Серафими і мізантропи

ТРАГІФАРС ІЗ ЕЛЕМЕНТАМИ ДРАМАТУРГІЇ

На переповненій планеті то з провінційною вовчкуватістю, то з білозубою світськістю двоє людей здіймають до неба руки:

— Невже земля дорівнює гіганту-крематорію, а люди — гною для удобрення майбутнього, яке, не нажившись, стає таким же гноєм! Якщо ми неспроможні на великі ідеї, то дай нам, Боже, хоч дрібнесеньких!

- “Дай на маленькую, дай на бєлєнькую, на дальшую не прашу, дай на маленькую” — пропонував свій варіант небайдужий до алкоголю чолов’яга.

— Явися, генію слова! — фальшиво плазує навкарачках фальшивий старець. — Явися і порятуй нас, нещасних у тотальній вселенській покинутості!

— Інч алла! Інч алла! Немає нікого, окрім Аллаха, а Магомет пророк його, — простягував свої кістляві п’ястуки, ніби для гільйотини, товариш мусульманин.

— Коли наш воїн помиє чоботи у водах чотирьох океанів, оце і буде порятунок для отєчєства, — не згоджувався із ним політик.

— Невже світ є безкінечно трагічним, а мистецтво — лишень гримування чи декор цього зловісного черева жаху? Сім’я, діти, друзі — хіба це лише ілюзія втрати самотності? Невже і кохання дається смертному лише для того, щоб, перехворівши ним, ще гостріше відчути безодню загубленості? — невгавали двоє із здійнятими руками.

— Медитувать слід побільше, легесенько медитувать, — радив нірваніст із окутаного спокійною таємницею Сходу.

Стояла сонна тиша. Потім закукурікав півень.

ЗА КОРОНУ, ЗА КОРОЛЯ!

Був такий, як горобці на деревах. Його не впізнавали знайомі, а також кішка і собака сусідки Пелагеї Максимівни.

(Поліські виправи… Парад на передсоборному плацу… Святоволодимирівське воїнство… Панегіричні вигуки однією горлянкою: “Слава королю!”)

Не міг із ніким вжитися. Хто буде терпіти примхи чоловічка з довгим носом і товстими губами? Кому нада його “світосприймання”? Та не потрібне навіть кішці Пелагеї Максимівни! Бо одне — цікавитися кольором екскрементів американського баскетболіста, а вже, згодьтеся, зовсім інше, бути свідком сліз такого, як горобці на деревах!

(Готика… Ірреальний палац… Рука сивуватого чоловіка, що пропахла інтелігентністю… Батьківські напучування… Голова голуба… “Слава королівській армії!”)

Вчора у його пересушеному мозку цілий день крутилися рядки пісні, яку придумав раб. Це краща пісня від пісні вільного? Чи гірша? Чи це має таке ж значення, як середньовічні селянські жакерії для Пелагеї Максимівни?

(Монархія — це стан душі… Стабільність і канон… Сивобороді радники… Династія без міжнаціональних кровозмішувань…)

— Та чули ми казочки про царя-батюшку! Це для розхристаних москалів із вічними “ісканіями” годиться. У нашій козацькій країні ніколи не було і натяку на таку гидоту! — і тиць пальцем на анекдотичного Олелька.

Ходив парком. Міг пригадати, що думав тут минулого року, позаминулого півроку.

— Ми тебе, дурак, засадили б у холодну, якби ти не був такий дурний, о!

(Українське обличчя короля — прожектор величі… Церковні королівські пальці гладять його голову:

— Сину мій, за твою вірність престолу…

— Не треба, всеблагий, не треба нічого! (Хіба не щастя всегалактичне, безмірне, хоч раз глянути на божество?)

— Сину мій, сину…

На деревах, за неяскравими шибками, похитувалися горобці. Здушила спазма. Згадав полишений кілька літ назад у якихось господарів старий журнал.

— Олелько, Олелько, жав жито помаленько, — заливалися реготом дітлахи.

Плакав аж до фізичного відчуття горобчика, пір’їнки. Нараз зрозумів, що давно готовий померти за невидимого повелителя. Очі фанатика засвітилися віднайденою хвилиною…

ПОРТРЕТ НАДСВІДОМОСТИ

Чи долетить до середини провінційного болота бодай би виняткова птаха? Бо я — правило, я — данина традиції, я — суміш буколіки і трагізму, я — іронія, я — співець сімейної ідилії, бо я — не птаха.

§ 1. Вчора на університетській дошці оголошень хтось приклеїв таке: “Я, ясновидець-магометанин і пророк XXVIII століття, шукаю дружину. За довідками не звертатися”.

§ 2. Невидимий богомолець потайки збирає анкетні дані друкарок міського парку, запиваючи лікером лікер із припалої порохом карафки. Недоступний для кепкування широких читацьких мас страждалець письмово освідчується у коханні дівчині моєї мрії. Отримуючи кожен день три порції нудьги, дівчина моєї мрії потрапляє у вищезгадану анкету невидимого богомольця. Коло замикається.

§ 3. На очіпку баби Параски вишито три зорі. Плахта баби Палажки нагадує альянс хреста і півмісяця. Люблячий деспот продукує шедеври есеїстики.

(Треба ще згадати про сперму, адже я модерніст).

§ 4. Жіночий ударний батальйон напівзапліднений залізною спермою кроманьйонців. Військо чекає уродин сепаратиста-вождя, що приєднає Ніневію до Парижу.

(Необхідно ще згадати політику, адже я — українець).

§ 5. Тому кілька років одному незнайомому панові приснився параноїк-монархіст, котрий страждав співчуттям до малоросів. Білороси за це його розстріляли.

(Слід ще всюди натикати відомих прізвищ, адже я — кандидат наук).

§ 6. “Хаос Землі — лиш крапелька картин Далі” — пробувала вчора скласти для мене вірша меценаточка-внучка Сави Морозова. А завтра племінник полковника Муравйова висловить припущення, що над українською літературою нависло велетенське табу.

(Варто би в сьомому параграфі нагромадити жахіття, адже я — “дегенерат”, і їм подобається так мене величати).

§ 7. Товстогубі автоматники-садисти прошивають вогнем беззахисні тіла садистів-дистрофіків. (Ролі можуть мінятися).

Сексуальний маньяк закінчує в штани, купуючи свій нав’язливий символ — білу нічну жіночу сорочку (Це — смішно). Ненависні погляди дітей спопеляють обличчя батьків із будинку перестарілих (Це — наше повсякденне явище, хіба тут є трагізм?).

§ 8. Але невже сьогодні не прийде дев’ятипалий? Вчора ми обговорювали із ним вплив дитячої смертности на оповідання Коцюбинського “Цвіт яблуні”. Сьогодні він повинен висунути гіпотезу про екзотику схрещення чорноволосого із блондинкою. О! Дев’ятипалий уже йде, чуєте? Чудово!

(Доки він не прийшов, треба підсумувати цей портрет максимальною щирістю, адже я — людина).

§ Останній. Я вже два дні живу тільки для себе, моя найдорожча одаліско…

ПЕРЕСТУП У ВАКУУМІ (повість, яка не буде закінчена)

Аністратенко давно відчував: всі світові скорботи, кухонні і космічні трагедії йдуть від людського взаємонерозуміння. Та й хто скаже достеменно, яка трагедія людиною сприймається важче: кухонна чи космічна. Аністратенко завжди вважав перша. Скандали із колишньою дружиною боліли до сих пір йому більше, ніж доля гондураських і карабахських людей, разом взятих. Аністратенкові часто снилася незнайома жінка. Блондинкою. Брюнеткою. Із змішаним кольором волосся. Він казав:

— Ось бачиш, крихіточко, моя ліва рука тепліша, бо росте біля серця, а моє захоплення Ніцше стає тривкішим, і це так банально у великому контексті.

— А я хочу потрапити на баль незнайомців. Мені обридли Друзі.

— Ти маєш коханка?

— І порвати на тому бенкеті троянду на дрібні пелюсточки, на чверть, одну двадцять восьму пелюсточок.

— Ти маєш коханка?

— І скочити на демонічну карету, і їхати полем. На полі товщі доісторичних снігів. Падає сніг XXI сторіччя. Легенько, ніжно…

— Ти маєш коханка?

— Вискочити з карети і бігти, бігти полем у ніч, у химерну пратемінь. Бігти до знемоги, до повного невідчуття.

Аністратенко прокидався, ненавидячи незнайомку і сніги XXI сторіччя.

Іноді ролі у магістра снів мінялися.

— Ти щось шепотів, любий?

— Я бачив, бачив, як Калігула стинав голову вагітній жінці. Він і дитинчаті стяв голову: воно ж було всередині животика. Один порух ката — дві голови стяті і два трупи.

— Заспокійся, дорогий.

— А товаришева мати продавала яблука. Начувана про мене, хотіла підійти. Перечепилася і впала, старенька. Я плакав цілу ніч після того випадку.

— Тихенько, тихесенько, найкращий.

— Одного дня на Землю зійшла крізь зловісні знамення і зашифровані печатки Божа Благодать.

Аністратенко будився. І цілий день примхливо перепліталися в голові вагітна жертва Калігули, товаришева мати з яблуками і очікувана Божа Благодать.

До високих мармурових колон притулилася молода лижниця. Колони знаходились біля підніжжя гори. Люди різного віку усміхались навзаєм. Цілувалися. Здається, не по-дитячому. Розказували і слухали про себе і всіх. Запалювали свічки майбутнього. Малювали ескізи 2864 року. По небу літали іграшкові міста та села. Трохи курилося бронзою епох. Молода лижниця майже покохала морквяного ведмедика. Ніхто не сперечався про вагу царственності синагоги і мечеті. Дохристиянський легінь готував нарти[6] для шаленого гірського польоту. У коханців набрякали вени від щастя. Зеленолиций красень розповідав страшну казку про колишнє зло, сміючись. Йшли всепланетні танці. Розкутий і легкий дух платонічного Вакха ширяв над лісами. Ліси нагадували ладан. Із 100 можливих було 100 вдалих переходів до кохання від релігії. Вседозволена стриманість розгортала м’яке покривало. Всі були щасливі. Серед них — Аністратенко.

Він любив блукати вокзалами. Вокзали були одним з найважливіших компонентів Аністратенкових снів. У тій дійсності вокзали ходили на милицях, переставляли свої приміщення, приміром, каунаський вокзал переносився у Лубни, а той — на Московський південний. Душилися люди, ніхто не міг взяти квитка, ламали собі руки, ключиці… Аністратенкові їх було не жаль. У нього розігрувалися складні, суперпсихологічні комбінації взаємин із вокзальними пасажирами.

— Я вас бачив у позаминулому столітті в Іспанії, при будівництві храму Божого.

— Але ж бути такого не може, васале, позаяк мені знайома Ваша права половина обличчя із шрамом-характерником від часу завоювання Хлодвігом Галлії.

До Аністратенка підходить довготелесий морфініст із “перпетум мобіле” в животі замість внутрішніх органів.

— Ви справді гадаєте, що Єсенін покінчив життя самогубством?

— Я гадаю, Ваше високе превосходительство, що Єсенін закінчив потрійним самозгубництвом.

Вони всідаються на вокзальну лавку, котра, як помітив Аністратенко, була зроблена із чистого золота.

— Аж тепер стало загальновідомо, що найбільше любив Ісуса Юда. В Росії на підтримку Юди засновують фонд і формують дві козачі кавалерійські дивізії. Це будуть залізні дивізії, чорт візьми, — впадав у екстаз довготелесий.

— Я би пропонував Росії звернути увагу і на добродія Понтія, — вставляв Аністратенко.

— Молчать-с! Я те покажу дабродия! Великая Рассия пайдеть-с на Васток учить уму. Тяжесть и величие русскаго духа скоро очутит-с весь иудейский мир. Страдальцы ислама уже давно хотят быть русскими и мы дадим-с им паследний шанс, — проказуючи останню фразу, морфініст вже бився в істериці.

Аністратенкові стало ніяково, і він продовжував мандрувати дальше вокзальними анфіладами і конюшнями.

Біля однієї з анфілад розмахував довгими руками синьолиций пророк.

— У час суспільного болотяного затишшя завжди у натовпу посилюється інтерес до біографій великих.

— А що, вони теж ходять до виходку? — уточнив хтось із слухачів.

— У них сперма пахне каштанами? Їм сняться кольорові сни? Вони люблять казки? Вміють будувати хати? — почали засипати пророка запитаннями.

Аністратенко скромно стояв збоку.

— А Ви чому нічого не кажеш? Може, не поважаєш наших принца Футрі-Мутрі? — прискіпувався до нього ексгібіціоніст із сором’язливим носом, який зненацька перекинувся повією і почав розказувати Аністратенку історію, тримаючи його за рукав:

— Ти той, інтелігентний, зразу видно. А у мене папка був алкашем, мамка блядувала і я… та постой, куда ти, мілий садіст з чокнутими очами?

Та Аністратенкова увага була вже поза тривіальною повією. Він помітив, як над вокзалом пролітало велике, брезкле тіло старого жебрака. Воно то корчилося в епілептичній судомі, то набирало майже божественного і напіввідреченого виразу:

— Люди! Отямтеся! Візьміться заруки, заспівайте церковних хоралів, бо всіх вас потне моровиця і гієна огненна спалить!

Люди сміялися. Рахували гроші. Плакали.

По вокзалі літали комети різної форми. Один череватий чоловік запропонував влаштувати перегони наколісницях. В першу колісницю впрягатися замість коня уже тягнули довготелесого патріота-морфініста. Аністратенкові ввічливо запропонували впрягтись у другу, і йому нічого не залишалось, як намазати салом п’яти.

Потім він ще бачив ритуальне жертвоприношення хлопчика років п’яти, в якому брала участь доблесна міліція; пересварився із підозрілим типом невпорядкованого одягу та невизначеного віку щодо кількості звивин у мозку Страдіварі, захищав від пограбування жебрака-оракула, котрий о 5-ій ранку втрачав здатність літати. Потім… Аністратенко і сам не може всього пригадати.

Він любив блукати вокзалами…

В ті рідкісні дні, коли Аністратенкові дивом вдавалося не заснути, він іноді ходив на службу в довідкове вокзальне бюро. Відповідаючи на дивовижне розмаїття запитань, починаючи від найпоширеніших: “У скільки годин чекати прибуття потягу такого-то?” і закінчуючи цікавішими на взірець: “За скільки білоруських зайчиків можна викупити ваш вокзал?” чи “Ви дійсно вірите, що дві паралельні прямі можуть на Вашому вокзалі перетинатися?”, в Аністратенка було стійке враження, що це не він відповідає відсутнім канцелярським голосом, а хтось інший. А істинний він мріяв прийти у свою благеньку однокімнатну квартиру і спати-спати або ж у гіршому випадку займатися складними алгебраїчними розрахунками.

І тут я мушу розкрити читачеві Аністратенкову надцінну ідею, пов’язану із цими обчисленнями. Він вичитав колись у древньому монускрипті, подарованому одним східним вченим, котрий вивчав життя вокзалів, що можна знайти унікальну формулу складу речовини, що вилікує людей від жорстокості. Треба відшукати певну комбінацію логаритмів, яку треба шестикратне ділити (множачи водночас) на кубічний корінь. Якщо чудодійна формула буде знайдена, то над тим числом засвітиться німб. Вчений зі Сходу навіть розповідав, що, мовляв, одному бельгійському годинниковому майстрові уже вдалося після п’ятдесятирічних обчислень знайти секрет цього математичного женьшеню. Але тільки-но над каракулистим стовпчиком цифр з’явився німб — о, еврика! — у кімнату до майстра постукали. Будучи в ейфорійному стані, той відчинив і був без зайвих розмов зв’язаний (листки при ньому ж спалилися) і забраний в магістрат. Відтоді — шукай вітра в полі…

Добре пам’ятаючи про цей випадок, Аністратенко давно був підготовлений: якщо він побачить над цифрами світло аури — нікому не відчинятиме двері і тим більше нікому не повідомлятиме про своє найграндіозніше за всю історію Землі відкриття. Спочатку він за формулою сконструює, створить, зліпить речовину, випробує її на собі, як кожен чесний винахідник, і аж тоді через двох довірених осіб, із згадуваної вже Бельгії та Таїланду, почне патентувати і впроваджувати своє відкриття всіх часів і народів.

А позбавлятися Аністратенкові було від чого. І справа тут не лише в мізантропії та собаконенависництві. Власне ці діагнози були не зовсім вірними. Службовець вокзального бюро не відчував потреби членувати на кавальці собачі вуха, виколупувати ножем очі чи у тиші лабораторії препарувати нирку закатованого пса. Ненавидів він собак і не через те, що вони можуть покусати чи недоглядіти злодія. На Аністратенкове переконання, собача душа була чистіша, ніж людська. Хіба пес може думати про пса погане, як гомо сапієнс про свого брата крові? Так. пси можуть зійтися у шаленій звіриній битві, але ж хіба при цьому їхня душа буде отруєна злими думками? У ставленні службовця до собак була суміш любові і ненависті. Навіть радше собакофобія, бо іноді ночами він відчував майже містичний жах перед цими святими тваринками.

Із людьми було щось на кшталт тотожно-зворотнього. Аністратенко їх любив яко подібних собі створінь, водночас ненавидячи за гидку душу, смердючий дух і переповнене міазмами тіло. Ще дитиною Аністратенко страшенно соромився ходити в туалет, діймаючи матір розпачливим діалогом:

— Мамо, адже рослинки не ходять какати й пісяти, як люди?

— Ходять, синочку, ходять, тільки вночі, коли всі сплять, щоб ніхто не бачив.

— А чого люди не ходять цюняти тільки вночі, чого, мамо? Отже, рослинки кращі від людей.

Поставлена в безвихідь такими аргументами, мати вже й не знала, що відповідати малому. Тоді ще не службовцю Аністратенку, а просто дитині.

У школі малого Панаса кликали вчителі тільки на прізвище. Очевидно, воно їм дуже подобалося. “Ані-стра-тен-ко!” — зі смаком і, як здавалось Панасикові пізніше, із ледь вловимою оргіастичною насолодою, тягнула худа засмоктана педагогічка. Іноді вона здавалась малому нудною потворою в окулярах, котра спеціалізується на дітовбивстві. До імені ровесники додавали непристойні рими, вклинюючи їх у словосполучення і кепкуючи над малосилим, рахітичним хлопчиком. Глузування ровесників були найжорстокішими, найвитонченішими у своєму юному олігофренічному цинізмі. Йому підкладали кнопки на стілець, і малий Панасик роздирав спортивні штани на гумці, у яких ходив до школи. З-під роздертих місць показувалися труси, що доводило до гомеричного реготу дівчаток. Панаско не знав, з чого вони сміються. Загнаним оленем обертався в різні боки, червонів, як мамина літня суконка. До вереску реготали над заїканням, вдаючись завжди до найпоширенішого:

— Ти, Аністратенко, як не будеш знати, де туалет і питатимеш: “С-с-ка-жі-ті-ть” (і т. д.), то доки дійдеш — обсерешся і обісцишся.

Вдома на мамині пестощі, особливо підростаючи, відповідав грубістю. Іноді йому здавалось, що він ненавидить матір за те, що вона така добра. Любив своїх сильних однокласників (заздрив? ненавидів? зневажав? бажав смерті?) за спритність, нахабство, за те, що вони вже починали затискати у кутку і хапати за груденята однокласниць. А однокласниці! Ще в другому класі Панасик був закохався у найкращу. Та хіба смів їй щось сказати? Хіба вона знала, як солодко було думати про неї ночами? Вже у восьмому класі підпилий, вперше — адже всі хлопці тягнули дешеве “чорнило” — сказав, червоніючи аж до чорноти:

— Оксано! Ти знаєш? Я тебе люблю!

Оксана сміялася від душі: “Ти? Ти, Аністратенко?!” Хотів повіситися, але того вечора до нього вперше прийшов Бог. Аністратенко вже не пам’ятав так чітко своє ім’я, як тодішню сцену…

Він не міг заснути. “Все! Завтра напишу записку, хай передадуть їй, а я, я…” — і спазми.

Пізніше недовірливий розум Аністратенка пробував зв’язати появу Бога із алкогольним галюцинаторним ефектом, але щось таке фальшиве, неспівзвучне було у цьому зіставленні, що Панас закинув його назавше.

А Бог спокійно і тихо говорив:

— Хлопчино! Ти уготовлений мною для великого. Ті, що сміються над тобою, пороху під твоїми стопами не варті є.

— А я не буду заїкатися? Мене будуть любити дівчата? Я буду вчитися десь вище, як у школі? Моя мама буде здорова? — пробував засипати Творця градом запитань хлопчина.

Але вже нікого не було…