Серафими і мізантропи

МОЛИТВА МІЗАНТРОПА

Чому я почав ненавидіти брутальний навколишній трагіфарс? пародію ніцшеанської людини? снікерсових чоловічків і спрайтових дамочок? Цей снікерсовий чоловічок повинен заради власної кар’єри, нікчемної, жалюгідної власної кар’єри, що нікого не цікавить, окрім чоловічка та його так званої коханої жінки, модно цей біологічний підвид називати сексуальною партнеркою, так-от, він повинен заради власної кар’єри уміти пролити, як воду, кров іншого снікерсового чоловічка або, наприклад, вибрати йому око чи вишпортати селезінку (але це при умові, що снікерсовий чоловічок робить кар’єру хірурга).

Також він повинен вміти викохати і випестувати маленького собачку, кожен день власноручно годуючи це зворушливе створіння. А коли песик полюбить його, коли буде прив’язаний до безликого снікерсового чоловічка, як ніхто в світі, вхопити свого улюбленця за ще маленьке горло і, бачачи сльози благання і відчаю у собачих очах, повільно задушити пестованця шкіряним ременем. Є ще інший спосіб, котрий дозволяє для слабодухіших снікерсових чоловічків головний теоретик кар’єризму — пан Іван Іванович Іваненко-Іванчук. Він полягає в умертвлюванні улюбленого песика, що плакатиме найкривавішою сльозою, способом нанесення вогнепальної рани через ротову порожнину, тобто, відкидаючи жаргон криміналістики, вистрілом у рот.

Спрайтові дамочки мають чудово знатися на властивостях отрут, пам’ятаючи, що одного візантійського імператора методично, але неправильно, отруювали декілька років. Головний практик кар’єризму — пані Жанна Жанівна Іваненко-Іванчукова рекомендує глибоке і скрупульозне освоєння для такої мети декількох специфічних галузей біологічної освіти (із проханням безжально викинути з голови наївну фольклорну архаїку про довге жіноче волосся і короткий розум). Спрайтова дамочка повинна вміти отруїти при потребі навіть батька або нехай майбутнього батька своєї дитини, якщо вона була такою дурноголовою і дозволила себе потовіцити; краще, звісно, тут не доходити до крайнощів, пам’ятати про своїх вірних і надійних друзів — засоби контрацепції.

Але було б наївною помилкою вважати, що спрайтова дамочка може лише труїти, руйнувати, нищити. Заради культового божества-кар’єри вона повинна вміти зваблювати, притягувати, навіть висаджувати силою на власне животворне лоно. Як любить повторювати пані Жанна Жанівна, орієнтуйтесь залежно від ситуації, мої найдорожчі і найлюдяніші.

Окрім снікерсових чоловічків та спрайтових дамочок, є ще цілий загін глибоконародних політиків, кришталево чесних бізнесменів, подвижників-науковців. Про дві перші категорії говорять більше, чомусь забуваючи, ображаючи та обділяючи пильною суспільно-політичною, коли хочете, громадсько-культурною увагою подвижників-науковців.

Не всі науковці є подвижниками, не всі подвижники є науковцями. Є науковці-передвижники; але цур і пек цим “продвижникам”, ще звинуватить якийсь солідний діаспорний пан у незнанні рідної мови, мовляв, як вам не соромно, молодий чоловіче, а ще претендуєте на високе звання і т.д. і т.п. Отже, через сором тема науковців-продвижників закривається. Так і хочеться подратувати солідного діаспорного пана: “Тема зачиняється”; ану, тихіше, бешкетнику, кляп у рот і погляд овечки, молодець.

А школярство, студентство, наша юна нерозтлінна, антинаркотична, квазіалкогольна, високопатріотична, зовсім не прагматична; одним словом, наша любляча і страждаюча юна зміно! Припадаю перед тобою, юна українська зміно, мої дорогі п’ятнадцяти-двадцятирічні, на одне коліно, мовби запрошую даму на перший тур вальсу десь на швейцарському балі; бачите, мої дорогі, які виразні педофілічні асоціації, пробачте мені, будь ласка, старому добряку і збитошнику.

Трохи не забув про колишніх друзів. Це як страждати гігантоманією — мислити масштабами зміни поколінь у країні і витісняти з мозку думки про, можливо, найуважніших, найревніших до мене дрібних кишенькових сальєрчиків, даруйте, моїх колишніх друзів. А чому колишніх? Вони вимогливі до мене, як до залізобетонного супермена, — я мав би вміти міняти свої сипи життя, досконало переходити з китайської на японську; любити моїх колишніх за отруйні, заздрісні моральні плювки в обличчя, взагалі, більше любити світ, бляха-муха. А тоді вони подумають — горді містечкові аристократики — чи є мені місце між достойними людьми, чи все-таки не заслужив цього місця, бо не пробачив їм зради духу. Мої колишні влаштують довкола мене, недостойного, вакхічний танок побутової зневаги упевнених у собі сірих чоловічків. Кожна моя невдача стане їхньою радістю, кожна моя радість — їхньою невдачею. І так повзатимемо у поросі закінчення історії, на маргінесі великих звершень, на огризках і задвірках істинного, ниці, дрібні і нещасні, з душами, виїдженими провінційною, сантиметровою ненавистю…

А як не згадати у моїй параграфічній ієрархії любові ще одного пункту — “життя і праця добропорядних”. Воно, їхнє сіятельство добропорядність, ніколи не буде ображати вас криком; ніколи не зірветься до грюкання кулаком по золотому монументальному столі для пристойних. Воно — крий Боже! — ніколи не буде стояти у черзі за мертвою водою з моргу для виконання майбутніх ритуалів ненависті. Воно задрібне для великого зла і не буде насильно вприскувати вам у кров ін’єкцію із бактеріологічною інфекцією. Воно занесе інфекцію у ваше серце — не мішечок із клапанами, а серце як романтичний та ідеалістичний суб’єкт, бо їхнє сіятельство добропорядність, братолюбіє, чинопошанівок теж складає жертви на вівтар своєму дрібненькому і низькому божку. Але його божок ніколи не стане твоїм Богом, його божество — це суцільне товариство імітації.

Ти ненавидиш добропорядних, Боже правий, як ти їх ненавидиш! Це вони, прошкуючи темними вулицями, виношують задуми профанації героїв. Це вони своїм ситим смішком забивають ніж у спину дурному Дон Кіхоту, славлячи його про людське око. Про що вони говорять на публічних, офіційних, масових зборищах своєї масонської ложі? Кому курять фіміам? Не сумнівайтеся — завтра вони його розіпнуть.

Але я захопився. За листопадовим вікном дощ вибиває жахливо-монотонну симфонію. Значить, пора роздягатися. І спати.

2000 р.

ТРИ РЕЦЕПТИ АМОРАЛІСТА

Я виношую задум створення протиофірного еліксиру. Скільки людей отруїло себе догмою…

Візьмемо, наприклад, національного героя К. Лежить, бідака, у труні, байдужий до мазеленду і посвяти, холодний до офірного самоспалення та офіцерської честі. А міг би стати благополучним директором гімназії із випещеною потилицею чи холоднокровним спеціалістом з елітарних економічних махінацій. Ні, помчався за міражем ідеї, яку зраджували навіть її найвитонченіші апологети. Одягнена у коштовні дівочі строї, ідея манила, манила за собою національного героя К. Він не прохав повернути хоч часточку назавжди подарованого ідеї серця, хоча побачив одної темної, дощової і весняної ночі не цнотливу дівочу усмішку ідеї, а цинічний вишкір старезної потворної баби. Він раптом зрозумів біологічний закон оберненої пропорційності краси: найвродливіша дівчина зробиться жаскою відштовхуючою бабегою, а сіренька і непомітна стане пристойною сухорлявою чи пухкенькою бабусею, що у білому чепчику порається на кухні біля смаження пундиків для внучат. Але національний герой К. не здригнувся, бо нація понад усе. Лежить, бідолаха, тепер у труні, прострілений більшовицькою кулею, що не зупинялася навіть перед рідною матір’ю для чистоти і романтизму звуків комуністичної серенади. А міг би, принаймні, відмолювати національні гріхи і просити національного воздвиження у далекому південноамериканському монастирі, у крайньому разі найнятися гречкосієм до німецького фермера із безнадійно величезним пивним черевом. І, розорюючи німецьку землю, нехай би плекав національний герой К. свої антихліборобські українські мілітарні фантазії. Чину йому захотілося, залізних полків залізного воїнства, що заприсягло на святому тризубі. Лежить, бідолаха, тепер у труні, бездиханний та нечулий…

Або візьмемо чоловіка вертерівського кшталту, перманентно страждаючого від кохання Б. Він не знімав з неба зірку для обраниці. Не практикував ворожіння на менструальній крові. Не захоплювався суїцидною рулеткою. Він слинив і просив, просив і слинив, вимолював прихильний погляд і фізичну близькість, приносив оберемками квіти, але не для вивчення властивостей їхніх маточки і тичинок. Наївний рагуль, він думав, що таким чином сховається від беззмістовності та абсурду. Колгоспний лох із мішком трудоднів у голові хотів обдурити великого сфінкса, мріяв обкрутити жорстокого повелителя — Ніщо. Жінки приходили і відходили, найпалкіше кохання ставало прахом; рагуль, живучи із вісімнадцятою, вже не пам’ятав запаху та імені п’ятої чи одинадцятої. Псевдо-Вертер Б. нічого не знав про практику тоталітарних держав, котрі могли дозволити собі навіть не колесувати чи гільйотинувати залюблених, що не вгодили їм. Вони просто розлучали їх, із підказкою, що це назавжди. І забувалися всі охи й ахи, визначення — любов сильніша від смерті чи інстинкту, що кохання врятує світ і т.д. і т.п. Бідний женостраждалець навіть не припускав, що у прекрасної статі різні тільки відбитки пальців, а всі казочки про неповторну жіночу індивідуальність — вигадки мазохістичних поетів, котрі так і не відповіли, до речі, перед людством за результати тієї страшної ілюзії, котру вони подарували бідолахам-вертерам, на взірець нашого доморощеного Б.

Щоб відвернути показовий процес із судовим вироком над таким затятим женофобом, як я, котрий збирається влаштувати королівство ґендерних студій, повторюю, аби відвернути від себе цей ганебний процес, яким я надзвичайно нажаханий, скажу, що маскулінна частина людства теж кардинально відмінна лише у дактилоскопічній практиці, а всі фантазії про чоловіче лицарство (мене душить сміх), шляхетність (мене розпирає регіт) чи честь (ох, тримайте мене, бо падаю) — вигадки старих платонічних фей, манірних столітніх дів.

Але повертаємося до нашої оповіді. Наш доморощений страждалець Б. спочатку фарбував волосся, потім придбав перуку, почав розумітися на мистецтві гриму та макіяжу. Бідний рагуль Б. не зауважив, що підростають внучки тих краль, що були колись для нього лише одинадцятим чи вісімнадцятим номером у реєстрі великого кохання. Якби він був вічномолодим чи вічноспроможним, внучки тих краль залюбки продовжили б реєстри. Але тягар років не спадає, і у внучок тих краль, вертерівський діду Б., є свої рагулі, свої клоновані жено-страждальці…

Можемо ще взяти якнайбанальнішу у своїй сірій порядності людину — мого сусіда Р. Він бездоганний сім’янин, фізичними і моральними надривами для блага своєї ячєйкі общєства заробив букет важких, далеко не аристократичних хворіб, бо, скажімо, під восьмим номером його болячок числиться хронічний геморой. Треба грошей на операцію, але звідки у заслуженого пенсіонера великої незалежної держави кошти на такі витребеньки, як невідкладні операції? Ні-ні, ви не подумайте, що він страждав комплексом Лота відносно власної дочки, не даючи їй жити, чи, боронь Боже, мав заздрість або деструктивне почуття неприязні до сина, у котрого, здається, успішно складається чиновницька кар’єра. Просто мій сусід Р. не відпочивав на курортах, не пиячив, не був помічений у перелюбі. Всеньке життя його девізом був девіз фашистського Освенціму: “Робота веде на волю!” Такою ж порядною була половина нашого робітничого Филимона. Всеньке життя — праця на квадратні, кооперативні метри житлової площі (хоча я не знаю, для чого була потрібна їм та площа у великому місті, невже це місто не могло обійтися без них; у село, палицями і шпіцрутенами треба було колись гнати у село мого порядного сусіда!), недосипання і недоїдання, аби нашим дітям було добре. Діти не виявили нахилу до геронтофілії, живуть своїми проблемами, напевне, найкардинальніша з них — аби лишеїхнім дітям було добре. Мої зразкові сусіди добувають віку, розбиті старечими болячками, щирою й обопільною ненавистю — дещо іншим почуттям, ніж колись, дорогою на “рушничок щастя”. Чим тобі зарадити, бідолашний старче?..

Скільки людей отруїло себе догмою! Я виношую задум створення протиофірного еліксиру…

2000 р.

ПРОШЕНІЄ ВІД МАЛЕНЬКИХ ЛЮДЕЙ ДО ЛІТЕРАТУРНОЇ МЕЛЬПОМЕНИ (Шкіц з елементами авторського коментаря)

Це є величезна і гидка, помпезна і смердюча територія — халіфат заздрості, королівство заздрості, антизаповідник заздрості. Сальєрі перший від Моцарта, заздрість вища від мистецтва, амбітний нездара керує арміями.

Якої тобі ще треба жертви, кривава царівно? Хочеш побачити долі, під своєю імператорською стопою, п’яного і забльованого, зламаного і нещасного Письменника? Не вірю, холодна королівно, ти вища від такої суєти. Це вони, недороблені кишенькові графоманчики, одержимі одним промінцем із твого багатопроменевого антинімбу, хочуть бачити таким Письменника… Бачити для виправдання сенсу власної нікчемної літературної екзистенції, впиватися короткочасною слабкістю великого, бо ми, ми є сильні і вміємо собі дати ради. А хто сказав, що ми не вміємо писати, хто лепече нісенітниці, мавпуючи біографів Достоєвського, про орла і курку? Це він, ваш Письменник, не вміє писати, незугарний успішно жити, лежить у передпокої великого палацу Міщанського Щастя, п’яний та забльований, чуєте, чуєте, забльований та п’яний. Хапайте його, розвінчуйте фальшивого кумира, боріться з обрисами його невиразного псевдокульту!

Творімо своє культове царство, своїх маленьких культовеньких літераториків. свою наймізернішу і наймерзеннішу секту, своїх фейлетонних бовванчиків, сільських геніїв, вічних гречкосіїв та скромних орачів літературної ниви. Творімо, вічні гречкосії, і ми здобудемо справжню славу та велич! У наших колгоспно-робітничих, перепрошую, елітарно-інтелігентських рядах не буде місця скигленню заплутаного рефлексуючого декадента, погляду кількаликого Януса і взагалі всяким сумнівним ґеніям-психопатам! Нову літературу, нову віртуальну дійсність може відтворювати тільки ясність, чіткість, прагматичність, добре зважена на терезах ввічливість або розбишакуватість, добре володіння хоч однією іноземною мовою для зав’язки контактів, ну, самі розумієте, щоб у майбутньому переклали тією мовою хоч декілька віршиків…

Наша літературна Мельпомено, свята королівно, ясновельможна князівно Заздросте, ми просимо тебе прибрати, знешкодити, знеславити тих окремих типів (подається перелік декількох прізвищ), які заважають справжньому поступу до нової літератури. Вислухай нас, вінценосна, бо вже кілька років топчемося у твоїх передпокоях голодні, немиті та завошивлені…

2000 р.

ДЕҐРАДАЦІЯ Експресіоністський малюнок

Зауважуючи щодо інших кризу віри, він ніколи не прикладає цю містку драстичну дефініцію до себе. Йому невідомі поняття інфантильної дорослості, ювенальної старечості душі. Він любить розмірковувати над продажністю і ницістю людських взаємин, ладен багато годин просторікувати про кривавий молох буржуазного переродження. Він ніколи не чув про синдром хронічного егоцентризму Нарциса.

Ох, які підлі всі, без винятку, які віроломні та хитрожопі навколишні громадяни… І який досконалий Аполлон тіла, який витончений Сенека духу — він — страстотсрпсць і боговибрансць. А ви бачили, бачили, як підло трясуться їхні захланні, невротичні пальці, коли вони згрібають до власних найріднипих гаманців купку доларових купюр? А ви спостерегли, як хижо, майже як у зоопаркового тигра, світяться їхні очі, вбачаючи вигоду? Їхні очі зовсім не такі, як його — очі кроткого агнця, смиренного святенника, єлейного етичного мученика. Вже стає зрозумілим, що його пальці — це найартистичніше на світі продовження зап’ястя — є пальцями, що знаються на виробництві фіміаму чеснот, відшукуванні скарбозвалища правди, намацуванні чорно-білого щастя. Його ніс не виносить чаду занепадницької моральної опіумокурильні, його печінка виділяє миро, його скелет є оплотом традиційної етики.

Остерігайтеся його, примітивні і ниці, жорстокі і недосконалі людські створіння, бо він, люблячи, умертвлює…

2000 р