Щоденник злодія

Отоді-то я й зрозумів, як важко пробитися до світла, розтинаючи гноянку осороми. Перебраний, я зміг лише єдиний раз з'явитися з Педро, виставляючи себе напоказ у парі з ним. Якось увечері нас запросив гурт французьких офіцерів. За їхнім столом сиділа пані років на п'ятдесят. Вона до мене ґречно, поблажливо всміхнулася і, не стримавшись, запитала:

— Ви любите чоловіків?

— Так, пані.

— І… коли саме це почалося?

Я нікому не відважив ляпаса, але голос у мене був такий схвильований, що, чуючи його, я зрозумів свій гнів і осорому. Щоб якось позбутися цих почуттів, тої ж таки ночі мені довелося обібрати одного з офіцерів.

«Принаймні, — втішав я себе, — якщо моя осорома справжня, то вона приховує щось гостріше, небезпечніше, на кшталт жала, яке довічно погрожуватиме тим, хто цю осорому викликає. Можливо, ці тенета осороми не були розставлені на мене, як пастка, можливо, осорома не була зумисною, але бувши тим самим, що й вона, я хочу заховатися під нею і сочити».

Під час карнавалу було неважко перебратися, і я поцупив із готельної кімнати андалузьку спідницю з корсажем. Прикриваючись мантильєю та вахлярем, якось увечері я хутенько перетнув місто, у напрямку до «Кріолли». Щоб не таким різким видавався мій розрив із вашим світом, я залишив під спідницею штани. Щойно я добрався до прилавка, як шлейф моєї спідниці затріщав. Я озирнувся, розлючений.

— Даруйте. Перепрошую.

Нога білявого молодика заплуталася у моєму мереживі. Я ледь спромігся промурмотіти: «Обережно». Обличчя незграби, — той вибачливо осміхався — було таке бліде, що я зашарівся. Хтось біля мене кинув стиха:

— Вибачте йому, сеньйоро, він кульгає.

«Шкутильгайте собі на здоров'ячко, але ж не по моїй спідниці!», — зарепетувала в мені ув'язнена трагічка. Але довкола нас загиготіли. «Не шкутильгайте по моїх туалетах», — волав я у глибині душі. Перетравлюючись усередині, у шлунку чи кишках, огорнутих словом «туалет», ця фраза, як мені здавалося, передавалась через жаский погляд. Розлючений і споневажений, я вилетів під регіт чоловіків і Каролінок. Я добіг до моря і втопив у ньому спідницю, мантилью та вахляр. Усеньке місто було веселе і п'яне від цього карнавалу; відірване від землі, воно опинилося одне серед океану.[xix] Я виглядав жалюгідним і сумним.

(«Бракує смаку…» Я вже його зрікався. Я забороняв його собі. Природно, я б ним ускрізь хизувався. Я знав, що якби я мав таке виховання, то воно не ушляхетнило б мене, а обернуло на квашу. Сам Стілітано дивувався з того, що я такий нерозвинений. Я хотів, щоб мої пальці задубіли: я забороняв собі вчитися шити.)

Разом зі Стілітано я поїхав до Кадиса. Пересідаючи з одного товарняка на інший, ми добулися околиць Сан Фернандо і вирішили продовжувати свій шлях піхтурою. Але Стілітано десь запропастився. Ми домовилися зустрітися на вокзалі. Його там не було. Я довго чекав, я ходив на двірець два дні поспіль, хоча й був певний, що він мене покинув. Я залишився один і без грошей. Коли я втямив це, то знову відчув присутність вошви, їхню надокучливу і водночас приємну кумпанію у рубцях моїх сорочки та штанів: Стілітано і я, ми обидва уперто лишалися отими черницями з От-Тебаїда, які ніколи не миють ніг і чиї сорочки відгонять тлінню.

Сан-Фернандо розкинувся на морському березі. Я вирішив добутися Кадиса, який височів, омитий водами, але сполучений із материком довжелезною греблею. Коли я ступив на неї, то вже вечоріло. Переді мною здіймалися високі соляні піраміди солончаків Сан-Фернандо, а ще далі, в морі, у промінні призахідного сонця вимальовувалося місто бань та мінаретів: на прузі західної землі я раптом уздрів узагальнений образ Сходу. Вперше у своєму житті я знехтував людину заради речей. Я забув про Стілітано.

Щоб якось прожити, я ходив рано-вранці в порт, до пескаторії, де рибалки зазвичай завжди викидають із баркасів трохи риби, спійманої вночі. Усі жебраки знають про цей звичай. Замість готувати її на вогнищі, як у Малазі вкупі з іншими голодранцями, я повертався звідти одинцем до скель, які виходили до Порто-Реале. Уже благословлялося на світ, коли моя риба підсмажувалася. Майже завжди я споживав її без хліба й соли. Стоячи, лежачи чи сидячи на скелях, на східному краю острова, обличчям до берега, я був першою людиною, яку осявав і зігрівав перший промінь. Власне, він був першим об'явом життя. Я збирав рибу на прилавках ще в темряві. У темені повертався і до своїх скель. Схід сонця мене приголомшував. Я обожнював його. Якісь інтимні таємні стосунки зав'язалися між ним і мною. Звісно, я вшановував його, уникаючи складних обрядів, я не міг і думкою здумати, щоб наслідувати первісних людей, але я знаю, що це світило стало моїм богом. Саме в моєму тілі воно сходило, окреслювало дуту й заходило. Якщо я спостерігав за ним на небі, парафії астрономів, то саме воно було зухвалим відбиттям того, що я зберіг у собі. Можливо, я навіть підсвідомо плутав його зі Стілітано, який зник.

У такий спосіб я намагаюся вам пояснити, якою була моя форма сприйнятливості. Природа мене бентежила. Моя любов до Стілітано, грім його раптового впаду в мою убогість і ще не знати що кинули мене на поталу стихій. Але стихії злі. Щоб їх приручити, я захотів усотати їх у себе. Я не тільки облишив заперечувати їхню жорстокість, а навпаки, вітав її, заволодівши стихіями, я їм потурав.

Оскільки така поведенція не могла бути успішною через діалектику, то я вдався до магії, тобто до своєрідного жаданого нахилу, інтуїтивної злагоди з природою. Мова не годна була мені прислужитися. Отоді-то предмети та обставини, у яких, як бджолине жало, все-таки чаїлась колючка пихи, стали для мене по-материнському рідними. (По-материнському: тобто засадничий їхній елемент — жіночність. Згадуючи про це, я не прагнув робити жодного натяку чи посилання, на маздакізм: я лише зазначаю, що моя чутливість вимагала бачити довкола себе жіночий настрій. Вона мала на це право, по-заяк спромоглась оволодіти чоловічими чеснотами: твердістю, жорстокістю, байдужістю.)

Якщо я спробую словами описати тодішню свою поведінку, читач, як і я, буде ошуканий. Ми знаємо, Що наша мова не здатна відтворити навіть відсвіту тих чужих далеких станів, які вже давно відійшли в небуття. Те саме сталося б і з цим щоденником, якби він описав мене таким, як я був. Так от, я уточнюю: він розповідає про те, який я є сьогодні, коли це пишу. Він — не пошуки минулого, а мистецький твір, темою-приводом якого є моє минуле життя. Він стане теперішністю, закарбованістю за допомогою минувшини, а не навпаки. Отже, хай вам буде відомо, що факти чинять так, як я їм наказую, але тлумачення — це те, що я виснував, те, що я є — ким став.

Уночі я блукав містом. Я спав, притулившись до стіни, ховаючись од вітру. Я мріяв про місто Танжер, близькість якого та слава кубла лиходіїв манили мене. Щоб вирватися зі своїх злиднів, я вигадував найзухваліші зради і вчиняв би їх із холодним серцем. Нині я знаю, що із Францією мене єднає лише любов до французької мови, але тоді!..

Цей смак до зради найліпше виявиться на допиті у зв'язку з арештом Стілітано.

«Заради грошей, — запитував я себе, — і під загрозою бути відлупцьованим, невже я накапаю на Стілітано?» Я ще люблю його, і відповідаю «ні», але чи повинен я виказувати Пепе, який убив гравця у віст на Параллело? Можливо, я погодився б, але ціною якої осороми, адже прогнила оболонка моєї душі, ширила б такий сморід, що люди затискували б носи. Так от, читач, можливо, пригадує, що моє життя-буття у шкурі жебрака та лахудри стало для мене школою, де я навчився користати з основ паскудства і вдаватися до них, зрештою, тішитися зі свого вибору. Я вчинив би так само (бувши сильний у своїй майстерності мати вигоду з осороми) зі своєю душею, спотвореною зрадою. Долі забаглося, щоб це питання постало переді мною у той час, коли тулонський морський трибунал засудив до кари на горло молодого лейтенанта з військового корабля. Той виказав ворогові чи то розташування вогневих точок, чи то карту військового порту, чи то конструкцію якогось корабля. Я кажу не про зраду, що через неї було б програно якусь ефемерну морську сутичку, із розпростертими крилами вітрильних шхун, а про загибель у бою сталевих потвор, гордості народу вже не простакуватого, а суворого, підсиленої, підпертої математично точними розрахунками фахівців. Словом, ішлося про зраду новочасну. Газета, повідомляючи ці факти (а я надибав на неї в Кадисі), розповідала, як звикле, по-дурному, бо звідки їй про це знати: «…через потяг до зради». Супроводжувала статтю світлина молодого, напрочуд вродливого офіцера. Я закохався в його образ і відтоді завжди ношу його з собою. Любов, спалахуючи в обставинах ризикових, міцніша, і глибоко в душі я запропонував засланцеві поділити його Сибірі. Морський трибунал, стаючи на заваді моїм замірам, полегшував моє натужне просування до того, до кого душа линула, як на крилах. Його звали Марк Обер. «Я поїду до Танжера», — казав я собі, сподіваючись, що мене заберуть до війська зрадників, і я стану одним із них.

Покинувши Кадис, я перебрався до Уельви. Вигнаний звідти міською охороною, я повернувся до Хереса, а відтак морським узбережжям — до Аліканте. Я мандрував одинцем. Інколи я зустрічав або випереджав іншого галайду. Навіть не сівши на купу каміння, ми розповідали один одному, в якому селі ставляться найдоброзичливіше до злидарів, який алкальд людяніший, і верстали свою путь далі — знову самотою. Кепкуючи з наших торб, про нас тоді подейкували: «Він вирушив на полювання з полотняною рушницею». Я був один. Я покірно простував узбіччям доріг уздовж рівчаків, ступаючи по траві, сірі порохи якої вкривали мої ноги. Через цю кораблетрощу і всі лиха земні, що вкинули мене в океан відчаю, мені ще була відома лагідність сили, що давала мені змогу зачепитися за жаску і могутню гілку якогось мурина. Дужча за всі течії на світі, галузка була певніша, втішніша і гідніша мого останнього подиху, ніж усі ваші материки. Надвечір мої ноги пріли, тож-бо літніми вечорами я вже був весь у багні. Коли у мороці моя голова виповнювалася оливом, що правило мені за мізки, то сонце її спорожняло. Андалузія була чудова, палюча і безплідна. Я обходив її вздовж і впоперек. У тому віці я не відчував утоми. Я пер на собі таку важку ношу біди, що все моє життя, я був певен, минатиме у мандрах. Власне, з дрібниці, яка мала прикрасити моє життя, бурлакування обернулося на реальність. Я вже не знаю, про що я тоді думав, але пригадую, що саме Богові я звірився зі всіма своїми нещастями. На самоті, одаль від людей, я був ущерть виповнений любов'ю та побожністю.

«Я так далеко від них, — либонь, казав я собі, — що вже втратив надію прибитися до них. Хай би я відірвався від них назавжди. Тоді між ними і мною зв'язки майже зникнуть, а останній урветься, коли їхній зневазі я протиставлю свою любов до них»…

Отак, переборюючи нездужання, я дарував вам свою жалість. Мій відчай, поза всяким сумнівом, знаходив свій вираз не в такий спосіб. Насправді, у моїй голові все переплуталося, але ці жалощі, про які я казав, мусили викристалізуватися в чіткі думки, які, пряжені сонцем, набували у моїй голові викінченої і невідчепної форми. Моя нудьга — я не думав, що то була втома — не давала мені спокою. Я вже не ходив до джерел, щоб утамувати спрагу. Моє горло пересохло. Мої очі блищали. Мене діймав голод. Сонце кидало на моє обличчя, поросле жорсткою бородою, мідяні відблиски. Я був виснажений, жовтий, сумний. Я вчився усміхатися речам і міркувати про них. Із моєї присутності — присутності молодого француза на цьому березі, із моєї самотности, із мого злиденного існування, із рівчакових порохів, що здіймалися крихітною окремішньою хмаринкою довкола моїх ніг, хмаринкою, що відроджувалася з кожним новим кроком, моя гордість мала користь: її тішила своєрідність такого існування, суперечна банальному паскудству мого кумедного вбрання. Ніколи ні мої подерті черевики, ні мої брудні шкарпетки не мали гідности, яка підносить і несе по пилюзі сандалі кармеліток, ніколи мій зашмульганий піджак не дозволяв моїм рухам виявити найменше благородство. Протягом літа 1934 року я блукав андалузькими путівцями. Вночі, випросивши кілька дрібняків у якомусь селі, я вибирався у поле і засинав де-небудь у рівчаку. Мене винюхали собаки — я й досі мав особливий запах — вони валували, коли я підходив до ферми чи коли покидав її.

«Йти чи не йти?» — діймав я себе думкою, минаючи білий будиночок, оперезаний побіленими мурами.

Мої вагання тривали недовго. Припнутий до дверей пес без угаву дзявкотів. Я підходив усе ближче. Він задзявкав іще гучніше. На порозі з'явилася жінка, і я попросив дрібняків ламаною іспанською мовою — те, що я чужоземець, мене трохи підтримувало — відтак верстав свою дорогу далі, понуривши голову, із застиглим обличчям, коли мені відмовляли в милостині.

Навіть красу цього куточка землі я не зважувався помічати. Хіба тільки задля того, щоб віднайти таємницю цієї краси, викрити за нею оману, жертвою якої буде той, хто на неї покладеться. Відкидаючи красу, я відкривав поезію.

«Проте скільки ж бо краси створено для мене! Я її помічаю і знаю, що вона так вочевидь оточує мене, аби увиразнити мою скорботу».

Мандруючи берегами Атлантики і Середземного моря, я проходив через рибальські порти, вишукана бідність яких ображала мою злиденність. Я підходив до чоловіків та жінок, які стояли в холодку, і до дітей, що бавилися на майданчику, так, щоб вони мене не примітили. Любов, яку люди, здавалося, виказували одне до одного, тоді мене роз'ятрювала. Досить було мені вгледіти, як двоє хлопчаків обмінюються вітаннями чи усмішками, як мене відкидало на край світу. Погляди двох друзів — інколи їхні слова — були найневловимішою еманацією любовних променів, що струменіли з двох сердець. Променів дуже лагідного й обережно сповитого світла: променів, зітканих з любови. Мене дивувало, що стільки ніжності, цього виплоду такої тонкої, такої цнотливої і коштовної матерії як любов, виковується у такій похмурій кузні, як м'язисте тіло цих самців, які постійно розточують ці ніжні промені, подеколи облизані краплинками блискучої таємничої роси. Мені вчувалося, як старший казав молодшому, уже не мені, ведучи мову про ту частину тіла, яку він, мабуть, ніжно любив:

— Ще сеї ночі я розів'ю тобі віночок!

Я не міг стерпіти з легким серцем, щоб хтось когось любив поза мною.

(У виправній колонії Бель-Ісль зустрічаються Моріс Ж. і Роже Б. Їм по сімнадцять років. Я познайомився з ними в Парижі. З ними я не раз займався любов'ю, але в цьому вони не підозрювали один одного. І ось одного разу вони здибалися у Бель-Ісль, де пасли корів і овець. Я не знаю, як воно вийшло, але ведучи мову про Париж, вони найпершого згадали мене. Хлопці сміються, вони подивовані, дізнавшись, що обидвоє були моїми любчиками. Власне, Моріс і переповів мені ту розмову.

— Ми стали справжніми друзяками, згадуючи про тебе. Я страждав щовечора…

— Чому?

— За перегородкою, що розділяє чоловіків, я чув, як він стогне. Він був вродливіший за мене, і всі сміливці його лапали. Я нічим не міг зарадити.

Я бентежуся, коли дізнаюся, що, як і раніше, тривають солодкі страждання мого дитинства в Меттре.)

Блукаючи земними просторами, я проходив повз стрімчаки, що вп'ялися в небо, роздираючи блакить. Це суворе, сухе і злісне убозтво глузувало з моїх злиднів і людської ніжності. Та все-таки воно мене загартувало. Я почувався не таким самотнім, відкривши в природі одну зі своїх головних якостей: гордість. Я хотів обернутися на один із тих стрімчаків. Я був щасливий і гордий, відчуваючи схожість із ним. Завдяки цьому я міцно стояв на землі. Я мав своїх кумпанів. Я знав, що таке царство мінералів.

«Ми постанемо супроти вітрів, дощів і лиха».

Моя авантура зі Стілітано даленіла у моїй свідомості. Сам він зменшувався, доки обернувся на сяйливу цяточку дивовижної чистоти.

«То був справжній чоловік», — казав я собі.

Одного разу він висповідався мені, що під час служби в легіоні вбив людину, виправдовуючись у такий спосіб:

— Він погрожував мене вбити. Але вбив його я. Він мав потужнішу зброю, ніж у мене. Я не винний.

Я розрізняв притаманні лише йому чоловічі чесноти і рухи. Завмерлі навіки, заціпенілі в минулому, вони утворювали об'єкт міцний, незрушний, який став таким завдяки кільком незабутнім деталям.

Часом, у самім осерді цього гріховного життя, я дозволяв собі паскудні вчинки — приміром, обікрасти злидарів — тягар яких обкладав мене докорами сумління.

Пальми! Ранкове сонце їх позолотило. Світло тремтіло, але пальми стояли недвижні. То були найкращі з-поміж них. Вони облямували берег Середземного моря. Лисиці на шибі взимку відзначалися більшим розмаїттям, але, як і вони — а може, й дужче ніж вони — пальми втягували мене всередину різдвяного образу, в парадоксальний спосіб навіяного строфою про свято напередодні відходу Бога, про входження до Єрусалиму, про пальмові гілки, кинуті під ноги Ісусові. Моє дитинство мріяло про пальми. І ось вони переді мною. Мені розповідали, що у Віфлеємі ніколи не буває снігу. За назвою Аліканте мені відкривався Схід. Я опинився в самому серці свого дитинства, у його миті, що достеменно збереглася в первовічному вигляді. За першим закрутом дороги я побачу під трьома пальмами різдвяні ясла, де я, дитина, буду присутня на своєму різдві між биком і віслюком. Я був найсумирнішим у світі бідняком; знедолений, утомлений я плентався пилюгою, заслуживши врешті-решт пальму першенства, дозрівши для каторги, бриля та пальмових різок.

Для бідака монети не є більше ознакою багатства, а навпаки, чимось протилежним. Дорогою я, як звикле, грабував багатих ідальґо — зрідка, оскільки вони добре вміють убезпечити себе, — але такі крадіжки десь у глибині душі залишали мене байдужим. Я розповім про свої грабунки інших жебраків. Злочин в Аліканте буде для вас повчальним.

Пригадуєте, як у Барселоні Пепе, тікаючи, встиг передати мені гроші, вихоплені з пилюги. Переймаючись героїчною вірністю героєві, а водночас із остраху, що Пепе чи хтось інший з його друзів мене відшукають, я закопав ті гроші у невеличкому сквері поблизу Монхуча, під катальпою. Виявивши витримку, я ніколи не розповідав про те Стілітано, але коли ми з ним вирішили йти на південь, я відкопав ті гроші (дві чи три сотні песет) і надіслав їх на своє ім'я в Аліканте до запитання. Тут часто йшлося про те, як краєвид впливає на мої почуття, одначе жодного слова, як мені здається, не сказано про вплив цього вчинку на мою мораль. Дорогою до Мурсії я проходив пальмовим гаєм Ельче, і природа так стрясла мій розум і душу, що мої стосунки з людьми нагадували тепер звичне ставлення людини до речей. До Аліканте я добувся вночі. Я мусив переночувати на корабельні, а на ранок мені відкрилася таємниця міста і його назва: берег спокійного моря обступали білі гори, кілька пальм і кілька будинків, порт і промениста свіжа блакить осяяна вранішнім сонцем. (У Венеції мене очікувала схожа мить.) Стосунки між речами дихали радістю життя. Аби гідно ввійти у цей світ, мені довелося сумирно розлучитися з людьми й очиститись. Оскільки мене пов'язували з ними пута почуттів, я мусив їх без жодного галасу розірвати. Всю дорогу я тішився гіркою радістю, маючи намір забрати на пошті гроші й переслати їх Пепе до Монхучського криміналу. У якійсь крамничці, яка щойно відчинилася, я випив горнятко теплого молока і рушив до поштового віконця. Без зайвих клопотів мені вручили цінного листа. Гроші були на місці. Вийшовши на вулицю, я роздер купюри, щоб викинути їх у риштак, але щоб ефектніший був розрив із людьми, я посклеював на лавиці клапті банкнот і влаштував собі розкішний обід. Пепе, мабуть, конав із голоду десь у тюремній камері, але завдяки цьому злочинові я вважав себе звільненим від моральних клопотів.

Одначе я не вештався дорогами куди очі світять. Мій шлях — був шлях усіх злидарів, тож як і вони, я не міг оминути Ґібралтар. Нічний скелястий пагорб, що кишить солдатнечею та сонними гарматами, вся ота еротична навала туманили мені розум. Я прибився до села Ла Лінеа, цього неозорого борделю, і розпочав там період «консервної бляшанки». Усі жебраки світу — таких я бачив як у Центральній Європі, так і у Франції — тримають при собі одну чи кілька бляшанок (з-під горошку чи рагу), до яких приладнують дротяну шлейку. Вони вештаються дорогами та коліями з цими бляшанками через плече. Свою першу бляшанку я запопав у Ла Лінеа. Вона була як нова. Я вигріб цю бляшанку з ящика на сміття, куди її нещодавно викинули. Метал просто сяяв. За допомогою каменя я позагинав гострі краї, щоб вони не дряпалися, і подався до колючого дроту, яким був огороджений Ґібралтар, збирати недоїдки англійських солдатів. Ось до чого я докотився. Я вже циганив не дрібняки, а рештки щерби. До того ж, мені було соромно жебрати у солдатів. Я почувався нікчемою, коли врода котрогось із них чи особливість однострою хвилювали мене. Ночами я пробував торгувати своїм тілом і домагався свого завдяки темені провулків. Ближче до полудня прошаки могли розташовуватися під огорожею будь-де, але над вечір ми вишиковувались у чергу в проході поблизу казарми. Якось увечері в цій вервечці я вгледів Сальвадора.

За два роки в Антверпені я зустрів відгодованого Стілітано, який вів під руку розкішну кралю з довгими штучними віями, затягнуту в чорну єдвабну сукню. Як завжди, вродливий, незважаючи на грубі риси обличчя, зодягнений у дороге сукно, всі пальці в золотих каблучках, він ішов хвостом за кумедною білою мацюпісінькою, але злою сучкою. Саме тоді і розкусив я цього підара: він тримав на повідку власну глупоту, своє закручене кучерями, причепурене, випещене убозтво.

То вона, глупота, бігла видрібцем поперед нього, ведучи сумним містом, завжди мокрим від дощу. Я мешкав на вулиці Сак, поряд із доками. Вночі я тинявся по барах, набережжях Еско. Ця річка, це місто гранованих крадених діамантів пов'язувалися в мені з незабутніми витівками Манон Леско. Я відчував — ще трохи, і стану героєм роману, ввійду в образ, зідеалізую себе, стану живим утіленням каторги упереміш із любов'ю. У парі з молодим фламандцем, артистом ярмаркового манежу, ми крали велосипеди в місті, яке сяяло золотом, самоцвітами і морськими завоюваннями. Тут, де Стілітано пошився в багатії і де його любили, я ледь животітиму. Я ніколи не наважуся докоряти йому, що він здав Пепе поліції. Я навіть не знаю, що мене більше збуджувало — доказка Стілітано чи злочин цигана. Не маючи змоги докладно викласти подробиці — ця нерішучість, надаючи розповіді історичного відтінку, ще більше оздоблювала її, — Сальвадор був радий мені про це розповісти. Часом зриваючись, щоб не надто скидатися на світлу пісню жертви, його радісний п'яний голос свідчив про гіркоту і ненависть до Стілітано. Такі почуття, здається, надавали Стілітано ще більшої сили та величі. Ні Сальвадор, ні я не були здивовані з нашої зустрічі.

Оскільки серед старожитців у Ла Лінеа він числився одним із перших, я уник сплати данини, яку збирали двоє-троє грубих здоровенних жебраків. Я підійшов до нього.

— Я дізнався, як усе було, — сказав він мені.

— Що?

— Як що? Арешт Стілітано.

— Його заарештували? За що?

— Не грай вар'ята. Ти це знаєш ліпше за мене.

Уся Сальвадорова лагідність враз обернулася на якусь сварливість. Він заговорив зі мною злобливо, розповідаючи про арешт мого друга. Сталося те не через пелерину чи яку іншу крадіжку, а через убивство іспанця.

— То не він, — сказав я.

— Авжеж. Це всім відомо. То циган. Але саме Стілітано його заклав. Він знав його ім'я. Цигана розшукали в Альбасеті. Стілітано заарештували, щоб захистити його від циганових братів та поплічників.

Дорогою до Аліканте, через внутрішній спротив, який мені пощастило притлумити завдяки тому всьому, до чого мені довелося вдатися, аби позбутися так званих докорів серця, крадіж, який я здійснив, став у моїх очах дуже суворим, дуже чистим, майже блискучим вчинком, зрівнятися з яким може хіба що діамант. Тим самим я ще раз зруйнував — і, як я казав собі, раз і назавжди — святі братерські стосунки.

«Після цього, після такого злочину, на який рівень моральної досконалості я міг сподіватися?»

Той крадіж, який виявився незнищенним, я вирішив обернути на джерело моральної досконалості.

«Це боягузтво, легкодухість, паскудство, підлість… (я даю визначення своєму вчинку лише словами, якими характеризують безчестя), жоден із його складників не дає мені нагоди возвеличити цей вчинок. Я хочу заселити весь світ його мерзенними нащадками».

Але я не можу надто довго описувати цей відтинок мого життя. Моя пам'ять прагне його забути. Таке враження, що вона має намір розмити його обриси, присипати його тальком, запропонувати йому певну рідину, схожу на молочну купіль, яку чепурухи XVI сторіччя називали купіллю цноти.

Наповнивши рештками юшки свій солдатський казанок, я усамітнився в якомусь закутку, аби перекусити. На споді душі, ховаючи голову під крило, я зберіг спогад про Стілітано — величавого й мерзотного. Я пишався його силою і був переконаний У його зв'язках із поліцією. Всенький день я був сумний і вельми серйозний. Якесь невдоволення проймало найпростіший із моїх вчинків. Я волів, щоб зрима, осяйна слава спалахнула на моїх пучках, щоб моя сила піднесла мене над землею, вибухнула в мені й розчинила мене і розвіяла на чотирьох вітрах. Тоді б я пролився на землю дощем. Мій прах, мій пилок сягнули б зір. Я любив Стілітано. Проте любити його серед кам'янистої нужденності цього краю, під нещадним сонцем, яке обмережило вогнем мої вії, було виснажливо. Трішки поплакати б, щоб розважити душу. Або ж довго й невпинно, з блиском говорити перед уважливою і шанобливою авдиторією. Я залишився сам і без друзів.

Я перебув кілька днів у Ґібралтарі, переважно в Ла Лінеа. Під час сніданку, обіду й вечері ми зустрічалися зі Сальвадором біля англійської дротяної огорожі, геть чисто байдужі один до одного. Не раз я бачив звіддалік, як він пальцем чи порухом підборіддя показував на мене якомусь жебракові. Моє життя зі Стілітано інтригувало його. Він намагався надати йому містичної забарви. Оскільки воно спливало поряд із «чоловіком», чиє життя переплелося з його життям, то ця сторінка мого минулого, про яку розповів його очевидець, справжній страдник, в очах інших жебраків надавала мені дивної слави. Я дізнався про це з непохибних, хоч і ледь помітних прикмет, і без пихи ніс її тягар, а тим часом не переставав самотужки наздоганяти те, що як я гадав, указувало на Стілітано.

Мені хотілося дістатись до Танжера. Кінофільми та романи надали цьому місту жахливої слави казино, де гравці ставлять на карту найбільші таємниці всіх армій світу. З іспанського узбережжя Танжер видавався мені казковим містом. Воно було нестеменним символом зради.

Інколи я ходив пішки до Альхесираса, вештався портом, втопивши очі в далечінь, де на обрії бовваніло уславлене місто.

«До якої розпусти, зрадництва, гендлярства можна там дійти?» — запитував я себе.

Звичайно, мій розум відмовлявся вірити в те, що мене використовують як шпигуна, але моє жадання було таке велике, що завдяки йому я вважав себе осіянним, а своє життя пропащим. На своєму чолі я носив, видиме для всіх, викарбуване слово «зрадник». Зібравши трохи грошей, я сів на риболовецький човен, але негода змусила нас повернутися до Альхесираса. Іншого разу, домовившись із матросом, я пробрався на борт пасажирського судна. Але моє манаття, брудне обличчя, заяложений довгий чуб настрахали митників, і ті не дозволили мені висадитися на берег. Повертаючись до Іспанії, я вирішив заглянути в Саут, але по прибутті я відсидів там у буцегарні чотири дні, отож мусив відбути туди, звідки приїхав.

Звичайно, у Танжері, не більше, ніж деінде, мені не вдалося б здійснити авантуру, яку спланувала організація із власною штаб-квартирою, авантуру, зумовлену приписами міжнародної політичної стратегії, проте це місто так очевидно, так знаменито уособлювало для мене Зраду, що саме там, як мені здавалося, тільки там я зміг би прибитися до берега.

«Бо там я знайду пречудові зразки!»

Я шукатиму там Марка Обера, Стілітано та багатьох інших, позаяк маю підозру, не надто зважуючись у це вірити, у їхній байдужості до законів вірності і щирості. Кажучи про них: «Вони брехливі», я розчулювався. Інколи мене ще й досі ці слова розчулюють. Ці люди, я вірив, здатні на будь-який відчайдушний вчинок. Безліч моральних ліній, їхні звивини утворюють переплетені візерунки, які я називаю авантурою. Ці люди ухиляються від ваших приписів. Вони ненадійні. Головне — вони мають ваду, ґандж, схожий на виноградне гроно у шортах Стілітано. Нарешті, що більша буде моя провина у ваших очах, яка цілком і до решти лежить на мені, то більша буде моя свобода. То довершеніша моя самотність, моя виїмковість. Завдяки своїй провині я знову виборов право на розум. «Надто багато людей, — казав я собі, — думають, хоча не мають на це права. Вони не заплатили за нього ініціативою, оскільки думати стає необхідністю для вашого порятунку».

Це переслідування зрадників і зрадництва було лише одним із різновидів еротизму. Зрідка — що навіть важко пригадати — хлопець дарував мені запаморочливу радість, яку можуть дарувати лише поневіряння спільного з ним життя. Тіло, простягнене під моєю ковдрою, тіло, пещене на вулиці або вночі у лісі, на пляжі, приносить мені втіху лише наполовину: в коханні я не наважуся поглянути на себе збоку, оскільки потрапляв у безліч ситуацій, коли моя особа, надаючи такої ваги привабливості, породжувала лише мимобіжний чар. Мені вже ніколи цього не повернути. Отже, я спостеріг, що завжди клопотався обставинами лише з еротичних міркувань. Ось що, попри все інше, керувало моїм життям. Я знаю, що існують авантури, герої і подробиці, які є еротичними. Власне, заради них мені й хотілося жити.

Через кілька днів я дізнався, що Пепе засудили до каторги. Всі гроші, які мав, я надіслав ув'язненому Стілітано.

Якось я натрапив на два знімки зі служби кримінального обліку. На одному з них мені шістнадцять чи сімнадцять років. Я вдягнений у благодійну куртку, з-під якої виглядає драний светр. У мене бездоганний овал обличчя, плескатий ніс, розбитий кулаком під час бознаколишньої бійки. Погляд пригаслий, сумний і теплий, дуже серйозний. Чуб густий і патлатий. Побачивши себе в юному віці, я ледь не розчулився вголос:

«Малий горопахо, ти страждав».

Я співчував не собі, а якомусь іншому Жанові. Я страждав тоді від потворності, якої тепер не знаходжу на своєму дитячому обличчі. Небачене зухвальство — я був загонистий — тим часом пособляло мені легко йти по життю. Якщо я був чимось збентежений, то цього нічим не виказував. Але в сутінках, коли мене опосідала втома, моя голова схилялася, і я відчував, як мій погляд важко лягає на світ і зливається з ним або ж повертається і западає, очевидно, він пізнавав мою цілковиту самотність. Коли я працював наймитом на фермі чи був солдатом, чи у дитячому притулку, попри дружбу і навіть певну прихильність моїх напутників, я залишався одинокий як палець. В'язниця подарувала мені першу розраду, перший спокій, перше душевне збентеження: це трапилося серед покидьків. Безмежна самотність змусила мене шукати подорожнього в самому собі. Споглядаючи світ довкола себе, його безмежжя, його сум'яття, ще прекрасніше вночі, я вбачав у ньому божество, а в собі не лише улюблене його дитя, предмет великої турботи й остороги, обраний і ведений звиш, хоч і через страшні, виснажливі, на межі відчаю випробування, а й єдину мету його зусиль. І помалу-малу, завдяки певним діям, які я не можу до ладу описати, я, не міняючи розмірів свого тіла, можливо, через те, що в ньому було легше помістити досить вишукану підставу такої слави, вмістив це божество — мою першопричину й мій устрій у самому собі. Я поглинув його. Я присвячував йому пісні, які творив. Ночами я насвистував. Мелодія релігійна. Ритм її трохи важкуватий. Завдяки цій мелодії я сподівався налагодити зв'язок із Богом: власне, так воно й сталося, оскільки Бог був лише надією і милістю, збереженою в пісні. Тулячись вулицями, руки в кишенях, із понуреною головою, розглядаючи будинки чи дерева, я насвистував свої недоладні, нерадісні, але й не сумні святкові гімни. Я для себе відкрив, що надія є лише тим вираженням, якого їй надають. Як і підтримка. Я ніколи не міг свистіти в легкому ритмі. Я розпізнавав релігійні теми: вони творять Венеру, Меркурія або ж Діву Марію.

На другій світлині мені тридцять років. Моє обличчя набуло жорстокості. На ньому випинаються щелепи. Рот згорьований і лихий. У мене злодійкуватий вигляд попри ще й досі ніжний погляд очей, їхня ніжність, між іншим, майже невловна, через нерухомість, якої вимагав від мене фотограф. У цих двох зображеннях я знову надибую на ту саму жорстокість, яка тоді мене надихала: від шістнадцяти до тридцяти років, у дитячих колоніях, у в'язницях, у барах я не шукав героїчних авантур, а прагнув своєї тотожності з найвразливішими, з найзнедленішими злочинцями. Я хотів бути молодою повією, готовою супроводжувати до Сибіру свого коханця, або тою, яка переживала його не заради помсти, а задля того, щоб оплакувати його і зберігати про нього пам'ять.

Хоча я не вірив у свій блискучий родовід, непевність свого походження дозволяла мені довільно його тлумачити. Тут я враховував своєрідність своїх страждань. Мені, покинутому напризволяще своєю родиною, здавалося цілком природним поглибити це все любов'ю до хлопчиків, а цю любов посилити злодійством, а злодійство — злочином або ж співучастю у злочині. Себто я рішуче відкидав світ, який відкинув мене. Таке майже радісне прагнення найганебніших обставин, можливо, спричинила ще потреба моєї дитячої уяви, яка творила для мене (щоб я, маленький покинутий хлопчик, вигулював там свою хирляву пихату особу) замки і парки, заповнені більше сторожами, ніж статуями, весільними сукнями, жалобними процесіями, весіллями, а пізніше, трішки пізніше, коли виснажливе злиденне життя, виправні колонії, в'язниці, грабунки, образи, проституція до краю спотворять ці мрії — цілком природним орнаментом (включаючи своєрідну мову), що оздоблює мої шалені душевні почуття предметами мого жадання, якими я прикрашав своє реальне людське існування, але насамперед своє становище вкрай упослідженої дитини, чиє знайомство із в'язницею по вінця виповнить її душу щастям. Тюрма дає в'язневі те саме відчуття безпеки, що й королівський палац гостеві короля. Ці обидві споруди тримаються на нездоланній вірі тих, хто певний у тому ким він є — ким він хотів стати і ким залишиться назавжди. Мурування, матеріали, пропорції, архітектура цих будівель перебувають у злагоді з їхньою моральною цілісністю, яка гарантує їм непохитність, доки існуватиме суспільний лад, символом якого вони є. В'язниця дає мені цілковиту Гарантію. Я певний, що її збудували саме для мене — із палацом правосуддя, прибудовами, величним вестибюлем. Цілком серйозно: усе там призначалося мені. Суворість регламенту, його обмеженість і точність є, власне, тою самою сутністю, що й етикет королівського двору, що й вишукана тиранія ввічливості, об'єктом якої в цьому дворі стає гість. Як і мури в'язниці, палац складається із тесаного високоякісного каменю, мармурових сходів, щирого золота, з найрідкісніших скульптур королівства, з абсолютної влади його господарів; але їхня схожість ще й у тому, що ці дві споруди є: перша — основою, а друга — вершиною живої системи, яка обертається між цими двома полюсами, що її утримують і пригнічують, бувши, власне, силою в чистому вигляді. Який спокій у цих килимах, дзеркалах, у самій задушевності відхожих місць палацу! Тут, як ніде, ви не просто справляєте нужду на світанку, а надаєте цьому актові урочистої значущості, лише так досягаючи успіху, в туалеті, крізь матове скло якого видніються різьблений фасад, охоронці, статуї, парадний двір; у невеличкому нужнику, де шовковий папір такий, як і всюди, але куди щомиті може зайти у єдвабному халаті й рожевих капцях розпатлана, ненапудрена, припорошена фрейліна, аби живосилом очистити шлунок; у невеличкому нужнику, звідки мене не витягнуть силоміць грубі охоронці, оскільки ходити до вітру стає важливим актом, що має своє місце в житті, куди мене запросив король. В'язниця давала мені таке саме відчуття безпеки. Ніщо її не зруйнує. Вітровії, буревії не здатні її знищити. В'язниця залишається певна себе, а ви всередині неї певні себе. Проте, попри всю поважність, притаманну цим спорудам, поважність, яка змушує їх ставитися до себе з пошаною, примірятися одні до одних віддалік і розуміти одні одних, саме через земну велич вони й загинуть. Якби вони постали на землі, в цьому світі з більшою недбалістю, то, можливо, простояли б і довше, але їхня значущість змушує мене дивитися на них без жалю. Я визнаю, що їхні підмурівки засіли в мені самому, ними позначені мої крайні найжорстокіші потяги, і мій ядучий розум уже працює, аби їх зруйнувати. Сліпма я кинувся у злиденне життя — цю реальну подобу зруйнованих палаців, сплюндрованих садів, мертвої пишноти. Воно було їхнім румовищем, але що більше ці руїни були понівечені, то дальшим, глибше зануреним у святе минуле здавалось мені те, видимим знаком чого вони мусили бути, аж я вже не відав, чи живу я в злиденній пишноті, чи в розкішному паскудстві. Нарешті спроквола це почуття упослідженості відірвалося від того, що його викликало, припони, які тримали його в цих ідеальних позолотах — виправдовуючи в очах світу, в очах моєї плоті — майже пробачаючи його, лопнули, і воно залишилося одне на самоті з собою, зробилося єдиним сенсом свого буття, єдиною потребою самого себе і єдиною метою самого себе. Але саме ця уява полишеного напризволяще хлопчика, закоханого в королівські пишноти, і дозволила мені вкрити позолотою мій сором, приоздобити його Гравюрами і видавати за золотарський виріб у звичному розумінні цього слова, аж доки через часте його використання чи, можливо, через зужитість слів, якими той сором прикривався, на поверхню зринула покора. Моя любов до Стілітано повертала мені винятковий дар такої уяви. Якщо через цю любов я спізнав якесь благородство, то тепер я знову віднайшов справжній сенс життя — як-то кажуть, серцевину дерева — розуміння того, що моє життя мусить окреслитися поза вашим світом. Я набув суворості й розсудливості, які пояснюють моє ставлення до бідних: моя злиденність була така велика, що, здавалося, я складався із тіста, замішаного на ній. Вона була навіть моєю сутністю, що полонила і вигодовувала як моє тіло, так і мою душу. Я пишу цю книжку в розкішному готелі одного з найшиковніших міст світу, де я такий багатий, що не годен перейматися співчуттям до бідних: я їх переслідую. Якщо мені приємно ходити павичем перед ними, то я вельми шкодую, що не можу цього робити з більшим блиском і нахабством.

«Якби я мав безшелесне чорне лаковане авто, з глибини якого я знехотя споглядав би убозтво, то поперед нього пустив би кортежі своїх двійників у розкішному вбранні, аби голодрабці дивилися мені вслід, аби бідняки, одним з яких я ніколи не перестану бути, бачили, як я з гідністю уповільнюю рух у тиші дорогого двигуна, у блиску земної слави, роль носія якої, досить мені захотіти, зіграє інший статист».

Зі Стілітано я був безнадійним бідакою, пізнаючи у найвиснаженішій країні Європи найсухішу поетичну формулу, яку інколи пом'якшував ночами мій чутливий дрож перед природою.

На кілька сторінок вище я написав: «… поле у смерканні». Я не уявляв тоді, що в ньому, тому полі зачаїлася неабияка загроза, десь там ховаються воїни, які мене вб'ють або ж візьмуть на муки; навпаки, воно було таке по-материнському ніжне і добре, що я боявся залишитися не самим собою, щоб ліпше розчинитися в цій доброті. Мені часто доводилося стрибати з товарного потяга і блукати серед ночі, дослухаючись до її неквапливої праці; я присідав навпочіпки в траві або не наважувався цього робити і стояв, завмерши посеред луки. Вряди-годи я уявляв, що поле — то кін якоїсь події, де я розставляв героїв, які досить правдоподібно, аж до смерти, зображуватимуть мою справдешню драму: між двох самотніх верб юний убивця, тримаючи одну руку в кишені, цілиться зі свого револьвера і стріляє фермерові в спину. Чи не уявна участь у людських авантурах надавала рослинам такої чуйної лагідности? Я їх розумів. Я вже не голив пушок на губі, який не подобався Сальвадорові, і що далі то більше набував вигляду волохатого стебла.

Сальвадор не прохопився жодним словом про Стілітано. Він став ще гірший, а проте втішав інших блудяг у завулках чи на вбогих лежаках.

— Треба бути збоченцем, щоб кохатися з цим хлопаком, — відгукнувся якось Стілітано про Сальвадора.

Який чудовий, лагідний і щиросердий прогріх, що дозволяє любити тих, хто гидкий, брудний і потворний!

— Ти, як і раніше, знаходиш хлопців?

— Якось викручуюся, — відповів Сальвадор, показуючи свої рідкі чорні зуби. — Тут є такі, що віддають останнє із солдатського заплічника чи казанка.

З неухильністю закономірності він завжди виконував свою нехитру повинність. Його жебрацтво нагадувало стоячу воду. Воно перетворилося на застигле прозоре озеро, якого ніколи не хвилював подмух вітру, і цей сіромашний страмник був доконаним образом того, ким я хотів стати. Саме тоді, можливо, якби я зустрів свою матір і якби вона була вбогіша за мене, то разом з нею ми б спробували злетіти — хоча на язиці, здається, крутиться слово «падіння» або якесь інше, що означає рух униз — саме злетіти, наголошую я, хоча цей злет тяжкий і стражденний, який веде до приниження. З нею я б удався до такої авантури й описав би її, аби прославити наймерзенніші стосунки — вчинки чи слова, — покладаючись на любов.

Я повернувся до Франції. Без жодних клопотів перетнув кордон, але через кілька кілометрів уже у французькому селі мене заарештували жандарми. Моє лахміття було надто схоже на іспанське.

— Документи?

Я показав зашмульгані, порвані від частого згортання й розгортання папери.

— А свідоцтво?

— Яке свідоцтво?

Отоді-то я й дізнався про принизливе антропометричне свідоцтво. Його видавали всім волоцюгам. Його візують у кожній жандармерії. Мене вкинули до буцегарні.

Після тривалого перебування у в'язницях злодій покинув Францію. Спочатку він подався до Італії. Причини, що привели його туди, геть незрозумілі. Можливо, через сусідство кордону. Рим. Неаполь. Бриндизі. Албанія. На судні «Роді», що доправило мене до Самті-Карента, я краду валізу. У Корфу портове начальство відмовляє мені у дозволі сісти в човен, який я винайняв, щоб доплисти до берега. Вони мене примушують переночувати в човні, а потім відряджають назад. Відтак Сербія. Потім Австрія. Чехословаччина. Польща, де я пробую збувати фальшиві злоті. Куди не кинь: крадіж, в'язниця і депортація із кожної з цих країн. Я перетинаю кордони вночі, в осінню, що доводить до відчаю, пору, коли всі хлопці обважнілі й потомлені, а також весною, коли раптово, щойно стемніє, вони виходять невідь-звідки, щоб розсипатися вуличками, набережжями, фортечними мурами, громадськими парками, кінотеатрами й казармами. Нарешті — гітлерівська Німеччина. Відтак Бельгія. В Антверпені я знову зустріну Стілітано.

Брно — чи Брюнн — місто в Чехословаччині. Я дістався туди пішки, під дощем, перетнувши австрійський кордон у Реці. Дрібні крадіжки по крамницях дали мені змогу прожити кілька днів, але я був без друзів, серед роздратованих людей. Тим часом мені хотілося бодай трішки перепочити після бурхливої мандрівки через Сербію та Австрію, після втечі від поліції обох цих країн та її спомагачів, які заповзялися мене погубити. Місто Брно похмуре, дощове, задушене фабричним димом і безбарвним камінням. Моя душа була б там відпружена й оспала, як у кімнаті з причиненими віконницями, якби хоч кілька днів я міг не перейматися грошима. У Брно розмовляли німецькою і чеською мовами. Так, наприклад, тут у місті моцувалися вуличні ватаги молодих співаків, ведучи справжню війну між собою; мене прийняли в одну з них, де співали німецькою. Нас було шестеро. Я збирав пожертви і порядкував грішми. Троє моїх друзяк грали на гітарі, ще один — на акордеоні, а п'ятий співав. Я надибав на них одного млистого дня, коли вони стояли під якимось муром і давали концерт. Одному з гітаристів було років з двадцять. Він був білявий, у шотландській сорочці та вельветових штанях. Вродливих людей у Брно мало, але це обличчя полонило мене. Я прикипів до нього поглядом і постеріг, як він обмінявся згідливою усмішкою з гладким рожевощоким чолов'ягою, у строгому костюмі, який тримав у руці шкіряного портфеля. Коли я йшов від них, то подумки розмірковував, чи здогадувалися ці молодики, що їхній приятель віддається багатим міським педікам. Я пішов собі далі, але потім ще не раз зустрічався з ватагою на різних роздоріжжях. Жоден із них не був із Брно, окрім того, хто став моїм другом і якого звали Міхаеліс Андрич. Рухи він мав ґраційні, але не жінкуваті. Протягом усього часу, поки Міхаеліс був зі мною, він ніколи не переймався жінками. Побачити вперше педераста з чоловічими, навіть трохи грубуватими, манерами було для мене дивовижею. Серед гурту музик він виглядав аристократом. Усі вони мешкали в підвалі, там готували й їжу. За кілька тижнів, проведених разом з ними, мені важко пригадати щось особливо значуще, окрім любови до Міхаеліса, з яким я розмовляв італійською. Він познайомив мене з одним промисловцем. Хоч той був рожевощокий і гладкий, проте не видавався приземкуватим. Я був певний, що Міхаеліс до нього байдужісінький, та все ж пояснив йому, що крадіжка ліпша від проституції.

— Ma, sono il uomo,[xx] — зверхньо відказав він мені.

Я сумнівався в цьому, але вдав, ніби повірив на слово. Я розповів йому про деякі крадіжки та про те, що вже побував у в'язниці: він захоплювався мною. За кілька днів я виріс у його очах, до чого спричинився і мій своєрідний одяг. Нам удалися кілька крадіжок, і я став його зверхником.

Задля більшого кокетства похвалюся, що злодій із мене був знаменитий. Ніколи не хапали мене за руку на «місці злочину». Але те, що я вмів блискуче красти, маючи з цього зиск, не мало жодного значення: головне те, що я прагну стати совістю крадіжки, про яку я складаю поему, себто, не бажаючи перелічувати свої подвиги, я показую, що завдячую їм у моральному розумінні, починаючи з них, я творю те, чого, можливо, навпомацки шукають менш запеклі злодії, те, чого їм самим важко досягти.

«Велике кокетство…»: моя крайня стриманість.

Ця книжка, «Щоденник злодія», — погоня за Неймовірним Нікчемством.

Невдовзі ми пограбували якогось буржуа, і вирішили від'їхати. Ми рушили до Польщі, де у Міхаеліса були знайомі фальшивомонетники. Там ми мали намір збувати фальшиві злоті.

Хоч я й не забував Стілітано, проте вже інший посів його місце у моєму серці та в моєму ліжку. Те, що залишилося від першого друга, було радше якимось різновидом його впливу: на згадку про нього моя усмішка набувала певної жорстокості, а мої рухи — суворості. Я був коханцем такого прегарного хижака, сокола найвищого лету, що міг стосовно ґраційного гітариста дозволити собі певне панібратство, хоча той, бувши насторожі, й не потурав цьому. Я не наважусь братися за його портрет, ви побачили б у ньому риси, які я знаходжу у всіх своїх друзів. (Давши мені привід розквітнути всіма барвами — відтак стати прозорим і, нарешті, зникнути, — Ці хлопці, про яких я веду мову, випаровуються. Від них залишається те, що й від мене: я існую лише завдяки їм — тим, хто обернувся на ніщо, яке існує завдяки мені. Вони мене осявають, але я — це зона взаємної протидії. Хлопці — моя присмеркова Гвардія.) У тому хлопцеві, очевидячки, було трохи більше милого лукавства; щоб ліпше його описати, мені так і хочеться, оскільки він так щиро тремтів, удатися до старосвітського виразу:

«То була шляхетна скрипка».

Ми перетнули кордон із дещицею грошей у кишені, бо старий шанувальник не дав обкрутити себе довкола пальця, і прибули до Катовіце. Там ми розшукали Міхаелісових друзів, але вже назавтра нас заарештувала поліція за торгівлю фальшивими грішми. Нас запроторили до буцегарні: його — на три місяці, а мене — на два. Тут у моєму духовному житті відбувається цікава подія. Я полюбив Міхаеліса. Збираючи пожертви, доки хлопці співали, я не почувався упослідженим. Центральна Європа звикає до таких мандрівних музик із молодиків, та й усі наші подвиги були виправдані молодістю і веселощами. Я міг, не соромлячись, ніжно любити Міхаеліса і не критися від нього. Крім того, вночі у помешканні його коханця ми потай цілими годинами віддавалися втіхам. У Катовіце перед тим, як нас запроторили в холодну, ми відбули разом місяці, у поліційному відділку. Кожен із нас мав окрему камеру, але щоранку, перед відкриттям службового приміщення, приходили двоє поліцаїв і посилали нас випорожнити параші й помити кам'яну підлогу. Єдина мить, коли ми могли побачитися, і та минала під знаком осороми, оскільки поліцаї вишукано збиткувалися над французом і чехом. Вони будили нас удосвіта і змушували спорожнювати асенізаційну діжку. Ми спускали її з шостого поверху. Сходи були круті. На кожній приступці сеча хвильками хлюпала як на мою руку, так і Міхаелісову, якого поліцаї наказували мені називати Андричем. Ми силувано всміхалися, аби бодай якось підсолодити цю гірку хвилину легким гумором, але сморід змушував нас затискати носи, а втома спотворювала гримасою наші обличчя. Нарешті наша кепська італійська мова також не сприяла нашому спілкуванню. Повагом, з урочистою неквапливістю, ми обережно зносили долів цей неосяжний металевий нічний горщик, куди цілу ніч здоровані-поліцаї справляли нужду, наповнюючи його теплою речовиною і рідиною, яка холола на ранок. Ми виливали його вміст у нужник і поверталися упорожні. А відтак намагалися не зустрічатися очима. Якби я запізнався з Андричем під час цієї соромоти і якби не засліпив його своїм блиском, чи зміг би я залишатися спокійним, несучи з ним лайно тюремних наглядачів, але тепер я думав лише про те, щоб позбавити його приниження, і так притлумив у собі всі почуття, що обернувся на своєрідний ієрогліфічний знак, на чудову для нього пісню, здатну піднести дух знедолених, на героя. Після того як ми випорожнювали діжку, поліцаї жбурляли нам ганчірку, і ми запопадливо мили підлогу. Ми повзали навколішки перед ними, шкребучи і витираючи кам'яні плитки. Поліцаї штурхали нас підборами чобіт. Міхаеліс, напевне, переймався моїми стражданнями. Не вміючи читати ні по очах, ні по жестах, я не був певний, що він вибачив моє падіння. Якось уранці мені спало на думку збунтуватися, перекинути діжку на ноги наглядачів, але уявивши собі помсту цього бидла — вони волочитимуть мене по сечі та лайну, подумав я, вони примусять мене, тремтячи з люті всіма своїми фібрами, лизати лайно — я вирішив, що цю виняткову ситуацію мені даровано, оскільки, як жодна інша, вона давала мені змогу реалізувати себе до решти.

«Зрештою, це випадок рідкісний, — казав я собі, — і винятковий. Перед лицем істоти, яку я обожнюю, в очах якої я поставав янголом, мене втоптали у багно: я ковтаю пилюгу, кручусь як білка в колесі й виявляю себе акурат із протилежного боку. Чом би мені і справді не стати цим «протилежним боком»? Якщо любов, яку Міхаеліс відчув до мене — чи, радше, зачарування, — тепер неможлива, я обійдуся без цеї любови».

Від таких думок риси мого обличчя закам'яніли. Я знав, що повертаюся у світ, позбавлений будь-якої ніжності, оскільки то світ почуттів, несумісних зі шляхетністю і красою. У фізичному світі він схожий на світ плюгавства. Хоча Міхаеліс і усвідомлював своє становище, проте він легко з ним мирився. Хлопець жартував із охоронцями, часто всміхався, і все його обличчя сяяло невинністю. Його ґречність мене дратувала. Він хотів полегшити мою обтяжливу роботу, але я його грубо відштовхнув.

Щоб позбутися його, потрібен був привід. Чекати довелося зовсім недовго. Якось уранці він нагнувся, щоб підібрати олівець, який загубив один із поліцаїв. Я вибатькував його на сходах. Він відповів, що не розуміє, в чому річ. Намагаючись мене заспокоїти, він поводився ще ґречніше, від чого я вкинувся в лють.

— Ти боягуз, — сказав я йому. — Ти падлюка. Поліцаї тобою надто опікуються. Колись ти ще лизатимеш їм п'яти! Начувайся, скоро вони внадяться до тебе в камеру!

Я зненавидів його за те, що він був свідком мого падіння, після того, як побачив, що я можу стати Визволителем. Мій костюм зносився, я був замурзаний, неголений, волосся скуйовджене: я спотворював себе, прибираючи вигляду голодранця, огидного Міхаелісеві, бо то був його власний вигляд. Тим часом я чимраз глибше поринав ув осорому. Я вже не любив свого друга. Місце цієї любови — заступництво якої я вперше відчув — заступила хвороблива брудна ненависть, що зберігала в собі якусь дещицю ніжності. Але я знаю, що якби був один, то віддав би перевагу поліцаям. Відтоді, як мене кинули за ґрати, я мріяв про їхню силу, дружбу і можливе між ними та мною порозуміння: якби між нами почався взаємний обмін чеснотами, вони б виставили себе злочинцями, а я — зрадником.

«Запізно, — казав я сам собі, — коли я добре вдягався, коли мав годинника та блискучі мешти, тоді міг бути їм рівнею, але тепер уже запізно, я — халамидник».

Мені здавалося, ніби я до решти зганьбив себе, хоча щасливий випадок і допоміг мені через кілька місяців повернутися на волю. Я вирішив жити з похнюпленою головою і торувати собі шлях у напрямку мороку, всупереч усім вам, висмоктуючи всі соки зі споду вашої краси.

Уява багатьох літераторів частенько потішала себе думкою про банди. Про Францію говорили, що вона ними аж кишить. При цьому мали на увазі безжальних зарізяк, збратаних бажанням грабувати, жорстокістю і ненавистю. Чи таке можливе? Здається малоймовірним, щоб такі людці потрапили згуртуватися. Боюся, в банди їх об'єднує насамперед їхня жадоба, яка маскується під гнів — найсправедливіший вияв протесту. Докопуючись до таких причин та виправдань, ми, з огляду на ці причини, швидко доходимо загального висновку. Ніколи Злонесамовита затятість усупереч вашій моралі не злютовує людей поза законом у банди, окрім хіба що дітей. У тюрмах кожен злочинець може мріяти про якусь напрочуд згуртовану, одрубну, але дужу організацію, яка б стала прихистком від світу і його моралі: одначе то лише мрія. Такою фортецею, ідеальним кублом, бандитським кишлом, об яке розбиваються світові сили, є в'язниця. Щойно злочинець входить у контакт із узвичаєними законами, як він підкоряється їм. Якщо в наші дні преса галасує про банди, утворені з американських дезертирів та французьких злочинців, то не йдеться про якусь організацію, а радше про випадкові недовговічні спілки щонайбільше трьох-чотирьох людей.

Я здибався з Міхаелісом, коли він вийшов із Катовіцької в'язниці. Я був на волі вже з місяць. Перебиваючись дрібними крадіжками у довколишніх селах, я оселився в парку на околиці міста. Стояла літня пора. Інші халамидники приходили сюди переночувати на лужках у затінку крислатих кедрів. На зорі з моря квітів підводився злодій, юний жебрак і, позіхаючи, зустрічав перші сонячні паруси, інші ськалися, сидячи на сходах псевдогрецького храму. Я ні до кого не обзивався. Одинцем я йшов за кілька кілометрів, переступав поріг церкви і крав гроші з карнавки за допомогою палиці, обмазаної клеєм. Надвечір, як завжди пішки, я повертався в парк. Цей Двір Чудес був просто блискучий. Усі пожильці молоді. Якщо в Іспанії вони гуртувалися, рознюхуючи один в одного про блатну малину, то тут старці та крадії зовсім не зналися між собою. Здавалося, вони увійшли до парку через потаємні двері. Вони безшелесно ковзали вздовж пагорбів та гаїв. Їх виказував лиш вогник цигарки чи шурхіт їхніх кроків. Ранок стирав їхні сліди. Так от, така химородність мене окрилювала. Скрутившись калачиком у затишному закутку, я почувався приголомшеним під зоряним небом, на яке дивилися колись Олександр і Цезар, тимчасом як я був лише жебрак і лінькуватий злодюжка. Я перетнув Європу завдяки засобам, які є зворотнім боком уславлених засобів, проте я робив власні таємні нотатки з такими самими дорогоцінними подробицями, як і в історіях великих завойовників. Ці подробиці мають виліпити з мене найхимернішого, найрідкіснішого з персонажів. Торуючи свій шлях, я не переставав пізнавати найпохмуріші злидні. Можливо, мені ще бракувало вбрання безсоромного педераста, за яким я жалкую, що не зберіг у своїх валізах і не носив під звичним одягом. Одначе вночі, щойно я перелазив через паркову огорожу, як одразу ж крадькома натягував на себе вкрите блискітками дрантя.

Під газовим шарфом угадується напівпрозора блідість голого плеча: вона чиста, як барселонський ранок, коли процесія Каролінок вирушила на покладання квітів до пісуара.[xxi] Місто допіру прокинулося. Робітники поспішали на роботу. Перед кожними дверима на хідник виставляли відра з водою. Зодягнені у власне безглуздя, Каролінки почувалися захищеними. Жодні кпини не могли їх дійняти, убозтво їхнього канцур'я свідчило про їхні злидні. Сонце щадило цю гірлянду, яка сяла власним світлом. Усі вони були мертві. Ті, чий вуличний хід ми спостерігаємо, — лише Тіні, відірвані від цього світу. Педерасти — блідий і строкатий нарід, що зростає у свідомості добродіїв. Вони ніколи не матимуть права на світло, на справжнє сонце. Але, витурені на задвірки, вони спричиняються до найкумедніших бід, що провіщають нові красоти. Одна з Каролінок, Велика Тереза, чатувала на клієнтів у нужниках. Коли смеркалося, вона приносила в один із пісуарів, що неподалік від порту, складаний стілець, сідала й починала плести дротами. Час від часу вона уривала працю, аби перекусити тартинкою.

Друга, панна Дора, вигукувала пронизливим голосом:

— Яке це жіноцтво бридке… ця мужва!

Від того крику, якого я ніколи не забуду, народжується блискавичне, але глибоке усвідомлення їхнього відчаю, що був і моїм. Вирвавшись — та чи надовго! — з нечисті, я хочу туди повернутися. Хай принаймні моє перебування у вашому світі дозволить мені створити книгу для Каролінок.

Я був цнотливий. Моє вбрання захищало мене, і я чекав сну в артистичній позі. Я дедалі більше відривався від ґрунту. Я вже линув над землею. Я був певен, що зможу облетіти її з тією самою легкістю, то більше, що мої напади на церкви робили мене ще невагомішим. Після повернення Міхаеліс ледь сковував мене, оскільки був моїм напарником у цих нападах; він майже завжди всміхався знайомою усмішкою.

Я захоплювався цими нічними містеріями і навіть тим, що вдень земля була похмура. Знаючи майже все про бідність, про те, що вона вкрита гнояками, тепер я бачив, як вона вимальовувалася під місячним сяйвом, викраювалася на кшталт китайських тіней поміж листям. Вона втратила тілесність, обернулася на силует, і я здобув небезпечний привілей пройти крізь неї у гущі своїх страждань та крови. Я дізнався, що навіть квіти чорніють уночі, коли хотів нарвати їх, аби покласти до вівтарів, карнавки яких я зламував щоранку. Цими букетами я не прагнув загодити ані якогось святого, ані Діви Марії, а лише намагався надати своєму тілу та рукам умовно гарних поз, здатних ввести мене у ваш світ.

Вас, очевидно, здивує, що я так мало описав яскравих персонажів. Мій переповнений любов'ю погляд не розрізняє, та й тоді не розрізняв, разючих зовнішніх даних, що примушують дивитись на людей, як на речі. Будь-якому найчудернацькішому на вигляд учинку, я, не вагаючись, одразу ж знаходив виправдання. Мені здавалося, що найнезвичайніший рух чи поведінка відповідають внутрішній потребі; я не вмів, я й досі не вмію кепкувати. Будь-яке почуте мною міркування, навіть нісенітне, здавалося мені доречним. Отже, я мусив пройти через виправні колонії, тюрми, пізнати злодійські кубла, бари, дороги, які мене вже не дивували. Пригадуючи ті часи, я не знаходжу в своїй пам'яті жодного з персонажів, чий погляд був би глузливіший і колючіший, ніж мій. Ця книжка, поза всяким сумнівом, розчарує. Щоб урвати її монотонність, я спробую розповісти вам кілька анекдотів, донести до вас кілька фраз.

У суді. Суддя: «Навіщо ви вкрали цей духовий інструмент?»

Підсудний: «Через бідність, пане суддя».

Суддя: «Це не виправдання».

— Я пройшов усю Європу, — казав мені Стілітано. — Я побував навіть у Греції.

— Тобі там сподобалося?

— Непогано. Але подекуди там руїни.

Міхаеліс — красень чоловік, зізнався мені, що більше гордий із захоплених поглядів чоловіків, ніж жінок.

— Цим я пишаюся більше.

— Але ж ти не любиш чоловіків.

— Дарма. Я щасливий, коли, вгледівши мою сподобну пику, вони пускають слину від хоті. Саме через це я такий люб'язний з ними.

Коли я тікав від переслідування Королівською вулицею, жах, який викликали в мене наглядачі, посилювався грізним шурхотом їхніх прогумованих плащів. Тепер щоразу, коли я чую такі звуки, серце моє стискається.

Під час арешту за крадіжку документів, дотичних до IV Інтернаціоналу, я познайомився з Б. Йомубyло років двадцять два — двадцять три. Він боявся, що його запакують у колонію. Коли ми стояли в черзі на антропометрію, він підійшов до мене.

— Мене теж, — сказав я, — можуть запроторити до колонії.

— Це правда? Ставай поряд зі мною, «вони», можливо, поселять нас в одну халупу. (Так в'язні з любов'ю, пестливо називають свою камеру.) Якщо попадемо в колонію, то якось там облаштуємося, аби почуватися щасливими.

Коли ми повернулися після з'ясування особи, він вибрав слушний момент і сказав мені по секрету:

— Я знав двадцятирічного хлопця, який одного чудового дня попросив мене знайти для нього сутенера.

Того ж вечора він зізнався:

— Я тобі молов, що на язик наверзеться. Я потребую цього.

— Тут ти це знайдеш, — сказав я йому.

— Тому я не дуже й переймаюся.

Б. не запроторили до колонії. Я здибався з ним на Монмартрі. Він відрекомендував мене своєму товаришеві, священику, з яким щоночі торгував тілом.

— Чому ти не товчеш свого кюре?

— Не знаю. Він надто розкішний.

Коли ми зустрічаємося, він часто мені про нього розповідає. Він каже «мій кюре» з якоюсь ніжністю. Священик, який за ним гине, пообіцяв йому посаду церковного старости у своїй парафії.

Не підозрюючи, що саме вони знищують, поліцаї пошматували десять-дванадцять малюнків, які лежали в мене на видноті. Їм і на здогад не спадало, що ці арабески — зображення тиснень на оправах давніх книг. Коли ми втрьох — А., Ґ. і я — вирішили пограбувати музей К, то мені доручили оглянути місцевість і дізнатися про можливу здобич. Таке пограбування нещодавно здійснили інші, не ми, тому я не уточнюватиму деталей. Не знаючи, який вигадати привід для мого вчащання до музею, я, почувши, як вихваляли давні книги, замкнені у кількох вітринах, попросив дозволу перемалювати нашвидкуруч і дуже схематично їхні оправи. Кілька днів я ходив до музею, проводячи цілі години перед книгами і копіюючи їх, як міг. Повернувшись до Парижа, я поцікавився вартістю таких фоліантів; і з подивом дізнався, що вони страх дорогі. Досі я ніколи не думав, що заради книг можна йти на крадіжку з виламом. Того разу ми їх не поцупили, але саме тоді мені спало на думку відвідати книгарні. Я дістав портфеля із секретом і так наламав руку під час таких походеньок, що завжди міг легко потягнути книжку з-під самого носа продавця.

Від Жава Стілітано перейняв рвійну ступу — йшов переваги-ваги, розсікаючи корпусом повітря, — і коли Жава підводиться з місця і починає рухатися, враження те саме, що й від мого друга, — неначе перед моїми очима безгучно потихеньку пропливає чи рушає з місця велике розкішне авто. Можливо, Стілітано мав чуттєвіші сідниці. Його зад був рухливіший. Але зраджував Жава так само легко. І так само любив принижувати дівчат.

— Слово чести, вона розпусниця, — хвалився він мені. — Знаєш, про що мені тільки-но розповіла? Ніколи не здогадаєшся. Що цього вечора вона прийти не зможе, бо має побачення з якимось стариганом, і що старі ліпше платять. Суща повія — ось вона хто! Вона в мене ще погне спину!

Він нервово зім'яв сиґарету, яку дістав із коробки. Він хрипить.

На його зап'ястях сліди від водолазного костюма. З викоту білої майки стримлять руки, наділені силою і характером безтурботного і нахабного чепуруна-матроса.

Під пахвою в нього я догледів витатуювану літеру «А».

— Що це означає?

— Група крови. Коли я служив у Waffen[xxii] CC, то там усі мали таке татуювання.

Не дивлячись на мене, він додав:

— Я ніколи не соромитимусь цієї літери. Ніхто не примусить мене її витравити. Я зважився б навіть на вбивство, щоб її зберегти.

— Ти пишаєшся тим, що служив у СС?

— Так.

Його обличчя навдивовижу схоже на обличчя Марка Обера. Та сама холодна краса. Він змикає руки, відтак підводиться і припасовує свій одяг. Струшує зі свого чуба рештки моху та кори. Перескочивши через огорожу, ми мовчки пробираємося поміж камінням. У натовпі він дивиться на мене трохи сумно і водночас якось лукаво.

— Можна подумати, що нас зґвалтував Гітлер, але мені начхати.

Відтак регоче. Його блакитні очі захищає від сонця пушок вій, він розтинає натовп, повітря, сіверко так владно, що я переймаюся його соромом.

Запізнавшись із Еріком, я його полюбив, потім втратив, а тепер я зустрічаюся з…[xxiii] Як одному, так і другому випало жахне щастя належати до триклятого війська. Колишній драбант німецького генерала досить лагідний. Він кілька тижнів стажувався в таборі, де його навчили орудувати кинджалом, бути завжди насторожі, ладним завжди накласти головою заради порятунку офіцера. Він пізнав сніги Росії, грабував країни, якими проходив: Чехословаччину, Польщу і навіть Німеччину. У нього не лишилося ніяких багатств. Військовий трибунал засудив його до двох років ув'язнення, які він відсидів від дзвінка до дзвінка. Інколи він розповідає мені про той час, і найяскравіший його спогад серед інших — це його нестямна радість, коли він бачив розширені від страху зіниці людини, котру мають убити. Він храбрує на вулиці: ходить лише бруківкою. Вечорами він віддається одним решкою, іншим — орлом.

Душогубство — не найдійовіший засіб для того, щоб опинитися в підземному світі погані. Навпаки, пролита кров, постійна загроза, що нависає над тілом, якому можуть відітнути голову як не тепер, то в четвер (убивця відступає, але його відступ іде по висхідній), і властива йому привабливість — нею наділяють того, хто завиграшки стає на герць супроти законів життя, мають велетенську силу, яку легко уявити і яка не дозволяє зневажати цього вбивцю. Інші злочини ще ганебніші: крадіжка, жебрацтво, зрада, зловживання довірою тощо; саме на них я зупинив свій вибір, тимчасом як мені не давала спокою думка про вбивство, яке невідворотно відмежує мене від вашого світу.

У Польщі мені таланило недовго, моя вишуканість впадала в очі, і хоч у поляків я не викликав підозри, проте французький консул виявився пильний і попросив мене негайно звільнити консульство, вибратися з Катовіце упродовж двох діб і якнайшвидше покинути Польщу. Ми з Міхаелісом вирішили повернутися до Чехословаччини, але обом нам було відмовлено у візі. Тоді ми винайняли авто із водієм, щоб добратися до кордону гірською дорогою. Я мав револьвер.

«Якщо водій відмовиться нас везти, ми його улукошетимо і самі поїдемо на автомобілі».

Сидячи позаду, я однією рукою тримав свою зброю, а другою стискав Міхаелісову руку, який був дужчий за мене, але так само юний, як і я, і мені так кортіло пальнути водієві у спину. Автомобіль повільно брався узвозом. Міхаеліс аж потягся рукою до керма, коли водій зупинився перед прикордонним постом, що ми проґавили. Мені не довелося вчинити злочин. Під конвоєм двох жандармів ми повернулися до Катовіце. Насувалася ніч.

«Якщо в мене в кишені знайдуть револьвер, — подумав я, — нас заберуть і, певне, посадять».

Сходи, що вели до кабінету начальника поліції, огорнула темрява. І, коли я піднімався ними, у мене раптом сяйнула думка покласти револьвер на сходинку. Я удав, ніби спіткнувся, нагнувся і тицьнув зброю в куток, біля стіни. Під час допиту («Чому я хотів потрапити до Чехословаччини? Що я тут робив?») я тремтів зі страху, що мої хитрощі буде викрито. Тої миті я відчував тривожну радість — таку саму скороминущу, як пилок на ліщиновій квітці, вранішня позолочена радість убивці, що зникає. Хоч я й не зміг вчинити вбивство, принаймні я поринув у лагідну купіль його сяйва.

Міхаеліс мене любив. Нестерпне становище, в якому я опинився у нього на очах, можливо, обернуло цю любов на якусь жалість. У міфах чимало героїв удають із себе служок. Може, він потай побоювався, що я у своєму скуленому стані личинки готувався здійснити хитромудру роботу перевтілення і здійнятися в небо на крилах, що хто-зна звідки взялися, з-під самого носа охоронців, приголомшених моїм сяйвом, як той олень, котрому Бог у чарівний спосіб допомагає втекти від собак, що обклали його зусібіч. Єдиної поготови скоїти вбивство було досить, щоб Міхаеліс дивився на мене, як і раніше, але я його вже не любив. Я розповідаю про наші з ним походеньки для того, щоб читач побачив, як доля жорстоко збиткувалася наді мною, то знетронюючи мого героя, то втоптуючи в багнюку мене самого. Жава не уникне щербатої долі. Я вже бачу, що його твердість — то лише позірність, шати із найм'якшого желатину.

Говорити про мою письменницьку працю буде плеоназмом. Туга, що мене опосіла у в'язниці, змусила шукати прихистку в моєму минулому — суворому і вбогому житті волоцюги. Згодом, на волі, я писав для заробітку. Поняття літературного твору завжди викликало в мене подив. Тим часом, якщо нині переглянути те, що я писав раніше, то там простежується настійливе бажання реабілітувати людей, предмети, почуття, наділені недоброю славою. Називати їх словами, які зазвичай означують благородні речі, було, можливо, наївно і легко: я квапився. Я вибрав найкоротший шлях, але я цього не зробив би, коли б у глибині моєї душі ці явища й почуття (зрада, злодійство, боягузство, страх) не вимагали епітетів, які ви зазвичай приберігаєте для їхніх антиподів. У ту мить, коли я писав, мені, можливо, хотілося негайно звеличити почуття, вчинки або предмети, які вшановує один чудовий хлопець, перед чиєю красою я схилявся, але сьогодні, коли я перечитую написане, я вже позабував тих хлопців, від них залишився лише отой оспіваний мною атрибут, і саме він осяє мої книги світлом, притаманним гордості, героїзму, відвазі. Я не шукав для них вибачень. Виправдань. Я хотів, щоб вони мали право на титул Вельможного Роду. Ця справа не була для мене марною. Я вже відчуваю її силу дії. Прикрашаючи те, що ви зневажаєте, мій розум, втомлений від гри, в те, щоб надавати престижні імена всьому, що вразило моє серце, відкидає будь-які епітети. Не змішуючи людей з речами, він усіх їх сприймає в однаковій голизні. Він відмовляється вбрати їх у шати. Відтак я не хочу більше писати, я помираю заради Слова. Проте вже кілька днів газети мені сповіщають, що світ охопила тривога. Знову подейкують про війну. Мірою того, як зростає тривога, як стають очевиднішими приготування (не якісь там гучні декларації державних мужів, а загрозлива точність фахівців), мене огортає дивний спокій. Я повертаюся до себе. Я там облаштую для себе чарівний дикий куточок, звідки без остраху споглядатиму людське шаленство. Я покладаю надії на гуркіт гармат, на сурми смерти, аби безнастанно пускати одну за одною кульки тиші. Я приглушу ті гуки численними і щоразу щільнішими пелюшками моїх колишніх авантур, жованих-пережованих, обпльованих, висуканих і обмотаних довкола мене шовковим коконом. Я докладатиму зусиль, щоб збагнути свою самотність і безсмертя, жити ними, якщо тільки якась шалена жадоба самопожертви не примусить мене покинути їх.

Моя самотність у в'язниці була всеосяжною. Тепер вона менша, ніж тоді, коли про неї йшлося. Тоді я був самотній. Вночі я спливав донизу потоком забуття. Світ обертався на стрімку течію, яка щосили намагалася винести до моря, до смерті. Я відчував гірку радість, усвідомлюючи свою самотність. Я тужу за одним звуком: у камері, коли я віддавався туманним мріям, наді мною раптом вчувалося гупання, мовби якийсь в'язень уздовж і впоперек міряв камеру рівним кроком. Я залишався у тумані своїх мрій, але той згук (що ніби виступав на перший план завдяки своїй виразності) нагадував мені, що тіло, це вмістище мрій, перебуває в цюпі, воно є в'язнем виразних рівних кроків. Я ладен був би стати моїми давніми товаришами по нещастю, дітьми-сіромаха-ми. Талант — то знак уваги до матерії, він полягає в тому, щоб укласти пісню в уста тому, хто німував. Мій талант буде любов'ю, яку я несу тому, з чого утворений світ тюрем і каторг. Річ не в тім, що я хотів би їх змінити, впровадити у ваше життя, не в тім, що я дарую їхнім мешканцям поблажливість і співчуття: я розпізнаю у злодіях, зрадниках, убивцях, злочинцях, шахраях глибоку красу — красу западини — у якій я вам відмовляю. Соклай, Пілорж, Вейдманн, Серж де Ленц, Панове Поліцаї, сексоти, інколи ви постаєте переді мною, наче ряджені в жалобне одіння з чорного бурштину, в одіння таких чудових злочинів, які викликають у мене заздрощі, в інших — міфічний жах, а ще в інших — муки, і всіх вас укривають ганьбою, де, зрештою, вони змішуються. Коли я озираюся назад, то бачу лише вервечку жалюгідних діянь. Про них розповідають мої книжки. Вони оздобили їх епітетами, завдяки яким я згадую про них із захватом. Отже, я був тим упослідженим нікчемою, який спізнав лише голод, тілесне приниження, нужду, страх та ницість. Зі стількох похмурих думок я здобувся на підставу для гордощів.

«Звичайно, це я, — казав я собі, — але принаймні я усвідомлюю себе такою істотою, і це усвідомлення руйнує сором і дарує мені почуття, про яке мало хто відає: гордощі. Ви, ті, хто зневажає мене, створені з тої самої низки паскудств, але ви ніколи цього не зрозумієте, а отже, не дізнаєтеся, що таке гордощі, тобто усвідомлення сили, яка дозволяє вам давати відсіч убозтву — не вашому власному убозтву, а тому, з якого створений рід людський».

Чи здатні кілька книг чи поем довести вам, що я використав усі свої біди, необхідні моїй красі? Я написав надто багато, я притомився. Мені було так важко бодай якось досягти того, що завиграшки дається моїм героям.

Жава був вродливий навіть тоді, коли гибів від страху. Завдяки йому страх набував шляхетності. Він обертався на гідність природного потягу і означав те саме, що й органічний страх, жах нутрощів перед ликом смерті чи страждання. Жава дрижав. Я бачив, як жовтий пронос стікає вздовж його монументальних стегон. На його вродливому, зацілованому такими ніжними чи жадібними губами обличчі прозирав страх, спотворюючи його риси. Це стихійне лихо було несамовите, воно мало зухвальство внести безлад у такі шляхетні пропорції і такі збудливі гармонійні співвідношення; власне, ці пропорції і ці співвідношення й стали причиною кризи, вони були причетні до неї, ба більше, були навіть її виразом, оскільки той, кого я називаю Жавою, був водночас паном свого тіла і відповідальним за свій страх. На його страх було любо глянути. Все ставало його ознакою: чуб, м'язи, очі, зуби, статевий орган і мужня ґрація цієї дитини.

Попри це Жава ушляхетнював сором. Він ніс його переді мною, мов якусь ношу, мов тигра, що вчепився за його плечі, та все ж яку нечувану покору надавала його рухам ця загроза! Відтоді вишукана й чарівна покора злагоджує його поведінку. Його груба чоловіча сила, закутана в жалобне запинало, ніби ховалася від спалахів сонця. Спостерігаючи за тим, як він б'ється, я відчував, що хлопець цурається боротьби. Можливо, він боявся виявитися немічнішим, або що його суперник розквасить йому пику, хай би там як, але я бачив, як ним опановує страх. Він зіщулювався і намагався заснути, аби пробудитися в Індії чи на острові Ява, чи бути заарештованим і засудженим до кари на горло. Отже, він страхопуд. Але завдяки йому я знаю, що страх і боягузтво можуть виявлятися у найчарівніших гримасах.

— Я тобі прощаю, — кинув зневажливо хлопець.

Жава й оком не змигнув. Він пропустив образу повз вуха. Відтак підвівся з пороху, підібрав свого берета і відійшов, не струсивши з колін пилюки. Він залишався, як і раніше, дуже вродливий.

Марк Обер дав мені науку, що зрада зріє в гожому тілі. Отже, її можна легко розпізнати, навіть якщо вона прихована, по прикметах, визначальних водночас для зрадника і для зради. Вона виявлялася через біляве волосся, світлі очі, золотисту шкіру, лагідний усміх, шию, тулуб, руки, ноги, член, заради якого я віддав би життя і громадив зради, чинячи їх одну за одною.

«Цим героям, — казав я собі, — треба сягнути такої досконалости, щоб мені вже не хотілося бачити їх живими, щоб вони збулися у геройській долі. Якби вони досягли досконалости, то опинилися б на межі смерті і не боялися більше людського суду. Ніщо не зіпсує їхнього дивовижного успіху. Тож нехай вони мені дозволять те, в чому відмовляють знедоленим».

Майже завжди сам-один, але з уявним подорожнім, я перетинав ще й інші кордони. Моє хвилювання завжди було дуже великим. Я подолав усі можливі Альпи. Я добирався зі Словенії до Італії у супроводі митників, а відтак, покинувши їх, плив проти течії каламутним потоком. Виснажений вітрами, холодом, терням, листопадом, я зійшов на останню вершину, за якою простяглася Італія. Щоб добратися до неї, я сміливо йшов супроти чудовиськ, що ховалися під покровом ночі або яких вона мені являла. Я заплутався в колючому дроті форту, звідки долинали кроки та шепіт вартових. Моє серце калатало; скрутившись калачиком у пітьмі, я сподівався, що перш, ніж розстріляти, вони мене будуть пестити і любити. Отже, я плекав надію, що ніч переповнена хтивими вартовими. Ризикуючи, я подався манівцями, першою-ліпшою дорогою. Вона виявилася правильною. Я про це здогадався, розпізнавши відбитки своїх підошов на її поверхні. Згодом я покинув Італію і подався до Австрії. Вночі я дибав засніженими полями. Місяць висвічував мою тінь. У кожній пройденій країні я крав і попадав до в'язниці, тим часом я йшов не через Європу, а перетинав світ предметів та обставин — з чимраз яскравіше вираженою простодушністю. Безліч дивовиж бентежило мене, але я ставав дедалі твердішим, аби проникнути без небезпеки для себе в їхню щоденну таїну.

Я швидко збагнув, що красти в Центральній Європі важко й небезпечно, поліція тут дивиться обома. Злиденність засобів сполучення, складність перетину пильно стережених кордонів заважали моїй швидкій втечі, ба більше, моє французьке походження виказувало мене з головою. До слова, я завважив, що за кордоном рідко траплялися мої співвітчизники у ролі злодіїв чи жебраків. Я поклав собі повернутися до Франції і там промишляти далі, можливо, виключно в Парижі — злодійством. Блукати світом, вчиняючи більш чи менш дрібні крадіжки, — мене це також неабияк приваблювало. Я вибрав Францію з поважних причин. Я непогано її знав і був цілком певний, що тут я зосереджу всю свою увагу, всі свої турботи на крадіжках; робитиму цю справу як щось єдине в своєму роді; я маю стати її відданим рукомесником. Мені було тоді двадцять чотири чи двадцять п'ять років. У гонитві за духовними пригодами я жертвував розвагами та прикрасами. Мотиви мого вибору рідної країни, сенс якого мені відкривається, можливо, нині, оскільки я мушу його описати, видалися мені незрозумілими. Гадаю, я мав потребу видовбувати, висвердлювати мовну масу, де б моя думка почувалася невимушено. Можливо, я хотів звинуватити себе рідною мовою. Ні Албанія, ні Угорщина, ні Польща, ні Індія не дали б мені таких неосяжних можливостей, як Франція. Справді, крадіж і все, що з ним пов'язане — тюремні страждання вкупі з ганебністю злодійського ремесла — стали безкорисливою справою, своєрідним активним і усвідомленим витвором мистецтва, що могло втілитися в життя лише за допомогою мови, моєї мови, відповідно до її законів. За кордоном я був би тільки більш або менш спритним злодієм, але міркуючи подумки французькою, я визнавав себе французом — це походження не залишало місця для жодного іншого — серед чужинців. Щоб стати злодієм у своїй країні і довести собі мовою своїх жертв — які зі мною є одне ціле через важливість мови — отже, цьому званню злодія варто надати шанс бути єдиним у своєму роді. Я ставав чужим.

Почуття тривоги, викликане тут, можливо, заплутаною політикою, накладає на поліцію країн Центральної Європи обов'язок приголомшувати своєю досконалістю. Я маю на увазі, звичайно, її проворність. Здається, завдяки доносам про переступ можна дізнатися ще перед тим, як його буде скоєно, але там поліцаї не такі проникливі, як наші. Діставшися з Албанії до Югославії у товаристві австрійця Антона, я показав митникові замість паспорта французьку солдатську книжку, куди я всунув ще чотири сторінки з австрійського паспорта (виданого Антонові) з візами сербського консульства. Не раз у потязі, на вулиці, в готелях я показував югославським жандармам цей химерний документ: він видавався їм нормальним. Печаток і віз їм було досить. Коли мене заарештували — за те, що я стріляв у Антона — поліцаї повернули мені цей так званий документ.

Чи любив я Францію? Тоді її слава осявала й мене. Військовий аташе Франції у Белграді не раз вимагав моєї видачі — що суперечило міжнародним законам, — і югославська поліція вдалася до компромісу: вона переправила мене до кордону найближчої країни, яка межувала з Францією, — Італію. Отак, від тюрми до тюрми, я мандрував Югославією. Я зустрічав там непогамовних похмурих злочинців, які лаялися мовою дикунів, з найчудовішими матюками у світі.

— Щоб мені Богоматір у сраку натовкти!

— Щоб мені стіну товкти!

Через кілька хвилин вони реготали, блискаючи своїми білими зубами. Королем Югославії був на той час миловидий хлопчик дванадцяти-п'ятнадцяти років, зачесаний на бік із проділом, Петро II, чий портрет прикрашав марки, і висів у всіх тюрмах та поліційних відділках. Увесь свій гнів гультіпаки і злодії виливали на цього хлопчину. Вони лаялись. Вони паплюжили його. Хрипкі образи злих чоловіків нагадували прилюдні любовні сцени зі зрадливим коханцем. Вони обзивали його повією. Коли мене доправили — а доти я побував у десяти інших в'язницях, де проводив по кілька ночей, — до тюрми Сушак (поблизу італійського кордону), мене замкнули у камері, де вже було душ із двадцятеро. Я одразу ж вирізнив Раде Періча, хорвата, засудженого за крадіжку на два роки. Щоб укритися моїм пальтом, він поклав мене на лежак побіч себе. То був ставний брюнет, у голубому, трохи вилинялому комбінезоні механіка, з величезною кишенею посеред грудей, куди він стромляв руки. У сушанській в'язниці я пробув лише дві ночі, але й цього було досить, щоб я закохався в Раде.

Тюрму було відгороджено від дороги не муром, а рівчаком, куди виходило вікно нашої камери. Далі поліцаї, а відтак митники доправили мене до італійського кордону, і я холодної ночі через гори добувся Трієста. У вестибюлі французького консулату я поцупив пальто, яке одразу ж продав. За вторговані гроші купив десять метрів мотузки та металеву пилку і через П'єдиколло знову повернувся до Югославії. На подорожньому авто я доїхав до Сушака, де й перекантувався ніч. Стоячи на дорозі, я свиснув. З вікна визирнув Раде, і я легко перекинув йому це начиння. Наступної ночі я повернувся, але він відмовився від спроби такої легкої втечі. Я прождав до світанку, сподіваючись його переконати. Кінець кінцем, тремтячи з холоду, я знову поплентався до гір, пригнічений думкою, що цей зух віддав перевагу тюрмі, а не походенькам зі мною. Мені вдалося перейти італійський кордон і добратися до Трієста, відтак до Венеції і, нарешті, до Палермо, де мене посадили до в'язниці. У пам'яті в мене зринає одна кумедна дрібничка. Коли я ввійшов до камери палермської тюрми, в'язні мене запитали:

— Com va, la principessa?

— No lo so,[xxiv] — відповів я.

Уранці, на прогулянці у внутрішньому дворі, мене запитали про те саме, але я нічого не знав про здоров'я принцеси із П'ємонта, невістки короля (йшлося саме про неї). Згодом я дізнався, що вона була при надії, і амністія, яку завжди оголошують у зв'язку з народженням спадкоємця трону, залежала від того, якої статі буде дитина. Мешканці італійських тюрем переймалися тими самими клопотами, що й королівські двораки.

Згодом мене випустили на волю і доправили до австрійського кордону, який я перейшов неподалік Віллаха.

Раде вчинив слушно, що відмовився тікати. Протягом усієї своєї мандрівки Центральною Європою його примара тінню супроводжувала мене. Вона не тільки йшла і спала побіч мене — у своїх постановах я хотів бути гідним героїчного образу, виплеканого у своїй уяві. Ще раз чоловік, наділений неабиякою красою обличчя і тіла, дав мені нагоду засвідчити свою хоробрість.

Перелічуючи, переплітаючи або нагромаджуючи факти — я не знаю ні суті цих фактів, ні того, що їх обмежує у просторі й часі, — чи вдаючись до їхнього тлумачення, яке їх не руйнує, а творить наново, я ніяк не можу знайти свого ключа, свого власного ключа. У полоні свого химерного задуму я заходився наводити лише декотрі з них, удаючи, ніби опускаю ті, — перші утворюють видиму канву мого життя, — що їх зв'язують путами мінливі нитки. Якщо Франція — це почуття, яке передається від митця до митця — на кшталт змінних нейронів, — то я до самого кінця залишуся, либонь, безкінечними пацьорками емоцій, перші з яких я вже забув. Завдяки гакам, якими зачеплюють потопельника, щоб витягти його зі ставу, я зберіг страждання у своєму дитячому тілі. А чи справді трупів шукають за допомогою таких щупів? Я блукав полем, зачарований, коли бачив серед хлібів чи під ялинами потопельників, яким влаштував неймовірне поховання. Чи можу я твердити, якому часові належить та чи та подія — було в минулому чи майбутньому? Все, аж до самого мого скону, вже скуто кригою цього стану: мій трепет, коли карнавальної ночі якийсь здоровань набивається до мене в жінки (я розумію, що його бажання — то мій трепет); краєвид, який відкривається у сутінках із піщаного пагорба, де арабські вояки здаються французьким генералам; моя долоня, що тильним боком лежить на матні якогось солдата, а надто глузливий погляд солдата, звернений на мою руку; море, що раптом розлилося переді мною у просвіті поміж двох будинків у Біарріці; чи, скажімо, такі епізоди: з виправної в'язниці я тікаю ледь перебираючи ногами, настраханий не тим, що мене знову схоплять, а тим, що можу стати жертвою свободи; осідлавши велетенського прутня білявого легіонера, я гарцюю на ньому двадцять метрів земляним валом; відчуваю себе не красюком футболістом, не його ногою, не його бутсами, а м'ячем, потім переставши бути цим м'ячем, я стаю «першим ударом», а відтак обертаюся на думку, яка летить від ноги до м'яча; у камері незнайомі злодії називають мене Жаном; коли вночі у сандалях на босу ногу засніженими полями я перетинатиму австрійський кордон, то не відступлюся, але тоді, кажу я собі, треба, щоб ця стражденна мить сприяла красі мого життя, я не хочу, щоб ця мить і всі наступні уподібнилися до покидьків; користаючись стражданням, я злітаю до неба духу. Негри пригощають мене їжею на набережжях Бордо; відомий поет підносить до свого чола мої руки; німецький солдат, забитий у російських снігах; а його брат пише мені про це; молодий тулузець допомагає мені грабувати кімнати офіцерів та унтер-офіцерів мого полку в Бресті: згодом він помре в тюрмі; я розповідаю про когось — і в цей час треба нюхати троянди, сидячи у в'язниці, дослухатися вечорами, як співає гудок потяга, що везе в'язня на каторгу, закохуватися в акробата у білих рукавичках — завжди мертвого, тобто нерухомого, оскільки я зрікаюся життя заради іншої мети, аніж та, де зачаїлося перше лихо: моє життя мусить стати легендою, тобто заслуговує на те, щоб бути прочитаним, і його прочитання породить якесь нове почуття, яке я називаю поезією. Я вже ніхто і ніщо, я — лише привід.

Стілітано віддавався коханню спроквола, як віддаються сонцю, підставляючи його промінню все тіло. Коли я зустрівся з ним в Антверпені, він виглядав опасистим. Не те щоб став огрядним, проте його кутастість трішки округлилася. У його ході я знову завважив ту саму звірину, потужнішу, м'язистішу, не таку рвучку. На найбруднішій вулиці Антверпена поблизу набережної Еско, під сірим небом спина Стілітано видавалася мені почережно посмугованою то тінню, то світлом, що пробивалося крізь іспанські жалюзі. Жінка у вузькому одязі з чорного єдвабу, яка ступала обік нього, насправді виявилася його подругою. Побачивши мене, він був немало подивований і, як мені здалося, зрадів.

— Жанно! Ти в Антверпені?

— Як ся маєш?

Я потис йому руку. Він відрекомендував мене Сільвії. Спочатку, мені здалося, ніби він дуже змінився, але щойно він розтулив рота, як звідти полилися наиніжніші слова, і я знову запримітив між його зубів серпанок білого шумовиння, яке утворювалося невідь з якого слизу, залишаючись бездоганним, я впізнав колишнього Стілітано. Не уточнюючи, я сказав:

— Ти її зберіг.

Стілітано мене зрозумів. Відтак трохи зашарівся і всміхнувся.

— Ти помітив?

— Авжеж. Ти цим так пишаєшся.

Сільвія запитала:

— Про що ви говорите?

— Лялечко, люди розмовляють. Не втручайся.

Ця невинна співучасть одразу ж поновила мої давні стосунки зі Стілітано. Мене полонили всі його давні чари: кремезні плечі, рухливі сідниці, рука, відірвана, можливо, десь у джунглях іншим хижаком, нарешті, статевий орган, який так довго був недосяжний, прихований, захищений небезпечними смертельними запахами ночі. Я почувався під його владою. Нічого не знаючи про його справи, я був певен, що він панував над людністю халуп, доків, барів, тобто над усім містом. Віднайти гармонію в речах кепського штибу — ось вершина елеґантности. Як водиться, Стілітано зумів доп'ясти жовто-зелені черевики з крокодилячої шкіри, костюм каштанового кольору, шовкову білу сорочку, рожеву краватку, барвисту хустинку і зеленого капелюха. Усе це трималося на шпильках, ґудзиках і золотих ланцюжках, одначе Стілітано виглядав елегантним. Поряд із ним я мав вигляд отого колишнього небораки, але це його, здавалося, не обходило.

— Я вже три дні як тут, — сказав я.

— І викручуєшся?

— Як завжди.

Він усміхнувся.

— Пригадуєш?

— Ти бачиш цього хлопця, — звернувся він до жінки, — це мій друзяка. Побратим. Він може приходити на хату, коли заманеться.

Вони повели мене пообідати в ресторан неподалік порту. Стілітано розповів мені, що він торгує наркотою. Його жінка шльондра. При словах «марафет», «опій» у мене в уяві зароїлося, я подумки бачив Стілітано відважним і багатим авантурником. Він нагадував хижого птаха, що кружеляє великими колами. Хоч у його погляді подеколи й прозирала жорстокість драпіжника, проте він не виглядав пожадливим. Навпаки, попри своє багатство Стілітано, здавалося, продовжував гру. Дуже швидко я переконався, що розкішний був лише його зовнішній вигляд. Він жив у вбогому готелі. Насамперед на коминку я запримітив грубезну паку дитячих журналів, ілюстрованих кольоровими малюнками. Вони супроводжувалися коментарями вже не іспанською, а французькою мовою: малюнки були наївні, як і раніше, а врода, сила та відвага героя, зображеного майже голяка, ніколи йому не зраджували. Щоранку Сільвія приносила йому свіжі журнали, які Стілітано перечитував, валяючись у ліжку. Я подумав, що він провів два роки, читаючи дитячі строкаті оповідки, тимчасом як його тіло та розум, можливо, дозрівали десь поза ними. Він перепродував опій, куплений у матросів, і наглядав за своєю пасією. Увесь свій статок Стілітано носив при собі: одяг, прикраси та гаман. Він запропонував мені працювати під його орудою. Кілька днів я розносив крихітні пакетики його потайним і стривоженим клієнтам.

Як і в Іспанії, з тією самою моторністю, Стілітано злигався з антверпенськими злодійчуками. У барах його частували випивкою, він чіплявся до дівок та педиків. Зачарований його новою вродою, достатком і, можливо, під впливом невідчепних спогадів про нашу дружбу я цілком віддався своєму коханню. Я ходив за ним хвостом. Я ревнував його до друзів, ревнував до Сільвії і страждав, коли десь ополудні знову стрічав його, що пах парфумами та свіжістю, проте з підфарбованими повіками. Ми разом прошкували на набережжя. Гомоніли про минуле. Оскільки за вдачею він був хвалько, то часто розповідав мені про свої подвиги. Я ніколи і в гадці не мав дорікати йому за брехню, зраду чи боягузтво. Навпаки, я захоплювався тим, як просто і гордовито він підтримував у моїй пам'яті цю печаль.

— Ти все так само любиш чоловіків?

— Звичайно. А що, тобі це прикро?

Він відповідав з милою і водночас хитруватою посмішкою.

— Мені? Ти здурів. Навпаки.

— Чому навпаки?

Він завагався, зволікаючи з відповіддю.

— Га?

— Ти сказав: навпаки. Ти їх також любиш.

— Я?

— Так.

— Та ні, хоча інколи я запитую себе, що воно означає.

— Це тебе збуджує.

— Отямся. Я ж кажу тобі…

Він ніяково засміявся.

— А Сільвія?

— Сільвія заробляє мені на кусень хліба.

— 1 все?

— Так. І цього досить.

Якщо, окрім свого впливу на мене, Стілітано дасть мені привід для якихось божевільних сподівань, то він знову оберне мене на раба. Я вже відчував, що мене ось-ось поглине незглибима і сумна стихія. І що мені віщували вибухи його гніву? Я йому про це сказав:

— Ти знаєш, що я завжди мав до тебе поваб і хочу кохатися з тобою.

Не дивлячись на мене, він відповів з усмішкою:

— Побачимо.

Після короткої мовчанки він запитав:

— Що тобі подобається робити?

— З тобою — все!

— Буде видно.

Він і оком не змигнув. Він і кроку не ступив до мене, тимчасом як уся моя істота жадала поринути в нього, я прагнув надати своєму тілу гнучкосте лози, щоб обвити його, вгорнути в серпанок, схилитися над ним. Місто було нестямне. Від портового запаху та його шамотні мене вернуло. Фламандські докери нас штовхали, але покалічений Стілітано все ж був дужчий за них. Можливо, у його кишені, оскільки він був чарівно необачний, завалялося кількоро зерняток наркоти, які надавали їхньому власникові манірности, гідної осуду.

Щоб добутися Антверпена, я перетнув гітлерівську Німеччину, де провів кілька місяців. Я пройшов пішки з Бреслау до Берліна. У мене свербіли руки щось поцупити. Але якась дивна сила стримувала мене. Німеччина наводила жах на всю Європу, власне, в моїх очах вона стала символом жорстокості. Вона вже була поза законом. Навіть на вулиці Унтер ден Лінден мені здавалося, ніби я прогулююся табором, що його облаштували бандити. Я був переконаний, що в мізку наивишуканішого з берлінських бюрґерів криються скарби дворушництва, ненависті, злоби, жорстокості, хтивості. Я насолоджувався своєю волею серед народу, якого взяли у шори. Звичайно, як і раніше, я й тут займався своїм ремеслом, але відчував при цьому певну незручність, бо те, що було його підмурівком, і те, що було його наслідком, — особлива моральна позиція, сперта на засади громадянської мужності — буле відоме всій нації і повертало її супроти інших народів.

«Це злодійський народ, — відчував я в глибині душі. — Якщо я тут краду, то не чиню нічого особливого, оскільки так склалися обставини: я підкоряюся заведеному укладові. Я його не руйную. Я не кою зла, не чиню безладу. Скандал тут неможливий. Я краду надаремне».

Мені здавалося, ніби боги, які відають законами, не обурювалися, а просто були непомалу подивовані. Мені було соромно. Але особливо я прагнув повернутися до країни, де закони звичної моралі піднесені до культу, на якому ґрунтується життя. У Берліні я вирішив заробляти собі на хліб проституцією. Кілька днів я був цілком задоволений, потім мені це набридло. Антверпен спокушав мене казковими скарбами, фламандськими музеями, жидами-ювелірами, судновласниками, що гуляли всеньку ніч, пасажирами океанських пароплавів. Розпалений коханням, я прагнув пережити зі Стілітано небезпечні пригоди. Він сам, здавалося, хотів поринути в гру і засліпити мене своєю хоробрістю. Якось увечері він заїхав по мене до готелю на поліційному мотоциклеті, правуючи однією рукою.

— Щойно поцупив ув одного лягавого, — сказав він мені з посмішкою, навіть не завдаючи собі клопоту злізти з мотоцикла.

Однак, утямивши, що сидячи в сідлі, своєю позою може скрутити мене з глузду, він зліз із мотоцикла, вдаючи, ніби оглядає двигун, а відтак, посадивши мене ззаду, рушив з місця.

— Треба негайно здихатися його, — сказав він мені.

— Ти божевільний. Можна обкрутити деякі справи…

Розпашілий од вітру та їзди, я відчув себе втягнутим у найнебезпечнішу гонитву. Через годину ми продали мотоцикла грецькому мореплавцеві, й той одразу ж повантажив його на судно. Це дало мені можливість побачити Стілітано у справжньому ділі, оскільки продаж машини, торги, залагодження оборудки не поступалися хитрощами перед найвишуканішою змовою.[xxv]

Як і я, Стілітано не був цілком дозрілим чоловіком. Хоча в реальному житті він вдавав із себе гангстера, тобто вміло розігрував цю роль. Я не знаю жодного злодія, що не був би в душі дитиною. Яка «серйозна» людина, поминаючи ювелірну крамницю, банк, почне серйозно і старанно обмірковувати подробиці нападу чи пограбування? Звідки в нього може з'явитися думка злютувати довкола себе гурт, заснований не на корисливості спільників, а на взаєморозумінні, дуже близькому до дружби, як не із мрії безпричинної гри, званої романтикою? Стілітано грав. Він любив бути поза законом, почуватися в небезпеці. Спонукою була його любов до естетики. Він намагався наслідувати ідеального героя, Стілітано, чий образ уже був закарбований на небесних скрижалях слави. Отже, він улягав законам, що правили у злодійському світі й творили його. Без них він був би ніхто, нуль без палички. Засліплений спочатку його величною самотністю, його спокоєм та безтурботністю, я гадав, ніби він створив себе сам, мимохіть, керований лише безсоромністю і зухвальством своїх діянь. Та ба, він шукав взірця. Можливо, то був непереможний герой із дитячих журналів? У будь-якому разі, легка мрійливість Стілітано чудово поєднувалася з його м'язами та жадобою чину. Герой коміксів, зрештою, закарбувався в Стілітановому серці. Я його шаную ще й тому, що хоч напозір він тримався цілком пристойно, але десь усередині, наодинці, відчував тілесну і душевну скутість, і постійно відмовляв своїй жінці у ніжності.

Не звіряючись один одному до решти, ми взяли собі за звичку бачитися щодня. Я обідав у його кімнаті, й вечорами, коли Сільвія працювала, ми вечеряли разом. Потім ми вешталися від бару до бару, щоб набратися по саму зав'язку. Майже щоночі він витанцьовував із чарівними красунями. Щойно він заходив, як атмосфера в барі мінялася, — спочатку за його столом, а відтак поволеньки й за іншими столами. Вона враз ставала гнітючою і несамовитою. Майже щовечора цей чарівний однорукий дикун, умить вихопивши з кишені свого дерев'яного молотка, хвацько встрявав у бійку. Докери, мореплавці, звідники оточували нас тісним кільцем, готові прийти нам на допомогу. Це життя мене виснажувало — я б краще залюбки блукав набережжями, в тумані чи під дощем. У моїй пам'яті ці ночі обсіяні зорями. Ведучи мову про якийсь фільм, один журналіст написав: «Любов розквітає серед бійок». Ця безглузда фраза ліпше за будь-яку блискучу промову нагадує мені про квіти, які називаються «ротики», що квітли поміж сухих будяків, а «ротики» — про мою оксамитову ніжність, якій Стілітано завдав болю.

Бувало, коли він не доручав мені жодної роботи, я крав велосипеди, а тоді перепродував їх у Маастріхті, що в Голландії. Коли Стілітано довідався, як спритно я перетинаю кордон, то одного дня ми вирушили до Амстердама вдвох. Місто його не цікавило. Він наказав мені зачекати його у кав'ярні й на кілька годин зник. Я знав, що його не варто про щось запитувати. Його цікавила моя робота, а мене його — ні. Увечері, коли ми повернулися на вокзал, він вручив мені запечатаний і перев'язаний мотузком маленький пакунок, завтовшки з цеглину.

— Я поїду потягом, — сказав він мені.

— А митниця?

— У мене все законно. Не хвилюйся. Ти, як звикле, підеш пішки. Не відкривай пакунка, це для одного приятеля.

— А якщо я влипну?

— Не жартуй із цим, бо інакше начувайся, побережи свою пичку.

Уміло затягнувши мене в тенета своїх отруйних чарів, в яких я буду борсатися, назавжди втративши себе, він лагідно мене поцілував і подався до свого потяга. Я супроводжував поглядом цей незворушний Розум, цього хранителя Зводу законів, у впевненій ході, безтурботності, у промовистому танці сідниць якого скупчилася вся його могутність. Я не відав, що було в пакунку, який став знаком довіри і талану. Завдяки йому я мусив перетнути кордон не заради своїх жалюгідних потреб, а виконуючи наказ верховного Владики. Щойно Оплітано звіявся з моїх очей, як усі мої клопоти націлилися на єдину мету — його пошуки, і саме цей пакунок і став моїм дороговказом. Під час моїх походеньок (крадіжок, розвідок, втеч) речі оживали. Ніч починалася з великої літери «Н». Брук, дике придорожнє каміння набували сенсу, спонукаючи мене заявити про себе. Дерева дивувалися, побачивши мене. Мій страх був близький до паніки. Кожна річ випускала на волю дух, який тільки й чекав на мій дрож, щоб збентежитися. Довкола мене лагідно тріпотів безживний світ. Навіть із дощем я міг би повести мову. Незабаром я почав вважати це почуття за особливе і віддавав перевагу йому, а не тому, що було його передумовою — страху, і тому, що стало причиною цього страху, — грабунку або моїй втечі від поліції. Ця тривога, діймаючи мене вночі, нарешті порушила спокій моїх днів. Отак я опинився у загадковому всесвіті, що втратив свій практичний сенс. Я втелющився у щось небезпечне. Насправді я вже розглядав речі не відповідно до їхнього звичного призначення, а залежно від тривоги, яку вони, бувши моїми друзями, в мене викликали. Стілітанів пакунок на моїх грудях під сорочкою виказував, ще яскравіше висвітлював таємницю кожної речі, розгадував її завдяки блудній усмішці на моїх устах, що оголювала у вишкірі мої зуби, усмішці, на яку він дозволив мені зважитися, аби звільнити мені шлях. А може, я ніс украдені коштовності? Скількох клопотів поліцаїв, скількох хитрощів нишпорок, поліційних псів, секретних телеграм коштував цей крихітний пакуночок? Отже, я мусив витіснити всі ворожі сили, бо на мене чекав Стілітано.

«Це неабияка падлюка, — казав я собі. — Він клопочеться, щоб не заплямувати своїх рук. Хоча ні, у нього ж лише одна рука».

Коли я добувся до Антверпена, то пішов прямо до готелю, неголений, немитий, бо хотів з'явитися до нього зі свідченнями своєї перемоги — з бородою, брудом і втомою, що доконала мене. Чи не так увінчують переможця лаврами, осипають квітами, прикрашають золотими ланцюжками, коли хочуть зробити з нього символ? Я ж ніс свою перемогу, нічим не прикриту. Поставши перед Стілітано у його кімнаті, я з удаваною невимушеністю простяг йому пакунок.

Ось, тримай.

Він тріумфально усміхнувся. Гадаю, він знав, що причиною успіху була його влада наді мною.

— Все обійшлося?

— Дрібниці. Це було неважко.

— А!

Він ще раз усміхнувся і додав: «Тим ліпше». Але я не важився йому сказати, що з таким самим успіхом міг би пройти цей шлях і він, уникнувши небезпечних пригод, оскільки я вже знав, що Оплітано був моїм власним творінням і так залежав від мене, що я міг його знищити. Попри те все я розумів, що Богові потрібен янгол-вісник, аби виконувати певні доручення, які йому самому не до снаги.

— А що там усередині?

— Кокаїн, певна річ.

Я таємно проніс опій.[xxvi] Але в жодному разі я не зневажав Стілітано за те, що він мене підставив.

«Це нормально, — казав я собі, — він падлюка, а я бовдур».

За те, що він так повівся зі мною, я був йому вдячний. Якби він вчинив у мене на очах безліч зухвалих вчинків, без моєї участи, ставши водночас їхньою причиною і метою, то Стілітано втратив би наді мною будь-яку владу. Потай я підозрював, що він не здатен віддатися якійсь дії цілком. Доказом цього була його турбота про своє тіло. Ванни, парфуми, щоранкове вилежування в ліжку, обм'яклі обриси, яких набуло його тіло. Розуміючи, що він мусить діяти через мене, я прихилився до нього, певний, що черпаю свою силу з цієї примітивної розладнаної потуги, яка становила його основу.

Та пора року (осінь), дощ, похмурий колір будівель, забарність фламандців, своєрідний характер міста, моє убозтво, яке викликало в мене смуток, — то була меланхолія, яка змусила мене оголити в собі ті всі явища і предмети, перед якими я ніяковів. Під час німецької окупації я бачив у кіно-новинах похорони ста чи ста п'ятдесяти жертв бомбардування Антверпена. Вкриті тюльпанами та даліями домовини, виставлені на румовищах Антверпена, нагадували лотки для квітів, перед якими проходили, щоб їх благословити, сила-силенна священиків та півчих хлопчиків із церковного хору у мереживних стихарях. Ця картина, зринувши у пам'яті наостанок, навіяла думку, що Антверпен відкривав мені тіньові сторони. «Вони вшановують, казав я подумки, культ цього міста, чиїм духом, як я здогадався ще тоді, є Смерть». Тим часом сам вигляд цих речей викликав у моїй душі сум'яття, породжене насамперед страхом. Відтак це сум'яття розвіялося. Мені здалося, ніби я сприймаю речі як ніколи ясно. Коли ж найпростіша річ втратила своє звичне значення, я почав діймати себе запитаннями, — чи правильно пити зі склянки і взувати черевики. Відкриваючи своєрідний сенс кожної речі, я збився з ліку. Мало-помалу Стілітано втрачав наді мною свою неймовірну владу. Він вважав мене за неуважного: я ж був, навпаки, уважний. Я був відсутній, навіть розмовляючи. Через зіставлення, підказані мені предметами, призначення яких здавалося несумісним, моя бесіда набувала гумористичного характеру.

— Слово чести, ти стаєш прицюцюркуватим.

— Прицюцюркуватий! — повторював я, витріщивши очі.

«Прицюцюркуватий». Я також пригадую, що мені буцімто відкрилася абсолютна істина, коли я у своїй сліпучій байдужості споглядав забуту на дроті прищіпку для прання. Витонченість і химерність цього невеличкого відомого всім предмета, здавалося, мене не здивували. Самі ж події я сприймав як незалежні. Читач здогадується, якою небезпечною могла бути така позиція за мого способу життя, коли я мусив щохвилини пильнувати, ризикуючи бути схопленим, якщо втрачав із поля зору звичний сенс предметів.

За допомогою Стілітано, а також завдяки його порадам мені вдалося вишукано вдягтися, хоча ця вишуканість була незвична. Гребуючи суворою модою харцизяк, я став вигадливо вбиратися. Так ось, тієї миті, коли я перестав бути жебраком, відрізаним ганьбою від практичного світу, той світ почав від мене вислизати. Я розрізняв суть, а не властивість предметів. Зрештою, мій гумор відштовхував від мене людей, до яких я був щиро прихильний. Я почувався розгубленим і до безглуздя спустошеним.

Молодий сутенер у барі, присівши навпочіпки, забавлявся зі своїм маленьким песиком; хоча ці пустощі й видалися мені геть незвичними в цьому місці, я радісно всміхнувся сутенерові та його песикові: я їх розумів.

Як розумів і те, що автобус, напхом напханий поважними і заклопотаними людьми, може слухняно зупинитися за найменшим порухом пальця дитини. Якщо жорстка волосинка загрозливо стриміла зі Стілітанової ніздрі, я без дрожу в руках брав ножиці і відчикрижував її.

Коли згодом, не зрікаючись захоплення від вроди якогось хлопця, я виявлю таку саму байдужість; коди я змирюся зі своїм хвилюванням і, відмовивши почуттю у праві командувати мною, досліджуватиму його з тим самим здоровим глуздом, я пізнаю своє кохання; починаючи з нього, я налагоджу стосунки зі світом: отоді й настане порозуміння.

Але Стілітано був розчарований. Я перестав бути у нього на побігеньках. Навіть якщо він мене бив чи шпетив. Навіть якщо він мене повчав, що таке зневага та штурхани. Антверпен втратив у моїх очах свій жалобний чар, а також морську сороміцьку поезію. Я чудово усвідомлював, що зі мною могло статитися все що завгодно. Я ладен був учинити злочин. Цей період тривав може з півроку. Я почувався цнотливим.

Арман був у від'їзді. Хоча інколи я чую, що його називають іншими іменами, ми збережемо саме це ім'я. І я сам сьогодні ношу ім'я Жана Ґальєна — за моїми підрахунками п'ятнадцяте чи шістнадцяте? Він повернувся із Франції, звідки, як я згодом дізнався, доправляв опій. Аби я міг охарактеризувати його одним-однісіньким словом, треба, щоб чиєсь обличчя вигулькнуло переді мною бодай на мить. Якщо це буде слово, яким означують вірність, ясність або щирість, що мені навіюють вигин губ, погляд чи то відкрита усмішка, то вони ускладнять його тлумачення. Обличчя стає дедалі складнішим. Його риси переплітаються: воно стає розпливчастим. У Стілітановому обличчі я намагався розгледіти жорстокість, яку псувала іронічна посмішка в кутиках очей або рота. Арманове обличчя було облудне, потайне, зле, підступне і брутальне. Звичайно, після того як я розпізнав цього чоловіка, що було не важко для мене, проте я знаю, що й тодішнє моє враження від його високих прикмет, які дивовижним чином зосередилися на обличчі й чітко проступили, було правильним. Лицемірство, злоба, глупота, жорстокість, лють — це все зводилося до одного. Не лише букет усіх цих якостей можна було побачити на його обличчі, а ще, я хочу підкреслити, на ньому читалося не в просторі, а в часі, залежно від мого настрою або внутрішнього Арманового стану те, що спричиняло їхню появу в його рисах. То був дикун. Він не мав звичної вроди у звичайному розумінні цього слова, але його обличчя, всі оті риси, про які йшлося, чисті, майже не скаламучені якостями протилежного ґатунку, надавали йому похмурого, проте яскравого вигляду. Він відзначався незвичайною фізичною силою. Тоді йому було близько сорока п'яти років. Проживши так довго вкупі зі своєю власною могутністю, він носив її в собі, як щось очевидне. Кінець кінцем завдяки своїй вправності він зумів щонайліпше з неї скористати, тож-бо ця могуть, ця тілесна потуга, що вгадувалася у формі черепа та шийних м'язів, ще більше утвердила і зміцнила в ньому оті всі мерзенні якості. Вона їх змушувала сяяти. Він був кирпатий, очевидно, від природи, бо його ніс, як мені здалося, не був зіпсований ударом п'ястука. Велика і міцна спідня щелепа. Голова кругла і майже завжди поголена. Шкіра на потилиці утворювала три складки, де збирався бруд. Він був високий і мав чудову статуру. Рухався зазвичай неквапом і вайлувато. Сміявся зрідка і нещиро. Голос мав дуже грубий, приглушений, майже бас. Не можна сказати, що грубий, але його тембр був дещо притлумлений. Коли Арман говорив дуже швидко або на ходу і квапливо, то таке торохтіння, несподіване для низького тембру голосу, породжувало дивовижну музичність. За такої жвавості можна було очікувати голосу високого або ж надто низького тембру, як у підлітків, коли він незугарно важко мужніє: але голос звучав легко. Ця невідповідність викликала, окрім того, ще й вишукані модуляції. Арман ледве встигав вимовляти слова, їхні склади налазили один на одного. Його мова звучала просто і легко, слова низалися у горизонтальному супокої. Власне, голос і давав зрозуміти, що замолоду ним захоплювалися, надто чоловіки. Така собі зухвала певність дає розпізнати тих, хто завдяки своїй силі та вроді викликав захват у чоловіків. Вони водночас і певніші себе, і більш ласі на ґречність. Арманів голос торкався якоїсь точки в моєму горлі і перепиняв подих. Він майже ніколи не поспішав, але в тих випадках, коли квапився на якесь побачення, і йшов між мною і Стілітано з високо піднесеною головою, трохи подавшись уперед, вільною, попри масивну статуру, ходою, то голос його, — диво, та й годі! — набував дедалі поважнішого тембру, майже сягаючи вкрай зухвалої досконалості. Щойно починало туманіти, із горлянки цього олив'яного бардадима видобувався блаватний голос. Здавалося, він належить квапливому, моторному, веселому, святковому підліткові, певному своєї чарівливості, сили, вроди, своєї незвичності, краси та винятковості свого голосу.