Серафими і мізантропи

ЧЕРВОНА ТРОЯНДА, ЧОРНА ТРОЯНДА Фрейдистська повість

— Ти ж любиш її, друже, любиш і навіть собі не хочеш у цьому признатися. Ти маєш до цієї нерозгаданої тобою жінки, що не може заснути при світлі повного місяця, букет змішаних емоцій. Ти любиш її і боїшся її, ти хочеш її бачити і волів би ніколи більше не перетинатися з нею. Ти щиро прагнеш нею володіти і тебе відштовхують невловимі деструктивні флюїди, котрі вона випромінює. Ти мрієш провести з нею тисячу та одну ніч, і тебе влаштовували би лише нечасті платонічні зустрічі. Ти безперервно думаєш про неї, будучи готовий, як юний совіцький піонер, ніколи її не згадувати, а також цього нещасливого для тебе жіночого імені, що асоціюється у твоєму вимордуваному мозку із психопатичними нападами істерії, суцільною агресією власниці, побудованою на брехні й крутійстві, за якою не розрізниш правди, із жіночою антивдданістю та антисамопожертвою. Це фатальне ім’я несе тобі, як амок, тільки приступи дикої туги за нездійсненним, тільки морок безтілесного антиеросу, тільки страждання, яких не вартує жодних півбукви і чверть звука у цьому селянському, запозиченому у древніх імені.

Невже тобі, нещасний, судилося пройти дев’ять, дев’ятнадцять, двадцять дев’ять дантових кіл, аби спізнати прірву і жах цієї найсолодшої отруйної ілюзії — кохання?..

— Друже! Кохання — це фікція, придумана юними онаністичними поетами та негарними малокрівними поетесами. У кращому випадку є сильне фізичне притягання, додаємо річну, найбільше дворічну зацикленість на об’єкті. Навіть найпалкіші закохані у золотий час апофеозу почуттів інтуїтивно розуміють прокляття і тягар неповноти їхньої ілюзорної єдності, вічну, як зорі над головою, муку розщепленості двох різностатевих половин, де одна, будучи навіть камікадзе-альтруїстом, ніколи не в змозі повносило і якнайглибше зрозуміти іншу.

О зловісний змію-спокуснику, що прирік на драму розполовиненості адам’яток та євеняток… І немає тут ані поради, ані розради, хоч лети сторч головою у Ніагарське водяне страховище, хоч організовуй мільйонну пацифістську армію миру з непорочних хлопчиків та дівчаток, одягнутих у білі льолі…

У спекотний травневий день Яків ішов на кладовище ще раз смутно глянути на упокій і сон колись і завжди дорогих облич, які для нього ніколи не помирали. Дорогою переслідував нестерпний сморід жасмину, що нагадував Якову виділення покійником трупного запаху. Здавалося, що все довкілля просякнуте цим вбивчим, воскозним і відразливим запахом жасмину. Чому жива квітка виділяє сегмент, що нагадує трупну отруту, а мощі багатьох святих довкруж розносили миро?

Князівство мертвих мовби дихало вщент поточеними шашелем туберкульозними грудьми. Дитячі могилки, гроби дорослих і розкішні сімейні усипальниці. Поруч занедбані останні пристанища, де згнивають скелети тих, хто також був колись плоттю й кров’ю.

А я в степу лежу, за ріднею тужу, запалив свічки на дорогих могилах, горіли лише дві — на гробиках його братів-немовлят, мовби хотіли щось сказати йому невинні ріднокровні душі, застерегти, чорний ворон над мною закряче. Наче літали над тими світлими могилками малесенькі ангелики, вічні святі немовлята…

Запах жасмину раптово щез. Так зникає із нічного перехрестя, на якому святий прочанин повертає вліво, каправий смердючий дід, що допіру зловісно вказував подорожньому-страстотерпцю дорогу костуром о правий бік руки. Білі душі випромінювали благість і чистоту.

Білі душі упокоєних братиків ніби докоряли Якову за жирок і леп байдужості. Граційний танець білих душ вибілював чорне травневе небо, що хотіло вибухнути катарсисною зливою. І ця мить білої, біблійної радості наповнювала його серце аскетичним та рівним світлом Божої лампадки.

Яків повертався до багатоповерхового комунального мурашника, де із дружиною володів житловою площею, трішки більшою від вузенького квадрата території у тюремному карцері. Заходити у той лицарський замок, прикрашений єдвабами та оксамитами, сріблом та злотом, не хотілося. Так смертник не хоче думати про годину ліквідації власного тіла, на денці душі сподіваючись на диво помилування, а документ про оне буде йому урочисто і під музику передано на розцяцькованій таці від доброго білого короля Омелька двадцять п’ятого.

Намацавши потерту дрібну банкноту, він забрів у кнайпу, де банальний чолов’яга-крамар успішно торгував дешевим розливним вином…

— Ах ти ж, гаспиде проклятий, як ти мене мучиш, чи люблю; не люблю і ніколи не любила, зрозумів, я тут переживаю, хотіла у витверезник дзвонити, там твоє природне місце, зрозумів, жий у витверезнику, покидьку, може, мене ще продаси своїм дружкам-забулдигам і будете всі почергово мене трахати, якщо зможете, бо ти на все здатний, зрозумів, аякже, ти ж добрий, для друзів нічого не пожалієш, навіть власну дружину!

— Оксанко, припини, сучко, бо я не ручаюся за себе! — прошипів Яків п’яним трагікумедним фальцетом.

— Аякже! Вже припиняю, щоб ти спокійненько вклалося у люлю, зрозумів, а зранку вижлуктило останній трилітровий слоїк компоту, вже забуло, як шептало мені рівно вісім років тому, що через тисячі літ лиш приходить подібне кохання, — неприродна саркастична гримаса перекривила Оксанине обличчя.

— Ти, ялівко, дітей не хочеш мати, бо манікюри й педикюри зіпсуються, не буде часу годинами біля дзеркала пудритися; ти хоч іноді питаєш мене, чим я живу, про що думаю, хіба одна частина мого організму викликає у тебе ще крихітку інтересу, та і те за звичкою, механічно; не за твої гроші п’ю, але через тебе, — він вже не міг зупинити спонтанного монологу. — Ти не тільки мене не любиш, зміюко, ти ненавидиш моїх родичів, бо вони до тебе задобрі, а до тебе треба приходити зі зв’язкою канчуків у руках, у високих чорних чоботях і чорному плащі й бити тебе так, щоби місяць валялася на ліжку. Ах ти… ти… ти, — текли із Яковових уст, як чорна річка, як чорна танатична троянда, брудні потоки словес, зачерпнутих із темряви п’яної підсвідомості.

Вона підбігала до Якова і, хапаючи його за сорочку, трусила, тіпаючись і вигукуючи:

— Ти занапастив моє життя, зрозумів, покидьку! Ьоже. скількох хлопців я мала, ти мені підсипав якогось засліплюючого зілля, сволото. Ні дня не хочу з тобою жити, зрозумів, п’яте колесо від воза, ні години! Я зараз же збираю речі, а ні здихай у своїй блювотині, зрозумів!

Хапала якісь ліфчики, помаду, спідниці й пробувала вкладати до гігантського картатого саквояжа, що завжди урочисто стирчав посередині кімнати.

— Оксанко! Припини, будь ласка, я ж тебе люблю, погарячився, вибач.

— Ніколи не вибачу! Ніколи не забуду тобі ні ялівки, ні чорного плаща, ні цієї жахливої ночі!

— Ну, будь ласка. Оксано, — шукав шляхи до відступу Яків, розпалюючи свою половину ще дужче.

Іди на фіг, забирайся мені з хати; чому, зрештою, я маю йти у ніч. а не ти, п’янице!

Приступ люті та ненависті залив його мозок. Так дика весняна повінь змітає на шляху хатки, корови, дитячі ліжечка, забираючи, як кривавий жрець, що відтинає чоловікам дітородні органи, свою данину, шаліючи від дегенеративного реготу дівчат-утоплениць, інкарнованих у безжалісних водяних русалок.

Яків вхопив зі столу кравецькі ножиці, що служили для хитромудрих одягових виправ господині, і вдарив кілька разів Оксану ними по голові. Отямився лише тоді, коли побачив її нажахані очі, у зіницях яких уже не було й тіні картинної образи чи вередливості незупиненої істерички.

Грюкнув дверима і вибіг проти туманної вогкої ночі, залишаючи позаду зловісну тишу. Яків швидко, але безцільно крокував чорною вулицею. У голові тупо вистукував рвано-одноманітний такт ударів ножицями об голову дружини.

Які страшні й депресивні бувають знайомі нічні вулиці, на яких відлунюють уявні кроки епілептиків-вампірів, безнадійних шизофреніків із нав’язливою ідеєю сокири чи ножа, невинних лунатиків, котрі у стані прострації страждають частковим канібалізмом, маючи нахил до пожирання печінки або свіжої підшлункової залози.

Яків, сидячи на лавочці одного з центральних міських бульварів, відчував, як валиться на нього розуміння власного життєвого банкрутства. Він так ненавидів невдах, недолугих широковусих алкашів, п’ятдесятилітніх жіночок із метеорологічного центру, де мав високу честь працювати. Жіночки вічно плакалися одна одній у клімактеричні старенькі камізельки, не слухаючи нікого, крім себе. Скарги були тривіальні та нудні, як вчорашній пісний борщ: чоловік випиває, діти не слухаються, а лише тягнуть останню копійку, а звідки її брати, докопують болячки. Яків дивувався однаковості, стандартизованому світосприйняттю жіночок-метеорологів, яких правильні погодні прогнози цікавили приблизно так, як вас стан венесуельського живопису сімдесятих років дев’ятнадцятого століття. Іноді на роботі на нього находило шалене збоченське бажання — поперевертати старенькі витерті столи, вириваючи і трощачи їхні такі ж старенькі ніжки; пошматувати дурну і непотрібну метеорологічну документацію, що з тим же успіхом могла би бути орнітологічною чи дерматологічною. А потім, побачивши спотворені переляком обличчя малоцікавих жіночок, сказати, цинічно регочучи у їхні пожмакані вузьким егоцентризмом обличчя, що хотів влаштувати їм робочий безплатний театр, адже були колись домашні театри у високоосвічених розтлінних кріпосників, адже жіночки вічно бідкаються, що не мають грошей на культурні заходи. “Отже, маєте захід, старі невідбуті бляді, маєте захід,” — від останнього речення обличчя Якова освітилося з правої сторони, залишаючи ліву далі перебувати у скорботній темряві.

Отже, він ненавидів невдах. Так параноїк ненавидить і гидує параноїком, так алкоголік у глибині душі зневажає тотожного кайфошукача, так успішний попсовий художник не приймає духовного продукту свого кровного брата за фахом. Занурений у роздуми Яків незчувся, як над вухом пролунало:

— Ей, хімік, бля, дай закурити!

Не встигнувши навіть сіпнутися, він відчув, наче голова розколюється надвоє, він побачив перед очима — так близько, Боже, так близько, лише вхопити рукою, як хвіст жар-птиці — веселку із дивних неприродно-яскравих кольорів, до його вух ще донісся кінський тупіт кількох пар ніг… Все… провалля… невагомість.

Перезріла травнева ніч забирала ще одну невеличку, пересічну данину…

— Ясю, відкрий очі, все добре, все позаду, я тебе люблю, лепетала і припадала до ліжка у гігантській палаті травматологічного відділення молода жінка.

Навколо, здавалося, існували лише милиці, покручені й неприродні пози перебинтованих рук та ніг, розпластані тіла на витяжці у статичній фіксації, наче придумані вельми талановитим катом, котрий закоханий у своє ремесло; апарати Єлізарова, гримаси розпуки, крапельниці і гемодез, гемодез і крапельниці.

— Лікарю, почекайте, зупиніться, будь ласка! — у голосі Оксани II дзвенів розпачливий метал. — Яка ситуація із Яковом, Василенком, котрий поступив позавчора з кількома рвано-колотими травмами? Немає небезпеки для внутрішніх органів? Для життя?

— А ви, перепрошую, хто йому будете? Дружина?

— Ні, знайома, — спалахнула, як запальничка, Оксана II.

— Ясно, понятно, — хтивий цинічний погляд ескулапа. — А які органи ви маєте на увазі?

— Ви не за ту мене прийняли! — бризнули сльози з очей Оксани II. — Жаль, що нічого не довідалася від вас, докторе Айболите…

Тріск дверей пролунав, як ляпас. Лікар сплюнув, тихенько лайнувшись фронтовим матом.

Яків лежав у палаті безпристрасний і відключений. Лише натяк на кровообіг у його тілі засвідчував, що це не труп, якого зараз два дебелі санітари повантажать на каталку, накриють брудним безкольоровим покриттям і повезуть у напрямку лікарняного моргу.

Яка мука і жах — отак нежиттєво лежати, як трухлявий пень, як дев’яносторічний дід, у котрого вже кастровано смак до життя. Це мені кара за побиття Оксани, це розплата за зневажене покликання музиканта, це розрахунок за гріх перелюбу з Оксаною II. А могли вбити тієї вальпургієвої ночі, а тут так само сновигали би санітарки із каталками, так само моя половина годинами займалася би манікюром. Над містом так само висіло би передтрагічне небо. Тільки дорога Оксаночка крадькома приходила б ридати над могилою, приносячи туди штучні троянди, що складаються і розкладаються, і ховаючись від можливих інформаторів її чоловіка, який ненавидів би мене навіть мертвого. Я теж ненавиджу цього альбіноса-інфантила, котрий претендує на блакитноокого арійця, а часто після природної потреби виходить із туалету з розстібнутою ширінкою, бачите, геній забули про таку дрібницю, як прикриття власного сечовивідного канальчика. Оксана все мені оповідає, навіть те, як домагається її той кнур; оповідає і клене себе за блюзнірство, адже озвучує святая святих їхнього сімейного інтиму. Господи, Якове, як тобі набридла ця трагіфарсова двоїстість, що може приваблювати лише хлопчака, котрий ще добре не розгледів голої і відданої жінки.

…Запросити б колись їх двох для маленької груповухи. Нехай засмердить у повітрі гнилизною переступництва, нехай полежать одна біля одної, чекаючи на прийняття — ставати в чергу! — його діамантового фалоса, нехай обопільно звіряються (ой, скажи, скажи, подруженько, чи бачила мого милого) у найінтимніших подробицях полігамного співжиття. Може, тоді перестануть його мордувати, тикати лицем у болото поміж Сціллою і Харібдою…

Як тобі недобре, Якове, як викручує диявольський фізичний біль, що робить із тебе ганчірку. Стану аскетом, ченцем-білокнижником, старовинним волхвом у довгій лляній сорочці, аби лише забрали від мене цей нестерпний біль, що розрізає кістки і випомповує судинну кров, бо не витримаю, сконаю на цьому проклятому колгоспному койкомєстє.

…Ось крадуться до тебе дві лисі молоді жінки, дві шизофренічні сестри-близнючки. Вони курять однакові інкрустовані золотом люльки. Зараз вони вколять тобі потрійну порцію специфічного наркозу — ти не зможеш поворухнутися, але будеш прекрасно відчувати біль. Це такий винахід сестер-шизофре-нічок, патологічних маніячок, позбавлених жалю. Вони відкриють медичну сумочку, де будуть навіть ваші кравецькі ножиці з кров’ю Оксани, і, супроводжуючи всі свої підкреслено-вповільнені рухи реготом розумово відсталих, почнуть вирізати твій поганий язик, котрий виливав на дружину словесну темряву, їхні веселі очі, на дні яких заховано холод одержимих садисток, будуть кокетувати з тобою, кликати до ліжка, ти ж мариш багатоженством, красунчику, маєш нас, найпокірніших і найвідданіших коханок, для злягання язика не потрібно, для чого тобі, казаново, зайві органи тіла… Якова заливав холодний піт:

— Лікарю! Сестро! Мені погано! Є тут хтось, ради Бога, є тут хтось?!

Лише напружена жорстока тиша, лише звивається у жалюгідних конвульсіях одиноке стражденне тіло…

Матусю моя рідна, взяли мене заміж дали і світ мені зав’язали, як я знову мордуюся переживаннями про нього, хоча тисячу разів казала, відірви від себе цього павука, тарантула, boa constrictor, живи сама, бо станеш чоловіконенависницею, захворієш мужефобією, чого він і акин… такий жорстокий і недобрий, матусю моя рідна? Невже не буде ніколи-ніколи у мене щасливої жіночої долі, невже щасливі одружені жінки — це фікція, як забальзамована приваблива мумія, торкнувши яку, станеш свідком моментового гидотного розпадання на прах, міазматичного тліну привабливої маски-ляльки⁹

Мамо рідна, хіба з того світу поспівчуваєш мені, приголубиш холодною райською рукою мучениці, що пронесла на цій землі хрест житія…

Як я хотіла усією душею облаштувати наш куточок. Їздила до Польщі на заробітки. Боже, згадаю, сльози на очі навертаються; там усі тебе мають за хлопку, бидло, навіть найзатурканіший селянин, що бачив лише свої картопляні плантації.

Влаштувалась я у Кракові доглядальницею дев’яносторічної бабці. Бабця була колись піаністкою, у Парижі та Римі грала, мала шанувальників, може, брехала мені; зрештою, немає нічого сумнішого і гидкішого, ніж старість колишніх акторок, бо у тих випадках душа особливо не хоче змиритися із тілесним маразмом. Бабця нікуди не пускала мене, хіба в магазин (де я вперше розплакалася, бо не знала, яке молоко і сир вибрати вередливій і злій старушенції, у маркетах десятки видів молочного) і до парку, на прогулянки із помираючою мисткинею. Бабця кожен день кляла, що я украла її “дзигарек”, перепотрошувала мої речі, навіть білизну, напевне, так на неї подіяв доторк до великої європейської музики XX сторіччя, рахувала, скільки я з’їла плястерок шинки, не дай Бог три або дві, а то й одну за добу; була готовою обцілувати кожного чоловіка, її стареча еротоманія доходила до найвитонченіших фантазій. Бувало, прикинеться хворою, викликаю “швидку”, коли лікар — чоловік, не відпустить без наперстка коньяку і кави, безмірно хвалить “пєнкного” мужчину-лікаря, хапає його за руки, гладить їх, цілує, питає, чи вона ще гарна, перед тим накладаючи на своє дев’яносторічне лице кілограми дорогої косметики.

Не витримала я такої психіатрії, втекла, навіть не взявши зарплатні за останній місяць, тільки думка про Якова мене гріла того страшного півроку у бабці, бо всі її попередні доглядальниці, маючи навіть ангельське терпіння, тікали через кілька днів.

Мамо моя ріднесенька, як це сталося, може, і я винна в чомусь, матусю, він почав випивати, приходити додому раз на два-три дні; є у нього та пасія, мамо, напевне, тоді завів її, коли я доглядала бабенцію, він нас навіть познайомив, коли я випадково зустріла їх на вулиці. Познайомив, і вони пішли собі, вона зміряла мене таким презирливим поглядом, не витримала я, матусю, кажу їй, чого ж ти, суко, крадеш чужих чоловіків, свого мало, сказ матки маєш, блядюго, одним словом, кричала їм навздогін, що хотіла, сил моїх не стало.

Потім проревіла цілий вечір, він прийшов десь о першій ночі, і тоді,тоді, мамо, він перший раз мене вдарив,так навідліг правою рукою, я про таке раніше тільки чула. Я впала, вдарилася головою до підлоги, а він лише верещав, як порося недорізане, чого я, мовляв, його знайому ображала. Та про твою знайому, бику племінний, мені вже всі на роботі вуха прошептали, робіть щось, Оксано, мовляв, сім’я розпадається, дитинку йому народіть, тоді, кажуть, вони трохи заспокоюються, трохи біс із ребра тікає, бо тягне до рідної крові. Та я би дала собі руку відрізати, щоби була та дитинка, нехай неждана ним, нелюблена. Я би пестила її чолонько і голівоньку маленьку, не треба би мені тоді було його, для дитинки жила б. Немає, тільки вітер, коли відкриєш кватирку, приходить гостювати до кімнати, мамо, тільки вітер… Тепер побили його, знову прийшло п’яне, я не витримала, він істеричку з мене зробив, сказала йому щось, а він ножицями, важкими такими, побив мене по голові до крові, сам пішов кудись, і його побили. Хоч ненавиджу його іноді, мамо, люблю і жалію його, якби залишив пити і ту свою суку, її теж Оксаною звати, все би йому пробачила. Може, ще у нас будуть діти, мамо?…

Гемодез і крапельниці, крапельниці і гемодез. Вимушена бездіяльність через перебиту ногу і зламану та порізану руку. Лежиш і нидієш, Якове?

Це нездорове, табуйоване кохання тоненькою, арифметично прорахованою цівкою точило йому серце. Так невідь-звідки опиняється у добротних букових шафах господаря міль — і нищить дорогі напарфумлені костюми, строгі зимові пальта, грайливі жіночі шарфики. Ця нав’язлива абстрактна і безкровна ідея бути щасливим, переступаючи через банальні людські трикутники, п’ятикутники і багатокутники, приносила на своїх паперових і безтілесних крилах лише присмак переступу, від якого нудило, лише легіт виродження, який жахав, лише атрофію перевтомленого мозку, зацикленого на однотипних думках. Яків добре знав велике правило впорядкованості душевного життя — постійна втеча від настирливих одноманітних візій та вражень…

Молотобоєць не втомлюється так за день, як ти зі своїм прискіпливим фанатичним аналізом про черговий зміст її чергового погляду, про підсвідомий, глибинний сенс її недбалого змаху лівою руцею. Це ж вивірена стезя до зненавидження, Якове, котра завжди крокує у парі з таким рефлексуючим, патетичним, іпохондричним — на жаль, немає штучної еклектики у цьому переліку — напівнарцисизмом, напівальтруїзмом, напівдебілізмом.

Оце “напів”, ця маніячна послідовність у непослідовності губить тебе, друже. Лежиш і нидієш, Якове, як збезчещений самурай із екзотичною косичкою кольору воронованої сталі, лежиш і чахнеш, як колгоспний бугай із кастрованим одним яйцем, щоб не був таким буйним, лежиш і сохнеш, як сорокалітня непорочниця, у голові якої брудних фантазій у стократ більше, ніж у пересічної готельної повії. Вслухаєшся, Якове, у далекі вуличні звуки, із довільної дифузії яких до твого женостраждальського вуха доносяться лише насмішки, свист, улюлюкання, тріск перезрілої червоної шкіри південних помідорів, котрі летять і розбиваються об твоє дурне чоло, зациклене на фетишизованих символах. Чоло, котре соромиться свого господаря, чоло, гідне прикрасити голову великого полководця-стратега чи непохитного у своїй гіпотезі (щодо нетрадиційної ієрархії найдрібніших частинок і сполук) вченого.

Вслухайся і вдивляйся у власне чоло, нещасний, якщо вже так подобаються тобі анатомічні викрутаси і фізіологічні реверанси…

Господи, як мені важко, прости гріхи мої. Побиття Якова — це попередження, знак, піднятий угору Твій застережливий палець: схаменися, жінко, маєш чоловіка і дитину. Боже, вибач мені, що я так і не змогла сказати на сповіді молодому священику, такому строгому, поміченому аскетичними чернечими відзнаками, про перелюбство. Приховала гріх і прийняла таїну причастя…

Тобі сповідаюся, Всевишній і Всеблагий, каюся і спокутую, я, раба Божа Оксана, крихітна мурашка у Твоєму великому царстві, якому не буде кінця.

Все почалося із жалю, із милосердя до Якова. Я познайомилася з ним у метеорологічному центрі. Таким нещасним виглядав, розчарованим і закинутим, все не міг віджаліти той час, коли захотів з нею, теж Оксаною звати, одружитися. Такий був ласкавий, із очима, обтягнутими волосяницею невідбулого щастя, наче старі-престарі пісні Джо Дасена матеріалізували у його зіницях елегійний смуток. Легше мені зі своїм чоловіком, він цілісний, ніжний і вродливий, він батько моєї донечки і… що сталося? Чому до мого тягнеться тіло, а до Якова — душа? Мій Руслан уже здогадується, прочитав мені недавно, наче між іншим, лекцію, як несподівано приходить трагедія до учасників адюльтерського зв’язку, так і промовив, строго і сумно, це заплутане книжне слово. Соромно мені стало, заспокоювала чоловіка, що нас це не стосується, давала собі клятву назавжди порвати з Яковом. Не проживу я життя за нього, вже і ласка його випаровується на болота, на ліси непрохідні. Кілька разів зустрічався зі мною п’яний. Коханець-алкоголік — як це дико і гидко, Господи мій милий. Але коли дізналася, що побили його, побігла-полетіла у лікарню поза своєю волею. Невже сатана мене спокушає, невже почуття сильніші за розум, невже я не люблю свого Руслана, скажи мені, Боже всевідаючий і всезнаючий, кого я люблю?..

Качаєшся, мордуєшся, Якове, на твердій і холодній лікарняній постелі, припадок женомізантропії уп’явся у тебе і не відпускає. Злий на свою дружину, вона теж кілька разів приходила, приносила свіженького бульйону в термосі, звідки лише гроші бере, може, спить із кимось? Приходила Оксана II, добре їй, бляха, сім’ю має, устриць і ананасів у шампанському захотілось?

Хоча би не зустрілися тут дві, біля мого ліжка, а може, нехай зустрічаються, нехай спалахне дикою первісною люттю, інстинктом продовження роду гроза, що стримувала до пори свою енергетичну ауру, життєву надсаду, антирахманний норов. Я почав ревнувати Оксану II, хоча зневажаю це м’яке і обтічне слово — “ревнощі”. Немає визначення того стану в нормальній пересічній лексиці, а у підручник психіатричної сексопатології я не зазирав.

Йдемо ми недавно вдвох вулицею, ця курва (бо жінок я поділяю на дві потенційні категорії: жінка-мати і жінка-блядь, всілякі прошарки і межові стани не враховуються) зиркає направо-наліво, щоб серце не боліло, ласолюбно, як розгнуздана скажена самиця, пасе очима всіх осіб, котрі носять penis, принаймні від шістнадцяти до шістдесяти прожитих весен. Мені від сорому ситуативного платонічного рогоносця хочеться провалитися у землю, злетіти у небо, аки голуб, стати деревом, машиною, перевтілитися у хижу тварюку із родини котячих…

Як класифікувати зраду? Акт банального схрещування — це лише вислід специфічних душевних зрухів, невдовільнених гонів, куревської природи, тяжіння до перверсійності. Найперше зрада відбувається у площині черепної коробки, затягнутої шкірою. Там є арена заповітних мрій самиці про найбрутальніший садо-мазохістичний плюс полігамний акт, про дикого, спітнілого і фалоцентричного вождя-неандертальця, про кайфові ігри із дозованим насильницьким сексом.

Як виникає бажання зради, що заповнює клітини єства паралельним рецесивним розмноженням? Так відривається у людини тромб — маленька смертоносна частинка, котра несе нічогість ще допіру живій плоті…

Як заскучила за коханням нинішня, кумедна у своїй ілюзорній довершеності, homo sapiens І Навколо лише блядські очі повій, що роблять міньєт за півдолара, аякже, гарний міньєт нагадує справжнє кохання, лише солодкаві уста і пластичні, як у балерини, вигини тілом молодих альфонсів, лише імітація любові, котра у кращому випадку закінчується на перших метрах руху сімейного кортежу, лише ненапускна байдужість, лише патологічний страх, лише чорна ненависть.

Туга за коханням нагинає додолу для безгучного плачу перезрілий пшеничний колосок, котрий теж не міг би наллятися без любові, хилить трагічну плакучу вербу, заставляє червоніти від сорому за людину троянду.

Боже великий, якого людина ніколи не зможе зробити щасливим, та й не потребує цього животворний дух, позаземний, позалюдський і позащасливий.

Великий Боже, що дав малесенькій жалюгідній комашині у льодовику галактичного безмежжя — людині — серце і душу, молимося Тобі, припадаємо до Твоїх уявних позацарственних стіп, уповаємо на тебе, великого, але звільненого від хирлявої і дріб’язкової величі людської. Пожалій малих і нерозумних світу сього, дай їм силу любити високо і гарно, доки їх віку, доки б’ється у їхніх грудях живе, а не пластилінове, людське серце, дай їм силу любити на цій юдолі сліз і плачу, дай їм велику і благородну душу на цих румовищах болю і розпуки!..

Ох, ця древня, інфернальна гуцулка Катерина із дрібненьким обличчям — печеним яблуком, що розсіювало навколо химерну і хвору восковість. Її така ж древня, смердюча, наче зроблена ще із доісторичного дерева, люлька. “Цо, цімборе, неня і мамки не слухаєшся?” — і випустить маленькому Якову у рот коротку порцію демонічного диму. “Чекай троха, зара я тебе возьму в торбу, а там не буде, цімборе, воздуху, і ти задушишсі,” — звучали у старечому, майже відьмацькому голосі кокетливі, розтлінно-педофільські нотки.

І ось вже тягнуться до мого маленького серця старечі пазуристі гуцульські руки, що хочуть чи то вточити дрібку дитячої крові для екстравагантного коктейлю із сімдесятиградусним карбітовим самогоном, чи то облапати нажахане дитяче тільце для збурення заслиненого похітливого гону, котрий владно кличе стару Катерину до імпотентних фантазій про розтлін та оргіастичні збочення.

Я кричу, нажаханий лукавою, відразливо-плотською гримасою на шкірі-масці цієї колишньої сповідниці перелюбів, а нині — чарів із додаванням восьмушки печінки ластівки та третини волосу з гриви огиря. “Мой, цімборе, хозьда до баби Катрі,” — тягнуться до мене старечі руки, чутливі і жорстокі, що знаються на чорномагічних відварах, поганій карті, котра ламає людську долю і прив’ялює перші весняні підсніжники веремією недоброго ворожбитства.

Яків кричить чужим степовим протяжним криком, котрий так дисонує із жорстокою музикою гір. Ці дисонанси, розтлінні жовті гуцульські руки, жах насильства не раз і не два будуть оживати у його душі потворним недоношеним антифеніксом…

І просив її, і вмовляв, і підвищував голос, а ти ж мене, Галю, та й не шанувала, боюся, щоб колись не влаштувати їй садистського концерту. Але це йому треба провести кілька напівкілерівських сеансів гіпнозу, один вже відбувся, три тижні його вистежували найняті мною люди, за кожен день, незалежно від результату, я мусив розплачуватися “капустою”, дорого мені обійшовся Оксанин коханець, я так і сказав їм, коли вони, позіхаючи, питали, як бити, я так і сказав їм — бити до непритомності, напівсмерті, виключення пам’яті. Варто ще було замовити окремий розрахунок із його женилом між ногами, якому мало однієї жінки, але з обачності, надто було би все шито білими нитками, в останню секунду я відмінив підготовлену для нього акробатичну вправу. Чув, що моя вже бігала до нього в лікарню, аякже, Яківчик її, князь її всесвіту хворий, доки вистачить мого спокою, доки? Доведе мене до припадку слабоумства моя Оксана, дам їй ляпаса в обличчя, умиється вона кров’ю. І цей акт найвищої зневаги і погорди до власної дружини стане початком розпаду нашого позірно-взірцевого сімейного кубелечка. Стануть непотрібними дорогі, вироблені роками маленькі сімейні ритуали, поблякнуть милі, інтимні, нецікаві нікому, окрім нас, таємниці, дочка втратить батька, чоловік — дружину, а дружина — чоловіка. Боже милий, що це зі мною, я плачу, уподібнюючись до слинявого, страждаючого склерозом і маразмом старця…

Яків не міг ночами заснути. Находили, як чорний вітер, як епілептична піна, що стікає після чергового приступу чорного смерчу, думки про беззмістовність пошуку щастя, труїли здогадки про абсурдність кохання. Та чим закінчуються усі ці найлубковіші карамельні любовні романи. Якове, поміркуй своєю дурною головою, і голова тобі відповість — істерією розриву, ненавистю ошуканої віри в андрогінне розчинення, реакцією психічної несумісності, мовби хімічний бунт несполучних кислот. Або малоцікавим і сірим сімейним обов’язком, поношеною і підтоптаною взаємною жалістю, що має лише один тривкий фундамент — діти. У мене і дітей немає, напевне цієї ілюзії найміцнішого ферменту я позбавлений. І неважливо, блондинка чи коротконога, добра чи прихильниця сарафанів, вродлива чи захоплюється наслідками фройдизму, що, можливо, ошукав цілий світ. Важливо те, що повне людське щастя неможливе як для чоловіка, так і для жінки. Звідси і з’являються викривлені й розпачливі гримаси кохання — одностатевий потяг, німфоманія чи зоофілія. Бо мучить ще один засадничий інстинкт-потреба любити і бути любленим. Навіть платонічна чи альтруїстична любов до тварин чи товариства їхнього захисту, що мають присмак пересиченої патологічності, бо кожної хвилини хтось із землян помирає від голоду, є лише сублімованим перевертнем цього великого інстинкту. Треба створювати товариство захисту людини, брехливої і продажної, та все ж людини, подумав Яків, і у ту ж секунду його обличчя перекривилося уже звичною мізантропічною гримасою.

Усі усім брешуть, як шолудиві пси, усі хочуть бути споживачами на крові і лімфі подібних, усі плекають потаємні думки про власну вищість чи виїмковість, навіть коли не доганяють значень цих хитромудрих словоплетив. Навіть великі талантом люди просмерділися негідними вчинками, моральним та фізичним збоченством, а коли і здатні на альтруїстичний порив, що дає людині хвилевий відлиск богоподібності, то цей порив спорадичний і нагадує борсання болотяної жаби. Не бачу я прикладів високості людського духу, не нагадуйте мені про політичну закомплексованість та ортодоксальний фанатизм напівбожевільних, бо їх я найбільше ненавиджу. Ненавиджу, ненавиджу, усіх вас ненавиджу, двоногі потвори обох статей…

На спартанському шпитальному ліжку плакала бліда подобизна людини. Місяць за вікном зник і розчинився у жаскому безмірі неба.

Які білі, як борода старозавітного пророка, гори уранці, неначе навмисне закутують себе холодним білим саваном, аби не бачити мук маленького Якова.

… Жорстокі батьківські руки, що готові наносити тобі удар за ударом і прикривати осатаніле, швидше від болю, ніж від садистської насолоди, власне обличчя. Старенький дитячий диван із плямами свіжої крові маленького хлопчика. Залякана до майже озомбованості, за якою уже не розрізниш розпуки, чорнява молода мати. І батьківська рука, що знімає шкіряний ремінь, батьківська рука, що боляче викручує вухо, батьківська рука, що боксерським ударом розбиває до крові крихітне синове лице…

А гори загалом були добрими, бо вчили малого Якова розрізняти різні сорти грибів. Він годинами бродив на добряче витоптаній туристами-лісолюбами галявині дитячого щастя. Галявина приголубить, галявина не б’є за найменші дитячі пустощі. Вона добра, тут можна безперешкодно мріяти про далекі міста, які бачив у сусідському телевізорі, про біляву дівчинку Оксану, що позавчора подарувала йому цілу пачку шоколадних вафель, про книжку, яку він вечором буде читати, захоплюючись хоробрими козаками.

… Бабця брала на руки, розказувала казки, на льоту переробляючи і додумуючи сюжети. Які різні бувають бабці — своя, від якої пахне налисниками і компотом, і Катерина, що часом підстерігає Якова, коли він тікає на галявину. Зрідка брав на руки батько, а хлопець, потайки сподіваючись несподіваного запотиличника, найбільше боявся цієї нестабільної умиротвореності. “Вовчкуватий ти якийсь ростеш, відлюдок, як будеш жити на світі білому таким зацофаним анальфабетом,” — цідив спроквола Верховний Чоловік, тобто батько, одразу міняючи милість на гнів. Мамині руки були добрими, однак постійно трусилися, як у старого алкоголіка Івана, трусилися і неначе безгучно плакали…

“Гори — найдобріше місце на світі, а особливо моя галявина,” — думав малий хлопець, дивлячись на далекі вершини, засніжені навіть улітку. Правда, гори, що ви найдобріші і найкращі?

Гори мовчали.

Василенко! До вас прийшли! — пролунав над вухом командирський голос, неприродний для молоденької медсестри. — Ви можете підніматися?

(“Аякже, вашими молитвами”.) Можу, — озвучив лише скупе дієслово.

У лікарняному коридорі, що своїми вигинами та вибоїнами нагадував радше смугу перешкод, аніж частину території травматологічного відділення, стояла Оксана II.

— Якове, я давно хотіла поговорити… Зараз найсприятливіша ситуація…

— Найсприятливіша ситуація? Ти що, з глузду з’їхала? Чому ви всі мене дратуєте, п’єте мою кров, вурдалаки чортові, що за глумління, їдрі в корінь? — інстинктивно захищався істеричним нападом Яків, відчуваючи запах якогось нещастя.

— Я хотіла сказати… Я так більше не можу… Я би хотіла…

— Що би ти хотіла? Що, й ти починаєш тут? Я, наприклад, хочу тебе трахнути, жива людина, бляха, місяць жінки голої не бачив!

— Якове, Якове, чого ти якось так… так жорстоко… Чим я тобі завинила?

Здавалося, що той клаптик коридору, де стояли Яків та Оксана, відлунював лише зойком невідбулості, трагіпародією кохання, гримасою потопту та оргії на власному серці.

Тягнув, вивергаючи прокльони від нестерпного болю рук та ніг при пересуванні, свою мрію, втілену в плоть, до так званого робочого ліфта. Яків підморгнув старому кульгавому ліфтеру і, вклавши йому в руку м’яту банкноту, попрохав відчинити ліфт на сім, та ні, яких сім, на п’ять або на чотири хвилини.

— Що, не знаєш, в яку позу стати? Сама скидай сукенку, ні, краще підніми її доверху! Маємо мало часу! — краєчком ока Яків зафіксував, що в нього почали труситися руки, точнісінько так, як колись у його молодої чорнявої мами…

По-страдницькому виходили з ліфта. Оксана, так нічого й не сказавши, тицьнула згорток з продуктами і пішла, спорудивши на блідому обличчі несполучну гримасу болю і здивування.

Чолом Якова стекли дві великі краплини поту і важко, як людина, гупнулися на підлогу. Десь далеко за лікарняними вікнами долинули несміливі удари грому, що викликали у голові Якова дивну асоціацію — неначе молода вчителька першого класу залишила його після уроків, щоби методично, сорок п’ять хвилин гупати шкільною указкою по черепу.

Галюциногенні марення

Він страждав спалахами кохання, тобто маленьких, завошивлених коханнячок. Так народжується водночас багато малих свиней після опоросу свиноматки. Так викидає на білий світ десятки своїх нащадків потворна і товста матка-тарганиха. Він кайфував від закоханості, страждаючи, наївний Чехове, навіть не три, а півдня після невдалого завершення залицянь до чергової пасії. Звісно, якби всі його перманентні закохання мали невдалий результат, то він давно вже поповнив би клієнтуру психіатрички із діагнозом параноїдальної еротоманії.

(-Так-так, професоре, я закохуюся у десять жінок водночас. Чи маю до них почуття? Люблю їхні груди і сідниці, тисячі грудей і сідниць. Водночас мене розпирає приступ блювоти від міркувань про особливості жіночої гігієни. Я не хочу інтиму, шалено прагнучи його. Я, професоре, є ідеологом фрази, що всі тварини після спарування сумують. Але, секундочку, спокійно, професоре, мені також байдужі всілякі платонічні історії з романтизованим відсвітом гранатового браслета, зі сльозливими хепі-ендами чи трагічними розв’язками. То я справді хворий, шановний ескулапе? Бачите, я вас переконав у цьому, хоча дві години ви переконували мене у зворотньому, торочивши різні казочки про полігамне чоловіче світосприймання та важкі форми сексуальних психозів, що, мовляв, непритаманні для молодих, злегка розвинутих народів. Оревуар, месьє!)

Але незрідка його історії, його кроки від спустошеності й кроки до спустошеності були гарними, навіть трохи лубковими.

…Теплий весняний вечір. Він веде її за руку (думаючи під час прелюдії закоханості про невідремонтовані туфлі), шепоче, що знову хоче її любити-пестити, обнімати і т.д. (ловить себе на мислі про некроз душевності). Він говорить їй про далекі романтичні міста, де вони обов’язково побувають удвох (злегка дорікаючи собі за механічну, як у гіпердосконалого робота, брехню). Він шепоче про їхню нову дорогу до ще незвіданого айсберга насолоди, про приховану красу первісного спалаху (згадуючи рядки львівського батярського шлягеру, де “моя кохана Гандзулька заміж виходить нині за фризієра Срулька”).

Він впевнено розмахує цезарською рукою, він красномовно орудує цицеронським язиком, він шепоче, наказує, просить.

Вона його любить…

Лікарня (як найгуманніша казенна установа) має здатність спонукати до оглядування на пережите. Яків жахався відкриттю у собі несподіваних інших “я”, про які не думалося за тлущею буденності.

Не знаєш ти себе, Якове, ох, не знаєш. Коли зустрічався ще як парубок, як лжедівич із Оксаною І, раптом відчув страх перед цнотливістю, дивне бажання уникнути причетності до дефлорації, у необхідності якої не було ні крихти сумніву. (Десь є неандертальські племена, там дівчат позбавляють цноти старі вожді чи шамани під ритуальний гуркіт примітивних музінструментів. І майбутнім чоловікам залишалося лише мріяти про спокусу руйнування дівоцтва.) Хотів від Оксани поведінки механічної, заведеної на ключик ляльки при їхній першій, звісно, невдалій спробі тієї медової ночі. Волів би розрізати дівочу цноту хірургічним скальпелем. Бачив у їхній “медовості” не насолоду злиття коханих тіл, а лише акт прикрої та необхідної операції. Чи відчував страх зближення, вкриваючись липким потом псевдоімпотента? Не було і страху, лише відчуження від достиглих жіночих зваб, лише понуре розчарування. Так ось як виглядає кінець платонічного шляху — важка, неначе косарська робота, а не радість, неприємний запах поту двох стомлених тіл, стогони та харчання, котрі нав’язливо воскрешають у пам’яті Якова весняні оргії-злягання котів та кішок. І туалет, вічне бажання, у нього і в неї, протягом безконечно-довгих медових ночей, відлучатися у туалет для підтримання гармонійного балансу організму. Хочеться розстріляти себе за багряні, аж сині, від сорому щоки, закрити лице руками, заткнути вуха ватою, аби не чути власного або Оксаниного дзюркотіння і плавного розбивання сечі об раковину унітаза. Вже відганяю думку про цілком імовірну можливість специфічних звуків, що мають знаменувати початок випорожнення кишечника від перетравленої і засвоєної їжі. Суцільне сечо- та каловипускання при довгому перебуванні разом у тюрмі для трахальників!

Де ж мій непідробний інтерес до живого і люблячого жіночого тіла, так-так, ще ввернуть тобі, Якове, діагноз прихованої гомофобії, у будь-якому випадку ніхто не скаже, голубе, що ти душевностійкий, душевноздоровий, душевнонормальний. Але цю сексопатологію він відкриває лише зараз, страшно йому, страшно…

Лікарняна будівля тупо і незворушно, як доісторичний архітектурний монстр, тягнулася уверх, але не як безумний Ікар, а як звичайна, квакаюча із твані, жаба…

А пам’ятаєш, Яківцю дорогенький, а пам’ятаєш; свердлять і свердлять, як бормашина найжорстокішої конструкції, підступні, вже позбавлені будь-якої хтивості чи сексуальності, спогади.

…Ти був уже одруженим, може, не зразковим сім’янином, що безжальний до ворогів Райху, може, не херувимчиком, що плекає із холодним егоцентризмом параноїка молочно-кисільну квазікрасу гобелена, де зображене власне затишне сімейне гніздечко. Ти був уже одруженим, ти плентався із Оксаною II кав’ярнями, барами, кнайпами, напівпаралізований страхом (котрий відбирав будь-яку хіть) зустріти її чоловіка. Що ти хотів від неї? Тепла? Ласки? Інтиму? Вражень хотів, самообману наповненості життя, ілюзії відчуття себе провінційним казановою, таким собі крутим шолохівським козаком, котрого у перервах між війнами чекають дружина та коханка. Щастя хотілося тобі, друже, а чи заслужив ти того щастя хоча б дещицю?

Оксана II сама потягнула тебе на любовне ложе, відчувши, що може тебе втратити, такого платонічного та незрозумілого. І знову розкішне довершене тіло, але вже жінки, не треба, Якове, виконувати хірургічну роботу, лише любити і насолоджуватися. Пам’ятаєш, Якове, той дивний страх, те недобре світло, що просочувалося з ваших зіниць, котре бажало плотської розкоші й водночас зневажало, хотіло побачити в іншому світлі чи то набуття, чи то підтримку, а бачило лише холод порожніх жорстоких очниць. Ви хотіли взаємного зламу, осоромлення, як останньої рятівної сходинки перед адюльтерівським падінням? Пам’ятаєш, ох, пам’ятаєш, Якове, той гіпертрофовано-галактичний простір кімнати, як мовив поет, “там, де німі жорстокосердії зорі милуються падінням інших зір”[1].

Розкішне жіноче тіло, поборовши сором, прагнуло нірвани упокорення, сладострастя, звільненого від гриму та макіяжу. І настало звільнення, пам’ятаєш, пасмо волосся, що прилипло до чола Оксани II, якесь незв’язне белькотіння, дику оргіастичну ніжність, котра нахлинула на вас, ніби вивержений вулкан? Пам’ятаєш цей солодко-болючий двогодинний напівсон, напівхимеру, пам’ятаєш, Якове?

Такі щасливі і смиренні тоді ви прощалися, мовби були скупані разом, неначе близнюки-немовлята, у ванні з водою, настояній на найцілющіших любовних відварах.

Потім ти повертався додому, отруєний тим коханням. А муки сумління, що терзали тебе, Якове, деякий час, теж пам’ятаєш? Хотілося впасти перед Оксаною І на коліна і ридати, ридати, ридати, здригаючись усім тілом, неначе совісливий хлопчик, що провинився перед матір’ю…

Яків Василенко, стаціонарний хворий травматологічного відділення, незмигно втупився у вікно. Вже пролинуло три тижні його вимушеного ув’язнення. Замкнутий простір лічниці спонукав до клаустрофобійних реакцій, від яких рятувало хіба що споглядання позавіконного життя.

Ось ідуть, узявшись за руки, хлопець і дівчина, двоє у джинсах і курточках. На їхніх натхненних лицях, на їхніх самодостатніх молодих фігурках прописане щастя. “Нікого їм не потрібно, радіють. А не підозрюєш, бевзю, що буде із твоєю радістю через п’ять років, куди випарується сяючий погляд? А ти, кралечко, теж не будеш так граційно і трепетно тримати його руку, коли ця рука буде неспроможною забезпечити твоє життя. Радійте, наївні тупаки, це безкоштовне право молодості,” — лице Якова скривилося гримасою чи то заздрості мізантропа, чи то туги келійника-відщепенця.

Молоді і закохані йшли, натхненно і піднесено, ігноруючи пильний блискучий погляд із-за одного з безлічі сумних вікон сірої споруди, усередині якої працювали покликані зцілювати та оживляти.

І раптом Яків зрозумів — йому до горлових спазмів захотілося перекинутися тим безтурботним молодиком, втекти від тягаря депресивного досвіду, вести цю русокосу юнку парком, заходити з нею у бібліотеку, їсти морозиво, голосно сміятися, дивлячись на неї ясними люблячими очима, розпочати власне інтимне життя з чистої сторінки.

Він захотів повернути молодість, йому шалено забажалося не відчувати цинічних думок, не знати про брутальні стосунки, не уявляти життя, як виснажений караван подорожніх на шляху до приреченості.

Він чекав би на цю дівчину під високими бібліотечними колонами, вона обов’язково виходила б із книжкою у руці, вони неквапом бродили би парком, збираючи і даруючи один одному елегійне жовте листя. Яків проводжав би її до трамвая, довго махаючи услід рукою. Це була би молодість, так виглядає щастя, загублене, спаплюжене, занечищене мною. Він купував би їй старі поштові листівки, що зберегли пам’ять чийогось столітнього кохання, нефабричні браслети, помаду радості. Вони їздили б у крихітні районні центри, жителі яких ще не задушили у собі щирості. Вони ходили би на концерти напівсліпого, трагічного кобзаря із плечими, згорбленими від касандрівського жалю. Вони подорожували би велосипедами у гори, відвідували б театральні прем’єри у європейських столицях. Вони займалися би філантропією на багатих і бідних землях своєї горопашної Вітчизни. Вони кинули би виклик суцільній цитаделі філістерства, вони допомагали би реставрувати старі ікони та картини, тижнями перебуваючи у церквах та галереях. Вони словом і ділом втішали би знедолених, ці rara av is, ці молоді санітари бруду в людських душах, ці по-справжньому закохані.

Вони не знали би про болісну епілепсію відмирання почуття, вони не трималися би один за одного кігтями, як вампіри, нажахані самотністю, їм невтямки були б підозри, ревнощі, ненависть.

У пароксизмі нахлинутого відчуття Яків рвучко простягнув руку до лікарняного вікна. Скло затремтіло, але не розбилося. Русокоса дівчинка у джинсах і курточці зникла, як містичне видиво…

Привіт! Як справи, Якове? — голос дружини був надривно-солодкавим.

— Гуцул ся не журит, смалит люльку, любит дівку, аж порох си курит, — злегка продемонстрував Яків знання фольклорного спадку, втіленого наразі у коломийці. — Чого прийшла? Дайте ви всі мені спокій, не хочу нікого бачити.

Обличчя Оксани І ледве втримувало чесно задумані благі наміри:

— Заспокійся, ради Бога, я розумію, що болить, але не треба на мене підкрикувати, зрозумів!

— Це я підкрикую? У мене місця живого нема на тілі, а ти ще маєш якісь претензії! Побула б у моїй шкурі, зрозуміла? — перейшов Яків від роздратування до сарказму, перекривляючи дружину.

Колись закохані, наче хлопець і дівчина з 19-го розділу, Яків та Оксана стояли, як на кориді, будучи водночас катом і жертвою.

— Це я винна, що тебе побили? Ти, алкоголіку і спідничнику, на ось, їсти принесла тобі! — кинула Оксана І Якову на койко-мєсто термос із бульйоном.

Голос її починав тремтіти. Вона підсвідомо сподівалася на новий шанс порозуміння. Охоплений баранячою зомбованістю, Яків топтав маленькі паростки її сімейної віри:

— Та пішла ти зі своїм бульйоном к отакій матері! Треба менше манікюритися і приготувати чоловікові щось нормальне! Але нічого, нічого не хочу від тебе! — також починав зрадливо вібрувати його голос.

— Тоді я теж хочу від тебе лише одного — розлучення!

…нема мого милого, нема мого любого, невеселі вечорниці…

Ошелешений Яків хапнув ротом повітря…

Буде тобі розлучення, суко, буде! Тобі байдуже, чи я здоровий, ти хочеш мене побачити на смертному одрі, може, це тебе заспокоїть!

— Це ти мене у гріб заганяєш разом зі своєю коханкою! Інша на моєму місці і дня би тобі не терпіла, зрозумів! — вже заливалася сльозами Оксана І.

— Аякже! Які ми святі та божі! А в Польщі на заробітках не трахалася, скажеш, із коханцями не трахалася? — верещав Яків.

Дзвінкий ляпас йому в обличчя, здавалося, пролунав на всю лікарню.

Захлинута слізьми і розпукою, вона вибігла із сірого гидкого приміщення, нічого не бачачи довкіл.

Для когось перший клас назавше залишився скарбничкою спогадів про найзворушливіше дитинство, лише не для Якова. Заляканий хлопчина відчував перед порогом невідомого справжні напливи жаху. Мініатюрна дерев’яна гірська школа здавалася пристанищем монстрів-педагогів і монстрів-одно-класників, бо однокласниць не боявся. У всякому разі їх можна буде боляче смикнути за волосся чи вдарити по спині важким портфелем. Ні директора, ні вчительку не вдариш, чоловіків-макаренків-сухомлинських у школі не було, якщо не брати до уваги алкоголіка-фізкультурника. Не вдариш, бо вони старі, потворні, товсті й сильні. Вони ненавидять маленького Якова, ненавидять свою роботу, ненавидять власних чоловіків і дітей, вони педофоби-садистки. Однокласники маленькі, верткі та підступні. Одного першокласницького вересня Яків похвалився, що читає не тільки буквар, де однокласники вистогнували кожну букву: “Ма-ма ми-ла ра-му,” — а навіть дорослі книжки.

Лице одного маленького мастодонта перекривила гримаса класової неприязні, ти що, мовляв, такий вумний, а в морду не хочеш? Оторопілий Яків, що зовсім не вмів битися, тільки жалібно проскавулів, а що таке, що таке? Давай віддубасимо ного, шибко вумний, командував мастодонт двома підручними мастодончатами. Двічі наказувати їм не треба — тупі, пересмикнуті невмотивованою злобою, три дитячо-старечі мордочки грізно посунули на Якова. Той пробував відпрошуватися, мордочки на очах набирали тваринячої люті, Якова звалили на землю, били як попало, били довго і по-селянському добротно. Малий Яків прокусив одному із підручних вожака мастодонтів носа, його кров змішувалась із кров’ю компанії, ударів уже не відчував, гамселячи кулачками невміло та врізнобій. Розтягнула цей клубок ненависті якась стара дітоненависниця. Вдома співчуття не зустрів, тиждень відхаркував кров’ю, при згадці про школу заходився нутряним, якимось глухим черевним плачем. Це не школа, а скописько потвор, духовних обрубків, це шматки м’яса, одержимі нав’язливою ідеєю руйнації, стулили обитель на шкільному подвір’ї, це антилюди, це паразити-кровосмоктачі, здатні лише до руйнування, сечовиводу та каловипорожнення. Над цією обителлю витає темна аура потьмяніння розуму, оправлена в оздобу імбецильного реготу: “Як ми відтоварили того вумника, га-га, га-га!”

Той дитячий регіт карликів-кретинів проникає Якову в мозок, відшукуючи там канал для імбецильної інфекції. “Га-га, га-га!” — лунає на всьому світі, заповзає у хлопчикові книжки, знаходить пристановище на роздратованому погляді батька, трусить переляканими материнськими руками. Шкірою повзе мороз, покривається нечутливою корою дитяче серденько, плює у маленький сентиментальний мозок гігантський катюга-анестезіолог.

Де справедливість, тату? Де правда, мамо? Що робити, бабуню? Мовчанка. Лише холодно гріє, наче проштрикує ножем, відсторонене сонячне проміння.

Яків скреготав зубами, б’ючи кулаком по недолугій лікарняній каліці-тумбочці. У палаті не було нікого, окрім діда, безнадійно прицвяхованого до ліжка апаратом Єлізарова.

— Що ж ти робиш, синку, отямся, що з тобою, ти вже майже виздоровів, не те, що я, старий, немічний, та й ще ноги переїхав трактор.

— Не чіпай мене, діду, тихо сядь, — ненависно шипів Яків. Пішов до чергової медсестри, втискаючи у її дрібнохабарницьку долоню декілька пом’ятих банкнотів.

— Але ж вам не можна алкоголю, може наступити реакція несумісності.

— (“Срав я на твою реакцію несумісності”). Не переживайте дрібницями! Йдіть!

Горілчаний “фаустпатрон” випромінював майже ніжність, раптовий сплеск нових почуттів. Твоє здоров’я, діду, чудово пішла, як коханка у ліжко, досить хлібом закусити, життя прекрасне, мєчта завйот мєня впєрьод.

Виливав у горло склянку за склянкою, знову, як у дитинстві, відчуваючи, як гупають у мозок залізні плювки гігантського анестезіолога.

… Він іде травневою поляною, один, як палець, небо чисте, наче трирічна дитяча душа. Яка легкість, зараз буду літати, скидати з неба червоні троянди, буду цілувати сонце. Його манить жінка, красива, аж страшно. Ходи, Яківчику, до мене, ти настраждався, бідолашний, знайдеш розкіш і рай у моєму лоні, ходи, я близько, лише простягни руки.

Біле жіноче зап’ястя, таке неприродно-прозоре, легкий ефемерний хітон. Ходи, Ясю, ходи, коханий; йду, почекай трішки, тут якась стіна; я заберу її, ой, так болять руки; ця стіна відкушує мої руки, кохана, ще трішечки, йду, вже йду!..

— Сестричко, лікарю! На Бога, є тут хтось! — кричав, аж охрип, нещасний дід, ув’язнений єлізаровським апаратом. — Він щось кричить, він випив майже всю пляшку і потрощив усі вікна!

Перед очима бувалої у бувальцях медсестри із загребущими руками постала картина не для манірно-шляхетних гімназисток.

Розтрощене скло у двох вікнах палати, облите кров’ю, було хаотично розметане підлогою, ліжком, калікою-тумбочкою. У повітря здіймалися порізані закривавлені руки, які чи то погрожували, чи то вимолювали зустрічі. Обличчям Якова текла слина і кров. Лише три здоров’яки-санітари перервали той божевільний танець на лікарнянім вікні. “Не тягни мене, кохана, я йду сам, я йду сам!” — кричав Яків скривавленим ротом напівмерця, напівблаженного.

— Яке затемнення мозку звалилося на мене, Боже, прости гріхи мої, бо я лише слабка, зліплена із плоті й крові. Я не патріотка д’Арк, до якої замість чоловічого тіла галюциногенно підкрадається образ звільненої батьківщини. Я не стара гімназійна діва, що нишком, вечорами, у своїй дівоцькій келії розриває на шматки фотографії тих чоловіків, що їй платонічно-гріховно подобалися, розриває і обпльовує старечою чорною слиною. Я не вихолола фригідна блядь, якій уже байдуже — спати з чоловіком чи жінкою, мати двадцять добових схрещувань чи не мати жодного.

Я людина, я звичайна жінка, якій забажалося більше щастя, ніж було вділено. Руслан уже все знає. Боже, а якщо він мене вижене, викине, наче курву, що осквернила честь його сім’ї?

Навіщо я це робила, який самообман, ніби видиво гекалітрів води спраглому пустельнику. Все словеса… словеса… непотрібні, облудні. Він засліпив мене, загіпнотизував власною нещасністю, а виявився лише банальним психопатом. Боже мій, та з його очей ніколи не випромінювало біле містичне сяєво, лише дріб’язкова півняча ненависть, лише безкінечне істеричне соло. Які чорні руки підсунули мені цей переступ?

Очі мої щоби вже не бачили Якова. Навіть ненависті до нього не відчуваю, особливо після того лікарняного ліфта, лише обридження, мовби мушу на десерт з’їсти медузу. Пробач мені, Русланчику, пробач мені, доню, пробач мені, Боже, пробачте мені всі, якщо зможете…

Матусю моя рідна, що мені робити, як жити далі? Висушив він мою снагу, висмоктав мою радість. Ніби якась чорна диригентська рука керує нашими долями відтоді, як з’явилася вона. І я не тямлю себе, може, не вистачає мені терпіння, мамо, пожалій мене трішечки! Як образив мене Яків, коли я недавно приходила до нього в лікарню, їжу приносила, який бруд виливав. Мамо, якби ти була жива, але що казати, всі слова оголосили несанкціоновану жодним деміургом війну.

Я все-все віддала би, щоб Яків став таким, як раніше. Нехай буде сумним, печальним, я витерплю, тільки би повернувся до мене. І я би народила йому доню з двома маленькими чорними косичками, правда, мамо? Лише би не ходив до неї, але я ще сама до неї піду, буду просити її, по-доброму, нехай відступиться від мого чоловіка, вона ж не любить його, серце моє все відчуває, навіть те, що словом не можу передати… Я буду боронити Якова від неї, горілки, від пристріту, від поганої карти, від усіх, бо я його люблю, мамо…

Школа теж платила Якову нелюбов’ю — закон сполучених посудин. Не щастило з оцінками, не залишалися непоміченими різні, часто невинні отроцькі вибрики. У дев’ятому класі захотів стати героєм. Коли ватага хлопчаків сунула додому, Яків раптом урочисто пообіцяв, що вмить роздобуде для компанії пляшку вина. Зайшов у магазин, нічого не відаючи про сублімацію бажання лідерства, клептоманію, хворобливу хлоп’ячу волю до вчинку… і вхопив із засраної мухами вітрини ту нещасну пляшчину. Ґвалт, щирі купецькі прокльони, сором. Хлопці повтікали, а батьки дізналися про все ще раніше, ніж прийшов додому. Перекошене батьківське обличчя, мамині руки, що трусяться від переляку, богородичний лик бабуні. Злодій, крадюга, виродок! Та не злодій я, я… і у плач. Догана у школі з обов’язковим занесенням до особової справи, відчитування на так званій “лінійці” як карного злочинця, втіклого каторжанина, ворога народу й партії. Презирливі погляди тих, заради чиєї прихильності це робив, ненависть, спрямована усередину душі, самотортурування, бо він, напевне, таки є виродком.

Особливо хвилював зневажливо-зверхній позирк Оксани, ще одна Оксана; це ім’я, напевне, запрограмували у містичних сферах, де не буває випадковостей, на його, Якова, поганьблення і нищення.

Вирішив, наче впійманий у сильце незрозумілої монументальної мишоловки, сказати Оксані, сільській школярочці, п’ятнадцятилітній кізоньці, його таємничій Джульєтті; Оксана-Джульєтта, як чарівно, високо, аж до небес, звучить це богоугодне зіставлення; так-от, вирішив сказати Оксані, що її любить і не може без неї жити, бо майже кожної ночі сниться, бо всякого дня, години і хвилини він про неї думає і навіть ту нещасну пляшчину поцупив, щоби якось донеслося до неї про безстрашність і сприт Якова.

Було опівнатретю, обід, уроки закінчилися, сонце гріло, наче хотіло спалити весь світ. Яків донині пам’ятає свої холодні руки, що трусилися, як у чорнявої матері, свій піджак, котрий душив тіло, наче змій-полоз, свій чужий голос. Я тебе люблю, Оксано, я тебе люблю, Оксано; відповідь прозвучала тонюсіньким, але голосним писком, Оксана закрила рота, аби не розреготатися, ти що, дурний, Якове, краще іди робити уроки, бо завтра контрольна з хімії. Оксана височіла над ним, як гігантське сталеве громаддя матері-вітчизни, як гіпертрофовані конструкції кімнати блюзнірського реготу, як стокілограмова стара купчиха, що засікла поцуплення Яковом із вітрини півлітрового бутлика бормотухи. Усе навколо реготало, шкірилося, показувало на остовпілого Якова сотнями брудних вказівних пальців. Злодій і невдаха захотів освідчень, шмаркач і мудак насмілився молоти абракадабру першій відмінниці дев’ятого класу, що чекає із війська чорнобрового і чорноволосого Митрика, котрий уже майже закінчив автошколу в райцентрі. Але як можна було, чуєте, до такого додуматися, люди, ні, ви подивіться на цього зацофаного і переляканого коротуна, а воно ще і вино краде…

Сонце спалювало дерева, школу, сонце хотіло перетворити Якова у палаючий факел сорому. “Ти що, дурний, Якове, краще іди робити уроки”. Раптом всередині неначе луснула важенна гиря. Наступив холод, мороз, заціпеніння.

Вже бачу, що Оксана відсахнулася від нього. Воно таке нікчемне, боязке, казали мені ті хлопці, що трішки його полоскотали, що воно просилося, навіть жодного разу нікого не вдарило. Воно — мішень, мішок рабської плоті, воно поношене дрантя, горілчаний непотріб. Мені треба було набагато швидше не допустити цього! Досить було самому з ним зустрітися, глянути, і, може, навіть не слід було бити, бо воно без того було би нажахане до смерті, воно би просилося, ще могло би обісцятися від страху. Але як моя дружина могла спати із цією антилюдиною, із цим дрижачим неврастеніком, що притягнуло її? Не варто зараз про це з нею говорити, прощаю її, хіба сама розпочне цю бесіду. Прощаю, як шляхетний самурай, як вузьколиций воїн, у спокійних зіницях якого назавше відбитий жах пекла і краси кривавого бою, прощаю, бо, може, її відчужувала моя стримана чоловічість. Але хіба не прочитувала вона за нею пристрасті, любові й ніжності? Взяв би цього мудака і розчахнув помежи двома молодими деревцями, але не хочу паскудити руки об гидоту, що закатрупить сама себе, загниє від кореня власної жалюгідної плоті, котра може лише спати, випорожнюватися і святотатствувати. Демоне бою, боже Арею, дай мені сили і витримки, бо все слід уміти пережити згідно кодексу вічного воїна…

Василенко, ви порушили лікарняний режим, це травматологія, а не психушка. Окрім того, можна долікуватися амбулаторно, у нас переповнене відділення! — цинічно перебільшував зміст декількох останніх фраз основний лікар, чиновник-стратег, цар і бог місцевої травматології.

— Ви відмовляєте мені в лікуванні? Будь ласка, — жодна емоція не освітила скам’яніле обличчя Якова. — Через півгодини мене тут не буде.

Рани щойно почали затягуватися. Тіло нестерпно свербіло, наче неконтрольована і збезуміла хромосома улаштувала всередині відв’язку на всі сто.

Куди іти? За що жити? А навіщо кудись іти, вовтузитися, як черв’як, на щось надіятися, когось сподіватися? Хай буде те, що буде!

Яків виволікся з лікарні, як напівприбитий кімнатним тапочком тарган. Йти до себе? Але ж там вона, зараз почнеться, зрозумів, ти остання сволоч, ти не цінуєш нічого, окрім горілки, зрозумів… Якова пересмикнуло. Шукати Оксану II? Для чого? Так чомусь стало байдуже до неї, як до розміщення старого лікарняного стільця у палаті. Нехай собі… Що нехай? Та що завгодно! Хіба би…

Яків, мовби одержимий малярійною лихоманкою, почав нишпорити кишенями — три гривні… п’ять… дев’ять. Ля-ля!

Заходив у перший-ліпший генделик найнижчого ієрархічного ступеня. Дешева горілчана бомба спершу не тішила. Канапка із допотопної свіжості ковбасою, сто, двісті… Рятівна волога почала додавати охоти до мислення. Де ти, дівчино у джинсах і курточці? Ми поїдемо у гори; триста… Я коситиму траву старим гуцулкам, прогодують; будемо спати на сіні, і це буде найсвятіше і найгріховніше кохання двадцятого століття, станемо багатими. Чотириста, п’ятсот… Будемо вічними коханцями, невситимими лордом і леді на цій хліборобській території, що продукує нещастя. Ти гладиш мене по голові, пестиш мене, твоя ніжна алебастрова рука умиротворює, втішає. Шістсот… Кудись віддаляється рука, тільки ефемерний запах найвитонченішої ангельської косметики… сімсот… Де ти? Де ти? Я біжу за тобою, не щезай, так близько щастя; ти ховаєшся десь під землею, ось півруки твоєї вже відгризли кроти, я йду за тобою, я подушу цю кротячу нечисть, я йду!..

Кав’ярню наповнював псевдотрагічний голос співачки, но абманєт далєко-дальокая звєзда.

Кілька чоловіків, покликаних нажаханою барменшею, відтягали Якова від брудного і закривавленого стола, а він бився і бився об нього головою, такою ж темно-червоною і брудною, як стіл.

— Що ж ти хотів від цього житія, Якове? Не плач, мамо, не журися, бо вже твій син оженився, руки твоєї матері, колись чорнявої, паралічем розбиті, богородичне обличчя бабуні давно спочиває в землі, і взяв собі паняночку, в чистім полі земляночку, а батька твого, Якове, остаточно розчавив тягар синової труни. Ти шукав, Якове, чисте соло совісті, а знайшов вічний супокій. І навіть дівчина у джинсах і курточці ніколи не дізнається про тебе. Тебе сточила бацила саморуйнації, яку найближчі знайомі, що ненавиділи тебе, називали банальною істерією. Тебе занапастив шприц, розведений інфантильним ідеалізмом і дешевою горілкою, рідкісною байдужістю до себе та мізантропією і донкіхотством, бо ти не того від них хотів. Але є ще щось, таємниче і неназване, якийсь тягар нелюдського розчарування, який ти поніс із собою в могилу. Безповоротно. Назавжди…

Ти помер п’яним і щасливим, Якове. Тебе витягли з річкового дна, куди ти зайшов, керований з’явою галюциногенної жінки твого життя. І вона, як демонічна русалка, заманила тебе на дно…

Оксана II стала мовчазною і тихою. Навіть Руслан припинив монологи про тебе, зупинений відчуттям якоїсь таємниці, недоступної для його прямолінійного світогляду. І лише дружина, Якове, твоя колись законна дружина, а нині вдова, кожної неділі винаймає службу Божу за упокій твоєї неприкаяної душі…

червень-вересень 2000р.