Селище

МІХАЛ ШМЄЛЯК

СЕЛИЩЕ

Видавництво: SKARPA WARSZAWSKA Sp. z o.o., Варшава, 2023

Перекладач Марченко Володимир Борисович, 2024

РОЗДІЛ 1

Мара

Рік 1978

Темрява заповзала до домівки, заповнюючи липкою чорнотою всі кути, що не освітлювались розхитаним світлом лампи. В ній залягли всілякі потвори цього світу, про це можна було й не сумніватися, бо ж і де все це паскудство мало ховатися, як не власне там, в місці, вдень доброму, а після настання ночі – злому. Духи, які по ночах сідали на грудях, вомпеже, що люблять хльостати теплу кров, виючі ночами демони чи з'яви, літаючі разом з грудневими вітрами та гамселячи у вікна. Всі вони бажали тепла людського життя, бо власного не мали, прокляті істоти, що висмоктують мерзну кров, а очі у них – наче лід.

О так, вони були там, собацюри, але лампа їх відлякувала, ґніт ставав коротшим, а гас, здавалося, закінчувався надто швидко. А що станеться, якщо дідусь присне і не наповнить лампу, або закінчиться гніт? Чи будуть вони кидатися на нас, встромляти свої ікла в наші м’які гортані, плямкати від захвату, пити кров і насолоджуватися легкою їжею?

Може, то не лампа і не світло, а голос дідуся стримував їх? Тому що він знав їх, бачив їх багато разів, його маленькі очі, оточені клубком зморшок-павутинок, бачили стільки всього, і хорошого, і поганого. Кожна дідусева сива волосинка була розповіддю про те зло, яке він бачив, і, очевидно, він бачив його багато. І зараз він про це говорив.

– Сто років буде назад, як це відбувалося, – сказав старий після того, як довго дивився на палаючий в пічі вогонь. – Я ще не народився, але батько мені розповідав, а він тільки те, що бачив, говорив.

Дідусь знову замовк і не зводив очей з мурованого сірим камінням устя печі, залитого жвавим полум’ям. Стрибали і танцювали, тупо і бездумно, як завжди з язиками полум'я, але без них людина б замерзла, ось що. Тому навіть дурні речі можуть бути корисними. Листопад мало не подарував їм літо, давно такого не було, потім пішли дощі, ніби хтось у небі хтось спустив ставок, а грудень приніс морози, спочатку без снігу, але в полях вже біліло, тому ми просто повинні були сидіти в халупі і слухати.

– Зима теж була суворою, почалася в листопаді і тривала до травня. Одного дня було сонячно і радісно, ​​другого – темно й морозно. Якби було по-божому: спершу було холодно, а потім на калюжах утворився лід, то всі б знали, чого чекати, а так, прийшло і все.

– І тоді так вило? – запитав Петрусь, ще підліток.

Вся справа була в тому, що, як морози почалися, вночі щось страшно вило, змушувало всіх затамувати подих під піринами, щоб не спокусити нечистого і не заманити додому. Коли наставала темрява, і місяць піднімався високо в небо, роблячись все більш тонким, миттєво селом розлягалося виття. Коли хтось виходив перевірити, що це виє, наставала тиша.

– Вило, – підтвердив дідусь і переніс на Петрика погляд, сумний, втомлений, частково закритий більмом.

– І що? – питає той, як дурний братик, як дитина, хоч йому вже шістнадцятий рік іде, так що розум має бути.

– А знаєш, Петрусю, чому взимку бувають довгі ночі? – запитав дідусь.

– Ні, – відповідає той.

– Бо влітку чоловік наповнює комору, то мусить цілий день ходити, орати, садити, збирати врожай. Тоді йому вистачить запасів до весни, йому і його худобі. Взимку ж жнивує все погане. Зима для них. Але нам холодно, нам мороз. Це застереження не висувати носа за двері, сидіти в теплій хаті й чекати весни. Бо взимку вночі за вікном погано.

– Ніяк злого не видивишся, – відповів Петрусь.

– Бо ми не звикли до такого видовища, – терпляче відповів дід. – Бог був мудрий і, щоб позбавити нас від таких страхів, він наносить на вікна іній і малює на них гарні квіти. Немає сенсу дивитися на світ і пронизувати очима темряву, тому що нічого не побачиш. Подивіться на квіти, каже Бог, який вам їх намалював, а потім лягайте спати. Ви вдома в безпеці. Є багато знаків, що біс взимку близько, тільки дурні дивляться і не бачать.

– Яких знаків? – запитала Естерка, старша з моїх сестер.

– По-перше, ніч довга, щоб демони могли вільно полювати, бо вдень сплять. Однак від цього вони страшенно голодні, тому що, прокинувшись влітку, вони не встигнуть як слід дупу почухати і потягнутися, як ніч закінчується, і пора лягати спати.

– Це так, – погодилася Естерка. – А що ще, дідусю?

– От хоч би таке, що влітку, як воду з криниці набереш, вона холодна, аж зуби зводить, це так?

– Так, – підтверджує мій тато. – Істинно так.

– Але воду можна черпати і взимку, навіть якщо був такий мороз, що птахи мерзли в повітрі, що траплялося.

– Бувало, – знову вставив батько.

– Бо взимку пекло наближається і гріє все в землі, тому вода в криниці не замерзає.

– Так, вірно, – погодився батько, а всі останні кивнули.

– А який злий найстрашніший? – спитав Петрусь. – Той, що так виє.

Дід повернув голову до печі, ніби мав щось прочитати з полум’я, якусь правду. Може, й правда, що довге життя занотовує свою мудрість у щось ефемерне, як вогонь, і лише старі люди можуть прочитати це, хто його знає. Молодь не марнує часу, дивлячись у вогонь, вона вічно за чимось біжить, поспішає, не має часу на мудрість.

– Це не він, це вона, – через деякий час тихим голосом промовив дідусь.

– Вона? – в один голос запитали дівчата.

– І називають її "Мара", – сказав дідусь. – Але раніше її звали Шмерцихою.

– І що вона робить? – спитав Петрусь.

– Вона приходить із першим морозом, щоб ноги її, з гострих, як ножі, кісток, не в’їлися в м’яку землю. І жнивує. Аж до першого тепла, і немає такого, щоб дивилася, кого забрати, хоч найбільше любить стару кров, тому й приказка: "старий радий, що після березня живий". Однак не буде зневажати ні молодою дівчиною, ні рослим селянином, ні підлітком.

– А діти? – запитала Естерка.

– До маленьких дітей смак в неї теж є, – сказав дідусь, змушуючи малих короїдів згорнутися калачиком.

– А звідки дідусь усе це знає? – запитав я.

Старий схилився над піччю і додав одне поліно, від чого вогонь на мить згас, але незабаром у полум’ї з’явилося нове життя, і вогонь з нетерпінням почав працювати над шматком яблуні, яка булазламана грозою в середині літа.

– Сто років тому це було, – тихо сказав дідусь. – спочатку це щось по ночах вило, як казав тато. Однієї ночі Мара нарешті заспокоїлась, і люди думали, що вона пішла собі й пропала, що настане коротка відлига. Вранці, коли вийшли по воду до криниці, сніг перед хатою був червоний, а не білий. Червоний, як макове поле, а вже зима, які там маки? Дівчина лежала посеред двору, біла на червоному снігу. Ноги та руки розкладені, ніби вітатися хотіла.

– Вітатися? – слабким голосом запитала Юлечка, моя молодша сестра.

– Так, вітатися, – кивнув дідусь. – І Мара першою привітала її поцілунком, бо обличчя їй було погризене, губи теж, так що видно було зуби. Мабуть, подобаються їй м'які і теплі губи, тому що були вони ретельно обгризені. Їй теж подобається ніс, бо вона теж його з'їла, але залишилася дірка. Ой, дуже любить вона м’якеньке, бо повіки відкусила, наче кожушок з топленого молока їла. І вуха.

– Ой, мамочки, – простогнала Юлечка.

Діти підтягнули ковдри до носа, обійняли одне одного, і їх очі, великі та карі, стали ще більшими. Якби мама була вдома, то не дозволила б дідові таке страхіття розповідати, але вона пішла до Капиців воскові свічки відливати. Мій батько, однак, дозволяв такі історії, бо любив слухати про привидів і упирів.

– Що ти маєш на увазі: з’їла? – схвильовано запитав Петрусь. – І вушка, і ніс, і повіки, і щоки?

– У неї був апетит, це точно, вона кілька днів так вила, мабуть, від того, що була голодна, а як наїлася, то заспокоїлася і заснула. Але скільки губ, носів і повік треба з’їсти, щоб наповнити свій живіт?

– Багато, – швидко відповів Петрусь, який завжди був голодний.

– Навіть найхудіший монстр не може цим наїстися, тут ти маєш рацію, тому, щоб наїстися, Шмерцюха від'їла груди, великі й білі. Мабуть, вони їй припали до смаку, бо мало лишила, забризкала кров’ю і розмазала язиком кров'янку по животу. Але вона перестала вити.

– Її спіймали? – запитав я нарешті, бо це мене найбільше цікавило.

– Ні, – рішуче заперечив дідусь. – Ні, Міхалек, її не спіймали. Вона залишала сліди, у неї були великі копита і кігті на лапах, як ножі, люди пішли по цих слідах з вилами, але в лісі загинули, а потім вже боялися туди ходити, все одно дні були короткі і сніг був страшний, та погода не була для прогулянок лісом, о ні.

– Але вона перестала вити? – спитав Петрусь.

– Наїлася та й перестала, – сказав дідусь. – Та не минуло й тижня, як знову на село спало виття.

– Ой-ой-ой, – простогнала Естерка.

– Знову забила когось? – невтомно випитував Петрусь.

В кімнаті стояла тиша, як маком засіяно, і хотілося скрикнути чи хоч зітхнути, щоб не було так тихо, але нас виручив вогонь, що голосно потріскував на смоляній поліні в комині й вирвав дідуся з його думок.

– Це була дуже довга і страшенно холодна зима, – нарешті сказав дідусь, підвівся, а потім потер великим пальцем повіку, аж затріщало око.

І більше він вже нічого не говорив, чи то тому, що не хотів пробуджувати спогади, які застигли десятки морозних зим назад, чи то тому, що боявся матері, яка щойно повернулася додому з повним кошиком свічок.

Рипнули двері, мати збила сніг з чобіт, зайшла на кухню й одразу зрозуміла, що відбувається. Так, не треба було їй нічого пояснювати, її проникливий погляд вдивлявся в діда, який вибивав із люльки залишки тютюну, який мав звичку курити після сніданку, вечері та перед сном, потім вона побачила, як усі домочадці зібралися навколо старого та двох власних доньок, укритих піриною під самий ніс. Їхні великі карі очі сяяли, як два ліхтарі, ознайомлюючи матері, що кімната наповнена відлунням жахливих історій.

– Дідусь знову вбиває вам в голову дурниці, чи не так? – спитала вона, беручись під боки.

– Дай жити, Марисю. – помахом люльки відмахнувся від неї дід. – Ніби ти в дитинстві не слухав таких історій.

– Мені і досі всі ці чудовиська сняться, – відповіла та, не злякавшись. – Про що сьогодні було, га? Вомпеже? Стригонє? Бебокі?

– Дідусь розповідав про Мару, – швидко відповів я, побачивши, як Естерка та Юлечка ховаються глибше під ковдру, як роблять діти, відчуваючи, що вони найбільше винні. – Про ту, хто так виє вночі.

– Це вовки приходять під село і виють, а ніякі не Мари чи Шмерцюхи, вовки, – відповіла мати. – Сувора зима, і мороз сьогодні, якого давно не було.

– Ти принесла свічки? – запитав батько, бажаючи відійти від небезпечної теми, але вчинив необережно, бо увага матері була зосереджена на ньому.

– А ти ще дурніший, що дозволив батькові балакати, – накинулася мати. – Ти ж будеш лежати з ними на печі вночі, коли їм почнуть снитися кошмари.

– Так знову немає електрики, радіо не можна було послухати, – пояснив я, захищаючи батька. – Ми б пішли б до Ковалів телевізор дивитися, а як нема світла, то що? А сьогодні ж дитяча передача на добраніч, а перед тим була "Ставка".

– Треба було за роботу взятися, – заперечила мати. – Різдво не за горами, Святвечір за два дні. Горох треба переглянути, чи не поточили його черв'яки, дров нарубати, щоб не вставати з-за столу, і не дурниць не казати.

– А коли повернеться електрика? – запитала Естерка, яка дуже любила слухати радіо.

– Сьогодні п’ятниця, тож якщо завтра не полагодять, можливо, це буде лише після Різдва, хто знає, – відповів її батько. – Ну, йдіть спати, сопливі! – наказав він, підводячись з-за столу та підбадьорливо плескаючи в долоні.

– Міхалек! – матуля звернула на мене очі, і до мене тільки зараз дійшло, що я єдиний, кому не дісталося за дідові розповіді. – Іди до бабусі, вона тобі светр зробила, тож треба його приміряти.

– Вже біжу, – відповів я і кивнув, радуючись, що справа лише в цьому, і сьогодні мені не перепаде за дідусеві розповіді.

– І свічки їм занеси, бо хтозна, коли буде електрика, – додала вона, простягаючи мені маленький пакунок. – У нас закінчується гас для ламп, хто б міг подумати, що цієї зими так часто не буде електрики, і лампи стануть у нагоді. Ми наробили свічок, а завтра Капіца повинна вибратися до магазину в місті купити гасу, може купити кілька пляшок.

Я взяв пакунок від мами, одягнувся тепло, бо хоч дім моєї бабусі був поруч із нашим і я міг швидко пробігти, а на пізніше ми домовилися з Анджеєм і Кшисіком у сараї останнього, щоб обговорити власні приготування до свят.

Бабуся сумно покивала, підтверджуючи, що все, що сказав дідусь, правда. Запитати довелося, виходу не було, а лише вона могла знати те саме.

– І що, ця Мара всю зиму лютувала по селу? – недовірливо спитав я.

– Кажуть, що всю, – відповіла бабуся, акуратно очищаючи маленьким ножем яблуко, як завжди борючись за першість у виготовленні найдовшої обраної шкірки у світі.

– І багато дівчат забрала?

– Різне говорили, але як почне, то допоки мороз не спаде, брати буде. Мій дід розповідав, що тоді навесні потрібно було копати багато могил. Взимку не виходило, бо морози були такі, що навіть шпильку в землю неможливо було встромити. Загорнуті в савани тіла тримали в коморі до весни.

– А Меру не впіймали?

– А як демона схопити? – запитала бабуся, розрізаючи яблуко на шматочки і простягаючи його мені на тарілці. – Приїхав дільничний, якісь документи, мабуть, оформив, і тільки його побачили.

– Це все дивно, – сказав я. – Що щось приходить і вбиває, а люди нічого.

– Ксьондза викликали пізніше, – відповіла бабуся. – Він молився і землю освятив.

– І це допомогло?

– Виття припинилося і люди перестали вмирати, Мара вже ніколи не поверталася. Чи мало сіл із неосвяченою землею? А може, те, що мала їсти, з’їла, і все? Хто знає? Мабуть, лише один Господь Бог. Ну, не будемо вже про це говорити, не викликати вовка з лісу.

Я хотів ще запитати, бо стільки всього крутилося в голові, але бабуся була страшенно вперта і коли сказала, що все кінчилося, не було сенсу язиком бовтати. Але нарешті вона сама обізвалася, ніби щось тяжіло в її розумі і потрібно було це сказати.

– Але повернулася, – прошепотіла вона.

– Зараз? – одразу спитав я.

– Тоді, - відповіла.

Раптом хтось постукав у двері бабусиної хати, і в мене мало серце не зупинилося, але стара, не злякавшись, кивнула і сказала мені відчинити. Знаєте, старі нічого не бояться, а наша бабуся особливо.

Я трохи нерішуче підійшов до дверей і поклав руку на дверну ручку. Відкривати? Не відкривати? А демон? Який демон стукає, дурень.

Але, виявилося, що є й такі, що стукають.

РОЗДІЛ 2

Мені подобається повертатися туди, де я був

Рік 2023

Ян Риш кроки на сходах ставив обережно, хоч знав кожну сходинку майже як товариша по службі, адже він топтав їх протягом тридцяти років праці. А точніше, може служби? Адже пожежник, медсестра, лікар чи поліцейський – це служба, а не класична робота в очікуванні довгоочікуваної п’ятнички. Він ступав по стоптаних сходах в сандаліях і зимових черевиках, тверезий і п'яний, радісний, але іноді й збігав, злий на зміни, що відбувалися в його улюбленому закладі. Спочатку він піднімався ними жваво, іноді перестрибуючи по дві сходинки, а під кінець, з легким почуттям ненависті, раз у раз відпочивав, щоб заспокоїти дихання. Кожен метр дороги будив нові спогади.

Людей він пам'ятав трохи менше, але зараз ротація в поліції була величезна, старі йшли при першій же нагоді, а молоді часто не витримували й року, коли романтичне видіння поліцейського жорстоко перевірялося реальністю. У минулому ви повинні були бути стійкими до дурних процедур, нескінченної паперової тяганини та надокучливого начальства, сьогодні до цього прибавлялась повна відсутність поваги до мундиру, падіння довіри до поліції та люди, які записували кожне втручання і любили викладати свої записи в Інтернеті. Молоді офіцери виставляли себе на глузування, бо не було старих, щоб показати їм, що таке поліцейська робота. Обезвладнення особи, що зображає бандита, під час тренувань у Щитно не має нічого спільного з спробою надіти наручники на шию бичка під дією наркотиків, який влаштував скандал зі своїми друзями в пивному барі.

Людей, можливо, і не впізнавав, але двері до кімнати, яку вони називали "каптьоркою", аж ніяк не змінилися. Єдина кімната в комендатурі Міської Поліції в Єлєній Гурі, яка розглядалася як кімната для гостей, коли траплялося поговорити з кимось іззовні. Він схопився за ручку дверей, засопів і на мить зупинився. Чи був у себе? Дістав із кишені носовичок і витер піт з чола, спекотний серпень цього року брав своє. Тримаючи дверну ручку, він постукав і зайшов усередину.

Кімната була замала для конференц-зали, в ній могло розміститися лише шість осіб, хоча цього разу в ній було лише троє: він – пенсіонер, який п’ятнадцять років тому закінчив кар’єру в службах в чині надкомісара, і двоє поліцейських, які, на перший погляд, були ровесниками, близько сорока, скоріше, ближчими до п'ятого хрестика, ніж до четвертого. Ришь швидко оглядав їх, як робив це тисячі разів зі свідками та підозрюваними; непомітні, голені, обидва в джинсах і футболках. Один із них був високим, худорлявим типом, трохи сухорлявим, скромні м’язи на біцепсах і передпліччях були натягнуті, як мотузки, напевно, він багато бігав чи їздив на велосипеді. Чорне, дуже акуратно підстрижене волосся, темний відтінок шкіри, легка посмішка на обличчі, яку найчастіше спостерігали у затриманих, які розуміли, що поліція нічого з ними зробити не може. Він представився першим.

– Комісар Кшиштоф Подима.

Чоловік потиснув пенсіонерові руку.

– Підкомісар Лукаш Сукєннік – додав другий, нижчий, але і товстіший, можна навіть сказати, що він страждає ожирінням у першій фазі набору ваги, коли це ще не заважає жити, але вже добре видно. Над його спітнілим чолом була шапка непокірного волосся, вже помітно сивіючого, а під нею — зухвалий вираз обличчя. Підібрали парочку.

- З? – запитав Ришь, даючи таким чином зрозуміти, що легко з ним не буде.

– Воєводська комендатура поліції у Вроцлаві, – повідомив йому старший. – Нижньосилезький Архів Х^[1].

– Еліта, – кинув Ришь, сідаючи без запрошення і відразу відкриваючи одну з пляшок мінеральної води, що стояла на столі. Він не представився, бо не було сенсу. Якщо його викликали, то знали про нього все, може навіть більше, ніж він хотів би.

– Платять так само, – відповів нижчий з поліцейських, на що всі коротко розсміялися, радше з чемності.

– Ну то, мило вже було, – сказав Ришь, ставлячи пляшку. – Чого ви хочете?

Почав вищий.

– Дякуємо, що погодилися прийти.

Він також сів і зробив ковток кави з білої чашки, на якій було багато коричневих плям, які вказували на те, що це була не перша маленька чорна того ранку.

– Дивно, коли я йшов звідси, то обіцяв своїм друзям, що буду їх відвідувати, заскакувати на каву чи просто випити пива та набридати, але з того часу був тут рази три, не більше.

– Тим більше дякуємо, – відповів високий. – Нам потрібна ваша допомога. Як вам відомо, пане надкомісар...

– Без таких, – перебив його Ришь. – Я не у фірмі вже п’ятнадцять років.

– Добре, – прийняв естафету нижчий. – Але ми прийшли до вас як до поліцейського, а не до пана Яна, тому дозволимо собі скористатися вашим службовим званням.

Ян Ришь відповів скупим кивком голови.

– Я не буду тут пояснювати, чим ми займаємося, – додав Подима.

– Археологією, – перебив його Ришь. – Ви розкопуєте старі справи, які з якихось причин не були розв'язані. У мене таких багато.

– Не перебільшуйте, – сказав Сукієннік. – У вас один із найкращих показників розкриття, і справа тут не лише в кількості, а й, після їх перегляду, треба похвалити якість. Ви завершили всі великі справи про вбивства.

– Ну майже всі, – поправив його Подима.

– Так, – погодився його колега. – Єдина нерозкрита справа – це справа під кодовою назвою "Селище".

Ян Ришь трохи спохмурнів, неспокійно поворухнувся на кріслі й знову потягнувся до пляшки з водою.

– Сорок чотири роки минуло, якщо я правильно рахую, – сказав він через деякий час.

– Так, саме стільки.

– Шмат часу, – сказав Ришь. – Що там сталося, що змусило вас повернутися до неї?

Поліцейські перезирнулися і мовчки погодилися, що вищий ростом, але й чином, займеться поясненням цієї теми.

– Ми на стадії відбору справ, і ця здалася нам цікавою, головоломкою, – невимушеним тоном сказав високий поліцейський.

– І ми хочемо запитати, як виглядав хід цієї справи з точки зору слідчого, який займався нею по ходу, – додав його колега.

– Тим більше, що це був ваш перший серйозний випадок тут, в Єлєній Гурі, – продовжував Подима. – До того ж, пан був ще й учасником цих подій, чи не так?

Ришь подивився на них, постукав майже порожньою пляшкою по лівій долоні, як патрульні поліцейські в американських фільмах робили дубинкою, і відкинувся на спинку крісла.

– Але ж як? – запитав він. – Погоджуєтесь на правду і ні на що, крім правди, чи будемо втискати один одному якісь гівняні історії?

– Історії? – надто швидко запитав низький, щоб чорноволосий друг зупинив його, що той спробував зробити, схопивши його за руку.

– Ну, це ж ви почали, – відповів Ришь із широкою посмішкою. – Так що перестаньте пиздіти, нібито робите якийсь відбір. Не вчи старого горобця з даху срати.

– Тепер я бачу, звідки беруться всі ці розв'язані справи, – сказав високий, намагаючись тримати розкутий тон. – Вбудований поліграф, чи не так?

– Синку, те, що я пенсіонер, не означає, що я можу тут сидіти і пиздіти на трьох, – відповів Ришь, із зусиллям підводячись зі стільця. – Мені сімдесят років і залишилося жити рік, а може, й двадцять, хто знає, але виживати всім стає все важче, тому що навіть висцятися перед виходом з дому – це вже випробування. Якщо я захочу слухати таку солодку балаканинку, то ввімкну обради сейму, там хоч посміюся над цими ідіотами, а вас сміятися мені якось не в темі, бо ви експерти.

Поліцейські дивилися один на одного тим самим поглядом, який Ришь уже зафіксував у своїй свідомості як "тиха нарада".

– Гаразд, – почав високий, і його друг потягнувся до шкіряного портфеля, який все ще стояв на стільці поруч. – Ми не зовсім збрехали, тому що дійсно не знаємо, чи будемо цю справу продовжувати. Треба знати відповідь на питання, чи пам'ятаєте ви події грудня 1978 року, інакше взагалі немає сенсу працювати.

Ришь подивився на них, відчуваючи своїми старими поліцейськими почуттями напругу двох слідчих. Вони все ще брехали, а це означало, що дещо знали, щось мусило статися, можливо, вони вже знали правду і сподівалися, що він закриється безпам'ятством. Хочете пограти в гру? Та будь ласка, він цим займався сорок п'ять років, так що із задоволенням розважився.

– Чи пам’ятаю? – спитав він, знову сідаючи. – Хлопці, це була найгірша зима в моєму житті. Такого, курва, забути просто не можна.

Напруга з них зійшла. На стіл лягла добре йому знайома папка з матеріалами справи.

РОЗДІЛ 3

Ясєк

Рік 1978

Двері легко відчинилися, мабуть, дід встиг їх змастити лоєм до настання морозів. Холодне повітря увірвалося до хати, вдаряючи по обличчю, аж запекло. На порозі, натомість, стояв не біс, а закутаний у куртку й шапку-ушанку молодий чоловік із червоним від морозу носом і очима, які від морозу сльозилися. Він увійшов, не чекаючи запрошення, і я відразу поступився йому місцем.

– Нехай буде похвалений, бабцю, – сказав він, вітаючись, кидаючи з плечі свого великого брезентового рюкзака.

– Ясько? – обережно запитала бабуся, наче не відразу впізнала гостя. – Господи, коли ж це я тебе бачила?

– Вже кілька років буде.

Бабуся жваво підвелася зі стільця й підійшла до гостя, а потім дозволила обійняти себе й міцно поцілувати в обидві щоки.

– Це твій дядько, – сказала вона з усмішкою до мене. – Янек. Пам'ятаєш його? Він вчив тебе ловити рибу в річці.

– Як він має пам’ятати? – відповів гість, розстібаючи куртку, а потім розгортаючи з шиї картатий вовняний шарф. – Коли я пішов, він таким малим ьув. Скільки тобі зараз років, Міхале?

– Вісімнадцять.

– Ну, так ти вже дорослий чоловік, – сказав дядько, подаючи мені праву руку, яку я стиснув якомога міцніше. – Мене було стільки ж, коли я йшов звідси. Тобі тоді було років десять.

Ну, дядька Яна я не згадав, хоч і напружував голову, як міг, щоб згадати рибалку, про яку згадувала бабуся, але нічого з того не виходило.

– Як добре, що ти тут. – бабуся від радості аж хиталася з боку на бік. – Така несподіванка на свята, така несподіванка. Міхалек, біжи до батька і скажи, хто прийшов, а я швиденько приготую вечерю. Біжи!

Я спішно одягнув куртку і попрямував до дверей, щоб, як і просили, повідомити батьків про нежданого гостя, але дядько зупинив мене перед дверима.

– Почекай, молодий, – сказав він теплим, хоча й дещо принциповим голосом. – Маю дещо для тебе, тому що я думав, що ти вже хлопець серйозний.

Він витягнув в мій бік руку з маленьким чорним предметом. Я взяв його з деяким ваганням, тому що ще не час для подарунків, і тільки на Святвечір мій батько мав поставити ялинку, яку ми прикрасимо гарними іграшками. Предметом, який подарував мій дядько, був складний ніж із коричневою дерев’яною ручкою, гарною і добре відполірованою. Очі в мене загорілися, що, мабуть, не залишилося без уваги ні бабусі, ні нового гостя, адже ніж був гарний, а головне, від нього пахло новиною. Я розгорнув його з тихим клацанням клямки десь посередині, і тепер міг вийти у світ із ножем із загнутим лезом, довжиною як моя долоня.

– Дякую! – випалив я, наче боявся, що якщо я не поводитимусь належним чином, дядько одразу забере свій подарунок. Але він цього не зробив, на мить я відчув, що він збирається скуйовдити мені волосся, як це часто роблять старші чоловіки, але ні, він сильно стукнув мене по плечу, по-чоловічому.

– Нехай служить тобі вірою і правдою, – сказав він. – Кожна людина повинна мати ніж. Раніше юнакові дарували меч, потім шаблю, а тепер дозволено лише ніж.

Через дві години я сидів зі своїми друзями в сараї старого Брися, який був покинутий після його смерті, що робило його ідеальним місцем для зустрічей, і хизувався своїм складним ножем. Живіт був приємно набитий, бо з нагоди приїзду несподіваного гостя бабуся з мамою наготували галушок, які щедро посипали теплим білим сиром, полили медом і приправили меленими горіхами. Як правило, у такій нагоді на галушках було б добре підсмажене копчене сало і тому вони б пахли усіма багатствами цього світу, але трапеза мала бути швидкою, адже це був ще тільки переддень свят.

Дядько Ян не лише зробив несподіванку своїм приїздом, а й з’явився не з порожніми руками, зі свого величезного брезентового рюкзака, у якого, здавалося, не було дна, почав діставати харчі, від яких аж слина текла. Товсті зв’язки блискучих сардельок, ковбаса-балерон, як рука силача, шмат шинки розміром з м'яч, який Дейна, Жмуда, Любанський і Бонєк^[2] передавали один одному на полі, два шматки копченого сала, паштет, що майже виривався з кишки, і холодець з кількох свинячих ніжок. Ну, він не тільки милий гість, але з такими запасами він був справжнім скарбом на свята. Але для мене найважливішим був ніж, яким я хизувався перед друзями.

– "Герлах", – з розумінням в голосі сказав Пшемек, показуючи пальцем на маленький напис на лезі ножа. Хлопець читав багато книжок, в основному про індіанців і ковбоїв, тому краще за всіх нас знався на зброї.

– Порядна фірма, нічого не скажеш, – погодився я з ним.

– Ну, це таки подарунок, – додав Мєтек, зважуючи в руці ніж. – А який гострий!

– Так і дядько крутий, – додав Пшемек. – Але ти його не пам’ятаєш?

– Зовсім не пам'ятаю, – відповів я. – Намагаюся там щось видумати, але не можу. Мабуть я з ним на рибалку їздив, але не пам'ятаю, ще за часів Народного Китаю.

– А може, це якийсь перевдягнений тип? – спитав Мєтек.

– Та де там, – зі сміхом відповів я. – бабця його одразу впізнала. Його всі пам'ятають, крім мене.

– Ну, я маю дещо на покращення твоєї пам’яті, – оголосив Пшемек, викопуючи маленький молочний бідончик з сіна, що й досі лежало у сараї старого Брися. – У батька з апарату злив.

– А він не зорієнтується? – стурбовано запитав я, бо ж його батько хоч зробив найкращу самогонку в околиці, але руку мав до біса важкеньку.

– Де там! — впевнено сказав мій друг. – Сьогодні перевіряли з дядьком Стахом, чи добре воно проціджена, і так напилися, що заснули на стільцях.

Пшемек відкрив бідончик, кожен з нас схопив свою алюмінієву кружку, які ми принесли сюди деякий час тому, і простягнув її, щоб йому наповнили. Мітек розгорнув лляну ганчірку й дав кожному по шматку чорного хліба. Якось він прочитав у газеті, що знавці п’ють самогон так, що треба понюхати хліб, потім випити те, що в кружці, і відразу з’їсти шматок, яким занюхували.

Ми понюхали, випили, заїли. На очі навернулися сльози, бо батько Пшемека змайстрував класний напій. І що там говорити, профільтрований, як треба.

– А ти не боїшся пити перед зустріччю з коханою? – запитав мене Мітек. – Ще подумає, що ти бухар, і буде готова кинути тебе.

Він заздрив мені Аліції, і не він один, але що я міг зробити, в такому віці любов була важливіша за дружбу.

– Та де там, – відповів я. – Вона і сама любить випити, хоча більше любить вино, особливо малинове. Коли пропустить чарку-другу, стає балакучою і веселою.

– Ще один, – наказав Пшемек. — Для розмови.

– І ти, напевне, одружишся з нею? – запитав Мітек, підставляючи кружку. – А казав, що хочеш у велике місто. Так само, як той твій дядько, га?

– Він був в наших роках, – сказав я. – Його мати померла, коли він був малим, а батько, брат мого тата, через кілька років помер від інфаркту, то він узяв те, що від них залишилося, і поїхав до міста.

– То який він тобі дядько? – здивувався Мєтек, витираючи очі після випитого самогону. - Кузен.

– Але всі кажуть, дядько, так воно і залишилося.

– І ким він став у цьому місті, га? – запитав Пшемек.

– Міліціонером, – з гордістю відповів я.

– Улала, – прокоментував Мітек і аж свиснув. – Пан дільничний?

– Не таким, – відразу відповів я. – Він у відділі, де ловлять тяжких злочинців, у кримінальному відділі. Каже, у школі у нього були настільки хороші результати, що його одразу взяли в такий підрозділ. Спочатку у Варшаві, а тепер його перевели в Єлєню Гуру, він починає роботу в січні і тому приїхав до нас на Різдво.

– Круто, – прокоментував Пшемек і історію, і напій, і знову наповнив наші кухлі.

Ой, добра була самогонка, що там і казати. Язик вже почав заплітатися, зсередини розпливалося тепло, бо хоч хлів старого Брися й був наповнений сіном, але від холоду захищав не дуже.

– За здоров’я дядька, – запропонував Мітек. – Може, колись приїде і розповість якісь історії про вбивць і трупи.

Він замовк, і нас аж випростало, коли в морозному повітрі пролунав вий. Він почався пронизливо, потім став голоснішим і сумно продовжувався протягом довгих секунд, поки не стих, доки людина не могла зрозуміти, чи це хтось інший ще виє, чи виття вже закінчилося.

– Єзус Марія, Аліція ж мала прийти сюди! – сказав я, схоплюючись на ноги.

Серце калатало, як ковальський молот по ковадлу, кров шуміла у вухах, але й так я чув виття, що знову зависло над нашим селищем.

РОЗДІЛ 4

Прокляття

Рік 2023

Ніж марки Gerlach, складний, з коричневою дерев'яною ручкою. Він пам’ятав те, що не мав пам’ятати, забрав його на вокзалі у якогось гівнюка в рваному одязі. Він не міг придумати, що подарувати двоюрідному братові, і цей брудний хлопець з ножем як з неба впав. Або, як пізніше виявилося, з пекла.

– У списку речових доказів з місця злочину є вписаний цей ніж, – об'явив комісар Кшиштоф Подима. – Його було сфотографовано, він мав бути долучений до доказів, але там лише згадка про нього.

– Як і про фотографію, – додав його приятель.

– Ми лише знаємо, що він був. Інших слідів немає.

– Зрештою, як і майже від усіх предметів, які потрапили на склад доказів. У нас є їх список, але це все, що ми маємо.

Ян Ришь знизав плечима. Він зробив ковток кави, щоб дати собі час відповісти спокійно та вдумливо. Поліцейські вмовили його випити кави, хоч він і не любив її, але повільне сьорбання з чашки перед відповіддю дратувало допитувача. За своє життя він опитав тисячі людей, від свідків до серйозних злочинців, і чудово знав, як вивести людину з іншого боку зони комфорту.

– Сорок п’ять років, панове, – нарешті сказав він. – Що я маю вам сказати? Я ніколи не мав справу з такими старими справами, тому не знаю, чи є такий стан речей нормою чи аномалією. Якось я хотів повернутися до справи про вбивство валютника з Болеславця, він діяв у Вроцлаві, потім перебрався до Єленьої. Виявилося, що його справа зникла, тому що, коли в 1989 році спалили картотеки спецслужб, було ліквідовано і досить багато документів неполітичного характеру. Потім була повінь у Вроцлаві 1997 року, яка також завдала великої шкоди, можливо, вона втрачена? Адже там був головний склад архівів.

– Може, й так, – погодився Подима, хоча в голосі його не було ані краплі переконання.

– На щастя, уцілів щоденник зі складу речових речей, – повідомив нижчий поліцейський, напевно, Сукєнник. Ришь вже не мав такої гарної пам’яті на імена, як раніше.

– А чи є там щось цікаве? – запитав він.

– Залежно від того, як на це дивитися, – відповів вищий офіцер. – По-перше, ні про яке переміщення ящиків з файлами чи речовими доказами не йдеться. Немає звітів про пошкодження чи щось подібне. Тут усе стояло до 2000 року, а лише потім поїхало до Вроцлава. Про повінь не може бути й мови.

– Ми перевірили архіви і знайшли ці ящики доказів, – додав його приятель.

– Тільки порожній, – сказав Подима. – Немає нічого, окрім файлів, які зберігалися окремо, але й тут деякі папери загубилися. Ми маємо лише покази свідків, у тому числі ваші. Не залишилося навіть крихти доказів.

– Транспортна аварія? – підсунув Ришь.

– Можливо, – відповів Сукєнник.

– Крім того, ніхто не хоче говорити на цю тему, – додав Подима. – Якщо добираємося до свідка, той або не знає, або не пам’ятає, і майже всі щось бурмочуть про прокляття.

– Ну так, прокляття. – кивнув Ришь. – Тоді це було модно, тому й такі розмови.

– Не розумію, – відповів Подима.

– П’ятьма роками перед тим на Вавелі відкрили могилу короля Казимира Ягеллончика, – сказав Ришь. – Цей випадок гучно коментували в ЗМІ, тим більше, що люди, які брали участь у цих роботах, почали помирати за дивних обставин, в основному від інсультів чи інфарктів. Наскільки я пам’ятаю, п’ятнадцять людей, які брали участь у відкритті та дослідженні королівської гробниці, померли протягом десяти років. Вже після перших смертей почалася медійна кар’єра "Прокляття Ягеллончика. Тема була відома й гучна, і сталося так, що під час цієї справи, — він показав на сірі файли, що лежали на столі, — у техніка, який першим оглядав місця злочину, стався серцевий напад.

– Цікаво, – вставив свої три гроші Сукєннік.

– Дурниці, – зневажливо махнув рукою Ришь. – Палив по дві пачки "клубних" на день і пив найдешевшу горілку, а ще мав зайву вагу. Потім пані психолог, яка спілкувалася з дітьми з селища, збила машина, а один із її колег по відділу, який допомагав у справі, потонув. Але ж він вибрався купатися вночі, п'яний як свиня, це щоб протверезіти до ранку. Але люди відразу ж - це прокляття.

– Ну, тут ми згодні, – сказав Подима. – Ми теж не віримо ні в які прокляття. Хоча до цих загадкових смертей ми повернемося пізніше.

– Для нас це виглядає як навмисні дії, – додав його друг. – Просто важко сказати, чиї.

Ришь знизав плечима й потягся за чашкою кави.

– Усі реєстри повідомляють про те, що після закриття справи нею взагалі ніхто не цікавився, – ознайомив Подима. – Не було жодної спроби відновити розслідування, немає навіть згадки про те, щоб будь-який журналіст просив надати доступ до матеріалів, що дивно, адже це ідеальний випадок для включення до списку найбільших нерозгаданих таємниць польської криміналістики. І це прокляття на додачу, ласий шматочок.

Ришь дивилася на них, намагаючись заховати камінний вираз обличчя. Він допив каву й спокійно поставив чашку; тепер важливо було з’ясувати, чого вони від нього насправді хочуть. Вони зрадили, що вже опитали багато людей, тобто ніякого відбору справ не проводили, вони вже серйозно над цим попрацювали, а отже, зробили висновки і мали план дій. Кожен поліцейський чудово знає, що і справа про пограбування підвалу багатоповерхівки, і справа серійного вбивці мають одну спільну рису: вони починаються тоді, коли слідчі знають, які запитання поставити. Вони вже їх знали.

Він вирішив вийти перед стрій і запропонувати їм те, що двоє слідчих повинні вимагати від учасника минулих подій у нинішній ситуації. Від учасника, який, до того ж, вів цю справу.

– Я не допоможу вам, – почав він спокійним голосом. – Знаю, що багато поліцейських копіюють матеріали справ, які вони розслідують, для власного вжитку, і я це робив неодноразово, але це були не ті часи, коли копіювальний апарат був у кожному офісі. Чи міг я зробити це пізніше? Звичайно, так, можливо, я хотів, але, як видно з реєстрів, - він показав на копії записок, підготовлених поліцейськими, які лежали перед ним, - я цього ніколи не робив.

– А чому ви ніколи не поверталися до цієї справи? – спитав Подима.

– Відповідь на це запитання як раз дуже проста, – сказав він. – Не було жодних обставин, які могли б внести щось нового у справу. Нічого, жодного нового свідка, жодних пліток, жодного клаптика інформації з іншого розслідування.

– Біологічні сліди можна було б дослідити новими методами, – припустив Сукєнник.

– Мабуть, так, – погодився Ришь. – Але справа в тому, що завжди було щось більш термінове. Період трансформації був... знаєте, як це було, кожен боявся за власну роботу. На щастя, мене ніколи не делегували на політичні завдання, тому я спав міцно. Потім з'явилося безробіття, а тому і ріст злочинності, плюс всілякі мафії. Роботи було стільки, що чоловік приходив на роботу вранці і находив на своєму столі п’ять нових справ.

– І ніхто цим не цікавився? – не вірив Сукєнник.

Ришь насмішкувато глянув на поліцейських, спочатку на вищого, потім на нижчого.

– Друзі, – почав він. – Я думав, що в нижньосілезькому "Архіві Х" працюють кращі з кращих, такі, якім не потрібно пояснювати таку всім відому річ. Заспокойтеся. Кому захочеться розкопувати справу, в якій усі свідки в один голос стверджують, що у вбивствах винна національний польський чи слов’янська біс Мара? І немає навіть натяку на непрямі докази, які б вказували на іншого злочинця. Такий випадок можна порівняти зі зведеною гранатою чи тачкою лайна. Та ще за часів Народної Польщі? Серйозно? Навіть сьогодні ніхто не захоче цієї вигрібної ями. Так що все це одразу відсікли, сховали, навіть в місцевій пресі про це не писали, тоді у народної влади були інструменти, щоб змусити журналістів робити певні речі.

– Ми перевірили, і це мало бути наше наступне питання, – сказав Сукєнник. – У місцевих газетах навіть згадки немає.

– Ото ж то, – погодився Ришь. – І саме з цієї причини я, як новачок підрозділу, отримав цю справу. З самого початку було відомо, що будь-який прорив у слідстві буде дивом, а в дива в ПНР не вірили.

– А не тому, що ви були учасником подій? – запитав вищий.

– І це теж.

– Насправді ваша близькість до потерпілих і свідків повинна була виключити вас з розслідування, – сказав Сукєнник.

– Можливо, сьогодні так і сталося б, а тоді? – махнув рукою Ришь. – Заспокойтеся. Всі радісно пнули мене в дупу, а коли через дев’ять місяців я подав висновок про припинення розслідування, прокурор підписав його разом зі мною, і ніхто навіть не міг подати скаргу. Амінь.

– А докази? – спитав Подима.

– А цього я вже не знаю.

У кімнаті, яку в комендатурі називали "каптеркою", стояла тиша; вищий із поліцейських підійшов і відчинив вікно, впустивши свіже повітря та звуки воркоту голубів.

– І пан теж вважає, що це була Мара, демон чи там упир? – порушив мовчанку Сукєнник.

– Я? – спитав Ришь, зручно вмощуючись у кріслі, аж скрипнула спинка. – Я не знаю жодного випадку в польській чи навіть світовій криміналістиці, щоб демона поставили перед судом.

Чи повірять вони? Старий дивився на їхні серйозні обличчя і був впевнений, що легко не буде.

РОЗДІЛ 5

Аліція

Рік 1978

Ми чекали, поки виття припиниться, наче похмурий відголос загороджував вихід з сараю, наче голосіння було непроникною перешкодою. Скільки це може тривати, що це, в біса, таке, що може так довго вити?

Тиша.

– Це вовк? – запитав Мітек.

– Звучало як вовк, – сказав Пшемек.

– Скоріше собака, – відповів я, відчуваючи, що, незважаючи на тишу, зовсім не заспокоююся, а навпаки, у моїй пам’яті спливали різноманітні образи, кожен гірший, і в кожному з них я бачив розтерзане тіло Аліції, що лежало в посеред нашого невеличкого селища, з відкушеними повіками та слідами від зубів і когтей на грудях.

– Вірно, – погодився Мітек. – Вовк не спустився б у селище, а чути було, ніби звір сидів на одній із хат.

– Пішли! – сказав я їм, не вступаючи в зайві розмови. Яке це мало значення — вовк це чи ні?

Ми вискочили з сараю, і морозне повітря вдарило нам в обличчя. Ми рушили нашим селищем, ведені пам’яттю протоптаних удень стежок і слабким світлом вузенького місяця. Ні в одному з вікон не було яскравого електричного світла, слабке світло свічок і лампадок створювало враження, ніби хатини заплющили втомлені очі й збиралися лягати спати.

Раптом я зупинився, що було сигналом моїм друзям, бо їхні кроки теж замовкли, і нічна тиша наповнилася важким диханням. У цій невдячній темряві я помітив якийсь рух, який одразу мене насторожив. Вчора я б продовжував йти прямо, тому що тут нема було з ким зустрітися, але після виття мені здалося, що я опинився в незнайомому місці, на території якогось хижака, можливо, навіть лева, про якого я читав у "В пустелі і джунглях"^[3].

– Щось іде, – прошепотів я і підійшов до стіни будинку Капіцув, і двоє моїх супутників зробили те саме.

Нам не пощастило, тому ми сховалися за рогом будинку, де навіть удень помітити ворога, що наближався, було складним завданням.

– Вихили голову за кут, – прошепотів Мітек.

Я проковтнув слину. Я б це зробив, але мені було страшно. Це нагадало мені фільм, який ми з хлопцями поїхали подивитися в місто. Це був перший фільм жахів, який я коли-небудь бачив, він називався "Хеловін" і розповідав про психопата, який вбивав у тихому американському містечку. У такому ж селищі, як наше. Якщо я висуну голову за ріг будинку, чи не впаде на неї великий ніж? Або сокира.

Кроки, які ми щойно почули, стихли. Була тиша, принаймні мені так хотілося, тому що наше важке дихання заглушувало все, і якщо цей упир, Мара, як її називав дідусь, справді існує і йде до нас, бажаючи забрати наше життя, тоді він чув нас здалеку.

Мої друзі, здавалося, зрозуміли те ж саме, тому що всі раптом почали з усіх сил намагатися заспокоїти свої легені та серця.

Це нам вдалося.

Нарешті я міг прислухатися до ночі, і молився, щоб зараз нічого не завило, бо галушки з сиром та медом точно вискочать в мене з горла.

Ніж! Я згадав про свій складний ніж і сунув за ним руку в кишеню, не відводячи очей від рогу будинку. Я почав відкривати лезо, але пружина була нова і міцно тримала, а пальці трохи заніміли від холоду, теплі рукавички залишилися біля бідончику з самогоном.

Ніж із тихим стуком упав мені під ноги.

І тоді вона вистрибнула до нас з-за рогу.

– Бууу! – крикнула Аліція, її русяві коси, не приховані під шапкою, розвіялися в повітрі, а широка посмішка та рум’яні щоки сяяли в делікатному місячному світлі.

– Я єбу! – крикнув Мітек, хапаючись за серце.

– Курва мать! – додав Пшемек. Він обіперся на стіну будинку і голосно видихнув. – Так і серцевий напад статися може

– А ви і обісралися! – радісно вигукнула дівчина, відразу ж поцілувавши мене в щоку. – Чого це ви, немов якісь партизани, по селу крадетеся?

– А чого ти вночі одна тиняєшся, га? – агресивно відповів Пшемек. – Життя тобі немиле?

– Чого? – здивувалася вона. – І що тут зі мною може статися? Ти з глузду з'їхав?

– Ти, що, не чула того виття? – запитав я.

– Чого?

– Щось виє в селищі, вже ще одну ніч, – трохи спокійнішим голосом пояснив Мітек.

Аліція задумливо подивилася на нас трьох, переводячи очі то на одного, то нарешті подивившись на мене, ніби кидаючи виклик. Яка ж вона була гарна в цьому делікатному місячному світлі, її русі коси спадали їй на спину, її гарне обличчя і повні губи, її блакитні очі, колір яких, звісно, ​​неможливо було розгледіти вночі, але я знав їх і знав, що вони були там, дивлячись на мене з любов'ю, хоча, можливо, зараз з невеликим сумнівом. Красива. Сам я не вмів писати вірші, але чудово розумів, що спонукало поетів до того, що, опинившись перед таким неземним, абсолютно переповнюючим і витісняючим інші думки поглядом, їм довелося сісти перед аркушем й почати думати про рими, щоб не пропустити увагу читача і перенести його саме в цей час і місце, поставити його перед ідентичним видовищем, яке надихнуло їх на написання.

– У мене є такий дядько у Варшаві, Анджей, – сказала дівчина з ноткою насмішки в голосі. – Каже: не лякай, не лякай, бо сам обісрешся.

– Ти й справді нічого не чула? – запитав Мітек.

– Як бабцю свою люблю, – відповіла Аліція. – Але тепер ви мене трохи налякали. Пішли до сараю, погріємося, мені холодно. У мене вишнева настоянка є, дістала її від бабці Панкової за покупки в місті.

Ми почали повертатися, буквально через два кроки я зупинився і повернувся до місця нашої зустрічі за ножем, який не встиг використати як зброю. Можливо, було б краще, якби я стояв із витягнутим лезом, хто знає, що я міг зробити зі страху, коли Аліція стрибнула на мене. Я не хотів про це думати, тому побіг до друзів і ми рушили через темне селище.

Нічого не вило, але, можливо, то і добре, тому що ця ніч виявилася однією з найпрекрасніших ночей у моєму житті.

Сьогодні я отримав ще один подарунок. Коли ми допили самогон, його залишилося небагато, а потім допили вишнівку, Аліція почала мене обіймати, притискатися до моєї щоки, гладити мені коліно. Мої колеги відразу зрозуміли всю серйозність ситуації.

– Вранці я маю піти з батьком у ліс за ялинкою, – сказав Мєтек. – Крім того, чекає ще одна робота, і мама божеволіє від прибирання, яке вона робить перед Різдвом. Мені, мабуть, тричі доведеться мити вікна.

– Я теж піду, – додав Пшемек. – Вранці має прийти якийсь хлопець із міста купити вареників. Так я обіцяв, що допоможу з ліпленням.

– Зустрічаємося завтра на нічній службі^[4]? – запитав Мітек.

– Як і кожного року, йдемо разом, – відповів Пшемек.

Я не став коментувати, тому що мій рот був уже зайнятий. Моя дівчина, а я сподівався, яка незабаром стане нареченою, а потім і дружиною, впилася в мене, наче хотіла віднайти на моєму язику смак випитої мною вишніки. Я хотів щось сказати, але вона не дозволила. Аліція любила мене цілувати, а я пестив її груди, які були великими й важкими, аж хотілося втулитися в них, як в теплу постіль холодного ранку.

Я потонув в цьому теплі, в цій блідій шкірі, яка пахла так чудово, що більше не хотілося жодних інших ароматів у світі, відтоді все могло мати запах моєї коханої: ранкова кава, свіжоспечений хліб, бузок, що розквітає навесні. наш сад, полуниці, зібрані за хатою влітку, верес восени і різдвяні пряники взимку.

– Мені холодно, – прошепотіла вона, і це була найкрасивіша брехня, яку я коли-небудь чув, тому що в той же час вона розстібнула свій ліфчик, і її груди впали на мене, як вісім благословень, і коли її руки, зазвичай блукаючі по моїй грудній клітці, іноді лише дотягуючись до мого живота, сміливо спускалися між моїх ніг, як лавина від Сніжки^[5], що насувалася десь там у темряві, пристрасть захопила всі мої почуття, як снігова хвиля необачного туриста.

Коли Аліція вже лежала оголена, від неї випромінювалося тепло, яке, ймовірно, могло б зігріти весь світ, розтопити льодовики і таким чином спричинити всесвітній потоп, який мав би справу не з грішниками, а з тими, хто не вірить у кохання.

Я повірив, коли ліг на неї, побачивши, що її язик жадає пестощів моїм ротом, її груди, що піднімаються моїми руками, як хвилі теплого штормового моря, і, нарешті, її сідниці, тверді, але гарячіші за вулкан.

Тисячі разів я уявляв цю мить, вмираючи від страху, що не знаю, що робити, але всі мої страхи втекли, налякані її впевненістю та спільною пристрастю, яка спалахнула таким вогнем, що я почав боятися за сарай старого Брися , чи не спалахне він .

А вона вижила, незважаючи на те, що ми вдвох валялися в запашному осіннім сіні, стогнали від задоволення та сповнення. Всі упирі світу могли завивати в цю мить, але ми могли чути тільки себе, і нікому не дозволяли увійти в цей світ.

– Тобі ще холодно? – запитав я, коли ми вже лежали, накрившись ковдрою, яку колись тому приніс сюди Пшемек.

– Мені більше ніколи не буде холодно, – відповіла вона голосом, який заміняв мені усе, що я міг чути у світі.

– Ти чула таку пісеньку по радіо? – запитав я. – Про те, щоб сісти в будь-який потяг і не турбуватися про свій багаж чи квиток. Спостерігаючи, як усе залишається позаду.

– Ну, її весь час крутять! Це ж хіт!

– Я б теж цього хотів

– Покинути селище?

– Так.

– Я теж, – сказала Аліція, і ангельські хори заспівали в моїй голові. – Дядько з Варшави говорить, щоб я до нього приїхала. Він лікар і каже, щоб я швидше закінчувала курси медсестер, і якщо я хочу вчитися, він допоможе мені з навчанням в медичному інституті.

– Ти стала б лікарем?

– Я хотіла б допомагати людям, особливо дітям.

Я не відповідав, молодший брат Аліції помер кілька років тому посеред зими від запалення легенів. Лікар не доїхав з міста, бо на кілька днів селище засипало снігом.

– Прекрасна мрія, – сказав я через деякий час. – Ти будеш чудовим лікарем, найкращим.

– Ти так вважаєш?

– Ясно.

– А ким би ти хотів стати в такому великому місті?

– Міліціонером, – відповів я без вагань і сам здивувався. Вчора я б про це не подумав, але, мабуть, на це вплинув візит мого дядька. Помацав у кишені, ніж на місці.

– Ти б ловив злочинців, я б лікувала дітей, – сказала Аліція мрійливим голосом. – У великому місті. Ми б ходили в кіно, театр, можливо, в оперу. Я ніколи не була в опері.

– Там можна все робити, – погодився я.

– Тоді давай поїдемо звідси, – сказала вона, і в цій пропозиції не було жодної мрійливості, а лише твердість.

– Так. Там є майбутнє, - відповів на це я.

І там немає ніяких демонів, що виють ночами, додав я подумки. У цьому я був впевнений.

РОЗДІЛ 6

От колись були свята

Рік 2023

Серце почало сильніше битися в грудях, і тому Ян Ришь не любив кави. Йому подобався її смак, але він був надзвичайно чутливий до кофеїну, який навіть у невеликих кількостях викликав у нього аритмію. Більш того, він дуже рано зрозумів, що сприйнятливий до всього поганого. Коли він почав курити сигарети, він припалював одну від другої, і швидко почалися проблеми з диханням, тому він кинув ту заразу, а це було не так легко в 1970-х, тому що тоді люди палили всюди, навіть в урядових приміщеннях, що сьогодні було б немислимо. Кожен ресторан був заповнений синьою хмарою їдкого диму, і для некурця навіть піти кудись швидко пообідати було випробуванням.

Він також дуже полюбив горілку і став непитущим навіть швидше, ніж кинув палити. Найстрашніше, що горілка йому просто подобалася, а коли йому запропонували віскі, він ледь не збожеволів від захвату. Протверезіння, як у метафоричному, так і в дуже повсякденному значенні, прийшло після однієї фатальної ночі, коли він прокинувся в чужій квартирі, без штанів, з дамою дуже сумнівного походження та краси поруч і зовсім без грошей. Без жалю та докорів сумління він взяв перші ж штани з шафи господаря, якого навіть не зміг встановити, вийшов із квартири і більше ніколи не торкався келишка. Ришь дозволяв собі тільки пиво, тому що воно швидко насичувало його, і він не міг випити більше трьох келихів поспіль.

І ось так твердість і рішучість стали його візитною карткою, і всі його колеги чудово знали, що коли він вже щось вирішив, жодна сила не зверне його з обраного шляху. Частково це була вада, але завдяки ній він став поліцейським, який, хапаючись за якусь справу, йшов по трупах до цілі.

– То ваша родина жила там? – запитав вищий із поліцейських.

– Саме так, – підтвердив Ришь, намагаючись порахувати кількість ударів у грудній клітці.

– А через те, що вас перевели до Єлєньої Гури, ви вирішили провести Різдво саме у них? – запитав комісар Кшиштоф Подима.

– Але який це метод ви зараз застосовуєте? – з іронією в голосі запитав поліцейський на пенсії. – Докладне повторення навіть найдрібніших деталей в надії, що щось та висипеться?

– А є з чого? – відрізав нижчий із міліціонерів.

– Якщо ви йдете цим шляхом, ви, мабуть, так вважаєте.

Сто ударів за хвилину, за розрахунком. Це точно забагато для старого серця.

– Ні, – рішуче заперечив Подима. – У цій справі стільки недомовленостей, неточностей, обірваних і нез’ясованих ниток, що ми мусимо йти з самого початку, крок за кроком. Якби я мав повне досьє і комплект доказових матеріалів, ми могли б зосередитися лише на прогалинах і неточностях, але в поточній ситуації пан сам розуміє.

– Розумію.

– Тож ми можемо розраховувати на повну співпрацю?

– Щирість за щирість, чи не такою була наша угода? – запитав Ришь, не зводячи очей з молодших колег.

– Точно так, – швидко підтвердив Подима.

Розумний хлопець, коли говориш неправду, то роби це швидко, щоб повіка навіть не встигла здригнутися.

– Адам Антчак то був брат мого батька, – спокійно почав Ян Ришь. – Померлого батька, якщо говорити точніше, але це не має значення. Після смерті батьків я покинув селище, бо був змушений змінити своє оточення. Від них мені залишився невеликий спадок, а ще хороші оцінки і зразково складений іспит на атестат зрілості. У поїзді мене зупинив поліцейський, подумавши, що, можливо, я злодій, бо пика в мене в мене завжди була нецікава, але під кінець він купив мені пива і сказав, щоб з таким атестатом я йшов до поліції. Як виявилося, він читав лекції в Щитно, взяв мене з собою і так воно пішло. Я був молодий, дурний, і дав себе вмовити. А може, воно й добре?

– Вам не подобалася та робота? – запитав Сукєнник.

– Чи є хтось, кому вона б подобалася? – відповів Ришь запитанням. – Тоді королював серіал "07, відкликнись"^[6], і багато молоді пішло до міліції, всі хотіли бути такими, як Боревич. Ганяти бандитів новеньким "полонезом", бити по пиках на дансингах, пити хороший алкоголь. Потім виявилося, що вони за злодіями вони ганяються на власних двох, замість дансингів відвідують притони, а віскі бачать, як вилучають контрабанду, бо на те, що з "Певексу"^[7] дозволити собі не могли. Чари лопнули.

– І у пана теж?

– Я йшов туди без очікувань, тож не розчарувався, і виявилося, що у мене це добре виходить, але в другий раз я б не наважився.

– Тоді йдемо далі, – сказав Подима.

– Ну, у всякому разі, я спочатку деякий час служив у Варшаві, але коли з'явилась потреба тут, я відразу переїхав, і так сталося, що я мав з’явитися в Єлєній Гурі першого січня тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року. . Я вибрав відпустку і поїхав провідати сім'ю на свята. Потім у мене був план влаштуватися в місті перед початком служби.

– Але погода зіпсувала плани, – сказав Сукєнник.

– Зима століття, – відповів Ришь, киваючи головою. – І сьогодні, з цими сучасними сніжними плугами та широкими дорогами, будь-який сніг може паралізувати країну, а тоді? За одну ніч випало майже метр снігу. Температура різко полетіла вниз, від плюса до двадцяти градусів морозу. Крім того, були хуртовини, шторми, і країна просто замерзла. Народна влада дуже сміливо інформувала про боротьбу зі стихією, але значно менше героїчно цю боротьбу провадила. Особливо маленькі села на кінці світу були відрізані від цивілізації, електрики не було багато тижнів. А селище лежало на справжньому кінці всього.

– Мені аж холодно зробилося, – з усмішкою сказав Сукєнник.

– Ненавиджу мороз, – відповів Ришь і потягнувся до пляшки з водою.

– Ви згадали Антчака, – продовжив допит Подима. – Ви провели з ним Різдво.

– Так, – швидко відповів Ришь.

– Ваша родина?

– Правильно. Батьків брат.

– А пан носить інше прізвище?

– Коли я пішов до міліції, то через сентимент змінив його на дівоче прізвище матері.

– Тож Антчак – ваша родина. І заразом - один із постраждалих.

– Можна й так сказати, – з невпевненістю в голосі відповів Ришь. Скільки вони знали? Це питання могло бути підступним.

– Але не перший?

– О, ні.

– Це почалося "пастушій" месі?

– Точно так, – відповів Ришь. – Святвечір пройшов спокійно, а потім майже все селище відправилося до меси. У дитинстві ми їздили на велосипеді, на возі чи на санях, залежно від погоди, але тоді в селі жив хлопець, який був шофером ПКС^[8] і починав свій маршрут з Вників через Барцінек до Єлєньої. По-сусідськи. На ніч ставив автобус на подвір’ї, ну і забрав усіх охочих, бо в костелі у Вниках служили "пастушу" месу.

– І що там сталося? – запитав Сукєнник.

– На месі - нічого. Все найгірше почалося на зворотному шляху.

Поліцейські поглянули на нього з очікуванням, це був момент, до якого вони весь час вели.

Він також.

РОЗДІЛ 7

Тиха ніч, сніжна ніч

Рік 1978

Костел у Вниках мені не подобався. Завжди в ньому було до біса холодно і якось так мертво, зовсім не так, як у храмі, може, через той хрест із фігурою Ісуса Христа, величезний і такий натуральний, було враження, що Спаситель ось-ось розплющить очі, а потім спуститься на кам'яну підлогу і почне мститися за заподіяні кривди, загладжувати гріхи цього світу. Про цей костел і мешканців Вників говорили різне, що це небезпечне місце, що люди заздрісні, а сам храм місцеві жителі називали Костелом Христа Мстивого^[9]. Не знаю, чи все це було правдою, мабуть, ні, і, на мою думку, вся ця неприязнь до місцевих походила з того, що вони жили тут століттями і не були вивезені до Німеччини, а ми, знову ж таки, прибули зі сходу під час операції по переселенню "Вісла". Ми були сусідами, які походили з двох різних світів, і просто не могли за одну ніч змінити себе та традиції, якими керувалися всілякі наші дії.

Мої напівзаплющені очі відкрилися з радістю, коли з вуст пробоща прозвучало: "Йдіть з миром Христовим", що означало кінець тієї частини меси, що зветься "розісланням", на що я полегшено зітхнув. Спогади про вечерю на Святвечір прогнав шум голосів, які в унісон промовляли "Нехай Богові буде слава", і ми могли рушати додому.

Загалом це був гарний день перед Різдвом з традиційною вечерею за родинним столом. Перед тим тато привіз з лісу зрубану ялинку, яку ми прикрасили різними оздобами, які, в основному, виготували мої молодші брати і сестри. Янголята з пряжі, пофарбовані срібною фарбою зірочки з гнутого дроту, горіхи, пофарбовані золотом, яблука і навіть кілька справжніх ялинкових кульок різних кольорів, які тато встиг звідкись роздобути. Але справжньою рідкістю був набір різдвяних вогників із різнокольорових лампочок, які світилися так яскраво, що могли залити теплим світлом усю велику кімнату нашого будинку. Поки що ми встановили на гілках справжні свічки, але довелося докласти чимало зусиль, щоб не підпалити ялиночку.

Чарівності додавала присутність дядька Яна, який наказав мені називати його по імені, а під час забою коропа показав мені, як правильно точити ніж, щоб я міг належним чином доглядати за своїм складаним. Вранці тато і дядько принесли гарну ялинку, яку вони поставили на підставку з зітханнями та кількома матюками під ніс, ялинку прикрашали серед вереску, сміху та сварок молодших братів і сестер, навіть струм повернувся, і по радіо можна було почути різдвяні пісні. Дідусь дістав із шафи свій коричневий програвач, змахнув пил зі своєї колекції звукових листівок^[10] із колядками, і по будинку спочатку залунала пісня "Бог народжується" у виконанні гурту "Мазовше".

Ми прибули сюди зі сходу, з району Білгорая. Півтора десятка сімей переселенців, до яких приєдналося ще декілька також з околиць Фрамполя та всього Розточчя. Спочатку ми були недовірливі й налякані, злі на владу й увесь світ за те, що забрали у нас батьківщину й перенесли нас, як небажаного пішака на дошці, на чужину, на колишню німецьку землю. Я маю на увазі, що сердилися мої батьки, дідусь і бабуся, тому що нам, дітям, було байдуже. Проте злість пішла, треба було жити.

Протягом тридцяти років у життя поселенців з’являлися люди зі сторони, як-от мати Мєтека, яка була місцевою, з Барцінка, і все це призвело до суміші традицій, поведінки та звичаїв. Бабуся ще говорила трохи смішно, протягуючи і пом’якшуючи слова, тато і мама – значно менше, а я – зовсім "по-міському", як сміялася бабуся.

Були також різні звичаї щодо самого Святвечора, хоча б, пиття щось міцнішого в цей особливий день. Одні пили під рибку в час вечері, інші лише після її закінчення, небагаточисленні чекали повернення з різдвяної меси. У нашій хаті пили мало, мій батько зберігав у погребі на полицях зі старих дощок наливку та фруктове вино, я ніколи не бачив у його руках казенної горілки, тож ніхто навіть не наважувався поставити спиртне на білу скатертину. На столі було дванадцять страв: від грибної юшки з макаронними виробами, через горох з капустою, гречаний пиріг, бездрожжова випічка і вареники з капустою та грибами і до смаженого коропа. Коли ми вже подарували один одному подарунки, найкращі для дітей і найскромніші для себе, я міг піти до стодоли старого Брися, де нещодавно пережив хвилі піднесення. Друзі вже чекали.

– Я маю самогон, – привітався Пшемек, показуючи бідончик. – Батько вже накачався, на месу, думаю, мабуть і не підніметься.

– Ну то, веселих свят, друзі, – сказав Мітек, роздаючи нам кухлі. – Сьогодні у нас хоч закуска є.

Кожен захопив щось із домашнього столу, тому на дошці, встановленій в якості імпровізованого столу, перед нами були смаколики прямо з нашої Білгорайщини.

– Прозяки^[11] – мріяв Мітек. – Моя мама їх не робить.

– Ну, вона ж тутешня, так що й звідки їй це знати, – відповів я. – Нібито ніякої філософії, борошно, яйце, скисле молоко, поставити в піч і все.

– Знаю, знаю.

Мєтек махнув рукою, взявши один прозяк завбільшки з свою долоню і з насолодою понюхавши.

– Для мене пиріг з кашею – це клас, – сказав Пшемек. – А якщо ще з грибним соусом, так цимес.

– А мені короп, – відповів я. – Ніколи він не смакує так, як у Різдво. Мама його тримає всю ніч в молоці з цибулею, а потім мокає в яйце і сухарі, і нехай світ пропаде, як це добре. Де там червоний борщ чи грибна юшка, кутя чи вареники з капустою та грибами.

– Я також маю компот, щоб запивати, – повідомив нам Пшемек, показавши літрову пляшку від молока з густою рідиною всередині.

– Так що бенкетуємо, - розпорядився я.

– Ну так, можливо, це востаннє, – сказав Мєтек.

– Це ж чому? – запитав я.

– Ну, через рік ти будеш з дружиною, – відповів він. – І, може, і татусем теж. Як ти думаєш, твоя Аліція пустить тебе після вечері до нас на самогонку?

– Заспокійся, – відповів я. – Не дуже вже я й поспішаю до весілля.

– А як дитинка знайдеться? – запитав Пшемек, наливаючи самогон по кухлях.

– Вчора вночі в селі таки вило, – сказав Мєтек. – Але теж щось страшно стогнало. Стара Мацеєва, мабуть, клепала "Радуйся, Маріє" до самого ранку, бо думала, що це розкаяні душі голосили під дахом комори.

– У її віці можна тільки від болю стогнати та нарікати, – відповів я, червоніючи, чого, на щастя, мої приятелі не могли помітити.

Ми разом засміялися і підняли кухлі для тосту.

– Будемо сподіватися, що це не остання така зустріч, – сказав Мєтек.

Алюмінієві посудини тихо стукнулися, самогон лився нектаром у повні шлунки, тепло розходилося по тілу, хотілося жити. Здається, нібито завжди хочеться жити, але сьогодні я можу сказати, що коли ти молода людина, ти робиш це двома способами. Особливо, коли під рукою є друзі з гарним випивкою, а в пам’яті все ще блукає спогад про чарівну ніч із гарною дівчиною.

– Приємно, що вранці струм повернули, – сказав Пшемек, прожовуючи свій прозяк. – Мама могла б напекти пирогів у електричній духовці.

– І радіо послухали, – додав Мітек. – Казали, що добра погода кінчається, і що піде сніг. Залевський сказав, що це буде справжнє біле Різдво. Чарівне, додав він.

– Теж мені, чари на снігу, – пирхнув я. Я не любив зиму. Тут, у горах, навіть найменший снігопад робив життя нестерпно важким.

– Тоді за біле Різдво, – скомандував Пшемек, негайно наповнюючи наші кухлі.

І так ми випили невеличкий бідончик самогону, і в голові, треба признатися, міцно зашуміло. Можливо, в автобусі, який віз нас цього року до костелу, не відчувалося чарівної атмосфери Різдва, але аромат самогону був настільки сильним, що вікна не могли замерзнути. Ну, як я вже згадував, мій батько уникав алкоголю, але він був достойним винятком. Решта місцевих жителів глушила горілку, компенсуючи середній показник по країні за мого тата, матір, двох моїх сестер і брата і за всіх інших дітей у селиші.

Автобус рухався повільно, бо після дощу, який лив з самого ранку, залишився лише спогад у вигляді крижаної покриви, який нам забезпечив старий добрий Дід Мороз. Водій обережно під’їхав до костелу у Вниках, хоча ми належали до парафії в Барцинку, і сказав, що далі не їхатиме, бо дуже слизько. Коли ми зійшли, в небі затанцювали перші сніжинки.

Привілей молодості — це не тільки потай від батьків пити самогон чи бавитися на сіні з коханою, а й стояти в церкві в самому заду, біля дверей, а отже, я був першим після кінця меси, хто вхопився за ручку дверей, які, ймовірно, ще пам’ятали Грюнвальдську битву, і вийшов назовні. Сніг падав, як божевільний, і весь світ перетворився на білу картинку, наче хтось і справді застосував магію.

– Дивіться, а ще зранку йшов дощ, – сказав один із тих, хто виходив із церкви. – Ніби на весну повертало.

– Залевський не брехав, – сказав Мєтек, дивлячись угору й висолопивши язика, щоб зловити кілька сніжинок.

Люди перед церквою ще бажали один одному святкові побажання, плескали один одного по плечах, обіймалися, цілували один другого в щоки. Діти швиденько зробили гірку, а на порозі стояв парох і благословляв тих, хто йшов. Неважливо, хто з Вників, а хто з нашого селища, на Різдво усі були братами. Через деякий час, коли здавалося, що святкова атмосфера зникне, як кіт із холодного двору, священик заспівав гарну пісню Серед нічної тиші та перед невеликим кам’яним костелом в маленькому селі біля Карконошів. Коли пролунали останні слова колядки, а люди з ентузіазмом аплодували та гукали: "Веселих Свят", Аліція підійшла до мене й поцілувала в щоку.

Ісусе, навіть Мстивий, як хотілося жити!

Ми нарешті попрямували до автобуса, радісні, з червоними від морозу та самогону щоками. Я відчув, як хтось схопив мене за руку, це була Аліція, весела і щаслива. Незважаючи на те, що наші руки були закриті вовняними рукавичками, я відчував її тепло, яке, ймовірно, сягало аж до мого живота. Здавалося, що так ходити ще недоречно, я лише збирався попросити її батьків видати за мене їхню доньку, може навіть на другий день Різдва. Бабуся обіцяла передати мені свою обручку. Вона вирішила, що краще, щоб молода дівчина носила її, ніж вона лежала в труні.

Ми зайняли свої місця в автобусі, водій, молодий Анджеєк, який з гордістю керував цим благородним авто, увімкнув радіо, і знову залунала різдвяна пісня, цього разу "В яслах лежить". Багато людей почали співати, навіть я та мої колеги.

Атмосфера трохи зіпсувалася лише тоді, коли автобус трохи занесло, і він почав сповзати в кювет. Ніхто б цього не помітив, і колядка, яку всі співали, і випита самогонка забрали людей кудись далеко за салон машини, але голосний крик водія увірвався у текст пісні, якраз коли закінчувався куплет: "Нехай світ дзвеніть радістю всюди".

– Курва мать! – вигукнув Анджеєк. – Тримайтеся! – додав він.

І раптом люди перестали співати, атмосфера зникла в мить, чари Різдва та його магія зникли, наче їх і не було. У голосі нашого водія було чути всю серйозність ситуації, що зараз не до жартів, що насувається лихо. Хапалися, хто за що міг і мав під рукою. Лише кілька людей стояли, і вони відреагували найшвидше, вхопившись за спинки сидінь і труби, розміщені під стелею. Я скулився й одразу подумав про Аліцію, яка сиділа із сім’єю в передній частині автобуса. Дай Бог, щоб з нею нічого не сталося.

Автобусом смикнуло, він почав нахилятися вправо, все більше й більше, аж поки здавалося, що ось-ось перекинеться, і ми всі впадемо вниз головою. Ті, хто стояв між сидіннями, задихаючись, падали на сидячих, тому що не могли встати, тих, хто стояв ліворуч, починало тягнути до проходу, і нам довелося дуже міцно триматися, щоб не впасти з місць. Мєтек сидів поруч зі мною, і я відчув, як його вага тисне на моє плече, усвідомлюючи, що через мить мої руки не витримають його, мої пальці відпустять опору сидіння переді мною, і я впаду на правий бік автобуса.

Салон був переповнений криком дорослих і вереском дітей, набагато голоснішим і злагодженим в хоральному унісоні, ніж різдвяні колядки, які співали по дорозі. Автобус застогнав, ніби аварія завдавала йому болю, і йому потрібно було полегшити себе, а потім різко зупинився. Ті, хто ще стояв на ногах, падали в прохід між сидіннями, наче їх змило хвилею під час шторму.

Буквально на мить, на кілька секунд тиша охопила весь автобус, адже навіть двигун заглух, і люди гадали, чи живі вони, чи святий Петро ось-ось відчинить їм двері до раю. І тоді, зрозуміло, діти почали плакати та вити. Справжній кінець світу.

– Тиша! – вигукнув водій. – Тихоооо!

На диво, це спрацювало. Хоча він не викликав раптової, зосередженої й уважної тиші, найгучніші крики припинилися, і можна було щось сказати.

– Ні з ким нічого не сталося? – запитав він.

Люди почали перевіряти в основному стан здоров'я дітей, але, як виявилося, ні в кого навіть не пішла кров з носа. Автобус з'їхав з дороги в м'який сніговий замет. Крім тимчасово рваних нервів, втрат у нас не було. Справжнє різдвяне диво.

– Добре, спокійно, – сказав водій Анджеєк тоном головнокомандувача на передовій фронту. – Найголовніше, що ніхто не постраждав. Тепер нам потрібно вийти з автобуса, тому кожен зараз сяде і не буде рухатися, щоб не заважати.

Його, на диво, слухали, хоч він був молодий і єдиний у нашому селищі вмів водити автобус. Не те щоб раптово настала тиша, але ридання й тихі зойки прогнали голоси чоловіків, які почали шукати вихід. На жаль, як передні, так і задні двері автобуса не вдалося відкрити, бо автобус напер на них, коли злетів у кювет. Евакуаційні виходи були розташовані в даху, у відкидних люках, що було навіть зручним рішенням у цій ситуації, адже автобус був нахилений.

– Ось як це робиться, – повідомив водій, відкриваючи кількома сильними ривками квадратний люк у стелі автомобіля.

– Як четверо танкістів, – зауважив батько, і кілька людей навіть засміялися.

Напруга спала, бо ніхто не постраждав, і настрій повернувся.

– Спочатку молодь, – наказав водій. – Вилізаєте і йдете до канави ловити жінок і дітей. Панове наприкінці.

– Давай, Міхал! – Батько легенько штовхнув мене в плече. – Ти найхудіший.

Решта пасажирів з деякими труднощами звільнили мені місце в сильно нахиленому автобусі, я вхопився за краї люка, вони підняли мене, і я приземлилися на дах автобуса, а потім відразу, як з гірки, впав у кювет. На щастя, це було недалеко і посадку пом'якшив сніг, якого вже було чимало.

– Ти живий? – донеслося з автобуса. Це Мєтек висунув голову з люка.

– Так, тут м’яко, але дітей доведеться ловити, – відповів я, відмахуючись від снігу.

– Тепер я, – оголосив мій друг і почав вибиратися.

Через деякий час він приземлився поряд зі мною і почав обтріпуватися, а Пшемек уже вилазив зсередини, а потім приєднався до нас, тихенько рипнувши штанами та курткою, що терлися об дах автобуса.

Єдина проблема під час евакуації виявилася з гардеробом, бо була зима і всі були досить товсто одягнені, тому кільком людям довелося виходити надвір без пальт і курток, стара Масякова навіть з недовірою позбулася шуби, яку її чоловік привіз з Чехословаччини.

Дітям була веселуха, бо ніхто з них не очікував такої снігової гірки на зворотному шляху, дорослим було вже не так, бо треба було вибиратися з кювету на дорогу, а наметеного снігу було вже вище щиколоток, і кто не носив високі чоботи тепер лаявся, коли намагався витрусити холодний сніг зі своїх шкарпеток.

А той не здавався, валив, наче йому за це платили, без жалю, до того ж стало сильніше піддувати, що тільки посилювало відчуття холоду. Відомо ж, що коли холодно і вітряно, то ще холодніше, бо найгіршим є вітер.

Останнім залишив злощасний транспортний засіб його водій Анджеєк, який, як капітан, дочекався, поки останній пасажир залишить кероване ним судно. Він скотився в кювет, відмовився від простягнутих до нього рук і вийшов на дорогу по вже втоптаній стежці. Потер черевиком об асфальт, а точніше лід, який його вкривав.

– Ніяких шансів доїхати не було, – сказав Бернард, який був старостою. – На ногах не встояти.

– Ну, з рову ми автобус не витягнемо, – додав тато, дивлячись на автобус, що безпорадно лежав біля дороги, схожий на якогось мертвого мастодонта, якого перемогла зима, і яка зараз намагалася приховати свій злочин, прикриваючи мертве тіло великими сніжинками.

– До ранку його засипле, – сказав я.

– Принаймні його ніхто не вкраде, – додав Мєтек.

– На свята його ніхто не витягне, – сказав Анджеєк. – На базі у всіх відгули, тому що, як правило, у свята, майже всі поїздки призупинені.

– Тоді повертаємося, – наказав Бернард. – Немає сенсу тут даремно стояти, діти втомилися, а до селища ще далеко.

– Ходімо, – погодився батько, і Бернард кивнув великою головою, прикрашеною пишними вусами, а потім повернувся до пасажирів, що стояли посеред дороги.

– Люди, йдемо додому, бо тут чудес не буде, – оголосив він. – Попереду чоловіки, бо в них найкращі чоботи, жінки посередині, дітей тримайте за руки. Якщо хтось дитину повинен нести, нехай міняється з іншими з іншими, тому що слизько і далеченько, та й вітер задуває. Якщо хто недостатньо одягнений, то нехай йде у середині гурту, не так буде дути. Ну добре, пішли.

Він вийшов наперед і рушив першим, а люди слухняно сформували скромну колону. Я ще раз глянув на автобус, але сніг, що падав, став таким густим, що я вже не бачив узбіччя, тільки спину Анджейка, який дивився кудись у темряву, що пересікалася батогами хуртовини.

– Пішли вже, – схопив я його за руку. – Це просто автобус.

– Так, – він обернувся, і я його не скільки бачив чи слухав, але відчував, що він плаче. Він любив цей автобус, часто його чистив, змащував двері, накачував шини, літав з мітлою між сидіннями і, мабуть, відчував, що покидає друга, а не кілька тонн заліза.

Ми наздогнали колону дуже вчасно, адже вона майже одразу зникла з поля зору. Було б дивно заблукати дорогою до власного селища. Дивно і небезпечно, бо мороз міцнів, і сніг починав наповзати скрізь, де необережна людина йому дозволяла. А то під комір, то в розкритий рот, коли хотілося глибше вдихнути, а якщо хтось думав глянути вперед, то його відразу сніг смагав по обличчю, як мокрою ганчіркою. Вуха мерзли, щоки горіли, пальці німіли, ноги боліли, але ніхто не плакав, не скиглив і не лементував. Люди вперто йшли вперед, крок за кроком, дивлячись на власні чоботи, рахуючи кроки, додаючи їх до свого дихання, ковтаючи слину, боячись, щоб та не змерзла. Діти були закутані в що могли, кілька жінок зняли шарфи, хтось віддав пальто. І було чутно, як завиває вітер. Ось це було страшним і передвіщало смерть, а не те, що нависло над нашою осадою.

Я намагався думати про щось тепле, згадував вчорашню вечерю, але все, про що я міг думати, це Аліція та наша спільна ніч. Я побачив її, пройшов за нею кілька кроків, як тінь з одним завданням у житті, не втратити свого господаря, бо що ж вона без людини?

Сніг ставав падати сильніше, і навіть коли я йшов на кінці, я починав відчувати, як мої кроки стають все більш важчими. Кілька десятків людей, які повільно протоптувало дорогу, не могли впоратися з сипучим снігом, сніг на узбіччях тунелю, пробитого ногами жителів нашого селища, починав сягати їм до колін. Усі мої товариші по нещастю, і ті, що були попереду мене, і друзі, що йшли збоку, були вже засипані снігом, мов зимові демони, і якби хтось зараз проїжджав повз нас на машині, то, мабуть, сказав би, що у нього на дорозі встали духи, а не люди, покривджені примхливою ​​погодою.

Лише повернувшись додому, ми дізналися, що йшли дві години, вдвічі більше, ніж влітку, навіть у найбільшу спеку. Коли буквально перед носом замаячив перший будинок, бо здалеку нічого не було видно, напевно всі заплакали з полегшенням, і я в тому числі. Бернард стояв на під'їзді до села й дивився на тих, що проходили повз нього, він, хіба, рахував людей. У цій хуртовині, в темряві, ніхто не заблукав, не довелося ні на мить зав’язати взуття і, як автобус Анджейка, лежить десь у канаві, засипаній снігом. А може хтось дитину загубив? Як тільки я переступив поріг хатини, мене ніби хтось з ніг збив, ніби життя хотіло залишитися в мені лише доти, доки на мене падає сніг, а вже під дахом йому бути неприємно. Я зовсім втратив сили, а очі самі почали закриватися і злипатися.

Одяг замерз на нас, і ми знімали його з гучним тріском, наче білизну, яка, розвішана біля будинку в морозний день, починає нагадувати дошку. Тож я зняв своє дерев’яне пальто, шапку і дерев’яні штани. Руки, що тяглися до плити, боліли так, що мені хотілося кричати. Мати швидко поставила туди таз із холодною водою, щоб розморозити пальці, щоб не так боліло. Найбільше я хвилювався за ноги, тому що мої черевики були шкіряні, намазані гуталіном, але вони відразу ж промокали. Можливо, вони були гарними, вони підходили для костелу, але не дуже для снігових подорожей. Подумки я бачив, як шкарпетка відривається від моєї ноги разом зі шкірою та нігтями, але, на щастя, я не бачив нічого подібного, лише посинілу бліду стопу, холодну, як лід. Коли я сунув її в тазик з водою, було боляче, але пальці рухалися і терли один одного, щоб я знав, що все працює як треба.

– Я закип’ячу води, – сказала мама, наповнюючи велику каструлю, що стояла на плиті.

– Якщо холод лізе в кістки, то найкраще вигнати його гарячою ванною, – додав батько.

– Або горілкою, – додав дядько.

– Всім прийняти ванну, потім натерти спину касторкою і спати під ковдрою, – наказала мати. – Ну і випити можна.

Ми грілися біля печі, але мама штовхнула мене за фіранку у ванну. Вона дала мені губку, мило "Білий олень" і наказала розтерти шкіру. Вона сама, батько й дядько сиділи біля печі й гріли руки на кухлях гарячого чаю, рясно приправленого малиновим соком, який теж неабияк зігрівав. Потім батько потягнувся до пляшки вишневої наливки, яку вчора виніс із льоху й тримав у шафі, і налив нам велику чарку. Це був перший раз, коли він дав мені спиртне, і ми могли випити разом. І останній.

Ми мало спілкувалися, губи, потріскані від вітру та морозу, змазані вазеліном, не спонукали до розмови. Струму не було, ймовірно, мокрий сніг обірвав лінії.

– Кінець світу, – прокоментував батько.

– Так, – додала мати.

Ми лягли спати з впевненістю, що така важка ніч дасть нам багато годин сну, але ми помилялися.

Вранці нас розбудили стукіт у двері. Потужний. Панічний. Зловісний.

РОЗДІЛ 8

То як, кінець кінцем, було?

Рік 2023

Ян Ришь відсунув полістироловий коробку з обідом, який принесли в зал після часу дня. Набір з котлетою, швидше за все, з бару "Гратка", який він особисто любив і часто їв там, коли йому не хотілося щось готувати самому. Скажімо відверто, він рідко відчував бажання стояти за плитою, і його квартира зазвичай була наповнена запахом фасолі по-бретонськи чи фляків, які було найлегше купити та підігріти.

– Зима сторіччя, – сказав він уголос, запиваючи їжу компотом. – Це, напевно, офіційна назва того, що сталося в країні тоді, у грудні тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого. Сніг падав невпинно і здавалося, що він ніколи не припиниться. Селище засипало повністю.

– А телефону в селі не було? – спитав Подима.

– Та де там, – відповів Ришь. – Такі часи сьогодні важко уявити. Найближчий телефон був у Барцинеку. Навіть магазин був тільки у Вниках. Якщо хтось хворів, його треба було пакувати в машину і везти до Єлєньої Гури. Лише коли Анджеєк почав працювати в ПКС, вони зробили у нас зупинку, хлопець виїжджав вранці, а повертався майже вночі. Сьогодні якщо тобі хтось напише повідомлення на телефон, а ти не відповіси протягом п’яти хвилин, всі вважають, що ти помер, а тоді ж сім’я не могла приїхати з іншого кінця Польщі на похорон, бо їх сповістили телеграмою.

– Тобто коли село засипало, ви не мали контакту із зовнішнім світом?

– Коли нас засипало, вже не було Польщі, тільки наше селище і більше нічого. Дістатися до Бразилії в той час було так само важко, як і до Єлєньої Гури. І ми думали, що вранці все це припиниться і люди відкопаються, але цього не сталося. Сніг йшов цілий день і всю ніч, і як тільки щось відгрібали, відразу ж насипало. В якийсь момент сніг не було куди навіть викидати, тож чекали, поки він припиниться. Потім копали коридори, так що снігу з боків було навалено на зріст людини.

– І струму не було?

– Електрика повернулася лише в середині січня, – відповів Ришь. – Їм довелося піднімати лінії від Єлєньої, через Барцинек і Вники, і нарешті до нас, і це ж вони діяли пріоритетно через справу.

– Діяти в такому випадку складно, – зазначив Подима.

– Але це не така велика проблема, як люди думають сьогодні, – відповів Ришь. – Що люди тоді мали на електрику? Телевізор, радіо, в деяких будинках холодильники, пральна машина "Франя", праска. Різниця була лише в тому, що після настання темряви всі сідали біля свічки чи гасової лампи, ось що. Роботі це не заважало. Гірше, що лежав сніг, а мороз його скував, от що було проблемою.

– З цього селища взагалі неможливо було вибратися? – здивувався Сукєнник.

– Тільки пішки.

– І ніхто не пішов по допомогу?

– Не в перший день, бо сипало, і віхола була така, щоб голову хотіла відірвати. І навіть якби хтось вийшов і дістався, скажімо, Барцінека, що б це дало? Єдиним способом було б повідомити Єлєню, і звідти військові могли б прийти на допомогу, але вони все одно не з’явилися.

– Чому? – спитав Подима.

– Чому? – відповів Ришь, знизуючи плечима. – А що, хтось пропав? Чи до трупа? У них і так були повні руки роботи. Поламані дерева, зірвані дахи, вщент обірвані лінії електропередач, падали щогли. Порвало лінії теплопередачі, люди застрягли в автомобілях на дорогах. Тоді для них пріоритетом було рятувати життя, а нам рятувати було нічого. Тому ми не відразу послали по допомогу.

– Тобто в перший день Різдва ви ще не знали, що когось убили? – запитав Сукєнник.

Ришь допив компот і подивився на двох слідчих. Ось і прийшов час випробування і для нього, і для них. Він не міг брехати до тих пір, його свідчення міг би підважити будь-який свідок тих подій, якщо наважився б заговорити. Але зараз?

– Ні, – відповів він.

Зараз ситуація кардинально змінилася.

РОЗДІЛ 9

Бог народжується, людина вмирає

Рік 1978

Це була цілковита випадковість, що я як раз стояв на кухні, і саме я відчинив двері і впустив Зоську Вишневську до хати, разом із усім холодом, туманом вируючого снігу і злом, яке відтоді постійно загостилося в нашому селищі. Може, це Мара разом з нею увійшла, хтозна?

Я стояв на кухні, тому що з ліжка мене зігнали повний сечовий міхур і відчуття сухості в роті, можливо навіть похмілля, але в усякому разі, коли я схилився над каструлею святкового компоту із сухофруктів, хтось стукав у двері. І в цьому гуркоті було стільки сили і стихії, що я підскочив, проливши компот на підлогу, бо пив просто з черпака. Спершу я подумав, що через сніг завалився дах, чи щось серйозне сталося, але стукіт не вщухав, Зоська стукала в двері, як птах, що заплутався в сітці, панічно махаючи крилами, сподіваючись на те, що визволиться. Нічого з цього, ніякої допомоги для нього або для неї.

Я глянув у вікно, намагаючись розрізнити, чи то мороз на вікні, чи темрява ночі, чи вітер, що несе замерзлу долю сутінковим світом. Проте виття в трубі яскраво свідчило про те, що зима нікуди не йде, вона раз і назавжди впорядкує цей світ, виморозить людей, як бліх із кожуха, бо навіщо вони їй ? Я увімкнув ліхтарик, який батько залишив на столі про всяк випадок, жовте світло залило кухню, даруючи ілюзорне проміння цивілізації.

– Йду! – гукнув я до дверей, думаючи, що побуджу домочадців, а з іншого боку, мабуть, саме стукіт вигнав їх з ліжка, бо я вже чув батькове шаркання.

Туп, туп, туп! Дерев'яні двері відповіли мені, ніби й слухати зовсім не хотіли.

– Хто там?! – гукнув я, хапаючись за ручку дверей, але відповіді не дочекався.

Вищезгадана Зоська Вишневська впала всередину в сніговій хмарі, виблискуючи світлом ліхтарика, відбитого білими кристалами. Вона нічого не сказала, грюкнула за собою дверима й витерла сніг з порядних валянок. Добре, що вона зачинила двері, бо надворі люто вило, може, й не демон, а щось набагато гірше, від якого можна сховатися лише в теплі.

– Що там відбувається? – запитав батько з сіней.

– Щасти Боже, – привіталася Зоська, розгортаючи вовняний шарф, під яким ховала обличчя. – Допомоги потребую.

– Що сталося? – спитав я, відступаючи до батька, звільняючи сусідці місце на кухню.

– Сідайте, – сказав батько. – А ти, Михасю, підкинь дров в піч, бо пригасає, а мороз все більший. Постав чай.

Вони сіли за стіл, і через мить їхні обличчя виринули з темряви, осяяні світлом гасової лампи, яку запалив батько.

– Анулі нема, – сказала Зоська і заплакала. Тільки тепер я побачив, що той сніг на її обличчі — це насправді замерзлі сльози.

– Як це немає? – запитав батько.

– Вона з меси не повернулася. Сама поїхала, бо після того перелому, коли я влітку впала з драбини, нога болить як біс, і важко ходити. Я її виправила, а сама пішла спати. Нещодавно прокинувся, вирішила перевірити, чи вона спить, а її немає. Вона не повернулася.

– Може, кудись вийшла? – запропонував тато, хоч і не зовсім розумно, бо куди їй подітися в таку заметіль, але наші голови завжди шукають найпростішого рішення. Як сказав мені колись шкільний учитель: якщо чуєш цокіт копит по дорозі, то чекаєш коней, хоча у зебр теж є копита.

– Та де там вийшла, – запротестувала Зоська. — Вона не повернулася. Нема її вбрання, взуття, нічого. Як поїхала, то не повернулася. Ви ж на пастирці були, бачили її?

Батько подивився на мене, я на нього. Чи Ануля була з нами? Не знаю, бо дивився на Аліцію і не бачив жодної дівчини, крім неї. Можливо, вона була. Можливо, її і не було.

– Михась, ти бачив Анулю? – запитав він.

– Вона не сиділа поруч зі мною в автобусі, – ухильно відповів я. – А потім і сам батько знає, після тієї аварії, воно якось...

Власне, нещасний випадок. Чи була вона серед тих, хто скочувався з даху автобуса? Я повинен пам'ятати її. Але ні, я просто чекав, коли Аліція спуститься в мої обійми, щоб я міг потримати її ще трохи. Але я знаю, хто її чекав.

– Треба запитати у Мєтека, – сказав я. — У нього хороша пам'ять. Або у Бернарда.

– Аварія? – запитала жінка, прикриваючи рота руками. – Ісус Марія.

– Заспокойся, Зоська, – лагідно сказав батько. – Ні з ким нічого не сталося. Автобус занесло, він застряг у кюветі і нам довелося повертатися пішки. Але ні з кого волосинки не впало. Ми навіть не побилися сильно, тому, якщо їхала з нами, вона вийшла цілою та неушкодженою.

– Ну, а як вона не їхала? – розлютилася жінка. – Вона ж відправилася на пастерку.

– Бернарда треба запитати, – запропонував я. – Повертаючись до селища, він перевірив, чи всі прибули.

– Так, правильно, – погодився тато. – Він йшов попереду, а потім стояв і рахував людей. Він знатиме.

– А може, вона залишилася десь позаду? – знову заломила руки Зоська. – Посковзнулася, впала в кювет, вітер завив, а ніхто не чув.

– Саме для цього Бернард усіх рахував, – відповів батько.

– Крім того, я, Мєтек і Пшемек йшли останніми, – сказав я. – Треба було бути обережними, щоб ніхто не заблукав у цій завірюсі. І вона точно не залишилася.

– Міхасю, одягайся тепліше та йди за Бернардом, – наказав батько. – Нехай скаже, чи була Ануля на месі, чи ні.

Я кивнув і пішов до своєї кімнати нагорі. Так як у бабусі з дідусем була своя халупа, і до нас приходили тільки посидіти, то в нашій хаті було багато місця. У батьків була своя кімната і я, як старший, також мав окрему кімнату, а решта дітлашні розташовувались у двох менших. Батько і так зазвичай спав в кухні на жорсткому розкладному кріслі, тому що в нього боліла спина, і йому найкраще було лежати на твердому.

Я натяг на себе все, що було, бо надворі лютувала хуртовина. Якщо історії про Мару, богиню зими, були правдою, її щось мало розлютитися. Може, те, що Бог сьогодні народжується, а це не її віра, і вона хотіла висловити свою тугу за старими часами?

Я спускався по сходах і почав пітніти, але знав, що як тільки вийду за двері, холод пройме мене наскрізь. Стійких до цієї погоди не було. У передпокої я надів і застібнув на ногах карплі^[12], бо Зоська сказала, що снігу вже по пояс, і навіть двері відчинити важко.

І так сталося, коли я змінив теплі нутрощі будинку на грудневу ніч, наповнену шаленою віхолою, мене повністю заморозило. Ніби якась сила не просто скидала з неба незліченні тонни снігу, а підхоплювала навіть той, що вже випав, і змушувала його танцювати знову, не даючи йому ні хвилини перепочинку. Кожен розстібнутий ґудзик і незатягнутий ремінь, кожна тріщина в панцирі з вовняного одягу одразу давали про себе знати пекучим холодом. Мені ще пощастило, що Бернард жив неподалік, всього за п’ять будинків від нас, тому що дорога туди була жахлива, ніби я йшов у басейні, наповненому снігом, через кілька кроків я вже не бачив нашого будинку.

Він не спав, але світло в вікні я побачив лише тоді, коли підійшов до хати й постукав у двері, бажаючи хоч на мить повернутися в тепле нутро. На щастя, господар швидко відчинив двері і впустив мене, не дуже знаючи, з ким має справу, бо моє обличчя було закрите шарфом.

Будинки, куди нас переселили, були пристойні, цегляні і, головне, колишні німецькі, а німець може й свиня, але не дурний. Кожна хата мала додатковий вхід до хати, як раз на потреби зими, збудований з підвітряного боку, піднятий на кілька сходинок і накритий дахом. Іноді це були головні двері в будинок, іноді це були бічні або задні двері, але в будь-якому випадку вони чудово працювали, і навіть у дуже сніжні зими ви могли без проблем вийти з дому.

Бернард вислухав мою справу, перед тим напоївши мене чашкою гарячої ячмінної кави, щоб зігріти мене, потім жваво одягнувся і, побачивши, що я обліплений снігом, дістав із шафи все, що мав на зиму. Він одягнув карплі, і ми рушили назад.

Я думав, що буде легше, бо ми підемо по моїх слідах, але де там, їх відразу засипало. У Бернара був ліхтарик, але його світло було ні до чого, буря жадібно пожирала його, ніби хотіла лише одного: щоб у світі панували темрява й хаос.

Зоська чекала, заплакана, а мама вже з’явилася на кухні і втішала сусідку. Батько нервово смикав себе за вуса й ходив туди-сюди. Так буває, коли людина безсила і нічого не може вдіяти з проблемою, тоді починає бігати, як лев у клітці.

– Дай мені чогось теплого випити, – попросив Бернард, і я зовсім не здивувався, ми йшли, може, хвилин п’ятнадцять, але мені здавалося, що я півдня кидав лопатою сіно в сараї.

– Моя Ануля не приїхала додому з пастушої меси, – сказала Зоська, не чекаючи, поки ми роздягнемося і зігріємося.

– Знаю, хлопець мені все розповів, – відповів селищний голова.

– Вона була з вами? – запитала жінка. – Ви, мабуть, усіх порахували.

– Зосю, я перерахував людей, і всього їх було сорок сім чоловік, – відповів Бернард. – Але не впізнаю всіх, хто там був. І в селищі, і після меси всі грузилися в автобус і я не дивився хто їде, а хто ні.

– Вона точно поїхала, – з непохитною впевненістю в голосі сказала жінка.

– Коли ми евакуйовувалися, – продовжив Бернард, беручи від мами чашку кави, – була велика плутанина, я просто перераховував людей. І чи була вона? Ну, я думаю, що вона могла бути.

– Так вона і була. – Зоська вчепилася за слова селищного голови, як потопельник за соломинку з прислів'я.

– Думаю, так, – відповів Бернард, але за тоном його голосу було видно, що він не впевнений.

– А як пан рахував людей на поверненні, ви її бачили? – запитав батько.

У відповідь голова зробив солідний ковток із чашки й знизав плечима.

– Після аварії з автобуса вийшли 47 осіб, у тому числі діти, і стільки ж прийшло до селища, – сказав він. – Якщо вона була в автобусі, то повернулася з нами.

– Анджеєк знатиме, – важко зітхнувши, сказав я, бо розумів, що незабаром мені доведеться брести через усе селище до будинку водія автобуса.

– Так, він повинен, – сказав батько, і Бернард кивнув.

– Тому що водій? – запитала Зоська.

– Бо тягнулися один до одного, – відповів селищний голова.

– Та що ви там кажете, – обурилася жінка. – Моя Ануля зовсім не думала про хлопців. Вона тільки молилася вдома і мріяла стати економкою у священика, а може, навіть у монастир. Вона навіть їздила на реколекції^[13] в Єлєню Гуру.

Її слів ніхто не коментував, бо відомо, що батьки найменше знають про своїх дітей і бачать лише те, що хочуть бачити. Ануля стріляла очима хлопцям, як і кожна дівчина її віку, вона була гарненька та ставна, тому ми теж заглядалися на неї. Навіть Мєтек намагався підкочуватися до неї, але вона дивилася на Анджеєка, і було відомо, що вона сідала в його автобус при кожній нагоді, щоб залишитися з ним, і вона, мабуть, ніколи не бачила ніяких реколекцій в Єлєній Гурі, за це я міг би дати собі руку відрубати.

Я допив каву й знову почав одягатися. На щастя, надворі почало видніти, хоча, незважаючи на світанок, погода зовсім не покращувалася; дуло так само сильно, як і вночі, може навіть сильніше. Але завдяки тому, що десь за темними важкими хмарами яскраво світило сонце, йшлося краще і швидше. Вже не треба було йти по снігу навпомацки, але час від часу можна було підняти голову й дивитися на дорогу. Назад я мав йти за вітром, що дало б мені трохи передихнути.

Анджеєк теж не спав, він сидів на кухні біля плити й нервово палив цигарку. Я постукав у вікно, і він швидко впустив мене. Почувши, про що я розповів, він негайно одягнувся і без зайвих розмов пішов до нас додому.

За вітром йти було легше, а якби на ногах були лижі, мабуть, навіть палицями не доводилося б допомагати собі.

Вдома нас чекала приймальний комітет, в тому числі мій дядько, який допомагав мамі готувати сніданок для всіх.

– Чому ви мене раніше не розбудили? – обурився дядько, коли ми з Анджеєком зняли засніжену одежу.

– Тому що ти гість, – відповів батько. – А чим би ти допоміг?

– Ходімо, – змусив їх замовкнути Бернард, наповнюючи чарки наливкою і даючи розігрітися мені й Анджеєку. – Треба швидко знайти Анулю, а не сперечатися тут.

– Говори, Анджейку, – наказав батько, щойно ми випили й сіли за стіл. – Ануля була на пастушій месі?

– Була, – упевнено відповів хлопець.

– Вона поверталася з нами? – запитав селищний голова.

– Так, вона сиділа спереду, – відповів Анджеєк. – А коли ми повернулися в селище, я проводжав її до хати, щоб вона не загубилася в завірюсі.

– Вона зайшла додому? – запитав дядько.

Тут Анджеєк кинув боязкий погляд на Зоську, а потім благальний погляд на голову.

– Кажи, нікого не бійся, – сказав Бернард. – Нам треба знати.

– Не знаю, чи заходила вона в будинок, – тихо відповів хлопець. - Вона ніколи не дозволяла мені зайти за хвіртку, щоб... - Він замовк.

– Ну, щоб ніхто з домочадців не побачив, що вона повернулася з тобою, – додав за нього Бернард.

– Так, так, – тихо підтвердив Анджеєк.

Зоська сиділа непорушно, її лютий вираз сповіщав, що вона отримала дві трагічні новини в перший день Різдва, її донька зникла безвісти, і, як виявилося, вона могла не бути незайманою і кохала іншого хлопця, а не Ісуса Христа.

– Так що з цим у нас ясність, – сказав дядько Ян. – Вона була на месі і повернулася, але невідомо, чи дійшла додому. Я хотів би побачити ваше мекання, пані Вишневська.

– Але її немає вдома, – відповіла жінка. – Я все обшукала.

– Я не стану її шукати, – відповів дядько.

– А що ж? – запитала здивована Зоська.

– Сліди, – відповів той.

– Янек - міліціонер, – пояснила мати, хоча всі це знали, але, мабуть, це потрібно було сказати вголос, щоб підтвердити його дії.

– Тоді ходімо, – сказав тато і підвівся зі стільця.

– Ні, – запротестував дядько. – Я йду сам, і тільки Міхал мені допоможе.

– Чому це? – здивувався батько.

– Чим більше людей, тим гірше, – пояснив дядько. – А в хлопця очі молоді, він скоріше щось побачить. Віддайте всі ліхтарики, які у вас є, бо струму нема, і треба підсвічувати.

– Хата відкрита, – з легким відтінком надії повідомила Зоська, настрій їй, мабуть, підняло те, що справою займеться поліція.

– А як була одягнена Ануля? – запитав дядько.

– Сіре пальто, сині вовняні рукавички і така ж шапка, – описала дочку жінка. – Нові чобітки, чорні "козачки" без каблука, ледве встигла до Різдва, півдня в черзі стояла. Сукня у неї теж була вовняна, з такої сірої пряжі, я все сама в’язала.

– Добре, тоді ходімо, – наказав дядько і кивнув мені.

Цього разу я одягався з радістю. Міліцейська робота, це було щось. Розслідування місця злочину, як у коміксах про капітана Жбіка чи в серіалі з лейтенантом Боревичем. Хлопці ніколи мені не повірять, якщо я їм розкажу.

Ми стояли в дверях, одягнені, як на війну, і з чотирма ліхтариками. Мій дядько подивився і підморгнув мені. Він бачив моє хвилювання і чудово його розумів, хоча мені було трохи соромно. Моя сусідка зникла, і я був радий брати участь у її пошуках.

Ми рушили.

Похід був коротким, бо Вишневські були нашими сусідами. З правого боку від нашого будинку була дідова хата, а з лівого боку жили Зоська та Ануля. Проте навіть ці десяток-інший метрів доставляли нам неприємні наслідки — різкий сніг бив прямо в обличчя. Ми швидко дійшли до дверей і зайшли всередину. Ще на порозі дядько мене зупинив.

– Тут ми роздягнемося, – наказав він. – Вішаємо все біля дверей. Але спочатку присвіти.

Я швидко увімкнув квадратний ліхтарик, який дід завжди називав батарейкою. Я провів жовте світло по коридору, але там не було нічого підозрілого. Плетений кошик для мокрих речей, гумові чоботи, чорна парасолька і нові берлоце^[14].

– Щось не так? – спитав дядько.

– Все як завжди, – відповів я, бо бував тут часто. Я часом позичав в Анулі підручник з математики, бо в моєму було вирвано два розділи, а оскільки Зоська була вдовою, то ми з батьком допомагали їм по господарству. Дров там нарубати, іноді щось робили в хаті.

Я почав роздягатися, але дядько мене зупинив.

– Поглянь на свій одяг, – наказав він. – Який він? А яким був, коли ми повернулися з меси?

– Ну, весь в снігу, – відповів я, дивлячись на рукави куртки, і відразу зрозумів. – Якби вона прийшла додому і скинула одяг, тут було б мокро. Весь цей сніг би розтанув.

– Так точно, – підтвердив дядько. – Пам’ятаєш наш передпокій, там були калюжі від взуття, та ще й такі, що твоя мама ганчірки на них клала, а біля печі все сушилось і текло, як з щойно випраного.

– Вона не повернулася додому, – сказав я.

– Не повернулася, - погодився дядько. – Хіба що, як порядна дівчина віднесла б мокрий одяг у ванну й повісила, то Зоська б це побачила.

– То куди вона поділася?

– Ось що нам потрібно з’ясувати. Ми роздягаємося.

– А не треба її шукати? – здивувався я.

– На це прийде час, – відповів Янек. – Якщо вона кудись пішла, то напевно мала причину. Також можливо, що вона так і не дійшла до дому.

– Але Анджеєк… – почав я, але зупинився. – Думаєш, він їй щось зробив?

– У переважній більшості випадків за смертю людини стоїть хтось із близьких, чоловік чи хлопець, коханець, іноді батько. Тут завжди шукають людей на самому початку, а вже потім перевіряють на незнайомців.

– Але навіщо йому її вбивати? – запитав я. – Вони ж, начебто, були близькі.

– Це ми і спробуємо з’ясувати.

Ми залишили взуття та верхній одяг у передпокої та пішли на кухню. Було тепло, під піччю постійно палав вогонь, у повітрі ще відчувався аромат святвечірніх страв, найвідчутнішим був капуста та горох.

– Знаєш, де її кімната? – запитав дядько.

– На горищі, – відповів я і попрямував у тому напрямку.

Ми піднялися скрипучими сходами, було б корисно перевірити, чи добре тримаються східці, і змазати все це воском. Нагорі були тільки двері в кімнату Анулі та ще на горище, яке займало половину горища.

– Нічого не чіпай, – сказав дядько, потім натиснув на самий кінчик дверної ручки і зайшов усередину за променем ліхтарика.

Я пішов за ним і в світлі щойно запаленої гасової лампи побачив те, чого й очікував — порожню й охайну кімнату з акуратно застеленим ліжком. Все було як завжди, диван біля стіни, старий стіл під вікном, який служив письмовим столом, шафа і комод, на стіні плакат "Червоних Гітар", який повідомляв, що "Граємо і співаємо найгучніше в Польщі". Романтична дівчина, вона все ж слухала цей гурт, хоча її однолітки в шкільних коридорах вже наспівували "Пішки до літа" "Байму". На тумбочці біля ліжка стояла щербата чайна чашка, наче самотній вартовий безладу, знак того, що тут все-таки хтось живе.

– І як? – запитав дядько.

– Все нормально, – відповів я. – Але як не дивно, я вперше тут один, без Анулі.

– Обдивись навколо, і якщо потрібно чогось торкнутися, не хапай пальцями.

Ян простягнув мені полотняну хустку з картатим візерунком на кутиках, другу взяв сам і пішов до шафи.

– Хіба дозволено нишпорити в речах? – запитав я.

– Не зазвичай, – відповів він. - Але зараз те, що ми знайдемо, може врятувати їй життя. Вона зникла, і, можливо, хтось її кудись заманив і посадив під замок, хто знає.

– Анджеєк?

– Можливо, що і він. Переглядай речі і клади усе на місце.

Мені не вистачало сміливості, але що було робити, можливо, ми справді могли врятували їй життя, хто знає. Я підійшов до столу, де, окрім гасової лампи, лежали шкільні зошити та кілька підручників Анулі. Решта була в сумці біля ліжка. У нас були різдвяні канікули, але Ануля була старанною ученицею, мабуть, вчилася й тепер, коли ми воліли пити самогон у сараї старого Брися.

На полиці біля ліжка стояв програвач і кілька дисків, а також новенька радянський радіоприймач "Нейва", якому я їй щиро заздрив. Хоча Зоська була вдовою, її брата як дипломата відправили на якийсь пост десь у Радянському Союзі, і звідти він надсилав посилки, тому Ануля часто отримувала від дядька речі, яких у Польщі не було. Радіоприймач був однією з таких маленьких перлин.

– Хлопці ще збираються в сараї старого Брися? – запитав дядько.

– Але що ми? – запитав я.

– Заспокойся, ще нещодавно і я туди ходив, – відповів він.

– Ну, так, – сказав я.

– А дівчата? За моїх часів вони ходили на стару молочарню.

– Два роки тому її спалила блискавка.

– То куди вони тепер ходять?

– Вони радше запрошують одна одну додому.

– Ануля була тиха і богобоязлива, така сіра мишка, так?

– Мабуть так, ввічлива та розумна дівчина. Вчилась краще за всіх.

– Сіре пальто, сірий светр, сіре життя.

– Ніби так.

– Але подружки в неї були?

– Звичайно, - продовжив я. – Навіть якщо вона не ходила з ними на забави, то її любили, тому що вона допомагала їм з уроками.

– У неї був така найкраща приятелька? – допитувався дядько.

– Скоріше за все, ні, – переконано відповів я, бо знав це, моя Аліція розповідала мені всілякі плітки.

– Міхале, у сараї старого Брися ви тримаєте самогонку і, напевне, картинки з оголеними дамочками. Ну, хіба що ви викинули ті газетки з Німеччини, які мій приятель привіз з канікул, в чому я сумніваюся.

Я почервонів у відповідь, сподіваючись, що Янек не помітив цього, оскільки світло було не дуже сильним. Він не дочекався відповіді.

– Тоді скажи мені, – продовжив він. – Чи є подібне до вашого місце у дівчат?

– Зараз, хіба, ні, – відповів я. – Як розповідає Аліція, вони сидять в неї, або іноді у Баськи Грабарчик, тому що там у них найбільше місця.

– Тож, якщо в неї було щось цінне, що вона не хотіла показувати матері, вона повинна була зберігати це тут, – сказав дядько.

– Що, наприклад?

– Лист від коханого, подарунок від нього, можливо, щоденник. Хто знає. Спільне фото, може ще щось.

У шафі Анули я знайшов її одяг, але, бажаючи копнути глибше, я освітлив дно дубового шифон'єра, солідного, ще післянімецького. І знайшов картонну коробку.

– У мене дещо є, – повідомив я Янові.

Дядько відразу ж підійшов, ми дістали знахідку і поставили її на стіл біля гасової лампи. У картонній коробці з радянськими літерами, які свідчили про те, що в ній колись було взуття, ми знайшли кілька десятків фотографій. Ми переглядали їх одну за одною, але жодна з них не показала нікого, кого я не знав. Батьки Анулі, бо я ще пам'ятав її батька, її дядько, вона сама на хрещенні, потім на першому причасті, всі фотографії були трохи потерті, на них, мабуть, часто дивилися, зубчасті краї були трохи пошкоджені.

– Тут, мабуть, нічого, – сказав дядько. – Поклади назад.

Я виконав його наказ, а він тим часом перевів промінь світла вздовж стін, освітлюючи спочатку хрест над порогом, потім образ Ісуса, який дивиться кудись угору, потім пам'ятка з першого причастя і, нарешті, плакат "Червоних Гітар".

– Куди б ти поклав щось цінне, якби знав, що єдина людина, яка шукала б це, була твоя мама? – запитав дядько.

– Десь поза домом, - запропонував я.

– Але припустимо, що ти звичайна романтична дівчина, яка хоче мати цей предмет під рукою, щоб, наприклад, згадати коханого.

– Я б влаштував якусь криївку, – відповів я. – Друге дно в ящику або подвійну стінку в шафі.

– А якби ти не зміг?

– Я б шукав місце, куди б мама ніколи не гляне.

– Як стане прибирати, то всюди загляне, – відповів дядько. – Навіть картини протре.

– Вірно… – я згадав, як мама час від часу заходила до мене в кімнату, щоб зробити генеральне прибирання. Тоді вона сама була як ураган, тільки він не котив снігові маси, а ніс брудний одяг і пил, що накопичився, але вив точно так само і, мабуть, був навіть трохи більш небезпечним.

– Крім того, тут є мама, яка пильно стежить за моральним станом дочки, – продовжив дядько. – Вона всюди шукатиме. Вона навіть увімкне радіо, якщо їй щось не сподобається.

Він простягнув мені новий, блискучий фабричною фарбою чорний радіоприймач "Нейва", вказуючи на гвинти ззаду, які явно хтось уже відкручував. Але ж так само, це могли бути і митники, хоча, навряд чи їм дозволено перевіряти дипломатичні відправлення?

– Ну, я не знаю.

– Я б сховав її тут, – він показав на полицю, де стояло всього три книги. Катехізис Католицької Церкви в красивій синій палітурці, молитовник і Біблія в красивому, дужому виданні, з чорною палітуркою.

Він узяв Біблію, потім сів на ліжко й почав її гортати. На мій подив, бо я ніколи б не зазирнув саме в це місце, через деякий час він переможно витягнув рожевий аркушик, зроблений з паперу, на якому відправляли декоративні листи.

– О, чорт, – прокоментував я. У той момент я вирішив, що дійсно хочу стати поліцейським.

– Послухай мене, Міхале, – дядько подивився на мене дуже серйозно. – Те, що ми тут знайшли, і все, про що ми домовилися і про що домовимось далі, залишається між нами, розумієш?

– Так.

– Абсолютно ніхто не може дізнатися про ці картки, бо я бачу, що їх тут більше. Ніхто. Навіть ксьондз на сповіді. Якщо хтось завдав шкоди Анулі, він, ймовірно, не знає про них, і це може бути підказкою. Можливо, ми не зможемо розшифрувати його зараз, але це може стати слідом. З іншого боку, він може знати про це і намагатися замести сліди, тоді є шанс його зловити.

– Розумію, повна таємниця слідства, – відповів я, приклавши руку до серця.

– Точно, – підтвердив дядько. – Передай мені кілька її зошитів і олівець. Запиши номери сторінок, на яких знаходимо картки.

– Це якийсь код? – запитав я.

– Ніколи не знаєш, що має значення, – відповів він. – А якщо дівчина раптом знайдеться, їх доведеться непомітно повернути на місце.

Дядько вийняв ще барвисті аркуші поштового паперу, і я слухняно записав цифри на останньому аркуші зошита з польської мови. Загалом на ліжку опинилася двадцять один аркушик.

– І що це таке? – запитав я. – Її щоденник?

- НІ.

– Листи до коханця?

– Теж ні, – відповів дядько. – Принаймні частково і те, і інше, – додав він, простягаючи мені перший аркушик, на який я жадібно кинувся, попередньо схопивши його хусткою.

– Вірш, – сказав я з легким розчаруванням.

– Весь набір, майже томик поезії.

– Тобто, нічого цікавого.

– Навпаки. – Януш простягнув мені ще аркуші паперу. – Прочитай.

– Лише про кохання.

– І свіжі, – додав він. – Дати за цей рік, це почалося в червні. Мусила з кимось познайомитися, може, нещасливе кохання?

– Але вона весь цей час, більше року, гуляла з Анджеєком, тому що Аліція казала, що вони вже цілувалися минулого Різдва.

– Можливо, тут про нього, а може, про когось іншого.

Я читав вірші по черзі і хоч я не літературна людина, але навіть знаю, що таке ченстоховська рима^[15], а їх тут було багато. Прості віршики, але вони все говорили про омріяного коханого, якого вона ніколи не зможе мати поруч у реальному житті, тому що доля була проти них.

– Зоська – власницька мати, – сказав я. – Вона, мабуть, скоса дивилася на Анджеєка, бо він уже був дуже міський і вважав себе трохи кращим за інших. Вона хотіла віддати дочку в монастир. Це міг бути і він.

– Може, ще хтось інший, а Анджеєк дізнався і…

– Убив.

– Хто знає. Він сказав, що провів її, але ми цього не перевіримо. Кудись пішла, а слідів немає.

– Ну так.

– Вона точно не пішла гуляти в таку заметіль, мабуть, у неї була домовленість з кимось. І це був той, на кому їй дуже залежало, навіть якщо для цього довелося блукати в снігову бурю. І в нього було ім’я, яке починалося на літеру "А".

Мій дядько простягнув мені аркуш паперу та вказав на вірш під назвою "Ода до А.".

– Вона також згадує Ромео і Джульєтту, Трістана та Ізольду і Вертера, – додав він через деякий час.

– Це хтось відомий?

– Ти мусиш краще підготуватися до випускних іспитів, – сказав він. – Вчора ти мене питав, як потрапити в міліцію. Беруть туди кого завгодно, але якщо ви не хочете шліфувати тротуари в найгірших частинах міста, то потрібно мати хороший атестат. Рекомендацію і поручительство отримаєш від мене, але все залежить від тебе.

– Так, дядьку, – швидко запевнив його я.

– Я просив називати мене по імені, – відповів він. – Пари, про які згадує Ануля у віршах, були нещасливо закохані, хоча й у різних конфігураціях, бо, наприклад, Вертеру не відповіли взаємністю. Однак справа в тому, що їх об’єднувало одне: неможливість відкритих і законних відносин. Тому нам потрібно знайти відповіді на питання, про які стосунки йшла річ.