь у повітряній дуелі, ти, здається, відсторонюєшся від усього. У всесвіті не існує нічого, окрім тебе і фріца, якого ти намагаєшся збити. Є щось у цьому відсторонене і богоподібне.

І коли я опинився на вулиці, куди мене викинула «вдячна» країна, я перетворився на цілком іншу тварину. Насправді я часто думав, що немає ніякого «я» взагалі; що ми просто засоби вираження чогось іншого; що коли ми вважаємо себе собою, ми про­сто — жертви примарної ілюзії.

Та до біса це! Фактично я став доведеним до відчаю диким звіром. Я був занадто голодним, так би мовити, щоб марнувати час на гіркі роздуми.

І тоді прийшов лист від адвокатів.

Це був ще один новий досвід. Досі я навіть гадки не мав, як низько люди готові гнути свої шиї.

— До речі, сер Пітер, — сказав пан Волф, — звичайно, це забере якийсь час, щоб уладнати усі справи. Це великий маєток, дуже великий. Але я подумав, сер Пітер, поки те се — ви не образитеся, якщо ми випишемо вам для початку відкритий чек на тисячу фунтів.

Тільки коли вийшов за двері, я зрозумів, як силь­но він хотів управляти моєю власністю. Йому не по­трібно було переживати. Він досить добре вів справи бідного старого дядька Мортімера усі ці роки; навряд чи я б шукав когось іншого.

Що мене справді потішило у всій цій справі, це один із пунктів заповіту. Цей старий краб просидів усю війну у своєму клубі, огризаючись до всіх, кого бачив; і при цьому, виявляється, він постійно слідкував за тим, що я роблю. У заповіті він зазначив, що зробив мене спадкоємцем «за блискучу службу нашій любій країні у важку для неї хвилину».

Це і є справжня кельтська психологія. Коли розмову закінчено, завжди залишається щось, що не промовляє ні слова, а йде прямо крізь землю, проникаючи у самісінький центр.

А тепер про кумедну частину історії. На свій подив, я виявив, що доведений до відчаю у пошуках роботи дикий звір усе ж був по-своєму досить щасливою твариною, так само як відчайдушний бог був щасливим у повітряному бою, граючи у ризиковану азартну гру з життям і смертю.

Жодного з них невдача не зажене у глухий кут; але молодий успішний світський лев був створінням значно нижчого рівня. Усе йому так чи інакше докучало, а через пересмажену відбивну він узагалі був украй роздратованим. Того вечора, коли я зу­стрів Лу, я зайшов до кафе «Вістерія» у стані якогось похмурого злого ступору. Причому єдиним прикрим випадком цього дня був лист від адвокатів, який я знайшов у клубі після перельоту з Норфолка до Бар­лі Ґрандж і поїздки автомобілем до міста.

Пан Волф дуже розсудливо порадив мені убезпечити частину маєтку в разі мого одруження; і тут виникли якісь дурні затримки з пошуком довіреного розпорядника майна.

Я терпіти не можу закони. Здається, ніби це про­сто низка перешкод, старанно розроблена для того, щоб не діяти розсудливо. Звісно, треба мати норми і правила, як у польотах, зрештою, щоб стартувати і зупинятися. Але їх дотримуватися — страшний клопіт.

Я подумав, що добре було б почастувати себе невеличким обідом. Та, мабуть, я не до кінця розумів, що насправді хотів не їсти, а людського товариства. Немає нічого такого. Кожна людина завжди самотня. Але коли ти сплутався із цілком порядною компанією, то забуваєш про цей жахливий факт достатньо надовго, щоб дати своєму мозку час відновитися від гострих симптомів його хвороби — думання.

Мій старий командир мав рацію. Я надто багато думаю; Шекспір теж багато думав. Це і підбило його написати ті чудесні речі про сон. Я вже й забув, які саме; але свого часу вони мене вразили. «Цей стріляний горобець знав, як страшно бути при свідомості», — сказав я собі.

Тож коли я зайшов до кафе, думаю, справжньою причиною, що привела мене сюди, було те, що я спо­дівався когось знайти і виговоритися. Люди думають, що говорити — ознака мислення. Переважно це не так; та з іншого боку, це машинальні хитрощі тіла, щоб зняти перевтому від мислення, подібно до того, як вправи для м’язів допомагають тілу тимчасово не відчувати свою вагу, біль, знесилення й усві­домлення неминучої загибелі.

Бачите, які невеселі думки приходять до парубочої голови, навіть якщо він — улюбленець долі. Це хвороба цивілізації. Ми перебуваємо на перехідній стадії між ступором селянина й чимось іще не до кінця розвинутим.

Я зайшов до кафе і сів за один з мармурових столиків. Мене відразу охопило радісне хвилювання — воно сильно нагадало мені Францію — ці дні дикої гри зі Смертю.

Я не бачив жодної знайомої душі. Але принаймні двох чоловіків за сусіднім столиком я знав у лице. Усі знали цього сивого лютого вовка — чоловік, що був просто створений для битви, з високим чолом, яке вирізняло його з метушливого натовпу. Суперечливі елементи його натури завдали йому тяжкого удару. Його звали Джек Фордхем. У свої шістдесят він усе ще був найбільш жорстким і невблаганним з публіцистів. «Криваві ікла та кігті», — як казав Теннісон. Незважаючи на це він знаходив час писати чудову літературу, а його безкомпромісне протистояння зі світом не зіпсуло його стилю і мислення.

Поруч із ним сидів нерішучий, добродушний, але працьовитий журналіст на ім’я Вернон Ґіббз. Він фак­тично самотужки наповнював матеріалом майже ці­лий тижневик — і робив це з року в рік, із різносторонньою вправністю майстра пера й машинальною наполегливістю знаряддя, яке завдяки щоденній прак­тиці перетворилося на досконалу легкість.

Хоч він загалом і не мав нічого проти, якесь природне чуття підказувало йому, що його справжнє призначення для чогось кращого. В результаті він систематично спивався, чим далі — тим більше.

У лікарні я дізнався, що людське тіло на сімдесят п’ять відсотків складається з води; але у цьому разі, як у старій пісні, виглядало, що Ґіббз мав родинні зв’язки з Макферсоном, який мав сина,

До кафе зайшов молодикуватий старий з тендітною фігурою, круглим, як картопля, носом, який де­що применшував його інакше помітну вроду, хоча й зіпсуту роками божевільних пристрастей. Його холод­ні сині очі були хитрі й недоброзичливі. Скла­далося враження, що це якесь бридке створіння пі­ть­ми, яке прийшло з іншого світу, щоб грабувати і нищити все навколо. Слідом за ним шкандибав його шакал — здоровенне, надуте, огидне створіння, схоже на таргана, — у чорному, не почищеному, заплямованому й обшарпаному одязі, який до того ж на ньому не си­дів. Його білизна була брудною, обличчя — розпухле і прищаве, жахлива зла міна перекосила обслинену пащеку, вміст якої був схожий на цвинтар після бомбардування.

Щойно вони увійшли, кафе одразу зашипіло. Це була сумнозвісна парочка, якщо не сказати більше, а ватажок був відомий як граф Бамбл. Здається, у повітрі зависло передчуття біди. Граф підійшов до столика поруч зі мною й умисне різко зупинився. Зневажлива посмішка пробігла його губами. Він показав пальцем на двох чоловіків.

— П’яний Бардольф і Старий Пістоль, — сказав він, нервово сіпаючи носом від злості.

Джек Фордхем не забарився з дотепною відпо­віддю.

— Гарно ричиш, Дупа, — відповів він спокійно, ще й так влучно, ніби уся сцена була відрепетирувана наперед.

В очах божевільного графа з’явився небезпечний блиск. Він зробив крок назад і підняв свій дрючок. Але Фордхем, цей старий вояка, очікував подібної поведінки. У молоді роки він побував у західних штатах; і якщо він чогось і не тямив у бійках, то це й непотрібно було тямити. Зокрема, він дуже добре розумів, що за закріпленим столиком, без зброї, у тебе немає шансів проти чоловіка з дрючком на відкритому просторі.

Він вислизнув з-за столу наче кішка. Бамбл не встиг навіть замахнутися, як старий пірнув йому під руку і схопив психа за горло.

Це й бійкою важко назвати. Ветеран, як бульдог, труснув свого опонента; і, перехопивши руку, жбурнув його на землю одним страшним кидком. Менш як за дві секунди сутичка завершилася. Форд­хем упер­ся колінами у груди поваленому хулігану, а той скавулів, важко дихав, молив про пощаду і просив стар­шого за себе на двадцять років чоловіка, якого свідомо спровокував на бійку, щоб той більше не робив боляче, бо вони ж такі давні друзі!

Поведінка натовпу в таких ситуаціях завжди видається мені дуже дивною. Усі, або майже всі, ніби силуються втрутитися; але насправді ніхто цього не робить.

Утім, цього разу справа загрожувала набути сер­йознішого розвитку. Старий справді втратив самовладання. Шанси, що він задушить це притиснене колінами до підлоги хамидло, були дуже високими.

Мені вистачило розуму звільнити шлях метр­дотелю, веселому і дужому французові, який саме намагався протиснутися ближче. Я навіть допоміг йому відтягнути Фордхема від його розпластаного на зем­лі супротивника.

Достатньо було одного дотику. Старий умить повернув самовладання і спокійно повернувся за свій столик, без жодних ознак хвилювання, окрім вигуку: «Шістдесят до сорока, шістдесят до сорока».

— Підтримую! — прокричав чоловік, що тільки-но зайшов усередину з дальнього кінця кафе, лише на хвилину пізніше бійки. — Але на якого коня?

Я почув ці слова, наче крізь сон, оскільки мою увагу раптово відволікли.

Бамбл і не намагався встати. Він лежав на підлозі, тихенько схлипуючи. Я перевів погляд з цього огидного видовища, і він зафіксувався на двох величезних, як небесні світила, сферах. Спочатку я навіть не зрозумів, що це були очі. Смішно звучить, але моїм першим враженням було, що вони — одна з тих думок, які приходять нізвідки, коли летиш на висоті приблизно десяти тисяч футів. Дуже дивна штука, скажу вам — чимось нагадує атмосферні перешкоди, які бувають у радіозв’язку, і викликають у тебе жахливе відчуття. Щось на зразок зловісного попередження про те, що у Всесвіті існує ще хтось чи ще щось: і усвідомлення цього лякає так само відверто, як усвідомлення вічної жахливої самотності.

Я зовсім вилетів з часу у вічність. Я відчув себе у присутності якоїсь величезної сили, яка впливає на добро або на зло. Я почувався так, наче знову народився на світ — не знаю, чи ви розумієте, що я маю на увазі. Інакше пояснити не можу, хоч убий.

Ніби до цієї миті нічого в моєму житті не траплялося. Знаєте цей стан, коли відходиш від ефірного наркозу чи порції оксиду азоту в зубного лікаря, — ти повертаєшся кудись, у знайоме тобі «кудись»; але місце, звідки ти повернувся, це — «ніде», і все ж ти там побував.

Саме це зі мною і сталося.

Я прокинувся зі стану вічності, зі стану безконечності, зі стану душі, який набагато живіший і свідоміший за все, що ми знаємо, аби дізнатися, що ця безіменна думка про «ніщо», незважаючи на те, що ти не можеш підібрати їй назву, насправді була двома величезними чорними сферами, у яких я побачив себе. У голові промайнуло видіння якоїсь середньовічної історії про чаклуна, і я поволі-поволі став вибиратися з глибин нагору, щоб усвідомити, що цими двома сферами були просто двоє очей. І тоді мені спало на думку — щось надзвичайно абсурдне за своєю природою, як безглуздий жарт, — що ці двоє очей належать обличчю дів­чини.

Поверх тіла громили, що стогнав на підлозі між нами, я дивився на лице дівчини, яку ніколи досі не бачив. І я сказав собі: «Що ж, чудово, здається, я знав тебе все своє життя». І коли я сказав собі «своє життя», я анітрохи не мав на увазі життя Пітера Пендраґона, я навіть не мав на увазі життя, що простяга­ється крізь сторіччя, я мав на увазі інше життя — те, із чим сторіччя не мають нічого спільного.

І тоді Пітер Пендраґон здригнувся, повністю при­йшов до тями і подумав собі, чи не надто сильно він витріщається на когось, хто, як підказує його здоровий глузд, є досить звичайною і навіть не особливо привабливою дівчиною.

Я відразу зніяковів і поспіхом повернувся до сво­го столика. І тоді мені здалося, що офіціанти вже не одну годину вмовляють графа стати на ноги.

Я автоматично посьорбував свій напій. А коли підвів голову, дівчини вже не було.

Я збираюся зробити досить банальне зауваження. Сподіваюся принаймні, воно допоможе вам по­збутися думки, що я якийсь ненормальний.

Насправді кожна людина, зрештою, є ненормаль­ною, оскільки кожен є неповторним. Але ми вішаємо на людей різні ярлики, особливо не переймаючись, ким кожен з них є сам по собі.

Тож сподіваюся, що вам стане чітко зрозуміло, що я дуже схожий на сотні тисяч інших молодих людей мого віку. Також я збираюся зробити це зауваження, оскільки його суть фактично і є головною темою цієї книжки. Отже, після урочистих звуків фан­фар, моя ремарка: незважаючи на те, що я особисто зовсім не був зацікавлений у тому, свідком чо­го став, депресія покинула мою голову. Як кажуть французи: «Un clou chasse l’autre»[1].

Відтоді я дізнався, що певні народи, зокрема японці, розвинули з цього факту цілу точну науку. Наприклад, вони плескають чотири рази в долоні «щоб проганяти злих духів». Звичайно, це лише метафора. Насправді вони роблять ось що: фізична дія витрясає розум з його летаргічного сну, і таким чином думки, що його непокоїли, замінюються новими думками. У них є різні хитрощі, щоб вберегти свіжі ідеї в голові й захопитися ними. Докладніше про це пізніше.

Ось що сталося — у ту хвилину мій розум охопив гострий, чорний і цілковито безцільний гнів. Я не мав ані найменшої здогадки, звідки він взявся, але він був. Кафе стало нестерпним, як надокучлива комаха, місцем. Я кинув на стіл монету й розчарова­но зауважив, що вона скотилася на землю. Я вискочив звідти, ніби сам диявол наступав мені на п’яти.

Наступні півгодини не залишили у моїй пам’яті жодного сліду. Це було специфічне безнадійне відчуття, що ти загубився у світі надзвичайно тупих і злих карликів.

Раптово я усвідомив, що опинився на Пікаділлі. «Старий добрий Пітер. Чоловіче, страшенно радий тебе зустріти, — промуркотів мені у вухо чийсь голос, — це треба відзначити».

Власником голосу був симпатичний валлієць, ще у розквіті сил. Дехто вважає його одним з найвидатніших скульпторів сучасності. Він і правда мав своїх послідовників. Єдине, що можна про них сказати, — «майже дратують».

У глибині душі люди для нього не мали жодної цінності, окрім як бути зручними формами, які мож­на виліпити. Те, як вони вдають із себе живих, йому вже давно набридло та викликало огиду. Його роздратування зростало, і він узяв собі за звичку пити набагато більше та частіше, ніж це потрібно звичайній людині. Фізично він був значно міцніший і взяв мене під руку, наче злочинця, якого ведуть до відділка. Він насипав мені у вухо цілу купу безконечних заплутаних історій, кожна з яких видавалася йому неймовірно веселою.

Десь півхвилини я страшенно обурювався; потім заспокоївся, перестав звертати увагу і мало не задрімав, утихомирений потоком його балаканини. Дивовижна людина, що більшість часу поводиться як малолітній недоумок, і все ж поза цим всім можна побачити, що глибока ніч у його голові наповнена ледь помітними іскорками геніальності.

Я найменшого поняття не мав, куди він мене ве­де, та й було байдуже. На якийсь час я занурився в себе. Отямившись, я зрозумів, що знову сиджу в ка­фе «Вістерія».

Метрдотель збуджено розповідав моєму супутникові про те, який славний скандал він пропустив.

— Пан Фогдхем мало не пгибив його, — він увесь аж кипів, заламуючи свої пухкенькі ручки. — Він ма­ло не пгибив його.

Щось у цій вимові привело у захват моє почуття зневаги і презирства. Я не втримався й голосно та пронизливо зареготав.

— Кепсько, — сказав мій товариш. — Паскуд­но! Виглядає на те, що старому Фордхему ніяк не вдасться довести справу до кінця. Слухай сюди, я сьогодні розважаюся. А ти піди, будь добрий, і перекажи усім тим хлопцям і дівчатам, щоб приходили повечеряти.

Кельнер дуже добре знав, кому і що треба було переказати; й за хвилину я вже тиснув руки кільком абсолютно незнайомим людям у найтеплішій атмо­сфері величезної та невичерпної взаємоповаги. Товариство було направду вишуканим. Одним з них був гладкий німецький єврей, який на перший по­гляд здавався шматком консервованої свинини, що надто довго пролежала на сонці. Він дотримувався принципу: що чим менше слів, то більше діла; а його діло — одне з найвеличніших скарбів людства.

Далі там був веселий балакучий чоловік з копицею сивого волосся на голові й дивакуватою кривою посмішкою на обличчі. Він виглядав як персонаж з творів Діккенса. Втім, для відновлення театру він зробив більше, ніж будь-хто з його сучасників.

Жінки викликали у мене неприязнь. Вони здавалися негідними цих чоловіків. Здається, видатні чоловіки полюбляють перебувати у компанії чуперадел. Мабуть, за таким самим принципом старі ко­ролі тримали при собі дурнів і карликів, щоб ті їх розважали. «Деякі чоловіки народжуються великими, деякі здобувають велич самі, а деяким цю велич нав’язують». Але звідки б вона не взялася, цей тягар, як правило, надто важкий для їхніх плечей.

Пам’ятаєте оповідання Френка Гарріса про Гидке Каченя? Якщо ні, то візьміть і перечитайте.

Найжахливіше в польотах — це страх самого се­бе, відчуття, що ти відірвався від свого класу і піднявся вище, а внизу — усі старі добрі знайомі речі перетворилися на жорстоких потворних ворогів, готових роз­трощити тебе, якщо ти до них доторкнешся.

Першою з тих жінок була товста зухвала руда хвойда. Вона нагадувала мені бридкого білого хробака. Розбещеність аж проступала крізь пори її шкіри. Вона була пихатою, помпезною, тупою і видавала себе за авторитетного фахівця з літератури; та усі її знання — це чужі думки, які вона повторювала, як папуга; а її власні спроби у цьому напрямку — найжалюгідніша й найнудніша бридня, яку хтось коли-небудь друкував, навіть оця кліка словоблудів, яку вона фінансувала. На її оголеному плечі лежала рука невисокої тоненької жінки з простим гарненьким обличчям і буцімто дитячими манерами. Це була німкеня з найнижчого соціального класу. Її чоловік був впливовим членом парламенту. Люди подейкували, що він живе за рахунок її заробітків. Були й набагато гірші чутки. Двоє чи троє розумників казали мені, що, на їхню думку, це вона, а не бідна мала Мата Харі, злила фріцам наші танки.

Чи я вже згадував, що мого скульптора звали Оуен? Що ж, саме так його звали, звуть і зватимуть, поки існує явище на ім’я Мистецтво. Він нетвердо опирався однією рукою на стіл, а другою розсаджував гостей на свої місця. Я уявив собі дитину, що бавиться ляльками.

Щойно перші четверо всілися, я побачив за ними ще двох дівчат. Одну з них, Віолет Біч, я вже зустрічав раніше. Це була ще та дивакувата штучка — єврейка, здається. Вона носила пучок жовтого волосся, що розліталося навсібіч, як у Петера-Нечесахи, і яскраву червону сукню — у разі, якби хтось її не помітив. Вона любила виглядати як розбишака, тож на голові мала потерту спортивну кепку, спущену на одне око, а з її уст звисала вже несвіжа цигарка. Втім, хист до писання у неї без сумніву був, і я направду був дуже радий зустрітися з нею знову. Мушу визнати, що я завжди почуваюся трохи сором’язливо з незнайомими людьми. Коли ми тиснули одне одному руки, я почув, як вона промовляє до мене дивним високим і водночас приглушеним голосом, ніби в неї проблеми з горлом:

— Хочу вас познайомити з міс...

Я не розібрав ім’я; мені ніколи не вдається розчути як слід незнайомі слова. Як виявилося упродовж наступних неповних двох діб, міс була — Лейл­гем, а потім знову виявилося, що ні. Але я вже забі­гаю наперед — не треба мене підганяти. Для всього свій час.

Між тим я дізнався, що звертатися до неї по­тріб­но — Лу. Шалена Лу було її прізвисько серед вт­аєм­ничених.

А тепер я б хотів, щоб усі збагнули просту річ. Мабуть, немає нікого, хто б чітко розумів, як працює його розум; немає двох однакових розумів, як казав Горацій чи якийсь інший античний тип; і, так чи інакше, сам процес мислення навряд чи схожий на те, як ми його собі уявляємо.

Отже, замість того щоб розпізнати у дівчині влас­ницю очей, що таким дивовижним чином захопили мене годину тому, сам факт розпізнавання просто не дав мені її впізнати — не знаю, чи зрозуміло я пояснив. Тобто простий очевидний факт відмовився ви­пливати на поверхню. Мій розум охопили сумніви і питання. Де ж я міг бачити її раніше?

Ось іще одна дивна річ. Навряд чи я б зміг її упі­знати в обличчя. Це був потиск її руки, який навів мене на слід, хоч я ніколи досі її не торкався.

Тепер не подумайте, що я збираюся робити зопалу якісь дурниці через це все. Не відкидайте мене як містифікатора. Подивіться на своє життя і згадайте себе. Якщо ви не знайдете з півдесятка ситуацій — таких же незрозумілих, таких же нелогічних, таких же суперечливих для врівноваженого середнього вік­торіанського розуму, то краще йдіть і лягайте поруч зі своїми предками. Так ось що. На добраніч!

Я ж казав, що Лу була «досить звичайною і навіть не особливо привабливою дівчиною». Не забувайте, що саме такою була перша думка мого «плотського розуму», який, як казав апостол Павло, є «ворожим Господові».

Моїм справжнім першим враженням було приголомшливе психологічне переживання, для опису якого просто не існує відповідних слів.

Та тепер, коли я сидів поруч із нею, дивився, як вона про щось лепече, я зауважив, що мій плот­ський розум кардинально змінив свою оцінку. З точки зору аудиторії мюзик-холу, безперечно, вона не була гарненькою дівчиною. Її обличчя мало в собі щось невиразно монгольське. Пласкі щоки, високі вилиці, розкосі очі; широкий короткий і живий ніс; довга, тонка, хвиляста лінія уст, схожа на божевільний захід сонця. Її очі були крихітні, зелені та мали пікантний ельфійський вираз. Волосся було незвичай­но безколірним; його було дуже багато, тому вона намотала навколо голови довгі коси, що нагадувало мені обмотку динамо-машини. Це справляло дуже дивний ефект — мішанина дикого монгольського типу з диким скандинавським. Її дивовижне волосся заворожило мене. Це був такий делікатний соло­м’яний відтінок, такий тонкий — навіть не знаю, як вам про це сказати, щоб украй не сп’яніти від самої думки про нього.

Дивно, як вона тут опинилася. Відразу видно, що вона не належить до цього кола. Навіть найменші її жести випромінювали сяючий, витончений, майже аристократичний ореол. Вона не вдавала з себе палкого прихильника мистецтва. Так сталося, що ці люди подобалися їй, точно так само як ту­більці Тонґа цікавлять стару служницю методистської церкви, і тому вона проводить з ними час. Її мати не заперечувала. Мабуть, якщо брати до уваги сьогоднішні реалії, то думка матері й не мала значення.

Не подумайте, що хоч хтось із нас, окрім старого Оуена, був п’яний. Цього вечора я випив усього ли­ше келих білого вина. Лу не пригубила й краплі. Во­на не переставала щебетати, весело і від щирого серця, мов невинне дитя, яким вона й була. Гадаю, за звик­лих обставин я мав би випити набагато більше, ніж випив. Та й з’їв я теж небагато. Звичайно, тепер я знаю, що це було — явище, висміяне безліч ра­зів, — любов з першого погляду.

Раптом нас перебили. Високий чоловік через стіл тиснув руку Оуенові. Замість звичних привітань він дуже низьким і виразним голосом, який бринів, на­че якась загадкова пристрасть, сказав:

— Чини, як волієш, нехай таким буде весь закон.

У групі почався тривожний рух. Німкеня, зокрема, помітно занепокоїлася, здається, тільки через саму присутність цього чоловіка.

Я підвів очі. Зміна погоди була мені дуже добре зрозуміла. Оуен саме казав:

— Усе в порядку, все в порядку, саме це я і роблю. Приходьте і подивіться на мою нову групу. Я зроблю вам новий ескіз — у той же час, того ж дня, як домовлялися. Усе в порядку.

Хтось представив новоприбулого царя Лама і прошепотів наші імена.

— Сідайте сюди, — сказав Оуен, — вам потрібно випити. Я вас дуже добре знаю; ми вже багато, багато років знайомі, і я розумію, що ви сьогодні добре попрацювали і заслуговуєте випити. Сідайте сюди, а я покличу офіціанта.

Я подивився на Лама, який після того, як привітався, не промовив жодного слова. В його погляді було щось жахливе; він не фокусувався на перед­ньому плані. Я був лише нікчемним фрагментом без­крайнього ландшафту перед його очима, що дивилися паралельно, у безмежність. Для нього нічого не мало значення. Я зненавидів цю тварюку!

В цю хвилину якраз підійшов офіціант.

— Пробачте, сер, — сказав він Оуенові, який хо­тів замовити бренді «65».

Виявилося, що зараз восьма година сорок три хвилини тринадцять і три п’ятих секунди по обіді. Я не знаю, що каже із цього приводу закон. Ніхто в Англії не знає законів — навіть ті недоумки, що їх пишуть. Ми не живемо за законами і не користуємося свободами, які заповідали нам наші батьки; ми живемо у фантастичній і заплутаній системі поліцейської адміністрації. Ця система така ж згубна, як і все решта, навіть в Америці.

— Не потрібно вибачатися, — сказав Лам кельнерові крижаним відчуженим тоном. — Це і є свобода, за яку ми боролися.

Я повністю був на боці того, хто це сказав. Я не хотів пити увесь вечір, але тепер, коли мені сказали, що я не можу випити, я хотів рознести їхній чортовий погріб, битися зі столичною поліцією, піднятися на літаку в небо і скинути кілька бомб на стару дурнувату Палату громад. І все ж я жодним чином не був заодно із цим чоловіком. Презирство його тону дратувало мене. Це було якось не по-людськи; і викликало у мене вороже ставлення до нього.

Він звернувся до Оуена.

— Краще зайдіть до мене, до моєї студії, — по­вільно промовив він, розтягуючи слова, — я маю кулемет, наведений на Скотланд-Ярд.

Оуен запопадливо підвівся.

— Буду радий бачити усіх присутніх, — продовжував Лам. — Мені доведеться жалкувати аж до са­мої смерті, якщо через мене зіпсується вечірка і ро­зійдеться таке чудове товариство.

Запрошення прозвучало як образа. Я почерво­нів по самі вуха і ледве спромігся опанувати себе, щоб формально відмовитися від пропозиції.

Насправді уся компанія зреагувала дуже цікаво. Німецький єврей одразу скочив на ноги — більше ніхто не поворушився. Лють закипала у моєму серці. Я одразу зрозумів, що відбулося. Втручання Лама автоматично поділило компанію на велетнів і карликів; і я був одним з тих карликів.

Німкеня, місіс Вебстер, під час вечері не промовила майже ні слова. Але тільки-но троє чоловіків повернулися до нас спинами, вона їдко та роздратовано зауважила:

— Не думаю, що нам потрібен пан цар Лам, щоб випити. Давайте прогуляємося, наприклад, до «Пса, що курить».

Усі жваво погодились. Здавалося, ця пропозиція зняла невисловлену напругу.

Ми опинилися в таксі, яким і досі з якоїсь незрозумілої причини дозволяють сновигати вулицями Лондона. Поки не заборонено їсти, дихати і тинятися, ми ніколи не станемо справжніми праведниками!

Розділ 2. Через край!

Не минуло й чверті години, як ми дісталися «Пса»; та час спливав тугувато. Схожа на білого хробака дама прибрала мене до рук. Її близька присутність змушувала почуватися наче небіжчик. Це вже було занадто.

Але, мабуть, оце жахливе випробування сприяло виникненню в моїй голові усвідомлення справжньої природи моїх почуттів до Лу.

Безславно зниклий у наш час, «Пес, що курить» був тоді нічним клубом, інтер’єр якого оформляв один жахливий маленький негідник, який проводив життя, пропихуючи себе у мистецтво й літературу. Танцювальна зала виглядала сміховинною, позбавленою смаку, поганою і безглуздою імітацією Клімта.

Чорт забирай, можливо, я не найкращий льотчик, але я людина свіжого повітря. Терпіти не можу оцих майже-художників з їхніми хвастощами, шахрайством та ставанням у позу. Ненавиджу, коли лю­ди вдають із себе невідомо кого.

За неповних п’ять хвилин мене охопив стан оскаженілої дратівливості. Місіс Вебстер та Лу так і не з’явилися. Десять хвилин — двадцять — я впав у сліпий гнів, добряче напився бридкого пійла, яким просмердівся увесь цей заклад, і кинувся танцювати з якоюсь незнайомою жінкою.

Данська сирена з різким пронизливим голосом (власниця закладу) викрикувала образи в бік одного зі своїх професійних музикантів — мабуть, якась довга, дурна і бридезна історія сексуальних ревнощів. Звук музики просто глушив. Тонка грань мого чуття була притуплена. І тут, наче у страшному кош­марі, крізь дим і сморід клубу я побачив злу усмішку місіс Вебстер.

Хоча й невисокого зросту, вона, здавалося, заповнила увесь дверний прохід. Її поява привернула увагу так, коли несподівано бачиш змію, що повзе до тебе. Вона одразу мене помітила й радісно побігла назустріч, мало не на руки; щось прошепотіла мені у вухо: я нічого не почув.

Раптом увесь клуб, так би мовити, онімів. Крізь двері заходила Лу. На плечах у неї було манто глибокого, густого пурпурового кольору з золотом по краях — убрання імператриці, чи (можна навіть ска­зати?) жриці.

Увесь заклад завмер і дивився на неї. А я ще думав, що вона не була привабливою!

Вона не йшла по землі. «Vera incessu patuit dea»[2], — як нас учили в школі. Йдучи, вона наспівувала цю дивовижну літанію капітана Джона Фуллера: «О Ти! Золотий снопе бажань, що перев’язаний пре­красним маковим жмутом! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!»

Вона співала на повний голос, що мав дещо чоловічі нотки. Її краса була такою сяючою, ніби мій розум освітили проблиски жевріючого світанку після довгого нічного польоту.

«Попереду стиха, поволі сонце встає. Повзе помаленьку, та на захід, дивись! Землю освітило!»

Ніби у відповідь на мою думку, її голос пролунав знову:

— О Ти! Золоте вино сонця, що пролите на темні груди ночі! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Перша частина співу була схожа на грегоріан­ський хорал, де слова перегукуються з розкотистими варіаціями ритму. Але приспів завжди закінчувався однаково.

Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

І-А-О передає вимову останнього слова. Кожен голосний звук тягнувся максимально довго. Здавалося, ніби кожного разу, співаючи черговий куплет, вона намагається витиснути останній кубічний мі­ліметр повітря зі своїх легень.

— О Ти! Кривавий урожаю життя, налитий у склянку могили! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Лу підійшла до столика з брудною, пошитою з клаптиків різної форми скатертиною, за яким ми си­діли. Вона подивилася мені прямо в очі, хоча, впевнений що вона мене не бачила.

— О Ти! Червона кобро бажання, розпутана дівочими руками! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Вона відійшла від нас, наче увінчана сонцем, пур­пурова грозова хмара, вирвана з грудей ранку якоюсь невидимою блискавкою.

— О Ти! Пекучий мечу пристрасті, затуплений ковадлом плоті! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Клубом пронеслася хвиля мало не божевільного захоплення. Ніби зенітні кулемети почали стріляти по літаках. Оркестр заграв як навіжений.

Танці перейшли у бурхливий, захеканий шал.

Лу знову підійшла до нашого столика. Нас трьох було цілковито відокремлено від світу. Навколо забринів пронизливий сміх божевільного натовпу. Зда­лося, що Лу слухає. Вона затягнула знову.

— О Ти! Безрозсудний вихоре сміху, заплутаний у дикі кучері безумства! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обож­нюю Тебе, І А О!

З нудотною ясністю я зрозумів, що місіс Вебстер насипає мені у вуха детальну оцінку репутації та кар’єри царя Лама.

— Не знаю, як він узагалі посмів з’явитися в Англії, — сказала вона. — Він живе у місті, що називається Телепил, де б воно не було. Незважаючи на свою зовнішність, йому вже більше ста років. Куди б він не йшов, що б він не робив, кожен його крок забруднений кров’ю. Він — саме зло, найнебезпечніша людина у Лондоні. Він вампір й існує за рахунок того, що відбирає життя в інших людей.

Визнаю, у мене була відверта відраза до цієї особи. Але такий жорсткий, гострий і прилюдний осуд чоловіка, який, очевидно, був близьким другом двох величних світових художників, не додавав плям до його репутації. Чесно кажучи, місіс Вебстер мене не дуже вражала, як авторитетний критик поведінки інших людей.

— О Ти! Драконе — королю повітря, сп’янілий від крові заходів сонця! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обож­нюю Тебе, І А О!

Раптом мене пройняв дикий напад ревнощів. Це був оскаженілий демонічний порив. З тієї чи іншої причини я пов’язав цей куплет загадкової пісні Лу з особистістю царя Лама.

Ґретель Вебстер це зрозуміла й почала нашіптувати нову порцію отрути.

— О так, пан Безіл цар Лам полюбляє дівчат. Він зачаровує їх за допомогою тисячі різних хитрощів. Лу страшенно в нього закохана.

Знову ця жінка зробила помилку. Я сильно обурився подібними натяками у бік Лу. Навіть не згадаю, що я відповів. Пам’ятаю тільки, що обстоював думку, що Лу не виглядає вже аж такою нещасною і змарнілою від душевних ран.

Місіс Вебстер посміхнулася мені своєю найхит­рішою посмішкою.

— Повністю згодна, — сказала вона улесливо, — цього вечора Лу — найвродливіша жінка у Лондоні.

— О Ти! Солодкі пахощі квітів, розлиті в блакитних полях повітря! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обож­нюю Тебе, І А О!

Дівчина перебувала у якомусь надприродному стані. Здавалося, ніби вона містила в собі дві довершені у своїх можливостях особистості — божественну і людську. Вона була цілком свідома усього то­го, що відбувалося навколо, та мала повний контроль над собою і оточенням; водночас вона загубилася у якійсь формі неземного екстазу, який, хоча й не був мені до кінця зрозумілим, усе ж нагадав певні дивні й фрагментарні переживання, які були у ме­не під час польотів.

Гадаю, усі читали «Психологію польотів» Ленса Сівекінга. З вашого дозволу лише нагадаю, що він каже:

«Усім, хто літає, добре знайоме оце дуже незрозуміле й ледь вловиме перетворення, яке польоти роблять з людиною. Правда, зовсім мало хто точно знає, що це. Навряд чи хто-небудь може описати те, що він при цьому відчуває. І, мабуть, жодна людина не визнає існування цього відчуття, навіть якби мог­ла... Ти усвідомлюєш без будь-яких словесних кон­струкцій, як це бути собою; усвідомлюєш, що кожен з нас є повністю відокремленою особистістю і ніколи не зможе залізти комусь іншому в потаємну душевну схованку, яка і є фундаментом життя кожної особистості».

Ти відчуваєш себе поза будь-якими стосунками з речами, навіть найбільш важливими. І в той же час ти розумієш, що все, що ти коли-небудь усвідомлював, є лише картинкою, створеною твоїм влас­ним розумом. Всесвіт — це дзеркало душі.

У цьому стані ти розумієш будь-яке безглуздя.

— О Ти! Незламний вінцю Небуття, що оберта­ється навколо руйнування Світів! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Я аж позеленів від гніву. Мені не бракувало розуміння, щоб знати, що відчуває Лу при виверженні цих пристрасних і безглуздих слів з її вулканічних уст. Натяки, озвучені Ґретель, знову просочилися у мою голову.

«Цей огидний алкоголь доводить людей до зві­роподібного стану. Чому Лу така суперова? Вона втягнула у ніздрі чистий небесний сніг».

— О Ти! Білосніжна чаше Любові, наповнена чер­воною хіттю людини! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обож­нюю Тебе, І А О!

В мене аж мурашки по спині побігли від її співу; а тоді щось, важко сказати що, примусило мене обернутися й подивитися на Ґретель Вебстер. Вона сиділа праворуч від мене; її ліва рука була під столом, і вона уважно дивилася на неї. Я прослідкував за її поглядом.

У маленькому чотирикутнику, який формували вени на руці, з вершиною між великим і вказівним пальцями, була невеличка купка блискучого порошку. Ніщо раніше так не привертало мою увагу. Чиста, сяюча, безмежна краса речовини! Звичайно, я бачив таке раніше у лікарні, досить часто; але це була зо­всім інша річ. Воно виділялося на своєму тлі, як діамант у досконалій оправі. Воно виглядало як живе й інтенсивно іскрилося. Воно не було схоже ні на що в природі, хіба на ці видуті вітром пір’їнки кристалів, що виблискують з розколини льодовика.

Те, що відбувалося далі, закарбувалося у моїй па­м’яті, наче якась майстерна маніпуляція фокусника. Не знаю, за допомогою якого жесту їй вдалося примусити мене це зробити. Але її рука повільно під­нялася майже до рівня столу, а моє розпалене, роз­червоніле, зле та нетерпляче лице нахилилося до неї. Здається, це був чистий інстинкт, та тепер я майже не сумніваюся, що все ж таки то був наказ, хоча й без промовлених уголос слів. Я потягнув невеличку купку порошку крізь ніздрі одним затяжним вдиханням. Відчуття було таке, ніби ти задихаєшся у вугільній шахті, але в останню мить тебе визволяють на світ, і ти вперше наповнюєш свої легені киснем.

Не знаю, наскільки поширені подібні переживання. Та, підозрюю, що моя медична підготовка, прочитані книжки, почуті історії і вплив усіх цих диявольських статей у газетах щось та й зробили.

З іншого боку, потрібно, мабуть, добре зважати на таких експертів, як Ґретель Вебстер. Без сумніву, вона вартувала тих грошей, що їй платили фріци; і, без сумніву, вона висмикнула мене для своєї «Die Rache». Адже я збив кількох дуже відомих пілотів.

Але тоді жодна з цих думок не приходила мені в голову. Не думаю, що я достатньо переконливо описав душевний стан, до якого я зменшився завдяки появі Лу. Вона була такою недосяжною — геть за межею моїх мрій.

Не беручи до уваги вплив алкоголю, це стало джерелом нестерпної депресії. У моїй свідомості з’явилося щось звіряче, щось від загнаного у кут пацюка.

— О Ти! Королево вампірів Плоті, що, як змія, обвила горло людини! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обож­нюю Тебе, І А О!

Цікаво, це вона про Ґретель чи про себе? Її врода душила мене, стискала та виривала моє горло. Я про­сто божеволів від тупої, грубої хтивості. Я зненавидів її. Але тільки-но я підвів голову, тільки-но рап­тове, миттєве божевілля кокаїну пронеслося з ніздрів у мозок — це вже поезія, але нічого не можу вдіяти — поїхали! — уся моя депресія вивітрилася з голови, наче сонечко, що визирнуло із-за хмарки.

Я почув, ніби крізь сон, м’який, глибокий голос Лу:

— О Ти! Шалений вире пристрасті, всмоктаний устами сонця! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!»

Усе змінилося — я розумів, про що вона співає, я був частинкою цього. На одну коротку мить я зрозумів причину своєї недавньої депресії. Це було моє відчуття власної неповноцінності перед нею! Тепер я був її партнером, чоловіком і повелителем!

Я підвівся, щоб обхопити її стан, та вона вихором промчала по підлозі клубу, наче осінній листок перед бурею. Я зловив швидкий погляд очей Ґретель Вебстер. Я побачив у них тріумфальний блиск злого помислу; і на мить вона, Лу, кокаїн і я сплелися у складну, заплутану мішанину руйнівної затії.

Та моє фізичне тіло вже піднімалося догори. Це була стара добра дика веселість, що наповнює тебе, коли ясного погожого ранку починаєш відриватися від землі й злітаєш у небо. Якимсь незрозумілим чи­ном я опинився посередині танцювальної зали, та ніг під собою не чув від захоплення. Лу обернулася. Яскраво-червоний обрис її уст, точно як захід сонця, який я спостерігав над Бельгією, над звивистою береговою лінією, над слабкою блакитною містичною кривою моря і неба; з думкою в голові, що б’ється в унісон з моїм схвильованим ритмом серця. Цього разу ми цілили в арсенал зброї і не схибили. Я сам був цим складом боєприпасів і вибухнув. Я був убив­цею і убитим! І тоді я побачив Лу, що пливе по небу на зустріч зі мною.

— О Ти! Вершнику — провіснику Сонця, що при­шпорює закривавлені боки вітру! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Ми впали в обійми одне одного з неминучістю гравітації. Нас було тільки двоє у цілому Всесвіті — вона і я. Єдина сила, що існувала у Всесвіті, — це сила тяжіння між нами. Вона з’єднала та закрутила нас у вихор.

Ми кружляли по всій танцювальній залі; але, звичайно, це не була танцювальна зала, не було ні­якого клубу, не було взагалі нічого, окрім божевільного відчуття, що ти є усім і приймаєш це все. Ти був вічним вихором Всесвіту. Втомитися від цього було неможливо: твоєї енергії було рівно стільки, скільки потрібно.

— О Ти! Танцівнице, що золотими перстами роз­плітає зоряне волосся ночі! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Тендітне гнучке тіло Лу лежало на моїй руці. Це звучить безглуздо, але вона була невагомою, наче тоненький плащик. Її голова відкинута назад, намотані пасма волосся розпустилися.

Раптом оркестр зупинився. На якусь мить я пережив просто непередавану агонію. Це було схоже на повне винищення. Мене охопила страшенна відраза до усього оточення. Немов у шаленому поспіху зробити щось життєво важливе, перш ніж ти помреш, я прошепотів кілька слів про те, що «я не можу більше перебувати в цьому жахливому місці ані секунди»:

— Нам потрібне свіже повітря.

Вона не відповіла ні «так», ні «ні». Здавалося, звертаючись до неї, я лише марно витрачав слова.

— О Ти! Солодкий співе ріки Любові, що виводить трелі крізь дрібні камінці ущелини Життя! Я обож­нюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Її голос перейшов на слабке прозоре шепотіння. Ми опинилися на вулиці. Охоронець клубу зупинив таксі. І нарешті я обірвав її пісню. Мої уста прилинули до її уст. Ми їхали колісницею Сонця на арені Всесвіту. Ми не знали, куди їдемо, і нам було байдуже. Ми зовсім втратили почуття часу. Ціла низка різних відчуттів змінювали одне одного; але ти не мав над ними контролю. Це було так, ніби твій біологічний годинник раптово здурів.

У мене не було мірила часу, але, суб’єктивно кажучи, його мало минути доволі багато, перш ніж на­ші ус­та роз’єдналися, оскільки коли це сталося, я по­бачив, що ми дуже далеко від клубу.

Вперше вона заговорила до мене. В її голосі бри­ніла темна, бездонна глибина буття. Вона пройняла кожну клітинку мого тіла. І ось що це були за слова:

— Твій поцілунок гіркий від кокаїну.

Для того, хто немає відповідного досвіду, передати значення того, що вона сказала просто неможливо.

Це був киплячий котел злоби, що раптово википів через край. Її голос бринів, переповнений якоюсь пекельною радістю. Він викликав у мені шал чоловічої енергії. Як озвірілий, я схопив її руками ще сильніше. В очах потемніло. Я більше нічого не сприймав. Важко навіть сказати, що я відчував. Я був самим Відчуттям! Я був можливостями Відчуття, реалізо­ваними до найвищої межі. І все ж водночас моє тіло автоматично продовжувало займатися своїми влас­ними справами.

Вона тікала від мене. Її обличчя ухилялося від мого.

— О Ти! Сп’янілий від грози подиху вітрів, що задихається в надрах гір! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обож­нюю Тебе, І А О!

Її душа виплакувала свою пісню з дивною інтенсивністю. Вмить я зрозумів, що це був шлях опору. Вона намагалася переконати себе, що вона — космічна сила, що вона — зовсім не жінка, що чоловік для неї немає жодного значення. Вона відчайдушно боролася зі мною, вислизаючи, як змія, з моїх обійм. Звичайно, це все було в таксі — але тоді я про це не знав і навіть зараз не дуже у цьому впевнений.

— Боже! — розлючено сказав я собі: — Якби я хотів знову понюхати цього Снігу. Я б показав їй!

У цю мить вона відштовхнула мене, наче пір’їнку. Раптом мені стало вже не так добре. Досить непередбачувано я дуже знесилився і, не без здивування, зауважив, що витрушую невеличку купку кокаїну з десятиграмової пляшечки, що була під рукою, у кишені моїх штанів, і вдихаю її у ніздрі з жадібною насолодою.

Навіть не питайте мене, як вона туди потрапила. Підозрюю, це якось зробила Ґретель Вебстер. Моя порожня пам’ять не мала на це відповіді. Це одна з тих цікавих речей, що робить кокаїн. Ніколи не зна­єш, який сюрприз він тобі приготував.

Мені згадався один американський професор, який хвалився своєю першокласною пам’яттю, яка, правда, мала один-однісінький недолік — вона була ненадійною.

Також не можу вам сказати, чи це свіжа порція наркотику збільшила мої сили, чи Лу просто втомилася дражнити мене, але вже за власним бажанням вона звинулася у мої обійми, її руки й уста сильно притулилися до мого серця. І знову скажу трішки поетично — так воно сприймається — ритм виникає природно — усе одна велика гармонія. Сфальшувати тут неможливо. Голос Лу, здається, долинав з величезної віддалі, глибоким, низьким, понурим співом:

— О Ти! Тихий стогоне зомлілих дів, що заво­рожені риданнями Любові! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обож­нюю Тебе, І А О!

Це сталося — наші двигуни вперше почали працювати разом! Усі несправності щезли. Не залишилось нічого, крім потужного ритму двох моторів, що набирають обертів.

Знаєте, як це, коли ти летиш у літаку — і попереду бачиш лише цятку. Ти не можеш розрізнити, чи це наближається твій братчик Фріц, щоб розстріляти тебе, чи один зі своїх, чи літак союзників. Але ти можеш відрізнити ворога від бойового по­братима за стукотом двигуна. Тож ти починаєш сприймати певний ритм як дружній — інший як ворожий.

Так-от, Лу і я летіли разом поза межами вічності, крилом до крила; її низький монотонний гул в унісон з моїм нестримним гуркотом.

Подібні речі стаються поза межами часу і простору. Зовсім неправильно було б сказати, що те, що сталося в таксі, насправді мало якийсь початок або кінець. Сталося так, що нашу увагу від одвічної істини, від цього освячення союзу наших душ, відвернув водій, який зупинив таксі й відчинив двері.

— Ось ми і приїхали, сер, — сказав він із глумливою усмішкою.

Сер Пітер Пендраґон і Лу Лейлгем повернулися до реальності. Пристойність перш за все!

Завдяки потрясінню пригода глибоко в’їлася в мою пам’ять. Я дуже чітко пам’ятаю, як розплатився з водієм, а далі наче корова язиком злизала. Як ми опинилися там, де ми опинилися? Хто дав чоловікові цю адресу і де ми взагалі?

Можу лише зробити припущення, що свідомо чи несвідомо це зробила Лу, оскільки вона, зовсім не ніяковіючи, дзвонила в якісь двері. Нам одразу відчинили. Темно-червоне світло просто лавиною вилилося на мене з просторої студії.

У повітря злетів чистий і високий голос Лу:

— О Ти! Багряний драконе полум’я, обплутаний, мов муха павутиною! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Почуття відрази пройняло мене, як бискавка. У дверях, в обіймах Лу, стояла висока чорна зловісна постать царя Лама.

— Я знала, що ви не будете проти, якщо ми заскочимо, незважаючи на пізній час, — якраз казала вона.

Куди простіше було просто мовчки погодитися і, можливо, додати якусь загальноприйняту фразу. Та замість цього він промовив наче з папського престолу:

«Четверо воріт ведуть в один палац; підлога палацу з чистого срібла і золота; там лазурит і яшма; та усі вишукані аромати; жасмин, троянда та символи смерті. Нехай заходить по черзі або відразу в усі четверо воріт; нехай ступає на підлогу палацу».

Я був украй розлючений. Для чого завжди поводитися, як нахаба чи клоун? Та мені нічого не залишалося, окрім як прийняти ситуацію і чемно увійти.

Він офіційно потис мені руку, хоча й сильніше, ніж це прийнято в Англії між добре вихованими незнайомцями. І при цьому він дивився мені просто в очі. Його жахливий непроникний погляд буквально пропалив наскрізну діру в моїй голові. Втім, слова зовсім не відповідали його діям.

— Як там казав поет? — зарозуміло сказав він. — Веселого роду — любить кокс, як воду, — чи щось та­ке, сер Пітер?

Як у біса він дізнався, що я вживав?

— Той, хто забагато знає, далеко не зайде, — роздратовано сказав хтось у моїй голові. Але ще хтось відразу непомітно йому відповів:

— Це пояснює стару істину — мучеників світ завжди робить з першовідкривачів.

Мені стало правду кажучи, трохи соромно, але Лам заспокоїв мене. Він указав рукою в бік величезного крісла з перською оббивкою. Дав мені цигарку і припалив її. Потім налив у здоровенний гнутий келих Бенедиктину і поставив його на невеличкий столик біля мене. Ця невимушена гостинність мені однаково не подобалася, як і все решта. Було таке незручне відчуття, ніби я — маріонетка в його руках.

Крім нас, у кімнаті була ще одна особа. На вкри­тій леопардовими шкурами канапі лежала одна з найдивніших жінок, що я коли-небудь бачив. На ній була біла вечірня сукня з блідо-жовтими трояндами, і такі ж квіти були у її волоссі. Вона була мулаткою з Північної Африки.

— Міс Фатма Галладж, — сказав Лам.

Я підвівся і вклонився. Та дівчина навіть не зауважила цього. Здавалося, що земні справи для неї канули у цілковите забуття. Її шкіра була такого гли­бокого, насиченого, темно-синього, як нічне небо, кольору, який тільки дуже грубе око може сприймати за чорний. У неї було широке чуттєве обличчя, густі темні брови.

Немає інтелекту більш аристократичного за єгипетський, особливо якщо він належить до рідкісного правдивого роду.

— Не ображайтесь, — сказав Лам м’яким голосом, — ця велична зневага спрямована на усіх нас.

Лу сиділа на ручці канапи; її білі, з відтінком слонової кості, довгі скручені пальці обмацували волосся темношкірої дівчини. Так чи інакше я почувався огидно: я був зніяковілий і збентежений. Уперше в житті я не знав, як поводитися далі.

І тут у моїй голові з’явилася думка: це просто перевтома — і не слід вельми турбуватися через це.

Ніби відповідаючи на мою думку, Лу витягла з кишені маленьку кришталеву пляшечку з позолоченою кришечкою, відкрутила її і витрясла з неї трішки кокаїну на зворотний бік долоні, а потім з викликом подивилася у мій бік.

І відразу студія наповнилася відлунням її співу:

— О Ти! Оголена незайманко любові, захоплена у сіті диких троянд! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

— Саме так, — радісно погодився цар Лам. — Ви ж мені пробачите, якщо я запитаю, чи добре ви знайомі з впливом, який робить кокаїн на людину.

Лу сердито подивилася на нього. А я вирішив бути з ним відвертим: обережно насипав чималу дозу на зворотний бік долоні і вдихнув усе одразу. Не встиг я завершити подих, як кокаїн уже подіяв. Я відчув себе повелителем над ким завгодно.

— Що ж, насправді, — презирливо сказав я, — сьогодні я вперше спробував його, і він рубає, як має бути.

Лам загадково посміхнувся:

— О, так, як там казав старий поет? Мілтон, зда­ється?

— Що за дурниці! — вигукнула Лу. — У часи Міл­тона кокаїн ще не винайшли.

— То це Мілтон винуватий? — різко відповів цар Лам. Невідповідність і безладність його думки якось збивали з пантелику.

Він одвернувся від неї і подивився мені прямо в очі.

— Рубає, як має бути, сер Пітер, — сказав він, — що ж, так воно і є. Я теж, мабуть, прийму дозу, щоб не було ніяких непорозумінь.

Дія не розійшлася зі словами.

Мушу визнати, що цей чоловік почав мене інтри­гувати. Що за гру він затіяв?

— Я чув, що ви один з наших найкращих пілотів, сер Пітер, — продовжував він.

— Та літаю трохи, час від часу, — визнав я.

— Ну, аероплан — непоганий засіб для подорожей, але якщо ви не фахівець, є велика ймовірність завершити цю подорож досить невдало.

— Дуже вам дякую, — сказав я, вражений його тоном. — Але так сталося, що я вивчав ще й медицину.

— О, тоді все в порядку. Звичайно.

Він погодився з ввічливістю, яка чомусь зачепила мою самооцінку сильніше, ніж якби він відкрито піддав сумніву мою компетенцію.

— У такому разі, — вів далі він, — сподіваюся ви­кликати у вас професійний інтерес у справі, яка, думаю, ви погодитеся, дещо наближена до нерозважливості. Моя маленька подруга приїхала сьогодні, чи скоріше це вже було вчора, заліплена морфієм під зав’язку. Результат її не влаштував, тож вона проковт­нула на додаток ще й велику дозу Anhalonium Lewinii, не думаючи про фармацевтичну несумісність одного з другим. Мабуть, для того, щоб якось згаяти час, вона випила цілу пляшку Ґран Марньє Кордон Руж; і тепер, почуваючись трішки нездоровою, з якоїсь причини, яку було б дуже зухвало так просто розгадати, вона приводить у порядок свої справи, час від часу при­кладаючись до цього вашого, що «рубає, як має бути».

Він одвернувся від мене й зосереджено подивив­ся на дівчину. Мій погляд скерувався у тому ж напрямку. Я побачив, що її темно-синя шкіра жахливо зблідла, втратила свій здоровий відтінок і скоріше нагадувала сире м’ясо, що почало псуватися.

Я скочив на ноги, інстинктивно відчуваючи, що дівчина на межі повного знесилення. Власник студії нахилився над нею. Він подивився на мене через плече краєм ока.

— Типовий випадок нерозважливості, — зауважив він з гіркою іронією.

Наступні чверть години він боровся за життя дівчини. Цар Лам був дуже кваліфікованим лікарем, незважаючи на те, що формально ніколи не вивчав медицину.

Але я не був у курсі того, що відбувається. Кокаїн співав у моїх жилах. Я ні про що не турбувався. Із якимсь запалом в очах Лу підійшла і кинулася мені на коліна. Вона піднесла келих Бенедиктину до моїх уст, захоплено співаючи:

— О Ти! Келиху шампанського, наповнений світ­лом, що піниться кров’ю з самого серця зірок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Ми впали у стан повної нестями. Лам перервав нас.

— Не подумайте, що я негостинний, — сказав він. — Їй стало краще, але я мушу відвезти її додому. Почувайтеся як удома, поки мене не буде, або давайте я підкину вас, куди вам би хотілося.

Знову нас перервали. Пролунав дзвінок. Лам скочив до дверей. На сходах стояв високий старший чоловік.

— Чини, як волієш, — нехай таким буде весь закон, — сказав Лам.

— Любов — це закон, люби за своєю волею, — відповів інший. Це було схоже на пароль і відповідь на нього.

— У мене є розмова до тебе, десь на годинку.

— Звичайно, я до твоїх послуг, — відповів господар приміщення.

— Лише одна річ... — і обірвав.

Мій мозок був надзвичайно чистим. Упевненість у собі була безмежною. Я відчув натхнення. Я бачив вихід.

Маленький диявол засміявся у моєму серці: «Яка чудова нагода побути наодинці з Лу!»

— Послухайте, пане Лам, — дуже швидко промовив я, — я вмію керувати автомобілем, яким завгодно. Дозвольте відвезти міс Галладж додому.

Арабська дівчина позаду мене вже стояла на ногах.

— Так, так, — сказала вона млявим, та все ж збу­дженим голосом. — Це було б чудово. Страшенно дякую.

Це були перші слова, які вона промовила цього вечора.

— Так, так, — вступила Лу. — Я хочу проїхатися у світлі місяця.

Наша невеличка компанія тиснулася у дверному проході. З одного боку темно-червоні потоки електричного світла, з іншого — бездоганна розкіш нашої супутниці.

— О Ти! Ніжний проліску місячного сяйва, загублений у садах зірок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обож­нюю Тебе, І А О!

Далі події розвивалися з яскравою швидкістю, як уві сні. Ми були в гаражі — виїхали — їдемо вулицями — у готелі єгипетської дівчини — а потім...

Розділ 3. Фаетон

Лу горнулася до мене, поки я тримався за кермо. Говорити не хотілося. Тремкий потік нашої пристрасті забрав нас із головою. Я забув, що ми в машині і що це машина Лама. Ми їхали як диявол у Нікуди. Тут мені в голову прийшла божевільна думка. Її підкинула моя «підсвідомість», невіддільне «я» мого єства. Далі знайомий об’єкт на дорозі нагадав мені, що я їду зовсім не в бік студії. Якась внутрішня сила, про яку я і не здогадувався, примусила мене подивитися у напрямку Кента. Я розтлумачував со­бі себе і вже знав, що буду робити. Ми прямували до Барлі Ґрандж, а потім, ех — божевільна повітряна прогулянка до Парижа під місячним сяйвом!

Ця ідея викристалізувалася в моїй голові зовсім без мого втручання. У певному сенсі це було схоже на розв’язання рівняння з наступними вихідними умовами: по-перше, дещо божевільне ототожнення Лу з усіма її романтичними ідеями місячного сяйва; далі моя фізична схильність як пілота, і по-третє, традиційний зв’язок Парижа з екстравагантними розвагами й буянням любові.

Я дуже добре усвідомлював тоді, що моє мораль­не та психічне чуття полетіли на якийсь час за борт. Та моє ставлення до цього було просте: «Прощавай, Йона!»

Уперше в житті я був повністю собою, звільнений від усіх обмежень тіла, інтелекту та виховання, які зазвичай тримають нас у тому, що називають рамками здорового глузду.

Пригадую, я, здається, запитував себе, чи не збо­жеволів, і відповідав собі: «Звичайно ж збожеволів, адже здоровий глузд — це компроміс. Саме здоровий глузд не дає тобі рухатись уперед».

Було б досить тупо намагатися описати дорогу до Барлі Ґрандж. Вона тривала заледве півсекунди. Вона тривала незліченні віки.

Усі можливі особисті сумніви були розвіяні незаперечними фактами. Ніколи у своєму житті я не кермував машиною краще, ніж тоді. Я вивів гідроплан з такою ж легкістю, як з портсигара дістають цигарку. Літак, немов орел, злетів у небо. Гудінню двигуна вишуканим відлунням підспівував м’який і спокійний голос Лу:

— О Ти! Тремтячі груди ночі, що мерехтять місячним розарієм! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Ми летіли у ранкову зорю. Я стрімко набрав висоту понад три тисячі. Я чув биття свого серця. Во­но зливалося зі стукотом моторів.

Я наповнив легені чистісіньким, незабрудненим повітрям. Це був той же кокаїн — тільки з інтер­валом в октаву; та ж піднесена, дивовижна си­ла — тільки виражена в інших термінах.

Дивовижно мелодійні слова Сівекінга проростали в моїй голові. Я захоплено повторював їх. Це — ритм британських двигунів.

«Повні легені! Глибокі ковтки! Глибокі, глибокі ковтки думок!»

Швидкість вивітрила усі мої тілесні відчуття. Ко­каїн і вітер повністю їх заглушив. Я позбувся тіла; вічний дух; відокремлене вище створіння.

«Кохана Лу! Кохана Лу! Лу, Лу, бездоганна, кохана Лу!»

Мабуть, я вже горланив цей рефрен на весь голос, та навіть поміж криком було чути її спів у відповідь.

— О Ти! Літня ніжносте уст, що горять червоним вогнем пристрасті! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обож­нюю Тебе, І А О!

Я вже не витримував ваги повітря, що тисло зверху. Піднімаймось вище, вище і вище! Я збільшив швидкість.

«Шалене безумство! Зухвала відвага! Шалена, ша­лена, зухвала відвага!»

— О Ти! Нестерпний зойку бурі, що несеться крізь листя лісів! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

І я відчув, як нас забрав і поніс страшенний шквал. Земля зникла з-під нас, як камінь, що летить у сліпу порожнечу. Ми звільнилися, назавжди скинули пута народження!

«Лети швидше! Лети швидше! Лети, лети, швидше, швидше!»

Попереду, високо, у блідій сірості, стояв Юпітер — блискуча сапфірова твердиня.

— О Ти! Яскрава ранкова зоре, що вмостилась поміж грудей Ночі! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Я горланив у відповідь.

«Шукачі зірок! Відкривачі зірок! Зірки-близнюки, мов срібло, блищать!»

Я направляв літак вище, ще вище. Між мною і світанком зависла величезна грозова хмара. Прокляття! Як вона посміла! Це не її справа. Я мушу піднятися і розтоптати її.

— О Ти! Пурпурові груди бурі, пошрамовані зубами блискавок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Слабкі залишки туману обступили з усіх боків. Я збагнув усю радість, що переповнювала Лу у хмарах. Це я був тим, хто помилявся. Прийнятого кокаїну було недостатньо, щоб увібрати увесь цей безмежний екстаз. Її любов піднесла мене на вершину її тріумфальної пристрасті. І навіть туман став мені зрозумілим.

— О Ти! Незібрана росо, що лежить на устах Ранку! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Зненацька у цю хвилину заявило про себе моє практичне єство. Я помітив невиразну лінію берега. Я знав берегову лінію як свої п’ять пальців. Виявилося, що ми незначно відхилилися від найкоротшого шляху до Парижа, і довелося взяти трохи південніше.

Під нами вирувало сіре море. Мені здалося (зо­всім божевільна думка), що бурхливий танець хвиль — це сміх старезного діда. Раптом якесь інтуїтивне відчуття почало підказувати мені, що щось не гаразд, і за мить я побачив у чому проблема. У мене закінчилося пальне.

У голові відразу спалахнула ненависть до царя Ла­ма. «Типовий випадок нерозважливості!» Та це однаково що назвати мене дурнем прямо в очі. Я уявив собі, що він і є морем, що глузливо регоче піді мною.

Я постійно посміювався зі старого, доброго командира ескадрильї. Не буду славетним льотчиком, та невже? Я ще покажу йому! І це була цілковита правда. Я був не до порівняння кращим, ніж будь-коли досі. І все ж проґавив один з найочевидніших заходів безпеки.

Раптом я усвідомив, що справи можуть піти вкрай кепсько. Єдине, що можна зробити, це вимкнути двигуни й планерувати вниз до протоки. Та деякі технічні моменти проблеми страшенно мене лякали.

От би ще нюхнути! Поки ми величезними широкими спіралями падали в море, я примудрився дістати пляшечку. Звичайно, я миттєво зрозумів, що на такому вітрі неможливо вдихнути порошок через ніс. Я витяг корок і встромив язик у горлечко пляшечки.

Ми все ще були на трьох чи більше тисячах футів над рівнем моря. У мене повно часу для прийняття рішення, подумав я, поки наркотик почав свою дію. Далі я діяв з грандіозним апломбом. Я торкнувся води у сотні ярдів від невеличкого рибальського корабля, який щойно вийшов з Диля.

Зрозуміло, що нас підібрали за лічені хвилини. Літак причепили ззаду і відбуксирували на берег.

Моєю першою думкою було: заправитися і летіти далі, незважаючи на абсурдність нашого становища. Та хлопці на березі одночасно зі співчуттям щиро з нас сміялися. У вечірньому вбранні, мокрі, о четвертій ранку! Як у «Гедді Ґаблер» — «так не робиться».

Та кокаїн знову мені допоміг. Чого, в біса, я маю зважати на чиюсь думку?

— Де можна заправитись? — спитав я у капітана корабля.

Він зловісно посміхнувся:

— Пального тут буде недостатньо.

Я зиркнув на літак. Чоловік мав рацію. Ремонт на кілька тижнів щонайменше.

— Вам краще піти до готелю, сер, і вбрати теплі речі. Подивіться, як тремтить ваша дама.

Це була щира правда. Нічого не вдієш. Ми поволі пішли пляжем догори.

Звичайно ж про сон не було б мови. Ми були сві­жі як огірки. Нам лише треба було поїсти чогось гарячого і побільше.

І нам це вдалося.

Здавалося, що ми увійшли у повністю нову фазу. Катастрофа змила з нас усю цю справу з оркестровою ораторією; але, з іншого боку, ми все ще були готові до напруженої практичної діяльності.

Ми з’їли по три сніданки на кожного. При цьому постійно говорили: говорили, здебільшого про всякі специфічні палкі дурниці. Хоча ми добре розуміли, що вся ця історія лише камуфляж. Усе, що нам було потрібно, — це як можна швидше одружитися, запастися кокаїном, поїхати й суперславно розважатися навіки-віків.

Ми послали в місто за необхідним вбранням і пішли шукати священика. Він виявився літнім чоловіком, який багато років прожив далеко від міста. Він не побачив у нас чогось особливо поганого, хіба що молодість та ентузіазм, і йому було дуже шкода, що потрібно три тижні почекати.

Добрий дядько роз’яснив нам вимоги закону.

— Та це дурниця, — одночасно випалили ми. — Поїдемо до Лондона першим же потягом.

Далі особливих пригод не сталося. Ми були повністю анестезовані. Ніщо нас не турбувало. Ми не були проти почекати на платформі чи трястися старим потягом до Лондона.

Усе було частиною плану. Усе було чистою на­солодою. Ми постійно перебували у піднесеному стані, все відбувалося у приголомшливому темпі. Швидкість літака стала просто символом, фізичною проекцією нашої духовної величі.

Два наступних дні минули, немов якась дитяча пантоміма. Нас побрав маленький брудний чоловік у маленькій брудній конторі. Ми повернули Ламові його машину. Я не без здивування виявив, що залишив її під відкритим небом на краю озера.

Я залагодив мільйон справ у якійсь розумній метушні. Не минуло й дві доби, як ми спакували речі і вирушили до Парижа.

Я не пам’ятаю жодних подробиць. Усі ці події — наче різні метали, що переплавляються у сплаві, ім’я якому Захват. За весь час ми спали тільки одного разу, добре виспалися і прокинулися свіженькими, навіть без сліду втоми.

Ми завітали до Ґретель і дістали від неї кокаїнові припаси. Вона відмовилася брати гроші від її дорогого сера Пітера і була така рада бачити Лу — леді Пендраґон, і чи не були б ми такі люб’язні заїхати до неї після медового місяця?

Цей візит не виходить мені з голови. Здається, я туманно розумію, що якимсь чином ця жінка насправді була головною рушійною силою усієї інтриги.

Вона представила нас своєму чоловікові: огрядний, задишкуватий старший пан з великим животом і бородою, відомий умінням порядно й улесливо говорити правильні речі ні про що. Та я побачив у його погляді певну проникливість, що суперечила його масці показної невинності.

Там був ще один чоловік, щось типу напівспеченого священика-нонконформіста, такий собі Джейбез Платт, який досить рано усвідомив, що його мі­сія в житті — тинятися і робити добро. Дехто каже, що він досяг неабияких успіхів у справі добра — для себе. У політиці він дотримувався кількох дуже про­стих правил: бачиш, як щось роблять, — зупини їх; що б хто не робив — усе неправильно; світ — дуже зле місце.

Він дуже активно просував ухвалення закону, який би врятував людей від наркотичного лиха.

Ми посміхалися та співчутливо погоджувалися, час від часу хитро зиркаючи на господиню. Старий дурень, якби він тільки знав, скільки в нас кокаїну, поки ми сидимо й аплодуємо його помпезним і тупим банальностям!

Сідаючи до потяга, ми від душі насміялися над цією веселою пригодою. У перспективі вона не видаватиметься нам уже аж такою комічною; та важко сказати кожного разу, що зачепить твоє почуття гумору. Мабуть, нас розсмішило б усе що завгодно. Ми були на висхідній кривій. Екзальтацію любові супроводжувала кокаїнова екзальтація, а романтика й пригоди утворювали святкову оправу для цих розкішних діамантів.

«Щодня, з якого боку не подивися, мені все краще й краще».

Відома сьогодні формула мсьє Куе — це точне інтелектуальне вираження діаграми кокаїново-медового місяця. Звичайне буденне життя — це аеро­план, до того як він злетить. Спочатку серія слабких поштовхів; усе, що ти можеш сказати, що ти більш-менш даєш собі раду. Потім літак починає відри­ватися від землі. Більше перешкод для польо­ту немає.

Та все ще залишаються психологічні перешкоди: огорожа, ряд будинків, в’язовий гай чи ще щось. Ти трохи занепокоєний від усвідомлення, що їх треба пройти. Але щойно ти піднімаєшся у безмежну блакить, приходить відчуття душевного піднесення та безмежної свободи.

Наші предки розумілися на цьому відчутті в ча­си, коли законодавча діяльність ще не зруйнувала свободу в Англії чи, радше, коли законодавчу діяльність ще не передали в руки нікчемних бюрократів.

Приблизно шість місяців тому я купував за кордоном трохи тютюну, туго скручений чорний «перік», найчистіший і найкращий у світі. З часом я вто­мився його нарізати і відправив його для цього до тютюнової крамниці.

О, дорогенький, ні! Без дозволу митниці це категорично заборонено!

Напевне мені треба було здатися поліції.

Авжеж, коли ти починаєш захоплюватися кокаїном на повну, ти втрачаєш усвідомлення вибоїстого характеру цього старого, кумедного, сплющеного біля полюсів сфероїда. Ти стаєш набагато компетент­нішим у ладнанні життєвих справ, тобто у певному сенсі компетентнішим.

Мсьє Куе має цілковиту рацію, так само як і по­слідовники «Християнської науки» і всі решта, коли кажуть, що половина усіх наших проблем береться від того, що ми віримо в існування цих проблем, тож коли ми забудемо про їхнє існування, вони, як не дивно, перестануть існувати!

Хіба не про це говорить старе прислів’я: «очі не бачать — серце не болить»?

Коли в тебе кокаїново-медовий місяць, ти й прав­да до певної міри стаєш вищим за інших. Ти берешся за вирішення проблеми з абсолютною впевнені­стю. Це комбінація, яку французи називають еlan (бадьорість) і insouciance (нерозсудливість).

Завдяки цьому духові утворилася Британська ім­перія. Наші хлопці дійшли до Індії та всіляких інших земель, та переплюнули всіх тільки тому, що просто не мали уявлення про труднощі на своєму шляху, щоб їх помічати. Їх навчили, що якщо в жилах тече благородна кров, тоді ніколи й ніщо не зможе піти не так. А школа та університет привчили відчувати, що ти — вінець Божого творіння, що неможливо зазнати невдачі чи поразки, що ти не зможеш навіть їх зауважити.

Ми втрачаємо імперію, бо «яскраві барви нашої відваги від роздумів утрачають колір свій». А інтелектуали призвели до того, що нам «і хочеться, і ко­леться», як кішці в отім прислів’ї. Дух Гамлета за­мінив дух Макбета. Макбет жорстоко поплатився лише тому, що був сильно засмучений через Макдуфову версію того, що казали відьми.

Коріолан зазнав поразки лише тоді, коли перестав думати. Як каже поет: «Любити знання — ненавидіти життя».

Кокаїн позбавляє усіх сумнівів. Але своїм свободолюбивим духом наші пращури завдячують справжній свободі, яку вони завоювали; а кокаїн просто додає «хоробрості» пияка. Втім, усе добре, поки його достатньо.

Розділ 4. Au pays de cocaine — у країні кокаїну

Не можу згадати жодних подробиць нашого пер­шого тижня у Парижі. Подробиці перестали існу­вати. Ми кружляли у невтомному шаленстві від од­ного задоволення до іншого. Ми сприймали все як належне. Навіть не візьмусь описувати це сліпе, безмежне блаженство любові. Усе, що з нами відбувалося, було однаково чудово.

Звичайно, Париж старається мати справу з людьми саме у такому душевному стані. Електрична напруга нашого життя була удесятеро більша за номінальну. Це було правдою в усіх сенсах. Я прихопив з собою із Лондона тисячу фунтів готівкою і подумав при цьому: а все ж приємно бути нерозважливим. Ми збиралися розважатися, тож начхати, скільки це коштує!

Я думав, що за тисячу фунтів можна розмальовувати Париж усіма можливими кольорами неви­значено тривалий час; та на кінець тижня тисячі фунтів як не було, така ж доля спіткала ще одну тисячу, за якою я надсилав телеграму до Лондона; і в результаті навіть не можна було показати, на що ми їх витратили, окрім пари суконь та жменьки не дуже дорогих коштовностей для Лу.

Нам здавалося, що ми були дуже економними. Ми були надто щасливі, щоб перейматися витрачанням грошей. Перш за все кохання ніколи не по­требує більше ніж якісь копійки, до того ж досі я взагалі не знав, що таке кохання.

Те, що можна назвати медовою частиною нашого медового місяця, здається, займало увесь час між спанням. Вона не залишала нам часу прогулятися на Монмартр. Ми не дуже переймалися, щоб поїсти, і навряд чи помічали, поїли чи ні. Здавалося, що по­треби у сні немає. Ми зовсім не втомлювалися.

Перший же натяк на втому направляв твою руку до кишені. Одна понюшка давала відчуття найвитонченішої розпусності, і ми знову були на четвертій швидкості!

Єдиний вартий уваги випадок — це отримання листа і пакунка від Ґретель Вебстер. У пакунку було м’яке кімоно для Лу — із цього розкішного японського шовку, що носять гейші, синє, як літнє небо, вишите золотими драконами з червоними очима і язиками.

У ньому Лу виглядала як ніколи приголомшливо розкішною.

Жінками я ніколи особливо палко не захоплювався. Кілька любовних пригод, що трапилися у мо­єму житті, були досить безглуздими і малоприємними. Вони не розкрили можливостей кохання; насправді я думав, що це задоволення дещо переоцінене, що це короткочасне і грубе засліплення, за яким неминуче приходять нудьга й огида.

Та з кокаїном усе було геть інакше.

Хочу наголосити, що кокаїн насправді є місцевим анестетиком. Цим пояснюється його реальна дія. Ти не відчуваєш свого тіла. (Як відомо, з цією метою його застосовують у хірургії і стоматології.)

Тільки не подумайте, що це означає, що фізичне задоволення від стосунків чоловіка й жінки зменшується, скоріше воно переходить на безтілесний рівень. Твоя тваринна частина стимулюється настіль­ки інтенсивно, наскільки вона залучена до процесу; але відчуття, що ця пристрасть є тваринною, докорінно змінюється.

Я належу до дуже витонченої раси, прискіпливої до деталей, у якої легко викликати огиду. Невеличкі інтимні невдачі, які завжди супроводжують любовні діла, які за звичайних обставин можуть поранити твою делікатну чутливість, більше не роблять цього, коли твоє горнило повне коксу. Всі ці речі перетворюються за допомогою «небесної алхімії» на духовне блаженство. Ти гостро відчуваєш своє тіло. Та як кажуть буддисти, тіло насправді є інструментом болю і дискомфорту. Всі ми маємо підсвідоме інтуїтивне відчуття, що так воно і є; а кокаїн позбавляє цього відчуття.

Дозвольте ще раз наголосити про відсутність будь-якої зворотної дії. Осьде на сцену виходить пе­кельна підступність наркотику. Якщо ти загуляв тра­диційним, алкогольним, способом, отримуєш те, що американці називають «ранок після вчорашнього». Природа попереджає, що ми порушували правила; і природа дає нам достатньо здорового глузду, щоб зрозуміти, що позичати можна, та все одно доведеться розплачуватися.

Ми вживаємо алкоголь з найдавніших часів, і у нашій національній підсвідомості закарбувалося, що після пиятики здоров’я можна поправити ковтком спиртного або «собачою шерстю», як ми її називаємо, і нею не подавишся.

Та з кокаїном усі ці застереження зовсім зайві. Нікому не буде дуже зле після наркотичного вечора за умови, що йому вистачить здорового глузду наступного дня відвідати турецьку лазню та поповнити свої сили за допомогою їжі й подвійної порції сну. Втім, кокаїн вимагає, щоб ти розраховував лише на свій «капітал», і гарантує, що цей запас є невичерпним.

Як я вже казав, це місцеве знеболювальне. Він притупляє усі відчуття і може викликати те, що фі­зіологи називають пригніченням. Людина стає абсолютно безрозсудною. Вона буквально скаче від піднесеного настрою та чудового самопочуття. Це таке сліпе та грандіозне збудження, що перейматися чимось просто неможливо. До того ж збудження має своєрідну глибину і спокій. У ньому немає і натяку на грубість чи непристойність, які ми асоціюємо з алкогольним сп’янінням. Зникає сама ідея грубості чи вульгарності. Це нагадує видіння Петра у «Діяннях апостолів», де йому було сказано: «Немає нічого поганого й нечистого».

Як казав Блейк: «Усе живе є святим». Кожна дія — таїнство. Те, що зазвичай тебе стримувало чи дратувало, стає просто приводом для радісного сміху. Точно як шампанське, коли кинути туди невеличку грудочку цукру, воно знову береться бульбашками.

Ну добре, це був ліричний відступ. Але саме це і робить кокаїн. Твереза послідовність думки лама­ється. Ти різко перескакуєш на нову, шалену, фантастичну траєкторію з найменшого приводу. Зникає почуття міри; і незважаючи на усі ці мільйони миль, що ти весело пройшов, звернувши зі шляху, ти ніколи не випускаєш з очей свою кінцеву мету.

Поки пишу ці рядки, я ні на мить не забув, що розповідав вам історію про лист і пакунок від Ґретель.

У Парижі ми зустріли дівчину. Наполовину індіанка, прекрасна мала з чортячою чарівністю і цілим мішком найнепристойніших історій, які ми ко­ли-небудь чули. Вона була постійно на кокаїні. Дівчина була певною мірою неосвічена і подавала це так: «Я у здоровезному, прекрасному саду, в руках купа пакунків, і постійно один з них падає на землю; коли я нахиляюся, щоб його підняти, обов’язково падає інший пакунок, і весь час я поволі іду далі по саду».

Отже лист Ґретель.

«Моя люба Лу, — навіть не можу описати, яка я була рада, Міледі, вас нещодавно побачити разом з цією чудовою людиною — вашим чоловіком. Я зовсім не звинувачую вас за цей поспіх з весіллям; проте, з іншого боку, і ви не повинні звинувачувати своїх давніх друзів, що вони не пророки і не вміють передбачити все наперед! Отже, я не можу бути під рукою з необхідними речами. Однак я часу дарма не гаяла. Ви ж знаєте, які у мене невеликі статки, втім, сподіваюся ви оціните цей невеличкий подарунок, який я вам надіслала, не як подарунок заради подарунка, а як знак моєї глибокої любові до наймилішої та найчарівнішої зі знайомих мені дівчат. І, між нами, моя люба Лу: часом те, що всередині, краще за те, що ззовні. Моє шанування та найкращі побажання дорогому серу Пітерові і вам, хоча у цю хвилину я навіть не сподіваюся, що ви пам’ятаєте про моє існування.

Завжди щиро ваша,

Ґретель».

Лу жбурнула мені листа через стіл. З якоїсь нагоди чи зовсім без причини, я був роздратований. Я і чути нічого не хотів від такої, як Ґретель. Вона мені не подобалася, і я їй не довіряв.

— Якась дивна, — досить сердито сказав я.

Це не був мій власний голос: гадаю, в моїй голові говорив якийсь прихований інстинкт самозбереження.

Проте Лу аж сяяла з цієї нагоди. На жаль, не мо­жу вам передати блиску, який випромінювало все, що вона тоді казала і робила. Її очі світилися, уста щебетали, щоки палали, наче щойно розпущені тендітні весняні первоцвіти. Вона була втіленим духом кокаїну: кокаїн у плоті. Сама її присутність робила Всесвіт безмежно захопливим. Скажімо, вона була одержима дияволом, якщо хочете!

Будь-яка так звана добра людина була б шокована й смертельно налякана при її появі. Вона представляла собою сирену, вампірку, Мелюзину, страшного і дивного диявола, якого вигадали боягузи, щоб пояснити брак власної мужності. У неї не було охоти ні до чого іншого, як вечеряти просто в номері, щоб мати можливість вбрати нове кімоно і танцювати для мене.

Ми їли чорну ікру ложками. Яка різниця, що во­на коштувала втричі дорожче за вагу золота? Не слід приписувати мені марнотратство: якщо хочете когось звинуватити, звинувачуйте Кайзера. Він затіяв усю цю бучу; і коли мені захотілося з’їсти чорної ікри, я буду їсти чорну ікру.

Ми зжерли її всю. Нерозумно надавати цій дрібниці особливого значення.

Між поданнями страв Лу танцювала, як демон у маренні. Їй подобалося вдавати східну жінку-спокусницю. Я був її паша-з-трьома-кінськими-хвостами, її воїн-самурай, її чудовий магараджа, на колінах у якого лежить скімітар, готовий відрубати голову за будь-якого найменшого приводу з її боку.

Вона була Улед Наїль з татуюванням на щоках і підборідді, намальованими сурмою бровами і червоними губами.

Я був Туареґом, пустельним розбійником у масці, що захопив її в полон.

Вона грала тисячу божевільно вишуканих ролей.

У мене дуже слабка уява, мій мозок використовує усі свої ресурси виключно для аналізу; але я з насолодою грав ролі, які вона мені вибирала. Вже й не знаю, скільки разів під час цієї вечері я перетворювався з чемного чоловіка у піжамі з Бонд-стрит на розлюченого маніяка.

Тільки після того як офіціанти залишили нас з кавою і лікерами, які ми пили мов воду, не п’яніючи, Лу зненацька скинула своє блискуче вбрання.

Вона стала посеред кімнати і випила півфужера міцного лікеру. Чарівна зухвалість цього жесту ви­кликала у мене внутрішній крик. Я схопився з місця, немов тигр, що, підкрадаючись, раптом побачив оленя.

Лу з нестримним захватом геть уся захихотіла. Знаю, що так не кажуть: «геть уся захихотіла»; але не можу висловитися по-іншому.

Вона зупинила мою атаку, як досвідчений захисник у міжнародному матчі з реґбі.

— Неси ножиці, — прошепотіла вона.

Вмить я зрозумів, у чому справа. Це була абсолютна правда — ми трошки переборщили з тим снігом. Гадаю, це вже було десь п’ять понюшок. Якщо цікаво, можете повернутися назад і перерахувати — скільки потрібно, щоб піднятися на десять тисяч футів над бідною старою Па-де-Кале, благослови її Господь! Але воно накладалося, як ціна цвяхів у задачі про кінські підкови, що так тішила мого батька, коли я був малим. Розумієте, що я маю на увазі, — принцип Мартінґейла і всяке таке. Звісно, ми перебрали з тим снігом.

П’ять понюшок! Втім, для нас молодих після двох тижнів це не було вже аж так багато.

Ґвендолін Оттер каже:

А це приблизно в такому ж дусі.

Я знаю, що на мене не варто розраховувати, коли мова заходить про поезію, і поважна авторка точно може дозволити собі посміхнутися і тихенько переступити через мої рештки. Лише за умови, що по­смішка буде поблажливою. Але дух твору я справді вловив.

Ні, так не добре.

«Продовжуй! Через край!» — так краще. Так поважніше і патріотичніше, й набагато краще передає ідею. А якщо вам не подобається, шукайте кращого деінде.

Ні, я не визнаю, що ми були безрозсудними. Ми мали чималі ресурси у своєму розпорядженні. І точно не були схожі на шахраїв, що не платять.

Ви ж чудово знаєте, як важко слідкувати за тим, щоб у хаті завжди були сірники. Зовсім банальна річ, сірники, використовуються постійно, завжди легко купити нові, й не проблема, якщо коробка з сірниками спорожніла; і я не погоджуюся, що мені хоч на мить забракло почуття міри у цій справі.

Тільки не згадуйте мені про політ до Парижа у про­менях Місяця. Визнаю, в мене закінчилось пальне; але усі знають, що захоплення першим коханням схильне спричиняти тимчасові розлади звичайної поведінки.

Найбільше мене потішив той очевидний факт, що Ґретель виявилася просто молодчинкою, що б там про неї не казали. При цьому вона була не про­сто звичайною старою доброю молодчинкою. Не ба­чу причини, щоб не визнати, що вона виявилася тим, кого можна назвати справжнім другом у найбільш ранньому, яке тільки можете собі уявити, вікторі­анському значенні цього слова.

Вона була не лише справжнім другом, а ще й муд­рим другом. Без сумніву передбачивши, що старий добрий сніг у нас таки закінчиться.

Тепер, друзі, я б хотів, щоб ви зрозуміли правильно, що чоловік, якщо він себе називає чоловіком, не з тих, хто перериватиме медовий місяць із дівчиною у японському кімоно, яке я вже описував, щоб накинути на себе купу жахливого одягу й кинутись на пошуки дилера по всьому Парижі.

Звичайно, ви одразу скажете, що я міг покликати офіціанта і той би приніс кілька кубічних кілометрів. Та не все так просто, ви ж не уявляєте, що це за готель, де нам пощастило зупинитися. Ми потрапили туди, навіть не підозрюючи про неприємності. Він був зовсім поруч з Етуаль, та виглядав для неоз­б­роєного ока, як абсолютно респектабельний, першокласний сімейний готель для вихідців з більш шля­хетних та менш шляхетних родин.

Тільки не втікайте з думкою, що я чіпляюся до того готелю. Просто Франція тоді була знекровлена; а офіціант на нашому поверсі був сімейний чоловік середнього віку і, мабуть, читав Ламартіна, Паскаля, Тена й усю цю жахливу нудоту, поки не був зайнятий виснажливою, як на каторзі, доставкою ікри до нашої кімнати. Немає жодної потреби приховувати від вас той факт, що він завжди мав дещо шокований вираз обличчя, особливо це було видно по тому, як була підстрижена його борідка. І кожного разу, як він заходив до нас у номер, йому підкреслено щось не подобалося.

Я трохи сам собі психолог і дуже добре розумію, що цей чоловік кокаїну нам не принесе, навіть якби ми запропонували йому за це очолити міністерство тютюнової промисловості.

Тепер, звісно, я навіть не збираюся просити вас повірити, що Ґретель Вебстер щось знала про цього офіціанта — бридкого старого педанта! Вона про­сто проявила дбайливу передбачливість і дружнє розуміння. Без сумніву, вона мала досвід, море досвіду, барелі, бушелі досвіду, всі ці одиниці виміру, що я так і не вивчив у школі. Вона сказала собі, загальними словами, не обов’язково маючи на увазі якусь конкретну низку подій:

— З тієї чи іншої причини цим милим дітям у якусь критичну хвилину їхньої кар’єри може забрак­нути снігу, тож моє завдання — щоб вони його отримали.

Поки ці думки проходили крізь мою голову, я дістав манікюрні ножички і Лу почала відрізати нит­ки на підкладці кімоно в тих місцях, де нестримні чарівні пальчики намацали те, що ми називали у лікарні «сторонній предмет».

Так, помилки не було. Ґретель розуміла нашу психологію, ми розуміли її психологію, усе йшло чудово, як діти в школу.

Навіть не подумайте, що нам довелося зіпсути кімоно. Треба було лише розпороти складочку зсередини і витягти звідти маленький білий шовковий мішечок; відкриваєш, а там купа снігу, набагато ми­лішого оку, ніж сніг на Монблані.

Ну, ви ж розумієте, коли ти його побачив, одразу потрібно нюхнути. Для чого? Ніхто не дасть відповіді на це запитання. Тільки не кажіть про «ви­користання для операції на горло». Лу не потрібно було жодних операцій. Вона співала, як Неллі Мельба, і виглядала, як персик; і сама була персиком Мельба, ясно як двічі по два — чотири.

Можете не сумніватися, ми нюхнули! А потім кіль­ка років кружляли у танці по всьому номеру — хоча годинник показував, що минуло, мабуть, не більше восьми-дев’яти хвилин, — та який сенс розводити теревені про годинники, якщо Ейнштейн до­вів, що час — лише один з вимірів простору? Яка користь з астрономів, які доводять, що Земля обертається навколо осі зі швидкістю 1000 миль на годину і пролітає по орбіті 1000 миль на хвилину, якщо ви за нею не встигаєте?

Було б зовсім нерозумно валандатися й залишитися позаду, та з великою імовірністю опинитися на Місяці, де й поговорити немає з ким, хіба з Жулем Верном, Гербертом Веллсом і компанією.

І не подумайте, що той білий шовковий мішечок був дуже великий.

Лу схилилася над столом і випустила свій довгий тоненький язичок, як той мурахоїд з Національного Біографічного Словника, чи як там воно називається, і почала ним крутити у купці снігу, поки я мало не втратив розум.

Я реготав, як гієна, згадавши її слова. «Твій поцілунок гіркий від кокаїну». Хлопчина Свінберн за­вжди говорив про гіркі поцілунки. Що він знає, нещасний бідолаха?

Тільки з повним ротом кокаїну починаєш розу­мітися на поцілунках. Цілування переходить з однієї фази в іншу, як романи Бальзака, Золя, Ромена Роллана, Девіда Лоуренса та схожих хлопців. Ти зовсім не втомлюєшся! Ти завжди на четвертій швидкості, а двигун муркоче, мов кошеня, велике біле кошеня з блискучими зірками на вусах. І це завжди по-різному і завжди однаково, поцілунок ніколи не закінчується, ти втрачаєш розум і вже не повертаєшся до нормального стану, ви, мабуть, не розумієте, про що я, а мені зовсім байдуже, і мені жахливо вас шкода, та можете й самі пересвідчитися в моїх словах, потрібно лише знайти таку дівчину, як Лу, і вдосталь кокаїну.

Як там казав наш друг Лам?

Дивний чоловік той Лам! Здається, ці рядки доводять, що він трохи розбирається у цій справі. Ну, звісно, розбирається. Я сам бачив, як він нюхав кокаїн. Ще той жук! Ставлю шилінг. Багато знає. Це не причина йому не довіряти. Не розумію, чому люди відгукуються про нього так зневажливо. Не розумію, чому я сам про нього так думаю. Мабуть, у глибині душі зовсім пристойний чолов’яга. Має свої смішні мухи в носі — та це не робить з людини негідника.

Так якщо вже перейматися чиїмись смішними мухами, то чого варта Лу! Ще спробуй знайди дивнішу, але ж я кохаю її.

— Дай мені ще раз нюхнути з твоєї руки.

Лу засміялася, як передзвін московських курантів Великоднього ранку. Пам’ятаєте, російську Пасху святкують в інший час, ніж нашу Пасху. Вони посунули її на два тижні вперед чи назад — ніяк не можу згадати куди саме, — якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Вона підкинула порожній шовковий мішечок у повітря і, пристрасно клацнувши, зловила його зубами, що знову мало не знесло мені дах. Я б хотів бути пташкою, щоб ці маленькі білі гострі зубки відкусили мені голову.

Практична дівчинка, моя леді Пендраґон! Замість того щоб психувати, вона вирізала ще один мішечок, а коли його відкрила, то замість защебетати, як пташка, різко і схвильовано сказала:

— Подивись сюди, Кокі[3], це не сніг.

Мушу пояснити, що вона називає мене Кокі, натякаючи, що Пітер — ім’я апостола, який тричі зрікся Христа, поки ще півень не проспівав.

Я вийшов з трансу. Та тупим і скляним, як мені здавалося, поглядом почав розглядати речовину. І тоді мені на допомогу прийшла стара підготовка.

Це був білий порошок, що мав властивість утворювати маленькі грудочки, схожий на крейду. Я потер його між пальцями. Понюхав його. Це мені нічого не сказало. Спробував на смак. Це теж нічого не дало, мабуть, тому, що кокаїн зовсім заанестезував нервові закінчення на язиці.

Утім, дослідження було чистою формальністю. Те­пер я знаю, для чого це робив. То був просто чоловічий жест. Я хотів напустити туману перед Лу. Я хотів вразити її своїми знаннями людини науки; але весь цей час, без жодних підказок, я знав, що це було.

Вона теж знала. Що довше я був з Лу, то більше мене вражали масштаб і різноманітність її знань.

— О, Ґретель дуже мила, — защебетала вона. — Вона подумала, що ми могли вже трохи втомитися від «коко», який би приємний він не був і як би не тішив. Тож старенька прислала нам героїну. І все ще існують якісь люди, котрі кажуть, що життя не варте, щоб його прожити!

— Ти колись пробувала? — спитав я і затримав відповідь за допомогою поцілунку.

Коли найгірше було позаду, вона сказала, що вживала його тільки одного разу. То була дуже незначна доза, яка, наскільки вона пригадує, зовсім на неї не подіяла.

— Усе в порядку, — сказав я з висоти найвищої обізнаності. — Потрібно лише правильно визначити фізіологічну дозу. Він дуже добрий, направду. Збу­джує краще, ніж морфій, набагато. Ти отримуєш таку ж блаженну й глибоку незворушливість, але без млосності. Ну, Лу, люба, ти ж читала де Квінсі й усіх цих хлопців про опіум, правда ж? Опіум, як тобі відомо, це суміш — у ньому десь близько двадцяти різних алкалоїдів. Лауданум: Колрідж приймав його і Клайв, усякі поважні люди. Це розчин опіуму в спирті. Але морфій — найактивніша та найважливіша зі складових опіуму. Ти можеш вживати його як хочеш. Найкращі результати дає ін’єкція; але це доволі незручно і завжди є небезпека, що туди потрапить якийсь бруд. Треба постійно бути насторожі через можливе зараження крові. Він просто дивовижно збуджує уяву. Він магічним чином позбавляє болю і тривоги. Але у ту ж хвилину, коли тебе переповнюють чудові ідеї, коли ти будуєш золоті повітряні замки, у той же час у тебе з’являється відчуття, що насправді ніщо не варте тво­їх зусиль, і це дає тобі відчуття колосальної переваги над усім на світі. І тому, з об’єктивної точки зору, це ні до чого не призводить. Утім, героїн робить усе те, що й морфій. Це, як тобі відомо, похідна речовина від морфію — технічна назва «діацетилморфін». Тільки замість омивання у купелі філософської інертності він робить тебе гострим, як гірчиця, у бажанні реалізувати свої ідеї до кінця. Я ніколи не пробував героїн. Вважаю, ми можемо почати просто зараз.

Я виглядав, як той павич, що ходить з пихатим ви­глядом, чистить пір’я і чепуриться. Лу з напівроззявленим ротом зачаровано витріщалася на мене своїми величезними очима: зіниці, розширені від кокаїну. Просто самець хизується перед самкою. Я хотів, щоб вона обожнювала мене за ті невеличкі клаптики знань — фрагменти, які залишила знехтувана мною освіта.

Лу завжди діє практично — і як жриця додає втаємниченості усьому. Те, як вона взяла героїн на лезо ножа і насипала на зворотний бік долоні, без сумніву, виглядало урочисто.

— Мій Лицарю, — сказала вона з блиском в очах, — ваша дама приготувала зброю і виряджає вас на битву.

І вона простягнула свій кулак до моїх ніздрів. Я вдихнув героїн із своєрідним ритуальним благоговінням. Не знаю, звідки цей інстинкт узявся. Мож­ливо, це блискучість спонукає жадібно накидатися на кокаїн, а тьмяна похмурість робить з героїну більш поважну справу?

Відчуття було таке, ніби я беру участь у дуже важливій церемонії. Коли я закінчив, Лу відміряла дозу для себе. Вона прийняла її з глибокою, загрозливою цікавістю.

Це нагадало мені вигляд старого професора з університету, коли він прийшов оглянути нового пацієнта: випадок був загадковий і явно критичний. Збудження від кокаїну якимсь чином завмерло. На­ші думки зупинилися. Проте ця зупинка була такою ж насиченою, як і попередня активність.

Ми відчули, що дивимось одне одному в очі з не меншим запалом, як досі; та якоюсь мірою цей запал був іншим. Ніби нас звільнили від невідворотності існування у звичному сенсі цього слова. Ми запитували себе, хто ми і що ми такі, що зараз має статися; і водночас була якась абсолютна впевне­ність у тому, що нічого статися не може.

Це було найдивовижніше відчуття. Щось на кшталт прагнення піти трішки далі. Не вірю, щоб хтось, навіть найвидатніший на світі митець, зміг би вигадати те, що ми відчували, а навіть якби йому це вдалося, він не зміг би цього описати.

Я й сам намагаюся описати і відчуваю, що виходить не дуже добре. Подумайте самі, мова має свої обмеження. Коли математики і вчені мужі захочуть обмінятися думками, звичайна мова не дуже під­ходить. Їм доводиться вигадувати нові слова, нові символи. Подивіться на рівняння Ейнштейна.

Колись я знав одного чоловіка, який був знайомий із Джеймсом Гінтоном, тим, хто відкрив четвертий ви­мір. Він був світла голова. Але Гінтон думав щонайменше в шість разів швидше за нього, навіть на найпростішу тематику. І коли Гінтонові потрібно було роз’яснити свою думку, він просто не міг цього зробити.

Це великий клопіт, коли з’являється новий мислитель. Усі починають стогнати, що вони його не розуміють, сильно дратуються — і неминуче починають його цькувати, називати атеїстом, дегенератом, пронімецьким зрадником, більшовиком чи якимсь іншим улюбленим на той час лайливим словом.

Веллс трохи розповідав про це у тій книжці про велетнів, а Бернард Шоу у своєму творі «Повернення до Мафусаїла». Узагалі ніхто в цьому не винен, але так воно є, і нікуди не дінешся.

І ось я, абсолютно звичайна людина, наділена цілком посереднім розумом, раптом опиняюся геть відрізаним від світу, один у своєму роді — і відчуваю, що маю розповісти щось неймовірно важливе, але я навіть собі не можу пояснити, що це таке.

Лу стояла навпроти мене, і я інстинктивно зрозумів, завдяки спорідненню наших душ, що вона бу­ла у такому самому становищі.

Для спілкування нам не потрібні були чітко зрозумілі слова і речення. Ми все чудово розуміли; все необхідне виражалося у вигляді витонченої гармо­нії поглядів і жестів.

Світ раптово зупинився на місці. Ми були самі посеред ночі й тиші речей. Ми належали до вічності якимсь непояснюваним чином, і ця безконечна німа тиша розквітала незбагненними обіймами.

Героїн почав діяти. Ми почувалися королями ко­лосального спокою. Ми були повелителями — ми пустили паростки з небуття в існування! І тепер існування поволі змушувало нас до дії. У самій нашій природі була певна потреба, що вимагала вираження, і після першого ж сильного взаємопроникнення між нашими індивідуальностями ми досягли рівно­дійної гармонії усіх сил, з яких складалися.

У певному сенсі наше блаженство було таким величезним, що ми просто не могли його витримати; і ми непомітно з’їхали до усвідомлення, що цю невимовну містерію слід виразити за допомогою ри­туальних дій.

Але усе це відбувалося на величезній відстані від реальності. Прихований ланцюжок інтерпретації пов’язував істину з очевидним, банальним фактом, що саме зараз найкращий час для прогулянки на Монмартр і продовження ночі там.

Ми одяглися, щоб вийти на вулицю, мабуть, з таким відчуттям, як новоспечений єпископ уперше вбирає на себе своє облачення.

Але хто б нас тоді не побачив, він би не зрозумів і навіть не підозрював про таке. Вбираючись, ми сміялися, співали й обмінювалися веселими дурницями.

Коли ми спускалися сходами, то почувалися, мов боги, що сходять на землю, незрівнянно вищі за смертних.

Під кокаїном ми помітили, що люди досить дивно посміхаються. Видно, наш ентузіазм був помітний. Нас навіть трохи дратувало, що вони рухаються в іншо­му темпі; та це було зовсім інакше. Постійно присутнє відчуття власної зверхності над рештою людства. Немає слів, які б могли описати нашу величність. Наші власні голоси звучали дуже, дуже віддалено. Ми були абсолютно переконані, що портьє чітко усвідомлює, що таксі потрібне самим Юпітеру з Юноною.

Ми навіть не сумнівалися, що водій керує колісницею Сонця і знає про це.

— Ця штука просто чудесна, — сказав я до Лу, коли ми минали Тріумфальну арку. — Не знаю, що ти мала на увазі, коли казала, що на тебе не подіяло. Ти ж неймовірно прекрасна!

— Звичайно прекрасна, — засміялася Лу. — Уся слава доньки короля всередині; одежа її гаптована золотом, і вона підставляє своє лице для поцілунку, як комета, що прокладає свій шлях до Сонця. Ти не знав, що я королівська донька? — вона засміялася з такою спокусливою величністю, що щось у мене все­редині майже знепритомніло від захвату.

— Почекай, Кокі, — прощебетала вона. — Все в порядку. Ти зловив мене, а я тебе, а ще я — твоя маленька дружина.

Я мало не подер оббивку таксі. Я відчув себе велетнем. Ґарґантюа був пігмеєм порівняно зі мною. Я відчув непереборне бажання розтрощити щось на друзки й аж розгубився, бо це Лу я хотів розтрощити і в той же час вона була найкоштовнішою та найделікатнішою порцеляною часів династії Мінь чи як там в біса називали цю епоху.

Найтендітніша, найвитонченіша краса! Доторкнутися до неї означало осквернити її. У мене раптом виникло нудотне відчуття брутальності шлюбу.

Тоді я ще не здогадувався, що раптова різка зміна почуття була спричинена таємничим провісником фізіологічного впливу героїну, що вбиває кохання. Без сумніву, інші збуджувачі, як алкоголь, гашиш і кокаїн, не заважають Купідонові. Деструктивний ефект може бути лише від твоєї реакції. Винен, так би мовити, тому, що втікав від констебля.

Але так звані філософські наркотики, головні приклади яких — морфій і героїн, налаштовані вороже до активних емоцій та емоційної активності. Нормальні людські почуття перетворюються на те, що збоку схоже на їхній духовний еквівалент. Звичайне добре почуття стає універсальною доброзичливістю, безконеч­но толерантною філантропією, оскільки моральний код втратив своє значення. У душі роздувається пиха, більша за сатанинську. Як казав Бодлер: «Хіба не ти — велична зневаго, робиш душу такою доброю?»

Поки ми їхали на Монмартр у напрямку Сакре-кер, ми не промовили ні слова, занурившись у блаженний спокій. Ви повинні зрозуміти, що ми і так були збуджені до найвищої межі. Завданням героїну було підтримувати цей стан.

Замість того щоб здійнятися в небо, пристрасно б’ючи вогняними крильми, ми ширяли у безмежних просторах всесвітнього ефіру, час від часу прикладаючись до нових доз пухкого тьмяного порошку. Ми робили це без жадібності, без поспіху і навіть без бажання. Відчуття нескінченної сили, що може дозволити собі нескінченну неквапливість. Воля, здається, зникла геть. Ми рухалися без особливої мети, просто тому, що так потребувала наша природа. Наше блаженство з кожною хвилиною ставало дедалі цілковитішим.

З кокаїном ти дійсно стаєш повелителем усього — але усе має для тебе велике значення.

З героїном відчуття повелителя збільшується до такого рівня, що вже нічого не має значення. Немає навіть небажання продовжувати чимось займатись, що й підтримує курця опіуму у бездіяльному стані. Тіло залишається наодинці з собою, і тебе не цікавить його природна життєдіяльність.

Знову ж таки, незважаючи на усвідомлення нескінченності, ми водночас зберігали відмінне почуття міри стосовно звичайних буденних справ.

Розділ 5. Героїнова героїня

Я попросив зупинити таксі на площі Тертр. Ми хотіли пройтися уздовж пагорба і дозволити собі звідти поблукати очима по Парижу.

Ніч була чудова. Ніде, крім Парижа, ти не зможеш насолодитися цією ніжною солодкою тишею; сухе, тепле, легке повітря, це зовсім не те, що ти ма­єш в Англії.

Із Сени навівав дуже ніжний вітерець, якому на­ша уява любить приписувати пахощі півдня. Сам Париж був невиразною тьмяною плямою синюватого кольору, над якою виднілися Пантеон і Ейфелева вежа. Вони виглядали як символи історії розвитку людства — шляхетне, монументальне минуле і механічне ефективне майбутнє.

Я зачаровано прихилився до парапету. Лу обійняла мене за шию рукою. Ми завмерли і не рухалися, що я аж міг відчувати тихе биття її пульсу.

— Ти дивися! Пендраґон!

Незважаючи на свою несподіваність, голос був низьким і приємним. Я обернувся.

Якби мене спитали, без сумніву, я б точно відповів, що мене страшенно обурює, коли мене турбують; і ось тебе раптово, неприємно турбують, але це мене зовсім не обурило. Чоловік, голос якого ми почули, спробував посміхнутися до мене. Я впізнав його одразу, хоча ми й не бачилися відтоді, як разом ходили до школи. Його звали Елґін Фекліз. Він учив­ся в шостому математичному, а я — у молодших класах.

Під час мого третього навчального року він став старостою, він навіть отримав стипендію в Оксфорді — неабияке досягнення. Потім без жодного по­передження зник зі школи. Причину знали буквально кілька людей, але вдавали, що нічого не знають. Утім, він так і не пішов до Оксфорда.

Відтоді я чув про нього тільки одного разу. Це було у клубі. Його ім’я згадали у розмові про якісь неясні чутки про якусь нечесну фінансову аферу. Мені досить туманно запам’яталося, що ця історія має якийсь стосунок до випадку у школі. Він був не з тих хлопців, яких могли вигнати зі школи за якусь звичайну дрібницю. Тут неодмінно був причетний його гострий розум. Правду кажучи, він був для ме­не свого роду героєм у школі. Усіма якостями, якими я захоплювався і яких мені бракувало, він володів повною мірою.

Ми були не дуже знайомі, але його тодішнє зник­нення шокувало мене. Чомусь воно закарбувалося у моїй пам’яті, в той час як багато інших важливих речей не залишили там і сліду.

Він майже не змінився, відколи я бачив його востаннє. Середнього зросту, з видовженим і досить вузьким обличчям. Було щось церковне у його виразі. Він мав невеликі сірі очі й постійно ними кліпав. Великий і закручений ніс, як у Веллінгтона; губи тонкі й напружені; свіжа шкіра зі здоровим рум’янцем. У нього ще не з’явилося жодної, анінайменшої зморшки.

У Фекліза збереглася звичка постійно нервово туп­цювати на місці, яка так вирізняла його ще в шко­лі серед хлопців. Можна сказати, ніби він постійно напоготові, в очікуванні, що от-от щось має статися, і все ж не скажеш, що він виглядав якось недобре. Він мав дуже впевнений вигляд.

Поки я все це згадував, він потис мені руку і вже почав щось там теревенити про давні часи.

— До речі, я чув, що ти тепер сер Пітер, — сказав він. — Вітаю. Я завжди вірив у тебе.

— Мені здається, ми вже бачилися з вами, — перебила Лу. — Авжеж, це ж пан Фекліз.

— О, так. Я вас добре пам’ятаю. Міс Лейлгем, як­що я не помиляюся?

— Будь ласка, давайте забудемо про минуле, — Лу посміхнулася і взяла мене за руку.

Не знаю, чому, але мені було ніяково пояснювати, що ми з Лу одружені.

Фекліз протарабанив стандартний набір привітань і запитав:

— Дозвольте представити мадемуазель Аід Ламуро?

Дівчина, що стояла коло нього, посміхнулася і кивнула головою.

Аід Ламуро була яскравою брюнеткою з блискучою посмішкою і очима з зіницями, як вістря голок. Вона виглядала як суцільна невідповідність. Губи і ніс натякали, що тут не обійшлося без слідів семітської крові, але клиноподібний обрис обличчя говорив про предків зовсім протилежного роду. Вона мала запалі щоки, а «воронячі лапки» псували кутики її очей. Темно-пурпурові повіки натякали про пристрасне захоплення плотськими утіхами. При густому й пишному волоссі брів майже не було. Замість них вона намалювала олівцем тоненькі чорні дуги. Вона мала надто яскравий макіяж. Вбрана у вільну й досить зухвалу сукню синього кольору зі срібними блискітками, підперезану жовтим з чорними плямами поясом. Зверху вона накинула чорну мереживну хустину, прикрашену яскраво-червоними китичками. Її руки були худі, як у смерті, а гачкуваті пальці з величезними перснями із сапфірами і діамантами виглядали дещо непристойно.

Її поведінка була схожа на жваву розслабленість. Здавалося, що її завжди треба підштовхувати до дії, але тільки-но перший поштовх минув, як вона знову глибоко занурюється у свої думки.

Люб’язність на її обличчі була очевидно удаваною; але і я, і Лу, коли тиснули руки, помітили витончену і загадкову симпатію, яка залишила за собою пляму невимовного зла.

Я був упевнений, що Фекліз прекрасно розумів цей, не виражений словами контакт, і, так чи інакше, це його страшенно тішить. Його манера пове­дінки стала особливо улесливою і шанобливою, і я відчув, що він бере ініціативу на себе:

— Чи можу я насмілитися запропонувати вам і леді Пендраґон повечеряти разом з нами у «Петіт Савояр»?

Аід взяла мене попідруч, а Лу пішла вперед з Фек­лізом.

— Ми й самі туди збиралися, — сказала вона йому, — а з друзями взагалі чудово. Я так бачу — ви доволі давній друг мого чоловіка.

Він почав розповідати про стару школу. Та ніби випадково відзвітував про обставини, що призвели до його виключення.

— Розумієте, мій старий був у місті, — почулися його слова, — і десь на Ломбард-стрит розгубив усі свої статки (тут він штучно хихотнув), а де, так і не зна­йшов, тож це був кінець моїй академічній кар’єрі. Він переконав старого Розенбаума, банкіра, що у ме­не є фінансові таланти, і влаштував мене на роботу особистим секретарем. Я потрапив як риба в воду, і відтоді мої справи йдуть чудово. Але Лондон не те місце, якщо ти маєш справжні амбіції. Там немає де розвернутися. Для цього — або Париж або Нью-Йорк; щиро ваш, Елґін Фекліз.

Не знаю чому, але я не повірив жодному слову цієї історії; не повірив. Героїн працював чудово. Я не мав анінайменшого бажання говорити з Аід. Вона аналогічним чином не звертала на мене уваги і не промовила ні слова.

Лу була у тому ж стані. Певно, вона слухала, що говорить Фекліз, але ніяк не реагувала і зберігала повну відчуженість. Уся ця сцена тривала менше трьох хвилин. Ми дійшли до «Петіт Савояр», за­йшли і зайняли свої місця.

Здається, патрон дуже добре знав наших друзів. Він зустрічав їх з особливою французькою метушливістю. Ми сіли біля вікна.

Ресторан нависав над крутими схилами Монмартра, як фортеця на недоступній скелі. Ми замовили вечерю. Фекліз зробив це із завзяттям і обізнаністю, всі решта з цілковитою байдужістю. Я подивився на Лу. Я ніколи не бачив цю жінку раніше. Вона була мені зовсім байдужа. Раптом я сильно захотів на­питися води. Я не міг зробити зусилля і налити собі склянку. Мені було важко покликати офіціанта, але, мабуть, я все ж промовив «вода», бо Аід наповнила мій келих. Посмішка промайнула її обличчям. Вона вперше проявила якусь ознаку життя. Навіть руко­стискання було скоріше механічним рефлексом, ніж свідомою дією. Було щось зловісне і тривожне у її міміці. Виглядало так, ніби вона відчуває післясмак якоїсь бридкої гіркоти.

Я подивився на Лу. Я помітив, що вона змінилася на обличчі і виглядала смертельно нездоровою. Мені було абсолютно байдуже. Цікавий цикл думок із цього приводу пробіг у моїй голові. Я пам’ятав, що пристрасно кохав її; водночас її ніби й не було. Моя байдужість була джерелом чогось такого, що я б назвав диявольським блаженством.

Мені спало на думку, наче якийсь жарт, що, мож­ливо, вона себе отруїла. Я явно почувався дуже недобре. Це мене теж не турбувало.

Офіціант приніс чашу з мідіями. Ми сонно їх жували. Це було частиною щоденної роботи. Ми їх смакували, бо вони мали смак; але нічого не мало значення, навіть смак. Мені здалося дуже дивним, що Аід не їсть, а тільки вдає, що їсть, та я приписав це заклопотаності.

Мені стало набагато краще. Фекліз легко і невимушено говорив про різні неважливі речі. Ніхто не звертав на це уваги. Він, зі свого боку, не помічав якоїсь нестачі ввічливості.

Без сумніву, я був втомленим. Я подумав, що ме­не збадьорить Шамбертен, і перекинув кілька бокалів.

Лу з якимсь питанням в очах постійно дивилася на мене, ніби вона потребує якоїсь поради і не знає, як попросити. Це виглядало досить кумедно.

Ми почали антре. Лу несподівано підвелася. Фек­ліз з удаваною тривогою на обличчі поспішив за нею. Я побачив, як офіціант підхопив її за руку. Це було справді дуже кумедно. З дівчатами завжди так — вони не знають, що таке «досить».

І тоді я з приголомшливою раптовістю зрозумів, що справа не у слабкій статі. Саме вчасно вийшов з-за столу і я.

Якщо я обійду мовчанням події наступної години — це не тому, що їх було замало. По завершенні цих пригод ми знову сіли за стіл.

Ми потягували дуже старий «Арманьяк» маленькими ковточками: він збирав нас докупи. Але ми були зовсім знесилені, ніби після важкої і тривалої хвороби.

— Нема чого переживати, — сказав Фекліз, дивно посміхаючись. — Легка нерозважливість.

Я аж скривився. Це повернуло мене до царя Ла­ма. Я ненавидів цього типа як ніколи. Він мене вже переслідує. Щоб він скис!

Лу переказала Феклізові усю цю історію, і він зізнався, що знайомий з подібними справами.

— Розумієте, дорогий сер Пітер, — сказав він, — ви не можете вживати Г так, як К, а коли понамішувати напоїв, то можна наробити купу біди. Це як все решта у житті; потрібно знати свою міру. Дуже небезпечно пересуватися з місця на місце, якщо ви працюєте з Г або М, а їсти — то взагалі майже гарантована катастрофа.

Мушу визнати, що я почувався, як повний дурень. Зрештою, я вивчав медицину досить ретельно; і це вже вдруге, коли дилетант робить мені серйозне зауваження.

Утім, Лу досить бадьоро кивнула. Бренді повернув рум’янець на її щоки.

— Так, — сказала вона, — я чула про це раніше, але, знаєте, одне діло чути, а інше — пройти через це самому.

— Досвід — єдиний вчитель, — погодився Фек­ліз. — Усі ці речі абсолютно нормальні, але важливо одразу не поспішати, дати собі шанс навчитися і зро­зуміти, як то робиться.

Увесь цей час Аід сиділа як вкопана. Вона створювала дуже дивну атмосферу. Певна чарівність бу­ла у цій її повній відсутності чарівності.

Даруйте, будь ласка, мені цю парадоксальну манеру висловлюватися. Я маю на увазі, що вона володіла усіма рисами, які зазвичай приваблюють. У неї були залишки разючої, нехай і незвичайно дивної, вроди. Вона мала, очевидно, неабиякий багатий досвід. Вона володіла спокійною енергією, що мала б зробити її чарівною; все ж вона була повністю по­збавлена того, що ми називаємо магнетизмом. Це не науковий термін — тим гірше для науки. Він описує природнє явище й одне з найважливіших явищ на практиці. Усе, до чого людина має інтерес, від мюзик-холу до імперій, діє на магнетизмові й зовсім мало на чомусь іншому. А наука ігнорує його, оскільки його не можна поміряти механічними інструментами!

Уся життєва сила жінки була спрямована на якусь таємну внутрішню святиню її власної душі.

Тепер вона вперше заговорила. Єдина тема, що цікавила її у цьому широкому Всесвіті, був героїн. Її голос звучав монотонно.

Пізніше Лу поділилася зі мною, що він нагадував їй гул похоронного співу тибетських монахів, який долинає здалеку крізь невблаганний снігопад.

— Це єдина річ, що існує, — сказала вона тоном надзвичайної екстатичної незворушності. У ньому вгадувалася безконечна демонічна радість, яку ти отримуєш від свого власного смутку. Ніби вона отримує хворобливе задоволення від того, що є безнадійним, від того, що є жахливим; її насправді переповнювала якась мученицька величність.

— Не треба чекати моментальних результатів, — продовжувала вона. — Вам потрібно народитися у ньому, одружитися з ним і померти від нього, перш ніж ви зрозумієте його. Усі люди різні. Але має минути принаймні кілька місяців, поки ви позбудетеся цих дурних життєвих надокучливостей. Поки у вас є тваринні пристрасті, ви — тварина. Їсти, любити, усі ці звірячі бажання, навіть думати про них огидно, як худоба! Дихання саме по собі є огидним, якщо ти усвідомлюєш, що ти дихаєш. Яким нестерпним було б життя людини, навіть посередньої, якби вона завжди гостро усвідомлювала процес травлення.

Вона злегка здригнулася.

— Ви читали містиків, сер Пітер? — втрутився Фекліз.

— Боюся, не читав, друже, — відповів я. — Насправді я взагалі не дуже читаю, поки не виникає потреба.

— Я захоплювався ними кілька років, — відпо­вів він, а потім зупинився і почервонів.

Ця думка, мабуть, викликала якісь дуже неприєм­ні спогади. Фекліз спробував приховати своє збентеження за балакучістю і почав старанно роз’яснювати догмати святої Терези, Міґеля де Молінос та кількох інших, що прославилися у цьому напрямку.

— Розумієте, головне, — нарешті підсумував він, — це теорія, що усе людське всередині нас є основною перешкодою на шляху до святості. Секрет святих у тому, що вони відкидають усе заради однієї речі, яку називають божественною непорочністю. Це не просто ті речі, які ми зазвичай називаємо гріхами чи пороками, — вони є лише елементарними формами зла, переповненого вульгарністю. Справжня складність починається тільки після того, як ви позбулися подібних речей назавжди. На шляху до святості кожний прояв тіла чи розуму є сам по собі гріхом, навіть якщо цей прояв ставить звичайне благочестя у ряд людських чеснот. Аід говорила саме про таку ідею.

Вона спокійно кивнула.

— Я й гадки не мала, — сказала вона, — що цими людьми керує такий глибокий сенс. Я завжди думала, що вони заплуталися у релігійних ідеях. Тепер я розумію. Так, це життя святого, якщо вже потрібно говорити мовою моралі, без чого, мені здається, ви, англійці, не можете обійтися. Я відчуваю, що будь-який контакт, навіть із собою, забруднює мене. Я бу­ла королевою грішників у свій час, в англійському розумінні цього слова. Тепер я забула, що таке любов, окрім слабкого відчуття нудоти, коли вона по­трапляє в поле мого зору. Я майже не їм — тільки звірі, що постійно носяться як оскаженілі, потребують тричі на день поїсти. Я майже не розмовляю — слова такі марні, і жодне з них не є правдивим. Ще не винайшли такої мови, з моєї точки зору. Життя людини чи життя героїну? Я спробувала обидва: і не жалкую, що обрала те, що обрала.

Я сказав щось про те, що героїн вкорочує життя. Бліда посмішка промайнула її запалими щоками. Цей холодний блиск мав щось жахливе у собі. Ми аж замовкли.

Вона подивилася на свої руки. Вперше я з неабияким здивуванням помітив, що вони були надзвичайно брудні. Вона прокоментувала свою посмішку.

— Звичайно, якщо ви міряєте час роками, то, ско­ріше за все, ви маєте рацію. Але який стосунок обрахунки астрономів мають до життя душі? До того, як я почала вживати героїн, роки змінювали один одного й нічого важливого не ставалося. Це було схоже на дитину, що малює каракулі у бухгалтерській книзі. Тепер, коли я увійшла в героїнове життя, хвилина чи година — не знаю, що з них, та й мені байдуже — містить у собі більше справжнього життя, ніж будь-який п’ятирічний період у часи до мого переродження. Ви говорите про смерть. Чом би й ні? Це абсолютно нормально для вас. Ви — тварини — мусите померти, і ви знаєте про це. Але я далеко не впевнена, що коли-небудь помру; і мені байдужа ця думка, як мені байдужа будь-яка інша з ваших мавпячих думок.

Вона знову замовкла, відкинулася назад і заплющила очі.

Я не претендую на звання якогось філософа, але було цілком очевидно, з точки зору найпростішого здорового глузду, що її позиція була твердою і неприступною, якби хтось хотів її похитнути. Як каже Ґ. Честертон: «З вибором душі не посперечаєшся».

Часто сперечаються, що людина насправді загубила здатність бути щасливою — характерну рису її менших братів, коли набула самоусвідомлення. Са­ме про це говорить легенда «Гріхопадіння». Ми стали схожими на богів, пізнали добро і зло, але платимо за це щоденною важкою працею, а «в його очах передчуття смерті».

Фекліз вловив мою думку. Він зацитував, повільно наголошуючи слова:

Думка величного вікторіанця, здається, остудила його. Він скинув із себе депресію, закурюючи цигарку і добряче прикладаючись до склянки з бренді.

— Аід, — сказав він з удаваною легкістю, — жи­ве у блуді гріховному з особою на ім’я Барух де Еспіноза. Здається, Шопенгауер назвав його «Der Gott­betrunkene Mann».

— Сп’янілий від Бога чоловік, — ледь чутно про­шепотіла Лу, кинувши сонний погляд на Аід з-під важких і посинілих від набряклих вен повік.

— Так, — продовжував Фекліз. — Вона завжди носить з собою одну з його книжок. Вона засинає під його слова, а коли розплющує очі, її погляд одразу падає на сторінку.

Він говорив і стукав по столі. Його швидка інтуїція зразу вхопила, що ця дивна пригода непокоїла нас. Він покликав офіціанта, потираючи великий і вказівний пальці. Той зрозумів жест як прохання принести рахунок і пішов по нього.

— Дозвольте мені відвезти вас і сера Пітера назад до готелю, — сказав Фекліз до Лу. — Ви пережили досить важкий день. Я прописую добре відпочити. Доза Г дуже придатна, щоб зранку підняти себе з ліжка, але, заради Бога, не женіть коней. Малюсінька доза, а потім потрошки коксу, коли відчуєте, що час вставати. До обіду ви будете почуватися як пара немовлят.

Він розрахувався, і ми вийшли на вулицю. Як на замовлення, навпроти дверей щойно під’їхало таксі і висадило якусь компанію. Тож ми доїхали додому без жодних проблем.

Лу і я почувалися абсолютно виснаженими. Вона лежала у мене на грудях і тримала мене за руку. Я відчув, що моя сила повертається, коли виникла потреба підтримати її слабкість. Із цієї темної вітряної порожнечі заново виростала наша любов. Я відчув, що цілком позбувся усіх пристрастей; і у цій люстрації ми були похрещені знову, похрещені в ім’я Любові.

Незважаючи на те, що природа зробила все можливе, щоб позбутися надлишку отрути, яку ми вжили, залишковий ефект давався взнаки. Ми приїхали до готелю дуже втомлені, втім, як щось саме собою зрозуміле, ми наполягли, щоб Фекліз і Аід піднялися до нас на останній келишок. Але ми вже насилу стримували злипання очей — і щойно вони нас покинули, ми з усіх ніг кинулись до нашого ліжка під ковдру.

Навряд чи потрібно розповідати моїм одруженим друзям, що у попередні ночі процес вкладання був детально відпрацьованим ритуалом. Але цього разу то була лише спроба побити рекорд швидкості. Не пізніше, ніж за п’ять хвилин як Фекліз і Аід пі­шли, світло згасло.

Я уявляв, що маю заснути миттєво. Насправді минув якийсь час, поки я зрозумів, що так не сталося. Я був у стані анестезії, який важко відрізнити від сну. Насправді якщо почати шукати визначення і намагатися пояснити різницю, чим далі заходиш, тим більш нечіткою стає розбіжність.

Утім, очі у мене, без сумніву, були розплющені; і я лежав на спині, хоч я ніколи не сплю інакше, як на правому боці або, як це не дивно, у сидячому положенні. І поки я так лежав, думки ставали дедалі осмисленішими.

Знаєте, як непомітно щезають думки, коли ти засинаєш. Що ж, тут вони з’являлися замість того, щоб щезати.

Я виявив, що сила волі у фізичному плані практично зникла. Так ніби бажання говорити чи рухатися стало неможливим. Я занурився в океан над­звичайного спокою. Розум був дуже активним, але активним лише в певних межах. Я, здається, не міг направляти потік своїх думок.

За звичайних обставин цей факт украй би мене роздратував. Але зараз він лише викликав цікавість. Я спробував, у вигляді експерименту, зафіксувати свої думки на чомусь конкретному. Технічно я міг це зробити, але водночас усвідомлював, що не варто докладати зусиль. Також я зауважив, що усі думки були однаково приємними.

Цікавість підштовхувала мене зосередитися на ідеях, які зазвичай є джерелом роздратування і занепокоєння. Це було зовсім не складно, але гіркоти більше не було.

Я перебирав у пам’яті випадки з минулого, які, завдяки цьому особливому розумовому процесу, що захищає тебе від роздратування, вже майже забув.

Я виявив, що втрата пам’яті була уявною, а не реальною. Я відновив кожнісіньку деталь до найдрібніших подробиць. Але найбільш прикрі й образливі моменти більше не мали для мене жодного значення. Я згадував їх з такою ж насолодою, з якою читаєш меланхолійну казочку. Я б сказав навіть більше, що неприємним інцидентам я надавав перевагу над усіма решта.

Причина, я думаю, у тому, що вони залишають глибший слід у свідомості. Наші душі вигадали розум, так би мовити, з метою реєстрації свідомих переживань, і тому чим глибше переживання, тим кра­ще розум здійснює наміри наших душ.

— Forsitan haec olim meminisse juvabit[4], — говорить Еней у Вергілія, перелічуючи свої тяжкі ви­пробування. (Дивно! Між іншим, відтоді як закінчив школу, я лише кілька разів згадував латинські вирази. Наркотики, як старість, геть здирають твої недавні спогади і залишають лише давно забуті ідеї.)

Інстинкт, який сидить у нас найглибше, це наша жадоба до нових переживань. І тому спроби уто­піс­тів перетворити життя на приємну рутину завжди пробуджують у людській душі підсвідомий протест.

Саме зростання добробуту у вікторіанську епо­ху спричинило Велику Війну. Це була реакція шко­ляра, у якого забрали пригоди.

Цей дивний стан розуму мав одну незмінну влас­тивість: потік думок протікав крізь мій мозок, як широка непереборна ріка. Я відчував, що ніщо не зможе його зупинити чи навіть хоч якось змінити його напрямок. Моя свідомість мала щось від нерухомої зірки, яка здійснює свій шлях у просторі на правах своєї неминучої приреченості. І той потік ніс мене від одного набору думок до іншого, повільно і без напруження; це було схоже на затихаючу симфонію, яка містила в собі усі можливі спогади, що непомітно змінювали один одного без найменшого натяку на брак милозвучності.

Я цілком усвідомлював плин часу, тому що десь далеко бив церковний годинник, з величезними інтервалами між ударами. Тож я знав, що не сплю вже цілу ніч. Крізь відчинені французькі вікна на балконі заявляв про себе світанок.

Минули століття, довгі століття, і церковні дзвони оголосили про ранкову месу; поступово моя думка стала повільнішою, туманнішою; активне задоволення стало пасивним. Потрошку моїми видіннями поповзли тіні, а потім я більше не пам’ятаю.

Розділ 6. Яскравий блиск снігу

Я прокинувся і побачив Лу, повністю вбрану. Вона сиділа на краєчку мого ліжка. Лу тримала мене за руку, а її лице, мов бліда квітка, нахилилося над моїм. Вона побачила, що я вже не сплю, і її уста з вишуканою ніжністю спустились до моїх. Її губи були м’яки­ми та пружними: поцілунок повернув мене до життя.

Вона була надзвичайно блідою, а її рухи були млявими та слабкими. Я усвідомив, що й сам геть знесилений.

— Я так і не заснула, — сказала вона, — після того, як, здавалося, дуже довго намагалася взяти себе в руки. Мій мозок продовжував працювати як навіжений — я чудово провела час — просто першокласно! Я не могла піднятися, поки не згадала, що цей Фекліз казав про лікування похмілля. Тож я скотилася з ліжка, підповз­ла до Г, зовсім трішки нюхнула і сиділа на підлозі, по­ки він не подіяв. Це суперова штука, коли добре знаєш, що до чого. Він підняв мене за хвилину. Тож я прийняла ванну і вбрала оце на себе. Я все ще не віді­йшла. Знаєш, ми вчора перестаралися, правда, Кокі?

— Ще б пак, — сказав я слабким голосом. — Я радий, що у мене є медсестра.

— Саме так, — сказала вона з дивною усмішкою. — Час приймати ліки, Ваша Величносте.

Вона підійшла до письмового столу і принесла мені дозу героїну. Ефект був дивовижний! Я почувався так, ніби не можу поворухнути жодним м’язом, ніби тріснули пружини усіх моїх нервів. Та одна маленька понюшка всього за дві хвилини повністю відновила мої сили.

Утім, навряд чи у цьому була хоч частка радості. Я повернувся до свого нормального стану, а не до того, що можна назвати доброю формою. Я чудово міг упоратися з усім, чим потрібно, але думка про те, що треба це робити, зовсім не тішила. Я подумав, що ванна і душ приведуть мене в порядок; і, безперечно, я почувався вже зовсім іншою людиною, ко­ли вдягався.

Коли я повернувся до вітальні, то побачив, що Лу граційно танцює навколо столу. Вона накинулася на мене, як розлючений звір; штовхнула мене на канапу і сіла коло мене на коліна. Поки я лежав, вона обсипала мене пристрасними поцілунками.

Вона знала, що я не в стані відповісти на них.

— Вам усе ще потрібна ваша медсестра, — вона весело розсміялася, очі блищали, зуби світилися і ніздрі роздувалися від збудження. Я побачив на одному з кінчиків її чудових закручених локонів блиск кристалу, дуже мені знайомий.

Вона потрапила у снігову заметіль!

Моя підступна крива посмішка говорила їй, що я добре знаю цю гру.

— Так, — схвильовано сказала вона, — тепер я знаю, як це робиться. Ти збираєшся докупи за допомогою Г, а потім розганяєш тарантайку за допомогою К. Давай вмикай щеплення.

Її рука тремтіла від хвилювання. Але на зворот­ному боці мерехтіла крихітна купка блискучого снігу.

Я втягнув її з ледве стримуваним захватом. Я знав: це лише питання кількох секунд, перш ніж це божевільне і піднесене сп’яніння заразить і мене.

Хто це сказав, що потрібно лише насипати солі на хвіст пташки, і тоді її легко зловити? Мабуть, цей тип думав, що він розбирається у справі, але він усе не так зрозумів. Все, що вам потрібно, — посипати снігом свій власний ніс, а тоді без проблем можете ловити пташку.

Що той Метерлінк знав про цього дурного старого Синього Птаха?

Щастя сховане у тобі самому, а кокаїн допомагає відкопати його.

Тільки, прошу вас, не забувайте про звичайну роз­важливість, якщо ви не проти такого терміна. По­трібно трішки здорового глузду, обережності, добре подумати. Якими б голодними ви не були, ви ж не з’їсте одразу десяток смажених волів брошет. Natura non facit saltum[5].

Це лише питання розумного застосування своїх знань. Ми з’ясували, як завести машину, і жодна причина у світі не могла завадити нам полетіти звідси до Каламазу.

Тому я зробив три маленькі понюшки з розумни­ми інтервалами і знову був готовий до роботи.

Я ганявся за Лу по всьому номеру; і, дозволю собі зауважити, ми при цьому поперекидали трохи меблів, але це не має значення, бо нам не потрібно було ставити їх на місце.

Важливо те, що я все-таки спіймав Лу, і невдовзі ми зовсім видихалися, а потім, чорт забирай, саме коли я хотів тихенько покурити люльку перед обідом, задзвонив телефон, і портьє спитав, чи ми вдома для пана Елґіна Фекліза.

Що ж, я вже казав раніше, що цей чоловік не був аж настільки мені цікавий. Як правильно зауважив Стівенсон, якби він був єдиною ниточкою, що зв’я­зує з домом, гадаю, більшість із нас обрала б подорож за кордон. Але минулої ночі він вів свою гру досить чесно; і чорт забирай, немає меншої дрібниці, як запросити хлопця пообідати. До того ж він напевне знає ще кілька прийомчиків у нашій справі. Я не з тих самовпевнених хлопців, що вважають, ко­ли ти дістав один маленький клаптик знань, то вже вичерпав джерело мудрості до дна.

Тож я сказав: «Спитайте, чи не був би він такий ласкавий піднятися сюди до нас».

Лу полетіла в іншу кімнату поправити зачіску, обличчя й усі ці речі, що жінкам завжди треба приводити в порядок; і тут заходить пан Фекліз із найвишуканішими манерами та зовнішнім виглядом, що я коли-небудь бачив у людських істот, а з кінчика його язика злітає ціла низка турботливих запитань та вибачень.

Він сказав, що не посмів би дзвонити і турбувати нас так скоро після цього делікатного випадку, якби не був упевнений, що не залишив свій портсигар, який дуже цінує, бо його подарувала тітка Софронія.

Ну, значить, він був просто на столі, чи скоріше під столом, оскільки стіл був перевернутий. Коли ми знову поставили стіл на ніжки, ми побачили, що портсигар лежить під ним, а отже, він мав бути на столі, перш ніж ми його перекинули.

Фекліз щиро розсміявся над кумедністю інциденту. Мабуть, по-своєму це було смішно. З іншого боку, не думаю, що це вже така важлива річ, щоб звертати на неї увагу. Втім, чоловікові по­трібно ма­ти свій портсигар, і зрештою, якщо ви бачите перекинутий вверх ногами стіл, не дуже добре вдавати, що ви цього не помітили. А в цілому, ймовірно, найкращий спосіб обійти цей інцидент — перетворити його на милий жарт.

Мушу зазначити, що Фекліз продемонстрував без­доганний такт справжнього джентльмена, уникаючи будь-яких прямих натяків на обставини, що викликали ті обставини, які завдячують обставинам, які породили обставини, які було так важко не помітити.

Що ж, цей чоловік минулого вечора був бездоганно люб’язним. Він допоміг Лу у тій справі пройти через найгірше, дотримуючись при цьому вишуканого смаку, тоді як її природний захисник, тобто я, фізично не міг застосувати необхідні як-їх-там-називають.

Ну і звичайно, за тієї ситуації, що склалася, ско­ріше я б хотів бачити Фекліза у місці, про яке сучасне християнство вирішило забути. Втім, найменше, що я міг зробити, це запросити його на обід. Але поки я вирішував, як виразити цей ґречний порив словами, до кімнати запливла Лу, схожа на янгола, що спускається з небес.

Вона підійшла прямо до Фекліза, рішуче поцілувала його просто перед моїми очима та почала вмов­ляти його залишитися й пообідати з нами. Просто взяла і зірвала з язика мої слова.

Але, повинен зізнатися, я хотів залишитися з Лу наодинці — не лише в ту хвилину, а на все життя; і я був страшенно радий, коли почув, що Фекліз каже:

— О, правда, це дуже мило з вашого боку, леді Пендраґон, і, сподіваюся, ви знову запросите мене іншим разом, але я маю пообідати сьогодні з двома хлопцями з біржі. Ми плануємо провернути грандіозну операцію. Сер Пітер уже і так має більше грошей, ніж поняття, що з ними робити, інакше я був би дуже радий втягнути його у цю справу на початковій стадії.

Що ж, це дуже добре бути мільйонером і все та­ке. Але одна річ — бути неодруженим чоловіком, що кружляє по Лондону, абсолютно щасливий ма­ти сигару за шилінг і крісло в партері «Вікторія Палас», і зовсім інша річ — медовий місяць з дівчиною, яку найближчі друзі називають Шалена Лу.

Фекліз не знав, що я за два тижні протринькав більше як третину свого річного доходу. Та, звичайно, я не міг розповісти чоловікові, яка у мене ситуація. Ми, Пендраґони, — доволі горда братія, особливо відтоді, як сер Томас Мелорі згадав про нас у своєму описі часів Генріха VIII. Ми завжди були трішечки вищими за себе самих. Ось у якому місці мо­єму бідному старому таткові поїхав дах.

Утім, мені тільки залишалося попросити чоловіка вибрати найближчу дату, коли б ми могли навідатися до «Пайар» і рознести його на друзки.

На мою думку, «Пайар» — найкращий ресторан у Парижі, що скажете?

Тут з’являється маленький червоний кишеньковий записничок, і ось пан Фекліз змочує губами свій олівець, тоді нахиляє голову, спочатку на один бік, а потім на другий.

— Чортовий Париж! — врешті вимовив він. — Людину просто збивають з ніг ці світські обов’язки. Немає нічого вільного цілий тиждень.

І тут якраз задзвонив телефон. Лу зробила два кроки до апарата.

— О, це вас, пане Фекліз, — сказала вона. — Однак хіба хтось знає, що ви тут?

Він видав дивний смішок.

— Це саме те, що я вам говорив, леді Пендра­ґон, — зауважив він, підходячи до приймача. — Я ду­же потрібна людина. Мене всі шукають, окрім полі­ції, — захихотів він. — І вони можуть вийти на мене тепер у будь-яку хвилину, бог його знає.

Враз, як тільки він почав говорити по телефону, то зробився серйозним.

— О, так, — мовив він у слухавку. — Справді, дуже прикро. Де? О четвертій? Добре, я там буду.

Він поклав слухавку. Увесь аж просяяв, повернувся до нас і простягнув руки.

— Мої дорогі друзі, — сказав він. — Це Боже про­видіння, не інакше. Мій обід скасовано. Якщо ваше запрошення ще в силі, я буду найщасливішою людиною в Європі.

Ну, звісно, у Європі не може бути двох таких людей. Мені було вкрай нудно. Але нічого не залишалося, окрім як висловити скажену радість.

Лу щиро втішилася, від чого мені радісніше не стало. Вона спалахнула і почала швидку сонату.

— Давайте обідати тут, — сказала вона. — Тут інтимніше. Я терпіти не можу їсти публічно. Я хочу танцювати, коли міняють страви.

Вона побігла дзвонити до головного офіціанта, а я дав Феклізові цигарку, нарікаючи на себе, що не подбав наперед і не підмішав до тютюну заряд три­ні­тротолуолу.

Лу емоційно сперечалася з головним офіціантом. Вона перемогла за очками в кінці шостого раунду. За півгодини ми вже їли чорну ікру.

Не розумію, чому всі мають радіти чорній ікрі; втім, немає сенсу намагатися перешкоджати курсові, який тримає цивілізація. Я її їв; і якщо завтра обставини будуть такими ж, я знову це зроблю.

Кажучи безсмертними словами Браунінга: «Ти збрехала, Д’Ормеє, та я не засмучений». Більше то­го, це був незвичайний обід, важливий для май­бутнього.

Це був безумовний успіх від самого початку. Ми були у своїй найкращій формі. Фекліз говорив вільно і невимушено, з легкістю шампанського. Він розповідав про себе і про свою дивовижну удачу у фінансових справах, але ні разу не зупинявся досить довго на конкретному сюжеті, щоб справити певне враження чи, якщо можна так сказати, дозволити коментар. Він пересипав свої розповіді найсмішнішими анекдотами і під кінець обіду перепросив за надмірне захоплення фінансовою операцією, до якої готувався останнім часом.

— Боюся, я буквально одержимий нею, — сказав він. — Та, знаєте, ця справа може суттєво по­кращити мій стан чи, скоріше, мої перспективи на майбутнє. На жаль, я не мільйонер, як ви, старий друже. Мої справи йшли дуже добре, але чомусь як прийшло, так і пішло. Та все ж я нашкріб двадцять тисяч для купівлі однієї восьмої частки у нафтовому проекті, про який я розповідав.

— Ні, — вставила Лу, — ви не розповідали нам про цей проект.

— Я впевнений, що розповідав, — засміявся Фек­ліз у відповідь. — Він міцно засів мені в голові, особ­ливо після того, як скасували той обід. Розумієте, мені потрібно ще п’ять тисяч, і я збирався їх добути у цих хлопців. Єдина складність у тому, що я не мо­жу позичити ці гроші просто так, під чесне слово, правда?! І я не хочу, щоб ці хлопці були повністю в курсі справи — вони просто заберуть усе собі. До речі, це нагадало мені одну дуже класну штук­у, яку мені розповідали... — і він протріскотів дивовижну історію, яка не мала жодного стосунку до то­го, про що ми щойно говорили.

Я навіть не слухав, що там було. Мій мозок, з шампанським поверх усього іншого, працював дуже швид­ко. Його балаканина нагадала мені, що сьогодні або завтра я маю запросити телеграфом ще одну тисячу. Мене пройняло сильне підсвідоме роздратування. Чо­ловік так легко говорив про справи на мільйони, що я не зміг не визнати, що, за сучасними стандартами, я насправді дуже бідний. П’ять або шість тисяч на рік і, можливо, ще півтори тисячі від ренти, що дає маєток Барлі Ґрандж, а ще цей чортовий податок на прибуток і подібне. Направду, я недалеко втік від жебрака, а тут ще треба брати до уваги Лу.

Я завжди думав про коштовності, що це вульгарно. Перстень з печаткою і защіпка до краватки — для чоловіка, а для жінки — кілька дуже скромних вишуканих дрібничок — це максимум.

Утім, Лу була зовсім іншою. Вона могла вбрати на себе цього добра скільки завгодно й розкішно його носити. Вчора ввечері я купив їй пару сережок у «Картьє» — низка з трьох діамантів з дивовижним біло-синім кулоном у формі грушки. Коли вона їла, пила і говорила, вони злегка, у найвишуканішій манері, погойдувалися біля її шиї, і це не робило її вуль­гарною взагалі.

Я усвідомив, що як одруженому чоловікові моїм обов’язком було купити їй те перлове намисто з великою чорною перлиною посередині, а ще той перстень зі смарагдовим каменем. Як неймовірно вони б пасували до її волосся! І, звичайно, потім, коли ми повернемося до Англії, її потрібно представити при Дворі. Не те щоб ми, Пендраґони, не вважали це трішки принизливим — але це означає, що звичайно ж треба тіару.

А кравці, що шиють сукні, ви ж знаєте, які вони!

Просто кінця і краю немає речам, які цивілізований чоловік повинен мати, коли він одружився! І тут я, з усіх боків, як не подивись, кандидат на допомогу для бездомних.

Я здригнувся і вийшов зі свого марення. Я набрався рішучості.

Лу істерично сміялася над якоюсь байкою про сліпого і свердло.

— Послухайте, Феклізе, — сказав я, — я б хотів, щоб ви трошки більше розказали про цю нафтову справу. Правду кажучи, я не такий уже багатий чоловік, як вам здається...

— Мій дорогий друже... — вимовив Фекліз.

— Насправді, я вас запевняю, — сказав я. — Звичайно, все було прекрасно, поки я молодикував. Скром­ні смаки, знаєте. Але ця маленька леді — зо­всім ін­ша справа.

— Ну, звісно, — дуже серйозно відповів Фек­ліз. — Так, я чудово розумію. Насправді, якщо можна так сказати, це ваш обов’язок — забезпечити собі й нащадкам безтурботне майбутнє. Але з грошима, як відомо, зараз дуже туго, особливо після війни. Що на додаток з обвалом іноземних валют, зменшен­ням купівельної спроможності грошей і тим фактом, що усе золото сховане у Вашингтоні, робить ситуацію доволі скрутною. Та, з іншого боку, для чоловіка зі справжніми мізками це лише одна із ситуацій, що відкриває додаткові можливості. Вікто­ріанський розквіт добробуту зробив усіх нас замож­ними без нашої особливої участі у цьому.

— Так, — визнав я, — здається, блискуча позолота цінних паперів почала лущитися.

— Ну, от що, Пендраґоне, — сказав він, підсуваючи своє крісло так, щоб бачити мене під прямим кутом і постукувати своєю «Короною»[6] по тарілці, наводячи свої аргументи, — майбутнє лежить лише у двох речах, якщо йдеться про великі гроші. Перша річ — нафта, а друга — бавовна. Стосовно бавовни я нічого не можу сказати, але я даю фору будь-якому кашалоту, що коли-небудь пускав фонтани, двана­дцять тисяч пунктів проти його чотирьох тисяч у питаннях нафти, і він піде голий і босий.

— Так, я розумію, — захоплено відповів я. — Зви­чайно, я зовсім не розбираюся у фінансах; але тому, що ви кажете, зовсім не бракує здорового глузду. І, здається, я маю свого роду нюх на такі речі.

— Дуже цікаво таке від вас почути, — відповів Фекліз, ніби сильно здивувашись. — Я думав те ж саме. Ми знаємо, що ви маєте неабияку сміливість, а це — найнеобхідніша річ у будь-якій грі. Заробляння грошей — це найграндіозніша з усіх ігор. Ба більше, я маю інтуїтивне відчуття, що у вас для цієї справи ще й правильний склад розуму. Ви надзвичайно кмітлива людина, ще треба таких пошукати, і маєте гарну уяву. Я не маю на увазі фантазії для божевільних розваг, а добру, продуктивну міцну уяву.

За звичайних, буденних обставин я б мав зніяковіти від такого прямого компліменту, який зробив чоловік, що, очевидно, в курсі всіх справ і тримається на рівних з найсвітлішими головами світу. Але у теперішньому стані я сприйняв його як абсолютно природний.

Лу розсміялася мені у вухо.

— І правильно, Кокі, дорогенький, — защебетала вона. — Ось де ти вступаєш у гру і перемагаєш. І мені дуже потрібні ті перлини, ти ж знаєш.

— Вона має рацію, — погодився Фекліз. — Коли закінчиться медовий місяць, приєднуйтесь до мене. Ми скидаємо плащі, вступаємо у гру, покажемо, чо­го ми варті й навіть трішки більше, а коли вийдемо з гри, то від Джона Рокфеллера і мокрого місця не залишимо.

— Ну, — сказав я, — немає кращого часу, як тепер. Я не хочу пхати носа, але якби я міг якось допомогти у тій вашій справі...

Фекліз похитав головою.

— Ні, — сказав він, — це зовсім не те. Я вкладаю в цю операцію все до копійки; але, у кращому разі, це дуже ризикова справа, і я б не хотів ризикувати, чи пролетять ваші п’ять тисяч на першій же ставці. Звичайно, результат, якщо все вдасться, буде доволі непоганий...

— Ближче до деталей, дорогенький, — вимовив я, намагаючись відчувати себе природженим бізнес­меном.

— Сама собою справа доволі проста, — сказав Фекліз. — Просто потрібно скористатися можливі­стю на певних свердловинах, у місцині, що має назву Сітка. Перед війною все було в порядку, але, на мою думку, вони так і не були належним чином роз­роблені. Відтоді вони не працювали, і, можливо, зна­добляться чималі гроші, щоб повернути їх знову на карту. Але це менший з нюансів. Я і мої друзі знаємо, і ніхто ще до цього не добрався, якщо засто­сувати технологічний процес Фельденберга до цієї наф­ти, що видобувають на Сітці, ми отримаємо фактично світову монополію на нафту найвищого можливого класу. Зайве говорити, що ми зможемо продавати її за нашою власною ціною.

В одну мить я побачив чудові можливості цього плану.

— Зрозуміло, зайвим буде говорити, що цю інформацію потрібно тримати за сімома замками, — продовжував Фекліз. — Якщо вона вилізе, будь-який паризький фінансист викупить справу, перескочивши через наші голови. Я б узагалі не розповідав вам цього, якби не дві речі. Я знаю, що ви чесна людина, — це навіть не обговорюється; але направду важливий момент у тому, як я вже казав раніше, що я певною мірою вірю в окультизм.

— О, так! — скрикнула Лу. — Тоді звичайно ж ви знаєте царя Лама.

Фекліз аж підскочив, ніби йому дали по голові. На якусь мить він зовсім утратив лице. Здавалося, що він збирався сказати кілька речей і передумав. Він став похмурий, як грозова хмара. Важко було помилитися, що це мало означати.

Я звернувся до Лу зі смішком, який, припускаю, був доволі бридким.

— Репутація нашого друга, — зауважив я, — зда­ється, дісталася і до пана Фекліза.

— Ну, — сказав Фекліз, повертаючи самовладання з помітним зусиллям, — я взяв собі за правило нікого не засуджувати, але, правду кажучи, це вже трохи занадто. Так виглядає, ніби ви все знаєте, тому ніхто не постраждає, коли я скажу, що він страшенна падлюка.

Уся моя ненависть, усі мої ревнощі виринули з підсвідомості. Я відчував, що якби Лам був десь поруч, я б пристрелив його як собаку.

Мій давній шкільний приятель з’їхав з неприємної теми.

— Ви не дали мені договорити, — поскаржився він. — Я збирався сказати, що не маю особливого таланту до фінансових справ і подібних речей у звичайному розумінні, але у мене є інтуїція, що ніколи мене не підводить, — як демон Сократа, пам’ятаєте?

Я кивнув. У мене були якісь слабкі спогади про Платона.

— Ну, — вимовив Фекліз, постукуючи сигарою з виразом поважного Майстра, що закликає Ложу до порядку, — коли я зустрів вас учора, я сказав собі: краще народитися щасливим, ніж заможним, і ось переді мною чоловік, який народився щасливим.

Це була абсолютна правда. Я ніколи не міг чогось досягнути завдяки своїм здібностям, але все ж на мене, як з неба, звалилися доволі непогані статки.

— У вас є дар, Пітере, — збуджено сказав він. — Кожного разу, коли у вас не буде роботи, пропоную вам десять тисяч на рік за участь у справах у ролі талісмана.

Лу і я були страшенно схвильовані. Нам не ви­стачало терпіння дослухати деталі плану нашого дру­га. Цифри були дуже переконливими, а потенційний результат просто засліплював нас. Ми навіть не мріяли про таке багатство.

Уперше в житті я уявив, якою владою багатство наділяє людину, і також уперше я усвідомив, якими величезними є мої справжні амбіції.

Чоловік мав рацію, до того ж досить чітко сказав про мою удачу. На війні мені щастило просто неймо­вірно. Потім з’явився цей спадок, і Лу на додаток; і ось я зустрів давнього приятеля завдяки якійсь дивовижній випадковості, й оця чудова інвестиція. Вона — як Фекліз делікатно зауважив, не була ніякою спекуляцією, а строго кажучи — просто чекала на мене.

Ми були настільки переповнені радістю, що ледве схоплювали практичні деталі. Необхідною сумою бу­ло чотири тисячі дев’ятсот п’ятдесят фунтів стерлінгів.

Звичайно, дістати таку дрібницю було нескладно, але, як я вже казав Феклізові, це означало б продати якісь чортові папери чи ще щось, а це може забрати два-три дні. Часу було обмаль, оскільки мож­ливість може зникнути, якщо нею не скористатися цього тижня, а сьогодні вже середа.

Тим часом Фекліз допоміг мені накидати текст телеграми до Волфа з поясненнями терміновості спра­ви і пообіцяв прийти з усіма необхідними паперами о дев’ятій в суботу.

Ну, звичайно, він мене не підведе, але водночас є ризик проґавити шанс усього свого життя в разі яко­їсь затримки, тож він збирався рухатися далі й шукати можливості знайти ці п’ять тисяч самому. В такому разі, так чи інакше, він все одно поділиться зі мною прибутками. Він хоче моєї участі у тій справі, навіть якщо йдеться лише про соверен, просто через мою удачу.

Тож він швиденько побіг від нас. Ми з Лу взяли машину і провели решту дня у Булонському лісі. Зда­валося, що кокаїн загрібав з новою силою або ж підсилював дію героїну.

Ми знову були на тій фантастичній швидкості, як першої божевільної ночі. Інтенсивність була ще дивовижнішою, та вона вже так не забирала.

З одного боку, кожна година тривала долю секунди і водночас, з іншого боку, кожна секунда тривала ціле життя. Ми могли оцінити його найдрібніші деталі на повну.

Хочу пояснити якомога детальніше.

«Вільгельм Завойовник, 1066, Вільгельм Руфус, 1087».

Можна підсумувати увесь період правління герцога Нормандії одним реченням. Водночас іс­торик, який зробив спеціальне дослідження цього періоду історії Англії, може написати десять томів подро­биць, і в певному сенсі, у своїй голові, він може уявляти обидва аспекти свого знання одночасно.

Ми були у схожому стані. Години пролітали повз нас, немов спалахи блискавки, і кожен розряд освітлював усі деталі навколишнього ландшафту; ми могли вловити усе одразу. Ми ніби набули зовсім нової розумової здібності, настільки досконалішої за звичайний хід думок, наскільки вищим є всеосяжний розум видатного науковця за розум дикуна, хоча во­ни обидва за допомогою однакових оптичних ін­стру­ментів роздивляються того самого жука.

Тому, хто сам такого не пережив, неможливо передати захват, яким ти переповнений у цьому стані.

Ще однією дивовижною рисою ситуації було та­ке: здавалося, що ми дістали щось, нехай я назву це телепатичною силою, але це не найкраще слово. Нам не потрібно було одне одному нічого пояснювати. Наші розуми працювали разом, як у першокласних форвардів, що звикли грати у парі.

Більше того, частина задоволення приходила від усвідомлення, що ми були нескінченно вищими за все, що може зустрітися на нашому шляху. Хоча б той простий факт, що для мислення ми мали набагато більше часу, ніж інші люди могли нас у цьому переконати.

Ми були наче швора гончих собак. А решта людей — зайці, й різниця у швидкості була неймовірною. Це був пілот проти кучера.

Того вечора ми рано пішли спати. Ми вже навіть трохи втомилися від Парижа. Його темп був для нас заповільний. Наче слухаєш оперу Ваґнера. Звичайно, там є захопливі моменти, але переважно нудьгуєш від довгих і монотонних пасажів, як діалог Во­тана та Ерде. Ми хотіли усамітнитися; за нашим поривом ніхто більше не встигав.

Різниця між сном і дійсністю, знову ж таки, суттєво зменшилася, ні, майже зникла. Період сну був просто як коротке відволікання уваги, й навіть у снах екзальтація нашої любові триває.

Що б не сталося, воно не мало важливого значення. За звичайних обставин твої дії певною мірою стримані. Як кажуть, ти двічі подумаєш перед тим, як зробити те чи інше. Ми більше двічі не думали. Бажання втілювалося у дію без найменшої перевірки. Втоми більше не було також.

Наступного ранку ми прокинулися разом із сонцем. Вбрані в халати, ми стояли на балконі й спо­стерігали за його сходом. Ми почувалися з ним, як одне ціле, такі ж свіжі, палкі та гарячі. Наповнені невичерпною енергією!

За сніданком ми танцювали і співали. Нами оволодів напад балакучості, й ми почали одночасно ле­петати на весь голос, будувати плани на день, кожен з яких викликав у голові екстатичне захоплення і не­вгамовний сміх.

Тільки-но ми вирішили зробити собі цього ранку прогулянку по магазинах Парижа, як до кімнати принесли візитну картку.

На якусь мить я здивувався, коли прочитав, що до нас завітав довірений клерк пана Волфа.

— От ще якийсь клопіт, — сказав я, а потім згадав свою вчорашню телеграму.

Мене охопив напад тривоги. Може, щось не так? Але кокаїн запевнив мене, що все гаразд.

— Мабуть, я піду поговорю з хлопцем, — сказав я і попросив коридорного направити його до нас.

— Не дозволяй себе довго затримувати, — сказала Лу з надутим виглядом і побігла до спальні після коротких, але таких шалених обіймів, що моя но­ва краватка Шарве аж розв’язалася.

Чоловік увійшов. Мені було трохи нудно від поважності його манер, а від цієї офіційної шанобливості навіть огидно. Звичайно, приємно, коли з тобою поводяться, ніби з іграшковим імператором, але такі речі не проходять з Парижем, а ще менше з кокаїном.

Мене дратувало, що цей хлопець явно був не у своїй тарілці, а також що він явно був гордий за себе, що його послали до Парижа у важливій справі до справжнього живого лицаря.

Якщо є хоч одна річ, якої точно навчать польоти, — це відраза до снобізму. Навіть орден Підв’язки стає непомітним, коли ти летиш понад хмарами.

Я не міг розпочати розмову з чоловіком, поки він не стане трохи більш схожим на людину. Перед тим, як дозволити говорити про свою справу, я примусив його сісти, випити і викурити цигарку.

Звичайно, усе було в належному порядку. Справа ли­ше в тім, що шість тисяч фунтів недоступні негайно, тож оскільки вони мені потрібні терміново, необхідно підписати деякі папери, які містер Волф підготував одразу після отримання телеграми, і було б краще зробити це у консульстві.

— Ну, звичайно, викликайте таксі, — сказав я, — я буду внизу за хвилину.

Він пішов униз сходами. Я забіг до Лу і сказав їй, що мушу піти до консула залагодити справу:

— Я повернуся за годину, і ми зможемо піти по магазинах.

Ми добряче нюхнули снігу і поцілувалися на про­щання так, ніби я відбував у трирічну експедицію на Південний полюс. Тоді я прихопив капелюха, рукавиці, тростину і зустрівся з молодим чоловіком біля виходу.

Трішки алкоголю і паризьке повітря надали йому почуття власної гідності. Замість того, аби смиренно чекати, поки я залізу в машину, він уже сидів усередині; і хоча його привітання було ще офіційно шанобливим, у ньому з’явилось більше якогось дипломатичного забарвлення. Він навіть приборкав свій початковий порив припідняти капелюха.

У мене було дивне відчуття задоволення від власної значущості. Водночас я шалено поспішав повернутися до Лу. Мій мозок гарячково метушився з думкою про неї. Я підписав, де сказали, консул наставив скрізь печатки, і ми поїхали назад до готелю, де клерк дістав з потаємної внутрішньої кишені застібнуте шкіряне портмоне і відрахував мені шість тисяч стофунтовими банкнотами.

Звичайно, заради пристойності я мусив запросити хлопця на обід і дуже зрадів, коли він чемно відмовився. Йому потрібно було о другій встигнути на потяг додому.

— Боже, як довго тебе не було, — сказала Лу, і я побачив, що вона прекрасно провела цей час, заповнена ним по самі вуха. Вона мов божевільна танцювала навколо. У цих невеличких різких рухах неможливо було не помітити нервову дратівливість. Втім, вона сяяла, вибухала, світилася променями захоплення.

Ну, знаєте, я не люблю, коли мене віддають на поталу. Потрібно було наздоганяти. Я буквально ло­патою нагріб собі снігу. Окружна рада просто зо­бов’язана за таку роботу платити шилінг за годину. Світ сповнений несправедливості.

Проте в нас точно не було часу піднімати подібні питання в парламенті. Лу була майже в сльозах, бо не мала, що на себе вбрати: практично жодних коштовностей — уся суть того, щоб бути лицарем, полягає у тому, що коли ти бачиш, як щось іде неправильно, твій обов’язок виправити помилку.

На щастя, жодних труднощів у ту хвилину видно не було. Все, що потрібно зробити, — поїхати на Рю де ля Пе. Я мало не впав, коли побачив усі ці перлини на її шиї. І цей смарагдовий камінь. І, о святий Боже, він дійсно пасував до її волосся!

Безперечно, паризький продавець — майстер своєї справи. Людина вмить зрозуміла, що не так. Не було нічого, що б пасувало синьому кольору сукні, тож він показав нам браслет із сапфірами та діамантами і до нього великий перстень маркіза у платиновій опра­ві. Це вже зовсім інша справа! І все ж, здавалося, що йому ніяково. Він був спантеличений; ось як буває.

Тоді йому в голову прийшла блискуча ідея, і його обличчя посвітлішало. Завжди можете покластися на таких хлопців, правда, якщо натрапите на доброго фахівця. Бракувало чогось червоного!

Я вже розповідав про уста Лу — її видовжену, нерівну, звивисту червону смужку губ, які завжди корчилися і звивалися, ніби живуть окремим власним життям і постійно потерпають від якихось приємних тортур!

Чоловік одразу помітив, що їм потрібно — символічно повторити їхній обрис. У цьому весь секрет мистецтва. Тож він випорпав змійку з кривавих тем­но-червоних рубінів.

Боже мій! Це була найкрасивіша річ, що я бачив, окрім самої Лу. На неї неможливо було дивитися, щоб не думати про уста Лу. І неможливо було думати про її уста, щоб не захотіти їх поцілувати. Я повинен був довести усьому Парижу, що моя дружина — найкрасивіша жінка у світі, а це можна було зробити тільки звичайним способом — з’явитися з нею на людях — у найкращих сукнях і найдивовижніших коштовностях. Це був мій обов’язок перед дружиною, і я цілком міг це собі дозволити, тому, що, у всякому разі, я був прийнятно заможним чоловіком для початку і, крім того, п’ять тисяч, які я вкладав у Феклізову справу, можуть перетворитися, за найскромнішими підрахунками, на щось таке, як щонайменше чверть мільйона, у чому я переконався на власні очі.

І все це — чистий прибуток, тож немає у цілому світі такої причини, чому б не витратити їх у розумний спосіб. Містер Волф сам наголосив, що в наш час дуже непросто знайти прийнятне місце для інвестицій.

Він казав мені, як багато людей вкладають свої гроші у діаманти і хутро, які завжди тримаються в ціні, тоді як державні цінні папери та схожі речі можуть несподівано оподаткувати, з одного боку, вони можуть втратити свою цінність, з іншого — ще й з перспективою європейського анулювання боргових зобов’язань, що загрозливо виростає позаду них.

Мій обов’язок, як сімейного чоловіка, купити Лу стільки коштовностей, скільки я зможу собі дозволити. Водночас потрібно бути обережним і передбачливим.

Я купив усі вищезгадані речі і заплатив за них. Я не спокусився на зелену перлинову шпильку до краватки для себе, хоча і хотів би її мати, бо щоразу, коли б я її вбирав, вона б мені нагадувала про очі Лу. Але вона дійсно досить дорого коштувала, а містер Волф застеріг мене про небезпеку потрапляння у борги, тож я заплатив за решту речей, і ми вийшли на вулицю. Ми подумали, що може, поїдемо на обід до Булонського лісу, і тоді понюхали ще трішки снігу в таксі, й тут Лу почала плакати, бо я нічого собі не купив. Тож ми понюхали ще снігу, ще була купа часу, ніхто ж не обідає до другої години. Ми повернулися до магазину, купили ту зелену перлинку, й це привело Лу у такий захват, що таксі було вже не таксі, а аероплан, чи навіть більше за нього, коли вже на те пішло.

Тупо не наважуватися. Якщо ти вже почав щось робити, то краще вже роби. Що там каже цей тип? «Життя не ставлю я й у вартість шпильки». Оце пра­вильний дух. «Панове, краще відійдіть. Клянусь, хто спинить, стане духом сам».

Оце дух Пендраґона і дух пілота. Видирайся на вершину, залишайся там і стріляй у кожного, хто лізе до тебе, нехай летять додолу!

Розділ 7. На крилах марнотратства

Обід у ресторані «Де ля Каскад» відбувався, як уві сні. Здається, ми знали, що їмо, але смаку тієї їжі зовсім не відчували. Як я, мабуть, уже казав раніше, це явище виникає через анестезію від кокаїну.

Коли роблю подібне зауваження, я розумію, що це з мене вилазить запропащений і давно мертвий студент-медик.

Та ви не звертайте на це уваги. Річ у тім, що коли у вас сидить правильна кількість снігу, ви не можете нічого відчувати у звичайному сенсі цього слова. Ви все сприймаєте ніби знеособлено. Біль є, але біль не завдає страждань. Ви сприймаєте факт існування бо­лю так само, як читали в школі про усі ці жахливі речі з історії.

Але проблема з кокаїном ось у чому: його практично неможливо вживати розсудливо, як, наприклад, майже всі у світі, за винятком американців, п’ють віскі. Кожна доза робить тобі краще й краще. Він знищує твою здатність розраховувати свої сили.

Ми вже переконалися у цьому, коли з’ясували, що запас, отриманий від Ґретель, дуже швидко змен­шується, хоча ми були впевнені, що його вистачить на майже необмежений період часу. І тоді на допомогу прийшов халатик.

Ми лише кілька днів показували фокуси, а той ефект, що на початку давали три або чотири понюш­ки, тепер потребував майже безперервного дозаправ­лення. Втім, це було не важливо, бо ми мали до­статній запас. К і Г у тому кімоно було десь зо два кілограми. І якщо взяти до уваги, що одна восьма грана — досить велика доза Г, легко порахувати, як чудово можна розважатися, маючи цілий фунт.

Пам’ятаєте, як там воно йде: один пенівейт — це двадцять гранів, три пенівейти — один скрупул, я вже не пам’ятаю, скільки скрупулів має драхма, унція — вісім драхм, дванадцять унцій — один фунт.

Я все переплутав. Я так і не зміг осягнути англійську систему мір і ніколи не зустрічав когось, хто б це зробив. Але я хотів сказати, що ти можеш дуже довго давати собі раду, вживаючи по одній восьмій грана, якщо маєш фунт порошку.

Гаразд, може, це допоможе розібратися. П’ят­на­дцять гранів — це один грам, тисяча грамів — це кілограм, а кілограм — це два цілих два десятих фунта. Єдине, у чому я не впевнений, чи це шістнадцятиунцієвий фунт чи дванадцятиунцієвий. Але, зрештою, яка різниця, якщо у тебе є фунт снігу або Г, тобі його стане надовго, та, мабуть, доволі незручно його розпланувати.

Квейн каже, що люди, звиклі до опіуму та його похідних, без проблем можуть вжити величезну кіль­кість кокаїну. За звичайних обставин півграна кокаїну можуть навіть спричинити смерть, але ми ню­хали його з абсолютною безтурботністю.

Ти не думаєш про дозування, як при застосуванні підшкірних ін’єкцій. Ти просто вживаєш дозу, ко­ли відчуваєш у цьому потребу. Зрештою, це закон природи. Їж, коли голодний. Немає більшої шкоди для здоров’я, як встановлення фіксованого раціону у вигляді певної кількості приймання їжі щодня.

Старе монументальне британське правило трьох м’ясних страв спричинило до вироблення в організмі сечової кислоти у такій кількості, що найганебнішим чином перевищує її потребу.

Фізіологія, економіка й, мені здається, навіть геологія об’єдналися, щоб заявити спільний протест.

Тепер ми проводимо абсолютно корисний спосіб життя. Ми нюхаємо кокаїн, щоразу як темп починає падати, і героїн, коли кокаїн починає виявляти пер­ші ознаки того, що може понести тебе, як переляканий кінь.

Усе, що тобі потрібно для вживання розумних кількостей, зважаючи на фізіологічні симптоми, це — спокійний здоровий глузд. Тобі потрібна гнучкість. Прив’язувати себе до фіксованих доз, незважаючи на те, потребуєш ти її чи ні, це просто якийсь духовний соціалізм. Природа — найкращий порадник. Ми потроху вникали у правила гри.

Халепа, що сталася у «Петіт Савояр», навчила нас мудрості. З кожною годиною ми дедалі впевне­ніше ставали на крило.

Цей тип Куе, як кажуть в Америці, пайкер[7].

«Щодня, з якого боку не подивися, мені все краще й краще», справді? Чоловік просто захопився ри­мою. Для чого чекати цілий день? Ми вийшли на рівень, коли важлива кожна хвилина.

Так само як у тій байці, де шотландець відповідає своєму синові на півдорозі до церкви, довжиною в десять миль, коли той каже: «Прегарний день видався сьо­годні!» — «Та хіба це день, щоб про нього говорити?»

Якщо думаєш про дні, то починаєш думати про роки, а думаєш про роки — починаєш думати про смерть, що просто смішно.

Лу і я жили хвилина за хвилиною, секунда за секундою. Кожне цокання годинника позначало для нас інтервал довжиною у вічність.

Ми були спадкоємцями вічного життя. Нам не було діла до смерті. Зовсім не дурний чоловік сказав, що «завтра ніколи не настає».

Ми були поза простором і часом. Ми жили згідно з інструкцією нашого Спасителя: «Не думай про день завтрашній».

Нас охопила страшна невгамовність. Годі було всидіти у Парижі. Нам просто необхідно було дістатися до такого місця, де часу не лічать.

Те, що день змінює ніч, великого значення не має; але абсолютно неприпустимо перебувати серед людей, які працюють за годинником.

Ми існували у світі «Тисячі й однієї ночі»: будь-які обмеження викликали огиду, Париж завжди нагадував нам про пігмеїв, які жили, якщо це можна назвати життям, у чіткій системі порядку.

Відкривати та закривати заклади згідно з чітким графіком — жахливо і просто смішно. Нам необхідно було потрапити у місце, де б подібні речі не дратували...

Надзвичайно прикра пригода зіпсувала наш обід у «Каскаді». Ми справили чудове враження, коли ту­ди увійшли. Ми запливали всередину, мов метелики, що сідають на лілії. Всі аж загуділи за своїми столиками. Краса Лу сп’янила кожного. Блиск її коштовностей засліпив усіх присутніх.

Я уявив собі несподівану появу Аполлона і Венери на урочистому зібранні греків у найкращі часи Еллади.

Ми трепетали не лише від внутрішнього екстазу, а ще й від п’янкого відчуття, що увесь світ захоплюється нами і заздрить. Ми змусили присутніх відчувати себе вмістом паперового смітника.

Головний офіціант перетворився на верховного жерця. Він піднявся на рівень ситуації, проявивши геніальність, якої йому точно не бракувало. Подумки він став на коліна, щоб насмілитися дати нам по­раду у виборі страв.

Здавалося, ніби ми прийшли приймати данину від васалів. І тут, через п’ять чи шість столиків від нас, ми помічаємо царя Лама!

З ним був один чоловік, типовий француз з великою червоною трояндочкою та чепурними ари­стократичними сивими вусами і борідкою. То був якийсь міністр, чи щось таке. Я не міг згадати конкретно, але я доволі часто бачив його фотографію в газетах: хтось із наближених до президента. Перед тим як з’явилися ми, саме він був головним об’єктом уваги.

Ця бульбашка просто луснула від нашої появи.

Лам сидів до нас спиною і, гадаю, не бачив нас, тому не обернувся, проте усі присутні у закладі обер­нулися і почали гудіти.

Я більше не відчував до нього ненависті: він був таким безглуздо нікчемним. І саме це дратувало най­більше. Коли він зі своїм другом збирався виходити, вони проминули наш столик, посміхаючись і кланяючись.

А потім, чорт забирай! Головний офіціант приніс мені його картку, де олівцем було нашкрябано: «Не забудьте про мене, коли я буду потрібний».

Що це за дурна зухвалість! Абсолютно нав’яз­ливе, неприйнятне нахабство! Кому може бути по­трібен цей великий пан подивися-на-нього, всемогутній цар Лам?

Я б йому дуже гостро відповів, якби ця тварина не вислизнула геть. Та й, зрештою, не варто було. Його особа важила не більше, як осад на дні філіжанки кави.

Але ця пригода засіла мені в голові й дратувала увесь день. Таких людей слід викинути зі свого життя раз і назавжди.

Чому, в біса, ця людина така страшенна паскуда? Усі так казали. Чому він завжди лізе? Його ж ніхто не просить.

Я сказав щось у цьому дусі Лу, і вона дуже влучно вилаялася.

— Ти ж сам казав, Кокі! — скрикнула вона. — Він надокучлива, бридка муха, і його природа — зогнити, перш ніж достигнути.

Я пригадав щось схоже у Шекспіра. Це було найкращою рисою Лу: вона мала блискучий розум, але ніколи не чіплялася з ним, як з ножем до горла.

Водночас, як я вже казав, Лам не виходив мені з голови. Це мене так роздратувало, що ми мусили винюхати добрячу порцію кокаїну, щоб позбутися неприємного присмаку.

Та все ж роздратованість лишилася, хоч і набула іншої форми. Буржуазна атмосфера Парижа сильно била мені по нервах.

Ну, не було жодної потреби залишатися у цьому свинському місці. Нам треба було лише виловити старого Фекліза, віддати йому гроші й податися кудись, наприклад, на Капрі, де тебе ніхто не турбуватиме через якісь дрібниці.

Мене захопило божевільне бажання побачити, як Лу плаває у Блакитному гроті, як її тіло світиться міріадами фосфоресцентних вогників.

Ми попросили водія зупинитися біля Феклізового готелю, і ось де нас щосили ударило об здоровенний корч.

Менеджер сказав нам, що мсьє Фекліз раптово покинув готель ще зранку. Так, він залишив свій гро­міздкий багаж і може повернутися будь-якої миті. Ні, він нічого не казав, куди він поїхав.

Ну, звісно ж він повернеться до ранку суботи, щоб забрати п’ять тисяч. Я чітко бачив, що маю робити. Я залишу йому гроші, візьму в менеджера розписку і попрошу його надіслати папери у «Калігулу» на Капрі.

Я почав відраховувати банкноти. Ми сиділи у холі. Мене охопило відчуття повної розгубленості й безпорадності.

— Слухай, Лу, — затинаючись сказав я, — будь ласка, порахуй ти. У мене нічого не виходить. Зда­ється, я перестарався.

Вона перевірила різні відділення мого гаманця.

— Може, у тебе є гроші десь у кишенях? — спитала вона.

Я обшукав себе з тривожним поспіхом. У мене були гроші майже у кожній кишені, але це все були дрібні гроші. Тисяча франків тут, сто франків там, п’ятдесятифунтова банкнота у жилетці, багато дрібних купюр...

Тим часом Лу підрахувала вміст гаманця. Загаль­на сума вийшла трохи більша за тисячу сімсот.

— О Боже! Мене пограбували, — задихаючись сказав я і весь аж почервонів від гніву.

Лу зберігала самовладання і спокій. Зрештою, це ж були не її гроші! Вона почала робити підрахунки на клаптикові готельного паперу для записів.

— Боюся, що все сходиться, — оголосила во­на, — дорогенький нечемнюху.

Раптом я протверезів. Справді, тут не було жодної помилки. Я платив ювелірові готівкою, навіть не задумуючись.

Ми ускочили у халепу, їй-богу! Я інстинктивно відчув, що запросити телеграфом додаткові гроші в пана Волфа неможливо. Підозрюю, я став сам на себе не схожий, все впало ниць — чергове круте піке. Лу обійняла мене за талію і вп’ялася нігтями у ребра.

— Ну, перестань! Кокі, — сказала вона, — ми по­збулися неприємностей. Я завжди мала сумніви стосовно Фекліза, а його таке несподіване зникнення ви­дається мені підтвердженням, що там щось не так.

Моя мрія про чверть мільйона зникла без найменшого жалю. Незважаючи на все, я виявився обачним і вклав свої гроші у щось реальне. Фекліз явно був пройдисвітом. Якби я віддав йому ці п’ять тисяч, то вже ніколи б ні його, ні грошей не побачив.

До мене повертався бадьорий настрій.

— Послухай, — сказала Лу, — давай забудемо про це. Напиши Феклізові повідомлення, що тобі так і не вдалося дістати гроші, й підемо звідси. У вся­кому разі, нам слід економити. Давай поїдемо до Італії, як ми говорили. Обмін валюти там страшенно вигідний, а життя привабливо дешеве. Тупо витрачати гроші, коли в тебе є Любов і Кокаїн.

Мій душевний стан підскочив до її рівня. Я нашкрябав записку з вибаченнями Феклізові й залишив її в готелі. Ми метнулися до італійського консульства, щоб поставити візи в паспортах, забрали у портьє квитки до спального вагона і попросили покоївку спакувати наші речі, а самі насолоджувалися останньою чудовою вечерею.

Розділ 8. Vedere napoli poi — Pro patria — Mori[8]

У нас залишилось часу рівно стільки, щоб ді­статися до Ліонського вокзалу і сісти на потяг класу люкс. Як тільки Париж залишився позаду, прийшло відчуття безмежного полегшення; разом з тим накотилася втома, яка сама собою була невимовно при­ємною. У мить, коли наші голови торкнулися подушок, ми одразу, як малі діти, занурилися у прекрасний глибокий сон. Ми прокинулися рано-вранці, відчуваючи неймовірне піднесення від альпійського по­вітря, що наповнювало наші легені. Воно захоплювало своєю дивовижною насиченістю, підносило над нікчемністю цивілізації, стимулюючи до ближчого контакту з вічним. Наші душі злетіли до одвічних вершин, що височіли над потягом. Вони струменіли крізь кришталево чисті озера і веселилися разом з бурхливими водами Рони.

Багато людей вважають, що небезпека наркотиків полягає у тому, що вони допомагають втекти від легкої нудьги, депресії чи роздратування. Це, звісно, так і є; але якби вона обмежувалася тільки цим, на справжню небезпеку наражалася б лише невеличка групка людей.

Наприклад, цього чудового ранку, коли на поверхні води й снігу виблискує сонце, уся земля червоніє від його слави, чисте й пряне повітря звеселяє твої легені; ми твердо сказали собі, з очима, що сяють молодістю, любов’ю, здоров’ям і щастям, що для цієї досконалої поезії нам не потрібні ніякі додаткові елементи.

Я сказав це без тіні сумніву. Насамперед, віддаляючись від Парижа, цивілізації, умовностей і всього того, чим багата штучна сучасність, ми почувалися, наче християни, що скинули зі своєї спини величезний тягар гріхів.

У нас не було потреби позбутися якоїсь депресії чи поглибити вже і так безмежне сп’яніння; ми, на­ше кохання і безкрайня краса постійно мінливого ландшафту, незмінна довершеність, що подорожує заради власного задоволення крізь невичерпні можливості!

Однак майже перед тим, як ці слова злетіли з наших уст, чарівним личком Лу проповзла лукава посмішка і запалила прихований у моєму серці витончений захват.

Вона запропонувала мені щіпку героїну з таким виглядом, ніби це якесь вишукане езотеричне таїн­ство причастя. Я прийняв його і відміряв на своїй руці таку ж дозу для неї, немов якесь туманне мариво бажання пожирало нас. Ми вжили наркотик не тому, що мали у цьому потребу, а через те, що сам акт вживання, так би мовити, був релігійним дійством.

Саме те, що це не було актом необхідності, робило з нього акт благочестя.

При цьому я не можу сказати, що та доза принесла нам якусь особливу користь. Це була водночас і рутина, й ритуал. Це був спогад Тайної Вечері, як у протестантів, і водночас освячення хліба і вина, як у католиків. Це нагадало нам про королівський екстаз, спадкоємцями якого ми були і в якому постійно перебували. Але воно також освіжило цей екстаз.

Ми помітили, що, незважаючи на альпійське по­вітря, не було анінайменшого апетиту, щоб по­сні­дати, і ми з миттєвим взаєморозу­мінням дійшли висновку, що їжа смертних — надто вульгарна для богів.

Взаєморозуміння було таким сильним і таким витонченим, таким закарбованим у наших серцях, що ми просто не могли усвідомлювати той грубий, голий факт, що ми колись існували як окремі істоти. Минуле у спокійному спогляданні блаженства стиралося з нашої пам’яті. Ми зрозуміли природу не­змінної радості, що випромінюють статуї Будди; за­гадковий тріумф посмішки Мони Лізи і неземної, невимовної веселості образу Аід Ламуро.

Ми курили у яскравій тиші, поки експрес мчав рівнинами Ломбардії. Випадкові фрагменти «Рядків, написаних серед Євганейських пагорбів» Шеллі проносилися у моїй голові, немов пурпурові й блакитні примари.

Комерціалізація перетворила ці міста здебільшого на арену боротьби і вигрібні ями. Але Шеллі не припиняє сяяти, як саме сонце.

Усе, чого він торкався своїм пером, розквітло у безсмертя. І Лу, і я перебували у країні, яку побачив його пророчий погляд.

Я уявив собі цю незрівнянну ідилію, не буду називати її островом, куди він запрошує Емілію у сво­єму «Епіпсхідіоні».

Лу і я, моє кохання і я, моя дружина і я, ми не лише прямували туди; ми завжди були там і завжди будемо. Бо назва острова і будинку, ім’я Шеллі, ім’я Лу і моє — усі вони були одним іменем — Любов.

Я помітив, що насправді наші фізичні сутності, здається, були лише проекціями наших думок. Ми обидва швидко і глибоко дихали. Наші лиця розчервонілися від збагаченої сонячним світлом крові, що пульсувала у ритмі вальсу нашого кохання.

Вальсу? Ні, це було щось несамовитіше за вальс. Мазурка, мабуть. Ні, у наших душах було щось іще більш шалене.

Я подумав про дике циганське фанданґо Ґранади, про фанатичне релігійне божевілля мавритан­ських бунтівників, що рубають себе посвяченими топірцями, поки кров не почне заливати їхні тіла, безумно забарвлюючи у червоне кинджальні промені сонця й утворюючи на гарячому, втоптаному піску брудні, схожі на невеличкі струпи калюжі.

Я подумав про менади і Бахуса і я бачив їх палкими очима Еврипіда і Свінберна. Та мені було цього замало, і я вимагав ще дивовижніших символів. Я перетворився на верховного шамана людожерів, який під час пиру доводить юрбу жовтих убивць до стану звірячої жорстокості, в той час як божевільний ритм тамтамів і зловісний пронизливий звук ревунів знищують усе людське і перетворюють присутніх на первозданну енергію; а валькірії-вампіри верещать і злітаються у центр бурі.

Я навіть не знаю, чи це можна назвати видінням, або як узагалі класифікувати таке з точки зору психології. Це просто відбулося зі мною і Лу, хоча ми досить пристойно сиділи собі у своєму купе. Ставало дедалі зрозуміліше, що якимсь незрозумілим чином затягнуло у дивовижний вихор справжньої істини Аід — звичайну, просту невчену дівчину.

Нормальна діяльність і реакція мозку й тіла — це просто численні дурнуваті вуалі на обличчі Ізіди.

Що з ними сталося — не мало значення. Трюк був у тому, щоб знайти спосіб змусити їх замовкнути.

Я збагнув вагу і цінність слів. Вона залежить не від традиційного значення слова, а від священних знаків, що всередині.

Назви не мають конкретного значення, але вони визначають атмосферу поеми. Величне виростає з нерозбірливого.

Я зрозумів, чим захоплюють імена в оповіданнях Лорда Дансені. Я зрозумів, як чаклунські заклят­тя, схожі на співучі піски, завивання гностиків, мант­ри ревних індусів, закручують людську душу, поки вона не увійде у блаженний транс.

Навіть географічні назви місцевості, повз яку прямував наш потяг, приводили мене у захват лише тому, що були мені незнайомі та милозвучні.

Неймовірне захоплення викликав у мене надпис італійською «E pericoloso sporgersi»[9]. Безперечно для всіх, хто розмовляє італійською, особливого значен­ня він не має. Та для мене це був ключ до дверей магії. Чомусь я пов’язував його з моєю любов’ю до Лу. Усе було символом моєї любові до Лу, окрім тих випадків, коли безглузді й надокучливі знання свідчили про протилежне.

Ми кружляли у цьому приголомшливому трансі увесь ранок. Мені постійно крутилася в голові назва колись побаченої мною картини якогось сучасного божевільного художника: «Четверо червоних мона­хів несуть чорного осла через сніги у Нікуди».

Очевидно, що назва виправдовувала кольорову гаму, але неймовірна дурнуватість фрази й тонкий натяк на гріховну розпусність змусили мене задихатися від стриманої екзальтації.

«Перший дзвоник», що закликав на обід, пролунав цілком несподівано. Я прийшов до тями і побачив, що ми з Лу не розмовляли між собою упродовж кількох годин, що ми неслися крізь нами ж ство­рений всесвіт з несамовитою швидкістю і дияволь­ським захватом. Водночас я усвідомив, що ми автоматично «коксувалися», навіть не помічаючи цього.

Матеріальний світ став таким неважливим, що я вже навіть не знав, де я є. Теперішня подорож повністю змішалася в голові зі спогадами про дві або три попередні континентальні екскурсії.

Уперше в житті Лу заїхала далі Парижа, і вона постійно зверталася до мене за інформацією стосовно часу і місця. Кажуть, що чим більше щось зна­єш, тим менше його боїшся. З Лу було навпаки, і я зрозумів, що не можу розповісти їй навіть найбанальніші речі про подорож. Я навіть не знав точного на­прямку, в який бік ми їдемо, чи зараз будуть Альпи, в який тунель в’їжджаємо; чи ми вже проїхали Флоренцію, чим відрізняється Женева та Генуя.

Ті, хто знайомий з цим маршрутом, зрозуміють, яка безнадійна плутанина була у моїй голові. Я ледве розрізняв ранок і вечір. Я з абсолютною впевнені­стю описував речі, яких просто не могло існувати.

Ми продовжували підніматися вгору, і, розглядаючи мапу, що висіла в коридорі, я ніяк не міг зрозуміти, де ми зараз перебуваємо. Ми аналізували час і віддаль, але від цього плутанина ставала ще більш нестерпною.

Я вдався до найглибших астрономічних розрахунків, щоб з’ясувати чи нам потрібно перевести годинники на кордоні на годину вперед чи на годину назад; і до сьогодні не знаю, чи мої висновки були правильні. Я навіть мав шанс досягнути успіху, але на цьому все зупинилося.

Пам’ятаю, як ми вийшли розім’яти ноги у Римі і мали божевільний порив спробувати оглянути ви­значні місця протягом тих двадцяти чи скільки там хвилин зупинки.

Мені б навіть вдалося це зробити, але на вокзальній платформі Рима я був заскочений і шокований. Сталося неможливе.

— Нічого собі! — викрикнув голос з вікна третього від нас вагона. — Ще таких збігів не бачив! Як ваші справи?

Ми підняли голови, не вірячи своїм вухам. Хто б це міг бути, як не наш друг Фекліз!

Ну і, звичайно, я б краще побачив самого диявола. Зрештою, я повівся з людиною не зовсім чесно; і, до речі, пошив сам себе в дурні. Але з іншого боку, мене здивувала та обставина, що він подорожував дуже навіть інкогніто. Ми ледве його впізнали.

Не думаю, що я згадував, що він мав світле волосся, лисину і був чисто поголений. Та тепер його волосся було темним, а невелика перука тихенько докоряла суворості природи. Маленькі чорні ву­сики та борідка завершували конспірацію. Але на додачу, його вбрання було чудовим маскуванням. У Парижі він мав дуже відповідний одяг, як у світського чоловіка з дуже порядної родини.

Та тепер він був вбраний, як кур’єр, чи, можливо, як комівояжер високого класу. Ця його ошатність мала підкреслений елемент простакуватості. Я інстинктивно відчув, що він не дуже хотів, щоб я згадував його ім’я.

У цю мить потяг рушив з місця, і ми заскочили всередину. Ми одразу пішли до нього. Це було двомісне купе, в якому він їхав сам.

Я вже описав шок, який несподівана поява Фек­ліза справила на мої нерви. Зазвичай у такій ситуації я б мав почуватися дуже ніяково, але кокаїн допоміг з легкістю подолати цю перешкоду.

Випадок був навіть доречним: додаткова пригода у захопливій казці, яку ми переживали. Лу й сама безперестанку гиготіла так, що ще місяць то­му я б такого просто не сприймав. Але для цього грандіозного медового місяця усе було однаково вишуканим.

Фекліз виглядав дуже задоволеним від зустрічі з нами. Я спитав його з належним рівнем уважності, чи отримав він мою записку. Він сказав, що ні. Його раптово викликали з Парижа у якійсь справі. Я переказав йому, що там було написано, і ще раз вибачився.

Тривала подорож вимотала мене. Я сприймав ре­чі надто серйозно, хоча й кокаїн не дозволяв мені усвідомити, що саме у цьому вся справа.

— Дорогий друже, — запротестував він. — Я страшенно засмучений, що вам узагалі довелося так турбуватися через цю справу. Насправді ось що сталося. Я поїхав зустрітися з тими людьми о четвертій, як і було домовлено у телефонній розмові, вони дійсно були дуже задоволені через те, що я все підготував і залучив їх до справи, і вони виписали мені чек одразу на місці. Ви собі, звичайно, навіть не подумайте, що я забув про давнього приятеля. Наступного разу, як у вас з’явиться вільна готівка, просто долучимо її до справи. Можете наразі взяти трохи з моєї.

— Ну, це дуже мило з вашого боку, — сказав я, — і я не забуду цього. Та, гадаю, було б добре, як­що вже це закрутилося, почекати, поки я повернуся до Англії.

— Ну, звісно, — відповів він. — Не переймайтеся тим узагалі. З могу боку було не дуже правильно морочити голову бізнесовими справами людині, у якої медовий місяць.

Лу приєдналася до розмови.

— Але розкажіть нам, — почала вона, — навіщо це все. Вам чудово пасує, знаєте. Але, врешті-решт, я ж жінка.

Фекліз раптово посерйознішав. Він підійшов до дверей купе, подивився, чи нікого немає в коридорі; тоді засунув двері й почав говорити пошепки.

— Це дуже серйозна справа, — сказав він і зробив паузу. Витягнув свої ключі й почав ними перебирати, ніби обмірковуючи, скільки нам можна розповісти. Потім рішучим жестом поклав їх назад до кишені.

— Послухайте, друже — сказав він, — я наражаю вас на небезпеку. Усі ми знаємо, що ви зробили для Англії під час війни, і, беручи до уваги одне й друге, ви чи не перший, на кому зупинився мій вибір.

Він різко зупинився. Ми дивилися на нього безтямним поглядом, хоча й кипіли зсередини якимсь сліпим приглушеним збудженням, природу якого важко було описати.

Він витягнув люльку і почав досить нервово гриз­ти ебонітовий мундштук. Глибоко вдихнув і подивився Лу прямо в лице.

— Це нічого вам не нагадує, — майже нечутно прошепотів він, — чоловік покидає Париж через тер­мінове повідомлення посеред процесу налагодження крупної фінансової операції і з’являється в Італії у добре замаскованому вигляді?

— За вами полює поліція! — загиготіла Лу.

Він щиро, по-доброму розсміявся.

— Вже тепліше, — сказав він. — Та спробуйте ще раз.

Пояснення одразу зблиснуло у моїй голові. Він здогадався, про що я думаю, посміхнувся і кивнув головою.

— О, я зрозуміла, — сказала Лу, нахилилася до нього і прошепотіла йому у вухо два слова: — Таємна служба.

— Саме вона, — м’яко сказав Фекліз. — І тут з’яв­ляєтеся ви. Дивіться сюди.

Він витягнув з кишені паспорт і розгорнув його. Так виглядало, що це був мсьє Гектор Лярош, з Женеви, за професією — кур’єр.

Ми з розумінням закивали головами.

— Я був у доволі безвихідному становищі, коли побачив вас, — продовжував він. — Я слідкую за од­нією дуже небезпечною людиною, що втерлася у до­віру до кількох англійців, що живуть на Капрі. Ви ж туди їдете, чи не так?

— Так, — відповіли ми, відчуваючи на собі міжнародну відповідальність.

— Ну, ось що. Якщо я з’явлюся на Капрі, а острів — доволі невелике місце, без якоїсь конкретної причини, люди почнуть цікавитися мною, говорити про мене, а якщо вони придивляться до мене прискіпливіше і говоритимуть надто багато, ставлю десять до одного, що я засвічуся, не обов’язково, ким я є насправді, але щонайменше як підозріла осо­ба. А якщо людина, яку я вистежую, щось запідозрить, у мене нічого не вийде.

— Авжеж, — мовив я, — чудово розумію, ми ж зробимо усе заради старої доброї Англії, це навіть не обговорюється, то як можна допомогти?

— Ну, — сказав Фекліз, — тут немає страшної мороки. Вам навіть не потрібно зі мною бачитися. Та якби я міг побути вашим агентом, приїхати раніше, забронювати номер, подбати про ваш багаж, за­мовити човен і всякі такі речі, мені б не потрібно було нікому нічого пояснювати. Зрештою, це могло б навіть позбавити вас частини щоденних клопотів. Вони тут страшні розбійники; а все, що схоже на туриста, особливо молоді парочки, що проводять медовий місяць, часто є об’єктом різного роду неприємностей і пограбувань.

Ну, все складалося надзвичайно сприятливо; насправді я й сам думав найняти людину, щоб не підпускала до нас шакалів, а цим ми вбивали одним пострілом одразу двох зайців.

Лу явно була у захваті від цієї домовленості.

— О, але ви мусите дати нам ще якесь завдання, — сказала вона. — Якби ми могли допомогти зна­йти цю свиню!

— Не сумніваюся, що так і буде, — щиро сказав Фекліз, і ми потисли одне одному руки. — Як тільки події потребуватимуть вашої допомоги, я скажу вам, що робити. Але, звісно ж, ви маєте пам’ятати правила служби — цілковита таємність і безумовне виконання наказів. Стоїте ви чи вже падаєте, якщо ре­фері дає команду «аут», ви виходите з гри і ніхто вже не допоможе вам підвестися.

Цей медовий місяць, безперечно, складався найдивовижнішим чином. Ми залишили позаду навіть героїв кінофільмів. І ось, без жодних зусиль із нашого боку, ми опиняємося прямо у центрі найзахопливішої та найзагадковішої інтриги. Усе це на додачу до найчудеснішої у світі історії кохання, і героїн з кокаїном постійно під рукою для розв’язання найдрібніших деталей.

— Ну, — сказав я Феклізові, — мені все підходить, ліпше й не придумаєш. Я постараюся забути, що ви говорили про мій розум, бо не пасує молодому чоловікові хизуватися інтелектуальною зарозумілістю. Але, безперечно, я найщасливіша людина на землі.

Пан Гектор Лярош розважив нас годиною захопливої розповіді про деякі зі своїх подвигів на війні. Його скромність була не меншою за його хоробрість; але незважаючи на це, ми досить чітко побачили, які дивовижні хитрощі він запровадив для служіння на­шій країні у скрутний для неї час. Ми уявляли, як він перехитрив вайлуваті голови гунів, з їхньою по­віль­ністю і педантичністю у діях.

Єдиним недоліком того вечора було те, що ми не змогли його вмовити понюхати трохи снігу. А знаєте, як це, коли хтось трохи випадає з компанії. Він перепросився, аргументуючи свою відмову строгими інструкціями. Він погодився з нами, що це ні­кому не потрібний канцелярський формалізм, але, «звісно, вони у чомусь мають рацію, бо є досить багато хлопців, які жодного поняття не мають, як його вживати, можуть трохи перебрати і розповісти комусь зайвого — знаєте, як це буває».

Тож ми залишили його спокійно курити, а самі повернулися до нашої затишної нірки і провели найчарівнішу з ночей, шепочучи про уявні інтриги, від чого дивним чином виростали крила справж­ньої енер­гії нашого кохання. Ні я, ні Лу так і не спали. Ми просто пливли собі крізь темноту, поки не зустріли ранкову зорю, що пестила схили Позіліппо, а перші промені сонця, що сходило, передавали захопливе вітання блакитним водам Неаполітан­ської затоки.

Коли потяг зупинився, біля дверей уже стояв Гек­тор Лярош, роздаючи вказівки бездоганною іта­лій­ською. Ми отримали найкращий номер у найкращому готелі, а наші речі приїхали не пізніше як за десять хвилин після нас, сніданок був довершеною поемою, також у нас була замовлена ложа в опері та заброньовані квитки наступного дня до Капрі, де було зарезервовано номер у Калігулі. Зран­ку ми схо­дили до музею, потім після обіду поїхали машиною подивитися Помпеї, а пан Лярош усе так чудово організував, що навіть після такого насичено­го дня ми залишалися абсолютно свіжими і мурко­тіли напівзакритими устами магічну фразу: «Dol­ce far niente»[10].

Здається, більшість людей спотикаючись ідуть по світу, навіть не уявляючи, що життям можна насолоджуватися. Звісно, тут справа у темпераменті.

Але навіть ті нечисленні поціновувачі мови Шел­лі, Кітса та Свінберна розглядають концепцію задоволення як утопічну.

Більшість людей мовчки погоджуються, наприклад, що запаморочлива екзальтація «Звільненого Прометея» — почуття напускне. Підозрюю, що насправді, якщо дати посередній людині героїну і кокаїну, це не дасть особливих результатів, як би ти не старався. Ти не можеш видобути з людини те, чого там немає.

У дев’яноста дев’яти випадках зі ста будь-який стимулятор будь-якого походження діє таким чином, що тимчасово усуває гальма, нав’язані освітою і вихованням.

Звичайна сп’яніла від алкоголю людина втрачає захисну оболонку цивілізації. Але якщо правильній людині дати наркотик, то дуже ймовірно, що він при­тупить її розумові здібності й у результаті вивільнить її геніальність. Коулрідж — яскравий цьому приклад. Коли так сталося, що він запхав у себе правильну кількість лаудануму, він створив уві сні Кубла Хан, один з найвеличніших мовних скарбів.

А чому ця поема не завершена? Бо до нього прийшов у якійсь справі чоловік з Порлока і повернув його до нормального стану, і в результаті він забув майже всі рядки поеми, окрім декількох.

Аналогічно маємо Герберта Спенсера, який що­дня приймав морфій упродовж усього свого життя, десятиріччями. Без морфію він був би просто вередливим інвалідом, якого постійно жере біль у тілі. А з ним він був генієм, чиї праці підсумували філософську думку ХІХ сторіччя.

Однак я і Лу народилися з потягом до любові й пригод. Екстазу від першого кохання вже було достатньо, щоб певною мірою вивільнити нас із самих себе. Дія наркотиків лише посилила й піднесла ці риси на духовний рівень.

Атмосфера Капрі й геніальна здатність Фекліза відвертати і попереджати будь-яке втручання у на­шу насолоду перетворили перші два тижні нашого перебування на острові на нескінченний транс неземної краси.

Він не дав нам і шансу нудьгувати й до того ж ніколи не влізав у наші справи. Він зняв з наших плечей і забрав на себе усі обов’язки, організував екскурсії до Анакапрі, на віллу Тиберія і до різних гротів. Раз чи двічі він запропонував провести шалену ніч у Неаполі, і ми розважалися в особливо роз­пусних місцях, яких не бракує у цьому місті.

Ніщо не шокувало й не дивувало нас. Кожна жит­тєва пригода була звучанням окремої ноти у ході чудернацької симфонії.

Він знайомив нас з найексцентричнішими людьми, возив у найзагадковіші квартали міста. Усе, що відбувалося з нами, спліталося у п’янкий гобелен кохання.

Ми брали участь у безглуздих затіях. Навіть ко­ли вони розчаровували, якщо подивитися з буденної точки зору, саме розчарування, здається, додавало цим жартам пікантності.

Ми не могли не бути вдячними цьому чоловікові за турботу і захист. Ми були у численних місцях, де ошукати невинного туриста вважається чесним змаганням; і його чудове знання італійської завжди віднаджувало так званих спортсменів. Навіть у готелі він воював з менеджером через тижневий рахунок і переконав його прийняти набагато меншу суму, ніж намалювала його уява.

Звісно, більшість часу він був зайнятий спостереженням за людиною, яку він вистежував; і постійно веселив нас, звітуючи про прогрес у тій справі.

— Моїй вдячності не буде меж, якщо у мене все вдасться так, як я думаю, — сказав він. — Це буде переломний момент моєї службової кар’єри. Мушу зізнатися, що до мене ставилися вдома досить несправедливо, через кілька помилок, яких я припустився. Але якщо я впіймаю цю пташку, вони не зможуть мені відмовити, що б я не попросив.

Водночас було очевидно, що він мав відвертий дружній інтерес до своїх «закоханих пташок», як він нас називав. Він казав, що сам колись пережив велике розчарування у справі кохання і після того ві­ді­йшов од цього. Але він радів з того, що це не озлобило і не зіпсуло його натури, й отримував справжню насолоду від того, що бачив таких ідеально щасливих людей, як ми.

Єдине, що його непокоїло та від чого було прикро, казав Фекліз, що він не зміг зв’язатися з людьми, що управляють «Ґатто Фрітто». Це надзвичайно цікавий і небезпечний нічний клуб, де потурають таким видам езотеричних задоволень, що жодне міс­це в Європі не зможе з ним порівнятися.

Розділ 9. «Ґатто Фрітто»

Це був приблизно кінець третього тижня, як я дізнався із щоденника Лу (сам я зовсім втратив лік часу), коли одного дня він увійшов до нас з радісним і переможним блиском в очах.

— Нарешті я до них пробився, — сказав він, — але, гадаю, потрібно чесно попередити, що «Ґатто Фрітто» — дуже гаряче місце. Я не проти взяти туди вас, за умови, що ви перевдягнетесь і матимете пістолет у кишені, але совість не дозволяє мені допустити, щоб леді Пендраґон також пішла з нами.

Я мав у собі стільки кокаїну, що ледве розумів, про що він говорить. Найпростіше було кивнути головою на знак згоди і спостерігати за хмарами, які б’ються одна з одною за місце біля сонця.

Я ставив на того білого слона над небокраєм. Проти нього були дві чорні кобри і пурпуровий бегемот: але я нічим не міг зарадити. З такими чудовими бивнями він мав би з ними впоратися. Лише поглянувши на його ноги, стає зрозуміло, що старе сонце немає жодних шансів. Не розумію, чому люди не мають чуття, що потрібно завмерти і не шуміти, коли спостерігаєш таку боротьбу. Навіщо тоді цей рефері, зрештою?

З боку Лу було не дуже ґречно шалено протестувати оцим її пронизливим голосом, що вона теж зби­рається у «Ґатто Фрітто», а якщо її не візьмуть, то вона сама наловить котів, посмажить і змусить мене їх з’їсти!

Я не знаю, як довго це тривало. Слухати її було одне задоволення. Я добре знав, що це означає, тільки-но позбутися цієї свині Фекліза.

Щоб воно все сказилося, під час медового місяця третій — зайвий!

Фекліз якось мляво й безпорадно звернувся до мене по допомогу, благаючи рішуче щось із цим зробити.

Так що я сказав:

— Феклізе, старий друже, ви ж свій чоловік. Ви мені завжди подобались у школі; і я ніколи не забуду, що ви для мене зробили за оці останні тридцять чи сорок років, чи скільки ми вже тут на Капрі, і якщо вже Ллойд Джордж довірив вам упіймати того негідника, за яким ви полюєте, чому я не можу довірити вам подбати про нашу забаву в «Ґатто Фрітто»?

Лу радісно скрикнула і заплескала у долоні, але Фекліз сказав:

— Гаразд, нехай. Але це дуже серйозна справа. Так туди йти не можна. Туди потрібно йти дуже тихенько і на тверезу голову, а коли ви почуєте слова «через край», тоді вже можна буде розкритися.

Ми вдали, що тримаємо себе в руках, щоб йому догодити, але я не міг заплющувати очі на те, як програє моя ставка, оскільки білий слон перетворився на звичайнісіньку горбату корову зебу чи, у кращому випадку, на двогорбого верблюда; у всякому разі, на тварину, яка за своєю природою не в змозі виграти гроші для свого дбайливого господаря.

Схвильований цією обставиною, я був не в стані до кінця зрозуміти суть пропозицій, викладених пе­ред початком засідання Високоповажним Братом Феклізом, Виконувачем Обов’язків Заступника Головного Генерального Секретаря.

Але якщо коротко, то вони були приблизно такі: ми замикаємо у сейфі всі наші гроші та коштовно­сті, беремо з собою тільки дрібні, про всяк випадок; Фекліз прибуває у визначений час з одягом неаполітанських рибалок для мене і Лу, ми беремо з собою тільки по револьверу і трохи дрібних грошей; з настанням темноти ми непомічено вислизаємо з тераси готелю на берег, де чекатиме моторний човен, який переправить нас до Сорренто; там буде автомобіль, щоб дістатися до Неаполя десь на першу го­дину ночі, тоді ми йдемо у визначене місце, кафе «Фауно Еббріо», і чекаємо там, поки на набережній нікого не залишиться, й аж тоді він нас підбере й від­веде до «Ґатто Фрітто», і ми вперше дізнаємося, що таке справжнє життя.

Ну що ж, я б назвав це абсолютно правильним, чудовим і продуманим планом. Обов’язок кожного англійця — дізнатися якомога більше про закордонні справи, не втручаючись туди самому. Такі знання завжди стануть у пригоді в разі нової війни в Європі. Саме обізнаність у подібних речах допомогла Феклізові потрапити на свою теперішню посаду в секретній службі, посаду довіреної особи таємної розвідки, що дбає про безпеку й добробут нашої любої країни.

Дякую всім, на цьому розважальну програму на­шого вечора завершено.

Я саме збирався сказати про це Феклізові. Але він завжди інстинктивно відчував, коли його присутність була небажаною. Так що одразу після узгодження усіх деталей він поспіхом перепросився, оскільки мусив вирушати до вілли, де зупинилася його жертва, і встановити у кімнаті, де та збиралася вечеряти, прихований записуючий пристрій.

Тож Лу була уся моя, аж поки він не з’явиться по обіді наступного дня з нашими костюмами для конспірації. Я не збирався гаяти ані хвилини.

Визнаю, що я був дуже розчарований білим слоном, який так мене підвів. Я б і сам пішов рятувати дурне старе сонце, якби не був одружений.

Утім, ми були самі, назавжди самі, Лу і я, на Капрі. Це було аж занадто добре, щоб бути правдою! Сяйво сонця, місяця і зірок! В її очах я бачив їх усіх одразу. З яким провокативним жестом вона простягнула кокаїн! Я знав, що таке бути божевільним. Я абсолютно чітко зрозумів, чому ці дурнуваті ідіоти, які не є божевільними, бояться бути божевільними. Я і сам був таким, поки не пізнав кращого.

Ця гнила нікчемна раса людей міряє світ за своїми стандартами. Вони загубилися у безмежних просторах Всесвіту й тому бояться всього, що не влазить у їхні ж рамки.

Ми з Лу відкинули ці жалюгідні мірки людства. Такі речі добре пасують кравцям та науковцям; але ми одним стрибком перескочили на щабель, співмірний Всесвіту. Ми були незрівнянними, як співвідношення кола до його діаметра. З їхньої точки зору, ми були такими ж нереальними й уявними одиницями, як квадратний корінь із мінус одиниці. Ми не просили людство судити нас. Загалом, це просто випадок помилкового ототожнення — розглядати нас як двоноге безпір’я. Можливо, в їхніх очах ми схожі на людські істоти; насправді, вони ж надсилають нам рахунки та всяке подібне, ніби ми і є людськими істотами.

Але я відмовляюся брати на себе відповідальність за помилки примітивних тварин. Деякою мі­рою я пристосовуюся до їхніх хибних поглядів, позаяк вони лунатики, а до лунатиків слід пристосовуватися. Але від цього дуже далеко до визнання, що їхні галюцинації мають яку-небудь прийнятну основу взагалі.

Я перебував у їхньому дурнуватому світі здорового глузду десь мільйон років тому, коли був Пітером Пендраґоном.

Але навіщо згадувати про болюче минуле? Звісно, ти не можеш за одну мить набрати всю свою си­лу. Візьмемо, наприклад, орла. Ким він є, поки сидить у яйці? Не більше як яйце з великими можливостями. Ви ж не очікуєте, що він злітає до Нептуна і назад, щойно вилупившись з яйця. Безперечно ні!

Але кожного дня, так чи інакше, він стає дедалі кращим. І якщо я коли-небудь піддамся спокусі впасти на землю і згадати своє нікчемне походження від пучка редиски, достатньо буде лише поцілунка Лу або понюшки кокаїну, щоб повернутися назад у Рай.

Не можу розповісти про наступні двадцять чотири години нічого. Досить буде зазначити, що всі світові рекорди було побито й знову побито. І коли з’явився Фекліз із нашими костюмами та пістолетами, ми просто сиділи й важко дихали, як двоє голод­них змучених вовків!

Він повторив вищезгадані інструкції і дуже конфіденційним тоном додав одну майже батьківську пораду:

— Ви ж мені пробачите, я знаю; не подумайте, що я хочу сказати, що зараз ви не в стані дати собі раду, але ви не були у цих місцях раніше й ніколи не повинні забувати про гостру і жорстоку вдачу цих італійців з Півдня. Вона схожа на один з тих раптових шквалів, що їх так бояться рибалки у відкритому морі. Вона не має особливого значення, але нерідко, в певні моменти, буває досить небезпечною. Вам потрібно лише триматися подалі від будь-яких конфліктів. У «Фауно Еббріо» може бути чимало п’яних хуліганів. Виберіть собі місце ближ­че до дверей і, якщо хтось почне штурхатися, ви­слизніть тихенько назовні й погуляйте туди-сюди, поки сварка не закінчиться. Вам зовсім не треба встрягати у побоїще.

Я розумів мудрість його настанов, проте, з іншого боку, я особисто зголоднів за доброю бійкою. Єдиною ложкою дьогтю у бочці медового місяця, хоча я цього й не помічав, було те, що якась частинка мене скучила за збудженням від щоденної гри зі смертю, до якого мене привчила війна.

Найменше нагадування про більш сильні, дикі пристрасті — сварка двох човнярів чи турист, що голосно сперечається за якусь дрібницю, і кров починала вдаряти мені в голову. Мені потрібен був ли­ше невеликий законний привід для вбивства кіль­кох сотень людей.

Але природа мудра й добра, тому я завжди знаходив усе, що потрібно, у Лу. Пристрасть до вбивства та любовна пристрасть були нерозривно пов’язані у наших предків. Усе, що зробила цивілізація, на­вчила нас вдавати, ніби ми їх ідеалізуємо.

Втілення плану розпочалося без найменшої затримки. Двері нашого номера відчинилися на терасу у глибокій тіні. Звісно, навряд чи ще хтось був у готелі у цю пору року. Невеликий марш сходинок з боку тераси провів нас під аркою, повитою вино­градною лозою, до стежки, на якій ледве могли розминутися два віслюки, втім, на Капрі вона виконує функцію дороги.

Ніхто нас не помітив. Ми бачили тільки закохані парочки, групку селян, що йдучи співають під гітару, і двох або трьох щасливих рибалок, що змучено пленталися додому з винної крамниці.

Ми знайшли моторний човен біля причалу і впа­ли від цього у страшний захват. Здається, не минуло й хвилини, як ми вже були у Сорренто, ховаючись у здоровенному родстері. Без жодного слова ми понеслися вперед на максимальній швидкості.

Краса місцевості, якою їхав автомобіль, загальновідома; та все ж:

Заради нас світ було створено наново. Це була постійно змінювана фантасмагорія захопливих зву­ків, образів та запахів; і все це, здавалося, було лише оздобленням нашого кохання, оправою для коштов­ного каміння нашої блискучої пристрасті.

Навіть останні кілька миль на шляху до Неаполя, де дорога біжить крізь нудні комерціалізовані околиці, набули нової перспективи. Це була лише ламана лінія обрисів будинків на тлі неба. Чомусь вона наводила на думку про зазублений контур пар­титур Дебюссі.

Та все це, при всій свої вишуканості та захопливості, було дещо поверхневим. А десь на дні наших сердець бурліло та виростало розжарене до білого вулканічне озеро пекельного, розплавленого металу.

Ми ще не знали, яка бридка й потворна гидота чекала на нас у «Ґатто Фрітто».

Я усвідомив, як дія наркотиків частково зішкребла з пам’яті останні шари. Паралельний ефект у моральному плані був ще більш дієвим. Важку працю незліченних поколінь еволюції було знівельовано за якийсь місяць. Ми все ще до певної міри зберігали мінімальні рамки пристойності, але знали, що робимо це, лише аби покривлятися, як мавпи.

Ми повернулися на рівень горили. Акт насильства і хтивий потяг здавався для нас не більшим за звичайну потребу випліскувати свою енергію!

Ми не сказали про це одне одному ні слова. Насправді той стан був глибшим і похмурішим за все, що можна передати за допомогою чітко зрозумілих слів.

Людина дійсно відрізняється від нижчих тварин, перш за все завдяки мові. Використання мови змушує тебе міряти свої думки. Ось чому великі філософи та містики, які мають справу з ідеями, які не можна виразити за допомогою загальнозрозумілих термінів, постійно змушені використовувати негативні прикметники або давати своєму розумові доб­рого прочухана, формулюючи думки у вигляді низки суперечливих тверджень. Ось вам і пояснення Афанасіївського символу віри, чиї положення заганяють просту людину в глухий кут.

Щоб збагнути божественне, потрібно самому бу­ти божественним.

Однаковою мірою правильне і протилежне твердження. Пекельний вогонь знаходить вихід лише у звірячих криках.

Автомобіль зупинився у кінці невеличкої брудної вулички, де і причаївся «Фауно Еббріо». Водій указав на смужку світла, що зиґзаґом виходила з нього і кидала зловісний відблиск на протилежну стіну.

Зухвала чорнява дівчина у короткій спідниці, з надто яскравою хустиною на плечах і величезними золотими сережками у вухах, стояла в дверях. Те, що ми від тривалої подорожі, наркотиків та інших речей були злегка п’яними, якраз допомогло нам зро­зуміти, що вдавати з себе трохи п’яніших — це правильний напрямок лінії поведінки.

Ми вертіли головами на всі боки й, похитуючись, підійшли до дверей. Ми сіли за невеличкий столик і замовили собі випити. Нам принесли одну з тих смердючих італійських підробок, що смакує, як шампунь до волосся.

Але замість того щоб викликати огиду, питво підняло нам настрій, і ми насолоджувалися ним, як частиною гри, в якій брали участь. Вбрані, як бідні неа­політанці, ми з головою занурилися у свою роль.

Ми залили цю жагучу мерзоту в свої горлянки, наче це був «Курвуазьє ‘65». Напій подіяв несподівано швидко. Здавалося, що він випустив цілі каравани оцих африканських мурах-кочівників, що прогризають свій шлях через джунглі життя, і подіяв, як сірчана кислота, виплеснута в обличчя жінки.

У тому лігві не було годинника, і звісно ж ми забули свої годинники вдома. Нашого терпцю не ставало чекати на Фекліза. Ми ніяк не могли згадати, чи він сказав нам, коли має бути, чи ні. У приміщенні було важко дихати. Заклад був наповнений найгіршими покидьками Неаполя. Одні тараторили, як мавпи; деякі співали самі собі п’яними голосами; ще інші безсоромно пестилися; а хтось просто відрубався.

Серед останніх була одна здоровенна тварюка, яка чомусь заполонила нашу увагу.

Ми без страху розмовляли між собою англій­ською; і, наскільки я знаю, говорили дуже голосно. Лу наполягала на тому, що цей чоловік точно англієць.

Здавалося, що він спить; але за мить він підняв зі столу свою голову, розпрямив величезні руки і по­чав вимагати ще випивки, італійською.

Одним ковтком він осушив свою склянку, а тоді несподівано підійшов до нашого столика і звернувся до нас англійською.

З його акценту ми відразу зробили висновок, що чоловік був колись яким-неяким джентльменом, але його обличчя та манера говорити розповідали іншу історію. Здається, він котився вниз багато років, досягнув дна вже досить давно, і, здається, йому там сподобалося.

Він доволі грубим чином виявляв свою дружню агресивність і застеріг, що наше вбрання може бути небезпечним; усі бачать крізь нього, ким ми є насправді, а той факт, що ми його собі вибрали, дуже швидко викличе підозру у гарячих неаполітанських головах.

Він замовив ще випивки і виголосив тост за Короля і Державу з якоюсь похмурою гордістю за своє походження. Він нагадував мені розореного англійця з творів Кіплінґа.

— Не бійтесь, — сказав він до Лу. — Я нікому не дозволю вас скривдити. Такого персика, як ви? Та ні за що!

Я страшенно обурився його висловлюванням. Та пішов він до дідька, придурок!

Він одразу це помітив і скоса кинув на мене зловісний погляд із жахливою кривою усмішкою.

— Та все гаразд, пане, — сказав він. — Ніхто не збирався нікого образити, — і при цьому поклав свою руку на шию Лу і спробував її поцілувати.

Я вмить скочив на ноги і вальнув йому своєю правою по щелепі. Це збило його з лави на землю, де він розпластаний, так і залишився лежати.

Враз усі загомоніли. Мої старі бойові інстинкти вилізли на поверхню. Я моментально зрозумів, що ми потрапили саме в ту ситуацію, уникати якої так мудро застерігав Фекліз.

Усі присутні — чоловіки та жінки — були на ногах. Вони сунули на нас, як очманіле стадо худоби. Я вихопив свій револьвер. Хвиля відкотилася назад, як вал, що розбився об скелю.

— Прикривай іззаду! — крикнув я до Лу.

Навряд чи їй треба було про це казати. У ній спалах­нув дух справжньої англійки, що потрапила у скрутне становище.

Не відводячи з натовпу очей і дула мого револьвера, ми пробиралися до дверей. Один чоловік збирався жбурнути в нас склянку, але господар закладу вислизнув з-за барної стійки і вдарив його по руці.

Склянка розбилася об підлогу. Атака вщухла, і на нас посипався град прокльонів і погроз. Ми опинилися на свіжому повітрі, а також у руках півдесятка поліцаїв, що прибігли з обох кінців вулиці.

Двоє з них широким кроком направилися до закладу. Шум і галас вмить спинилися, як за помахом чарівної палички.

А тоді виявилося, що нас заарештовано. Нас почали допитувати італійською, швидко й нерозбірливо ставлячи питання. Ні Лу, ні я не розуміли зі сказаного ані слова.

З пивнички вийшов сержант. Він виглядав розумною людиною і одразу збагнув, що ми — англійці.

— Інґлєзе? — запитав він. — Інґлєзе?

— Інґлєзе, сіньоре, інґлєзе, — голосно і рішуче по­вторив йому я, ніби це залагоджувало всі проблеми.

Англійці, перебуваючи на європейському континенті, завжди мають ілюзію, що сам факт належності до англійського народу дозволяє поводитися як заманеться. І в цьому, зрештою, є велика доля правди, оскільки жителі Європи мають тверде переконання, що усі ми — безпорадні лунатики. Так, що нам до­зволяють робити всілякі вчинки, яких би ніколи не потерпіли від припустимо нормальної людини.

У нашому теперішньому становищі я майже не сумніваюся, що якби ми були вбрані, як завжди, то нас просто б ввічливо провели до готелю або посадили до машини, без жодного галасу, хіба, можливо, сержант поставив би кілька формальних запитань, тільки для того щоб продемонструвати підлеглим свою важливість.

Але все було не так, і він підозріло хитав головою.

— Арме віетате, — сказав він серйозним тоном, вказуючи на револьвери, які все ще були в наших руках.

Я спробував пояснити йому суть нашої справи ламаною італійською. У той час як Лу намагалася перетворити пригоду на веселий жарт, заходячись нападом істеричного реготу. Що було набагато розумніше з її боку.

Але як на мене, то я вже налився кров’ю. Я не збирався терпіти якісь дурниці від цих клятих іта­лійців. Незважаючи на римську кров, що законно й гордо тече у жилах найдавніших сімей Англії, ми завжди чомусь інстинктивно ставимось до італійців, як до негрів.

Ми не називаємо їх «макаронниками», як це роблять у Сполучених Штатах, обов’язково додаючи епі­тет «брудні»; але відчуваємо до них те ж саме.

Я почав звертатися до сержанта грубо й зневажливо, і цього звісно ж вистачило, щоб повернути баланс сил проти нас.

Нам зв’язали руки. Він сказав дуже різким тоном, що доведеться пройти до «комісаріо».

У мене було два суперечливих пориви. Перший — перестріляти цих собак і піти геть, другий — благати, як загублена дитина, щоб з’явився Фекліз і витяг нас з цих неприємностей.

На жаль, для обох поривів мене дуже вправно роззброїли, а Фекліза ніде не було видно.

Нас привели до поліцейського відділку та кинули у різні камери.

Навіть не сподіваюся, що мені вдасться описати ту лють, що кипіла всередині мене і не давала заснути цілу ніч. Я роздратовано відкидав будь-які спроби сусідів по камері виявити співчуття. Гадаю, вони інстинктивно побачили, що я ускочив у ха­лепу не зі своєї вини, і як могли намагалися бути добрими до незнайомця, хоча й у свій власний грубий спосіб.

Найгірше у всій цій справі було те, що нас обшукали й відібрали невеличкий резервний запас, цю маленьку дорогеньку пляшечку із золотою кришечкою! А я б міг з її допомогою підняти собі настрій і просто посміятися з цілої пригоди, як уже купу ра­зів робив до цього; та натомість я вперше відчув жахливий відчай наркотичної нужди.

Наразі це був тільки слабкий натяк на майбутнє жахіття. У мені було достатньо речовини, щоб якийсь час протриматися. Але навіть у такому вигляді справи були доволі кепські.

У мене було відчуття цілковитої безпорадності. Я вже почав шкодувати про те, що так рішуче відкидав спроби співкамерників зав’язати дружбу. Я пі­дійшов до них і почав пояснювати, що я «сіньор інґ­лєзе» і маю «мольто данаро»; і якби хтось зробив мені ласку і пригостив понюшкою кокаїну, жестом показуючи, що мені потрібно, я був би неймовірно вдячний.

Мене зрозуміли одразу. Вони співчутливо сміялися, чудово розуміючи моє становище. Але, як це завжди буває, таємно пронести з собою бодай щось нікому не вдалося. Нічого не залишалося, як чекати до ранку. Я влігся на лавку і відчув себе жертвою дедалі гострішого роздратування.

Час тягнувся, як довга процесія спадкоємців Бан­ко перед очима Макбет; а мій внутрішній голос по­стійно повторював: «Макбет зарізав сон, Макбет більше не буде спати ніколи!»

У мене було жахливе тривожне відчуття, що за мною стежить якийсь невидимий ворог. Мене охопила абсолютно безглузда злість на Фекліза, ніби це він був винен у тому, що я втрапив у халепу, а не я.

Доволі дивно, подумаєте ви, але я жодного разу не згадав про Лу. Мені було абсолютно байдуже, страждає вона чи ні. Моя голова була цілком заповнена особистими фізіологічними відчуттями.

Як тільки приїхав комісар, мене одразу привели до нього. Виглядало, що вони поставилися до нашої справи, як до дуже важливої.

У кабінеті вже була Лу. Комісар не розмовляв англійською, а перекладача знайти ще не встигли. Лу виглядала зовсім жахливо.

Необхідних умов, щоб привести себе в порядок, не було, так що у денному світлі увесь цей маскарад виглядав жалюгідно.

Її волосся було брудне й скуйовджене; обличчя бліде, вкрите червоними плямами нездорового ру­м’янцю. Очі мутні, червоні від налитої крові, з темними пурпуровими кругами навколо.

Я страшенно розізлився на неї за такий непривабливий вигляд. І тоді мені вперше спало на думку, що, мабуть, я і сам не схожий на принца Валлій­ського під час Епсомського дербі.

Комісар був невисокого зросту, з бичачою шиєю, та явно виходець з простого люду. Відповідно у нього було завищене почуття власної офіційної значущості.

Він розмовляв з нами без належної поваги та, здавалося, обурювався нашим незнанням його мови.

Що стосується мене, бойовий дух зовсім мене покинув. Усе, на що я був здатен, це назвати наші імена слабким голосом школяра, якого викликали до директора, і просити зустрічі з «Консуле Інґлєзе».

Коли помічник комісара почув, хто ми такі, він розхвилювався і почав упівголоса щось швидко говорити своєму начальнику. Нас попросили написати свої імена.

Я подумав, що це допоможе нам делікатно звідси вилізти. Я був упевнений, що «сер» перед моїм іменем зробить свою справу і навряд чи їх не зможе вразити «Кавалер Хреста Вікторії, Лицар-Командор» після нього.

Я анітрохи не сноб; але цього разу я справді був радий мати хоч якусь важливість.

Помічник комісара разом з нашими іменами ви­біг з кімнати. Він повернувся за мить, увесь аж світився і звернув увагу комісара на одну з ранкових газет, вказуючи пальцем на допис і ледве стримуючи хвилювання.

Мій настрій покращився. Очевидно, якась світська хроніка згадувала про нас.

Комісар одразу змінив свою манеру говорити. Його новий тон був не те щоб зовсім дружнім і спов­неним співчуття, та я списую це на його плебейське походження.

Він сказав щось про «Консуле» і провів нас в іншу кімнату. Помічник, без жодних сумнівів, дав нам зрозуміти, що тут ми будемо чекати на консула.

Минуло не більше як півгодини, але здавалося, що ціла вічність. Лу і я не мали, що сказати одне одному. Ми просто відчували сліпе бажання забратися подалі від цих жалюгідних людей, повернутися до «Калігули», прийняти ванну, поїсти і, понад усе, полікувати свої нерви за допомогою доброї міцної дози героїну та кількох щедрих понюшок кокаїну.

Розділ 10. Бульбашка лускає

Ми відчули, що наші поневіряння скінчилися, коли до кімнати, не поспішаючи, увійшов високий засмаглий англієць у фланелевому костюмі та панамі на голові.

Інстинктивно ми скочили на ноги, але він не звер­нув на це уваги, тільки подивився на нас краєм ока і скрутив на обличчі гримасу, щось між посмішкою та виразом сумніву.

Помічник комісара кивком голови запросив його до внутрішньої кімнати. Ми чекали й чекали. Я взагалі не міг зрозуміти, про що вони можуть там говорити так довго.

Але, нарешті, солдат, який стояв біля дверей, жестом закликав увійти і нас. Віце-консул сидів позаду на канапі. Голова його була похилена набік. Він кидав на нас гострі, пильні погляди й постійно гриз нігті, ніби у стані крайнього нервового збу­дження.

Мене переповнило почуття цілковитого приниження. То був раптовий, ефемерний, гарячковий спа­лах, але він виснажив як ніколи.

Комісаріо розвернув своє крісло до нашого спасителя і сказав щось, що явно означало: «Можете відкривати вогонь».

— Я тутешній віце-консул, — сказав він. — Я так розумію, ви наполягаєте на тому, що ви сер Пітер та леді Пендраґон.

— Так, це ми, — відповів я, роблячи жалюгідну спробу здаватися недбалим і безтурботним.

— Впевнений, ви мені пробачите, — сказав він, — якщо я дозволю собі ствердити, що в очах середнього італійського чиновника ви не зовсім на них схожі. У вас є ваші паспорти?

Сама присутність англійського джентльмена допомагала мені зібратися докупи.

Я почав розповідати, уже набагато впевненіше, що наш агент організував для нас відвідування однієї з розважальних програм у Неаполі, про які звичайний турист навіть не здогадується, а для того, щоб уникнути будь-яких можливих неприємностей, він порадив нам відповідно вбратися — і так далі, до кінця цієї історії.

Віце-консул посміхнувся — поблажливо, як ме­ні здалося.

— Визнаю, що ми вже мали справу з випадками, — повільно сказав він, — коли молоді люди, як ви потрапляли у різного роду халепи. Зрозуміло, що про всі хитрощі знати неможливо; бо більше, якщо я правильно зрозумів, у вас медовий місяць.

Я погодився з ним, дещо ніяково посміхаючись. Мені спало на думку, що пари, які проводять медовий місяць традиційно, є об’єктами насмішок з боку людей у менш блаженному стані.

— Десь так, — відповів віце-консул. — Я і сам неодружений; але, без сумніву, це дуже зворушливо. Як вам сподобалась Норвегія?

— Норвегія? — перепитав я, приголомшений по­ставленим питанням.

— Так, — сказав він. — Як вам Норвегія: клімат, лосось, люди, фіорди, льодовики?

Тут десь мала критися якась страшенна помилка.

— Норвегія??? — спитав я, підвищуючи тон.

Я був на межі істерики.

— Я там ніколи в житті не був. І якщо вона схожа на Неаполь, я не хочу туди їхати!

— Все набагато серйозніше, ніж ви собі думаєте, — відповів консул. — Якщо ви не в Норвегії, тоді де ви?

— У чому справа, я тут, чорт забирай! — різко відрізав я з черговим кволим спалахом гніву.

— Відколи ви тут, можу я вас спитати? — поцікавився віце-консул.

Ну, тут він мене заскочив. Я не знав, скільки минуло часу, відколи я покинув Англію. Я не міг сказати точну дату, хоч убий.

Лу прийшла мені на допомогу.

— Завтра буде рівно три тижні, як ми покинули Париж, — доволі рішуче сказала вона, хоча її голос звучав мляво і втомлено, з дратівливими й страждальницькими нотками. Я ледве розпізнав у ньому насиченість і глибину, які полонили моє серце, коли вона співала цю прекрасну літанію у «Псі, що курить».

— Ми провели тут пару днів, — сказала вона, — у готелі «Музео-Палас». Після чого перебралися у «Калігулу» на Капрі; і наш одяг, паспорти, гроші та все решта там.

Я не міг не тішитися з того, як вона виросла у кризовій ситуації; її практичний здоровий глузд, те, що вона пам’ятає усі ці такі важливі для справи деталі, хоча чоловічий темперамент сприймає їх як необхідні незручності.

Саме такі речі потрібні, коли маєш справу з бюрократичною тяганиною.

— Ви не розмовляєте італійською взагалі? — запитав консул.

— Лише кілька слів, — підтвердила вона, — однак, звісно ж, знання французької та латини сера Пітера допомагають розібратися в тому, про що пишуть у газетах.

— Ну, — сказав консул, мляво підводячись, — так сталося, що це і є предметом для обговорення.

— Я розумію основні слова, — сказав я. — Важко давати раду з другорядними.

— Можливо, тоді буде простіше, — сказав консул, — якщо я безкоштовно запропоную вам переклад цієї статті з ранкової газети.

Він потягнувся до комісаріо, взяв газету і почав рівними, плавними реченнями передавати зміст написаного.

— Англія завжди попереду, якщо йдеться про кохання та пригоди. Знаменитий ас, сер Пітер Пендраґон, кавалер Хреста Вікторії, Лицар-Командор, який нещодавно здивував Лондон своїм несподіваним шлюбом з першою світською красунею, міс Луїзою Лейлгем, вирішив провести свій медовий мі­сяць у незвичний спосіб, чого і варто було очікувати від джентльмена з таким сміливим і авантюрним характером. Він разом зі своєю нареченою відправився покоряти Йостедаль, найбільший льодовик Нор­вегії, і провести там сезон сходжень без провідників та будь-яких інших помічників.

Я бачив, як комісаріо своїми очима свердлить у мені дірки. Як на мене, то я був абсолютно спантеличений безпідставною брехнею газетної статті.

— Але заради Бога! — вигукнув я. — Це абсолютна нісенітниця.

— Перепрошую, — сказав консул досить жорст­ко, — я ще не закінчив.

— Пробачте, сер! — різко відповів я.

— Скориставшись цією інформацією, — продовжив він читати, — і деякою схожістю на сера Пі­тера та леді Пендраґон, двоє добре відомих міжнародних шахраїв вештаються Неаполем та його околицями, де їхніми жертвами уже стали кілька торговців.

Він кинув газету, заклав руки за спину й пильно подивився мені в очі.

Я не міг витримати цього погляду. Звинувачення було таким безглуздим, таким жахливим і таким несподіваним! Я відчув, що провина читається у кож­ній лінії мого обличчя.

Затинаючись, я пробурмотів якесь невпевнене розлючене виправдання. Лу трималася набагато достойніше за мене.

— Але, я вас прошу, це абсурд, — запротестувала вона. — Пошліть когось за нашим агентом. Він знає сера Пітера ще з часів, як вони вчилися у школі. Це огидно і бридко слухати. Не розумію, як таке вза­галі дозволили надрукувати.

Здається, консул розгубився і не знав, що ро­бити далі. Він почав нервово перебирати пальцями ланцюжок від годинника.

Я опустився в крісло (я зауважив, що вони навіть не запропонували нам сісти, коли ми увійшли), й уся сцена зникла з моєї голови. Ніщо інше мене не цікавило, тільки несамовита потреба наркотиків. Я хотів їх фізично, хотів так, як до цього ніколи в житті нічого не хотів. Також їх потребував мій розум. Вони, й лише вони, могли б звільнити мою голову від усього цього збентеження та підказати мені шлях, як вибратися з цієї дурної халепи. Та найбільше я хотів їх морально. Мені бракувало духу, щоб вистояти під цим несподіваним шквалом інтенсивного вогню.

Втім, Лу трималася мужньо. Вона демонструвала хоробрість, хоча я бачив, що від стресу через усі ці обставини вона мало не зомліла.

— Пошліть за нашим агентом, Гектором Лярошем, — наполягала вона.

Консул знизав плечима.

— Але де його шукати?

— Як де, — сказала вона, — він, мабуть, шукає нас по всьому місту. — Після того як він прийшов до «Фауно Еббріо», побачив, що нас там немає, і ді­знався, що там трапилося, він безперечно дуже переживає за нас.

— Насправді, я тоді не розумію, чому він не тут, — зауважив консул. — Він напевне вже давно мав дізнатися, що вас заарештовано.

— Можливо, з ним щось сталося, — сказала Лу. — Але це якийсь аж занадто дивний збіг обставин.

— Ну, такі речі трапляються, — погодився консул.

Він, здавалося, був з нею більш невимушеним, більш налаштованим, ніж коли говорив до мене. Її дивовижна врода та яскрава аристократичність не могли на нього не подіяти.

Я зловив себе на думці, що безмежно милуюся нею, але якось інакше, якось абсолютно по-новому. Ніколи не міг подумати, що вона може боротися з неприємностями з таким чудовим апломбом.

— Ви б не хотіли сісти у крісло? — спитав консул. — Упевнений, що ви дуже втомилися.

Він підставив для неї крісло і повернувся на своє місце на канапі.

— Розумієте, це трохи дивно, — продовжував він. — Насправді, я не вірю усьому, що пишуть у газетах. Та є кілька дуже дивних моментів у цій ситуації, які ви самі, здається, не помічаєте. І я дозволю собі визнати, що те, що ви їх не помічаєте, справляє дуже позитивне враження.

Він зробив паузу, прикусив губу і витягнув шию.

— Все дуже заплутано, — нарешті продовжив він. — Факти, які у нашому випадку на поверхні, є безперечно жахливими. Вас знаходять перевдягненими в одному з найгірших місць Неаполя, ще й зі зброєю в руках, що є «штреньгст ферботен», як кажуть у Німеччині. З іншого боку, ваш звіт підтверджує, що ви повні придурки, якщо пробачите мені відвертість цього виразу, але він також багато про що говорить на користь вашої невинувато­сті, й немає жодних сумнівів, що ви з Британії, — дружньо посміхнувся він, — і, гадаю, я повинен зробити для вас усе, що в моїх силах. А тепер прошу вибачення, поки я піду поговорю з моїм місцевим другом.

Лу повернулася до мене з переможною посмішкою на обличчі — однією з тих старих гордих по­смішок, за винятком того, що її, так би мовити, вона витиснула із серця невимовної агонії.

Тим часом комісаріо активно жестикулював і кри­чав на консула, який відповідав йому не менш емоційно, втім явно зберігаючи свою непереборну апатичність.

Тоді розмова раптово обірвалася. Двоє чоловіків підвелися.

— Я про все домовився з моїм тутешнім другом, враховуючи його досвід роботи з нечемними, зухвалими туристами з Британії. Ви підете зі мною до кон­сульства під захистом двох його людей, — він саркастично посміхнувся, — через побоювання, що ви ускочите у якусь нову халепу. Вам повернуть усі ваші речі, окрім зброї, яку носити заборонено.

Він і не здогадувався, яка хвиля радості прокотилася нами при цих останніх словах!

— Я пошлю одного зі своїх помічників разом з вами на Капрі, — сказав він, — ви заберете свої паспорти, гроші та усе необхідне й одразу повернетеся до мене, щоб ми могли перевести наше хитке становище у більш стійке положення.

Ми забрали у сержанта наші речі й перепросилися, щоб на хвилинку відлучитися.

Боже, як ми цього хотіли!

За п’ять хвилин ми знову були майже собою. Ми дивилися на всю цю пригоду, як на величезну забаву, і ділилися з нашим компаньйоном піднесеним настроєм. Без сумніву, він приписував покращення настрою нашим перспективам вибратися з неприємностей.

Лу безперестанку тріскотіла про життя в Лондо­ні, а я розповів, опускаючи снігову частину, історію нашої романтичної втечі. Консул повністю розтанув. Наша впевненість заспокоїла його.

Ми потисли одне одному руки на тлі всебічного радісного сміху і пішли під наглядом дуже ділового на вигляд італійця, який непогано говорив англійською.

Ми встигли на човен до Капрі з купою часу в запасі й розважали помічника консула різними веселими анекдотами. Йому було страшенно приємно, що до нього ставляться так по-дружньому.

Ми піднімалися до центральної площі на канатному фунікулері, майже відчуваючи справжній по­літ. Це було ще те чортове випробування; але якісь п’ять хвилин — і все скінчилося. Незважаючи на мій екзальтований стан, я дав собі обітницю, що більше ніколи такого не робитиму і не буду таким безросудним.

Звичайно, очевидно, що сталося з Феклізом. Він якимсь дивним чином так і не дізнався про наш арешт і з нетерпінням чекає в готелі на наше повернення.

Водночас посеред білого дня у нашому дивному вбранні було доволі смішно просити у портьє ключ до кімнати.

Я ніяк не міг зрозуміти, чому він так щиро здивований нашій появі. Справа була не просто у нашому вбранні — я був цілком упевнений у цьому. Ще був менеджер, який кланявся й розшаркувався, як мавпа. Він, здається, втратив самовладання. Злива його вітальних слів і радість від нашого повернення переливалися через край.

Якусь мить я не зовсім вхоплював, про що він говорить, але значення останньої фрази зрозумів без помилок.

— Я такий радий, що ви передумали, сер Пітер, я був впевнений, що ви не дозволите собі покинути Капрі так швидко. Наш прекрасний Капрі!

Про що, у біса, він говорить? Передумав? Усе, що я хотів, це перевдягнутися!

Помічник консула зробив кілька швидких пояснень італійською, і мене мало не вбив вираз обличчя менеджера, коли той підвів очі й побачив у дверях двох справжніх детективів.

— Я не розумію, — сказав він з раптовим занепокоєнням. — Я нічого не розумію, — і поспішив до свого робочого столу.

— Де наш агент? — спитала Лу. — Це він має все пояснювати.

Менеджер став страшенно серйозним.

— Ваша милість, ви безперечно маєте рацію, — вимовив він.

Та ввічливі слова не могли приховати той факт, що напрям його думок був такий, як у людини, що несподівано провалюється через люк у яму, повтикану гострими палями.

— Це якась помилка, — продовжував він. — До­звольте, я все з’ясую.

Він звернувся до дівчини за столом італійською. Вона порилася у шухляді й видобула звідти телеграму.

Він передав її мені. Телеграму було адресовано Лярошеві.

«Невідкладн справа мушу їхати до Рим ніч. Плати рахунок речі чекати готел Музео Палас вчас встигн потяг. Пендраґон».

Слова були написані здебільшого з помилками, але зміст був достатньо зрозумілим. Хтось напевне вирішив нас розіграти. Мабуть, стаття в газеті теж була частиною цього задуму. Отже, я подумав, що Лярош сидить у готелі, у Неаполі, і ламає собі голову, чому ми досі не з’явилися.

— Але де ж наші речі? — скрикнула Лу.

— Як де, — сказав менеджер, — агент вашої милості сплатив рахунок як зазвичай. Готелевий персонал допоміг йому спакувати ваші речі, і він якраз устиг на ранковий човен.

— Але коли це було, о котрій годині? — закричала Лу, пильно розглядаючи телеграму.

Виглядало, що телеграму доставили всього через кілька хвилин після того, як ми вийшли з го­телю.

Дівчина передала ще одну телеграму, що наді­йшла на адресу менеджера.

«Сер Пітр та леді Пендраґом висловлть жаль з приводу несподвн від’зду і завжди матмуть тілкинайтепліші зпогади про чудовй час, проведений у «Калігулі», зподіваємсь повернукися за найближої можнивої нагоди. Агент залагодидь усі фімансові питання».

Раптом мені стало ясно, що серед цієї фанта­стич­ної нісенітниці один невеличкий факт дуже привертає до себе увагу. Агент подбав за фінансові питання зі спритністю, притаманною найкращим традиціям цієї професії.

Здається, ця річ прояснилася в голові Лу теж, точнісінько як хтось раптово знаходить переможний хід у складній ситуації в шахах. Вона зовсім побіліла на обличчі від холодної сконцентрованої люті.

— Здається, він стежив за нами у Парижі, — сказала вона. — Мабуть, він дізнався, що ми витратили гроші, які збиралися вкласти у його аферу, і вирішив, що тепер якось потрібно забрати наші коштовності й залишок готівки.

Раптом вона знесилено сіла у крісло і почала пла­кати. Плач переріс у нестримну і таку схвильовану іс­терику, що менеджерові довелося послати за най­ближчим доктором.

Купка персоналу й один або двоє гостей зібралися в атріумі готелю. Швейцар, який стояв біля вхід­них дверей, став центром їхньої уваги.

— Як же, безперечно, — переможно проголосив він ламаною англійською. — Якщо пан Лярош, він відбув на човні зранку о сьомій. Думаю, ви його ніколи не спіймати.

Події останніх кількох годин відкрили в мені, так би мовити, друге дихання. Я повернувся до помічника консула і почав говорити. Та мій голос, здається, виходив скоріше не від мене, а від звіра, що сидить усередині, справжнього Пендраґона, як­що ви розумієте, що я маю на увазі, створіння зі сліпими інстинктами й автоматичним апаратом мис­лення.

— Бачите, як виходить, — я почув, як говорить мій голос, — немає паспортів, немає грошей, немає одягу — нічого!

Я говорив про себе від третьої особи. Що ж до готелю, увесь процес життєдіяльності у ньому автоматично зупинився. Купка персоналу дзижчала, на­че рій комарів.

Помічник консула зрозумів ситуацію досить чіт­ко; але я побачив, що недовіра детективів сильно зросла. У них аж руки свербіли заарештувати мене на місці.

Помічник, не затинаючись, нескінченно довго сперечався з ними. Здається, найбільш ніяково з усіх на Капрі почувався менеджер, який мовчки звертався до небес — на землі й так не було кому його слухати.

Ситуація зрушила з місця, коли знову з’явилася повисла на руці покоївки Лу, а за нею — доктор, який мав такий вигляд, ніби щойно вчергове зустрівся у відкритому бою з Царем Жахів і вибив з нього все лайно.

Лу надзвичайно тремтіла і то блідла, то вкривалася червоними плямами. Я ненавидів її. Це вона втягнула мене у цю халепу.

— Що ж, — сказав помічник консула, — нам по­трібно просто повернутися до консульства та пояснити, що сталося. Не переживайте, леді Пендра­ґон, — сказав він. — Не може бути й сумніву, що цього чо­ловіка дуже швидко схоплять і вам повернуть усі ваші речі.

Звичайно, у мене достатньо здорового глузду, щоб розуміти, що він сам не вірить жодному слову з того, що каже. Прислів’я «злодій злодія швидше зловить» не прийнятне для Італії. Якщо злодій вартий крадіжки, це буде вже зовсім інша історія.

Цього вечора не було човна назад до Неаполя. Нічого не залишалося, як чекати до ранку. Мене­джера переповнювало співчуття. Він приніс нам одяг, якщо й не зовсім той, до якого ми звикли, та все ж кращий за ті жахливі шмати, у які ми були вбрані. Він замовив нам особливу вечерю із чималою кількістю шампанського та наказав подати його у найкращому номері готелю.

Його інстинктивний такт італійця підказував не пропонувати нам наші попередні кімнати.

Він заглядав до нас час від часу, щоб подивитися як ми, сказати кілька підбадьорливих слів і запевнити, що телеграфом розіслано усі необхідні розпорядження, щоб схопити пана Ляроша-Фекліза.

Нам вдалося добряче напитися за цілий вечір, але це не дуже підняло настрій. Шок був надто великий, а розчарування — надто огидним. Ба більше, було зовсім відсутнє те, що було, зрештою, голов­ною рушійною силою нашого життя — наша любов один до одного.

Вона зникла, ніби її спакували разом з нашими речами. Єдине наближення до співчутливого зв’язку між нами прийшло тоді, коли Лу, практична в усьому до кінця, видобула наш жалюгідно малий запас героїну та кокаїну.

— Це все, що ми маємо, — прошепотіла вона з болем у душі, — до бог його знає якого часу.

До того ж ми страшенно боялися, що і це можуть забрати. Нас гризла сильна тривога через невирішене питання з поліцією. Ми вже навіть почали сумніватися, чи консул не обернеться проти нас і не відкине нашу історію як низку очевидно неправдивих фактів.

Ранок був прохолодним, від чого ми постійно тремтіли. Спали ми погано, постійно прокидаючись від жахливих кошмарів.

Ми не могли довго стояти на палубі. Було надто холодно, і море було неспокійним. Ми спустилися до каюти, де тремтіли від холоду та страждали від морської хвороби.

Коли дісталися консульства, ми вже були просто фізичними уламками. Проте там нас чекала неабияка удача. Наші речі знайшли у готелі в Сорренто. Звичайно, все, що можна продати, винахідливий Фек­ліз забрав собі, включно із запасами наркотиків.

Але принаймні ми мали наші паспорти та якийсь одяг; а сам факт того, що знайшли наш багаж, звичайно, підтверджував правдивість нашої історії.

Консул був надзвичайно люб’язним й особисто повернувся разом з нами до комісаріо, який був досить привітним і відпустив нас з твердим переконанням, що усі англійці божевільні, а ми, зокрема, якщо і мусимо десь мандрувати, то тільки у дитячому візочку.

У нас пішло три дні на те, щоб замовити телеграфом та отримати гроші з Англії. Ходити вулицями Неаполя було страшенно принизливо. Ми почувалися так, наче на нас постійно вказують паль­цем, як на комічний епізод у вельми низькопробному фільмі.

Ми позичили достатньо грошей, щоб поправити свої справи і просуватися далі, й, звісно ж, ви­трачали їх тільки на одне. Ми зупинилися у невеличкому готелі, рідко відвідуваному англійцями, і вилазили ввечері у пошуках наркотиків.

Це була сама собою брудна епопея пригод і неприємностей. Нашим постійним супутником був так званий гід найнижчого класу. Стомлені духом, ми волочилися від однієї брудної підозрілої вулички до іншої; довго пошепки спілкувалися з тією частиною людства, що любить поратися у смітниках, і досить часто за непомірну ціну купували різні нешкідливі порошки, ризикуючи при цьому стати жертвою май­бутнього шантажу та інших, можливо, ще гірших, речей.

Та потреба наркотиків невблаганно гнала нас упе­ред. Кінець кінцем ми знайшли чесного дилера і купили в нього невелику дозу справжнього кайфу. Але, так виглядає, після цього краще нам не ставало. Навіть великі дози насилу повертали нас до нормального стану, я маю на увазі — до стану перед знайом­ством з наркотиками. Ми були схожі на Європу після війни.

Найгірше та найкраще, що ми могли, це відчувати страшенну огиду до самих себе, одне до одного, до Неаполя та до життя в цілому.

Пригодницький дух авантюризму помер, так са­мо як помер дух любові. Після дуже доброго обіду в «Ґамбрінусі» ми набралися моральної мужності, рівно настільки, щоб твердо вирішити позбутися усієї цієї жахливої атмосфери.

Наша любов перетворилася на те, що ми просто трималися одне за одного, як двоє, що йдуть на дно. Ми дали собі тверду обітницю повернутися до Англії, зробити це якомога швидше, й потисли на цьому руки.

Припускаю, що я б і цього не осилив. Але укотре мені допомогла Лу. Ми сіли у «веттура» і вже всередині купили собі квитки.

Ми поверталися до Лондона з підібганими хвостами, але ми поверталися до Лондона!