Шабля і стріла

чів'ям трапився на шляху Данилові самотній кривий дуб, широкий і кряжистий.

На мить Данило зупинив біля дерева коня і торкнувся дерева рукою, живе було

дерево, переживало всіх — і людей, і події, час минав для нього інакше, по-

своєму, мірявся іншими мірками, не зрозумілими людині.

В аулі вже помітили вершника, дітвора висипала з юрт і дивилась на

подорожнього, що неспішно простував до алу, певний себе, спокійний, зосереджений, — таким він мав бути, так собі поставив, таким і прибув.

Одягнений Данило був, як типовий степовий житель, — тюбетейка і чапан, перехоплений широким шкіряним поясом, зброя при ньому — шабля і кинджал.

Тільки очі світлі та волосся русе, а здалеку — геть тобі казах.

Лише один раз пішли вони з Айдаром на зустріч з людьми — треба було

подбати про одіж для Данила та придбати усяку всячину — мало що згодиться в

дорозі, та ще такій, як у них.

Кілька годин слідкували з гори за одним кочів'ям, а тоді спустились до них.

Розповіли, що втекли від джунгарів з полону і добираються додому. Айдар

назвався іменем брата — Даурен, а Данила й не питали — оросут, зрозуміло.

Виміняли у цьому кочів'ї все, що було їм треба, на позолочений глечик та

жіноче намисто з перлів. І поїхали далі.

А потім завернули знову в гори. Всяке могло ще тут трапитись. Хто зна, де було

військо Касим-султана, хоч казали, що пішло воно в бік Туркестану. Але звідки

відомо, чи не лишив своїх людей Ка-сим-султан шукати Айдара?

Одне слово, зараз Данило під'їхав до аулу одягнутий і при зброї — такий собі

незалежний батир-степовик, хіба що світлоокий.

Під'їхав до центральної юрти в аулі, де вже зібралися люди, виділив на око

серед них старійшину, зліз з коня, привітався.

Запросили його до юрти, запропонували кумису, сиру, баранини. Данило їв, дякуючи за запрошення й їжу, не казав про себе нічого, доки не доїв усього, не

наситився і господарі не побачили, що гість поїв і може спочивати.

Тоді, подякувавши, Данило розповів, що недоля привела його в ці краї, що був

у полоні в Ташкенті, а тоді тікав, та невдало, і потрапив ще й в джунгарську

неволю, і ось вдалося утекти, і простує він у Бухару, а тоді — додому, у свої

краї.Розповідав про свої пригоди в ташкентському полоні детальніше, менше про

джунгарів, але ні слова не казав про Айдара, ні про його родичів.

Вже згодом сказав, що зустрічав одного кипчака з їхнього аулу, сина

Багенбая-батира, на ім'я Айдар.

Запанувала тиша. Ніхто не зронив ні слова при цьому імені. Данило

мовчав, вичікуючи.

Врешті старий кипчак сказав похмуро й сердито:

— Це проклятий чоловік з нашого роду, ми не вважаємо його своїм. Він

зрадив нас, перейшов на бік ворога, підло намагався іібити нашого

воєначальника. Та, на щастя, це йому не вдалося.

— Дивно! — знизав плечима Данило. — Я, власне, тікав із зіндану у

Ташкенті разом з ним. Це чудовий товариш був і сміливий воїн... Потім

наші шляхи розійшлись, й мені отак знову не пощастило. Якби ми були

разом і далі, хто зна, може, все було б гаразд... І я не потрапив би знову у

біду...

— Він — зрадник, це напевне. А втім, я говорити про нього не хочу, та й

навряд чи хто захоче тепер. Він накликав біду на всіх нас, хай буде

проклятий...

— Чому ви так певно говорите, що він зрадник? Я ж кажу вам, що тікав

разом із ним з Ташкента...

— Чужинцю, ти не знаєш наших звичаїв і наших справ, хоч і навчився

нашої мови. Я старий і кажу, що знаю. А більше хочеш — попитай у його

родичів...

Старий підвівся, і Данило й собі підвівся з місця.

— А його мати, вона, мабуть, цікавилась би...

— Його мати померла. Слабка була жінка, тільки й народила Багенбаю

що одного сина, та й то отакого. Отож — узяв толенгутку в дружини... А

батько його, Багенбай, був славний батир і синів мав чудових. Загинули

нещодавно у бою з джунгарами. Токжан, відколи почула, що загинув Айдар,

— думали, що загинув під Таш-кентом, зовсім захворіла, а за кілька день

після звістки, що загинув Багенбай і троє його синів від інших жінок, зовсім

змарніла і незабаром померла. Касим-султан сам приїхав до нас, тризну

справляли за померлими таку, що пам'ятатимуть на довгі часи. А що мило-

стивий чоловік, то, незважаючи на малу дитину, узяв одразу ж одну із вдів

Багенбая собі за дружину, наймолодшу.

Отакий-от Касим-султан. А на нього цей негідник ще й руку заніс, зрозуміло, що намовили його, підкупили вороги...

— Але де ж могли його підкупити, ми ж разом утекли з в'язниці...

— Де могли, там і купили! Тим більше тут, вже коли таке про нього

повелося, пішла ще й чутка, що цей нечестивець мав негідний зв'язок з

молодшою дружиною свого батька! Ну як? Ти все ще захищатимеш його, чи

не забагато для зеленого ще жереб'яти, щоб аж стільки накоїти! Не вартий

він життя, зустрінеш — вбий! Я все сказав!

Старий поклонився і пішов з юрти.

Данило стояв, ошелешений усім почутим, і слова не йшли йому і вуст, і

холод поймав тіло, боляче було йому за хлопця, боляче

вкрай, до плачу. Тільки зараз збагнув він, що нема вороття Айда-рові додому, немає вороття, як би він не жадав його, і зрозумів Данило, що правду сказав

старий, що ота Шолпан таки була коханкою юнака, і ось що їло його, ось що

травмувало йому душу, не давало спокою, ось чому він не стримався й кинувся з

ножем на Касим-султана. Не тільки батько, не тільки брати, а отой гріх, ота

пристрасть, оте, за що він стільки страждав і мучився, було просто і легко забране

іншим, ворогом, вбивцею, катом батька і братів. Данило стояв розгублено, не

знаючи, як повести себе далі, аж його руки хтось торкнувся. Поруч стояв хлопчик

років дванадцяти-тринадцяти.

— Я його брат Даурен, — сказав він. — Ходи до нас. Хоч він і

проклятий родом, але мій брат. Моя мати сказала, щоби я закликав

тебе.

Юрта була багата, в ній сиділа стара вже жінка, яка звалась Салтанат. Мати

чотирьох дітей. Двох старших її синів убито разом з Багенбаєм.

Даурен і ще старша за нього дівчина лишились. У Багенбая від усіх дружин

лишилось в аулі загалом дванадцятеро дітей, не кажучи вже про інших родичів, які

були родичами й Айдарові.

Данило розповів матері Даурена чимало з того, що знав про Айдара, за

винятком того, що він тепер чекає його поблизу. В його розповіді вони розійшлися

до того, як Айдар поїхав у військовий табір Касим-султана.

— Як би там не було, — сказала Султанат, — але ж широко поголос пішов, що збезчестив Айдар батька з цією дівкою. Правда чи ні, невідомо, але не буває

диму без вогню, сам знаєш. Отож прокляття лягло і на нього, і на весь наш рід

через нього, через його гріхи. . Аллах всемогутній простив його батька, але лишив

нас сиротами і вдовами, бо відколи на схилі років узяв собі Багенбай в жони оту

толенгутку, то й так було нам усім соромно, бо ж невільниця, а жона, нам нібито

рівня, а вже нас, дружин, було шестеро і дітей доволі. А ще привіз з походу якось

отого старого джунга-ра. Та ще ж потім оту кляту Шолпан узяв. То вже була ціла

біда на рід. Сивий зовсім був, а не тямив, що чинить, наробив усім лиха і сам

загинув...

— Та казали ж, що Касим-султан зумисне послав його у засідку, я таке чув...

— Всі ми чули, всі багато чого чули. Касим-султан зі свитою приїхав на учту по

Багенбаю і розповів про його героїчні подвиги, а водночас і про зраду сина, наклавши на Айдара прокляття. І був у нас бакси в аулі, закружляв він у танці

серед учти, прославляючи Касим-султана та подвиги Багенбая і його синів і

накликаючи на голову Айдара прокляття небес...

І тільки завів він свої закликання, почав проклинати Айдара, як вилетів

звідкись ніж і пробив йому горло. Так він і захлинувся

кров'ю на тих словах. Тільки-но охоронці султана кинулись до того, хто

пустив ножа у бакси при цих словах, а то був той шолудивий джунгарин

Кудабай, якого пригрів Багенбай і який виховав Айдара і допомагав Токжан

удома, прислужником був у її юрті, жив при них, як він вже лежав мертвий, перерізавши собі живота по-джун-гарськи. Забив себе сам іншим ножем.

Бачиш, скільки біди від того собачого сина! А ти його захищаєш! А як

мати виглядала хлопця! Ходила у степ і все виглядала, чекала. Вся змарніла, аж чорна стала, дуже хворіла, ледь дихала, а псе на нього чекала. А коли

прийшла звістка, що загинув Айдар у Ташкенті, то злягла і зовсім не

вставала. А вже по тій учті, та ще коли заколовся старий джунгарин, вбивши

нашого бакси, Токжан померла за кілька днів.

Все на краще. Ще й ту прокляту тюре Шолпан забрав Касим-султан.

Ненавиділи ми, жінки, її завжди, нечиста вона була, хоч красуня, куди там, нічого сказати, зле нечиста душею. Все могло бути і з Айдаром, і та дитина

може бути невідомо чия, скорше навіть його. Добре ще, що до вух султана

не донесли цих пересудів, а то вигнав би її геть... От і все, що можу тобі

сказати, чужинцю! А тепер переночуй у нас, спочинь до ранку, дорога тобі

далека, а про того собачого сина забудь і нам не згадуй більше. Досить, ми

його не знаємо і знати не хочемо, краще йому тут не з'являтися, бо біда буде

йому, сама біда.

Данило улігся на кошму й одвернувся до стіни юрти. Але де там сон, його аж трусило від усього, що він почув тут, що довідався. Він знав, що

нині Айдар не чекає його, що завтра надвечір лише вони зустрінуться на

іншому кінці долини, звідки дорога вестиме далі на захід. А зараз...

Знову рука торкнулася його, і він повернувся. Це був Даурен.

— Я любив Айдара, чужинцю! — сказав він. — Дуже любив. Він добрий, він хоробрий, він мій брат, і я не вірю тому, що тут говорилося. Розкажи

мені про нього ще, чужинцю.

Хлопчик був широколиций і кремезний, не схожий на Айдара, хіба лише

щось пробивалося у виразі обличчя, в обрисі вуст, у попороті голови, що

несподівано нагадувало Айдара і зараз чомусь боляче вражало Данила.

Що він міг сказати хлопчикові, єдиному, хто ще вірив у його друга, у

свого брата, попри все, що говорилося тут лихе, що думалося...

Але він розповідав стільки, скільки міг, скільки самому стачало сил і

снаги, який Айдар насправді, яким він, Данило, його знає, і, розповідаючи

усе це малому, зрозумів у якусь мить, що розповідає й самому собі, що

ніколи досі не поставало перед ним питання, який насправді його товариш

по цих кількамісячних блуканнях, постійному ризикуванні життям, боях і

втечах, найважчих випробуваннях життям і смертю.

У юрті всі вже поснули, кожен у своєму кутку. Салтанат не звернула уваги, що

малий підсів до чужинця і щось його розпитує, було тихо. Данило говорив

непівшепотом, але довго говорив, так йому хотілося, щоби світлий слід від Айдара

лишився тут хоч би в когось, хоч би в душі оцього хлопчика, який колись виросте і

зможе розповісти більше про свого пропалого брата.

А може, й він забуде, може, й він згодом відречеться, як відреклися інші?

Може. А може, й ні — і Данило говорив і говорив, і бачив перед собою обличчя

Айдара із стиснутими вустами, з кошлатими бровами, що зрослися на переніссі, з

буйною, важкою, темною чуприною, що спадала на чоло аж до очей, широких, розкосих, з довгими розрізами і чорних, як ніч.

Настала, однак, хвилина, коли Данило відчув утому і водночас полегшення від

того, що виговорився, що хтось тут чув його, що комусь тут, в рідному

Айдаровому аулі, він сказав правду.

Данило розповів малому Дауренові більше, ніж усім, але ж і йому не сказав, що Айдар чекає неподалік в горах. Розповів про те, як визволив його з полону, як

перечекали вони можливу погоню. .

— А де ж він зараз? Що з ним? — спитав хлопчак.

— Не знаю, — відказав Данило неквапно. — Не знаю. Аби все було добре тут, то, може б, він і знайшовся сам, прийшов би до вас, а так — не знаю, у нього своя

дорога, а в мене — своя...

Так, саме так колись він казав Айдарові, коли вони вперше роз'їхались в різні

боки у відповідь на запрошення хлопця до себе, до батькового війська. А зараз, коли повторяв це Дауренові, то розумів, що все повернулось інакше вже відтоді, коли Айдар врятував йому життя у тій сутичці з переслідувачами, з лашкарами

ташкентського хана...

Хлопчик врешті пішов спати, і Данило, зморений за день усім пережитим, раніш ніж зануритись і собі у важкий сон, раптом утямив собі просту істину, яка

вже й так віддавна зріла в ньому, ставала чимдалі очевиднішою, та тільки зараз

збагнув її до кінця: віднині дорога в них одна, у нього і в Айдара.

Одна дорога — спільна. Раз і назавжди.

Данило їхав повагом на захід від кочів'я, де вже почалося звичне вранішнє

життя, не поспішаючи і не озираючись, як людина, що вибрала певний шлях, довгий і важкий попереду, і не полишила позаду нічого важливого чи

неспокійного.

Даурен провів його, теж на коні, трохи проїхав з ним поряд, але зранку вони

вже не розмовляли, все було висловлено поночі.

Коли прощались, хлопчик сказав:

— Якщо зустрінеш його коли-небудь, скажи, що я вірю...

— Спасибі, Даурене! — Тепле почуття до хлопчика вибухнуло в словах подяки, і Данило відчув, що Даурен зрозумів, що він бачитиме Айдара, десь колись та

бачитиме.

Але він не промовив більше ні слова, попрощався, і хлопчик повернув назад, а

Данило, не озираючись, підігнав коня швидше і,

далі проїхавши трохи, пустив його повагом, їхав замислено, не озирався, бо

здогадувався, що, доки вів не зникне з виду кипчаків, навздогін йому ще

дивитимуться, ще обговорюватиметься його приїзд, всяке може бути. Не можна

кинути й тіні підозри.

Чим далі від'їжджав він від кочів'я, тим більша тривога народжувалась у

ньому. За Айдара.

Як він усе це переповість хлопцеві? Як наважиться сказати йому про смерть

матері, про усі прокляття, що впали на його голову, про те, що він відлучений, чужий родові, гнаний, ізгой?

Лише зараз він збагнув, який насправді юний ще його товариш по мандрах, бо

ж різниця у вікові не мала значення у їхніх спільних дорогах, і лише тепер, лише

ось щойно спало Данилові це на думку, і він зрозумів, що, доки за Айдаром стояв

увесь степ, увесь його численний рід, усе плем'я кипчаків, ціла степова армія, уся

частина цього великого, незнаного йому зовсім і чужого для нього світу, чужого

досі, доки він не зустрівся з цим «чортеням», яке раптом виявилось для нього

близьким і дорогим зараз, Айдар здавався дорослішим, бо відчував себе певно, стояв на чомусь, мав опертя. А зараз?

Незнані ніколи досі почуття охопили Данила. Не довелося йому бачити власних

дітей, зазнав він якихось батьківських почуттів тільки з Раду, хоч той був не так

багато молодший, аби бути його сином. Раду справді став рідним, але був більше

його другом і молодшим братом. А тут. . тут все мішалося. . цей хлопець був

трохи молодший за Раду, і став Данилові і товаришем, і соратником у боях, і. .

майже сином, хоч розділяло їх менше років, ніж це було б справді можливо.

Такого сина Данило мати ще не міг, але. . Так, так, але. .

Зараз він відчув уже відповідальність, незрозумілу, невиправдану ніби нічим, але відповідальність за долю цього юнака, за його майбуття, за його життя.

Так склалося, так вже склалося, що доля його нагадує мою, — думав Данило,

— дивовижно, але втратив він, як і я, і батька, й матір, як і я, гнаний і

переслідуваний своїми і чужими, тільки молодший, тільки ще юний, а все

решта...

Може, то й не випадок, що нас звело так докупи, може, все діється за

якимись дивовижними законами, може, так мало бути, оскільки так є, але

лишити його самого я більше не можу, не хочу і не можу. Все.

Закличу його з собою на Україну, на Січ, на волю.. Це єдине, що лишалося

мені, що вибрав я, а що доля так розпорядилась, то не сам туди діставатимусь, а з

ним разом, і прийме його січове братство, як приймає кожного, хто готовий стати

братом і другом козакам, і житимемо. . Дасть Бог, і Раду врятується колись, і Ми-

хасько, і хтось із моїх хлопців ще! І будемо всі разом! Ми ще житимемо...

Так, але ж не питав я його, не знаю, що відповість мені на це кипчак, не

знаю, що у нього в душі коїться зараз і що буде, коли я переловім йому усе, що довідався від його родичів...

У визначеному місці Данило повернув коня вздовж гори, знайшов

стежку, про яку казав Айдар, і ще за годину був уже на узгір'ї. Озирнувся, аж з-за дерев виїхав верхи Айдар.

Він був блідий, видно було, що зовсім не спав у цю ніч, запалі очі, стислі

вуста.

— Ну що?

— Погано. Мати померла. Тебе прокляли в роду. Туди появитись не

можеш.

Айдар дивився на Данила мовчки, не зронив ні слова, тільки дивився й

дивився, і день перетворювався дедалі щільніше на сутінки, ставав поспіль

темним, попри пекучу спеку і сліпуче сонце довкола. Темінь знову огортала

його, повиваючи сутінковим саваном спогад про домівку, про матір, про

родичів, про все, що лишилося там, на джейляу, куди йому нема вороття.

Ніколи.

Він мовчки скорився Данилові, коли той звелів зійти з коня і сісти у

затінку дерев. Скорився, бо не думав нічого, а той звелів, бо інакше

розмовляти з хлопцем зараз не було як. Треба було бути суворим, треба було

знайти слова, яких просто не існувало в людській мові, аби дістатись зболеної

душі юнака, аби не вбити в ньому життя, аби він почув усе разом — і

жорстоку правду, і реальність втрати, і все, що стояло за отим усім, все, що

стояло зараз вже за ними. І перед ними.

Данило розповів йому все. Все у подробицях, розповів і про Даурена.

Айдар не видобув із себе ні слова, мовчав, незворушний, білий і холодний, як гірський лід.

Поночі, коли Данило не вернувся за ним,, як вони домовились, і Айдар

зрозумів, що з аулу лихі звістки, що йому вороття немає туди, він спустився

униз, якомога ближче до рідного-джайляу, рівно настільки не могли його

почути собаки, здійняти лемент і насторожити когось, сів на пагорбі й

упродовж усієї ночі дивився на юрти внизу, на згасаючий дим від багать, на

все знайоме до болю з самого дитинства, те, що було йому нерозривно

рідним і що на очах віддалялося у туман минулого, у холод і стужу чужого, у

відрубність, у заперечення, у небуття.

Він відчув усе наперед, лише не знав подробиць. Смерть матері, він вже

передчував її давно, мати сильно хворіла' вже з давніх часів. Чи могла вона

пережити всі втрати?

А все ж надія теплилась, а все ж так хотілося хоч на мить притулитись

ще раз до материного лона, відчути її тепло, тепло свого початку, свого

народження, тепло дитинства, з якого його так рано вирвало життя. Нічого

не вернути. Тепер нічого не вернути.

Усе поглинали сутінки, загусла навколо темрява серед сонячного дня, сходило небуття серед буття, він існував ще у цьому світі, але його вже не було в своєму роду, у своїх близьких, і в нього нічого не

було. І нікого.

Серед суцільної темені лише єдине світло лишалося зараз, немов

вирізнялось серед навколишнього мороку, — людина, яка сиділа навпроти

нього і розповідала йому усе це, її обличчя, її очі, її обрис. Це лишалося

світлим, і Айдар серед холоду й темені, які сповзли на нього важким

сніговим обвалом, холодно дивувався тому, що бачить серед усього лише ці

очі, що лишається світло в оточенні цього чоловіка, що сидить навпроти і

говорить до нього, говорить якісь слова, що ледь доходять до його

свідомості, але таки долинають, досягають його в судомній втечі від

реальності, таки пробивають шар змерзлого чуття, зледенілого сприймання

світу.

Данило замовк і дивився на хлопця мовчки.

Інших слів у нього не було. Та й на зараз було досить. Вони дочекалися

вечора, а тоді поїхали впрост на північ, бо у передгір'ях зараз скрізь були

кочів'я, скрізь на літні пасовиська виїхали аули казахських племен, й

Айдарові слід було триматися подалі від людей, від своїх. Від тих, хто був

йому своїм, тепер треба було триматися подалі.

Упродовж двох діб вони їхали мовчки, спали здебільшого вдень, як

колись, а їхали поночі, майже не розмовляли, за винятком того, що раз по

раз перекидалися фразами про те, де зупинитись, чи напоїти коней, чи

поїсти щось, чи як укладатися спати.

Аж ось надвечір серед степу вдалині перед ними замаячила якась споруда, чималенька як на вигляд, і Данило зрозумів, що знову їм трапився на шляху

мазар, вибудований тут на честь якогось святого чи воїна в давніші часи, і

скерував Айдара туди, на що кипчак байдуже погодився, як зараз майже

завжди реагував на усе, що пропонував Данило.

Щось вмерло в Айдарові і ще не народилося нове. І Данило чекав, бо

мав минути хоч якийсь час, аби розмову можна було продовжити, аби міг

він щось сказати хлопцеві, щось, що вже виносив у собі, що вже відчував

здавна, але лише недавно усвідомив, зрозумів і прийняв.

Вони розташувалися на ночівлю біля мазара. Тут знайшовся і степовий

колодязь, який, однак, вони ще доволі довго відкопували, аж доки в ньому

з'явилась вода. А втім, коней напоїли, повечеряли самі — ще лишалися

запаси їжі з того, що Данило припас зі свого перебування у джайляу в

Айдарових родичів. Вечір спадав прохолодний і лагідний, спокій довкола, тиша, й Данило зрозумів, що сьогодні можна вже спробувати поговорити.

Вони мовчки сиділи біля багаття, як вже бувало багато разів, стали

звичними рухи кожного, жести і навіть слова.

—Слухай, хлопче, — сказав Данило. — Ми з тобою вже чи не півроку

разом, а як тебе звати?

—Ти ж знаєш, — знизав плечима Айдар. — Айдар мене зовуть.

— Я знаю, — сказав Данило, — і не знаю водночас. Бо ніколи не

називаю тебе так, як і ти мене моїм іменем. А чому?

— Тебе зовуть Данило, я знаю теж це, — сказав Айдар. — А чому не

називаю тебе так? Справді, чому?

— Ти не мав часу про це думати, а я мав, і я подумав. Бо упродовж

всього часу, що ми разом, скільки ми не пройшли вже усього, ми завжди

були порізно, поряд, але порізно. Наші шляхи доля зводила разом, але ми

йшли лише тимчасово одним шляхом, кожен знаючи, що ось-ось

розійдемось назавжди. Який був сенс знайомитися ближче, пізнавати один

одного?

— Мабуть, так. Ти сам наголошував, що у нас шляхи різні, ну і я...

— Ти їхав до своїх родичів, ти їхав додому, а я — у світ, в далину, на

свою батьківщину, до якої далеко, майже як до неба... Ми розходились, але

доля зводила нас. Ти врятував мені життя, а мені вдалося витягти з біди

тебе...

— Я належу тобі, — сказав Айдар, — якби не ти, то мене б уже не було в

живих, ти знаєш...

— А я? Кому ж тоді я належу, як не тобі, коли б ти не вернув тоді з

дороги за мною, я давно б уже висів на майдані в Ташкенті перед зінданом

на великому дереві, де вішають рокованих на смерть. Ти його не бачив, а я

добре знаю ті місця, ой добре...

Мене зовуть Данило, — сказав він, і голос його раптом здригнувся. —

Але найближчі мені люди називали мене Данко. Так у нас кажуть

скорочено, коли людина близька... — Так називала Данила тільки мама та

ще... Ганя... І Раду! А потім Хамід... і Зейнеб... Давно то було, колись давно, тисячу літ тому...

— Данко... — сказав Айдар. — Я називатиму тебе теж Данко, можна?

— Так, Айдаре, так, інакше б не казав тобі цього...

Запанувала мовчанка, вони дивились у вогонь багаття, і Данило

відчув неспокій, вогонь нагадував йому, кликав кудись, вирував у ньому...

— Ти нічого не знаєш про мене, Айдаре, майже нічого, лише

позірно, лише те, що назовні, що видно й зрозуміло, так, як і я про

тебе... Ніколи ми не говорили відверто... Хоч я не знаю, чи в своєму

житті хоч з кимось говорив відверто, не криючись, не боячись сто

роннього, не знаю, чи й ти спромігся на таке... Але зараз, зараз я

чую, що треба нам правди ізсередини, треба іншому того, що є ко

жен для себе, а не лише для людей, про людське око. Ти можеш так?

Айдар відчув, як хвилювання, незнане досі, пойняло його, як стрибок у

безодню, як перед проваллям, у яке мусиш кинутись, хоч і знаєш, що

випливеш, що вода винесе тебе, а все ж...

— Можу... — сказав він глухо. — Можу і хочу...

— Людина живе в собі особливим життям, і якось спало мені на думку, що правда про людину є те, що їй сниться, чим вона марить, що їй

ввижається в її мріях, чим вона спить... Ось зараз я дивлюся на вогонь, Айдаре, і поймає мене відомий віддавна острах,

незрозуміле хвилювання, і постає минуле моє переді мною, те, якого ти не знаєш.

Ось слухай...

Данило розповів йому і про своє дитинство, і про пана Семена, і про Горпину, а надто про Ганю, і квітку папороті, про заповіт Свирида і про опришкові свої

роки, і про Раду і хлопців, і про Зейнеб, про Зейнеб чорнооку, останній спалах

кохання, зарубаний життям...

. .Настала довга, затяжна весна з паморозками й інеєм, і я довго ріс крізь цю

весну, довго зрів, шукаючи опертя в повітрі, шукав не :шати чого, мріяв не знати

про що, аж доки не з'явилася у мареві моєму квітка папороті, яка відсвітила мені

очима кохання..

Я шукав їх, я шукав твої очі в повітрі, на землі, на небі й у воді, я пробивався

крізь твердь земну і шукав їх під землею, я злітав високо в позахмарні висоти і

шукав їх там, я спраглий чистої, джерельної води твоїх очей, їх глибини, їх

неосяжності, їх безсмертя і можливості розчинення в них, їх буття в небутті, їх

правди, єдино можливої на землі, правди кохання...

Я бродив світом, неприкаяний і стражденний, втомлений і зраджений, спустошений і виповнений тягарем земних тривог, порожньої ваги щоденності, і

вдивлявся в юрбу, жадібно впиваючись у кожне обличчя, що ковзало повз, як

мить, обличчя іншої людини, я шукав твої очі і не знаходив їх. Хто ти? Де ти?

Я волав, німим криком лунало моє питаний уві сні й увіч, я молився всьому

сущому і не сущому, горлав страшним беззвучним воланням того, хто конає в

самотині, спраглий у пустелі людської відстороненості... Де ти?

Я шукав твої очі. Вони мали відслонити світ для мене, привнести світло у

темне царство чужих тіней, дріб'язкових переживань і порожніх побачень.

Я шукав дедалі відчайдушніше, дедалі безнадійніше, я шукав їх — твої очі.

Які вони, питаю я себе? І не можу відповісти на це питання, бо давно вже не

знаю, хто ти, де ти, хто саме — Ти.

Очі твої сірі, блакитні, зелені — біль мій, серце моє, душа моя. Я вірю в них, раптом я вірю в них, так хочеться повірити, що диво стається з людиною і що

зненацька може вона знайти оту єдину основу свого існування, що може

означати для неї все життя, все на світі, більше, ніж буття, більше, ніж свідомість, ніж розум, просто безмежну, несамовиту, знетямлену віру в лет, яка є коханням.

Але гримлять розгони часу, і виростає мур, і Ось я знову сам серед усього того, що вигадав, що виснив, що уявив собі, навіявши солодкий сон, який поступово

тане, як вранішня імла під яскравим сонцем реальності, як туман перед наступом

морозу, і я повільно і страшно прокидаюсь у пустелі самотності, гнаний і

переслідуваний, змучений і зболений, втрачений для всього і для себе. Час б'є

у дзвони, кричать півні, й опівночі щезають чари, щезає заворо-женість, і твої очі, що іскрились правдою і вірою, пойняті вже інеєм внутрішнього холоду, звернуті в

інший світ, з них щезає тепло, правда, щезає моє життя і щезаєш ти. Хоч ще

дивишся на мене, та не бачиш, в очах твоїх проступає відчуженість, хтось інший, кого я не знаю, вирізняється в твоєму обличчі, і я, жахаючись, затуляюсь руками

від страшних видінь, від жаху побачити у твоїх очах, уявити в тобі привид іншого

кохання. Я тікаю геть, я тікаю геть від тебе, від себе, я тікаю геть в усього цього

світу, бо мине час — і хтось інший любитиме тебе, і ти вже не ти, бо то хтось

інший підійшов до тебе, не я.

Я щез, розчинився в повітрі, розтанув у воді, поглинули мене ліси і пущі, а очі

твої спорожніли, їх теж нема, замість глибокої джерельної води, замість чистого

світла, що затоплює все навколо і народжує життя, на мене дивляться порожні

очниці, в яких лише спогад може нагадати минуле, яке було в нас, яке було

нашим, як спогад про сон, як зустріч з важким ранком з похмілля, як сувора

невідворотність того, що якоеь усе зупиниться і припиниться наше існування раз і

назавжди.

І я лишаюсь сам. Ліси і діброви, гаї і поля. І порожнеча. І самотність. Біль.

Звучить мелодія, грають музики, але це вже не моя музика, ти десь, ти давно

вже десь там, і це ваша музика, твого світу, не для нас, а мене вже нема. Я —

ніхто.

Довгий шлях в нікуди, безперервність болю, незгоди і втома. Раптом падає з

неба зірка, несподівано яскрава, ще чужа, нечека-на, але манлива, заклична. А

що, коли це — Ти?

Минуле в новому обличчі, спроба забути тебе і зникнути в іншому світі, немає

сил на це, немає сил, вибач, що так, кохаю тебе...

Пам'яттю минулою живу, все ще чую неможливе, нереальне, все ще подеколи

ввижається, що станеться диво — і ось несподівано ти вийдеш десь із темряви, і

закружляє у райдужному блискові твоїх очей мій всесвіт, і все повернеться, і ти

прийдеш вільно і радісно, і, напоєний живодайною вологою твоїх очей, якої так

віддавна і так вперто чекаю, я заплющу очі і зможу заснути щасливо й спокійно, як

не спав уже дуже й дуже давно, як не спав цілу вічність, вже здається мені, що так

не спав ніколи, лише пам'ять про сон лишилась, лише пам'ять про можливість

щастя, якого, може, ніколи й не було, — а може, не було такої й можливості?..

Ні, ні, тут вже кричить все моє єство — ні, усе було, все було справді можливе, справді існувало, все було, тільки минуло літо і прийшла осінь, а потім зима

забрала тебе у снігову пустелю, і очі твої замела віхола, і я не бачу їх, не бачу...

І ось я задихаюсь від болю, від безсилля будь-що змінити, будь-що вчинити, аби

не було цієї реальності, а була інша, але чую дзвони Часу, виростає мур переді

мною, і я сам серед лісів і пущ. Може,

комусь і смішно, може, хтось і скривиться, може, й дурним виглядімо, як

кожен, хто знайшов тільки частину, та й ту втратив у своєму

відчайдушному пошукові кохання...

Я стою один проти високого муру. Час проти мене, і я сам-один, ніхто і

ніщо, нізвідки...

Довго і марно я стояв перед муром Часу, віяли буйні вітри, все мінялося

довкола, а я стояв самотній перед невблаганністю втрати, спустошений.

І раптом у повітрі просвистіли дві азійські стріли, дивовижні, незрозумілі, манливі чорні очі пронизують зненацька морок навколо мене, розсікають одним ударом ниючий, тупий біль відсторонення, і затихає

поволі біль, світає поволі, і я вдивляюсь, озираючись довкола, у

незрозумілий, чужий для мене світ, бачу себе і все, що відбувається зі мною

і без мене. Миттєвість світла засліплює, і хоч на часину, але вже не

почуваєш того мороку, не страхаєшся темряви самотності, хтось десь

колись... Може, це — Ти?

Що таїться у глибині цих чорних азійських стріл, цих списів, що

пробили мене, цих дивовижних очей? Що чекає на Тебе всередині мене, якщо це Твої очі? Що чекає нас всередині прийдешнього, яке і є

сьогоднішнім, і зараз у цю мить воно відбувається, теж відбувається, оте

прийдешнє. Часу немає, є реальність, є дійсність, навіть більше ніколи й

нічого не буде, то стріли цих азійських очей вже горять у мені, буяють в

моїй крові, вже мчать моїми венами, я вже отруєний їхньою солодкою

отрутою — може, кохання, може, пристрасті, а може — ніщо стоїть

попереду, просто нічого нема, але горить в мені зараз азійська стріла твоїх

очей, твоїх вугільно-чорних очей, коли там у далину відходить в небуття мій

найкращий сон, моє найвагоміше, сенс мого буття. Я біжу, біжу геть, не

рухаючись з місця, я мчу, як вітер, мене давно вже немає тут, у цьому

дивовижному місті, у цьому домі, у цьому дні, ні у своєму минулому, де вже

давно палають вогнища інших пристрастей, інших почуттів, немає мене ніде

там, я відлітаю геть, я рятуюсь, хапаючись ще сторожкими руками за вістря

твоїх чорних очей, горять в мені їхні стріли, і я починаю грітися вже від

цього вогню, тікаючи від минулого, я починаю бездумно, несамовито, причинно горіти вже іншим вогнем, мені ще страшно, мені лячно сходити

на інше багаття у сподіванні знову не згоріти дотла, знову вижити і

народитися наново в новому вогні, вийти з нього зціленим, живим і

неушкод-женим, щасливим і вільним, вірячи, сподіваючись і кохаючи знову.

І я тікаю від колишніх пристрастей, від своїх скалічених почуттів, кидаюсь у вогонь жертовний на олтар бога кохання у відчайдушній, шаленій

і, може, останній надії жити й любити, відродитися у чистоті твоїх очей, яким хочу вірити, хочу любити, хочу забутися в них і прокинутися одного

разу не у примарній надії, а в сьогоденні, просто і легко дивлячись в новому

дні, у сьогоденні, яким і станеш Ти, Твої очі...

...А потім прийшов отой лихий день. Старого забили, Зейнеб забрали в

гарем Юнус-хана, а мене мали повісити наступного дня. Кочове військо

якраз напало на Ташкент, ну й забули про мене в сум'ятті, а тоді кинули в

яму до мене тебе... Ну, й Хамід поміг нам... Потім ми були вже разом. Я тобі

намагався переповісти те, що в мені лишилось від усього, що я досі не можу

забути, що я шукав, і знаходив, і втрачав, що є я...

Айдар дивився у вогнище, деякий час не відривав погляду від вогню, а

тоді підвів очі на Данила.

— Знаєш, Данку...

І Данила вразив його тон, голос хлопця ніби був зовсім інший, ніж

звичайно. Все ще в полоні власних настроїв, у своєму світі, Данило повагом

переходив у реальність, в якій існували зараз вони удвох, у їхню спільну

реальність.

— Ще зовсім недавно я би нізащо у світі не повірив, що хоч комусь

зможу, а надто захочу розповісти про себе усе...

І Айдар розповів Данилові про матір і про батька, про відчуття своє сина

батира і рабині і про Шолпан...

...руками твоїми марю, вустами твоїми марю, дотиком до тебе марю, подихом твоїм марю, зникаю, розчиняюсь, щезаю в тобі, не існую, не хочу

існувати, не хочу прокидатися, впиваюсь тобою, сню тобою, дихаю тобою, живу тобою...

Допоки мить, допоки година, допоки ранок... Тільки ти!

Великі кошлаті вії, густі, довгі брови, глибокі очі, як степ, як далина, як

сон...

Ти просиш розтерти тобі спину, бо вчепилась до тебе якась недуга, і я

вперше тремтячими руками торкаюсь твого тіла. Ти лежиш на животі, а я

розтираю тобі спину, намагаючись стримати дріж у тілі, намагаючись

стримати вибух почуття, намагаючись в кожен дотик свого пальця

вкластись, не вкладаючись, увійти, не входячи, лишити слід і лишитись

непоміченим.

Руки мої розминають твоє тепле тіло, вже вкотре проходячи вздовж, до

кордону, до межі, доки дозволено, доки можна, доки все позірно, так, ніби й

нічого, ніби й не повинно нічого бути, а вже трем долає мене, вже я не

годен стримати його, відчуваю: ще мить — і я вилечу геть звідси, вимчу на

повітря — видихатись, отямитись, озирнутись... А водночас знаю, що не

втечу, що не вибіжу, не отямлюсь...

І все ж не вірю ні в що, відчуваю, але не вірю, аж доки різкий рух твого

тіла не відкидає мене геть, і в наступну мить руки твої обіймають мене, вуста твої зливаються з моїми, уперше, ніколи так, уперше — і це ти, я

захлинаюсь тобою, а ти вглиблюєшся в мене, вглиблюєш мене в себе, я

торкаюсь язиком щілинки між твоїми верхніми зубами, і закарбовується ця

мить, я торкаюсь тремтячими руками, уперше обіймаючи твоє тіло вповні, і

закарбовується ця

мить, я зриваю з себе усе, і ти зриваєш з себе все, це долі миттєво-стей, і ми

відчуваємо одне, ми зливаємось воєдино, ми живемо, ми міобимо, ми —

одне, всесвіту немає, лише ти — цілий світ, лише ми з гобою, хай навіть

смерть...

Кожен раз провалююсь у безодню, у солодке марево, беркутом падаю на

здобич, вмираю разом з нею і народжуюсь знову... Шал, вир пристрасті, гріх, смертний, великий гріх і незглибна насолода порушити заборону, переступити все і забутись, знаючи, що рано а чи пізно прийде розплата, прийде каяття, прийде новий день, у якому не буде цього, нема цього, не

існує цього, але зараз, зараз є воно, мій шал, моя пристрасть, поділений зі

мною гріх недозволеного кохання, забороненої пристрасті...

Виснажую себе, вимучую себе, знаходжу себе в тобі, а тебе в собі, страждаю й мучусь, але, ні-ні-ні, не каюсь зараз, не каюсь потім, не каюсь

ніколи, каючись, не каюсь, бо світ ніщо у порівнянні з коханням, з

поділеним гріхом, із злиттям двох в одне, із розкішшю недозволеного, але

переступленого — за межі себе, за межі тебе, за межі життя, у позасвітний

простір у небо...

Спить аул, лиш я стривожений, напружений, як стріла. Нечутний мій

крок, рвучкий погляд, а ти лежиш, згорнуте калачиком маленьке створіння, заснула, сон здолав серед чекання на мене у глибинах ночі, нічого на тобі, тільки ти і ніч. І я.

Тихенько прокрадаюсь до тебе, і вже нічого й на мені, вже я — тільки я, і

ти ще не встигаєш прокинутися, а вже ми разом, ми вже одне, ми з тобою, я

і ти, хай би хоч скільки тяглася ця вічність, іавжди відчувати це, завжди

отак, завжди.

Але завжди — це тільки миттєвість, сьогоднішній день, може, ще завтра, а може, ще один день, і заволає сурма, і вдарять у бубон, і кінь заірже, і

завиє пес, і немає, нічого немає... Порожнеча, ніч, темінь, нічого. Я сам.

І чекання, довге, пронизливе чекання, біль і ревнощі, спокуса, самоїдство, відмова, і новий час, новий початок, нове життя. Зно-ву —

позахмар'я!

Тільки б це було, тільки б продовжувалось, за будь-яку ціну, потім

готовий померти, але тільки б продовжувалось зараз, у сьогоденні, у

нинішній хвилині, аби вона не кінчалась!

Страх поймає мене, що минеться, що наступить та мить, коли минеться, що зараз не візьму усього, а завтра — нічого, що вип'ю тебе до дна, як

отруту, а завтра, очманілий, у воду сторч головою, забути, ні, ніколи, це

моє, це навічно, допоки житиму, пам'ять, і в кожній кровинці моїй, в кожній

найменшій часточці мене живеш і житимеш ти, а я житиму в тобі, назавжди, навічно, це не минає, таке не може минути, не може забутися, бо не може...

Але наступає ранок, завжди наступає ранок, у якім немає нічого, тільки

порожній день чекання, тільки солодка млість у тілі, тільки спогад і чекання

ночі, тільки ти існуєш у цьому світі, тепер тільки ти існуєш, і вже

більше ніхто, ніколи й ніхто не існуватиме для мене більше, ніж ти, тільки

ти...

Айдар вже замовк, а все ще здавалось, ніби ворушить губами, погляд

його й далі висів у якійсь невловній цятці поза цим вечором, поза ніччю, що

вже запала, поза світом, у тому, що лишилось позаду.

—Спати, Айдаре, спати!

Більше говорити вони не могли нині, та й де вже більше.

—Так, Данку, зараз спати. Все.

Спали цієї ночі, як діти, натомлені за буйний день у рухливих іграх, спали у забутті, у звільненні, у новому житті.

Прокинулись, як ніколи раніше, коли вже день займався, давно по

ранкові, і здивувалися обоє, як довго спали.

Але не було поспіху, ніхто нікуди не гнався, не квапився в дорогу, не

було куди встигати. Попереду був час, його було багато, і всі були на місці, всі були разом, і всіх було — двоє.

Все було ніби вже зрозумілим, а все ж чимало зоставалось недо-

мовленого, і це був якраз той час, коли треба було без поспіху з'ясувати

решту, поставити все перед собою, перш ніж кудись рушати далі.

Слово було за Данилом, він знав це і знав, що Айдар чекає на його слова, і обоє знали, яким буде спільне рішення, але слова повинні були бути

сказані.

Поснідали, а тоді встали і вийшли з-за мазара і стояли, дивлячись у степ.

Сонце припікало дедалі сильніше, ковила жовтіла, буро-зелений полин та

колючки розкидані по степу. Який тут розмай різнобарвних колючок, від

малесеньких зовсім до великих і гострих, як цвяхи, а соковита зелена, найбільша — то верблюжа, улюблений тут харч цих поважних кораблів

пустелі й степу.

На видноколі невеликі горби, а за ними такий самий степ, і так довго-

довго, усю казахську країну треба проїхати, аби закінчилась степова смуга, де не звертати б на південь, де Каракум, Чорні піски, піщана пустеля, де в

пісках загинеш, заблукавши. Це не степ, пустеля — це біда, це мертва земля.

Говорилося ще про степ і пустелю, але більше мовчали і дивились в

нікуди, в степову далечінь, немов чекали чогось обоє. Хвилини, тієї

хвилини, стрівши яку, раптом позирнули один на одного. І тоді сказав

Данило:

— Різні ми з тобою, Айдаре, зовсім різні. Ти — молодий, а я — старший, ти — кипчак, а я — українець, у мене одна віра, а в тебе — інша. Все різне.

А доля в нас однакова. Ти знаєш про мене, а я про тебе. Все. Нікого в нас

немає на цьому світі, майже нікого. Але надбали ми за наше життя все ж

немалий скарб — один одного.

—Так, — сказав Айдар. — Це скарб, я знаю, ти правильно кажеш.

—Я належу тобі, ти знаєш.

— Я теж належу тобі, і ти знаєш. Бо і ти врятував мені життя. Але ж у цьому

світі немає зараз іншої людини, якій би я належав, крім тебе, і якій би я хотів ось

зараз належати. Немає. Вже немає.

— І в мене немає, — сказав Айдар. — В мене, крім тебе, нікого немає. Вже

немає.

— Тому дорога наша віднині може бути тільки спільна. Бо немає більшого

гріха, аніж, недооцінивши, покинути напризволяще те, що тобі найдорожче, що

ти надбав за життя.

— Так. Наша дорога віднині спільна, Данку. Назавжди. Тільки яка вона, ця

дорога, Куди вона? Куди ми можемо подітися тепер? Як жити далі?

— Довкола нас облога, отут всі проти нас, чи не весь світ. І в мене вдома

проти мене все, і там мене чекає тільки біда. Але є місце на землі, куди можна

подітися отаким сіромахам. Є таке місце, хоч і далеко воно звідси.

—Де це? І що це?

— На річці Дніпро, що тече через мою батьківщину, в низів'ях, де вже близько

Чорне море, живуть вільні люди, збираються вони гуди головним чином з України, але приймають кожного, хто може і хоче жити чесно, хто воїн добрий і товариша в

біді не лишить, хто може бути їм другом і братом. Все там вивіряється на правду, на життя і смерть, на вірність і мужність. Називається це місце Запорозька Січ, а

людей цих називають запорозькими козаками.

—Козак — це ж як казах..

— От бачиш! Є слова близькі, а що казах, що козак — аби товариш був добрий.

Мови нашої української я тебе почну вчити вже зараз потроху, поки

мандруватимемо, а там вивчишся, аби добратися. А що прізвища нема в тебе, то

завжди щось вигадається, ось хоч би Тушканом тебе назвати! Щось в тобі таки є від

тих ховрахів, яких ти так полюбляєш підстрілювати у степу. . Ну як?. Згода?

Айдарові стало на мить страшно полишити назавжди степ, полинути геть

кудись на чужину.

Але він подивився на Данила, який говорив весело, трохи збуджено і трохи

надмір весело, а зараз чекав доволі напружено на Ай-дарову відповідь. А якою

могла вона бути?

Лишитися тут в степу гнаним і цькованим, відщепенцем, проклятим своїм

родом?

Відмовитися від єдиної опори в навколишньому світі цьому, ось у цьому

світлоокому чоловікові, який став йому тепер ріднішим за всіх?

—Що мене питати, Данку? Разом — то разом. Тепер куди ти, туди і я. Все.

Данило обійняв Айдара за плечі і ще трохи стояв отак мовчки, а тоді сказав:

—Перш ніж зберемось в дорогу. . Є ще одне. Ми пролили чи

мало крові один за одного. Є у нас такий звичай на Україні: коли

двоє козаків, таких, як ми, знаходять отак один одного і відчувають водночас, що

віднині дорога у них спільна на все життя, то стають вони кревними братами, а в

нас кажуть — побратимами. . Вина в нас немає, най буде вода, то

природніше...

Данило зняв кинджал, витяг його із піхов і набрав у піхви води. Тоді кінцем

кинджала розрізав собі мізинець на лівій руці і вицідив у піхви з водою кілька

крапель крові. Тоді мовчки простягнув кинджал Айдарові. Той проробив те ж

саме.

Піхви були широкі, бо кинджал великий, і Данило кінцем ножа сколотив у

них воду і кров змішалась з водою.

Данило глянув на Айдара мовчки впрост, ніби в останню мить ще вивіряючи

або зазираючи крізь очі хлопця до нього всередину, і випив половину того, що було

в піхвах. Решту подав Айдарові. Той випив до кінця.

Погляд Данила потеплішав, але вираз обличчя у нього й далі був поважний.

Він підійшов до Айдара і поцілував його тричі навхрест, Айдар повторив його

дію.—Ось і все, Айдаре, — сказав, усміхаючись, Данило. — Тепер

в цьому світі ти не один і я не один. Нас двоє братів, розумієш?

Бо в тобі тече тепер частка моєї крові, а в мені — частка твоєї. І так

буде до самої нашої смерті, до кінця нашого, який би він де і коли

не був.

Немає у нас спільного бога, але чи є він взагалі і в кого він є, коли допускає

такі лиха над людьми? Але нехай. Є у нас спільне небо і сонце спільне, є спільні

зорі і спільний вогонь, є віра спільна в нас: моя — в тебе, а твоя — в мене. А це

міцніше за будь-яку іншу віру. Я чую в собі зараз подвійну силу, бо.людина повинна

хоч би у щось вірити, а якщо можна в когось, то можна вважати себе доволі

щасливим...

, — Зачекай, Данку, — мовив Айдар. — Я — кипчак, у нас свої звичаї. Я хочу, щоби й так, як мої предки, за їхнім звичаєм ти став моїм братом...

Він скинув з себе чапан, а потім сорочку і лишився голий до пояса. Данило

слідував його прикладу, чекаючи.

Айдар підійшов до нього й обійняв його, торкаючись худорлявим білим своїм

тілом могутнього торсу Данила.

— Треба, щоби відкритими грудьми ти торкнувся відкритих гру

дей брата, щоби нічого не стояло між нами, тіло проти тіла, і все.

А тепер віддай мені свою сорочку і свій чапан, а візьми мою. І зброю: візьми мої ножі, а мені лиши свої. І коней поміняємо. Ось і все.

Це означає, що кожен з нас живе, окрім свого життя, ще й життям іншого, що моє — твоє, що твоє — моє. Це рідкісний звичай у нас, але коли його вже

виконали, то цей обряд священний, і хто його порушить — смерть, як за зраду

рідного брата.

— Так само й у нас. Таке трапляється нечасто, а на зраду див

ляться ще гірше, ніж коли зрадив брата, бо побратима сам собі

вибираєш, брата ж бо доля вибирає.

І раптом Час зупинив свій стрімкий біг і застиг на місці. Саме в що

хвилину, в цю мить завмерло все, народжуючи нове, народжуючи початок.

Все, що нас оточує, — незмірна, велетенська загадка, і навіть коли не

сподіваєшся розкрити її, повинен намагатися, прагнути цього. Кожен із нас

— загадка і для себе самого, і для інших, і в цьому всі люди рівні й усе

дорівнює всьому — камінь, мурашка, ти сам. Лише коли відпустиш руки з

повіддя, тоді сила, що веде нас, те найбільше, що є всередині людини, допоможе, як вірний кінь, шіводячи, нехай несвідомо, але певно, на шлях.

Час стискається, якщо докладеш до цього зусиль, і треба стискати його, осягаючи, що мить — це вічність у борні за власне житія, за дух свій і вищу

людськість свою. Не втрачати й миттєвості, нона рахується теж в нашому

житті, якраз вона може бути вирішальною, бо вже сам намір, саме

прагнення творить світ.

Між людьми кордони як гори. Закохані, занурені в пристрасть, люди

лише посилюють межу, звищують гори між собою, бо закоханість

своєлюбна, а пристрасть сліпа. Лише коли підіймешся над со-бою, коли той, хто всередині тебе, повірить тобі і покаже, де і що є справжнім, тоді, осмисливши і прийнявши, з розкритими очима прийдеш до почуття, яке

дозволить побачити іншу людину, вповні зрозуміти, осягнути. Тоді зникає

межа, щезають гори і душа твоя, як степ, зливається з іншою, такою ж

широкою, і безмежність — це і є правда.

Так вчив Айдара старий джунгарин Кудабай. Багато років прожив він у

Китаї і, осягнувши, як він твердив, маленьку частину ІІСЛИКОЇ мудрості, намагався передати, що міг, улюбленцеві своєму — Айдарові.

Знав, що не все сприймає хлопчик, що багато чого за віком йому не

дістати, зависоке воно, забагато для таких літ. Але однаково розповідав і

розповідав, сподіваючись, що як впаде зерно в цю високу хлопчачу душу, то

колись та проросте.

Так сталося зараз. Ніби блискавка осяяла Айдарову свідомість, і він, ще

вглиблюючись у спогад, вже осягнув, про що колись говорив Кудабай, вже

знав, і тепло вдячності до старого друга, до вчителя і помічника, до

найщирішого вихователя свого сплеснулось у Айдарові. Ще не раз у житті

згадуватиме він Кудабая, його мудрість, його віру і його смерть, яку він

самохіть прийняв, аби не впало на голову його вихованця, його улюбленця, прокляття, вигукуване в простір шаманом-бакси.

Все починалось з нового саме зараз, у цю мить. Бо раптом щез страх.

Той найбільший страх, що живе всередині кожної людини, а надто у побитої

життям. Страх перед іншою людиною, перед її сутністю у сумир'ї з собою.

Зник страх перед прийдешнім, бо воно вже почалося й іншого <>ути вже

не могло, далі мало бути лише продовження нового життя, а воно вже було, воно вже існувало. Змінився увесь світ навколо. Запанував спокій.

Не треба було далі рватися чимдуж у путь, шукати шляху сьогоденного, аби щось траплялось далі в майбутньому — незнане, невідоме, величезне.

Все могло трапитися, все мало бути новим, як і раніше, тільки то було

для одного і ззаду у спину завжди могла вдарити лиха доля в неочікувану

мить. А тепер спина була захищена. І настав спокій.

Шлях лежав попереду довгий. Данило зберіг листа від Хаміда до його

родичів у Бухарі, отож мали вони рухатись тепер на Бухару. А туди ж

далеко, а відти ще далі...і всяке могло трапитися, так, все могло бути...

Але життя стало простим і зрозумілим, бо дбати треба було про будень, про те, що їсти, де спати, де провести гарно день, раптом махнувши рукою

на шлях попереду, і після вдалого полювання біля багаття у надрічкових

кущах зрозуміти, що можна дозволити собі спочинок.

Дбати про щодень, але не лише про себе, а й про товариша у мандрах, про того, хто поруч зараз і завжди.

Це було новим для кожного з них, і кожен дивувався собі і тому, що з

ним, дивувався власному спокоєві, якого не мав від дитинства, і дивувався, що степ навколо став лагідніший і сонце не так пекло, і коней жаліли, чистили й годували якнайкраще, і раділи вдалому полюванню й обміну із

стрічним караваном чи кочовим аулом.

Метою була колись одному Данилові омріяна Січ, а зараз для обох

засяяла вона зорею серед ночі, що вказувала шлях, що давала надію, що

живила.

Як важко взяти на себе відповідальність за іншого, коли ми

сумніваємось і вагаємось, не віримо, і як легко, коли ця відповідальність дає

тобі змогу не тільки жити повніше і ширше, а просто — бути собою.

Від цієї миті життя починається знову, набуває сенсу, містить в собі

майбутнє. Що знаємо ми насправді одне про одного? Що ми бачимо одне в

одному в буденні нашому, в сьогочассі, а чи крізь віки і далину, крізь

велетенську товщу часу чи за день, хвилину чи миттєвість?

Як ми змінюємось? Коли ми насправді стаємо собою? Коли ми

спроможні врешті відчути в собі людську сутність нашу, більшу за час і

простір, вищу і кращу за наше неупокорене біологічне начало? Коли біда

зажене нас на слизьке і вже не повернути, не відійти, не сховатись, не

забутись перед самим собою? Коли змушені, хочемо цього чи ні, подивитися собі у вічі і бачити себе у повен зріст, як у великому дзеркалі?

Хто я? Хто ти? Хто ми?

Чи тільки тоді, коли одірвані від буденного ритму, від звичного плину

життя, в якому живуть наші батьки й діти, вихоплені могутнім вихором

несподіваних обертів долі поза межі того, що ніби й було нашим, частиною

чого ми були завжди, а врешті завжди є і

будемо, а все ж одірвані, одщеплені, незупинно і безповоротно. Чи коли

опиняємось віч-на-віч із власною самотою, народжені голими, і помремо

голими, нічого не забравши з цього світу з собою, як нічого в нього не

принісши з народженням, окрім себе самого.

Але ж хіба тільки це? Хіба ж тільки й цього досить? Ні, це початок, з

якого може народитись біда, самознищення, нищівна сила відщепленості, позамежовості не менше, ніж її сила в ствердженні, в корінному зламі

свідомості, у переході від «ми» до «я».

Мабуть, усе ж тільки, коли спроможемось на повен зріст побачити й

іншу людину, віддавши їй належне, її людське, її духовне і виняткове в її

особливості, в неповторності її «я» як кожного зразка людського виду. Та

ще коли та інша людина в усьому протилеж-і іа нам, в усьому інша, в усьому

чужа, а ми проминаємо цю її чужість, незрозумілість її усталень, вторинність

її зростання для нас, не-шичність її зовнішності, життєвих правил і звичаїв, вступає в дію найвищий закон людського буття — людина людині друг і

брат.

Хто би не був той інший, який би не був він, та коли в ньому людське

вище за буденне, духовне вище за побутове, то, побачивши і прийнявши

його, спромігшись у собі відчинити двері наших душ для найсправжнішого, проминувши вторинне, ми стверджуємо право кожної людини бути

людиною і народжуємо в собі те, що :іветься Людиною, народжуємо

особисте «я».

Хто це стоїть з нами спина до спини проти вихорів і бур життя, хто

закриє нас собою від біди, заслонить ворожу кулю собою, затримає

ворожий удар, не боячись за себе, радіючи навіть у небезпеці для себе?

Чи не він, брат твій? Це відлуння твоє і віддзеркалення у просторі, духовний близнюк твій, як і ти його. І чи це не найбільше диво, вище з

вищих у тім, що витворила природа, наділивши людський рід свідомістю?

І лежить перед нами дорога довга і крута, і степ широкий, якому кінця

немає і краю, і небезпека чигає на нас відусіль, та й скільки того життя, а

скільки терпіння, страждання і болю вимагає воно? І все ж лягає чиясь рука

й на наше плече у хвилину скрути і незгоди, чийсь кінь біжить поруч з

нашими звивистими шляхами життя, чийсь погляд підтримає нас, чиїсь очі

зрозуміють, а руки захистять. І жити вже можна, не такий і шлях той

довгий, не такий і небезпечний, як на перший погляд, і минає, день за днем і

роки за роками, і верстам у пройдених шляхах немає ліку, а життя завжди

попереду, скільки б його вже не минуло, і все це жива надія, і прийдешній

день не гірший, а кращий за нинішній, і щось нове вже народилося п нас

назавжди, коли ми не одні на цьому світі.

І пройдуть роки і десятки років, а може, й сотні, і десь у списках Війська

Запорозького поруч із сотником Тимошенком майне прізвище Тушкан, якого зватимуть вже Данило, який значиться

хорунжим Чернігівського полку і який стане одним із предків того, хто написав

оці рядки.

І що би не трапилось упродовж тих минулих десятиліть, тієї товщі часу, тих

обширів, пройдених і перейдених, тих боїв звитяг і поразок, виграшів і страт, довга

дорога додому стає коротшою, коли у собі знаходиш стежку до іншої людини.

Довга дорога до себе не може оминути пошуку твого другого «я» — в реальному

житті воно зринає а чи в маренні, в уяві. Ти мусиш стрітися з ним, отим іншим

собою, і, пізнавши його, пізнати себе і тільки тоді насправді вернешся додому, прийдеш до себе.