Щоденник наркомана

Розділ 1. Голодний пайок

17 серпня.

Ми у «Савойї». Кокі пішов на зустріч зі своїм адвокатом. Він виглядає просто жахливо, бідний хлопчик. Йому страшенно соромно за те, що дозволив тому Феклізові себе ошукати. Але звідки він міг знати?

Це я насправді в усьому винна. Я повинна була відчути підступ.

Сама почуваюся паскудно. У Лондоні страшенна спека, набагато спекотніше, як було в Італії. Я хочу до Барлі Ґрандж, хочу там жити. Ні, я хочу повернутися туди, де ми були. Г залишилося зовсім мало. К є ще багато; тільки його дуже сильно хочеться.

Я переживаю, чи це справжній порошок. Його дія вже не така, як була раніше. Спочатку все йшло дуже швидко. Тепер уже ні.

Він робить твій розум переповненим, витягує на поверхню усі деталі; але коли думаєш, говориш і дієш, ти вже не відчуваєш тієї дивовижної швидкості. Підозрюю, річ у тім, що ми виснажилися.

Я, мабуть, запропоную Кокі, щоб ми збилися на тиждень, відновили свої фізичні сили і почали наново.

З іншого боку, я можу зателефонувати Ґретель і подбати про серйозні припаси. Якщо ми збираємось жити у Барлі Ґрандж, нам доведеться запастися кокаїном так, щоб, як свині, у ньому валятися. Там, на місці, у нас не буде можливості його роздобути; і до того ж потрібно бути обережними...

Це ж серпень! Звісно, Ґретель немає у місті — вона у Швейцарії, сказав дворецький. Вони не знають, коли вона повернеться. Боюся, аж тоді, коли збереться парламент...

Кокі повернувся до обіду з дуже стурбованим виразом на обличчі. Містер Волф прочитав йому доб­ру нотацію стосовно витрачання грошей. Що ж, цілком правильно. Ми були ще ті марнотратники.

Кокі хотів витягти мене до крамниці й купити мені коштовностей, щоб відновити вкрадене; але я не дала йому цього зробити, ну хіба новий годинничок і обручку.

Я почуваюся неспокійно через неї. Втратити обручку — дуже погана прикмета. Таке відчуття, ніби нова обручка зовсім не моя.

Ми довго обговорювали відсутність Ґретель. Ми спробували кілька місць, але нічого там не дістали. Шкода, що Кокі не показав свій диплом.

Газети пишуть огидно. Це точно мертвий сезон. Кожного разу як береш газету, там пишуть про кокаїн. Цей старий дурний Платт вийшов на стежину війни. Він хоче «привернути увагу суспільства до жахливої небезпеки, яка загрожує чоловікам і жінкам Англії».

Одна газета надрукувала його величезну промову повністю. Він каже, що німці мають намір поквитатися з нами.

Звичайно, я взагалі-то лише жінка і всяке таке; але це звучить досить смішно.

Ми заходили попити чаю до Мейбл Блек. Усі говорять про наркотики. Здається, вони усім потрібні; хоча лорд Лендсенд, який щойно повернувся з Німеччини, каже, що там без проблем можна їх купити, та, виглядає, що ніхто не хоче.

То хіба увесь німецький народ тихенько планує нас знищити? Я ніколи не надавала великого значення усім цим історіям про страшну підступність гунів.

Утім, ми багато чули про підпільну торгівлю, і, гадаю, таким шляхом було б доволі легко їх дістати...

Не знаю, що з нами обома діється. Нам стало трохи краще після зустрічі зі старою компанією, і ми подумали, що добре було б відсвяткувати.

Нічого не вийшло.

Ми чудово повечеряли; а тоді сталася жахлива річ, найжахливіша у моєму житті. Кокі захотів піти у кіно! Можете дати мені кочергою по голові. Я його більше не приваблюю, а я так сильно його кохаю!

Він пішов до каси спитати за квитки, і поки його не було — це було дійсно жахливо, — я зловила себе на думці, що постійно повторюю: «Я так сильно його кохаю».

Наше кохання померло. І водночас не померло. Так, я люблю його усім серцем і душею — і водночас чомусь, не можу. Хочу не втратити здатність любити, поки не відновляться сили. Ох, для чого взагалі про це говорити!

Я знаю, що кохаю його, і все ж я знаю, що нікого не можу кохати.

Я прийняла чортзна-скільки кокаїну. Він притупив мої відчуття, і я знову змогла уявити, що люблю його.

Ми пішли в кіно. Фільм був страшенно тупий. Я увесь час думала, як хочеться любити, як хочеться ще кайфу і як хочеться збитися з кайфу так, щоб від нього знову був хоч якийсь ефект.

Я не могла відчувати по-справжньому. Це було притуплене, сліпе відчуття дискомфорту. Також я страшенно нервувала. Я почувалася так, ніби по­трапила у якусь пастку: ніби помилково зайшла у чужий будинок і не можу звідти вийти. Не знаю, що за усіма тими дверима, і почуваюся дуже самотньо. Кокі теж там був; але він нічим не міг мені допомогти. Я не змогла до нього достукатися. Зв’язок між нами обірвався.

І все ж, окрім величезного страху за себе, був іще більший страх за нього. Щось у мені кохає його, щось глибше за життя; але воно зі мною не говорить.

Я висиділа сеанс, наче пережила нічний кошмар. Я відчайдушно горнулася до нього, а він, здається, не розуміє мене й не розуміє, чого я хочу. Ми стали чужими.

Здається, він почувається досить добре. Його го­лос звучить знайомо, мило і легко; але кожна по­смішка завдає страждань, кожен прояв ніжності рі­же як ножем.

Ми повернулися до «Савойї» абсолютно вимотані й розбиті. Цілу ніч ми вживали Г і К; не могли заснути, говорили про наркотики. Це була одна довга суперечка — як їх вживати. Нам здавалося, що ми робимо це якось неправильно.

Я пишалася його знаннями медицини, однак во­ни не пролили світла на нашу проблему.

Здається, у медичних підручниках пишуть про так звану «наркотичну незайманість». Насамперед треба було повернути її, і, як кажуть книжки, єдиний можливий спосіб — нічого не вживати протягом тривалого часу.

Він казав, що те саме з апетитом і будь-якими іншими бажаннями. Якщо ви добре пообідали, то навряд чи зголоднієте до чаювання.

Але що тоді робити увесь цей час?

18 серпня.

Ми довго валялись у ліжку. Не виглядало, щоб я недоспала, але була надто слаба, щоб вилазити з ліжка.

Нам довелося розворушитися звичним способом, щоб спромогтися спуститися на обід.

У Лондоні досить порожньо і страшенно нудно. На Бонд-стрит ми випадково зустріли Мейбл Блек. Вона виглядала дуже хворобливою. Видно, що вона надто сильно захоплюється кайфом. Звісно, її проб­лема у тому, що у неї немає хлопця. Навколо неї крутиться купа чоловіків. Вона б могла вийти заміж, коли захоче.

Ми трохи про це поговорили. Вона сказала, що їй бракує енергії, а думки про чоловіків викликають у неї огиду.

Вона має чудові черевички. Вона взуває нові ма­ло не щодня і майже ніколи не носить одну й ту ж пару двічі. Мені здається, вона якась схиблена...

Лондон виглядає чомусь по-іншому. Колись мене цікавили найдрібніші деталі. Я знову хочу бути собою. За допомогою наркотиків мені майже це вдається, ще трішечки; але завжди залишається завернути за ще один невеличкий ріг, та тобі ніяк туди не дійти...

19 серпня.

Прогулянка по Бонд-стрит притупила і знудила нас. Несподівано ми пішли одразу спати, а прокинулися вже сьогодні вранці. Не розумію, чому такий довгий сон не відновлює мої сили. Ми ­зовсім виснажені.

Кокі сказав, що нас поправить їжа, і подзвонив, щоб замовити сніданок у ліжко. Та коли його принесли, ніхто з нас їсти не зміг.

Пам’ятаю, як Аід говорила про духовне життя. Ми готувалися посісти свої місця у новому людсько­му порядку. І дуже правильно, що тобі доводиться переживати певний ступінь дискомфорту. Без цього неможливо. Це природний шлях...

Ми привели себе до ладу за допомогою п’яти або шести доз героїну. Немає сенсу приймати кокаїн, як­що тобі ще недостатньо добре...

Залишок і правда жалюгідно мізерний. Чорт забирай ці дурні традиційні відпустки. Вкрай нечесно було з боку Ґретель так нас підводити.

Ми пішли до кафе «Вістерія». Хтось представив нас комусь, хто казав, що може дістати все що захоче.

Але тепер з’явилася нова неприємність. Поліція вважає, що приділяти увагу кримінальній хвилі проб­лематично й небезпечно. До того ж вони дуже зайняті посиленням обмежень і правил. Англія після війни вже зовсім не та. Ви ніколи не знаєте, де перебуваєте. Ніхто вже не цікавиться політикою так, як раніше, і нікого більше не хвилюють великі ідеї.

Мене вчили про роль Великої хартії вольностей і свободу особистості, що свобода поволі розширяється від прецеденту до прецеденту й так далі.

Права громадян тупо порушують безпосередньо перед нашим носом, а ми навіть не помічаємо цього. Наскільки мені відомо, вбирати зелений капелюшок до рожевої сукні може бути кримінальним злочином.

Ну, це і є злочин; але сумніваюся, що це справа поліції.

Якось я прочитала в газеті, що народне зібрання Філадельфії ухвалило рішення, що спідниця має бути не менше як сім з половиною дюймів від землі — або не більше. Не знаю, більше чи менше, і не розумію чому. У всякому разі, через це все ціна на кокаїн підскочила від фунта за унцію до скільки зможеш заплатити. Ясно, що тепер усі його хочуть, потрібен він тобі чи ні, й звісно ж усім зрозуміло, крім членів парламенту, якщо ти пропонуєш чоловікові заплатити за річ у двадцять або тридцять разів більше, ніж вона коштує, він зробить усе можливе, щоб її втулити...

Ну, з’ясувалося, що цей чоловік — шахрай. Він спробував у темноті продати нам сніг у пакетиках. Він намагався не дати Кокі перевірити порошок, вда­ючи, що боїться поліції.

Але так сталося, що найбільший козир Кокі — знання хімії. Він був не з тих, кому можна втулити натрієву сіль борної кислоти по гінеї за понюшку. Він сказав хитруну, що скоріше візьме проносні пігулки Бічема.

Що я люблю у Кокі, це те, який він гострий на язик. Але, так чи інакше, спалахи дотепності вже не такі, як були — не так часто, я маю на увазі. Ба більше, він, здається, почав жартувати сам до себе.

Переважно я не розумію, що він хотів сказати. І ще — він почав багато говорити сам із собою. У мене з’явилось відчуття абсолютної відрази до цього.

Не знаю, чому так. Мене безпідставно дратує будь-яка дрібниця. Думаю, це через те, що будь-яка, навіть приємна пригода відволікає мій розум від однієї направду важливої думки — як поповнити запаси, податися до Кента, відлежатися якийсь час і, як місяць тому, продовжити насолоджуватися життям. Я впевнена, якщо ми так зробимо, почуття повернуться, а кохання — це єдина важлива у цьому чи наступному світі річ.

Я відчуваю, що воно вже близько, ось-ось за рогом, але помиляюся на добру милю. Від цього стає ще гірше — бути так близько й водночас так далеко...

Дивна річ щойно спала мені на думку. Щось у те­бе в голові перешкоджає думати про те, що ти сильно хочеш.

З нашого боку було зовсім нерозумно полювати за кайфом по всьому Лондону та мати справу з брудними покидьками, як це було у Неаполі. До сьогодні нам і в голову не приходило, що для цього потрібно просто поїхати до царя Лама. Він дасть нам усе, що потрібно, ще й за чесну ціну.

Дуже дивно, що ця ідея прийшла до Кокі. Я знаю, він ненавидить Лама. Втім, він ніколи цього не казав, хіба мимоволі, від гніву, який, як я знаю, нічого не означає...

Ми поїхали до студії на таксі. От клята удача, він десь пішов! Там була дівчина, висока, струнка жінка, з білим клиноподібним обличчям. Ми спробували натякнути, але вона не зреагувала. Хоч які ми були нещасні, та не хотіли зіпсути ринкову точку, відверто повідомивши їй, за чим прийшли.

Лам має бути зранку, сказала вона.

Ми сказали, що прийдемо об одинадцятій.

Ми поїхали назад. Ніч минула паскудно, у додержанні економії. Ми не наважувалися сказати од­не одному, чого насправді дуже боїмося: що може так статися, що Лам покине нас у біді...

Я не можу заснути. Кокі теж не спить, лежить з широко розплющеними очима та витріщається на стелю. Він не ворушить жодним м’язом. Мене бісить, що він не звертає на мене уваги. Та, зрештою, він теж мені не цікавий. Я не можу вгамуватися, як той Вічний жид. Водночас я не можу нічим зайнятися. От шкрябаю собі у щоденнику. Мені чомусь стає легше, якщо записувати те, що відчуваєш.

А от, що вкрай бридко, я розумію, що роблю. Оті скиглення, незв’язні дурниці це сурогат, що зайняв місце любові.

Чим же я завинила, щоб втратити кохання? Я почуваюся померлою та покинутою, в якомусь страшному місці, де немає нічого, крім голоду та спраги. Нічого — означає що завгодно, тільки не наркотик, а сам наркотик не має ніякого життєво важливого значення.

20 серпня.

Я страшенно змучена, страшенно, страшенно!..

Мої передчуття стосовно Лама справдилися. Відбулася дуже неприємна сцена. Ми обоє були жахливо розбиті, коли дісталися туди. (Ніяк не можу ві­дігріти руки й ноги, і чомусь важко писати.)

Пітер Пен подумав, що найкраще буде у жартівливій формі нагадати про те зауваження, щоб ми зверталися, коли він буде потрібний, а тоді пояснити конкретніше, чого ми хочемо.

Але він грубим чином зняв слова з язика.

— Навіть нічого мені не кажіть, — сказав він. — Надто вже очевидно, чого вам бракує.

Він сказав це ухильно, щоб не образити; але ми здогадалися, що він має на увазі, що нам бракує розуму.

Втім, Пітер стояв на своєму, як відважне малень­ке чортеня. Ось за що я його люблю.

— О, так, героїн, — сказав Лам, — кокаїн. На пре­великий жаль, вони в нас зараз закінчились.

Тварюку, здається, зовсім не хвилювало наше го­ре. Він зобразив нам перепрошення адміністратора магазину.

— Але дозвольте вам показати, які в нас справи з морфієм.

Кокі та я несміливо перезирнулися. Без сумніву, морфій — це краще, ніж нічого. А тоді, уявіть собі, тварина витягла з обертової етажерки журнал із синьою обкладинкою і прочитала нам уголос довжелезну поему. Його інтонація була такою драматичною, а картина, яку він змальовував, була такою живою, що ми сиділи й слухали як зачаровані. Здавалося, що він довгими кліщами викручує усі наші нутрощі. Після цього він передав вірші мені.

— Вам слід вклеїти їх, — сказав він, — до вашого Магічного щоденника.

Я так і зробила. Важко відповісти, чому я це зробила. У самокатуванні є якесь задоволення. Невже це воно?

Спрага!

«Оля» дуже нагадує мені себе саму. У мене є хворобливе бажання бути підступною та неймовірно жорстокою потворою.

Лам говорив мені про це дуже давно. Він казав, що це фантазм, який підсумовує моє прагнення — «повернутися до колишнього стану». La nostalgie de la boue[11].

Кокі повністю втратив свою гідність. Він благав про хоча б одну понюшку. Наш стан не був аж таким поганим, але описування спраги у тій жахливій поемі в рази загострило нашу власну спрагу.

— Шановний, — дуже грубо сказав Лам. — Я вам не вуличний наркоторговець. Ви помилилися крамницею.

Кокі поник головою, а його очі поскляніли. Та жадоба наркотиків відчайдушно підштовхувала його спробувати усі можливі способи й хитрощі.

— Чорт забирай, — сказав він з невеличким про­блиском духу. — Ви ж самі підбивали нас продовжувати.

— Безперечно, — визнав Лам, — а тепер я закли­каю вас зупинитися.

— Я думав, що ви вірите у «роби, що хочеш»; ви завжди це повторюєте.

— Я перепрошую, — пролунало різке заперечен­ня. — Нічого подібного я ніколи не казав. Я казав «чини, як волієш» і ще раз повторюю. Та це вже кінь зовсім іншої масті.

— Але нам потрібен порошок, — благав Пітер. — Ми мусимо його мати. Для чого ви схиляли його вжи­вати?

— Як це для чого? — підступно засміявся він. — Це моя воля бажати вам чинити свою волю.

— Так, і я хочу ще кайфу.

— Незважаючи на те, що ви тонкий психолог, сер Пітер, ви не вловили моєї думки. Боюся, я незрозуміло її подав.

Кокі почав закипати, та все ж він був такий слаб­кий і млявий, як те ягня. Я б сама прибила Лама, якби було чим. Я відчувала, що він навмисно знущається з нас заради власного задоволення.

— Ага, я зрозумів, — сказав Кокі, — я забув, хто ви насправді. Кажіть — скільки?

Пряма демонстративна образа не викликала у нього навіть посмішки. Він звернувся до високої дів­чини, що сиділа за столом, вичитуючи гранки.

— Зауважте, яка характерна реакція, — сказав він їй, ніби ми були парою кроликів, яких піддають вівісекції. — Вони не розуміють моєї точки зору. Во­ни перекручують мої слова, які чують від мене при кожній зустрічі. Вони неправильно тлумачать три простих слова «Чини, як волієш». Нарешті усвідомивши, що їм бракує розуміння, вони одразу роблять висновок, що я одна з найбрудніших паскуд, яку треба повісити.

Він знову обернувся до Кокі, злегка кланяючись на знак вибачення.

— Спробуйте пошукати сенс у тому, що я говорю, — сказав він дуже серйозно.

Мене розривала ненависть і переповнювали пі­дозри. Я була вражена зневагою. Незважаючи на це, він змусив мене відчути щирість його слів. Це усвідомлення я розтоптала в собі розлючено й несамовито.

— Я підбиваю вас вживати наркотики, — продовжував він, — точнісінько так само, як я підбиваю вас літати. Наркотики прагнуть бути повелителем людини.

Діти, ви — цвіт нового покоління. Ви не повинні нічого боятися. Ви маєте долати й підпорядковувати собі все. Ви маєте навчитися використовувати наркотики так, як ваші предки навчилися використовувати блискавку. Ви повинні зупинятися за командою і за командою продовжувати далі, залежно від обставин.

Він зробив паузу. Гостра потреба наркотику тримала Пітера настороженим. Він з новою енергією уважно стежив за аргументами Лама.

— Дійсно, — погодився він, — і саме в цю мить лунає команда «продовжуй».

Обличчя царя Лама розквітло задоволеною по­смішкою, а дівчина за столом аж здригнулася усім своїм тоненьким тілом, ніби її хтось приємно полоскотав.

Інтуїція підказувала мені чому. Вони вже чули таке пояснення раніше.

— Дуже розумні слова, сер Пітер. Вони б прекрасно пасували висіти над каміном, у широкій вишуканій рамочці з темно-червоного дерева, мабуть.

З тієї чи іншої причини ця розмова збирала нас докупи. Хоч у нас і не було порошку, нам обом стало набагато краще. Кокі випалив із своєї найбільшої зброї.

— Напевно, суть вашого вчення, пане Лам, у то­му, що кожна людина повинна стати абсолютним повелителем своєї долі.

— Так, правильно, — погодився Учитель з надмірно підкресленим зітханням, — а я вже подумав, що мене поб’ють у цій суперечці, як це переважно буває. Втім, я теж повелитель своєї долі. «Якщо Си­ла питає Чому, тоді Сила є слабкістю», як написано у Книзі Закону; і давати вам наркотики цього ранку не є моєю долею.

— Але ви перешкоджаєте моїй Волі, — майже життєрадісно запротестував Кокі.

— Дуже довго пояснювати, — відповів Лам, — чому я вважаю ваше зауваження несправедливим. Але, якщо знову зацитувати Книгу Закону, «Досить різних Тому! Хай йому чорт, собаці!» Замість цього дозвольте розповісти вам одну історію.

Ми тактовно зобразили бажання послухати.

— Найвидатнішим підкорювачем гір свого часу, як ви знаєте, був покійний Оскар Екенштайн.

Він зробив доволі складний і незрозумілий жест; але я туманно здогадувалася, що це якась ритуальна дія, пов’язана із шанобливим ставленням до смерті.

— Мені страшенно пощастило потрапити під опі­ку цього чоловіка: він навчив мене, як ходити в гори; зокрема, як опановувати льодові схили. Він змушував мене зісковзувати вниз, стартуючи з різноманітних положень усіх видів складності; головою вперед і так далі; і при цьому треба було зісковзувати не зупиняючись, поки не почую його команду, а тоді по­трібно було опанувати себе й закінчувати спуск, сидячи або стоячи, на його вибір, звертаючи вбік або зупиняючись, поки він рахує до п’яти. Тренувальні вправи ставали щоразу більш небезпечними. Звичайно, це все звучить доволі банально, але він був фактично єдиним фахівцем, який сам досконало опанував льодолазіння та навчав цього інших.

Здобуті навички не раз ставали мені у пригоді й добре виручали мене. Деколи вберегти годину — озна­чає зберегти людське життя, а ми уміли зісковзати вниз небезпечними схилами, де, наприклад, якщо ти не впевнений, що зможеш вмить зупинитися, коли бачиш й усвідомлюєш небезпеку, можна на великій швидкості напоротися на уламок льоду. Ми могли за десять хвилин спуститися десь на три тисячі футів, де люди без нашої підготовки мусили спускатися крок за кроком, обв’язані мотузкою, і, можливо, в результаті потрапити з настанням темноти в бурю.

Та найбільше мені це допомогло, коли я очолював кілька років тому експедицію в Гімалаї. Кулі боялися обійти траверсом засніжений схил, який випинався над страшною стрімкою скелею. Я наказав їм спостерігати за мною, кинувся на сніг головою вперед, з’їхав, як мішок вівсяної крупи, донизу і скочив на ноги на самому краєчку провалля.

Вони аж роти пороззявляли від захвату, коли я до них підходив. Після цього вони без жодних вагань послідували за мною через цей mauvis pas[12]. Мабуть, вони подумали, що це якась магія чи щось таке. Не важливо. Принаймні, йдучи слідом за чоловіком, якого явно оберігають боги гір, вони почувалися впевнено й безпечно.

Кокі смертельно побілів. Він абсолютно чітко зро­зумів суть цієї байки. Його чоловіче єство відчувало сором від того, що потрапило у владу сліпої чорної жадоби. Він насправді не вірив, що Лам говорить правду. Він подумав, що чоловік тупо ризикував жит­тям, щоб перевести кулі на другий бік. Здається, неможливо, щоб людина володіла такою силою й абсолютною впевненістю. Інакше кажучи, він судив царя Лама по собі. А себе він не вважав першокласним пілотом. Йому лестило те, що він стіль­ки разів дивився небезпеці у вічі. Але його, як удар батога, вразило те, що Лам зневажає так званий героїзм; що він дивиться на участь у невиправданих ризиках, тільки як на тваринну тупість. Але бути готовим ризикувати — так. «Життя не став­лю я й у вартість шпильки».

Лам не захоплювався загнаними у глухий кут щу­рами. Його ідеал — стати повним повелителем над будь-якими обставинами.

Двічі або тричі Кокі намагався щось сказати, але слова застрягли всередині. Цар Лам підійшов до ньо­го і взяв його за руку.

— Наркотики — це льодовий схил перед на­ми, — сказав він, — я — старий хитрий Екенштайн, а ви — молодий амбіційний Лам. Я кажу «стоп!», і коли ви продемонструєте мені, що можете зупинитися, взяти себе в руки і, сміючись, стояти на схилі, тоді я покажу вам, як діяти далі.

У глибині душі ми розуміли, що цей чоловік — непохитний. Ми ненавиділи його, як слабкий ненавидить сильного, але ми мусили поважати й захоплюватися ним, відчуваючи через це ще більшу огиду до нього.

Розділ 2. Бабине літо

Ми вийшли, скреготячи зубами. Гнів змішався з пригніченим настроєм. Мовчки, без жодної мети ми йшли вулицею. Біля нас зупинилось таксі. Ми без інтересу залізли у нього, приїхали назад сюди й попадали у свої ліжка. Думка про обід викликала огиду. Ми були надто слабкі й надто роздратовані, щоб чимось зайнятися. Ми навіть не намагалися почати говорити, це обов’язково закінчилося б сваркою. Я впала у стан безсонної агонії. Наш візит до студії залишив випалений слід у моїй голові. Я уявляла, як шипить плоть моєї душі під розжареним до білого тавром Ламової Волі.

Я потяглася рукою за щоденником. Від запи­су­вання усіх цих подробиць мені полегшало.

Я загорілася пристрасною рішучістю боротися з Г і К до кінця; та у мене зв’язані за спиною руки, а до ніг прикутий ланцюг з важкою металевою кулею. То­му звірові не вдасться мене зупинити. Ми добудемо необхідне й без нього. До нас не будуть ставитися як до дітей; ми добудемо стільки, скільки захочемо, і будемо весь час його вживати, навіть якщо це нас уб’є.

Мій внутрішній конфлікт бушував увесь день. Кокі пішов спати. Він хропів і стогнав. Спробуйте уявити собі, як виглядає каторжник. Уже два дні не голився. У мене самої — брудні нігті. Усе тіло липке. Я вже не вбиралася, а просто як-небудь накидала на себе одяг.

Кокі прокинувся ближче до вечері. Ми не могли у такому вигляді виходити з номера. Раптом нас пройняло усвідомлення, що ми привертаємо до себе увагу і стаємо підозрілими у готелі. У нас з’явився сильний страх, що нас викриють. Вони можуть щось із нами зробити. А найгірше, що ми не уявляли, що нас може чекати. Ми почувалися безпорадними, такими слабкими, що не мали сили поворухнути й пальцем.

Ех, якби знайти хоч трішки!..

Боже! Яке щастя! Але ж я дурна. Там же був один пакетик Г у кишені моєї сукні для подорожей. Ми підповзли одне до одного й поділилися знахідкою. Після тривалого утримання ефект був дивовижним.

Кокі миттєво майже несамовито ожив. Страшні муки від нестерпної потреби підштовхували його до негайних і рішучих дій. Він послав по перукаря та офіціанта. Покоївка пакувала наші речі. Ми сплатили рахунок і залишили свої валізи у готелі, пояснюючи несподіваний від’їзд раптовими справами. Ми закинули дорожні несесери у таксі й скомандували: «Юстон, головна вулиця».

Кокі зупинив якогось чоловіка на площі Кембридж.

— Послухайте, — нетерпляче прошепотів він, — нам потрібно зупинитись у Сохо. Якась кімната у французькому або італійському закладі.

Чоловік не розгубився у вирішенні нашої проб­леми. Він знайшов нам невеличку темну брудну кім­нату на першому поверсі на Ґрік-стрит. Домовласниця, здається, була родом з Півдня з домішками чорної крові. Її вигляд говорив нам, що вона — саме та жінка, яку нам потрібно.

Ми заплатили за таксі. Кокі був просто невгамовним. Він хотів знайти людину, яка б допомогла здійснити наші прагнення. У нього все аж свербіло від нетерплячки, але він боявся. Ми сіли на ліжко і почали будувати плани.

21 серпня.

Нічого не пам’ятаю. Мабуть, я просто вирубалася не роздягаючись. Кокі десь пішов...

Він тинявся по місту цілу ніч — клуби та інші місця. Він роздобув дві понюшки у Мейбл Блек, але в неї самої було обмаль. Він і Дік Вікгем подалися на Лаймхаус. Не пощастило! Вони мало не побилися з якимись моряками...

Мадам Белліні принесла сніданок. Жахлива огидна їжа. Треба щось їсти — я зовсім не маю сили...

Вона увійшла, щоб забрати тарілки і поприби­рати в кімнаті. Я спробувала розговоритися з нею, почала розпитувати про життя. Вона живе в Англії вже десь тридцять років. Я все ближче підбиралася до делікатного предмета розмови. Виявилося, що вона не дуже розбирається у цьому питанні, але думає, що зможе допомогти. Одна з її постояльців чимось колеться. Вона спитала, чи ми маємо, чим платити. Та це навіть смішно. Вісім тисяч на рік і один з найкрасивіших маєтків поблизу Лондона. І тут, у цій брудній дірі, якась карга, що й соверена ніколи не бачила, хіба що вкрала його в якогось п’яного клієнта, питає: «Чи ми маємо чим платити!»

Здається, Кокі втратив здоровий глузд. Він почав розмахувати перед нею п’ятдесятифунтовою банкнотою. Це тому, що його розлютило її ставлення. Во­на вирішила, що краще замовкнути. Мабуть, подумала, що ми поліцейські шпигуни, або задумала нас по­грабувати.

Вигляд готівки вибив її із рівноваги! Почуття міри було зруйновано. Усі уявлення про чесність од­разу змело з її голови. Поведінка теж помінялася. Вона вийшла з кімнати.

Піт наказав мені піти й самій подивитися на ту дівчину-наркоманку. Вперше він говорив зі мною в такому тоні. Усі сексуальні відчуття між нами померли. Ми намагалися розбудити попередню пристрасть, але виходило щось штучне, жахливе і від­разливе; блюзнірство й деградація. Чому так? Раніше сніг посилював нашу любов просто до неймовірної межі. Та все ж я люблю його так сильно, як ніколи. Мій хлопчик. Мабуть, він захворів. Якби я мала більше сил. Я недостатньо дбаю за нього. Не можу думати ні про що, окрім пошуків Г. Здається, К мене не дуже хвилює. Та й К мені ніколи особливо не подобався. Від нього стає недобре і паморочиться в голові.

Тепер ми зовсім не розважаємося. День минає, наче похмуре безрадісне марення. Я не можу ні на чому зосередити свої думки. Чим більше я хочу Г, тим менше я здатна думати про щось інше і діяти в будь-якому іншому напрямку.

Кокі вийшов з кімнати, гримнувши дверима. Від удару вони знову відчинилися.

Я не можу піти до тієї жінки просто так. Я пишу в щоденник, щоб не заплакати.

Втім, я плачу, тільки сльози не течуть.

Я схлипую, як одна жінка, яку я бачила, коли ходила до лікарні.

У мене немає хустинки.

Я ніяк не можу змусити себе помитися у тій бруд­ній потрісканій ванні. Ми забули купити мила. Руш­ники подерті й несвіжі. Мені конче потрібно трішки Г...

Щойно бачилася з Лілі Фіцрой. Як чоловіки можуть давати їй гроші? У неї сиве, незграбно фарбоване волосся, купа зморщок і гнилі зуби. Звичайно, коли я зайшла, вона лежала у ліжку. Я грубо штурхала її, щоб розбудити. Я розгубила усі почуття до інших, люди це бачать, і це перешкоджає мені грати заплановану роль. Я мушу вдавати доброту й ніжність, які так переповнювали мене раніше і від чого люди сприймали мене як милу дурепу.

Якось хтось мені сказав, що вживання прикметників у літературних творах псує значення іменника, тож «милу» можете сміливо вирізати.

Все ж вона добра душа, квола стара бідолаха. Во­на вживає тільки М і дістає його лише у готовому розчині для ін’єкцій. Вона одразу побачила, що я «в торбі», і ввела мені дозу у стегно. Воно не торкнуло, так як Г, але полегшило найбільш нестерпне страждання. Вона ніколи не встає раніше чаювання. Я залишила їй п’ятірку, а вона пообіцяла дізнатися у лю­дини, що дістає їй М, чим можна нам допомогти.

Вона зробилася дуже сентиментальною, ласкавою, як рідна мама, почала розповідати мені про своє життя і всяке таке, й, здається, це тривало вічність. Звісно, я мусила вдавати, що мені цікаво, щоб не зіпсувати її добрий настрій. Від цього може залежати усе.

Але дозволити їй поцілувати мене, коли я йшла, було жахливо. Цікаво, чи я теж так виглядатиму, якщо продовжуватиму вживати наркотики.

Та це повна дурниця! Наскільки я знаю, наркотики, можливо, навіть зарадили їй скочуватися ще швидше. Те, як вона жадібно хапнула ті п’ять фунтів, говорить про корінь її проблем; ну і те, що її ніщо не цікавить, окрім найнепристойніших поро­ків і найпідліших злочинів.

Морфій значно покращив мій настрій. Я вже біль­ше схожа на себе. Я відчуваю це у написанні цих рядків. Моя точка зору знову спокійна й неупере­джена. Повернулося почуття міри. Я можу думати про речі послідовно, я почуваюся сильнішою фізично, але знову відчуваю сильну сонливість...

Радість! Щойно прийшов Кокі з купою добрих новин. Він виглядає добре — так добре, як і почувається. Він приніс зразок від торговця, якого зу­стрів у «Вістерії». Товар абсолютно якісний. Вилікував його за секунду. У цьому задіяні двоє: чоловік з наркотою і вартовий. Усі оборудки відбуваються у вбиральні, і якщо хтось заходить — торговець зникає. У разі серйозної небезпеки він миттєво по­збувається свого зразка, і зовсім неможливо нічого від­стежити. Втрата мізерна: вони купують товар по кілька шилінгів за унцію, а продають, навіть не знаю, у скільки разів дорожче за вагу золота.

Сьогодні на нас чекає чудова ніч!

22 серпня.

Пекельна ніч!

Кокі зустрівся з торговцем, дістав Г на десять фунтів і К на п’ятнадцять. Г виявився зовсім ні до чого, а К такий розведений, що ми прийняли все одразу і навряд чи він вартий того, щоб про нього говорити.

Які все ж таки люди мерзотні, підлі тварюки!..

Як можна користатися з болісної потреби інших? Те ж саме було з перепродувачами під час війни. Завжди те саме.

Я пишу ці рядки у турецькій лазні. Я вже не ви­тримую того бридотного будинку. Лазня дуже мені допомогла. Масаж заспокоїв мої нерви. Я навіть доб­ре поспала, а горнятко чаю відновило мої сили.

Я спробувала почитати газету, але кожен рядок роз’ятрює рану. Здається, вони подуріли з тими нар­котиками...

Припускаю, це і справді цілком природно. Па­м’ятаю, як одного разу тато говорив мені, що майнова нерівність і усе це обдурювання в комерції є наслідком штучних обмежень.

Шахрайство, яке сталося вчора, стало можливим через великого філантропа Джейбеза Платта. Саме його Диявольський Наркозакон розвинув тор­гівлю, яку він намагався придушити. До цього вона існувала тільки у його хворій уяві...

Я дістала раптові напади абсолютної втоми. Нар­котик поправив би мої справи. Ніщо інше не діє. Усе, що відбувається навколо, викликає бажання нюх­нути порошку, а кожна понюшка сприяє тому, що щось відбувається. Ти не можеш утекти з клітки, але заплутаність становища викликає у мене... ну ось, я не можу додумати, що я збиралася сказати. Мій мозок раптово перестає працювати. Це як впустити дамську торбинку. Ти зупиняєшся, щоб її підняти, все порозсипалося, і завжди здається, ніби щось загубилося. Ти не можеш згадати, що саме, але прикре відчуття залишається, і воно дуже гостре. Воно змішується з незрозумілим страхом. Я часто забувала речі раніше — це стається з усіма, постійно, але нікого це не турбує.

Але тепер, щоразу як я згадую, ніби щось забула, я не можу зрозуміти, що стало причиною безладу в голові — чи Г, чи К, чи суміш обох...

Мої думки постійно повертаються до цього американського негра, якого ми зустріли у Неаполі. Він казав, що сніг робить людей «мінливими і скептичними». Це такий дивний вираз. Мені здається, під «скептичними» він мав на увазі «підозрілими». У вся­кому разі, це про мене. Мінлива — я не можу зосередитись на речах, як могла це робити раніше, окрім, звісно, однієї речі. Та навіть думки про цю одну річ плутаються у голові, в них немає ясності. Це — біль, страх, страждання і якийсь зловісний за­хват. І я з підозрою ставлюся до всіх, кого бачу.

Мене турбує, чи вони здогадуються, що я вживаю, і чи вони можуть зробити щось жахливе. Я завжди чекаю від людей якогось брудного підступу, і це зовсім не примарна ідея. Відтоді, як я зустріла Кокі, я побачила більше підлості й підступності, ніж за все своє життя досі.

Здається, ми якимсь чином потрапили в дурну компанію. І до того ж я не можу довіряти, як раніше, своїм давнім друзям. Вони усі однакові. Чи це мені тільки так здається? Як мені знати? Вони й справді поводяться дивно. Я розгублена. Як ти можеш бути впевненою в усьому? Не можеш. Що довше дума­єш про це, то більше починаєш розуміти, що так воно і є.

Подивіться, як підвів нас Фекліз. Наскільки я знаю, навіть у таких милих жінок, як Ґретель і Мейбл Блек, є свої приховані мотиви. Я вже з підозрою див­люся на себе. Здається, це вже занадто.

Треба йти додому. Боже, сподіваюся Кокі десь щось роздобув!..

Я зустріла Мейбл Блек, що виходила з пасажу Берлінгтон. Вона виглядала чудово, вся усміхнена, у дуже короткій білій спідничці та нових лакованих чобітках майже до колін. Їй, мабуть, страшенно гаряче в них. Вона потягла мене до одного модного закладу попити чаю. Там були світильники з ро­жевими абажурами, світло від яких відбивалося на блакитній стелі, що у поєднанні утворювало дивовижний пурпуровий колір.

Ми вибрали затишний куточок, обкладений най­чарівнішими подушками, що я коли-небудь бачила, відгороджений канарковими шторами, з двома великими плетеними кріслами й низеньким столиком. Вони подавали чудовий чай у вишуканій, майже прозорій порцеляні й цигарки «Доллі» з додаванням пелюсток троянди.

Мейбл говорила зі швидкістю сто миль на хвилину. Вона знайшла золоту жилу — романтичного хлопця шістдесят п’яти років. Він купив їй хлист для верхової їзди з різьбленою ручкою зі слонової кістки; голова скакуна з рубіновими очима та золотим хомутом.

Я спитала її жартома, чи це для того, щоб він був чемним? Втім, по-справжньому її захоплювало ли­ше одне — це Г. Вона мала цілу пляшечку і щедро насипала мені його у конверт.

Перший пішов! О, яка це насолода! І знову — які ми все ж таки дивні! У мить, як він з’явився у моїй торбинці — у моїй крові, — мій мозок почав працювати вільно. Оце дратівливе потьмарення свідомо­сті щезло, як нічний кошмар, коли прокидаєшся — кош­мар, де ти задихаєшся. І тут мене осінило: цей ефект зовсім не від Г або навряд чи від нього. Коли ми знову його дістали у Неаполі, він не сильно покращив наш стан.

Тоді чому мене сьогодні перенесло на небеса? Чому я знайшла свої крила?

Відповідь прийшла так само швидко, як і запитання. Це атмосфера навколо Мейбл і те, що відступила моя тривога. Разом з цим з’явився раціональний страх перед наркотиком. Я спитала, чи немає у неї якихось проблем через вживання.

— Ти не можеш заснути без нього, — сказала во­на, але з таким виглядом, ніби це не має великого значення, — і час від часу це грає тобі на нервах.

Вона мусила бігти до свого кавалера, щоб встигнути піти з ним на вечерю. Я повернулася до нашої брудної маленької комірчини, переповнена радістю по самі вінця. Кокі лежав на ліжку в незграбній позі. Його пригніченість досягла неймовірної глибини. Він навіть не поворухнувся, коли я увійшла. Я підбігла до нього й обцілувала з усіх боків. Його очі були запалені, запухлі, а з носа текло.

Я дала йому свою хустинку і посадила рівненько. Його одяг був увесь зібганий, і звичайно ж він не голився. Я не могла перебороти спокусу подражнити мого милого. Кохання повернулося бурхливим потоком. Я затремтіла від болісного відчуття, що він не відповідає. Я міцно стиснула біль у серці. Моя кров сильно пульсувала від радості влади. Я тримала його у руці. Одне делікатне зусилля, і він мій. Ме­ні не вистачило сили насолодитися собою на повну. Сльози накотилися на очі від співчуття та ніжності. Я відсипала дозу тьмяно-білої магії.

Він вдихнув її з тупою апатичністю, як людина, що втратила волю до життя, але ще приймає ліки за рутинною звичкою. Поступово він опритомнів, але навіть після третьої понюшки був ледве схожий на себе.

Я теж приклалася, щоб скласти йому компанію, а не тому, що відчувала потребу. Я відправила його поголитися і піти купити чисту білизну.

Записи у щоденник приносять мені дивну насолоду. Тепер я знаю чому, і це мене трохи лякає. Це просто випадково кинута фраза царя Лама: «Ваш магічний щоденник».

Я часто фліртувала з Ламом, але це було здебільшого, щоб справити враження. Ця людина мені багато у чому не подобається.

Їй-богу, я теж знаю чому. Через те, що я відчуваю його інтелектуальну зверхність, і тому, що я його поважаю. Незважаючи на це, я б хотіла йому показати, що я, зрештою, не така вже й нікчема.

Одна з його примх — змушувати своїх учнів вес­ти ці магічні щоденники. У мене складається враження, що це якесь змагання; що мені треба видати щось цікавіше за усе, що роблять вони, ким би «во­ни» не були.

А ось і Пітер Пен. Усе ж він так і не подорослішав...

Ми чудово поїли у милому старому кафе. Цар Лам підійшов до нашого столика, але сказав лише кілька слів:

— Я бачу, ви все-таки дістали його.

Кокі не забарився з відповіддю:

— Не хочу піддавати сумніву вашу репутацію пророка, пане Лам, але якось воно не зупиняється, коли мусиш зупинитися. Я дістав його, як ви кажете, а тепер, з вашого люб’язного дозволу, я збираюся продемонструвати вам, що ми здатні зупинитися.

Лам блискавично змінив свою поведінку. Його зневажлива посмішка стала схожою на ранкову весняну зорю.

— Оце вже серйозна розмова, — сказав він. — Я радий, що ви вловили сенс ідеї. Не подумайте, що я намагаюся вас здихатися, але якщо знайти його буде складніше, ніж ви собі уявляєте, не будьте занадто гордими прийти до мене! Повірте, я можу по­ділитися кількома дуже непоганими порадами.

Я зраділа, що Пітер сприйняв це спокійно. Перебуваючи у добрій фізичній формі, мені здається, він усвідомив, що це не жарти. Ми могли зіткнутися з труднощами.

23 серпня.

Ніч була просто дивом!

Ми продовжували доволі обережно вживати Г. Я думаю, що К тільки псує його. Наше кохання розквітло, як новостворене. Ми перебували у безмежному блаженстві.

Але не у тих нестерпних муках, про які пише поет. Це безформний спокій. Та любов! Ми не любили так раніше. Ми споганили любов вульгарністю тіла.

Тіло — інструмент безконечного задоволення, але збудження і хіть забруднюють його велич. Ми відчували кожен нерв до найменшої клітинки, і тому по­трібно було максимально уникати будь-яких рухів.

Від Г хочеться чухатися, що неймовірно приємно. Але це лише пережиток тваринної пристрасті.

Через деякий час ти вже можеш насолоджуватися самим відчуттям, яке викликає бажання чухатися. Це безпристрасне блаженство, абсолютно невимовне й невимовно абсолютне.

Я не можу виміряти повноту моєї свідомості, але можу відзначити в цілому зміну її характеру.

Я пишу ці рядки, відчуваючи себе янголом, що записує людські гріхи. Я перебуваю у вічності, а тим­часові речі стали для мене лише тупими й нудними символами. Мої слова — пелена, що приховує правду. Однак я переживаю абсолютно чітке захоплення, наповнюючи цей щоденник.

Цар Лам не виходить мені з голови. Він сидить в основі мого мозку. Він — Юпітер, а я проросла з його думки: Мінерва, богиня Мудрості!

Найбільш визначні життєві події — це просто дурниці, не варті уваги. Величність моїх уявлень несеться уперед, з нікуди в нікуди. Позаду яскравого гімну — бездоганне мовчання.

Я не маю конкретної потреби писати, навіть не для себе, щоб потім почитати: це відбувається автоматично.

Я первісток царя Лама, що народився без матері. Я — породження його єства.

За цілу ніч я не поворохнула і м’язом. Близькість мого чоловіка довершила магнітне поле нашої інтимності. Діям, словам і думкам покладено кінець. Частинки моєї свідомості не відображають мене вза­галі. Вони — іскорки, видобуті з наших «я». Ці окремі «я» стали одним цілим «я». Будь-яке позитивне вираження цього «я» було неодмінно частковим, не­повним і недостатнім. Зорі — це недо­сконалість Но­чі; втім, ці думки незрівнянно швид­ші та зрозуміліші за все, що я передумала упродовж свого життя.

Якщо я коли-небудь прокинусь — що, здається, ніколи не мало б статися — цей запис буде для мене доволі несприйнятливим. Не те щоб він має на меті бути сприйнятливим, або яку-небудь іншу мету. Са­ма ідея мати якусь мету взагалі нижче усякої зневаги. Це одна з тих речей, які прагнуть мати людські істоти.

Як вище створіння, що існує у вічності, може мати якусь мету? Абсолютне, Єдине не може змінюватися; як тоді воно може прагнути змін? Воно діє згідно зі своєю природою; проте усі такі дії безрезультатні. Це по суті ілюзія: і що глибше ти занурюєшся у себе, то менше на тебе впливають подібні ілюзії.

Ніч тривала далі, і мене все менше й менше хвилювали мої власні вишукані емоції. Я відчувала, як чарівно розчиняюся у відсутності втручання у без­турботність моєї душі...

Здається, записування цих думок нагадало мені про те, що я звикла вважати реальністю. Прийшов час вийти і пообідати. Розкішна млосність здається непереборною...

Це не голод: це звичка. Якийсь інстинкт, якийсь слабкий спогад прихованої у тобі тварини, підбиває тебе підвестися і вийти. Для цього потрібно застосувати одну хитрість — три або чотири порівняно невеличкі понюшки у швидкій послідовності. К піді­йшов би для цього набагато краще, але в нас його немає зовсім.

1 вересня.

Скільки часу минуло! Цілі століття! Ця брудна кімната, яку ми винаймаємо, — Едем, тільки без змія. Наше життя — сама Чистота: без виснажливої праці, без думок. Ми майже нічого не їли, за винятком тієї незначної кількості, що приносила жінка.

До речі, ми налякали її. Вона не змогла чи не захотіла дістати нам хоч трохи Г або К. Дівчина, шанувальниця морфію, зникла.

Я не впевнена, та це і немає значення, але, зда­ється, домовласниця — я ніяк не запам’ятаю, як її звати, вона нагадує мені про ці жахливі дні у Неаполі, — сказала нам, що вона вкрала якісь речі в магазині й загриміла до в’язниці. Це важлива деталь, позаяк я змушена була вбратися й податися до Мейбл. На щастя, вона була вдома і мала багато то­го, що нам треба.

Мабуть, ми збільшували дозу дуже швидко; але я не впевнена, бо ми не відстежуємо цього, як і не зважаємо, скільки минуло днів. Рахувати речі так бридко. Ти відчуваєш таке приниження. Звичайно, це і є різниця між духовним та матеріальним. Мати обмеження — це свинство.

Кокі погоджується зі мною у цьому. Він вважає, що моя писанина — чудова. Але як тільки ми опускаємось до буденних справ, ми постійно сваримось. Ми гриземося через ніщо. Причина очевидна.

Потреба говорити руйнує симфонію тиші. Огидно, коли тобі заважають; а тобі заважають, коли просять передати цигарку.

Я не збиралася турбуватися і знову кудись ходити, так що я вмовила Мейбл віддати мені все, що вона зможе. Вона пообіцяла дістати й надіслати ме­ні наступної неділі ще...

Нам не дуже добре, обом. Це, мабуть, через цю темну брудну кімнату і погану атмосферу; і цей шум з вулиці діє мені на нерви.

Ми могли б поїхати до Барлі Ґрандж, але це такий клопіт. Ба більше, це могло б розбити чари нашого щастя. Тому ми обоє трохи побоюємося.

Так уже сталося одного разу, і ми більше не хочемо ризикувати. Щоб тримати курс, необхідна неабияка вправність стернового. Наприклад, одного вечора ми перебрали, і від цього нам стало дуже недобре. Минуло три або чотири години, перш ніж нас попустило, і це було справжнє пекло. Часом моє серце трохи неспокійне. Це, звичайно, чудово, що Пітер Пен володіє медичними знаннями. Він сходив кудись, приніс стрихнін і привів мене до ладу.

Шампанське неабияк сприяє Г. Ви не п’єте одразу все до дна. Його потрібно потягувати собі дуже повільно. Воно допомагає тобі рухати руками.

Ми відправили за ним хлопця і тепер маємо три десятки маленьких пляшечок.

5 вересня.

Цей світ — свиня. Він постійно пхає своє рило туди, де його не просять. Ми перевищили рахунок у банку. Кокі був змушений написати містерові Волфу.

— Це потрібно зупинити! — кричав він. — Уже дійшло до скандалу в церкві!

Проблиск старого Пітера Пена!

8 вересня.

Господиня каже, що вже вівторок, а в нас майже нічого не залишилося. Чому люди не дотримуються обіцянок? Я впевнена, що Мейбл сказала: «В неділю».

Розділ 3. Скрегіт гальм

9 вересня.

Ми з Пітером мали довгу неприємну сварку, і мені довелося потягати його за волосся. Від цього зламався ніготь. Вони відросли в мене дуже довгі. Я вже не знаю, коли востаннє робила манікюр.

З якоїсь причини мої нігті пересохли й стали лам­кими. Треба привести їх до ладу. Я б відправила хлоп­ця по манікюрницю, але мені не подобається, що до нас прийде якась незнайома дівчина. Ти ніколи не знаєш, що може піти не так. Хоча це насправді не має значення. Тіло — це лише незручність, і воно болить.

Я починаю ненавидіти цю жахливу поему. Вона не дає мені спокою. Не знаю, чому вона так закарбувалася у моїй пам’яті.

Цікаво, може, я її перечитувала? Чи, можливо, це неймовірний приплив розумової сили від героїну, який покращив мою пам’ять? Як би там не було, ці дивні фрагменти поеми ви­пливають у моїй голові, наче золоті рибки, що носяться туди-сюди поміж морськими водоростями.

О, так, моя сварка з Кокі. Він сказав, що ми не можемо ризикувати, щоб у нас було так мало порошку; і мені треба піти до Мейбл по нові запаси, перш ніж ми залишимось ні з чим. Я не можу спо­кійно дивитися, як Кокі морально деградує. Йому мало б бути соромно за себе. Він мав би подбати за стабільне постачання замість того, щоб покладатися тільки на мене.

Він увесь час лежить у ліжку, абсолютно без ді­ла. Він місяць не мився і не голився й прекрасно знає, що я терпіти не можу бруду і неохайності. А ме­не, серед іншого, найбільше приваблювало у ньому те, що він завжди був такий чепурний, охайний і жвавий. Відколи ми приїхали до Лондона, він зовсім змінився. Я відчуваю, ніби щось на нього по­гано впливає...

Тут повно паразитів. Я зрозуміла, що мене так дратувало. Здається, мені треба коротко підстригтися. Я страшенно пишаюся довжиною волосся, але треба бути практичною...

Трошки полежу. Це жахлива проблема — зібратися до виходу на вулицю. Кокі постійно бурчить і чіпляється.

Я вся задубіла. Митися і вбиратися — це здається таким марнуванням часу, крім того, це дратує, і мій одяг просто неможливий. Я сплю в одязі. Шкода, що ми не прихопили кілька валіз із «Савойї». Ні, добре, що не прихопили, від цього могла б виникнути купа неприємностей, що нашкодило б нашому героїновому медовому місяцю.

Краще нехай усе буде як є. Все ж шкода, що тут немає Жаклін. Мені потрібна служниця, вона могла б виходити по необхідні нам речі. Та ми обоє відчували, що іще когось ми не витримаємо. Старша жінка не турбує нас, слава Богу. Я впевнена, що вона досі думає, що ми шпигуни. Тьху, а це що таке?..

Чорт! Це ж лист від Безіла!

(Примітка. Оригінал цього листа було знищено. Надруковано з копірки, знайденої серед документів царя Лама. — Ред.)

«Дорога Шалена Лу, чини, як волієш, — нехай таким буде весь закон. Впевнений, ви мені пробачите, що турбую вас з цим листом; але ви ж знаєте, що я трохи дивний і останнім часом моя манія — зби­рати інформацію про психологію людей, які намагаються роз­ви­ватися духовно у напрямку, про який ми з вами говорили, коли ви так мило з’явилися одного ранку у моїй студії.

Чи вважаєте ви, зокрема, що є якісь труднощі з тим, щоб оголосити собі перепочинок? Якщо так, чи це не через те, що ви чуєте з усіх боків — особливо від людей, не дуже обізнаних з цією справою, таких як журналісти, лікарі і базікала, — ніби це просто неможливо? Ясна річ, я навіть не сумніваюся, що ви одразу рознесете на шматки це «згубне припущення» своїм зустрічним припущенням, на основі мого позитивного досвіду, що люди з сильним характером і високим інтелектом, як ви і сер Пітер, якому передавайте, будь ласка, мої найсердечніші вітання! — прекрасно здатні на стримане використання цих ре­чей, так само як люди користуються милом.

Але, поза тим, чи вважаєте ви, що життя «героїні» робить вас надто схильною до «навіювання»?

Як ви знаєте, я не підтримую методи Куе та Бодуена. Вони закликають нас свідомо відмовитися від свободи волі й очистити розум заради напівгіпнотичного стану середньовічного селянина; повернутися назад, як «свиня, яку вимили для того, щоб во­на знову вивалялася у багні», з якого нас витягла еволюція.

Тепер чи не здається вам, що вальс з Нареченою Героя або ліплення Сніговиків веде вас у такий стан свідомості, який є занадто казковим, щоб протистояти впливу завзятої ідеї, яку досить наполегливо нав’язують; який є занадто мерт­вим, щоб відчувати бажання чинити опір, або є таким чутливим, що здатен легко віддатися захопленню будь-якою звабливо сильною особистістю?

Я був би дуже радий почути вашу думку стосовно цього; і, звісно, ваше особисте підтвердження моєї теорії, що такі люди, як ви і сер Пітер, можуть викори­стовувати ці речовини з користю для себе та інших, без небезпеки стати рабами. Я навчив себе та багатьох інших зупинятися за Волею; але будь-яке додаткове свідчення має для мене велике значення у моїй те­перішній кампанії проти легкодухих забобонів, що нібито чоловіки та жінки не здатні правильним і належним чином використовувати усе, що існує в природі. Зрештою, ми приборкали дику блискавку; невже ми будемо втікати від пакетика порошку?

Любов — закон, люби за волею.

З найкращими побажаннями серу Пітерові,

Завжди ваш,

БЕЗІЛ ЦАР ЛАМ».

Тупа, глузлива сатира — чи, може, він дійсно вті­лення диявола, як казала нам Ґретель? Це він зло­втішається з чужої біди? Я ненавиджу тварину — і я подумала — якось — та, не зважайте! Пітер узяв листа. Все що завгодно, аби тільки відволікти мозок від цієї нудьги! До того ж ми не маємо сили щось робити: ми беремо усе, що до нас потрапляє, і немічно хапаємось за нього.

— Це правда, — сказав Кокі, на мій подив, — і ми мусимо справитись і повідомити йому про нашу перемогу.

Потім ми довго сварилися — як ми переважно робимо через усі можливі причини. Це природно, коли в тебе вічне безсоння і лягаєш спати не тоді, коли треба. Я ненавиділа Пітера (і Ц. Л.) ще більше, позаяк знала, що він завжди має рацію. Якщо Ц. Л. і є Дияволом, тільки від нас залежить, чи зможемо ми посміятися останніми. Я роздерла цей бридкий лист на дрібні клаптики. Пітер кудись пішов — спо­діваюся, він пішов убити його. Я хочу відчути глибоке захоплення — ще хоч однісінький раз — навіть якщо доведеться для цього повішатися.

Завод у наших годинниках зупинився. Це не має значення. Я можу звернутися до Мейбл, коли захочу. Я можу піти до неї просто зараз. Вип’ю пляшечку і піду собі...

Вже ніч. Кокі ще немає. Саме коли він мені найбільше потрібен! Я боюся себе. Я вже абсолютно тве­реза. Я підійшла до дзеркала, щоб зняти капелюшок. Я не знала хто я. Колір обличчя повністю зник. Залишилися лише шкіра й кості. Волосся вже не блищить, сухе й лізе цілими пасмами. Здається, я дуже хвора. Добре було б послати по лікаря, але я не наважилася. Який жах!..

Я повинна взяти себе в руки і все записати.

Коли я дійшла до Маунт-стрит, була вже п’ята ранку. Якщо Мейбл немає, я можу почекати.

Я постукала, і незнайомий чоловік відчинив две­рі. Це мене роздратувало. Мені стало страшно. Для чого вона замінила Картрайта? Я мало не зомліла. Невже щось мені підказує?..

Я спитала, ніяковіючи:

— Місіс Блек вдома?

Чоловік спокійно відповів, ніби його питають, котра година:

— Місіс Блек померла.

У мене всередині щось скрикнуло.

— Але я маю її побачити! — закричала я несамовито, відчуваючи, як земля втікає з-під ніг.

— Боюся, це неможливо, мадам, — сказав він з повним нерозумінням. — Її поховали вчора вранці.

Ось чому вона нам нічого не відправила! Я стояла наче в якомусь трансі. Я механічно слухала його пояснення, не вникаючи, про що він говорить, ніби записуючи все на грамофон.

— Вона хворіла лише два дні, — сказав чоловік. — Лікарі називають це септичною пневмонією.

Здається, я автоматично подякувала йому й пі­шла геть. Уже вдома я усвідомила, що не пам’ятаю, як сюди дісталася. Щось мені підказувало, що справж­ня причина її смерті — героїн, однак насправді септичну пневмонію може дістати кожен у будь-який момент. Я знала двох або трьох людей, що відійшли таким чином.

Як казав мій дядько Джон, совість робить з усіх боягузів.

Цар Лам завжди казав: поки ти відчуваєш будь-які емоції, любов, страх або ще щось, ти не можеш бути об’єктивним. Ось чому лікар не береться лікувати свою сім’ю. Я чітко і ясно розумію, як людина, що потопає, як тільки думка про Г приходить мені в голову, я починаю думати істерично й робити найбільш ідіотські висновки; а героїн настільки тісно вплівся у моє життя, що, так чи інакше, з ним пов’язане усе.

Мій розум одержимий думками про наркотик. Часом це дивний екстаз, часом — жахливе передчуття чогось поганого.

Про найгірше лиш смієш не думати!

12 вересня.

Тільки-но я дописала цю думку, як увійшов Пітер. Він виглядав набагато веселішим, а у руках мав повно книжок.

— Ось, — сказав він, кидаючи їх на ліжко, — це освіжить мою пам’ять, якщо виникнуть якісь проб­леми з зупинкою. Я покажу панові царю Ламу, що означає бути Пендраґоном.

Я розповіла йому про Мейбл. І тут сталася дивна річ. Замість того щоб засмутитися, ми відчули потік дивовижного піднесення, спочатку з’явилися неве­лич­кі хвильки, а тоді воно почало бурхливо вирувати у кожному нерві. Так, ніби думка про її смерть зба­дьорила нас. Він уперше обійняв мене за останні тиж­ні, чи це вже місяці? Його гарячий подих, як змія, обвився навколо мого вуха і напружив моє волосся, наче електрична машина. З дивною, страшною силою в голосі, тремтячи від захоплення, він випалив п’янкі слова:

Кімната попливла у мене перед очима. Завитки темно-синього диму, що вибухав малиновими спалахами, закрутилися навколо нас у спіраль.

Він схопив мене, наче дістав якийсь епілептичний шал, і почав кружляти у дикому танці. Я інтуїтивно відчувала, що він спостерігає те ж саме видіння, що і я. Наші душі розчинилися й утворили одну — величезну примару, що обгорнула нас.

Я прошипіла крізь зуби наступні рядки, відчуваючи себе вогнедишним драконом.

Ми захекалися. Мій хлопчик сів на краю ліжка. Я підповзла ззаду, накрила його лице своїм волоссям і вп’ялася нігтями в шкіру його голови.

Ми жили героїновим життям, життям у світі ду­ші. Ми ототожнювали себе з героями поеми. Він був поетом, обплутаним маками, отруйними маками, що забруднюють його кров, а я була привидом, що живе у його маренні, огидною вампіркою, яка заволоділа ним.

Невеличкі краплини крові виступали на шкірі його голови і перетворювалися під моїми жадібними нігтями на чорні згусточки. Він промовляв наступні рядки, наче його хтось жорстоко змушує це робити. Якась непереборна необхідність виривала з нього ці слова. Тон його голосу був безбарвним, ніби нестерпні муки з’їдають його душу. Й уся ця агонія і відраза проявлялися у гидкій чарівності. Він переживав такий пароксизм задоволення, який са­ме задоволення ніколи не могло йому дати. А я була «Олею», я була його коханням, його дружиною, світом без кінця й краю, демоном, чиїм найвищим захватом було б знищити його.

Я різко відсмикнула його голову назад і прилинула своїми вустами до його уст. Я всмоктала його подих у свої легені. Я хотіла задушити його, але для цього було ще достатньо часу. Спершу я б помучила його, на кілька років довше.

Я відскочила від нього. Він важко дихав. Коли йому стало легше дихати, він кинув на мене жах­ливий погляд своїх невидячих очей з зіницями, як вістря голок.

Він почав з романтичного смутку і закінчив демонічним тріумфом:

Ми кричали від захвату й зайшлися від нападу істеричного реготу. Ми вийшли з нього зовсім знесилені. Треба було трішки поспати.

Коли я прокинулась, він сидів за столом, читаючи у світлі жовтої гасової лампи книжки, які приніс із собою.

Якимсь чином минуле вимилося з нас. Ми рішуче налаштувалися зупинитися з Г, та книжки не ду­же у цьому допомогли. Вони написані у дуже по­зитивному ключі. Автори сварилися між собою, як учасники Мирної Конференції.

Утім, усі вони дійшли згоди з двох питань: що перемогти звичку завдяки власним зусиллям — поза межами людських можливостей. У кращому разі, є лише жалюгідно слабка надія. Єдиний шанс — «лікування» у закритому закладі. Причому всі наводять дуже детальні описи жахіть і небезпеки цього процесу. Лікар, за їхніми словами, повинен викинути із свого серця усі людські почуття і безжалісно від­мов­ляти у благаннях пацієнта. До того ж він завжди повинен мати при собі заготовлений шприц — у разі загрозливого для життя колапсу.

Є три основних методи лікування: зупинити вжи­вання одразу й покластися на виживання пацієнта; далі тривалий і марудний метод зменшення щоденної дози. Це на місяці. Упродовж усього цього періоду агонія пацієнта триває у розведеній формі. Це вибір між тим, чи пірнути у киплячу олію, чи по­ливатися нею щодня протягом невизначеного часу. Далі проміжний метод, у якому щоденну кількість зменшують за допомогою серії різких стрибків. Як це прокоментував Пітер, тобі виносять вирок у ви­гляді нерегулярного тілесного покарання батогами, і ти не знаєш точно, коли це буде відбуватися. Ти по­стійно перебуватимеш у стані страшного передчуття, що морально, можливо, навіть болючіше за інші методи.

В усіх цих випадках немає навіть натяку на розуміння реального становища. Немає спроб усунути першочергові причини згубної звички; та усі визнають, що лікування дає лише тимчасовий результат, і згодом пацієнти знову беруться за старе.

Також склалося жахливе тривожне враження від того, що пацієнт не може очікувати на чесність з боку лікаря. Дехто відкрито підтримує обду­рювання пацієнтів, захищаючи метод введення їм прос­тої води. Інші мають систему застосування сторонніх препаратів у поєднанні з дозволеною дозою, з умисним наміром довести пацієнта до такого стану, що він скоріше буде готовий терпіти муки утримання від наркотику, аніж ті, що призначив лікар.

Я також відчула, що, потрапивши до одного з таких закладів, ніколи не знатиму, яку наступну шту­ку вони надумають зі мною утнути. Це жорстокі, грубі пастки, розставлені байдужими і безсердечними шарлатанами. Я почала розуміти глибину заздрощів, з якою пересічний терапевт дивиться на продавців готових ліків без рецепту та на послідовників «Християнської науки».

Це лікарі-знахарі, що отримали урядову ліцензію на тортури і вбивство за непомірні ціни. Вони так шалено захищають свої виняткові права через те, що добре усвідомлюють своє власне невігластво та некомпетентність; а можливість шахрайства одразу зникне, як тільки їхні жертви виведуть їх на чисту воду. Вони постійно намагаються розширити межі своєї тиранії. Вони постійно вимагають ухвалення нових законів, що примусять усіх, хворих чи здорових, лягти на стіл для вівісекції, щоб вирізати їм якийсь життєво важливий орган. І в них вистачає нахабства обґрунтовувати причини! Вони не до кінця розуміють, яка від цього органа користь! Вони хочуть усіх напхати усіма можливими сироватками та вакцинами начебто для захисту від якогось захворювання, для якого немає жодних підстав навіть припустити ймовірність його підхопити...

Останні три дні були надто жахливими. Вперше мені захотілося зробити запис у щоденнику, і ще ме­ні аж свербіло записати цю огидну й розкішну сце­ну, коли наше кохання прорвало, як нарив. З усіма старими фантастичними характерними особливо­стями. Вони набули диявольських рис, але мій розум був у стані невизначеності. Тремтячими руками ми позгортали ці медичні книжки і викинули їх через вікно на вулицю. Зібрався натовп: перехожі пі­ді­брали книжки і почали радитися, що з ними робити далі. Ми зрозуміли необачність нашої розлючено­сті. Найменше нам потрібна була зайва увага! Ми затягнули вікна затхлими старими фіранками і загасили світло.

Реакція нашого читання була колосальною. Ми уїдливо протиставили спокійну впевненість царя Лама карканню цих «фахівців».

Кокі підсумував ситуацію цитатою.

І відповів Ворон: «Більше ніколи!»

Наші думки хлюпалися туди-сюди, як хвилі розлюченого моря у печері. Ці три дні були суцільним потоком короткочасних емоцій. Ми твердо вирі­шили припинити приймати Г, а згадка про лист від Лама нагадувала мотузку, яку спускає новачкові досвідчений і надійний лідер з вершини кручі, що обсипається.

Хотілося б покластися на неї! Але наші голови тремтіли від паніки.

Ці прокляті боягузи, лікарі! Ці пихаті пророки зла! Щоразу, як ми поверталися до рішення зупинитися, вони скидали нас зі скелі.

«Це поза людськими можливостями».

Та вони знають, з якого боку мастити масло на хліб. Вони грають у свою гру, навмисне відбиваючи у своїх жертв бажання боротися.

Утім, вони перестаралися. Намалювали свою картину надто грубими кольорами. Це відштовхнуло нас.

Знову ж таки смерть Мейбл і те, що наших запасів майже не залишилось, разом сповнили нас рі­шучості зупинитися за будь-яку ціну.

Ми відчайдушно боролися, година за годиною. Були такі хвилини, коли утримання само собою очи­щало нас чистим болем здатності страждати. Розум почав блукати й марити. Ми кружляли на крилах горя крізь вогняні небеса страждань.

Пам’ятаю, як Пітер стояв біля столу, геть втративши відчуття реальності, й закричав пронизливим, божевільним голосом:

Я чула його крізь безодню болісної порожнечі. Трепет сатанічного тріумфу дрижав у моїй душі, утво­рюючи симфонію зі своїх зойків. Я скочила з пристрасною жагою розпізнати себе у цьому огидному фантазмі, що зобразив поет.

З іншого боку, нас душили спазми слабкості й нерішучості: жахливе відчуття тонучого духу. Це той самий неминучий страх, що пронизує тебе, коли ліфт починає дуже швидко рухатися донизу або коли ти надто різко спрямовуєш літак у піке. Хвилі слабкості перекочувалися над нами, ніби ми були трупами, які море викинуло на берег після корабельної аварії. Аварії наших душ.

Й у цьому стані безпорадності ми дрейфували вниз за течією темної повільної ріки інерції до смердючого, застояного болота божевілля.

Нами оволоділа впевненість, що ми ніколи звідси не вирвемось. Спочатку ми нічого не говорили, занурившись у похмурий ступор. А коли нарешті голос повернувся, то тільки для того, щоб пошепки оголосити про капітуляцію. Безумовна капітуляція нашої цілісності та честі!

Ми розтягували наші мізерні залишки Г, додаючи до нього стрихнін, щоб відвернути повний крах усіх наших фізичних здібностей, і трішки підбадьорювали себе у моральному плані за допомогою шам­панського.

У ці моменти зречення ми ледь чутно, пошепки обговорювали плани, як роздобути нові запаси. Ми обоє відчували постійний сором, визнаючи од­не пе­ред одним свою зраду. Ми відчували, що в май­бутньому вже ніколи не зможемо щиро й радісно віддаватися розвагам, як робили це досі. Ми мали ста­ти скрадливими й підступними, ми приховували одне від одного, що робимо, хоча це й так було очевидно обом.

Я хотіла сьогодні навшпиньках вислизнути з кімнати, думаючи, що Пітер спить, але щойно я дісталася дверей, він насторожився, як сполохана змія.

— Куди ти зібралася, Лу?

Його голос був жалібним і різким водночас. Я не думала над тим, як вигадати привід; але брехня сама зіслизнула з язика:

— Я йду до Безіла, подивитися, чи міг би він нам чимось допомогти.

Я знала, що він мені не повірив, і знала, що йому було байдуже, куди я йду і що я роблю. Його не шокувала моя брехня — почута від мене вперше.

Я взяла таксі до студії. Насправді моя брехня бу­ла напівправдою. Я збиралася попросити Лама допомогти нам вилікуватися; але основною метою було переконати його, не важливо, яким чином, да­ти мені хоча б одну дозу. Мені було все одно, як я цього до­б’юся. Я була готова вдавати дуже хвору, посилатися на наші старі стосунки, і я навіть думала про те, як крадькома знайти, де воно лежить, і вкрасти. І я не збиралася повідомляти про це Пітерові.

Попри все інше, найгіршими були муки від сорому. Я завжди пишалася своєю гідністю. Мій розум поплив від витонченої безтурботності, коли я вийшла на вулицю. Я раділа, що залишилась сама, що позбулася Пітера. Я відчувала, що він впливає на мене, обмежує мене. Я зневажала себе за те, що любила його. Я хотіла пройти свій шлях до диявола сама.

Безіл був удома, сам. Пощастило! Цієї ненависної високої тоненької дівчини не було.

Безіл зустрів мене своїм звичним привітанням. Та воно глибоко вжалило мене, наче якась образа. Яке він має право мені дорікати? І чому «Чини, як волієш» звучить як докір?

Як правило, він завжди щось додавав до тієї фра­зи, а потім з якоюсь заплутаною вишуканістю з’їж­джав на свою звичну манеру говорити. У ньому завжди було щось котяче. Він здавався мені гарним і страшним тигром, що крадеться крізь джунглі.

Однак сьогодні він різко зупинився, з непохитною рішучістю. Це було так, ніби він вистрілив і чекав, щоб побачити результат. Він мовчки жестом указав мені на крісло, в якому я зазвичай сиджу, запалив для мене цигарку і поклав її мені до рота, уві­мкнув електричний чайник і сів на краю свого великого квадратного столу, погойдуючи ногою. Його очі були абсолютно нерухомі; та все ж я відчувала, як вони пожирають моє тіло й душу, дюйм за дюймом.

Я крутилася у кріслі, як робила це у школі, коли не мала впевненості у тому, чи я правильно розібралася у завданні.

Я спробувала приховати своє збентеження і почала невимушену бесіду, але дуже швидко здалася. Він не звертав уваги на мої зауваження. Вони були для нього лише одним із симптомів.

Я усвідомила страшну неминучість того, що мої плани неможливо здійснити. Я не обдурю цього чоловіка, я не зможу зіграти на його пристрастях, не зможу вкрасти у його присутності.

На відміну від мене, моя брехня перетворилася на правду. Я могла зробити тільки те, для чого сю­ди прийшла: попросити його допомогти викарабкатися. Ні, навіть не це. Зрештою, я не позбулася Пітера.

У присутності царя Лама я усвідомила, що не можу думати лише про себе. Я повинна була думати й про Пітера. Я була абсолютно щирою, коли з болем у голосі сказала: «Кокі дуже недобре».

Я приготувалася в голові додати: «Ви б не могли якось йому допомогти?» — а тоді змінила на: «Ви б?», але так і не змогла нічого сказати. Я знала, що слова марні. Я знала, що він може допомогти і зробить це.

Він підійшов, сів на ручку мого крісла, взяв у руку моє волосся і почав бавитися пасмами. Це бу­ли цілком природні й невинні рухи, наче кошеня бавиться мотком ниток.

На мить моє самолюбство вкололи у самісіньке серце від усвідомлення, що він може робити подібні речі, не приплітаючи до них сексуальні ідеї. До того ж це й була та вищість над людськими інстинктами, що змушувала мене довіряти йому.

— Сера Пітера тут немає, — сказав він лагідно й зневажливо.

Я знала, що йому приємно, що я не згадувала про свої власні проблеми.

— Але це вас, моя дорогенька дівчинко, я бачив у свою чаклунську підзорну трубу, на підвітряному березі, усі щогли позривало за борт, перевернутий «Юніон Джек» тріпотів на вітрі, зачепившись за улам­ки, а ваш герой-радист набивав SOS.

Він пустив моє волосся і запалив люльку. Тоді знову почав ним бавитись.

«І хто на дошках, хто на уламках корабля, усі цілими дісталися землі».

Таке панібратське поводження з Новим Завітом чомусь робить цитату більш значущою, проте ти менше віриш у правдивість самої книги.

Його голос здався мені голосом пророка. Я почувалася спасенною.

— Ось, вам слід це прийняти, — продовжив він і приніс із невеличкої кедрової шафки білу таблетку з великою склянкою холодної води. — Закиньте голову назад, проковтніть і запийте одразу усією склян­кою. Ось ще одну візьміть додому для вашого чоловіка, тільки не забудьте про воду. Це заспокоїть вас: ваші нерви зовсім здали. Я чекаю на деяких людей, що мають прийти сюди за кілька хвилин. Та це допоможе вам витримати ніч, а зранку я зайду вас провідати. Яка там у вас адреса?

Я сказала йому адресу і почервоніла від ганьби. Будинок, у якому найвищий соціальний щабель по­сідає п’ятисортний музикант джаз-бенду, а про найнижчий я взагалі мовчу.

Він записав адресу з таким виглядом, ніби це був готель «Ріц». Але я відчула у своєму надчутливому стані огиду, що промайнула в його голові. Ви­глядало, ніби він замарав свій олівець.

Таблетка допомогла мені, та, на мою думку, сама атмосфера, яку створює навколо себе Лам, зробила більше, ніж його допомога. Я почувалася майже нормально, коли підвелася, щоб піти. Я не хотіла, щоб його друзі мене побачили. Я надто добре знала, як виглядаю.

Він зупинив мене в дверях.

— Я так зрозумів, у вас нічого не залишилось? — спитав він.

І я відчула невимовне полегшення. Його тон говорив про те, що він бере нас під свою опіку.

— Нічого, — сказала я, — вже минув якийсь час, як ми вжили останній гран.

— Я не проситиму вас пригадати, скільки вже минуло часу, — відповів він. — Я дуже добре знаю, яка з’являється «каша в голові». І, крім того, як ви розумієте, коли починаєш цей експеримент, час ма­ло про що говорить.

До мене миттєво повернулася самоповага. Він наполіг, щоб ми сприймали себе як піонерів науки та людства. Ми проводили експеримент, ми ризику­вали своїм життям і психікою заради майбутнього людського роду.

Звичайно, це була неправда. Та все ж, хто знає, яке справжнє коріння твоїх намірів? Якщо він наголошує на тому, щоб ми робили те, що завжди роблять авторитети думки, як я могла йому заперечити?

Лавина життєрадісного блаженства зійшла в моїй голові. Можливо, це й неправда; але, їй-богу, ми докладемо усіх зусиль для її здійснення.

Підозрюю, в моїх очах проскочив світлий проблиск, і це дозволило йому прочитати мої думки.

радісно процитував він.

А тоді, неочікувано, на мій превеликий подив, він завів мене назад до студії, дістав з кедрової шафки пляшечку з героїном і витряс невелику кількість на клаптик паперу. Загорнув його і поклав мені в руку.

— Не дивуйтесь, — засміявся він, — ваш вираз обличчя говорить мені, що все гаразд. Ви ж не ви­глядаєте, як дохла качка, що потрапила в грозу, демонструючи таким чином, що ви повністю поневолені. Як одного разу дуже розумно зауважив сер Пітер, ви не можете зупинитися, поки немає з чим зупинятись. Звісно, ви ж ведете свій магічний щоденник?

— О так! — охоче скрикнула я. Я знала, якими важливими він вважав ці записи.

Він кумедно похитав головою.

— О, ні, міс Шалена Лу, не ті записи, що я називаю магічним щоденником. Вам мало б бути сором­но, що ви не знаєте, скільки точно минуло годин, хвилин і секунд після останньої дози. Nous allons changer tout cela[14]. Ви можете вжити те, що я вам дав, коли захочете. Я лише хочу викликати у вас спортивний інтерес — скільки вам вдасться протриматися без нього. Але я покладаюся на вас, що ви зафіксуєте точний час, коли вирішили нюхнути, і покладаюся на вашу чесність. Викиньте з голови раз і назавжди, що я нібито засуджую ваше вживання. Це цілковито ваша справа, не моя. Але справа кожного — бути чесним перед собою; і ви маєте сприймати мене лише як зручність, як фахівця у грі, чий досвід може стати вам у пригоді під час підготовки до боротьби.

Я поспішала додому вже зовсім іншою людиною. Я не хотіла рятувати себе. Я відчувала себе бронею, яку виготовили для захисту Пітера. Моя цілісність була важливою не заради мене, а заради нього.

Пітер кудись пішов, тож я записала ці думки. Як він здивується, коли...

Я почала переживати. Чого його так довго немає і куди він пішов? Дуже некомфортно чекати, не маючи чим зайнятись. Мабуть, потрібна доза. Таблетка не зробила мене сонливою; здається, вона заспокоїла мене. Вона трохи притупила цей ненависний стан неспокою й нетерплячості. Поки я можу таке пережити, потрібно лише чимось зайнятися, щоб від­воліктися від тих речей. Мої думки постійно круж­ляють навколо невеличкого паперового пакетика у торбинці. Я повернула за тисячу кутів; але воно завжди чекає, за кожним рогом. У тому порошку є якась жахлива приреченість. Здається, він хоче тебе переконати, що намагатися втекти — марно. Твої думки завжди повертаються до безлічі інших предметів, які ми не вважаємо такими, що можуть тобою заволодіти. Чому ж тоді ми маємо цю наркотичну нав’язливу ідею і не здатні нічого зробити, щоб її позбутися. Чим вони відрізняються?

Розділ 4. Нижче за звірів

13 вересня.

Дивно, як я це пережила. Пітер прийшов учора ввечері, одразу після того, як я згорнула свій щоденник. Ніколи раніше я таким його не бачила: оскаженілі, налиті кров’ю очі наполовину повилазили з орбіт. Він, мабуть, напився, як божевільний. Його аж трусило від злості. Він підійшов просто до мене й умисне вдарив у лице.

— Це тебе навчить! — прокричав він і обізвав непристойним словом.

Я не могла відповісти. Мені було дуже боляче, навіть не від удару, а від здивування. Я уявляла собі все зовсім по-іншому.

Хитаючись, він відійшов на середину кімнати і вказав на кров, що текла по моєму обличчю. Гост­рий край його персня порізав кутик мого ока. Мій вигляд викликав у нього напад істеричного реготу.

В голові було тільки одне відчуття, що він хворий і мій обов’язок його доглядати. Я спробувала дійти до дверей, щоб покликати на допомогу. Він подумав, що я втікаю, і жбурнув мене через усю кімнату на ліжко, виючи від люті.

— Гадала, це тобі зійде з рук! — сказав він. — Але з мене досить. Будеш чекати тут, і побачимо, чи пан Бісів цар Лам прийде по тебе. Не хвилюйся: я знаю, що він прийде. Він любить бруд, хтива тварюка!

Я розридалася. Контраст між двома чоловіками був надто разючим. І я належала цьому задирі, що верещить і лається, з його божевільними ревнощами і безглуздою жорстокістю!

Та я б краще до кінця своїх днів підмітала студію Безіла, ніж бути леді Пендраґон.

О боги, які ж ви великі майстри іронії! Я купалася у полум’яному морі слави; я майже не тямила себе від думки, що є дружиною чоловіка, у чиїх жилах тече кров найвеличнішого короля Англії; від ро­мантичного ореолу якого позолотилися цілі сто­літ­тя; від думки, що я могла б носити під серцем нащадка королівської крові. Який сліпучий захват!

Пітер і сам показав, що гідний своїх предків. Хі­ба не він відбив навалу варварів і врятував Англію?

Що ж, це був кінець моєї мрії! Моїм чоловіком був цей агресивний негідник!

Я сиділа приголомшена й не могла відійти від недоладних образ, що розносили мій мозок; та обурювалася я не через себе. Я заслужила все, що отримала; але яке мав право цей лихослівний боягуз марати своєю брудною пелькою ім’я такої людини, як цар Лам?

Здається, моє мовчання розлютило його більше, ніж якби я з ним гризлася. Він ходив туди-сюди й нестримно лаявся. Очевидно, він не знав, де я. Вже смеркалося. Він навпомацки шарив по кімнаті, вишукуючи мене; але двічі пройшов повз мене, перш ніж знайшов. Втретє він випадково наштовхнувся на мене, схопив за плече і почав бити.

Я сиділа, мов паралізована. Не могла навіть кричати. Знову й знову він обсипав мене брудними словами і жорстоко бив, але так слабко, що я не відчувала ударів. До того ж у мене було притуплене чуття до будь-якого болю. За хвилину він повністю знесилився і скотився на ліжко. На якусь мить я подумала, що він мертвий, а тоді він почав здригатися від конвульсій: його м’язи сіпалися і поскручувалися, він хапав руками повітря, він почав швидко і нерозбірливо щось бурмотіти. Це було страшно.

Я підвелася і запалила лампу. Бідний хлопчик, він побілів як смерть, але на вилицях горіли невеличкі тьмяно-червоні плями.

Деякий час я сиділа за столом і думала. Я не наважилася покликати лікаря. Він міг здогадатися, в чому справа, і забрати його в мене — забрати в одну із цих пасток з тортурами, звідки Пітер вже ніколи не вибереться.

Звичайно, я знала, що він хоче: трішки героїну привели б його в порядок. Я сказала йому, що у мене трохи є. Мені довелося повторити це кілька разів, перш ніж він зрозумів.

Однієї лише думки про наркотик виявилося до­статньо, щоб він прийшов у себе, втім, гнів до кінця не вийшов, і він із жадібним гарчанням наказав мені дати йому порошок. Якби я хотіла приховати його, не треба було йому давати знати, що він у мене є.

Я принесла наркотик, сіла коло нього і, притримуючи однією рукою його голову, дала понюхати порошку на зворотному боці другої руки. Моє серце впало, як камінь у глибоку воду. Як це було знайомо, давні знайомі рухи! — І все ж, як вони відрізнялися, в усіх планах!

Конвульсії миттєво припинилися. Він одразу звів­ся на одному лікті. Єдиною ознакою страждання бу­ло те, що він продовжував важко дихати. Увесь його гнів теж кудись зник. Він виглядав виснаженим, як після хвороби, але слухняним як дитина. Він ледь посміхнувся. Не знаю, чи він пам’ятав і був свідомий того, що тільки-но відбулося. Він заговорив, ніби ніякої сварки й не було. Його лице дістало свій звичний колір, а очі — блиск.

— Ще одну понюшку, Лу, — сказав він, — і я бу­ду в порядку.

Навіть не уявляю, що б сказав цар Лам; але я відповідала за себе сама і не змогла йому відмовити.

Після цього він дуже швидко заснув. Зранку я дізналася, що з ним сталося. Він ходив до якихось людей, яких знав з колишньої роботи в лікарні, щоб попросити в них трішки Г, але ті не наважились допомогти. Вони терпіли наругу через новий закон, Диявольський Наркозакон. Треба довго вчитися, здобути зовсім не дешеву освіту й отримати диплом, який покладає на тебе відповідальність за здо­ров’я суспільства; а тепер тобі не дозволяють ви­писувати препарати для своїх же пацієнтів. Те, що вони обурені, цілком природно.

Четвертий за рахунком чоловік, до якого ходив Пітер, розповідав таку ж історію, але виявився дуже жалісливим. Він подумав, що зарадить Пітерові, пригостивши його вечерею і напоївши алкоголем, сподіваючись, що це допоможе пережити брак іншого стимулятора. Здається, мені довелося розплачуватися за ці ліки.

Ні, Лу, ти нечемна дівчинка. Ти не повинна бути такою злою. Ти сама винна у тому, що народилася у світі, де невігластво і дурість постійно борються між собою за панування в головах освічених верств суспільства. У звичайнісінького хлібороба більше простого здорового глузду, ніж у лікаря.

Коли Пітер знову розхвилювався, я дала йому таблетку й багато води, щоб запити. Вона добре вгамувала йому нерви. Шкода, що не було ще однієї пігулки для мене. Я відчувала, що дратівливість повертається; але я не зірвалася, оскільки до приходу Безіла залишалося зовсім мало часу. Я з нетерпінням чекала на нього, як на певне завершення усіх наших неприємностей...

Та насправді сталося зовсім не так, як я очіку­вала. Я навіть не знаю, як це записати. Сором і розчарування виходять на поверхню. Я відчуваю, що двері надії зачинили просто перед моїм обличчям. Я чую скрегіт ключа, що повертається у замку, скрип заіржавілого засува, який стає на місце.

В ту мить, коли з’явився Безіл, Пітерове безум­ство спалахнуло з новою енергією. Він висипав по­тік образ і прямо в очі звинуватив Безіла, що той намагався мене забрати.

Якби Безіл тільки знав, з якою охотою я б пішла! Людина, що має сексуальну манію, не може гармо­нійно співіснувати з іншою людською істотою. Досі я ніколи не усвідомлювала, чому у своєму серці жінки так глибоко зневажають чоловіків. Ми поважаємо чоловіків, які опанували свої пристрасті, мабуть, тільки через те, що ми самі, зрештою, не що інше, як ці пристрасті. Ми очікуємо, що чоловік демонст­руватиме свою вищість. Не потрібно вбивати пристрасть, як Клінґзор: позбавлений сексуальності чоловік нижчий навіть за «пораненого короля», Амфортаса, жертву своєї мужності. Справжній герой — Парсіфаль, що піддається спокусам. «Людина, по­дібна до нас пристрастями». Чим гостріше він здатен любити, тим більші його можливості. Проте він мусить відмовитись капітулювати перед своїми пристрастями; він повинен обернути їх собі на службу. «Dienen! Dienen!»

Хто вбиває коня тому, що боїться на ньому їхати? Краще вилізти на нього й збурити, щоб стрілою поніс уперед.

Після того як чоловік вилетів з сідла, ми його підбираємо, доглядаємо за ним, але не обожнюємо його. Більшість чоловіків саме такі. Та кожна жінка насправді шукає чоловіка з баским конем, якого він повністю опанував. Найбільш симоволічно це описано в «Саду Аллаха», де чернець, якому ніяк не вда­ється приборкати коня, бере жеребця у пустелю, спов­нений рішучості боротись з ним до кінця.

Безіла не зачепила дикунська злоба Пітера. Він не піддався на провокацію. Щойно в нього з’являла­ся можливість сказати слово, він просто повторив ме­ту свого візиту. Він навіть не потрудився заперечити головне звинувачення.

Пітер виснажився, марно розбиваючи себе об скелі Безілового презирства. Я не зовсім мала на ува­зі презирство, але його спокійна доброта була приречена сприйматися як презирство. Пітер не міг не знати, як сильно він заслужив зневагу до себе. Він бачив, що його образи з кожним вибухом гніву стають слабшими й нікчемнішими. Він просто зі­брав усі свої сили для останньої спроби виявити воро­жість і наказав другові, який міг нас врятувати, забиратися геть. Він зробив із себе посміховисько, ста­ючи в позу ображеного жінкою чоловіка.

Коли ти відчуваєш, що безнадійно помиляєшся, висока мораль — це останній порятунок.

Вперше я побачила Пітера в ролі лицеміра. Запевнення у пристойності просто демонстрували ме­жу його приниження.

Безілові нічого не залишалося, як піти. Пітер зобразив із себе переможного тріумфатора. Цим нікого не обманеш, але — якби й залишався якийсь шанс — він вибив опору з-під своїх ніг, коли розмірено увійшов назад до кімнати і різко, з непідробним відчуттям випалив:

— Чорт забирай, який я дурний! Чому ти не підморгнула мені? Нам треба було підлизуватися і видобути з нього трохи героїну...

Цей ранок забрав усі мої сили. Я не переживаю за свою шкуру. Я знаю, що не можу врятувати Пітера. Чому жінці завжди потрібен чоловік для своїх намірів? Усе, що я хочу, — це Г. Ми обоє, Кокі і я, маємо пекельну потребу в ньому.

— Послухай, Лу, — сказав він з хитрою кривою усмішкою, якої я ще не бачила і яка не дуже в’язалася з його характером. — Вберися гарно і спробуй сходити до лікарів. Вчора один чоловік сказав мені, що є такі лікарі, що випишуть тобі рецепт, якщо добре заплатити. Десятка має зробити свою справу.

Він витяг брудні й пожмакані гроші з кишені сво­їх штанів.

— Ось. Тільки, заради Бога, не ходи довго.

Я була не менш зацікавлена, ніж він. Усе бажання зупинитися вимилося з мене, як тільки пішов Безіл. Мою самоповагу було знищено.

Все ж якась неохота стримувала мене, і я крутилася по кімнаті під виглядом, що треба привести себе в порядок.

Пітер схвально спостерігав за мною. В його очах промайнув блиск, сповнений ненависті, й він мені сподобався. Ми обоє деградували все більше й більше. Ми досягли гноївки у свинарнику. Було щось тепле і комфортне в тому, щоб пригорнутися до амо­ральності. Ми зрозуміли, в чому ідеал нашого збочення...

Я пішла до свого особистого лікаря. Пітер підготував мене, що казати про симптоми; але той їх не сприйняв. Він говорив про зміну клімату, дієту і про мікстуру три рази на день. По тому, як він перескочив з теми, коли я тільки згадала про героїн, я відразу побачила, що нічого доброго не вийде.

Все, що мені залишалося, вийти з кабінету старого дурня, не втративши обличчя...

Я не знала, що робити далі. Я почувалася, як Мор­ріс Як-там-його-звати з «Іншого ящика», якому по­трібне фальшиве свідоцтво про смерть і «продажний лікар» для цього.

Мене дратувало, що на вулиці білий день, а я не знаю, куди піти. Раптом, нізвідки, прийшло в голову ім’я та адреса чоловіка, який одного разу допоміг вибратися з біди Біллі Коулрідж. Це було далеко, і я страшенно втомилася, поки туди дійшла. Я була голодна, та думка про обід викликала нудоту. Я помітила, що люди підозріло на мене дивляться. Можливо, це через шрам біля ока?

Я купила щільну вуаль. Дівчина з магазину, гадаю, виглядала здивованою. Мабуть, тому, що це до­волі кумедно у вересні й може привернути ще більше уваги; але вуаль дала мені відчуття захищеності, і вона була дуже гарна — кремове мереживо з вишитими зигзагами.

Я взяла таксі до лікаря. Його звали доктор Ко­лінз, 61 або 71 Феаріланж-стрит, Ламбет.

Він був удома: страшний сердитий дідуган у старому потертому одязі, у закопченому, брудному кабінеті, неохайному, як і його власник.

Здається, моя історія його розчарувала. Він сказав, що це не його напрямок, і він не хоче мати неприємності. З іншого боку, він боявся мене, бо я зна­ла про Біллі. Він пообіцяв зробити все, що в його силах; але за новим законом, він не може виписати більше, ніж десять доз по одній восьмій грана. Це всього чотири чи п’ять понюшок! І він не наважиться повторити рецепт скоріше як за тиждень.

Утім, це було краще, ніж нічого. Він розповів, де його виконають.

Я знайшла вбиральню, де позсипала всі пакетики в один й одразу нюхнула.

Полегшення було колосальним. Я не зупинялася. Доза за дозою. Кокі й сам собі зможе дістати. Я скажу, що нічого не вдалося. Я відчула, що знову можу їсти, трохи перекусила легкою їжею і випила па­ру віскі з газованою водою.

Мені стало так добре, що я поїхала назад на Ґрік-стрит і висипала цілу історію провалу. Було так приємно обманювати цю тварюку, після того як він ме­не вдарив.

Я відчувала неймовірну насолоду, спостерігаючи за його болем: перекривляючи його симптоми в усіх деталях, насміхаючись з його страждань. Це бу­ли символи мого тріумфу.

— Ось, тримай, іди, — сказав він, — і не вертайся без нього. Я знаю, де ти його дістанеш. Чоловіка звати Ендрю Маккол. Я знаю його як облупленого, до самісінького дна його прогнилої душі.

Він дав мені адресу.

Це був чудовий будинок біля Слоун-сквер. Він одружився зі старшою заможною жінкою і жив як сир у маслі.

Колись ми з ним бачилися у світському товаристві. Він був шотландцем, який усього добився сам і вважав, що вечірній одяг — це хороший тон у Раю.

Пітер відправив мене, хитро посміхаючись. У його голові була якась божевільна ідея. Ну, а мені яке діло?

Д-р Маккол мав десь п’ятдесят років, вишукано вбраний, з гарденією у петельці, й дуже добре ви­глядав. Він одразу мене впізнав, провів за руку й посадив у зручне крісло. Він почав теревенити про на­шу попередню зустріч: про герцогиню таку-то і графиню таку-то.

Я не слухала, я спостерігала. Його тактовність підказала йому, що мені не цікаво. Він різко зупинився.

— Що ж, даруйте мені цю навалу з історіями про старі часи. Давайте ближче до справи, чим я можу вам допомогти сьогодні, міс Лейлгем?

Я одразу побачила, у чому моя перевага, і, сміючись, похитала головою.

— О ні, — сказала я, — це вже не міс Лейлгем.

Він почав довго перепрошувати за помилку.

— Невже це можливо? Двоє таких гарних дівчат так схожі одна на одну?

— Ні, — усміхнулася я у відповідь, — усе не так погано насправді. Я була міс Лейлгем, але тепер я — леді Пендраґон.

— О, дорогенька, — сказав він, — де ж я був? Зо­всім відбився від світу, зовсім відбився!

— О, я не така вже важлива персона, і я вийшла заміж за сера Пітера лише в липні.

— А, тоді це все пояснює, — сказав доктор. — Ціле літо мене не було. Я відпочивав на природі з маркізою Ейґ. Зовсім відбився від світу, зовсім відбився. Ну, я впевнений, що ви дуже щасливі, моя дорога леді Пендраґон.

Він завжди промовляв титул з таким звуком, як дитина обсмоктує карамельку на паличці.

Я одразу зрозуміла, як до нього підійти.

— Звісно ж, ви знаєте, — сказала я, — у вишуканих колах прийнято пропонувати героїн і кокаїн. Це лише тимчасова мода, звичайно, але поки вона популярна, якщо їй не слідувати, то ти з неї випадаєш.

Маккол встав з-за письмового столу і приставив невеличкий м’який ослінчик ближче до мене.

— Розумію, розумію, — пробурмотів він з конфіденційним виразом обличчя, взяв мене за руку і почав її ніжно гладити, — але, ви ж знаєте, їх дуже важко дістати.

— Це для нас, бідних аматорів, важко, — нарікала я, — але не для вас.

Він трішки закотив мій рукав і почав водити рукою туди-сюди з внутрішнього боку передпліччя. Мене різко обурила така фамільярність. Снобізм цьо­го чоловіка нагадав мені, що він був сином дріб­ного сільського крамаря з півдня Шотландії — факт, про який не слід забувати, беручи до уваги його шанобливо улесливе ставлення до дворянських титулів.

Він підвівся і підійшов до маленького сейфа в стіні за моєю спиною. Я чула, як він його відчинив і знову зачинив. Він повернувся і нахилився через спинку мого крісла, простягаючи свою ліву руку, щоб я побачила, що він у ній тримає.

Це була запаяна десятиграмова пляшечка з написом «героїну гідрохлорид», також на ній було вка­зано кількість та ім’я виробника. Її вигляд викликав таку жадобу, що я мало не здуріла.

На відстані ярду від мого обличчя був символ перемоги. Кокі, Безіл, той дурнуватий закон, моє фізичне страждання — усім цим я зможу керувати, як тільки мої пальці зімкнуться на тій пляшечці.

Я простягнула руку, але героїн, мов у вправних руках фокусника, зник.

Маккол усім тілом сперся на спинку мого крісла й трішки його нахилив. Його бридке й підступне лице було на відстані фута від мого.

— Ви правда дасте мені його? — невпевнено спи­тала я. — Сер Пітер дуже заможний. Ми можемо добре заплатити, скільки б воно не коштувало.

Він кумедно засміявся. Я відсахнулася від його видовженої, схожої на вовчу пащеки, що пожадливо нависала наді мною, оголивши два білих ряди довгих гострих ікол.

Мене нудило від перегару віскі в його подисі.

Він одразу це помітив: відпустив моє крісло в нормальне положення і повернувся за свій письмовий стіл. Він сидів і, як мисливець, що підкрадається до дичини, жадібно за мною спостерігав. І ніби випадково, знову витяг пляшечку і почав невимушено перебирати її в руках.

М’яким відполірованим голосом він почав розповідати мені про те, що він назвав коханням усього свого життя. Щойно він уперше мене зустрів, то відразу пристрасно закохався; але був одружений і тому його почуття честі не дозволило йому піддатися цій пристрасті. Звичайно, у нього немає жодних почуттів до своєї дружини, яка його зовсім не розуміє. Він одружився з нею лише через жалість; та якби не ці рамки від розуміння свого правильного почуття і, над усе, усвідомлення, що якщо да­ти волю своїй пристрасті, хоч і Богом даній, це означатиме зруйнувати соціальне положення жінки, яку він кохає.

Він продовжував розповідати про схожість і спо­рідненість душ, про любов з першого погляду. Він картав себе за те, що відкрив мені правду, тільки тепер, але це було сильніше за нього. Іронія долі! Трагічна безглуздість соціальних рамок!

Він відчув би потаємне задоволення, якби взнав, що я, зі свого боку, теж маю хоч якийсь натяк на подібне почуття до нього. Увесь час він не припиняв бавитися героїном у руках. Раз чи двічі він мало не впустив його, схвильований від емоцій.

Це змусило мене переживати, щоб із цим дорогоцінним порошком нічого не сталося. Очевидно, що єдиним шляхом його отримати було б потурати його примхам.

Я дозволила своїй голові опуститися на груди і скоса дивилася на нього кутиками своїх очей.

— Ви не можете очікувати від молодої дівчини, щоб вона призналася у всьому, що відчуває, — прошепотіла я, глибоко зітхаючи, — особливо коли во­на хоче викинути це зі свого серця. Такі речі ні до чого доброго не приведуть, — продовжила я. — Ме­ні і правда не слід було приходити. Але як я могла здогадатися, що такий поважний доктор, як ви, звер­нув увагу на таке нерозумне дитя, як я?

Від хвилювання він скочив на ноги.

— Ні, ні, — сумно сказала я, жестом примушую­чи його знову сісти. — Не слід було мені приходити. Це була абсолютна слабкість з мо­го боку. Геро­їн — це лише привід. О, не змушуйте мене так соромитись. Та я просто мушу сказати вам правду. Я хотіла вас побачити. Це спражня ме­та мого візиту. Тепер давайте поговоримо про щось інше. Ви дасте мені той героїн? І скільки він коштує?

— З друзів не прийнято брати гроші за таку мізерну послугу, — гордовито відповів він. — Єдине, що мене турбує, чи правильно я вчиню, віддавши його вам.

Він знову витяг пляшечку, прочитав етикетку і покрутив її пальцями.

— Це страшенно небезпечна штука, — продовжив він з дуже серйозним виглядом. — Я не до кінця впевнений, чи знайду собі виправдання, даючи його вам.

Повна маячня і марнування часу! Що за соціальна комедія! У Лондоні усі знають, що Маккол захоплюється інтригами з титулованими леді. Він експром­том вигадав дурнувату історію про любов з першого погляду. Це був лише хитрий гамбіт.

Що стосується мене, то я ненавиділа один його лише вигляд, і він знав про це. Він також знав, що я відчайдушно жадала отримати героїн. Справжня природа цієї оборудки була ясною як божий день.

Але мені здається, що в певному плані приємно мавпувати різні манірні пози. Він бачив, що мої стриманість, збентеження і ніяковіння були такими ж яскравими, як помада вуличної повії з Пікаділлі. Те, що я сприймала його як огидну стару потвору, навіть не зачіпало його самолюбства. У нього було те, що хотіла я, а я мала те, що хотів він, і йому було байдуже, якщо я завтра помру від передозування, за умови, що заплачу його ціну сьогодні.

Бездушний цинізм з обох боків мав один добрий ефект, з моральної точки зору. Він уберіг мене від марнування часу на спроби обманути його.

Він продовжував свій гамбіт. Він пояснив, що мій шлюб — це зовсім інша справа. Якщо підійти з розумною обережністю, дотриматись якої у нас є всі можливості, то не буде ані найменшого ризику скандалу.

Лише одна річ застрягла у моїй голові й боролась з агресивним наступом героїнового голоду. Після того як сьогодні вранці цар Лам пішов від нас, Пітер і я злісно сварилися. Я підвела Безіла, я зруйнувала можливість гідно жити, я пригріла монстра, з чиїми обіймами боролася, пішла з широко розплющеними очима до цього темного підземелля, повністю віддалася наркотикам, і чому? Я була дружиною се­ра Пітера. Втрата моєї гідності, незалежності, самоповаги була зумовлена вірністю чоловікові. І тепер ця вірність вимагала невірності.

Це був брудний парадокс. Пітер відправив мене до Маккола, чудово знаючи, що мене чекає. Я досить добре розуміла, чого він хотів від мене, і пишалася своєю ганьбою — почасти заради самої гань­би, але частково, якщо я не обманюю сама себе, через те, що моя деградація доводила відданість йому.

Я вже не чула, що говорить Маккол, але побачила, як він витягнув невеличкий кишеньковий ніж і зрізав ним нитку, що тримала корок. Він відкрив пляшечку, запхав лезо ножа у порошок і відміряв дозу з якимось дивним, хитрим і питальним блиском в очах.

Я почала частіше і менш глибоко дихати. Я нетерпляче кивнула головою. Мені здалося, що я почула свої слова: «Ще трішки більше». Принаймні він досипав.

— Прописано приймати м’який стимулятор, — сказав він, імітуючи свою лікарняну манеру. Він опу­стився на коліна біля мого крісла і простягнув свою руку, наче жрець, що робить підношення своїй богині.

Наступний спогад — це те, що я гарячково йду, майже біжу, по Слоун-стрит і таке відчуття, ніби за мною хтось женеться. Можливо, ця стара грецька байка про фурій є правдивою? Що я накоїла? Що я накоїла?

Мої пальці збуджено перебирали маленьку жовту пляшечку з отрутою. Я хотіла втекти від усіх і від усього. Я не знала, куди йду. Я ненавиділа Пітера до глибини душі. Я б усе на світі віддала — окрім героїну, — щоб можна було більше його не бачити. Але у нього були гроші, чому б нам не насолоджуватися цією жалюгідною руїною, як ми насолоджувались нашим коханням? Чому б нам не валятися у мокрому теплому багні?

Розділ 5. Назустріч божевіллю

Я помітила, що моя нервова поведінка привертає до себе увагу на вулиці. Я здригнулася, побачивши полісмена. А якщо мене заарештують і відберуть пляшечку?

І тут я згадала, яка я ідіотка. Мейзі Джейкобз має квартиру у парку Меншенз. Я знала, що вона у всьому підтримає мене й нікому нічого не вибовтає.

Слава Богу, вона була вдома. Не знаю, що за історію я їй розповіла. І не знаю, чому я була настільки дурною, щоб напружувати мозок і вигадувати цю історію. Вона, Мейзі, великий молодець і не лізе у твої справи, поки ти не втручаєшся у її.

Вона мала трохи білого шовку, ми поробили з нього маленькі пакетики для Г і попришивали їх до складок моєї сукні. Приблизно половину я залишила і пересипала у якийсь старий конверт. Це мало б помирити нас із Пітером. Проте мені довелося зробити ще дві чи три добрячих понюшки на місці.

У мене стався напад істеричного плачу, і я вся тремтіла. Мабуть, на якийсь час я знепритомніла. Коли прийшла до тями, то лежала на канапі, а Мейзі сиділа біля мене на колінах і тримала склянку шам­панського біля моїх губ.

Вона нічого не питала. Це не її справа, навіть якщо моя розповідь була суцільною брехнею.

Через деякий час мені стало трішки краще. Вона почала говорити про царя Лама. Вона закохалась у нього з першої зустрічі, десь рік тому, і стала його сповненою ентузіазму ученицею. Вона робила, що хотіла: була вільною, мала купу власних грошей, і ніхто їй не заважав.

У певному сенсі я ненавиділа її за цю незалежність. Її свобода викликала у мене заздрість.

Я відчула, що Безіл — єдиний важливий для ме­не чоловік, а я втратила свій шанс через негідну поведінку. В результаті я втратила його; й іронія цього була жахливою, оскільки я втратила його через вірність Пітерові саме в ту мить, коли повністю зневажала й ненавиділа його.

Все ж я знала, що Безіл захоплювався мною і любив мене саме за цю вірність. Це була перша річ, яку мені довелось йому продемонструвати. Моє єдине надбання зробило мене банкрутом назавжди!

Поки я обдумувала ці речі, Мейзі тихенько говорила. Я вислизнула зі своїх роздумів і знову почула її голос. Вона саме дійшла до середини пояснення своїх стосунків із Безілем.

— Він стверджує, — сказала вона з напруженою вібрацією в голосі, — що є абсолютним егоїстом, оскільки включає кожну індивідуальність до усвідомлення себе самого. Він не може відчувати себе вільним, якщо навколо раби. Звісно, є люди — раби за своєю природою; вони мають служити. Але серед нас є королі, тільки вони не знають про це; вони страждають від ілюзії, що потрібно підкорятися дум­ці суспільства та всякому впливу іззовні. Безіл усе життя бореться за звільнення людей від цієї хибної залежності, бо вони — частинка його самого. Він не знає, що таке мораль. Навіть честь як така не має для нього жодного значення. Просто так сталося, що він народився джентльменом. «Якби я був собакою, — якось сказав він мені, — я б гавкав. Якби був совою, то довелося б пугукати, як сова. Ні одне ні друге немає нічого, що було б само по собі добрим чи поганим. Питання лише в тому, яка дія є природною? Він вважає, що його покликання у цьому сві­ті — запровадити Закон Телеми.

Вона помітила мій спантеличений вираз обличчя.

— Чини, як волієш, — нехай таким буде весь закон, — радісно процитувала вона. — Ти мусила чу­ти ці слова раніше!

Я погодилась, і ми обоє розсміялися, нагадавши собі ексцентричність нашого друга.

— Він каже це усім, кого бачить, — пояснила во­на, — не лише для того, щоб вплинути на них, але щоб нагадати собі про свою місію і не дозволити собі марнувати час на щось інше. Він не є фанатиком, у перший рік нашого знайомства я зробила більше успіхів у своїх заняттях музикою, ніж за будь-які п’ять років до цього. Він довів мені — чи, радше, продемонстрував, як це довести собі, на радість, що моя істинна Воля — співати. Ми почали з того, що перебрали усі факти з мого життя, від національності й родоводу до особистих якостей, таких як слух і голос, які у мене переважають, з фізіологічної точки зору, такі ж якості середнього музиканта, а мої життєві обставини дають мені можливість цілком присвятити себе самовдосконаленню і максимально розвинути свої здібності. Навіть таку річ, що моїм попечителем є видатний композитор, Лам вважає не випадковою.

Він стверджує, що збіг стількох різних обставин є доказом чіткого задуму; а те, що багато з них поза контролем людського розуму, наштовхує на дум­ку, що поза межами нашого відчуття існує і діє хтось, хто зробив з мене співачку, а не модистку.

— О, так, Мейзі, — перебила я, — але це старе твердження, що будова Всесвіту доводить існування Бога; а люди перестали вірити в Бога головно тому, що ця будова виявила свою несумісність з по­слідовним характером його природи.

— О, безперечно, — погодилась вона без вагань. — Ці докази демонструють, що є багато різних богів, кожен зі своєю власною метою і своїми власними методами. Відповідь на питання, чи можна примирити їхні суперечливі амбіції (що виглядає необхідним з фі­лософської точки зору), знаходиться фактично поза межами можливостей сучасних методів досліджень. Безіл благав мене не морочити собі голову такими теоріями. Він просто сміявся мені в лице і називав своїм улюбленим соловейком. «Ти не була народжена, щоб померти, безсмертна пташко, — посміювався він, — але також ти не була народжена, щоб студіювати нео­платонізм. Головна суть, на його думку, у тому, щоб не сходити зі шляху. Якщо я вже переконала себе, що я співачка, чи можу я люб’язно втриматись і не пхати носа до інших занять?

— Я знаю, — вставила я, — як капітан відповів першому офіцерові, коли той його перебив: «Все, що я від вас хочу, пане Мейт, це тиші, й зовсім трішки, чорт забирай!»

Ми знову розсміялися. Це і правда було дуже незвично, як розмова про Безіла або його учнів розвеселяє твій мозок. Я почала розуміти, чому його так не любили й чому так підозріло до нього ставилися. Люди завжди вдають, ніби хочуть піднятися вище за себе, але насправді вони страшенно бояться усього, що з ними відбувається. А Безіл завжди рубає у корінь твого духовного дуба. Він хоче, щоб ти був самим собою, і за це потрібно відмовитись від хибного уявлення про себе. Людям подобаються псевдонаставники, що вчать їх заспокоюватися банальними наркотиками. Вони з жахом бояться зу­стрітися з реальністю у будь-якій формі. Це і є справж­ньою причиною цькування пророків.

Звісно, я була заліплена Г, але Мейзі на якийсь час змусила зовсім забути про нього.

— Що це за худенька дівчина, що завжди в сту­дії? — спитала я.

Це був автоматичний спалах ревнощів.

— А, Лала, — сказала Мейзі, — вона досить мила. Дивна дівчина, одна з найдивніших, яких я будь-ко­ли бачила. Здається, швейцарка чи щось подібне. Він навчає її упродовж останніх трьох років. Він зу­стрів її, не знаю де і як, і попросив попозувати. Якось вона мені розповідала, як приголомшила і налякала її ця пропозиція. «Це не ви часом написали той псалом? — спитав він. — Я можу перелічити всі кості свої. Вороги дивляться на мене, не зводять погляду». Знаєш, дівчина не має й унції плоті, сама шкіра та кості. Вона абсолютно здорова — просто така примха природи. Поки він робив з неї замальовки, він попросив її запропонувати назву для картини. «Намалюйте ме­не як мертву душу», — відповіла вона. Він ухопився за ту назву із запальним ентузіазмом і почав величезну роботу, триптих з дивними звірами, птахами й лицями, скомпонованими так, щоб спрямовувати увагу до неї, як до центральної фігури. Вона стоїть оголена з непропорційно великою го­ловою і огидно шкірить зуби. Тіло — майже скелет, обтягнутий зеленуватою шкірою. Ця картина викликала зловісну сенсацію. Дивно, що ти її не бачила.

Між іншим, я бачила фотографію картини у якійсь газеті й тепер згадала, що Білл Вальдорф, ревучи від сміху, охрестив її «Королева мертвих душ». Безіл якось казав, що Лондон переповнений мертвими душами.

— Це немає жодного стосунку до тієї книги Гоголя, — сказала Мейзі. — Безіл вважає, і це надто жахлива правда, що більшість людей, яких ми бачимо, що ходять навколо, їдять, п’ють і танцюють, насправді є мертвими — «мертвими у своїх гріхах», як любив казати мій старий дядько, — у гріху незнання того, що вони є Зірками, Справжніми Живими Богами Найвищого...

Я сумно зітхнула. Я теж була мертвою душею — і того зловісного ранку підвела Володаря Відро­дження, через вірність іншій мертвій душі. І — те саме сьогодні! Тьху! Життя — ти просто гробівець для живих! Яке холодне, вологе й отруйне повітря навколо! Стіни пітніють агонією проклятих!

— А подивитися на Лалу тепер! — продовжувала Мейзі. — Він провів її крізь найстрашніші випробування, вона направду була дуже мертвою, але успішно дісталася кінця тунелю. Вона — Велика Душа, як­що такі були колись на землі, і він підняв її смертну до безсмертності. Її вразливість перетворилася на нетлінність — і вона випромінює світло, життя та любов, перестрибуючи крізь роки у повній свободі...

— Але що вона робить тепер? — спитала я з тупим болем у серці.

— Як що? Звісно ж свою Істинну Волю! — послідувала палка відповідь. — Вона знає, що прийшла на цю планету свідчити своєю власною персоною про Закон Телеми й допомагати Титанові у його справі!

Мейзі приголомшила мене. Усі знають, що вона закохалася у Безіла від початку, закохана й завжди буде такою. Як таке може бути, що вона говорить про іншу жінку, що його любить, без ревнощів і, так виглядає, без заздрощів? Мабуть, це правда, зрештою, що він володіє якоюсь неймовірно впливовою силою і зберігає їх, як безпорадні, відкладені на по­тім записи своєрідної картотеки. Втім, Мейзі переповнювали енергія і радість; безглуздо було б вважати її жертвою, яку вкусив вампір. Я спитала її про це напряму.

— Моя дорога Лу, — засміялася вона, — ти що, зовсім з глузду з’їхала? Моя Воля — співати, а Лалина — допомагати йому в його праці — чого б нам конфліктувати? Звідки може взятися неприязнь? Во­на допомагає мені, допомагаючи йому допомагати мені; а я допомагаю їй, демонструючи, що його Закон допоміг мені й може допомогти іншим. Ми, я і Лала, — найкращі на світі подруги; як може бути інакше?

Звісно ж, вона й сама здійснювала майже немож­ливий подвиг. Точка зору Безіла і його компанії для звичайних людей просто перевертає все з ніг на голо­ву. Водночас неможливо заперечити, що результат вражає і надихає на роздуми. Я повністю розумію його ідею перетворення людства на цілковито новий вид, з новими здібностями і можливостями, який назавжди позбудеться старих страхів, забобонів та інших дурниць.

Я не могла більше цього витримати. Мейзі відмовилася від нього й від себе — і все ж володіла і собою і ним: я вціпилася в нього і в себе й втратила обох! Назавжди! Я підвелася, щоб йти додому; перш ніж вийти на вулицю, я з безнадійною огидою і відчаєм усвідомила всю глибину свого падіння, цього прокляття; й у розпачі міцно стиснула свою бридку, збочену гордість за свою власну страшну долю і зра­діла, коли жахливий героїновий голод, роз’їдаючи мої нутрощі, знову дав про себе знати. Я облизала губи від самої думки, що прямую до чоловіка, якому моя любов принесла стільки руйнування — і мені разом з ним.

Для початку більше ніякого щоденника. Чому я маю перейматися царем Ламом? «Кожен його крок забруднений кров’ю», як одного разу сказала Ґретель. Так, у певному пекельному сенсі він зробив мене однією зі своїх жертв. «Нехай — матимеш достатньо цього магічного щоденника, щоб знати, що я вирвалася з твоїх лап, — я буду записувати лише ті речі, що покажуть тобі, як я тебе ненавиджу — як я тебе надурила, — і читатимеш це все, коли моя Мертва Душа дістане до повного комплекту Мертве Тіло.

14 вересня.

Я сподівалася, що Пітер буде вдома, нетерпляче чекаючи на інформацію чи вдалося щось роздобути в Маккола. Але натомість він з’явився після двана­дцятої з купою шампанського і СНІГУ!

Отакої! Який вдалий день!

Він аж кипів від пристрасті, схопив мене, наче яструб.

— Ну, старенька, — прокричав він, — пощастило з Макколом?

Я видобула свій пакуночок.

— Ура, наші біди позаду!

Ми відкоркували останні три пляшечки шампанського, щоб відсвяткувати цю оказію, і він дав мені трохи коксу. А я думала, що сніг мені не подобається! Та це найчудовіше, що може бути. Понюшка у ліву, понюшка у праву й ціла купа просто на язик; і це ще не все.

— Я тобі скажу, що було не так, — сказав він зранку. — Хто, чорт забирай, може бути в порядку в такому місці, як це? Тепер я все зрозумів. Нам потрібно, щоб більше не повторилася ситуація, коли в нас нічого немає. Ми поїдемо до Барлі Ґрандж і проведемо ще один медовий місяць. Ти мій нектар, а я твоя бджілка.

Він рішуче підійшов до дверей, відчинив їх навстіж і криком наказав жінці пакувати наші речі й приготувати рахунок, поки ми підемо поснідаємо.

— Які ми чортові ідіоти! — прокричав він, коли ми пливли вулицею в напрямку кафе «Вістерія», де можна замовити справжню французьку каву й справж­ній англійський бекон.

Ми побачили своє відображення у великому дзеркалі. Було добре видно, що ми досі сильно хво­ріли, але це вже позаду.

До нас повернулася рішучість і впевненість у со­бі, а з ними і кохання. Я відчувала бурхливий по­тік любові, що змішувався з моєю кров’ю, як у Женеві зливаються Рона й Арве.

Ми зайшли в магазин, тут же купили машину й одразу сіли і поїхали. У Ґрандж уже була машина, але ми хотіли спортивну.

Ми поверталися на Ґрік-стрит у повному захваті. Це був ясний свіжий осінній ранок; усе відновило свої кольори і відтінки. Зима не настане ніколи. Но­чі не існувало, хіба тільки як тло для місяця та зірок, і декорації для нашого небесного пекла.

17 вересня.

Ґрандж, безумовно, найчудовіший маєток у світі. Є лиш один недолік. Ми не хотіли нікого бачити. Провінційне суспільство по-своєму нормальне; але тигри не полюють зграями, особливо під час свого медового місяця. Так що нам довелося сповістити усіх навколо, що ми не можемо приймати гостей через ненадійний стан мого здоров’я. Досить очевидна брехня, з огляду на те, як ми гасали на машині. Літак повернувся з Диля, але ми на ньому не літали.

Кокі по-різному пояснював це; але не переконливо. Ми реготали над безглуздістю його аргументів. Насправді це було через його нервовість.

Нам не було від цього соромно. Беручи до уваги його досягнення, він міг спокійно спочивати на лаврах. Звичайно, це було лише тимчасово. У цьому дур­нуватому помешканні на Ґрік-стрит ми довели себе до жахливо хворобливого стану. Навряд чи можна очікувати повернутися до хорошої форми лише за тиждень.

Ба більше, ми не хотіли такого сильного хвилювання. Цього нам зовсім не бракувало. Ми виявили, що бачимо дивні речі. Цей телепень, Безіл, завжди говорив про небезпеку, яку несе в собі магія, про обережність, наукові підходи й усю цю маячню. Що­дня ми бачили стільки духів і демонів, скільки він і за десять років не побачить. Їх нема чого боятися. Я б хотіла побачити Самого. Я б...

18 вересня.

Одного дощового дня у бібліотеці ми знайшли книгу. Там було написано, як змусити з’явитись Диявола.

Дідусь Кокі добре розбирався на таких речах. У північній вежі є спеціальна кімната, де він робив свої фокуси.

Ми піднялися туди після вечері. Там усе залишилось більш-менш, як і було. Дядько Мортімер ні­чого не чіпав.

А ще про цю кімнату існує легенда. Для початку дідусь дружив з Бульвер-Літтоном. Ми знайшли перше видання «Дивної історії», з посвятою.

Літтон використав діда Пітера для прообразу свого героя сера Філіпа Дерваля, білого мага, якого убива­ють. Так було написано у цьому примірнику книжки.

Це все дуже дивно та захопливо. У кімнаті було повно найдивовижніших предметів. Стіл, розмальо­ваний загадковими малюнками і знаками, а також величезний меч з держаком у вигляді хреста; два срібних півмісяця, розділених двома мідними сферами, а третій півмісяць обрамляє головку ефеса. Клинок був гострий з обох боків, з вигравіруваними арабськими чи ще якимись там символами.

Кокі почав ним розмахувати. Нам здалося, що з вістря виходять спалахи світла і при цьому лунає якийсь гул і тріскіт.

— Візьми його в руки, — сказав Кокі, — в ньому є щось підозріло диявольське.

Я взяла меч з його руки. Звичайно, це лише моя уява; але, здавалося, що він майже нічого не важить, і від нього дуже дивно затремтіла вся рука.

Також там була золота чаша з рубінами по вінцях. І ще надписи.

А ще — невеличкий жезл з чорного дерева і по­крученими язиками полум’я на кінці: три язики, зо­лотий, срібний і з якогось металу, якого ми досі не бачили.

Ще ряди й ряди старих книжок, переважно латиною, грецькою і староєврейською.

Там була велика гіпсова фігура Ґанеші, слоноголового божества.

— Ось це місце, — сказала я, — для викликання Диявола.

— Чудово, — сказав Кокі, — але як щодо малень­кої дияволиці для мене?

— О, — сказала я, — якщо я для цього не гожуся, прошу видати мені на час відсторонення від роботи тижневу платню.

Ми сміялися як божевільні.

Щось у цій кімнаті змусило наші голови поплисти. Ми почали цілуватися і боротися.

Це все дуже добре — сміятися з магії, але зрештою певні ідеї дійсно відповідають певним речам, і ти можеш втілювати якусь ідею, якщо про неї нагадує таке місце, як це...

(У цьому місці щоденник леді Пендраґон перериває запис, зроблений дещо пізніше рукою п. Безіла ца­ря Лама. — Ред.)

З Лу все буде в порядку, слава Богу! Вона нагадує мені Анатоля Франса — La Rotisserie de la Reine ­Pe­dauque — Розенкрейц попереджав старого Койнара не промовляти вголос слово «Аґла», і в ту мить, коли він це зробив, у карети відлітає колесо і в ре­зульта­ті його убиває Мойсей.

Тоді, знову ж таки, усі передбачення Розенкрейца справдилися; і він сам потрапляє у вогонь подібно до Саламандри, яку викликав. Він дивиться на свою влас­ну смерть як на вінець кар’єри — кульмінаційна точка, до якої він йшов.

Анатоль Франс, насправді змушений писати, ні­би теорії розенкрейцерів є правильними, хоча його свідоме «я» завзято висміює безглуздість магії.

Виглядає так, ніби справжнє єство художника переконане у реальності магії і наполягає на самовираженні, незважаючи на всі спроби скептичного розуму перетворити все на посміховисько. В літературі є чимало інших прикладів схожих конфліктів між генієм і розумом, що і є його недосконалою серединою. Наприклад — на інших шальках терезів — п. Вільям Сомерсет Моем у своєму «Магові» докладає усього можливого злорадства, щоб зобразити «ли­ходія» поганим з усіх боків, об’єктом презирства і невдахою. Втім, у ту саму мить, коли його ворогам нарешті вдається його вбити і знищити діло усього його життя, вони змушені визнати, що він «Завершив Величну Справу» — створення Живих Істот! «Усі чоловіки та усі жінки є зірками». — Б. Ц. Л.

Мені не подобається та кімната. Я нічого не казала Пітерові; але там є старий; ходить як живий. Треба бути спеціально підготовленим, щоб бачити такі речі.

Кокі ніколи не був духовно налаштований.

19 вересня.

Метушня через грабіжників минулої ночі. Ми підняли увесь будинок на ноги — та не знайшлося й сліду тих грабіжників. Слуги тут страшенно тупі. Вони постійно мене дратують.

У цьому будинку неможливо спати. Він надто старий. Дерево увесь час скрипить. Як тільки ти починаєш засинати, цей звук піднімає тебе на ноги.

Я не можу навіть уявити, щоб мене хтось торкався. Моя шкіра дуже чутлива. Мабуть, це частина процесу переходу на духовний рівень.

Утім, я рада, що новий медовий місяць тривав не більше як три або чотири дні.

Це викликає роздратування твого самолюбства. Втім, це ж лише пам’ять. Як самолюбство може спів­існувати з духовним життям?

Сьогодні, коли я піднялася у магічну кімнату, я побачила Дух героїну. Він страшенно високий і худий, на ньому тріпотить подерте лахміття, яке перетворюється на маленьких пташок, що злітають з ньо­го, підлітають до тебе і зариваються під шкіру!

Я лише відчуваю укол дзьоба, і тоді пташка зникає. Це були вісники з іншого світу. В моїй печінці є їхнє невеличке гніздо. Дуже дивно чути, як вони цвірінькають, коли голодні. Я не знаю, що вони будуть робити так далеко від своєї матері.

Безсоння — це жахливо. Мабуть, це також підготовка до нового життя.

Я забрела до магічної кімнати сама, сіла навпроти старого, поклавши руки на стіл, та намагалась підбити його до розмови.

Його губи ворушаться, та я не чую, що він говорить.

Звичайно, мене відволікли. Мене завжди турбують. Чому мені не дадуть спокій?

Цього разу це був постріл. Магічна кімната кругом має вікна.

Я пішла подивитися, хто б міг стріляти. Місяць світив дуже ясно, та я нічого не побачила.

Тоді з’явився новий спалах і відгук пострілу. Я пі­дійшла до того краю, звідки він пролунав, і подивилася. Стріляли біля озера. Я довго дивилася. Тоді скорчена постать, що ховалася в очереті, вистрибнула звідти, приставила пістолет до свого плеча й швидко двічі вистрілила. Тоді воно закричало і, викинувши по дорозі свій пістолет, побігло до будинку. Цікаво, що б це могло бути?

20 вересня.

Я знайшла у дідусевій кімнаті манускрипт, в якому написано, як викликати Диявола. Для цього по­трібно двоє людей, та я не дуже впевнена за Пітера.

Він не бачить духовного світу взагалі. Навпаки, він трохи зсунувся з глузду, йому здається, що він бачить речі, яких узагалі не існує. Він постійно чухається.

За вечерею він поводився дуже дивно. Здається, це помітив дворецький.

Опівночі він піднявся до кімнати старого й почав проводити ритуал. Значна частина дійства зда­ється тупою, але кульмінація непогана.

Ти постійно повторюєш:

Повторюєш, поки щось не прийде. Ми вбирали для цього дві чорні мантії, що знайшли на вішаку.

Це були гарні шовкові мантії з капюшоном.

Береш свічки в обидві руки і танцюєш, промовляючи заклинання.

Ми були страшенно схвильовані. Наче невідома сила заволоділа нами. Здається, вона провела нас по всьому будинку, а тоді в сад.

Ми кричали на повний голос.

Раз або двічі ми помітили, як слуга пхав свого носа у дверну щілину. Щоразу вони зачинялися з невеличким скреготом, і ми чули, як повертається ключ і засув стає на місце.

Ми хотіли реготати, але потрібно було повто­рювати заклинання. У книжці написано, що не можна зупинятися, якщо ти покинув межі магічної кімнати, інакше Диявол схопить тебе.

Дивно, але я зовсім не пам’ятаю, що сталося. Диявол з’явився чи ні?

Я навіть не пам’ятаю, як ми дісталися назад до магічної кімнати. Мабуть, я заснула, бо прокинулася страшенно голодною.

Кокі теж уже не спав. Він припав на коліна біля вікна, стискаючи в руках рушницю. Двічі або тричі цілився, але не стріляв. Він повернувся до мене, після того як поставив рушницю у куток.

— Це недобре, — сказав він, — вони дуже спритні. Єдиний шанс їх дістати — вночі.

Він теж був голодний. Ми подзвонили у дзвіночок, щоб принесли їжі. Ніхто не прийшов.

Ми дзвонили знову й знову.

Тоді Пітер розлютився і пішов подивитися, у чо­му справа.

В усьому будинку немає ні душі!

Це абсолютно незрозуміло. Що з ними усіма мог­ло трапитись?

Пітер каже, що це німці. Частина змови проти нього, щоб покарати за те, що він зробив на війні. Але я зовсім так не думаю.

У книжці йдеться про те, що якщо ви збираєтесь почати духовне життя, треба позбутися усіх навколо.

Підозрюю, що це мій духовний наставник намовив їх піти, але я дуже сумніваюся щодо Кокі. Він не готовий до високого розвитку. Чоловіки завжди не­ймовірно грубі.

Подумайте, які вони навіть у питаннях любові. Проте мушу сказати, що у Кокі з цим все добре. Він сама квітка чистоти — бездоганний лицар!

Все ж ми пройшли через дуже поганий період. Без сумніву, нам слід очиститись від усіх наших най­більш ницих елементів.

Часом між нами буває величезне взаєморозу­мін­ня, і воно не заплямоване тваринним потягом.

Єдина річ, у якій я не впевнена, чи сам процес очищення не був для його мозку надто виснажливим.

Він явно має дуже дивні думки. Деколи я помічаю, що він дивиться на мене з глибокою підозрою в очах. Його думки зациклилися на німцях. Просто зараз він звинуватив Ґретель Вебстер у тому, що во­на шпигує на німців, і почав далі таке молоти, що я навіть до кінця не зрозуміла. Але все зводилося до того, що раз Ґретель була деякою мірою ініціатором нашого знайомства, то вона використовує мене, щоб завдати йому якоїсь шкоди.

Звісно, подібні ідеї приходять до тебе, коли ти голодний, і все це вилізло на поверхню через таємниче зникнення слуг.

Пітерові нічого не залишалося, як піти до сусіднього готелю і попросити їх відправити нам їжу. Втім, мені довелося докласти диявольських зусиль, щоб вмовити його це зробити. Його натурі бракує рішучості.

Я змусила його зробити дві чи три понюшки снігу. Це його поправило, і він пішов до готелю.

Я дуже рада, що залишилася сама. Я завжди відчувала, що слуги слідкують за нами. У будинку настала чудова тиша.

Поки я записую ці рядки, двоє прекрасних людей заглядають мені через плече. Їх послали наглядати за мною, направляти мене й приготувати до величної долі, що чекає попереду.

Ось заходить Пітер з офіціантом і тацею. Я мушу сховати щоденник. Таємниці духовного життя слід тримати подалі від невтаємничених.

Усе гаразд. Зрештою, Пітер — моя споріднена душа. Ми поїли зовсім мало. Це все природно: перш ніж іти далі, потрібно з коренем вирвати усі прості бажання. Пітер з’їв дуже мало сам, а тоді сказав:

— Я знаю, чому нам тієї ночі не вдалося викликати Диявола. Це через слуг. Тепер я згадав, як дідусь мав лише двох на цілий будинок, і він відправляв їх геть, коли мав на меті щось важливе. Подивимось, що нам вдасться сьогодні вночі.

Це було чудово. Це був старий добрий Пітер.

Ми подумали, що перед тим як почати, непогано було б добряче заправитися коксом.

Розділ 6. Ломка

23 вересня.

Я зовсім не пам’ятаю, що сталося. І знаю чому. Якось давно Безіл мені казав, що мозок веде облік і зберігає у пам’яті тільки матеріальні речі. А духовні моменти записуються на вищому рівні, про який свідомість нічого не знає, поки ти не призвичаюєшся до духовного життя. Тому в щоденнику я можу записати лише таке — нам повністю вдалося затіяне.

Дияволові, якщо він зібрався спілкуватися з цим світом, зрозуміло, потрібен перекладач серед людей. Тож він вибрав собі для цього Пітера і готує його, щоб представляти Диявола. Він зробить Пітера Папою Римським, а я маю бути поруч, у Ватикані, замаскованою, щоб допомогти йому, бо без мене він не впорається.

Мою особисту духовну наставницю звати Келе­тіель. Вона — чудове створіння, вся у зеленаво-синіх кольорах павича. У неї білі, як у лебедя, крила; безліч різнокольорових квітів; довге, розпущене чорне кучеряве волосся аж до пояса. На голові золотий обруч, усіяний сапфірами. На ньому написане її ім’я. Я завжди можу її по ньому впізнати.

Мусить бути якийсь розпізнавальний знак, ад­же вона вічно змінюється у розмірі. Деколи вона буває маленьким створінням, нижче коліна, а часом вона буває у два-три рази вищою за північну вежу будинку.

Ми з Пітером усі в крові. Ми вийшли з кола, не дочекавшись поки Диявол зникне, і він сильно подер нас. На щастя, ми повернулися, перш ніж він встиг нас убити, але ми втратили свідомість і прийшли до тями набагато пізніше. Ось чому ми не пам’ятаємо, що сталося.

Мені здається, що у нас з Пітером була жахлива сварка, та я не пам’ятаю жодних подробиць.

Думаю, що він пам’ятає, але мені не розповідатиме.

Не розумію, чому він так поводиться. Єдине пояснення, що спадає мені на думку, що Ґретель Вебстер могла з ним зустрітись, можливо, у своєму астральному тілі і якимсь чином налаштувала його проти мене...

Він лежав на канапі вбраний у піжаму. Я хотіла, щоб мене поцілували, і підійшла до нього з кокаїном. Але він навіть не поворухнувся. Лише дивився на мене широко розплющеними очима. У них був моторошний страх. Він промовив:

Звичайно, я знаю, що він не мав на увазі мене, але це завдало мені болю. Я дала йому кокаїну.

Він пожвавішав, сів, тоді взяв мене за плечі, подивився просто в очі і сказав:

А тоді він почав верещати, побіг з будинку до озера й пірнув у нього. Проплив кілька метрів, виліз із води і, не поспішаючи, пішов до будинку.

Я знайшла у шухляді для білизни кілька рушників. Я боялася, щоб він не застудився, і добре повитирала йому все тіло. Здається, він нічого не пам’я­тає. Він цілком мило і нормально поводився, лише був трішки наляканий.

Ніяк не можу зрозуміти, що з ним таке. Він поводиться так, ніби дізнався про якусь жахливу та­ємницю і її слід від мене приховувати. Здається, він постійно боїться, що за ним шпигують або підслуховують.

Сьогодні вночі я ходила до магічної кімнати. Пітер сидів у кріслі старого і робив якісь нотатки. Спер­шу я цього не зрозуміла. Я пішла нагору, а він залишався спати внизу! А тоді, звичайно, уся таємниця прояснилася.

Поки він спить, з нього виходить астральний двій­ник і займається магією. Я знала, що турбувати чийогось астрального двійника дуже небезпечно, так що я навшпиньках вийшла з кімнати; втім, двійник безшумно послідував за мною. Щоразу, коли я оберталася і дивилася через плече, він був позаду мене, хоча й дуже спритно ховався за ріг чи за двері...

Пітер останнім часом дуже зайнятий. Він пише на бланках телеграми, а потім роздирає їх; тоді йому здається, що це небезпечно, він збирає подерті шмат­ки і спалює їх. Я спитала його про це: він нічого не сказав і дуже розсердився.

Здається, я розумію, в чому справа. Я знайшла клаптик паперу, який він забув знищити, — лист до Воєнного міністерства, який попереджав про німець­ку змову, і в ньому йшлося про деякі речі, що відбувалися тут, у нас. Я ледве змогла його прочитати — почерк зовсім неможливо розібрати.

Він багато говорить сам до себе. Я дещо підслухала. На його думку, у Воєнному міністерстві сидить німецький шпигун, тому він боїться довіряти пошті і телеграфу.

Він постійно повторює: «Я не знаю, що робити». Тоді починає бурмотіти про змову проти себе.

Я впевнена, що могла б допомогти, якби він міг мені довіряти. Цікаво, може це все — маячня в його голові. У нього з’являються доволі кумедні ідеї.

З одного боку, він вдає ніби бачить духовних наставників, що неможливо, оскільки він недостатньо чистий. Крім того, речі, які за його словами він бачить, усі жахливі й огидні.

Втім, тепер він узагалі перестав говорити. Він починає щось мені казати й одразу себе зупиняє...

Сьогодні дуже темна ніч. Йде дощ. Пітер пішов до озера зі своєю рушницею.

Я витягла щоденник з потаємного місця, де його ховаю. Я страшенно налякана.

За обідом у мене не було апетиту, Пітер теж не хотів їсти. Він накинувся на мене з істеричними зви­нуваченнями, нагадав про нашу любов і сказав, що не може повірити, що все виявилося лиш обманом і прикиданням. Навіщо я задумала змову, щоб довести його до смерті? Він не їсть, бо підозрює, що їжу отруєно; а коли він побачив, що я теж не їм, це переконало його, що я затіяла проти нього змову.

Я намагалася йому сказати, що це все нісенітниця. Я сказала йому, що нічого проти нього не замислювала. Він все одно не заспокоївся. Мені довелося розкрити йому свою велику таємницю: я — жінка, зодягнена в сонце, з Апокаліпсису, і йому потрібно мене захищати.

Я довела йому, що це єдине можливе пояснення. А причина, чому він не може жити зі мною, як мій чоловік, як сказав мені мій янгол, у тому, що я маю привести на світ Месію.

Ми почали гаряче сперечатися. Не пам’ятаю, що сталося; але, як завжди, суперечка переросла у сварку.

Ти мусиш сконцентруватися на духовному житті, та найменше втручання у відчуття, навіть якщо це вітер між деревами, страшенно дратує. «Сатана — князь, що панує в повітрі», — каже Біблія, тож він посилає ці звуки, щоб турбувати мій розум.

Як я можу народити Месію, якщо я не на сьомому небі і несвідома матеріальних речей?

Світ, плоть, Диявол. Один у трьох і троє в одному. Цю злу трійцю потрібно знищити. Вона знає про це і тому намагається перешкоджати мені чи то за допомогою Пітера, чи болю у тілі, чи посилаючи ви­діння і звуки природи.

Природа несе прокляття через секс, і таким чином цей світ перебуває у владі Лукавого. Однак мене обрали, щоб спокутувати його, Святий Дух захищає мене і надсилає янголів для охорони. Ось як ми по­збулися слуг.

Пітер несподівано напав на мене. Він кинув мене на землю, став коліном на груди і почав душити. Втім, янгол вразив його і різко зупинив, усі його м’язи обм’якли, і він скотився на бік.

Очі були широко розплющені, але я бачила лише білки. Це знак того, що він одержимий Дияволом і що мене охороняють янголи.

Він вистрілив два або три рази, і тепер я бачу, як він вертається від озера. Мені треба заховати щоденник, а тоді я піду в гараж і сама ховатимусь там до ранку.

Келетіель каже мені, що це вирішальна ніч. Мені слід залізти у велику машину під накриття. Він не буде мене там шукати, і янголи будуть на варті...

Усе вийшло добре. Я спала на сидінні в машині. Мені наснився жахливий кошмар, і я прокинулась уся мокра від поту. Тоді я знову заснула. Зі мною було шестеро янголів, вони несли мене в повітрі у місце, яке не можна описувати. Це велика і чудова таємниця.

Бути жінкою, зодягненою у сонце, жахливо й вод­ночас дивовижно прекрасно. Величність і піднесеність цього стану ще кілька тижнів тому могли налякати, та мене обережно й мудро підготували до цього.

Видіння у сні посвятило мене у найдивовижніші таємниці.

Коли я прокинулась, Келетіель підійшла до мене і сказала, що криза минула. Я тремтіла від холоду і пі­шла до будинку по героїн. Лиш він зігріє тебе, якою б не була погода. Це тому, що тілу дає тепло постійний рух і шал тваринного життя, а коли ти переходиш на рівень, де стаєш повністю духовним, тіло стає холодним, як мрець...

Сталася страшна річ. Ми вжили весь героїн, і навряд чи є хоч трішки кокаїну. Я згадала, що трохи мало б бути зашито у моїй білій сукні, й пішла по неї. Вона лежала на підлозі у кутку вітальні.

Вона була зібгана, зім’ята, брудна і все ще доволі волога. Мабуть, я десь довго гуляла під дощем, хоча й зовсім не пам’ятаю про це.

Увесь героїн розмок і змився. Не залишилось і грана. Зайшов Пітер і побачив, що я плачу. Він одразу зрозумів, що сталося. Він сказав лише:

— Мусиш знову піти до Маккола.

Я не могла навіть розсердитися. Чоловіки є надто грубими тваринами, щоб розуміти. Як я могла це зробити, з огляду на те, ким була?

Він страшенно хотів героїну; те, що його вже немає, викликало у нього просто божевільну жадобу.

Він узяв один з пакетиків і почав його жувати.

— Дякувати Богу, — сказав Пітер, — він ще має гіркоту. У сукні ще мало б залишитись чимало.

Я тремтіла і відчувала слабкість. Я взяла інший пакетик і поклала собі до рота. Пітер оскаженів, схопив мене за волосся і силою розкрив мені рота своїми пальцями. Я почала упиратися, товкти його і дряпатися; але він надто сильний. Він витяг пакетик і по­клав його собі до рота. Тоді, коли я сіла, він ударив мене в обличчя. Я знесилено простяглася на землі й почала схлипувати. Він підняв сукню й пакетики і почав виходити. Я відчайдушно схопила його за ногу, та він вдарив мене по руках і вийшов із сукнею з кімнати.

Я була надто слабка, щоб піти за ним, мені було боляче, і з носа текла кров.

Та у мене було трохи Г, і я згадала, хто я. Усе це було частиною важкого випробування. Будь-якої ми­ті я зможу продемонструвати свою славу, а він впаде до ніг і буде мені поклонятися. Зрештою, у нього своя чудова доля: як у Йосифа з Назарета — чи, мож­ливо, Дракона, який намагатиметься знищити мене і Месію.

У моєму становищі реальний Г насправді потрібен не більше, як їжа. Достатньо духовної ідеї. Це, мабуть, і є той урок, що мені треба засвоїти. Я по­кладалася на сам наркотик. У Біблії сказано: «Ангели приступили і служили йому». Мої янголи принесуть мені манну, що дарують небеса.

Я абсолютно щаслива. Це так чудово більше не залежати від земних речей. Прийшла Келетіель, сказала мені йти і пророчити Пітерові, тож я заховаю щоденник подалі. Я повинна щоразу шукати для цьо­го нове місце, інакше схованку знайде Пітер, або ста­рий може вештатися десь поблизу у своєму астральному тілі й забрати його собі. Я дуже обережна із записами, але він може розкрити деякі таємниці й усе зруйнувати.

Є ще одна проблема. Я чітко пам’ятаю лише духовні речі. Матеріальний світ поступово зникає. Буде катастрофа, якщо я забуду, де сховала щоденник.

Безіл ніколи мені не пробачить.

Я сховаю його у каміні, тоді я завжди зможу зна­йти, де його поклала...

Жахливим є те, як тягнеться час. З Г або К, або з обома, ніколи не буває нудно; без них години, навіть кожна хвилина, тягнуться повільно. Важко чи­тати і писати. Очі не можуть нормально сфокусу­ватися. Вони розплющені для духовного світу і не бачать нічого іншого. Також тяжко контролювати руки. Не можу правильно виводити літери.

Очікування є пекельним. Чекати, коли щось станеться! Я не можу ні про що думати, окрім як про Г. Всередині тіла все не так. Воно нестерпно болить. Навіть однієї дози вистачило б, щоб поправити все на місце.

Це змушує мене забувати, хто я і яке чудове завдання мені належить виконати. Я стала зовсім сліпою до духовного світу. Келетіель уже не з’являється. Я повинна чекати, чекати, чекати на Святого Духа; але це вже такий далекий, далекий спогад!

Бувають такі моменти, коли я майже сумніваюся у цьому, але все ж моя віра — це єдина річ, що не дає мені зійти з розуму. Я не можу витримати без Г.

Спільне страждання наблизило Пітера. Ми лежимо й дивимось одне на одного; але не можемо торкатися, шкіра надто болісно реагує. Ми обоє по­стійно перебуваємо у стані неспокою і тривоги, він такий силь­ний, що неможливо описати. Нас дратує бачити одне одного такими, і ми не можемо при­думати собі хоч якесь заняття; ми постійно зри­ваємось з ідеєю щось зро­бити, але одразу сідаємо на місце. Тоді ми не можемо сидіти, і нам потрібно лягти. Але лежати теж не допомагає — це ще більше дратує, тож ми знову зри­ваємося і так далі, без кінця. Ти не можеш курити цигарок — після двох або трьох затяжок вона випадає з пальців. Єдиний перепочинок для мене — це щоденник. Ме­ні стає легше від того, як я записую у нього про свої страждання; і крім того, він важливий для духовного життя. Безілові потрібно буде прочитати ці записи.

Втім, я не пам’ятаю дат. Я навіть не знаю, який зараз рік. Листя в парку говорить про те, що надворі осінь і ночі стають довшими. Ніч краща за день: вно­чі менше речей, що дратують. Звичайно, ми не спимо, ми просто ціпеніємо у повній байдужості. Безіл якось розповідав мені про це. Він називав це — темна ніч душі. Ти маєш пройти через неї на своєму шляху до Великого Світла.

Денне світло — це мука. Кожне відчуття — ін­струмент найбільш диявольського болю. На наших кістках немає плоті.

Це жагуче, вічне бажання Г! У наших головах не залишилось місця для всього іншого. Вриваючись у порожнечу, штовхаючись між собою, приходять слова тієї огидної поеми:

Це як в’їдливий сарказм, що кидають тобі в лице. Ми не маємо своїх думок. Ми вже не здатні думати. Потреба заповнюється цими словами...

Сам вплив світла є болем у тілі.

Ми існуємо на самій воді. На якусь мить здається, що вона вгамовує спрагу, принаймні частково. Нервовий стан Пітера лякає. Я впевнена, що він має галюцинації.

Він підвівся, хитаючись підійшов до камінної по­лиці, притулився до неї і, розпроставши руки, закричав сухим, захриплим голосом:

Він придумав собі, що він розіп’ятий Христос, а не Дракон, яким був насправді. Я дуже нервуюся за нього.

Коли він закінчив цитувати поему, сили раптово покинули його і він звалився. Гуркіт чавунного камінного причандалля — найжахливіший звук, що я будь-коли чула...

Коли я зберуся із силами зробити запис у щоден­нику, біль покидає мене. Я помічаю, що нас тут двоє. Я сама, Жінка, зодягнена у Сонце, що записує свої переживання. Інша — Лу Пендраґон — тварина, що в агонії помирає від спраги.

Останнє слово я промовила голосно, і Пітер схопився за нього. Він відповз від камінної решітки до мене і прохрипів:

Він впав у дитинство. Він подумав, що я — його мама, і попрямував до мене, щоб його поняньчили.

Та коли підійшов ближче, він упізнав мене і знову почав повзти геть, поспіхом, як поранений звір, що намагається втекти від мисливця...

Коли в нас узагалі з’являється сила розмовляти, переважно ми обговорюємо, як дістати ще Г і К. К за­кінчився вже давно. Та без Г від нього жодної користі. Ми могли б поїхати до Німеччини, щоб діста­ти його; чи навіть до Лондона, але щось не дає нам наважитись зробити це.

Звичайно, я знаю, у чому справа. Необхідно перенести ці муки, щоб я могла повністю очиститись від плоті.

Однак Пітер зовсім цього не розуміє. Він жор­стоко мене звинувачує. Ми повторюємо все знову й знову. Причина нашого лиха вбачається по черзі у кожній події з дня нашого знайомства.

Часом у його голові оживає тваринна пристрасть. Він думає, що я вампірка, яку направили з Пекла, щоб його знищити; і він зловтішається з цієї ідеї. Я не можу змусити його зрозуміти, що я — Жінка, зодягнена у Сонце. Коли ці ідеї приходять йому до голови, вони викликають у мене схожі думки. Але це лише думки.

Я боюся його. Він може у божевільному пориві застрелити мене. У нього є цей навчальний пістолет, дуже старий, з довгими тоненькими набоями, і він постійно носить його з собою. Він уже не згадує про німців. Тепер він говорить про банду гіпнотизерів, що взялися за нього і навіюють йому погані думки. Він каже, якби йому вдалося підстрелити одного з них, це б зруйнувало закляття. Він просить не дивитися на нього так, як я на нього дивлюся; але мені постійно треба бути насторожі, щоб він не напав на мене.

Далі він пов’язує мій гіпнотичний погляд з пристрастю. Він постійно повторює:

Він відчуває гострий захват від глибини свого страждання. Він дико пишається думкою, що його обрали для найжорстокіших тортур, яких досі навіть не вигадували.

Він розглядає мене як головне знаряддя тортур і кохає мене за це з якоюсь збоченою диявольською пристрастю, причому все це намалювала його хвороблива уява або ж це неминучі наслідки перетворення на Дракона.

Цілком природно, що в такій ситуації стаються дивні речі, особливо коли такого не було раніше. Бути особливим — це чудово й жахливо водночас. Але, звичайно, він не такий особливий, як я...

Ми запалили величезний вогонь у більярдній кімнаті. Якщо ми взагалі десь спимо, то саме тут. Офі­ціант поприносив сюди зі спальні ковдри й по­кривала і залишає нам їжу на столі.

Але від вогню теж мало користі. Холод іде зсередини. Ми сидимо перед полум’ям, обпікаючи руки й обличчя; але це не допомагає. Ми і далі тремтимо.

Ми спробували співати, як солдати навколо ватри у таборі, але до голови приходять лише ті самі слова. Ця поема заволоділа нами. Вона наповнює наші душі спрагою, не залишаючи місця ні для чого іншого.

Ми повторюємо їх знову і знову...

Я взагалі не знаю, як одне переходить в інше. Ми перебуваємо у вічності прокляття. Зовсім незрозу­міло, як нам вдалося дістатися від вогню до столу чи до двох великих «честерфілдів»[15]. Кожен рух — це окрема агонія, що збільшується до кульмінаційного моменту, який ніколи не настає. Щось довести до кінця або заспокоїтися неможливо.

Я не розумію значень деяких слів. Але вони заворожують. Вони наводять на думку про щось безмежне. Смерть стала неможливою, оскільки смерть є визначеною. Насправді ніщо ніколи не може статися. Я у постійному стані болю. Все однаковою мі­рою є стражданням. Підозрюю, що один стан переходить в інший, щоб не дати стражданню дійти до краю. Було б вершиною блаженства відчути та пережити щось нове, нехай огидне й бридке. Автор поеми нічого не упустив. Усе, що приходить мені до голови, є лише відлунням його стогонів.

Ритм цієї поеми, якщо не брати до уваги слова, сприймається як оця moto perpetuo[16] вібрація. До того ж нервова дратівливість має тенденцію виснажувати себе як таку. Це так нестерпно; здається, втекти від неї можна було б, лише перетворивши її на дію. Отрута повільно проникає в кров. Я маю намір зробити щось жахливе й божевільне.

Коли Пітер проходить кімнатою, я бачу, як:

Те, що він має мене убити, — природно й неминуче. Шкода, що він такий слабкий. Усе, що завгодно, лиш би покласти цьому край.

У медичних книжках пишуть: якщо ти не помер від утримання одразу, жадоба повільно спадатиме. Думаю, Пітер уже став трішки сильнішим. Але я та­ка молода, щоб помирати! Він постійно жаліється на паразитів під шкірою. Він каже, що таке він переживе; але думка про те, що його зводять з розуму гіпнотизери, — це більше, ніж можна витримати...

Я відчувала, що закричу, якщо доведеться терпіти хоч на мить довше, я маю на увазі, що закричу й кричатиму, кричатиму, кричатиму без упину.

Так виє вітер. Літо раптово померло — без попередження, і весь світ кричить в агонії. Це лише відлуння подиху моєї згубленої душі. Ніколи тепер до мене не прийдуть янголи. Чи я втратила свою позицію? Я не усвідомлюю нічого, окрім цього тупого бо­лю, що роз­дирає і ріже на шматки, цього невпинного, шаленого тремтіння у тілі, цього злісного копирсання божевільного хірурга у відкритій рані моєї душі.

Мені дуже, дуже холодно. До того ж я не витримую перебування у цій кімнаті. Пітер безпорадно лежить на канапі. Він слідкує за мною очима. Здається, він боїться, що його у чомусь викриють. Це так, як тоді, коли у нас ще був наркотик. Незважаючи на те, що ми вживали його, пропонуючи одне одному доволі відкрито, все ж, щоразу вживаючи його наодинці, ми боялися, щоб інший не дізнався про це.

Я думаю, що він має щось таке, що хоче сховати, й намагається виперти мене з кімнати, щоб я не ді­зналася, де він це покладе.

Та мені байдуже, я не цікавлюся його особистими справами. Я вийду і дам йому шанс. Я заховаю цей щоденник у магічній кімнаті, якщо стане сили туди дійти. Можливо, старий зможе дати мені трохи еліксиру. Я не заперечуватиму, якщо він уб’є моє тіло: якщо мій дух буде вільним, я зможу здійснити свою долю...

Щойно я згорнула щоденник, як у відповідь почула постріл. Мабуть, це були двері, оскільки уві­йшов старий. Його очі світяться дивовижним світлом, він випромінює навкруги усі кольори веселки. Я розумію, що моє тяжке випробування завершено. Він стоїть, посміхається і вказує донизу. Думаю, він хоче, щоб я повернулася до більярдної кімнати. Мабуть, там хтось чекає на мене — хтось, хто забере мене звідси, щоб здійснити мою долю. Тепер я знаю, що це був за звук, який я сприйняла як постріл або гримання дверей. Насправді це було одне й друге у містичному значенні; оскільки тепер я знаю, хто цей старий і що він є батьком Месії...

Розділ 7. Останнє занурення

Неділя.

Церковні дзвони повідомляють мені, який сьогодні день. Я пройшла через ще одне жахливе й суворе випробування. Не знаю, скільки минуло часу з того моменту, як я спустилася з північної вежі. Звук був і правда схожий на постріл. Я знайшла Пітера на підлозі, пістолет лежав біля нього, а з рани на гру­дях текла кров.

Я одразу зрозуміла, що треба робити. Кликати по лікаря було неможливо. Скандал через самогуб­ство зробить моє життя нестерпним, а лікар одразу зрозуміє, що це сталося через наркотик. Увесь тягар має лягти на мої власні плечі. Я мушу сама вилікувати і повернути до життя мого хлопчика.

Пам’ятаю, що мені бракувало сил, щоб зійти вниз з північної вежі. Я вилізла на балюстраду і захекалася, а далі сповзала сидячи, сходинка за сходинкою. До того ж я майже нічого не бачила. Здавалося, що очі не могли ні на чому сфокусуватися.

Однак у мить, коли я побачила, що сталося, сила повернулася до мене, принаймні якщо не моя, то си­ла природи. Вона потекла крізь мене, наче вітер, що дме через слабеньку подерту фіранку.

Гільзи були дуже старими, і, мабуть, порох втратив свою силу; оскільки куля відскочила від грудної кістки і вийшла біля ребер. Це було справді дріб’яз­кове поранення; але він був таким слабким, що міг би померти від втрати крові. Я принесла води, промила рану і перев’язала її так добре, як могла. Коли при­йшов офіціант, я відправила його по необхідні речі до аптекаря і по легку їжу. Вперше я була рада війні. Моя підготовка у Червоному Хресті далася взнаки.

Через різку слабкість у нього була невелика гарячка, і він час від часу марив. Одержимість поемою не покидала його. Поки я бинтувала рану, він кволим і замріяним голосом промовив:

— Так, — сказала я, — але це твоя дружина, яка любить тебе, доглядатиме, витягне з цієї халепи, і ми будемо жити щасливо до скону віків.

Він посміхнувся слабкою, милою посмішкою і задрімав...

Середа.

Тепер я рахую дні. На вулиці бабине літо. Природа чудова. Я виходжу на невеликі прогулянки, по­ки Пітер спить.

П’ятниця.

Жодних ускладнень не було, інакше, незважаючи на ризик, мені б довелося кликати лікаря. Однак мене сильно турбує, що з одужанням до Пітера повертається манія переслідування. Тепер я знаю, наскільки глибоко я сама була одержимою ідеями величі і як моє прагнення бути матір’ю визначило їх­ню форму.

Може, це якась манія, але я постійно думаю про Безіла? Здається, я чую, як він каже, що моє одужання настало з тієї миті, коли я цілком забула про себе, віддаючись любові до Пітера, і занурилась у роботу з повернення його до життя.

І тепер, коли я припинила дивитися на себе і думати про себе, я можу цілком ясно бачити і поділяти його відчуття без анінайменшої можливості помилитися.

Увесь час він туманно усвідомлював, що сповзає у темну прірву божевілля, і пов’язував це зі мною. Він почав ототожнювати мене з примарою вбивчого безумства, яка нібито знищує його. В його погляді постійно з’являється тривога; і, втупивши очі в од­ну точку, спантеличеним голосом він починає жа­лібно повторювати:

Він повторював це знову й знову, а я знову і знову йому відповідала. Я й правда була уособленням тієї спокусниці, руйнівного янгола. Втім, це був страшний сон. Я прокинулась, тож і він мусить про­кинутись.

Але тепер він бачив не мене, а лиш якийсь свій ідеал, загорнутий у мою форму. Що б я не казала, разом з тим, як поверталася фізична сила, його на­в’язлива ідея ставала дедалі твердішою.

Я все ще відчувала ритм цієї поеми у своїй крові, але, схоже, вона виробила собі інший канал. Я вже забула той гострий, особистий біль початкової частини. Я навіть не згадаю ці рядки. Мною цілком ово­лоділи дві останні строфи, де так раптово змінюється тема.

Я почала усвідомлювати те, що моя вихователька називала словом Weltschmertz — вселенське горе, де «все створіння разом стогне і страждає донині».

Я зрозуміла Безілове бажання, щоб ми взяли участь у страшному експерименті, який привів нас до таких жахливих крайнощів. Моє безумство є результатом егоїстичного самолюбства. Мене не було обрано для особливої долі. Усвідомлення свого власного страждання привело мене до розуміння, що всі решта перебувають в одному човні. Я навіть бачу фальшиву нотку зневаги поета до тих, хто на власній шкурі не пережив величність цього жахіття.

Пиха Сатани, у глибині прокляття, розсипається, коли він усвідомлює, що інші переживають таку ж біду — не пройшовши для цього через такі збо­чені страждання. Він збагне усю правду лише тоді, коли повністю позбудеться своєї особистості, у завершальній строфі.

Я побачила, що усі відчуття, якими б вони не здавались на перший погляд, повинні мати у своїй основі біль, бо він має дуалістичну і недосконалу природу; а будь-яка думка повинна мати у своїй основі безумство, бо вона виражає взаємозв’язок між речами, а не самі речі.

Стало очевидним, що вселенське горе спричинене бажанням щось продемонструвати, а смерть лише придушує одну форму існування на користь іншої. Звичайно, це остаточний глухий кут. Схоже, виходу з цієї проблеми немає. Це згубне коло.

У той же час, за мовчазною згодою з реальністю, ти перестаєш божевільно наполягати на своїй індивідуальній муці. Співчуття до вселенського страждання приводить тебе до певної похмурої безтурботно­сті. Воно не показує нам шлях до порятунку, навіть якщо такий існує, але принаймні дає можливість думати про цей порятунок. Поки ти один намагаєшся вибратися з охопленого полум’ям театру лише заради себе, з’являється паніка, що унеможливлює узго­джені дії. «Кожен сам за себе, і начхати, якщо хтось не встиг» — це не та схема, що може забезпечити перемогу. Вона навіть не врятує окремо взяту людину.

Як швидко відновилося моє здоров’я, коли мене змусили забути про нього!

Пітер і далі відчайдушно намагався врятувати себе. «Хто любить життя своє, погубить його». Я повинна присвятити свої дивовижно відновлені здібності його спасінню. Тільки я не знаю, як до цього підійти.

От якби Безіл був тут. Він знав би як. Він розробив цілу техніку. Я можу лише сліпо любити й докладати зусиль. Зрештою, мають же бути янголи, що у певному сенсі, якого я навіть не насмілюся зрозуміти, спостерігають за мною. Чому б їм не бути ще більш пильними щодо Пітера?

Я лише нерозумна молоденька дівчина, не варта, щоб мене викидали у смітник. А він блискучий чоловік зі славетним минулим і безмежними можливостями у майбутньому. Не так просто дозволити йому загинути; і вони мають знати про це.

Не буду морочити собі цим мою дурненьку голову, а надалі любитиму й віритиму.

26 жовтня.

Увесь цей час я не згадувала про щоденник. Я була цілком зайнята Пітером. У мене дуже погана па­м’ять. Здається, я взагалі не здатна на чомусь зосе­редитись. З кожним днем Пітер набирається си­ли. Сьо­годні він почувається досить добре і навіть брав мене зранку з собою вчити стріляти фазанів. Це було страшенно захопливо. Я навіть підстрелила одного в перший же день. Я взяла на службу одного чоловіка з жінкою і дочкою, тож нам було дуже зручно, у сільському сенсі. Поки Пітер марив, я не могла собі дозволити сторонніх людей.

Наш офіціант з готелю — швейцарець. Він тримав рот на замку: і наскільки я зрозуміла — не жалкував про це.

От ніяк не можу згадати, як Пітер почав приходити до тями: маю на увазі — розумово. Мені слід було б уважніше вести цей щоденник, я знаю, але разом з одужанням він забирав усе більше й більше мого часу, а тоді мені треба було стільки всього підготувати для нього на момент, коли він зможе підве­стися.

І тепер я не можу пригадати, як усе сталося; та, мабуть, першою ознакою покращення було те, що зник­ла поема. Він почав природно говорити про звичайні речі. Він був страшенно кволий, і це його лякало. Він був схожий на звичайного хворого, що одужує, який знову почав цікавитись життям. Я перестала бути сим­волом. Я була лише його медсестрою.

Якийсь час він не пам’ятав, хто я. Його думки були у минулому, у лікарні, в часи, коли він дістав крила.

Наш медовий місяць і все, що було далі, здебільшого, стерлися. Не можу сказати, як багато він знає. Часом він говорить такі речі, що я думаю: він знає достатньо.

А тоді знову говорить щось таке, що я думаю, він навіть не пам’ятає, що я його дружина. Наприклад, сьогодні зранку він сказав: «Мені треба поїхати до Лондона, довідатись, як справи з майновими документами, які я готував на випадок одруження».

І тоді, не минуло і півтори години, як він згадує випадок з нашого перебування на Капрі. Я намагаюся бути обережною, щоб не заперечувати йому чи не звертати увагу на стан пам’яті, але дуже важко зрозуміти, що потрібно робити. Я й сама стільки всього позабувала.

«Як ми сюди спустилися?» Тоді знову: «Де Еліс?» Це ім’я постійно спливає, і я досі не знаю нікого з близьких чи важливих нам жінок з таким ім’ям.

Я забула про щоденник — знайшла його випадково й одразу почала перечитувати, щоб освіжити пам’ять.

Більшість писанини неможливо прочитати. Я дов­го ламала голову, перш ніж розібрала слова. А коли прочитала їх, вони були такими безглуздими. Не мо­жу повірити, що все це і правда сталося зі мною. Дещо повільно згадувалося; дивно, що неважливі речі згадуються першими.

Я дуже здивувалася, що померла Мейбл Блек. Лише вчора писала їй листа. Бідна дівчинка!

Також ця історія з д-ром Макколом. Чесно ка­жучи, я могла би заприсягтися, що нічого не було. І все ж це було — оскільки я знайшла пережовані на кашу клаптики сукні між диванними подушками синього «честерфілда»...

27 жовтня.

Ми знову ходили стріляти, але було вогко і холодно. Ні мені, ні Пітерові не було цікаво, і ми не мали сили багато рухатися. Пітер нічого не сказав, але я весь час відчувала, який він роздратований. До чого ми дійшли! По обіді я взяла почитати ту статтю Сівекінга. Він говорить про відчуття, які виникають при ходінні після польоту.

«З’являється нескінченно дратівливе відчуття, що тебе прикули до землі кайданами з травинок!»

Ми так довго були на грандіозній вечірці, життя просто нестерпне по-іншому.

Я більше не відчуваю фізичної потреби наркотиків. Навпаки, я відчуваю чудову бадьорість у тілі завдяки звільненню від них. Також до мене повернувся здоровий апетит — це просто дивовижна річ. Ми їмо п’ять разів на день, один за сорок замість сорок за одного, як у Вордсворта. Ми місяцями морили себе голодом, і тепер треба надолужити втрачене. Найприємніше відчуття з усіх — це відродження здорового людського кохання. Весна повертається на землю!

Однак навіть цього замало. Перерви між емоціями тривають жахливо довго. На мою думку, наркотики, з одного боку, посилюють світлі моменти, але з іншого, і це насправді набагато важливіше, вони заповнюють проміжки темноти.

Важко уявити, у звичайному сенсі, щоб хтось по­кинув медовий місяць і повернувся до звичайного життя. Я часто ставлю питання, що відчуває поет, коли минає захват від натхнення. Мабуть, тому так багато з них вдаються до крайнощів, перерви їм важ­ко даються.

Тепер я можу тверезо оцінити факти. Нам удалося врятуватися з дуже скрутного становища більшою мірою завдяки удачі, ніж правильним, обдуманим діям. Не знаю, чи був би у нас іще один шанс, якби не ця удача. Звичайно, як буває, це вже не обговорюється. Те, що урок був таким жорстоким, мог­ло бути найменшою нашою удачею.

30 жовтня.

Річ у тім, що ми надто молоді. Ми не думаємо про очевидну річ. Звичайно, нам нудно тут стирчати — листя пообпадало, з озера піднімається туман і обволікає будинок, як при газовій атаці. Нам слід бути в Лондоні, ходити до театрів і бачитись зі старими приятелями. Мені треба побачити Мейзі Джей­кобз і сказати їй, яка я вдячна.

Дивно, але не знаю, за що я вдячна. Та, на щастя, це є у щоденнику.

Пітер з кожним днем стає все мовчазнішим і по­хмурішим, як і погода. Здається, щось не виходить йому з голови. Шкода, що він зі мною не ділиться...

За обідом він посвітлішав.

— Давай поїдемо завтра до міста, Лу, — сказав він. — Візьмемо лише невеликі валізки. Побудемо там не більше як два-три дні. Все, що нам потрібно, — це кілька разів добре попоїсти у ресторані, раз чи двічі сходити в кіно і, можливо, запросити друзів сюди до нас, щоб трішки розвіятися. Зрештою, цього року в лісі чудова дичина.

31 жовтня.

Лише коли ми сіли у потяг до нас дійшло, що ми не зможемо зупинитись у «Савойї» без відповідного одягу. Пітер подумав, що це був би непоганий жарт — піти до нашого старого місця на Ґрік-стрит.

Безперечно, цікаво буде подивитися на нього з нової точки зору. Поки я піду збирати кількох наших приятелів, він подбає про валізи. Нам потрібно відсвяткувати і дати з цієї нагоди невеличкий обід.

Ось і Лондон, нарешті. Я сховаю щоденник у дорожньому несесері...

Пізніше — за певну ціну я можу стерпіти зухваль­ство тієї тварини. Це, мабуть, було у мене на думці. Перша адреса, яку я назвала водієві, була Мак­ко­лова. Коли йому оголосили про мій прихід, він ви­глядав шокованим.

— Моя дорога леді Пендраґон! — дуже швидко й майже криком сказав він. — Знаю, ви мені пробачите. Та сьогодні я страшенно зайнятий.

(У його приймальні не було ні душі.)

— Якщо дозволите, гадаю, це саме те, що вам потрібно, і, сподіваюся, ви найближчим часом завітаєте до мене знову. Завжди до ваших послуг, дорога леді Пендраґон.

Поки він усе це говорив, він відсипав половину десятиграмової пляшечки на аркуш паперу, закрутив його, як у бакалійній крамниці, всунув майже грубо мені в руку і, кланяючись, виставив на вулицю, не давши й слова сказати.

Мені стало слабо. Таксі ще було на місці. Я по­кликала його і поїхала до мадам Добіньяк. Не знаю чому, але я відчула, що мені потрібно причепуритися. Я вся тремтіла. Коли я увійшла, стало ще гірше: я помітила, що вона теж шокована, як і Маккол.

Тоді я опинилася біля дзеркала. Як так сталося, що я стільки разів за усі ці місяці дивилася на себе у дзеркало й не помічала того, що вони бачать одразу?

Боже мій! Жахливо навіть говорити про це. Моє обличчя перекривлене, виснажене, бліде і зморщене. Мені легко можна дати шістдесят. Але що мені до того? Я зробила три пречудові понюшки!

Мадам причепурила мене так добре, як могла. Я ви­глядала набагато краще і почувалася прекрасно.

Коли я дісталася Ґрік-стрит, Пітера не було; тож я відкрила дорожній несесер, записала оцих кілька рядків і зробила ще кілька понюшок. Досі усі наші проблеми були через нашу власну дурість. Ми не дотримувались звичайних заходів безпеки. Цього разу ми будемо обережніші...

Пітер повернувся розлючений. Його торговця заарештували. Тож я прийшла на допомогу.

«Ми підемо десь повечеряти і будемо веселитися цілу ніч».

6 листопада.

Ми домовилися про постійні поставки, але чортова штука в тому, що наркотик більше не діє. Знову з’явилось безсоння і всяке таке, ми не отримуємо жодного задоволення. Ми перепробували усі можливі прийомчики і хитрощі. Даремно. Все, що я можу сказати: воно лише притупляє біль, який відчуваєш, коли не вживаєш наркотик. Що ж нам робити?

(Далі є ще три записи у щоденнику; але їх неможливо розібрати чи навіть здогадатися, про що там ідеться. Можна прочитати лише «спати» на початку першого запису, ім’я «Безіл» у другому і слово «отрута» у третьому.)