Щоденник злодія

У кімнаті одного приятеля я думав, дивлячись на його ліжко та на все буржуазне начиння:

«Тут я запевне не зміг би віддаватися любощам». Таке місце викликає в мене заціпеніння. Щоб зупинитися на ньому, я мусив би вдаватися до таких якостей, перейматися такими далекими від любови клопотами, що розчарувався б у своєму житті. Любити чоловіка — то не лише впадати в сум'яття через якісь подробиці, які я називаю нічними, оскільки вони зроджують у мені темряву, серед якої я тремчу (чуб, очі, усмішка, великий палець, кульша, шерсть тощо), а й спонукати ці потробиці повивати тінню все, що тільки можна, розгортати тінь тіні, тобто згущувати цей морок, розширювати його володіння і заселяти його чорнотою. Мене хвилюють не лише тіло з його прикрасами, не самі лише любовні ігри, а й продовження кожної з цих еротичних якостей. Так ось, ці якості можуть утворюватися лише з того, що їм дають пригоди, пережиті тим, хто ними, цими якостями, позначений, хто чутливий до цих подробиць, у яких, як мені здається, я відкриваю зародок подібних авантур.

Отже, з кожної смуги темноти, із кожного хлопця я видобував найбентежніший образ, щоб моє хвилювання зростало, а з усіх смуг темряви — нічний усесвіт, у який поринав мій коханець. Отже, той, у кого цих подробиць удосталь, надить мене до себе дужче за інших. А я, видобуваючи з них усе, що вони можуть дати, продовжую їх завдяки зухвалим авантурам, які є свідченням їхнього заряду любовної снаги. Отже, йдеться про вироблення еротичного церемоніалу, своєрідного, подеколи дуже тривалого парування завдяки цим нічним і небезпечним авантурам, у які я дам себе втягти згаданим похмурим героям.

Бернадіні відзначався багатьма такими подробицями, чий розквіт, очевидно, і спричинився до його дивовижної кар'єри поліцая, яка, власне, і надавала їм сенсу та виправдовувала подібні подробиці. За декілька тижнів я покинув Марсель із безліччю жертв, які мені погрожували і ремствували на мене. Мені загрожувала небезпека.

— Якби тобі наказали заарештувати мене, ти послухався б? — запитав я в Бернара.

Він вагався не більше шести секунд. Відтак, прискаливши око, відповів:

— Я влаштував би так, щоб це зробив не я. Я попросив би про це свого приятеля.

Така ницість не викликала в мене обурення, а радше поглибила мою любов до нього. Однак я його покинув і подався до Парижа. Я почувався спокійним. Цей короткий зв'язок із поліцаєм, моя любов до нього, а його — до мене, любовне переплетіння наших таких протилежних доль — це все мене очистило. Перепочивши, звільнившись на якийсь час від усіляких шлаків, здатних розпалити жадання, я відчув себе обмитим, очищеним, готовим до найлегшого стрибка. Згодом, років за п'ятнадцять-шістнадцять, коли я втьопався у сина одного лягавого, я спробую зробити з нього злочинця.

(Хлопцеві двадцять років. Звати його П'єр Ф'євр. Він написав мені, щоб я купив йому мотоцикла. Трохи далі я розповім вам про його роль.)

Тепер, за його допомогою, Арман відлдвав мені половину нашої здобичі. Він наполягав, щоб я користувався певною незалежністю, і хотів, аби я мав окрему кімнату. Можливо, з обережности, оскільки хоч він мене й оберігав, грозові хмари все ж згущалися над моєю головою, він вибрав кімнату в іншому готелі, на іншій вулиці. Десь ополудні я приходив до нього, і ми розробляли план нічного пограбування. Потім обідали. Він усе так само торгував наркотою, з чого Стілітано мав свою частку.

Я був би щасливий, якби моя любов до Армана не набула такої ваги, тож я запитую себе, чи він помічав її бодай колись? Його присутність зводила мене з розуму. Його відсутність мене хвилювала. Пограбувавши якусь жертву, ми сиділи вдвох десь із годину в барі, але що було потім? Я зеленого уявлення не мав, що він робив уночі. Я почав ревнувати до всієї портової босоти. Нарешті одного разу, на довершення всього і на мій жах, просто на моїх очах, Робер, посміхаючись, грубо заявив Арманові:

— Гадаєш, мені нема чого розповісти про тебе?

— Що ти цим хочеш сказати?

— Як то що, адже, я теж маю на тебе якісь права.

— Ти, шльондрочко?

Робер вибухнув сміхом.

— Власне. Це тому, що я — шльондрочка. Я твоя жінка, отак-то.

Він це сказав без ніяковості і без фанфаронства, кинувши лукавий, сповнений ніжності погляд у мій бік. Я думав, Арман його телепне або заткне губу надміру пихатому Роберові якоюсь реплікою, але він лише усміхнувся. Здавалося, його не бридили ні хлопцева фамільярність, ні його пасивність. Якби я так повівся, то певен, це розлютило б його не на жарт. Так я дізнався про їхні амури. Можливо, Арман цінував мене як товариша, але, на жаль, я прагнув стати його любкою.

Якось увечері Арман чекав на мене, прихилившись до одвірка у позі яничара, охоронця садів. Я затримався на годину і був певен, що він вибештає мене, а то й стусоне; мені було жаско. Знизу, з останньої чи з передостанньої приступки сходів, я побачив Армана голим по пояс, його широкі штани з голубого полотна, що спадали на стопи, здавалося, правили за основу не для Арманового погруддя, а для його складених навхрест рук. Можливо, вище стриміла голова, не знаю, але я бачив лише його міцні, м'язисті руки, їхню важку рельєфну брунатну плоть, і одну з них прикрашало вишукане татуювання із зображенням мечеті з мінаретом, банею та пальмами, похиленими від самуму. На руки з шиї, певніше, з самої потилиці просто звисав, спадав, ринув довгий мусліновий бежевий шарф, яким обмотують голову легіонери чи солдати колоніальних військ, для захисту від піску. Його біцепси, притискаючись до грудних м'язів і цілком затуляючи їх, рельєфно випиналися. Ці руки жили своїм окремішнім життям, тобто, лежачи перед Арманом, вони правили йому за гербовий щит і скульптурну зброю.

Блискавична чи некваплива медитація про планетарну систему, світила, туманності, галактики ніколи не дасть мені убгати в себе весь світ і втішитися: перед Усесвітом я ніяковію, але звичайна ознака могутньої мужності підбадьорює мене. Тривожні думки та страх щезають. Моя ніжність — найдивовижніше втілення її предмета у мармурі чи в золоті у підметки не годиться тілесній моделі — обтяжує цю силу браслетами із вівсюга. Страх — через моє спізнення — примушував мене майже здригатися і, поза всяким сумнівом, посилював моє хвилювання, даючи змогу проникнути в його, того страху суть. Химерне плетиво неприродних рук було не лише невідпорною зброєю цього оголеного вояка, а ще й несло в собі спомини про африканські походи. Кінець кінцем, його татуювання — мінарет із банею — бентежили мене, нагадуючи про розлуку зі Оплітано, коли я споглядав Кадисовів відсвіт у морі. Я пройшов перед його очима, Арман не ворухнувся.

— Я спізнився.

Я не смів дивитися на його руки. Вони були такі дужі, що я завагався, чи, бува, не дав маху, звертаючись до його очей та вуст. Реальним у цих руках чи в тому, що вони виражали, був тільки їхній несподіваний скульптурний візерунок проти тулуба борця. Щойно руки розімкнулися, як пощезне і найглибша й найдостеменніша Арманова реальність.

Сьогодні я розумію, чому на цей вузол м'язів мені було сором дивитися — у них відкривалася Арманова сутність. Якщо королівське знамено з'являється у вершника, який скаче чвалом сам, нас охоплює тривога і ми скидаємо шолом, а якщо король несе його власноруч, це гнітить наші душі. Найкоротший шлях, що нам пропонує символ у руках того, кого він мусить означувати, як створює, так і руйнує поняття та річ, яку воно означувало. (А тут усе поглиблювалося ще й тим, що звивистий візерунок лежав на тулубі!)

— Я робив усе, що можна, аби прибути вчасно і спізнився не з власної вини.

Арман не відповів. Він і далі стояв спершись об одвірок, повернувшись до мене, мов на осі, всією своєю масою. Стояв неначе ворота храму.

(Мета цієї оповіді — приоздобити мої минулі авантури, тобто видобути з них красу, відкрити в них те, що нині викликає пісню — єдиного свідка цієї краси.)

Його руки залишалися згорнутими. Арман завмер як бовван Байдужості. Провісники ще чудовішої зброї, яка нехтувала тим, щоб заявити про себе, ховаючись за блакитною тканиною штанів, його руки викликали у пам'яті одну ніч — їхній бурштиновий колір, їхня масть, еротична маса (якось увечері, коли він лежав у ліжку, я мазнув по його згорнутих руках своїм членом, як ото сліпий розпізнає навпомацки обличчя, і він не посмів розгніватися), надто ж упливало на мене блакитне татуювання, засвічуючи в небі перші зірки. Під мурами цієї мечеті, підпираючи похилену пальму, один леґіонер часто чекав на мене в сутінках у тій самій незворушній і владній позі. Здавалося, він охороняє невидимий скарб, а сьогодні мені навернулось на думку, що він оберігав, усупереч нашому коханню, свою бездоганну цноту. Він був старший за мене. Він завше приходив перший на побачення в сади Мекнеса. З блудним поглядом — або ж споглядаючи світлу мрію? — курив цигарку. Так, щоб він залишався незворушно стояти на місці (він завжди здоровкався зі мною крізь зуби і ніколи не подавав руки), я дарував йому втіху, якої він жадав, поправляв штани і йшов собі геть. Як би я хотів, щоб він стис мене у своїх обіймах! Він був вродливий, і коли б мені довелося згадувати його ім'я, найперше зринуло б у пам'яті, що він заслуговував бути названим сином ненажери.

Споглядання Арманових рук, гадається мені, було того вечора єдиною відповіддю на всі метафізичні хвилювання. Заступлений ними, Арман зникав, руйнувався і воднораз ставав реальніший і дійовіший, чого вимагала від нього така персоніфікація, оскільки він був головним носієм цього герба.

По суті я зберіг про нього самого не дуже ясні спогади, пам'ятав хіба що те, як Арман відважив мені два чи три ляпаси, що з мого боку було б нечесно від вас приховувати. Він терпіти не міг, щоб я його змушував чекати бодай хвильку. Може, він боявся, що я зникну назавжди. Кілька днів я вдавав, ніби поблажливо пантрую за його сварками з Робером, але я страждав від любови, досади і лютощів. Цієї туги я сьогодні, можливо, без вагань позбувся б, сприяючи зляганню двох чоловіків, яких я любив: одного — за його силу, другого — за вроду. Таке милосердя, тепер вельми близьке моїй душі, дозволило б мені ощасливити не двох чоловіків, а істот іще бездоганніших, втілень сили та краси. Якщо перше і друге не можуть об'єднатися в мені, тоді хай моя доброта, поза мною, вміло зав'яже досконалий вузол — кохання. Я мав певні заощадження. Нікого не попередивши, ні Стілітано, ні Армана — ні Сільвії, ні Робера — я сів на потяг і повернувся до Франції.

У лісах Мобежу я зрозумів, що країна, яку я з такими труднощами покидав, цей звабливий край, за яким я раптом відчув ностальгію, перетинаючи останній кордон, була близька осяйній Армановій доброті — сумі всіх тих складників, які, вивернуті навиворіт, утворювали його жорстокість.

Якщо тільки не станеться події такої ваги, що проти неї моя літературна творчість видасться безглуздою і мені доведеться вдатися до нової мови, щоб приборкати нове лихо, ця книжка буде останньою. Я чекаю, що небо звалиться мені на голову. Святість полягає в тому, щоб скористати із страждань. Щоб змусити диявола бути Богом. Щоб добитися вдячності від зла. Уже п'ять років я пишу книжки: я можу присягнути, що робив це з утіхою, але письменству я поклав край. Завдяки творчості я досяг того, чого шукав. Те, що стало для мене наукою і вказуватиме мені шлях, полягає не в тому, що я пережив, а в манері, в якій я те все переповів. Не у вигляді анекдотів, а у вигляді мистецького твору. Коли важить не власне життя, а його тлумачення. Саме це дарує мені мова: викликати його в пам'яті, розповісти про нього. Втілити в життя свою леґенду. Я знаю, чого хочу. Я знаю, куди йду. В подальших розділах (я вже зазначав, безліч їх утрачено) розповідь плинутиме безладно.

(Під леґендою я розумію не більш чи менш оманливе уявлення, яке матиме про мене загал, ознайомившись із моїм ім'ям, а відповідність мого майбутнього життя найзухвалішим уявленням, які я сам та інші можуть скласти про нього, прочитавши цю оповідь. Залишається з'ясувати, чи полягає здійснення моєї легенди у щонайризикованішому існуванні в злочинному середовищі.)

На вулиці я так боюся, що мене впізнає якийсь поліцай, що свідомо ховаюся в собі. Досить найголовнішій частці мого «я» заховатися в найпотаємнішому, в найвідлюднішому сховку (в якомусь затишному закутку мого тіла, де я завжди насторожі, звідки зорію мерехтливим вогником), як мені вже море по коліна. Я нерозважно гадаю, ніби моє тіло, очищене від будь-яких характерних прикмет, здається порожнім, і його неможливо розпізнати; все полишило мій образ: очі, пальці, з яких пощезли нервові судомні посіпування, — тож-бо поліцаї бачать, що поруч із ними хідником чимчикує лише порожня черепашка, позбавлена суті — людини. Але коли я ступаю тихою вулицею, полум'я розростається, проникає в мої кінцівки, піднімається до обличчя і забарвлює його схожістю зі мною.

Я нагромаджую нерозважливі вчинки: роз'їжджаю у крадених автомобілях, поминаю крамниці, які грабував, надто зухвало показую свій паспорт, тобто фальшиві документи. Я відчуваю, ще трохи — і все урветься. Мої неподобства надто серйозні, і я знаю: моя загибель надлетить на сяйливих крилах через найменшу помилку.[xxx] Але хоч я й звіряюся на нещастя як на ласку, та все ж докладаю всіх зусиль, аби пристосуватися до ігрищ, звичних у цьому світі. Я прагну втілитися в найрідкіснішій долі. Я невиразно бачу, яка вона буде, але я хочу, щоб вона поставала не у вигляді граційної кривої, ледь-ледь нахиленої в бік вечора, а у вигляді небаченої краси, розквітлої завдяки небезпеці, що мучить, виснажує, руйнує її. О, зробіть так, щоб я був суціль із краси! Я піду швидко чи повільно, але я зважуся на те, на що мушу зважитися. Я знищу всі свої подоби, покрівці впадуть і згорять у полум'ї, і якогось вечора я постану на долоні вашої руки, незворушний і прозорий, як скляна статуетка. Ви бачитимете лише мене. А довкруж усе пощезне.

З вагомості засобів, з пишноти матеріалів, до яких удався поет, аби наблизитися до людей, я суджу, наскільки він од них відійшов. Глибина мого падіння присилувала його до цієї каторжної праці. Так ось, моє падіння — то був мій відчай. А у відчаї зачаїлася знов сила — і водночас привід, щоб його знищити. Але якщо найпрекрасніше творіння потребує потуги найбільшого відчаю, то поет муситиме любити людей, щоб замахнутися на таке зусилля. І щоб він досяг успіху. Як відомо, люди цураються глибокого твору, якщо він є криком душі людини, потворно загрузлої у власному «я».

З огляду на вагу засобів, потрібних мені, щоб відкинути вас від себе, уявіть, яку ніжність я до вас відчуваю. Судіть про те самі, як я вас люблю, з отих барикад, які я звів у власному житті і творчості (позаяк мистецький твір мусить бути лише свідченням моєї святості, то байдуже, чи реальність цієї святості буде обов'язкова не лише для того, щоб запліднити твір, а й для того, щоб на цей твір, уже скріплений святістю, я міг спертися заради ще більшого стрибка в невідомість), щоб ваше дихання (я той, хто піддається крайньому зіпсуттю), не могло мене опоганити. Моя ніжність виліплена із крихкого тіста. А людське дихання затьмарює методи пошуків нового раю. Я примушу визнати зло у невинній подобі, навіть якщо ця подоба скрутить мені в'язи, позбавить мене чести і слави.

Творчість — то аж ніяк не легковажна гра. Творець вплутався в жахливу авантуру, поклавши йти до кінця крізь усі небезпеки, які випали на долю його творінням. Годі уявити собі твір без покладеної в його основу любови. Як можна ставати в ньому віч-на-віч із не менш потужною силою, яку треба зневажати чи ненавидіти? Адже тоді творець повинен перебрати на себе тягар гріхів своїх героїв. Ісус став людиною. Він відбуває спокуту. Потім, як і Бог, створивши людей, звільняє їх від гріхів: його батожать, плюють йому в обличчя, глузують із нього, розпинають. Ось у чому сенс вислову: «Він страждає у плоті своїй». Облишмо теологів. «Взяти на себе тягар людського гріха» насправді означає: відчути силу й наслідки всіх гріхів; погодитися зі злом. Будь-який творець мусить завдати його собі на плечі — ба більше — так поріднитися з ним, щоб створена ним субстанція циркулювала, мов кров, у його жилах — зло, яке він пропонує і яке його герої вибирають на власний розсуд. Ми прагнемо тут добачити один із численних об'явів благородного міфу про Сотворіння та Покуту. Даруючи своїм персонажам вільну волю, свободу розпоряджатися собою, будь-який творець у глибині душі сподівається, що вони виберуть Добро. Так само, як будь-який коханець плекає надію бути коханим.

Я хочу на мить загострити увагу на реальності найвищого щастя, присутнього у відчаї, коли людина зненацька залишається віч-на-віч із неминучістю своєї наглої загибелі, коли вона стає свідком безповоротного знищення свого твору та самої себе. Я віддав би всі скарби світу — воно й справді варте того, — аби пізнати стан відчаю і безвісти, — хай би ніхто не знав, що я витерпів. Самотній Гітлер у бункері свого палацу в останні хвилини розгрому Німеччини, напевняка пережив таку мить чистого осяяння — крихку і заразом тверду ясність — усвідомлення свого краху.

Моя гордість зашарілася рум'янцем мого сорому.

Хоча святість — моя мета, проте я не можу сказати, що це таке. Моєю відправною точкою є саме слово, яке визначає стан, якнайближчий до духовної довершеності. Про нього я не знаю нічого, крім хіба того, що без нього моє життя було б марнотне. Неспроможний дати вдале визначення святості — не більше ніж краси, — я щомиті прагну її творити, тобто робити так, щоб усі мої вчинки вели мене до неї — до незнаної мені мети. Хай кожна мить спрямовує моє прагнення святості доти, доки моє сяйво стане таке, що люди скажуть: «Це святий» або, радше всього: «То був святий». Я довго йду навпомацки. Методи ще нема. Навмання і без жодних інших підстав, окрім певності, що я досягну святості, що я роблю рухи, покликані привести мене до неї. Може, її досягають завдяки математиці, але я боюся, що в такий спосіб домагаються лише доступної, кастрованої святості, у випробуваних формах, як-то кажуть, — академічної. Це означає набути подоби святості. З огляду на найпростіші моральні та релігійні засади, святий досягає своєї мети, якщо він відкидає їх. Як краса, а також і поезія, з якими я її порівнюю, святість — це щось незвичайне. Її вираження самобутнє. Проте мені здається, що вона спирається виключно на зречення. Отже, я порівнюю її також зі свободою. Але особливо я хочу бути святим, бо це слово означає найвищий стан людини, і я зроблю все, щоб його досягти. У цьому разі я скористаюся зі своїх гордощів і пожертвую ними заради святості.

Трагедія — то радісна мить. Радісні почуття можуть бути виражені через усмішку, через тріумф усього тіла та обличчя. Герой не розуміє значущості трагічної теми. Він не повинен спозирати на неї, навіть якщо коли-небудь він її невиразно передбачив. Байдужістю його наділила природа. На балах у робітничих передмістях трапляються поважні молодики, байдужі до музики, здається, ніби вони радше диригують нею, ніж її сприймають. Інші весело поширюють серед дівчат пранці, схоплені в однієї з них: незворушно, з усмішкою на вустах, вони рухаються до розпаду своїх дивовижних тіл, про що сповіщають воскові фігури халуп. Якщо герой іде на смерть — до конечної розв'язки — він іде якщо не до щастя, то до найдосконалішого, тобто бездоганного самовиразу, іде з радісним серцем. Герой не буде ремствувати, йдучи на геройську смерть. Він стає героєм лише завдяки цій смерті, вона є станом, до якого так болісно рветься пересіч, вона — це слава, кінець кінцем вона (сама смерть і нагромадження видимих невдач, які до неї ведуть) є вінцем прихильного до неї життя, але насамперед — то погляд нашого власного образу, відбитий в ідеальному дзеркалі, яке являє нас в одвічному сяйві (доки не змерхне світло, назване нашим ім'ям).

Час кривавився. Двоє солдатів щойно почубилися через щось таке, про що давно вже забули, молодший упав із розсіченою залізним п'ястуком скронею, а другий дивився, як кров, стікаючи, перетворюється на букетики примул. Це цвітіння швидко поширювалося. Воно заполонило обличчя, яке вмить покрилося безліччю дрібнесеньких, щільно порослих квіточок, ніжних і фіялкових, як вино, що ним ригають солдати. Нарешті все юнакове тіло, яке звалилося в пилюгу, обернулося на зелений пагорбок, порослий такими великими примулами, що вони стали схожі на стокротки, між яких гуляє вітер. Лише самотня рука виднілася і посмикувалася, але вітер продовжував ворушити це зело. Незабаром переможець міг бачити лише зап'ясток руки, яка незграбно махала йому на знак прощення і безнадійно втраченої дружби. А там і зап'ясток зник, занурившись у розквітлий чорнозем. Вітер повагом і неохоче затих. Небо померкло, висвітивши спочатку око молодого жорстокого солдата-вбивці. Вій не плакав. Він усівся на горбок, на який обернувся його приятель. Подихи вітру ще відчувалися, але вже менше. Солдат різким рухом відкинув волосся, яке лізло в очі, і влігся відпочити. Він заснув.

Усмішка трагедії також викликана певного роду жартами про богів. Трагічний герой обережно глузує зі своєї долі. Він це робить напрочуд лагідно, але об'єктом його кпинів цього разу є не людина, а боги.

Уже засуджуваний за злодійство, я можу знову попасти в хурдигу ні за цапову душу, лише за одним якимось незначним звинуваченням чи підозрою. Закон вважає мене схильним до переступу. Небезпека чигає на мене не тільки під час крадіжки, а й щомиті впродовж усього життя, бо я крав. Невиразна тривога огортає моє життя туманом, обтяжує його і воднораз полегшує. Щоб зберегти ясність, гостроту погляду, моя свідомість мусить осягати до щирця кожен мій вчинок, аби можна було швидко його виправити, змінити його суть. Ця тривога змушує бути насторожі. Вона надала мені пози косулі, здивовано завмерлої на галявині. Але тривога ще й підхоплює мене, неначе вихор, забиває мені памороки, кидає мене в стихію мороку, де я припадаю до землі й усміхаюся, коли під листям земля відлунює чиїмись кроками.

Мені розповідали, що Меркурій у давнину був для старожитніх богом крадіїв, отже, вони знали, до кого звертатися. Але ми не маємо нікого. Тут би не гріх і на диявола молитися, проте наповажне жоден злодій на це не піде. Укласти з ним угоду — означає зайти надто далеко, оскільки він повстав супроти Бога, який, річ відома, зрештою вийшов переможцем. Навіть убивця не відважиться молитися дияволові.

Щоб відмовитися від Люсьєна, я так обставляю Цю відмову, щоб вона здавалася поглинутою лавинами катастроф. Він почуватиметься соломинкою серед виру торнадо. Навіть якщо він дізнається, що то я спричинився до цього лиха, він зненавидить мене, але ця ненависть не вразить мене. Докори сумління та осуд його чарівних очей не спроможуться мене схвилювати, оскільки я перебуватиму в самім осередді розпачливої туги. Я втрачу речі, які для мене набагато дорожчі, ніж Люсьєн, але не такі дорогі, як докори сумління. Ось чому я охоче вбив би Люсьєна, щоб утопити свій сором під розкішним запиналом переступу. На жаль, релігійний страх стримує мене від убивства, хоч і штовхає мене на нього. Він ризикує зробити з мене священика, жертву Бога. Щоб зруйнувати дійову силу вбивства, мені, можливо, досить довести її до краю, обґрунтувавши доцільність злочинства. Я зміг би вбити людину заради кількох мільйонів. Вага золота може переважити вагу вбивства.

Чи здогадувався про це бодай туманно колишній боксер Леду? Убивши спільника із помсти, він влаштовує в його кімнаті безлад, щоб створити позірність пограбування, забираючи зі столу п'яти-франкову купюру, і пояснює своїй зчудованій подрузі:

— Я збережу її як талісман. Ніхто не скаже, що я вбив не з корисливості.

Я досить швидко зміцню свій дух. Думаючи про це, не варто дозволяти своїм повікам чи там ніздрям трагічно морщитися, а треба обмірковувати сам задум злочину цілком невимушено, з широко розплющеними очима, наморщивши чоло ніби з простодушного подиву та захвату. Тоді жодна гризота, жодна передчасна журба не подужають оселитися в кутиках ваших очей чи захистити ґрунт під вашими ногами. Глузливої посмішки, ніжної мелодії, яку насвистують крізь зуби, дещиці іронії в пальцях, що беруть цигарку, стане, щоб відновити в мені зв'язок зі скорботою в моїй сатанинській самотності (якщо тільки я не покохаю якогось убивцю, якому притаманні і цей жест, і ця усмішка, і ця ніжна мелодія). Коли я поцупив перстень Б. P., мене почала діймати цікавість.

«Ану ж він про це дізнається? — запитував я себе, — ану ж я продав перстень комусь із його знайомих?!»

Я уявляв, оскільки Люсьєн любив мене, його страждання та мій сором. Так ось, я рокую найгірше: смерть. Вготовлюю її йому.

На бульварі Осеманна я бачив, як затримали громил. Тікаючи з крамниці, один із них спробував вискочити через вітрину. Нагромадивши довкола свого арешту цілу купу збитків, чи розраховував він у такий спосіб надати йому значущості, в якій буде відмовлено попередньому вчинку — пограбуванню? Він шукав нагоди оточити свою персону кривавою, дивовижною, жахливою помпезністю, в осередді якої він сам усе одно залишився б жалюгідним. Злочинець звеличує свій подвиг. Він намагається зникнути під цією пишнотою, за лаштунками цієї велетенської вистави, до якої спричинилася доля. Поки він розчленовує свій вчинок на жорсткі миті, той вчинок, навпаки, розкладає його.

«Що для мене людські образи, коли людська кров…»

Чи міг би я, не паленіючи на виду, захоплюватися прегарними злочинцями, якби я не знав їхньої вдачі? Якщо вони, на своє лихо, приоздобили стільки віршів, я хочу їм допомогти. Митець, який використовує злочин у власних цілях, чинить блюзнірство. Хтось ризикує своїм життям, славою, щоб стати облямівкою у твориві якогось дилетанта. Навіть якщо то йдеться про уявного героя, його образ, навіяний живою людиною. Я не хочу втішатися його стражданнями, якщо я їх із ним не поділяв. Насамперед я накличу на себе зневагу й осуд людського загалу. До святості Венсена де Поля я ставлюся з недовірою. Він мав би погодитися вчинити злочин замість невільника, в кайдани якого він себе закував.

Тон цієї книжки ризикує збурити найліпші, а не найгірші голови. Я не шукаю скандалу. Я укладаю ці записи для кількох молодиків. Я хотів би, щоб вони розглядали їх як підручник до найвитонченішої аскези. Мій досвід болісний, і він ще не завершений. Його відправною точкою була романтична мрія, але то байдуже: я опрацьовую його з неменшою докладністю, ніж якусь математичну задачу; і видобуваю з нього матеріали, конечні для створення твору мистецтва або ж для досягнення моральної досконалості (можливо, для знищення власне цих матеріалів, для їхнього розпорошення), близької до тієї святості, яка для мене й досі лишається найпрекраснішим словом людської мови.

Обмежений світом, супроти якого я повстаю, відтятий ним, я стану ще вродливішим, ще яскравішим, якщо кути, які мене ранять і надають мені форми, стануть ще гостріші й жахливіші, стануть для мене зубцями.

Мою боротьбу годиться продовжувати аж до її завершення. Хай би яка була відправна точка, кінець буде чудовий. Власне, будь-яка незавершена дія є ганебною.

Коли я повернув голову, мої очі засліпив сірий трикутник, утворений ногами вбивці: одна з них спиралася об невеличкий виступ стіни, а друга залишалася нерухомою в пилюці внутрішнього дворика. Обидві ноги були обіпнути грубою жорсткою тканиною жалоби. На якусь хвильку осліп, припинивши жувати стебло троянди, яке тримав у зубах, я випадково впустив її (а можливо, пожбурив ув обличчя якогось злодія), і вона з потайною вправністю зачепилася за матню — виразний кут із сірої тканини. Цей простий рух лишився непомічений для наглядача. Він вислизнув навіть від інших в'язнів і від убивці, котрий відчув лише легесенький доторк. Коли він глянув на свої штани, то зашарівся від сорому. Сприйняв він її як плювок чи як знак якоїсь насолоди, якою його нагородили лише тому, що саме в ту мить він перебував під безхмарним небом Франції? Одне слово, з обличчям, що набуло брунатної барви, він недбалим рухом, намагаючись це приховати, відірвав безглузду троянду, що крадькома зачепилася кінчиком шпичака, і засунув її до кишені.

Святістю я називаю не стан, а моральний вчинок, який до неї веде. Це ідеальна точка моралі, про яку мені нема що сказати, оскільки я її не помітив. Вона віддаляється, щойно я наближаюся до неї. Я жадаю і боюсь її. Цей вчинок може виявитися марним. Одначе, хоч він і болісний, проте веселий. Він божевільний. У безглуздий спосіб він обертається на Каролінку, яка задирає свої спідниці й верещить із радості.

Я підношу до найвищої чесноти не лише самотність, а й жертовність. Ця чеснота має переважно творчу основу. Очевидно, над нею тяжіє прокляття. Чи я здивую когось, заявляючи, що злочин може прислужитися утвердженню моєї моральної сили?

Коли я нарешті проникну в саме осердя образу, стану світлом, власне, тим, хто доносить його до ваших очей? Коли я опинюся в серці поезії?

Я ризикую заблукати, сплутавши святість із самотністю. Але завдяки цьому реченню чи не ризикую я знову надати святості християнського змісту, що його я прагну відокремити від неї?

Ці пошуки ясності, можливо, марні. Осягнення її віщує спокій. Усмішка, з якої зникнуть і «я», і «ви», обернеться на байдужу усмішку, яка споглядає речі.

Того ж таки дня, коли я прибув до Санте — у ще одне з багатьох місць мого ув'язнення, — я постав перед начальником тюрми через те, що, йдучи коридором повз віконце камери, озвався до одного зі своїх приятелів. Кара не забарилася: мене одразу ж запроторили до карцеру на два тижні. Після триденного ув'язнення якийсь робітник дав мені недопалків, їх передали в'язні моєї камери, до якої я так і не дійшов, що мене вельми розчулило. Вийшовши з карцеру, я їм віддячив. Ґі сказав мені:

— Ми збагнули, що прибув новенький, на дверях було написано: Жене. Ми знали, хто такий Жене. На тебе чекали. Ми доглупалися, що ти попав до карцеру, і передали тобі чинарики.

Оскільки моє ім'я значилося у списках тих, що вже сиділи в цій камері, вони виявили солідарність із незнайомцем, покараним за якусь провину, до якої вони не мали ніякого діла. Ґі був душею камери. Смаглявий підліток з білявими кучерями уособлював непідкупне і суворе сумління. Щоразу, як він звертався до мене, я осягав сенс чудородного виразу: «Розрядити парабелум між крижі».

Його заарештувала поліція. У мене на очах відбувся такий діалог:

— То ти вчинив напад на вулиці Фламандській?

— Ні, не я.

— Ти. Консьєржка тебе впізнала.

— Виходить, хавка того ракла схожа на мою.

— Вона править, що його звати Ґі.

— Виходить, у того ракла така сама хавка і таке саме ім'я, як у мене.

— Вона впізнала твоє дрантя.

— Виходить, у нього така сама хавка, таке саме ім'я і таке саме дрантя, як у мене.

— І такий самий чуб.

— Виходить, у нього така сама хавка, таке саме ім'я, таке саме дрантя і такий самий чуб, як у мене.

— З'ясовано, що то твої відбитки пальців.

— Виходить, у нього така сама хавка, таке саме ім'я, таке саме дрантя, такий самий чуб і такі самі відбитки пальців, як у мене.

— Бачу, це триватиме довго.

— До кінця.

— То ти вчинив напад.

— Ні, не я.

Саме від нього я одержав листа, де є такі місця (я ще сидів у в'язниці Санте…): «Любий мій Жанно, я зараз на бобах, тож не маю змоги надіслати тобі передачу. Я не маю ані шеляга за душею, але хочу сказати тобі щось таке, що, сподіваюся, втішить тебе: я вперше вдався до суходрочки, думаючи про тебе, і вгонобив себе. Принаймні, ти можеш бути певний, Що десь є друг, який думає про тебе…»

Інколи я дорікаю йому за його панібратство з інспектором Рішардо. Я намагаюся втовкмачити йому, що поліцай ще мерзенніший від нишпорки, але Гі пускає мої слова повз вуха. Він дріботить. Розстебнутий комір його шовкової сорочки м'яко майорить довкола його шиї, спадаючи на рамена, піджак сидить ладно; голову він тримає високо і дивиться просто себе, суворо оглядаючи сумну, сіру й похмуру вулицю Барбеса, де якийсь «кіт» із-за фіранок умебльованої кімнати може накинути на нього оком.

— Так, по суті ти маєш рацію, — каже він. — Усі вони плюгавці.

За якусь хвильку, коли я думаю, що він уже забув мої слова (справді-бо якийсь час він нічого не думав, щоб ліпше відчути на своєму зап'ястку вагу срібного ланцюжка, або ж чекав, коли в його голові утвориться пустка, щоб ця думка знайшла собі місце), він бурмоче:

— Так, але все-таки лягавий — це щось інше.

— Отакої! Ти вважаєш?

Незважаючи на всі мої докази, що лягавий проти нишпорки гідний більшого осуду, я відчуваю те саме, що й Ґі, але не зізнаюся йому в цьому. Я люблю, так, потай я люблю поліцаїв. Я не розповідатиму йому про своє хвилювання, коли в Марселі на бульварі Бельзюнс я поминав поліційну їдальню. Вона просто роїлася марсельськими поліцаями в однострої і в цивільному. Їдальня притягувала мене. Там кишіло зміями, які звивалися, перепліталися з невимушеністю, яка не заважала — а можливо, навіть сприяла — їхній підлоті.

Ґі байдуже ступає поруч мене. Чи знає він, що лінії його рота надто зманіжені? Вони надають його обличчю якоїсь дитячої чарівності. Білявий зроду, він перефарбувався на чорнявого. Він хоче скидатися на корсиканця — і захоплюється цією грою, — а я підозрюю, що він любить рум'яна.

— Я в розшуку, — хвалиться він мені.

Життя злодія — це низка безперервних скутих, але палких рухів. Добуваючись із випаленого нутровиння, кожен рух стає болісний і жалюгідний. Тільки після крадіжки, вдаючись до літератури, злодій оспівує свій чин. Кожен успіх виспівує в його тілі гімн, який повторюють вуста. Кожне падіння викликає захват у його туги. На мою усмішку, на моє стенання плечима Ґі відповідає:

— Я виглядаю надто зеленим. Серед злодійського кодла треба видаватися мужем.

Мене захоплює його незламна воля. Невинна усмішка, каже він мені, може його занапастити. Я відчуваю до нього такі самі жалощі, як і до лева, якого приборкувач ганяє по напнутій линві.

Про Армана я говорю мало: дається взнаки сором'язливість, а може, бракує слів, щоб розповісти, ким і чим він був для мене, щоб достеменно передати важливість його морального авторитету — його доброта, як на мене, була чимось подібним до стихії, де мої потаємні (ганебні) якості знаходили собі виправдання.

Власне, після того, як я його покинув, провівши між ним і собою межу, тільки тоді я відчув його значущість. Він видався мені метикуватим. Тобто він зважився переступити моральні засади, не безтямно, з облудною легкістю хлопчаків, які не відають про них, а навпаки, ціною величезних зусиль, певний, що втрачає безцінний скарб, але натомість створить щось інше, набагато цінніше від того, що втратив.

Гангстери міжнародної банди здалися «поліції без найменшого опору, як останні легкодухи», писали бельгійські газети, — ми дізналися про це одного вечора в барі, де кожен коментував їхню поведінку.

— Це запроданці, хіба не так, — сказав Робер. — Ти іншої думки?

Стілітано не відповів. При мені він побоявся згадувати про страх чи відвагу.

— Ти мовчиш, ти іншої думки? Вони правлять, що обкрутили колосальні справи: напади на банки, потяги і раптом з дорогою душею дали себе злапати фараонам. Вони могли б боронитися до останньої кулі. У будь-якому разі їхній розрахунок певний: їх вимагає Франція, і їх збираються їй видати. Там їм скостять термін. Я б на їхньому місці…

— Ось не дратуй мене!

Арман раптом аж затремтів од гніву. Його погляд виказував обурення. Трохи утихомирившись, Робер запитав:

— Ти що, зі мною не згоден?

— У твоєму віці я зробив трохи більше, ніж ти, але не брався судити людей, особливо тих, яких запакували до криміналу. Для них існує щось більше, ніж суд. Тобі ще рано про це белебенити.

Його статечний тон трохи осмілив Робера. І він ризикнув відповісти:

— І все ж вони злякалися. Якщо вони робили все так, як розповідають…

— Ах ти ж недоумку паскудний, як же їм не злякатися, коли вони саме так і вчинили, як розповідають. Чи ти знаєш, чого вони хотіли, га? Ти це знаєш? То я тобі скажу. Відчувши, що їм клямка, вони вирішили дозволити собі розкіш, на яку не мали часу впродовж усього життя, — злякатися. Ти затямив? Для них це свято — мати змогу здатися поліції. Це дасть їм перепочинок.

Стілітано зберігав спокій. Із його лукавої посмішки я здогадався, що Арманова відповідь у принципі йому сподобалася. Не своєю позитивною, героїчною і зухвалою формою, а розпливчастим стилем. Робер промовчав. Він нічого не втямив зі сказаного, хіба те, що він не зовсім ще «свій» для нашої трійці.

Я сам, але вже трохи згодом, дійшов до цього виправдання. Арманова доброта полягала в тому, щоб дати мені почуватися в ній невимушено. Він розумів усе. (Себто розв'язав мої проблеми.) Я маю на увазі не його пояснення капітуляції ґанґстерів, яке він посмів дати і яке було прийнятне для цих ґанґстерів, а те, що його було зроблено заради мене, немовби він виправдовував мою власну капітуляцію за таких самих обставин. Його доброта полягала ще й у тому, щоб перетворити на свято, на врочистий і сміховинний парад те, що було ганебним відступом. Арман переймався насамперед реабілітацією. Не інших і не себе, а морального убозтва. Він надавав йому властивостей, які є вираженням утіх офіційного люду.

Мені далеко до його статури, м'язів та волосні, але, бувало, коли я дивився на себе в дзеркало, то знаходив у своєму обличчі якусь дещицю Арманової доброти. Тоді я пишався собою, своєю грубою і плескатою пикою. Я не відав, у якій братській могилі він похований, а може, він і досі живий, байдуже прогулює своє гнучке, дуже тіло. Він єдиний, якого я хочу вивести під справжнім ім'ям. Зрадити його бодай трохи було б занадто. Коли він вставав зі свого стільця, то вивищувався над світом. Він міг стерпіти ляпаси, й оком не моргнувши, тілесні образи не дошкуляли йому, він залишався великим. Він займав усе наше ліжко, його розчепірені ноги утворювали тупий кут, де лише я міг знайти трішки місця, щоб скрутитися калачиком. Я спав у затінку його члена, який час від часу падав мені на очі, та ще інколи, прокидаючись уранці, я примічав, що моє чоло прикрашав масивний і страх потішний брунатний ріг. Прокидаючись, його нога, не брутально, але владно виштовхувала мене з ліжка. Він мовчав. І лише курив, тимчасом як я готував каву і тости для цієї Святодарниці, де спочивало — або вироблялося — Знання.

Якось увечері ми ненароком дізналися, що Арман бурлакує між Марселем і Брюселем, від міста до міста, від кав'ярні до кав'ярні, заробляючи собі на прожиток, тим, що витинав паперові мережива перед відвідувачами. Докер не жартував, розповідаючи про нього мені із Стілітано. Він вельми правдоподібно розповідав нам про серветки, торбини, носовики, про тонкі вироби, виготовлені зі згорнутого паперу за допомогою ножиць.

— Я на власні очі бачив, як Арман показував свій номер, — сказав він.

Уявивши свого могутнього і незворушного владцю за жіночою роботою, я розчулився. Жодні кпини не могли його сягнути. Я не знаю, з якої каторги він вийшов, чи його звільнили, чи він звідтам утік, але те, що я дізнався про нього, свідчило: Арман відбув школу всіх тонкощів тюремного побуту на берегах Мароні або у французьких централах.

Слухаючи докера, Стілітано злобливо посміхався. Я слушно побоювався, що він спробує образити Армана. Фабричні мережива, якими він ошукував побожних власниць садиб, були ознакою шляхетності, свідченням Арманової вищості над Стілітано. Одначе я не наважувався його благати, щоб він замовк: така витончена моральність щодо свого кореша, виявила б у мені, у моєму серці химерні краєвиди, окутані таким м'яким сяйвом, що стало б одного доторку пальця, аби їх зруйнувати. Я вдав, ніби мені байдуже.

— Що не день, то новини, — кинув Стілітано.

— А що тут поганого?

— Я, власне, про це й кажу. Крутиться хто як може.

Щоб заспокоїти себе і, звичайно, підживити своє немічне тіло, я мав уявляти, що мої коханці витесані з найтвердішого матеріалу. І ось я дізнався, що земні злидні обсіли того, від кого я зазнав чимало кривди. Нині я найчастіше згадую Армана, який — я ніколи не бачив його за таким ділом — походжає між рестораційних столиків і робить витинанки — достоту як венецькі — свої паперові мережива. Можливо, саме тоді він і виявив без будь-чиєї допомоги вишуканість не того, що називають манерами, а незліченної гри поз. Чи то через лінощі, чи то бажаючи мене приборкати, чи то відчуваючи потребу в церемоніалі, який надав би ваги його персоні, він вимагав, щоб я припалював і розкурював цигарку, а відтак встромляв її йому до рота. Я навіть не мав права чекати, доки він виявить своє бажання, я мусив випередити його. Спочатку я так і робив, але бувши сам курець, я вирішив не марнувати часу, тож прикурював одразу дві цигарки, одну з яких передавав Арманові. Він брутально заборонив мені вдаватися до такої методи, вважаючи її за негідну. Довелося, як і раніше, виймати з коробки одну цигарку, прикурювати її, стромляти йому до рота, а відтак діставати другу для себе.

Оскільки впадати у скорботу — то для мене насамперед коритися стражданню, якого я уникаю, знаючи, що оберну його на силу, необхідну, щоб вийти з-під звичної моралі, то я не можу красти квіти, аби потім покласти їх на могилу любого мені небіжчика. Крадіж наперед визначає моральну позицію, якої не досягти без зусиль, — це геройський вчинок. Страждання від втрати любої істоти відкриває нам людські стосунки. Воно вимагає від того, хто залишився жити, гідної поведінки, насамперед із погляду формального. Такого формального, що турбота про неї змусить нас красти квіти, якщо нам нізащо їх купити. Це вчинок, викликаний відчаєм, інакше ми не здійснимо звичного обряду — прощання з мертвими. Ґі прийшов до мене, щоб розповісти, як уколошкали Моріса Б.

— Потрібні вінки.

— Навіщо?

— Для похоронної процесії.

Його мова була уривчаста. Він боявся подовжувати склади, щоб його душа не знемоглася. А можливо, він думав, що не годиться в такий мент умиватися слізьми чи нарікати. Про які вінки він торочив, про яку похоронну процесію, про яку церемонію?

— Для похорону потрібні квіти.

— Ти маєш бабки?

— Ні гроша. Зберемо пожертвування.

— Де?

— Уже ж не в церкві. У корешів. У барах.

— Усі зараз на бобах.

Власне, не самим похованням мерця переймався Ґі. Найбільше він хотів, щоб шану цього світу було віддано його товаришеві — злодію, полеглому від куль лягавого. Сплести із квітів для найупослідженішого зі смертних найрозкішніший покрівець, як ведеться в людей. Ушанувати товариша, але насамперед уславити його за допомогою засобів, узгоджених між тими, хто їх вигадує, хоч і не заплющує очей на їхню жалюгідність.

— Тебе не обурює, що лягавих, яких уколошкали, ховають, як королів?

— Це тебе бісить?

— А тебе ні? А коли хоронять суддів, то позаду тьопають присяжні.

Ґі виглядав збудженим. Його осявало обурення. Його змагала нестримна щиросердість.

— Ніхто не має купила.

— Треба шукати.

— Ти поцупиш квіти разом із його корешами.

— У тебе що, вавки в голові?

Він сказав це глухим голосом, соромлячись і, можливо, з жалем. Либонь, лише божевільний потрапить влаштувати небіжчикам незвичайні похорони. Він може, він здатен творити обряди. Ґі вже завмер у зворушливій позі пса, що справляє нужду. Він тужився, його погляд застиг, чотири лапи зійшлися під згорбленим тілом; дрож проймає його від голови до лайна, що парує. Я пригадую свій сором, ба навіть подив від одного безглуздого вчинку, коли якось у неділю на цвинтарі моя мати-годувальниця, роззирнувшись довкола, витягла з корінням нагідки зі свіжісінької могили і пересадила їх на могилу своєї дочки. Красти квіти звідки завгодно, щоб покрити ними домовину любого небіжчика, — такий вчинок, на думку Ґі, не втішить злодія. Жарти тут недоречні.

— Що ж ви тоді збираєтеся робити?

— Якнайшвидше обкрутити якесь дільце. Напасти на когось.

Ти маєш щось на прикметі?

— Hi.

— Тоді що?

Уночі з двома друзями вони вкрали на монмартському цвинтарі квіти. Хлопці перелізли через мур на вулиці Фруадво, біля громадського пісуару. Ото була хохма, похвалився мені Ґі. Мабуть, як і щоразу, перед грабунком, він сходив справити нужду. Якщо ніч була глупа, він зазвичай зоставляв труси — перед ворітьми або внизу перед сходами, у дворі. Таке панібратство його заспокоювало. Він знає, що «лайно» на жарґоні означає «вартовий».

— Я поставив вартового, — казав він. — Після цього нам спокійніше, і ми піднімаємося сходами. І місце видається нам не таким-то вже й чужим.

Присвічуючи ліхтариком, вони шукали троянд. Здавалося, квіти ховалися під листям. Сп'янілі від радості, вони крали, бігали, жартували серед надгробків. «Ми обнишпорили все», — похвалився він мені. Жінкам доручили сплести вінки і зробити букети. У чоловіків вийшли гарніші.

На ранок квіти зів'яли. Вони викинули їх на смітник і, консьєржка, очевидно, запитувала себе, що за орґія відбувалася сеї ночі в помешканнях, де зазвичай ніколи не буває букетів, хіба що інколи пощастить натрапити на якусь сиротливу орхідею. Більшість сторожких «котів» не потикаються на такі злиденні похорони, їхній гідності та нахабству пасують ліпше світські урочистості. Вони спровадили туди своїх жінок. Ґі також там був. А коли повернувся, то розповів мені про оте все злиденне збіговисько.

— То збіговисько горопах! Шкода, що ти не прийшов. Там були тільки шмонді та голодранці.

— О! Ти знаєш, я бачу їх щодня.

— Не в тім сила, Жане, треба ж було, щоб хтось озвався, коли грабарі запитали про родичів. Я пік раків.

(Коли я відбував термін у виправній колонії Меттре, мені наказали бути присутнім на похоронах одного молодого колоніста, померлого у лазареті. Ми його провели на крихітний цвинтар виправної колонії. Грабарями були діти. Після того, як вони опустили домовину в могилу, присягаюся, що якби хтось із грабарів запитав, як тепер: «Хто родичі?», я виступив би з натовпу наперед, зіщулившись у своїй жалобі.)

— Чому ти пік раків?

Ґі трохи потягся, а потім з усмішкою сказав:

— Гидко було — страх! Похорон бідняка. Ми добряче дерболизнули — цмулили всеньку ніч. Я радий, що повернувся. Хоч роззуюся і одведу трохи дух.

Ще замолоду я мріяв грабувати церкви. Згодом я з насолодою цупив звідти килими, вази, а подеколи й образи. Ґ… не помітив у М… гарних мережив. Коли я йому сказав, що стихарі й вівтарні покривала коштують дуже дорого, то його квадратове чоло набурмосилося. Він хотів знати їхню достеменну вартість. Пораючись у ризниці, я пробурмотів:

— Не знаю.

— Ну скільки, п'ятдесят?

Я мовчав. Мені захотілося якнайшвидше покинути цю залу, де панотці вдягаються і роздягаються, застібають свої ряси, зв'язують у вузол білі стихарі.

— Га? Ну скільки, п'ятдесят?

Я перейнявся його нетерплячкою і відповів:

— Більше, сто тисяч.

Пальці Ґ… затремтіли, обважніли. Вони бгали тканину та кутасті мережива. Його обличчя, осяяне скупим світлом, спотворене жадобою, здавалося чи то бридким, чи то чарівним. Ми заспокоїлися лише на берегах Луари. Сидячи на траві, ми чекали на перший-ліпший товарняк.

— Тобі пощастило, що ти на цьому знаєшся. Мережива так би й залишилися.

Саме тоді Ґі запропонував мені приєднатися до нього. «Ти будеш лише моїм навідником, я діятиму сам», — сказав він мені. Я відмовився. У злодійському ремеслі годі здійснити те, що задумав хтось інший. Той, хто діє, мусить бути досить вправний, щоб злагоджувати всілякі несподіванки на обраному шляху. І, нарешті, Ґі бачить злодійське життя лише як щось чудове, блискуче, в яскраво-червоних і золотавих барвах. Мені ж воно здається похмурим і таємничим, ризиковим і згубним, як і будь-яке інше життя, тільки небезпека зовсім ув іншому, не в тому, щоб скрутити собі в'язи, падаючи з даху чи тікаючи на авто, увігнатися в мур чи сконати від кулі калібру 6/35. Я не створений для отих бутафорних видовищ, коли перевдягаються у кардинала, щоб викрасти із храму скарб, або сідають на літак, щоб збити зі сліду супротивну банду. Яке мені діло до цих розкішних ігор.

Викрадаючи автомобіль, Ґі рушав з місця лише тоді, коли з'являвся його власник. Він глузував просто в вічі бевзеві, у якого з-під самого носа цупили автомобіль. То було для нього свято. Він вибухав розкотистим металевим, ледь силуваним, штучним реготом, а відтак чухрав геть. Бачучи окрадену жертву, її заціпеніння, шаленство та немічність, я рідко коли не страждав.

Коли я вийшов із в’язниці, ми зустрілися у барі звідників. У «Віллі». Стіни там були обвішані фотографіями; портретами танцівниць, а надто боксерів і танцюристів. Ґі не мав ані шеляга за душею, бо щойно втік із тюрми.

— У тебе є якесь дільце на прикметі?

— Та є одне.

Пошепки я розповів йому про свій намір обчухрати одного власника кількох мистецьких творів, годящих для продажу за кордон. (Я щойно завершив роман «Собор Квіткової Богоматері», після видання якого завів кілька цінних знайомств.)

— Треба заковбасити «кота»?

— Не варто. Наставляй вуха.

Глибоко вдихнувши повітря, я нахилився до нього. Я змінив поставу рук на бильці шинквасу, пересунув ногу і нарешті наготувався до стрибка.

— Послухай. Ми можемо запроторити цього типа на тиждень до хурдиги.

Не можна сказати, що риси обличчя в Ґі спотворилися, одначе вся його фізіономія цілковито одмінилася. Його обличчя немов знерухоміло і закам'яніло. Я був нажаханий раптовою жорстокістю погляду його блакитних очей. Трохи схиливши набік голову, Ґі пильно дивився на мене або, певніше, уп'явся в мене очима, немов збирався прицвяхувати до стіни. Зненацька я відчув усю глибину речення: «Я зараз тебе пришпилю!» Він відповідав мені тихим і рівним голосом, скерованим на мій живіт. Він видобувався з його вуст, як нечуственна колона, і невблаганно, як таран. Приглушений, монотонний, він здавався ущільненим і стужавілим.

— Як, і це кажеш мені ти, Жанно? Ти пропонуєш мені запакувати «кота» до хурдиги?

Моє обличчя було незворушне і таке саме жорстоке, як і в нього, але іще напруженіше і вольове. Його грозовому обличчю, де громадилися чорні хмари, я протиставив своє обличчя-скелю, його громи та блискавиці стиналися з моїми кутами та стрімчаками. Знаючи, що його суворість виснажиться і обернеться на зневагу, я, не гаючись, дав йому одкоша. Я став гарячково крутити мозком, як мені вийти з цього становища, щоб він, бува, не подумав, ніби я здатен на таке паскудство. Я мав виграти час. Я мовчав. Я дав йому змогу висловити своє зачудування і вилити на мене свою зневагу.

— Я можу пришити цього типа. Якщо хочеш, я його ухекаю, я замокрушу твого «котяру». Тільки накажи. Ну що, Жанно, ти хочеш цього?

Я вперто мовчав, нижучи його очима. Мені здавалося, ніби моє обличчя непроникне. Але Ґі мав помітити мою напругу і, мабуть, гадав, ніби мій вольовий рішенець, який так його вразив і збентежив, помалу-малу вкинув мене у вкрай драматичний стан. Так ось, я боявся його жорстокості як ніколи, бо саме того вечора він видавався особливо мужнім. Він поважно сидів на високому дзиґлику, його м'язисті кульші, туго обтягнуті гладенькою тканиною штанів, випиналися, а рука, яка на них спочивала, була дужа, груба і шерехата. Я не можу достеменно сказати, що саме зближувало його з ними: злоба, безглуздя, мужність, вишуканість, пишнота чи липкучість, — але Ґі був схожий на сутенерів, які терлися довкола нас, був схожий на їхнього друга. Він гнітив мене. «Вони» мене гнітили.

— Ти хоч даєш собі звіт, що таке спровадити туди людину? Ми обоє з тобою пройшли через це. Воронь Боже це робити.

Чи сам він зраджував, запродував своїх друзів? Його близькі стосунки з якимось інспектором поліції із П. Ж. наганяли на мене страху — і давали надію, що він стукач. Страху, бо він міг накапати на мене і випередити мене у зраді. Надію, бо я міг мати кумпана та підмогу в паскудствах. Я зрозумів самотність і відчай мандрівця, що згубив свою тінь. Я й далі мовчав, утупившись поглядом у Ґі. Моє обличчя залишалося незрушним. Ще не настала мить щоб опанувати собою. Хай він мимрить із подиву, аж поки не зіб'ється з пантелику. Проте я не міг уже стерпіти його зневагу, коли він сказав:

— Та все ж, Жанно, я вважаю тебе своїм братухою. Розумієш? Якщо якийсь зальотний, чи тутешній «кіт» захоче з тобою поквитатися, я спущу з нього шкуру. А ти, ти мені кажеш…

Він стишив голос, оскільки звідники почали підсідати ближче до нас. (Повії теж могли нас почути. Бар був напхом напханий.) Мій погляд став ще жорсткіший. Брови насупилися. Я міцно стулив рота і мовчав.

— Знаєш, якби не ти, а хтось інший запропонував мені таке…

Незважаючи на панцир рішучості, який мене захищав, я був принижений братньою ніжністю його зневаги. Його тон і його слова посіяли в мені зерна сумніву. Нишпорка він чи ні? Моє серце опосіло вагання. Якщо він нишпорка, то може зневажати мене за вчинок, на який би погодився сам. А ще, можливо, він чує до мене надто гостру відразу, щоб узяти у свої спільники і чинити паскудства, бо я в його очах не такий престижний і не такий яскравий, як інший злодійчук, що його він хотів би взяти на моє місце. Я сповна відчув його зневагу. Ще трохи — і вона б розчинила мене, як цукрову скелю. Мені годилося б, не надто цим усім переймаючись, усе ж постаратися зберегти свою твердість.

— Так ось, Жанно, якби хтось інший був на твоєму місці, то йому перепало б від мене на горіхи. Не знаю, чому я пустив повз вуха твої слова. Ніяк не втямлю.

— Ну й гаразд.

Він звів голову, його рот залишився трохи розтулений. Мій тон його здивував.

— Як?

— Я кажу, що все гаразд.

Я ще ближче нахилився до нього і поклав свою руку йому на плече.

— Мій любий Ґі, я такий щасливий. Мене охопив жах, коли я побачив тебе разом із Р. (поліцаєм), як ти з ним заприязнився, не буду цього приховувати. Я здрейфив. Я злякався, що ти пошився у стукачі.

— Ти відбився глузду. Я зв'язався з ним насамперед тому, що він волоцюга над волоцюгами, а ще — щоб він роздобув мені документи. У цього типа грошей кури не клюють.

— Гаразд. Тепер я вірю, але вчора, коли я побачив, як ви разом банячите, то, присягаюся, в мені все перевернулося. Я ж бо терпіти не можу стукачів. Ти знаєш, мене ніби обухом по голові огріли, коли я засумнівався і подумав, що ти міг скурвитися.

Я відкинув обережність, про яку він сам не забував, докоряючи мені, і трохи підвищив голос. Позбувшись його зневаги, я відчув полегкість, дихати стало вільніше, і я мало не затанцював. Мене окрилила радість, що я випручався з обіймів зневаги і так уник бійки, яка вже назрівала, і в якій би всі сутенери бару пішли супроти мене, а ще тому, що завдяки моєму велемовству я горував над Ґі. Нарешті, жалість до себе надала моєму голосу зворушливих модуляцій, позаяк я програв, хоч і стояв ще на ногах. Моя твердість і непримиренність луснули, і оборудка з пограбуванням (про яку ніхто з нас навіть не затнувся) остаточно забулася. Нас оточували бувалі в бувальцях звідники. Вони розмовляли галасливо, проте дуже чемно. Ґі розповів мені про свою подругу. Я щось йому відповів. Мене огорнув великий сум, який інколи протикали спалахи моєї люті. Самота (образ якої міг бути у вигляді туману чи випарів, що соталися з мене) на якусь мить прорвалася надією і враз зімкнулася наді мною. Я міг би мати спільника на волі (позаяк я нарешті впевнився, що Ґі — стукач), але я з'їв гарбуза. Мені хотілося зраджувати разом із ним. Оскільки я прагну мати змогу любити своїх спільників. Не можна, щоб ця обставина незвичайної (грабіжника) самотності залишила мене замурованим із яким-небудь хлопчиком-незграбою. Під час оборудки я весь обертаюся на страх (або радше на світло) і напевняка ризикую впасти в обійми свого спільника. Я зупиняю на ньому вибір не за його зріст чи силу, не для того, щоб він захищав мене на випадок невдачі, а для того, щоб тваринний страх укинув мене в чудовий прихисток його бездонних обіймів та стегон. Цей вибір небезпечний тим, що часто страх наскільки відступає, що обертається на ніжність. Я надто легко покладаюся на ці чудові рамена, на цю спину, на ці культі. Ґі викликав бажання працювати разом.

Він прийшов до мене у якомусь сум'ятті. Мені важко було зрозуміти, чи його страх і справді такий панічний. Того ранку вигляд у нього був геть жалюгідний. Він почувався далеко певніше в коридорах і на сходах Санте, спілкуючись із «котами», чий престиж зводився до хатніх халатів, у які вони перебиралися для зустрічі зі своїм адвокатом. Чи не безпека, яку дарує в'язниця, сприяла такій його легковажності?

— Я маю вибратися з лайна. Підкажи мені щось, аби я чухнув у якусь глушину.

Він намагається жити поміж «котів» і в його нервозності, у фатальному русі його голови я розпізнаю трагічну манеру педиків та акторок. «Хіба можливо, — каже він мені, — щоб на Монмартрі «чоловіки» дурили один одного?»

— Ти мене заскочив зненацька. Нічим зараз тобі не зараджу.

— А мені байдуже, яке дільце, Жанно. Якщо хочеш, замочу якогось звідника. Я ладен уколошкати «кота» за двадцять кусків. Учора я заледве не попав на каторгу.

— Це мене не колише, — сказав я осміхаючись.

— Тобі важко це уявити. Ти мешкаєш у розкішному готелі.

Він мене дратує: чому я мушу остерігатися шиковних готелів, люстр, салонів, чоловічої дружби? Можливо, комфорт додасть відваги і звільнить мій дух. А ген-ген за духом, я певен, полине і моє тіло.

Раптом він усміхнувся, дивлячись на мене.

— Пан приймає мене у вітальні. А до твоєї кімнати, що — заказано? Там твій хлопчик?

— Так.

— Він гарненький? Хто це?

— Зараз побачиш.

Коли він покинув нас, я запитав у Люсьєна, що він думає про Ґі. У глибині душі я був радий, що вони сподобалися один одному.

— Він має чудернацький вигляд у своєму капелюсі. Одяг на ньому звисає якимсь таким кандибобером.

І одразу ж він перевів розмову на інше. Ні татуювання Ґі, ні його пригоди, ні його хоробрість не зацікавили Люсьєна. Він завважив лише його кумедне дивацьке вбрання. Людина зі смаком може взяти на глузи елеґантність злодіїв, але, незважаючи на це, вони зі зворушливою статечністю чепуряться вдень, а особливо надвечір, докладаючи не менше зусиль, ніж кокотка. Вони прагнуть напустити туману. Егоїзм їхньої особистості зводиться лише до догляду за тілом («кіт», зодягнений ліпше, ніж принц, має убоге житло). Але як цей майже завжди недоладний потяг до вишуканості виявляється у Ґі? Що він означає, коли на ньому кумедний голубий капелюшок, тісний піджак і декоративна кишенькова хустинка? Хоч Ґі й не притаманні Люсьєнові дитяча чарівність і стримані манери, одначе йому властива палкіша пасія, гарячіше серце, жагучіша й пристрастніша вдача — ось чому я й досі ним дорожу. Він здатен, як він каже, зважитися на вбивство. Він може розтринькати за один вечір усі гроші на себе чи заради друга. Він хвацький хлопець. І, можливо, всі високі Люсьєнові прикмети не варті в моїх очах єдиної чесноти цього недоладного злодія.

Моя любов до Люсьєна і щастя цієї любови вже спонукають мене визнати мораль, більше узгоджену з вашим світом. І не тому, що я став великодушніший, я такий був завжди, — просто ця одубіла мета, до якої я прагну, жорстка, як металевий флагшток на скрижанілій маківці гори, така бажана, така люба моїм гордощам і моєму відчаю, що, як мені здається, загрожує моїй любові. Люсьєн не відає, що я перебуваю на шляху до пекельних країв. Мені все так само подобається йти туди, куди він мене веде. Наскільки б дужче, аж до запаморочення, падіння та блювоти, п'янила б мене любов, яку я йому присвятив, якби Люсьєн був злодій і зрадник! Та чи полюбив би він мене тоді? Хіба його упокореність перед моральними засадами, перед лагідністю не викликають і в мені тієї самої ніжності і легкого сум'яття? Та все ж я хотів би пов'язати своє життя з якоюсь усміхненою, але незворушною залізною потворою, яка вбиває, краде і запродує слідчим батька та матір. Мене й досі тягне до нього, щоб самому обернутися на виняткову почвару, яка до пари потворі — посланцеві Бога, — що задовольнить мою пиху і мій потяг до духовного усамітнення. Люсьєнова любов щедро виповнює мене, але коли я блукаю Монмартром, де тривалий час жив, то все, що я там бачу, оте все паскудство змушує моє серце калатати дужче і боляче стискає моє тіло та душу. Я знаю ліпше за будь-кого, що в цих кварталах, з недоброю славою нема нічого таємничого, проте для мене вони завжди будуть незбагненними. Знову пережити події цих місць, аби бути у злагоді зі злочинним світом, вимагало б неможливого повернення в минуле, оскільки ці місця бездушні, як і місцеві вуркагани з безбарвними пиками, а «коти», що наганяють жаху, є нестерпні бевзі. Але вночі, коли Люсьєн повертається до своєї кімнати, я боязко зіщулююся під ковдрою і багатію думкою, що обік мене простягнеться тіло грізнішого, небезпечнішого і воднораз лагіднішого злодія. Я маю намір незабаром повернутися до небезпечного життя поза законом у найрозпуснішому кварталі, у найнеподобнішому порту. Я покину Люсьєна. Хай сам виплутується з халепи як може. А я поїду. Подамся до Барселони, Ріо або куди очі світять — галасвіта, але спочатку сяду до в'язниці. Там я знову здибаю Сека Ґорґі. Чорний велетень лагідно простягнеться на моїй спині. Негр неосяжніший і чорніший за ніч, покриє мене. Весь тугий клубок його м'язів, що обплете мене, запульсує припливами чоловічої снаги, яка зосередиться в такій неподатливій, такій несамовито атакованій точці, що всеньке його тіло, пронизане дрожем цього блага і власного потягу, існуватиме лише заради мого щастя. Потім ми замремо. Він продовжить своє занурення. Відтак, здоланий сонливістю, мурин звалиться на мої плечі й розчавить мене своїм мороком, де я мало-помалу розчинюся. Розтуливши рота, я відчуватиму, як він заклякає, прикутий до цієї похмурої вісі своїм сталевим прутнем. Я відчую полегкість. Я стану байдужий до всілякої там відповідальності. І понесу над світом свій ясний погляд, що подарував орел Ганімедові.

Що дужче я люблю Люсьєна, то швидше позбуваюся потягу до переступу та злодіїв. Я щасливий, що люблю його, але велика журба, недовговічна, як тінь, і важка, як мурин, розпростерлася над усім моїм життям і спочиває над ним, злегка торкається і розчавлює його, проникаючи до мого ледь розтуленого рота: це туга за моєю легендою. Завдяки своїй любові до Люсьєна я пізнаю бридкі пестощі ностальгії. Щоб розлучитися з ним, я маю покинути Францію. Тоді мені доведеться розчинити його у своїй ненависті до неї. Але це чарівне дитя має очі, чупер, груди і ноги ідеальних злодіїв, тих, яких я обожнюю, і якщо я покину його, то почуватимуся так, наче покинув їх. Його чарівність його ж і порятує.

Того вечора, коли я перебирав пальцями його кучері, він задумливо звірився мені:

— Як би мені хотілося бодай одним оком глянути на свого хлопчика.

Замість збудити в ньому якусь жорстокість, ця фраза його розчулила. (Якось, під час висадки на берег він зробив дитину одній дівчині.) Мій погляд, спрямований на нього, стає серйозніший і лагідніший. Я уважно розглядаю цього хлопчину з гордим обличчям, з усмішкою, із жвавим, ніжним і лукавим поглядом, як молоду дружину. Кривда, якої я завдаю цьому самцеві, спонукає мене раптом до пошанівку, а його ця глуха, віддалена і майже притлумлена кривда робить млосним, як спогад про страждання при пологах. Він усміхається до мене. І я все більше виповнююся щастям. Я відчуваю, що моя відповідальність зросла, неначе — в буквальному розумінні — небо щойно благословило наш шлюб. Але чи зможе він пізніше, в обіймах своїх коханок, забути те, чим він був для мене? Що станеться з його душею? Чи загояться рани? Чи поведеться він у цьому разі так само байдуже, як і Ґі, чи посміхатиметься так само, як він, знизуючи плечима, щоб відкинути назад себе і пустити за вітром, віддаляючись своєю жвавою ходою, цей важкий і незглибимий біль: меланхолію зраненого самця? Чи не з'явиться у нього до всього якась погорда?

Роже часто радив мені не залишати його надовго з педиками, з якими він злягається. Ми вдавалися до таких осторог: щойно він виходив із пісуара або з лісочка, де до нього пристав гомик, Стілітано або я супроводжували його, тримаючись віддалік, аж до кімнати — зазвичай у невеличкому готелі, власності колишньої повії, на якійсь брудній і смердючій вулиці, — там я (або Стілітано) чекали кілька хвилин, а відтак піднімалися за ними.

— Гей, ти ж не барися, Жанно. Ти чуєш? Не зволікай.

— Усе-таки йому треба дати час роздягтися.

— Певна річ. Але потім дій швидко. Перед дверима, як завжди, я кину паперову кульку.

Він так часто і наполегливо напучував мене, що одного разу я його запитав:

— Але чому ти мене так квапиш? Ну, трохи зачекаєш.

— Ти сказився. Я боюся.

— Боїшся чого?

— А що коли якийсь зальотник почне мене лапати, — тоді я пропав. Я не впевнений, що не піддамся.

— Ну, що ж, піддавайся.

— Зваж, я дуже збуджуюся, еге ж. Але цього робити не слід. Не кажи про це Стілові.

Блукаючи лісом у супроводі людожера, Роже засіював свій шлях дрібними білими камінцями; ув'язнений злим наглядачем, він сповіщав про себе залишеною біля своїх дверей звісткою. Якось увечері я вирішив по-дурному покпити з його страхів. Ми зі Стілітано довго чекали, перш ніж піднятися нагору. Коли ми натрапили на потрібні нам двері, то обережненько їх відчинили. Крихітний вхід, вузький, як альков, відокремлював нас від кімнати. Простягнувшись голяка на ліжку, з червоною гвоздикою, затиснутою між великими пальцями ніг, Роже зачаровував старого пана, що повагом роздягався перед дзеркалом. До речі, у цьому дзеркалі нам і відкрилося це видовище: Роже вправним рухом підніс ногу до своїх губ і схопив гвоздику. Нюхнув її і засунув собі під пахву. Старий виглядав збудженим. Він плутався у своїх ґудзиках, шлейках і пристрасно жадав молодого тіла, яке так вправно покривало себе квітами. Роже осміхнувся.

— Ти моя в'юнка колюча дика ружа, — прожебонів старий.

Не встиг він закінчити речення, як Роже, відкинувши ковдру, трепетно перевернувся долічерева, встромив гвоздику собі в зад і, припавши щокою до подушки, закричав сміючись:

— Ти зараз теж почнеш колотися!

— А ось і я, — вихопився Стілітано, — рушаючи до нього.

Він був спокійний. Його соромливість — я вже розповідав, як вона інколи приоздоблювала його майже звірячу жорстокість, одначе нині розумію ліпше: ота його сором'язливість була не якимось чітко окресленим предметом, а чимось на взір вуалетки, яка прикриває його чоло та руки (вона не забарвлювала Стілітано), і не так почуттям, як незручністю, тертям, яке заважало злагоджено і шляхетно взаємодіяти різним частинам внутрішнього механізму, відмовою організму брати участь у радості іншого, протилежністю свободи, до якої, тієї протилежності, можливо, спричинилося дурнувате боягузтво; мені совісно називати таку сором'язливість оздобою (хоча, як на мене, це не означає, що згадана глупота інколи не надає рухам — чи то через вагання, чи то через різкість — певного чарунку, якого без неї вони були б позбавлені, і що цей чарунок не міг бути для них прикрасою), адже Стілітанова соромливість уже поблякла, і те, що викликало її, не було каламутним напливом думок чи таємничих хвиль, не було сум'яттям, що несло соромливість до незвіданих нових і водночас заповітних країн (я був би зачарований її ваганнями на порозі світу, відкриття якого бентежило рум'янцем його щоки), не було коханням, — то був відступ власне життя, яке залишало місце лише жаскій порожнечі недоумства. Я пояснюю Стілітанову поведінку, як можу, — самим лише забарвленням його шкіри. Цього замало. Але, можливо, саме в такий спосіб мені вдасться описати той бляклий образ, який зберегла моя пам'ять, — цим разом його чеснота не заважала ні його голосу, ані його ході. Він погрозливо підступив до ліжка. Як ошпарений, Роже схопився на рівні ноги і кинувся до свого одягу.

— Шльондра.

— Але ви не маєте права…

Літній пан аж затремтів. Він був схожий на карикатуру, на зображення перелюбника, застуканого на місці злочину. Він стояв спиною до дзеркала, де відбивалися його вузькі плечі й жовтувата лисина. Цю сцену осявало рожеве світло.

— Заткни свою пельку. А ти, — наказав він Роже, — хутко вдягайся.

Стоячи біля купи свого одягу, Роже й далі невинно тримав у руці пурпурову гвоздику. Із такою самою невинністю напружено стримів і його прутень. Тим часом поки він одягався, Стілітано почав вимагати у старого гроші.

— Падло. Ти, я бачу, надумав переспати з моїм братом?

— Але ж я не…

— Заткнися. Гони капусту.

— Скільки ви хочете?

— Усе.

Стілітано сказав це таким крижаним тоном, що старий не зважився йому перечити.

— Годинник.

— Але ж…

— Лічу до десяти.

Це нагадало мені мої дитячі ігри, і Стілітано видався ще жорстокішим. Враження було таке, ніби він забавляється і може задалеко зайти, оскільки це лише гра. Старий відчепив ланцюжок, на якому висів дзиґарок, і простяг його, підступаючи до Стілітано. Той узяв здобич.

— Твої персні.

— Мої персні…

Старий почав заникуватися. Стоячи нерухомо посеред кімнати, Стілітано чітко показував на жадані предмети. Я стояв у нього за спиною, трохи ліворуч, застромивши руки в кишені, й зорив його у дзеркалі. Я був певен, що з цим старим тремтячим педиком він жорстокіший, ніж завжди. І справді, коли старий сказав, що з його вузлуватих пальців персні годі зняти, Стілітано наказав йому пустити воду.

— Намиль руку.

З величезною запопадливістю старий намилив руки. Він спробував зняти два золоті персні з печаткою, але марно. Упавши в розпач, потерпаючи, що йому відпанахають пальці, він простяг до Стілітано руку з лячним хвилюванням нареченої перед вівтарем. А як же кряжистий Стілітано — пан Б. майже помітив моє хвилювання, коли зупинив мене у своєму парку, перед обсіяним гвоздиками пагорком: «Це мій найчарівніший кряж», — зізнався він мені — чи стану я свідком шлюбу тремтячого старигана зі спітнілими руками? Вишукано й обережно, в чому я вбачав якусь дивну іронію, Стілітано силкувався зірвати з пальців персні. Старий однією рукою підтримував руку, з якою той морочився. Може, він відчуває потаємну радість, що його оббирає гожий хлопець. (Мені на все життя врізався у пам'ять вигук бідолашного горбаня, у якого Рене, так і не ущасливив його, вирвав із рук тисячофранкову купюру: «Який жаль, що я не отримав ще платні. Я віддав би тобі все!» І відповідь Рене: «Не переймайся, можеш переслати її мені поштою».) Стілітано дбайливо намилював руку старого, подібно до того, як це роблять або як я намилював його єдину руку. Тепер обидва виглядали дуже спокійними. Вони підсобляли один одному виконати просту формальність. Стілітано не сердився, йому не бракувало терпіння. Я був певен, що завдяки цьому шаруванню палець обточиться і зробиться тоншим. Кінець кінцем він одійшов від старого і, як завжди, повагом відважив йому два ляпаси. Він відмовився від перснів.

Я трохи затяг свою розповідь із двох причин. По-перше, вона дає мені змогу ще раз пережити ту сцену, зваба якої невичерпна. До безсоромності Роже, який віддається стариганам, долучаються ще деякі деталі, на яких ґрунтується мій ліризм. Насамперед квіти, супроводники моці двадцятирічного хлопця. З немов приклеєною усмішкою цей хлопець довіряв свою чоловічу гідність — і підпорядковував — тремтливому жаданню старого. Стілітанова брутальність, спрямована на руйнацію тієї зустрічі, його жорстокість, завдяки якій він домігся остаточного її знищення. І нарешті, — як мені здавалося — у цій кімнаті, перед дзеркалом, де, — чудасія, та й годі! — я бачив відображення стількох згідливих і самозакоханих молодиків, — як мені здавалося — що сама присутність напівроздягнутого, кумедного, жалюгідного старого пана, чия пригнічена особа, саме тому, що мені доводиться називати її жалюгідною, символізує мене самого.

Друга причина: я вважаю, що не все ще для мене втрачено, бо Стілітано у такий спосіб освідчувався в коханні до Роже, а той — у коханні до іншого. Вони пізнали один одного у ганьбі.

Чи Люсьєн крадькома заходить до моєї кімнати, чи вривається вихором, — я завжди відчуваю одне й те саме хвилювання. Уявні тортури, які я вигадав для нього, болять мені куди лютіше, аніж коли б він перетерпів їх насправді. Чи мушу я вважати, що образ, який я створив, любіший моєму серцю, ніж дитина, що, власне, й стала його основою? Мені важко спостерігати, як мордується його тіло. Інколи, у хвилини ніжності, його погляд окутується легким серпанком; вії стуляються, очі каламутить якась туманна поволока. Вуста складаються у схвильовану усмішку. Жахливість його обличчя, воно наганяє мені холоду, — зумовлена тим, що я поринаю в любов до цього хлопчини. Я тону в ній, як у воді. Я бачу, як я потопаю. Смерть засмоктує мене. Коли він спить, мені не варто надто часто нахилятися до його обличчя: від цього я втрачу свою силу, а сила, яку я черпаю в ньому, — здатна лишень погубити мене і врятувати його. Любов, яку я у ньому буджу, складається з тисячі лагідних слів, що йдуть із глибини його душі, із глибини його серця: немовби випущені наосліп, вони стосуються лише мене.

Інколи я кажу собі, що якби ми крали разом, він полюбив би мене ще дужче і змирився з моїми любовними примхами.

«Лихо розтрощило б його сором, — переконую себе, — здерло б шкуру з його осороми».

Тоді я відповідаю собі, що якби його любов була спрямована на його рівню, то стала б іще несамовитіша, іще глибше збурила наше життя, але він не став би від цього дужчим. Я його швидше вб'ю, аніж завдам йому болю. Люсьєн, якого я, між іншим, назвав своїм послом на Землі, єднає мене зі смертними. Моя майстерність полягає в тому, щоб служити — йому і завдяки йому — укладові, який заперечує уклад, на який би я хотів скинути усі свої клопоти. Проте я працюватиму, не покладаючи рук, щоб створити з нього зримий і рухливий шедевр. Небезпека криється в деталях, які він мені пропонує: у наївності, безтурботності, ледарстві, простодушності його розуму, у його шануванні людей. У цьому разі мені доведеться вдатися до того, що мені мало властиве, але завдяки чому я хочу досягти доброго результату.

Якби він сам запропонував мені протилежні якості, я так само обробляв би їх із гарячим серцем заради супротивного, але не менш рідкісного результату.

Як я наголошував вище, його вишуканість була єдиним критерієм моїх дій. Я не суперечу собі, наполягаючи на своєму виборі зради. Зрада може бути чудовим вишуканим жестом, позначеним нервовою силою і красою. Я рішуче зрікаюся поняття шляхетності, яка присвоює, повертає на свою користь форму гармонії, прихованішу, майже незриму красу, яку варто б засвідчувати в чомусь іншому, ніж прокляті дії та предмети. Ніхто не буде введений в оману, якщо я напишу: «Зрада — прекрасна», і не буде бездухістю вважати — чи удавати, ніби вважаєш — що я маю на увазі ті випадки, коли вона стає неминучою і шляхетною, коли вона сприяє утвердженню Добра. Я вів мову про підлу зраду. Про ту, яку не виправдають жодні героїчні спонуки. Про потайну повзучу зраду, викликану не вельми благородними почуттями: заздрощами, ненавистю (хоча є мораль, яка зважується зараховувати ненависть до благородних почуттів), жадобою. Аби зрада була саме такою, досить, щоб зрадник здавав собі справу у своєму запроданстві, щоб жадав зради і знав, як розірвати любовні пута, що єднають його з людьми. Щоб досягти краси, конечна любов. А жорстокість — щоб її зруйнувати.

Якщо винуватець має серце — як чую його в собі я, — він вирішує бути тим, ким став, учинивши переступ. Йому легко знайти для себе виправдання, інакше, як би він жив? Він видобуває його із власних гордощів. (Варто відзначити надзвичайну силу словесної творчості гордощів, а також і гніву.) Він замикається у своїй осоромі завдяки гордощам, слову, що означає вияв найзухвалішої свободи. У глибині своєї осороми, у своєму власному слизі він закутує себе у шовкову тканину, яку сам собі зіткав і яка, власне, і є його гордощами. Ці шати неприродні. Винуватець зіткав їх для свого захисту, забарвив у пурпур, аби прикрасити себе. Нема гордощів без провини. Якщо гордощі — це найзухваліша свобода — Люципер, що повстав супроти Бога, — якщо гордощі — це чудове прикриття, з якого стримить моя провина, — зіткані з неї, то я хочу бути винуватим. Провина породжує почуття винятковості (вона знищує збентеження), і якщо у злочинця черстве серце (оскільки замало скоїти злочин, його треба заслужити і заслужити право вчинити його), він піднімає його, своє серце на підмурок самотності. Самотність не дана мені, я її завойовую. Мене веде до неї прагнення краси. Я хочу в ньому закоренитися, окреслити свої межі, вибратися з плутанини, зробити в собі лад.

Підкидьок, я провів усе своє дитинство і юність у самотині. Злодій, я вважав своє ремесло за виняткове. Я, казав я собі, дивовижний виняток. Насправді ж моя діяльність і потяг до переступу пов'язані із моїм гомосексуалізмом, якому я завдячую свою незвичайну самотність. Яким же був мій подив, коли я помітив, як поширилося злодійство. Мене поглинуло лоно банальності. Щоб вибратися з нього, мені залишалося тільки прославити свою злодійську долю і жадати її. Саме в цьому добачили примху, з якої глузували ґевали. Чи вважають мене за нікудишнього злодійчука? Байдуже. Слово «злодій» означає людину, чия основна діяльність — крадіж. Точніше, воно витісняє — з огляду на свою назву — все, що не є злодієм. Спрощує його. Поезія полягає в найглибшому усвідомленні свого злодійського права. Можливо, усвідомлення будь-якої іншої якости, здатної стати для вас головною, так само можна назвати поезією. Проте я потішений, що усвідомлення своєї особливості названо антигромадською діяльністю: переступом.

Звичайно, злочинець, який пишається собою, завдячує свою винятковість суспільству, але, можливо, вона завжди була йому притаманна, а суспільство тільки забачило її і поставило йому це за провину. Я вирішив протиставити себе суспільству, але воно мене засудило, караючи насправді не так злодія, як непримиренного ворога, чийого самітного розуму воно боїться. Так ось, саме суспільство приховало в собі цю винятковість, яка боротиметься супроти нього ж таки, вгородивши йому в черево ножаку, викликаючи докори сумління — душевний неспокій — яка стане раною, звідки цебенітиме його кров, що її воно саме не наважується пустити. Оскільки я не можу розраховувати на найяскравішу долю, то прагну найзлиденнішої, але не заради безплідної самотности, а щоб добути з такого рідкісного матеріалу новий твір.

Якось я зустрів Ґі не на Монмартрі, не на Єлисейських полях, а в Сент-Уані. Він був брудний, у лахмітті, весь покритий лепом. Ґі самотньо стримів серед гурту покупців, ще вбогіших і брудніших, ніж продавці. Він намагався продати пару простирадл, які, звичайно, поцупив із якогось готелю. (Я часто носив із собою речі, які робили мою фігуру та ходу недоладними: книжки під пахвою, які сковували мої рухи, простирадла чи ковдри, обмотані довкола стану, які уподібнювали мене до товстуна, парасолі у холоші при нозі, медалі в рукаві…) Він був сумний. Мене супроводжував Жава. Ми одразу впізнали один одного. Я запитав:

— Це ти, Ґі?

Я не знаю, що він прочитав на моєму обличчі, але його стало просто жахливе.

— Усе гаразд, дай мені спокій.

— Послухай…

Він завмер у шляхетній позі манекена, який демонструє тканини у вітрині, з простирадлами на передпліччі. Трохи схиливши набік голову, щоб надати словам більшої ваги, він сказав:

— Забудь мене.

— Але…

— Корешу, забудь мене.

Від сорому та приниження йому, мабуть, пересохло в горлі, і він так і не спромігся пояснити, що й до чого. Ми із Жавою пішли собі далі.

Щоб відшукати в собі — за допомогою рухів, які їх заперечують або намагаються їх зупинити — звабливих грабіжників, чиї справи і ремесло захоплюють мене, Моріс Р. винаходить і застосовує всілякі хитромудрощі проти них. Його винахідливість свідчить про його манію та про те, що потай (можливо, сам не знаючи про це) він продовжує пошуки зла в самому собі. Його будинок начинений всіляким причандаллям: у помешканні по ґратках, припасованих до вікон, пущено струм високої напруги, обладнано систему сигналізації, двері убезпечено мудрованими замками тощо. У нього мало коштовностей, але в такий спосіб він підтримує зв'язок із меткими шахраюватими лиходіями.

Бог: мій особистий суд.

Святість: єдність із Богом.

Вона настане тоді, коли припиниться цей суд, тобто коли суддя і підсудний стануть єдиним цілим.

Суд відмежовує добро від зла. Він виголошує вирок суду і накладає кару.

Я перестану бути суддею і підсудним.

Молодята, які кохають одне одного, виснажуються в пошуках еротичних ситуацій. Що бідніша уява, яка їх творить, і що дужче кохання, яке до них штовхає, то кумедніші ці ситуації. Рене чавив виноград у піхві своєї дружини, а відтак, поділивши порівну споживав його у парі з жінкою. Бувало, він пригощав ним своїх друзів, і ті дивувалися, що їм подано такий чудернацький конфітюр. Ба більше, він обмащував свого прутня шоколадним мусом.

Інший мій коханець своє інтимне руно прикрашає стрічками. А ще один сплів для залупи свого друга крихітного віночка зі стокроток. Фалічний обряд ретельно й урочисто святкується в камерах за лаштунками кожної наглухо застібнутої матні. Якби хтось використав його, маючи бурхливу і багату уяву, то які б почалися свята, із залученням до них рослин та звірів і яку б духовність вони щирили, духовність, що запанувала б довкола! Я сам саджаю в поросле волоссям тіло Жави пір'я, що сиплеться вночі з розпоротої подушки. Слово «яйця» перекочується в моєму роті. Я знаю, що моя поважність, коли я собі уявляю цю частину тіла, стає для мене найголовнішою чеснотою. Як ото штукар, витягує зі свого капелюха сотні дивовижних речей, так і я можу видобути з них всілякі чесноти.

Рене розпитує мене, чи не знаю я педиків, яких він міг би обібрати.

— Певна річ, не твоїх друзяк. Твої друзі — то святе.

Подумавши кілька хвилин, я нарешті згадав про П'єра В., у якого Жава прожив кілька днів.

П'єр В. — старий (п'ятдесятирічний), гирявий, маніжний гомик — носить окуляри у сталевій оправі. «Перед тим як удатися до любощів, він їх кладе на комод», — розповідав мені Жава, з яким я заприязнився на Лазуровому Березі. Одного разу я жартома запитав у Жава, чи подобається йому П'єр В.

— Зізнайся, ти його любиш.

— Ти з глузду з'їхав. Я не люблю його. Але він славний хлопець.

— Ти його шануєш?

— Авжеж, він мене годував. І навіть надіслав мені купило.

Він казав мені це з півроку тому. Сьогодні я його запитав:

— А у П'єра В. нема чого поцупити?

— Либонь, злидні, сам знаєш. Хіба золотого годинника.

— І все?

— Може, є й гроші, але доведеться шукати.

Рене потрібні точні відомості. Він дістав їх від Жава, який навіть погодився зустрітися зі своїм давнім коханцем і заманити того в пастку, де Рене оббере його як липку. Коли він пішов від нас, Рене сказав мені:

— Але ж і паскуда цей Жава. Яким треба бути негідником, щоб робити те, що він робить. Ти знаєш, я б на таке не зважився.

Дивна скорбота й неспокійна атмосфера потьмарює світ: я люблю Жава, який любить мене, але ненависть нацьковує нас один супроти одного. Тут годі чимось зарадити, ми ненавидимо один одного. Коли з'являється ця люта ненависть, то мені здається, що я зникаю, і бачу, як зникає і він.

— Ти — мерзотник!

— А ти покидьок!

Уперше він іде на ризик, шаленіє, намагається мене вбити, гнів робить його жорстким: переставши бути позірністю, він стає примарою. Але той, ким він був для мене, щезає. Той, ким був для нього я, припиняє своє існування, одначе живе й далі в нас обох, плекаючи, пильнуючи нашу маячню, упевненість у такому глибокому примиренні, що ми розридаємося, знову відшукавши один одного.

Його підлота, слабовілля, вульгарність манер і почуттів, його дурість і боягузтво не заважають мені любити Жаву. А ще додайте до цього його люб'язність. Порівняння, чи суміш цих простих складників, чи їхнє тлумачення породжують нову якість — своєрідний сплав — який не має назви. Додайте до цього фізичний зовнішній вигляд Жави, його могутнє понуре тіло. Щоб краще передати цю нову якість, варто зазначити, що вона викликає в уяві образ кристалоїда, кожен складник якого, перелічений вище, став його гранню. Жава весь сяє. Його чистої води кристал — і його сяйво — власне, і визначають своєрідність його чесноти на ймення Жава, яку я люблю. Уточнюю: я не люблю ні підлоти, ні глупоти, я люблю Жаву не за першу і не за другу якість, але їхній збіг у ньому зачаровує мене.

Хтось непомалу здивується, як поєднання таких кволих якостей здатне створити такий твердий кришталь із гострими гранями; хтось непомалу здивується, чому я порівнюю — не самі вчинки, а моральний вияв цих вчинків — з ознаками вимірного світу. Я ще раз кажу, що я був зачарований. У цьому єдиному слові зачаїлася мрія про світло — або радше про пучок променів на кшталт сполохів кришталю. Ці сполохи є результатом певної постави площин. Саме з ними я порівнюю нову якість — чесноту — досягнуту завдяки слабовіллю, підлоті тощо.

Ця чеснота не має назви, хіба що ім'я того, хто її випромінює. Хай ті сполохи, що променіють із нього, відшукавши займисту речовину, обпалять мене, бо то кохання. Прагнучи пов'язати себе з тим, що нагадує в мені цю речовину, подумки я досягаю зникнення цих якостей. Їхнє зіткнення в особі Жави засліплює мене. Він сяє. Я палаю, оскільки він мене обпалює. Моє перо, що завмерло для коротких роздумів, слова, які товпляться в моїй голові, викликають у пам'яті світло і тепло, з якими зазвичай пов'язують кохання: засліплення, проміння, багаття, сполохи, зачарування, опік. Тим часом якості Жава — ті, з яких складається його блиск, — холодні. Кожна з них окремо засвідчує брак темпераменту і температури.[xxxi]

Я розумію — те, що я щойно описав, не передає суті Жава, але дає уявлення про ту мить, коли він постав переді мною. Точніше, про момент нашого з ним розриву. Тепер, коли він покидає мене, я наочно поясню, пощо я страждаю. Наш розрив був для мене наглим і болісним. Жава уникав мене. Його недомовки, квапливі поцілунки, похапливі відвідини — він приїздить велосипедом — то лише виверти. Під каштанами Єлисейських полів я освідчився йому у своєму палкому коханні. Умови мені сприяли. Що утримує мене саме в мить нашого розлучення — це його хвилювання і розгубленість перед моїм рішенням, раптове насильство цього розриву. Він приголомшений. Те, що я йому кажу — про нас, а надто про нього — обертає нас обох на такі безталанні істоти, що аж сльози навертаються на його очі. Він упав у журбу. Він мовчки поринає в жалобу, і ця жалоба огортає його поетичним німбом, який надає йому ще більшої чарівності, бо тепер він сяє крізь туман. Я прив'язуюся до нього ще більше саме тепер, коли мушу його покинути.

Його рука, що бере в мене простягнену йому цигарку, надто квола й тендітна як на його м'язисте неповоротке тіло. Я підвожуся, цілую його і запевняю, що це останній поцілунок.

— Ні, Жанно, я тебе ще раз поцілую, — каже він. За кілька хвилин, пригадуючи ту сцену, я раптом проймаюся певністю, що через кволість його руки мій рішенець раптом став для мене чітким, остаточним і безповоротним.

Мої пальці злиплися від соку ягід омели, які ми чавили під Новий рік. Мої долоні повні його сперми. Наша кімната затінена мокрою білизною, що сушиться на шворках, кривулясто протягнутих від стіни до стіни. Це шмаття — сорочки, труси, носові хустинки, шкарпетки, рушники, спідні — розчулюють душі й тіла двох молодиків, що мешкають в одній кімнаті. Ми засинали як брати. Якщо його долоні розм'якали від тривалого перебування у мильній воді, він відшкодовував цю ваду шаленством своєї пасії.

(Текст про примирення із Жавою знищив автор, який турбується, плекаючи ніжність до свого героя.)

У кожному великому місті Франції є бодай один знайомий мені злодій, з яким я працював або познайомився в тюрмі, з яким ми укладали плани, готувалися й обкручували різні оборудки. Я певен, якщо я опинюся у місті сам, то кожен із них мене завжди підтримає. Цих хлопців порозкидало по всій Франції, а то й за її межами, хоч я й не часто їх бачу, вони — моя розрада. Я щасливий і спокійний, знаючи, що вони живі — здорові й чекають свого часу, причаївшись десь у тіні. У мене в кишені невеличкий записник, де занотовано їхні зашифровані імена, чим я дуже тішуся. Він має таку саму владу, як і член. Це мій скарб. Я переписую: Жан В. із Ніцци. Я зустрів його якось уночі в садах Альбера І. Йому забракло духу вбити мене, щоб украсти мої гроші, але він навів мене на одне дільце в Мон-Бороні. Рене Д. з. Орлеана, матроси Жак Л. і Мартіно залишилися в Бресті. Я запізнався з ними в Бужанській в'язниці. Ми разом займалися збутом дурману. «Кіт» Деде із Ніцци, з яким ми здибалися в Каннах. Із Ліона: ділові хлопці, негр і власник бор-делю. Із Марселя я таких знаю душ із двадцятеро. Ґабріель Б. із По і т. д. Я вже казав, що вони вродливі. Але їхня краса незвична, якась інша — вона знаходить свій вираз у силі, у відчаї, у безлічі якостей, виклад яких вимагає коментарю: сором'язливість, хитрощі, лінь, покірливість, зневага, досада, сміливість, легкодухість, страх… Список буде ще довгий. Ці риси написані на обличчях та тілах моїх друзів. Вони штовхаються, чергуються і б'ються між собою. Ось чому я кажу, що вони наділені душею. Крім спільних справ, які нас лучать, ще додається таємна угода, своєрідне взаємне зобов'язання, угода, яку, здається мені, майже неможливо порушити, але знаючи це, я її пильную ще більше як ока в лобі: це спогад про наші любосні ночі або швидкоплинну любовну розмову, або дотики, сприйняті з усмішкою, і притлумлене зітхання в передчутті насолоди. Всі, гадаю, зі мною ґречно погодяться, що я перевантажую себе в кожному із їхніх шорсткостей, як межами, де поляризується струм. Я думаю, що всі вони потай таким чином усе більше підбадьорювали, надихали мене, додавали моєму серцю мужносте і давали змогу нагромаджувати силу — що била з них — щоб їх боронити. Та все ж я залишився сам. Записник, що в мене у кишені, є свідченням того, що я мав таких друзів; але їхнє життя, вочевидячки, таке саме безладне, як і моє, і насправді я нічого про них не відаю. Більшість із них, можливо, у в'язниці. А де ж решта? Якщо вони блукають світами, чи зустрінусь я з ними ще колись і чи впізнаємо ми один одного? І все ж, якщо суперечності між мерзенністю і благородством мусять залишитися, чи зможу я розпізнати в них рештки гордощів та непохитносте, усвідомити їх як розрізнені частки суворосте, які я хочу об'єднати в собі і свідомо створити з них шедевр?

Ув Армана — морська статура, масивна і стомлена, погляд важкий, голова голена, ніс приплющений — не від удару кулаком, а від того, що натикався, розквашуючись об нього, на шкло, яке відокремлює нас від вашого світу — його подоба, як не тоді, то нині воскрешає у пам'яті каторгу, наипоказовішим і найяскравішим заступником якої він мені здавався.

Я відчував у ньому потребу, горнутися до нього, але тільки тепер, упавши в розпач, я в нього поринаю. У ньому я розпізнавав щось материнське, а не жіноче. Саме так чоловіки звертаються подеколи один до одного.

— Ну що, Старенька?

— Привіт, Повійнице!

— Це ти, Лошице?

Такий звичай у злиденного і карного світу. Покараний за злочин носить на тілі — або в душі — печать усихання. (Я маю на увазі якусь квітку, найчастіше лілею, якою таврували злочинців.) Такі звертання свідчать про повний занепад колись дужих чоловіків. Оскільки вони споневажені, то можуть миритися із двозначністю. Вони навіть жадають її. Ніжність, до якої вони схильні, — не жіночність, а відчуття свої двостатевості. Мені здається, ніби вони ладні запліднювати самих себе, відкладати яйця і висиджувати їх, і попри те все жало самців буде не менш смертодайне.

Серед найубогіших злидарів кажуть:

— Як справи, Злодійко (або Лахмітнице)?

Гвіана — теж жіночого роду. Вона всмоктує в себе отих усіх самців, яких звуть «крутими». До того ж вона тропічна країна, розташована на земляному поясі, гарячково збуджена — від золотої лихоманки, — країна, де в джунглях на мочарах іще переховуються дикі племена. Власне, до неї я і скеровую свої стопи — бо зникнувши, вона й досі залишаються ідеальним місцем зла та каяття, якого прагне не моє фізичне тіло, а те, що пильнує за ним, — із жахом, змішаним із утішним сп'янінням. Кожен із «крутих», хто її часто відвідував, залишився мужній — як ото Злодійка і Лахмітниця — але крах навчає їх того, що доводити їм це даремно. Арман виглядав утомленим. Він спочивав на своїх м'язах, як герой на лаврах, він почувався при силі і спочивав на ній. Якщо він хапав за ніжну потилицю якогось хлопчину, приневолюючи того нагнутися, то був лише мимовільний рух, свідчення того, що він не забув прийомів і розпусної моралі світу, де йому довелося тривалий час жити, і звідки, гадаю, він до нас і прибився. Його доброта, як уже згадувалося вище, полягала в тому, що він виявив до мене гостинність, і вона з найбільшою повнотою і непохибністю задовольнила мої найзаповітніші бажання, які я сам виявляю з великим зусиллям, згідно з отими двома поняттями цього враження — хоча тільки вони, ті бажання, здатні видобути з мене найбездоганнішу, тобто найтотожнішу зі мною сутність. Я марив Гвіаною. Але вже не про те нині збезлюдніле валашне географічне місце, а про сусідство, ба навіть панібратство у свідомості, — не в просторі піднесених зразків, великих архетипів лиха. Вона добра. Подих яких підіймає й опускає відповідно до повільного, але важкого рівномірного ритму — це атмосфера краси, яка ним верховодить. Як на мене, це одна з найзасушливіших і найяловіших місцин, але в ній звучить наскрізна тема доброти: вона бентежить, накидає образ материнської груді, наділяє такою ж заспокійливою материнською силою, яка розточує ледь нудотний запах, даруючи мені ганебний спокій. Богоматір і Гвіану я називаю Розрадницею скорботних душ.

Армен, здавалося, мав ті самі лихі риси, проте, коли я згадую його, то переді мною зринають не жахливі, а досить-таки ніжні образи, завдяки яким я виразив би свою любов не до нього, а до вас. Коли я його покинув у Бельгії, як про те йшлося вище, мене мучили докори сумління і сором, і в потязі я думав лише про нього, а що я стратив будь-яку надію бодай колись побачити його чи торкнутися до нього рукою, то рушив на дивацькі пошуки його примари: потяг віддаляв мене від нього, і я мусив був докладати зусиль, щоб скоротити простір і час, які нас розділяли, квапливо подумки намагався повернути їх назад, тимчасом як у мені все більше й більше зріла і дедалі виразнішала — лише вона була здатна розважити мою тугу від втрати Армана — думка про його доброту, тож-бо коли потяг (спочатку він перетнув ялиновий ліс, і, можливо, від ясного краєвиду, що раптом відкрився крізь наглий розрив живлющої тіні ялин, з'явилося відчуття катастрофи) поблизу Мобежа з оглушливим жахливим гуркотом перелетів міст, мені раптом здалося, ніби цей міст завалився, а потяг розламався навпіл і летить шкереберть у зненацька розвержену безодню, лише цій доброті, яка вже виповнювала мене, керувала моїми діями, якимось дивом вдалося стулити докупи уламки і відбудувати міст, завдяки чому потяг уник катастрофи. Коли ми перетнули віадук, я запитав себе, чи не сталося те все, що я допіру оповів, насправді. Потяг продовжував свій рух колією. Французький краєвид дедалі відсторонював від мене Бельгію.

Арманова доброта полягала не в тому, щоб робити добро: Арманів образ, віддаляючись від свого кістлявого і м'язистого прообразу, ставав своєрідною туманною стихією, за якою я ховався, і той сховок був такий приємний, що з його лона я розсилав по світу послання вдячності. Я міг знайти в Арманові виправдання та схвалення свого кохання до Люсьєна. На відміну від Стілітано, він полонив би мене всього разом із ярмом цієї любови, з усім добрим, що з неї випливає. Арман поглинав мене. Його доброта все ж не належала до якостей, визнаних мінливою мораллю, — вона викликає в мені чуття, які породжують безжурні образи. Саме завдяки мові я осягаю розумом його добрість.

Мляво віддаючись коханню, Стілітано, Пілорж, Міхаеліс, всі «коти» і злодії, з якими я стрічався, залишаються щирими, не суворими, а спокійними, позбавленими ніжности; навіть у насолоді чи в танці вони залишаються самотніми, відсвічуючи в самих собі й потай розглядаючи себе у дзеркалі своєї мужності і сили, яке подібно до оливної купелі, бережно розгладжує їх і обмежує, тимчасом як не зігріті їхніми палкими розкішними присутностями коханки відбиваються в самих собі й залишаються собою, замикаючись лише у своїй красі. Я хотів би зібрати в букет отих усіх чарівних хлопців. А відтак помістити їх у закриту вазу. Можливо, тоді їхній гнів розтопить невидиму оболонку їхньої відрубности: в Армановій тіні, що вмістить у собі всіх, вони могли б розквітати, розпукуватися і дарувати мені свята, якими так пишається моя уявна Гвіана.

Оскільки мене дивує, що всі таємниці Церкви (уже саме слово пишне) викликають у пам'яті врочистості, то незабаром і таїна каяття посяде нарешті своє місце в літургійному обряді. У дитячі роки ця таїна зводилася до сором'язливого нещирого белькотіння, керована тінню за віконцем сповідальні, до кількох молитов, прочитаних скоромовкою навколішки на стільці; нині вона розвивається з притаманною всьому земному пишнотою: інакше коротка прогулянка на ешафот була б усього-на-всього хизуванням, прогулянкою набережною моря, яка триває упродовж усього життя в казковому краї. Я не наполягаю на прикметних особливостях Гвіани, завдяки яким вона постає під кінець похмурою і розкішною: її ночі, пальми, світила, золото — силу-силенну цього всього можна побачити на вівтарях. Якби мені довелося жити — а таки, мабуть, доведеться в ньому жити, хоча думка про це й нестерпна — у вашому світі, який усе ж приймає мене, то в ньому б я помер. Нині, коли я, звитяживши у відкритій боротьбі, уклав з вами позірне замирення, я перебуваю у ньому в вигнанні. Я не бажаю знати, пощо я мрію про каторгу, — мо', щоб спокутувати невідомий мені злочин, — проте моя ностальгія така велика, що було б ліпше, якби мене туди запроторили. Я впевнений, що лише там я зможу продовжити життя, обірване, коли я туди прийшов. Звільнившись від тягаря слави та багатства, повагом і з копітким терпінням я почну виконувати обтяжливі рухи покараних. День при дні я здійснюватиму роботу відповідно до приписів, роботу чия влада полягає лише в тому, що вона походить із ладу, який породжує і підпорядковує собі в'язницю. Я виснажуюся. Ті, кого я там здибаю, допоможуть мені. Я стану гладеньким і печеристим, як вони.

Але я веду мову про каторгу, якої вже нема. Що з того, що я її потай відтворюю у пам'яті й подумки в ній живу, як ото християни, що переймаються страстями Господніми. Єдиний доступний шлях до неї мусить пролягти через Армана, простягшись через жебрацтво Іспанії — країни безсоромної і споневажених злиднів.

Зараз, коли я пишу ці нотатки, мені тридцять п'ять років. Решту свого життя я волію прожити осторонь від слави.

Стілітано мав рівніші лінії, ніж Арман. Коли я думаю про них, мій розум намагається порівняти Армана з безмежним Усесвітом. Замість окреслитися й обмежитися досяжними для огляду межами, Арман, що більше я вганяю за ним, то більше змінює свою форму. Стілітано ж, навпаки — його обриси виразно окреслені. Доволі показова різна природа мережив, якими вони захоплювалися. Коли Стілітано відважувався кпити з Арманового таланту, той не сердився. Гадаю, він стримував свій гнів. Навряд щоб образливе зауваження Стілітано ранило його. Він повагом докурив цигарку, а потім сказав:

— Ти що, маєш мене за ідіота?

— Я цього не казав.

— Зрозуміло.

Він знову закурив з відсутнім поглядом. Я став свідком ще одного приниження — звичайно, їх було безліч, — яке завдало Арманові страждань. Ця брила гордощів складалася не лише з відваги чи навіть інших шанованих якостей. Його краса, міць, голос, молодецтво так і не здобули йому успіху, бо йому доводилося, на манір знедоленого, гнути спину, плетучи мережива, виконувати те, чого зазвичай вимагають від дітей, яким можна довірити хіба що папір.

— Цього не скажеш, — заважив Робер, обпершись ліктями об стіл.

— Чого не скажеш?

— Ну, як чого, що ти на таке здатен.

Попри свою постійну хамуватість, Робер не зважувався атакувати прямо в лоба людину, яку обсіли клопоти: він говорив, немовби вагаючись. Стілітано посміхався. Він мав відчувати Арманів біль, як ніхто інший. Як і я, він боявся і чекав запитання — запитання, яке, між іншим, Робер не важився сформулювати:

«Де ти цього навчився?»

Надійшов докер і на якийсь час урвав нашу розмову. Проходячи повз Армана, він тільки назвав час: одинадцята година. Мелодії піаноли розвіювали густий дим у барі, де ми перебували. Арман відповів:

— Гаразд.

Його обличчя залишалося, як і допіру, сумне. Дівчата сюди рідко коли заглядали, тож у барі панувала щира і невимушена атмосфера. Якщо хтось підводився зі стільця, то ніхто не звертав на нього уваги.

Трохи згодом, пригадуючи його долоні то товсті пальці, я подумав, що з-під них мали виходити вкрай неоковирні паперові мережива. Для такого ремесла Арман був надто незграбний. Хіба що він опанував його на каторзі або у криміналі. Майстерність каторжан просто-таки дивовижна. Їхні злочинні пальці творять інколи витончені й тендітні шедеври із сірників, зі шматочків картону, мотузка і ще Бог зна з чого. Гордість, яку вони відчувають при цьому, набуває матеріальних якостей виготовленого шедевра: вона сумирна і тендітна. Інколи відвідувачі вихваляють каторжан за якийсь штудерно вирізьблений каламар із горіха, як буває хвалять мавпочку або пса, немало подивовані їхніми бешкетними викрутасами.

Коли докер подався далі, Арман із тим самим виразом на обличчі сказав:

— Якщо ти думаєш, що хтось здатен піти на все, то ти останній бевзь!

Я з пам'яти цитую його слова, але достеменно пригадую, яким тоном він їх виголосив. Його знаменитий голос зачаєно гримів. Гроза гуркотіла, торкаючи невиразними пальцями найдорогоцінніші на землі голосники. Арман підвівся, попахкуючи цигаркою.

— Гайда, — сказав він.

— Ходімо.

У такий спосіб він звелів нам іти спати. Стілітано заплатив, Арман із вишуканістю пестунчика вийшов за ним: його хода була кваплива. Він ступав вулицею так само невимушено. Того вечора він не прохопився жодним словом, не скористався жодним зі своїх улюблених виразів, які виставляли його неотесою. Гадаю, він перетравлював свою журбу. Він чимчикував із високо піднесеною головою. Стілітано ступав субіч, гонорово несучи свою гнучку іронію, а Робер — своє молодече нахабство. Ідучи пліч-о-пліч із ними, я вбирав їх у себе, обернувшись на їхній відсвіт, я був їхнім мислячим сумлінням. Стояв холод. Ці зухи виглядали мерзляками. Поховавши руки до кишень, вони тулили їх до найзатишнішої місцини на тілі, натягуючи тикову тканину штанів, чим підкреслювали свої сідниці. Всі йшли мовчки. Коли ми дісталися до вулиці Сак, Стілітано, потиснувши руки Роберові й Арманові, сказав:

— Навідаюся до Сільвії, а потім додому. Підеш зі мною, Жанно?

Я склав йому товариство. Якийсь час ми йшли мовчки, спотикаючись об бруківку. Стілітано посміхався. Не дивлячись на мене, він сказав:

— А ти, я бачу, став Армановим корешем.

— Так. І що з того?

— Та нічого…

— Навіщо ж ти мені про це кажеш?

— Знічев'я.

Ми все йшли і йшли, віддаляючись від того місця, де працювала Сільвія.

— Скажи.

— Що?

— Якби в мене було купило, ти б зважився мене обікрасти?

Козирячись і розуміючи, що моя відвага може бути лише ознакою розуму, я відповів ствердно.

— Звичайно. А чому б і ні, якби тих грошей у тебе було хоч греблю гати.

Він засміявся.

— А Арман пішов би на це?

— А хіба що?

— Відповідай.

— А ти?

— Я? А чом би й ні? Якщо в нього їх кури не клюють. З іншими в мене це добре виходить, тоді жодних сумнівів. Ну ж бо, відповідай.

Раптова заміна умовного способу дійсним дала мені зрозуміти, що ми допіру погодилися пограбувати Армана. Я також знав, що через корисливість і сором я вдав із себе циніка, заявивши Стілітано, що я зміг би його обчистити. Така жорстокість у наших стосунках мусила б злагодити жорстокість нашого вчинку щодо нашого товариша. По суті ми зрозуміли, що нас щось єднає і наша змова була не наслідком міркувань вигоди, а породжена дружбою. Я відповів:

— Це небезпечно.

— Не дуже.

Я був приголомшений, що Стілітано звернувся до мене з такою пропозицією, порушуючи дружбу з Робером. Із вдячності я б його розцілував, якби його посмішка не була заслоною між нами. Зрештою я подумав, що, можливо, те саме він пропонував Роберові, і той відмовився. А може, саме тепер Робер намагається налагодити з Арманом не менш близькі стосунки, ніж ті, що єднали мене зі Стілітано. Але я був певен, що у цій грі в довгу лозу вибір припаде на мене.

Стілітано пояснив мені, чого він чекає від мене: я мав украсти велику партію опію, яку доправлять йому матроси та механіки на судні «Арунтаї», що плавало під бразилійським прапором, перш ніж Арман устигне переправити її до Голландії та Франції.

— На якої хвороби тобі здався цей Арман? Ми ж разом були в Іспанії.

Про Іспанію Стілітано говорив як про героїчне минуле. Ми простували крізь вологу холоднечу ночі.

— Не думай, що Арман, коли йому випаде нагода когось обчистити…

Я зрозумів, що мені не варто йому перечити. Оскільки я не мав досить повноважень, щоб самому виробляти і запроваджувати моральні закони, то мусив удаватися до звичних вивертів, погоджуючись чинити справедливо заради виправдання власних переступів.

— … він не стане церемонитися. Про нього я такого наслухався. Можеш запитати у тих хлопців, які його знають.

— А якщо він довідається, що я…

— Не довідається. Ти тільки скажи, де він їх ховає. Щойно він вийде з дому, я піднімуся в його халупу..

Намагаючись врятувати Армана, я сказав:

— Дивно, якщо він зберігає їх у кімнаті. Я більш ніж певен, що у нього є криївка.

— Тоді треба її знайти. Такому хитрюзі, як ти, має пощастити.

Якби він не повівся зі мною так шанобливо, як зазначалося вище, я, звичайно, ніколи не зрадив би Армана. Сама тільки думка про це сповнила б мене жахом. Поки він мені довіряв, зраджувати його не було жодного сенсу: це означало б просто коритися елементарному правилові, якому підпорядковується моє життя. Нині я його любив. Я визнавав його всемогутність. І навіть якби він не любив мене, все одно тримав би мене в собі. Його моральний авторитет напрочуд великодушної людини став такий всеосяжний, що заколот розуму в його лоні був неможливий. Я міг відчувати свою незалежність, діючи лише в царині почуттів. Думка — зрадити Армана — осявала мене. Я надто боявся і надто любив його, щоб не мати бажання його ошукати, зрадити, обікрасти. Я вже передчував млосну насолоду майбутнього блюзнірства. Якщо він був Бог (він відав, що то є жалість) і міг виказати до мене поблажливість, я спокійно зрікався його. Ліпше, якби я це зробив із допомогою Стілітано, який не любив мене і якого я не зміг би зрадити. Його тонка особистість у найчудовіший спосіб відповідала образові кинджала, що протинає серце. Його диявольська сила, можливо, крилася в його байдужості. Сила, з якою Арман відкидав будь-які закони, свідчила про його власну могутність — і силу тих законів над ним. Стілітано кепкував із них. Його іронія роз'їдала мене. Ба більше, вона зухвало проступала на його прегарному обличчі.

Ми зайшли до бару, і Стілітано пояснив мені, що я маю робити.

— Ти казав про це Роберові?

— Зцапів? Це між нами.

— Гадаєш, ми гроші лопатою гребтимем?

— А що ж? Це скнара. Він обкрутив колосальне дільце у Франції.

Стілітано, здавалося, вже давно все обміркував. Я бачив, як він повертається зі свого нічного життя, яке минало перед моїми очима, покрите таїною. Ховаючись за машкарою свого сміху, він пильнував, був завжди насторожі. Коли ми виходили з бару, до нас причепився якийсь жебрак: він попросив у нас кілька су. Стілітано кинув на нього зневажливий погляд.

— Корешу, роби як ми. Якщо тобі треба бабки, візьми їх.

— Скажи, де?

— Пошукай у моїй кишені, якщо хочеш.

— Добре вам так казати, але якби ви були…

Стілітано не захотів продовжувати розмову, яка могла затягтися і в якій він міг дати маху. Він умів дуже спритно відшити свого співрозмовника, демонструючи свою твердість і надаючи своїй подобі чітких обрисів.

— Коли нам треба, ми беремо їх там, де вони є, — звернувся він до мене. — Не варто зв'язуватися з усілякими волоцюгами.

Чи він вирішив, що настала мить напоумити мене, тобто дати мені урок жорстокості, а чи в нього самого виникла потреба ще більше утвердитися в егоїзмі, хоч би що там було, Стілітано виголосив це з якоюсь напускною недбалістю — його порада прозвучала в нічному тумані, мов якась ледь зарозуміла філософська істина, сподобна моїй схильній до жалісливості вдачі. Справді, я міг розпізнати в цій протиприродній істині чесноту, спроможну своїми діями захистити мене від самого себе.

— Ти маєш рацію, — сказав я, — якщо нас схоплять, то не йому сидіти в холодній. Хай сам викручується, як стане духу.

Цим реченням я не тільки ображав найцінніший — хоч і таємний відтинок мого життя, а й утілював себе (у цьому місті золотарів, у мороці марнолюбної самотності) в розкішному образі діаманта з осяйними гранями. Ми надійшли до місця, де працювала Сільвія, але було вже пізно, і вона подалася додому.[xxxii] (Я зауважив собі, що на його жінку іронія не поширювалася. Він говорив про неї хоч і без ніжності, але й без посмішки.) Проституція у Бельгії не була така впорядкована, як у Франції, отож будь-який «кіт» міг жити зі своєю подругою. Ми зі Стілітано рушили до готелю. У наших розмовах він уміло уникав згадок про плани, а натомість поринав у спогади про наше життя в Іспанії.

— Ти тоді в мене по вуха влопався.

— А тепер?

— Тепер? Ти ще й досі любиш?

Мені здалося, ніби він хотів упевнитися в моїй любові, у тому, що заради нього я зможу покинути Армана. Була третя-четверта година ранку. Ми поверталися з країни, де світло і гамір такі несамовиті.

— Ще дужче, ніж раніше.

— Без жартів?

Він посміхнувся, зиркнувши зизим оком на мене, не стишуючи ходи.

— Щось не так?

Стілітанів осміх був жахливий. Його постійна турбота — особливо з тої давньої іспанської пори — стати дужчим за мене, торувати над моєю природженою вдачею і знеславити її змусила мене проказати речення, яке, навіть мовлене спокійним тоном, звучить як виклик. Я мусив пояснити, чітко висловити свою першу пропозицію, сформульовану як умову теореми. Саме з цього пояснення, а не з якогось протилежного мусила постати моя нова позиція.

— Усе гаразд.

— Тоді що? Я ж тобі більше подобаюся.

— Я тебе вже не люблю.

— А!

Цієї миті ми саме проходили під однією з арок віадука, який тримав на собі залізницю. Стало ще темніше, ніж допіру. Стілітано зупинився, повернувся, вп'явся у мене поглядом. Він ступив до мене крок. Я не відступив. Майже з вуст у вуста він прошепотів мені:

— Жане, мені подобається твоє нахабство.

На мить запала мовчанка. Я боявся, що він вихопить ножа, щоб убити мене, і подумав, що не зміг би оборонитися. Але він усміхнувся.

— Дай-но мені закурити, — попросив він.

Я дістав із кишені цигарку, прикурив її, разок затягнувся і вклав її йому прямо посеред рота. Вправним рухом язика Стілітано перемістив її у правий кутик рота і, не перестаючи всміхатися, ступив ще один крок, загрожуючи обсмалити мені твар, якби я не відступив. Моя рука, зависла в нерішучості, мимоволі потяглася до його тіла: воно збентежилося. Стілітано всміхнувся, дивлячись мені прямо в вічі. Мабуть, він легко втримував у собі дим. Коли він розтулив рота, то звідти не випливло ані хмаринки. Від нього самого і від усього його причандалля віяло лише жорстокістю. Ніжність і туманну розпливчастість вигнано. Але нещодавно я бачив його у принизливому становищі. Ярмарковий атракціон під назвою «Палац дзеркал» — це такий собі балаган, де всередині міститься лабіринт, перегороджений дзеркалами: одні з олив'яною амальгамою, інші прозорі. Заплативши, ви туди входите, але вся штука в тому, як звідти вийти. Ви починаєте розпачливо наражатися на своє власне відображення або на відображення якогось відвідувача, відокремлене від вас склом. Вуличні роззяви пантрують за пошуками невидимого шляху. (Сцена, яку я зараз опишу, підказала мені ідею балету під назвою «Адамове дзеркало».) Підходячи до цього балагану, єдиного на цьому святі, я побачив неймовірне стовписько людей, витріщених на нього, немовби там діялося щось надзвичайне. Вони реготали. Серед натовпу я впізнав Роже. Він прикипів очима до дзеркал, підступного лабіринту, і його зморщене обличчя набуло трагічного вигляду. Я збагнув, що Стілітано, єдиний Стілітано, мабуть, заблукав у скляних коридорах. Ніхто його не чув, але з його рухів та обличчя можна було зрозуміти, що він завивав од люті. Він нестямними очима глупів на гурмище, яке, регочучи, пасло його очима. Наглядач за балаганом був байдужий. Такі сцени — звичайна річ. Стілітано залишився самотою. Усі звідти вибралися, окрім нього. Незбагненним робом світ потьмарився. Тінь, яка раптом окутала всі предмети і людей, була тінню моєї самоти перед лицем цього відчаю, оскільки Стілітано, втомившись волати і битися об дзеркала, змирився з тим, що став посміховиськом для ґав, і присів навпочіпки, показуючи, що він одмовляється від подальших пошуків виходу. Я вагався, не знаючи, як мені бути — піти геть чи допомогти йому, розбивши цю кришталеву в'язницю. Я непомітно глипнув на Роже: він і далі не зводив очей із Стілітано. Я підійшов до нього: його рівне, але м'яке волосся з проділом посередині, хвильками спадало обабіч його лиць, сягаючи лінії його губів. Голова його скидалася на верхівки деяких пальм. Очі виповнилися слізьми.