Щоденник наркомана

Розділ 1. Цар Лам змінює хід подій

[Примітка. — Абатство Телема на «Телепилі» реально існує. Воно, його традиції та учасники разом з навколишньою місцевістю точно описані. На­вчання, які там проводять, підходять для усіх видів духовних розладів і для пошуку та розвитку «Істинної Волі» будь-якої особистості. Зацікавлені запрошуються до спілкування з автором цієї книжки.]

Минуло лише три місяці; але здається, що ціле життя. Моя пам’ять тепер дуже добра, і я щодня згадую все більше деталей з минулого. Я взявся писати цей тримісячний звіт, бо мій найкращий друг каже, що пам’ять покращується, якщо її тренувати, записуючи послідовно все, що згадується. І знаєте, ще навіть місяць тому стосовно певних проміжків часу я взагалі не міг згадати нічого.

Мій друг каже, що пам’ять підводить мене почасти від того, що природа милосердно бажає сховати від нас болісні речі. Павутиння захисної забудькуватості обплітає вхід до печери, де сховано жахіття наших невдач.

— Але найвидатнішими людьми, — каже цар Лам, — є ті, хто не хоче, щоб до них ставилися як до вередливої дитини, хто наполягає на сприйнятті реальності у будь-якій формі й безжалісно здирає по­в’язку зі своєї власної рани.

Утім, мені довелося дуже добре подумати, перш ніж написати про те, що сталося за вечерею у «Вістерії», коли Лу і я вирішили покінчити з життям.

Я роздобув в одного аптекаря синильної кислоти ще за тиждень перед цим. Саме стільки часу у нас забрало, щоб відважитися і набратися з допомогою алкоголю достатньої хоробрості для вирішального кроку.

Якийсь інстинкт завадив нам покинути цей світ у такому місці, як наша кімната на Ґрік-стрит. Коли зникає усе твоє відчуття моральності, залишається генетичний інстинкт чоловіків і жінок благородної крові, який каже їм померти достойно, а не нікчемно, як Макбет і Брут.

Мабуть, лише це витягло нас із брудного ліжка, з якого ми не вилазили тижнями, занурені у стан, який не назвеш ні спанням, ні неспанням.

Мені коштувало титанічних зусиль піднятися, вбратися, вийти з кімнати і поголитися. Я впорався з цим лише завдяки хвилюванню і думкам про смерть. Те ж саме було на війні; і так робили багато людей.

Здається, ніби душа втомилася від тіла і вітає можливість раз і назавжди з усім покінчити. Однак вона хоче відійти шляхетно, у польоті чи у бою. Во­на не хоче здихати у канаві. Я впевнений, щось менш суттєве не змогло б нас витягти з того смердючого ступору.

Перш ніж піти, ми випили шампанського, а да­лі як очманілі тинялися незнайомими вуличками. У цій людській метушні було щось ледь-ледь привабливе. На якусь мить навіть з’явився жаль полишати це все. Хоча ми вже давно це полишили, дуже давно, в усіх зрозумілих значеннях цього слова. Для статистів ми, мабуть, мали б бути людськими істотами, але не для всіх інших. Ми ніколи не зможемо повернутися до їхнього середовища. І навіть зсередини нашої жалюгідності ми відчували зневагу до цієї безликої людської маси, із задоволенням розширяючи прірву між ними і нами. Для чого збе­рігати схожість із цими нікчемними комахами? Оги­ду викликало навіть їхнє щастя — таке дурнувате й порожнє.

Ми помітили, що стара компанія з «Вістерії» бу­ла шокована нашою появою. Метрдотель заметушився і зробив кілька співчутливих зауважень, що нас так довго не було. Я сказав йому, що ми обоє дуже хворіли; а тоді Лу додала глухим голосом:

— Нам буде значно краще сьогодні.

Її інтонація була такою зловісною, що чоловік мало не підскочив. Якусь мить я боявся, що все зі­псовано, але я врятував ситуацію за допомогою дурнуватого жарту. Втім, було видно, що він почувається незручно і з радістю пішов би подалі від нашого столика.

Ми замовили прекрасну вечерю, але, звичайно, нічого не їли. Це глумливе видовище, коли всі ці дорогі страви одна за одною подають, а потім прибирають непочатими, спочатку дратувало, а потім почало веселити. Я туманно пригадав щось із історії про ритуальні частування на похороні. «Віді­йти на захід» у таких умовах виглядало особливо доречним.

Так, ми брали участь у якійсь дивній церемонії, подібній до тих, якими захоплювалися давні єгиптяни. Мені навіть прийшла думка, що ми вже померли й це наше глузливе приймання в Аїда, де подають страви, до яких не можна доторкнутись. Та все ж між нами і невідомим залишався акт випивання ма­лень­кої пляшечки, що була у кишені мого плаща.

Відтоді як ми вжили героїн, минуло майже півтори години, й огидні випари абстиненції вже почали нас душити. Ми прийняли стільки, скільки організм фізично може витримати. Нам не хотілося більше. І від цього не було б жодної користі. Однак природа вже почала процес нейтралізації отрути.

Морфій і героїн усередині організму окислюються, і в результаті утворюється отрута. Якраз завдяки їй, а не наркотикам виникають жахливі наслідки. Таким чином, тіло починає видаляти ці продукти через секрецію; тому починає текти з но­са, з’являється смердюче потовиділення, з’являєть­ся запах і присмак, який навіть неприємним важко назвати, він просто бридезний, у справжньому значенні цього слова: такий, що є нестерпним для людини. Настільки огидний, що його неможливо витерпіти. Комусь може бути легше, коли почистити зуби або піти у турецьку лазню, але сил для подібних речей бракує.

Та якщо вжити свіжу дозу наркотику, він тимчасово призупиняє намагання природи вивести його з організму. Ось звідки береться таке згубне зачароване коло; втім, попередні симптоми абстиненції є лише смородом від подиху дракона, що готовий те­бе роздерти.

Якщо ви налаштуєте себе витерпіти ці огидні симптоми, демон зовсім скоро перейде до більш сер­йозних заходів.

Лу у своєму щоденнику більш-менш описала, що це таке. Але ти не можеш передати й натяку, на що це схоже, навіть з допомогою поета. Наприклад, питання холоду. Читач одразу уявляє низьку температуру, яка є взимку. Якщо ви хоч трохи подорожували й маєте добру фантазію, то уявляєте, як морозить під час гарячки. Та одне з другим і близько не відображає природу холоду, що виникає від абстиненції.

Наш поет, ким би він не був (у журналі не вказано його ім’я), безперечно, просунувся у доведенні правди до свого читача далеко, тобто за умови, що читач уже знайомий з нею. Не можу навіть уявити, чи може це вразити того, хто не переживав подібного. Оскільки він передає свою думку, так би мовити, між рядками. Дуже цікавий підхід.

Як можна описати людині, скажімо, любовну при­году, якщо вона ніколи цього не переживала і навіть не уявляє, що це таке? Такий підхід може лише розбудити у читача враження від власного переживання, які б інакше спали. І далі він буде пояснювати собі сказане чи написане мовою свого власного досвіду.

Якось Лам сказав, що він утомився обговорювати з людьми результати своїх досліджень. Їм не мож­на довірити прочитати навіть односкладові слова, незважаючи на почесні наукові звання, отримані в Оксфорді. Наприклад, він пише комусь: «Чини, як волієш» і отримує у відповідь напад з критикою за нібито заклик «Чини, що хочеш».

Кожна людина трактує сказане мовою свого власного досвіду. Якщо ви скажете щось, що не торкає ідентичної області в голові іншої людини, вона або зрозуміє вас неправильно, або не зрозуміє взагалі.

Тому я дуже пригнічений цим зобов’язанням, за яким цар Лам посадив мене писати розділ, присвячений загальновизнаній меті — навчити світ методики подолання наркотичної жадоби.

Він чесно визнає, що є людиною зовсім ненормальною, і з цієї самої причини, на його думку, абсолютно марно робити це йому самому. У цій спра­ві він не довіряє навіть мені на підставі того, що я і мої думки перебувають під сильним впливом з його боку.

— Навіть такій посередності, як ви, сер Пітер, — сказав він одного дня, — такому тупому, в моїй близь­кій присутності не можна довіряти. Ваш мозок підсвідомо вбирає високо заряджені частинки моєї ат­мосфери. І перш ніж ви зрозумієте, де перебуваєте, замість того щоб виразити себе — своє жалюгідне «я», — ви будете повторювати мудрі речі, що час від часу злітають з моїх витончених уст, знецінюючи їх вагу і значення.

Були часи, коли б я дуже образився на подібне зауваження. Та якщо я не роблю цього зараз, це не через те, що я втратив мужність, не через те, що відчуваю неабияку вдячність перед людиною, яка витягла мене з халепи. Причина в тому, що я зрозумів, що він має на увазі, коли говорить такі речі. Він повністю знищив у собі уявлення про себе. Він не ставить собі за заслугу дивовижні здібності й навіть по­боров у собі бажання картати себе за свої слабкості. Й тому він говорить про найсерйозніші речі мовою іронії та абсурду. І коли він говорить у серйозному тоні, його мова лише підкреслює дивовижне почуття гумору, яке, за його словами, рятує від жахіття і безладу, до якого докотилося людство. Точно як Римська імперія почала розпадатися тоді, коли стала універсальною, коли стала такою величезною, що мозок окремої людини вже не міг збагну­ти поставлених нею проблем, так і сьогодні поширення вульгарної освіти й розвиток транспортних засобів пі­шли далі можливостей найкращих умів. Збільшення кількості знань підштовхує мислителя до вужчої спеціалізації, і в результаті не залишається нікого, хто б був здатен мати справу з цивілізацією в цілому.

Ми граємо партію в шахи, в якій ніхто не бачить більше двох-трьох клітинок поля одночасно, і, таким чином, неможливо розробити послідовний логічний план.

Цар Лам намагається підготувати деяку кількість вибраних людей, щоб вони діяли, як своєрідний світовий мозок, який за теперішніх умов перебуває у стані розумової недієздатності. Він навчає їх узго­джувати факти шляхом вищого синтезу. Цю ідею він перейняв від свого старого вчителя, проф. Генрі Модзлі, з яким вивчав божевілля. Герберт Спенсер теж мав схожу ідею, але цар Лам першим спробував зробити конкретні кроки для втілення цієї концепції на практиці.

Здається, я трохи відхилився від нашої прощальної вечері: мій мозок усе ще не здатен концентруватися як належить. Героїн і кокаїн дають можливість штучно досягнути вищого рівня концентрації, однак за це доводиться розплачуватися тривалими періодами, коли ти взагалі не можеш сфокусувати свої думки на чомусь одному. Мені вже набагато краще, ніж було, але я стаю часом нетерплячим. Процес відновлення біологічних можливостей дуже втомливий, особливо коли ти знаєш, що лише одна доза героїну чи навіть морфію миттєво поставить тебе в один ряд з найсвітлішими головами світу.

Ми вирішили вжити синильну кислоту з кавою. Не думаю, що ми боялися смерті: життя стало нескінченно нудним чергуванням між періодами стимуляції, які нічого не стимулюють, і депресіями, які вже навіть не пригнічують.

У нас не було мети, щоб іти далі. Просто не було сенсу. З іншого боку, ми вагалися, чи зупинятися, тому що для цього теж потрібно докласти зусиль. Ми відчували, що навіть щоб померти, потрібно ви­тратити енергію. Ми спробували поповнити сили, набравшись хоробрості за допомогою алкоголю, і нам навіть вдалося виробити щось схоже на весе­лість. Ми ні на мить не сумнівалися у здійсненні запланованого.

Офіціант приніс два персикових десерти; і як тіль­ки він відійшов, ми побачили, що біля нашого столика стоїть цар Лам.

— Чини, як волієш, — нехай таким буде весь закон, — пролунав його спокійний голос.

Раптовий спалах ворожості залив моє обличчя.

— Ми це і робимо, — дещо грубо й роздра­товано відповів я, — і, мабуть, великому психологові добре видно, що з цього виходить.

Він дуже сумно похитав головою і, не питаючи дозволу, всівся на стілець навпроти нас.

— Боюсь, не дуже добре, — сказав він. — Поясню, що я маю на увазі за більш слушної нагоди. Я бачу, що ви хочете мене позбутися; але я знаю, що ви не відмовите людині, що потрапила у біду, в допомозі.

Лу відразу перетворилася на саме співчуття та ніжність; і навіть у тому стані, в якому я перебував, я відчував слабкий порив ненависті як до нього, так і до неї. Річ у тім, що сама присутність цього чоловіка діяла як потужний стимулятор.

— Це просто дрібничка, — сказав він, загадково посміхаючись, — лише невеличка літературна перешкода, з якою я зіткнувся. Я сподівався, що, можливо, ви все ще пам’ятаєте поему, яку я давав вам почитати не так давно.

Його тон був легковажним і зарозумілим, та все ж у ньому був прихований серйозний намір, що примушував прислухатися.

Лу кивнула досить спокійно, але я бачив, що у її серце, так як і у моє, влучила стріла з отруєним наконечником. Його натяк викликав спогад про жахливий час у Барлі Ґрандж; і навіть Бездонна Прірва Небуття, у яку ми відтоді падаємо, здавалася менш зловісною, ніж озеро вогню, крізь яке ми тоді про­йшли.

Поема продзвеніла у моїй голові уривками гімну проклятих.

Він поставив лікті на стіл, вперся головою між долонями і якийсь час уважно дивився на нас.

— Я хочу процитувати цю поему в одному тексті, над яким зараз працюю, — пояснив він. — Чи не могли б ви підказати, який там останній рядок?

Лу відповіла механічно, ніби він натиснув на кнопку:

— Та навіть смерть не дасть врятуватися!

— Дякую, — сказав він, — ви дуже мені допомогли, що не забули її.

Щось у його тоні живо зачепило мою уяву. Його погляд просто пропалив мене. Я почав сумніватися, чи так уже й мало правди в тому, що кажуть про диявольську силу цього чоловіка.

Чи міг він передбачити причину нашого приходу до кафе? Я був цілком упевнений, що він знав про все, хоча, з огляду на людські можливості, це бу­ло неможливо.

— Дуже дивна теорія, та, що про смерть, — сказав він. — Цікаво, чи у ній щось є. Це й правда було б дуже легко, якби можна було позбутись труднощів у такий простий спосіб. Мені завжди здавалося, що неможливо нічого знищити повністю. Життєві проб­леми дійсно хитро складаються докупи, щоб поставити тебе у безвихідь, як шахова задача. Ми не можемо розв’язати справжній вузол на окремій ділянці мотузки без допомоги четвертого виміру, але можемо зменшити рівень складності, зануривши мотузку у воду — і тому подібне, — додав він з майже умисною поважністю в голосі.

Я знав, що він має на увазі.

— Цілком може бути, — продовжував він, — що коли нам не вдається розплутати життєві головоломки, вони залишаються з нами. Рано чи пізно нам доведеться їх розв’язати; і, здається, логічно припустити, що життєві проблеми слід вирішувати про­тягом життя, поки у нас є під руками той апарат, у якому вони виникли. Ми можемо зіткнутися з тим, що після смерті проблеми залишилися, але ми вже не в змозі мати з ними справу. Чи ви коли-небудь зустрічали людей, що нерозсудливо вживають наркотики? Мабуть, ні. Ну, мусите тоді повірити мені на слові. Ці люди потрапляють у стан, який багато у чому схожий на смерть. І трагізм цього становища ось у чому: вони почали вживати наркотики, бо життя так чи інакше було для них нудним і нестерп­ним. І що в результаті? Наркотики анітрохи не по­збавили монотонності життя чи що там їх турбувало, й до того ж вони потрапили у стан, дуже схожий на смерть, у якому вони не спроможні боротися. Ні, ми повинні підкорити собі життя, проживаючи його на повну, й тоді ми зможемо зустріти смерть, високо несучи голову. Ми зможемо подивитися цій пригоді у вічі, як і будь-якій іншій.

Особистість цього чоловіка випромінювала енер­гію. Короткочасний контакт з його розумом знищив потік думок, яким були одержимі наші голови. Та все ж було страшенно боляче відриватися від на­в’язливої ідеї, яка видавала себе як неминуче завершення перебігу думок і вчинків, що так довго тебе мучили.

Я уявив собі думки чоловіка, якого помилували біля підніжжя ешафоту, і йому дуже прикро, що його вирвали з логічного завершення його задуму.

«Боягузи помирають перед своєю смертю безліч разів». А тих, хто вирішив, за своєю волею чи проти неї, покінчити з життям, обурює втручання збоку. Як каже Шопенгауер, воля до смерті притаманна усім нам не менше, як воля до життя.

Я пам’ятаю багато хлопців в окопах, які казали, що бояться, що їх відправлять на базу; вони б радше йшли до кінця, ніж мали тимчасовий перепочинок. Життя втратило високу ціну. Вони звикли дивитися у вічі смерті й набули життєвого страху такої ж якості, як і страх смерті, що був у них спочатку. Життя стало чимось невідомим, непевним, сповненим страху.

Мною пробігла шалена, гаряча, як напад лихоманки, хвиля роздратування.

— Та пішов він, — пробурмотів я, — чому він завжди мусить лізти?

І тоді я помітив, що Лу витягла з кишені мого плаща маленьку пляшечку і передала її царю Ламові.

— Мабуть, ви маєте рацію, Безіле, — сказала во­на. — Але якщо ви забираєте цю пляшечку, відповідальність лягає на вас.

— Ви надумали мене налякати? — посміхаючись відповів він і підвівся. Він кинув пляшечку на землю і рішуче роздушив її ногою.

— Тепер, — сказав він, сідаючи на своє місце, — повернімося до нашої справи.

Випари кислоти піднялися до столика.

— Синильна кислота, — зауважив він, — чудовий збудливий засіб, якщо вбирається системою у такій розрідженій формі випарів, але у великих дозах — нерозважливість.

Без сумніву, чоловік мав схильність до того, що у жінок називається «пиляти». Він постійно вживає слово «нерозважливість», ніби це якась зброя.

Ми обоє здригнулися.

— Ви приймаєте мене, — вів далі він, — як відповідального за те, щоб витягти вас із цієї халепи?

Нічого не залишалося. Це йшло проти шерсті. Втім, я ляпнув щось про те, які ми вдячні.

— Не говоріть дурниць! — різко відрізав він. — Це моє діло допомагати людям чинити свою волю. Це я маю дякувати. Я хочу, щоб ви одразу зрозуміли, що ви мені допомагаєте виправдовувати моє іс­нування, дозволяючи робити те, що я вмію, щоб роз­мотати цей клубок. Але мої умови такі, що ви чесно даєте мені шанс і робите все, що я скажу.

Він навіть не чекав мовчазної згоди.

— Ви трохи знервовані й збуджені, — продовжив він. — Депресія — це лише інша форма збудження. Вона свідчить про відхилення від нормального настрою. Так що коли ви поп’єте кави, я теж вип’ю філіжаночку, ми підемо до моєї студії і подивимось, що можуть ці таблетки. До речі, де ви живете?

Ми розповіли йому, що повернулися до старого місця на Ґрік-стрит.

— Навряд чи цей район корисний для здоров’я, — зауважив він. — Гадаю, нам слід відсвяткувати цю подію і провести ніч у моїй студії, а завтра зранку ми пошукаємо для вас пристойніше місце.

Я згадав, що увесь запас героїну залишився на Ґрік-стрит.

— Знаєте, Ламе, — затинаючись, промовив я, — мені соромно це визнати, але ми й правда не можемо без Г. Ми намагалися — насправді одного разу ми навіть повністю зіскочили, — але ми не зможемо ще раз крізь це пройти.

— Немає чого соромитись, мій дорогенький, — відповів терапевт. — Ви ж не можете без їжі. Це не є причиною, щоб зупинятися. Я прошу вас тільки про одне: робіть це розважливо.

— То ви не відберете його у нас? — вставила Лу.

— Звісно ні, навіщо мені це? Ви вживаєте скільки хочете, коли хочете і як хочете. Це не моя справа. Моя справа — усунути необхідність у цьому. Ви кажете, що вилікували себе, але це не так. Ви тільки відрізали себе від наркотика: необхідність у ньому залишилася. І як тільки з’явилася можливість вживати знову, ви почали вживати знову. Мабуть, насправді ви самі й створили цю можливість.

Цей чоловік має якісь надможливості. Мушу ви­знати, що мене відштовхує, коли щоразу отримуєш подібний удар, ще й коли не очікуєш його. Але Лу сприйняла це зовсім по-іншому. Вона була рада, що її так добре розуміють. Вона плескала у долоні. Я був здивований. Уперше за кілька місяців я побачив, що вона робить якісь рухи, у яких немає крайньої необхідності.

— Ви частково вгадали, — сказала вона. — Ми не говорили одне одному нічого, і я не мала анінайменшого свідомого наміру робити те, що зробила. Але як тільки я дісталася до Лондона, то відразу по­їхала до місця, де знала, що можу дістати героїн. А коли я повернулася звідти, то помітила, що Пітер пішов на пошуки чоловіка, який раніше продавав йому кокаїн. Я вас запевняю: це не було заплановано наперед.

— У цьому вся біда, — відрубав Лам. — Воно водить вас за носа і не дає чинити свою волю. Пам’ятаю, одного разу, коли я сам проводив подібні експерименти, як я пішов зі студії з твердим наміром не вживати нічого цілий день, і як, не усвідомлюючи цього, я скористався усіма найменшими можливо­стями, що несподівано виникали на моєму шляху, щоб повернутися до студії на кілька годин раніше запланованого часу. Звичайно, я одразу розкусив себе, дізнавшись про деякі хитрощі свого розуму. А потім сидів і спостерігав, як я шукаю виправдання своїм діям. Ти потрапляєш в абсолютно нездоровий стан, у якому все, що відбувається, має стосунок до запитання: «Вживати чи не вживати?»; і ти настільки задоволений, що так часто кажеш «ні», що виникає спокуса винагородити себе за це і сказати лиш однісінький раз «так». Обіцяю вам, що ви дуже цікаво проведете час, спостерігаючи за процесами у вашій голові та виявляючи усі ці маленькі хитрощі. Велика річ, і я хочу, щоб ви це добре запа­м’ятали, в тому, що вам слід навчитися отримувати задоволення від того, що насправді є найприємнішим у світі, — від самоспостереження. Вам потрібно буде знайти приємність у спостереженні за подро­бицями дискомфорту від утримання від наркотиків. Та я також не хочу, щоб ви у цьому перестаралися. Коли дискомфорт стає таким гострим, що ним уже неможливо, власне, насолоджуватися, тоді саме час прийняти невеличку дозу й спостерігати за наслідками. Між іншим, сподіваюся, ви були чемною дівчинкою і вели той магічний щоденник.

Лу напрочуд зраділа, що може відповісти «так».

— Якась частина велася дуже детально, — сказала вона, — але знаєте, були такі дні й тижні, коли я не могла ані думати, ані рухатися. Життя тоді скла­далося з безперервної боротьби за повернення до... — тут вона вагалася, яке вибрати слово, а тоді, сумно посміхаючись, закінчила: — Ой, та до всього.

Цар Лам із серйозним виглядом кивнув головою. Ми допили каву.

— Тепер, — сказав він, — до роботи, — і попрямував до дверей.

Я залишився позаду на хвилину, щоб сплатити рахунок. У повітрі все ще був слабкий запах гіркого мигдалю. Він нагадав мені про те, як могла б закінчитися ця вечеря, і від цього я затремтів, як при гарячці від пропасниці.

Що зі мною відбувалося? Чи це я раптово закохався у життя, чи просто почав відчувати страх смерті?

Коли ми вийшли на свіже повітря, я зрозумів, що це було перше з двох. Лам змусив мене відчути це. Вплив наркотику в тому, щоб убити всередині усі почуття. Мій порив до самогубства не був уже таким цілковито негативним, як я думав. Мабуть, це було позитивне бажання того, що можна назвати знеболюванням смерті. Біль життя був надто нестерпним, і вплив царя Лама полягав у тому, щоб підбадьорити мене подивитися життю прямо в очі, що б там воно мені не приготувало, і підкорити його.

Я не боявся смерті більше, ніж у старі часи, коли літав над лінією фронту. Я не був проти смерті, але я хотів померти в бою.

Лу щось доволі жваво розповідала царю Ламові на сходинках ресторану, поки швейцар зупиняв так­сі. І тут я усвідомив, що кохаю її, що вона варта боротьби за відновлення, а я негідник, що потягнув її з собою донизу. Я зрозумів свої ревнощі до царя Ла­ма. Його неймовірна сила, навіть оце грубе ставлення приваблювали жінок. Він змусив мене випростатися й протиставити себе йому.

Я не збирався постійно виглядати невдахою в очах Лу.

Ми під’їхали до студії.

Її атмосфера додала нам сил. Я подивився на Ла­лу зовсім іншими очима. Досі вона здавалася мені трохи важливішою за частину меблів, але сьогодні вона була душею-господинею цього місця. Вона надихала його, надавала йому значення. Цей тісний зв’язок між нею та її повелителем не був жодною мірою особистим. Вона була медіумом, завдяки якому думки Лама ставали доступними.

Фантастичний інтер’єр студії був проекцією його розуму, розтлумаченою через її свідомість у світлі матеріальних речовин. У мене було моторошне відчуття, що якби не вона, то цар Лам був би невидимим.

Будь-які дві речі для його розуму не мали між собою різниці, але через її медитацію він зміг вдавати, що різниця є.

Студію було поділено на кілька частин за допомогою перегородок зі штор. Тут був безперервний ніжний відголос сміху, пісень і танців, перериваючись лише проміжками інтенсивної тиші, яка чомусь мала більше значення, ніж звуки. Вогонь у каміні кидав неясні тіні на скляний дах; і час від часу темними куточками плавно рухалися й зникали у внутрішньому дворику якісь фігури. Ці закутані й приглушені форми володіли моторошною нереальністю.

Студія була наповнена тонким ароматом фіміаму, диму від якого зовсім не було, ніби саме повітря просякло цими запахами.

Наша невеличка вечірка була дуже тихою. Він дав мені й Лу якісь таблетки для приглушення нервового неспокою, який почав нас пробирати після навіть зовсім нетривалого утримання від героїну.

— Я хочу, щоб ви протрималися ще трохи, — пояснив господар студії. — Гострота абстиненції ро­бить потурання ціннішим. Упевнений, ви помітили, що переважна більшість доз зовсім не дають бажаного ефекту.

Це правда. Ми кляли той наркотик за те, що він не відтворює первинних відчуттів. Ми намагалися впоратися з цим і збільшували кількість. Але настав час, коли в нас виробився імунітет до його дії; і ми з жахом уявляли його відсутність, не отримуючи жодного задоволення від його наявності.

— Ці ліки, що я вам дав, — пояснював Лам, — приглушать симптоми і до певної міри дадуть можливість терпіти дискомфорт. Я хочу, щоб ви скористалися мож­ливістю спостерігати за своїм дискомфортом збоку, ніби це хтось інший. Коли ви побачите, що цим можна насолоджуватися замість того, щоб сліпо бігти по героїн для полегшення, це вже буде великий крок у напрямку досягнення розумового контролю.

Тієї ночі Лала кілька разів несподівано й рішуче встрявала між нами так, що було просто неможливо не приділити їй увагу. Пізніше ми дізналися, що це було частиною плану. Вона спостерігала за появою симптомів різкого хвилювання і як тільки помічала їх, то відразу починала втручатися, щоб змінити тему й не дати нам зосередитися на тих симптомах.

Я був дуже вражений, коли десь біля четвертої ранку цар Лам сказав:

— Я тут подумав, що нам усім піде на користь трішки героїну, — і передав його по колу.

Ефект був надзвичайний. Я відчув безмежне полегшення; але це тривало недовго: мабуть, якусь мить, перш ніж я поринув у сон без сновидінь.

Розділ 2. Перша допомога

Коли я прокинувся, зимове сонце було вже високо. Крізь засклений дах студії воно заливало сво­їми променями моє лице. Відчуття пробудження бу­ло наче саме одкровення, бо останні місяці я перебував у стані між сном і дійсністю — просто пере­ходив з більш свідомого стану до менш свідомого. Та цього разу це було реальне пробудження піс­ля реального сну.

Цар Лам кудись пішов, а Лала щойно повернулася, бо коли я прокинувся, вона саме скидала свою хутряну шубку.

Я був укритий ковдрами. Вона підійшла, зібрала їх і сказала мені, що час йти на Ґрік-стрит. Звідти потрібно забрати наші речі й занести до нового помешкання, яке вона вже встигла сьогодні зранку ви­найняти.

Здається, Лу вже була там і, за словами Лали, знову заснула, лише за кілька хвилин перед тим як Лала звідти пішла.

Я не міг позбутися неприємного відчуття від усіх цих приготувань. Мабуть, це було помітно збо­ку. Лала, після того як запакувала мене до автомобіля, яким ми їхали до Барлі Ґрандж тієї бурхливої ночі, почала переводити розмову в таке русло, щоб зреагувати на моє невисловлене обурення.

Вона делікатно перепросилася, що не запропонувала мені сісти за кермо. Я надто добре знав, що не проїхав би і ста ярдів у міському потоці транспорту. Я зрікся чоловічих якостей. Я мусив скоритися. Нехай везуть куди хочуть. Можна вважати, що мені навіть пощастило, бо я потрапив у зовсім непогані руки.

На Ґрік-стрит на нас чекав сюрприз. Виявилося, що за кілька хвилин перед нами приходили якась леді й джентльмен і дуже хотіли зі мною побачитись. Вони мають повернутися за півгодини. Навіть не уявляю, хто б це міг бути, але це швидко вилетіло мені з голови. Я волів чимшвидше покинути огидну атмосферу цього помешкання. Мені не хотілося, щоб Лала сюди заходила; та я зрозумів, що не маю сили спакувати свої речі сам. У цій барлозі був неймовірно бридкий запах.

Лу не описала й сотої долі тієї чорної мерзоти, що стала для нас звичною.

Цей сморід направду здолав мене. Я зовсім знесилився, безпорадно опустився у крісло і почав немічно озиратися навколо себе, шукаючи героїну, щоб збадьоритися.

Мабуть, я впав у свого роду непритомність, бо незрозуміло як, але мені вже в лице дмухало свіже холодне повітря. Наші речі були спаковані, ніби за по­махом чарівної палички, і хтось заніс їх до авта. Рахунок теж було сплачено.

Сідаючи до машини, я почув, як домовласниця питає, що їй робити, якщо повернуться леді з джентльменом. Я дав їй адресу нового помешкання. Як тільки я вмостився на сидінні, біля мене чіт­ко й гостро продзвенів голос Лали:

— Краще скажіть їм, що сер Пітер почувається не дуже добре, і, скоріше за все, цього тижня він не зможе нікого прийняти в себе.

Я нерухомо сидів у кріслі автомобіля, заколисаний його вібраціями. Я був повністю спустошений. Коли ми вибралися із цієї заплутаної мережі вулиць і автомобіль помчав уперед, здавалося, ніби ми втікаємо з якогось пекельного лабіринту.

Я застав Лу в новому помешканні. Вона сиділа у великому кріслі, міцно тримаючись за його бильця. На її обличчі було написано те ж саме, що й на моєму. Ми почувалися так, ніби дивом пережили страш­ну смертельну хворобу. Мені здалося жахливо несправедливим, що замість делікатного догляду, поки ми не видужаємо, від нас вимагалося виявити крайню моральну, фізичну силу і мужність.

Для нас обох було неможливим навіть найслабкіше зусилля без допомоги наркотика. Здавалося не­ймовірним відмовитись від нього лише завдяки влас­ним зусиллям; і ми надто добре знали зі свого досвіду, що дійшли до такого стану, де навіть невеличка затримка з прийманням дози може призвести до повного знесилення і смерті.

— Діти, я залишу вас на годинку, щоб розкласти речі, а тоді ми зможемо поїхати за місто пообідати, що скажете? Звісно, вам постійно потрібен героїн, і я помітила, що у вас є чималий запас, тож нема чого переживати. Не вживання наркотика шкодить, а незнання того, що вживаєш. Так що я принесла вам пару таблиць, розділених на години; і я хочу, щоб ви мені пообіцяли, щоразу як вживаєте, ставити хрестик у відповідному місці.

Умова була зовсім нескладною. Нас жахала думка, що б там Лам не казав, про можливе примусове позбавлення, яке ми пережили у Барлі Ґрандж, і яке довело нас до таких крайнощів.

Утім, останнє зауваження Лали зняло усі наші побоювання. Справа цілком віддавалася в наші ру­ки. Усе, про що нас попросили, — записувати те, що ми робимо.

Я не міг зрозуміти, як факт записування може впливати на саму дію.

Якраз надійшов цар Лам і півгодини розважав нас абсолютно безглуздою історією про якусь дрібницю, що сталася з ним зранку. Але незважаючи на його життєрадісність та інтерес, який він хотів у нас викликати, я зауважив, що мої руки інстинктивно тягнуться до невеличкої дерев’яної коробочки, де лежав героїн.

Я прийняв дозу. Лам одразу обірвав свою розповідь.

— Продовжуйте, — немічно промовив я. — Я не хотів перебивати.

— Все добре, — сказав Лам. — Я лише чекаю, по­ки ви зробите запис.

Лала пришпилила мою таблицю до стіни. Я подивився на годинник, підійшов і нашкрябав хрестик навпроти відповідного рядка. Повертаючись на місце, я помітив, що Лам спостерігає за мною з по­смішкою і страшенно тішиться. Тепер я знаю, що він радів через те, що дуже добре розумів природу мого роздратування.

Він закінчив свою розповідь кількома словами, а тоді різко спитав мене, як проходить лікування.

Я сказав, що не бачу, як воно взагалі має початися, і наголосив про природу мертвої точки.

— Ну, — сказав він, — ви ж не зважаєте на все, що говорять лікарі й у дев’яти випадках з десяти забувають. І це єдине, що береже їх від викриття, як надокучливих невігласів, якими вони є. Чи знаєте ви, що розтини померлих у лікарнях Нью-Йорка свідчать про те, що у близько п’ятдесяти відсотках випадків було поставлено помилковий діагноз? Ні, сер Пітер, поки ми з вами марнуємо час, обговорюючи наші проблеми, існує одна річ, що постійно, день і ніч, пра­цює на нас, і це Vis medicatrix naturае[17].

Лала багатозначно кивнула.

— Хіба ви не помітили, що навіть у Червоному Хресті, — сказала вона до Лу, — успішний перебіг видужування був саме у тих випадках, які залишили у спокої. Хірурги тільки відновлювали, як могли, зв’язок з природою, який було пошкоджено пораненням. Усе решта було помилкою.

— Ми повернемось десь за годину, — сказав Лам, — і відвеземо вас пообідати до Хайндхеда. До речі, у вас є кишеньковий ніж?

— Так, є, — сказав я здивовано. — А навіщо?

— Інакше я б залишив свій. Він може вам знадобитися, щоб гострити олівець.

Тільки-но вони вийшли, як ми з Лу почали все обговорювати. Нам уже було краще в тому плані, що ми знову цікавились одне одним. Раз чи двічі ми прикладалися до героїну, поки не було нашого друга; ми намагалися бути на висоті одне перед одним у питанні записування фактів і перетворили це на своєрідний невеличкий сімейний жарт.

Я зрозумів, що так тішило царя Лама першого разу. Я усвідомив, що відчуваю певне роздратування від того, що треба встати й поставити невеличкий хрестик. Мені ніколи не доводилося порушувати своє слово. Спостерігати за записуванням було захопливо.

Поїздка автомобілем була чистим одкровенням. Це було, як вийти з цвинтарного гробівця на свіже повітря. Пронизливий холодний вітер шмагав у ли­це, майже засліплюючи нас.

Лише коли доїхали до готелю, ми згадали, що зовсім не маємо з собою героїну. Як тільки Лам ді­знав­ся про цю халепу, він миттєво перетворився на саме співчуття. Він одразу запропонував, щоб ми поїхали по героїн; але Лала запротестувала, сказала, що вмирає з голоду, і вона впевнена, що обід також мо­же відновити наші сили, а цар Лам може поїхати по нього, як тільки ми закінчимо обідати.

Ми погодилися. Навряд чи можна було зробити по-іншому. Насправді свіже повітря розбудило у нас обох дуже гострий апетит. Їжа пішла нам на користь, а під кінець обіду наш господар непомітно вислизнув з-за столу і за десять хвилин повернувся з невеличким пакетиком порошку.

Мене сильно здивувало, що він зміг роздобути його у такому віддаленому місці, ще й без рецепту. Однак Лу не зводила з нього свого захопливого й допитливого погляду. Я відчував, ніби вона так чи інакше була посвячена у цю таємницю.

Здається, її дуже втішило моє здивування, і, заспокоюючи, вона ніжно пестила моє волосся.

— Ти бідне безголове створіння, — здавалося, що вона говорить кінчиками своїх пальців.

А випиваючи друге горнятко кави, ми всі приклалися до героїну, і мій настрій одразу покращився.

Лам видобув два невеличких записники, які він купив у сільській крамниці, щоб ми могли записувати наші дози за містом і переписати їх потім до таблиць.

Ми поїхали назад до Лондона і по дорозі зупинилися попити чаю у котеджі. Так виглядало, що його мешканці дуже добре знали наших друзів. Господарями були невисокий літній чоловік і його дружина. Виглядали вони, як служителі якоїсь знатної родини. Котедж стояв окремо й доволі далеко від дороги. З обох боків воріт росли два могутніх тиси. Лала розповіла нам, що цей маєток належить Орденові, головою якого є цар Лам, і він час від часу відправляє сюди своїх учнів для проходження певних етапів його навчання, які можна проводити лише у тиші й подалі від людей.

Мені страшенно захотілося відчути на собі той витончений спокій, що наповнював цю просту оселю. З якоїсь причини я відчув природну неохоту вжит­и запропоновану мені дозу героїну. Здавалося, що це не відповідає духові навколишнього середовища. Я прийняв наркотик і насолодився ним; однак дія була суто механічною, а ефект якимсь незрозумілим чином був незадовільним.

Ми доїхали до міста й влаштували вечерю у моїй новій квартирі, де можна користатися послугами дуже доброго ресторану.

Я зауважив, що упродовж дня п’ятнадцять разів нюхав героїн. Лу зробила це лише одинадцять ра­зів. Реакція у моїй голові була такою: якщо вона може одинадцять, я б напевне теж зміг? Хоча мені бракувало логіки, щоб довести свою думку іншим людям, мільйонам інших людей, які не зробили жод­ної понюшки взагалі і, здається, чудово почува­ються!

Ми обоє добряче втомилися. Як тільки Лам і Ла­ла встали з-за столу, я нюхнув наостанок.

— Для чого ви це зробили? — спитав Лам. — Цікаво знати, якщо ви не проти.

— Ну, мабуть, щоб заснути!

— Але сьогодні зранку ви казали мені, що вжили його, щоб прокинутись! — різко відповів він.

Це було правдою, і це мене дратувало; особливо коли Лу, замість співчуття, видала оцей свій дурнуватий смішок. Мабуть, вона й справді отримувала якесь збочене задоволення від мого безглуздо заскоченого вигляду.

Втім, Лам поставився до цього питання дуже сер­йозно.

— Що ж, — сказав він, — це безперечно речовина з надзвичайними можливостями, якщо від неї за бажанням можна отримувати зовсім протилежну дію.

В його голосі прозвучав сарказм. Тоді він не сказав мені того, що сказав значно пізніше, що очевидно суперечливі якості, які я приписував героїну, насправді мали місце, що експерт може використовувати його для отримання різних ефектів, і деякі з них на перший погляд здаються взаємовиключними.

— Ну, подивіться, сер Пітер, — продовжував Лам, — ви не можете вживати його і для того, й для цього. Вам слід визначитися, з якою метою ви приймаєте дозу.

Я відповів, ніби жаліючись, що ми вже давно помітили, що не можемо без нього заснути. Це нам Мейбл Блек так сказала.

— І результатом цієї помилкової думки, — відповів Лам, — є те, що вона мертва. Гадаю, її дурнувате зауваження повпливало на вас. Ви самі мені казали, що насамперед приємність полягає у то­му, що ви можете цілу ніч лежати без сну в свого роду підвішеному стані захоплення, милуючись ди­во­вижним потоком фантазій, що наповнюють ваш мозок.

Мені довелося визнати правдивість його слів.

— Героїн, — пояснював він, — це модифікація мор­фію, а морфій — це найактивніша з діючих частинок опіуму. Ви точно маєте пам’ятати, що Вілкі Коллінз каже у «Місячному камені» про опіум і його препарати: спочатку вони стимулюють, а потім заспокоюють. Героїн у цьому плані набагато дієвіший за опіум; і, як мені здається, розумно було б добряче прикластися до нього зранку і протриматися на цьому цілий день, але зовсім залишити його в спокої за кілька годин до того, як іти до ліжка, так щоб його заспо­кійлива дія тихенько приспала вас у потрібний час. Я знаю, що можна заперечити мою думку. Зловживання наркотиком зробило вас нервовим і роздратованим. Причина, що ви потребуєте героїну ввечері, в тому, щоб приглушити цей стан. Коли ви вживаєте його зранку після нічного відпочинку, ви даєте його більш менш здоровій людині, що поспала і відновила свої сили; він може стимулювати, оскільки сон дав новий запас сил, на яких він може працювати. А коли ви вживаєте його ввечері, ви даєте його хво­рій людині, і це зовсім інша справа. Втім, увечері потрібно замінити його на оці таблетки, випити во­ди і смачного теплого віскі або рому, й тоді ви навіть не помітите, як заснете. Тоді зранку ви прокинетесь значно свіжішим, ніж зазвичай, і героїнові буде більше за що вчепитись. В результаті ви помітите, що досить невелика кількість діє так само, як велика кіль­к­ість минулого тижня, і навіть сильніше.

Це все здалося мені доволі розумним. Ми скористалися його порадою, але позасинали не одразу. Мої думки надто швидко мінялися, перескакували з одного на інше без логічної послідовності. Здається, між двома групами думок я провалювався у стан безсвідомості; але врешті роздратованість вщухла, і до самого ранку я про неї не чув.

Ми прокинулись дуже пізно, повністю виснажені. Але, як передбачив Лам, героїн подіяв миттєво: перші дві дози оживили нас, а третя допомогла вилізти з ліжка та прийняти ванну, вперше — мені аж соромно сказати — за який час.

Лу була страшенно розлючена через стан нашої білизни й верхнього одягу також. Усе було брудне, липке і в плямах. Ми буквально смерділи. І разом з цим прийшло гостре відчуття ганьби, що в такому стані ми перебували в компанії Лама і Лали. Якби вони зробили нам зауваження з цього приводу, мабуть, ми б зобразили удаване обурення. Але те, що вони нічого не сказали, було зо­всім жахливо.

Ми не могли себе такими терпіти. І все ж лише дві доби тому все було байдуже.

Лу, у стані майже божевільного хвилювання, телефонувала до Барлі Ґрандж. Домоправителька мала негайно відправити нам якийсь одяг. Поки вона кри­ком роздавала накази, я раптово згадав, що Лам і Лала мають прийти до нас після обіду; одяг не міг прибути раніше третьої. Тож найкраще, що можна було вигадати, це замовити халати з Пікаділлі.

Вони одразу прислали людей, щоб ми могли щось собі вибрати. В результаті разом із замовленням і доставкою деяких туалетних засобів, очікуванням перукаря ми привели себе у більш-менш пре­зен­та­бель­ний вигляд до половини другої.

Той ранок скидався мені на фарс або сценку з водевілю. Нам доводилося, ховаючись, перебігати з однієї кімнати до іншої, залежно від того, чи нам прислужував посланець чоловічого чи жіночого роду.

Приємне збудження дуже успішно не підпускало наші думки до героїну, але все ж він нав’язував себе нашій увазі постійними фізичними нападами. Звісно, ми одразу відбивали їх, приймаючи відпо­відні дози. Не можу сказати, що вони від цього реально зменшувалися. Через те, що, вживаючи наркотик через ніс, ви не можете точно знати, скільки вам дісталося, і при цьому значна частина його про­сто марнується.

Проте уся атмосфера змінилася. Досі ми приймали його у постійний, регулярний спосіб. Це стало безперервним процесом. Але цього ранку кожен мо­мент гострої жадоби і кожна доза були окремою подією. Порок перестав бути однорідним і розбився на частини. Тупа монотонність наркотику дістала захопливі риси. Ми згадували свої перші переживання. До певної міри ми відновили так звану «наркотичну незайманість». Уже цього було достатньо для гострого відчуття приємного збудження. Ми повернули собі можливість надії.

З іншого боку, завдяки зусиллям перукаря і галантерейника ми побачили різку зміну і мусили з тим щось робити. Нові елегантні халати разюче контрастували з нашою вкрай хворобливою зовніш­ністю!

Утім, попереду був іще довгий день, і ми навіть з певним задоволенням сіли обідати. Звісно, апетит до нас ще не повернувся, й ми майже не торкалися тієї легкої і вишуканої їжі, яку замовили. Але принаймні думка про їжу не викликала огиди, як це бу­ло досі вже надто тривалий час.

Лам увійшов, коли ми вже пили каву. Неважко було помітити, що він задоволений досягненим наразі результатом. Лали з ним не було. Замість неї він привів з собою Мейзі Джейкобз.

Я зловив себе на думці, що гостро переймаюся, чи немає якоїсь серйозної причини для цієї заміни. Я дійшов до такого стану, коли найменша дія Лама має для мене якесь приховане значення, особливо якщо він нічого не пояснює. Безперечно, його поведінка не була розрахована на запевнення у необачності. Неважко було здогадатися, чому його ім’я стало осередком для цілої купи найдивніших вигадок.

Зрештою, не дуже приємно почуватися у присутності інтелекту, здатного перехитрити твій власний за всіма параметрами, навіть не напружуючись. Те, що він сприймав усе як належне, вельми дратувало.

Він пройшовся до таблиць і довго-довго вивчав їх, попахкуючи сигарою. Мене ображала навіть ця сигара. Це була одна з тих, які спеціально виготовляють на замовлення для мільйонерів. Лам інших не курив, хоча й був людиною відносно незаможною.

Звісно, пояснення було дуже простим. Він справді непогано розбирався й цінував гарний тютюн і понадміру полюбляв дати собі волю з сигарами.

Це його особиста справа, що він курить; і все ж він примудрився заробити собі погану славу в Лондоні лише завдяки одній цій рисі. Люди вважають неприйнятним обідати баранячою відбивною зі шмат­ком «Стілтона», а потім витягти сигару, яка коштує, як ще півобіду.

Він вивчав наші таблиці, ніби це була якась карта і треба було прокласти суходільний маршрут з Бухари до Катманду!

Нарешті він сказав:

— Здається, тут дуже велика перерва — п’ят­на­дцять годин — з 9-ї до 12-ї, так чи ні?

Він обернувся до Мейзі за підтвердженням. Як він казав, він не дуже довіряв собі у підрахунках.

Мейзі зробила дурнуватий офіційний вигляд і порахувала на пальцях.

Він говорив засмученим голосом, так ніби його плани серйозно порушили. Це ще один його трюк, який відштовхує людей. Блиск в очах Лу підказував мені, що він мав на увазі.

І тоді мене пройняло приголомшливе усвідомлення, що це значить. Я підійшов до таблиці з такою цікаві­стю, ніби я вперше на неї дивлюся.

Не треба бути математиком, щоб пояснити картину зрозумілою мовою. Хрестики, поставлені за останні тридцять шість годин, були у кількох місцях густішими, залишаючи між ними великі незаповнені проміжки. Іншими словами, потурання стало непостійним. Я витріщився на таблицю, як на якогось привида.

Лам повернув голову і, криво посміхаючись, подивився на мене через плече. Тоді він видав дуже дивне слово: «Kriegspiel»[18].

Я геть розгубився. Про що, в біса, говорить цей чоловік? І тоді до мене поволі дійшло, що існує схо­жість між таблицею і розташуванням підрозділів на війні. Це стає очевидним одразу, коли починаєш уявляти цю ідею в голові.

Поки армії рівномірно розміщені уздовж лінії фронту, триває позиційна війна. У таких умовах ве­ликі перемоги й поразки просто неможливі за природою речей. Але як тільки війська концентруються на вигідних позиціях, формуючи величезні мобільні частини, тоді стає можливим їхнє масове знищення.

Коли британське бойове каре порушено, його за­хисників ліквідують не через те, що зменшується бойова міць окремих солдатів; його воєнна цінність суттєво не падає від втрати кількох людей у момент нападу. Воно стає беззахисним тому, що його правильне шикування перетворилося на безлад.

— У битві при Ватерлоо, — сказав цар Лам, відвернувшись від стіни і попрямувавши до своєї ка­ви, — Наполеон кинув уперед Стару Гвардію. Через кілька хвилин він прокричав: «Вони змішалися!» і покинув поле бою у розпачі. Йому не треба було чекати, щоб побачити, як їх розіб’ють.

Лу дихала глибоко, з великими перервами між подихами. Вона збагнула суть тактики нашого друга.

Ми виглядали страшенно хворобливо: фактично ми страждали у цю мить від наркотичної жадоби і почувалися незручно через присутність Мейзі Джей­кобз. Ми не хотіли вживати у неї на очах. І все ж ми знали, що здобули перемогу. Це може тривати тижнями чи місяцями; але нам було навіть байдуже. Ми були переконані, що опанували сам принцип боротьби. Тепер буде вже легше атакувати ці скупчення хрестиків і помалу винищити їх.

Цар Лам попросив Мейзі заспівати. На щастя, у кімнаті був невеличкий рояль. Він сів за нього і почав їй акомпанувати. Я зачаровано спостерігав, як працює розум цього чоловіка. Я постійно чогось у нього вчився.

Наприклад, як він зараз учинив. Ми не могли просто так взяти й піти, і спів був для того, щоб розвіятись. У той же час він хотів, щоб Мейзі стала до нас спиною, щоб ми могли прикластися до героїну.

Ми дійсно дуже потребували цього; і все ж — яка дивовижність людської природи! — нам було так само соромно вживати його непомітно від Мейзі, як за хвилину до того відкрито.

Мене вразила ця думка, наче блискавка.

Як уже згадувалося раніше, ми обоє, Лу і я, по­стійно схилялися до приховування цього вчинку, навіть коли робили це відкрито і разом. Ми постійно вдавали, що вживаємо менше, ніж це є насправді. Наркотики розвивають усі можливі хворобливі заскоки в голові.

Тим часом Мейзі співала своїм глибоким контральто один з найвишуканіших верленівських тво­рів «З сурдинкою»:

Ці вишукані, ніжні й водночас такі реальні образи наповнили мій розум спогадами про всі мої хлопчачі мрії. Вони нагадали мені про спокій і можливість любити. Усе це було мені знайоме, знайоме у найвиразливішій і найпривабливішій формі. Це те, що дає тобі природа; цей чистий і несамовитий захват був природженим правом людства. Але замість того, щоб насолоджуватися таким, як він є, я шукав штучного Раю і проміняв на нього цю божест­венну реальність. У природі ніжно зачаровує все, навіть меланхолія. Я подумав про присвячену їй Кітсову оду і навіть про «Меланхолію, що перевершує дотепність» Джеймса Томсона, якого він обожнював і на чий вівтар поклав своє скривавлене серце. Та як каже Верлен: «Печалей наших клич — це солов’їний спів!»

Але жоден соловей не заспіває про відчай від то­го, що ти проміняв природний стимул на хімічний замінник. Хриплого і жахливого дисонансу нашого розчарування не передасть навіть крик стерв’ятника. Шматки наших душ роздиралися брудними рибальськими гачками, а їхні зойки лунали поза межами діапазону лише людського страждання.

Чи все ще можна повернутися? Чи ми назавжди поплатилися нашим надбанням «за огидну бовтанку, гіршу за ту, що колись наминав Ісав»?

Поки Мейзі співала, Лам уважно спостерігав за нами. Очі Лу наповнились слізьми. Вони покотилися її схудлим, виснаженим обличчям, і вона не витирала їх. Не знаю, чи відчувала вона ті сльози. Героїн притупляє усі фізичні відчуття, залишаючи лише різке роздратування й тупу нестерпну жадобу продертися до стану безформного ступору, який і є вершиною блаженства.

Та у мене не було ані найменшого бажання плакати: я мав гіркі чорні муки сумління Юди. Я продав свого вчителя, свою Істинну Волю, за три­дцять отруйних мідяків, вимазаних ртутним слизом. А все, що я за них купив, — це криваве поле, де я можу хіба повіситись, виваливши усі нутрощі.

Цар Лам встав із-за рояля і глибоко зітхнув.

— Пробачте мені за ниття, — повільно промовив він, — але ви зіпсували собі насолоду від пісні, соромлячись привести себе до належного стану за допомогою героїну, якого ви потребуєте. Скільки мені ще вам повторювати, що соромитись немає чого, а потрібно лише пишатися? Ви знаєте, що ви ризикуєте набагато більше, ніж тоді, коли пролітали над позиціями фріців. Звісно, я не хочу, щоб ви цим хизувалися; але вам точно не потрібно поводи­тись, як школяр, який димить свою першу цигарку, ховаючись за парканом. Заради Бога, чоловіче, невже ви не бачите, що половина усієї небезпеки у цій справі лежить у приховуванні й брехливості, що її супроводжують? Уявіть собі, що ми створюємо навколо їжі таку ж метушню, яку ми маємо навколо алкоголю і кохання, невже ви не бачите, яке зло відразу виникає? Згадайте обмеження продуктів під час війни.

— Їй-богу, я ніколи не думав про це, — сказав я, і в моїй голові пролетіла сотня напівзабутих випадків. З боку людей, які зазвичай є простими законо­слухняними громадянами, існувало безліч різних хитрощів, щоб обійти обмеження.

— Звичайно, стосовно кохання, алкоголю і наркотиків мають бути певні обмеження. Це ж очевидно, як жахливо люди зловживатимуть свободою, як­що її отримають.

— Перепрошую, але мушу з вами не погодитись, — сказав Лам. — І, як ви знаєте, я постійно маю купу тих чи інших неприємностей через відстоювання своїх поглядів. Але, боюся, я чесно вважаю, що більшість проблем виникає напряму від неприродних умов, які встановлюють, намагаючись щось регулювати. І в будь-якому разі опосередковано цей стан, до якого вони доводять розум, так шкодить відчуттю моральної відповідальності, що я справді не впевнений, чи не було б розумніше у тривалій перспективі взагалі скасувати усі пуританські закони, що встановили різні обмеження у неділю. Від законодавчого втручання у звички людей з’являються сексоти, шпигуни, фанатики і вправ­ні хитруни. Візьміть фінанси! Шахрайство стало ви­шуканим мистецтвом і практикується у величезних масштабах такими способами, які були б неможливими, якби не було законів, спрямованих на захист суспільства.

Таку дивну точку зору було важко сприймати. Я не міг повірити, що Лам говорить це серйозно; та все ж мені й правда здавалося, що сучасному кримінальному мільйонерові допомагає складність і заплутаність корпоративних законів. У них неможливо розібратися звичайній людині, так що безсовісна людина, озброєна фаховими знаннями, ймовірно, ще більше обкрадатиме своїх довірливих приятелів, ніж він міг це робити раніше, коли його діяльність обмежувалася «наперстками» і поламаними сірниками.

— О, Безіле, — вставила Мейзі, — ви мусите роз­повісти нашим друзям те, що ви одного дня говорили про острови Південного моря.

Лам весело засміявся.

— Молодець, дитинко, дуже доречно! Я добряче помандрував найдивнішими частинами світу, як ви знаєте, й у декотрих із цих місць усе ще існують табу стосовно їжі, полювання і риболовлі — усі ці речі, які ми в Англії сприймаємо доволі просто і, відпо­відно, вони не створюють проблем.

Але коли людині, перед тим як поїсти, треба подумати про тисячу речей: що вона їсть, як це бу­ло вбито, хто це приготував, і так далі до безконечності, у неї не залишається можливості направляти свій розум у важливішому напрямку. Табу більше за все відповідальне за низький розумовий і моральний розвиток людей, яких воно торкається. Апетит слід задовольняти найпростішим і найлегшим способом. Як тільки ви починаєте перейматися, що правильно, а що неправильно, ви турбуєте свій розум у непритаманний йому спосіб і починаєте неправильно й викривлено мислити про безліч речей, які насправді не мають до цього жодного стосунку.

Згадайте королеву Іспанії, яка втратила життя через те, що її поніс кінь, а офіційної особи, яка за етикетом мала право і могла б допомогти їй злізти з коня, не було!

Ми всі засміялися: дівчата щиро, а я з не до кінця визначеним, незручним почуттям, що Лам ступає на слизький шлях.

— Що є сучасною художньою літературою? — спитав він. — Від Гарді і Достоєвського до постачальників макулатури для служниць це лише детальний звіт про заплутаність, яка виникла через те, що дві або більше дворукі мавпи або їхні сусіди надають перебільшеного значення своїм сексуальним апетитам.

Від більшості сексуальних проблем і так званих сексуальних злочинів було б дуже мало шкоди, якби ніхто не надавав жодного значення тому, що і з ким відбувалося чи не відбувалося.

Звісно, на такі аргументи існують відповіді, але вони мені невідомі. Я почувався дуже незручно. Він націлив свою сокиру на коріння дерева цивілізації. Це було очевидно.

Лу, здається, підхопила мою думку та із сарказмом процитувала:

Після війни жінки займають дуже специфічну позицію. Мені не подобався тон розмови. Я ін­стинктивно подивився на Мейзі Джейкобз, шукаючи під­тримки.

Єврейській традиції, яка, зрештою, є основою так званої християнської точки зору, безумовно, мож­на довіряти. Але Мейзі просто різко заперечила кіль­кома рядками з Гейне, які демонстрували, що вона повністю на боці ворога.

Лам помітив моє роздратування і поспішно змінив тему розмови.

— Боюся, єдине, що ви можете зробити, — сказав він мені, — це прикувати себе до Букінгемського палацу й оголосити голодування, поки вони не до­зволять вам голосувати раніше й частіше, ніж це бу­ло досі, після чого вам узагалі не захочеться ходити на вибори. Це ще один приклад тієї самої давньої історії. Яке б незначне було бажання отримати якусь річ, ми починаємо вити, якщо виявляється, що ми не можемо її отримати; і вся ця справа перестає нас цікавити, як тільки ми цю річ отримали.

Ви побачите, що з наркотиками те ж саме. Думка про те, що ви не можете без них дати собі раду, фактично загіпнотизовує вас. І, як ви знаєте, вони не є справжньою потребою. Це штучний і спотворений апетит; і як тільки ви позбудетесь думки про його життєву необхідність, ви починаєте забувати про те, як сильно залежите від нього.

Звичайно, у цьому є певний сенс; і я втішений бачити, якою веселою і безтурботною під впливом цієї думки стала Лу.

Мейзі покликала Лама до рояля, щоб заспівати разом іще одну пісню:

Тільки-но вона закінчила співати, як приїхала Елзі з Барлі Ґрандж з нашими валізами. Мейзі та Лам сказали, що залишать нас, щоб ми могли спокійно розпакувати речі, й вийшли.

Упродовж наступних п’яти днів Мейзі з Лалою час від часу забігали до нас, і ми разом каталися автомобілем, ходили вечеряти, до театру і на вечірки.

Я подумав, що вони скоріше за все змовились між собою не згадувати справжню причину своїх візитів.

Розділ 3. Голос доброчесності

Безіл поїхав з міста, втім, на п’ятий день об одинадцятій ранку він з’явився у своїй найсерйознішій професійній манері. Після дуже короткого привітання він одразу пішов до таблиць і уважно почав їх вивчати.

Лу і я почувалися дуже незручно. Він одразу це помітив.

— Я бачу, героїн усе ще сидить у вас в голові, — строго зауважив він. — Ви й надалі думаєте про се­бе як про нечемних дітей, а не піонерів людської раси, що пустилися у відчайдушну пригоду заради загального добра.

Я почав казати щось схоже на вибачення, не до кінця розуміючи за що.

— Дурниці, — перебив він. — Я дуже добре знаю, чому вам за себе соромно. У вас було те, що називають рецидивом. Після того як ви зменшили вживання до п’яти, шести і семи доз, ви раптово повернулися на попередній рівень. Учора, я бачу, Лу зробила чотирнадцять понюшок, а ви шістнадцять — це біль­ше, ніж будь-коли за увесь час, що ви перебуваєте у цьому помешканні. Ви думаєте, що це поганий знак. Я так не думаю.

— Почнемо з того, що ви були чесними перед собою; а це має найбільше значення. Тоді, знову ж таки, добрий знак, що денні коливання є такими значними. Я більше хочу бачити «два, вісімнадцять», ніж «вісім, вісім», незважаючи на чотири додаткові дози. Причина така ж, що й у випадку з погодинним розподілом.

— Те ж саме з алкоголем. З чоловіком, який напивається час від часу, значно легше мати справу, ніж з усталеним пияком. Це знає кожен учень четвертого класу. Думаю, що це твердження золотими літерами викарбувано навколо вівтаря Вестмін­стер­ського абатства. Якщо ні, то його слід там викар­бувати.

Тепер не переживайте. Понад усе, не піддавайтеся нападам жалю до себе і не прийміть замало сьогодні й завтра. Якщо ви так зробите, то будете мати новий рецедив. Я знаю, що це звучить, ніби я сам собі суперечу. Вжийте його хоч увесь, мені байдуже. Я збираюся зробити це знову наступним елегантним чином.

Я хочу, щоб ви повністю викинули тему героїну зі своєї голови; і саме тому я так сильно наполягаю на записуванні кожного разу, коли ви його вжили. Це психологічний парадокс: найкращий спосіб забути про щось — записати про це на папері.

Тепер до побачення і приходьте завтра на вечерю до студії. Можливо, вам захочеться потанцювати.

Він весело помахав рукою і пішов.

Коли ми повернулися з танців, швейцар повідомив, що заходила якась леді й джентльмен, щоб з нами побачитись. Вони не залишили своїх імен і мають намір зайти знову зранку.

Мені це здалося дуже дивним, та я не дуже переймався. Річ у тім, що я був у доволі поганому гуморі. За останні кілька днів я час від часу добряче прикладався до героїну, і, безумовно, мені нічого не вартувало відмовитись від кокаїну. Морфій і героїн дають однакову фізичну жадобу, але потяг до кокаїну в основному моральний, а коли ти вживаєш Г, тебе не дуже цікавить К.

Однак тієї ночі, за холодної сирої погоди, я майже наважився відступити і спробувати дістати для різноманітності трішки снігу.

Ми переборювали героїн. Перша стадія скорочення вживання проходила без особливих страждань. Утім, процес був стомливий і дуже нудний.

Ми провели дуже приємний вечір, але я не міг втриматись від порівняння з подібними вечорами під час медового місяця. Шампанське нашого життя видихалося.

Звісно, це було помилкою намагатися перехитрити природу. Але в той же час ти не можеш закривати очі на факти, і я знав, що Лам, не вагаючись, дасть нам трішки снігу, розуміючи мій стан.

Не знаю чому, але я не хотів знову повертатися назад і просити його. Можливо, це була інстинктивне небажання турбувати його; і до того ж треба ви­знати — це досить принизливо. Також у мене було тверде британське відчуття, що потрібно триматися до кінця, а для заспокоєння нервів покластися на нічний сон.

У разі надмірного пригнічення Лам радив нам турецькі лазні. Вони виявилися дуже помічними.

Ми скоротили споживання до трьох разів на день два дні поспіль, головно завдяки його пораді замінювати героїн, коли жадоба стає нестерпною, тими білими таблетками. До речі, він звертав на це особливу увагу.

Він казав, що дуже небезпечно піддаватися стре­сам. Прийняти героїн у разі, коли ти не відчуваєш сильної потреби у ньому, далеко не так шкідливо.

Навіть тепер, коли минуло стільки часу, я не до кінця розумів властивостей його розуму. Я так і не дійшов до тієї стадії, коли можна передбачити, що він скаже далі.

Одного дня ми розмовляли про китайські риси зовнішності Лу, і він цілком серйозно сказав, що в його жилах тече китайська кров чи навіть що він реінкарнований китайський філософ. Здається, ім’я філософа, яке він назвав, було Ко Юен. Він казав, що зобов’язаний своєму європейському інтелекту тим, що може категорично пояснювати, чому його думки мають такий азійський тип.

Вони точно були азійського типу. З нашої точки зору це — просто збочена впертість. І все ж переважно в кінці виявляється, що його думка була правильною. Утім, тобі треба добряче поламати голову, щоб вловити, як працює його розум. Він отримував диявольську насолоду від того, що брав найбільш очевидну здорову раціональну думку і висував до неї цілий ряд парадоксів, які збивають тебе з пантелику своєю незвичністю, до того ж виглядає, що на них немає відповіді взагалі.

Все ж, незважаючи на усі ці тонкощі, його розум мав абсолютно британську впертість: хід найнеймо­вірнішої аргументації раптово міг перейти у залізні, як хватка бульдога, висновки, які залишають тебе сумніватися, чи він насправді думає так, як каже, чи ні.

В результаті усіх цих думок я вирішив бути на висоті. Тож я пішов спати, маючи на меті прокинутись раніше й піти зранку до турка. Але так сталося, що ми обоє проспали. Поки ми вбиралися, зго­лод­ніли й захотіли обідати.

Мене це роздратувало. Я хотів піти подалі від нашого будинку і повністю, наскільки це можливо, перемкнути свої думки. Ідеальне місце для цього — «гаряча кімната». Я помітив, що там я можу не думати ні про що, крім безпосереднього впливу температури на моє тіло.

Також мене дратувало, що Лу почувається відносно бадьоро. Врешті я вирішив замовити собі обід у «прохолодній кімнаті», й тут зайшов швейцар по­відомити, що прийшла леді з джентльменом, і спи­тати, чи ми їх приймемо.

Ці люди не давали мені спокою. Я вимагав, щоб швейцар назвав їхні імена. Виникла невелика затрим­ка, як у телефонній розмові на великій віддалі; і тоді він оголосив, що це місіс Вебстер та її друг.

Що за таємниці? Я не хотів її бачити. Що вона хо­че від мене? Я був дуже злий на неї, вважаючи, що саме вона втягнула нас у цю справу з наркотиками. Це було набагато легше, ніж звинувачувати самого себе.

Втім, ми не могли не прийняти її, тож я сказав швейцарові, щоб вони заходили.

— Так це були ви, — разом сказали ми, наближаючись одне до одного. Малося на увазі той вечір самогубців у «Вістерії». Мені здалося, що я впізнав її, коли виходив з кафе; але я подумав, що це неможливо, бо в той час її не було в Лондоні. Вона і правда була відсутня кілька місяців; але я був у такому ста­ні, що мені й у голову не могло прийти, що вона могла просто повернутися.

Це така штука, яку з тобою робить героїн. Якщо у тебе склалася думка про щось, то її дуже важко змінити.

Вона, зі свого боку, впізнала мене лише наполовину; і хто його знає, чи потрібно їй у цьому виправдовуватись.

— Ми чули, що ви у Лондоні, — почала вона невимушеним тоном, який чомусь звучав фальшиво, — і, звісно ж, я не могла заспокоїтись, поки не прийду й не привітаюся з вами і Лу особисто. Ми чули від знайомого, що ви були у маленькому помешканні на Ґрік-стрит; але ви поїхали звідти того самого ранку, як я туди прийшла, мені сказали, що ви захворіли і тиждень не зможете нікого приймати в себе. Але Біллі Брей та леді Рода заходили до нас учора ввечері і казали, що бачили вас на танцях. Тож я вирішила не гаяти ні хвилини і прийшла побачити вас.

Вона випалила все це, ніби шалено кудись по­спі­шає, перемежовуючи свої слова недоладними поцілунками з Лу.

Я бачив, що ця жінка не подобається Лу навіть більше, ніж мені, але вона, природно старалася цього не показувати.

Скраєчку дурнувато стовбичив не хто інший, як відомий філантроп Джейбез Платт. Але він теж змінився відтоді, як ми бачилися, коли одружувалися з Лу. Тоді він був схожий на найхарактернішого, ма­нірного, успішного, самовдоволеного Чедбенда[19] — спокійний патріарх з виразом безкорисної доброзичливості й скромної праведності на обличчі. Як­що й існувала на світі людина, яка знайшла спокій у собі й у світі, це був пан Джейбез Платт при першій нашій з ним зустрічі.

Але сьогодні, безумовно, він був зовсім іншою особистістю. Здавалося, що він якось всох. Його чорний одяг раніше сидів на ньому, як на добре вгодованій морській свинці. Тепер він вільно звисав, як на жабі. Він став схожим на цю тваринку ще й у кількох інших відношеннях. Ця його доброчесність якимсь чином покинула його. В його очах був голод­ний погляд загнаного звіра. Звісно, я одразу побачив, що це з ним таке: він вживав героїн.

«Боже мій, — подумав я, відчуваючи інстинктивну огиду до цього створіння, — як низько падають могутні лицарі!»

Пробачте за відступ. Існує багато дискусій на те­му різних видів задоволення — чи вони природні чи неприродні. Лам з цього приводу казав мені, що достовірним критерієм збочення будь-якого задоволення є те, що воно привертає до себе забагато уваги.

За його логікою, ми не маємо права безцеремонно стверджувати, що їсти тирсу — це неприродне задоволення. Якась людина може мати такий організм, що їй це подобається. Поки ця специфічна риса людини не шкодить і не заважає іншим людям, немає причин, чому б не залишити її у спокої.

Але якщо ця людина має упереджену думку, що їсти тирсу — це невід’ємна частина людського щастя; якщо вона приписує вплив від поїдання чи непоїдання тирси усьому, що відбувається навколо; якщо їй здається, що більшість людей, з якими вона зустрічається, також тирсоїди, й найголовніше, як­що вона думає, що порятунок людства залежить ли­ше від того, чи приймуть закон, який змушуватиме людей їсти тирсу, подобається вона їм чи ні, тоді буде справедливим сказати, що у неї з цього приводу порушена психіка; і, далі, сама ця звичка, якою б невинною вона не виглядала, у такому конкретному разі є збоченням. Нормальне психічне здоров’я полягає у належній рівновазі уявлень і думок у цілому. Лише у цьому сенсі твердження «геніальність пов’я­зана з безумством» є правдивим.

Переконаність Мікеланджело, що його роботи — найважливіші шедеври епохи Відродження, була б не зовсім розумною, навіть незважаючи на те, що час певною мірою виправдав його погляди.

Ось у чому проблема більшості вакцинаторів, антивакцинаторів, вегетаріанців, анархістів і усієї «гарячої братії провидців» у цілому — вони надають надто багато значення своїй ролі. Яке б правильне не було їхнє переконання, як би вони не думали, що це переконання є важливим, вони помиляються, бо забувають про таку ж або навіть більшу важливість інших речей. По-справжньому важливі речі на цьому світі величні, мовчазні й невблаганні.

«Про що говорять бурхливі хвилі?» — про те, що сила припливів мало-помалу уповільнює швидкість обертання Землі. І саме це зі мною було не так. Я по­стійно всюди бачив героїн.

Але це не те, що було не так з паном Джейбезом Платтом!

Ґретель Вебстер була майстром світських хит­рощів, але вся її вправність у пустих балачках не змогла замаскувати штучного характеру цього візиту. Вона сама це помітила й скористалася можливістю відлучитися з Лу до її спальні, щоб «поговорити про моду і залишити дорогого сера Пітера та пана Платта, щоб вони могли ближче познайомитись один з одним».

Але процес не обіцяв бути швидким. Виглядало, що дорогий сер Пітер і пан Платт не мали, що сказати одне одному; дорогий сер Пітер намагався зняти напруження пропонуючи сигари, цигарки та різні напої, але римські чесноти пана Платта не дозволяли йому віддаватися подібним втіхам.

Утім, пан Платт настільки розчулився гостинністю дорогого сера Пітера, що відчув своїм обо­в’язком спитати думку сера Пітера про... — і тут він несподівано видобув з бокової кишені десятиграмову пляшечку кокаїну.

— Ми вважаємо, — сказав він, — що це особливо чистий зразок. Є переконливі наукові підстави вважати, — пояснював він і почав випромінювати навколо себе ауру проповідника, — що не сам наркотик, а домішки, які так часто ототожнюються з ним через недбале виготовляння, винні у прикрих наслідках, що час від часу спостерігають у людей, які з тією чи іншою метою його вживали.

Сказати, що я був приголомшений, було б грубим применшенням того, що зі мною сталося. На якусь мить здивування перешкодило мені усвідомити, що моє серце мало з грудей не вискочило при вигляді наркотика.

— Ваша думка як фахівця є дуже цінною для ме­не, — продовжував Платт.

Його голос звучав нерівно, ніби він себе стримував за допомогою неймовірної сили волі.

Я навіть затнувся.

— Але, пане Платт, — сказав я, — я думав, ви так прагнете боротися з уживанням наркотиків і взагалі хотіли їх заборонити. Я думав, головно, це ви відповідальні за просування Диявольського Нар­козакону.

— Незнання, чисте незнання, мій дорогенький сер Пітер, — скрикнув він. — Ми живемо і постійно вчимося, живемо й вчимося. Якщо вживати помірковано, ми вважаємо, що він цілком безпечний. Це ж стимулятор — скажете ви. А всі стимулятори, без сумніву, можуть бути небезпечними. Та, боюся, люди все одно їх вживатимуть, і, безперечно, найрозумніше було б простежити, щоб те, що вони вживають, було настільки нешкідливим, наскільки це можливо.

Поки він говорив, він нервово сіпав рукою з пля­шечкою у моєму напрямку, ніби побоювався віддати її просто в руки. І тоді я усвідомив, як сильно я хотів нюхнути.

— Ну, безперечно, пане Платт, — відповів я, переймаючись духом цієї справи, — я буду радий ви­словити свою думку, якщо вона має цінність.

Я не зміг приховати схвильованого завзяття, з яким я витряс дозу з пляшечки. Моя спроба зобразити серйозного експерта, нюхаючи кокаїн, була жалюгідно сміхотворною. Навіть дитина побачила б, що мене трясе, і тіло й душу, від пристрасного гарячкового бажання впустити його в свій організм після такого тривалого утримання.

Час очистив мій організм від отрути. Вона уві­йшла у «порожню, підметену і прикрашену» хату — і разом з нею, замість одного вигнаного, в мене уві­йшло семеро нових демонів. Моє нездужання зникло, як хмаринка, яку вітер прогнав із сонячного диска. Я дістав фізичну бадьорість, якої не було вже місяцями. Мене переповнила чудова впевненість у собі. Щезли всі сумніви й вагання. Я грав у цю гру, зовсім сп’янілий від божественності, яка знову повернулася до мене.

— Мушу визнати, виглядає на те, що це чудовий продукт, — з незворушною піднесеністю промовив я, незважаючи на те, що кров дзвеніла мені у вухах.

Я повернув пляшечку.

— Залишіть собі, прошу вас, мій дорогий сер Пітер, — радісно запротестував Платт. — Ніколи не знаєш, коли вдома знадобляться ліки.

Щось викликало у мене напад внутрішнього реготу. Я не розумів чому, але це був найсмішніший жарт у світі.

— Це дуже мило з вашого боку, мій дорогий па­не Платт, — єлейним голосом сказав я, відчуваючи, що мене вибрали на зіркову роль у якійсь грандіозній комедії.

— Це мені треба бути вдячним, — відповів мій гість. — Ви навіть не уявляєте, як ваше люб’язне схва­лення заспокоїло мене.

Я зробив ще одну понюшку. Моя голова закрутилася від невимовного екстазу. Я закоркував пляшечку і поклав собі у кишеню, рясно дякуючи Платтові.

— Не можу собі уявити, щоб ваш розум від чогось ніяковів, — продовжив я з ноткою іронії, яка була при цьому зовсім не злою. Усі на світі були друзями для мене. — Якщо існує чоловік з чистою со­вістю перед Богом і людьми, то це безперечно Джейбез Платт.

— Ах, совість, совість, — зітхнув він. — Ви й гадки не маєте, сер Пітер, як вона мене мучить останнім часом. Моральна відповідальність, жахлива моральна відповідальність.

— Що б це не було, — відповів я, — безумовно, ви той чоловік, чиї плечі її витримають.

— Ну, — сказав він, — думаю, я можу без вихваляння сказати, що ніколи не намагався ухилятися від відповідальності. Ваше схвалення розвіяло останні залишки моїх сумнівів. Я мушу пояснити, мій дорогий сер Пітер, що я завжди був бідною людиною. Служіння людству вимагає чимало жертв від його поборників, і запевняю вас, що у цій пляшечці, як я тепер впевнений, лежить не лише порятунок людства від однієї з найстрашніших небезпек, а ще й чималі гроші.

Він нахилився до мене і постукав своїм вказівним пальцем мені по коліні.

— Чималі гроші, — повторив він благоговійним тоном. І тоді понизив свій голос ще більше. — Достатньо, більше ніж достатньо, для нас обох.

— Але до чого тут я? — здивовано спитав я, у той час як струни мого серця злегка забриніли від користолюбства.

Я подумав собі, що через те чи інше у моєму капіталі утворилася небажано велика діра. Лише два дні тому я отримав досить сердитий лист від пана Волфа із цього приводу. Мені б дуже пасували чималі гроші.

Він підсунув свій стілець ближче до мого і спо­кійним, переконливим голосом почав говорити:

— Саме так, мій дорогий сер Пітер. Божий промисел і правда незбагненний. Якраз перед прийняттям мого закону той невеликий статок, яким я володів, я інвестував у купівлю кокаїнової фабрики у Швейцарії, з наміром покласти край її нечестивій діяльності. І тепер ми бачимо зразок того, що я мо­жу із шанобливою вдячністю пояснити лише як те, що тут позначився перст Божий. З іншого боку, мій фахівець з хімії повідомив про дивовижне наукове відкриття, яке я вже згадував, — впевнений, що ви не відчуваєте жодної шкідливої дії від того, що спро­бували? — Його голос дістав нотку глибокого занепокоєння, майже батьківського.

— Ніби не відчуваю, — радісно відповів я, — він першокласний. Можу ще раз понюхати просто зараз! — І підкріпив свої слова ділом, як ідеальний штукар у ролі Гамлета.

— Не хочете переконатися? — єхидно поцікавився я.

— Ой ні, дякую, дорогий сер Пітер! Ваші коментарі підняли мене на найвищу вершину щастя.

Я прийняв четверту дозу, просто так, на щастя.

— Ну, з іншого боку, я з’ясував, що дякуючи цьому закону, який я так важко просував до чинного законодавства, цю вашу маленьку пляшечку, виробництво якої коштує мені менше п’яти шилінгів і яку вроздріб продають за п’ятнадцять шилінгів, можна тепер у Вест-Енді продати — обережно, ви ж розумієте, — попросивши за неї у підхожого покупця фактично будь-яку ціну — десять, два­дцять, навіть п’ятдесят фунтів. Га? Що скажете? — переможно засміявся він. — Усе ж недоброзичливі люди можуть сказати, що я лобіював прийняття то­го закону лише з метою підняття цін на мою продукцію!

— І одним махом врятуєте людство від його безрозсудства і пороків!

Кокаїн прочистив мій мозок — це було схоже на один з тих золотих прозорих заходів сонця після грози над Середземним морем. Мене вразила винахідливість пана Платта. І я з диявольським злорадством тішився цій дотепній і розкішній схемі з таким ідеальним прикриттям. Це був образ Сатани, замаскований під янгола світла.

— Так, справді справа виглядає надзвичайно при­вабливою з усіх точок зору, — відповів Платт. — Ніколи в житті я не мав можливості спостерігати за дбайливою добротою Божих задумів з такою світлою ясністю.

— На жаль! Мій дорогий пане Платт, — відповів я понуро, ніби слідкуючи за підказками на сцені, — я ще дуже молода людина, багато чого не знаю і не розумію, яку роль приготовано мені у цьому задумі. Хіба лише схвалення вашого продукту... — Я витяг пляшечку і приклався до неї довгим млосним поцілунком — так, поцілунок, інше слово тут не підходить! Моє давно втрачене кохання, забута домівка для мого серця!

Платт, у свою чергу, став похмуро меланхолійним, як річка Стікс.

— Мій дорогий сер Пітер, — продовжив він, гли­боко зітхнувши, — вам буде неважко зрозуміти, що, окрім моєї величезної удачі, дякуючи незбагненним шляхам долі, потрібен час, щоб повністю реалізувати цей задум, — і через один, але найнещасливіший збіг обставин, потрібен не тільки час, а ще й — капітал.

— Нещасливий збіг обставин? — замріяно по­вторив я — мій мозок мчав з неймовірною швидкі­стю Колом Нескінченності, відірвавшись від суперників на мільярди миль.

— Нещасливий для мене, — поправив Платт. — Але ні, неправильно буде так казати, бо він щасливий для вас, мій друже, — для вас!

— Для мене?

— Для вас, мій дорогий сер Пітер! Я розповідав місіс Вебстер про стан цієї справи, й вона одразу запропонувала звернутися до вас. Сама вона допомогла неймовірно, зайвим буде про це казати — викупила усі акції, що могла, — але все ще залишається знайти три тисячі фунтів. І пам’ятайте: піс­ля страхування від усіх ризиків, і так далі, ми матимемо що­найменше чотири тисячі відсотків прибутку.

Бізнесмен з мене ніякий, але навіть дванадцятирічна дитина може вловити грандіозність пропозиції.

— Я приніс із собою папери для вашого озна­йомлення, сер Пітер. Ви побачите, що акціонерний капітал складає всього 20,000 фунтів по 1 фунту за акцію, акції повністю виплачено — і я пропоную вам 3000 за номінальною вартістю.

— Це розкішна пропозиція, мій дорогий сер! — вигукнув я. — Ви мене вразили. Але — перепрошую — я не розумію, для чого вам узагалі ті гроші й чому ви не продасте ті акції за допомогою брокера.

У цю мить до кімнати раптово заскочила Лу. Це мене роздратувало. Чи продемонстрував я це своїм виглядом? Її лице зненацька побіліло як стіна. Якусь мить вона стояла у дверях спальні, хитаючись; а тоді поспішно без звуку пройшла через кімнату в коридор. Портьєра закрила за нею прохід, і я одразу забув про її існування, туманно припустивши, що во­на пішла по свої хутра, щоб показати їх Ґретель, і повернулася до спальні через інші двері, щоб нас не турбувати.

Платт пояснював ситуацію:

— Дуже прикра справа, сер Пітер! Боюся, я занадто переймаюся добробутом своїх приятелів і, від­повідно, нехтую своїм власним. Звичайно, я був здивований, коли прийшов до свого банку з’ясувати, чи достатньо у мене грошей на рахунку для при­дбання цього хімічного виробництва, і перевірити свій баланс, — але, на жаль, я тільки звик виявляти, що моя імпульсивна благодійність оголює мої невеличкі заощадження. І лише минулого місяця з’ясу­ва­лося, що приблизно 3000 фунтів з них мені взагалі не належали: вони були частиною фонду, довіреним розпорядником якого я є. Наші дурнуваті закони не дозволяють мені інвестувати довірчі фонди у цінні папери підприємств, таких як оцей наш Schneezug­chemischerwerke; і мені потрібно повернути ці 3000 фун­тів до кінця місяця, інакше наслідки будуть і правда катастрофічними.

Він різко обірвав свою розповідь, тремтячи від страху. Це не була гра. Без сумніву, він відчував, що, мабуть, буде не просто пояснити байдужим присяжним, яким чином довірчий фонд міг загубитися настільки, що заблукав аж на особистий рахунок розпорядника фонду, а той і не підозрював, що фонд може собі так дивно поводитися.

— Ви людина досвідчена у життєвих справах, сер Пітер, — заявив він, ледь стримуючи сльози. — І я впевнений — ви розумієте.

Насправді я людина зовсім не досвідчена у життєвих справах, але чи то завдяки кокаїну, чи ні, я дійсно думав, що прекрасно зрозумів, що сталося.

— Але чому б не піти до Сіті? — повторив я. — Вони битимуться, як вовки, за такий ласий шматок, як цей Schneezug!

— Мій дорогий сер Пітер! — він підняв руки в шоці від здивування. — Звичайно, ви повинні усвідомлювати, що потрібні роки й роки, щоб навчити суспільство цінувати різницю між нашим «чистим кокаїном», корисним домашнім стимулятором, і «нечистим кокаїном» — смертельно шкідливою нар­котою, яка викликає звикання! Я подумав, що можу до вас звернутися, оскільки ви людина досвідчена, фахівець, і, якщо бути чесним, ви мені спо­добалися одразу, як я вперше вас побачив, такий яскравий і гарний чоловік з вашою молодою красунею нареченою! Але що, ой що казатимуть люди, коли стане відомо, що Джейбез Платт володіє більшістю акцій кокаїнової фабрики? Мій дорогий сер Пітер, ми в Англії, пам’ятайте про це!

Огидна нісенітниця цього негідника не могла ввести мене в оману, але було очевидним, що пропозиція дійсно вигідна.

Schneezugchemischerwerke і так давала непоганий прибуток, коли він її купив.

Я вирішив продати деякі цінні папери і відкупити акції. Мій психічний стан був украй заплутаний. Мало того, що аргументи на користь купівлі були різними, вони були ще й взаємовиключними. З одного боку, сатанинська ідея робити зло заради нього самого, з іншого — школярський захват від речей, які треба робити потайки; і врешті, проста й відверта жадоба до грошей. Знову ж таки, моя ненависть до лицемірства обернулася на захоплення. Я захотів насолодитися смаком такого витонченого і вишуканого пороку.

На додаток до цього всього був мотив, який дійсно зазіхав на божевільну категорію. З одного боку, я був у страшенному захваті від того, що матиму у своїй власності безмежні запаси кокаїну, з іншого — я був злий на людство, що вигадало речовину, яка зруйнувала моє життя, і я хотів помститися йому, отруївши стільки людей, скільки зможу.

Ці думки металися в моїй голові, як шматки м’яса у киплячому супі. Випари сп’янили мене. Я по­тиснув Платтові руку, пообіцяв піти до банку негайно і зробити необхідні приготування.

Я напинався від гордості, пишаючись запаморочливим відчуттям крутого бізнесмена, який побачив золотоносну можливість й одразу хапається за неї. Іще божевільнішим було те, що я насолоджувався відчуттям ґречного благодійника, який рятує побратима у біді.

Платт витяг свого годинника.

— Ми можемо відразу поїхати туди й пообідати в місті. Боже! — обірвав він себе. — Ніколи собі не пробачу таку невихованість. Я зовсім забув за леді Пендраґон і місіс Вебстер.

— О, вони будуть у захваті, — пирхнув я від сміху. — Вони матимуть жахливий обід — тістечка з кремом, салат, пиріг з м’ясом і шампанське, після чого підуть по магазинах, як милі добрі мільйонерочки.

— Так, справді, — сердечно і цілком щиро сказав Платт, — вони такі. А що стосується нас, ми пообідаємо у «Світінз», замовимо собі устриці, міцного портеру і вип’ємо за процвітання парламентських інституцій.

Я розсміявся з цього невеличкого жарту як божевільний і дико заверещав:

— Дівчата, зайдіть сюди, в нас є новина! Скоро ми всі будемо членами клубу «Діамантовий нашийник».

У дверях з’явилася Ґретель. Вона виглядала стур­бовано, що було зовсім незрозуміло.

— А де Лу? — одразу спитала вона, міняючи тон свого пронизливого голосу від хвилювання.

— Хіба вона не з вами? — вигукнув я, як ідіот.

Я зненацька затремтів від нападу тривоги. Що, у біса, могло статися?

Звісно, Платт був засмучений більше за всіх. Він з неабиякими труднощами втягнув мене у делікатну й небезпечну інтригу і в момент успіху побачив, що його план опинився у незрозумілій небезпеці. Через підзорну трубу в своїй голові він дивився на Олд-Бейлі[20] з висоти пташиного польоту. Той факт, що не було жодної відчутної причини для хвилювання, лише підсилював занепокоєння.

— Мабуть, вона ховається, щоб пожартувати, — сказала Ґретель різким холодним тоном, з усіх сил намагаючись приборкати своє хвилювання.

Ми подивились в усіх кімнатах. Лу ніде не було, у передпокої зникли її хутряне пальто і капелюшок. Я обернувся до місіс Вебстер.

— Що сталося? — спитав я різко.

Вона відновила свою незворушну маску й кинула зухвалий погляд на Платта, в чиїх очах застигло злісне питання.

— Я нічого не розумію, — повільно сказала во­на. — Вона весь час виглядала дуже занепокоєною, поки ми були у спальні. Я подумала, що це через те, що їй треба нюхнути. Якби я тільки мала його з собою, я б насипала їй добрячу дозу. Dummer Esel![21] Більше не вийду з дому без нього скільки житиму. Я не запам’ятала, що вона казала, коли виходила. Мені здалося, що вона хотіла приховати свою по­требу вийти по героїн.

Між нами запала тиша. Платт боявся сказати те, що хотів. Я був відверто спантеличений. Цей випадок перебив дію прийнятого мною кокаїну. (Як дивовижно легко розвіюються його чари.) Я підійшов до танталу з напоями і налив три бренді, додаючи щіпку снігу у свою склянку, щоб спробувати повернутися туди, де був.

Місіс Вебстер відновила свою рівновагу.

— Ми як нерозумні діти, — радісно сказала во­на, попиваючи бренді, — піднімаємо таку метушню з нічого. Існує тисяча причин, чому їй могло спасти на думку кудись піти. Ну, звісно, тут страшенно спекотно, мабуть, вона вирішила вийти на свіже по­вітря. Що б там не було, вам не потрібно турбуватися за мене. Ви, хлопці, краще їдьте до міста і зробіть свою справу. Я чекатиму тут, поки вона не з’явиться, і добряче відшмагаю її за те, що вона так нас налякала.

Платт і я вбрали свої капелюхи та плащі. Ми са­ме прощалися з Ґретель, казали їй, щоб замовила собі внизу гарний обід, коли почули звук ключа, що повернувся в замку.

— Ось і вона! — радісно закричала Ґретель. — Ми поводились як малі діти!

Двері відчинилися, але увійшла до нас зовсім не Лу. Це була Мейзі Джейкобз із суворим кам’яним обличчям. Вона двічі хутко кивнула іншим, взяла мене за руку й сказала глибоким напруженим голосом:

— Ви мусите піти зі мною — негайно, сер Пітер. Ви потрібні леді Пендраґон.

Я побілів. Від заплутаного хаосу суперечливих емоцій я знову повернувся до основоположної істини, яку так старанно і так часто приховував.

Моїм найглибшим почуттям була любов до дружини. Мене обурювало це усвідомлення, і я ніяк не хотів цього визнавати. Я дурнувато спитав:

— Щось сталося? — ніби виразу обличчя Мейзі було недостатньо для гарантії серйозності ситуації, не кажучи вже про її несподівану появу.

— Ходіть зі мною, — повторила вона.

Ґретель спостерігала за нашим діалогом, наче кіш­ка. Вона поглядом кидала блискавки у Платта, боячись, що він зрадить своїм страхам і скаже якусь непоправну дурню.

— Звісно, тут немає чого думати, — поспіхом сказала вона, блискуче підсумовуючи ситуацію, що склалася. — Вам слід негайно піти з міс Джейкобз, сер Пітер. Зайвим буде казати, як я переживаю; але сподіваюся, що нічого страшного не сталося. Я за­йду до вас з паном Платтом сьогодні, пізніше, взнати новини; і якщо все в порядку — а я не можу дозволити собі навіть подумати про інакше, — ми зможемо домовитись зустрітись з приводу наших справ завтра зранку. Не гайте часу.

Я похапцем попрощався і взяв Мейзі під руку. Вона побігла зі мною сходами вниз, залишивши інших чекати на ліфт.

Розділ 4. Подалі від гріха

Авто Лама стояло біля дверей. Мейзі стрибнула за кермо і, не кажучи ні слова, рушила. Я сидів збоку і тремтів, переповнений незрозумілими докорами сумління. Кокаїнове піднесення покинуло мене повністю. Здається, від нього я лиш більше нервувався; та незважаючи на це, під час нашої короткої подорожі я прикладався до нього знову і знову.

Коли ми дісталися студії, Лала, як зазвичай, си­діла за столом, а Лам ходив кімнатою туди-сюди, заклавши руки за спину; він так глибоко занурився у свої думки, що, здається, навіть не помітив нашого приїзду. Лу так і не скинула свої хутра. Вона стояла як статуя, посередині кімнати. Єдиною ознакою життя було те, що її обличчя безперестанку то біліло, то червоніло. Очі були заплющені. Чомусь вона нагадувала мені злочинця, що чекає на вирок.

Лам різко зупинив свою ходу і привітався зі мною.

— Скиньте свої речі й сідайте, сер Пітер, — безцеремонно сказав він. Досі я не бачив щоб він так поводився. Він розвернувся, сів у крісло, пошукав по кишенях стару чорну люльку, набив її і закурив. Здавалося, що він якось особливо занепокоєний, що, знову ж таки, було на нього зовсім несхоже. Він прочистив горло і підвівся, повністю змінивши свою поведінку. Він запропонував мені одну з тих сигар, що курять мільйонери, і жестом попросив Лалу при­нести мені щось випити.

— Це у нас у студії нова мода, — весело сказала Лала. Було видно, що вона намагалася зняти напруження. — Безіл придумав його вчора. Ми називаємо його Кубла Хан № 2. Як ви бачите, це половина джину з половиною кальвадосу, пів чайної ложечки м’ятного лікеру й приблизно двадцять крапель лаудануму. Проціджуєте його крізь покришений лід. Ця штука направду бадьорить найкраще за все, що я знаю.

Я автоматично прийняв розкішного смаколика, але не міг перестати нервуватися. Я хотів одразу перейти до справи. Відчувалося, що має місце щось невідкладне. Мені не подобалася поведінка Лу. Во­на стояла мовчки й геть нерухомо, це було моторошно.

Лам використав три сірники, щоб розкурити свою люльку, а вона далі гасла майже щоразу, як він збирався затягнутися. Невдовзі він розлючено жбур­нув її на килим і закурив сигару. Камін був обгоро­джений перилами, на яких сиділа Мейзі й нетерпляче махала ніжками. Здавалося, що ми всі на щось чекаємо і ніхто не знає, з чого почати.

— Скажіть йому, Лу, — раптово промовив Лам.

Вона одразу почала, ніби він її підштовхнув. Тоді обернулася і стала до мене лицем. Уперше в житті я звернув увагу, якою вона була високою.

— Кокі, — сказала вона, — я стою на роздоріж­жі. — Вона ковтнула слину, спробувала продовжити і не змогла.

Цар Лам сів у крісло. Він цілком опанував себе і спостерігав за сценою з неупередженим, профе­сійним інтересом. Лала перехилилася через крісло і щось захоплено й довго шепотіла йому на вухо. Він кивнув.

Знову прочистив горло і напруженим голосом почав говорити:

— Я думаю, було б найпростіше для леді Пендраґон розповісти серу Пітерові, як вона вже розповідала нам про все, що сталося, як на трибуні для свідків.

Лу ніяково крутилася на місці.

— З мене досить, — врешті випалила вона.

— Свідок, будьте люб’язні, візьміть себе в ру­ки, — зауважив Лам по-суддівськи.

Від його черствого тону Лу знову стала собою, але такою, якою вона була ще до того, як я її зустрів.

— Коли ці люди приїхали сьогодні, — сказала вона цілком спокійно, — я одразу побачила, що во­ни затіяли якусь гру. Я знаю, чому Ґретель хотіла виманити мене з кімнати, і я спитала її про це напряму. Думаю, вона розповіла мені правду, наскільки це можливо для такої жінки, як вона. Щось про купівлю акцій хімічної фабрики?

— Саме так, — відповів я і відчув, як ворожість закрадається у мій голос. — А чом би й ні? Це чудова інвестиція і шанс поправити фінансові справи, і я не розумію, чому жінки мусять пхати свого носа до чоловічих справ, яких вони не розуміють і ніколи не зрозуміють. Між іншим, можливо, через тебе я втратив цю можливість. Чорт забирай! Якби я знав, де шукати Платта, я б негайно поїхав і підписав той контракт. Однак я ще можу піти в банк і отри­мати гроші.

Я витяг свого годинника.

— Мабуть, я навіть не встигаю поїсти, — продовжував я, накручуючи себе ще більше.

Лу відійшла на кілька кроків, а тоді повернулася і стала до мене лицем.

— Прийміть мої вибачення, сер Пітер, — сказала вона льодяним, рішучим тоном. — Я не маю права перешкоджати вашим планам. Зрештою, вони ме­не більше не стосуються.

Я скочив на ноги і викинув наполовину недокурену сигару в камін.

— Що ти хочеш цим сказати? — пристрасно спи­тав я. Я мав у голові ще якісь слова, але раптом усе моє єство ніби похитнулося. Я знесилено опустився в крісло, ловлячи ротом повітря. Крізь напівзаплющені очі я бачив, як Лу зробила до мене імпульсивний крок; а тоді, опанувавши себе, відсахнулася, як людина, що підійшла, як ій здавалося, до особливо гарної гілочки, що впала з дерева, й упізнала у ній гримучу змію.

Пульс мого мозку був слабкий і повільний, та вона з безжалісною пристрастю продовжувала і просто зме­ла мене бурхливим натиском своєї зневаги.

— Я вибачилася і зайшла подивитися, що у вас відбувається. Я побачила, що ти зовсім забув про факти. Ти нюхав кокаїн не заради експерименту, не тому, що мав у ньому фізичну потребу, а просто так, віддаючись пороку. Ти вже збожеволів від нього. Я б таке ще перетерпіла, бо люблю тебе. Але ти ще й вирішив стати партнером цього жахливого лице­мірного шахрая, що вдає із себе побожну людину, а це вже зовсім інша справа. Це вже справа честі. Не знаю, як довго я там простояла. Кожна секунда — ціле життя, але я раз і назавжди вирішила покінчити з цим брудом. Я вислизнула з кімнати і приїхала сюди. Я й сама напівзбожеволіла від жадоби Г на цей час; але я не торкнуся його, поки не доведу це до кінця. Біль у моєму тілі допомагає мені витримати смертельні муки моєї душі. О, я знаю, я герой і істеричка — можеш називати мене як хочеш, — твої слова більше не мають значення. Але я хочу жити, і я попросила Безіла забрати мене, як він мені обіцяв задовго до того, як я зустріла тебе. Він пообіцяв вилікувати мене, і я наполягатиму, щоб він виконав цю обіцянку. Ми можемо розлучитися. Так буде краще. Оскільки я біль­ше не хочу бачити твоє лице.

Троє інших людей, що були в кімнаті, не існували для мене. Мені потрібно було зібратися із силами, щоб відповісти на напад Лу. Запала абсолютна тиша. Було чутно лише, як я нюхаю кокаїн. Я зно­ву став сам собі господарем і зайшовся голосним сміхом.

— Так ось яку гру ти затіяла? — врешті відповів я. — Ти продала мене, щоб купити третину в цього хамла!

Я зупинився, щоб пошукати іще гірші образи, але мій мозок відмовлявся працювати. Він просто підкидав мені таку лайку, що асоціюється з човнярами на баржі. Бризкаючи слиною, я пробелькотів цілий потік непристойних слів; але навіть після цього я відчув, що цього замало і я не розкрився у всій красі. Мої слова сприйняли з повною байдужістю. Навіть Лу лише знизала плечима і подивилася на Лама з таким виразом, ніби хотіла сказати: «Бачите, я мала рацію».

Лам повільно хитав головою. Насправді я майже нічого не бачив. Мій зір якимсь специфічним чином порушився, і це мене налякало, моє серце почало протестувати. Я знову витяг кокаїн. На мій подив, Лам швидко скочив з крісла і відібрав у мене пляшечку. Я захотів встати і прибити його, але ме­не охопила смертельна слабкість. Кімната попливла. Лам повернувся у своє крісло, і в студії знову запала тиша.

Підозрюю, що я на якийсь час втратив свідомість, бо не пам’ятаю, хто поклав мені на голову змо­чений у льодяній воді рушник або як так сталося, що по моїй спині потекли краплі холодної води.

Я прийшов до тями і тяжко зітхнув. Усі були на своїх місцях, як і до цього, лише Лу скинула свої хутра і скрутилася на дивані.

— Якщо ви достатньо добре почуваєтесь, сер Пі­тер, — сказав Лам, — ви також можете дослухати історію до кінця.

Лу раптом впала головою в подушки і затрусилась риданням. Лам зробив жест, який явно був Лалі зрозумілий. Вона вийшла вперед і стала переді мною, заклавши руки за спину, як дитина, що повторює урок.

— Сер Пітер, — сказала вона делікатним голосом, — Безіл пояснив леді Пендраґон, що у цій спра­ві вона прийняла зовсім помилкову точку зору. Він розповів їй, що коли люди долають наркотичні звич­ки, вони схильні казати й робити зовсім чужі для їхньої вдачі речі. Ми усі знаємо, що ви безліч разів демонстрували відвагу і почуття честі. Нам відомі ваші подвиги і життєвий шлях. Те, що сталося під час розмови з паном Платтом, до уваги не береться. Ви діяли, як хвора людина. І все. Мейзі запропонували поїхати по вас і привезти сюди — і дякувати Богу, вона дісталася туди вчасно!

Лу перевернулася і розгнівано накинулася на ца­ря Лама.

— Ви виконаєте свою обіцянку! — несамовито кричала вона. — Ви виконаєте свою обіцянку!

— Це знову ж таки, — спокійно сказав він, — ли­ше тому, що ви хвора жінка, така ж хвора, як і він.

— То не дотримуватися слова перед хворою жін­кою — це благородно? — відрізала вона, наче тиг­риця.

Його губи скривилися у дивну посмішку.

— Ну, а що скаже сер Пітер? — спитав він, ніби ледаче сміючись.

Я зненацька став чітко усвідомлювати, яке жалюгідне враження я справляю. Сиджу тут, як хвора мавпа з рушником на голові. Я зірвав його і шпурнув додолу.

Лала відразу підійшла і підняла його. Я розцінив її дії як образу. До мене ставилися як до надокучливого персонажа, що чинить гармидер у чужій студії. В результаті я насупився ще більше.

— Так виглядає, що мої слова не мають значення, — грубо відповів я. — Але оскільки ви питаєте, то скажу таке. Забирайте її до себе, і щоб я більше про неї не чув. Я лиш «дякую» скажу.

Я здригнувся від власного голосу. Невже той, хто дозволяє собі так вульгарно відповідати, це і справді я? Якимсь неймовірним чином від усього, що відбувається, у мене залишається усе менше й менше гідності.

Лу перервала мої роздуми своїм блискучим голосочком:

— Бачите, Безіле, він відпускає мене. Я прийшла до вас незаплямованою. Ви можете дотриматись свого слова, не зраджуючи свою віру.

Вона підвелася з канапи і підійшла до його крісла. Вона впала до його ніг і притулилася лицем до його колін, простягнувши свої довгі руки до його обличчя, щоб погладити його.

Він ніжно провів рукою по її волоссю.

— Так, — сказав він, — ми вільні, і я дотримаюся обіцянки. Я вилікую вас і заберу з собою. Але дозвольте поставити одну умову?

Вона підвела голову і подивилася на нього. Не­зважаючи на фізичну руїну кількох останніх місяців, любов змогла трансформувати її тіло. Вона була блискуче красивою. Вона лише чекала, коли він візь­ме її до своїх обійм. Вона тремтіла у пристрасному екстазі.

З марною люттю я вхопився за бильця крісла. Про­сто переді мною єдина жінка, яку я любив, відріклася від мене, з огидою відкинула мене і пропонувала себе іншому чоловікові так само імпульсивно й шалено, як колись мені. Ні, клянуся усіма чортами з пекла, це було гірше! Бо я завзято добивався її, а він не докладав жодних зусиль.

— Одна умова? — її дзвінкий голос ясно пролунав студією. — Я віддаю себе вам, мій повелителю, мій коханку; віддаю своє тіло і свою душу. Які умови можуть мати для мене значення?

— Ну, — сказав цар Лам, — це насправді лише одна невеличка умова; і щоб довести, що я дотримуюсь обіцянок, я мушу дотримуватись їх усіх. Бачите, я пообіцяв вилікувати сера Пітера також, і моя умова така, що він їде з нами.

Вона скочила на ноги, наче її вкусила кобра. Її довгі руки безпорадно хапалися за повітря. Це було невимовне приниження. Лам сховав до кишені свою люльку, став на ноги і потягнувся, наче величезний ледачий лев. Він обійняв її і міцно тримав, втупивши очі у її змордоване обличчя; нерівна лінія її червоних уст витягнулась у трагічну гримасу, крізь яку відмовлявся вискочити застиглий крик.

Він лагідно потряс її за плечі. Її напружені м’язи почали розслаблятися.

— Ну, тоді домовились, моя маленька дівчинко, — сказав він.

Її рот закрився, а тоді звився у витончену й щасливу посмішку. В її очах згас похмурий вогонь пристрасті, і вони загорілися світлом розуміння.

Він обхопив її стан рукою і підвів до мене. Взяв мене під руку і підняв з крісла, як Геркулес, що ді­стався найчорніших глибин пекла і витяг прокляту душу на боже світло.

Він з’єднав наші руки і накрив зверху своїми.

— Що Бог поєднав, — урочисто сказав він, — то­го людина нехай не розлучає.

Він розвернувся на підборах і перетворився на людину рішучих і швидких дій.

— Мейзі, — сказав він, — у вас є ключ. Підіть організуйте, щоб їхні речі були спаковані й чекали у камері схову на вокзалі Вікторія. Лало, зателефонуйте і зарезервуйте для цих добрих людей місця і каюту на кораблі. Лондон не місце для нас — навколо надто багато філантропів, які шукають, кого б собі зжерти. Зв’яжіться з Дюпоном і попросіть його відправити вечерю на п’ятьох на сьому годину. О де­сятій ми сядемо на потяг і будемо в Телепилі sabse jeldi[22].

Мейзі пішла, а Лала була біля телефону ще до того, як він закінчив говорити. Він повернувся до нас із таким же показним поспіхом.

— Ну от, молоді люди, — жваво сказав він, — ваші нерви порвало на шматки, і це не дивно. Білі таблетки обом і трішки Г, щоб їх підсолодити. І ви не обідали! Це дуже погано. Ми влаштуємо собі старомодне «високе чаювання». У відерку для вугілля чи десь там має бути якась їжа. Лала може щось приготувати, поки я зроблю тости з маслом. Ви собі посидіть, поговоріть, сплануйте медовий місяць номер вісім, чи який він у вас за рахунком. І прошу мене не чіпати, бо я буду дуже зайнятий. Насправді нам дуже пощастило, що я звик збиратися у трирічну подорож навколо світу за три хвилини.

Поки чай був готовий, минуло півгодини. Лу і я сиділи на канапі, зажурені й приголомшені від того, через що нам довелося пройти. Морально, психічно, фізично — ми обоє потерпали від найважчої втоми. І все ж її хвилі даремно билися об мовчазну і непохитну скелю нашого піднесеного блаженства. Я не міг цього пояснити. Ми були надто виснажені. І все ж ми знали, у найглибших куточках наших свідомостей, оголених, без верхніх безжалісно зірваних шарів, що це щастя існує. Воно завжди існувало, ще «до початку часів», і завжди існуватиме. Час і простір тут не мають жодного значення. Це була невимовна єдність, у вічності, наших індивідуальностей.

Я не буду описувати жодних деталей нашої подорожі до Телепила. Якщо люди довідаються про красу цього місця, то дуже скоро її зіпсують. Однак не буде ніякої шкоди, якщо розповісти, на що схоже це місце, хоча б через те, що не менше як три тисячі років тому воно стало одним з найвідоміших місць у світі. А одна з його головних претензій у тому, що навіть тоді воно було відоме своїми руїнами забутих цивілізацій. Сьогодні на величній скелі, що нависає над містом, рука людини понашкрябувала й залишила по собі ефемерні карлючки.

Наближаючись до Телепила з заходу, ми були приголомшені виглядом цієї могутньої скелі, що увірвалася в поле нашого зору, коли потяг завернув за поворот. Як ще один Ґібралтар, вона виділялася на тлі неба на висоті тисяча двісті футів над рівнем моря. Вона простягла дві величезні лапи над містом, наче лев, що припав до землі й бавиться зі своєю здобиччю перед тим, як її зжерти, — і це дійс­но так.

Найбільш ласий шматок — це чарівний катедральний собор часів норманів. Він стоїть на підвищенні, нижче краю навислої над ним кручі, а під ним, наче віяло, розкинулося місто. Порівняно з собором воно виглядає нікчемним, як і собор порівняно зі скелею; і все ж знання розмірів звичайного будинку змушує тебе йти від меншого до більшого, а не навпаки.

Місто є доказом величезного розміру собору; і як тільки ти чітко усвідомлюєш величину собору, він, у свою чергу, стає мірилом грандіозності скелі.

Ми пройшлися від станції до резиденції царя Лама, високо на схилі, над перешийком, який з’єд­нується зі скелею. Над нами височіли круті бескиди. Їх розривали гострі шпилі й глибокі яри; але над жахливими проваллями ми бачили залишки цивілізацій, що упродовж століть змінювали одна одну, — грецькі храми, римські вали, сарацинські водосховища, норманські ворота й будівлі різних часів, що поволі руйнуються на стрімких висохлих скелях.

Нам з Лу було дуже важко дертися на той схил, зважаючи на кепський стан нашого здоров’я. Ми мусили постійно сідати перепочити на величезних валунах уздовж нашого шляху, який звивався поміж добре зораних полів, усіяних кривими сірими оливковими деревами.

Повітря у цьому місці витончено п’янке, і все ж його чарівність лише втирала у наші душі сором від розбитого фізичного стану. По дорозі нам довелося кілька разів прикластися до героїну. Ми не розу­міли, чому не можна було частину шляху проїхати кіньми. Але це було частиною плану царя Лама, без сумніву, нас мало вколоти усвідомлення своєї безпорадності у такому божественному місці, де кожен звук підсилював хор природи, що підбурював нас до фізичної активності. Наша немічність не видавалася такою жахливо неприродною у Лондоні, як у цьо­му священному храмі краси.

Здавалося, сам Лам по дорозі додому набирався сили до неймовірного рівня. Поки ми, задихаючись, ледве волочили ноги, він скакав схилом, як молоденький козлик. А під час перепочинку розповідав нам історію пам’яток, що обсипалися на скелях.

— Це місце допоможе вам виправити ваші уявлення про те, що є вічним, — сказав він, — оскільки немає нічого вічного.

Ми й справді були наповнені відчуттям марно­сті людських зусиль, розглядаючи шари цивілізацій і спостерігаючи за останньою з них, яка ще процвітає, та ознаки її руйнування проявляються вже надто очевидно. Сучасне містечко будували, навіть не думаючи про те, щоб кинути виклик століттям. Во­но було, по суті, крихке і напіврозвалене, а події останніх кількох годин давали численні докази не ли­ше соціального невдоволення, яке у будь-яку мить може перетворити сучасну структуру на руїни, але й загальної апатії і браку енергії у кожного, з ким ми увійшли в контакт.

Наша невеличка компанія, очевидно, означала для них вигідну можливість підробити. Проте ви­глядало так, що ніхто не хотів задовольнити навіть найменшу з людських амбіцій: добитися прихильності заможних мандрівників.

— Не падайте духом, — засміявся Лам. — Ваша біда в тому, що ви шукаєте сталості не в тому місці. Бачите отих двох людей?

Нижче на дорозі йшли двоє пастухів з козами, один вів свою отару вгору від міста після доїння, другий гнав кіз до міста з тією ж метою.

Лам процитував два рядки з грецької поезії. Я не­достатньо добре пам’ятаю грецьку, щоб перекласти їх, але слова звучали надзвичайно знайомо. Лам переклав.

«Місто Телепил, де пастух жене отару до міста. Він вітає іншого пастуха, що виходить з отарою з міста, і той вітається у відповідь. У цьому краї можна заробити вдвічі більше, якщо не спати, бо вночі тут працюють не менше, як вдень».

— Це було написано три тисячі років тому, і навіть ім’я жінки, що написала поему, загубилося, хоч це одна з найвідоміших поем у світі. Але сьогодні пастухи вітаються один з одним, як і тоді. РANTA REI, — казав Геракліт, «усе тече». І все, що намагається втекти від цього закону, що покладається на свою силу, що стає нерухомим, що пробує зупинитись і перепочити, розбивають нестримні хвилі часу. Ми думаємо, що залізо міцніше за воду; але ми не можемо збудувати корабель, щоб витримав її силу. Порівняйте твердий камінь і легенький вітерець. Ми вдихаємо його в легені, і сьогоднішнє повітря таке ж свіже, як і завжди. Але подивіться, як оті храми і фортеці, ба навіть самі скелі, поруйновано млявими пестощами цьо­го ба­дьорого бризу. Це одна з причин, чому я вибрав тут жити, хоча після одного лише погляду на незрівнянну красу цього місця навряд чи тобі потрібні аргументи, — краса, що ніколи не втомлюється змінюватись і кожного дня інша. Щовечора спостерігати за заходом сонця. Він вартий двох годин великої опери. Сидіти на терасі вілли і майже приголомшено спо­стерігати за вічно мінливою красою настання ночі. А сама ніч! Над скелею зависла Полярна зірка. Спо­стерігаєш, як місяці обертають колесо Великого Возу навколо нерухомої блискучої величі, й твій мозок починає зовсім по-іншому міряти час. Кожне обертання неба навколо полюса — це як рух секундної стрілки твого духовного годинника.

Ми слухали його уважно, мов зачаровані. Краса цього місця сильно нас вразила. Це було неймовірно. Ракові пухлини Лондона й Парижа бу­ли безжа­лісно вирізані з нашої свідомості. Із ефемерної претензійної удаваності міста ми потрапили у край віч­ної дійсності. Ми переродилися у світ, кож­на деталь якого була на зовсім іншому рівні від усьо­го, що ми переживали раніше. Нас охопило відчуття чистоти й невинності. Ніби ми прокинулись від страшного кошмару; відчуття часу і простору було зруйновано; і ми зрозуміли, що наші старі стандарти реальності були ілюзією. Годинники — це лише механічні іграш­ки. У Телепилі нашим часоміром бу­ла природа, а ми були її частиною.

Ми пройшли ще п’ять хвилин, і знову слабкість здолала нас. Чудесний краєвид зачорнила вперта жадоба героїну. Ми задовольнили потребу, але ця дія тепер здавалася огидною. Ніхто нас не бачив, і все ж ми почувалися так, ніби оцим потворством образили саму природу.

— Я піду до абатства, — сказав Лам. — А вам кра­ще не поспішати. Я попрошу приготувати напої і відправлю когось до вас.

Він помахав рукою і пішов угору твердою ходою умілого альпініста.

Лу притисла свою руку до моєї. Ми були наодинці з природою. Всередині нас народжувалося нове почуття. Якимсь чином відчуття індивідуальності стерлося. Я ніжно її обійняв, і ми обмінялися довгим поцілунком, таким як ніколи досі. Ми не ці­лувалися. Ми були частиною картини, природним вираженням якої було цілуватися.

— Може, підемо далі? — через деякий час сказала Лу, вивільняючись з моїх обійм.

Та цієї миті ми зіштовхнулися з дуже незвичною особою. Це був світловолосий хлопчина років п’яти, босий, проте вбраний у короткий темно-синій одяг з широкими рукавами і капюшоном з червоною підкладкою. Він мав дуже серйозне обличчя і звернувся до нас, по-військовому віддаючи честь:

— Чини, як волієш, — нехай таким буде весь закон, — рішуче сказав малий і простягнув свою ру­ку. — Я прийшов провести вас до абатства.

Навіть Лу зрозуміла, що неможливо взяти таку важливу невеличку особу і просто поцілувати. Ми з належною гідністю пройнялися урочистістю цієї події, підвелися і потисли хлопчикові руку.

Тоді, згори, позаду нього прибіг іще менший хлопчик.

— Любов — закон, любов — воля, — сказав він. Це був, очевидно, знак ввічливості.

— Вони не знають, як казати, — пояснив старший хлопець поблажливим тоном. — Мене звати Гермес, — сказав він Лу, — а це мій друг Діоніс.

З нами стався напад неконтрольованого сміху, який Гермес, вочевидь, вважав дуже недоречним. Але Діоніс сказав Лу:

— Посилаю тобі повітляний поцілунок.

Вона підхопила малого розбишаку і розцілувала у відповідь. Коли вона поставила його на землю, він дав кожному з нас руку, а Гермес у дуже діловій манері проводив нас схилом угору, час від часу обертаючись перевірити, чи з нами все гаразд.

Здається, Діоніс думав, що його завдання розважати нас, коментуючи різні об’єкти уздовж нашого шляху.

— Ось там будинок хорошої людини, — сказав він, — я візьму вас до нього на обід, якщо обіцяєте чемно поводитись. А тут живе жінка-коза, — продовжував він, явно заспокоєний нашими запевненнями у належній поведінці.

Поважність старшого хлопця і галасливий характер меншого безперестанку викликали у нас спазми стриманого сміху.

— Здається, ми зайшли прямісінько у казку, — сказала Лу.

— Великий лев каже, що це єдина правдива казка, — відповів Гермес, очевидно готовий, якщо по­трібно, до тривалої суперечки на цю тему. Але я без проблем погодився з правдивістю його твердження.

— Ось абатство, — продовжив він, коли ми звер­нули за поворот і видовжена, низька, біла будова з’явилася у полі зору.

— Але це не абатство, — запротестував я. — Це вілла.

— Це тому, що ви дивитесь не тими очима, — заперечив Гермес. — Я теж так думав, поки мене не навчили.

— Думаєш, панові Ламу вдасться навчити нас? — спитав я, пригнічений відчуттям комічності ситу­ації.

— О, тут його не називають пан Лам, — зарозуміло відрубав Гермес. — Тут він Великий лев, і, звісно, він навчить кого хочеш, якщо ти не надто старий чи не надто дурний. Я і сам був зовсім дурним, коли вперше сюди прийшов, — сказав він, ніби виправдовуючись. — Це був поворотний пункт моєї кар’єри.

Хлопчині було, без сумніву, не більше п’яти ро­ків, і його спілкування було абсолютно неймовірним. Зростало відчуття, що ми якимсь чином заблукали й потрапили у зачаровану країну. Яка водночас зачаровувала тебе.

Діоніс хотів якнайшвидше привести нас до абат­ства і тягнув з усієї сили за руки.

— Ді, — сказав Гермес, — ти знаєш, що не можна так смикати людей. Це одне з правил, — пояснив він Лу, — не заважати людям. Великий лев ка­же, що кожен сам дасть собі раду, тільки якщо дати йому спокій.

Здається, він вважав, що це твердження потребує детальнішого пояснення:

— Кіприда цього тижня читає нам Ґіббона і показує, що усі біди й негаразди беруться від втручання у чужі справи.

Я голосно розсміявся.

— Ґіббон? — закричав я. — Цікаво, що далі?

— Ну, історію Риму потрібно знати, — пояснив Гермес тоном директора школи, що звертається на нараді до вчителів.

— А що ви читали минулого тижня? — спитала Лу, хоча й давилася від сміху, як і я.

— Нам читали Шеллі, — відповів він. — Ми самі не читаємо.

— «Десятий» не танцює, — процитував я.

— Не будь свинею, Кокі, — сказала Лу.

— Але, Гермесе, чому ви не читаєте?

— Великий лев не хоче, щоб ми вчилися читати, — сказав той. — Нам потрібно навчитися добре володіти очима, а читання їх псує.

— Але чому? — здивовано спитала Лу. — Я не розумію. Я думала, що читання — найкращий спо­сіб здобувати знання.

Діоніс зайняв рішучу позицію:

— Досить лізних Тому, хай йому чолт, собаці.

Цього разу це не було фізичне виснаження. Ці чудові діти змусили нас забути про всі фізичні відчуття. Але коли ти піднімаєшся вгору, неможливо сміятися так, як ти хочеш сміятися. Ми всілися на травичку, всіяну квітами, і каталися по ній, вириваючи жменями пучки трави й кусаючи їх, щоб вгамувати наші емоції.

Діоніс сприйняв це за гру і почав весело вовтузитися з нами, але Гермеса, який, вочевидь, теж хо­тів приєднатися до розваги, стримувало відчуття відповідальності.

— Де ти примудрився навчитися такої дивної мо­ви? — врешті скрикнула Лу, а по її щоках котилися сльози.

Гермес став ще серйознішим.

— З Книги Закону. Нехай не змінять у ній і літери, — сказав він.

Ми почали доволі серйозно переживати, чи не потрапили ми в один з тих фантастичних снів наяву, з якими познайомив нас героїн. Але це був сон зовсім іншого ґатунку. Він мав ознаки здорової дійсності, що пробігали крізь неймовірне сплетіння його чудес.

Врешті, ми всілися і глибоко вдихнули. Гермес квапився допомогти підвестися Лу, і ця така природна дія, що береться з такого надзвичайного боку, знову заразила нас сміхом.

Діоніс спостерігав за нами великими серйозними очима.

— Досить, — раптом вирішив він і почав і собі вибивати ногами чечітку.

Але ми бачили, що Гермес, з усім своїм небажанням заважати іншим людям, нетерпляче чекав, поки ми встанемо на ноги. Цього разу Лу взяла його за руку і залишила мене плентатися позаду з Діонісом, який жваво базікав без кінця й краю. Я навіть не чув, що він говорить; це все було занадто для мене.

Ми вийшли до тераси вілли — цар Лам стояв у відчинених дверях. Він перебрався з дорожнього одя­гу в темно-синю шовкову сорочку з червоною підкладкою на капюшоні й на рукавах, як у хлопців. Але на грудях, у рівносторонньому трикутнику з променями сонця з боків, золотими нитками було вишите Єгипетське око.

Позаду нього стояли дві жінки у довгих сорочках, схожих на такі, як у хлопців. Одній було десь двадцять п’ять, другій — близько сорока. Обидві ма­ли коротко підстрижене волосся: молодша — яск­раво-каштанове, старша — розкішне сріблясто-сиве.

— Це Великий лев, — сказав Діоніс, — з Афіною та Кіплидою.

Гермес відступив і сказав нам «по секрету»:

— Тепер ви першими скажете: «Чини, як во­лі­єш», щоб продемонструвати, що ви пробудилися більше, ніж вони.

Ми охоче кивнули й успішно виконали цю програму.

— Любов — це закон, люби за волею, — відповіли троє біля дверей. — Ласкаво просимо до абат­ства Телема!

За мить наче розбили якесь закляття й уся сер­йозність розвіялася. Нас тепло представили жінкам, і ми вже балакали з ними так, ніби все життя знаємо одне одного. Безіл посадив собі двох богів на коліна і щасливо слухав історію Гермеса про те, як він справився зі своїм відповідальним зав­данням.

На терасу винесли стіл, і ми сіли обідати. Афіна показала нам наші місця, а тоді пояснила, що в абат­стві є звичай їсти мовчки: «Після того, як промовили слово “Воля”», — сказала во­на.

Що вона має на увазі? Ми чули, що перед їжею промовляють молитву, але минуло багато часу, відтоді як ми востаннє молилися перед їжею. Однак невеличка таємниця невдовзі прояснилася.

Вона постукала по столі руків’ям туніського кинджала, його сталеве лезо було інкрустоване сріблом. Постукала тричі, потім п’ять разів, тоді знову тричі. Цей особливий метод мав, очевидно, якийсь важливий зміст. Тоді вона сказала:

— Чини, як волієш, — нехай таким буде весь закон.

Було видно, що Діоніс сильно схвильований. Бу­ла його черга відповідати, і він страшенно боявся забути свої слова перед незнайомцями. Він жалібно подивився на Кіприду, і вона прошепотіла йому на вушко.

— Сцо є волею? — з раптовим спалахом впевненості й гордості.

— Це моя воля їсти і пити, — низьким голосом відповіла Афіна.

— З якою метою? — спитав Діоніс, сумніваючись.

— Щоб моє тіло могло набратися сили.

Хлопчисько схвильовано озирнувся навколо, ні­би відповідь вибила ґрунт з-під його ніг. Кіприда стиснула його руку, і він знову посвітлішав.

— З якою метою? — впевнено повторив він.

— Щоб я могла завершити Велику працю, — відповіла Афіна.

Здається, Діоніс знайшов свою гру. Без найменшого вагання він різко відповів:

— Любов — це закон, за волею.

— Любов — це закон, люби за волею, — виправила Кіприда, і дитина урочисто повторила за нею.

— Починаймо! — бадьоро крикнула вона і всі­лася на своє місце.

Розділ 5. На телепилі

На обід була риба. Такого виду ми досі не бачили — з довгим тонким тілом і щелепами, як у риби-меча. Ми були дуже голодні, та вона смакувала б так само вишукано за будь-яких обставин. Далі ми їли сир, мед і мушмулу, а закінчили чудовою справж­ньою турецькою кавою — не одну філіжанку, а скіль­ки хочеш; і бенедиктин.

До їжі ми пили терпке, міцне місцеве вино; і во­но смакувало як найкраще червоне вино у світі. При виробництві воно не піддавалося жодній хімічній обробці. Вино мало якусь життєву енергію. Воно бу­ло просте, як усе, зроблене в абатстві, однак уся ця свіжість і природність перевершували навіть такі витончені смаки, як наші. Очевидно, ми сиділи за столом у добірному товаристві божеств Олімпу, і їжа, здається, була відповідною!

Крім того, в нас не було часу бути перебірливими — ми були приголомшені красою довкілля.

Далеко на захід лінія пагорбів зникала у морі, найвіддаленіші вершини були від нас на відстані більше п’ятдесяти миль, втім, у цьому прозорому весняному повітрі їх було чітко видно. Ми навіть розгледіли перед цим пасмом невелику темну лінію скель, які випиналися паралельно з ними, приблизно на десять миль ближче. Звідти звивистою кривою невимовної величі й краси простяглася до нас лінія берега. Телепил розташувався на мисі, ніщо не переривало величезний простір відкритого моря між нами й віддаленим пас­мом пагорбів з двома вершинами-близнюками, що на­висали над головним містом цього краю — містом, з якого ми вирушили вранці.

По лівий бік лінії берега пасмо розкиданих гір чудернацької форми і кольорів простягалось звідти аж до нашого пагорба, де ми сиділи. А океан перед нами сягав небокраю. Світло вигравало на його хви­лях, наче якась загадкова мелодія Дебюссі. Його бар­ви різнилися від найніжнішого канарково-жовтого та сірувато-зеленого, через безліч синьо-зелених па­вичевих відтінків до бузкових і густо-пурпурових. Мінливі кольорові клаптики постійно блукали поверхнею у калейдоскопічній фантазії.

Трішки праворуч безмежну панораму води обрізав стрімкий бескид, увінчаний руїнами церкви, і знову вище, правіше, прямовисна, майже вертикальна скеля моторошно виструнчилася у височінь зазубленою, химерно висіченою лінією. За ними схил різко ставав похилішим, і звідти скеля робила остан­ній стрибок до своєї вершини, де стояли залишки давніх храмів греків.

Провалля по правий бік іще стрімкіше кидалося просто в море. Але з цього боку краєвид заступали оливкові, дубові гаї і кактуси. Тераса перед нами закінчувалася скелястим садом, де цвіли здоровенні геранії, величезні кущі маргариток, пурпурові іриси на високих стеблах і зарості тростини, вдвічі вищої за людський зріст, які, мов танцюристи, колихалися під музику ніжного бризу, що струменем піднімався схилами з моря.

Нижче тераси цвіли шовковиці, вишні і яблуні разом з кількома різнокольоровими деревами, назви яких я не знаю.

Між будинком і кручею, що нависала над ним з півдня, у тіні велетенського дерева з незнайомими листочками був вкритий травою садочок, а за ним — два перських горіхових дерева, наче циклопські телеграфні стовпи, з чубом із темно-зеленого листя, що нагадувало мені високі хутряні шапки гвардійців.

Коли подали каву, правило мовчанки вже не діяло. Але Лам вийшов з-за столу ще раніше. Афіна пояснила, що в абатстві дотримуються такого прин­ципу, що вживання їжі є вимушеною перервою в роботі і ті слова про Волю, перед тим як починати їсти, промов­ляють, щоб наголосити на тому, що єдиним виправданням вживання їжі є необхідність підтримувати своє тіло у такому стані, щоб воно допомагало тобі у Великій Праці, якою б вона не була в кожному окремому випадку. Коли хтось по­їв, він чи вона просто встає і виходить, перерва за­кінчилась.

Лам вийшов з будинку у фланелевій сорочці і в бриджах з оленячої шкіри для їзди верхи. Він всівся і почав пити каву з бенедиктином. Він курив тонку чорну сигару, таку міцну, що сам лише її вигляд міг налякати.

— Сподіваюся, ви мені пробачите, — сказав він, — я мушу сходити перевірити інші будинки. Цей будинок є, так би мовити, передпокоєм, де ми приймаємо незнайомців. В інших будинках проводять різні навчання, відповідно до Волі їхніх мешканців. Ви спатимете тут, звичайно, і, беручи до уваги причину вашого прибуття — ні, Діонісе, зараз недоречно казати: «Він впаде у безодню на ім’я «Тому що», і разом з собаками Причинами там пропаде» — цього разу замість невеличкої одинокої вежі, де я сплю зазвичай, я спатиму тут, унизу.

Ми помітили, що Кіприда з хлопцями тихенько вислизнули, однак Афіна сиділа, заглиблена у вивчення наших персон.

— За відсутності Лали, — сказав він, — сестра Афіна є нашим головним психологом. Ви знайдете її знання дуже корисними для вас і для вашої праці. Я залишу її з вами на наступні кілька годин обговорити необхідні речі. Але, звісно, перш за все вам необхідно відпочити після дороги.

Він підвівся і зайшов за ріг будинку. Ми не відчували потреби у відпочинку. Атмосфера цього місця викликала надмірну цікавість. Це були не лише дивні звичаї, які збуджували нашу уяву. Навколо нас, у цьому місці, поміж цими людьми, що залишили нас у нерішучості, панувала атмосфера, яку неможливо описати. Суміш простоти та вишуканості сама собою була дивною, але ще дивнішою була ком­бінація абсолютної особистої свободи з тим, що бу­ло, очевидно, схоже на доволі сувору дисципліну. Виглядало, що автоматична система, з якою тут усе робиться, містила у собі майже по-прусському строгий порядок.

Лу одразу вловила цей нюанс і з притаманною їй щирістю попросила сестру Афіну роз’яснити його.

— Дякую за нагадування, — мовила сестра Афіна. — Великий лев сказав, що вам слід відпочити. Ви можете лягти у студії. Я знаю, що спати ви не хочете, але ми можемо собі там поговорити, так само як і тут. Так що краще вмостіться зручненько, а я розповім вам про наші невеличкі веселі правила.

Місце для відпочинку було простим, як і все реш­та. Студію було вмебльовано вузькими матрацами на металевих пружинах. Вони лежали на підлозі, вкри­ті зручними подушками. Дещо вагаючись, ми полягали на них, але одразу зрозуміли, що почуваємося набагато більше «як вдома», ніж якби лежанки були вищими. Від цього кімната здавалася просто­рішою, а відчуття спокою помітнішим. У такому низькому положенні була якась довершеність, і, без­перечно, насолоджуватися напоями та цигарками на землі було набагато зручніше, ніж за столом. Ми усвідоми­ли, що завжди йшли по життю, підсвідомо боячись щось перекинути. Я почав розуміти, чому пікнік на траві дає таке відчуття свободи. Це була відсутність тривоги, що постійно докучає, незважаючи на те, що ти її не усвідомлюєш.

Сестра Афіна простягнулася на розкладному кріс­лі, теж дуже низькому. Вона без проблем могла взяти з підлоги свій келих.

— Стосовно вашого запитання, — почала во­на, — це дійсно правда, тут у нас діє ванадієва залізна дисципліна; але ми придумуємо для себе все самі, й правила не завдають нам клопоту, оскільки ми бачимо їхню мету.

У так званому цивілізованому житті кожна людина принаймні дві третини свого часу марнує на речі, які не мають значення. Ідея цього місця така, що кожен має якнайбільше часу для здійснення своєї Волі. Звичайно, якщо ви прибули сюди, рішуче налаштовані відкидати усе, до чого ви не звикли, ви можете виробити в собі постійну роздратованість, і від цього буде ще гірше, бо тут немає нічого, що б перешкоджало потуранню ваших бажань. Коли я потрапила сюди два роки тому, кожна дрібниця ви­кликала роздратування й образу. Але я поступово змирилася, розуміючи, що тут усе продумано. Ці люди були значно ефективнішими, ніж я, завдяки економії часу, який я звикла марнувати на дрібниці, і відсутності клопотів. Я не могла більше з ними боротися, так само як Діоніс не зможе битися з Джеком Демпзі[23]. Тут зовсім немає чим зайнятися в сенсі розваг, окрім як гуляти, лазити горами, читати і грати в Телему, — ну і, звичайно, влітку купатися. Хатня робота майже не забирає часу завдяки спрощенню життя. Тут немає куди піти й немає що робити. В результаті якщо взяти усе, що пов’язано з приготуванням і споживанням їжі й усім решта, те, що можна назвати необхідною працею, забирає не набагато більше, ніж одну годину на день. Порівняйте це з Лондоном! Лише вбирання забирає більше часу. Тутешнє вбрання достатньо нарядне і для королів­сько­го бенкету, і водночас абсолютно практичне для усього, крім скелелазіння. Вбратися і скинути одяг — справа тридцяти секунд. Навіть одяг для походу в гори — це просто сорочка, пара бриджів, панчохи й тенісні туфлі замість сандалів — і вперед.

Лу і я сонливо слухали цю доповідь. Нам було так цікаво, що ми просто не давали собі спати. Із цією метою кожен з нас прийняв по великій дозі героїну. Сестра Афіна скочила з крісла.

— Я згадала, — сказала вона, — що мушу принести ваші таблиці.

Вона підійшла до шафки й дістала два бланки. Ми ледаче поставили хрестики у відповідному полі.

— Пробачте, що втручаюся, — сказала вона, — але в абатстві Магічний Запис завжди на першому місці.

Від героїну я прокинувся остаточно.

— Здається, я розумію, в чому суть. Усі ваші правила мають на меті настільки зменшити ту частину життя, яка потребує правил, наскільки це мож­ливо.

— Саме так, — багатозначно кивнула вона.

— Але послухайте, — сказала Лу, — це все дуже добре; але я не знаю, що з собою робити. Мабуть, час тут тягнеться жахливо повільно.

— Прости Господи! — вигукнула Афіна. — Тут ніхто немає зайвої хвилинки!

Ми розсміялися.

— Важко не помітити, що ви учениця царя Ла­ма. Ви перейняли його талант до парадоксів в усій повноті.

— Я знаю, що ви маєте на увазі, — сказала вона, сміючись. — Якщо ви ледачий, тоді це найгірше у світі місце, щоб знудитись, і чим ледачішим ви налаштовані бути, тим нудніше вам стає. Минулого року в нас було двоє людей, абсолютно безнадійні гниляки. Вони називали себе письменниками й уявляли собі, що вони працюють, якщо після сніданку урочисто усамітнилися і видали до обіду півсторінки дурниць. Але вони не надавали належного значення своїй праці, а саме місце мало не зводило їх з розуму. Вони нудилися в абатстві, нудилися один від одного і були дуже ображені, бо всі з них сміялися. Вони просто не бачили виходу і не скористалися ним, коли його їм показали. Від цього вони стали фізично кволими і, зрештою, поїхали геть, усім на радість, у середовище, де можуть безконечно мар­нувати свій час і вдавати із себе видатних геніїв. Ве­ликий лев робить за день більше, ніж вони зроблять за усе своє життя, навіть якщо доживуть до наступного сторіччя. Мені дуже шкода — настільки, наскільки може бути шкода. Самі вони були чудові, поки не виставляли напоказ свої нав’язливі ідеї то­го, «як слід робити». Вони подолали тисячу миль для цього навчання, а тоді навіть не дали нам шансу навчити їх. Але у них добрі голови, й відбиток цього абатства ніколи звідти не стереться. Завдяки перебуванню тут вони стали кращими й розумнішими і будуть іще кращими й розумнішими, як тільки до­зволять собі це визнати!

— Ви нас не дуже підбадьорили, — сказала Лу стривоженим тоном. — У мене немає такої втіхи, як у них. Я не можу себе обманювати, що я «вундеркінд». Ви, мабуть, і без мене знаєте, що я в житті нічим не займалася, лише байдикувала. А якщо немає чим байдикувати, мене охоплює найчорніша нудьга.

Сестра Афіна неохоче погодилася.

— Так, тут або вб’ють, або вилікують, — визнала вона, сміючись. — Але я можу з радістю сказати, що більшість людей виліковується. Ті двоє, що я вам розповідала, зазнали невдачі лише тому, що мали забагато пихи й егоїзму. Вони все неправильно тлумачили і чекали, що світ впаде перед ними ниць й обожнюватиме їхню нікчемність. І кожного разу вони зустрічали на своєму шляху Великого ле­ва, який повертав їх до реальності. Однак правда була для них надто гіркою пігулкою. Якби вони прийняли факти, то могли б їх змінити і в результаті навчилися б робити щось цінне й корисне. Втім, вони вибрали плекати ілюзію цькування. Вони переконали себе, що їх тут розпинають, а їм лише вмивали лице. На жаль, шар гриму самооцінки був надто товстим; тож вони поїхали геть, жаліючись, як погано з ними поводилися. Однак вони самі по­просили, щоб з ни­ми так поводилися; і воно ще принесе їм користь у майбутньому, коли вони подивляться на речі з перспективи і зрозуміють, що підлабузництво невеличкої кліки диваків із Сохо не таке корисне для їхніх душ, як належна суворість друзів у цьому абатстві.

— Так, я це розумію, — сказала Лу, — і я надто добре знаю Безіла, щоб легко не пошитися в дурні. Та я все ще переживаю за оцю вашу страшну ефективність. Чим мені зайнятися? Невже ви не розумієте, що саме нудьга чи її страх привели мене до героїну, щоб згаяти час?

— Це саме те, — дуже серйозно сказала Афіна. — Тут таке місце, що з нудьги хочеться напитися. І тому Великий лев наголошує, щоб ми пройшли цю сувору школу. Однак ми дуже швидко усвідомлюємо, що у світі просто немає стільки героїну, щоб ви­стачило у такому жахливому місці пережити один-однісінькій день. Тож ми кидаємо.

Це був ще один з Безілових парадоксів у повні­стю робочому стані. Втім, з уст такої врівноваженої і серйозної особи вони звучать дещо по-іншому. Особистість Великого лева, з одного боку, це велика його перевага, але з іншого — це страшний недолік. Його цинічна манера, його звична іронія, відчуття, що він над тобою насміхається, — усе це змушує тебе відкидати його слова як «лише парадокс», не вникаючи у суть. Лам занадто розумний; однак, сест­ра Афіна говорила з такою простою щирістю і прямотою, що незважаючи на те, що вона теж мала своє почуття гумору, Безілові ідеї здавалися набагато дієвішими, коли проходили через її розумовий апарат, ніж виплескувалися свіжими з нього. Я завжди був не схильний довіряти цареві Ламу. Та не довіряти цій жінці, яка довіряла йому, чи сумніватися у її праві довіряти йому було неможливо.

Здається, він навіть сам себе не міг сприймати серйозно, мабуть, через те, що боявся здатися пихатим чи зарозумілим; однак вона сприймала його серйозно і почерпнула від нього усе найкраще.

— Ну, сестро Афіно, — сказала Лу, — якщо навіть героїн не допомагає, що тоді?

— Боюся, мені доведеться почастувати вас іще одним парадоксом, — сказала вона, припалюючи ци­гарку. — Боюся, на перший погляд ви подумаєте, що тут щось не те. Це й правда повний революційний розворот від того, що здається очевидним. Але я сама пройшла через це і хочу передати вам такий простий факт: опинившись тут і отримавши у своє розпорядження стільки часу, скільки ми ніколи до­сі не мали, ми впадаємо у відчай. У великому місті, якщо нам нудно, ми просто шукаємо якоїсь розваги, і таких навколо є вдосталь. Але тут немає полегшення чи навіть його можливості. Ми або пото­немо, або вирішимо плавати. Ось іще один приклад того, як Великий лев, який, точно сам Сатана, економить час. Треба бути вже аж надто дурним, щоб за дві доби не побачити, що тут немає можливості розважити себе будь-яким звичайним способом. У Лондоні можна змарнувати ціле життя, перш ніж довести свій розум до бажаної Великому левові точки. Тож ти опиняєшся безпосередньо перед фак­том, що слід знайти собі заняття. Добре, ми підходимо до Великого лева спи­тати, і Великий лев каже: «Чини, як волієш». — «Але, — кажемо ми, — в чому ж полягає моя воля?» Він грубо відповідає: «Ді­знайтеся!» Ми запитуємо, як дізнатися, і він каже: «А як ви ді­зналися, яка користь від автомобіля?» Ну, ми трошки думаємо, а тоді кажемо йому, що про користь машини можна дізнатися через дослі­дження. По­трібно подивитися на різні її частини, порівняти їх і саму машину з подібними механізмами, які ми вже знаємо, такими як віз з волами і паровоз. Тоді ми вирішуємо, що автомобіль зроблено для пересування дорогою. «Дуже добре, — каже Великий лев, — ідемо далі. Проаналізуйте се­бе, свої здібності й схиль­ності, розумові тенденції і прагнення вашої душі. Дозвольте вас запевнити, що таке дослідження залишить вам зовсім мало часу для запитань, що з собою робити». — «Дуже дякуємо, — кажемо ми, — але якщо наше судження буде неправильним, якщо ми дізналися, що автомо­біль, який має їхати, насправді є труною, зробленою для зберігання тіла?» — «Може, й так, — каже Великий лев. — Вам слід перевірити своє судження; і для цього не потрібно питати думку людей, які, можливо, знають менше за вас; ви просто забираєтесь у цю страшну штуку, натискаєте відпо­відну кнопку, і якщо вона їде — це автомобіль, і ви не помилились. Хіба ви не читали, що сказано у Книзі Закону: «Успіх — підтвердження вашої правоти?» І дозвольте вас іще раз запевнити, коли ви сер­йозно налаштуєтесь, почнете здійснювати свою Істинну Волю, для нудьги не знайдеться часу».

Вона викинула цигарку, після того як прикурила від неї ще одну. Здавалося, що вона занурилась у роздуми, ніби в її голові пролітають набагато глибші думки, ніж ті, які вона так легко нам виражала.

Ми уважно спостерігали за нею. Героїн заспокоїв і посилив наше мислення, збуджене її поясненнями. Ми не мали бажання перебивати. Хотілося, щоб вона говорила безконечно.

Її занурення у власні думки стало іще помітнішим. Після дуже тривалої паузи вона знову повільно продовжила говорити, здається, скоріше до себе, ніж до нас, скоріше намагаючись надати форму своїй власній думці, ніж навчити нас.

— Мабуть, це і є головна ідея, — сказала вона.

У неї був цікавий, прямокутної форми обрис губ, який можна побачити у деяких давніх єгипетських статуях, з вигином біля кутиків, в якому причаїлися незліченні можливості самовираження. Очі глибоко посаджені й спокійні. Квадратне обличчя з підборіддям дуже особливої форми виражало при­го­ломшливу рішучість. Я ніколи не бачив обличчя, яке б так випромінювало сміливість.

— Так, думаю, я тепер розумію. Він змушує тебе підійти до того, що я назвала б точкою смерті. Ти дивишся на підсумок життя з перспективи, і його значення стає зрозумілим. Але замість того, що б відірватися на зустріч з невідомим, як у випадку смерті, у тебе є можливість і необхідність узятися за старе життя з того місця, де ти його полишив, з чітким розумінням минулого, яке визначає майбутнє. У цьому суть того, що він називає ініціацією. Я так розумію «Ти не маєш іншого права, як здійснювати свою волю». Ось чому давні верховні жерці замикали новоспеченого кандидата в абсолютній тиші й темноті. У нього був вибір між божевіллям і пізнанням себе. І коли його виводили на світло до життя, відновленого для любові і свободи, він ставав найсправжнісіньким неофітом, людиною, що наново народилася. Великий лев робить це з нами без нашого відома. Хоча я і сама пройшла через це, я чітко не знала, що насправді відбулося, поки не спробувала пояснити це вам.

Мене знову охопило сильне відчуття зачарованості. Я подивився на Лу й побачив в її очах, що вона відчуває те ж саме. Але вона тремтіла від запалу і хвилювання. Її очі з жадібним завзяттям дивилися в обличчя сестри Афіни. Вона з нетерпінням чекала на це незвичайне переживання. Мій власний настрій трішки відрізнявся. Перед очима пробігла серія яскравих картин з минулого життя. Безглуздість і марність минулого викликало відразу. Досягнення, якими я пишався найбільше, втратили свою цінність тому, що нікуди не привели. Мені спа­ли на думку слова Льюїса Керролла:

«Розумна риба ніколи нікуди не вирушає без дельфіна». І якось невимушено мій розум підхопив мелодію:

«Чи ти любиш, чи не любиш, чи ти любиш, чи не любиш танцювати?»

Коли я прокинувся, здається, була вже північ. Я лежав укритий ковдрами. Мені було доволі тепло, незважаючи на вітерець, що дув крізь розчинені двері. Мене дуже здивувало те, що вони мають бути відчиненими. Країна кишіла сумнозвісними грабіжниками.

Цар Лам сидів і писав за своїм столом при світлі лампи. Я ліниво за ним спостерігав, мені було дуже зручно й зовсім не було бажання рухатись.

Невдовзі я почув низькі звуки дзвону з віддаленого собору. Була дванадцята година.

Він одразу підвівся, пішов до дверей і спустився сходами до освітленої місяцем тераси. Став лицем на північ і глибоким урочистим голосом промовив слова, що, очевидно, були заклинанням.

«Вітаю тебе, Ра, той, що мовчить, і тебе, Кепра-жук, що у північну годину сонця мандрує у човні під небесами. Тагуті стоїть у величній красі на носі, а Ра-Гуур залишається за стерном. Вітаю тебе з обителей вечора!»

Лам супроводжував свою промову серією складних жестів. По завершенні він повернувся і зауважив, що я прокинувся.

— Що ж, ви добре поспали? — спитав він тихим голосом, стоячи біля мого матраца.

— Ніколи ще так добре не спав.

Неможливо передати подробиці навіть одного дня на Телепилі. Тут є уся повнота героїнового життя, але зовсім без його розчарувань. Я мушу відбирати пригоди, які безпосередньо стосуються нашого Purgatorio.

Після короткої балачки з Безілем про незначні справи я знову поринув у сон і прокинувся зранку добре відпочилим, та все ще сповненим переконання, що без героїну встати неможливо.

Втім, яскраве весняне сонце, чиї свіжі промені падали на зелено-сірі та сірувато-коричневі скелі навпроти, нагадало мені, що я прибув до Телепила відновити молодість. Я стримав свою руку. Мало-помалу до мене повернулися сили, і коли вони повернулися, відчуття безпорадності через відсутність героїну замінила палка його жадоба.

Я важко зліз із матраца і, похитуючись, звівся на ноги. Лу ще спала, виглядаючи у чистому блідому світлі, що проникало до кімнати, такою чарівною, що я твердо вирішив покинути звичку, яка зруйнувала наше кохання. Усі останні місяці вона була прекрасною лише уві сні. Прокинувшись, вираз напруження і жалюгідності, нервове сіпання та нездоровий вигляд її обличчя через неспроможність печінки ви­водити токсичні залишки наркотику робили її не лише вдвічі старшою на вигляд, а ще й потворною, з цією потворністю порока і хвороби, яка набагато огидніша за будь-які інші естетичні помилки природи.

Врода Лу, більше ніж в усіх дівчат, що я знаю, залежала від її духовного стану. Вплив якоїсь ідеї міг умить перетворити її з Венери на Єхидну і навпаки.

Саме глибоке духовне задоволення зробило її такою чарівною цього ранку. Та поки я стояв і дивився, жахлива невгамовність героїнової жадоби май­же змусила мене вжити наркотик, а тіло навіть не повідомило мене про свої наміри. Втім, я вчасно помітив цей рух.

Я подумав, що жвава прогулянка допоможе про­йти цю критичну хвилину. Тільки-но я вийшов із будинку, як зустрів сестру Афіну.

— Чини, як волієш, — нехай таким буде весь закон, — сказала вона.

Це було звичайне ранкове вітання в абатстві. Хо­ча я вже звик до цієї фрази, все ж вона захопила зненацька.

— Доброго ранку, — сказав я доволі спантеличено.

— Відповідь: «Любов — це закон, люби за волею», — засміялася вона. — Ми обмінюємося цими вітаннями, щоб запевнитись, що вигляд наших дру­зів не відволікає нас від Великої праці. Тепер можемо поговорити про що завгодно. Ой ні, не можемо, спершу я повинна оглянути вашу вчорашню таблицю.

Я виніс її, і ми сіли разом за стіл. Звісно, там був лише один хрестик. Вона зробилася дуже серйозною.

— Це вкрай неприйнятно, брате, — сказала во­на. — Ви не заповнили другу графу.

Пізніше я дізнався, що це було частиною системи абатства вдавати велику строгість через будь-яке порушення правил, а тоді показати за допомогою якогось приємного зауваження, що ви не сердитесь. Метою цього було закарбувати у твоїй голові, що провина є справді серйозною, так щоб удаваний прочухан мав дієвість непідробного звинувачення.

Не знаючи цього, я був здивований, коли вона продовжила:

— Усе гаразд, Кокі, ми знаємо, що ти новачок.

Однак її палець невблаганно вказував на другу графу. Вона була підписана: «Причина вживання дози».

Ну, Діоніс показав мені шлях, як вийти з положення, тож я зухвало розвернувся і сказав:

— Досить різних Тому, хай йому чорт, собаці!

Ефект був чудовим. Ми дуетом почали сміятися низьким музичним сміхом, який, як мені здалося, витончено гармоніював з красою квітневого ранку.

— Диявол може цитувати Святе Письмо, — відрізала вона, — оця історія з «Тому» стосується зовсім іншого. Річ у тім (вона стала дуже серйозною), що ми хочемо, щоб ви розуміли, що відбувається у вашій власній голові. Ми усі робимо стільки дурниць, через якісь безглузді мотиви або й взагалі без причини. «Прости їм, Господи, бо не знають, що діють» підходить до дев’яти десятих усіх наших активностей. Нам вдалося так багато зробити у цьому абатстві тому, що ми навчилися спостерігати за своїм розумом і не дозволяти собі марнувати навіть мить на те, що нічого не варте, чи перескакувати з одного заняття на інше і в результаті нічого не закінчити. У випадку цього вашого експерименту дуже важливо навчитися опанувати цей такий сильний наркотик, що навряд чи один з десяти тисяч має найменший шанс із нього вилізти, оскільки, як я боюся, ви дізнаєтесь, тобто, я сподіваюся, ви зовсім скоро дізнаєтесь, ваш мозок набув певних патологічних схильностей. Ви можете думати зовсім викривлено. Великий лев уже розповів мені, як ви дійшли до стадії, коли приймали одну дозу, щоб заснути, і ще одну, щоб прокинутись, і коли ви намагалися приховати, скільки ви вживаєте, від людини, з якою вживаєте відкрито. Ще одна проблема в тому, що нестача завжди порушує психічну рівновагу. Людині, якій бракує їжі чи грошей, у голову приходять дуже дивні думки, і вона робить речі, що не обов’язково пов’язані з її потребою, якою б нав’язливою вона не була, і які зовсім не притаманні її вдачі.

Я взяв олівець й одразу написав у другій графі навпроти хрестика: «Щоб краще засвоїти роз’яс­ню­вальну лекцію сестри Афіни».

Вона весело розсміялася.

— Бачите, це знову історія про Адама і Єву! Ви намагаєтесь перекласти провину на мене. До речі, я бачу, що ваше тіло нервує. Якщо ви не хочете вжити героїну, а ви точно не хочете, бо інакше ви б не довели себе до такого тремтіння, вам краще взяти білу таблетку. Ви від неї не заснете, оскільки поспали вночі, і цій нещасній штучці не залиша­ється нічого іншого, як взятися за ваше сонячне сплетіння і пригладити ваші нашорошені, як у ко­та, нерви.

Я скористався порадою, і мені стало набагато краще. У цю хвилину з’явився цар Лам і викликав сестру Афіну на партію в «Телему». Ми вийшли з Лу назовні, сіли у дворику і дивилися, як вони грають.

Гра має назву «Телема» через розмаїття ударів. Вона схожа на «п’ятірки»[24] з футболом, але без бокових стінок, лише з однією невисокою стінкою позаду. Якщо м’яч перелітає через неї, він поза грою, також якщо він ударяє поза намальованими на стінці вертикальними лініями або нижче планки на висоті приблизно одного фута над землею. М’яч можна вдаряти будь-якою частиною тіла, за умови чистих ударів. Гра дуже швидка, і за нею захопливо спостерігати.

Після двох партій гравці страшенно спітніли. Ра­хунок ведеться подібно до тенісу, але кожне очко має односкладову назву для економії часу. Він також мав певний приголомшливий підтекст — з метою познайомити розум з ідеями, які зазвичай ви­кликають цікавість.

Уся система царя Лама полягає в тому, щоб на­вчити людей не звертати уваги, тобто емоційної уваги, ні на що в житті. Значною мірою захоплення наркотиками виникає через метушню навколо них, через фокусування на них уваги. Абсент, який заборонено у Франції, Швейцарії та Італії, вільно продають в Англії, і ще ніхто не зустрічав англійця, залежного, як наркоман, від абсенту. Та якщо хтось надумає почати газетну кампанію проти абсенту, то протягом дуже короткого часу напій стане суспільно небезпечним.

Цар Лам розкріпачував голови людей, застосовуючи протилежну формулу. У нього повно хитрощів, щоб змусити людей сприймати різкі й приголомшливі зорові та звукові відчуття як щось цілком звичайне. Навіть дітей він знайомив з найжахли­вішими ідеями, поки вони були ще надто малими, щоб набути якихось усталених фобій.

Гермес, у віці п’яти років, уже звик спостерігати за хірургічними операціями, був знайомий з небезпекою потонути у воді чи впасти зі скелі, і в результаті він зовсім не боїться таких речей.

Нам пояснили ці засади під час передишок між сетами. Сестра Кіприда та ще троє чи четверо спу­стилися до нас з інших будинків, щоб узяти участь у грі.

Активність і безтурботність кожного вражала. Нас запросили приєднатися до гри, та наша безпорадність лиш стала сильним джерелом роздратування. Ми були надто виснажені пристрастю до наркотиків, щоб грати на рівних; і в результаті це надихнуло до пристрасної рішучості звільнити се­бе із цього рабства.

Утім, біди цього ранку лише починалися. В абат­стві була традиція робити святковий пікнік на вершині гори з нагоди прибуття новачків. Від абатства шлях туди пролягає через невеличку ділянку з деревами до вузької кам’янистої стежки між двома стінами. Наприкінці дорогу перетинає акведук, і ми з Лу дуже нервували, коли почали переходити вузеньку дамбу. Нам довелося обходити, від чого ми вкотре відчували дедалі більший сором.

З іншого боку пагорб круто піднімається вгору. Смужка трави веде до яру, заповненого стінами старого міста, що увінчувало скелю дві тисячі років тому чи навіть раніше, коли світ був менш засушливий і люди, замість того щоб збирати і направляти до себе струмки і потоки води, могли розраховувати на дощову воду.

Цар Лам прив’язався посередині мотузки з Діонісом на одному кінці й Гермесом на другому, поки ми, під наглядом Кіприди й Афіни, повільно піднімалися козлячою стежкою, що робить зиґзаґ трав’яною смужкою. Вони ж атакували скелю в лоб праворуч від нас.

Цар Лам змусив Гермеса першим долати небезпечні, найбільш стрімкі виступи, підказуючи, як іти, але не допомагаючи. Втім, його рука завжди була біля хлопця — так, що якби той зробив помилку і впав, його можна було б зловити і не дати поранитися.

Але хлопчина не знав про те, як уважно за ним дивляться й оберігають. Безіл в усіх відношеннях ставився до нього як до відповідального лідера.

Звісно, вони просувалися повільно, але ми теж. Ми з Лу виявили, що неможливо пройти більше як двадцять кроків без перепочинку. У нас було вдо­сталь часу спостерігати за ними, і це було дивовижно — бачити, як працює голова Гермеса, коли зу­стрічає на своєму шляху чергову перешкоду.

Було багато випадків, коли йому було легше обі­йти перешкоду, але він жодного разу не спробував цього зробити. Цар Лам уже вселив йому в голову ідею, що найбільше задоволення у скелелазанні полягає в доланні найважчих ділянок.

Хлопець час від часу зупинявся за крок від крутого відкосу й обдумував, як іти далі, наче це була математична задача. Раз чи двічі він вирішив, що це надто складно для нього. В такому випадку цар Лам піднімався першим, озвучуючи вказівки запам’ята­ти точ­не місце, де він ставив свої руки і ноги; а коли настала черга Гермеса слідувати за ним, досить часто він робив це з послабленою мотузкою. Приклад лідер­ства вчив його, як долати труднощі.

Стосовно Діоніса методика була зовсім іншою. Він не мав ані інтелектуальної сили старшого хлопця, ані його розважливості й піднімався з якимсь бурхливим геніальним чуттям.

Нагорі козляча стежка різко повертала праворуч до пролому в стіні, через який без особливих зусиль можна було проповзти по-одному. Тут ми і зустрілись зі скелелазами.

— Завтра, — сказав Гермес з виглядом досвідченого провідника, — я візьму вас на вершину Великої Ущелини.

Діоніс похитав своєю голівкою.

— Не знаю, ци він змозе плолізти клізь ділку, — нарікав він.

Цар Лам відв’язав мотузку й обмотав її навколо коліна. Ми важко чалапали твердим кам’янистим ґрунтом до вершини. Спостерігати, як діти видиралися з одного валуна на інший, водночас підбадьорювало й засмучувало.

Нарешті ми дісталися вершини. Двоє побрати­мів, що несли у рюкзаках провізію, вже почали розкладати її на пласкій ділянці, зарослій травою.

Розділ 6. Істинна воля

Ми з Лу були дуже виснажені підйомом, а цар Лам нагадав, що це і є формулою абатства Телеми на Телепилі — кожному необхідно дістатися вершини, крок за кроком, завдяки власним зусиллям. Про те, щоб з чужою допомогою піднятися в повітря і з усією імовірністю з глухим ударом впасти на землю, не було й мови.

Під час сходження ми постійно задихалися, хоч це тривало лише три чверті години, і, безперечно, ми б не змогли дістатися вершини без прикладання до героїну.

Втім, увесь час ми дивувалися поведінці хлопців — їхній незалежності, безстрашшю й інстинктивному вмінню економити свої сили. Ми й поняття не мали, що в такому віці діти можуть фізично демонструвати такі успіхи, ще й явно без особливих зусиль.

А що стосується їхньої моральної стійкості, вона була поза межами нашого розуміння. Я сказав щось про це, і цар Лам відразу різко відповів, що саме моральна стійкість уможливила такі фізичні здобутки.

— У вашому експерименті ви на власному досвіді переконаєтесь у цьому. Якщо перервати вашу теперішню практику, користі буде небагато. Коли ви рішуче взялися, потрібно витерпіти до кінця, а кінець не наступить, поки ви самі не скажете «так» або «ні», незважаючи на фізичний стан.

Утім, при тому всьому ми з Лу відчували піднесення від фізичного тріумфу перемоги над скелею, яким би дріб’язковим він не був; і наш стан на вершині чимось нагадував відчуття польоту. Була така ж віді­рва­ність від буденних справ цього світу, таке ж сприйняття звичайного життя з далекої перспективи; червонувато-коричневі дахи будинків, клаптики обробленої землі, віддалені горби з їхньою казковою недосяжні­стю, рівненька поверхня моря, похила лінія берега; усі ці речі були численними свідками однієї великої істини — лише після болісного сходження до місця, куди ще не втрутилася людина, ти можеш дістати тверду точку зору, щоб подивитися на Всесвіт як слід.

Ми одразу провели моральну аналогію з нашим фізичним станом і застосували її до нашої безпосередньої проблеми. Все ж, незважаючи на те, що сказав Лам, ми обоє були одержимі ідеєю припинити вживання героїну.

Наступні кілька днів минули у наполегливих спробах зменшити кількість доз, і саме тоді ми почали виявляти тваринну підступність нашого тіла. Що б ми не робили, завжди, у будь-яку хвилину, була причина, категорична причина прийняти дозу.

Мозок теж почав з нами жартувати. Ми помітили, що сперечаємось, якою була доза. Ми почали приймати рідше, і вони стали більшими. Невдовзі ми дійшли до такого рівня, що те, що, на нашу думку, було справедливою дозою, було важко винюхати однією понюшкою. Але гірше за все одного дня, ко­ли я тяжко боровся зі спокусою віддатися наркотику, мені раптово спало на думку, що проміжки між дозами, якими б тривалими вони не були, розглядалися лише у цьому світлі. Іншими словами, це була негативна штука.

Життя складалося з уживання героїну. Інтервали між дозами до уваги не бралися. Це було схоже на ставлення нормальної людини до сну.

Раптом до мене дійшло, що цей болісний процес, коли ти поступово вчишся утримуватися, не був лікуванням узагалі, в жодному прямому значенні цього слова.

Безіл мав цілковиту рацію. Мені слід повністю змінитися і подивится на життя в позитивному пла­ні. Ось що він має на увазі своїм «Чини, як во­лієш». Я зацікавився, а що є моєю істинною волею? Чи існує вона взагалі? Мої математичні розрахунки говорять, що має існувати. Скільки б різних сил тут не діяло, ти завжди можеш знайти, до чого приводить кожна з них.

Утім, це було страшенно розпливчастим, а бажання вживати героїн було чітким і ясним. Хоча він уже не давав якогось особливого ефекту. Тепер, коли я зменшив вживання до двох-трьох доз на день, щонайбільше виглядало так, що для цього не­має якоїсь певної мети, навіть щоб притупити жадобу. Мені ставало дедалі важче заповнювати другу графу.

Одного ранку, саме коли я прийняв дозу, до мене несподівано зайшов цар Лам і почав копирсатися в моїй голові, шукаючи причину для цього вчинку. Я поперемінно то жував кінець олівця, то робив без­глузді нотатки на папері. Я розповів йому про своє скрутне становище.

— Завжди радий допомогти, — безтурботно ска­зав він, підійшов до шафки з папками і видобув звід­ти кілька аркушів з надрукованими рукописами. Він дав їх мені в руки. Заголовок був такий: «Причини вживання».

1. Зранку на мене напав дуже сильний кашель.

(Примітка:

а) Чи кашель справді такий сильний?

б) Якщо так, тіло кашляє через хворобу чи тому, що хоче переконати вас дати йому героїну?)

2. Щоб розворушитися.

3. Я не можу без нього заснути.

4. Я не можу без нього прокинутись.

5. Я маю бути на висоті, щоб зробити те, що повинен зробити. Якщо я доведу цю справу до кінця, мені більше не потрібно буде його вживати.

6. Я повинен показати, що керую ситуацією і віль­но можу сказати героїнові «так» або «ні». І саме зараз я абсолютно впевнено повинен сказати «так». Моя відмова продемонструє мою слабкість. Тому я вирішив ужити.

7. Незважаючи на недоліки героїнового життя, які мені відомі, я насправді не впевнений, що воно не є кращим за інше життя. Зрештою, я отримую від героїну надзвичайні речі, яких інакше не мав би.

8. Кидати надто раптово небезпечно.

9. Краще я прийму невеличку дозу зараз, ніж піз­ніше, бо інакше це потурбує мій сон.

10. Якщо мозок постійно переймається питанням наркотику — це дуже шкідливо для психіки. Краще прийняти невеличку дозу, щоб позбутися цієї нав’язливої ідеї.

11. Мене мучить думка про наркотик, бо я не вживав його. Якби я трішки прийняв, у мене б одразу в голові все прояснилося і я б зміг продумати й розробити дієвий план позбавлення від цієї залежності.

12. Можливо, через його вживання боги дають мені новий досвід.

13. Абсолютно помилково приписувати його вжи­ванню незначне нездужання. Дуже ймовірно, що майже всі вони є ілюзією, решта виникають через нерозумне його вживання. Я просто лякаю себе, кажучи «ні».

14. Сказати «ні» буде неправильно з моральної точки зору. Я не повинен виглядати боягузом.

15. Немає жодних доказів, що помірне вживання героїну не продовжує життя. Китайські лікарі стверджують, і їхні англійські колеги погоджуються, що куріння опіуму — це практика, яка сприяє довголіттю. Чому з героїном має бути по-іншому? Насправді помічено, що наркомани, так виглядає, мають імунітет до більшості захворювань, від яких страждають звичайні люди.

16. Я вживаю його тому, що він заборонений. Я проти того, щоб мене сприймали як нерозумного школяра, коли я — серйозна людина, яка відповідає за свої дії.

(Примітка: Тоді не потрібно поводитися, як нерозумний школяр. Навіщо через тупість урядів дозволяти втягнути себе у вживання наркотику про­ти своєї волі? — Ц. Л.)

17. Моїй подрузі подобається, що я вживаю його разом із нею.

18. Те, що я можу його вживати, демонструє мою вищість над іншими людьми.

19. Більшість з нас копають собі могилу своїми ж власними зубами. Від героїну в мене пропав апетит, тому це добре для мене.

20. В минулому я безліч разів потрапляв у халепу через жінок. Від героїну я перестав ними цікавитись.

21. Героїн позбавив мене тяги до спиртного. Як­що вже вибирати, то я справді вважаю, що героїн кращий.

22. Людина має право мати духовні амбіції. Вона еволюціонувала й стала тим, ким вона є, проводячи небезпечні експерименти. Без сумніву, героїн допомагає мені знайти новий духовний погляд на світ. Я не маю права припускати, що псувати тілесне здо­ров’я шкідливо, і «бо хто хоче життя своє зберегти, той утратить його, а хто втратить життя своє заради Мене, той знайде його».

23. Такий-то вживав його роками, і йому нічого не сталося.

24. Такий-то вживає його роками, продовжує вжи­вати його далі, й він найвидатніша людина свого часу.

25. Я почуваюся дуже й дуже погано, а зовсім-зовсім трішки героїну дозволить мені почуватися дуже й дуже добре.

26. Ми не можемо зупинитися, поки він у нас є, — надто велика спокуса. Найкраще буде вжити його увесь. Можливо, ми не зможемо більше дістати, тож ми вживаємо його, щоб кинути.

27. Історія Клода Фаррера про Рудольфа Гафнера. Уявімо, що я витримав увесь цей біль, щоб кинути наркотики, а тоді захворів на рак чи ще щось та­ке. Яким ідіотом я буду почуватися!

— Ну як, допомогло? — спитав Лам.

Чесно кажучи — ні. Якось я теж обмірковував більшість із цих речей і, здається, відкинув їх. Дивна штука — як тільки ти записав причину, вона від­разу втрачає свою значущість. Ти не можеш безконечно використовувати одну й ту саму причину. Очевидно, цей факт доводить, що така сумнівна причина є штучною і неправдивою, що ти просто вигадав її під впливом моменту, щоб виправдати потурання своїм слабкостям.

Безіл помітив мою розгубленість.

— Річ у тім, — сказав він, — що ви вживаєте його так, як більшість людей ходять до церкви. Це просто безглузда звичка.

Я не хотів це записувати. Це означало зізнатися, що я був бездушним автоматом. Утім, щось у його погляді змусило мене це зробити. Я написав слово, і мене, як раніше, охопив напад внутрішньої люті. Мені пригадалася історія із часів роботи в лікарні, про чоловіка, який покінчив життя самогубством, коли підтвердилося, що він не зможе рухати своєю верхньою щелепою.

Тим часом Лам вивчав мої середні показники. Я знизив вживання до менше двох доз денно. Однак решта доби минала в очікуванні хвилини, коли я зможу віддатися своїй слабкості.

Я знав, що Лу випереджала мене. Вона вже ді­йшла до рівня, який Безіл називав третім класом. Вона приймала одну дозу на день, але щодня вживала її все пізніше й пізніше. Їй потрібно було ви­тримати приблизно годину наркотичної жадоби, і в цей час, ніби випадково, з’являлася сестра Афіна або сестра Кіприда, чи ще якась сестра, і починала робити активні дії, щоб у ці критичні хвилини відволікти її мозок від героїну.

Як тільки ти дійдеш до перерви між дозами у сорок вісім годин, ти переходиш у четвертий клас і повністю припиняєш вживання, поки не трапиться якийсь особливий випадок для вживання дози.

Мене дуже дратувало, що Лу просувається швид­ше за мене. Безіл казав, що, на його думку, мені по­трібно більше фізичної активності, хоч я вже й сам почав цікавитися спортивними можливостями цього місця. Я навіть повністю пройшов гру Телема і при цьому ні разу не сів відпочити й не захекався.

Втім, усе ще залишався приглушений потяг до життя у наркотику. В мені якось закарбувалося, що звичайні зацікавлення не варті уваги.

Цар Лам кілька разів брав мене з собою в гори, але в той час, коли я переживав глибоке фізичне задоволення, я не міг побороти психічний стан, який фактично, зрештою, виражено в Екклезіаста: «Суєта, суєта, усе — суєта суєт!».

Мої стосунки з Лу були отруєні таким же відчуттям. Покращення нашого фізичного здоров’я, п’янкий ефект клімату й довкілля схиляв нас узяти участь у пишному святі природи. Однак на заперечення цих думок ми постійно чули наполегливий голос Аід Ламуро, що всі ці речі неминуче мають один кінець — смерть. Вона рішуче відкидала існування як марне, і на її вирок не було жодної відповіді.

До того ж мій мозок повністю себе виїв. Я бук­вально не мав про що думати, окрім героїну, і ви­явив, що героїн звертався до мене, ховаючись за безліччю масок, як втеча від життя.

Людині, що хоч раз пережила життя у наркотику, стає важко змиритися з беззмістовністю нормаль­ного існування. Вона стає мудрішою від мудрості відчаю.

Великий лев і сестра Афіна вичерпали свою винахідливість, шукаючи речі, якими б я міг зайняти свої безцільно втомливі години. Але, здається, ніщо не могло витягти мене з невідступної ідеї, що життя — це героїн з перервами, які до уваги не беруться.

Упродовж приблизно тижня цар Лам намагався витягти мене з рутини, дав мені кокаїн і попросив зайняти час написанням звіту про мої пригоди відтоді, як я почав його приймати. Наркотик мав надзвичайний стимул, і якийсь час я був сповнений ен­тузіазму. Я написав історію про мої пригоди з тієї ночі, коли зустрів Лу, до нашого повернення з Неаполя до Англії.

Але коли це заняття скінчилося, я знову зустрівся зі старим відчаєм, таким же сильним, як завжди. Воля до життя у мене фактично померла.

Утім, два дні по тому, ввечері перед заходом сонця цар Лам прийшов покурити зі мною люльку на терасі. У його руці був мій рукопис Paradiso, надрукований сестрою Афіною.

— Мій дорогенький, — сказав він, — не розумію, чому ви такий сліпий стосовно самого себе. Усе це має абсолютно очевидне значення. Боюся, ви так і не вловили, що значить «Чини, як волієш». Невже ви досі не помітили, як застосування Закону допомогло вам?

— Ну, звісно, — відповів я, — цілком ясно, що я не прийшов на цю планету, щоб довести себе наркотиками до могили, перш ніж мої сили зможуть остаточно оформитися і достигнути. Я думав, що необхідно триматися подалі від героїну, щоб отримати можливість показати себе. Але мені немає що показувати. З кожним днем життя стає дедалі нуднішим, і єдиний шлях до втечі перегородили вогняні мечі.

— Саме так, — мовив він. — Ви лише зрозуміли те, чого вам не хочеться; та ще залишається знайти те, що хочеться. І для цього є чимало натяків у вашому рукописі. Я зауважив, як ви кажете, що командир вашої ескадрильї, який не став би командиром без певних здібностей давати раду з людьми, сказав: вам не бути великим пілотом. Як саме сталося так, що ви вирішили літати?

Це просте питання викликало дуже несподівану реакцію. Не було жодної причини для такого сильного роздратування, яке воно спричинило.

Безіл це помітив, радісно потер руки і почав мугикати «Тіпперері»[25]. Те, що він мав на увазі, було очевидним. Він навмання натягнув лука, та й поцілив Ізраїлевого царя між підв’язанням пояса та між панцером. Він жваво підвівся і вийшов, помахавши рукою.

— Подумайте над цим, дорогий хлопчику, — ска­зав він, — і розкажете мені свою сумну історію зранку.

Я був у дуже збентежному душевному стані. Я пішов пошукати Лу, але вона гуляла з Кіпридою, а коли повернулася, то на її обличчі був нестерпний вираз мудрості. І все ж я розповів їй свою історію. На мою огиду, вона просто кивнула, ніби високо оцінивши якийсь не дуже зрозумілий жарт. Говорити з нею не було сенсу. Я пішов спати у зовсім поганому настрої.

Майже одразу почалася звична боротьба, чи при­ймати дозу героїну, чи не приймати. Цього разу суперечка тривала недовго. Я був настільки роз­дратований собою, що спеціально винюхав велику порцію, очевидно, не стільки для того, щоб втішити себе, скільки для того, щоб не напряму комусь надокучити. Це була перша понюшка за тиждень. Я заміщав її місце кодеїном.

Частково від цього, а почасти від психологічної кризи ефект був такий, що я ніколи досі не переживав. Усю ніч я був у стані між сном і дійсністю, неспроможний покликати на допомогу, неспроможний контролювати свої думки; і мене перенесло в абсолютно незнайомий світ. Мене не існувало взагалі, у будь-якому звичайному значенні слова. Я був математичним виразом у складній геометричній схе­мі. Моя рівновага підтримувалася незліченними ін­шими силами в межах тієї ж системи, і те, що можна назвати «я», було якимсь містичним чином заря­джене обов’язком маніпулювати іншими силами, які мене уникали. Коли я намагався їх позбирати, вони зникали. Здавалося, моєю функцією було спро­стити складні вирази, а тоді збудувати нові комплекси з елементів, настільки ізольованих, щоб вони створили подоби мого власного виразу в інших формах.

Цей процес тривав з божевільною напругою, по­вторюючи себе крізь нескінченні епохи. Мене мучив нестерпний біль від повної втрати своєї індивідуальності, яка змішувалася з так званими виразами, які я формулював. Страждання стало таким гострим, що я відчув необхідність покликати Лу на допомогу. Але я не міг її знайти у цій системі.

Та все ж у природі самих кривих було щось, що я ототожнював із нею. Ніби їх остаточна форма якоюсь мірою залежала від неї. Вона ховалася, так би мовити, у виразах ідей. Вона випливала з їхньої структури; і як тільки найгірше хвилювання і тривога по­чали спадати, я знайшов дивну втіху у тому факті, що вона не була незалежною і конфліктною одиницею у цьому складному механічному хаосі, а була, так би мовити, причиною, за якою уся система приймала саме такий фактичний вигляд, а не інакший. З продовженням ночі неймовірно заплутане видіння координувало само себе. Було відчуття вихору і польоту, які сполучають увесь всесвіт моєї думки. Мій дух охопило свого роду запаморочення. Ніби колесо почали розкручувати, поступово збільшуючи темп обертання так, що вже неможливо побачити окремі спиці. Воно стало неясним гудінням машини. Це відчуття поступово захопило всю мою свідомість, так що вона зменшилася до незмінної одиниці, однак одиниці, що складається з різнома­нітних сил у постійному русі. Ця монотонність по­глинала свідомість, поки мій сон на межі дійсності не перейшов у справжній сон.

Найдивнішою частиною цього переживання було те, що я прокинувся зовсім новою людиною. Я ви­явив, що занурився у глибокі та важкі для розуміння обрахунки, слабо між собою пов’язані, це правда, але дуже напружені, пов’язані з ідеєю, яка вже багато місяців не приходила мені до голови. Я розробляв план побудови гелікоптера, винаходження якого глибоко заволодівало мною, коли я був без роботи. Він був повністю витіснений з моєї голови, коли я став спадкоємцем майна дядька Мортімера.

Тільки-но я повністю прокинувся, я виявив, що надзвичайно заскочений тим, що мене оточує. Насправді я не міг згадати, хто я. Якимсь неймовірним чином саме питання було безглуздим. Що більше до мене поверталося усвідомлення себе, Телепила й недавнього минулого, то більше ці речі ставали нереальними. Справжній «я» був математиком та інженером, що працює над гелікоптером, а перерва у роботі була лише страшенно заплутаним кошмаром.

Я струсив усе це з себе, наче мисливський пес, що вийшов зі ставка з палицею в зубах, і занурився в роботу. Мене потурбувала якась незнайома особа чи особи. Поцілувала ззаду в шию і поставила збоку тацю зі сніданком. Я відчув неясне підсвідоме роз­дратування від того, що їжа була холодною.

Коли пролунав гонг, закликаючи до денного По­клоніння, я підвівся і виструнчився; мій мозок був повністю виснажений. Я приєднався до невеличкої компанії, що зібралася на терасі, щоб привітати сонце.

«Вітаю тебе, Ахаторе, що тріумфує, тебе, Ахаторе, що перебуває у красі; що мандрує своїм човном над небесами у променях полуденного Сонця. Тахуті в усій своїй величі на носі, і Ра-Гуур твердо тримає стерно. Вітаю тебе з обителей ранку!»

Одна особа з компанії справила на мене дуже незвичне враження. Її обличчя мало в собі щось невиразно монгольське. Пласкі щоки, високі вилиці, розкосі очі; широкий, короткий і живий ніс; довга, тонка, хвиляста лінія уст, схожа на божевільний захід сонця. Її очі були крихітними, зеленими та мали пікантний ельфійський вираз. Волосся було незвичайно безколірним; його було дуже багато, тому во­на намотала навколо голови довгі коси, що нагадувало мені обмотку динамо-машини. Це справляло дуже дивний ефект — мішанина дикого монголь­ського типу із диким скандинавським. Її дивовижне волосся заворожило мене. Це був такий делікатний солом’яний відтінок, такий тонкий. Обличчя було надзвичайно молодим і свіжим і аж сяяло від по­смішки та рум’янцю.

«Пітере, хлопче, — сказав я собі, — тобі краще піднатужитися, закінчити той гелікоптер і заробити грошей, бо саме на цій дівчині ти одружишся».

Ця впевненість охопила мене з силою одкровення, бо ця дівчина була мені якимсь незбагненним чином знайома. Здавалося, ніби я вже її бачив уві сні чи щось таке. Я був дуже роздратований, коли відчув чиюсь руку, що прослизнула під мою, а голос сказав мені у вухо:

— Ми можемо пройтися до трапезної і пообідати там. Ви так і не відповіли на моє запитання про те, як сталося, що ви почали літати.

— Коли ви мене запитали, у мене самого ще не було ясності в голові, проте зараз причинно-наслідковий ланцюжок достатньо очевидний.

Мені ніколи не лежала душа до медицини. Її антинаукова методика, пихатість, снобізм та практицизм — усе це вкупі викликає у мене огиду. Я пішов до лікарні лише тому, що на цьому наполіг мій батько, і він би не вкладав гроші у щось інше. Я хотів бути інженером. Мене страшенно цікавили велосипеди й автомобілі. Ще хлопчиком у мене була своє­рідна власна майстерня. Найбільшим задоволенням у дитинстві були рідкісні відвідини батька моєї матері, який свого часу був видатним винахідником і зробив величезну роботу, пов’язану з технічним вдо­сконаленням залізничних перевезень.

Коли розгорілася війна, я одразу попрямував до інженерних майстерень; і льотчиком я став радше проти своєї волі, через свою вагу і брак пілотів.

Я обірвав свою палку промову тому, що цар Лам зупинився на гребені гори, яка відділяла гостьовий будинок від основних будівель абатства.

— Від підйому аж дихання перехопило, — сказав він. — Нюхніть оцього: вмить приведе вас до ладу.

Я роздратовано відштовхнув його руку, і невеличка купка порошку розсипалася на землю.

— О, аж так? — сказав Безіл, сміючись.

Я зрозумів, як це було грубо, і почав вибачатися.

— Усе гаразд, — сказав він. — Але, звісно, вам не вибратися з цього аж так легко. Ви ж не відмовляєтеся від відбивної через те, що одного разу переїли і дістали розлад травлення. Ви побачите, що героїн вельми помічний, коли навчитеся, як його використовувати. Проте зараз ваш жест був автоматичним. Це є доказом того, що ваша підсвідома чи істинна воля противиться вживанню героїну. З негативним боком поки все добре. Але питання ось у чому, що ваша Істинна Воля насправді хоче, щоб ви робили в позитивному плані?

«До біса цього типа з його вічною метафізикою», — подумав я.

— Не маю жодного поняття, — різко відповів я, — до того ж у мене немає часу, щоб марнувати його на ці ваші окультні штучки. Не подумайте, що я грубий. Я дуже вдячний за все, що ви зробили для мене.

Щойно, досить дивно і несподівано до мене повернулася пам’ять останніх кількох місяців. Хоча це було лише тло для яскравого полум’я думок, що наповнювали мою свідомість.

Безіл не відповів, і коли ми разом спускалися зі схилу, я почав пояснювати деталі моїх ідей стосовно нового гелікоптера. Ми майже не помітили, як ді­йшли до дверей великого будинку, який в абатстві використовували як трапезну, посідали на камені, що стояли рядочком під північно-східною стіною, і насолоджувалися дивовижним краєвидом.

Трапезна розташувалася на стрімкому схилі. Зем­ля різко втікала вниз просто у нас з-під ніг. Ліворуч височіла велика скеля, з цього боку вона була ще більш дивовижна, а праворуч горби над лінією бере­га, танцюючи, втікали у пурпурову далечінь. Перед нами був дивний зубчастий мис, увінчаний фанта­стичними скелями, а за ним простягнулося величне море, у розмаїтті зеленого, синього й фіолетового, аж до небокраю, де нудно дрімала низка вулканічних островів.

Безіл сильно мене дратував, вставляючи коментарі про красу краєвиду. Здається, я не зміг його зацікавити гелікоптером узагалі. Невже я дійсно говорив якусь нісенітницю?

— Я надто старий, щоб ображатися, сер Пітер (О, так, я вже сер Пітер! Звичайно!), — побіжно зауважив він, делікатно трясучи мене за плече.

На мить я зупинився, щоб прояснити собі одну штуку стосовно одного з датчиків.

— І мушу вам нагадати, що ви джентльмен: і ко­ли ви приїхали до цього абатства, першим ділом ви підписали урочисту обіцянку.

Він повторив ті слова:

— Я урочисто оголошую, що приймаю Закон Телеми, що присвячую себе пошуку і здійсненню моєї Істинної Волі.

— Так, так, звісно, — поспішно сказав я. — Я не збираюся від цього втікати, але в цю хвилину я направду неймовірно зайнятий ідеєю гелікоптера.

— Дякую, достатньо, — пожвавлено сказав цар Лам. — Засідання переноситься.

Мене трохи роздратувала його безцеремонність, але я пішов за ним усередину на обід. Він став у кінці столу, навпроти сестри Афіни з іншого кінця.

— Сьогодні на обід буде шампанське, — сказав він.

Зауваження сприйняли так радісно й бурхливо, що це здалося мені непристойним і загалом невідповідним оголошеній приємній новині. Здається, все абатство збожеволіло від захвату.

Наслідуючи приклад Великого лева, усі направили вказівні пальці донизу вліво, а тоді різко перевели їх вправо. Цей жест повторили тричі й при цьому промовляли:

— Івей Хо! Івей Хо! Івей Хо!

Вони почали плескати у долоні, але зупиняли руки перед ударом, щоб долоні плеснули на третій склад викрикуваного гасла:

І А О

Після чого йшли три швидких удари в тиші.

Дійство зовсім збило мене з пантелику, але я не мав можливості перепитати, бо сестра Кіприда разом із Гермесом відразу сказали: «Воля», й обід розпочався у незмінній тиші, тиші, яка від бурхливої радості цілого товариства стала дещо іншою.

Шампанське було тут ні до чого. Ці нестримні веселощі нагадали мені початкове знайомство з кокаїном. І все ж мені було над чим подумати. Питання в тому, як зменшити W до нескінченно малої ве­личини у формулі:

До біса це, який сенс від мовчанки під час їжі, якщо в душі усі її порушували, хоч і не на словах? Мені стало гаряче, що аж кінчики вух почервоніли. Усі присутні, починаючи від Великого лева, з його повним келихом шампанського до Діоніса з келишком, наповненим тим самим, тримали їх у мій бік, ніби пили за моє здоров’я. Я скористався правилом, яке дозволяє покидати стіл без церемоній. Мені треба було піти в інший будинок і попрацювати.

Однак тільки-но я вийшов за двері, мене вразила несподівана думка. Я знову сів на кам’яне сидіння, витяг записник і почав обрахунки. Я бачив шлях до розв’язання, стисло занотував свою ідею і переможно заклацнув записник.

Саме тоді я відчув, що Великий лев кладе мені до рота сигару, всі зібралися навколо і тиснуть мені руку. Невже це знову один з дурнуватих жартів цього блазня?

— З якою метою? — спитав Великий лев, припалюючи мені сигару.

Я розвалився на лаві у стані своєрідного тріумфу. Ніщо мене не турбувало. Я бачив шлях до роз­в’язання проблеми.

— Ви маєте сказати: «завелшити велику плацю», — сказав Діоніс із поважним докором у голосі.

— До біса Велику Працю! — образливо відповів я, і мені відразу стало соромно за себе.

Я підняв свого поганського друга, взяв його на коліно і почав гладити по голові. Він мило притулився до мене.

— Ви повинні нам пробачити, — сказав Гермес дуже серйозно, — але ми такі раді.

Розділ 7. Люби за волею

Я нехотячи засміявся.

— Ну, — сказав я, попахкуючи сигарою, — мені й справді цікаво в чому справа. Невже Ллойд Джордж подав у відставку?

— Ні, — сказав Великий лев, — це все ви!

— А що я? — різко перепитав я.

— Як то що? Звісно ж ваш успіх, — сказала сест­ра Кіприда.

Мабуть, щось цілком очевидне для них було приховане від мого притупленого розуміння.

Я повернувся упритул до Безіла.

— Який успіх? — спитав я. — Це правда, я зна­йшов вихід для формули, що мене турбує. Але не розумію, як ви про це дізналися. Невже до досягнень Гермеса та Діоніса можна додати знання диференціального числення?

— Усе дуже просто, — сказав Великий лев. — Тут потрібні лише знання Закону; а Закон, зрештою, це не що інше, як звичайнісінький здоровий глузд. Па­м’ятаєте, як я питав вас перед другим сніданком, яка ваша Істинна Воля?

— Так, — сказав я, — пам’ятаю. І я тоді відповів і відповім зараз, що у мене немає часу думати про такі речі.

— Цього було цілком достатньо, — заперечив він, — щоб запевнити мене, що ви знайшли її.

— Послухайте, — сказав я, — ви хороший чоловік і всяке таке, але, правду кажучи, трохи дивний, я і половини не розумію, до чого ви ведете. Можете сказати це простою, зрозумілою мовою?

— З превеликою насолодою, — відповів він. — Просто на хвилинку зверніть увагу на факти. Факт перший: ваш дідусь по матері — геніальний механік. Факт другий: з раннього дитинства ця тема притягувала вас найсильніше. Факт третій: щоразу як ви відходите від цієї теми, ви нещасливі, неуспішні й по­трапляєте у різного роду халепи. Факт четвертий: у мить, коли війна надала вам можливість, ви кидаєте медицину і повертаєтесь до інженерної справи. Факт п’ятий: ви неохоче пересіли з університетської лави в крісло пілота, і командир вашої ескадрильї сам бачить, що ви туди не дуже пасуєте. Факт шостий: як тільки перемир’я викидає вас на мілину, ви знову хапаєтесь за ідею гелікоптера. Факт сьомий: несподіваний спадок збиває вас з ніг, й одразу наркотики зводять вас із пуття — чіткий доказ, що ви не туди пішли. Факт восьмий: як тільки нудьга Телепила звільнила ваш мозок від усіх його штучних ідей, він повертається до свого природного нахилу. Ідея гелікоптера повертається з таким стрімким напливом, що у вас стигне сніданок, ви не впізнаєте свою дружину, коли вона його принесла, і ні про що інше не можете говорити. Уперше в житті у вас зникає сором’язливість, ви навіть починаєте пояснювати свої ідеї мені, хоч я і нічогісінько в цьому не петраю. Не потрібно бути якимсь особливим генієм, щоб помітити, що ви знайшли свою Істинну Волю. І це пояснює обіднє шампанське й аплодисменти.

Я чухав голову, все ще нічого не розуміючи. Але одне речення у ревінні Великого лева вразило мене зі страшенною силою. Я подивився на лиця навколо мене.

— Так, я знайшов свою Волю, гаразд, — сказав я. — Тепер я знаю, в чому я добрий. Я зрозумів, навіщо прийшов на цю дурнувату планету. Я інженер. Але ви сказали: «Моя дружина». Це не вписується взагалі. Де вона?

— Ну, розумієте, — посміхаючись, відповів Великий лев, — ви ж не думаєте про мене як про склад-холодильник для чужих жінок. Однак якби я ризикнув здогадатися, то ваша дружина знайшла те, що є її волею, і пішла її здійснювати.

— Прокляття, — сказав я. — Знаєте, що? Я не доз­волю подібних речей!

Великий лев кинув на мене свій найсуворіший погляд.

— Ну, сер Пітер, — дошкульно сказав він, — візь­міть себе в руки. Ви щойно знайшли свою власну Волю і, природно, хочете, щоб вас залишили самого її здійснювати. І все ж, за першої ж можливості, ви втручаєтесь і хочете перешкодити своїй дру­жині здій­снювати її волю. Дозвольте сказати вам відверто — це не ваша справа, що вона вибирає до роботи. Невже ви недостатньо бачили шкоди, яка йде від людей, що втручаються у чужі справи? Та, чорт забирай, чоловіче, ваш перший обов’язок перед дружиною — захищати її.

— Ще один з ваших парадоксів, — поскаржився я.

Насправді я розривався між двома поглядами. Лу була ідеальним компаньйоном у різного роду дебошах. Така жінка приречена зруйнувати життя пра­цьовитого інженера. Водночас я був закоханий у неї до нестями, особливо після того, як вперше її побачив того ранку; і вона належала мені.

Для мене було занадто очевидно, що він мав на увазі, кажучи, що вона знайшла свою Істинну Волю. Вона показала це достатньо прямо, коли благала його забрати її. Він просто провернув зі мною один зі своїх диявольських фокусів і позбувся мене, як він думав, змусивши зануритись у мій гелікоптер.

Я мав бути послужливим чоловіком і дозволити своїй дружині втекти з іншим чоловіком просто у мене під носом, поки я зайнятий своїми обчисленнями. Я мав бути mari complaisant[26], чи не так?

Що ж, лиходій був винахідливим, але цього разу прорахувався. Я підвівся і рішуче вліпив йому ляпаса в обличчя.

— Перед сніданком, — сказав він сестрі Афі­ні, — нам будуть потрібні пістолети для двох і кава для одного. Втім, поки ми чекатимемо на це фаталь­не рандеву, — додав він, повертаючись до мене з однією із цих своїх загадкових посмішок, — я повинен дотримуватися того, що присягнув робити. Так сталося, що один з наших побратимів теж механік. Цей невеликий будиночок на мисі (він показав на нього рукою) облаштований, як доволі непогана майстерня. Ми могли б туди прогулятися й подивитися для початку. Можливо, вам знадобиться ба­гато речей, яких там немає, тож ви можете скласти список, зателеграфуємо Лалі до Лондона, щоб вона могла там їх купити і привезти сюди. Вона прибуває до нас за три дні. Я також попрошу її зупинитися в Парижі по один з тих гарних металевих вінків з емальованими квітами, що покладуть на мою безіменну могилу.

Від оцієї його незворушності мені стало зненацька страшенно соромно за себе. Я мусив випалити крізь зуби, що він невимовний негідник.

— Правильно, сер Пітер, — відрубав Великий лев, — переконуйте себе усіма можливими способами. «Невимовний Лам» — це вже класичний вислів, і зазвичай від нього навіть трішки здригаються; однак, мабуть, такий геніальний чоловік, як ви, має справедливе право вигадувати нові образливі вислови.

Мене жахливо обурило ставлення присутніх, що стояли із широкими посмішками, застиглими на їхніх обличчях, за винятком Діоніса, що підійшов до мене і сказав:

— Суций сину, — і влупив мені в око. — Якщо ти застлелиш мого Великого лева, — додав він, — я застлелю тебе.

Уся компанія зайшлася істеричним реготом. Лам підвівся, і з удаваним обуренням почав жорстко сва­ритися:

— Це так ви надумали здійснювати свою волю, нікчемні нероби? Невже ви прийшли на цю планету, щоб перетворити найсерйозніші речі на посміховище? Вам слід плакати, зважаючи на те, що протягом доби доведеться ховати свого улюбленого Великого лева або нашого поважного гостя, що так усім нам полюбився своїм неусвідомленим гумором. Ходімте, сер Пітер, — і він узяв мене під руку. — У нас немає часу, щоб марнувати його з цими пустомелями. А сто­совно Шаленої Лу (він почав наспівувати):

Ми вже низько спустилися схилом, крокуючи, мов велетні. Зверху долинав безладний хор з криків і сміху.

Потрібно бути атлетом, щоб бігти вниз схилом під руку з Великим левом. Не виглядало, щоб він звертав увагу на кактуси, а коли траплявся рів, його треба було перестрибувати. І коли треба було знову трішки піднятися вгору, він використовував нашу інерцію, щоб проскочити горбок, як на «американських гірках». Від цього я аж сп’янів. Фізичну напруженість супроводжувало приємне фізичне збу­дження. Я пітнів, як свиня; мої сандалі ковзали на жорсткій сухій траві; мої відкриті ноги були обдерті ожиною, дроком та кактусами.

Я постійно послизався, але він завжди перетворював це на стрибок. Ми ні разу не зупинялися, щоб подивитися, як далеко вдалося добігти, поки не ді­сталися до самих дверей будинку на мисі.

Він раптово від мене відчепився. Я звалився і, важко дихаючи, лежав на спині. Він був абсолютно спокійний і зовсім не втомлений. Він стояв і дивився на мене, дістаючи, набиваючи й розкурюючи свою люльку.

— Ніколи не марнуйте часу по дорозі на роботу, — зауважив він таким, я б сказав, псевдопобожним тоном. — Ви достатньо відновили свої сили, — додав він з удаваною турботою, — щоб відновити вертикальне положення, що відрізняє людський рід від решти ссавців? По-моєму, це спостереження належить Вергілію, — продовжив він.

В його очах був вогник, який підказував мені, що на мене чекає ще один сюрприз; я почав усвідомлювати, що він отримує школярський захват, морочачи людям голову. Здається, він отримував задоволення, коли переконував тебе, ставив у незручне становище і робив таємницю з найбанальніших обставин. Це було вкрай по-ідіотському і стра­шенно дратувало; проте водночас ти мусиш визнати, що такий метод у результаті додає життю певної пікантності.

Пам’ятаю, як зауважила Мейзі Джейкобз: «Там, де Лам, ніколи не нудно».

Події мали звичайний і неважливий характер, та все ж він надавав значення кожній з них. Він робив так, що життя смакувало так само, як з героїном та кокаїном, однак він робив це без крайнощів. Тепер я зрозумів, звідки взялася його унікальна репутація людини, що проводить фантастичне життя, і при цьо­му ніхто не може вказати пальцем на жодну з його витівок, що була б надзвичайною сама собою.

Поволі я збирав себе докупи і після того, як повиймав з ніг кілька шпичок, достатньо опанував се­бе, щоб сказати:

— То це і є майстерня?

— Укотре, сер Пітер, — відповів Лам, — ваша ін­туїція довела свою безпомилковість. І вкотре, ваш незрівнянний дар висловлюватися викладає факти у стислій епіграматичній формі, яку б навіть Юлій Цезар та Марціал не наважились редагувати.

Він відчинив двері будинку, повторюючи свою стару формулу:

«Чини, як волієш, — нехай таким буде весь закон».

До тієї миті я сприймав цю фразу то безглуздою, то дратівливою, то нудною. Тепер вона повністю втратила ці атрибути. Сухі кістки ожили. Кожна моя клітинка, коли він вимовив її, затремтіла. На диво знайомий, ніжний і солодкий голос відповів йому з просторої темної кімнати. Темної, бо сліпуче сонячне світло на відкритому повітрі не могло повністю освітити інтер’єр для моїх звужених зіниць.

«Любов — це закон, люби за волею».

Я знову затремтів, цього разу від комбінації здивування та екзальтації, що була дивним чином незрозумілою. Тоді я побачив в одному з кутків кімнати, за рядом лав і столів, акуратно заставлених інструментами, мерехтливий силует. Він сидів на підлозі, спиною до нас, заклопотаний прибиранням.

— Це сер Пітер Пендраґон, — сказав Великий лев, — він буде завідувати лабораторією.

Мої очі все ще не звикли до темряви, але я бачив, як постать граціозно скочила на ноги і попрямувала туди, де стояв я у променях світла, що падали крізь напіввідчинені двері.

Вона була вбрана у костюм із чорного шовку з широкими короткими штанами «нікербокер», сандалі й чорні панчохи.

Я впізнав Лу.

— Великий лев сказав, що, можливо, ви захо­чете почати роботу сьогодні, сер Пітер, — сказала вона з гідністю, — тож я намагаюся привести тут все до ладу.

Я стояв повністю приголомшений. Це була Лу, але Лу, якої я досі не бачив і не знав. Я обернувся до царя Лама за поясненнями, але його вже не було.

Її обличчям пробігли хвильки сміху, в її магнетичних очах спалахнуло сонячне світло. Я затремтів від хвилювання, яке важко описати. Тут була якась нерозплутувана загадка. А може, це була відповідь на загадку — на усі мої загадки — загадку життя?

Я не міг придумати нічого кращого, як найне­вдалішу та найнезграбнішу банальність.

— Що ти тут робиш? — запитав я.

— Свою волю, звісно ж, — пролунала відповідь, і її очі загорілися у сонячних променях, бездонні, як саме море. — Ти не маєш іншого права, як здійснювати свою волю, — процитувала вона. — Роби так, і ніхто тобі не перечитиме.

— О, так, — різко відповів я, з відбитком роз­дратування. Я все ще був вороже налаштований до Книги Закону. Я не хотів коритися формулі, як би сильно мій здоровий глузд, підкріплений досвідом, не спонукав поступитися.

— Але як ти дізналася, що саме є твоєю волею?

— А як ти дізнався? — спалахнула вона у відповідь.

— Як це як, — затнувся я. — Великий лев продемонстрував мені, як моя спадковість, природна схиль­ність і розв’язання моєї кризи, вказують на одну й ту саму річ.

— Ти сам все описав, — відповіла вона ніжно і випалила ще одну цитату: — Закон для всіх.

— Розкажи мені про нього, — сказав я.

Моє остовпіння й роздратування танули й щезали. Я почав неясно розуміти, що Великий лев досконало продумав і підлаштував усю цю ситуацію. Він робив зі своїм матеріалом — нами — те, що я робив із своїм — законами механіки.

— Я зрозуміла свою волю чотири дні тому, — дуже серйозно сказала вона. — Це було в той вечір, коли ти і Великий лев піднімалися до Глибокої Ущелини і так надовго затрималися біля Професорського Димаря, що пропустили вечерю з шампанським.

— Так-так, — нетерпляче сказав я, — і що це?

Вона заклала руки за спину і схилила голову. По­віки її широких розкосих очей стулилися, а червоні звивисті вуста тремтячи почали ворушитися.

— Поки ти спав після сніданку, — сказала вона, — Великий лев відвів мене на те півкругле місце на горбі над будинком для гостей і влаштував мені перевірку. Він змусив мене розповісти про усе попереднє життя, особливо про ту частину, перед тим як я зустріла тебе, коли я думала, що люблю його. І він змусив мене побачити, що усе, що я робила, я робила, намагаючись догодити собі, й це мені не вдалося. Моя любов до нього була лише любов’ю дочки до свого батька. Я сподівалася, що він проводитиме мене у життя, але ніщо не мало для мене значення до тієї ночі, коли я зустріла тебе. У ту хвилину я почала жити. Це був ти, а не чортовий кокаїн Ґретель, що наповнив мою душу літанією Фуллера. Я достатньо часто її співала до цього, але во­на ніколи не торкала у саму точку. Тієї ночі я викори­стала її, щоб отримати тебе. Я жила лише для того, щоб одного дня знайти тебе. І з тієї хвилини усе моє життя крутилося навколо тебе. Я була готова заради тебе піти хоч у пекло. Я і справді пішла до пекла заради тебе. Заради тебе я вибралася з пекла. Я перестала вживати героїн лише тому, що мусила бути спроможною допомогти тобі здійснювати твою волю. Це і є моя воля. А коли ми сьогодні вранці дізналися про твою волю, я спустилася сюди, щоб приготувати це місце для здійснення твоєї волі. Я буду підтримувати тут лад і з усіх сил допомагати тобі у твоїй роботі — так як я танцювала для тебе і ходила до Маккола для тебе у ті дні, коли ти був сліпий. Я теж була сліпа і не бачила твоєї волі, але я завжди слідувала своєму інстинкту робити те, що ти потребуєш від мене, навіть тоді, коли ми були отруєні й божевільні.

Вона говорила низьким спокійним тоном, але тремтіла, мов сухий листочок. Я не знав, що сказати у відповідь. Мені було ніяково від величі її позиції. З величезною гіркотою я відчув сором за те, що згань­бив таке грандіозне кохання, що втягнув її у таке безчестя.

— Боже мій! — нарешті сказав я. — Чим ми завдячуємо Великому левові!

Вона кивнула головою.

— Ні, — сказала вона з дивною посмішкою, — ми допомогли йому так само, як і він нам, — допомогли йому здійснювати його волю. Секрет його си­ли в тому, що він не існує для себе самого. Сила тече крізь нього безперешкодно і не затримується. Ти не був собою до сьогоднішнього ранку, коли забув се­бе, забув, хто ти, не знав, хто цілував тебе і хто приніс тобі сніданок.

Вона поволі підвела свій погляд і з напівсоромливою посмішкою подивилася мені в очі.

— І я згубив тебе, — сказав я, — після сніданку, коли згадав себе і забув свою роботу. А ти увесь час була тут і допомагала мені виконувати мою роботу. А я не розумів.

Якийсь час ми стояли мовчки. Наші серця закипали від пригніченої потреби щось сказати. Це тривало довго, дуже довго, поки я знайшов слова; а ко­ли вони пролунали, вони були палкими, спокійними і впевненими.

«Я кохаю тебе».

Жодна концентрація, що дає героїн, чи піднесення від кокаїну, не зрівняються із цією миттю. Слова були давні; але їхнє значення було дивовижно новим. Досі не було ніякого «я», коли я думав, що «я» — це я, досі не було ніякої «тебе», коли я думав про Лу як про незалежну істоту і не розумів, що саме вона була необхідним доповненням людського інструмента, що робив «мою» роботу. Так як не було досі ніякої любові, поки любов означає лише купу дурниць, які люди зазвичай вважають нею. Любов, як я розумію її тепер, була підтвердженням неминучого єднання між двома безособовими половинами цієї праці. Це було фізичне втілення нашої духовної істини.

Моя дружина нічого не сказала у відповідь. У цьо­му не було потреби. Її розуміння було досконалим. Ми з’єдналися у підсвідомому екстазі природи. Чітко сформульована людська мова була злочином проти нашого духовного захвату. Наш союз зруйнувало відчуття відокремленості від Всесвіту, частиною яко­го ми були; сонце, небо, море, земля разом з нами розділяли це невимовне таїнство. Між цими першими обіймами нашого істинного шлюбу і наступним заняттям інвентаризацією майна лабораторії, складанням списку речей, які треба попросити Лалу при­вез­ти з Лондона, не було ніякого розриву. Сонце опу­сти­лося за гребінь гори, і далеко вгорі над нами, від трапезної долунали дзвінкі удари тамтама, які спо­віщали, що вечірнє частування вже готове. Ми зачинили будиночок і, сміючись, побігли схилом угору. Це більше не втомлювало й не лякало. На півдорозі до будинку ми зустріли малого Діоніса, сповненого важливості. Йому доручили нагадати нам про вечерю. Сестра Афіна (зі сміхом подумали ми), мабуть, здогадалася, що в нас почався медовий місяць; і цього разу — це вже не було спазматичне захоплення, залежне від короткочасних спалахів пристрасті чи стимуляторів, а підтвердження нашого справжнього духовного шлюбу, у якому ми по суті з’єдналися од­не з одним не заради чогось, а щоб утворити єдину наречену, чиїм нареченим була Праця, якою неможливо пересититись, поки ми живі, й, відповідно, від якої ніколи неможливо втомитися чи знудитися. Цей медовий місяць завжди цвістиме і приноситиме плоди, рік за роком, як самі наші мати-земля і батько-сонце, з невтомним і невичерпним ентузіазмом. Ми були учасниками вічного таїнства: що б не сталося, все було однаково важливим для цього ритуалу. Сама смерть не мала ні для кого ніякого значення; наше спокійне безперервне розжарювання проривалося крізь пута обставин і залишало нас вільними здійснювати свою волю, яка була однією волею, волею Його, що послав нас.

Прогулянка до трапезної була суцільною веселою забавою з Діонісом. О, мудра дорогенька сестра Афіна! Невже ти випадково вибрала цього непосидючого сонячного шибеника, щоб він супроводжував наш підйом схилом цього вечора? Чи ти передба­чила, що наші серця побачать у ньому символ на­шої власної чудової і ясної надії? Ми дивилися одне одному в очі, тримаючи його за руки, йшли останньою вітряною стрімкою стежкою між оливковими деревами і не промовляли ні слова. Але крізь його маленьке тіло між нами пробіг електричний спалах, і ми вперше дізналися, яке величезне щастя чекає у за­сідці на нашу любов.

Тиша за вечерею сяяла шовковим блиском. Вона тривала довго — так довго — кожна мить, якої була заряджена літаніями кохання.

Коли перейшли до кави, Великий лев сам порушив ці чари:

— Сьогодні я йду спати до вежі; тож ви лишаєтесь за головного у будинку для гостей, сер Пітер! Обов’яз­ки дуже прості: якщо якийсь мандрівник попросить нашої гостинності, ви надасте її від імені Ордену.

Ми знали одного мандрівника, що має прийти, і ми гостинно його приймемо.

— Але перед тим як ви підете, було б добре, тепер, коли ви знайшли свою Істинну Волю, якби ви приєдналися до нашої вечірньої церемонії абат­ства, яку ми проводимо щовечора у храмі моєї ве­жі. Ходімо!

Ми пішли, тримаючись за руки, рівненькою широкою звивистою стежкою, що прилягала до потічка, який майстерно пустили бігти уздовж гребеня хребта так, щоб його силу можна було використовувати для обертання різних водяних коліс. Збиралися тіні й шепотіли нам у вуха витончену поезію; аромати весни повідомляли нашим відчуттям неймовірні фан­тазії; сонце зайшло і розтринькало в морі свої останні червоні барви і пурпурова ніч почала вибухати зоряним сяйвом. Над вершиною, перед нами, завис золотий ятаган місяця, й у цьому спокої було чутно слабке серцебиття моря, ніби орган якогось зачарованого собору пульсує під пальцями Мерліна і перетворює монотонний смуток існування на спокійний пеан невимовної переможної радості, «Te Deum» люд­ства, що святкує свою остаточну перемогу над поганськими зграями відчаю.

Стежка повертає, і ми раптово виходимо на котлоподібну улоговину на схилі; на дні — піниться срібна смужка, що мчить поміж величезних валунів, помпезно розкладених уздовж русла долини. Навпроти, випинаючись із зарослих травою схилів, стоять три голі шпички червоної скелі, сяючи ще черво­ніше за неї з плямами малинової барви, поцупленої з комори вечірньої зорі; а над найвищою з них височіє на тлі неба стрімка кам’яна колона. Глухе мармурове склепіння, обрамлене в основі балконом, увін­чувало круглу вежу, що мала багато високих вікон у готичному стилі, але оздоблених угорі геральдичними ліліями; й усе це спиралося на вісім чудових колон, з’єднаних арками, що виконували роль вікон у більшому масштабі. Коли ми закрученими сходами та мегалітичними каменями, вмурованими у ске­лю, дісталися вежі, ми побачили, що підлога склепу викладена витонченою мозаїкою. З чотирьох боків стояли чотири кам’яних трони, а у центрі — шестикутний мармуровий вівтар.

Четверо провідників абатства вже облачилися для церемонії; вони були озброєні чотирма знаряддями — списом, чашею, мечем і диском — з колони, що мала двері й сходи, які служили єдиним доступом до верхніх кімнат.

Безіл всівся на один з тронів, сестра Афіна — на другий; на двох інших зайняли своє місце один ду­же старий чоловік з білою бородою і молода жінка, якої ми досі ще не бачили. Без жодних формальностей, окрім серії ударів, церемонія розпочалася. Враження було приголомшливе. З одного боку, про­сторість амфітеатру, величність сцени й абсолютна природність учасників ритуалу; з іншого — дивовижна винятковість промов і чітка ясність та невідворотність ідей.

Я запам’ятав лиш одне чи два речення з «Кредо».

Вони звучать десь так:

— І вірую у єдину Гностичну і Католицьку Церкву Світла, Життя, Любові і Свободи, Слово Закону якої — Телема.

— І вірую у спільність Святих.

— І оскільки щодня м’ясо та питво перетворюються в нас на духовну субстанцію, я вірую у Диво Меси.

— І я визнаю єдине Хрещення Мудрості, яким ми здійснюємо Диво Втілення.

— І я визнаю, що моє життя — єдине, окреме і вічне, що було, є і буде грядущим.

Я завжди собі казав, що не маю й іскринки ре­лігійного почуття, все ж Безіл якось сказав мені, що слова «страх Господній — початок мудрості» слід перекладати «дивування силами природи — початок мудрості».

Він стверджує, що кожна, зацікавлена наукою людина обов’язково є релігійною, а ті, хто заперечують і зневажають науку, і є справжніми богохульниками.

Однак мене завжди відштовхувала ідея будь-якої церемонії чи ритуалу. Знову ж таки, Безілові ідеї фан­тастично відрізняються від інших. Він каже: а як же формальності та церемонії, що використовують на електростанції?

Я аж підскочив, коли він це сказав. Це так суперечило усім моїм уявленням.

— Більшість ритуалу, — погодився він, — це порожнє споглядання, але якщо у чоловіка присутня так звана духовна сила, її необхідно генерувати, збе­рігати, контролювати і застосовувати, використовуючи для цього необхідні засоби, якраз це і формує справжній ритуал.

Насправді ця дивна церемонія у його вежі Титана безумовно справила на мене певний вплив, яким би незрозумілим він мені не був з одного бо­ку і як би не відлякував мої інстинкти протестанта — з другого.

Мене не могла не вразити перша з молитов.

«Господь видимий і відчутний, для кого ця земля є лише замерзлою іскрою, що крутиться навколо тебе річним і денним рухом, джерело світла, джерело життя, джерело свободи, нехай твоє вічне сяйво надихає нас на постійну працю і радість; так щоб ми, що незмінно розділяємо твої щедрі дари, могли у своїх межах давати світло і життя, харч і втіху, тим, що обертаються навколо нас, не втрачаючи ні субстанції, ні променистості навіки віків».

Ці слова були сповнені найглибшого релігійного почуття і вібрували з таємничим торжеством, і навіть найзатятіші матеріалісти не змогли б заперечити жодній з наведених думок.

Знов-таки, після звернення до сил народження і відтворення усі здійнялися на ноги й звернулися до Смерті з величною простотою, нічого не приховуючи, ні від чого не ухиляючись, а зустрічаючи цей гран­діозний факт з незворушною гідністю. Цей жест — вставати до Смерті — справляв глибоке і шляхетне враження.

«Межа усього живого, ти, чиє ім’я незбагненне, будь милостивою до нас, коли прийде час твій».

Служба завершилася гімном, що, наче грім, прокотився поміж горбами і відлунням відбився від сті­ни великої скелі Телепила.

Цікавою деталлю життя в абатстві було те, що одне дійство непомітно перетікало у наступне. Не було жодних різких змін. Життя тут можна порівняти з принципом турбіни, на відміну від камери внутрішнього згоряння. Кожне дійство було однаковою мірою таїнством. Уривчастість і раптовість звичайного життя було усунуто. Між різними інтересами постійно підтримувалося правильне співвід­ношення. Саме це, разом з усім іншим, допомогло мені позбутися одержимості від наркотиків. Звільнитися мені довший час не давала моя негативна реакція на атмосферу абатства загалом і мої приховані ревнощі до Безіла зокрема. Лу, якій не заважали ні одне ні друге, зістрибнула зі своєї звички так само непомітно, якщо можна вжити таке слово, як і приохотилася до неї.

Втім, апогеєм втіхи мого серця була остаточність розв’язання усіх моїх проблем. Можливість реце­диву відсутня, оскільки причину мого падіння було усунуто назавжди. Тепер я чудово розумів, як Безіл може вжити собі дозу героїну або кокаїну, побалувати себе гашишем, ефіром або опіумом так само легко і з користю, як звичайна людина може замовити собі філіжанку міцної чорної кави, коли їй захотілося попрацювати пізно вночі. Йому вдалося повністю опанувати себе тому, що він перестав протиставляти себе потокові духовної сили волі, провідником якої був він сам. Він не мав ні страху, ні зачарованості перед будь-якими з цих наркотиків. Він знав, що ці дві якості були аспектами однієї реакції — реакції почуттів на незнання. Він використовував кокаїн, як майстер фехтування використовує рапіру, як фахівець, без небезпеки поранитися.

Десь за два тижні після нашого першого візиту до вежі ми невеличкою групкою сиділи на терасі гостьового будинку. Яскраво світив місяць, із сусідніх котеджів посходились сусіди, щоб насолодитися гостинністю абатства. Пісні й танці були у розпалі. Ми з Безілем вели неквапливу бесіду.

— До речі, скільки вже минуло часу, — спитав він, — відтоді як ви востаннє щось приймали?

— Не можу точно сказати, — відповів я, замріяно спостерігаючи за Лу і Лалою, яка приїхала тиждень тому з приладами, котрі були мені необхідні для моїх експериментів, як вони разом вальсують на подвір’ї. Вони обидві світилися. Здавалося, ніби місяць наділив їх своєю чистою і розкішною витонченістю.

— Я спитав вас, — продовжував Великий лев, потягуючи велику «бурську» люльку з морської пінки та бурштину, яку він приберіг «на пізніше», — тому, що я хочу, щоб ви скористалися цією ситуацією на повну. Ви пройшли суворе випробування і вийшли з нього, як чисте золото з бритвалю. І не добре буде забути про переваги, які ви здобули у цій ордалії. Пам’ятаєте, що сказано у Книзі Закону із цьо­го приводу?

— Я — Змій, що дає Знання, Насолоду і блискучу Славу, і сп’янінням наповнює людські серця. Щоб поклонятися мені, візьми вино і дивні наркотики, про які я розповім моєму пророкові, і захмелій від них! Від них не буде тобі ніякої шкоди.

— Так, — повільно промовив я, — і я думав, що це трішки зухвало; може спокусити людей бути відчайдушними, ви так не думаєте?

— Звичайно, — погодився Безіл, — якщо ви читаєте з легковажністю, дієте безрозсудливо, зі сліпою вірою фанатика; то дуже велика ймовірність, що це призведе до біди. Однак у природі є повно засобів для усунення всього, що не може впоратися зі своїм довкіллям. Слова «поклонятися мені» дуже важливі. Єдиним виправданням вживання будь-якого наркотика, чи це хінін чи сульфат магнію, може бути лише його допомога природі у подоланні деяких перешкод, що не дають їй функціонувати належним чином. Небезпека так званих наркотиків, що викликають звикання, у тому, що вони намагаються тебе обдурити й спонукають втекти від дуже важливої праці над своїм духовним і інтелектуальним розвитком. Але це не просто пастки для людини. У природі немає нічого, що б не можна було використати собі на користь, і тільки від нас залежить, чи ми використовуватимемо це розумно. Сьогодні, у своїй роботі, якою ви були зайняті увесь минулий тиждень, героїн, можливо, допоміг би вам сконцентруватися, а кокаїн — подолати наслідки втоми. Причина того, що ви їх не використовували, така ж, з якої попечена дитина боїться вогню. У нас була схожа проблема з Гермесом і Діонісом, коли ми вчили їх плавати. Вони дуже боялися потонути і вирішили для себе, що найкраще — не підходити близько до води. Однак це не допомогло їм використати свої природні здібності з найбільшою користю, тож я змусив їх знову і знову підходити до моря, поки вони не вирішили, що накращий спосіб уникнути небезпеки потонути — навчитися, як поводитись з океанами до найдрібніших деталей. Звучить доволі очевидно, якщо подаєш так, однак якщо усі зі мною погоджуються стосовно плавання, то у випадку, коли я застосовую ті ж принципи стосовно вживання наркотиків, на ме­не криком кричать з усіх боків.

У цю хвилину Лала попросила мене з нею повальсувати, а Лу взяла під свій захист Безіла. Після танцю ми усі четверо сіли на стіні подвір’я, і я відновив нитку розмови.

— Звісно, ви маєте цілковиту рацію, і, мабуть, ви очікували, що на вас накинуться.

— Ні, — засміявся Лам, — любов до людства робить з мене невиліковно оптимістичного осла в усіх таких питаннях. Я не бачу недоліків своєї коханої. Я очікую від людей бути розумними, відважними й радісно аплодувати новому, хоча якщо елементарно почитати історію, то вона розповідає тобі, жахливо повторюючись, як переслідують усіх піонерів, чи це Галілео, Гарві, Ґоґен або Шеллі; завжди буде загальний крик протесту проти будь-яких спроб знищити забобони, які перешкоджають чи сприяють прогресові, який допомагає розвитку людства. Чому я маю уникнути відлучення від церкви чи остракізму, як це було з Дарвіном і Свінберном? Насправді у хвилини слабкості і депресії мене навіть тішить, що мене так страшенно лають і ненавидять. Для мене це є доказом, що моя праця, помилкова вона чи ні, хоч чогось варта. Але ми відволікаємося. Повернемось до слів «поклонятися мені». Вони означають, що такі речі, як героїн і алкоголь, можна і треба використовувати для поклоніння, тобто для стосунків із тим, хто — «Змій, що дає Знання, Насолоду і блискучу славу», і хто — геніальність, що ховається у «ядрі кожної зірки». А «кожен чоловік і кожна жінка є зіркою». Вживання наркотика має бути ретельно продуманим і ціле­спрямованим релігійним дійством. Лише власний до­свід, і тільки він може навчити вас, за яких умов це дійство є правильним, тобто коли воно допомагає вам здійснювати свою волю. Якщо гравець у більярд битиме по всіх кулях без розбору, дуже скоро гострота його гри притупиться. А для гравця у гольф буде зовсім нерозумно відмовитися від ключки тому, що одного разу він надто нею захопився і використовував її не там, де потрібно, і в результаті програв важливі матчі. Тепер, що стосується вас із Лу, я не бачу, щоб Лу мала якусь особливу причину для вживання будь-якого з цих наркотиків. Вона може чудово здійс­нювати свою волю і без них, а її природна духовність дозволяє підтримувати постійні стосунки з її най­глибшим «я», що достатньо чітко демонструє її магічний щоденник. Навіть тоді, коли вона отруювала себе до межі божевілля, її справжні інстинкти завжди під час кризи проявляли себе; тобто кожного разу, коли ви — істота, захищати яку є її функцією, були в небезпеці. Але у вашій праці мають бути моменти, коли можна додати «ще трішечки» до вашої енергії за допомогою розумної дози кокаїну, і ви зможете опанувати накопичену силу інерції, або, коли так важко сконцентруватися, що розум хоче вивільнитися і відволікає ваші думки від предмета розрахунків, трішки героїну заспокоїть цей галас у голові, щоб ви могли завершити роботу. І тепер абсолютно помилково зму­шувати себе щось робити через почуття обов’язку. Що ретельніше ви проаналізуєте свій розум, то ймо­вірніше зможете розпізнати ту хвилину, коли критичне зусилля дає чітке досягнення. Природа дуже швидко повідомить тебе, якщо ти припустився помилки. Наркотик повинен діяти миттєво і блискуче. Якщо йому це не вдалося, значить, вам не слід було його вживати, і тоді потрібно зробити перерву й проаналізувати обставини цієї невдачі. Ми більше вчимося з наших невдач, ніж з успіхів, і ваші магічні записи до кінця року дуже точно покажуть вам, які саме обставини вказують на доречність вживання того чи іншого наркотику, так що наступного року треба бути страшним дурнем, щоб зробити навіть півдесятка помилок. Однак, як каже Книга Закону, «Успіх — підтвердження вашої правоти». Коли для збільшення своїх природних сил ви застосовуєте такі потужні й небезпечні речовини, слід упевнитись, що мета виправдовує засоби. Ви вчена людина; тримайтеся наукових методів. Муд­рість виявляється у вчинках; і я дуже здивуюся, якщо ви не виявите упро­довж наступних дванадцяти місяців, що ваш Великий Експеримент, незважаючи на непотрібні халепи, що стаються через нехтування оцих слів «поклонятися мені», не став для вас способом розвитку ваших найвищих якостей і не поставив вас в один ряд з провідними мислителями нашого покоління.

Мандоліна сестри Кіприди забриніла веселими переможними трелями. Це було схоже на музичний коментар, що підсумовував ситуацію. Місяць сховався за гори, селяни допили вино й, співаючи, пі­шли до своїх хатин; ми з Лу залишились на самоті під зорями. Запашними схилами вітерець розносив шум моря. Вогні міста згасли. Полярна зоря стояла над вершиною скелі. Ми не зводили з неї очей. Ми уявляли, що «випередження рівнодення» ідентичне нашій власній вічній подорожі крізь час.

Лу стиснула мою руку. Я зауважив, що повторюю слова «Кредо».

— Я визнаю, що моє життя — єдине, окреме і вічне, що було, є і буде грядущим.

Її голос прошепотів мені на вухо: «Я вірую у спіль­ність Святих».

Я відкрив для себе, що все ж таки є глибоко ре­лігійною людиною. Усе життя я шукав «кредо», яке б не ображало моїх етичних або інтелектуальних почуттів. І тепер я прийшов до розуміння загадкової мови мешканців абатства Телеми.

— Нехай Священик буде чистий душею і тілом!

Любов Лу освятила здійснення моєї волі, завершення Великої Праці.

— Нехай Священик буде палкий душею і тілом!

Любов Лу не лише відвернула забруднення ідеями та бажаннями, що є чужими для моєї найважливішої функції у Всесвіті, а й надихнула на динамічну нестяму.

Не знаю, скільки ми сиділи під зорями. Глибокий безконечний спокій зійшов на нас, наче голуб, наче три язики полум’я на наші душі, які назавжди стали однією душею. Кожне наше життя, зокрема, були одним, індивідуальним і вічним життям, але вони мали необхідний і тісний зв’язок одне з одним і з усім Всесвітом.

До того ж я усвідомлював, що заради цього нам було, зрештою, необхідно пережити цю жахливу тра­гедію.

«Коли зерно пшеничне, як у землю, впаде, не по­мре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе».

Кожен крок еволюції супроводжують колосальні катастрофи, принаймні так виглядає, якщо розглядати ці кроки як окрему, вирвану з контексту, подію, якщо можна так висловитися.

Якою страшною була ціна, що людина заплатила за підкорення повітря! Наскільки більшим має бути відшкодовування сили інерції підкорення духа! Бо ж ми варті більшого за багатьох горобців.

Якими сліпими ми були! Якої безодні болю ми могли б уникнути, якби могли сказати, що перебороли етичні проблеми, що постали з винайденням органічної хімії.

Цю брехню ми повернули поетові назад.

Тепер, згадуючи нашу безрозсудливість, ми біль­ше не відчували докорів сумління. Дивлячись на ці минулорічні події з перспективи, ми побачили, що нас вели крізь це бридезне жахіття. Ми йшли за дияволом крізь танець смерті, але не може бути й сумніву, що силу зла було дозволено для певної мети. Ми отримали невимовне запевнення в існуванні ду­ховної енергії, що здійснює свою дивовижну волю шляхами, надто дивними для людського серця, поки не настав слушний для цього час.

Пережита пошесть виробила у нас імунітет проти її отрути. Диявол переміг сам себе. Ми перейшли на вищий щабель еволюції. І оце розуміння минулого наповнило нас абсолютною вірою у майбутнє.

Хаос розсипаних цивілізацій, чиї пам’ятники бу­ли на скелі перед нами, залишив саму скелю неу­шко­дженою. Досвід зробив нас сильнішими. Ми до­сяг­ли ще однієї вершини цього шпичастого хребта, що здій­мається від перших камінців самосвідомості до вершини настільки високої, що ми й мріяти про неї не наважувалися, так недосяжно далеко вона ви­сочіла над нами. Нашою справою було дертися вгору, з каменя на камінь, уважно і відважно, день за днем, життя за життям. Не нам розмірковувати над метою нашого Походу. Нам достатньо просто йти. Ми знали свій шлях, знайшли свою во­лю. А засоби? Хіба у нас не було любові?

— Любов — це закон, люби за волею.

Ці слова не були ні на наших устах, ні в наших серцях. Вони ховалися у кожній ідеї і у кожному вра­женні. Ми піднялися сходами з подвір’я й увійшли крізь відчинені скляні двері до склепінчастої зали з її фантастичними фресками, що призначалася для відвідувачів та гостей абатства Телеми; і ми тихенько засміялися, думаючи про те, що вже ніколи не будемо тут чужими.