Щоденник злодія

Усередині нього, в його органах, як мені уявлялося, примітивних, але з цупкої тканини зі строкатими дуже гарними відтінками, у теплих і родючих нутрощах вироблялося бажання зобов'язувати, застосовувати, виявляти лицемірство, дурість, злобу, жорстокість, плазування і досягати в такий спосіб для себе цілком непристойного успіху. Я побачив його у Сільвії в кімнаті. Коли я переступив поріг, Оплітано похапцем сказав, що я француз, його знайомий ще з Іспанії. Арман стояв. Він не простяг мені руки, дивився на мене, та й годі. Я залишився стояти біля вікна, не виказуючи жодного зацікавлення їхньою балачкою. Коли вони вирішили піти до бару, Стілітано сказав:

— Ти йдеш, Жанно?

Перш ніж я відповів, Арман запитав:

— Ти його завжди водиш за собою?

Стілітано всміхнувся і сказав:

— Якщо це тобі дошкуляє, можемо його залишити.

— Та хай собі йде.

Я пішов за ними. Випивши, вони розпрощались, і Арман знову не потис мені руки. Він вийшов із бару, навіть не глянувши в мій бік. Стілітано про нього не прохопився жодним словом. Через кілька днів, коли я зустрів його неподалік доків, Арман наказав мені йти за ним. Без зайвих слів він провів мене до своєї кімнати. Із тим самим позірним споневаженням він зґвалтував мене собі на втіху.

Скоряючись його силі та вікові, уярмлений ними, я віддався роботі з усією запопадливістю. Розчавлений цією тілесною масою, позбавленої будь-якої духовносте, я нарешті спізнав запаморочливе почуття від зустрічі з цим закінченим бидлом, байдужим до мого щастя. Я відкрив для себе, що шерсть, густо поросла на тулубі, череві та кульшах, може таїти в собі ніжність і випромінювати силу. Зрештою, я змирився з тим, що така бурхлива ніч огорнула мене своїм саваном. Чи то із вдячності, чи то зі страху я засвідчив це, поцілувавши волохату Арманову руку.

— Що сталося? Ти занедужав?

— А що тут поганого?

Я залишився з ним, щоб утішати його ночами. Коли Арман лягав спати, то витягував із штанів шкіряного паска й виляскував ним. Він шмагав невидиму жертву, чиєсь прозоре тіло. Повітря кривавилося. У такі хвилини він наганяв на мене жаху своєю неспроможністю бути тим Арманом, якого я звик бачити, — велетенського і лютого. Це виляскування супроводжувало і захищало його скрізь. Сказ і відчай Арманові через те, що він не був собою, змушували його здригатися, як коня, схарапудженого тінню, з кожною хвилиною все дужче й дужче. Тим часом він не зносив, коли я бив байдики. Він порадив мені вештатися довкола вокзалу чи звіринця і там ловити клієнтів. Знаючи, якого жаху наганяє на мене його присутність, він і гадки не мав пантрувати за мною. Я приносив йому зароблені гроші — всі до копійки. Сам він працював у барах. Із докерами та матросами він обкрутив безліч оборудок. Його поважали. Як усі тогочасні міські «коти» й халамидники, він носив полотняні черевики на плетеній підошві. Його безгучні кроки ставали вагоміші й пружніші. Часто він одягав матроські штани із товстого блакитного сукна, частина яких, звана «палубою», ніколи не була застебнута на всі ґудзики, так ніби якийсь трикутник відстовбурчувався спереду, або ж полотняна кишеня трохи оддималася на животі. Мало хто мав таку вихлясту ходу. Мені здається, що завдяки їй він пробирався до схронів пам'яти про своє двадцятирічне тіло — тіло пройдисвіта, «кота» і матроса. Він був їй вірний, як інші залишаються вірними моді своєї молодості. Але, попри свій виклично сексуальний вигляд, він прагнув його посилити, вдаючися до слів та жестів. Звиклий до Стілітанової соромливосте і брутальносте докерів у барах, я часто ставав то свідком, то призвідцею найзухваліших уточнень. Хай би там перед ким, Арман захоплено розводився про свій статевий орган. Ніхто його не спиняв. Хіба що, обурений його тоном і лихослів'ям, якийсь зухвалець присаджував його.

Бувало, випиваючи біля шинквасу, він тримав руку в кишені і пестив себе. Часом він вихвалявся величиною і красою — а також силою і навіть розумом — свого і справді масивного прутня. Не знаючи, як пояснити таку одержимість своїм статевим органом та його потугою, я захоплювався ним. На вулиці він пригортав мене до себе однією рукою, немов хотів стиснути в обіймах, і та ж таки простягнута рука брутально відштовхувала мене від нього. Оскільки я зовсім нічого не відав про його життя, крім того, що він обійшов цілий світ і був фламандець, я намагався розгледіти в ньому сліди каторги, з якої він, тікаючи, і приніс цього голеного черепа, ці масивні м'язи, ці свої лицемірство, жорстокість і лють.

Зустріч із Арманом стала таким катаклізмом для мене, що, хоча ми зі Стілітано і не переставали часто зустрічатися, проте, здавалося, він віддалився від мене — як у часі, так і в просторі. То було дуже давно і дуже далеко, коли я пошлюбився з цим юним хлопцем, чия твердість, прикрита іронією, раптом обернулася на чарівну лагідність. Упродовж мого життя з Арманом Стілітано ніколи не брав цього на кпини. Його стриманість завдавала мені легкого болю. Незабаром він став для мене втіленням Минулих Днів.

На противагу йому Арман не був страхопуд. Він не тільки не відмовлявся від герцю, а й ішов на небезпечні насильницькі дії. Він ззухвалювався навіть їх задумувати і впроваджувати у життя. За тиждень після нашої зустрічі він сказав мені, що ненадовго зникне і щоб я чекав на нього. Арман залишив мені свої речі — валізу з дещицею білизни — і пішов. Кілька днів я відчував полегкість, позбувшись нарешті тягаря страху. Ми часто прогулювалися зі Стілітано.

Якби він не поплював на свої долоні, щоб крутнути коловорот, я не помітив би того хлопця моїх років. Цей жест, притаманний робітникам, викликав у мене таке запаморочення, що я відчув, ніби падаю в порожнечу, в якийсь інший давно забутий час чи в загублений закутень своєї душі. Серце моє пробудилося, і моє тіло, мов від поштовху, скинуло з себе заціпеніння. Дуже пильно і з шаленою поквапливістю я вивчав цього хлопця: його рухи, чуприну, крижі, вигин його тіла, карусель, де він працював, її рух та музику, ярмарковий рейвах, місто Антверпен, де все те діялося, землю, яка обережно оберталася, Всесвіт, що зберігав таку дорогоцінну ношу, і себе самого, що з острахом володів цим світом і володів ним свідомо.

Я не побачив того плювка в долоні: лише завважив смикання щоки і кінчик язика між зубами. А ще бачив хлопця, який потирав свої жорсткі й чорні долоні. Нагнувшись, щоб схопитися за держак, я помітив шкіряний пасок, потертий, але міцний. Такий пас не міг бути прикрасою на кшталт отих ремінців, що підтримують штани всіляких там чепурунів. Матеріал і товщина цього паска засвідчували відповідальність, з якою він виконував свій обов'язок: тримати штани — найочевиднішу ознаку чоловічого роду, штани, які без цього довгого ремінця були б нічим, не змогли б утриматися, не вберегли б чоловічого скарбу і спали, уподібнюючи штанька до зв'язаного путами жеребця. Хлопець носив куртку, світячи тілом помежи нею і штаньми. Пасок не був затягнутий у петлі і за кожним рухом трохи піднімався, а штани опускалися. Приголомшений, я прикипів до нього очима. Я завважив, що ремінь діє напевне. Коли карусельник нахилився вшосте, ремінь уже оперізував, окрім матні, де сходилися два його кінці, хлопцеву спину і голий поперек.

— Нічогенький краєвид, га? — запитав мене Стілітано.

Дивлячись на мене, він говорив не про карусель, а про її доброго духа.

— Піди скажи, що ти його вподобав, піди.

— Не глузуй із мене.

— Я серйозно.

Він усміхнувся. Не маючи ані віку, ані вигляду, що дозволили б мені завести розмову з хлопцем чи спостерігати за ним із легкою награною чванькуватістю тих, хто удає із себе вишуканих панів, я хотів відійти від хлопця. Але Стілітано схопив мене за рукав.

— Ходи сюди.

Я звільнився.

— Облиш мене, — буркнув я.

— Я ж бачу, він тобі подобається.

— І що з того?

— Як то що? Запроси його на склянку вина.

Він ще раз усміхнувся і запитав:

— Ти боїшся Армана?

— Ти з глузду з'їхав.

— Отже, ти хочеш, щоб я до нього підійшов?

Тут хлопець випростався, його лискуче обличчя пашіло, налите кров'ю, як у п'яного. Поправивши свого паска на штанях, він — підійшов до нас. Ми стояли на дорозі, а він — на дощаній основі каруселі. Завваживши наші погляди, хлопець усміхнувся і сказав:

— Від цього кидає в жар.

— А спрага тебе не палить? — запитав Стілітано. І обернувшись до мене додав:

— Поставиш нам по келиху?

Робер рушив із нами до кав'ярні. Ця радісна подія вразила мене своєю простотою. Я вже не був поруч ані з Робером, ані навіть зі Стілітано, я розпорошився на весь світ і завважував сотні подробиць, що спалахували мигтючими зірочками. Я вже й не пригадую яких. Коли я вперше супроводжував Люсьєна, то відчув таке саме запаморочення. Я чув, як якась господиня торгувалася за ґерань:

— Я хотіла б мати таку саму рослину в себе у хаті… — сокоріла вона. — Чудова рослина.

її бажання мати в себе саме цю рослину з корінням та землею, серед тьми-тьмущої інших рослин, таке прагнення заволодіти нею мене не здивувало. Міркуючи про цю жінку, я пройнявся почуттям власника.

«Вона поливатиме свою рослину, казав я подумки. Вона купить їй кашпо із майоліки. Вона виставить її на сонце. Вона її плекатиме…»

Робер ступав субіч мене.

Уночі, закутавшись у ковдру, він спав під кожухом каруселі. Я запропонував йому місце у своїй кімнаті. Він переночував. Наступного вечора хлопець десь запропастився, і я подався на його пошуки. Як я й підозрював, він сидів в одному з барів, неподалік від доків, і гомонів з якимось чолов'ягою з манерами педераста. Я йому нічого не сказав, але попередив Стілітано. Наступного ранку, перед тим, як Робер мав іти на роботу, до нас завітав Стілітано. Його ще переповнювала неймовірна соромливість, тож він почувався страх ніяково, перш ніж сказав, чого, власне, він хоче. Нарешті він зважився:

— Працюватимемо разом. Ти заманюватимеш їх до нужника або на хату, — а нас із Жанно ждати не доведеться. Заявляємо йому, що ми твої братки і змушуємо цього типа розщедритися.

Я ледь не бовкнув: «А що робитиме Арман?» Але стримався.

Робер лежав у ліжку, світячи грудьми з-під ковдри. Щоб його не збентежити, я намагався не доторкатися до нього. Він став пояснювати Стілітано, яка небезпечна така витівка, але я бачив, що ті всі страхи здавалися йому далекими, невиразними, огорнутими густим туманом. Нарешті він здався. На нього теж подіяли Стілітанові чари. Мені було соромно. Я любив Робера, але не зміг би переконати його, а надто було мені гірко, що Стілітано намагався вдатися до засобів, винесених із наших близьких стосунків ще в Іспанії, про які знали тільки він і я. Коли Стілітано вийшов, Робер шаснув під ковдру і пригорнувся до мене.

— Це твій чоловік, га?

— Чому ти мене про це питаєш?

— З усього видно, що це твій чоловік.

Я стис його в обіймах, намагаючись поцілувати, але він відсунувся.

— Здурів абощо? На кий біс нам з тобою воно здалося!

— А то чому?

— Чому? Не знаю. Ми з тобою однолітки, яка з цього втіха?

Того дня він прокинувся пізно. Ми пообідали разом зі Стілітано і Сільвією, відтак Робер вирядився шукати свого хазяїна, щоб сказати йому, що він більше не працюватиме на каруселі, й розрахуватися. Ми пили цілий вечір. Минув уже тиждень, як Арман пішов, а звісток від нього жодних. Спочатку у мене промайнула думка втекти до Антверпена, а то й до Бельгії, прихопивши з собою його манатки. Але він впливав на мене і на відстані, отож я відмовився від свого наміру — не через страх, а через шалений потяг до цього дохожалого чоловіка, зрослого у злі, справдешнього бандита, здатного самотужки потягти мене за собою і ледь не на руках внести у жаский світ, з якого, гадаю, він постав. Я не покидав його кімнати, але день при дні моя тривога зростала. Стілітано пообіцяв не розповідати йому про моє палке почуття до Робера, але я не мав певності, що сам Робер не викаже мене знічев'я. Із одноруким Робер тримався досить таки невимушено. Позбавлений будь-якої ніяковості, він був грайливий, насмішкуватий, ледь нахабний. Коли вони обговорювали можливі оборудки, я помічав, що його погляд враз ставав зосереджений, а коли розмова закінчувалася, Робер увінчував її Цілком зрозумілим жестом: його великий і середній пальці стулялися так, наче проникали до внутрішньої кишені уявного піджака й обережно витягували звідтам уявну коштовність. То був легкий рух. Робер повагом креслив у повітрі дві ламані лінії: перша — наче рука вигулькує з кишені обкраденої жертви, друга — коли рука сягає до своєї кишені.

Ми з Робером обслуговували Стілітано, як обслуговують священика або артилерійську гармату. Колінкуючи перед ним, кожен зашнуровував свого черевика цього паші. Щодо його єдиної рукавички, то тут було складніше. Саме Роберові майже завжди випадало щастя застебнути на ній застібку.

Розповідь про кілька вдалих оборудок вам нічого не додасть до картини наших заведенцій. Найчастіше ми з Робером піднімалися до себе з якимось педіком. Щойно той засне, ми, поцупивши його гроші, передавали їх Стілітано, який чекав під вікном. Уранці цей телепень звинувачував нас у крадіжці. Ми дозволяли нас обшукати, але він не відважувався заявити в поліцію. Спочатку Робер намагався якось виправдати ці грабунки. Злодій-початківець завжди хоче крадіжкою покарати негідника.

— Ці людці — збоченці, — казав він.

Шукаючи вад у педерастів, яких він оббирав, Робер дедалі більше скидався на зануду, отож Стілітано з неприхованою брутальністю закликав його заткнути пельку:

— Якщо ти не облишиш своїх проповідей, тобі доведеться постригтися в попи. Ми це робимо з одної-однісінької причини — нам потрібне купило.

Після таких слів Робер геть розперезався. Бувши певний у Стілітановій підтримці, він дозволяв собі несамовиті вільнощі. Він просто почав блазнювати. Це розважало Стілітано, і він тепер ходив тільки з ним. Я чимраз більше занепадав духом. Я ревнував обох своїх друзів. Робер, який любив дівчат, загравав з усіма. Його любили. Через те, що він був зі Стілітано, я відчував, як він невпинно віддаляється від мене, виходячи поза межі моєї досяжності. Оскільки він був вродливіший від мене і йому легше вдавалося зваблювати чоловіків, Стілітано віддав йому моє манаття. Робер носив його невимушено, з усміхом. У мене залишилися тільки штани, піджак і кілька драних сорочок. Аби помститися Стілітано, я вигадував усілякі ниці способи відплати. Супроти Армана він ставав дедалі примітивнішим, позбавленим шляхетності. Його врода здавалася мені вульгарною. Мова — вбогою. Від Армана я чекав нових одкровень.

Я не можу твердити, що його сороміцькі манери дали мені перший поштовх до повзяття наміру писати порнографічні книжки, але я був, поза всяким сумнівом, приголомшений його нахабною відповіддю Стілітано, коли той дуже спокійно, з ледь помітною байдужістю запитав Армана, в чому причина його надто палкого захоплення такими манерами:

— У моїх яйцях, — відповів тамтой, — у моїх яйцях, жінки зазвичай виставляють свої цицькі, вони хизуються ними, то чому й мені не пишатися своїми яйцями, не виставляти їх напоказ, а то й не підносити на тарілочці. Я навіть маю право — вони ж такі гарні — надіслати їх у подарунок Полу Неґрі чи принцові Уелльському!

Стілітано не цурався цинізму, але до таких панегіриків йому було як до неба. Уже віддавна його глибоко приховані боягузтво, тюхтійство, лінощі — нагромаджуючись у ньому, залишали в мені дедалі гіркіший осад — й ось тепер він знову підіймався з глибу душі, щоб виповнити смородом моє дихання. Те, що інколи прикрашало його, — як ото виразка різьбить і розмальовує плоть — тепер давало мені підстави для зневаги. Його вади, здавалося, не зважали на мою ревність і лють і невпинно підточували наші стосунки. Одного разу, коли ми залишилися з Сільвією на вулиці самі, вона взяла мене за руку. Відтак пригорнулася до мене. Двоє чоловіків, яких я любив, через свою взаємну і недвозначну дружбу віддалялися від мене, відмовивши мені у доступі до своєї вільної і радісної приязності, але жінка одного з них, прагнучи втішити мене, ще більше мене цим принижувала. Від доторків її стегон та грудей мене занудило. Стоячи перед Стілітано, звичайно, щоб допекти йому, вона зважилася сказати, що я їй подобаюся. Стілітано і Робер вибухнули сміхом.

— Ну що ж, повештайтеся на пару. А ми теж прогуляємося вкупочці.

Виштовханий їхніми глузами, я відчув, як лечу сторч головою по осяяних світлом сходах, на вершині яких панує Стілітано. Я знову скотився до своєї Іспанії та лахміття, до ночей серед голоти, збагачений лише дещицею щасливих, але безнадійних хвилин: тепер я був певен, що мені ніколи не виборсатися з цього багна, що я приречений до скону лизати свої ноги, закурені виснажливими дорогами. Думка про воші уже відкладала яйця цих паразитів на моєму тілі. Ждати такого відкладання яєць насправді було вже недовго, і я навіть підстригав чуба. Я поклав убити Стілітано і Робера. Мені не вдалося стати злочинцем у сяйві слави, тож я жадав стати ним у стражданні: я вибирав каторгу або ганебну смерть. Я тримався лиш завдяки спогадам про Армана та надії на його повернення, але він не з'являвся.

Ми перебували в Бельгії. Французька поліція користувалася в мене неабияким авторитетом. Так само, як і її каральна машина. Те, що я вчинив за межами Франції, було не гріхом, а помилкою. Що чекає на мене на каторзі та в бельгійських тюрмах? Либонь, прикрощі від того, що мене позбавили волі. Стілітанові з Робером я запропонував здійснити похід до Мобежа.

«Якщо я вб'ю їх у Ар денах, то мене арештує французька поліція, і мене зашлють до Гвіани».

Але ніхто з них не пристав на мою пропозицію. Якось, залишившись у Стілітановій кімнаті сам, я поцупив револьвера із кишені його піджака, що висів у шафі.

Події, про які йшлося вище, я пережив між 1932 і 1940 роками. Нині, коли я описую їх вам, мене заполоняють інші любощі. Скориставшись новими своїми нотатками, подаю їхній опис. Хай вони прислужаться цій книжці.

Я вкусив Люсьєна до крови. Я сподівався, що він завиє від болю, його нечутливість мене вбиває; я знаю, що здатен пошматувати на кавалки тіло свого друга, вкинувшись у непоправну різанину, і все ж, зберігаючи глузд, відчуваючи захват від свого падіння. «Хай дедалі численніші стають на мені сліди від нігтів та гострих зубів, — казав я собі, — хай бризкає слина і пасмами рветься волосся і хай попри всі мої укуси Люсьєн зберігає незворушний вигляд, бо ознаки нестерпного страждання негайно змусять мене розціпити щелепи й перепросити його». Коли я вгороджував свої зуби йому в тіло, щелепи стискалися до дрожу, від якого трепетало все моє тіло. Я хрипко кричав, а все ж любив, та ще й як ніжно, мого любчика-рибалку із Сюке. Коли він простягається біля мене, то ніжно переплітає свої ноги з моїми, і м'якесенький крам наших піжам ще дужче нас бентежить; відтак він ретельно глядить місця, куди б притулитися щокою. Доки він не засне, я відчуваю надто чуттєвою шкірою своєї шиї тремтіння його повік і загнутих догори вій. Якщо йому засвербить у носі, його лінощі та байдужість не дають йому й рукою поворухнути, щоб почухатися, і він треться носом об мою бороду, ніжно буцаючи мене головою, як теля біля материнського вимені. У такі хвилини він до краю уразливий. Один мій злий погляд, одне різке слово можуть його ранити або ж розітнути, не лишаючи сліду, його тіло, що стало надто ніжне, шовкувате і пружне. Бувало, хвиля ніжності здіймалася зі споду мого серця, неждано-негадано для мене огортала мої руки, і ті стискали його все дужче й дужче, а він, навіть не ворухнувши головою, сягав губами мого обличчя, мого тіла і припадав до них. Така, власне, його мимовільна відповідь на раптове стискання моїх рук. Хвиля ніжності завжди озивається цим щирим поцілунком, після якого я чую, як моя шкіра розквітає від лагідності простого щиросердого хлопця. По цьому я розпізнавав його покору велінням мого серця, підлеглість його тіла моєму розумові. Я шепчу, мій голос звучить глухувато, придавлений вагою його голови, що спочиває у мене на грудях:

— Коли ти лежиш отак, пригорнувшись до мене, то мені здається, ніби тебе оберігаю.

— Мені теж, — каже він. — І на відповідь квапливо цілує мене.

— Що тобі теж?

— У мене теж враження, ніби я тебе оберігаю.

— Так? Чому? Я тобі здаюся слабким?

Він лагідно видихає:

— Так… Я тебе оберігаю.

Відтак, поцілувавши мене в заплющені очі, він покидає моє ліжко. Я чую, як він причиняє двері. Під моїми повіками з'являються образи: у прозорій воді рухаються сірі, страх прудкі комахи, які водяться на тванистому дні деяких водоймищ. Вони бігають у тінявій і прозорій воді моїх очей із замуленим дном.

Мене дивує, що таке м'язисте тіло цілком розгасає від мого тепла. Він завжди ходить вихилясом: його твердість тане. Гострі кути ребра обм'якають — тільки очі сяють зі снігових кучугур. Біля мене ця машина, призначена для боїв навкулачки, для ударів головою, ногами, простягується випростується, розгортається, і, на мій подив, доводить, що завжди була лише набутою лагідністю, тільки що стиснутою, скрученою в клубок, скутою, натужною, і я розумію, як ця лагідність, ця гнучка покірливість, відповідаючи на мою ніжність, враз обернеться на злобу, оскільки втратить привід бути самою собою, оскільки моя ніжність розвіється, якщо, наприклад, я покину хлопчину, якщо моя неміч зречеться можливості володіти цим дивовижним тілом. Я бачу, що здатне спричинитися до таких спалахів. 1 яку лють викликають такі пробудження. Його лагідність знову зіщулиться, стиснеться, згорнеться в клубок, перетворившись на жахливу руйнівну силу.

— Якщо ти мене покинеш, я розумом стеряюся, — сказав він мені. — Я буду останнім покидьком.

Інколи я боюся, що його лагідність раптом вийде з покори моєму коханню. Отже, треба діяти дуже обережно і мерщій скористатися з цього дарунку долі. Вечорами, коли Люсьєн стискає мене в обіймах і вкриває моє обличчя поцілунками, моє тіло огортає туга. Моє тіло немов потьмарюється. Його запинає жалобна тінь. Мої очі звертаються до моєї душі. Чи покину я цю дитину, чи відштовхну від себе? Чи дозволю йому зірватися з мого дерева і розбитися об землю?

— Моя любов завжди сумна.

— Це правда, щойно я тебе цілую, ти стаєш сумний. Я це завважив.

— Це наганяє на тебе нудьгу?

— Ні, анітрішечки. Я радий за тебе. Я буркочу подумки:

«Я люблю тебе… я люблю тебе… я люблю тебе…»

«Моя любов, можливо, завершиться тим, що вийде з мене, — кажу я собі, — прихопивши з собою ці слова, мов якусь отруту, що її виводять із тіла молоко чи проносне». Я тримав його руку у своїй руці. Мої пучки затримуються на його. Нарешті я забираю руку, я все так само його люблю. Той самий смуток огортає моє тіло. Таким я його побачив уперше: Люсьєн спускався із Сюке босоніж. Босоніж він гуляв містом, заходив до кінотеатру. Він носив бездоганно елегантний костюм: голубі полотняні штани і матроський тільник у біло-голубу смужку з закасаним аж по плечі рукавом. Не зайве буде додати, що носив він ще черевики на босу ногу; вони здавалися мені, сказати б, старанно дібраним причандаллям, що доповнювало його вроду. Я завжди захоплювався його витримкою і владним виглядом, якого надавала йому серед пихатого натовпу цього міста проста і ґречна певність у своїй вроді, вишуканості, молодості, силі та витонченості. Бувши в осередді цього щедротного щастя, він видався мені статечним, коли осміхнувся.

В араукарії листя червоне, густе і пухнасте, вельми дорідне і брунатне. Ними обсаджують цвинтарі, прикрашають могили давно померлих рибалок, котрі упродовж століть прогулювалися на цьому ще дикому і лагідному березі. Вони спражили на сонці свої вже й так засмаглі м'язисті руки, волочачи свої човни та сіті. Тоді вони носили одяг, який і нині мало в чому змінився: сорочка з великим викотом та барвиста хустина, якою вони обв'язували свої чорняві кучеряві голови. Рибалки ходили босоніж. Вони давно повмирали. Дерева, які й досі ростуть у міських парках, нагадують мені про них. Стовпище тіней, якими вони стали, не облишало своїх пустощів і палких розпатякувань: я відкидаю їхню смерть. Не мавши інших, ліпших способів воскресити молодого рибалку 1730 року і вдихнути в нього нову силу, я або видирався під пражисте сонце на скелі, або вечорами сідав під сосни і примушував його образ втішати мене. Товариства якогось шибеника не завжди ставало, щоб відвернути від них мою увагу. Якось увечері, струсивши з чуба та куртки сухе листя, я застебнув штани і запитав у Боба:

— Ти знаєш типа на ім'я Люсьєн?

— Так, а що?

— Нічого. Він мене цікавить.

Хлопець і оком не змигнув. Навмання, він струсив із себе соснову глицю. Відтак легким порухом торкнувся свого волосся, щоб перевірити на доторки, чи не залишилося там окрушин моху, і вийшов із затінку дерева, аби поглянути, чи не заляпав грязюкою своїх солдатських штанів.

— Із якого тіста цей тип? — запитав я.

— Він? Так, нікчемний зальотник. Водився з гестапівськими «котами».

Я знову опинився в осередді п'янкого вихору. Французьке ґестапо поєднувало в собі дві чарівні риси: зраду і злодійство. Додати до цього ще гомосексуалізм — і картина буде повна, кращої годі й уявити. Ґестапо відзначалося цими всіма чеснотами, які я підношу до ранґу християнських чеснот, здатних довести будь-яке тіло до такої твердості, як у Люсьєнового. Що тут цій установі закинеш? Ґестапо відрубне од світу. Воно зраджувало (зрадити — означало переступити закони любови). Воно дозволяло собі грабувати. Нарешті, через педерастію воно відлучило себе від світу. Отже, воно облаштувалося в нетлінній самоті. Жава мусив багато чого мене навчити, і я запитував:

— Ти певний того, що кажеш?

Боб глянув на мене. Труснувши головою, він відкинув на бік свої чорняві кучері. Він ступав обік мене в пітьмі.

— Ще б пак!

Я замовк, уважно стежачи за собою. На мене накотилися хвилі, збурені словом «ґестапо». По цих хвилях крокував Люсьєн. Вони несли його стрункі ноги, м'язисте гнучке тіло, його шию та голову, увінчану осяйним чубом. Я був у захваті від думки, що у глибині цього храму із плоті панує бездоганне зло, витворюючи цю бездоганну рівновагу із кінцівок і тулуба, зі світла і тіні. Храм сповільна занурювався у воду, серед морських хвиль, які билися об берег, кудою ми йшли, і той берег, мало-помалу, набувши плинності, розчинився у морі. Який спокій і яка ніжність виповнювали мене поруч із такою коштовною самотністю в такій багатій скарбничці! Я хотів поринути в сон, не склепивши очей, обійняти ці хвилі. Примара світу, неба, дороги і дерев увійшла крізь мої очі й оселилася в мені.

— А тобі ніколи не спадало на думку вступити туди, щоб грабувати?

Боб ледь помітним рухом повернув до мене голову. Його обличчя то світлішало, то ставало похмурішим, проте залишалося незворушним.

— Ти збожеволів. Де б я тепер був? На каторзі, як інші!

На каторзі або мертвий, як верховоди цієї організації: Лаффон, Боні, Клав'є, Паньон, Лабюссьєр. Я зберіг витинок із цієї газети з їхніми світлинами, щоб звідти черпати поживу для аргументів на захист зрадництва. Отже, я завжди одбивав їхні обличчя німбом. Моріс Пілорж із таким осяйним світанковим обличчям був весь фальшивий. Він брехав. Він брехав і зраджував із посмішкою на вустах усіх своїх друзів. Я його любив. Коли я дізнався, що він убив Ескудеро, то це було для мене, ніби обухом по голові, оскільки трагедія ще раз наблизилася до мене майже впритул, вона ввійшла в моє життя, славлячи мене, надаючи мені нової значущості (босота молола язиками: «Тепер він поруч із нами і срати не сяде!»). І я створив цього кумира, якого, можливо, обожнюю ще й досі — через вісім років потому, як йому відтяли голову. За той час, між убивством та смертю убійника, Пілорж перевершив мене у величі. Водночас, думаючи про його занапащене життя і обернене у тлін тіло, саме тоді я прохопився: «Нещасний дітвак»: я полюбив його. Власне, тоді я вибрав його не як взірець, а як підмогу в подоланні шляху до якогось неба, де я сподіваюся з ним здибатися (я не пишу «здибатися з ним знову»).

У мене стояли перед очима знуджені (крім Лабюссьєнового обличчя), розм'яклі через нескінченні острахи та вправляння у підлоті обличчя. Все було проти них: і неякісний папір, і наклад, і те, що їх вихопив фотограф у скрутну хвилину. На вигляд вони нагадували тих, хто попав у тенета, але в ті, які вони наставили на самих себе, у тенета власних душ. На прегарній світлині бачимо Вельпо Вайдманна, забинтованого, пораненого лягавим під час свого арешту, а також звіра, що втрапив у пастку, але в пастку, яку влаштували люди. Його власна справа не обертається супроти нього так, щоб спотворити його пику. Те, що побачив, і те, що я бачу тепер, коли дивлюся на них, на портрет Лаффона та на портрети його друзів — це різке неприйняття самих себе, відраза до самих себе.

«Справжній зрадник, зрадник через кохання, — казав я собі тоді, — не має вигляду дворушника».

Кожен із чоловіків, про яких я розповідаю, напевняка пережив періоди слави. Вони тоді купались у її сяйві. Я був знайомий із Лабюссьєром, я бачив, як він роз'їжджав із коханками на розкішних автах. Він був певний у собі й переконаний у своїй правоті, незворушний у центрі своєї діяльності добре оплачуваної нишпорки. Ніщо не краяло його душі.

«Гризота, почуття, що викликали в інших стільки хвилювань, написаних на їхніх обличчях, залишають незайманою Люсьєнову душевну чистоту, — кажу я собі».

Боб сподівався, змалювавши його мерзотником, відштовхнути мене від нього. Та ба, він тільки ще більше прихилив мене до нього. Закоханий, я уявляв, як Люсьєн убиває і катує. Я помилився. Він ніколи не зраджував. Я поцікавився у нього, чи не погодиться він поділити зі мною моє життя, навіть якщо в ньому стільки небезпек, а він подивився мені у вічі таким холодним поглядом, якого я ніколи в нього ще не бачив. То було джерело, що струменіло вже вологими луками, де ростуть квітки люби-мене та ота рослина, яку в Морвані називають плакучою травою. Потім він мені сказав:

— Так.

— Я можу покластися на тебе, на твою дружбу.

Той самий погляд і та сама відповідь.

— Я вестиму те саме життя, що й ти, хіба що не хочу красти.

— Чому?

— Ні. Я ліпше працюватиму.

Я замовк.

— Ти кажеш, якщо я тебе покину, то ти станеш розбишакою. Чому?

— Бо мені було б соромно.

За кілька днів я йому сказав:

— Ти знаєш, доведеться обходитися тим, що є. У нас майже немає купила.

Люсьєн ступав, устромивши очі в землю.

— Аби тільки було, що поцупити, — сказав він.

Я насторожився, затамувавши подих, щоб надто брутальним запалом не порушити крихкого механізму, який спонукав його вимовити ці слова. Я повів розмову про інше. Другого дня після відвідин Ґ. Г. Люсьєн поділився зі мною інформацією.

Ґ. Г. мешкає в квартирі, умеблюваній за чотири дні, коли німці вступили до Парижа. Перебравшись із трьома своїми друзями в однострої Вермахту (однострої викрали повії у солдатів, яких здолала втома, алкоголь та любов), він пограбував кілька приватних осторонців парижан, які покинули свої домівки. Його напхом-напхана вантажівка курсувала від Пасеї до гаража. Останнім часом він надбав собі меблів та килимів. Від таких килимів на всю кімнату, кажу я собі, передається крізь підошви ніг стриманість, вони дарують тишу — навіть самотність і душевний спокій, які може дарувати лише материнське серце. Вони дозволяють виголошувати ганебні слова і готувати мерзенні злочини. Люстри дослівно заполонили помешкання. Двоє його друзів, які порівну розділили свою здобич, померли, тобто їх убито в Італії під Дарнаном. Третього щойно засудили до примусових довічних робіт. Ці дві смерті і покарання освятили право Ґ. Г. на власність. Вони узаконили правдивість цього права. Упевнений — чи ні — що його ніхто ніколи не викриє, він ходив по цих килимах, розсідався у кріслах з незнайомим йому досі відчуттям власної значущосте.

— Хай вони тільки спробують мене виселити, — хвалився він мені.

Свою силу він черпає із певності у своєму праві володіти загарбаними меблями, цими розкішними речами, якими захоплювався Люсьєн. Помешкання — частина драми, яка ще не добігла свого кінця. Ця безцінна дарохранильниця, варта якої не дрімає. Відтоді як я дізнався про смерть його друзів, я сам заходжу до Ґ. Г. — сміливо, але з певним обридженням. Кожен предмет уже втратив будь-який зв'язок із колишнім хазяїном, підвладний іншій особі. Він тут «із тельбухами» належить своєму теперішньому власникові. Коли ми вийшли, Люсьєн сказав мені на сходах:

— Із цим жуком, очевидно, збіса кльово працювати.

— Як працювати?

— Як він!

— Як саме?

— Як та як! Сам добре знаєш — красти!

Можливо, Арман живе в таких самих розкошах, якщо його не розстріляли. Коли німці окупували Францію, куди він повернувся, цей плюгавець, звичайно, подався у ґестапо. Я дізнався про це через одного наглядача, коли під час мого затримання той знайшов у мене його світлину. Саме там було його місце, і мені довелося б іти за ним. Його вплив на мене вів мене туди.

(Оскільки добрячий шмат цього щоденника пропав, я не можу пригадати слів, які викликають у моїй пам'яті авантуру Альбера і Д., свідком, а не учасником, якої я був. Я не почуваюся на силі, щоб знову розповідати цю історію, але з поваги до трагічної тональности, якої вони надали своєму коханню, я мушу згадати бодай про нього. Альберові було тоді двадцять років. Він приїхав із Гавра. Д. зустрівся з ним у в'язниці Санте. Вийшовши на волю, вони почали жити разом. Щойно німці вступили до Франції, Д. взяли до ґестапо. Одного разу, у барі, він застрелив із револьвера німецького офіцера, щоб той не збиткувався над його товаришем. У шарварку, який зчинився, він примудрився передати Альберові свого пугача.

— Заховай мого пістоля.

— Драпаймо, драпаймо, Деде!

Не пробігли вони й п'ятдесяти метрів, як їм перепинили шлях. Перед очима в Деде враз постали тортури, яких він зазнає.

— Дай мені револьвер, — сказав він Альберові.

Той відмовився.

— Кому кажу, дай, я хочу застрелитися.

Але було запізно, німці вже стояли.

— Бебере, я не хочу, щоб вони взяли мене живцем. Застрель мене.

Альбер убив його, пустивши кулю в голову, відтак наклав на себе руки.

Коли я поновлював цей загублений уривок із щоденника, то мене тривалий час невідступно переслідувала врода Альбера, який не розлучався зі своїм кашкетом річкового флоту (чорна стрічка якого була заткана золотими квітками). Д. зухвало шпацерував Монмартром у своїх чоботях. Вони постійно гиркалися між собою (Д. було на той час сорок років), аж до їхньої смерті, свідком якої я не був. Щодо форми, якої я із самого початку надав цій оповіді, то вона мала слугувати невідь-якій моралі. Я не відчуваю в собі ані найменшої охоти відтворювати її наново.)

У момент крадіжки мене опановує дивовижний спокій укупі зі страхом. Моє тіло боїться. Хоч би скільки я стояв перед вітриною ювелірної крамниці, доки я не опинюся всередині, ніколи не повірю, що щось звідти поцуплю. А щойно переступлю поріг, я певен, що вийду звідти з якоюсь прикрасою: або перснем, або наручниками. Цю певність засвідчує невгавний дрож, який сковує мене, прошиваючи від потилиці аж до п'ят. Він вичерпується в моїх очах, вії яких залишаються сухими. Мої клітини немовби випромінюють коливання, хвилясті рухи яких є сутністю спокою. Я усвідомлюю себе від голови до п'ят. Я йду за хвилею. Її породив страх. Без неї не було б спокою, в який якомога поринає — сягає — моє тіло. Мені потрібна неабияка зібраність, аби не втекти. Вийшовши з крамниці, я боюся бігти чи бодай чимчикувати. Мене стримує якась пружна сила. Мої м'язи скувало, вони обважніли. Але невсипуща пильність скеровує мене на вулицю. Я погано уявляю Люсьєна за таких обставин. Чи не завагається він? Як він поведеться під час пограбування? Замок зламано. Щойно я штовхнув двері, вони кидають на мене брилу мороку, певніше, густющий туман, куди моє тіло покликане ввійти. Я входжу. Півгодини я діятиму, якщо я сам, у світі, що є сподом звичного світу. Моє серце калатає, як навіжене. Але моя рука зроду не здригнеться. Страх не покидає мене ні на мить. Я зовсім не думаю про власника цього помешкання, але кожен мій рух воскрешає його невидимий образ. Я переймаюся думкою про право власности, коли грабую цю власність. Я відтворюю відсутнього власника. Він не постає переді мною, а обволікає мене. Я вдихаю якісь невагомі часточки, які входять у мене, заповнюють мої легені. Спочатку не дуже страшно. Страх з'являється тоді, коли я вирішую йти на виступці. Рішенець визріває, коли в мешканні вже не залишається жодного потаємного закутка, і я посідаю місце власника. Тобто не конче тоді, як я натрапляю на скарб. Ґі майже завжди сідає до столу і їсть у пограбованій кухні чи залі. Декотрі вломники, пограбувавши, поспішають до вбиральні. Я не спонукаю Люсьєна до таких ритуалів. За своєю природою він зовсім не набожний. Скарб знайдено, треба брати ноги на плечі. Саме тоді страх виповнює моє тіло. Я намагаюся все пришвидшити. Не підганяти себе чи рухатися моторніше, а зробити так, щоб усе в чарівний спосіб закрутилося. Щоб чимхутчій перенестися звідси куди-інде, дуже далеко, але як стати моторнішим? Треба рухатися щонайрозважливіше, щонайповільніше. Та вповільненість веде за собою страх. Не тільки серце, а й усе моє тіло тріпоче. Я обертаюся на велетенську скроню, скроню, яка стугонить у цій пограбованій кімнаті. Бувало, я віддавав перевагу тому, щоб подрімати там, за дверима, якусь часинку, аби заспокоїтися, аніж виходити на вулицю і рятуватись, бо навіть, знаючи, що мене ніхто не переслідує, я все одно починаю відчайдушно петляти, бігти вулицями, повертатися назад, немов хочу заплутати сліди. Після похапливої крадіжки все відбувається ще гарячковіше: я наддаю ходи в ноги, кваплюся, і дільниці, у вигляді низки з ламаних ліній, мелькають перед очима. Таке враження, ніби сама швидкість, із якою я здійснив крадіж, пориває і тягне мене за собою. Я проти того, щоб Люсьєн ризикував у такий спосіб. Він не звик скрадатися. У його рухах, у його поведенції відчувається якесь ледь помітне вагання, скутість, які нагадують затримку останніх складів на скривлених зволожених вустах молодих американців. Люсьєн виглядає сором'язливим.

Одного разу я пригрозив його покинути.

— Поки що все гаразд, але скоро мій терпець урветься.

Я вийшов, навіть не поцілувавши його. Упродовж трьох днів я не хотів його бачити. Він, як звикле, не бідкався і не побивався.

«Гаразд, я його позбудуся, — міркував я, — а що тоді?» Мене опосіли докори сумління, ці думки затьмарили й отруїли і так надто бурхливий плин мого життя. Я сподівався, що він кинеться мені на шию. Я чекав на диво, але бракувало грози, щоб розвіяти хмари на небі. Надвечір третього дня я зайшов до його кімнати.

— Ти вже нажерся?

— Я не маю ані шага.

— Не міг у мене попросити грошей?

— Я думав, ти не захочеш дати.

Він говорив щиро, а відтак замовк. Він зовсім не чіплявся за життя. Його тупа покора своїй власній біді мене вкрай обурювала.

«Може, він горить бажанням це зробити, — думав я, — і лише брак уяви не давав йому вдатися до певних кроків».

Раптом мені здалося, ніби його замуровано десь у глибці, звідки не може долинути звук його голосу — голосу, звичайно, дуже несміливого і дуже тихого. То був паралітик, чия душа впадала у розпач на дні нерухомого тіла. Але що остаточно розтопило мою суворість, то це те, що я пригадав його слова про своє викручене плече: «Це не з моєї вини». Він проказав речення таким сумирним тоном, що я уявив собі, як він зашарівся в темноті.

«Гріх, — сказав я собі тоді, — залишити цього бідолашного хлопчину зовсім самого. Він може пригадати речення, що мені сказав, і вважатиме, що у мене кам'яне серце».

За дві хвилини, коли Люсьєн опинився в моїх обіймах, вткнувшись у мою шию, я схопив його за чуба, щоб зазирнути йому в обличчя, і побачив, що він плаче. За ці три дні його облягла безмежна тута. І тоді я відчув, як мою душу огортає спокій від того, що я втішив цього дітвака. Я пишався тим, що спричинився до сліз, радості і страждання цього хлопчини. З моєї ласки він став своєрідною перлиною, яка завдяки його сльозам та горю затужавіла до блиску. Його відчай і повернення до життя додали йому ще яскравішої вроди. Його сльози, його ридання, коли він припадав до моїх грудей, свідчили про мою мужність. Я його чоловік. Ледве Люсьєн витер сльози на своєму обличчі, лежачи поруч мене в ліжку, як знову почав м'яшкурити мочку вуха. Він її скручував, розкручував, посмикував.

— Вуху не завадила б зайва складка, — сказав він.

Облишивши вухо у спокої, він перейшов на мою щоку, відтак на лоба, роблячи на ньому бганку своїми жорсткими пальцями. (Його пальці розминали мою шкіру з твердою певністю. Його рухи не були мимовільні, Люсьєн надавав неабиякої ваги тому, що робив.) Здавалося, він приміряв до мене безліч усіляких облич, з яких жодне його не задовольняло. Я дозволив юнакові вовтузитися біля мене, оскільки ця гра давала йому змогу забути про своє горе. Вигадуючи ці зморшки, западини та пагорки, він забавлявся, але, забавляючись, залишався поважний. Хлопець не сміявся. Опинившись під такими винахідливими пальцями, я відчув його доброту. Завдяки їм, він мені нагадував виліпленого чи випиляного хлопчика-мазунчика, і я відчував до нього ту саму любов, з якою матерія ставиться до людини, що так радо надає їй форми.

— Що ти робиш із моєю щокою?

Моє запитання лине десь іздалеку. Де я? Що діється тут, у цьому готельному покої, на мідяному ліжку? Де я? До того, що він робить, мені байдуже. Мій розум відпочиває. Зараз цей літак, що гуде, розіб'ється об землю. Я залишуся тут, нарешті уткнувшись обличчям у його шию. Він не ворушитиметься. Я зав'язну в коханні, як у снігу, болоті чи страху.

Люсьєн обмацує мою шкіру, вії, підборіддя, щоку. Я розплющив очі ширше, подивився на нього і без усмішки, оскільки мені забракло на неї снаги, сказав йому з сумом (я не мав більше сили змінити тон):

— Що ти робиш із моєю щокою?

— В'яжу на ній вузлики.

Він відповів щиро, як говорять про щось звичайне з тим, хто може зрозуміти або ніяк не може збагнути такої простої і такої загадкової речі. Голос його був глухуватий. Коли він знову підняв мої вії, щоб їх розім'яти, я трохи відхилив голову вбік. Він сягнув рукою, щоб знову взяти її і наблизити до себе. Я відхилився ще далі. Він простяг руки і жалібно покликав, майже, як немовля:

— Жане, благаю тебе, поступися.

— Ти мені завдаєш болю.

— Бодай трішечки, мій любий Жане. Дай торкнутися до твоїх милих вій.

Я розумію, що пов'язує скульптора з глиною, маляра — з фарбами, кожного робітника — з матеріалом, який він обробляє, і відчуваю покірність, податливість матерії під рухами того, хто її оживляє, і знаю, яка любов передається через ці пальці оцим бганкам, оцим западинам, оцим пагоркам.

Чи покину я його? Люсьєн заважатиме мені жити. Якщо тільки його спокійна ніжність і потривожена чеснота не обернуться під сонцем моєї любови на тигра чи лева. Якщо він мене любить, чи піде слідом за мною?

«Що буде з ним без мене?»

Пиха не дасть йому повернутися до своєї родини. Поряд зі мною він звик до лінощів та розкошів. Чи піде він по барах? Він стане лихий і жорстокий із помсти, з виклику, з ненависті до всіх чоловіків. Мені байдужі нещастя всього світу, але я страждаю на саму думку, що цей хлопчина ступить на слизький шлях. На межі його падіння моя любов спалахує. Насамкінець вона щовечора влаштовує апофеоз сонця на спаді.

«Що буде з ним?»

Біль накочується й затоплює мене. Переді мною постає Люсьєн, його задубілі, сині, розбухлі, уразливі, промерзлі до самих кісток пальці, ледве розігнуті, щоб заховатись до кишень із зашмульганими краями пом'ятих штанів; я бачу, як він тупцяє на місці, від лютого холоду, перед кав'ярнею, не наважуючись туди ввійти; можливо, завдяки його натрудженим ногам народиться новий танок чи бодай якась пародія на нього. Він відкочує комір свого піджака. Незважаючи на вітер, од якого порепалися губи, він усміхатиметься старим педикам. Біль накочується на мене, але яке духмяне щастя розливається по всьому моєму тілу, виповнюючи моє серце, коли я усвідомлюю: та сама думка, що примушує мене його покинути, рятує його від того всього зла, на яке його прирікаю? Він не зненавидить мене. Нудотний сморід моєї Іспанії шибає мені в носа.

Чи маю я змогу зробити ліпше, аніж ставити його упродовж кількох сторінок в одну з найганебніших, знаних мені поз? Наївне, дитяче, а можливо, гордовите почуття спокути змушує мене думати, що я зазнавав такої ганьби заради того, щоб він сам звільнився від неї. Але для того, щоб експеримент виявився дійовішим, я примушую Люсьєна бодай на якусь мить опинитися в моїй нещасній шкурі. У книжці під назвою «Диво про Троянду», де йдеться про молодого невільника, якому його товариші плюють в обличчя і межи очі, я приймаю його ганебний стан на свій рахунок,і, розповідаючи про нього, кажу: «Я…» Але тут навпаки. Дощило. Присівши навпочіпки з іншими безрідними клошарами, Люсьєн притулився до кам'яної брили на пустищі поблизу порту, де до злидарів нікому не було ніякого діла. Кожен збирав собі там гілочки і розводив невеличке багаттячко, підігріваючи на ньому рис та квасолю, які перепадали їм під час роздання неподалік казарм і які вони приносили у бляшанках. Недоїдки гожих солдатів, поміж яких він був би найвродливіший, упереміш із їхньою жалістю або їхньою зневагою, це їдло, ця нечувана зупа перетворювалися на каміння і ставали поперек горла. Серце його стискалося. Тамовані сльози робили його вії кам'яними. Від вогнищ лишився жаристий присок — їх загасив дощ. Злидарі якомога оберігали свою юшку, ховаючи бляшанки під поли піджаків, під торби, накинуті на плечі. Пустка розкинулася біля муру, простягненого вздовж бульвару, що сполучається з Рамбласом, і перед відпочивальниками, що там прогулюються чи стоять, спираючись на парапет, відкривався справжній Двір Чудес, де вони щомиті ставали свідками дрібних суперечок, сутичок та жалюгідних оборудок. Кожна їхня дія скидалася на пародію. Злидарям був притаманний ґротеск. Те, що вони тут робили, було лише спотвореним відбиттям дивовижних пригод, можливого, мавпуванням життя багатих осель та гідних уваги достойників. Злидарі, які билися і сварилися між собою, злагоджували лють своїх рухів та криків, щоб уникнути будь-якої ознаки шляхетности, призначеної для вашого світу. Решта злидарів, спостерігаючи за цими сутичками, кидали на них легковажні погляди, оскільки їхні погляди, можливо, теж лише якесь відбиття. На дотепний випад, на гучний насміх, на раптовий напад велемовности, як і на майстерний, надто вправно завданий удар, вони відповідали не сміхом чи вигуками нестямного захвату. Навпаки — сприймали все мовчки, гудячи в душі такі об'яви почуттів, немов би ті були якоюсь непристойністю. Власне, давалася взнаки їхня соромливість. Приміром, жоден бідняк не сказав би іншому жалісливим тоном: «А що, старий бідаче, все гаразд. Усе минеться». Ці панове мали почуття такту. Заради своєї безпеки, щоб уникнути будь-якого психічного розламу, кудою могла б прослизнуги скорбота, вони споглядали світ із якоюсь байдужістю, що межує з безмежною ввічливістю. Їхня мова зберігала стриманість класиків. Знаючи, що вони лише деформовані й нещасні тіні чи відблиски, бідаки побожно працювали, щоб набути нещасної стриманості рухів та почуттів. Вони говорили не тихо і не голосно, а якимось проміжним тоном. Сцена, яку я хочу описати, відбувалася в дощ, але навіть ополудні під липневим сонцем, здавалося, на них стиха сіється мжичка і змушує їх тремтіти. Інколи з'являвся якийсь солдат. Він кидав кілька слів іспанською, і п'ятеро чи шестеро найупослідженіших, найстаріших і найпотворніших догідливо кидалися до нього: солдат відводив двох із них до пральні, де вони заходжувалися викручувати і розвішувати білизну. На ці виклики Люсьєн не відповідав ніколи. Із глибини своєї вартівні печалі він дивився просто себе, туди, де море вдалині зрошувалося слізьми. Його очі прикипали до однієї точки. Він був певний, що ніколи не вибереться з цього сну. Бруд чітко окреслював його риси. Від поту його лице робилось масне і лискуче, просто бездоганне для об'єктива. Він голився зрідка і погано, намилюючи щетину руками. Не розірвавши, як я в ту пору, зв'язків, які тримали в полоні тих, чий єдиний шанс — це зречення, він залишався залежним від вашого світу завдяки своїй молодості, вроді, турботі про свою вишуканість, голодові, потребі земної слави. Мені прикро його упосліджувати. Моя радість була б безмежною, якби я зміг назвати його шахраєм, пройдисвітом, потолоччю, негідником, злодієм, крутієм — чудовими іменами, покликаними оживляти в пам'яті те, що ви жартома називаєте дивовижним світом. Так ось, ці слова співають. Вони муркочуть. Вони викликають у вашій пам'яті також найсолодші, найлегковажніші втіхи, бо ви нашіптуєте їх тишком-нишком перед або слідом за словами: «ніжний», «любий», «жаданий» чи «коханий», які вони спритно з вас видобувають, а ви їх мурмочете своїм коханцям. Тож нехай Люсьєн впадає в розпач, а я від цього страждатиму! Зірвавши покров чесноти, оголивши сороміцькі місця, я зашарівся і відчув потребу сховатися або померти, але, гадаю, що, зустрівшись із цими стомливими тривогами саме тут, тепер, я завдяки безсоромності довідаюся про дивовижні красоти. (Я вживаю це слово про всяк випадок, оскільки сподіваюся відкрити світ світліший, де, не обмежуючи себе в почуттях, любові, можна буде вільно сміятися сміхом стриманим — і пустопорожнім.) Люсьєн страждав, але потаймиру, позаяк він умертвляв плоть. Дивлячись на свої брудні руки, він часом підскакував від несамовитого сказу і біг стрімголов до фонтана. Там він відважно обмивав свій тулуб, потім ноги, руки, вмивався і зачісувався беззубим гребінцем. Таке прагнення зрівнятися з вами було марне. За кілька день бруд знову роз'їдав його відвагу. Усе більше й більше він мерз на північних вітрах, хляв од голоду — не шляхетною кволістю від хворобливої млявості: його тіло залишалося так само вродливе, але він не міг ним навіть попишатися, бо то було б нахабство — огидний запах змушував його триматися осторонь від вас.

Я розповів досить про те, що з ним коїлося. Одного разу французькі туристи перехилилися мимохідь через парапет. Їхній пароплав зайшов у гавань Барселони, і вони на кілька годин зійшли на берег. Чужинці в цій країні, виряджені в чудові Габардинові плащі багатії, вони застерегли за собою право розглядати цей мальовничий архіпелаг убозтва, відвідини якого, можливо, були потаємною, прихованою метою їхніх круїзів. Не клопочучи собі голову тим, що можуть завдати болю жебракам, вони завели над їхніми головами короткий діалог, вдаючись до влучних, майже фахових термінів.

— Гармонія між відтінком неба і зеленкавими барвами їхнього лахміття просто чудова.

— …це справжній Ґойя…

— Бачите гурт по ліву руку? За ним дуже цікаво спостерігати. У Ґюстава Доре є сцени, композиція яких…

— Вони щасливіші за нас.

— У них набагато відразливіший вигляд, ніж у злидарів, що живуть у нетрищах Бланки, пригадуєте? Цікаво, що марокканський костюм надає простому бідоласі певної гідності, про який європеєць може тільки мріяти.

— Ми їх заскочили у повному заціпенінні. От би поглянути на них за сонячної погоди!

— Навпаки, оригінальність поз…

Із глибини своїх шовкових охлопків, натовп погуляльників розглядав цих зіщулених, скулених, згорнутих у клубок людей, безборонних перед вітрами та водами. Я ніколи не мав у своєму серці ні ненависте, ні заздрощів до панства, що бридливо сахалося від нас. Життєва мудрість радила нам притлумити свої почуття — лише покора і плазування. Багаті підвладні законам багатства. Коли Люсьєн побачив, що вони наближаються, то відчув у душі якусь тривогу. Вперше він побачив тих, хто прибув досліджувати його моральні якості, збочення, дивацтва. Одним ударом його скинуто в нечувану захлань, і це запаморочливе падіння, від якого йому зайняло дух, змусило його серце закалатати. Він бачив, як у руках цих людей, зодягнених у рукавички, злобливо виблискували хижі об'єктиви фотоапаратів. Дехто із знедолених розумів французьку, але тільки він один розрізняв відтінки нахабства, змішані із вельможною доброзичливістю. Кожен бідак догадливо скинув своє покривало чи дрантя і ледь вистромив голову.

— Хочете заробити?

Як і решта, Люсьєн підводився, спирався ліктями, присідав навпочіпки залежно від того, яку сценку хотіли сфотографувати туристи. Він навіть усміхнувся, коли йому загадали це зробити, до старого жебрака, і не пручався, коли з його мокрого лоба відкинули брудні патли. Позування затяглося, позаяк година стояла похмура. Нарікання на світло не заважало туристам вихваляти якість своєї плівки. Коли інші небораки наївно гонорилися тим, що прислужилися мальовничості краєвиду, без якого Іспанія була б не така приваблива, то Люсьєн відчував, як його виповнює і заливає сором. Усі вони були лишень часткою славнозвісного краєвиду. У Марселі, коли мені було шістнадцять років, я сам серед інших хлопчаків чекав на панство, яке нас вибере для знімків, — чи розумів я тоді, утворюючи композиційну групу з п'ятнадцяти чи двадцяти злодійчуків, на яких приїжджають подивитися з другого кінця світу, і які є тяглим, але посутнім елементом, що творить любе серцю педиків місто? Декотрі мої однолітки і досі при зустрічі зі мною ляскають себе по лобі:

«О, так, пригадую, я бачив тебе на вулиці Бугрі». Або: «Я зустрічав тебе на бульварі Бельзюнс».

На додачу до своєї брутальності, волоцюги розташувалися в найбрудніших закапелках, байдужісінькі до свого здоров'я; Люсьєн і собі вмостився на мокрій приступці, втелющивши ноги в калюжу. Він не докладав жодних зусиль, щоб повернутися у ваш світ, він втратив надію. Його жалюгідний образ був призначений для ілюстрації мандрівки якогось мільйонера-аматора.

— Вас я сфотографував п'ять разів, — вирік пан. — А відтак простяг Люсьєнові десять песет, за що той подякував по-іспанському.

Сірома виказала стриману вдячність і радощі. Одні одразу ж подалися пиячити, а інші знову завмерли в зігнутих позах: здавалося вони сплять, але насправді творили своєрідну істину, яка належатиме лише їм і яка їх порятує: нужда у чистому вигляді.

За допомогою цієї сцени, лише однією з-поміж багатьох інших, я хотів би очистити уявлення про Люсьєна, щоб воно досягло довершеності і було гідне щастя, яке я йому тоді виковував.

Його добре знані мені риси: ніжність, привабливість, вразливість — були радше вадами, а не чеснотами (як-то кажуть, уразливим місцем), пропонуючи мені його в таких позах, без яких його страждання було б таке велике, що він наклав би на себе руки. Одначе, щоб полюбити його дужче за самого себе, треба, щоб я усвідомив його немічним, тендітним, аби ніколи не піддатися спокусі (всупереч самому собі) його покинути. Мої авантури стануть йому в пригоді. Я їх пережив. Тому образові Люсьєна, яким він мені уявлявся, я жорстоко даю пройти через ті самі випробування. Якщо не брати до уваги, що те все вистраждало моє власне тіло і мій розум. Потім, виходячи з них, я виліплю з нього такий образ, який він буде наслідувати.

Я щойно якось незугарно описав своє намагання звалити на себе чужу біду, та ба, нічого не вдієш: одне те, що я досить туманно уявляю собі механізм такого звалювання, а друге — вже запізно, я надто стомився, аби спробувати змалювати це ще ліпше.

Щоб Люсьєн не лише розкошував у щасті, а й випромінював його, я хочу виліпити його, взоруючись на заздалегідь підготовлену, витворену моїми власними пригодами, виразно окреслену модель. Себто мало-помалу я привчу його розуміти ті пригоди й усвідомлювати, що я виліплений з їхнього тіста, змушуючи самого себе говорити про них не червоніючи, не нарікаючи на себе і не розчулюючись, — хай він затямить, що від мене залежить, аби він мав із них користь. Ось чому я вимагаю, щоб він дізнався про мою проституцію і визнав її. Хай він дізнається до найменших подробиць про мої наймерзенніші крадіжки, хай він страждає від цього і хай змириться з цим. Хай він також дізнається про моє походження та мою педерастію, про мою підлоту, а також дивовижну уяву, яка підсовує мені в матері стару злодійку з пожухлим і потайним обличчям; про мої звички просити милостиню; про мій голос, що його я міняв і приглушував, як це заведено серед злидарів та міщан; про Дотепний спосіб залицятися до педиків мого власного винаходу; про мої заведенції нервового гомика; про мою сором'язливість перед вродливими хлопцями; про той випадок, коли один із них, відкинувши мою ніжність, віддав перевагу нахабному і сподобному пройдисвітові; про те, як французький консул, побачивши мене, затулив собі носа і наказав спровадити мене за двері; і, нарешті, про мої нескінченні мандри Європою у незмінному рам'ї, в супроводі голоду, зневаги, втоми та гріховного кохання.

Коли Стілітано покинув мене поблизу Сан-Фернандо, моя тута стала ще нестерпнішою, а відчуття власного убозтва ще глибшим. (Кажучи про бідних, араби вживають слово «meskine». Я був жалюгідний.) То був навіть не спогад про нього, що я зберігав у собі, а образ казкової істоти, яка стала першопричиною і приводом для всіляких бажань, істоти грізної і лагідної, далекої і близької, що оселилася в мені, бо, ставши тепер мрією, вона набула, сама брутальна і жорстока, мінливості деяких газових туманностей, їхніх велетенських розмірів, їхнього сяйва у небі, ба навіть їхніх імен. Виснажений сонцем і втомою, я топтав Стілітано ногами; і здійнята пилюга була невідчутна на дотик, а тим часом мої завогнені очі намагалися вихопити найдорогоцінніші деталі з його тепер більш людського й водночас недосяжного образу.

Щоб досягти у цій книжці поезії, тобто передати читачеві ще невідоме мені тоді, - як, зрештою, і тепер — почуття, мої слова волають до хтивої розкоші й до пишних обрядів цього світу, але, на жаль, не до раціонального укладу нашого сьогодення, а до краси минулих або мрущих епох. Я сподівався, виражаючи цю поезію, звільнити її від впливу, що чинять на неї предмети, органи, речовини, метали, настрої, з яких іздавна творили культ (діаманти, пурпур, кров, сперма, квіти, орифлами, очі, нігті, золото, корони, намиста, зброя, сльози, осінь, вітер, химери, моряки, дощ, жалоба), і в такий спосіб здихатися світу, який вони звістують (не від того, який вони називають, а від того, який вони воскрешають у пам'яті і в якому я грузну), але будь-які мої намагання марні. Я постійно вдаюся до цих слів. Вони множаться і пожирають мене. Завдяки їм я перетинаю генеалогічні шари, Відродження, Середньовіччя, добу Каролінґів та Меровінґів, добу Візантії та Стародавнього Риму, епопеї, навали, щоб добутися часів міфології, де можливе будь-яке творіння.

Я запитую себе, що може ховатися під запиналом цієї слини, мене хвилював потаємний сенс її клейкого і білого плювка, не хворобливого, а навпаки, наділеного неймовірною силою, здатного викликати величезну енергію розпусти. (Схвильований читанням навмання, наштовхуючись на терміни, пов'язані з релігійністю, я, природно, використовував їх у мріях про свої любовні пристрасті, які, діставши у такий спосіб імена, навдивовижу розросталися. Разом з ними мене поглинула первісна авантура, керована стихійними силами. Можливо, щоб створити мене наново і на ліпший лад, любов відсилала мене до основ, здатних викликати бентежні слова, якими ті основи називають: богослужіння, церемонії, явлення, літанії, королівська влада, магія… Завдяки такій сукупності слів, завдяки недосконалому Всесвітові, який вона, любов, пропонує і який я тримаю в собі, я почувався розпорошеним і знищеним.) У цьому безладові, у цій несосвітенності я жебракував, мандруючи від села до села.

Уздовж іспанського узбережжя через кожні три-чотири кілометри митники порозставляли невеличкі курені, звідки можна було зорити море. Якось увечері хтось увійшов до куреня, де я влаштувався на ночівлю. Коли я був злидарем, який продирався крізь дощ і крізь вітер, найменша заглибника, найменший прихисток ставали для мене житлом. Інколи я опоряджав його із вигадливим комфортом — як до його особливостей: то як театральну ложу, то як капличку на цвинтарі, то як печеру, то як покинуту каменярню, то як товарний вагон — як усе, де я бував. Переслідуваний невідчепною думкою про житло, я подумки, залежно від його архітектурного стилю, прикрашав свій щойно знайдений дім. Коли я не надибував на прихисток, то ладен був обернутися на канелюри псевдоколон, що прикрашали фасади з кариатидами, балконами, різьбленим камінням, — незграбним буржуазним гараздом, вираженим у цих деталях.

«Я мушу їх полюбити, — казав я собі, — я мушу їх пестити, я мушу їм належати, як і вони мені, і щоб порядок, який вони підтримують, став і моїм».

На жаль, я ще не доріс до них. Щось мене тримало від них на віддалі, заважало цій любові. Я знеохотився до земного щастя. Нині, коли я багатий, але стомлений, я прошу Люсьєна посісти моє місце.

Зігнувшись у три погибелі, зіщулившись у своєму пальті, щоб захиститися від морської вологи, я забував про своє тіло та втому, уявляючи для куреня з очерету і тростини ці всі прикраси, які перетворили б його на чудову оселю, зведену, власне, для того, щоб дати притулок чоловікові, яким я ставав у ці хвилини, для того, щоб моя душа гармонійно зливалася з ландшафтом — морем, небом, скелями, ландами — і хисткою будівлею. Якийсь чоловік перечепився об мене. Він лайнувся. Я вже не боявся ночей, а навпаки. То був митник років на тридцять. Озброєний рушницею, він прийшов вистежувати рибалок та моряків, які промишляють контрабандою між Марокко та Іспанією. Спочатку він хотів мене витурити, але потім, посвітивши в обличчя ліхтариком і розгледівши, що я молодий, дозволив залишитися. Він поділився зі мною своєю вечерею: хлібом, оливками, кількома оселедцями, а також вином. Ми трохи побазікали, потім він мене приголубив. Чоловік назвався андалузцем. Я вже не пригадую, чи був він вродливий. Через отвір видніло море. Ми не помітили ніякого човна, але чули, як весла б'ють об воду, і голоси людей. Він спробував вийти, але я вдався до ще вишуканіших пестощів. Він не зміг від них відірватися, і контрабандисти спокійно причалили.

Скоряючись примхливим бажанням митника, я корився авторитарному орденові, не годити якому було зась, — поліції. На якусь хвильку я забув про те, що я голодний, обідраний волоцюга, цькований собаками і переслідуваний дітьми; я вже не був колишнім відважним злодієм, який глузував із лягавих, а фавориткою під нічним зоряним небом, яка заколисувала переможця. Коли я зрозумів, що тільки від мене залежить, аби контрабандисти щасливо висадилися на берег, я відчув відповідальність не лише за них, а й за тих усіх, хто діяв поза законом. До того ж я відчував їхні погляди і не міг їх покинути напризволяще. Гордість була моїм опертям. І, нарешті, Удаючи із себе закоханого, я затримував поліцая, а стримуватиму його запевне, — казав я собі, — якщо моя любов буде ще палкішою, і, не вигадавши нічого іншого, я кохав його з усіх сил. Я подарував йому найчудовішу з моїх ночей. Не на те, щоб ущасливити його, а щоб звалити на себе — а його тим самим звільнити — від його власної ганьби.

Зрада, крадіжка та гомосексуалізм — ось головні теми цієї книжки. Між ними існує — хоч вона й не завжди очевидна — єдність, принаймні, мені здається, ніби я розпізнаю щось схоже на кровообіг між своїм нахилом до зради, крадіжками та своїми пасіями.

Коли я вгонобив його, митник запитав мене, чи не почув я чогось дивного. Таїна сеї ночі та сього моря, яким сновигали невидимі злочинці, мене збентежили.

Вельми своєрідне почуття, яке я навмання назвав поезією, залишило в моїй душі тривожний слід, який незабаром зник. Якийсь шепіт уночі, а в морі сплески невидимих весел, на тлі моєї своєрідної обстави, приголомшили мене. Я завжди завмирав, силкуючись утримати ці блудні миті, що, як мені здавалося, на манір душі, визволеної від тіла, шукали свідомості, яка могла б їх помітити і відчути. Знайшовши її, вони щезають: поет вичерпує світ. Але якщо натомість він пропонує інший, то це може бути лише його власна вигадка. Коли в Санте я взявся до писання, то ніколи не намагався ще раз пережити свої почуття чи передати їх будь-кому, а лише хотів виразити те, що вони мені накинули, з чого я створив якийсь невідомий (моральний) лад (насамперед самого себе).

— Так, — сказав я.

Він запитав мене, де вони могли висадитися. Його погляд нишпорив у темряві. З рушницею навпереваги, він був готовий першої-ліпшої хвилини вистрелити. Так от, оскільки точність — моя струнка, я ледве показав йому правильний напрямок: але здоровий глузд зупинив мене й порятував пачкарів. Удвох, немовби я був його псом, ми трохи повешталися по скалах і повернулися до куреня задля нових утіх.

Я продовжував свої мандри надбережним шляхом, ідучи то поночі, то вдень. Мені ввижалися химерні примари. Втома, сором і злидні примушували мене шукати притулку лише в тому світі, де кожна подія мала якийсь сенс, незбагненний для мене, але вочевидячки не той, що його пропонує реальний світ. Вечорами я слухав співи: селяни збирали врожай помаранчів. Удень я заходив до церкви перепочити. Оскільки моральний уклад бере свій початок від християнських заповідей, то я жадав злитися з думкою про Бога: під час ранкової меси, бувши великим грішником, я причащався. Священик брав проскуру із дароносиці (іспанський кюре)!

«У якому ж соусі вони змочені?» — запитував я себе. Соусом була солодкава маса на блідих пальцях священика. Щоб роз'єднати проскури, з яких він брав лише одну, він намацував їх зворушливим рухом, буцім сколочував густу рідину в золотій посудині. Так ось, знаючи, що проскури випечені з тонесенького білого сухого тіста, я дивувався з його рухів. Відмовляючись визнати Бога як світло, відповідно до пояснень теологів, я відчув Бога — або, радше не його, а нудотне враження таїни — завдяки кільком мерзенним бридким деталям (що залишилися від дитячого уявлення) католицької літургії.

«Із цієї нудоти, — казав я собі, — й постала чудова структура законів, бранцем якої я є».

У похмурій церкві, перед священиком у ризі, мене поймав страх. Та що ідальґо, які стояли навколішки поруч зі мною, не сахалися мого лахміття, беручи на кінчик язика таку саму проскуру, та добре знаючи, що її могутність виявляється всередині нашої душі, а не деінде, я, щоб схопити її на місці злочину та обману і зробити з неї свою спільницю, подумки шпетячи, пережовував її. Бувало, я посилався не на Бога, а на оту нудоту, яку викликали в мене церковні відправи, сутінки каплиць, де на тебе чатують богоматері та воскові свічки, причепурені для балу, співи мертвих або звичайний гасильник для свічок. Я пригадую те дивне враження, оскільки щось таке мені доводилося відчувати весь свій вік за обставин, дуже далеких від тих, що я описую. Армія, поліційні відділки та їхні господарі, в'язниці, пограбовані помешкання, душа лісу, душа ріки (небезпека як докір або співучасть уночі) та кожна подія, свідком якої я був, дедалі більше утверджували в мені те саме відчуття огиди і страху, переконання, що думка про Бога перетравлюється у моїх кишках.

Покинувши південь, як завжди пішки, я знову почимчикував у напрямку Франції. Все, що я звідав у Севільї, Тріані, Аліканте, Мурсії та Кордові, зводилося, головно, до нічліжок і чашки рису, які нам подавали. Проте я розпізнавав під мішурою лахміття — безглуздою позолотою — кутасті м'язи, які, зненацька напружуючись, за кілька років прорвуть її. У глибині свого відчаю я не забував про насолоду та шпичаки шалу.

(Із якогось комуністичного видання я витнув вірша, який батожив воїнів Леґіона Азюль,[xxvii] фашистів-гітлерівців. Скерований проти них, цей вірш водночас їх і оспівує. Цитую:

Написаний іспанським пересічним віршомазом, цей вірш гудить Іспанію. Леґіон Азюль був командою вбивць, яких скерували до Росії на допомогу Гітлерові. Небесна барва в поміч дияволові!)

Ні карабінери, ні аґенти муніципальної поліції мене не затримували. Вони бачили в мені не людину, а дивний плід нещастя, до якого не можна прикласти закону. Я перейшов усі межі пристойності. Наприклад, ніхто б не здивувався, якби я приймав якогось чистокровного принца чи іспанського гранда, називаючи його своїм кузеном і розмовляючи з ним найвишуканішою мовою. Це не було б дивним.

— Приймати іспанського ґранда. Але в якому палаці?

Аби ви ліпше зрозуміли, до якої межі самотності джерела моєї незалежності я дійшов, я вдаюся до цього риторичного прийому, до якого мене змушують обставини та успіх, що виражаються словами, гідними бути виразниками тріумфу сторіччя. Словесна спорідненість передає спорідненість моєї слави з дворянською. Я породичався із принцами та королями завдяки своєрідному, таємному, не знаному людям зв'язку, який дозволяє пастушці бути на «ти» з королем Франції. Палац, про який я розповідаю (оскільки іншого слова не доберу), — то архітектурний ансамбль вишуканих, ба більше, витончених почуттів, які видобувають гордість із моєї самоти. Юпітер викрадає Ганімеда і цілує його: я теж міг собі дозволити будь-яку розпусту. Я відзначався звичайною витонченістю і невимушеністю відчайдухів. Моя відвага зводилася до руйнації всіх звичних життєвих засад і відкриття інших. Відкриття здійснювалося повільно.

Спостерігаючи за дисципліною — а не за внутрішнім розпорядком виправної в'язниці — у Меттре, я згодом відкрию для себе її чесноти. Щоб стати колоністом, я силував себе. Як і більшість неповнолітніх харцизяк, я міг би мимохіть, не роздумуючи, здійснювати безліч вчинків, які творять колоніста. Я пізнав би злигодні та нехитрі радощі, і життя пропонувало б мені лише банальні думки, які може висловити будь-хто. Меттре, який щедро обдаровував мої любовні потяги, постійно ранив мої почуття. Я страждав. Я відчував жаский сором від наголо остриженої голови, ганебного вбрання та ув'язнення в цьому мерзосвітньому місці, я зазнавав зневаги інших колоністів, дужчих за мене або жорстокіших. Аби пережити своє горе, я дедалі більше замикався в собі, виробляв сувору дисципліну. Її механізм нагадував щось схоже (відтепер я буду до неї вдаватися): на всяке несправедливе звинувачення, висунуте проти мене, я від щирого серця відповідав ствердно «так». Ледве я встигав вимовити це слово — чи відповідне речення — як одразу відчував у собі потребу зробитися тим самим мерзотником, за якого мене вважали. Мені тоді було шістнадцять років. Ви мене зрозуміли: у своєму серці я не зберіг жодного закутка — криївки для своєї цноти. Я визнавав себе боягузом, зрадником, злодієм, гомиком, якого вбачали в мені. Звинувачення могло бути висунуте бездоказово, і, щоб видатися винним, я мусив, очевидно, вдатися до дій, властивих зрадникам, злодіям, боягузам, але це виявилося зайвим: набравшись трохи терпцю, зібравши думки, я відкрив у собі досить підстав для того, щоб до мене прикладали такі прозвиська. Мені заціпило, коли я дізнався, з яких нечистот я складаюся. Я зробився паскудним. Мало-помалу я звикся з таким станом. Я спокійно міг зізнатися в ньому. Зневага, з якою до мене ставилися, обернулася на ненависть: я досяг успіху. Але яких душевних гризот я зазнав![xxviii]

За два роки я став дужим. Тренування, до якого я вдався, схоже на духовні вправи, допомогло мені піднести бідність до чесноти. Одначе я досяг перемоги лише над самим собою. Навіть коли я стикався зі зневагою дітей або чоловіків, то мені самотужки доводилося переборювати лише себе, бо йшлося не про зміну інших, а про зміну самого себе. Моя влада над собою стала великою, але, пануючи в такий спосіб над своєю внутрішньою сутністю, я ставав надто незграбним проти інших людей. Ні Стілітано, ні решта моїх друзів не зможуть тут стати мені у пригоді, позаяк поруч із ними я буду надто заклопотаний власним образом бездоганного коханця. Мої мандри Європою, можливо, додали б мені бодай дещицю хисту, якби я не відкидав щоденних потреб на користь певного роду споглядання. Перед тим, про що я збираюся вам розповісти, я зробив кілька вчинків, але жодного з них я не досліджував з такою пильністю, як своє моральне життя. Я спізнав легке сп'яніння від випадку в Антверпені, коли одного вечора мені вдалося скрутити чоловіка, який завів мене на набережжя. Стілітано з Робером подалися на танці. Я залишився сам, охоплений сумом та ревнощами. На хвильку мені забаглося розшукати обох своїх друзів, але сама думка про пошуки свідчила, що я їх втратив назавжди. Прокурені й галасливі бари, де вони пили і танцювали, були земним утіленням духовного простору, в якому вони перебували, ізольовані,»від мене та від решти світу навіть уранці, коли я міг бачити, ввійшовши до кімнати, як Стілітано, готовий у новий похід, простягує руку в рукавичці, трохи звівши її вгору, а Робер усміхаючись, ледь торкається її, застібуючи на ній кнопку. Я вже не був правою рукою Стілітано.

Якийсь гладкий чолов'яга попросив у мене прикурити і запропонував випити. Коли ми вийшли з бару, він хотів повести мене до себе додому, але я відмовився. Повагавшись, він одважився піти зі мною до доків. Я примітив у нього золотого годинника, обручку та гаманець. Я знав, він не кликатиме на допомогу, але він, здавався моцаком. Отже, я зможу досягти мети, лише вдавшись до хитрощів. Усе вийшло якось несподівано. Раптом мені спало на думку скористатися з мотузки, яку мені дав Стілітано. Коли ми нагледіли затишну місцину, чоловік запропонував мені покохатися.

— Гаразд.

Я почекав, доки він спустить свої штани аж донизу, сподіваючись, що він заплутається в них, як тільки захоче бігти.

— Розсунь…

Орудуючи обома руками, він виконав мій наказ, і я вмить зв'язав їх у нього за спиною.

— Що ти робиш?

— Ти що, не бачиш, телепню!

Я вдався до тих самих слів та інтонації голосу, які я почув від Стілітано того дня, коли нас схопили під час крадіжки велосипеда.

Від вигляду найнікчемніших речей погляд Стілітано злагоджувався і ставав ґречним: його єдина рука добродушно брала з ресторанного столика засмальцьоване меню. Предмети могли прихилятися до нього, оскільки він не чув до них жодної зневаги. Торкаючись до одного з них, Стілітано негайно ж виявляв головну його властивість і видобував із нього найкраще його зерня. Усміхаючись, він поєднувався з тим предметом.

Мене зачаровують не гримаси хлопчаків, а їхні Усмішки. Інколи я довго споглядаю їх: вони мене заворожують. Їхня усмішка стає чимось таким, що відокремлюється від обличчя, в що ніби вдихнули своєрідну душу. Радше вона стає рідкісним звіром із важким і водночас недовговічним життям, це чарівна химера. Якби я зумів її вирізати, зняти з обличчя, де вона грає і, поклавши собі до кишені, забрати з собою, то, відчуваючи її ущипливу іронію, я творив би чудеса. Інколи я пробую її приміряти — це також бажання захиститися від неї — але даремно. Бо саме ця усмішка і є справжня злодійка.

— Нащо ти мене зв'язуєш? Послухай, я тобі дам…

— Заткни пельку, я сам візьму.

Страх бути заскоченим або що цей товстун розірве мотузку, робив мене збіса вигадливим, і я зав'язував щонайміцніші вузли. Я обшукав його кишені. З тією самою пронизливою радістю мої пальці намацали банкноти і документи. Тремтячи зі страху, він зважився ворухнутися.

— Залиш мені трохи…

— Стули писок!

Було б шкода, якби це все раптом урвалося. До моїх рук потрапила одна з моїх жертв, і мені хотілося, щоб вона за це дорого заплатила. Місцина була темна, але ненадійна. Митник, роблячи обхід, міг нас помітити.

— Гей ти, старий нечупаро, ти думав, що я захочу…

Із петельки його жилетки я відірвав годинника, почепленого на ланцюжку.

— Це пам'ять, — промимрив він.

— Власне. Я люблю спогади.

Я зацідив йому п'ястуком у пику. Він заскиглив, але стиха. З таким самим спритом, як і Стілітано, я розкрив свого ножа і помахав лезом перед його носом. Мені хотілося б пояснити якнайдокладніше, що означала для мене ця мить. Жорстокість, до якої я себе силував, надавала дивовижної сили не лише моєму тілу, а й душі. Я відчув, що здатний повестися великодушно зі своєю жертвою і розв'язати паскудника. А також, що здатний його вбити. Очевидно, він теж відчув мою силу. Незважаючи на темряву, я відчував його покірність, бажання обслужити мою хіть.

— І не верещи, бо приб'ю.[xxix]

Я відступив крок у темряву.

— Послухай…

— Що?

Він прошепотів лагідним голосом, можливо, боячись моєї відмови:

— Залиш мені бодай…

Коли я знову зустрівся зі Стілітано, я мав кілька тисяч бельгійських франків і золотого дзиґарика. Спочатку в мене була думка розповісти йому про свій подвиг, щоб подратувати його та Робера. Але потім мій вчинок мало-помалу забувся, і моя гордість підупала. Я вирішив залишитися єдиним хранителем цієї авантури. Я знав, лише я один знав, на що я здатен. Я приховав свою здобич. Уперше я побачив обличчя своїх жертв: воно виявилося бридке. Я був причиною такої потворності і мав від того лише жорстоку втіху, що, як я вважав, переінакшувала моє обличчя, примушувала його сяяти. Мені було тоді двадцять три роки. З тої хвилини я відчув, що моя жорстокість здатна зайти надто далеко. Володіння грішми та годинником знищило в мені рештки любови до жалюгідних злиднів. (Не руйнуючи любови до страждання, хоча й помпезного.) Тим часом я мав зиск, твердо додержуючись засади жорстокості або байдужості до чужого горя завдяки суворому гарту, набутому в жебрацтві. Я вдавався до нових нападів. Вони мали успіх. Отже, у такий спосіб я збувся потаємного становища непорядного злодія. Я вперше нападав на людей. Я бився з ними з відкритим заборолом. Я відчував, що стаю дзвенючим, злим, холодним, пружним, яскравим, гострим, як лезо шпаги. Ні Стілітано, ні Робер мого перевтілення не помітили. Вони жили в тісних товариських стосунках, разом слухаючи жінок або нехтуючи їх. Моє ставлення до Стілітано не змінилося. Я поводився з ним так само шанобливо, а Робер — так само зухвало. Чи захищала мене обладунком героя особа Стілітано, де у глибині пильнувала й віддавала накази найліпша частина моєї душі, чи оберігали мене голос, слова, рухи мого друга, які я використовував, як ото торкаються реліквій, кваплячись відчути їхню магію? Не я, а Стілітано бився на моєму місці. Він погоджувався пити з педиками, він ходив перевальцем перед ними, а відтак оббирав їх. Він невідступно переслідував мене, я мучився, розуміючи це, але також усвідомлював, що гордо звільнившись від такої підтримки, я зазнаю краху. Він не знав, якій таємній меті я примушую його служити, не знав, що він для мене те, що називають батьківщиною: сутність, яка б'ється замість солдата і жертвує ним. Я тремтів, спускаючись сходами, що вели з кімнати, де щойно примусив клієнта віддати свої гроші, оскільки Стілітано хутко звітрювався з мене. Я переховував свою здобич, уже й гадки не маючи подарувати її йому. Тоді я почувався самотнім.

Мене знов опосіла тривога. Світ самців панував наді мною. Коли темрява огортала все довкола, будь-який гурт хлопчаків видавався мені загадкою, відгадку якої ніхто мені не міг піднести на блюдечку. Незворушні й мовчазні самці крили в собі шалену силу електронних часточок, під впливом сили тяжіння оберталися довкола джерела сонячної енергії: кохання.

«Якби, — казав я собі, — мені вдалося зіткнутися з одним із них, то до якого розпаду, до якої несподіваної руйнації це спричинилося б? Вони мусять, — не втомлювався я втовкмачувати собі, — туманно здогадуватися про це, щоб суворо триматися свого місця».

Зусилля, завдяки яким я міг зустрітися віч-на-віч з чоловіками, виснажили мене, і я довірився темним силам. Я ставав провидцем. Мене поймав страх, обернений у минуле. Я вирішив покласти край цим небезпечним походенькам: вечорами, щойно якийсь чоловік обертався у мій бік, як Стілітано враз поставав у мені, збільшуючи мої м'язи, роблячи мою ходу гнучкішою, а рухи — твердішими. Він майже змінював колір мого обличчя. Він діяв. Чимчикуючи хідником, я відчував, як крокодиляча шкіра його черевиків порипує під вагою огрядного тіла — тіла володаря передмістя. Заполонений одержимістю, я Усвідомлював, що здатен на будь-який жорстокий вчинок. Мій погляд став пильніший. Замість лякати мене, моє перевтілення здавалося мені мужньою благодаттю. Я відчував, що стаю жвавим і нестримним. Якось увечері я скипів, виведений з рівноваги чванством одного педика, мої кулаки стислися, ладні вдарити в невидимий барабан.

— Смердючий недоумку, — процідив я крізь зуби, тимчасом як мій розум впадав у розпач від того, що я ранив, ображав одного з тих, хто був жалюгідним виразником мого найдорожчого скарбу — педерасти.

Відлучений через своє народження і свої нахили від укладу суспільного життя, я не бачив у ньому розмаїття. Я захоплювався бездоганною послідовністю, з якою він мене відкидав. Я був приголомшений такою непоступливою спорудою, всі деталі якої повставали проти мене. Ніщо у світі не було незвичайним: ні зірочки на генеральських рукавах, ні курси на біржі, ні збір оливок, ні судовий стиль, ні зерновий ринок, ні квітники… Ніщо. Цей грізний, страшний уклад життя, всі деталі якого були акуратно переплетені, мали єдиний сенс: моє вигнання. Я ще й досі тишком-нишком бився з ним, у мороці. Нині я наважився діткнутися до нього, показати, що торкаючись його, ображаю тих, із кого він складається. Водночас, визнаючи за собою право чинити це, я усвідомлював своє місце. Мені здавалося природним, що офіціанти в кав'ярні називали мене «месьє».

Якби трішки терпіння й удачі, то я міг би збільшити цей розрив. Але все-таки мене стримувала задавнена звичка жити, похнюпивши голову, всупереч моралі, яка керувала світом. Нарешті я боявся переваг мого важкого і втомливого поступу в напрямку, протилежному вашому.

Зі своєю подругою Стілітано поводився брутально, через що я заздрив йому, тимчасом як від Робера він терпів дошкульні кпини. Тоді він чарівно усміхався, показуючи свої білі зуби. Інколи він і на мене дивився з такою самою усмішкою, але, може, тому, що я не заставав його зненацька, я не міг прочитати в ній тої самої свіжості, того самого розуміння. Біля Стілітанових ніг вибрикували лише оленята. Робер обплутував його своїми Гірляндами. Однорукий був колоною, а тамтой — гліциніями. Те, що вони так любили один одного, але ніколи не впадали в любощі, мене бентежило. Стілітано здавався мені все дедалі неприступнішим. Я відкрив для себе, не пригадую вже як, що він не крав чорного мотоциклета у поліцая. Він узагалі його не крав. Вони заздалегідь умовилися: поліцай на кілька хвилин одвихнувся, і Стілітано залишилося лише осідлати мотоциклета, а відтак продати. Гроші вони поділили між собою. Таке відкриття мало б віддалити мене від нього, але після цього він став для мене ще дорожчим. Я був закоханий у фальшивого злодія, що злигався з лягавим. Вони обоє були водночас і зрадником і самозванцем. Зроблений із болота і пари, Стілітано й справді був божеством, якому я міг ще раз принести себе в жертву. У будь-якому сенсі цього слова — я був одержимий.

Окрім того, що Стілітано служив ув іноземному легіоні, про що я довідався завдяки досить жалюгідним подробицям, які він час від часу воскрешав у пам'яті, мені також стало відомо, чим він промишляв упродовж часу від нашого розриву до зустрічі. Мені здається, за ці чотири-п'ять років він обійшов усю Францію, продаючи дуже дорого дешеві мережива. Ось що він мені розповів, усміхаючись. Один приятель зладив йому документ, який давав йому — і лише йому одному — право продавати мережива, що їх плели сухотні діти із санаторію в Камбо.

— Камбо, — кажу тобі, — бо в Камбо нема санаторіїв. А отже, мене не могли звинуватити в шахрайстві. Так ось, прибувши до якогось загумінку, я одразу ж розшукував кюре. Показував йому свій папір, куксу і мережива. Я казав йому, що покривки для вівтаря, сплетені хворими дітьми, примножать добру славу його церкви. Сам кюре не піймався на принаду, а натомість посилав мене до багатих гонорових пань. Оскільки я приходив від кюре, то вони не важилися випхати мене за двері. Вони не сміли не купувати. Тоді я продавав за сто франків невеличкі штуки фабричного мережива, за які я платив по сто су на вулиці Мірра.

Стілітано розповів мені про це без прикрас, байдужим голосом. Він похвалився, що заробив чимало грошей, але я йому не повірив, оскільки він був не вельми скорохвацький. Очевидно, його привабила сама ідея цього махлярства.

Нарешті одного разу, коли його не було, я натрапив у якійсь шухляді на цілу купу військових медалей, хрестів Ніссам, Уїссам-Алуїт і Білого Слона, потім він мені зізнався, що, нап'явши на себе французький однострій, обвішував груди медалями і в метро збирав пожертви, виставивши свою куксу.

— Я заробляв свої десять ліврів денно, — казав він мені. Я був ситий по саму зав'язку, дивлячись на пики парижан.

Він розповів мені й інші подробиці, про які мені тут ніколи розводитися. Я все так само його любив. Його якості (як і якості Жава) нагадують деякі наркотики чи запахи, про які не зважишся сказати, що вони приємні, але від яких годі відірватися.

Тим часом Арман повернувся, коли я його вже й не чекав. Він зустрів мене, лежачи в ліжку і пахкаючи цигаркою.

— Привіт, хлопче, — сказав він мені.

Він уперше простяг мені руку.

— Як ся маєш, усе обійшлося? Чиста робота?

Я вже розповідав про його голос. Він здавався не менш холодним, ніж його блакитні очі. Позаяк Арман ніколи не дивився на предмети чи людей прямо, то його фантастичний голос майже не брав участи в розмові. Декотрі погляди можна порівняти з променями (погляди Люсьєна, Стілітано, Жава), але не Армана. Його голос уже більше нічого не випромінював. У глибині його серця оселився гурт крихітних чоловічків, яких він тримав у сховку. Він тримав усе в собі, й можна було не боятися, що він зрадить. У його голосі можна було вчути легку ельзаську говірку: чоловічки його серця були боші.

— Так, усе обійшлося щасливо, — відповів я. — Як бачиш, я зберіг твої речі.

Навіть сьогодні мені часом хочеться, щоб поліція арештувала мене і сказала: «Насправді, пане, ми бачимо, що то не ви вчинили крадіжку, винуватці її затримані». Я хотів би бути ні в чому не винним. Відповідаючи Арманові у такий спосіб, я був би радий переконати його, що інший на моєму місці — хто, власне, і був мною — його обчистив би. Майже з трепетом у душі я святкував свою вірність.

— О так, я вірив.

— А в тебе все гаразд?

— Авжеж, усе в ажурі.

Я зважився сісти на краєчок ліжка і покласти руку на ковдру. Того вечора, у тьмавому світлі, що падало згори, він виглядав так само дужим і м'язистим, як і вдень. Раптом я побіжно побачив можливість позбутися обтяжливого почуття тривоги, розбурканого в мені непоясненними для мене стосунками між Стілітано і Робером. Якби Арман погодився на те, щоб не він мене, а я його любив, то завдяки своєму вікові й велетенській силі він би мене порятував. Він прибув дуже до речі. Уже відчуваючи захват, я ладен був ніжно притиснутися щокою до його тіла, вкритого брунатним хутром. Я простяг руку. Він усміхнувся. Він уперше до мене всміхнувся, і цього було досить, щоб я його полюбив.

— Я спроворив незлі справи, — сказав він.

Арман повернувся на бік. Моя легка напруга свідчила про те, що я чекав, коли його грізна рука владним рухом схилить мою голову і цим самим примусить мене нагнутися заради його втіх. Якби ми вдалися до любощів сьогодні, то я б, задля годиться, покомизився б, щоб він понервувався і захотів мене ще дужче.

— Я б чогось випив. Я зараз встану.

Він підвівся з ліжка і вдягнувся. Коли ми вийшли на вулицю, Арман привітав мене з тим, що я так успішно можу патрошити «тіточок». Я був ошелешений.

— Хто тобі це сказав?

— Не переймайся цим.

Він навіть знав, що одного з них я зв'язав.

— Чудова робота. Я б не повірив.

Тоді він розповів мені, що працівники порту знають про мою методу. Кожна моя жертва попереджувала про мене іншу жертву або докера (вони всі пов'язані з педиками), розповідала про злощасну ніч. Я зажив гучної слави й наганяв страху на педиків. Арман нагодився саме вчасно, щоб оповістити мене про мою славу, яка могла обернутися для мене небезпекою. Сам він просвітився після свого повернення. Якщо Робер і Стілітано ще не знають про це, то незабаром довідаються.

— Чудово, що ти коло цього заходився, малий. Таке мені до вподоби.

— О, це було неважко. Вони перепудилися.

— Це добре, я тобі кажу. Я б не повірив. Гайда вип'ємо.

Коли ми повернулися, він нічого від мене не вимагав, і ми заснули. Найближчими днями ми зустрілися зі Стілітано. Арман познайомився з Робером і, щойно його побачив, одразу ж спалахнув до нього любов'ю, але хитрий хлопець вислизнув від нього. Якось він сказав, усміхаючись:

— Ти маєш Жанно, тобі цього не досить?

— Він — то зовсім інше.

Насправді, відтоді як він дізнався про мої нічні пустощі, Арман ставився до мене, як до побратима. Він розмовляв зі мною, давав поради. Його зневага зникла, поступившись місцем трохи зворушливій материнській турботі. Він мені радив, як вдягатися. А вечором, щойно ми викурювали свої цигарки, він давав мені добраніч і засинав. Поряд із ним, кого я тепер любив, я впадав у розпач, вигадуючи найвишуканіші пестощі. Форма дружби, яку він мені дарував, вимагала від мене вельми строгої поведінки. Хоч я й визнавав, що у моїх переступах шахрайства не уникнути, пересилюючи страх, я намагався в очах Армана виглядати справжнім чоловіком. З героїчними вчинками не повинні пов'язуватися рухи, казав я собі, здатні обернути їх на ніщо. Щиросердий Арман не допустив би, щоб я слугував його втіхам. Навіть його повага до мене не дозволяла скористатися моїм тілом, як раніше, хоча таке використання додало б мені ще більшої снаги та відваги.

Стілітано і Робер жили на утриманні Сільвії. Забувши, кінець кінцем, про наші потайні витівки з педиками, Робер удавав, ніби зневажає мою роботу.

— І ти називаєш це роботою? Нічого собі робота, — сказав він мені одного разу. — Ти нападаєш на стариганів, годних ще триматися на ногах завдяки своїм фальшивим комірцям та ціпкові.

— Він має рацію, перебірливість тут ні до чого.

Я й не здогадувався, що незабаром ця Арманова репліка призведе до наизухвалішого з переворотів у моралі. Не встиг Робер відповісти, як Арман уже трохи поважніше повів далі:

— А я, чим тоді, гадаєш, займаюся я, га? — і повернувшись до Стілітано: — Як ти на це дивишся? Коли я бачу користь для себе, ти чуєш мене, то нападаю не лише на стариганів, а й на літніх жінок. Не на чоловіків, а на жінок. Ще й вибираю найнемічніших. Бо мені до зарізу потрібне купило. Добра робота — це успіх. Коли ти змикитиш, що лицарство тут ні до чого, то зрозумієш багато чого. Він (Арман, який ніколи не називав мене на ім'я чи пестливим словом, показав на мене рукою), він ступає попереду вас і правильно робить.

Його голос не тремтів, але моє хвилювання було таке велике, що, охоплений ним, я боявся, щоб Арман не пішов на приголомшливе зізнання. Але його останні ваговиті слова мене заспокоїли. Він замовк. А я відчув, як у мені забила джерелом (розквітла серед моря нарікань) тьма-тьмуща думок, які гризли мене навперейми, що я скорився якійсь подобі чести. Арман уже ніколи не повертався до цього питання (ні Стілітано, ні Робер не відважувалися про це дискутувати), але воно впало зерням у мою свідомість. Своєрідний кодекс чести халамидників видався мені смішним. Мало-помалу Арман став Усемогутнім знавцем у питаннях моралі. Я вже не дивився на нього як на якусь брилу, за ним угадувався тягар гірких випробувань. Тим часом його тіло залишалося таким самим масивним, і мені подобалося бути під його ослоною. Знайшовши в людині, чий страх ніколи не вихлюпувався назовні — мені хочеться так думати, — таку владу, я відчув, що мої думки опосіла якась дивна й незнана досі веселість. Поза всяким сумнівом, трохи згодом я постановлю собі розвинути і видобути з них безліч двозначних почуттів, у яких би змішалася і моя втіха, я відкрию в собі осереддя суперечностей, цілий їхній клубок, але я вже уявляв, що нам доведеться проголосити, яких засад ми будемо дотримуватися. Незабаром свою волю, яка завдяки роздумам і Армановим вчинкам звільнилася від моральних шор, я застосую, коли оцінюватиму поліцію.

Саме в Марселі я зустрівся з Бернардіні. Коли я зійшовся з ним ближче, то став називати Бернаром. Лише французька поліція мала в моїх очах таку дивовижну міфічну владу. Мені було двадцять два роки, а Бернарові вже тридцять. Я хотів би достеменно передати його портрет, але моя пам'ять зберегла лише враження фізичної і моральної сили, яке він тоді в мене викликав. Якось ми сиділи в барі, що на вулиці Тюбано. Мені показав його один молодий араб. Це викінчений «кіт», — сказав він. — Довкола нього завжди ошиваються гарненькі дівчатка.

Та, що була з ним, видалася мені дуже вродливою. Можливо, я його й не помітив би, якби мені не сказали, що то лягавий. Поліція різних країн Європи будила в мені страх, як у будь-якого злодія, французька ж викликала ще й бентегу, була якимось жахом, пов'язаним радше з моїм природженим і неперехідним почуттям провини, ніж із небезпекою, на яку мене наражали випадкові помилки. Подібно до світу босяків, світ поліцаїв залишиться для мене неприступним, оскільки здоровий глузд (свідомість) не дозволить мені поєднатися з цим безформним, рухливим, туманним, здатним без кінця себе відтворювати, стихійним і загадковим світом, вісниками якого серед нас є мотоциклісти в однострої зі своїми атрибутами сили. Як жодна інша, французька поліція для мене означала саме це. Можливо, через уплив її мови, де мені відкривалися безодні. (Вона була не тільки суспільною інституцією, а й святою силою, яка безпосередньо гнітить мою душу, бентежить мене. Лише німці гітлерівської доби досягай того, аби бути водночас Поліцією і Злочином. Цей штудерний синтез суперечностей, ця брила істини були жахливі, наснажені магнетизмом, який ще довго зводитиме нас із глузду.)

Бернардіні був земним, видимим для моїх очей, можливо, перелітним об'явом демонічної організації, не менш огидної, як похоронні ритуали і траурні прикраси, але водночас не менш чарівливої, які королівська велич. Знаючи, що під цією шкірою, в цьому тілі криється часточка того, на що я ніколи не міг сподіватися, я споглядав його з душевним трепетом. Як колись Рудольф Валентіно, Бернардіні прилизував своє чорне лискуче волосся, розділяючи його з лівого боку рівним білим проділом. Він був дужий. Його обличчя здавалося мені шерехуватим, немов гранітовим, і я наділяв його брутальною і жорстокою душею.

Поволеньки я осягав його красу. Мені навіть здається, ніби я її творив, вирішивши, що вона ввійде в це обличчя і це тіло, відштовхуючись від ідеї поліції, яку вони мали означити. Народний вираз на означення цієї організації, загалом поглиблював мою тривогу:

«Таємна поліція. Він із Таємної поліції».

У подальші дні я почав крадькома ходити за ним, пас його очима здалеку. Я організував філігранне стеження. Він увійшов у моє життя, навіть не здогадуючись про це. Нарешті я покинув Марсель, зберігаючи десь глибоко в душі про Бернардіні болісно-ніжний спомин. Пізніше, через два роки, мене затримали на вокзалі Сен-Шарль. Наглядачі грубо поводилися зі мною, сподіваючись видобути з мене свідчення. Двері комісаріату розчахнулися навстіж, і я, приголомшений, побачив Бернардіні. Я злякався, що він теж кинеться на мене з кулаками, але той наказав своїм колегам припинити допит. Він жодного разу не помітив мене, коли я ходив за ним назирці, позираючи любосним оком. Якщо він і бачив моє обличчя двічі або тричі, то за два роки геть його забув. Не симпатія і не доброта примусили його зласкавитися наді мною. Він був не менша погань, як решта. Я не можу пояснити, чому він за мене заступився. Але коли через два дні мене звільнили, я поклав зустрітися з ним і подякувати.

— Ви принаймні були на висоті.

— О, це нормально. Навіщо знущатися з хлопців?

— Вип'єте зі мною склянку вина?

Він погодився. Наступного дня я знову з ним зустрівся. Тепер уже він мене запросив. У барі ми були самі. Мліючи серцем, я сказав:

— А я вас давно знаю.

— Так? І відколи?

Стішивши голос, боячися, що він розгнівається, я зізнався йому в любові та своїх хитрощах, коли вистежував його. Він усміхнувся:

— Отже, ти тоді був не байдужий до мене? А тепер?

— Є такий гріх.

Він звеселився іще більше: мабуть, чи не відчував себе підлещеним. (Жава нещодавно зізнався мені, що любов чи захоплення чоловіка дає йому підстави більше пишатися, ніж любов чи захоплення дівчини.) Я стояв поруч нього і, трохи блазнюючи, говорив про любов, бо побоювався, що поважність цього зізнання нагадає йому про поважність його обов'язків. Усміхаючись із виглядом малого розпусника, я сказав:

— Що вдієш, я люблю гарних хлопців.

Він поблажливо глянув на мене. Його мужність захищала його, стаючи на заваді жорстокості.

— А якби я тебе того дня віддубасив?

— Якщо відверто, це мене б дуже засмутило.

Але я більше не вів про це мови. Якби я таким тоном зізнався поліцаєві не в скороминущому кумедному захопленні, а в глибокому коханні, то це боляче вразило б його цноту.

— Це в тебе минеться, — сказав він мені з усміхом.

— Сподіваюся.

Проте він не знав, що коли я сидів біля нього за шинквасом, розчавлений його кремезною поставою та певністю, то найдужче мене хвилювала невидима присутність його поліційної бляхи. Цей металевий предмет здавався мені могутньою запальничкою в руках у робітника, застібкою від портупеї, стопорним вирізом, врешті дулом, де несамовито скупчується мужність самців. Наодинці з ним, у якомусь темному закутку, я, можливо, набрався б сміливості легенько доторкнутися до тканини і ковзнути рукою за вилогу піджака, де лягаві зазвичай чіпляють свої відзнаки. Вся його мужність скупчилася в цій блясі так само, як у його члені. Якби він здибився під моїми пальцями, то видобув би з неї снагу, завдяки якій, можливо, ще більше б набряк і сягнув дивовижних розмірів.

— Мені можна з вами ще раз зустрітися, га?

— Звичайно, заходь до мене потиснути руку.

Щоб не розгнівити його своєю нетерплячкою, я утримувався кілька днів від зустрічі з ним, і ось нарешті ми почали кохатися. Він познайомив мене зі своєю дружиною. Я був щасливий. Якось увечері, коли ми прогулювалися набережжям Жольєтт, самотність, яка нас раптом огорнула, близькість форту Сен-Жан, де роєм роїлися леґіонери, і жаска портова нудьга (це все вдатне було вкинути мене в більший розпач, ніж перебування з ним у цьому закутку) зненацька штовхнули мене на інші крайнощі. Я раптом помітив, що коли до нього наближаюся, він уповільнює ходу. Тремтячою рукою я незграбно торкнувся його кульші, потім, не знаючи, як повестися далі, машинально поставив запитання, яке завжди мав напохваті, при зустрічі зі сором'язливими педиками:

— Котра година? — запитав я.

Що? Поглянь, на моєму вже полудень.

Він засміявся.

Я часто з ним зустрічався. На вулиці я йшов опліч Нього, підлаштовуючись під його крок. Якщо це було серед білого дня, я намагався ступати так, щоб на мене падала його тінь. Ця проста гра справляла мені втіху.

Я не полишав злодійського ремесла, патраючи ночами гомиків, які попадалися під руку. Повії з вулиці Бютрі (цей квартал тоді ще не був зруйнований) скуповували в мене крадені речі. Я залишався таким, як і раніше. Мабуть, я трохи передавав куті меду, дістаючи при кожній зустрічі з лягавими новісіньку посвідку, вимахуючи нею перед їхніми очима, на якій Бернар власноруч поставив печатку префектури. Він відав про моє життя і ніколи не докоряв ним мені. Та все ж одного разу, пробуючи виправдатися, що він лягавий, завів зі мною мову про мораль. Навіть із погляду естетики будь-якого вчинку я не міг його збагнути. Добра воля всіх моралістів розбивається об те, що вони називають моєю несумлінністю. Якщо вони доведуть мені, що вчинок огидний через зло, яке він спричиняє, то я сам потім суджу, за допомогою пісні, яку воно видобуває з мене, про його красу і вишуканість; себто я сам вирішую, відкидати його чи приймати. Нікому не навернути мене на праведний шлях. Ба більше, вони, либонь, можуть знову заходитися мене перевиховувати естетично, але для вихователя це все-таки ризиково — дати себе переконати і стати на мій бік, якщо обидві сторони підносять красу до ранґу найвищої влади.

— Я не дорікаю тобі, що ти фараон, сам знаєш.

— Тебе від цього не нудить?

Я розумів, що йому не поясниш, яке запаморочливе почуття вабить мене до нього, і мене охопило лукаве бажання трохи йому дошкулити.

— Це мене трохи дратує.

— Гадаєш, аби бути поліцаєм, не потрібна сміливість? Це ще небезпечніше, ніж уявляють.

Але він говорив про фізичну сміливість і небезпеку. А втім, його це мало обходило. Окрім декотрих (Пілоржа, Жави, Соклая, чиї обличчя виказують сувору мужність, але приховують багнисті болота на кшталт тропічних районів, званих тремтячими саванами), герої моїх книжок і чоловіки, яких я шукав для кохання, виглядали такими самими кремезними, лишаючись до непристойності безтурботними. Бернар був схожий на них. Одягнений у костюм масового виробництва, він був виклично елегантний, — як марсельці, що з них він глузував. Він був узутий в жовті із трохи зависокими підборами черевики, і все це надавало його тілу стрункості. То був найвродливіший серед італійців, яких я знав. У його душі я відкрив, на щастя, якості, несумісні з чесністю та незламністю, якими наділяють у кінофільмах лягавих. То був паскудник. Але попри всі свої вади, яким чудовим серцеїдом міг би він стати, та ще й добродієм, якби трохи помудрішав!

Я уявляв, як він переслідує небезпечного злочинця і на повному бігу хапає його, як декотрі регбісти кидаються на прудконогого суперника з м'ячем, стискають його в обіймах і притискаються головою до ворожої кульші чи матні. Злодій триматиме свій скарб, боронитиме його, трохи побундючиться, а потім двоє чоловіків, збагнувши, що володіють кремезними тілами, і бувши готові на будь-яке зухвальство, ці двоє чоловіків, двоє споріднених душ, обміняються дружніми усмішками. Накидаючи цій короткій драмі своє продовження, я здавав бандита поліцаєві.

Наполягаючи (та ще й як заповзято!) на тому, що кожен із моїх друзів мав свого двійника-поліцая, чи не скорявся я якомусь темному бажанню? Ні злодія, ні лягавого я не збирався прикрашати лицарськими доблестями, якими щедро наділяють героїв. Жоден із них не був тінню іншого, але оскільки як один, так і другий, на мою думку, були поза суспільством, яке відлучило їх і прокляло, то я, можливо, прагнув їх злити водно, щоб виразніше побачити плутанину, з якою їх змішує людський загал, коли каже:

«Поліцаїв вербують ще з півчих дитячого хору».

Як би я хотів, щоб поліцаї та злодії були красюками, щоб їхні сяйливі тіла помстилися вам за вашу зневагу до них. Міцні м'язи і поправні риси обличчя мусили б оспівати і прославити нечисті заняття моїх друзів, викликати у вас повагу до них. Коли мені трапляв на очі гожий хлопчак, мене охоплював дрож на думку, що, можливо, його душа благородна, але я страждав, якщо у хирлявому тілі жила шахраювата нікчемна душа. Чесність була на вашому боці, а отже, я відкидав її, проте я часто розпізнавав у собі її ностальгійні гуки. Я мусив боротися з цією спокусою. Поліцаї і злочинці — наймужніша еманація сього світу. На неї накидають запинало. Вона є вашими сороміцькими місцями, які я разом з вами все ж називаю благородними. Прокляття, якими обмінюються вороги, виказують удавану ненависть, яка, як на мене, свідчить про ніжність.

Інколи я зустрічався з ним у барі, прогулювався з ним вулицею. Я міг тоді уявити себе таким собі підступним злодійчуком, який грає «з відкритими картами» із нишпоркою, фліртує з ним, обережно кпить із нього, чекаючи, що той образиться. Ніколи ми не шпетили один одного, не обмінювалися зухвалими чи іронічними погрозами, крім однієї: зненацька він хапав мене за руку і рішучим тоном казав:

— Ходімо, я відведу тебе…

І лагідним голосом, ледве стримуючи сміх, додавав:

— … випити склянку.

Поліцаї часто вдаються до таких грубих жартів, і Бернардіні дозволяв собі їх зі мною. Тож і йдучи від нього, я кидав:

— Я йду геть.

Для нього ця гра, можливо, була мимовільною, але мене вона бентежила. Мені здавалося, ніби я засягаю в найпотаємнішу суть поліції. Очевидно, я й справді засягнув у неї глибоченько, оскільки один із поліцаїв іронізував зі мною з приводу своєї професії. Проте, як мені здавалося, ця гра вказувала нам на сміховинність нашого спільного становища, і ми тікали від нього, щоб скрасити усмішкою нашу дружбу. У наших стосунках не було місця для чварів. Я був його другом, а прагнув бути найближчою йому істотою, і якщо я відчував, що ми не любимо один одного в наших основних образах: поліцая і злодія (саме це нас єднало), то ми розуміємо, що це чимось схоже на протилежні електричні заряди, спалах від зудару яких годі з чимось порівняти. Звичайно, я міг би закохатися в чоловіка, не згірш чарівного, як Бернар, але маючи вибір, я віддав би радше перевагу не злодієві, а поліцаю. Перебуваючи поруч із ним, я був заполонений його чарівною ходою, грою його м'язів, що вгадувалися під його одягом, його поглядом, нарешті його особливими якостями, але коли я залишався наодинці з собою і роздумував над нашим коханням, наді мною починала панувати нічна влада всієї поліції («Нічна» або «Присмеркова» — слова, які насамперед спадань на думку, коли говорити про неї. Як і решта всі, поліцаї вдягаються в різні кольори, а все ж, коли я думаю про них, їхні обличчя та одяг ніби нагадують якусь тінь.)

Одного разу він попросив мене «здати» йому приятелів. Погодившись це зробити, я розумів, що відтепер мої почуття до нього будуть ще глибші, але вам не доведеться дізнатися чогось більшого про цю розмову.

Про суддю зазвичай кажуть, ніби він витає в повітрі. У символіці Візантійської імперії, яка копіює небесний лад, євнухи, як відомо, є втіленнями янголів. Мантії надають суддям якоїсь двозначності, яка є ознакою православного ангелізму. Крім того, я говорив про тривожні почуття, що їх викликають у мене ці небесні істоти. Так само і судді. Їхній одяг сміховинний. Їхня мораль комічна. Міркуючи про них, я їм ухвалюю вирок; мене хвилює їхній розум. Одного разу на судовому засіданні, де я постав перед судом за крадіжку, я сказав голові Рею:

— Чи не були б ви ласкаві уточнити (йшлося про те, щоб довести деякі провокації з боку декотрих платних поліційних інформаторів), про що заборонено говорити в суді й, насамперед, чи не дозволили б ви мені поставити вам запитання?

— Що? У жодному разі. Кодекс…

Він відчув небезпеку надто гуманного ставлення. Його чесності було б завдано удару. Я розреготався, коли побачив, як суддя уникає прямих висловів, ховаючись під свою мантію. Із суддів можна поглузувати, але не з поліцаїв, у яких руки на те, щоб міцно скручувати злочинців, а ноги, щоб осідлувати й приборкувати могутні мотоцикли. Я шаную поліцію. Вона зугарна вбити. Не на відстані чи за дорученням, а знічев'я власноруч. Ці вбивства, навіть учинені за наказом, усе ж диктуються своєю власною волею, передбачаючи разом із рішенцем і відповідальність убивці. Поліцаїв навчають убивати. Я люблю ці зловісні, хоч і усміхнені машини, призначені для найважчого вчинку — вбивства. Саме так тренували Жава у Waffen CC. Щоб зробити його надійним охоронцем — а він став потім охоронцем одного німецького генерала — його навчили, як він розповідав, вправно орудувати кинджалом, деяких прийомів дзюдо, мистецтва користуватися ласо й ручної боротьби. Поліцаї виходять із таких самих шкіл, як юні Діккенсові герої зі шкіл кишенькових злодіїв. Часто маючи справу із загонами для боротьби з наркотиками і дорожньою поліцією, я спізнав на собі всю тупість інспекторів, і мене вона не бентежить. Ані жалюгідна мерзотність більшості з них. Вони ще не поліцаї, а лише незграбні намагання бодай трохи наблизитися до бездоганної комахи. Ці кумедні й гидкі істоти, можливо, є незліченними перевтіленнями на шляху до досконалішого виду, представленого лише кількома рідкісними особинами. Одначе я ніжно любив поліцаїв не за їхні геройські вчинки — небезпечні переслідування злочинців, жертовність, певні дії, які додають їм популярності; а за те, що вони сидять по своїх кабінетах, вивчаючи особові справи і досьє. Слідчі зведення, вивішені на стінах, фотографії та прикмети злочинців на втеках, вміст картотек, запечатані речові докази — це все створює атмосферу потайної злоби, паплюжої підлоти, якою, і мені це подобається Усвідомлювати, дихають ці розбещені нею зухи, зі злісно роз'їденим нею розумом. Саме цю поліцію — завважте, що мені потрібні її найкращі представники — я обожнюю. Їхні широкі грубі руки є продовженням їхніх гнучких і дужих тіл, звичних до бійок, могли перебирати — зі зворушливо-брутальною незграбністю — особові справи, обтяжені проникливими запитаннями. Із тих злочинів, які вони в собі містять, я хотів би дізнатися не про найблискучіші, а про найтемніші, про які кажуть, що вони мерзенні, а герої їхні — безбарвні. Завдяки моральним зрушенням, до яких вони спричиняються, злочини породжують феєрії: один близнюк — вбивця, другий помирає, коли його брата ґільйотинують; новонароджені діти, задушені гарячим хлібом; яка-не-будь чудова знахідка у похмурій виставі, із затяжним розкриттям убивства; заціпеніння злочинця, який заблукав у дорозі й повертається до самого себе, повертається на місце злочину, де його заарештовують; милосердя снігу, що падає, сприяючи втечі злодія; вітер, що замітає сліди; грандіозні докази, роздобуті завдяки щасливому випадку, мета яких відітнути людині голову; шаленство речей супроти вас; ваша хитромудрість, щоб їх здолати; не менше таємниць зберігають у собі в'язниці, але тут вони вирвані з душ, повільно, шматочок по шматочку погрозами та залякуванням. Я заздрив інспекторові Бернардіні. Він міг витягти з шафи якесь убивство чи зґвалтування і, наситившись ним, розбухнувши від нього, піти собі додому. Я не хочу сказати, що так він може розважатися, наче під час читання якогось детективу. Тут не йдеться про забаву — навпаки. Йдеться про те, щоб узяти на себе найнесподіваніші найнещасливіші ситуації, завдати на свої плечі найпринизливіші зізнання, які є найбагатші. Але ніколи не кепкуйте з них: з тих людей, погорда до яких здатна творити найбільші чудеса. Здавалося, що тверезий і симпатичний свідок стількох важких зізнань мав би бути наділений велетенським розумом. Можливо, власне, пошуки того розуму і ведуть мене до цих неймовірних галантних авантур. Чого тільки не зустрінеш у марсельській поліції! Проте я ніколи не наважувався просити в Бернара дозволу проникнути в них разом з ним, а також дозволити мені прочитати його доноси. Я знав, що він водився з декотрими ґанґстерами із кварталу поблизу Опера, а також із ґанґстерами барів, що на вулиці Сен-Санса. Не бувши певний у мені, він не познайомив мене з жодним із них. Я ніколи не переймався бажанням дізнатися, чи погано любити фараона.