Шабля і стріла

ББК 84.4 УКР П48

Серія «Література» заснована в 2001

році

Художник-оформлювач Л. Д. Киркач

Покальчук Ю. В.

П 48 Шабля і стріла / Худож.-оформлювач Л. Д. Киркач. .— Харків: Фоліо, 2003. — 543

с. — (Література).

ІЗВИ 966-03-2161-9.

«Шабля і стріла» — нова книга Юрка Покальчука, в якій автор торкається різних

пластів історії — від прадавньої міфології своєї рідної Волині («Озерний вітер») до

карколомних пригод отамана опришків Данила в Україні («Шабля і стріла») і пізніше в

просторах Азії, де його суперник кипчак Айдар стає потім побратимом, з яким вони

разом вирушають на Січ. Далі письменник сягає в двадцяте століття —

республіканська війна в Іспанії — рота імені Шевченка в Інтербригаді («І зараз, і

завжди...»), боєць якої Андрій Школа проносить віру у свій народ і Україну через все

життя, не зігнувшись ні на війнах, ні в сталінських таборах.

В усіх творах, як завжди у Юрка Покальчука, буяють пристрасті кохання, густа

еротика, але над усім наскрізно проходить одне — віра у високі моральні принципи як

найвищу цінність, в людську шляхетність і особисту гідність, в незламну любов і

справжню дружбу, у силу і непереможність високого духу — те, що, на думку письмен-

ника, в усі часи і віки творило з людини Людину.

ББК 84.4 УКР

© Ю. В. Покальчук, 2003

© Л. Д. Киркач,

художнє оформлення, 2003

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2003

ШАБЛЯ І СТРІЛА

Роман

Пам'яті моєї матері Оксани Павлівни Тушкан та мого

дядька — письменника Георгія Павловича Тушкана

Захід це Захід, а Схід це Схід, й цим двом близнюкам

не зійтись, Допоки Небо

й Земля не встануть перед Богом

на милість чи гнів. Але й Сходу нема, і Заходу теж, і кордонів, і

звичаїв,

й слів, Коли двоє

сильних віч до віч стають,

хоч і з різних кінців землі. Р. Кіплінг Не посварившись, двоє

сильних не подружать.

Казахське прислів 'я

Знайти друга, за якого можна померти, — легко, а такого, щоб

за тебе помер, — важко.

Українське прислів 'я

— Га-га-га, — сміявся Юнус-хан, вишкіривши два ряди білих, аж блискучих зубів. — Цей кяфир дозволив собі замахнутися на

правовірних? Га-га-га! Повісити його завтра ж уранці! Га-га-га! —

Юнус-хан стенув плечима, вдарив нагайкою коня і разом із челяд

дю поскакав геть, не озираючись.

Напевне, знав Юнус-хан, що охоронці вже схопили дикого раба-кяфира, лепського майстра дерев'яних різьблень, якого пригрів Ісмаг-ага, старий

начальник тюрми-зіндану, і надав забагато волі. Раб знахабнів, дозволив

собі... Що ж він собі дозволив?

— Га-га-га!

Низький, гортанний сміх Юнус-хана лунав і далі.

Давно вже від'їхав правитель Ташкента зі свитою геть, та чимдалі

гостріше й гортанніше лунав той сміх у вухах раба, начебто обернувся

ташкентський емір на самого шайтана. Чари поймали тіло оросута від того

сміху, мороз йшов по шкірі Данилові, і, вже не тямлячи себе, він втратив

залишки самовладання, які в нього ще лишались, коли вперіщила його

нагайка Юнус-хана, бо він осмілився зиркнути так на хана, як колись на...

Як на самого заклятого ворога свого життя, бо тепер то було його, Данилове, останнє високе почуття.

Та одним помахом руки вказав аскерам Юнус-хан на юнку Зей-неб, і все.

Вона вже в еміровім палаці і буде там назавжди, стане ще однією дружиною в

гаремі старого, безжалісного Юнус-хана, може, народить йому й дітей, і з

плином часу все забудеться, все забудеться...

— Га-га-га! — Той сміх не припинявся, то була найгірша мара, глузування над його життям, над усім, що він спізнав, що набув і

що втратив, над усім, що любив, то була наруга, і вже жити не

хотілося, не відомстивши, все було байдуже, лише цей жахливий

сміх, що линув вже невідомо звідки, шматував тіло і душу Данилові, і він

схопився за ножа і кинувся в ніч просто на отой сміх, на біду, на лихо, на свої

тридцять років бід і поневірянь, на всі втрати, на ніщо, на вкрадену батьківщину, на розтоптані мрії, на безвість, на смерть...

Відчутно похолодало, заходило вже під ранок, зорі порідшали на небі, і біль, який відчував зараз Данило усередині, побільшувало усвідомлення втрати

останнього тепла на світі в ту мить, коли несила стало терпіти і він зважився на

безглуздий, відчайдушний стрибок з ножем проти жахливого владарського, шайтанського сміху.

Холод, гострий холод степової ночі під ранок обпікав його тіло, забирав останнє

тепло. Данило схопивсь на ноги з ножем в руках, готовий вже закінчити життя будь-

що-будь, але враз відчув, як щось схопило його за ліву руку, не даючи йому виконати

той свій останній стрибок, щось схопило його, притягло додолу, і він не стрибнув, а

лише підвівся трохи навколішках, скоряючись тій руці, що тримала його, скоряючись, як зв'язкові із життям, яке хотів було стратити.

— Ти що? — На Данила дивились блискучі чорні очі з довгим

розрізом. Проти ночі він більше не вирізняв нічого. - Ти що, з

глузду з'їхав, оросуте? Що з тобою?

Лиш зараз Данило прокинувся насправді, тіло його обм'якло і обважніло, руки

несило опустились, й страшна втома прокотилась по ньому, втома і якась суміш й

полегшення. Це сон. Все це було, але зараз це сон. Наснилося.

Одразу ж відчув вимученість тіла, ті численні версти, які вони подолали за цих

два дні, нестачу води і їжі, непевність у майбутньому, задавнене чигання смерті

довкола й оці блискучі чужі очі. . Данило розсердився: хто зна, чи не ворожий

голос супутника, якого доля накинула йому, бо вже сам Данило, ніколи, мабуть, такого не вибрав би.

— Ка-ка-ка, — почув він знову і здригнувся, бо то було зі сну, цей голос, цей

сміх...

— То лисиця, оросуте, — стримано мовив Айдар, так, його звали Айдар, —

що робити, мали знайомитись, мусили якийсь час бути разом, мусили. Так

сталося.

Данило зітхнув і опустився долі, збагнувши, що холод він відчув, коли схопився, одриваючись од теплого тіла кипчака, поряд з яким спав, що примара сміху, яка

змусила його кинутися на ніщо лише з ножем, — то був крик степової лисиці, і що

все ще в них зараз попереду.

Хоч те все — сповнене смертельної небезпеки і мало сподівання, щоби їм

пощастило. А позаду — лише біда і також смертельна небезпека, і виходу нема

жодного іншого, аніж посуватися вперед разом із цим худим, хоч і жилистим і, здається, витривалим юним кипчацьким воїном, якого доля кинула йому в

товариші. І треба знаходити з ним спільну мову, треба миритись, попри

роздратування і власний лихий гумор. Бо так треба. Якщо хочеш спробувати ще

раз вижити.

— Ти стривожений, як жінка, — дещо презирливо мовив кип

чак, — а слід спати, бо нам треба сил, лише дві години минуло

нідтоді, як ми заснули...

Він подивився на небо.

— Світатиме ще через три години. Ген де ще Урчер, а де «Сім

розбійників»!

— Що-о? — здивувався Данило, вже трохи отямившись від свого

маревного сну. — Які розбійники?

— Та ось,, бачиш зірки, оросуте?

— Ну, бачу. А-а... То ви Воза називаєте «Сімома розбійниками»! Так-так, ну, а Уркер де? Так-так. А правду говориш, ще глупа піч. Тільки то не

жіноче в мене, малий ти ще, Айдаре, і мабуть ще мало бачив, аби знати, чому дорослий чоловік може скочити вночі іі сну з криком на ноги.

Данило й собі обвів поглядом понічне небо, чорно-синє, на якому

виразно проступали і, здавалося, зовсім низько висіли над землею зорі.

— Слухай, малий! А ось то у нас називається Чумацький Шлях. Ніби ото

ним їздять мої земляки у Крим по сіль, і називають їх чумаками...

— То пташиний шлях. Бо у тому напрямку летять птахи на зи-мівки у

теплі краї. Давай спати!

— Полетіти б отим шляхом, як птахові, отак знятися й полетіти...

— І куди ж ти долетиш, оросуте? Ти ж і шляху не знаєш, і зірок іге

бачиш, і степу не чуєш, он лисиці злякався...

— Але ти ж і нахабний, хлопче! Тобі хоч скільки років?

— Вісімнадцять. Я просто кажу, що бачу. І що знаю.

— Так, так, у вісімнадцять, мабуть, так би казав і я. Тільки мені нже ось

двадцять дев'ять, і я бачив життя на одинадцять років більше, ніж ти, і країв, і

людей різних... Е-ет, та що казати, що з тобою говорити, коли ти не чуєш і

не хочеш чути і не можеш...

— Ти себе сам не чуєш, оросуте. Ти співаєш пісню свою у степ і не для

мене, і не для себе. Роки — не ціна батирові. Розум і сила, мужність — ось

його ціна. Давай спати. Досить.

— Гаразд, ти правий. Це порожні балачки, нумо спати!

«Ні, з таким не добалакаєшся ні до чого. Дикий хлопець, упертий і

зарозумілий. У полон-бо ж таки потрапив, а втекти йому я допоміг, і що б із

ним далі було — невідомо ще. Як і зі мною, врешті. Але тут, у степу, він

орієнтується краще, ось і командує, ніби старший, поважніший».

Данило відчував, що і в Айдарові щодо нього крилося таке ж

роздратування, як і в нього, Данила, на Айдара. Розмовляли вони, ніби

добре розуміючи один одного, але не чули нічого поза словами. Ще й у

в'язниці.

Коли кинули йому Айдара у темницю в товариші, Данило по-чав було

заговорювати з новим в'язнем, але наткнувся на глуху стіну замкнутості і

ворожнечі, навіть злості, що в.свою чергу виїли кало досаду і роздратування

у Данила. Лише коли вже склалося

так, що виходу не було і втікати сам він не міг, він знову звернувся до

кипчака. Той одразу ж зреагував на слово «втеча», і вони швидко

домовились. Все ж недовіра між ними була сильнішою, ніж навіть спільні

дії і спільна небезпека, яку вони переборювали ось вже протягом третьої

доби, не рахуючи тих днів, що Айдар сидів разом із Данилом у зіндані.

Недовіра, однак, була не до сил товариша, не до спроможності зрадити чи

підвести, ні, то було щось інше й більше, то була невіра в цього чоловіка, бо

він ось такий.

Який, спитав себе якось Данило. Такий, що чимось одразу ж приваблює, але те, чим він приваблює, що, може, викликало б приязнь за будь-яких

мирних умов, нині, в умовах в'язниці і потім втечі, викликав недовіру. Ті

риси, що могли б викликати симпатію, видавалися слабкістю, саме через

них росло глухе заперечення, бо вчувалося в іншому за позірним героїзмом і

відвагою ще й таке, що в умовах війни навряд чи могло б бути силою. Те не

для війни, не для цих умов. Тут він, мабуть, не потягне. Бо ось такий.

Вони лежали у видолинку, настеливши трави під себе, обидва

скрутившись в калачі, ледь торкаючись спинами один одного, і цей доторк, який був необхідний, бо поночі було зимно, викликав у обох ще більший

супротив і роздратування.

Борода у Данила кілька днів вже не голена, волосся темно-русяве, кучеряве, темні вуса, блакитно-зелені очі, засмагле обличчя. Шаровари і

сорочка невиразного сірого кольору, босі ноги з підошвами, що давно стали

як у чоботях, все ж поколоті до крові колючками, клунок з харчами і

кинджал у руці, який він знову поклав поруч, вмощуючись спати.

Його товариш був у всьому протилежний. Худорлявий, тонкий, як

лозина, особливо у порівнянні з Данилом, густе, цупке, як кінська грива, чорне волосся, швидше, правда, темно-коричневе, ніж просто чорне, ледь

пробиті вусики над припухлими, ще трохи дитячими губами і очі кочовика-

степовика, лише ніби трохи довші, ніж звичайно у його народу, вії і ширший

розріз очей, темних і блискучих.. Шаровари на ньому були зелені, а сорочка, можна було здогадатись, колись жовта, ноги ж збиті в кров значно гірше, ніж у Данила, бо ще не звикли до босоніжжя в степу.

Айдар знав на цих теренах передовсім коня, а не пішохіддя. Але мовчав у

дорозі, не зронивши ні слова, хоч Данило чекав від щеняти якогось

нарікання чи зойків. На щастя, обійшлось.

Вони не засинали обоє ще мить, в доторкові спин вчуваючи

неодмінність їхньої на певен час спільної долі і намагаючись кожен в собі

змиритись із товаришем, якого послав йому Бог, задавши роздратування і

неприязнь, бо ж тут аж ніяк не місце для настроїв і симпатій чи антипатій, і

плекання в собі ворожості чи роздратування щодо іншого може скінчитися

тим, що через це загинуть обоє. І тому це глушилося і йшло десь далеко на

дно, мішалося з іншими почуттями, перепліталося із спогадами, з

ностальгією, із тривогою, в якій вони зараз жили, і з простою, банальною, найпростішою проблемою — вижити, не вмерти з голоду, зі спеки, не бути

ні інтими рукою ворога, не впасти, захворівши, бо кожен необачний крок

зараз, кожна зупинка може означати смерть.

Невідомо, чи вдалося їм обманути насправді ташкентську варту, чи

аскери Юнус-хана не чигають і далі за ними по степу, а зброї н них — лише

по ножу на кожного. Тільки тікати, бігти геть, подалі під Ташкента, там...

Війнув вітерець, різкий запах полину і сухої землі приніс він з собою, і

враз Данило відчув полегкість. Враз осягнув: за стільки років уперше він на

волі, він на справжній волі, він сам собі господар. Що б там далі не

трапилось із ним, що б взагалі не було попереду, але незвичне, дивне

почуття волі охопило його як приплив щастя, нехай хвилинного, але

справжнього, і він притулився міцніше спиною до маленького острова тепла

серед цього безмежного степу, який хотів чи ні, але трохи-таки грів його, і, вже засинаючи, подумав: а може, якось і буде, нічого, що воно мале, оте

чортеня, яке чомусь з першого погляду видалось йому схожим на рись, а

потім він вже інакше не називав про себе Айдара, як чортеням, може, якось

та буде, треба спати.

Айдар знав, що треба спати, і намагався не думати нічого, просто не

думати, що оросут у степу, як важка ноша, нічого не розуміє, нічого не знає, тільки й того, що великий та дужий на позір. Бо ж Лйдар вже знав, що

великий — то ще не витривалий, а тут треба мало їсти, мало пити і багато

йти й бігти, думати й слухати степ, а то все не для них, кяфирів. Чому Бог

послав йому невірного в товариші, чому не було когось свого? За що? І тут

він згадав, за що Бог міг карати його, і знову відігнав від себе думки, і

заплющив міцно очі, дотикаючись широкої, теплої спини оросута, і

подумав: добре, що він хоч сильний та не старий, все ж таки це він

влаштував їхню іпечу, він все продумав, може, якось та дотягнуть до своїх, до рідних пулів, до батьківського роду, до того, що...

Айдарові снилось, що, виганявшись на коні, як колись було, пін, ще

підліток, перемігши однолітків у змаганнях зі стрільби з пука, за сто метрів

влучивши на скаку з коня у ховрашка, заходить у юрту і мати подає йому

айран і пахуче м'ясо й сир, а потім він влягається на теплій кошмі, і мати

вкриває його накидкою з овечої шкури. Стало тепло, затишно і добре.

Запанували спокій, тепло. І вже уві сні він усміхнувся, тягнучись до них, до

своїх, додому, вже перші кроки на волі — це шлях додому, незабаром все

буде добре.

Їм лишався тоді лиш день шляху до Ташкента. Невеличкий караван

російського посла, яким призначив російський цар путивльського воєводу

Семьонова, прямував на перемовини з ташкентським пра-і мітелем: п'ятеро

українців, яких воєвода взяв на певних умовах його охороняти, і семеро

росіян, включно з помічниками і слугами.

Ніщо не віщувало біди, коли зробили привал біля озера в затінку

нечисленних дерев.

Лиш Раду увесь час був насуплений і тримався біля Данила, як дитинча

біля батька, весь час поруч, і кілька разів казав Данилові, що йому все зараз не подобається, що десь біда чи зрада чи ще щось, і треба

бути обачними.

Таке вже колись було.

Саме внутрішнє чуття Раду врятувало Данилові життя тоді.

І зараз Данило прислухався до слів свого циганського сина, якого міг не брати з

собою в похід, але упросив воєводу, що малий, не такий вже й малий, майже

сімнадцять, дуже згодиться в дорозі, вже доведено.

Та врешті всі бачили в більшій чи меншій мірі бій з поляками і хто вижив, хто

перебрався на той бік ріки, коли їх перестріли росіяни.

їх було п'ятеро — і серед них був Раду.

Отак вони усі п'ятеро і поїхали на Схід.

— Я не спатиму, — казав Раду.

І не вкладався, а лише сів біля Данила і так сидів довго.

Данило заснув, але малий теж закуняв під ранок.

Але коли заіржали коні і задзвеніли шаблі, скочили усі на ноги. І Раду вже

схрестив шаблю з вершником, заки Данило вихопив свою.

Бій продовжувався недовго.

Нападників було понад п'ятдесят. Це не були воїни ташкентського

правителя.

Ці були самі по собі — такі собі розбійники з великої дороги, але з одного

клану.

Знані на цілий азійський обшир, відчайдушні воїни, які ніколи нікому не

підкорялись і не знали страху смерті.

Про все це Данило довідався вже значно пізніше у Ташкенті. І спадала

думка — ці, що нас полонили, насправді десь такі, якими й ми були колись в

Україні.

Як вони не відбивались, на них летіли аркан за арканом і врешті, затягнуті

петлями й обплутані мотузками, вони потрапили в полон.

Вбили тільки вартових, усіх решту забрано в полон і на продаж у рабство.

Лиш воєводу повезли окремо, аби спробувати взяти за нього викуп у

ташкентського володаря.

Що із ним сталося далі, Данило докладно не знав. На його прохання Хамід

з'ясовував це і переказував з чужих вуст, що ніби російського посла ташкентський

правитель викупив і згодом той повернувся до Росії.

Коли їх везли на продаж, Данило сказав:

— Хлопці, хто з нас лишається живий, рушає на Січ. Будь-якими шляхами, але

туди. Ми туди йшли і нехай наша дорога пішла криво, але як Бог дасть — будемо

живі — доля нас зведе!

— Не забувай мене, батьку! Я тебе ніколи не забуду!

Раду плакав відверто, коли їх розлучали торгівці невільниками в Хорезмі.

— Не забуду, сину, до кінця своїх днів не забуду!

Скільки болю може витримати за своє життя людина, скільки разів можна

любити когось і втрачати щойно надбане, щойно те, що припало до серця, що

стало часткою тебе.

Данило ледве й сам стримував сльози, але сотні разів вертався до цього дня, до свого минулого, до свого болю і до слів Раду, і молив Бога, аби його хлопчик

лишився живий і колись вони знову зустрілися і життя їхні текли поряд.

Тоді Данило був поранений, і тому на невільницькому ринкові у Хорезмі за

нього заплатили лише сто золотих. Купець довго торгувався, мацав Данила

зусібіч, роззирав зуби і м'язи, видно було, що рука у хлопця вже загоюється, але

ще доволі часу має минути, доки загоїться зовсім. Лише тоді невільник матиме

добру ціну.

Але купець Аббас був чоловік вдатний і знав, що робить. І тому ось Раду він не

купив. Малий і худий, він видався йому ні до чого. Та й нікого з інших українців.

«З одного племені мені невільники ні до чого, зразу чекай змови. Цього мені не

треба».

Однак заки Аббас довіз караван з невільниками з Хорезма в Таш-кент, минуло три

тижні. Годував він невільників добре, більше того — велів поголитись усім, хто хотів, і вимитись ще в Хорезмі. Те саме він проробив із невільниками у Ташкенті, потім

оглянув усіх і задоволено розсміявся, дивлячись на Данила. Тут він не прогадав.

Поголений і чистий оросут був не лише чудової статури і сильний, але й просто

гарний зовні, по-чоловічому гарний, і це може справити враження на покупця, треба лише знайти відповідного.

Аббас був маленький і товстенький, добродушний на вигляд, але практичний

і добре знав степове життя. Данило йому подобався, і він би охоче затримав

невільника у себе на службі, але якось, зиркнувши йому в очі, відмовився від цієї

думки, збагнув, що колись обов'язково спробує тікати цей оросут, колись та

викине якесь колінце, то нехай комусь іншому. І в служники собі Аббас вибрав

іншого бранця. У того в очах не помітив вогника непокори, і хоч був він далеко

не такий ставний, як Данило, зате смирний, то, напевне, і радітиме кращому

життю.

Данила купив управитель Ташкента Рахмет разом з усіма іншими

невільниками. Юнус-хан наказав будувати для нього новий палац, І сюди треба

було сильних, витривалих рабів. Тут нагодився Аббас із невільниками і дістав за

Данила двісті п'ятдесят золотих, задоволено поплескав його по плечу, трохи з

острахом, щоправда, побажав усім гарного життя, щасливої роботи і щез.

Почалося понуре життя ташкентського невільника на будуванні палацу для

Юнус-хана. Спека, задуха, пилюка, каміння, нагаї наглядачів і ланцюги увечері

на ніч, у ямі в ташкентському зіндані.

Здавалось, утекти звідси нема ніякої надії, та Данило знав, що життя буває

всяке, треба чекати. Палац будувався, але невільники гинули один за одним, не

витримуючи важких умов. Данило пережив кількох товаришів по тій норі, в яку

його садили в зіндані, але питримував і ніби вже й втягнувся.

На мусульманські свята робота припинялась, а свят було не так вже й мало, отож інколи бували й передихи. В'язниця-зіндан у Ташкенті містилась просто в

середині міського муру. Мур цей, завширшки із шість метрів, тягнувся довкола

всього міста, і неподалік від

шейхантаурських воріт на північному боці міста в ньому й містився зіндан. Тут же

була й площа Дженоб, поряд росло величезне дерево, на якому раз у раз або вішали

рокованих на смерть, або ж унизу відрубували голову. Далі, за зінданом, містився

величезний міський смітник, зеноб, а ближче, з іншого боку, великий базар Хаст-

Імама.

Коли караван Аббаса під'їжджав до Ташкента, Данило разом з іншими

бранцями не міг не відзначити особливої краси великого східного міста. Він не

бачив краси Хорезма, бо везли його туди пораненого, думав він, що жити йому

лишилось недовго, і на місто не дивився. Та коли виявилось, що його лікують і

продають у неволю, то надія на життя, на якесь майбутнє трохи скрасила і бачення

навколишнього.

Ташкент здалеку видався містом-садом. Караван увійшов у міську зону, і

погляди прибульців падали на вузенькі вулички, ветхі, часто напївзруйновані

дували з жовтої глини, глинобитні будиночки без вікон, вкриті очеретом. Довкола

сама пилюка і ніякої зелені. Сіру одноманітність міста ламали хіба що поодинокі

дерева та граційні мечеті, невеличкі базари та чайхани. Лише з плином часу

Данило зрозумів, як будується східне місто, де слід бачити його нетипову для

європейця красу. За нудною одноманітністю глиняних дувалів, жовтих, закритих

дворів і будинків таїлась багата, своєрідна і незвична краса домашніх дворів, чистеньких і дбайливо засаджених квітами, кущами, деревами й виноградниками.

Завжди через двір протікав і невеличкий аричок з чистою водою. Дуже вражала

після того, що видно було ззовні, краса прийомних покоїв на чоловічій частині

будинку. Стіни і стеля майже завжди були розмальовані, часто і різьблені

дивовижними узорами, тонкі кольорові орнаменти прикрашали двері і

віконниці.

Чоловіча половина називалась «ташкарі», а жіноча — «ічкарі». Бачити жінку

чоловікам найсуворіше заборонялось, навіть рідним. Жінки й дівчатка за

одинадцять років не мали права з'являтися на чоловічій половині, якщо там був

хтось із сторонніх, або ж на вулиці без густої сітки і покривала, що ховали

обличчя і всю постать.

Тому на вулиці у Ташкенті можна було побачити лише чоловіків. Жінка могла

вийти лише з дозволу чоловіка і надзвичай рідко появлялась на вулиці. В таких

випадках бігцем тікала від будь-якого мимохідця, поступаючись йому дорогою і

намагаючись якомога швидше зникнути з його очей.

На свята бранців виводили на базар, і вони могли в супроводі стражників

просити милостиню. В такий спосіб бранці підгодовувались, а наглядачі мали

менше клопотів про їхнє харчування.

Спершу Данила вивели з кількома іншими невільниками на північний ринок

Хаст-Імама, де головним чином торгували худобою й усім, що було пов'язане з

худобою: шкірою, хутром, продуктами харчування. Чимало тут було і ремісників, що обробляли шкіру, псарів, що вигодовували на продаж собак.

Потім бував він і на базарі Галля, де продавались продукти зернового

господарства і торгували з кочівниками.

Найцікавіший був ринок Регістан. Там торгували килимами Індії та

Кашгарії і всіма товарами з різних країн Азії від Китаю до Персії.

Барвисте життя ринків було для невільників лише важким нагадуванням

про безправність, Данило замислювався, що ж робити. Йому, виразно

світлішому за кольором волосся й очей з-поміж інших, і подавали менше.

Якось у вільний час Данило попросив у стражника шматок дерева і ножа.

Стражник куняв у тіні. День був святковий, але охороняти зіндан він мусив, і настрій у нього був поганий. Данило за кілька місяців вже вивчив чимало

слів по-тюрк-ськи і запропонував зробити із дерева забавку. Стражник

завагався було щодо ножа, але, поміркувавши, вирішив, що нічого бранець

заподіяти не зможе невеличким ножем, і поступився.

Це було в Данила ще з дитинства, ще із «тих часів». А скільки років він

не торкався дерева, не шукав у ньому того, що було сховане!

Стражник був вражений обличчям дівчини, яке кяфир викарбував з

деревинки, і дав йому ще поліно. Данило почав вирізати іграшки, деякі

віддавав стражникам, а інші міняв на базарі за їжу.

Кращі часи почалися, коли несподівано помер начальник варти і

призначили нового. То був уже підстаркуватий воїн, далекий родич по лінії

однієї з жінок Юнус-хана — Ісмат-ага. Він був родом із Бухари і не дуже

любив Ташкент, але дістав тут підвищення на службі і мав збудувати собі

будинок. Почувши про оросута, який уміє гарно творити з дерева, він забрав

його на будування свого дому, де було досхочу столярної роботи. Лише раз

позирнув на Данилові іграшки, вирізані з дерева, і наступного дня Данило

працював вже у нього в садибі. Його синові Хаміду виповнилось тринадцять

років, а дочці Зейнеб — п'ятнадцять.

Бувають у житті випадки, коли глянеш в обличчя — і тобі раптом стає

зрозуміло, що то своя людина. І не пояснити цього, не переповісти —

просто ось так зразу: своя людина. А спитай, що таке своя, то й не скажеш

чому.

Так освітила Данилове серце несподівана усмішка малого Хамі-да, коли

він побачив, як вправно оросут вирізає дерев'яні поручні на сходах будинку.

Данило усміхнувся у відповідь, не відаючи, що усміхається вперше за

проклятий рік неволі. А чи багато усміхався і в попередні роки?

Усміхнувся у відповідь, і чомусь стало легше. Вирізав з деревини собаку

і наступного дня подав Хамідові. Той аж засвітився, зрадівши, і вони

заприятелювали, якщо можна назвати приятелюванням розмови сина

начальника варти із невільником-майстром. Не без допомоги Хаміда Данило

менше й менше зазнавав тягощів ув'язнення. Ножа він мав з собою тепер

завжди, маленького, та гострого, згодом і в камеру його перевели кращу — в

невеличку, але окрему. Він був там сам, і малий Хамід почав на свята

приходити до нього в гості, а пізніше Данило почав ходити на роботу до

Ісмат-аги без охоронця, а ще згодом кайдани на нього і поночі вже не

одягали.

Ось так воно йшло, Ісмат-ага був непоганий чоловік, добродушний, не

надто заможний, але з достатком. Двох старших дружин разом із дітьми він

лишив у Бухарі, де в нього була чималенька садиба (то вже розповідав

Хамід), а в Ташкент забрав із собою тільки молодших двох дітей — Хаміда і

Зейнеб. їхня мати Хабіба захворіла на жовту лихоманку і померла два роки

тому. Ісмат-ага дуже тужив за нею і ще й досі не взяв собі нової жінки, чого

дуже боялися діти Хабіба, хоч то було неминуче.

— Як тоді буде, не знаю, — жалівся Данилові Хамід. — Зейнеб так вже

старається догодити батькові, так усе робить для нього і вдома, і на кухні, та

ще ж і служниця є... Одне слово, нам добре так. Я знаю, батько жаліє нас, але... І я, і Зейнеб розуміємо, що без матері ми маємо лише батька. А в нього

є й інші діти, а як буде нова жінка, то, певно, будуть ще діти. І чи ми будемо

йому так вже потрібні? Зейнеб забере хтось заміж, та й усе. А я?..

У Хаміда наверталися сльози на очі при таких розмовах, і Данило

намагався втішити хлопчака, якось розрадити його. Та що було радити, коли

у цьому мусульманському світі він, українець, лише ось-ось оговтувався, шукаючи для себе хоч рятівний камінчик у бистрині життя. Цим камінчиком

зараз для нього був Хамід, його широка усмішка, що відкривала ряд

сліпучо-білих зубів, його кругла, наголо обстрижена голова у чорній

тюбетейці з білим узором, його широке, вилицювате обличчя і променисті

очі, тепло, яке вилучало усе те, що складало його.

Раз по раз вибігала у двір і Зейнеб, коли нікого не було із сторонніх, крім

Хаміда й Данила, її обличчя завжди було закрите паранджею, тільки очі

світили часом на Данила так само променисто і чисто, як і Хамідові, і з

кількох слів, якими він перекинувся із Зейнеб, ставало йому зрозумілим, скільки Хамід розповідає сестрі про їхні розмови. Видно було, що Зейнеб

знає усе і виразно симпатизує Данилові.

Тонкий дівочий стан, гнучка постать, м'які, нечутні кроки, граційні

порухи тіла — усе лишалось в уяві Данила, коли вона, швиденько

промайнувши двором, щезала в глибині будинку на жіночій половині. їй

ішов шістнадцятий рік.

Найдивнішим було те, що до Данила несподівано якось прив'язався й

сам Ісмат-ага. Не можна було б сказати, чому і через що. Тільки старому

подобались роботи Данила, а українець старався вже на совість, як колись у

панському дворі у пана Голембовського (е ні, про те він згадувати зараз не

хотів, не міг, то було те, чого вже не було). Данило старався, і старий бачив

це. Врешті Данила якогось разу лишили ночувати у дворі Ісмат-аги, потім

ще раз, а згодом він став просто жити тут постійно, виконуючи

найрізноманітнішу роботу по господарству, коли головні дерев'яні роботи

було закінчено і будинок, по суті, вже добудували. Данило, однак, і далі

різав із дерева звірів і людей, вежі і палаци, дерева і квіти. Хамідові спало на

думку якось занести все це на базар. Він виторгував чимало грошей за ті

забавки і віддав Данилові. Здавалось би, нащо були

йому гроші? Однак він потроху надбав собі дещо. Передовсім кілька ножів для

вирізування з дерева. Кривий хівинський ніж з кістяною руківкою з козячого рогу, перський кинджал з тонким лезом дамаської сталі і різьбленим руків'ям із

іргаєвого дерева, кипчацький жекауз, кинджал із шкіряними піхвами, з широким

лезом і ще інші маленькі ножики. То все лежало в певному місці у дворі на дерев'я-

ній веранді, де зараз улітку спав Данило і де часом засиджувався біля нього до

пізньої ночі Хамід, а то й сам хазяїн спочивав поряд, посилаючись на задуху в

покоях.

Так минув рік. Хамід ходив до мулли, учився грамоті, Данило займався

хатніми справами, наводив порядок у дворі і вирізав щось із дерева для дому, узори

то на віконницях, то на ручці хвіртки. Оце було здивування для Ісмат-аги, коли

одного разу, вертаючись додому, він узявся за ручку хвіртки і відчув щось

незвичне в доторку, роззирнувся, аж ручка хвіртки виявилась у формі голови

собаки. Ця несподіванка дуже сподобалась Ісмат-азі, і він наказав Данилові

зробити таку ж і з зовнішнього боку хвіртки, з вулиці.

Хамід був у мулли на заняттях, Данило впорався із простішою роботою по

двору і заходився різати ручку на вулицю. Так він колупався із годину, аж доки не

здалося йому, що треба тоншого ножа на кілька останніх штрихів, і він одчинив

було хвіртку, щоби піти на веранду й узяти ножа. І завмер.

Посеред двору йшла Зейнеб, несучи в руках якийсь згорток, і на ній не було

паранджі. Данило й раніше відчував, що дівчина гарна, що усмішка має ще більш

прикрашати її обличчя, ніж братове, але такого він не сподівався.

Все, що було позаду, здавалося чужим, зовсім з іншого світу, ніби з

потойбічного. А тут Данило раптом відчув зрідненість поза-світню, обличчя, яке

він шукав би все життя і не знайшов, ту частину себе, яку тільки може чоловік —

знайти в жінці, якщо може, якщо вистачить сил віднайти в собі і в ній...

Вона сполохалась, зашарілась, але в якусь мить опам'яталась, що довкола

нікого нема, подивилась на Данила впрост і усміхнулась. Мить це

продовжувалось, тільки мить, але вже було все зрозуміло, було саме все так, як

мало бути, як наказав закон природи, до цього вело їх життя.

Зейнеб швидко накинула паранджу й покривало і побігла геть, вже відходячи, озирнулась ще раз на Данила — і все. Щезла.

А в Данилові завирувало життя. Завирували спрага, біль, досада. І щастя, що

вона є, що вона тут, бо все це тут і він тут теж.

Хамід підріс за цей рік, витягнувся, трохи змужнів, переходило йому з дітвака в

юнака, але приязнь його до Данила не зменшилась, а, навпаки, збільшилась.

Якогось пізнього вечора, невдовзі після того, як зустрівся із Зейнеб, Данило

відкрився Хамідові.

— Я знаю — це безнадійно, це безглуздо, це — всім біда, але я закохався в

твою сестру, Хаміде, безтямно, безмежно закохався. Що буде далі?

—Я знаю, — сказав Хамід і обійняв Данила за плечі, — я знаю, і вона

знає, вона любить тебе. А що робити тут, важко сказати.

—Вона любить мене? — здригнувся Данило. — Ти що говориш?

—Я дуже близький із Зейнеб, — я ж тобі казав, — ми удвох, і доляв нас

схожа, їй вже шістнадцять, незабаром віддадуть заміж...

—Ні, ні, ні! — вигукнув Данило і замовк.

Бо що ж — ні? Що може він, раб, невільник? Він забув про це на мить, а

зараз згадав і зітхнув, стискаючи зуби.

—Якщо невільник одружується із мусульманкою і приймає віру

Аллаха, то стає вільним, — сказав Хамід. — Я питав у мулли, це

закон шаріату. Отже...

Прийняти мусульманство? Відректися навіки від себе, від свого краю, від

своєї віри? Ні! Ні! А якщо ні, то далі на все життя неволя, рабство і собача

смерть. Це, що є зараз, довго не протримається. Хамід підросте, Зейнеб

вийде заміж. Ісмат-ага помре, і ти підеш знову у джангоб, у свій зіндан, знову на брудну, ницу, грубу роботу, бо ти є раб. Раб. Ну?

Думки сполошились і крутились в голові у Данила як сполоханий рій.

Коли він дістане волю, мине час — і він зможе вільно посуватися по цьому

краю, то колись разом із Зейнеб може виїхати, а тоді дібратися домівки, а

тоді вихреститись назад, вихрестити її. Піддатися зараз, аби виграти потім.

Головна мета — виграти потім. Домогтись того, що він хотів, куди він

націлявся, палячи маєток Голембовського...

—А батько? — спитав він Хаміда. — Батько ніколи не погодиться на

мене.

—Зачекай із батьком, — сказав Хамід. — Все помаленьку. Я думаю, що

згодом і він не заперечуватиме...

Чи ти думав, Данило, що закохаєшся в узбечку? Чи коли спало б тобі на

думку в часи твого п'ятнадцятиліття, як ось у Хаміда зараз, що ти

переживеш таке бурхливе життя до своїх двадцяти дев'яти і житимеш у

дивному дворі в якомусь Богом забутому Ташкенті, говоритимеш чужою тобі

мовою? Ось що в тебе виходило все життя легко і просто — це говорити по-

іншому, легко по-польськи, і по-німець-ки нахапався ти, а тоді по-російськи, а ось-ось і по-тюркськи.

За півтора року, відтоді як потрапив у полон при військовій сутичці з

воїнами бухарського емірату, вивчив місцеву говірку так, що навіть

подеколи й думав так, як говорив останнім часом. Та що говорив, коли і жив

по-їхньому, легко сприймав і звичаї, і їжу, все, що було довкола. Думав про

себе якось, що він ніби той кіт, якого звідки .і куди не кидай, а він однаково

перевернеться і упаде на чотири лапи. І знову не як той кіт — прив'яжеться, любитиме, буде свій, але не на ланцюгові, не на прив'язку, бо мусить

втекти...

О, скільки вже передумав Данило про можливості втечі звідси, скільки

перебрав варіантів! А було їх чимало. Тільки в останній час розумів він, що

як втече, то впаде гнів правителя на родину Ісмат-ага, яка зробила йому

стільки добра. Ні, треба було якось інакше.

А тут ще Зейнеб, таж і Хамід, тут з'явилося людське тепло. Данило грівся, як коло вогнища, бо цього вже він не знав добрих п'ять років, все було

довкола чуже і стороннє. А тут — тепло людей, ласкаві очі Зейнеб... І ось

шлях, який пропонує Хамід...

Що було далі? Те, що буває в таких випадках. Коли брат любить сестру і

її коханого, стоїть у них на сторожі.

Щастя крадене, щастя з небезпекою для життя, щастя, врешті, дароване

йому Хамідом з ризиком для усіх трьох. І все ж це було щастя. Бо такого

ніколи не мав Данило, ніколи не мріяв, ніколи не знав. І здавалося в ті миті, що від життя більше нічого йому і не треба, тільки б бути ось тут із нею, щоби розчинитися в ній і її розчинити в собі, щоби відчути, що життя ще

попереду...

Хамід узявся сам перебалакати із Ісмат-агою. Йому вже стукнуло

п'ятнадцять, і з хлопчика він перетворився вже на юнака, затемнів перший

вус, і обличчя набирало дедалі твердіших, чоловічих рис при усій виразній

схожості на Зейнеб.

Данило вже сприймав його як свого брата, як свого рідного, турбувався, коли Хамід довго не вертався зі школи, непокоївся, чи він поїв, переживав, коли хлопчак хворів. То було його дитя, його рідний молодший брат, то був

брат його найбільшого кохання, єдиного світла в житті, яке й подарував

йому саме цей хлопчак.

Якось надвечір, коли вся родина була вдома, Данило підмащував глиняну

стіну, що була трохи розвалилася зсередини двору, Хамід старанно виписував

арабський текст, виконуючи наказ мулли, Ісмат-ага дрімав у затінку. Вечір

був тихий і привітний, спека якраз вже спала, і дихати було легко і приємно.

Чути було, як під'їхала до двору груда вершників і хтось голосно постукав у

ворота. Через високі глиняні стіни паркану їх не було видно, але серце

Данила забило на сполох, він закляк на місці, коли грубий голос заволав

знадвору:

— Тут Юнус-хан, найсвітліший! Негайно відчинити ворота!

Бігом кинувся Ісмат-ага до воріт. Схопився Хамід на ноги, а

вже у відчинені ворота в'їжджали вершники.

— Ану, старий!..

Загукав до Ісмат-аги вершник вочевидь більш ніж середнього віку з

суворими різкими рисами обличчя і темною охайною бородою, вже

побитою сивиною. На ньому була блакитна чалма та багатий малиновий

халат із золотим шиттям.

— Кажуть, що ти, знаючи наші уподобання і настрої, приховуєш від нас

свої скарби! Родича свого не шануєш, хоч він дав тобі маєтність і владу, підняв тебе з дна! Ким ти був у Бухарі? Що ти мав? А тепер?

— Шаную!.. — упав на коліна Ісмат-ага. — Над усе шаную, великий

Юнус-хане! Аллах всемогутній бачить, я так ціную і так шаную...

— А де твоя донька? Ти чому її ховаєш від мене? Лише вітер доносить

слухи, що у твоєму домі квітне пишна троянда, далека від людських очей!

Де вона? Сюди її!

Усі заклякли на місці. Кров відхлинула Данилові з обличчя, і він ураз

збагнув: ось вона, та хвиля, коли все закінчилось! Вже були в його

минулому такі миті, коли життя кінчалось, все нищилось, горіло, падало, зникало, й минало багато часу, коли можна було хоч щось починати знову.

Це доки живеш. Відразу ж просто не підведешся після такого удару долі. От

все й скінчиться! Диявол біду перебуде, одна мине — десять буде!

По тому, як затремтіли руки в Ісмат-аги, як зблідло обличчя Хаміда (ой, як виразно бачив зараз усе Данило, ніби й не хвилювався, кожну дрібничку

відзначало його око), раптом видалося йому, що Хамід вже сказав старому

про нього і Зейнеб і що Ісмат-ага обмислював собі це питання і оскільки не

прогнав негайно ж Данила з двору, то схилявся вирішити на його користь. І

ось...

Тремтячим голосом Ісмат-ага закликав Зейнеб. Вона появилась у дворі за

мить, закутана в чадру й покривало, лише очима світила з тваринним майже

переляком, як полонена дика сарна.

— Е ні! — засміявся Юнус-хан. — Ти що, глузуєш з мене? Ану

скинь паранджу, дівча, я, Юнус-хан, тобі наказую!

Зейнеб схопилась за покривало, не в змозі ворухнути рукою, аж один із

воїнів, що прибули з Юнус-ханом, підскочив до дівчини і зірвав з неї

покривало. В Данилові рвонулась ізсередини хвиля зненависті, й він ледве

змусив себе утриматися на місці.

— Так-так! — прицмокнув язиком Юнус-хан, вдивляючись у

Зейнеб. — І ти, старий негіднику, міг оце ховати від мене? Щастя

твоє, що я нині добрий, та й дівка мені ще й як до вподоби. Заби

раю її у палац! Може, і в гарем заберу, там побачимо. Все. Калим

тобі пришлю, старий, так що не журися!

І він повернувся до аскера, що зірвав було паранджу з Зейнеб.

— Забрати її! Все! їдьмо!

Воїн розвернув коня і, перехилившись із сідла, схопив Зейнеб за стан і

посадив до себе.

— Ата, ата! — заплакала дівчина. — Хаміде! Данку! Я не хочу!

— Ні, — раптом кинувся Ісмат-ага навколішки перед конем Юнус-хана.

— Не забирай її, не забирай заради Аллаха, вона заручена, їй вже не можна

до тебе! Аллах нас усіх покарає, не забирай!

— Заручена? — заревів Юнус-хан. — То тим більше пора забрати. А що

ти, смердючий хаме, ховав її і заручив потай, ще й благаєш, аби я не брав її, то на тобі!

Юнус-хан вивернув коня і уперіщив старого нагайкою із свинцевим

наконечником. Кров залляла Ісмат-азі обличчя, але він вже не тямив себе:

— Ні, ні! Ні! Не забирай, віддай доньку!

— На тобі! На тобі! — ревів Юнус-хан, лупцюючи Ісмат-агу нагайкою, і

невзабарі закривавлений старий захитався на місці, падаючи, й тоді з

криком кинувся до нього Хамід і також дістав нагайкою в обличчя, заюшився кров'ю, і вже не витримав і Данило. А знав, що не мусить, знав, що немає жодного сенсу, бо зараз вкоротить собі віку, бо то вже все, але в ту

мить раптом нічого вже не

вартувало для нього те життя, все зламалось, все пропало, не ли шилось

нічого, крім люті і зненависті, крім жадоби помсти.

То було безглуздо і так очевидно було, тільки аскери Юпус хана

винагайкували усіх трьох так, що живого місця не лишилося.

Але в руці у Данила був ніж, і цього вже було досить, аби леді, кивнув

головою Юнус-хан і зв'язали аскери ледь живого Данила і поволочили геть, лишивши у дворі Хаміда плакати над непритомним батьком, що лежав

заллятий кров'ю навзнак посеред двору. Данило спромігся лише сказати:

— За що ви їх? То ж ваші люди, Ісмат-ага вам вірно служив, а

то його син і його донька, майте хоч до них милосердя...

І тут зареготав Юнус-хан.

— Га-га-га! Ви лиш погляньте на цього кяфира! Він ще вчить

когось, що і як чинити, він ще вчить мене милосердю!

Сміх розібрав Юнус-хана, і він не міг його стримати й далі.

— Чи ти розумієш, що є ніщо? Що тебе немає взагалі. Вони

ось, — він показав рукою на Хаміда і його батька, — теж ніщо, але

нони хоч вірять в Аллаха, вони його діти. А ти — ти ніхто, тебе

нема. І на доказ того, що тебе нема, завтра вранці тебе просто по

місять отам-от над дженобом на великому дереві.

Хамід кинувся Юнус-ханові в ноги.

— Милосердя прошу для нього, о великий Юнус-хане! Милосердя

прошу заради того хоч, що батька мого не пожаліли, то хоч його пожалійте, милості прошу!

— Тут усі якісь скажені. Кожен хоче вмерти, кожен просить за іншого, не дбає про себе! Ти щеня! Ти просиш за кяфира! Двадцять нагайок йому за

невірного! Негайно!..

Данило лежав у своїй камері-ямі в зіндані, про яку вже давно й думати

забув, але не спав — чекав ранку, коли мав загинути.

Але і вранці за ним не прийшли.

Про Данила на певен час забули, бо на Ташкент напали кочівники на

чолі з Джангази-ханом, і Юнус-хан повинен був відбиватися від численного

ворога. Усі були захоплені обороною. Минуло ще чотири дні. Джангази-хан

відступив, Ташкент трохи заспокоївся, а до Данила в камеру кинули сусіда, теж приреченого на страту, військовополоненого, юного кипчака Айдара.

Що відволікло увагу Юнус-хана від бранців, так і лишилось для них

загадкою, та якось біля отвору в камеру появилась знайома голівка, і

Данило стрепенувся. То був Хамід.

Стражники добре знали його, знали і Данила. Вони знали все. Минув

час, і погроза Юнус-хана не була виконана. Хамід щодня просився на

побачення з Данилом. Врешті один із них не витримав і впустив малого, вважаючи, що Юнус-хан, який забрав собі сестру Хаміда, таки пробачив

кяфира, зваживши на прохання Хаміда і, певне, ще більше його сестри.

Хамід приходив щодня. На Айдара він не звертав уваги, і якось вже

потім Данило подумав, що хлопці навряд чи здружились би

самі, якби не він. Тут вступали у дію закони неприязні між близькими

народами, які ще й воюють один з одним.

Хамід готував Данилові втечу. Він дуже змарнів і зблід за цей час.

Батько його помер від побоїв, кінець нагайки прийшовся просто на скроню, і старий вже не підвівся з долівки. Хамід відразу подорослішав. Було йому

лиш близько п'ятнадцяти, а вже життєва біда кинулась йому на плечі злим, розлюченим, диким псом і гризла й мучила, і не було від неї ради.

Зейнеб лишилася в палаці Юнус-хана. Досі її Хамід не бачив. Юнус-хан, почувши про смерть Ісмат-аги, велів поховати його за всіма законами, прислав Хамідові калим за Зейнеб. Але Хамід ні до чого не торкався, чекав

на старшого брата з Бухари, той мав приїхати і вирішити, що буде далі.

Старший в родині, Рахмат давно одружений, йому було десь років із

двадцять п'ять, і він любив ХаМіда. Хамід чекав на приїзд Рахмата, бо, пригнічений горем, просто не міг і не хотів нічого робити. Вже не відвідував

він і медресе Кукельдаш, де був кращим учнем у мулли Садріддіна, ніщо

його не цікавило вже зараз, лише життя Данила.

План його був наївний, але в простоті своїй і сміливості міг і вдатися, іншого виходу не було, і Данило погодився. А тоді поговорив з Айдаром.

Кипчак вмить був готовий до дії.

Вирішили, однак, перечекати ще день. Кожного разу Хамід при

зустрічах передавав Данилові по черзі — то ножа, то довгу мотузку, то ще

одного ножа і золоті монети, одне слово, усе те, що мало би придатися для

втечі.

А далі було так. На кілька днів Хамід щез, до в'язниці не ходив, знову

показався у медресе і домовився з муллою, який любив свого здібного учня, щоби той виділив йому ще час увечері для занять через пропущений період.

Отже, тепер Хамід був зайнятий у медресе вдень, а увечері ходив до

мулли і не міг появлятися у в'язниці. Лише раз ще появився він і знову зник.

Стражник, який заступив на вечірню зміну, був молодий і у варті

недавно (це вже розповідав Хамід), він почав куняти біля дверей камери, де

сиділи в'язні, в той час як по широкій горішній частині камінного муру, три

метри завширшки, проїжджали раз по раз із періодом у годину двоє

зартових й озирали з міського муру все, що діялось біля стін міста

зсередини і зовні.

У тій стіні й містилася в'язниця-зіндан, і Данило з Айдаром чули, як над-

головою в них процокали коні і вершники поїхали далі.

Тоді Данило глухо застогнав, заойкав і почав качатися по землі. Стражник

зазирнув у маленьке віконце. — Що там? — запитав він.

— Золото! — відповів Айдар.

— Яке золото? — здивувався стражник. — Звідки?

— Та цей кяфир, здається, мав заховані десь золоті монети і, щоб не

пропали, хотів їх поковтати, та ось одну ковтнув і мучиться. Кяфир! Що з

невірного візьмеш?!

— Які монети? Що ти верзеш? — захвилювався стражник.

— Та ось, ага, подивіться! — І Айдар, грубо відштовхнувши Да-нила, почав

щось видирати у нього, а той, скорчившись, кричав: «Не дам! Моє! Не дам!»

Врешті Айдарові вдалося вихопити одну монету з рук знесиленого Данила, і

він подав її стражникові.

— Візьміть собі одну! Нам все одно вже того не треба, а вам придасться.

— Забери й решту у нього і віддай мені! — зарепетував стражник.

— Та мені його не подужати! Я слабий, а цей, хоч і корчі його взяли, сильний, не віддає.

— Зачекай, зараз я сам. . — Стражник такого стерпіти не міг, монети були

справжні, він переконався, побачивши на власні очі,-

Він відсунув сітку, якою зараз зачиняли камеру-яму, спустив униз невеличку

драбину, бо до ляди знизу було височенько. Камери, а точніше просто великі ями, були викопані у землі, внизу, під муром.

— Я зі зброєю, не забувайте! — нагадав він про всяк випадок. —

Тільки що, то проткну ножем, і все тут!

Айдар мовчки подивився на нього і відійшов убік, сплюнувши крізь зуби.

Стражник наблизився до Данила, що лежав, стогнучи, скрючений у кутку, і

наставив на нього кинджал.

— Де монети?

Данило мовчав, лиш стогнав далі. Тоді стражник замахнувся, вперіщив його

Нагайкою і в цю мить відчув на своєму горлі чиїсь руки, що стискали його, як

кліщі, не даючи вимовити ні слова; він не встиг витиснути й звука, не зміг, бо

чиєсь тіло важко зависло на ньому.

То стрибнув на нього з кутка Айдар, як дикий кіт, вчепившись йому у горлянку

мертвою хваткою. Стражник махнув ножем, намагаючись вцілити ззаду у того, хто

обхопив його руками й ногами, і падав вже разом з ним на долівку, але ніж в ту ж

мить перехопила залізна рука, могутній стусан у живіт забив стражникові

памороки, і він втратив свідомість.

— Зброю, доспіхи і те, що згодиться з одежі, — кинув Данило Айдарові. Той

не видав ні звука, мовчки роздягаючи стражника, заніс було над стражником

ножа, але Данило спинив його руку.

— Ні, вбивати не будемо! Хамідові і так може перепасти. Підозріватимуть

насамперед його. А якщо вбити, то Юнус-хан розлютиться ще більше.

Айдар презирливо скривився і заходився далі стягати зі стражника одежу.

Зробили кляпа і заткнули стражникові рота, бо він вже починав приходити до тями.

Треба було поспішати, бо незабаром картові вершники на мурі вже мали їхати

знову повз них. Данило натягнув шолом і халат стражника, і коли вартові на мурі

проїжджали повз них, зумисне, аби вони помітили, трохи постоявши, привалився

до стіни і почав ніби дрімати.

— Гей, ти! — гукнули зі стіни. — Ти що, спати сюди приставлений?

— Нічого! — відповів Данило. — Я лиш куняю, ті ж бо куди дінуться, а

між тим мені тут таке ввижається...

Зверху зареготали і поїхали далі. Можна було тікати. Данило з Айдаром

витягли стражника назовні, притулили до стіни, ніби він спить, міцно

прив'язавши спиною до дверей камери, щоб не міг ворухнутися, і, озирнувшись, метнулися від стіни геть.

Ще була вечірня пізня пора, і зараз Хамід мав сидіти у старого мулли, щоб вранці, коли усе з'ясується, бути поза всякою підозрою. Мулла не раз

пропонував хлопцеві в останні дні ночувати у нього, знаючи, що той зараз

зовсім сам, і Хамід вирішив скористатися такою нагодою і в день втечі

бранців лишитися ночувати у мулли Садріддіна.

Данило вже добре орієнтувався в Ташкенті, й вони з Айдаром впевнено

прошкували темними, порожніми вуличками далі й далі, аж до

Шейхантаура. В цьому районі міста почав було Ісмат-ага будувати ще один

невеликий будиночок. Район цей був зелений і приємний свіжим повітрям, а

що неподалік був базар й таборилися за міським муром часто купці з

кочових племен, то нікому не заважало.

Служників, які доглядали за будинком, Хамід лишив у старій хатині, будівництво припинилось зі смертю Ісмат-аги. Все вирішуватиметься, коли

приїде з Бухари його старший син. Ось тут і вирішив Хамід заховати

втікачів на перший час.

Вранці, коли відчинять ворота Шейхантаура для торгівців, коли буде

видно, що немає ворога за стінами міста, що нових нападів кочівників ще

можна не сподіватись, базарне життя має йти своїм ходом. А починається

воно дуже рано.

Варта біля в'язниці мінялась біля восьмої ранку. На той час базарне

життя було вже в розпалі. На світанку появився Хамід у недобудованій

хатинці в Шейхантаурі, де вкоротали ніч Данило з Айдаром. Втікачі

перевдяглися, намагаючись набрати по можливості вигляду місцевих

жителів або когось із торгівців. Озирнули один одного і вийшли з будинку в

напрямку базару. Йшли вони різними керунками, Данило сам, а Хамід повів

Айдара, який не знав міста.

До базару було близько, і незабаром вони вже стрілися біля гуртівників, що розхвалювали баских коней, а неподалік мекали овечки, кози, подавала

голос усяка худобина й птаство. Ніби тиняючись серед натовпу, прицінюючись до коней чи до овечок, усі троє швиденько дісталися воріт.

Якісь кочовики тягнули в місто верблюдів, чимось добряче навантажених, стражник повів розмову з ними, затримав валку, і в цю якраз хвилину усі

троє вийшли за мур міста. Зараз ніхто не роззирався за якимись хлопцями, що блукали собі з думкою щось купити або ж для забави розглядали ринок.

Одійшли трохи вбік і попрощались. Треба було поспішати, кожної

хвилини міг вже початися сполох, і втікачів повинні були шукати, наздоганяти.

Хамід подав Данилові листок пергаменту, списаний арабським

плетивом.

— Якщо доберетесь до Бухари, то шукай там дім мого брата

Рахмата, даси йому це, і відтак матимете все, що треба для дальших

доріг. А може, і я вже буду там, як пощастить, — сумно сказав

Хамід. — Я подався б із вами разом, але ж приїде мій брат, і тоді пін

поплатиться замість мене за вашу втечу. Прощавай, Даниле. Пам'я

тай про мене, ти — мій брат.

Сльози потекли Хамідові з очей, коли він говорив це, і в Данила також

навернулися сльози на очі. Знову втрати, знову розлуки з тим, що для нього

стало таке дороге в оцьому далекому місті. Л попереду лиш невідоме, небезпеки, незвідані путі, невиразне майбуття. Тільки кінцева мета, є лише

одна кінцева мета. От якби й Хаміда забрати з собою...

— Я постараюсь приїхати в Бухару. Шлях цього, — він озир

нувся на Айдара, той стояв трохи віддалік, терпляче, але незадово-

лсно чекаючи, доки ці двоє попрощаються, — зовсім інший, ми

незабаром розійдемось. То — чужий чоловік, випадковий. А ти, Хаміде, ти — мій. Ми обов'язково зустрінемось.

Він обійняв хлопця, поцілував його в обидві щоки і мить стояв, притулившись до Хаміда, а тоді, відірвавшись, різко повернувся і пішов до

Айдара, який у ту ж мить вже крокував геть від міської стіни, від Ташкента, від небезпеки, смерті, сорому, поразки — до нового життя.

З шейхантаурських воріт дорога вела на Ніязбек і мала розвилку на

Наркент і на Зенгтата. Десь далі ці дороги пересікались з великим шляхом

на Коканд, але обом утікачам спершу треба було рухатися бодай в напрямку

Туркестану, тобто на північ, а шейхан-таурські ворота та усі дороги, що

вели з цих воріт, вели на схід.

Данило з Айдаром подалися вперед. Данило ще кілька разів озирався, доки ворота не щезли з виду, а з ними й Хамід, що стояв проти воріт на

дорозі. Починало вже припікати чимдалі більше й більше сонце, ставало

спечно, і треба було поспішати. Насамперед — геть з дороги, бо погоня буде

саме по дорогах, а по бездоріжжю навіть вершники навряд чи зможуть усе

геть прочісувати.

Тому втікачі при першому ж повороті дороги різко звернули від неї на

північ і пішли просто степом. Спершу траплялися їм якісь кущі, а чимдалі

— срібно-сіре море вигорілої під сонцем ковили покривало тут, здавалося, усе, що очі бачать, срібло переливалось із зеленню, і лише пагорби жовтіли

де-не-де. Шлях тут ставав чимраз небезпечніший, бо двох пішоходців серед

степу можна було помітити уже здалеку, але вони вперто посувалися

швидким кроком кілька незупинних годин, аж доки біля якогось пагорба не

затемнів зеленіше видолинок, а спека вже стала такою нестерпною, що Ай-

дар сказав:

— Далі зараз йти марно. Треба перебути спеку і віддихатися, бо

за такого сонця, та ще пішки, далеко не зайдеш! Ось гарне місце, мабуть, найкраще з-поміж того, що ми бачили.

Данило не міг заперечувати, бо його також, як і Айдара, змагала спрага, піт заливав чоло, одежа була мокра від поту, і чалма, накручена на місцевий

лад, вочевидь прилипла до голови. Що вже казати про ноги...

На жаль, вибору у них не було і часу теж, як ходили, так і пішли, бо

взуття забрали стражники, тільки-но їх кинуто було до в'язниці, а коли

тікали, то ніхто не подумав, що треба щось і на ноги. Зараз то все далося

взнаки. Степові колючки звіддалік здаються звичайними, а як до них

навпомацки, та ще голоніж, то збагнеш, яка це могутня зброя степу, який

захищає себе перед різними стихіями, а насамперед перед тваринним і

людським світом. Вони посідали у видолинку під пагорбом, але сонце

палило так само бай-дуже-їдучо, і втекти від нього не було ради. Данило ліг

вниз обличчям, віддихуючись, ноги спочивали, все тіло ломило, та земля не

була аж ніяк прохолодною, розпечена майже, як і повітря, вона не надто

полегшувала спочинок.

«Так ми довго не протягнемо, — подумав Данило, — цей степ, ця

пустеля буде ж чимдалі страшнішою. Як ми в ній там упораємось без

нічого?!»

— Гей, оросуте! Ти чого розлігся? Буде тобі недобре! Роби так, як я! —

Айдар натягнув полотнище чалми, яку скинув з голови, на трикутник, зроблений із трьох лез, власне, з двох ножів та шаблі, яку вони забрали у

стражника і несли з собою, загорнуту в клунок.

— Давай, оросуте, свою чалму!

Айдар узяв Данилову чалму і накрив той трикутник ще й нею, так що

затінок став значно густіший, хоч і не широкий. Вони з Данилом уляглися

поруч під отим наметом, і тільки зараз Данило відчув насолоду спочинку від

сонця й руху і вперше подумав: це чортеня таки де в чому тямить. Відколи

звернули з дороги, вони йшли вже години зо три, одного разу перетяли

широкий арик, в якому вимилися й напилися води, але тривожно і швидко, бо біля арика завжди могли з'явитися люди. Айдар вмився до пояса і скеп-

тично роззирався на Данила, який, роздягшись, голяка шубовснув у воду і з

насолодою плескався кілька хвилин у воді.

Айдар стояв, відвернувшись, і роззирався на навколишнє, вочевидь

зневажаючи звички оросута, його неповагу до власного тіла, який міг отак-от

зовсім голий кидатися у воду. Тут щось було не так, і це дратувало юнака, й

він, сердитий, чекав, доки Данило вилізе, одягнеться і вони рушать далі.

Дорогою вони не говорили нічого, це був мовчазний похід, хіба що в

кількох словах вирішували, куди йти, а погодивши, рухалися далі однаково

мовчки, навіть в якомусь одному ритмі, що було трохи дивно обом, в якусь, мить це впадало в око то одному, то іншому, але сонце, колючки і втома

змушували геть забути про все, рухалися, як уві сні, не думаючи, — вперед, тільки вперед!

Зараз вони лежали під отим благеньким наметом у затінку, і вже не

найгіршим здавалося життя цієї миті, бо був спочинок, і початок волі, і

сподівання на якесь майбуття.

Зараз Данило лежав навзнак, а кипчак лицем униз, та раптом Айдар

схопився і штурхонув Данила. Той сполохано скочив і собі, и кипчак уже

зривав намет, який вони щойно так дбайливо будува-ли... Кількома рухами

скинув усе в ковилу, де густіше, тоді лиш вигукнув:

— Десь тут вершники! Це за нами! Лягай і дивись уважно!

Тут кольорова одежа була зовсім ні до чого, й Айдар швидко

прикрив свої зелені шаровари білим полотном чалми. У видолинку нони

лежали тепер під палючим сонцем мовчки із півгодини, кип-чак, приклавши

вухо до землі, слухав степ. Врешті показав Дани-лові на північ:

— Там вони, ідуть звідти! Загін невеликий, коней з десятеро.

Вони дочекалися й вершників. Обоє втікачі на цю пору вже так

заквітчались ковилою, що, лиш під'їхавши зовсім близько, можна було б

розгледіти тут людей.

Вершники проминули утікачів на відстані з версту, але їх можна було

розгледіти — озброєні, насторожені й озирались навколо. Очевидно, це

один із загонів Юнус-хана шукав утікачів.

— Перших пронесло, — сказав Данило. — Ти молодець, хлоп

че. Це ж ти їх почув!

Айдар мовчав, відвернувшись, а потім сказав тихо:

— В степу треба думати. Тут не місто, тут думати треба. ї диви

тись довкола, і слухати.

Все було добре, але спека тільки ледь-ледь почала спадати, води не було, їжі обмаль.

— Увечері пошукаємо воду, — сказав Айдар, — а зараз давай

знову натягнемо полотно, і саме отут, де лежимо, бо земля тут була

прикрита нами, не така нагріта, на ній легше дихати.

Теж правда, думав Данило, допомагаючи юнаку, все ж до діла в степу

місцевий хлопець, знає дещо таки краще від тебе.

Коли звечоріло, вони рушили знову. Йшли швидко, озираючись раз у

раз, пильно вдивляючись у степ, однак не зупиняючись ні на мить. І коли

запала вже ніч, Айдар показав Данилові напрямок до бурого в сутінках

пагорба і пробурмотів:

— Туди! Там будемо ночувати!

Данило дивувався собі, але чомусь слухався мовчазних і небагатослівних

наказів, які виходили від юного кипчака, було ж очевидно, що хлопець

орієнтується в степу краще за старшого, та й що тут говорити, коли і так

зрозуміло: хто знає краще, той і веде.

Спека не гамувалась ще довго, і часу було вдосталь, аби під отим

невдалим, але все ж рятівним наметом, якого змайстрував юний кипчак, розслабитися хоч трохи і пірнути у важку дрімоту, що під сонцем швидше

схожа на млосне забуття і маревне очіку-вання свіжості вечора і прохолоди

ночі.

Кожен поринув у свої думи, і хоч і лежали поряд втікачі, однак зовсім не

зважали один на одного, доки не виникне необхідність.

Сріблом квітучої ковили ганяв легенький вітерець, і погляд Ай-дара

раптом затуманився, і стиснули серце туга і щем. Все це було

його, його рідне, таке близьке до справжнього, природного життя його роду

і таке зараз далеке. Попереду ще стільки небезпеки, стільки усього, доки

вдасться, а чи вдасться, дістатися йому до своїх.

Він ураз побачив себе вдома. Ще недавно, кілька років тому, коли ще

неприступний був йому за віком воїнський стан, коли усе в ньому рвалося у

воєнні мандри, до можливого ствердження себе у славі воїна-батира, до того

єдиного майбутнього, яке могла вготувати йому доля, якщо в ньому справді

росте воїн і він зможе виправдати ім'я свого батька, славного Багенбая-

батира, відомого на весь степ своїми військовими подвигами.

Доля склалася нещасливо для Айдара, бо мати його — проста рабиня-

толенгутка, наймолодша токал Багенбая-батира, укохана і все ж — рабиня.

Отож йому, синові славного батька, вже не може бути вготована доля

справжнього нащадка роду кипчаків, бо він хоч і син знаменитого батира, але ж і син раби. Мати його — шоста дружина Багенбая-батира, яку він

любив найбільше, — мала чималий вплив на Багенбая-батира, але знак

рабині на її руці позбавляв її тієї влади, яку вона могла б мати по праву

молодшої дружини — токал Багенбая. Все ж вона спромоглася на те, що її

первісток, Ай-дар, змужнівши, потрапив у число найближчих людей

Багенбая, до його особистої охорони. Він уже довів у кількох сутичках з

ойротами свою непересічну військову спроможність, відчув і сам на собі

батьківську опіку і любов. Багенбай-батир міг пишатися таким сином.

Не було гаразду у стосунках Багенбая із Есим-ханом, який очолював

племена всіх трьох казахських жузів — великих відгалужень колишньої

Золотої орди. Багенбай-батир був із Середнього жуза із роду жагабайли, племені кипчаків, відомого з численних переказів і легенд. Упродовж

кількох століть існувала у казахських степах держава Дешт-і-Кипчак, що

означало «Країна Кипчаків», і займала вона великий степовий обшир. Потім

значення і сила кипчацького роду трохи підупали, але назва за тими степами

лишилась надовго... Дві попередні дружини Багенбая-батира, старші за

Айдарову матір, з дітьми яких Айдар найбільше дружив, були із

прославленого роду жагабайли. Саме з цього кипчацького роду пішла

знаменита на весь казахський степ легенда про кохання юнака Туленгена до

красуні Киз-Жібек. Недовгим було щастя Туленгена і Киз-Жібек, хоч багато

довелося мандрувати юнакові, доки не знайшов він ту, яку шукав.

Залучилися вони, і прожив у роді Киз-Жібек Туленген кілька місяців, а тоді

вернувся додому, щоби згодом батько його, Базар-бай, послав сватів до

красуні, виплатив калим і Киз-Жібек приїхала в рід Туленгена. Але не до

душі стала старому батькові забаганка юнака, і почав він відтягувати від'їзд

сина за невісткою. Врешті ображений Туленген поїхав сам, лише з кількома

воїнами, без великої охорони.

Біля озера, де Туленген із супутниками влаштувались на нічліг, їх

перестрів заздрісник і суперник Туленгена — Бекежан. З великою

дружиною напав він на Туленгена, і як не оборонялись жага-байлинці — всі

до одного загинули. Перед смертю Туленген попро-

сив Бекежана, щоби той поховав його. Але Бекежан не виконав прохання

небіжчика і покинув його тіло напризволяще. Летіли дикі гуси, і перед

смертю Туленген попросив їх передати, що він отак іагинув від руки підлих

вбивць і лишився не похований.

Минув певен час, аж Бекежан заслав сватів до Киз-Жібек, доводячи, що

Туленген обманув її. Сім років минуло відтоді, але Киз-Жібек все ще чекала

Туленгена, і врешті Бекежан сказав їй, що вбив Туленгена.

Киз-Жібек ніяк не хотіла скоритися долі і стати дружиною вбивці

Бекежана, аж тут підріс за ці роки молодший брат Туленгена, Сар-синбай, і

поїхав шукати слідів пропалого брата. Невпізнаний дістався від до аулу Киз-

Жібек, який на той час захопив калмицький хан Корен, що й намірився

взяти Киз-Жібек у жони. Сарсинбай побачився з Киз-Жібек. За законом, братова наречена могла і мала належати йому, якщо б він цього захотів.

Юнакові вже перейшло за сімнадцять, і зовні дуже схожий він був на брата, і покохали одне одного Сарсинбай і Киз-Жібек. Сарсинбай з Киз-Жібек

утекли від Корена з допомогою акина Шеге. Врешті Корен наздогнав їх, і

вперше став юний Сарсинбай лицем до лиця з могутнім воїном Коре-ном.

Але духи предків, чільтани, допомагали юнакові на його землі, й дух його

брата зміцнював його юну силу, і він переміг Корена. А найгарніша з-поміж

усіх дівчат в казахському степу Киз-Жібек стала його дружиною, і всі з

жагабайлинського роду були раді щастю прекрасної юної пари.

Айдар з дитинства чув час від часу цю легенду, та й багато інших

подібних, від мандрівних жірау-акинів й мріяв уславити свій рід подвигами і

зустріти таку ж красуню, якою була Киз-Жібек. Може, й про його подвиги

колись заспіває мандрівний жірау, граючи на дзвінкій домбрі, і серце якого-

небудь юного воїна здригнеться, і він захоче стати таким, як Айдар...

Найпершим був він із самого дитинства серед своїх ровесників, ледве

десять літ йому минуло, — і в перегонах на молоденьких скакунах, й у

вмінні володіти арканом, накинути його на повному скаку на непокірного

жеребця, але найбільше виділявся серед усіх прудкий і спритний Айдар, стріляючи з лука.

Віддавна кипчацькі підлітки мали за звичай змагатися у стрільбі з лука

на коні, на повному скаку поціляючи у степового ховраха-тушкана, що

вибігав із своєї нірки.

Треба мати соколине око, аби розгледіти ховраха серед степової ковили і

кольорових колючок. Десь ледь сколихне спокій степового моря гостренька

голівка ховраха, і вже мчить скакун, а за ним й інші — хто перший, хто

вцілить, хто спроможеться...

Не було іншого підлітка, хто би так здалеку і так влучно, метрів за сто, трафляв стрілою з лука в ховраха, і колись батько, що наїжджав час від часу

в перервах між воєнними походами в аул, захопився ним, своїм сином, і

сказав Айдаровій матері:

— Гарного воїна ти подарувала мені, Куралай, гарного! Це таки мій син!

Щасливий був того дня Айдар як ніколи, бо таке визнання з уст

уславленого батька означало для нього найвище, про що він міг мріяти, —

майбутнє воїна. Батько напевне колись візьме його з собою, напевне.

Гнучкий і спритний Айдар згодом навіть дістав прізвисько «Стріла». Але ще

один хист виявився у ньому — сприт до метання ножів.

Віддавна жив при роді кипчаків старий Кудабай. Походження він був

джунгарського, довгий час перебував у рабстві десь у Центральному Китаї, кілька разів невдало втікав, але врешті випадком доля завела його у

кипчацький стан. Відбили його як раба у бою з ойротами. Однак вік його

вже минув. Кудабай не став шукати вже джунгареьких своїх родичів. У

бою кипчаків з ойротами він врятував життя батиру Багенбаю, в якого

цілився з лука поранений джун-гарський воїн. Кудабай, помітивши рух

ойрота, що вирішив перед смертю забити одного з кипчацьких батирів, який нині очолював воєнний похід, метнув ножа, який вцілив ойротові

просто в горло.

Багенбай озирнувся і лише тоді помітив усе. Він звелів привести того, хто метнув ножа:

— Навіщо ти врятував мені життя, джунгаре? Ойроти — наші вороги, але

ж і джунтари теж! Що тебе змусило зробити цей рух?

— Я вже старий, але вірю в те, що є люди, які повинні жити, щоб допомагати жити іншим. А є такі, яким краще вмерти, бо ме

тою їхнього життя є тільки вони самі. Ці люди живуть для себе за

рахунок інших, ніколи не озираючись. Мені здалося, що у тебе, батир, обличчя того, хто живе не лише для себе. Ось і все.

Багенбай-батир був відомий в степу своєю справедливістю і ве-

ликодушністю, але старий не міг знати цього.

Цей жест з боку раба розтопив і так великодушне серце батира.

— Будеш вільним, старий, живи, де хочеш. Хочеш — йди додо- '

му, шукай своїх доріг, а хочеш — живи у мене в аулі. Відкриваю

тобі свій дім. Вірю тобі.

Кудабай лишився у кипчаків.

Він, власне, і виховував Айдара, і батько його, суворий і стриманий

батир, повірив рабові.

Ось від Кудабая й перейняв Айдар уміння володіти ножем та іншими

метальними знаряддями. Власне, це було те саме, що політ стріли, тільки

пущене рукою.

Кудабай засвоїв цю науку в Китаї. Він показував хлопчакові справжні дива, і

той переймав їх так швидко, що старий німів від подиву.

— Ти природжений металець, це твоє мистецтво, Айдаре. Ди-

вись-но ще!..

Виявлялось, усе, що трапляє людині в руки, може стати зброєю, якщо

цим предметом вміти володіти.

Кудабай показував йому, як срібна тарілка може знести голову

ховрахові. А отже, не лише ховрахові, а й людині, будь-кому. Лише точно

запусти її. Треба почувати повітря, відстань і лет. Простір між тобою і тим, у що ти метаєш своє знаряддя, не має бути порожнім. Почуваючи його, ти

безпомилково трафиш у ціль.

Айдар вірив, що доля зробить із нього славною воїна.

Коли вірити переказам, дух предка відтворюється знову через сім

поколінь, і саме в ньому якраз і відтворився дух когось із славних предків

їхніх, із кипчацьких батирів.

Він зиркнув на оросута і зітхнув, так-так, Бог послав йому в товариші

цього нездалого чоловіка, світлоокого, русявоволосого, зливними

кудлатими кучерями і кучерявою борідкою. Міцний, видно, та й з утечі

помітно було, що не найгірший з можливих, і все ж... Щось дратувало в

ньому Айдара: чи те, що був він аж ген з якихось незнаних йому країв, чи

те, що так прагнув врятувати його отой хирлявий Хамід; що і йому, Айдарові, пощастило, і не власній відвазі й силі завдячує він цією утечею, а

саме цьому чоловікові, його долі, його щастю...

Оросут, здавалося, спав, і Айдар, зіпнувшись на руки, виповз з-під

наметика.

— Ти куди? — Оросут, виявляється, теж не спав чи спав так чутливо, що

одразу ж прокинувся.

— Я зараз, — кинув Айдар. — Спи, я зараз...

Він відійшов трохи від намету і окинув оком навколишній степ. Тихо, сонячно. Спека. Відійшов ще далі, звільнився від зайвого, що заважало йому, але, попри спеку, чомусь не вабило його негайно назад, під захист від сонця, і

він ще стояв отак певен час, відвернувшись від того місця, де під наметом

лежав оросут, міряючи оком далину, ні про що не мислячи, тільки втома і

щем лежали в нього на серці.

Потім повернувся і пішов до оросута. Все ж під сонцем так знічев'я не

варто стояти. Хто зна, що буде далі.

Наблизився до намету і раптом завмер, вчуваючи звичним слухом

знайомий тривожний шелест і шипіння. Кинув оком до наметика і завмер, отетерівши. Зовсім близько від того місця, де спав оросут, майже просто над

ним звела голову степова гадюка гюрза і шипіла, викликаючи непорушне

тіло на рух. Змія не кусає, доки жертва її не рухається, вона реагує тільки на

рух. Ще мить, оросут повернеться, і все — йому кінець. Укус гюрзи —

смертельний, зараз вони ніякої протидії не знайдуть.

Айдар відчув, як у нього похололо всередині, і рука сама собою

схопилась за коротенький кинджал, що лишився у нього за поясом, бо був

закороткий, щоб прислужитися для намету. Рішення визріло в долі секунди.

— Не рухайся! — гукнув він оросутові з усіх сил. — Замри на

місці, не ворушись!

Від оросута не долітало жодного звука, він не рухався. Гюрза зреагувала

на звук і трохи відвернула голову, але Айдар був від неї на віддалі метрів

п'яти і нападати на нього їй було задалеко.

Він вихопив киджал і, зігнувшись, мов дикий комишевий кіт, прицілився.

Ще мить — і повітря перерізав свист кинджала, якого метнув Айдар. І

вже обезголовлене тіло зміюки корчилося поряд з наметом, а голова її разом

із кинджалом відлетіла геть.

Скільки разів за своє життя вже довелося Айдарові і ще не раз

доведеться згадувати добрим словом старого Кудабая. Ось і зараз. Він би

лишився сам, оросут помер би від укусу гюрзи, а в степу один — не воїн, аж

ніяк, а ще без коня і без лука із стрілами.

— Вставай, оросуте! Вже минуло! — Айдар вимовив ніби між

іншим, дуже стримано, але водночас із легким тріумфом. Те, що

він вчинив, доводило його самостійність, його власну, непересічну

силу, його життєспроможність.

Оросут підвівся, сів і тоді лише побачив тіло гадюки, що все ще

корчилося неподалік, безголове, але й зараз відворотне у своїй минулій

небезпечності.

— Ти врятував мені життя, хлопче! Спасибі!

Айдар знизав плечима і відвернувся. Нащо йому була вдячність цього

чоловіка?

— Ти допоміг мені втекти з в'язниці. Я ж тобі не дякував. Так має бути, якщо ти воїн. І чоловік.

— Авжеж! — погодився оросут. — Але... Ну, гаразд, молодий ти ще, тому так говориш. Та молодість проходить, і це мине. Це перехідне. А

життям я тобі завдячую, як собі хочеш.

Багато говорить, думав Айдар, як жінка, а все ж на мій окрик зреагував

як слід. Може, він і нічого, цей кяфир.

Западав вечір, треба було подумати про їжу, Айдар мовчки пішов степом, намагаючись ступати нечутно і вдивляючись в землю.

Нарешті угледів нірку ховраха-тушкана, згодом ще одну. Тоді заліг на

однаковій відстані поміж ними і став чекати. Доволі часу минуло, аж ось з

нірки висунулась голова степового гризуна. Чорненька, ага, це чорний

ховрах, кара-тушкан. Зараз, хай-но вилізе зовсім. Звірятко вибралося

назовні, повертіло головою в різні боки і тільки зібралося шмигнути степом

у пошуках їжі, як посвист Ай-дарового кинджала позначив йому кінець

життя.

За дві години Айдар уполював трьох таких звірят. Оросут на той час

викресав вогонь з кресала й запалив багаття, назбиравши міцніших колючок

і сухої ковили.

У них ще був сир і коржі, що їм дав Хамід.

— Того не рушимо,.— сказав Айдар. — Що буде далі — невідомо.

— Слухай, ти чого командуєш? — раптом визвірився на нього оросут. —

Кажи спокійно, а не так, як ваші хани... Ти що, ханський син?

— Ні, я не ханський син, — відповів Айдар, і кров ударила йому в

скроні, я син славного батира і воїна Багенбая із роду жага-байли з племені

кипчаків. І цей степ навколо, що називають Дешт-і-Кипчак, — це моя

батьківщина, кипчацька країна, і я тут знаю все добре, а ти — чужий

чоловік, от я і кажу, що знаю, напевне, краще за тебе. Все.

— Батир ти чи ні, а зараз ми в степу удвох, і треба миритись, а я все ж

доволі старший за тебе і щось можу знати напевно, чого тине знаєш.

— Щось можеш знати, але не в степу.

— Чортеня, та й годі, уперте, як сто чортів разом!

— А ти просто кяфир, гяур! Що ти можеш тут зрозуміти? Ти без мене

скоріше загинеш, ніж я без тебе!

— Я втік би і без тебе, ти, чортеня! А оскільки ти впав мені на голову, то

що було робити?! Ет! — Данило сплюнув і зітхнув. — Ну що сперечатися, хлопче, коли і так зрозуміло, що треба поки що бути разом!

— Не я починав цю бабську розмову, а ти! От і помовч!

«Ну й вдача у цього чортеняти, я таки з ним наковтаюсь лиха, — думав

Данило. — Дня не минуло ще, а вже сваримося. Хоч він мене врятував від

цієї гюрзи, ніде правди діти. Але ж хляве воно таке й худе! Що з нього за

допомога в серйозному бою! Однак сваритися не варт, хай собі меле, що

хоче! Ну, нехай командує, хай дитина пограється, трясця його мамі!»

— Треба воду шукати, — сказав Айдар. — Ти мовчиш, бо не

знаєш, що казати, а вже що робити — тим більше, а пити ж, мабуть, хочеш. Візьми оту свою шаблю, та ходімо за мною.

Вони пішли у видолинок під горбом, скрізь було сухо, і Данило мовчки

крокував за кипчаком, в душі переконаний, що то все порожні балачки, яка

може бути тут вода, в такій спеці й засусі.

Айдар нахилявся, мацаючи землю, вдивлявся у рослини, врешті щось

помітив.

— Ось тут. Будемо копати тут.

Вони копали довго, аж засутеніло, і Данило з полегкістю відчув

прохолодний вітерець: хоч сонце витомило їх і день був напружений, все ж

прохолода зараз додавала сил. Він мовчав, хотів, щоби юнак сам здався й

переконався, що то дурна робота — копати серед сухого степу колодязь у

пошуках води, і все ж уперто копав шаблею і руками, в той час як Айдар

допомагав йому широким перським ножем. Данило чекав, доки кипчак сам

не здасться, не визнає своєї помилки.

Та ось земля стала вогкою, і Данило, мокрий від поту, відчув, як і в

ньому зажевріла надія на воду, він почав копати ще упертіше, і здалося

йому, що мовчазний кипчак усміхається, хоч він і не бачив його обличчя.

Але вже робиш щось, то роби, так завжди думав Данило, так чинив, так жив.

Отак і копав зараз. Докопалися вони до мокрого, потім і до води, що

натікала поволі у той саморобний колодязь, коли він був завглибшки десь

більш метра.

Вода таки була. Знову кипчак був правий.

«А таки воно нічого, щось знає, щось уміє, з ним таки легше, що гріха

таїти». Данило трохи зм'як, не мав серця на кипчака, хоча той затаївся і, коли вони втамували спрагу, лежав мовчки горілиць, дивлячись у небо.

Вони спочили і, коли вже сутінки запали зовсім, зібралися й рушили далі

в дорогу через степ. Дивилися на зорі, беручи напрямок на північ.

І десь лише зовсім під ранок, знесилені вкрай, коли почало

розвиднюватися, вирішили вкластися спати.

Ніч минула, як і попередня, — з важкими снами і тривогою, що, подавлена втомою й холодом, змушувала у вранішній прохолоді

притискатися утікачів спинами один до одного. Кожен відчував велику

самотність серед навколишнього океану степового, сповненого щохвилинної

небезпеки.

Айдарові снилося, як він уперше взявся об'їжджати гнідого же-ребця-

дволітку, тривога, з якою він підходив до коня, і внутрішня переконаність, що здужає, упокорить скакуна, і водночас відчуття нелегкості

випробування, потім буйної сили, що йшла від коня, на якому він вже сидів

верхи і який аж ніяк не хотів коритися тому, хто загнуздав його. Спочатку не

хотів піддаватися, але, скорившись один раз, він вже приборканий. Це знали

й вершник, і кінь, і тому такий несамовитий був їхній герць, їхній шалений

перегін степом, брикання й іржання тварини, розлюченої людиною, що

прикипіла до неї. Чим більше вистрибував і виривався кінь, тим більше зли-

вався з ним воєдино його майбутній володар.

І врешті, як і мало бути, кінь стомлено притишив ходу, упокорився, пішов чвалом, і вже Айдар правив ним, і вудила служили коневі напрямом, в якому він йтиме тепер завжди. Загнузданий кінь, упокорений.— це вже не

вільний. Який би не був баский скакун, справжній тулпар, все ж на волі —

дикий, неупокорений — він завжди гарніший, він чистий, природний, він

єдиний зі степом, ковилою і вітром. А приручений, покорений людині, він

належить їй.

Айдар думав над цим, вертаючись степом до аулу спочатку легеньким

чвалом, а потім, коли вже шпилі юрт завиднілись вдалині, пришпорив коня, і той побіг швидше, натягнув вудила вершник, і кінь поскакав, дедалі

більше довіряючи господарю. «Стає рабом кінь, — думав Айдар. — Так має

бути. Це закон степу. А людина? Моя мати? Стала рабинею-туленгуткою, продали її, юну красуню, дочку простого табунника, за борги в рабство, і

щастя її, що красою юнки захопився добрий батир Багенбай і узяв, попри всі

дорікання родичів, попри осуд роду, собі в дружини». Так народився Айдар.

Син рабині і знаменитого батира. Хто ж він сам?

«Хто я? — вже не вперше думав напружено хлопець. — Хто я насправді

— раб чи вільний, син батира чи син рабині? Мені ж однаково любі і

батько, і мати — хто ж я?»

Він їхав галопом, вслухаючись поміж своїх дум у цокіт копит гнідого

жеребця, якого тільки що упокорив, й переповнювало Ай-дара відчуття, що

його п'ятнадцятиліття — це вже початок, бо ось незабаром, ще трішки — і

почнеться інше життя, справжнє, доросле... Бо вже стільки почалося, вже

стільки закрутилося в ньому, що зараз справитися з усім нема в нього снаги, швидше у похід, скоріш би забрав його батько у свою військову дружину...

А гнідий тулпар скакав уже так, ніби віддавна ходив під сідлом, і цокіт його

копит звучав усе голосніше, голосніше, вже їх ставало більше, ніби багато'

вершників скакало поряд з ним, ніби цілий степ вигинався під перегонами

вершників, аж земля стугоніла під копитами... Незрозуміла тривога повзла у

серце юнака, -закрадалась далі і далі, вже його

гнідий тулпар не чувся у руках, вже не почував Айдар під собою нічого, тільки чув стукіт копит, тільки стогін землі...

Він ураз прокинувся і підвів голову. Вершники їхали доволі далеко від

них, але, обличчям припавши до землі, він чув, як стукали копита коней

серед безмежної степової тиші, і зараз вдивлявся в загін вершників, ще не

зовсім відійшовши від сну, але вже насторожено і уважно рахуючи людей.

Десятеро чоловік. Так, це може бути-таки ота погоня за ними, бо здалеку

схоже на емірських воїнів. На списах майорять білі бунчуки з довгої овечої

шерсті. Так, це, мабуть, таки погоня. Здається, вони знову проходять

стороною, але все-таки скільки вже пройдено і чомусь вони так уперто

переслідують їх. Так старанно шукають у степу двох людей, хоч, щоби

віднайти їх, треба особливого щастя, бо людина в степу' — як краплина в

морі. Що вони хочуть? Навіщо їм так вперто другий день переслідувати

двох утікачів, що зникли невідомо куди?

Звідки було знати Айдарові, що розлючений Юнус-хан викликав

начальника варти і сказав: або знайдеш їх, або голови не зносити.

Начальник варти був ще молодий, його щойно призначили після смерті

Хамідового батька, і зараз не виконати наказ ташкентського володаря —

означало щонайменше ув'язнення і каторжну працю, а може, і взагалі

смерть.

Він вислав кілька загонів, по десять чоловік кожен, у всіх можливих

напрямках і наказав не повертатись без звісток про втікачів. Привезти

живими чи мертвими, а найкраще живими, бо тоді Юнус-хан буде втішений, гнів його мине, бо матиме змогу власноруч скарати тяурів.

Другий день пошуків не дав наслідків, і люди стомилися, й коні, але

виходу не було, шукали й далі, бо чулося начальникові варти, що не могли ці

двоє без усякої підтримки втекти далеко, а підтримки в них не могло бути, бо той дурень-стражник, якого бранці піддурили за золоті монети, перед тим, як його повісили на площі просто перед зінданом, розповів усе до найменшої

дрібниці, але Юнус-хан не знав милості до невірних слуг і махнув рукою, відвернувшись від прохань і сліз свого воїна, і за мить той уже висів на

велетенській смоковни-ці, на якій завжди вішали рокованих на смерть і на

якій замість цього воїна мали б висіти, може, й нині, оті два, що втекли.

Айдар штовхнув Данила, і той теж прокинувся і разом із ним вдивлявся

у вершників.

— Охоронці. Це загони стражників, я їх добре знаю. Це за нами.

— Я так і зрозумів. Що будемо робити?

— Боюсь, хлопче, що доведеться нам приймати бій. З десятьма

вершниками при нашій зброї це майже безглуздо, та іншого виходу я не

бачу, коли вони втраплять на нас. Поки що будемо лежати й вичікувати, може-бо, пронесе, а коли ні... Тоді буде як буде. Моя зброя ось. — Він

показав на шаблю. — Тут я дещо вмію. А оскільки я бачив, як ти

справляєшся з ножем, то про що мова — маєш усі три. Щось кинеш, щось

притримай на останню мить. Така моя думка.

— Згоден. Поки що чекаймо!

Спокою вже як і не бувало, сну також. Спека знову ставала дедалі

немилосерднішою, але зараз думати про намет нікому з них не спадало на думку, бо чулося в повітрі, що має бути щось не так. І незабаром.

За якийсь час Айдар, що лежав, припавши вухом до землі, вчув стукіт кінських

копит і підхопився, визираючи. Згодом помітно стало двох вершників, що

повернули коней майже в тому напрямку, де приховались утікачі.

— Ану, чекай-но, малий! Здається, це і йде до нас наш єдиний

шанс!

Данило напружено вдивлявся у вершників, аж доки їх не стало видно досить

добре. Таки двоє з того загону, вартові-стражники.

— Слухай, хлопче. .

Ох, як дратувало Айдара оте «малий» і «хлопче»! Але він терпів, розуміючи, що

не час зараз сваритися з оросутом через дрібниці, і тому ковтнув образливі для себе

слова, уважно стежачи за вершниками, що наближалися, і вслухаючись у слова

Данила.

— Отож так. Напасти на них мусимо ми перші. Бо інакше нема

ради. Теж не впевнений, що виборемо перемогу, але цілком мож

ливо. Очевидно, розіслали їх із того загону, що поїхав за нами на

вздогін, по кілька чоловік у різні боки. Оце і є наша доля. Зараз

залежатиме багато від тебе, чи не найбільше, бо головне — поча

ток... План такий...

Вершники їхали чвалом, не поспішаючи, один біля другого, і розмовляли про

щось між собою. Роздратування і спека знесилили вже їх, у їхніх поставах, у тому, як вони сиділи на конях, відчувалося, що аж ніяк не сподіваються натрапити на

втікачів, тим більш десь отут, та ще й саме вони удвох. Просто виконують дурний

наказ начальника, бо що робити, хоч самі впевнені у його безглуздості.

Купа сухої ковили неподалік перед ними вочевидь була накидана руками

людини, і це притягло увагу вершників, вони підігнали коней, перейшли на рись, але довкола не було нікого, лиш трохи віддалік лежала ще одна купа сухої ковили

і колючок. І все.

Вершники під'їхали ближче.

— Ой! Там щось ворушиться! — вигукнув один із них, вистав

ляючи вперед списа і направляючи коня просто до купи ковили.

Саме в цю мить, випроставщись на повен зріст, встав з-під ковили Айдар з

двома ножами у кожній руці, хижо напівзігнувшись у свою улюблену стійку, як

комишевий кіт, і гнучким, точним рухом, вкладаючи в нього всю свою міць, геть

усе своє вміння і спроможність, метнув ножа просто у вершника, трафляючи

напасника якраз у середину горла, водночас сам падаючи вбік, ледве ухилившись

від коня, що проскакав поряд, волочачи тіло вершника, нога якого застрягла в

стремені, вже по землі.

В ту ж мить, як встав із купи ковили Айдар, пролунав могутній крик над

степом «Ого-го-го!», і з другої купи підвівся Данило на

повен зріст, стоячи пружно, навіть ніби трохи недбало, позираючи на

другого вершника, що, направивши списа, помчав на нього. Вершник був

уже близько, і вістря списа, спрямоване Данилові в груди, здавалося, неможливо було відвести жодною силою. Все віщу-вало смерть — спис, спрямований на нього, і обличчя вершника, спотворене від люті й

розгубленості, але водночас і від передчуття тріумфу, перемоги. Данило

вихопив шаблю, яка досі була непомітнії, бо тримав її ззаду, відставивши

руку, і стрибнув убік, ухиляючись від коня, відбивши списа з такою силою, що той вилетів у напасника з рук. Воїн пролетів трохи вперед, ще не

зауваживши, що сталося із його товаришем, і, розвернувши коня, кинувся

знову на Данила, вихопивши тепер шаблю. Десь у цю мить він помітив, що

товариш його упав з коня, і вже наляканий, але все ще переконаний у

власній очевидній перевазі, завзято кинувся на Данила, але той уникав коня

легко й відбивав удар за ударом шаблі стражника навіть із якимось запалом

і завзяттям. З його рухів видава-лось, що це йому чи не за іграшки і він

просто грався із стражником. Знову пропустив його повз себе і відбив удар

шаблі так, що та вилетіла у воїна із рук.

Вершник отетеріло помчав уперед і тільки розвернувся, щоби дістати

лука, бо стрілу вже тримав у руці, як знову влучно кинутий Айдаром ніж

перетяв і йому горлянку, й він схилився на коня, помолі сповзаючи униз, а

лук із стрілою упали на землю.

— Гей-я, а-ах! — вигукнув Айдар. — Ми перемогли!

Він кинувся до Данила, радісний і схвильований, вмить забувши про

відразу до оросута, про перестороги і свій злий на все настрій. Радість

перемоги п'янила його.

Данило сміявся й собі, уперше за багато часу, схопив юнака в обійми і, підкинувши в повітря, закрутив довкола себе легко, немов пір'їнку.

— Ура, друже, наша взяла! Хай йому грець!

За мить обоє отямились, зловили коней, познімали з убитих зброю й

одежу.

— Ось тепер ми почуватимемо себе як люди. Степ перед нами.

Я кий би вже не був, але ми не беззбройні, як суслики-тушкани, не

мусим ховатися в нори, повзти, лякатися кожного шурхоту. Тепер

ми — люди, ми — воїни!

Андар говорив це, і обличчя його пломеніло від хвилювання, під

радісного збудження.

— На конях до Туркестану тут два дні ходу. Дістанемося шви-денько, а

від тих, що наздоганяють, дасть Бог, утечемо. Зараз продумаймо, куди

подалась погоня, щоб не втрапити їм навперейми.

— Чекай-но! До якого Туркестану?! На дідька мені твій Турке-стан? —

насупився Данило. — У мене шлях на захід, у мене далека і важка дорога, але моя, а що я там робитиму, в твоєму кипчацькому середовищі?

— Ми тікали разом. Спочинеш, від'їсися, візьмеш усе, що тобі треба, і

поїдеш, куди собі хочеш. Я так мислю. А що, ти отак і

чвалатимеш без зупинки і спочинку, без їжі і питва? Тим більше, визначаючи твою дорогу, можна буде розпитати, що і де є на твоє му шляху, які небезпеки, які війська там мандрують...

— Гаразд, зараз поки що давай кинемось праворуч, поки час за нами, бо

цих двох теж будуть скоро шукати. Я не переконаний, що й із вісьмома буде

просто, краще б нам їх не зустрічати.

— Боїшся, оросуте?

— От капосне мале! Чортеня, та й годі! Ти чого до мене присікуєшся?

Тобі що, хочеться себе героєм показати? Та я стільки пройшов уже за життя, що тобі, дитино, ще й не снилося! Розумієш, не снилося тобі ще навіть. І

воєн бачив усяких, і бід. А ти просто вперте, мале чортеня, що намагається

показати себе дорослим. Ну, вмієш ти орудувати ножами, що тут казати.

Але то ще далеко не все, хлопче, колись і ти довідаєшся, що кажу правду...

Вони скакали далі мовчки, женучи коней на повну силу. Шлях іх ліг

зараз на північний захід, що було загалом у напрямку, потрібному для

Айдара, а до певного часу й Данилові годилося.

Доля все ж і далі була до них ласкавою, бо надвечір, таки не перестрівши

нікого, вони раптом побачили перед собою озерце, яке, на щастя, виявилось

прісним, з берегами, густо порослими комишем і кущами, навіть кілька

невисоких беріз притулилося серед комишів.

Знову раділи вони, сподіваючись, що далі все буде гаразд, що біди, може, й закінчилися і попереду у них широкий шлях додому, до повного

життя, шлях назад, до себе.

Напоїли коней, перекусили й самі, бо в хурджинах у стражників була

добряча їжа — суха конина, сир, навіть кумис.

Данило роздягся і з насолодою шубовснув у воду, відчуваючи невимовну

приємність, коли вода обволікала його голе тіло, яке вже стільки часу не

пам'ятало цієї радості. Коли він отак з насолодою і без поспіху купався

востаннє? Ще до полону, ще до отих усіх бід, до Зейнеб, до...

О Боже, ні, не думати, ні про що не думати, просто зануритися у воду і

лежати у ній, ліниво ворушачи ногами і руками, або ж поплисти раптом

швидко і легко аж на середину озера і там знову лежати, аж замріятись, бо у

вечірній прохолоді вода здавалась особливо ласкавою і теплою.

Він вибрався на берег і відчув, як вітерець обвіває його тіло, обсушує, додаючи приємну свіжість в усі м'язи, в кожну клітинку його єства. І якийсь

час стояв отак, в чім народився, перед вечірнім сонцем над озером, заплющивши очі, й коли б міг побачити себе збоку, то й сам би додумав, що

то бог озера вийшов з води і стоїть зараз на березі, озираючи свої володіння.

Тонкий у стані, але весь ніби сплетений з самих м'язів, Данило міг би

правити за кращу модель для тих, хто творив майже в ці самі часи прекрасні

скульптури в далекій Італії, у Відродження, хто малював і бачив красу

людську тіла в поєднанні з людським духом, неподоланим, незламаним і

неспроможним скоритися чи зігнутися. Бути і жити.

Так, власне, й думав Данило. Бути і жити. Добитися врешті-решт до того

нині такого далекого світу, але свого, рідного, єдино-го про який він напевне

знає, що там є воля, і правда, і справед-ливість. Те, чого він прагнув усе

життя, ще від підлітка, те, заради чого він не скорився волі пана

Голембовського, хоч міг би мати усе, міг би... Те, заради чого закохалася в

нього панна Ганя, і те, заради чого все відбулося так, як відбулося. Заради

чого канчукува-ли Данила, і горіла потім панська садиба, і гнали його, травили, як дикого звіра, у волинських і подільських лісах собаками, мислив-цями, численними панськими гайдуками кінними і пішими... Та не

вдалося їм, не вдалося тому світові, якими б шляхами не ловив він Данила, не вдалося спіймати, а де і ловили, то згодом однаково він тікав. Ось вже за

малим тридцять років, а втікає й далі, воює й далі. «І так буде, аж доки живу, аж доки не віднайду ту землю, де правда і поля. Там стану на місце і там

житиму тим життям, якого хочу собі. Якщо буде, якщо дійду, якщо...»

Айдар здивовано і трохи роздратовано дивився, як оросут роз-дягся і

голяка шубовснув у воду, як поплив. Це дивувало Айдара, не було такого у

звичках його предків, не вміли плавати, не полюб-ляли аж так води, як цей

кяфир. Та не роздягався б ніхто отак просто світу до нічого. Таки, що

казати, невірний кяфир, хоч і непоганий товариш цей оросут.

Але й собі в якусь мить не міг юнак не відзначити і будови, і сили, що

вирізнялась в кожному порухові Данилового тіла, непорушного зараз, коли

він стояв отак перед озером, мов витесаний геніальним скульптором із

світлого каменю сильний батир, та й шаблею послугувався чудово.

«Тут я не надто вправний, це не моє — шабля, це таки його, він годі мав

рацію. Та й що казати, такий сильний, як віл, для мене ж — стріла і ніж, я в

цьому виявляюсь, стаю собою».

— Ти чого не купаєшся? Така вода чудова, — здивувався Данино, помітивши, що Айдар до води поставився доволі відчужено.

— Я помився, навіть ополоснувся, мені цього досить. А так, як ти, я не

вмію, та й... не хочу, у нас нема звичаю виставляти себе перед Богом отак-от

наголо, ну і...

— От дивак, малий ще, та й усе. Де таке видано, щоби при такій рідкісній

нагоді, як оце, серед степу натрапити на прісне озеро і не насолодитися

водою уповні. Жити треба, юначе, на повні несені, як дихати, коли гарне

повітря, прохолода і свіжість. Так само слід забирати від життя все, що

можна, і не чекати тільки прийдешнього, тобі здається, що ти юний і все ще

попереду, все, що береш зараз, — твоє зараз, а все, що лишиш на потім, буде

твоє потім, бо нині, зараз, цей час і цей день вже не вернеться. Я на твоєму

місці плюнув би на все та добряче викупався б на волі...

— Я вже сказав, — докинув Айдар. — Все. Кажу, як є.

Повдягалися, використавши все, що могли, з убрань і зброї емірських

воїнів, розпалили вогнище, стриножили коней, поприв'язу-вавши їх до

вутленьких прибережних беріз серед комишів, повече-

ряди і мовчки сиділи біля вогню, обоє занурившись у свої думи, далекі один

від одного і водночас такі близькі, поруч.

Але не разом.

Кожен із них і далі залишався сам по собі і думав про завтрашній день, про прийдешній шлях, про те, куди виведе його цей шлях, про волю, яку

вони здобули такою важкою ціною, про те, що доля таки стала ласкавішою

до них, бо вони вже мають і коней, і зброю, і завтра буде новий день нового

життя.

Зараз Айдарові згадувалась знову родинна юрта і домашні страви —

м'ясо молоденького, однорічного, жереб'яти, що аж тане п роті, баурсаки, що їх так смачно пекла мама, кази — з кінського м'яса, які так полюбляв

батько, свіжий пахучий кумис і відчуття затишку і спокою, волі, домашнього вогнища.

І тонкостанна Баян. Спогад, від якого так щеміло серце, все тремтіло

всередині і рвалось у цю ж мить, зараз, негайно, додому, до батьківського

аулу, хоч і там чигала на нього небезпека, хоч і там було чим ризикувати, але заради цього... Заради неї... Заради тієї миті щастя, повноти себе, відчуття мужності і насолоди... Щастя. Нехай хвилинне і скороминуще, нехай крадене, але було і може бути... Це таки щастя... Хоч би побачити її, хоч би на мить зустріти її очі, вдивитись, увібрати, вдихнути.

Данило дивився у вогонь, і суворішало його обличчя, бо раптом

завиділось йому, як палає садиба пана Голембовського, як від'їжджає у

запряженому шестіркою коней берліні панна Ганя під охороною двох

челядників і матері до Львова, і це вже означає все, все, все — назавжди... І

дивиться крізь щілину у великій коморній стіні зв'язаний, виканчукований

Данило, колишній панський улюбленець, майстер на всі руки, багатолітній

товариш панові Голембовському у полюваннях та вправах на рапірах

гшпагах, а нині рокований на ув'язнення, на рабство...

За що?

Коли запалала панська садиба, він вже мчав конем до лісу, лиш

озираючись на вогонь, що звивався позад нього. Все його минуле, вогонь

помсти, вогонь на ніщо, позаду і нічого попереду, вогонь нового народження

або смерті. Але він вижив, Данило, він витягнув... І ось він тут, за тисячі

верст від рідної землі, невідомо де, невідомо з ким сидить біля багаття в

приозерних комишах. Що ж буде завтра?

Вогонь загасав сам по собі, і Данило підвівся перший.

— Давай вкладатись спати, хлопче! Завтра день у нас буде новий і все

нове, а добрий відпочинок, ми сьогодні заслужили.

— Давай.

Айдар підвівся й собі, потягнувся і, поки Данило влаштовувався, побрів

десь подалі у комиші і ніби розчинився серед ночі, така вона була глупа, за

крок нічого не видно.

Данило розклав на землі усе, що мав зараз при собі, підмостив сідло під

голову, поклав друге поруч для Айдара і розтягнувся з насолодою в повен

зріст, відчуваючи, що ще мить — і сон здолає його.

Але враз зовсім недалеко від нього в темряві ночі, що ставала вже ніби

не такою й чорною, бо багаття загасло і око звикало до ночі, пролунав

страшний, майже нелюдський зойк, щось прошур-хотіло в комишах, чутно

було хрипіння і стукіт падаючого тіла, крик жаху, який напевне належав

Айдарові.

Данило схопився з місця й кинувся на зойк хлопця, не розбираючи

дороги, та зовсім неподалік замалим не перечепився об кипча-кове тіло, що

качалося по землі скрючене й завивало від болю і праху, відриваючи від

себе чиєсь інше тіло, невеличке, лиснюче, що теж видавало якісь дивні, протяжні і водночас шиплячі звуки.

— Ай-ай-ай, — кричав Айдар, — шайтан, дух шайтана, ай-ай-

ай, Бог карає мене за кяфира, дух убитих, ай-ай...

Данило вихопив ножа і вдарив звіра, що вчепився у кипчака всіма

чотирма лапами, силкуючись дістатись зубами до шиї хлопця, який з усіх

сил відривав від себе, відтягав страшну пащеку. Дійшло ударив раз, тоді ще

раз, вже схопивши створіння за шерсть на спині і поціляючи напасника у

живіт. Звір захарчав, тіло його почало обм'якати і врешті попустило хват.

Данило вже не пам'ятав, скільки разів він ударив звіра ножем, й лише коли

одірвав й одкинув важке тіло звіра від кипчака, нахилився над хлопцем.

— Що з тобою? Ти поранений?

Айдар лежав якийсь час майже нерухомо, потім, ледь ворушачи губами, відказав:

— Я зараз... Зараз побачимо!

Поволі підвівся. Данило його підтримував.

— Ну, коли стоїш сам, то вже не так страшно, — пожартував

Данило, все ще відчуваючи в тілі нервовий дрож. — А що ж воно

таке? Що то за звір?

Айдар, в рухах якого все ще вчувався страх від пережитого, нахилився

над убитим звіром. Потім підвівся і зло копнув його ногою.

— Комишевий кіт. Я... просто забув, що тут такі водяться... При

озерах... Ну і...

Йому було вочевидь соромно за свій страх і за крики... Але він зібрався з

духом і признався:

— Знаєш, я зайшов у комиші, ну і... А тут він і стрибнув на мене, й тихо

так, але я ще якось встиг трохи повернутися, ніби війнуло щось, хоч не чув

нічогісінько, не знаю навіть, чому повернувся. Але тому він і не втрапив

мені на спину і не дістав до шиї. А я з переляку і несподіванки подумав

було, що... ну, шайтан чи дух вбитого когось на мене напав, що це Бог мене

карає...

— За мене? — усміхнувся Данило трохи криво. — А чому ж за мене?

— Е-е... Ну, ти ж кяфир, а вбивали ми разом Аллахових слуг, правовірних...

— То краще було б, аби вони забили нас, і все було б гаразд, і Аллах був

би спокійний. Так?

— Та ну...

Айдар відвернувся, посумнілий і роздратований через виказану

слабкодухість.

— Дарма, чого ти? Тут кожен перелякається. Ні сіло ні впали щось серед

ночі кидається тобі на плечі. Ще добре, що ти зі страху дуба не дав чи язика

не проковтнув, всяке могло трапитись. Але гаразд, покажи-но, що з тобою

ця звірюка вчинила?

— Ось тут щось болить, і на руці, і ось тут трохи...

Хлопця врятувало те, що він ще не роздягався, як Данило, який після

купання одягся зовсім легенько. На Айдарові був широкий шкіряний пояс, що закривав його мало не до грудей, і груба свита з сірої вовни, яку він

заправив під пояс. Хлопцеві здавалося, що так він виглядає зграбніше.

Свита була подерта. Комишевий кіт роздряпав йому пазурами плече, груди і

трохи ногу, бо задніми ла пами вчепився якраз у шкіряний пояс і тому

сильно не поранин хлопця.

Знову розпалили вогонь, перев'язали Айдарові рани, але все то були, на

щастя, хоч і болючі, але прості подряпини, навіть не дуже глибокі.

Айдар довго не міг заснути, але врешті втома і потрясіння дни перемогли

біль і сон зміг і його. Прокинулись вони обоє тільки тоді, коли сонце вже

стояло зовсім високо. Був новий яскравий день, сонячний, як і попередній, і

треба було з'ясувати, що робити далі.

Данило знову купався, потім готували сніданок, але обоє мовчали, бо

попереду була поважна розмова, що вже зависла в повітрі.

Прийшла пора вирішити, куди добиратись далі, яким шляхом І до якої

мети.

Вчора увечері почали цю розмову, але не скінчили, ні до якого висновку

так і не дійшли, а зараз треба було вирішувати остаточно, і Данило зітхнув, бо раптом йому стало шкода за цією несподіваною компанією, шкода

розлучатися із дивакуватим, але метким оцим чортеням з його умінням

метати ножі і полювати на тушканів. Хлопець і сам, як той тушкан, худенький, спритний, вусики ріденькі, ледь ще пробились, очі наче широкі, але розкосі так, що коли сміється, то майже і не видно їх.

«Непоганий все ж цей хлопець, — вирішив Данило, — але дороги у нас

різні. Досить вже з мене азійської гостинності, -степовиків, кочівників.

Досить всього цього. Триматиму шлях на Бухару, до Хамідового брата, а

може, й Хамід на той час вже приїде, доки доберуся, а відти з якимось

караваном дістанусь-таки дніпровських вод, а далі — до запорожців, до

Січі. Це моє. А цей юнак має тут свій край, свою батьківщину лише за

сотню верств відси. Чого мені з ним?»

Айдарові теж ставало шкода розлучатися з Данилом, і він по-думки

навіть полаяв себе за це, але, попри все, намірився було умовити Данила

прямувати на Туркестан.

Данило випередив його слова.

— Симпатичний ти, хлопче, виявився, чоловік, незле ми з то

бою пройшли перший наш шлях, але доріженьки наші таки розхо-

диться. Не вірю я твоїм кочівникам, ніхто не знає, що там мене чи кис:. Ти ще

малий, ще не можеш відповідати за те, що у тебе вдома. А закони у вас суворі. .

Ну, та й часу шкода на просту гости-ну. Будь це мені по дорозі, залюбки поїхали б

разом, а так — сотні верств кудись убік. . Ні,: краще роз'їдемось кожен сам по собі.

— Ти думаєш, ми вже відірвались від погоні? — спитав Айдар.

— Може, й ні!: Навіть напевне шукатимуть ще. Тільки скажу тобі, що удвох

воно краще, мабуть, проти вісьмох, а з іншого боку, якщо за одним погоня ніде, то

інший напевне буде в безпеці. А я думаю, що підуть вони за мною, бо мій шлях

легко зрозуміти — на захід, і я їм важливіший, ніж ти. Мене ж Юнус-хак особисто

нака-зав повісити. Йому треба бачити, як я загинув, він особисто хоче моєї смерті.

А ти просто воїн, утік, ну і Бог з тобою! Чи не так?

— Може, йтак, але одному важче...

— А в чомусь і легше. Сам собі господар, сам собі переможець, сам собі й

смерть вибереш.

— Як хочеш.

Айдар образився, замовк. Він розумів, що оросут на загал таки правий, і

водночас щось дуже не подобалось йому в ороеутових словах, щось аж надто

відгонило отим «собі», «для себе», «сам со-бою». Йому здалося, що оросут все ж

таки не довіряє йому в чомусь — чи то його воїнському духові, може, після

вчорашньої сутички з комишевим котом засумнівався, чи просто вважає його ще

милим, чи щось ще. . Одне слово, це було неприємно-, але Айдар переміг себе і, вставши, промовив:

— Хай дорога твоя буде легка, хай вороги обминуть тебе, щоби побрався ти

легко і швидко до мети своєї! І хай бережуть тебе духи твоїх предків!

— Спасибі, хлопче! — Данило навіть трохи розчулився. — І тобі усього

найкращого. Доберися швидше додому, хай життя твоє складеться легко і чисто, хай ніколи більше не потрапиш ти в знегоду, і не дай тобі Бог моєї долі, хай твоя

буде легкою і світлою!

Айдар собі подякував Данилові, посідлали вони коней і рушили в путь. Поїхали

від озера трохи угору, а тоді розвернулись, і кожен, пришпоривши коня, поскакав у