Серафими і мізантропи

ВИКРАДЕНІ МОНОЛОГИ

Знаменитий математик прокинувся із відчуттям звичної, як носіння язика, ранкової депресії. Треба було йти читати магістрантам курс алгебри. “Алгебраїсти…” — зневажливо цідивудумках, списуючи дошку стовпчиками формул. Гарячі, кохані формули, що гіпотетично могли довести професора до екстазу, чітко контрастували з холодними, ледь презирливими очима слухачів. Він давно втратив із останніми межу, що прокладає психологічний місток між прірвою. Вже не боявся бути подібним до класичного професора: скуйовджене волосся, очі, вліплені в точку абсолюту, хрестоматійна крейда на піджаку. Не боявся, але водночас боявся, педантично слідкуючи за зовнішнім виглядом. Як кожен односторонній психолог, знав, що алгебру сприймають через складки його костюма, грайливу усмішку краватки. Теоретично знав усі нехитрі ораторські аксіоми, але алгебра з’їла у ньому педагога. Слово “педагог” звучало якось провінційно, дешево, відбивалося у його душі блиском цукеркової обгортки. Алгебра, а не педагогіка, формули, а не банальні лекторські жарти для відпочинку, математична пристрасть, а не тривіальні вчительські хитрощі. Як тортурований хворобою Альцгеймера, байдужів і забував усе, не пов’язане із гомотопією чи алгеброю Лі[2]. Таким і сприймали його колеги, студенти. Позаматематичного світу не знав, жив невибагливо. Та й що потрібно неодруженому, сорокап’ятирічному? Наукові журнали, запрошення на математичні європейські конференції, робота на кафедрі алгебри, іноді телевізор, обов’язкові п’ять сигарет “елем” на добу, семигодинний сон. Життя повинно бути раціональним і вільним від містичних виплесків. Здоров’я для алгебри, алгебра для здоров’я. Завжди любив строго і підкреслено це повторити.

Спочатку його вважали ймовірним претендентом на сімейне щастя, потім перестали про це і думати, бо нецікаво, бо він з алгеброю пошлюблений…

Проте у підстаркуватого професора, закулісне життя якого на двісті відсотків закрите від чужого ока, була одна потаємна пристрасть — багаторічне ведення щоденника. Пристрасть — залагідне слово. Це була манія паперосповіді, синдром щоденника, дбайливо затиснений між мертві палітурки. Страх втрати чи викрадення своїх щоденників для математика був сильніший від інстинкту розмноження і дихальної рефлексії.

Як маленька частинка цих щоденників потрапила до рук оповідача, чому він їх оприлюднює? Що ж, це справа виключно його збоченської цікавості літературного папараці, що розпластався перед замковою щілиною чужих дверей, і хай залишиться на його совісті, якщо цю совість до кінця ще не з’їв інтерес до чужих, найінтимніших таємниць. Зрештою, невідомі попередні записи, невідомо, як пережив професор втрату частини звірянь і т.д.; але оповідач урочисто обіцяє, незважаючи на засоби, колись знайти і видрукувати весь професорський щоденник-сенсацію.

…5.02.

“Ненавиджу алгебру, як старий сусід-алкоголік Коля своє подружнє ложе. Іду на роботу, як на плаху, роблячи над власним єством титанічні зусилля, аби після недолугого (ох, і який же в цей момент я придурок, разом з ними, що вірять, буцімто я — математичний маніяк, колодязь формул, принц “іксів” та “ігреків”, алгебраїчна флейта, помазаник диференціалів) “Добрий день” розпочати виклад. Ще довго не відпускає розпад свідомості, що фіксує анемічну безвільну дівочу руку, подряпаний стіл, чиюсь негативну ауру. Записую, відтворюю на дошці своїх кровосмоктачів, ігрекофобію і власною волею уже стаю математичним вампіром, поглиначем енергетичного поля, прихованого у цих стосиках холодних нежиттєвих формул. Переломлюю їхній опір, ґвалтую їхню стійкість і набираюся вітаїзму, із жертви стаючи катом. Найважчі проміжні стани, перехідні періоди, коли моя душа зависає у нерішучій агонії, метаючись між екстраполяціями емоцій. У такий час я безкровний, безборонний, слабкий, незграбний, тобто маю альянс тих відчуттів, котрі найдужче страхають, зводячи на манівці поступу до суперлюдини. Але коли я, заламуючи пальці у майже молитовному ритуалі, повчаю їх, як треба любити алгебру, і вони мені вірять (знаєш, дорогий щоденнику, справді вірять), почуваюся деміургом рафінованої облуди, надлюдиною, адже навряд чи хтось так ненавидить алгебру, як я…”

19.02.

“Їздив на конференцію до, уявляєш, щоденнику, Мєнська. Анемічні білоруси, світила гомельської та вітебської математики, що говорять на фуршетах про жінок, низькі зарплати і падлєца-бацьку, хоча майже всі люблять свого президента вірнопідданою ретропристрастю. Їм хотів кричати, що я ненавиджу алгебру, краще гладіолуси вирощувати на дачі; я вже уявляв собі цю сцену:

Театрально закочені очі, як, і ти, Бруте, з ними; цей слов’янський геній ненавидить своє покликання; а що ж тоді нам робити, коли хохлацький Моцарт такий падлєц, а нам що; а в очах радість, тріумф, Моцарт зламаний, а ми вірні, стійкі математики, витримали всі негаразди, шторми і бурі, котрі переживала пострадянська наука, витримали і далі реально несемо її просвітницький каганець!; як Вам не соромно, на Вас всі такі надії покладали, але ми, білоруські чесні вчені, завжди підозрювали щось буржуазно-містичне, щось загадково-неприємне у Вашій неприродній гримасі-усмішці; та й ще подумати треба, чи не ошукали Ви півсвіту своїми математичними фікціями, бо ми вже давно Вам не вірили!

Насправді усе інакше. Роблена цікавість в жестах, перепитування про плани, ледь прихована заздрість, бо чеський журналіст брав у мене, а не у когось із них, господарів, інтерв’ю для журналу, запобігливість, за якою прочитую суміш переляку, остраху і побутової зневаги. Примітивні жіночі залицяння, слава Богу, поїзд рушив, у купе немає жодного математика. Хіба, може, і справді найбільше любив Моцарта Сальєрі?..”

23.02.

“Вони Лобачевського хотіли бачити психічно хворим, сволоти, не допомогло йому і ректорство в Казанському університеті, помер невизнаним, бо посмів стверджувати про структури неевклідових геометрій… Боже мій, наш світ — лише проекція у жах галактичного безмежжя… Фізичні закони є доти, доки є практика. Алгебраїчні закони вільні від практики, бо наділені красою уявності”.

24.02.

“хⁿ + yⁿ = zⁿ при умові n≥3. І над цим б’ються три століття?[3] Це спокушає будь-якого сільського вчителя математики тицяти мені листочки із безглуздими пошуками розв’язку, будь-якого студента із манією математичного гітлеризму допитувати моїх думок про ЦЕ, бо йому не вистачає на пляшку і хочеться слави в очах однокурсниць. Сумно. Важко. Хочеться стогнати. Гидка sancta simplicitas, а може, і найгидкіша…”

28.02.

“Жаль, що не високосний рік. Високосні роки несуть у собі зародки хворої величі. Завтра початок весни. Мені завжди страшно зустрічати весну, прояви нозаалгебраїчного. Я не розумію їх — конкретних, брутальних у своїх брудній оголеності. Сьогодні магістрантка А. відкликала мене в порожню аудиторію і, червона, аж синя, всунула мені в руку букет підсніжників: “Це вам за те, що я навчилася розуміти алгебру!” Мене одразу огорнула якась антипатетична хвиля. І, теж червоніючи (як соромно за цю почервонілість щік, за те, що лютився, соромився і червонів ще сильніше, ще помітніше), я зауважив їй, що алгебру неможливо розуміти, можна лише наблизитися до її царства (“царства” не сказав, сказав “до неї”, погано вийшло, начебто алгебра конгруентна з жінкою). А. вибачливо і сором’язливо підтакнула, ми були обоє такими безпорадними мишенятами-малюками у довгій лекційній аудиторії. Я не знав, про що говорити з нею (бо лише на лекціях чую себе володарем всесвіту), вона не йшла, чогось чекала, у повітрі застигла страшенна незручність. Вона питала мене про щось, здається, про дотичне до моноїдів[4], а я здуру бовкнув про необхідність спочатку доброго засвоєння тем про поля дійсних і комплексних чисел чи, скажімо, теорії конгруентності[5].

Образилася, але не подала вигляду, лише затремтіли руки. Я відчув у ту хвилину спалах дивної радості впереміш із неприязню невідомого походження, бажання ще помучити А. Але вона, якось зібгавши розмову, сказала, що потрібно йти, і вибігла, змірявши мене наостанок довгим поглядом чи то дочки, чи то матері, принаймні у тому погляді я прочитав опіку”.

1.03.

“Напруження, якесь темне хвилювання крові не покидає. Але мене відштовхують інтелектуальні жінки будь-якого роду занять, вони не викликають у мені зворохоблення (як приємно, дорогий щоденнику, обсмоктувати це, займатися уявним сексом; і проблемою Ферма, над розв’язком якої я мізкую вже сімнадцять років). Це сімнадцята книжка мого щоденника. Всі попередні складені і заховані в надійному місці. Але годі про це, годі.

Хоча би ця А. Молода ще, навіть двадцяти п’яти немає, напевно. Бачив сьогодні її в коридорі. Так приязно привіталася, аж засвітилося все. Світле таке дівча, радісне, але асоціюється мені із початковою алгеброю для штубаків. Навіть голою не хочу її уявляти, хоча постійно сьогодні переслідує думка: “Чому? Чому?” Не уявляю, як маю сказати їй про ліжко, адже не хочу, не хочу. Може, страх спонтанної імпотенції? Відмови? поганого запаху? вульгарної репліки? ценькоту комара при зляганні?, тьху, при коханні?

Це нагадує мені вирощування на своїх грудях нездорової, хирлявої троянди. О, вже про троянди заговорив. Боже мій, коли я переборю в собі це надто людське? Коли?”

5.03.

“Згадую пародійну love story кількарічної давності. Мене розшукав знайомий із провінції, колишній однокурсник. Його відправили в столицю підвищувати вчительську математичну кваліфікацію. Була пізня весна, вино, я п’ю нечасто, вдарило в голову, якісь жіночки прийшли до нього у кімнату, теж “математики” із глибинки. Чай, вони звідкись узяли ще вина, не вірили у відповідність мого прізвища з фізичним носієм (“Як Ви ТУТ можете бути?” — постійно лепетала одна, підкреслюючи “тут”), я сам уже перестав вірити, що я — це я; блок поділений на дві кімнати, знайомий почувався академіком у таких справах, мене випхали з однією жіночкою до іншої кімнати (Таня? Іра? повний провал пам’яті на її ім’я, обличчя, розмову). Пам’ятаю тільки розкішне рубенсівське тіло, мазохістсько-покірні пози, запобігливий шепіт (навіть зараз при згадці ліва рука покривається гусячою шкірою; де вона, ця Оксана? Світлана?). Я раптом опинився у близькій душі стихії, не думав, про що говорити, було байдуже, як вона сприймає будь-які прояви мого “я”; цілу ніч кохалися, скаржилася мені на долю (якась довга жорстока історія трапилася з нею), я чув лише тембр голосу; вона під ранок плакала, тулилася, обіцяла бути доброю дружиною (бр-р!), якщо би я хотів оженитися. Я сказав, що подумаю, виснажений і відсутній; зранку тікав, навіть не попрощавшись із знайомим, їй шепнув, що напишу. Вона довго записувала адресу, пояснювала, що живе в якомусь просілку, його треба вказувати на конверті обов’язково, я внутрішньо кипів, кивав головою, мріючи нарешті поринути у варіанти розв’язку хⁿ + yⁿ = zⁿ при умові n ≥ 3. Після цієї ночі із своєю колегою за фахом (вибач мені, щоденнику, цей чорний сарказм) я був найбільш близький до розв’язку. Ніколи більше, ні до цієї історії, ні після неї, я не мав такого високого просвітленого натхнення, такої тихої богоявленої радості. Навіть думав написати до неї, але… одним словом, як можна, це виглядало би ахінеєю. Хіба що заради розв’язку”.

21.03.

“Ненавиджу алгебру, ненавиджу магістрантку А., що, певне, почуває платонічну дівочу залюбленість і дивиться на мене в коридорах, як комсомолки 30-х років на фотографію Сталіна. Хочеться говорити А. якісь образливі слова, нестримно лаятися, як вражений хворобою Моцарта, лаятися так, щоб А. через сором за мене провалилася крізь землю, щоб миттю зруйнувала віру в моє математичне божество.

Після цього я хотів би довго і безутішно ридати, битися у пароксизмі незрозумілого жалю за нездійсненим, жагу до якого випалено з моєї душі. Мої ж дорогі колеги, соратники-науковці, (ще раз вибач, щоденнику, глумління) нехай би заспокоїли, загнуздали свою заздрість. Я ніколи не знайду розв’язку хⁿ + yⁿ = zⁿ при умові n ≥ 3”.

1999 р.