Серафими і мізантропи

КРАПЛЯ БЕРЕША (анатомія одного кохання)

Сьогодні першого червня, по-моєму, день захисту дітей. Яка витончена містика дат і символів, яка вульгарна іронія долі!

Зранку моя дворічна пригода з Даринкою остаточно задихнулася. І вдавилася, аж було чутно хрускіт усіх 730-ти (630-ти?) кісточок, здається, два роки налічують саме таку кількість днів. Важко засвіжу про це думати…

— Северине Івановичу! На щастя, я вас вже не люблю, і не має значення, почую я щось про вас чи не почую, зустрінемося ми чи не зустрінемося…

Скільки ви катували мене байдужістю і холодною, як місяць, ввічливістю. А я бігала за вами, наче загіпнотизоване мишеня, а для мене і ваша байдужість була щастям, бо я бачила ваші сумні музичні руки, ваш чуттєвий рот, напевне, такі нервові роти бувають у садо-мазохістів. З мене сміялися усі дівчата (ох, ви ніколи про це не дізнаєтеся), одного разу навіть батько дав ляпаса: “Ти, сяка-така, хлопців мало, що тягаєшся за вчителем історії?” Дав ляпаса і наче укляк на паркеті, як підсудний, якому щойно оголошено варварський вирок; я навіть подумала, що той ляпас болить батька більше, ніж мене, я, напевне, тоді направду була мазохісткою. І хоч ви не вчили мене ні цих, ні інших слів, я жила у вашому світі, як сомнамбула.

Глянете ви на дерево, а я міркую, що ви відчуваєте при цьому, чи любите це дерево, чи, може, мені слід було заквітчати його вночі. Якби ж знаття, що ви звернете увагу на цю плакучу вербу, ви якось зронили, що не любите плакучих верб, беззахисність викликає у вас роздратування…

До вашого прибуття у школу я була стовідсотковою відмінницею, похвали і грамоти, конкурси й олімпіади, жодних психологічних проблем. Початок вересня, десятого за шкільним рахунком, теж обіцяв безхмарність і радість. Коли ви вперше найшли з директором до нашого класу (школярі, знайомтеся з вашим новим учителем історії, Семеном, ох, даруйте, Северином Івановичем, будьте слухняними і розумними, до побачення), я ні-ні, жодних моментальних закохань — глянувши на вас, таке некрасиве порівняння, ніби проковтнула 10-кілограмову гирю, ніби обірвалося усередині серце і гупнуло на місце шлунку.

Ви щось палко оповідаєте, допомагаючи і доповнюючи безладними змахами рук, наче поранених крил, а я чую лише переливи вашого голосу, а я бачу тільки коливання ваших жестів. Якби мене пізніше спитали, при якій умові ви піднімаєте догори вказівний палець правої руки і чому стукаєте три рази по столу мізинним лівим, я могла би відповісти з переліком найдокладніших причин і особливостей. Якби мені повеліли бути консультантом щодо специфіки вашого сміху, то я би дала найскрупульозніший звіт про те, у яких випадках ваш сміх хлоп’ячий і добрий, де переходить у іронічну гримаску, а часом це вже не сміх, а машкара…

Навколо хлопці і розкішна рання осінь, а я засіла за підручник історії, вишукую додаткові матеріали, бо провалюся від сорому у підземне царство, коли не знатиму вашого предмету, тим паче, не можу майже нічого запам’ятати на уроці, хоч встрель… Зате за складками на вашому одязі навчилася вичисляти, чи ви поспішали. Іноді ваше обличчя такого висмоктаного кольору, ніби ви перещепили з нього усю рожевість кралям, з якими проводите ночі. Я ж бо уже знаю, що ви двадцятитрьохрічний неодружений мен. Така неприязнь мене почала труїти, хоч ви нічого не винні, знай шпаціруєте з вашими кралечками (хто, цікаво, та блондинка, з якою вас випадково бачила ще тоді, коли все починалося; ви, звичайно, і вухом не повели у мій бік), я ночами не можу спати. Уявляю, як ми удвох заходимо до кав’ярні, їздимо на човні чи фунікулері.

Не знаю, як ви ставитеся до цнотливиць, адже кажуть, що багато чоловіків тільки на словах бажають невинних, насправді відчуваючи всілякі дефлоративні комплекси. Я б із радістю віддала вам свою дівочість, тільки б вам було добре зі мною. А якщо би знала, що ви можете подумати, мовляв, ніхто не хотів із тобою спати, тому і невинна, то спокійно переспала би з ким завгодно (тільки не заразним, і хоч я не маю різних сифілісофобій, але щоб вам нічим не зашкодити) і більше би ніколи не згадувало про того першого, потрібного виключно для ролі інструменту. Було б лише гидко позбутися дівочості штучно, наприклад;на гінекологічному кріслі, хіба би ви цього захотіли.

Я не вживатиму банальних і затертих слів, на кшталт, я вас люблю і не можу без вас жити. Але я перестала сприймати себе поза вами, розумієте, але яке це уже має значення… Не знаю, до речі, чи змогла би сказати вам колись ”ти”, хоча чула, що, принаймні, у ліжку “ви” відпочиває. Але я то уявляла вас своїм коханцем, то ніяк не могла накласти ваш вимріяний образ на ці події за метр від підлоги, може, тому, що не мала жодного досвіду плюс ваша малоземна відстороненість…

Так соромно згадувати, як я відшукувала причини, щоб зустрітися з вами наодинці. То перепитувала про домашнє завдання, то просила додаткової консультації, дивлячись на вас так благально, мовби я прохаю помилування в ідеолога кривавих насильницьких жертвопринесень. Ви нічого не помічали (чи вдавали, що не помічаєте, такий недоступний оракул минулих подій, шляхетний архіваріус із високим геніальним чолом), ніколи не сердилися. Завжди мали приготовані клішовані відповіді, скажімо, загляньте у параграф дев’ятий, подумайте над додатковими запитаннями, які я подавав на передостанньому уроці у листопаді. А я, досконало вивчивши мову вашої, Северине Івановичу, міміки, не запам’ятовувала цих увічливих дидаскальських напучувань — та й хіба параграфи чи підпункти були мені потрібні? — червоніла і перепитувала. Одного разу ви сказали мені, що коли є проблеми із запам’ятовуванням, слід вживати вітаміни та мікроелементи, а також краплі Береша.

І такий жаль мене тоді огорнув; ви ж спеціально мене мучите, жодного ласкавого слова чи прихильного погляду, ніби ви боялися, що я змієлов-ворожбит і загіпнотизую вас, примушуючи здійснити вчинок поза нормативом стосунків учителя та учениці. Я назвала вас тоді подумки “Крапля Береша”, а потім до вас, мій колишній наставнику, це прізвисько прилипло. Найцікавіше, що ніхто так і не здогадався про творця цієї кумедної словосполуки.

— Чий зараз урок?

— Краплі Береша!

— Хто класний керівник у 8-В?

— Крапля Береша.

— Дєвки, наша Дарця втріскалася у краплю Береша!

А скільки разів ви мені снилися! Заходите до класу, величезний, як потворний японський двістікілограмовий борець, шум і гармидер. Усі перекидаються стільцями, вибачте, пісяють на парти і ваш стіл, п’ють пиво і заковтують піґулковані легкі наркотики, а ви стоїте посеред класу, як дерев’яний поганський божок, а потім підбігаєте такими мініатюрними крочками до мене, хапаєте за волосся і… б’єте головою до дошки: “Чому не вивчила параграф двадцять шостий? Треба краплі Береша вживати!” Всі регочуть, навісніють, мені — від удару — чолом котиться крапля крові і гупає на підлогу. Хтось перепитує, чи це не крапля Береша на долівці, а ви (навколо зловісний регіт) ошкірюєтеся, наче шакал, і проганяєте мене з класу!

Або ми з вами на проході, але вже темно. Я заманюю вас у велику і порожню чужу кімнату, там чомусь валяються закривавлені обрубки курей і черепах. Я беру вас за руку і тягну до монументального ложа з чорного дерева. Шепочу щось ніжне-ніжне, а ви вириваєте руку, протягуєте мені замість цілунку… коробку із чорним написом “Краплі Береша” і щезаєте. Чужу і порожню кімнату наповнює раптовий вітер. Він вибиває вікно — трах! трах! — у яке влітає лилик. Кажан зненацька розростається до ваших розмірів, силкується мене зґвалтувати, він такий сильний, які страшні кажанячі обійми… Прокидаюся із зойком і мокрим чолом.

Ходила я зливати на віск. Бабця така ветха, мовби із позаминулого століття виринула, одразу схопила гроші, а рука цупка, наче обценьки. Зіллячка, образочки, щось метляє руками і приказує. Через шатена, дитино, туск маєш біля серця, він не любить тебе, дочко, він хитрий, біди не оберешся, віск ліпиться у недобрі знаки, дочко, блондин молодесенький за тобою сохне. Ще приходи, дитино, віск декілька разів треба зливати, віск тобі всю правду скаже, що їла, як спала, що на серці, що під серцем і над печінкою…

А я, дурепа, замість того, щоб послухати старушенцію і кинутися в обійми блондина (знаю, хто це, він з паралельного класу), написала вам… записку. Подібно, за вашими словами, закривали власними грудьми вогнедишні доти у роки ВВВ не герої, а очманілі від спирту і страху пересічні солдати…

Не було ким передати, але я і не хотіла, бо якщо прочитають, тоді вже мені ні вдома бути, ні до школи іти. Що написала там? Скільки крутилося у голові красивих слів, особливо під час безсоння, а спромоглася лише на тривіальне, може, йому не сподобається, бо не так слід про це говорити? Отже! Я написала (дивно, таким некрасивим почерком, адже мій спосіб переносити на папір букви доволі каліграфічний): “Северине Івановичу! Я вас люблю. Царина”. Хотіла знайти особливий папір, але сил моїх вже не вистачило — все! або сьогодні, або ніколи! Хотіла ще підписати, з якого я класу, але це виглядало би вже занадто по-школярськи, правда?

Чекала його спочатку при шкільному виході, такий безнадійний дощ (“біди не оберешся, віск ліпиться у недобрі знаки, дочко”). Здається, уже вийшли всі педагоги і педагогівни, а Северина немає. (У думках, звичайно, я ніколи не називала його по-батькові, а лише цим божевільно-красивим старосвітським іменем). Може, він вислизнув так, що я не побачила? Може, він читає мої думки і просто змився?

Йти чи не йти додому? Це, напевне, тобі знак, Дарцю, щоб не займалася дурницями. Любить не любить, чіт чи лишка, йти не йти, стратити не можна помилувати…

Йду! Розшукаю його сьогодні або вже ніколи! Повертаю назад, стала під кабінетом, коридори уже майже порожні, якісь павучки-п’ятикласники з другої зміни метляються. Відчиняю двері, знову обривається усередині серце, що зараз буде? Він у кабінеті сам, схилений над якимись опецькуватими талмудами, ніби той кажан, що допіру мені снився.

Так врізалися у пам’ять ці запитально підведені угору очі. Підбігаю, як мишеня, тицяючи до його рук записку, у голові закрутилося.

… Нашатирний спирт, швидка допомога; бліді суворі обличчя, діагноз невизначено-розпливчатий, загальна анемія, велетенський шприц і велетенська втома; слід частіше вживати вітаміни та мікроелементи, не завадили би краплі Береша, але не самопальні, дівчино, не самопальні, а фірмові; вони недешеві, але здоров’я, дівчино, дорожче…

Натомість ще запитальніше і картинніше піднесені брови, записка прочитана, школьніца, мнє так тебе в любві прізнацца хочєцца, награно і жартівливо видушує історик, який, як подейкують, давно переріс школу. Я, мовляв, такий здивований і заскочений, щось тарабанить-тарабанить… Насправді я не помітила жодного здивування, хіба короткохвилевий зблиск сатисфакції чоловічого честолюбства. До вух, наче крізь потрійний шар ваги, долітають фрази, фраземи, фразочки… Не слід, мовляв, спішити із висновками про захоплення, треба закінчити школу, він жаліє, що таке скоїлося, він не давав жодних приводів, майнув у картинно-наставницькому монолозі Северина Івановича легкий переляк. Йому треба вчитися далі, а безпідставні чутки небажані, але я гарна дівчина, і ми ще колись зустрінемось при інших обставинах. Пам’ятаю, що сказав про інші обставини і поклав — так легенько… — мені руку на плече. А моїм тілом ніби пропустили електрошок. Хотілося впасти йому на руки, і разом з тим відчула припадок непоборної огиди. Ці картинні очі, ці завчені напучування, ця химерна неприродність… Він чоловік чи гермафродит? Він відмовляє мені, та він… я… не пробачу йому цього сорому!

Прожогом вилетіла з кабінету історії, заклеєного сивобородими портретами. Він щось лепетав мені навздогін, типу, почекайте і заспокойтесь, а мені здається, що біжу не шкільним коридором, а трясовиною або морем із зав’язлою від якогось гігантського катаклізму водою.

Саме у той день батько — перший і останній раз — дав мені ляпаса. Мовляв, у школі чутки, що ти злигалася із вчителем; ось я піду туди і спитаю, хто його вчив зваблювати неповноліток. Я мамі усе розказала; нічого нема, мамо, він на гарматний постріл до мене не підходить (обманула про його руку на моєму плечі та “інші обставини”, але покажіть мені людину, яка строчить батькам стенограму власного життя…). Контролюй себе, Дарцю, некрасиво молодесенькій дівчині бігати за вчителем; хочеш, переведемо до іншої школи (це маса клопотів), якщо ти так сильно закохана.

Мама воркоче тихо і пристрасно, наче голубка до голуб’ятка, бо все проходить і немає вічних почуттів, за кілька років ти згадуватимеш, мама усміхається, краплю Береша наче сон, що приходив (скільки минуло? два роки? двадцять?) у далекому, “історичному” минулому.

Знову не спала майже всю ніч, ой ти, ніченько-чарівниченько, не смути моє біле личенько; така змішаність у голові, сором і жаль. Чого він злякався? Чому був таким офіційним? Але ж не здивувався, таке враження, що він заздалегідь замислив той витвережуючий слововилив. Але може, слід було повернутися, коли він кликав, може, якраз тоді сказав би щось інше, отямившись від першого шоку, а то ще образиться на мене. Нехай ставить “двійки”, це байдуже, лише би говорив зі мною, розповідав про себе; мозаїку його життя я ліпила лише за чутками і нечастими “ліричними” відступами на його уроках.

Перед світанком задрімала, приверзлося, що він їде на коні, ноги криві, лук зі стрілами, викапаний син золотого Тамерлана або Чингізхана великого. А я, прив’язана шнурком, волочуся за конем у поросі передвечірнього степу, закривавлена. Він лупцює мене нагайкою і каже, що не хоче навіть потішатися, а лише переживає, щоб хтось купив мене на чорному рабському ринку якщо не для забав, то хоча б для важкої фізичної роботи…

Наступного дня уроку історії не було, і я не бачила Северина Івановича. Навіть не можу сказати: більше боялася чи хотіла із ним зустрітися, нехай випадково, перехресні рапіри поглядів, блиск і вогонь, а може, лише тління і попелище… Несподівано перед його уроком, третім у нудній педієрархії, я одягнулася і… вийшла. Бродила вуличками, надворі мжичка, ніби небо накинуло зверху антикольорову верету непривітності. Дівчата потім переказали, що він спитав, де Марченко Дарина, чи не хвора, мовляв, негайно перевівши тему.

Одразу уся відтепліла, бач, питає, журиться, значить, я небайдужа йому; може, він просто несміливий, та й посада зобов’язує до стриманості, а козак дівчину вірнесенько любить, зайнять не посміє. Ніде його не бачу, ніби він щез, зник, випарувався зі школи, міста, планети. Заледве дочекалася наступного уроку, хоча майже не готувалася; треба було написати якісь відповіді про особливості протікання Великої французької революції. Щось нашкрябала і — ви здогадалися! — він… викликає мене відповідати, запрошує до діалогу — гільйотини, здається, це винахід бунтівливих французів, що хотіли свободи, рівності і братерства. Я дивлюся на Северина Івановича сливе благально, одразу згадала про передсвітанкового монгола із його обличчям, подібна непроникність і товстошкірість. Ну чому ця крапля Береша так мордує мене, волочачи вночі за конем степами, а вдень — напівмертву до шкільної дошки?..

Лепечу щось незв’язне, він дивиться на письмові домашні відповіді. Їх практично немає, хіба на “двійку” з плюсом, але… Северин Іванович каже, мовляв, незважаючи на те, що я трішки хвилююся, напевне, перейнялася пристрастями тогочасного французького суспільства, відповідь своєрідна і заслуговує “п’ятірки” (тоді ще, хочу зауважити, не було дванадцятибальної практики оцінювання). У класі тридцять (сорок? сорок три?) секунд тиша, хоч мак сій. Я сідаю, до вух доповзають пересмішки, хіхікання, крапля Береша почав завищувати оцінки, з якої статі, ось Михайлюк відповіла краще, отримавши тільки поганеньку “четвірку”. А Северину Івановичу хоч би що, далі проводить розповідь про якобінців і Бастілію, підточені королівські династії і класову ненависть плебсу… Тільки в кінці уроку помітила, що він час від часу зиркає у мій бік, а може, мені лише хочеться, щоб так було… Не знаю, не відаю і не розумію, що буде далі.

Вже би полегшало, коли б поставив заслужену “трієчку”, не скошував у мій бік очі (постійно думаю, може, він хоче щось сказати украй важливе, наприклад… але ні, не смію і боюся про це і помислити). Але які у нього брови, голос, шляхетно-витончені риси обличчя. До такого чутливого лиця мала би стікатися воєдино кров різних національностей, така шкіра свідчить про родинні дворянські герби й аристократичну традицію. Цим росіяни дуже пишаються, вміють навіть із повітря творити міфи, а я переконана, що Северин є нащадком козацької старшини або гетьманичем, котрий невідь-як і невідь-чому забрів у цю здрібнілу плебейську добу…

Як я могла думати про нього погане, може, він теж не спить ночами, цікаво, чи я снилася йому, а якщо снилася, то як… Спитати би, з моста у воду, адже багато проблем люди розв’язують найпростішим способом. Ось перестріну його, чи ви мене любите, Северине Івановичу? Він мовчатиме, спокійний лик, хоч малюй героїв або імператорів із цього умиротвореного обличчя, але він не для ролі натурника… Чи ви мене хоч трішки, хоч граминку любите? Він мовчатиме, а я тоді від сорому і безсилля пішки забреду у якесь поле за містом і не повернуся ні до батьків, ні до школи, же з любови нич добре не биват…

А може, він відповість, почекаю, мовляв, доки закінчиш школу, а тоді запропоную тобі стати моєю дружиною. Я писатиму модерну історію України без квазінаукової патоки та дешевих рум’ян і білил популізму, а ти допомагатимеш мені у всьому-всьому, моя дружино і кохана, подруго і соратнице…

А може, він сам знайде можливість зустрітися зі мною, адже повинен розуміти, товстошкіра крапля Береша, що я переступила гордість, наплювала на сором (сливе пушкінська Татьяна), звірившись у сокровенному. Вчителі кажуть, особливо підстаркуваті тьоті, що наше покоління нічого не знає про любов, ось у час їхньої молодості і кохали по-справжньому, і вірили по-справжньому. Так і хочеться додати, і цілувалися по-справжньому, і стосунки найінтимніші провадилися правильно і по-справжньому, так, Маріє Василівно? Галино Іванівно? Світлано Дмитрівно? (і далі перелічити весь реєстр імен і по батькові наших 30—50-річних опікунок і навчительок). Северин не такий, він молодий і сучасний, від нього не тхне порохом років і архівом замшілих спогадів із далеких юних літ…

Але чому він знову такий стриманий? чи байдужий? що робити, мамо? Уже промайнуло два тижні від тієї “п’ятірки”, і ще було аж чотири його уроки. Один заміняла тьотя-історичка. Заходить у клас, у мене всередині знову обривається серце і заковтується 10-кілограмова гиря. Що трапилося? де Северин? Може, несподівано залишив школу і виїхав назавше? Не хочу більше нічого, нехай лише буде тут, хоч раз на тиджень його побачити, а то, диви, розмріялася — дружина, нова історія України; дулю з маком тобі, Дарцю, а не наївні фантазії…

Тьотя нічого не пояснює про його відсутність, не знаю, як я просиділа той урок, одразу історія видалася найнуднішою із найнудніших наук. Підходжу після дзвінка, червона, ні, не як офіційна троянда з колючками, а наче польовий мак; питаю. Тьотя так лукаво прижмурюється, а для чого тобі Северин Іванович (вони ніколи не звертаються до старшокласників на “ви”, аякже, бо ми нижча раса, олігофрени і кроманьйонці). Я не знайшлася відповісти, хоча могла збрехати і видумати будь-що, мозок не працює. Нарешті тьотя милостиво прорікає, що поїхав на три дні в особистих справах, а наступного уроку вже буде твій Северин Іванович, майже злісно додає, натискаючи на цей найінтимніший займенник…

Але я вже не слухаю тьоті (ні, бабусі!)-історички; що малося на увазі: “в особистих справах”? Може, він поїхав одружуватися, а я, дурепа, за ним млію. А він якраз у цю хвилю насолоджується (тисячу) першою шлюбною ніччю і навіть не згадує про мої освідчення… Або, у кращому разі, щоб підкреслити перед нареченою (ох, ніколи не бачила, а вже так ненавиджу, що готова тортурувати її, навчаючись у процесі мізантропійного вишколу) власні приваби і можливості, так недбало проронив, мовляв, одна школярка втріскалася у мене по вуха, бігає слідами; вочевидь, ще і награно позіхнув при цій репліці…

Якби я це бачила то, то… що, Дарцю? Не обманюй себе, адже не вчепилася би йому у горлянку, як засліплена фурія, чи не запеклася би злобою, наче антична Медея. Хіба б сіла у кутику і заридала, мов дівчинка із дитсадка, у якої звинніша ровесниця відібрала улюблену іграшку…

Северина Івановича (якого ще там “Івановича”, я вже стільки настраждалася через нього, що маю право недодавати це чиновницьке доповнення) немає, дні розрослися до об’єму гіпертрофовано-відразливих медуз, що рівновеликі довжиною і висотою, рівновеликі і десятиметрові. Не можу ні за що взятись, все тікає з рук і розбивається, ломиться, кришиться (невже на щастя?). Мама вчора попросила хліба порізати, до батьків прийшли гості, я втяла ножем руку, ще і хлібну шкуринку обляпала кров’ю. Вже нема ні сил, ні бажання переказувати власні сни, майже у всіх він присутній. Це наслання, каторга чи любов? Постійно про нього думаю. Думки то недокрівні та повільні, то швидкі і нервові. Немає уже, напевне, такого з ним пов’язаного, щоб я не домислила, не розвинула у веремію химерного сюрреалістичного плетива.

… Сидимо удвох у зимовому парку. Нічні голі дерева, ніби опори для шибениць, так заманюють і припрошують доторкнутися до слизького холоду їхньої шкіри. У місті немає нікого. Ми повертаємося до високого будинку (замку? палацу? резиденції?), ввічлива без’язика прислуга подає мені чай, а йому — кальян із особливим східним наркотиком, що виділяє жаско-запаморочливі пахощі. Потім ми міняємося об’єктами і, обкурені дурманом із запасів східного шейха, йдемо до ложа, засланого неприродно-білою постіллю і синіми, майже чорними квітами. Ми кохаємося, це пестощі олімпійців. Потім він виймає із своїх нутрощів печінку — на честь любові — і дарує мені. Я віддаровую свою, ще обмінюємося селезінками. Нутрощі виймаються легко, наче пір’їнки з подушки. Потім робляться інші нечувані і неописані, бо соромно, речі, напри… Ох, і високоякісний шейхський дурман…

Наступного уроку історії чекаю, як месіанського одкровення. Дзвінок! Проходить три, п’ять хвилин, Северина немає. Він ніколи не запізнюється, значить обдурила мене його “наперсниця”, щось… Заходить! Такий елегантно-урочистий і неподібний до наших забембаних життям учителів-чоловіків, мовби над його зовнішністю працювали кілька профіміджмейкерів.

Урок розпочинається. Ні сонце не закочується на землю, ні пустотливий, як Купідон, місяць не заглядає у денні шибки, навіть наша тридцять четверта середня школа преспокійнісінько уклякла на відведеному місці. Хоч би слово зронив, чому не був минулого разу, чи хтось так чекатиме його колись, як я, десятикласниця-дурепа Дарка Марченко…

Наступні екскурси до джерел історичних знань подібні до цього, наче дві грудневі сніжинки. Відповідати мене не викликає, два-три рази пробувала доповнювати. Знову проблема — хоча чудово тямлю, що слід сказати, не можу, бо червонію настільки, мовби якийсь шибайголова-лікар, що сидить під партою, насильно робить мені перед доповненням ін’єкцію підшкірного кровоутворювача. Для себе переказую усі фрази, вони чудово чіпляться докупи, класно, буде блискуче інтелектуальне доповнення! Встаю… він гляне на мене так відсторонено, мовби бачить уперше, ніби я — не молода Дарця, котра йому освідчилась, а сорокарічний дядько з якоїсь вечірньої чи церковно-нриходської школи; і… серце у п’яти, напливає неконтрольований сором, може, він прочитує мої думки і сни; збиваюся, нездарно переставляючи та дебільно укорочуючи речення… Він увічливо дякує, прошу сісти, урок триває, ось і цей дратівливий звук, що оповіщає перерву. Чому так швидко; здається, сиділа би на уроках історії двадцять п’ять годин на добу. Одразу так робиться тоскно, зараз він скаже “до побачення” і вийде, такий елегантно-урочистий і неподібний до наших пожмаканих алкоголем та дріб’язковими інтригами учителів-чоловіків…

Розмріялася я, як пришелепкувата Фроська… Далеко куцому до зайця; він, кажуть, в аспірантуру хоче вступати, чоловік-красень і чоловік-інтелектуал… Учора, коли домашні позасинали, я — сантиметр за сантиметром — розглядала себе голою у великому дзеркалі, що є у моїй кімнаті.

Може, я негарна? Ніхто ще не казав мені такого, те, що батьки хвалять мою вроду, не рахується; але ж скільки компліментів від хлопців, скільки заздрощів від багатьох дівчат! Може, я і не перша красуня, але які досконало-витончені форми тіла, тверді, невеличкі груди. О, йому б обов’язково сподобалися мої груди, голою я значно привабливіша, ніж тоді, коли скована кайданами одягу… Може, у мене трохи завеликий ніс або занадто сухе і ламке волосся? (не допомагають хвалені-перехвалені імпортні шампуні). Може, мені слід змінити зачіску, перефарбувати волосся? Але звідки я знаю, які жіночі зачіски йому приємніші? Може, варто було би придбати міні-міні-спідничку? Але ж мама не дозволить так ходити до школи, а поза школою він ніде не зможе мене побачити, бо я навіть не знаю, де він живе. О, еврика! Слід дізнатися номер його домашнього телефону…

Це виявилося далеко не простою справою. Адже не зайдеш до учительської і не випалиш, як камікадзе, канцелярським слоганом: “Дайте мені домашній номер телефону Северина Івановича у зв’язку з тим, що у мене відносно вищезгаданого об’єкту підвищена почуттєва температура”. Не будеш також шукати виходу на прибиральниць, лаборанток, секретарок, кухарок, завгоспів (вражає кількість нашого допоміжного школоперсоналу), даруючи їм квіти, цукерки, каву і просячи — але щоб нікому ні гу-гу! — на чвертьслова. Бо завтра уже гудітиме уся середня загальноосвітня, бо наші прибиральниці і секретарки — не радистка Кет, якій хоч пхай голки під нігті, хоч виставляй її дитину голою на мороз, у відповідь — лише ідейне мовчання. Можна спитати Северина, смєлава пуля баіцца, але тоді безповоротно утратиться ореол таємничості.

Спочатку я думала залучати до цієї делікатної справи подружку, але вчасно отямилася, бо це ще невдаліший варіант, ніж альянс із допоміжним персоналом. Треба самій діяти! І спосіб знайшовся…

Я вже, здається, казала, що наша школа — двозмінна. Дочекатися, щоб коридорами уже не бігали чи не совалися спраглі розумного і вічного — справа нелегка. Але необхідна, бо як інакше побачиш телефонний список? Я ж бо пригадала, що недавно заходила до учительської, передаючи якесь прохання про заміну, і кутиком ока зафіксувала, невідь-чому, звичайний друкарський листок із заголовком — “Телефони вчителів СШ №34”. Файли нашого мозку інколи справді дарують приємні сюрпризи!..

Залишилося єдине: дочекатися якнайменшої кількості віддавальників та отримувальників знань і — будь-яким способом — викрасти і записати, запам’ятати і проковтнути телефон Северина.

Але… якщо у нього немає телефону? Я ж нічого не знаю про спосіб життя свого солодкого мучителя; може, він винаймає якусь хибарку, відрізану від світу, навіть не маючи у нашому місті власного помешкання? Може, його батьки як чесні пострадянські трударі двадцять п’ять років стоять у черзі на проведення цього, далеко не найсучаснішого засобу зв’язку? Може, йому банально відімкнули телефон за неоплату? У будь-якому сюжеті без слухавки — кранти, зливай, Дарцю, воду…

Після уроків телефоную додому, мовляв, екстрене зібрання танцювального гуртка, я ж непогана танцівниця (забула сказати), але хіба цим його зачаруєш? Іноді хотілося стати професоркою історії середніх років, що є його (як це називається?) науковим керівником дисертації; але невідомо, як би він сприйняв такий реінкарнаційний переступ.

З батьками владнала, що затримаюся, тобто з мамою, бо тата не було вдома, він — бізнесмен, часу обмаль. Уже 18³⁰, більшість другозмінників порозбігалися, але здається, що у нашій школі все одно знайдеться кому швендяти якщо і не до ранку, то, принаймні, до півночі. Чому вони не розходяться, таке враження, що наша рідна загальноосвітня підживлює вітаїстичні сили запізнілих блукальців її коридорами, неначе земля — міфічного Антея.

Нарешті малознайома вчителька кудись вийшла, двері не причинила (я, наче Холмс і Ватсон, уже півгодини пасу очима учительську, як заборонену дванадцяту кімнату з казки). Все! Або зараз, або ніколи! Залітаю у двері, як несамовитий самум, зирк-зирк — є список! Ура! Швиденько переочую стосики нецікавих цифросполук і — знову неймовірно пофортунило! — “Олелькович Северин Іванович”, а навпроти — найважливіше для мене сплетіння арабських чисел. Залізно запам’ятовую, про всяк випадок ще переписую у заготовлений наперед клаптик і знову вилітаю з учительської, як смерч. Ніхто не помітив мене, дякую вам, ангели і архангели!

Пройшла метрів чотириста, додому, на щастя, недалеко, і такою пусткою чомусь повіяло… подумаєш, подія, бо вдалося його телефон свиснути… Що далі, Дарцю? І така втома упереміш із апатією нахлинула на мене, що засинала уже дорогою. Прийшла і через півгодини опинилася у химерних обіймах — як там його? — Морфея…

Неправдоподібно-розпухле Северинове “я” мучить усі наступні дні так, мовби світ зійшовся клином на одній людині, мовби планета спорожніла і залишилося нас двоє. Така рафінована мука: думати про нього, домислювати його до рівня власного вимріяного символу. Напевне, мені уже не треба з ним зустрічатися, доста лише цієї безплотної абстракції… Любить не любить, чіт чи лишка, телефонувати не телефонувати? Так приємно усюди-усюди тягати цей зіжмаканий клаптик паперу з його приватним номером, хоча випалила би цю цифрозлуку напам’ять і при сорокаградусній температурі. Знаєш, що можеш у будь-який момент набрати номер, так солодко і сумно стискається дурненьке серце; яка відповідь буде, питаєте? Вочевидь, це уже і не найважливіше… Бо для мене світ змінив кольори, хочеться ходити до школи, адже кожного дня є ймовірність його побачити.

Але… Дарцю, постій… Ти була такою сміливою, викрадаючи номер телефону, а куди поділася мужність, коли слід зробити задумане? Але хіба мужність є найкращою якістю при… що там казати… Сором чи страх тебе спиняє? І те, і те? А може, не варто телефонувати, адже якщо він мене не любить, то навіть усі українські АТС не допоможуть… Але… ще раз спробую… щоб потім не каралася, мовляв, була безвільною і пасивною. А він колись сказав на уроці, що людина є ковалем власного щастя чи нещастя. Хіба я винна, що не мислю поза ним повноцінного життя?

Отже, телефоную. Непогано було б попередньо випити міцну каву плюс 50 грамів коньяку, бо обкуритися страшно. Мушу прийняти допінг, бо удруге уже так — з моста у воду — не насмілюся. Вирішила телефонувати з дому, батьків немає, знайти для мене у капусті братика або сестричку вони так і не спромоглися. Вихилила з батькового бару п’ятдесят грамів доброякісного алкоголю, у пляшку долила води, він не помітить. Серце так тьохкає, мовби іду на ешафот. Може, я неправильно люблю, бо хіба таким буває кохання?..

… Зараз він підніме слухавку і скаже замогильним спокійним голосом: “Дівчино, ви переплутали номер” — “Як, хіба ви — не Северин Іванович” — “Я — Северин Іванович, але не той, котрого ви собі вилеліяли у цнотливих снах. Вам не слід зі мною знатися, бо я здатен лише занапастити”-“Я… я… вас… лю…”-“Ще раз зателефонуєте або будете шукати причин для зустрічі — начувайтеся”. Тріск, короткі гудки…

Що робити? Не можу підняти слухавки, руки обважнілі, наче я допіру півдня розвантажувала мішки із цементом.

… Він підніме слухавку і… все зрозуміє. І делікатно (адже мені соромно) заспокоїть і скаже, що давно мене любить, навіть його кохана історія немила йому, бо все сняться мої очі і руки. Геть соціальні статуси, байдуже за вікові бар’єри, не зважаймо на чиїсь докори про мезальянс. Тільки наше кохання, наша ніжність, наша зворушливо-обопільна довіра мають цінність у цьому нетривкому світі ненависті. Цей доленосний дзвінок, Даринко, змінить наші долі, відтепер вільні від страхітливо-закомплексованих обмежень, видуманих невдатними любити…

Трішки заспокоїлася, набираю номер. Якийсь старечо-гермафродитний голос непривітно прошамкотів, що Северина немає вдома, буде вечором, а що передати? Нічого, нічого, до побачення, слухавка вислизає з рук, як змій-полоз…

Перевтома накочується, наче цунамі, кількаденні приготування виявилися безглуздям. Зрештою, чого ти хотіла, Дарцю? Він — не мольфар і не телепат, щоб шанобливо застигнути у позі лотоса перед апаратом, чекаючи твого любовного сигналу. Має справи, може… тоді був на побаченні?

Ні! Мене огортає демонічна саморуйнівна рішучість. Телефонуватиму, допоки його не застану! Адже навіть доля дає знак — батьки сьогодні ідуть на день народження до знайомих, знаю я ці дні народження-пиятики; повернуться на таксі не швидше першої ночі…

Еклектично-несамовитий настрій, батьки пішли, ще ковток коньяку з іншої пляшки. Знову непривітний старечий голос, але сповіщає, що за сорок хвилин син буде вдома, дякую, дозвольте перетелефонувати, голос промимрив щось схвально-невиразне. Значить, він теж живе з батьками? Можливо, також одинак? Перші дзвінки, а скільки відразу спільного!

Мені дзенькають подруги, майже насильно обриваю бесіди, мовляв, погано себе почуваю. Час дзвонити! Ще ковток коньяку (якщо, пане Северине, стану алкоголічкою через кохання, то лікуватимете мене?..), геть сумніви, я — смертниця.

Він піднімає слухавку, його голос неприродно-веселий і невмотивовано-розв’язний. А я лепечу про якусь олімпіаду, додаткові консультації з історії. Він псевдограйливо, як стара кокетка, перепитує, невже я так полюбила його предмет; він відчуває наді мною владу, маніпулює словами, жодних натяків на моє освідчення, але це вчувається у кожному його наголосі і переливі абстрактного словесного піску; він говорить про все і ні про що, нарешті (не питаючи, звісно, чи я зможу; що ж, навіщо церемонитися із закоханою дурепою-школяркою…) призначає мені “зустріч” о 16⁰⁰, у кабінеті історії, зайдете, мовляв, на хвильку, тоді поговоримо докладніше. Навіть не спитав, звідки я знаю номер, розмовляв зі мною так, наче я всоте йому телефоную…

Чомусь незатишно і неприємно на серці, хоча мало би бути усе навпаки, бо звершився акт телефонної фетишизації. Не так я уявляла цю розмову. Так-так, Дарцю, вимріюй палаци-міражі із сотнею кімнат, а ключі від кожної, зроблені у стилі перезрілого бароко, у твоїх бездонних кишенях…

Зранку трошки поколює голова, що це таке? Згадала про вчорашні передтелефонні стимулятори. Як низько я впала; напевне, у його очах я є банальною неповнолітньою блядюжкою, яку з’їдає екзотична пристрасть чи екстравагантна хіть, бо хіба чоловіки щось тямлять у жіночих, тим паче, дівочих почуттях і передчуттях?..

Так страшно якось, Дарцю, у тебе неадекватні реакції. Кумир поблажливо призначив “стрєлку”, а ти трясешся, як осиковий листок, у скронях гупає, у роті пересохло, щоки поперемінно то гарячішають, то зимнішають; може, підхопила вірус грипу за типом “А”, адже березнева погода сприятлива для інфекцій, не за горами кінець десятого року навчання…

Ще не добігла четверта, стукаю у кабінет, заглядаю (де мені знати про витримку і тактику любовної гри, але ж я — не його коханка, котра може дозволяти півгодинні спізнення); трішки почекайте, Дарино, під кабінетом, бо я ще зайнятий. Він справді з кимось розмовляє, голос — протилежність вчорашньому, сухий і офіційний, мовби перед порогом шкільного приміщення він одягає манірну казенну маску, жбурляючи її пріч аж на виході, за порогом…

З кабінету вимітається людина без статевих ознак (у мене якийсь гермафродитний синдром на його оточення?). Я уклякла; не знаю, чи заходити, чи чекати, мо’ покличе. Ніхто не відгукується, я несміливо, це м’яко сказано, відречено зазираю; заходьте, Дарино, заходьте.

Протискаю тіло всередину приміщення, заклеєного сивобородими портретами і розмаїтими мапами, де зафіксовані нині вже неактуальні переділи земної кулі на колонії і метрополії, імперії і васалії. А над усім паперовим царством нависає жрець незрозумілого мені архаїчного культу гігантських борід і колишніх метушливих розподілів старого і нового світу… Такий же урочисто-елегантний, тільки звідки ця сливе воскова блідість щік (“біди не оберешся, віск ліпиться у недобрі знаки”), ця моторошна застиглість обличчя?

Дурниці! У страху великі очі. Не знаю, що сказати, а він мовчить (чому ти так мордуєш мене, крапле Береша?). У кабінеті зависає тиша, тиша давить мене безжальним пресом, розчавлює, робить із жвавої та природної Дарки Марченко віхоть, ефемерний зліпок субстанції невідомого походження.

Тиша. Йолки-палки, він садист чи збоченець? Закомплексований боягуз чи спустошений одностороннім фанатизмом талант? Хто він?

Нарешті проронює, яких консультацій,типу, я хочу, до речі, немає у голосі ні крихти тієї вчорашньої невмотивованої розв’язності (може, вчора він був… п’яним?). Тримайся, Дарцю, уже катма алкоголю з батькових запасів, хіба допоможе саморуйнівна (самовідтворювальна?) рішучість. Не у консультаціях справа, вас, вас, Северине Івановичу, хочу бачити, тужу за вами, тобто за вашими уроками… ні, що я лепечу… за вами… не подумайте погане, я не кидаюсь вам на шию… Далі зле пам’ятаю, наче була отруєна непосильним для організму алкогольним передозуванням, одним словом, не витримала, зірвалася…

Зупинилася (скільки хвилин тривав монолог?). Рішучість вивітрилася, зробилося страшно-страшно, наче після перегляду якогось містичного трилеру. А він мовчить, запалив сигаретку (ще один несподіваний штрих). Чого ж ти мовчиш, Северине, і влаштовуєш у шкільному кабінеті кімнату для куріння?

… Він потягує кальяном східну дурманну речовину із запасів казково багатого шейха, адже на Сході живуть найзаможніші люди світу. Він — імпресаріо арабського мільйонера, намаз і хадж, і, власне, приїхав сюди, щоб розпочати з малочисельними апологетами ісламу джихад супроти невірних. О, горе мені, жінка для цього воїна Аллаха є лише хвилевим об’єктом хіті і посудиною для дітовідтворення, а не коханою ханум чи найчарівнішою квіткою гаремного едему…

Нарешті він виронює, щоб я заспокоїлася і взяла себе в руки (ненавиджу цей фразеологізм, подібно можна взяти себе в ноги чи легені). Ти глянь, він готовий підтримати, коли буде важко; його обличчям майнула тінь співчуття, слід, мовляв, берегти власні емоції, щоб не підірвати здоров’я.

… Хто ти, чоловіче? Високоморальна ангелоподібна істота чи основний євнух гарему великого візира? Обламаний життям невдаха-учителюга чи експериментатор з нахилом до психологічних аномалій? Чому ти такий жорстокий? Для мене твоє співчуття як плювок у лице, а педагогічна турбота про мої нерви як акт витонченої катівської казуїстики…

Не знаю, що далі робити. Йти, стояти, плакати чи сміятися? Найідіотичніша ситуація на світі! Знову у кабінеті зависає тиша, але це не тиша перестуку закоханих сердець, а найніяковіша, найбезнадійніша із тиш. Раптом він чомусь червоніє і каже, що я дуже гарна дівчина (ненавиджу ці двозначності: гарна вродою чи тим, що чемно бігаю за “консультаціями” з історії?). І моментально, вже побліднувши, (о, така швидка зміна кольору щік видає дисгармонійність натури) запитує, чи знають батьки і друзі про моє захоплення (чим “захоплення” — історією селянських воєн у Франції чи заняттями у гуртку вишивки хрестиком? А коли він має на гадці мої почуття, то це дуже плитке означення…)

Я заперечую. Бачу, що не маю ні сили, ні сміливості бути собою, не можу озвучувати все, про що думаю, без озирання на кожне слово. Мене весь минулий навчальний рік так не вимучив, як ця бесіда із коханим лицарем серця… А він знай смалить і смалить, не питаючи мого дозволу; я ніколи не бачила його із сигаретою, може, все-таки хвилюється?

(Уже потім я декілька разів “прокручувала” у голові кожен епізод того кумедного рандеву; складалося враження, що він усно робив якісь найскладніші підрахунки чи бізнес-плани, принаймні, складав план-проспект своєї майбутньої дисертації, підручника, методичних рекомендацій та іншої абракадабри подібного штабу. Він думав, а я заважала йому, триндирикаючи про кохання звечора до рання…)

Він знову повторює, що я гарна дівчина, але кожне почуття слід перевірити на справжність. Більше не червоніє і так тихо та спокійно, наче найбезнадійніший флегматик, у якого горітиме хата, а він ще буде доїдати борщ, каже, що мені слід впорядкувати власні емоції, а при потребі (ох, він акцентує на цьому слові) я можу йому передзвонити, мені слід заспокоїтися, далі побачимо (що “побачимо”?), і йти додому. Ще спитав (але так механічно і сухо), де я живу і чи є потреба мене провести. Я, звісно, відповіла, що нема, спромігшись на люб’язну прощальну фразу; він теж — втілення поспішної люб’язності, отже, пам’ятайте, що я вам сказав, ми про все домовилися. (Про що і коли ми домовлялися?)

Насилу переставляючи ватяні кінцівки, добрела додому і заповзла у ліжко без відчуттів, без сил, без бажань…

Наступні дні і тижні проходили у сомнамбулічному трансі, наче мій мозок був поміщений у спеціальний холодильник і спеціальний заморожувальний розчин, який не паралізує, а лише пригальмовує роботу думки. Не пам’ятаю, що снилося, механічно і нежиттєво готувалася до уроків, жодної паралельної історії з представниками юної сильної половини, наче не існувало їх у довкіллі, наче не помічала звернених у свій бік хтиво-запитальних чи зацікавлено-вичікувальних поглядів. Зате батьки заспокоїлися, а мама ще раз знайшла підтвердження сентенції про те, що не буває вічних почуттів…

Навіть уроки історії майже не випадали із контексту мерзлоти. Трішки заб’ється серце перед дзвінком, іноді зловлю його здивовано-вивчаючий погляд-блискавку… і все. Ще два рази відповідала, тепер без прикрих зривів, але й без геніальних прозрінь. Оцінки, безсумнівно, завищені, напевне, до кінця десятого класу я у нього найперший кандидат на п’ятірку-індульгенцію, хоча ці школярські відзнаки втішали дуже мало.

… Коли я остаточно перетворюся у льодову брилу і стану позачуттєвим апаратом, він зателефонує і скаже словами патетичного старовинного романсу, любив, люблю, любити буду, бо ангел щастя ти мені. І я заридаю так сильно і важко, як доросла жінка, що вже спізнала ліки і отруту кохання, і від цього чистого плачу любові з’явиться на небі велична та грізна веселка із поплутаними і перемішаними кольорами…

Я більше не турбувала його дзвінками, такого холодного і правильного, нехай ліпше стане фундатором нового напряму у педагогіці, який відучує дівчат любити, користуючись по-єзуїтському тонкими методиками…

День перетікає у день, місяць — у місяць, уже червень, чудове (знову чомусь хочеться плакати) літо. Складаю останній іспит — і канікули. Але… що мені до них?

Замислена іду коридором. Він вигулькнув переді мною нізвідки, наче привид; Дарино, зайдіть на хвильку до мене. Серце шалено закалатало, ось найефективніші ліки від мерзлоти і зомбізму!

Влітаю до кабінету, а він бере з вази п’ять червоних, як кров, троянд і простягає мені. Нічого не розпитує, не роз’яснює, бажає весело провести канікули і добре відпочити від усіляких наук. У кабінеті тиша. Така благісна тиша, напевне, буває у раю… Не думаю, що говорити, дякую; він червоніє, похапцем виходить із-за столу, вибачте, мушу бігти, я — невільник, а не володар власного часу. Чи то мені ввижається, чи насправді так було, але наостанок він глянув на мене — так можуть дивитися лише закохані, інакше я — не Дарка Марченко, а висохла вісімдесятирічна бабуся, котра уже не розрізняє життєвих світлотіней, усе найліпше залишивши у молодості…

Все… немає, такі порожні коридори, хоча тут завжди товчеться зграя салабонів.

… Може, я і не зустрічалася з ним, а лише силою пристрасті, як Мавка з “Лісової пісні”, на хвилину оживила безтілесну фікцію, безкровний манекенний ідеал, змусивши його заговорити. Може, то Бог змилосердився наді мною, зробивши перед моїми вакаціями неможливе можливим…

Але ж троянди не зникають, червоні, як кров, і теплі, як червень… п’ять красунь, наче п’ять пальців, а троянди, а троянди до людей пелюстками кричать: “Ми — не квіти, ми — кохання, а кохання не можна топтать ”. Мерзлота тане, випаровується, щезає…’

Я весь липень удома, батьки запланували відпустки на царський вінценосний серпень. Поїдемо до моря утрьох. Троянди не в’янули тиждень, я вже подумала, чи вони не забальзамовані, як тіла єгипетських фараонів. Потім пелюстки почали опадати… опадати, оголивши нарешті непривабливий кістковий скелет. Я тримала його доостанку, рука не піднімалася викинути у смітник — це наче Северина викинути із пам’яті. Але розлючений батько одного разу пожбурив моїх п’ять дорогих скелетиків у кошик для відходів, перед тим поламавши їх.

Я пересмикнулася, фізично відчуваючи біль від хрускоту залишків трояндових тіл… Раптом прийшла до голови думка, що ці квіти йому подарували учні, а він, випадково мене побачивши, вирішив зробити царський, а водночас лакейський жест… А може, він власноручно придбав їх на квітковому ринку, ні, не так — в оазі квіткового королівства? Ексклюзивні троянди для Дарки Марченко…

Три рази хтось телефонував, не кажучи ні слова. Визначник номера не спрацьовував, дзвонили, очевидно, з громадського телефону. Бізнесові заморочки батькових конкурентів? Але, по-перше, тато — далеко не найкрупніші підприємець, а по-друге, хіба так по-дитячому шантажують? Помилка? Але ж телефонували без слів завжди від 21⁰⁰ до 22⁰⁰. Невже… Северин? Але знову ж таки, хіба він спеціально ходить до телефону-автомату? Малоймовірно. Та й чому би він не говорив ні слова? Соромиться? Чоловік перед швидким чвертьстолітнім днем народження і… соромиться? Жаль, що не знаю, коли його уродини…

Може, самій зателефонувати? Але… для чого? Северин навіть натяку не зробив, щоб я зв’язувалася з ним улітку. Та й чи є він у місті? Досить платонічного мазохізму! Але… може, все-таки?

Від дурниць врятував серпневий вояж до Чорного моря. Знову кілька разів снився, а якось навіть привидівся у хвилях. Наче виходить на берег стрункий високий красень Северин-2, бо моя галюциногенна копія була у півтора рази вища від оригіналу і мала чорний, а не темно-русявий колір волосся…

Попри ті сни й епізодичний міраж я трохи відпочила, розмерзлася і навіть — уявляєте? — почала відчувати інтерес до інших хлопців, серед яких були викапані Аполлони і Паріси…

Ми повернулися додому перед початком останнього у моєму житті шкільного року. Два-три дні адаптації, я засмагла, наче мулатка, ось і перше вересня…

Трохи хвилююся, але уже немає тих перепадів шаленства — коли не побачу його, то і день не день, тільки абсурдний і безперспективний часообіг. Побоювалася, що цього року історію читатиме хтось інший, але коли до класу зайшов Северин Іванович, страх випарувався на ліси, на болота, туди, де і звір ногою не ступить…

Він вітає з початком навчального року, але сьогодні його елегантна урочистість відгонить бутафорією та театральністю, бо прискіпливий може помітити і мішечки під очима (невже правдиві ті чутки про його пристрасть до алкоголю?), і трішечки недопрасовані зверху штани, і краватку, що у поєднанні з кольором піджака видає несмак, а не екстравагантні прибамбаси. Більшість однокласників називають його поза очі не інакше, як краплею Береша. Ловлю себе на думці, що байдужіше сприймаю цю власно-рукотворну кликуху, а раніше було так боляче за нього, що хотілося гамселити однокласників кулаками по головах, щоб назавжди забули це прізвисько…

Він робить перекличку, називає моє прізвище і… червоніє, подружки це зауважують, не забувши попідколювати мене на перерві. Він сьогодні не в формі, пояснення плутані і не надто цікаві; ще кілька разів крадькома позирав у мою сторону; все, урок закінчено.

Потекли шкільні будні. Мовчазний загадковий абонент перестав телефонувати, я майже впевнена, що то був Северин. Але жодних кроків до зближення, на уроках більше не червоніє, тільки зросла частота напівпромовистих поглядів. А в листопаді трапилася пригода, варта докладнішої оповіді.

Забула сказати, що вже довший час до мене клеїться Васько з паралельного класу, такий білявий симпатичний аполлончик (“дочко, блондин молодесенький за тобою сохне”). То каву пропонує, то фільм, а недавно проводив мене додому після вечірньої шкільної дискотеки. Ми тоді навіть поцілувалися перед входом до мого під’їзду, що тут такого, мені було цікаво, чи Васько класно цілується. Шепотів, що я йому дуже подобаюся, бо я найвродливіша дівчина у школі, було приємно слухати, жінка, як ви знаєте, любить вухами.

А вчора ми разом поверталися додому, уже стемніло. П’ємо фанту з жестянок, Васько обнімає мене за талію, щось шепоче — звабливе і радісне. Гульк… назустріч чимчикує Северин Іванович (це ж треба такого збігу, ніколи раніше не бачила його самого поза школою), хода нетверда. Став навпроти нас, привітався — краще би я провалилася крізь землю! — і видавив трагікумедним бабським фальцетом, оце, мовляв, Дарино, такі ваші консультації з історії… Я не встигла і рота роззявити, а він вже заспішив з такою неприродною жвавістю. Ох, я ще ніколи не бачила його таким напівпожмаканим і жалюгідним. У серці сколихнулася суміш відрази і співчуття; він думав, що я у черниці пострижуся чи носитиму корсет з поясом цнотливості на додачу?

Васько починає мені подобатися, добре, що у його класі інший історик. Але все одно облом, мій аполлончик і купідончик почав хихікати, я розсердилася і накричала, щоб негайно припинив по-дурному вишкірювати зуби. Васько трохи образився, але він такий світлий, здається, його психіка гидливо відштовхує будь-які прояви сумного чи трагічного. Все ж таки ми швидко розпрощалися. Дорогою ще встигла невідь-чому виревітися, неначе на поминках невідбулого кохання.

… Він прийде додому, безпросвітно самотній, підійде до моєї збільшеної фотографії, яку викрав із шкільної документації, востаннє поцілує, а тоді, одержимий припадком реактивної ненависті, почне дерти на кавалки, шматуючи уста, щоки, волосся. Зловісно регочучи, він топтатиме і чавитиме нещасні клаптики, плюватиме на них, а тоді ще раз збере у купку і черкне запальничкою…

Батьків удома немає, черговий ресторанний ювілей якогось боса; передзвонив Васько, невміло і по-хлоп’ячому заспокоюючи, але молодець, що здогадався. Сиджу, втуплена у телевізор, не хочеться готувати уроки, такий недівочий сум — звідки він береться? Стоп, що це? Телефон закричав, наче сигнал тривоги перед військовою мобілізацією. Піднімаю слухавку… о майн ґот! Голос Северина Івановича, якийсь нетутешній, запитує, як мої справи, куди планую вступати після школи… Голос говорить і говорить, так підозріло спокійно, голосу, здається, нетреба відповідей, я не можу вставити ні слова. Нарешті голос запитує (ось у чому справа, я так і думала), чи я не заблукала сьогодні дорогою додому. Голос уперше робить паузу. А я (дурепа несусвітня, раніше би такий дзвінок, століття на нього чекала, доки сонце зійде, роса очі виїсть) так жорстко і роздратовано відказала, чому ж ви, мовляв, коли так переживаєте, не прослідкували, чи не вхопив менеблуд? Голос не чекав жорсткості, голос затинається, нічого, нічого, це я просто подзвонив, вибачте, ви щось не підходите цього року. Голос спеціально не згадує про Васька, але це вдаване непомічання секундово прочитується. Я трішки отямилася, десь зайду, мовляв, дякую, що зателефонували — ні-ні, вибачте знову, що потурбував — та що ви, дякую — ще раз вибачте. Голос хоче продовжувати артикуляційні виправи, але я не заохочую, і посумнілий голос обривається…

Незбагненна душа, бо така злісна радість охопила мене; так тобі і треба, крапле Береша! Зруйнований міф про твою недоступність і витання в емпіреях, інакше чого б це вчитель телефонував учениці без поважних причин о 21²⁰? Крапля Береша висохла! Може, порадити йому завтра вживати до їжі мікроелементи, якщо гнітить почуття неспокою, чи без пригод добираються додому школярки? А може, спитати, чи не зберігає записку з освідченням сливе пушкінської Татьяни? І порекомендувати викинути, а натомість споживати — бо передзимовий авітаміноз не за горами! — краплі Береша. А мо’ подарувати йому ці нещасні краплі замість колишніх освідчень?

Подумала і так злісно засміялася, аж перелякалася самої себе…

… Прийду до нього завтра із засохлими трояндовими цурпалками, краплями Береша і зошитом, де я додатково нотувала матеріали з історії. І скажу тихим єлейним голосом овечки, що віддаровую йому три символи, на довгу і незабутню, гири-бири, бажаю успіхів у вихованні підростаючого покоління, вчителько моя, зоре світова, мій зайшлий за хмари місяцю…

На другий день якраз був його урок, навіть не зиркне у мій бік (ні, голубе сизоносий, уже не проймеш робленою неувагою!), був сумним, але спокійним. Логіка підказувала зайти після занять до його кабінету, але якби люди діяли лише за логічними постулатами, світ би давно перетворився на ретельно впорядковане нагромадження механізмів з вилученими серцями…

Я дедалі більше прихиляюся до Васька, з ним весело і спокійно. Влітку після вступу (батьки хочуть, щоб я подавала документи на факультет іноземних мов, я теж не проти) удвох поїдемо у гори, будемо збирати чорниці, ми з тобою ожин назбираєм, тихих ягід моєї землі. А це нещодавно відбулося, і мені після інтиму з Васьком було легко і сонячно.

У класі активізувалися розмови про випускний, вступи до навчальних закладів, ніби в кутку опинився величезний віртуальний чемодан і флюїдів його настрою почало вистачати на всіх. Ніколи шкільні проблеми не були визначальними для мене, а тепер і зовсім здрібніли, зробилися малосуттєвими і дитячими. Васько під час відсутності батьків приходить у гості, мій перший чоловік; ми кохаємося, пестимося, цілуємося, голубимося, паруємося, можна підібрати сотні дієслів. Він вливає у моє серце світлий ренесанс, речі знову набирають кольорів, як хочеться жити і любити, а минулого року я була такою нерозумною і перевтомленою… Якось сказав, що Северин Іванович так іноді ненависно позирає, наче мій Васько винен йому кілька тисяч баксів. Сказав і засміявся, так по-васьківськи, радісно і безтурботно.

… Він почне вистежувати Васька, очі водянисті, як у ката, що, виконуючи смертний вирок через повішення, вибиває ув’язненому з-під ніг табуретку, і колись прошепче йому, перекривлений ненавистю: не відступишся, мовляв, від Дарини, я тебе згною, четвертую, винайму кілера, і вибухне у нашому місті небувала трагедія, бо уже немає сил протистояти ревнощам…

А якось у березні, коли я виходила на перерву, він стояв під дверима із залишками урочистої елегантності і вимушено прошепотів, майже як у моїх видіннях-фантазіях: загляньте, Дарино, будь ласка, у мій кабінет після уроків (Васько ніколи не називає мене “Дариною”, який цей Северин Іванович холодний і нездогадливий…)

Знову думала не йти, але перемогла цікавість. Він сидить за маленьким столом, раніше цей стіл видавався мені монументальним страховиськом (уже не треба чекати під дверима, уже не зайнятий…)

Хвилюється, ручка у його руці робить близько п’ятдесяти обертів за хвилину. Вже не питає мене про вступ, а одразу каже, червоний, як кумачевий пролетарський стяг, що я йому завжди дуже подобалася, але він не хотів скандалів через ненормативні стосунки вчителя і учениці, чекав, щоб я закінчила школу, йому було дуже важко тримати себе у руках, зрештою, я спровокувала його почуттєвий спалах, а коли…

Він говорить і говорить (“все проходить і немає вічних почуттів”, ох, мамо…), спітнілий і якийсь аж некрасивий у власній нав’язливій перейнятості. Йому, бачите, було важко у нашому класі проводити уроки, хоч він цього року буквально випрохав на свою голову 11-А, бо мав бути інший вчитель, це інший період, йому слід було посилено готуватися (ох, було би краще з іншим для мене… крапле Береша).

Я зважуюсь і кажу, що вже маю хлопця і ця розмова фатально запізнилася, хапай, Петре, доки тепле, а він, наче тільки на це й чекав, зронює, що все знає і власне тоді, коли побачив мене з Василем з 11-Б, зрозумів, що…що любить. Аж прокинувся у мені якийсь відруховий жаль, я тоді це інтуїтивно збагнула, зв’язаний із стовідсотковою сатисфакцією жіночого честолюбства…

А Северин признається, що я настільки його заполонила, аж почав випивати вечорами від безсилля та безвиході. Зачиниться у своїй кімнатці, бо живе з батьками-пенсіонерами, старша сестра мешкає окремо, і приголублює пляшку, розуміючи всю трагіфарсовість такої поведінки (чомусь тоді згадала шматок лемківської чи то балади, чи пісні: “Ой фурман я, фурман, із биче я жию, цо за день зароб’ю, цо за день зароб’ю, то сночи пропию ”…)

Краще б я ніколи його не бачила таким жалюгідним і розгубленим. Яка вже там елегантна урочистість, який чоловік-інтелектуал і чоловік-красень… Невже не розуміє, що все закінчилось, так і не розпочавшись, думав, буду все життя за ним бігати?.. І цей жаль (так шкодують поверженого і відкинутого) остаточно вбив у мені навіть тліючі крихти любові.

А він не втрачає надії, почав просити (чуєте? саме просити, вимолювати, канючити) не зустрічатися з Василем, мовляв, все у нас попереду, він ще візьме себе у руки. А я дивлюся на нього (о, душа незбагненна…) так презирливо і відсторонено, а потім, питаю, невже ви так і не збагнули нічого, ох, бідолашний Северине Івановичу…

…Зараз він упаде на коліна і почне цілувати — ні, лизати! — мої руки і туфлі. Пожалій свого вчителя, Дарино, не підштовхуй його до безодні, бо немає сенсу ні робота, ні аспірантура без твого холодного і чуттєвого античного профілю. Ти труїла і розбещувала мене освідченнями, а тепер, як жриця витонченого садо-мазохістського ритуалу, відкидаєш зі свого шляху, наче використаний віхоть. Згідний бути навіть твоєю ганчіркою, перекинутися предметом твоїх побутових аксесуарів, лише не жени і не відштовхуй, бо такою страшною іґнорацією винесеш мені вирок…

А він знову подає мені букет червоних троянд (чи не учні подарували?) холодними руками, що трусяться, і просить ще подумати, бо коли я закінчу школу, то уже ніщо не зможе стати нам на перешкоді. Я мовчу, дякую за квіти і прожогом вилітаю з кабінету…

Коли сутеніло, зателефонував Васько. Я жодним словом не видаю пригод, батьків немає, яка світла нірвана любострастя, коханології, коханофілії, як завгодно, мій дорогий Васильку…

Северин Іванович на уроках стриманий і коректний, оцінок мені не знижує, навпаки, хоча я (о незбагненна душе…) до історії практично не готуюся, бо надалі вона мені вже не потрібна, слід вчити іноземні мови, а ті троянди чомусь пов’янули буквально наступного дня. Я взяла і викинула їх до сміттєвого кошика, щоб не псували кімнатного пейзажу…

Ще кілька разів телефонував абонент-інкогніто, врешті я сказала, мовляв, якщо це ви, Северине Івановичу, то більше сюди не дзвоніть, бо ми вже про все поговорили. Наступного дня (здається, перше червня, бо вже розпочалися випускні іспити) він знову попросив мене зайти до кабінету історії.

Украй роздратована, я вже чекала сліз і благання, погроз та істерики, але Северин Іванович лише перепитав, чи я не передумала. Я засміялася, паралельно поцікавившись об’єктом абонента-інкогніто. Він промовчав, такий блідий і — уявіть собі! — знову елегантно-урочистий, і подарував мені традиційний трояндовий букет, бажаючи щастя. Знову біля серця заворушився якийсь хробачок, але з Василем планую пожити на віру, не одружуючись, далі буде видно, так що усі хробачки слід нещадно топтати, принаймні, найближчим часом.

Наспіх попрощалася і вибігла з кабінету. Відтоді я Северина Івановича не бачила, та й чи побачу колись?.. А що трапилось із тим трояндовим букетом, утретє подарованим, стріляйте мене, не пам’ятаю…

Сьогодні перше червня, по-моєму, день захисту дітей. Яка витончена містика дат і символів, яка вульгарна іронія долі!

Як я любив і люблю Дарусю, свою непізнану і найкращу жінку на світі…

січень-лютий 2002 р.