Шабля і стріла

справді гарно, а може, не настільки гарно, як саме те, саме воно, те, чого він

марно шукав упродовж чималого вже шматка часу. З-поміж розлогих, лапатих гілок виростала квітка. Квітка папороті, яку він побачив зараз, нині

у цьому шматкові дерева і видобув її звідти. Ні на що не була вона схожа, на

жодну із знаних йому квіток, вона була тільки квіткою папороті, і він

зрозумів, чи відчув, чи почув, що час його настав. Ось воно!

Він узяв квітку і вийшов зі свого покою, ще нічого не маючи на гадці, але

не пішов, як звичайно, на подвір'я, аби усістися на ґанку і дивитися на зорі.

Зараз його вело іншим шляхом, і він скорився тому, що вело його, і пішов

тихенько сходами на другий поверх, підійшов до покою панночки і тихо, без

стуку відчинив двері. Вони не були замкнені зсередини, ніби випадково, а

може, зумисне, але двері легко піддалися його руці, і він скоріш прослизнув, ніж пройшов, тихо в кімнату, і замкнув двері за собою так само нечутно.

Панна Ганя спала. На широкому ліжку, розкинувшись уві сні у

тоненькій нічній сорочині, розкішне волосся її розлетілося по подушках, обличчя під місячним світлом, коли Данило нечутно наблизився до неї, видалося йому напрочуд гарним і спокійним, глибоко-добрим і чистим.

Як квітка папороті.

Він поклав обережно квітку, яку щойно народила його душа, біля

дівчини на ліжку і на мить ще затримався, вдивляючись в її обличчя. Нічого

більше не було в його душі зараз, лише бажання стояти отак і дивитися, як

вона спить, як рівно дихає, як тоненько посміхаються уві сні вряди-годи її

припухлі вуста, як підіймаються

при диханні і опускаються, звільняючись від повітря, груди, стояв гак і

дивився...

Й ураз панночка розплющила очі і побачила його.

В першу мить вона не могла нічого зрозуміти, але не злякалась, а просто

здивувалась, а в наступну мить вже отямилась і нахмурила брови:

— Ти? Тут? Що таке? Ти чого тут?

Отоді Данило зрозумів, що не піде звідси.

Він наблизився до ліжка, не одриваючи від неї погляду, не відводячи

своїх очей від її, і простягнув до неї руки, які вона відштовхнула, захищаючись.

— Ти що? Як ти смієш? Ти що собі замислив?

Але вона говорила пошепки, вона не кричала, не гукала на поміч, боячись

розбудити покоївку, що спала неподалік в іншій кімнаті, боячись зчинити

шум, що означало б для Данила кінець.

І він раптом різко, не вагаючись, відвів її руки в боки і силоміць уклав їх

на ліжко впродовж Ганиного тіла і ліг поруч неї сам, чуючи її опір, що вже

набував дедалі іншого змісту, чуючи її слова, що мали б бути образливими

за всякої іншої хвилини, а зараз, сказані пошепки, та ще отаким тоном, набували іншого значення, і він торкнувся своїми вустами її, і слова

панночки завмерли, розчинились в повітрі, і хоч пручалась вона ще і ще, але

чимраз слабіше, і в якусь мить руки її обхопили його, вже не відштовхуючи, а притягаючи до себе, вуста розкрились, щоб відчути вповні його вуста, і

тіло її радісно розкрилося, щоби прийняти його.

І навіть різкий біль вже не сполошив дівчини, біль, що пронизав на мить

усе її тіло, але в наступну мить приніс незнане й несподіване — розкіш

єднання, щастя віддачі, жіночність, уперше розкриту, щоби до кінця життя

жити нею.

Вищого Данило ніколи не відчував у своєму житті, не сподівався

відчути, не знав, що можна так сприймати, так відчувати іншу людину, так

володіти і віддавати себе, що все може бути отак.

Вже світало, коли він тихенько вислизнув з покою Гані, і вже ті слова, якими вони обмінялись при його відході, були словами кохання і розуміння.

Наступна ніч минула так само, вже при повній згоді, і була ще кращою, а

далі приїхав пан Голембовський із дружиною, і Данило з Ганею мали тепер

чимало клопоту, аби знаходити місце для зустрічей.

Данило змінився, це якось помітив пан Голембовський і сказав йому:

— Чи ти вже старієш, чи, навпаки, молодшаєш, але щось в тобі

міняється, не можу зрозуміти. Тільки ти став спокійніший і впев

неніший, може, й справді женитись тобі пора, відпарубкував уже, тільки ж...

«Так, так, — думав Данило, — оце тільки ж, ось вона і є. А як же іграшка

для пана? Значить, ще не настільки набридла, аби віддавати її геть з дому, отож це тільки балачки».

Відказав же він панові як звичайно.

—Пора моя прийде, пане, а зараз, мабуть, таки дозріваю ще.

Всякому овочеві свій час — так ви мені казали. Видно, мій ще не

прийшов, бо таких думок у мене зараз немає, прошу пана.

Ой, яких же тільки думок у нього не було за цей час! Усяких

найрізніших. Від того, що восени панночка має повернутись до Кракова, аж

до того, що й самого його жахало. А чому б і не він міг стати її чоловіком, коли справді пан його любить, коли так прийняв та приголубив? Нехай не

зараз, пізніше. Але все ж — чому б не він?..

І враз із цим десь виринула моторошна думка: «А як же заповіт старого

Сокири, а як же батько, скараний панами на Луцькій площі разом з іншими

повстанцями, коли розбили Наливайка, а як же мати, що померла в злиднях

і біді?

І як же той квіт папороті, який шукав підлітком, який плекав надію

знайти в юності, і зараз... зараз віддав його панночці Гані, віддав саму душу, самий сенс усього, що вимріяв тоді... Бездумно, негадано приніс поночі і

віддав. Забув усе? Хочеш сам стати паном?»

«Ні, — кричало в ньому все в ту мить, — ні, ніколи, навіть якщо вийде

вона за мене, навіть якщо би вдалося це моє кохання, то я таким не буду, я

не буду паном, я спроможуся і в такому стані знайти той квіт папороті!!!

Хіба не можна бути справедливим і добрим, хіба не можна жаліти людей і

допомагати їм, навіть успадкувавши усе панське господарство? Можна-

таки, можна!»

Але в глибині душі щось казало йому тихо, але впевнено — ні, Даниле, ні! Немовби голосом старого Свирида. Ні, Даниле, не туди йдеш, не того

жадаєш, зраджуєш ти нас, своїх предків, своїх справжніх, своїх близьких, не

туди йдеш!..

Данило відкидав геть усі думки і жив лише тими хвилинами чи

годинами, коли зустрічався з Ганею, коли бачив її хоч здаля, коли відчував

її поруч себе. І був щасливий, бо панночка розкрилась для нього звичайною, доброю дівчиною, спраглою за справжнім, за добрим і правдивим словом, за

коханням, якого не знала, а лише передчувала його прихід.

їм було добре разом. І так минуло понад два місяці.

І ось Ганя сказала йому, що, здається, вагітна. Сказала зі сльозами на

очах, із страхом за прийдешнє і горнулася до нього водночас, немов

шукаючи захисту.

—Якби віддали тебе за мене, — вимовив Данило важко, — то більшого

б щастя не хотів би я у житті. Але ж де там? Хіба це можливо?

—Я перебалакаю з батьком сама. Пізніше, коли поїду до міста. Це ж вже

за тиждень мені вертати, і вони поїдуть зі мною. І там я скажу їм, бо тут

може бути лихо, а там — якось вмовлю...

—Я зроблю для тебе все, що тільки в моїх силах, все! Головою накладу, аби лиш тобі було добре...

—Ні, борони тебе Боже! Не кажи такого! Що би з нами не трапилось, але ти повинен довго жити! Ти сильний і мужній, ти

майгарніший і найкращий з-поміж усіх чоловіків, яких я зустрічала її

своєму житті. Ти мусиш довго жити, і в тебе ще велике майбутнє попереду, і в нас, так, і в нас, я вірю, що і в нас...

Кожен день вони тепер лічили, як перед смертю, перед прийдешньою

розлукою. Лишалося два дні.

— Данку, ти ночуй нині в клуні і двері лиши відчинені, а я до

тебе прийду сама вночі. Бо коли ще матимемо таку ніч? Я страшенно

боюся, але дочекаюсь, коли вони заснуть, і вислизну! Чекай мене!

Данило лежав у клуні, розстеливши широке картате рядно на соломі, і

неспокій аж з'їдав його. Чи вона зможе тихо вийти, чи не спіткнеться десь і

не зчинить шуму, чи вона взагалі не передумає і не прийде? Чи, може, налякається в останню мить?

Вічність, здавалося, минула, коли тихо розчинилися двері в клуню і.

слизнула у темінь, до якої вже звикли Данилові очі, дівоча постать у білій

сорочці.

Данило кинувся до неї, обійняв обома руками, як долю, як кінець життя, як усе, чим жив і що мав у собі для себе, сьогоднішнє й прийдешнє. І вона

припала до нього, тремтячи чи то від страху, чи то від холоду, чи то від його

обіймів, тільки припала так, що ніщо вже, здавалось, не одірве її від нього і

ніколи.

Лише коли заспівали треті півні, Данило вчув, що пора прощатися, але

не могла вона так просто піти від нього, не могла. Пристрасть вибухала з

новою силою, а тоді сон сп'янив їх і зламав.

Прокинулись вони від шуму у дворі, від лементу якогось і крику і тоді

збагнули, що сталося, і отетеріли обоє від жаху.

А в ту мить розчинилися двері клуні і на порозі став пан Семен.

Він дивився на них, і канчук в його руках вже свистів у повітрі, і

полосував він обох їх, не дивлячись, куди і як, тільки собою захищав

дівчину Данило, а вже не дивився, як власне тіло його юшить-ся кров'ю, як

біль пронизує, аж чув тільки, як шкіра на плечах тріскає:

— Змію на грудях!.. — хрипів Голембовський. — Ти, слизняку, хлопе, ти осмілився!.. А ти, шльондро, повіє! Заб'ю обох, закатую

на смерть!..

Тоді Данило опам'ятався і схопив пана за руку і вирвав з неї канчука.

— Руку на мене підіймати, та я тобі...

Але й руку прихопив Данило панові і стояв проти нього, витримуючи

погляд такої зненависті, такої злості, що тільки смерть могла б її втолити.

Він стояв голий проти пана, тримав його руки в своїх, і не міг

ворухнутися пан Семен, ледве свідомості не втрачаючи від люті, аж

вишарпнувся від Данила і вибіг з клуні.

Вони встигли одягтися ледве-ледве, як увірвались до клуні кілька

панських гайдуків і схопили Данила, який зараз навіть не пручався, і вивели

на подвір'я.

Шмагали його вчотирьох, аж доки він не втратив свідомість, а ще

четверо тримали, а потім зв'язали і кинули в ту саму клуню.

— Засаджу його на все життя, зогниє в тюрмах, пся крев, він спромігся...

Хоч би хто, тільки не ти, чуєш, тільки не ти...

— Я люблю її! — єдине, що сказав Данило, коли шмагали його гайдуки, і пан верещав над ним, захлинаючись від люті.,.

— Він любить її? Свиното брудна! Хто завгодно, тільки не ти! Гнидо

погана, хто завгодно, останньому жебракові віддам цю шльон-дру, тільки не

тобі...

Коли Данило прийшов до тями у клуні, то від болю ледве міг

ворухнутися, але чув, що у дворі готували бричку, і коли з розмов зрозумів, що ось-ось мають їхати, пересиливши біль, підповз до дверей і крізь щілину

побачив, як вийшла Ганя, бліда як смерть, як за нею хмура як ніч, з

підтислими губами показалась пані і дві панські покоївки, як запхнули

валізи у бричку, й він побачив востаннє погляд Гані, спрямований на клуню, і здалося йому, що вмер він в ту мить, коли бричка виїхала з двору і копита

коней заторохтіли по дорозі за садибою.

Він знову втратив свідомість.

Поночі лише прийшов до тями. Образа і біль вибухали і рвалися з нього, ненависть до пана Семена, який, здавалося йому, любив його, Данила, який

же, попри все, був до нього такий добрий...

«Хто завгодно, тільки не ти! Останньому жебракові віддам!..»

Ось як!

Він так і лежав під самими дверима в клуні, там, звідки востаннє

побачив Ганнин погляд. Очі його звикли до темряви, і він зрозумів, що

повинен щось робити, якось діяти, бо все одно кінець, та лишитися отак ось

знищеним і розтоптаним — ні, ніколи.

Зв'язаними руками він спробував було перетерти мотузку об двері клуні, але то було намарно, і раптом згадав, що біля дверей з правого боку хтось

лишив косу. Він докотився до кутка, де мала стояти коса, і вона була-таки

там.Добре. Тепер розрізати мотузки на руках вже було неважко.

Незабаром він вже був вільний, але коли підвівся на ноги, то мало не

впав знову, страшенна слабість охопила його, сорочка і штани прилипли до

тіла від запеклої на ранах крові — і кожен рух причиняв зараз Данилові

біль, але ніколи було про це думати, здавалось навіть, що біль тримав його

при свідомості.

І раптом все стало зрозумілим.

Свирид. Старий Свирид Сокира — ось його поміч, остання і

найсправжніша. Дістатися на гору у клуні було нелегко, але мета була така, що означала зараз єдиний спосіб вижити, і це вирішило все. Звідки взялися

ті сили, гадки не мав Данило, коли згадував усе, що сталося, але дістав

Свиридів згорток, і виламав з допомогою ножів і шаблі дошку в стінці

клуні, і видобувся назовні.

Потім прокрався до стайні і вивів коня, свого улюбленого, найкращого, ним, Данилом, викоханого. Вивів тихесенько, боячись, аби кінь не заіржав

раптом, але, здавалося, той розумів господаря, бо йшов слухняно й тихо.

Кинув останній погляд на садибу пана Голембовського Данило, і не ворухнулося

в ньому нічого зараз, крім гніву, ненависті й образи.

Згадав слова старого Свирида.

Перед тим, як забратися на коня, заліз в клуню і видобув вогонь кресалом

просто на солому, яка вмить зайнялась, ледве Данило встиг відскочити у

пророблений ним отвір в стіні, бігом вже, хоч і хитався, доскочив до коня і вже

мчав верхи дорогою в напрямку лісу, озираючись раз по раз, коли раптом

полум'я звилося вгору над панською клунею і лемент почувся у дворі, але то вже

звіддалік чув Данило, бо ніс його кінь вперед, геть від панів, геть від принижень і

геть від такого високого і такого короткого щастя.

Опришкова зброя була при ньому, опришків заповіт палав зараз перед ним

великими, червоними, як заграва, що лишилась позаду, словами: «За волю, за

справедливість, за рівність!»

Опришковою стала тепер Данилова дорога.

Так і пішов він лісами, внезабарі вже переслідуваний зусібіч, як бунтар і

опришок, палій і конокрад, розбійник і злочинець.

Він мав єдину мету тепер — вибратися з Поділля і Волині чимшвидше, вибратися з польського владування в єдину зараз для нього мрію — на Запорожжя, на низини Дніпра, де, розповідають кобзарі, живуть вільні козаки, що називають

себе запорожцями, де немає панів, де всі. брати й товариші один одному, де воля й

безпека і лише твоя власна сила й мужність — тобі підтримка, і де у боях з

турками й татарами здобувають козаки славу, де на човнах-чайках дістаються

самих турецьких берегів, воюють з басурманами, боронять простий люд України

від нападів кочовиків і турків. Де можна ще жити так, як велить тобі твоє єство, твоя сутність, таким, як ти на цьому світі народився.

Данило вдивлявся зараз у спокійну, гладеньку поверхню степового озера, біля

якого ось тут, поруч, на горі, щойно розігралась одна з найтрагічніших історій

людського буття, які він бачив упродовж років своїх блукань.

І раптом привиділось йому, що сидить він на березі Дніпра, як колись з ватагою

товаришів, яких надбав за час мандрів по Україні, на шляху до омріяного

Запорожжя, з якими палив панські помістя і роздавав селянам забране у багатих і

яких вже разом із ним переслідувало польське військо, відомості про них

передавалися з одного міста у друге, і їх вистежували, шукали, їх, за указом

самого короля Сигізмунда, треба було знищити.

Та ось вже дісталися вони Дніпра, недалеко був Київ, але туди було зась, та й

навіщо, там усе було підпорядковане польській шляхті, треба було добиратися в

низів'я Дніпра. Вже не так багато лишилось того шляху, хоч не так і мало.

Сів Данило над рікою і задивився у її гладінь, у хвилі дніпровські, як і вже бачили

так багато, слухав, що шепоче вода, що додають до

її мови дніпрові береги, що шурхотінням листви доповнює ліс, в якому він з

товаришами зараз розпалив багаття, готуючи якусь страву. Був час затишку і

примарного спокою, дорогу було видно попереду, важку і сувору, але ця

мить, коли він вдивлявся у воду, надовго запам'яталась йому. Бо вода

наводила спокій, додавала певності, бо ось ці хвилі незабаром дійдуть туди, куди прагне віддавна його душа, дістануться запорозьких кошів, і хтось

набере води і варитиме куліш саме із цієї води, що ось нині протікає повз

них. Скільки ще їм добиратись туди?

Дістались опришки Дніпра важко, з боями і перепонами. Поляки гнали і

переслідували розбійників повсюди на їхній дорозі. Кільце переслідувачів

стискалося, і зараз, вздовж Дніпра на південь до Запорожжя ще лишилось

кількасот верст. Далі вже по всьому. Останній табір розкинули вже десь із

сто верст поза Києвом. Хотілося побачити славне місто, але де ж там — хіба

колись!!!

Повечеряли тихо і неквапно, мали лягати спати — але прийшов малий

Раду — вже п'ятнадцятилітній опришок, вусики вид-нілись, і сказав

Данилові — десь біля нас біда!

— Як собі хочеш — я спати не буду! Я піду до коней, все перевірю! Над

нами біда — я чую!

Сто разів за своє життя Данило переймався цими словами, сто разів

згадував, як він тоді скептично поставився до слів малого. І якби не він, в

котрий вже раз — якби не він!!!

Боже, де ж він сьогодні! Де мій коханий циганський син? Спаси його і

зціли, врятуй його, і дай нам змогу колись знову побачитись!

Данило не раз молився за Раду, і за Михаська і за життя і душі усіх своїх

хлопців, живих і неживих братів своїх! Але малого Раду згадував

найчастіше!

І що ж там Ганя!

То вже спливала як важкий морок ночі, як болючий сон!

Що ж Мотря? Як її доля склалася? Адже там мала би бути дитина!

Моя дитина!

Чи я їх колись побачу? Чи доживу, чи доберусь?

Скільки разів життя нам дарує людей, яких ми не бачимо, яким ми не

віримо, не помічаємо, не чуємо їхніх слів і не цінуємо їхньої любові до нас!

Жалюгідні сліпі кошенята! Втрачаємо час і простір буття, втрачаємо

наші життя, коли хтось поруч, хтось просто поруч — почуй його, озирнися, подивись у воду, може, крім тебе відіб'ється у дзеркальній поверхні твій

ангел-охоронець і ти прокинешся і побачиш його, ось він поруч, простягни

руку, аби його торкнутись...

Але рука німіє в повітрі, не сягає, не спроможна торкнутись, і ми мліємо

від власного страху і перед самим собою, перед світом прекрасним і

жорстоким, яскравим, але безжальним. Ми боїмося любити, боїмося вірити, і за це нас карає Господь!

Прокинувся Данило від крику вартового, який задихнувся кро-в'ю, але

встиг гукнути — пробі! — і далі вже брязкіт зброї — і Раду поруч — на

коней. Мерщій на коней!!!

Але ж таки цей Раду! І погнали — вже виробленими ходами — як звикли

вже роками тікати від переслідувань, ховатися в лісі, миттєво розбігатись, а

потім на певні знаки збиратись докупи на схід сонця просто під зіркою, коли сяде сонце.

Дістали їх поляки вже на Сяні. Далі починались землі російського

царства.

В Путивлі сидів тоді російський воєвода.

Бій був важкий і кривавий. Відступати було нікуди. Билися на смерть.

Падали один за одним хлопці, і врешті Раду закричав:

—

У річку, нема інакше, Данку, тікаймо на той бік!

П'ятеро їх перебралися через Сян, де їх зустрів озброєний важ

ко російський загін.

І тут вони склали зброю.

Данило, Раду, Михайло і ще двоє.

Що сталося з іншими? Чи загинули, чи взяли їх ляхи в полон і що

зробили з ними далі — темна ніч!

Хтось зрадив, але то вже було невідомо — хто, коли і як!

Данило сидів мовчки із зв'язаними руками, поруч побратими, і псі чекали

кінця — видадуть їх росіяни полякам чи ні!

Ніч минула у важких роздумах і готуванні до найгіршого.

— Що б не було, я й на тому світі тебе пам'ятатиму і любитиму, —

сказав раптом Раду. — Ти — мій батько! І це все!

— Кріпись, сину!

Данило вперше сказав хлопцеві — сину!

— Буде як буде! Наша доля спільна! Я тебе теж не забуду!

Вранці Данила покликали. Самого.

— Вибачайте, братове! Не довів вас до Запорожжя! Най Бог

буде до вас милостивий!

Російський воєвода особисто говорив з Данилом.

— Ти розбійник! Я маю віддати тебе і твоїх хлопців полякам.

Але можу не віддати, якщо даси мені слово.

Данило мовчав.

— Присягнешся, що будеш мені служити один рік, і я не віддам нас

полякам. Але ми поїдемо в далеку дорогу. І ти і твої хлопці мають служити

мені вірою і правдою, охороняти мене в дорозі. Скінчиться час і ви вільні.

Якщо ми всі виживемо.

— Яка дорога? — спитав Данило сумно.

— Я бачив, які ви вояки. Мені якраз саме таких дуже треба! І Іоїдемо на

схід. Російський цар посилає мене з посольством у Таш-кент. Мені треба в

дорогу відчайдушних хлопців... Присягнешся перед Богом православною

вірою своєю?

Данило подивився йому в очі. Там була

сьогоднішня правда.

— Так! Присягаюсь!

Їх звільнили з-під варти і вони почали шикуватись в дорогу на Азію.

Сподівання на те, що після року вони будуть вільні, надихнуло в них

нове життя.

Щось знову було попереду.

Але шлях мав бути довгий.

І значно довший, ніж чекалося.

Ось і зараз, як тоді, він дивився у воду. Це було озеро, вода не протікала

вперед, стояла на місці, лише безкраїй степ, як величезне море, крізь яке

треба проплисти, щоб дістатись мети. А чи вдасться?

Скільки разів уже доля давала йому надію, скільки разів мета, здавалось, ось-ось, поряд, та враз виростало щось нове й відкидало його геть у новий

вихор, і все треба було починати знову. Довгий шлях без перерви, шлях до

самого себе.

Неймовірним іноді здавалося Данилові те, що він пережив уже, неймовірним і те, що переживає зараз, як смерть Асана-жірау, як те, що

повинні вони були з юним кипчаком таки добиратися до війська Касим-

султана, і лише звідти він знову поконуватиме свій важкий шлях до вічної, поки живий, мети, до самого себе, яким він може бути тільки там, на

Запорожжі.

Він почував, що вже годен рушати в дорогу, навіть мусить, бо час минає

напорожньо і те, що скоїлось нині в аулі, лише наголошувало ще раз, що

треба їм збиратись в путь.

Він підвівся і важко зітхнув, повів плечима, трохи кольнуло в правому

боці, але то вже майже минуло, сила повернулась до нього.

Коли Данило прийшов до юрти, кипчак спав, загорнувшись у кошму з

головою, і Данило чи не вперше за весь час подумав, як важко зараз цьому

хлопцеві, як важко було все це бачити, розуміти і не мати змоги нічим

зарадити, як важко осягати, що твої ж земляки, твої близькі — це не щось

одноістотне, суцільногромадське, а моторошний клубок, в якому

переплутується вічна суперечність між силою і правдою, між владою і

порядністю, між багатством і добротою, людяністю.

І шкода йому стало, дуже шкода стало хлопця, бо таке вже він знав, мусив пережити, бо з таким зіткнувся вже давно, а цей лиш уперше, може, й

раніше бачив, але отак напевне вперше. Як птах з пораненим крилом. Хоч

літати може, але боляче і судомно, та ще коли воно заживе, те крило.

А він, Данило? Де його крила? Які вони вже перебиті й переламані, як це

він ще й досі живий, ще й досі літає і літатиме? Так, літатиме завжди, аж

доки не перестане битися серце.

Айдар був хмурий уранці і мовчав довго, аж по сніданкові вийшов з

Данилом із юрти й тоді спитав:

— Як ти?

— Можна вибиратися, — зрозумів питання Данило. — Гадаю, що зможу

подорожувати далі. — Та й час минає...

— Тоді їдемо звідси. Сьогодні ж. Негайно.

— Гаразд.

Старійшина аулу проводжав їх. Перед дорогою усілись вони в його юрті, і він сказав:

— Вибачте, гості, але коня вам іншого дати не зможемо. Аул у нас

небагатий, все на рахунку, та й господарство у нас інше, ви бачите...

— Дякуємо, Сулеймане-ага, — сказав Айдар, — дякуємо за гостинність, за допомогу, за все, що для нас зробили. Ми вже готові в дорогу. Тут не так і

далеко. Ви ж самі сказали, що військо Касим-султана, за словами вожака тої

банди, стоїть звідси у двох днях ходу на коні, а з одним конем, то нехай це

навіть чотири дні — невелика біда. А там мій батько, там нас приймуть, і

все буде гаразд. Так що дякуємо ще раз, і най вам Аллах віддячить за вашу

доброту...

Вони виїхали з аулу в степ на коні удвох, як і місяць тому, коли Айдар

привіз сюди непритомного Данила, тільки шлях їхній тепер лежав в інший

бік, був певний і виразний. І харчів мали доволі, і здорові майже обоє, і все

ніби гаразд. Ось лише настрій не найкращий у них був як для дороги, але то

вже було інше.

їхали мовчки аж до ночі, коли засутеніло, спішились, розклали багаття, повечеряли. Здебільшого мовчали. Айдарові слова не йшли з вуст, а Данило, розуміюча стан хлопця, не заводив розмови перший.

Ночували, як і давніше, влігшись спинами один до одного, зігріваючись

поночі присутністю товариша, але спали краще, бо ж Данила не мучили

зараз марева і важкі сни, лиш Айдар, занурений у мовчання, так і не виходив

з темного свого стану, так і засинав у ньому, так і прокидався.

Посувались вони досить повільно, бо кінь стомлювався від двох

вершників значно швидше, і вони раз по раз мали дати коневі перепочити.

Так минуло три дні, аж якось на видноколі зблиснуло під сонцем озеро, і

Айдар радісно вигукнув:

— Вони вже недалеко! Це те озеро! Ми вже біля мети! Нарешті

добрались!

В нього враз покращав настрій при думці, що зустріне своїх, при

сподіванні радості від власного повернення, яку повинен побачити в очах

батька, братів і товаришів своїх воїнів, які вважали, що він загинув. І, як

завжди, коли після довгих блукань і поневірянь людина добирається до

своїх рідних, її охоплює хай невелике, але радісне хвилювання від

сподіваної зустрічі.

— Зачекай, — сказав Данило суворо. — Зачекай тепер. Давай

поговоримо!

— Про що?.— здивувався Айдар. — Про що тут говорити? Їдьмо швидше, та й все тут!

— Не все тут! — наполіг Данило. — Не все. Я туди не поїду!

— Що-о? — не йняв віри тому, що чув, Айдар. — Ти що?

— Не пощу! — сказав Данило. — Досить з мене вже цих пригод. Ти бачив

своїх земляків в аулі? Бачив Асана? Звідки ти знаєш, що зараз мене там не

стріне така ж доля? Для цього треба було стільки пережити?

— Ти... ти... боягуз! Просто боягуз!

— А ти щеня недозріле, ось і все! Що ти бачив у житті, що ти знаєш про

мене, щоб насмілитися кидати мені в обличчя ось таке? Тобі ще у мами

треба молоко пити, а ти розводиш тут розмови про життя. Словом, так: я тут

зачекаю, саме отут, біля отих руїн якогось мазара, лишу з собою їжу і зброю, а ти сідай на коня та їдь до своїх. Роззирнешся, побачиш, що і як, підготуєш

їх там, а тоді і прийдеш за мною. А може, й взагалі не треба мені туди.

Приведеш мені коня, ну і все, що треба, і я заберусь собі геть...

Айдар відчув себе надзвичайно ображеним. У кращих своїх почуттях, в

усій своїй симпатії до цього оросута, який виявив нині до нього таку

недовіру. Так принизливо звучало це зараз, оцей сумнів, оця недовіра до

всього, що було його, Айдаровим, кровним і справжнім, родовим, рідним.

Щоправда, оросут бачив, як загинув Асан, але ж... То ще не все, не всі ж

такі, насправді все інакше, люди різні, і його батько...

— Як хочеш, — сказав він сухо. — Як хочеш. Не довіряєш — значить, не

друг, ось і все.

— Тобі довіряю, їм — ні. Тебе знаю — а їх? Ось бачив, як із Асаном...

Тому не довіряю.

— Як хочеш, — сказав Айдар. — Згодом переконаєшся, що все не так, але як собі хочеш, нехай так і буде. Поїду сам.

Він лишив Данилові все. Тільки одного ножа лишив собі, який завжди

висів у нього на поясі, сів на коня і поскакав до озера, біля якого повинно

було бути розташоване військо Касим-султана.

Пошкодував Данило лише за одним, що до озера було ще далеченько, але добратися туди він не міг і не повинен був, доки не повернеться Айдар з

якимись новинами, бо саме там розташувалося військо Касим-султана, яке

налічує зараз близько ста тисяч вершників, за словами Айдара, і всяке може

трапитися з чужинцем при зустрічі з кочовими воїнами.

Він улаштував собі затінок, поїв, напився кумису із курджина, якого теж

лишив йому Айдар. Щоправда, як його не мучила спека, випив він не увесь

кумис, бо вже біда вчила його завжди щось тримати про запас.

Юний ще хлопчак цей кипчак, де йому зрозуміти усе, що пережив

Данило, де йому відчути, що такому, як Данило, зараз повірити у щось чи

комусь чимдалі важче, а ще не знаючи в толк, що і як там, тим більш.

Хлопчина гарний, і вояк з нього добрий, і людина порядна, але ось

прийшла пора їм розлучатися, як не крути, а таки шляхи розходяться, хоч, щоправда, вже раз розійшлися, та доля знову звела їх.

Врятував йому життя цей юнак, вернувся, допоміг, аби не він, не

зносити б Данилові голови, не витримав би бою з вісьмома лаш-

карами ташкентського правителя. А так — хоч і поранений, а жи-вий, і все

завдяки йому, цьому юному воїнові.

Таки надто різко говорив він, що не поїде до Айдарових родичів, у те

військо, недобре це, жорсткості додалося в ньому, сухості, а дарма —

хлопець справедливо образився, треба було пояснити і раніше почати про

це мову.

Вони зупинилися біля похиленого старого мазара, де захороне-ний був

якийсь видатний воїн а чи свята для цих місць людина, і зараз Данило лежав

у затінку цієї невисокої, простуватої, але з добром і теплотою людських рук

створеної будівлі з великих тесаних каменів і думав, що сюди посеред степу

треба ж було довезти це каміння, треба ж було його й обтесати і спорудити

цей мазар — витвір людських рук, людського вміння або ні — людського

серця.

Раптом погляд його впав на зелень, що росла біля мазара. Напевне, через

затінок, а може, й вода тут була не так глибоко, але трава і кущики

вирізнялись своїм яскравим зеленим кольором на тлі жовто-сірого степу, всіяного різними колючками, колір і стеблин, і вбогого листячка яких

немовби розчинявся серед жовто-бурої палітри степового обширу.

Серед колючок і трави Данило побачив раптом щось знайоме, розгріб

руками і торкнувся невисокого, благенького як на те, яким би повинно бути, але однаково рідного, як відзвук далекого дитинства, стебла лободи.

Як занесло її сюди, в такі далекі місця, як може бути, що і вона росте тут

у кипчацькому степу, оця рідна йому з дитинства бадилинка, якої ніби й не

помічав усе життя, доки жив на батьківщині. Все, що значне, позбавлене в

людській свідомості свого значення, навіть коли воно й велике насправді. А

тут звичайна лобода. В уяві постало українське село, і підпасич Данилко

роззирає, як повзає по лободі жучок, роззирає уважно і зосереджено, вдивляється, вивчає цей маленький світ, у якому для лугового жучка

стеблина — велике дерево, одна з основ всього, що його оточує за його

коротке однолітнє буття.

Данило давно намагався не згадувати домівку, не згадувати того, що

згоріло разом із спаленою ним панською садибою в ньому, не хотів вертати

туди навіть спогадами. Бо ще ж була й Зейнеб у його житті, був дім Хаміда.

Так, тепер можна тільки й сказати — дім Хаміда, бо немає там Зейнеб, помер їхній батько, і чи й досі там Хамід, чи вже в Бухарі?..

То все було потім, і вертався він до цього подумки. Як вертався і до свою

волинського села, до садиби пана Голембовського, до всього, що пережив, що там із ним сталося. Але не хотів вертати до туги і щему за ним, минулим, бо з тієї миті, як вирішив він дістатись на Запорожжя, то була спалена карта, забута стежка, заросла бур'яном іншого життя.

І ось уперше за всі ці роки проста лободинка, благенька і низькоросла, як

для тої, справжньої, своєї, пробила в ньому спогад, як азійська стріла, і

вирвався назовні притлумлений щем за рідною

стороною, за своїм краєм, за всім тим, що нині уособлювала оця маленька

рослинка, за собою в своєму світі.

Спливло в пам'яті вечірнє село, Данило із Свиридом кінчають поратися

на конюшні, а десь у селі парубоцька компанія завела пісні, як і щовечора, коли настає тепло і збираються парубки залицятися до дівчат і в своїй

парубоцькій компанії розважитися та й поспівати. Хіба він тоді тямив, що

значить пісня, яка брала його за серце, яка й тоді хвилювала і зчиняла вир у

ньому, вир, який означав, що його доля якась зовсім інша, незвичайна, не

схожа на всі поряд, і десь на споді того виру таїлась юна печаль і сум за тим, що не було в нього долі та й не буде. Не знав чому, не відав, звідки та

печаль, коли усе ніби складалось у нього гаразд, але потім вона виросла у ті

його нічні потьмарення, коли він сідав на ґанку і дивився на зорі, вже

панський улюбленець, вже письменний і навчений багато чому парубок.

Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я

дівчину, Де покинув карі очі, Повій,

вітре, опівночі...

Чому зараз це прийшло, чому вернулося воно завчасу? Не склалася доля

вдома, не склалася і в Ташкенті, де зблиснула невеличка надія, і зараз його

шлях був цілий і чистий, до рідного краю, тільки не до рідного села, а на

Вкраїну, в ній-бо ген на Запорожжя, про яке виспівували раз у раз на селі

мандрівні лірники. І в піснях тих і думах дзвеніли воля і правда, сила, вірність і мужність.

Лучче ми будем по полю літати

Та собі живності доставати,

Аніж у тяжкій неволі

У панів проживати.

Ой тож-то єсть у панів що пить і їсти,

Та тільки не вол єн світ по світу походити...

Утікали три брати з турецької неволі з Азова, не здолали шляху —

загинули. Утікав разом з товаришами гетьман Самійло Кішка — переміг.

А що ж ти, Данилку? Що ж ти?

Вже котрий рік блукаєш світами, а все б'єшся об мур із законів і прав для

тих, в кого сила та влада! Чи проб'єшся крізь той мур, чи виживеш, чи

дістанешся хоч колись тої заповітної мети, чи складеш голову у цих степах, як не раз вже міг, як ледь-ледь... Якби не цей хлопчак, якого ти вже чекаєш

кілька годин: вже й вечір западає, а він все не вертає із того свого

ординського війська.

Ти колись спитав сліпого лірника, який був на Запорожжі, був у

турецькій неволі, і очі йому випекли в полоні й пустили отак світом:

— Діду, а як ви були молодий, чи ви пам'ятаєте все те, що бачили?

— Аякже, сину, аякже. Авжеж, пам'ятаю, більше того, скажу тобі, тільки, може, й не втнеш. Коли втратив зір і пережив це люте горе своє, а потім знайшов

у собі силу і за ліру узявся, то ніби інший, більший зір здобув. Коли все бачиш, то часто нічого не бачиш. А коли нічого не бачиш, то все, що бачив колись, таке перед тобою виразне і все, що діється довкола, — зрозуміле, насправді

зрозуміле...

— А скажіть, чи моя доля може бути щасливою? Чи знайду я своє щастя у

житті?

— Вже з того, як питаєш, хлопчику, скажу, що важко тобі буде. Бо питаєш, а

літ тобі ще зовсім мало. Отож живеш вже не так, як хотів би чи міг, а як

склалося. А ще питаєш так, як той, хто не вірить, а отож чує, що чекає його і

лихо, і біда, й усяка всячина. І тебе чекає. Як і всіх, але тебе таки більше, бо

голос в тебе неспокійний і вдача буйна. . Стережися життя, хлопче. . А все ж узяв

би я тебе до себе у поводирі, якби не мав свого, взяв би. . Щось із тебе буде, буде

щось, тільки знайди в собі віру в себе..

Свирид мовчав при тих словах лірника, не заперечив, але й не додав нічого.

Тільки потім сказав Данилові:

— Чув, що казав лірник? То мудрий чоловік, а я додам одне —

ти про квітку свою пам'ятай, про квітку папороті, і не мине тебе

доля, якою б лихою вона до тебе не поверталась..

Сутеніло. Ще трохи — і западе ніч, а кипчака не видно, і думки почали снувати

в Данила неспокійні і невиразно бентежні. Де ж це він? Що це все означає?

Там же родичі його, там же батько і брати, там же у нього свої, а він, Данило, не поїхав з ним, бо просто вперлось щось усередині нього — ні, та й годі. Чи не

хотів відчути себе чужинцем серед тих, кипчакових, своїх, чи щось інше його

стримало, але доки їхали, не мав певності, навіть не загадував, що відмовиться їхати

у те військо. А потім раптом уперся — і все. Може, то близька розлука із хлопцем

знову заперечила в ньому подальше зближення, яке й так було марним, бо

однаково їхні шляхи в житті різні, як різні і початки. Звело їх на життєвих бурях, непогано виявилось разом, але в кожного своє, кожному своє.

Завжди думалось Данилові поночі краще, завжди бачив виразніше усе, що

коїлося з ним, що мав робити далі, приймав якісь рішення зазвичай поночі.

Чи не тому, що, як казав той лірник, коли бачиш все, то нічого не бачиш.

Може, темрява спричиняється до кращого мислення ще й тому, що нічого не

бачиш довкола, а тільки себе чуєш і світ довкола широкий і просторий, і ти серед

нього піщинка, перекотиполе, насінинка, гнана вітром...

Може, правду казав Свирид, що були й такі, що самі осліпляли себе, аби

відати більше, аби знати?..

Данило з п'ятьма товаришами їхали верхи степовою дорогою. Вже віддавна

жили вони по лісах, переходили з одного місця на

інше, поночі і тікали, але тут сталося так, що вирішили ризикнути, бо чули, що в Юзівці місцевий пан знущається над селянами так, що спасу нема.

Казали, закрив кількох людей у клуні і погрожує саджати на палю одного за

одним, доки не скажуть, хто прихистив розбійників, хто їх навів, та ще й

так, що пограбували панську садибу тихо, без жодного пострілу і нікому не

заподіяли смерті.

— Кому що дісталося, коли розбійники ділили пограбоване між

людьми? Кажіть і віддавайте!

Ніхто нічого не сказав, ніхто не віддав нічого...

— Ми винні, — сказав Данило. — Бо це ми зробили. Люди

страждають безневинно! Маємо допомогти!

Вони їхали визволяти селян. Мали вже на це певний план, доведеться

цього разу позмагатися з панськими челядниками! Решта товаришів

підійдуть на початок спланованого нападу надвечір. А зараз мали все

оглянути довкола і підготувати основу для подальших дій. Знали, що нікого

не стрінуть, все було ввірено.

Але ж всяке може трапитись!

Їхали неквапно. Середина літа, спекотний день, хотілося в затінок, у

прохолоду світлиці, у спокій, у...

Хтось із товаришів зреагував на шум перший.

— Там якийсь негаразд попереду. Треба обачніше! Що будемо робити?

— Від Юзівки недалеко, отже то холопи панські когось ганяють. Ану, Михаську, підскоч уперед подивись, що там за галас!

Галас долинав з ліска, до якого саме наблизились Данило з товаришами.

Михайло вернувся за кілька хвилин.

— Я зійшов з коня і тихенько підкрався. Там четверо челядників

циганчука ловлять...

— Як це ловлять?

— А він голий сидить на дереві і вони його дістати не можуть..

Данило зареготав:

— Оце так-так! Гайда, хлопці, туди. Подивимось самі, що за

чудасія!

Вони погнали коней галопом і враз перед їхніми очима відкрилась дивна

картина.

На високому дубові на тонкій гілляці сидів голий смаглявошкі-рий

підліток.

Один з челядників також заліз на дерево і намагався струсити малого на

землю як грушку. Маленький і худенький хлопчак сидів на тонкій гілці і

челядник не міг до неї дістатись, бо вочевидь упав би, зламавши гілку.

Побачивши опришків, челядники вхопили шаблі.

— Притримайте їх хлопці, — сказав Данило, — але без край

нощів, зайвої крові не треба, як самі не напросяться.

Задзвеніли шаблі.

В міжчасі Данило під'їхав до дерева.

— Стрибай до мене, малий, — скомандував він.

Малому стачило лише миті для рішення і аби зиркнути на Данила.

Хлопчак був вочевидь перестрашений до смерті.

Він стрибнув просто на руки Данилові. Той вмить пересадив його перед

себе на коня і погнав уперед.

— Мої штани! — майже прошепотів малий. — Там під деревом.

- От ще халепа!

Данило розвернув коня і знов промчав під деревом, зачепивши штанята

малого шаблюкою, яку витягнув з піхов вже не тільки задля штанів малого.

Він підчепив шаблею штанята, перехопив їх лівою рукою і пласким

боком шаблі вперіщив челядника, що саме зліз з дуба, на якому ховався

малий.

— Лишіть їх! Гайда, хлопці, у нас інші справи.

Челядники вочевидь радо відступили і Данило з товаришами і з голим

циганчуком перед себе помчали вперед.

Врешті вони зупинилися в яру перед хутором, на якому жив чоловік, що

їм часом допомагав.

Засвітло до нього вони не повинні були йти, а от як стемніє, мали з ним

справи до залагодження.

Врешті зійшли усі з коней, поставили одного на сторожі і сіли

перекусити.

Циганчук вже вбрався у свої штани, але до пояса був далі голий.

—Ну розповідай, — сказав Данило. — Хто ти і що і де взявся і

чого був голий на дереві!

Всі весело зареготали.

Циганчук встав і майже урочисто розповів, що звуть його Раду, що

ловили його, бо обкрадав час від часу панське обійстя. Обережно, але

регулярно.

Бо не мав чого їсти. Тому крав їжу.

Батька немає — вбили, коли крав коні.

У матері ще семеро дітей. Табір, мабуть, вже поїхав і вона з ними.

Врешті його вислідили панські челядники і погналися за ним і він тікав

щосили, коли доганяли, поліз на дерево, а вони за ним.

—Один майже схопив мене, — малий розійшовся, як розповідав, — і я

просто вислизнув із штанів і поліз вище, і той дебелий не міг мене схопити, бо пан велів обов'язково мене спіймати.

—Тепер ти мій батько! — сказав малий Данилові. — Ти врятував мені

життя і батька в мене нема, то ти мій батько і я поїду з тобою.

—Здається, ти приїхав, Данку, маєш сина! — засміявся Ми-хасько. — І

що далі?

—Треба подумати, — мовив замислено Данило і позирнув на малого.

—В мене нічого нема і нікого нема! — сказав Раду повільно і тихо.

Він позирнув на Данила і зітхнув.

У його зітханні був страх і біль, і Данило відчув це вмить і застановився

— справді, що з ним робити далі.

— Якщо ви не візьмете мене, — він повернувся до Данила і

дивився йому в очі. — Я напевне скоро помру. Бо я ніхто і ніщо, циган, що втратив родину і табір, якого шукають і шукатимуть че

лядники пана Голембовського...

Тут вже Данила пропекло.

— Голембовського? То ти в нього крав?

— Так. І саме він велів мене будь-що спіймати й якнайшвидше.

Циганюра проклятий — ось що я для нього і для світу!

— То це ж ще чи не за сотню кілометрів звідси...

— Я йому залив сала під шкіру і він затявся мене знайти. То ж вони мене

висліджували не один день...

Для Данила питання вже було вирішене.

Але він вдивлявся у темні циганські очі і бачив у них власний біль... Вже

півзабутий, але власний біль. «Останньому жебракові віддам, але не тобі...»

Дивно, в його свідомості все ще лишалось почуття до пана

Голембовського, кілька років вони були справді близькі, там було щось, що

в'язало їх попри всю розбіжність, ревнощі, заздрість, біль...

Так все заплуталось, і втрата Гані...

— Братове! Я вас прошу — візьмім цього хлопця до нас. Якщо щось —

заб'ємо на місці. А хто зна — може і знадобиться! Я йому вірю і вас прошу

повірити!

— Присягаюсь, — сказав малий, — я вас не зраджу до самої смерті!

Якби не ви, я би вже помер! Прошу вас, повірте мені!

Він майже плакав, і серця опришків, забиті кривавими сутичками і

роками ризику і власними невпокореними болями і сумом за дітьми, яких не

мали, на якусь мить злагідніли, і вони, персзирнувг шись, звернулись до

Данила:

— Беремо! Віримо тобі, Данку, але хай начувається! У нас все непросто!

Скажи йому! Навчи його!

— У циган все теж непросто! — сказав малий. — Отаман єдиний має

слово, яке є закон. Я змалечку Навчений — я не підведу вас!

Так малий Раду став названим сином Данила, і його з часом полюбили

всі опришки.

Він мужнішав з кожним місяцем, вправно їздив на коні, навчився

володіти шаблею і став ніби тінню Данила. Невідступно вдень і вночі, він

спав у Данила в ногах і стеріг його сон і дозвілля, і був незмінно поруч в

усіх боях.

Врешті йому всі повірили.

Вже десь третій місяць блукають вони з цим кипчаком, в боях були

разом, у біді всякій, а чи він, Данило, спромігся побачити його?

А навіщо — відразу вирвалась думка — навіщо? Чи не однаково: випадкові стрічні, мимохідці, як зійшлися, так і розійдемось. А все ж?

Колись ти прийняв і полюбив Раду. І не помилився. Він став твоїм названим

сином.

Хаміда ти теж побачив? Бо там була сталість, був час, минуло два роки. Так, так, але все ж на привітність малого відповів привітністю, і тому ти живий зараз.

Ну, цей-то вже щодо привітності аж ніяк, навпаки, дратувався, кривився, заперечував, сказати б, навіть зневажав. Спочатку, може, й так, а потім? Чому він

вернувся і врятував тобі життя? Ти ж навіть не спитав його! І так було зрозуміло.

Що?Дикий степовий воїн, юнак, для якого ти був ніхто і ніщо. Чому він вернувся?

І чому його немає зараз?

Треба було забрати того коня й вертати, самому назад. А він сам зі своїми

порозуміється, я тут ні до чого.

Але й на гадку не спадало тоді таке, коли хлопець поїхав, а ти лишився біля

цього мазара. Вже зараз думкуєш отак. А все ж ти, Данило, бачив його?

А він мене?

Якби не бачив, то не вернувся б за тобою, не рятував би тебе, не сидів би той

місяць, доки ти видужав, із тобою в тому аулі.

Такі розмови самого себе з собою не раз доводили Данила до відчаю, а часом і

до розгубленості, але він вже віддавна розумів, що тільки правду слід собі казати, тільки правду, якою б нещадною і лихою вона не була для тебе.

Що ж робити зараз?

Данило зітхнув і підвівся.

Рішення зараз одне і єдине, і вже не було над чим думати.

Він роздягся, зі зброї лишив при собі на широкому поясі лише два ножі і мить

вагався, брати шаблю чи ні. А потім усміхнувся про себе і відклав її геть. Улюблена

зброя, але до чого вона зараз? Там ціле військо.

Якщо щось негаразд, то й так зрозуміло, а якщо...

Гаразд! Поживемо — побачимо!

Він йшов швидко і в певному напрямку, бо вогонь багать у військовому таборі

ще не згас і проти ночі був йому дороговказом.

За якийсь час він вже наблизився до табору кочівників чи не впритул. Ще

трохи — і його могли б помітити, а він зупинився, розгублений. Величезний

простір займав військовий табір, і що тут було шукати й де — неможливо

прибульцеві з'ясувати.

Однак юрт було небагато, воїни вкладалися спати просто неба, а юрти, очевидно, султана і його найближчих, розмістились біля озера, куди впадала

ріка.Туди й прокрався Данило, а вже наблизившись до юрт і побачивши охорону, що стояла тут на чатах, заліг, а потім поповз на-вкарачки. Підповз якомога ближче

до крайньої юрти і завмер, дослухаючись до розмови охоронців.

Говорили про різне: коли виступати в похід, що у кого в аулі діється, хто має

женитися, яку гарну нову жінку взяв собі Касим-

султан, аж доки не просковзнуло те, що цікавило зараз Данила найбільше.

— А чому цього виродка не забили відразу?

— Касим-султан хоче, щоб закидали його камінням привселюдно, усе

військо проходитиме повз, і кожен кине камінь, як у зрадника й шпигуна...

Так і поховають.

— Мало султанові, що й так усі незадоволені його жорстокістю і

свавіллям, то ще вистави влаштовувати...

— А мені шкода цього хлопця, щось тут в усьому цьому не так...

— Ти б помовчав, бо й степ вуха має, а почує Касим-султан, що ти

жалієш зрадника, — стережися...

— Та я ж тобі кажу, не комусь, а ти мені свій... Та, врешті, яка різниця, одним більше, одним менше, просто я бачив його обличчя, коли він кинувся

до Касим-султана з тим ножем... То не через зраду, ні, то, може, через

батька...

— Помовч краще, досить про це. Тебе дуже обходить, що заб'ють його?

Мав думати раніше, а тепер вже пізно.

— Ось зараз він і думає, доки лежить у тій юрті зв'язаний. Навряд чи

йому спиться...

— А чому його в юрту кинули?

— Бо там охорону поставили — і все. Та крайня юрта — то для

ханського майна, та й тільки. А серед степу навіть зв'язаного, навіть при

охороні лишати якось не годиться. Я б не лишив. А при юрті один

охоронець — і все. Куди той шпигун дінеться...

«Ну ось, — думав Данило, притулившись щокою до землі. — От тобі й

родичі, і землячки, і все славне кочове військо, і все тут. Від самого початку

не хотів я їхати сюди, як знав, що нема чого мені тут робити. То ні, потягло

мене! Мало мені ще було! Треба забиратися звідси якнайшвидше, бо нічого

тут не вдієш проти цілого війська! І сам голову складеш. Тут-то вже кінець

буде насправді».

Він тихенько порачкував назад, аж коли вирішив, що може звестися на

ноги. Тоді підвівся і пішов геть у ніч, кленучи і себе, і свою долю, і дурного

хлопця, що навів його у цю халепу, і 'кляте кочове військо, і зловісного

Касим-султана, жорстокість і сваволю якого вже міг бачити й на свої очі, коли його охоронці загнали на смерть Асана-жірау.

Кляв і те, що не лишив собі коня, що послухав поради юнака, що не мав

долі і не матиме, і як тепер вибиратиметься звідси до Бухари, сам дідько не

розбере.

Так він йшов деякий час, аж доки не сяйнуло йому в голові, що крайня

юрта — то має бути крайня з протилежного боку, оскільки воїни говорили, стоячи біля крайньої з цього. Бо з півкола, яке складали зараз сім

султанських юрт, крайніх було дві. Очевидно, Данилів товариш лежав

Зв'язаний у тій, що з протилежного боку.

Данило зупинився, озирнувся на військовий табір, аж моторошно йому

стало від численності воїнів і загасаючих багать, довкола яких воїни

вкладалися на ніч.

І пішов назад.

«Дурна у мене вдача, нездалий я чоловік, все собі шукаю біди, а таки

вона мене знайде, мабуть, вже знайшла. І нащо мені той чортів хлопець, оте

щеня, що як вишкіриться, ну, геть ховрах, недарма я його тушканом

прозвав, а він ще сміявся, що так його і в дитинстві прозивали товариші, що

я вгадав. Він і нічого, і добрий хлопець, але нащо мені за це чортеня зараз

гинути, ну нащо я ото таке чиню, спитай мене хтось, не відповів би нічого, а

ось лізу в саме пекло, самому дідькові на роги, так ніби й хочу, щоби мене

підняли чорти на вила, все ж дошукаюсь-таки кінця, тільки нащо, нащо?..»

Бо так треба, казав Данилові отой його другий, з яким він завжди

сперечався подумки.

«І заткни собі пельку, бо сам знаєш, що так треба, що так мусиш, і

нікуди ти б звідси й кроку не ступив, доки б не вчинив щось, аби врятувати

хлопця. І якщо загинеш зараз, то так мало бути, то твоя доля загинути через

нього. А він сам уже скільки разів міг загинути через тебе? І досить отих

дурних нарікань на долю! Досить!»

Таки було досить, бо зараз Данило повз через чималу, а що найгірш —

найнебезпечнішу ділянку свого шляху по невеличкій, в кількадесят метрів, смужці степу, що відділяла султанські юрти від великого табору воїнів. Тут

його легко могли помітити, якби хтось йшов до юрт або звідти до стану

воїнів, але це був єдиний можливий шлях до тієї юрти, бо, щоб обійти усе

військо з боку степу, Данилові не стачило б дня.

Він доповз до крайньої юрти чи, точніше, влігся напроти неї і завмер на

місці. Від цієї юрти було ближче до тугаїв, до озера, але саме з того, з

південного, боку походжав біля неї охоронець, і Данило вирішив почекати, доки той усядеться на спочинок.

Життя у таборі, що й так вже завмирало, незабаром вщухло, як багаття

без дров, і запанувала над степом тиша, лише час від часу чутно було

конячий хрип чи легке іржання. Коні тут були довкруж, але Данило про всяк

випадок відзначив собі, що від цієї юрти, де мали, за його підрахунками, тримати кипчака, чималий табун коней спочивав у тугаях біля озера.

Врешті охоронець перестав походжати довкола юрти, його не було

видно певен час, отже, всівся спочивати.

Данило поповз ближче до юрти. Ще мить — і вже став біля неї, тримаючи напоготові ножа. Від юрти пахло кислим запахом овечої вовни, і

жодного звука зсередини не долинало, як Данило не прислухався, тулячи

вухо до стіни юрти.

Він проміряв відстань між жердинами, що тримали юрту, і вирішив, що

внизу, де було найширше, зможе протиснутись. І почав підкопуватись.

Гострий його ніж, однак, важко колупав твердий степовий грунт, аж доки

земля не зволожіла, Данило мусив копати землю тихо і щомиті озиратися, чи не з'явиться охоронець.

Але той, на щастя, видно, усівся перед входом до юрти. Врешті, під краєм

юрти було досить місця, прокопана добряча яма, яка

створила своєрідний вузький лаз у юрту з протилежного до звичайного

входу боку.

Данило підліз і всунув спершу голову досередини. Він вже звик до

темряви і швидко зорієнтувався, що в юрті нікого немає, окрім зв'язаного

чийогось тіла, що лежало просто посеред юрти. Коли Данило глянув на

силует того, хто лежав там зв'язаний, серце його закалатало сильніше, сили

й міці в ньому ніби додалось, і він, вигнувшись, слизнув крізь прокопаний

лаз досередини, трапляючи руками на якісь тюки, кошми, на край великої

скрині, об яку обіпершись, не випускаючи, однак, ножа з рук, опинився вже

всередині юрти, майже в центрі.

Один стрибок — і він був біля полоненого, вмить затис йому рота

рукою, лиш наблизивши своє обличчя до обличчя бранця так, що той міг

вирізнити в темряві його очі, пізнати його. Він майже вперся чолом у чоло

хлопця і бачив, як очі того розширились у такому неймовірному здивуванні

і так багато говорив той погляд, що Данило відпустив руку, що затискувала

рота хлопцеві, і на мить завмер поряд з ним, а той лише самими губами

прошепотів, чи, певніше, Данило здогадався, що він казав: «Це ти? Як бог!»

Данило швидко розрізав пута, що зв'язували Айдара, сунув йому у руки

ножа (а взяв же таки два, треба ж), і вони більше ні слова не шепнули один

одному, бо навчились вже розумітися без слів за попередній час.

Стали обоє при виході з юрти. Тихенько відхилили край заслони, не була

запнута — ще краще. Стражник куняв при самому вході, обіпершись

спиною об юрту, вони кинулись на нього вдвох і вмить затягли в юрту, затиснувши рота, запхали кляпа в пельку, зв'язали, забрали зброю...

Вже так було. Так колись було. Все повторюється в житті. Так, тільки не

зовсім, була втеча, був стражник, а все решта було інше, тільки вони були

удвох.

Данила вели крізь юрбу, що виразно співчувала опришкові. Але оскільки

шибеницю зготували просто на замковій площі і виявилось чимало

бажаючих побачити, як повісять ватажка опришків, то люд заполонив

площу так, що годі було пройти. В'язниця була поруч із замковою площею і

тому Данила не везли, а вели. І хоч охороняло його четверо жовнірів, і руки в

нього були зв'язані, збурення на площі в натовпі було таке, що охоронці

Данила ледь протискалися з ним крізь натовп.

І раптом почалися серед людей на площі верески і крики з нервового

страху. Бо щось раптом забігало поміж ногами людей. І раптом люди

побачили — це були щури. Багато щурів.

У натовпі почалась паніка — і в цю мить Данило відчув, як хтось

розрізає ножем мотузку, що зв'язувала його руки, хтось упав просто на

жовніра з переляку перед десятками щурів, що мчали під ногами людей, і

раптом якась жінка кинулась на Данила, кутаючи його у жіночу хустку і

тягнучи геть, і майже з дотику руки він по-

чув, що це не жінка, а Раду в жіночій одежі, і його серце закалатало з

радості і любові. Ще і ще кілька штовхань у тісній вируючій юрбі, і вже в

колі кількох людей Данило посувався чимдалі із жіночою хусткою над

голові, і ще пару кроків — хтось накинув на нього жіночу свитку, і вони

пірнули в якийсь двір, а з того двору ще в інший, і далі, де стояв віз із сіном, в який його сунули дружні руки, і ще трохи і він, задихаючись у пахучому

сіні, почув слова Раду: — Ти з нами, батьку, ми тебе не забули!

Це я вас забув, брати мої, і тебе, мій названий сину, це я вас забув на

якісь години чи ночі, не більше, але я піддався кличеві плоті і запаху

розкішної Мотрі, ґаздині на всі довколишні хутори. Це я рухався в її

любощах і в духмяній правді її тіла, я потребував забуття, бо ж Ганя

Лишилась для мене за обрієм мого нинішнього Пуття, і ви всі мовчки і

вірно чекали, поки ваш отаман повернеться з пристрасного свого походу і

буде знову з вами.

Жоден з вас не промовив ні слова, не дивились мені в очі, лиш мовчали, і

я знав, я знав усе, я знав, що мені, отаману, гейби можна, а вам зась, і я

зрадив вас тільки на коротко, тільки на кілька нічних годин...

Ви вірили мені, а я вам, і всі таки мовчали, тільки в очах Раду ковзав

гейби затаєний біль, німе питання — ти, Данку, з нами завжди, як ми всі

присягали, чи також без нас...

Я тоді був без вас!

Ні, я ніколи не був без вас, я віддав би своє життя бездумно, бо я вам

вірив, а ви мені. Але то все було окремо. А це було поряд. Це було зі мною.

Вона вибрала мене, а я її.

А хто ще знав, хто ще знав чи міг знати, коли серед ночі увірвалися в

хату жовніри і мене голого стягли з ліжка, і я прокляв годину і хвилину, коли пізнав цю жінку.

Але мене пов'язали, як щеня, і вона плакала в кутку, я поглянув у її очі, вглиб і збагнув, що вона знала.

Старий Карпюк, у якого ми віддавна не раз домували і таборились, не

знав нічого, і вона його не видала, бо його не зачепили.

Я полюбив діда, який урятував нас, приховавши одного разу, коли за

нами гнались, і, діставшись його хутора, ми могли або битись до останнього

і вбити й його, або ж...

І тоді він сказав — я був з Наливайком ще хлопчаком, я вам вірю. І ми

четверо заткались у глибокий льох разом із конями і всім, і ми.всі знали, що

як нас виловлять, то вже й нам кінець і дідові.

Де у світі беруться люди, спроможні комусь отак повірити, та ще й і з

першого погляду. Ті, хто спроможний життя своє поставити під загрозу

заради тебе — чужинця, не знати кого, — і все-таки мірять і ризикують.

Свічку ставитиму ціле життя за Карпюка, як за старого Свири-да — віра

у щось вище за життя, за сьогодні — просто віра в людину...

Я не зрадив Свирида — земля йому пухом — я продовжую його справу!

Я не зрадив Карпюка, бо ще ж була і його жінка! Боже, дай мені колись

таку вірну подругу життя!

Вона чекала мене довго, казав Карпюк, вона чекала мене півжиття, поки я

вернувся — вона була для мене єдиною, яку я любив, і виявилось, що я теж

був для неї єдиним.

Я вернувся тільки для неї, і ми зажили — просто, повільно, але зажили

удвоє.

Вона вже мала за батьків той хутір, в який і я вклав, що надбав за свої

мандри. І нам вдалося.

Дітей не надбали — не встигли, але, Данку, ви наші діти, бо ви — це я

змолоду. Ви — це я!

З Мотрею запізнав мене Карпюк.

Час минав, і Карпюк бачив мої нелегкі роздуми, і якогось вечора я

розповів йому про Ганю, і він сказав — ти такий гарний, тебе повинні

любити усі дівчата на світі — я знаю, що робити. Ти лиш зачекай трохи.

Йому всі вірили в довколишніх селах, його слово було законом, або ж

просто правилом — він був мудрий, він знав і до нього за порадами

приходили з кількох сіл люди.

Мотря, молода вдова, господиня заможна, в неї працювало кілька

наймитів, але ж і сама вона з ранку до ночі була на господарстві і їй велося

добре.

Але ж порядного хлопа доля їй не давала, а будь-хто був не для неї.

Минали роки, і жінка нудилась і мучилась сама. Були залицяльники і

немало... Але ж... вони зустрілись один раз — і все було зрозуміло.

Данило пішов її провести на сусідній хутір і прийшов під ранок, хлопці

були сполошені, але, побачивши його, зраділи спершу, а потім враз

спохмурніли.

Я знаю, я тоді вперше прийшов до них інший, все було добре, але я був

інший, і вони вчували це, особливо Раду, який жартував, сміявся, удавав

веселуна і паливоду, але в його очах, в глибині його чорних зіниць був

непояснений сум.

Я все розумів, або не все, але так було, так сталося, я не міг їм дати все, а

вони мені мали пробачити все і пробачили.

Але пробачили сумно.

Ми понадились до Карпюка, ми йому добре відшкодували збитки з його

тривог і небезпеки, яка через нас чигала над ним час від часу, ми всі любили

його і його тиху, покірну, глибоку Ганну.

Але ночами я тікав у сусідній хутір і появлявся під ранок.

Врешті вони звикли, як звикають до ґанджа чи хвороби когось із друзів: що робити — так сталося.

А я, розпружуючись від минулого в обіймах розкішної Мотрі, знав, що в

чомусь їх зраджую, але готовий був кожну мить свого раювання

відшкодувати їм своєю відданістю.

І вони це бачили і знали, і так минуло півроку.

Певна річ, я десь почував, це може для мене зле скінчитись, але я

починав її любити, це були години і дні, але я якось відчув, що це моя жінка!

Чи це була спрага моя за минулим, але я не міг довго без неї і вертався на

цей хутір, вже не заїжджаючи й до Карпюка, просто туди, і хлопці чекали

мене в яру поночі, і я лиш Богові дякую, що коли мене пов'язали, ми не

заїхали до Карпюка, і сліду не було під дідового хутора, і хлопці були в яру, і я не підвів старого і моїх побратимів. І у в'язниці думав — я винний перед

всіма, я помру, ниє вони житимуть.

Дякувати Богові, я не буду винний в смерті жодного з тих, кого люоблю.

Коли жовніри розбивали двері в Мотриній хаті, я лиш встиг сказати їй —

кажи, що я взяв тебе силою, що зґвалтував просто зі зброєю в руках.

А вона сказала мені в останню хвилину — я вагітна, я ношу твою дитину

в собі!

Я ще був голий, схопившись за шаблю, але їх було десятеро, і мене

вдарили ззаду, хтось вскочив у вікно цозаду мене, і я отямився лиш

зв'язаний по руках і ногах, все ще голий, на возі, чув, як жовніри сміялися —

спіймали кнура на гарячому, треба було ще ту курву виграти всім разом, аби

знала, як розбишак приймати до ліжка, і тоді несамовитий біль пройняв

мене, коли я згадав Мотрині слова — я ношу дитину від тебе!

Що ж із нею буде, із сім'ям моїм, що ж станеться з безбатченком — без

роду і племені, з байстрюком в очах світу — що йому скаже мати, або ж їй, що ж воно, моє дитя, знатиме про свого батька?

Я готовий був умерти і за тих кілька тижнів, коли чекав шибениці, передумав усе своє життя.

Чому Голембовський, який любив мене, це ж було очевидно, так

зненавидів мене через Ганю?

«Останньому жебракові віддам, але не тобі!!!»

Чому не мені?

Він хотів мене для себе?

Але ж він сам завів мене до Горпини, сам попхнув у світ Жінки, сам

змусив пізнати красу жіночого тіла.

Бо сам мав цю Горпину не раз, бо ми там поєднувалися з ним у якомусь

божевільному світі чужих пристрастей.

Але ж Ганя, то була його донька — тут був теж він — але і не пін! Тут

були тільки ми двоє, тільки ми двоє і йому у цей наш світ увійти було зась!

Я ж бо на той час теж любив його, як... може, насправді, як батька, якого

я ніколи не знав, як старшого, розумного, освіченого, як... Не знаю!

Але він зрадив мене своєю зненавистю, яка вмить знищила все, що між

нами було!

Як він не збагнув, що я вже дорослий чоловік, когось можу полюбити!

Не його, чоловіка, батька, покровителя, а просто жінку, яка випадком

долі виявилась його донькою!

Що таке любов?

Що таке людина в усіх її виявах?

Де я і хто я?

Я готовий був померти і думав, що заслужив смерть, яка може і стане

врешті отим останнім моїм кроком до всеосяжного спокою.

До іншого буття, в позасвітньому просторі.

— Ми прибули, — сказав Раду тихо, майже пошепки, — ви

ходьмо!

І тільки зараз Данило збагнув, що хлопчак увесь час тримав його руку у

своїй і тепло його долоні, щойно Данило почув ці слова, наповнило його

знову силою життя!

Данило важко виборсався з сіна, в якому їхав, і щойно ступив на землю, як утрапив в обійми Михайла, Гната і Степана.

Раду виліз після нього і стримано чекав, поки Данило повернеться до

нього. Данило обіймав малого, як своє життя!

А хлопці вже гомоніли — це малий вигадав з щурами, ми вже боялись —

не вдасться, а тут ще та мжичка допомогла, і юрба перестрашилась щурів...

Данило все був у жіночій накидці і жіноча хустка, що прикривала його в

натовпі, все ще висіла у нього на плечах.

Жартам не було кінця — і як файно виглядав малий у жіночому вбранні, і як Данило, якби не вуса, то теж був би нічого собі кобіта, і все таке.

— Де ми? — спитав Данило.

— Біля Гнідави, це село за Луцьком! Треба рухатись далі звідси. Коні вже

чекають!

Михайло говорив це спокійно, але з притиском.

— Саме там за тобою ще довго чигатимуть. Сам розумієш!

— А що з Мотрею?

— Ніби біда бідою, але якось обійшлося. Відбрехалась, що ти її змусив...

— А це вона мене здала?..

Данило спитав це нервово, хоч намагався говорити спокійно.

— Богові дякувати — ні! Що вже там жовніри поробили з її

хутором — важко описати! Трощили все, що могли! Якби вона зра

дила тебе — повелися би з нею інакше!

Камінь спав з Данилового серця один, а враз народився другий! Я ніколи

її не побачу більше, ніколи і не знатиму, що з моєю дитиною, що з нею, що

там позаду!

Скільки ж мені ще мучитись отак, втрачати, знаходити і знову втрачати?

— Ми шукали — хто тебе здав! Найскоріше в останній твій прихід

до Мотрі за нами вже йшли по сліду, пильнували здаля, аби при-

ловити на спокійному місці, боялися простого бою, отож йшли його слідами і робили

засідки. Таких засідок певне було чимало, і тут просто спрацювало, от і все. Десь ти

мусив стати на ніч. Хвала Богові, що ще нас не побачили. . Бо ж шукали всіх, а

схопили тебе самого. .

Земля палала вже довкола опришків у ці часи, і ходу іншого вже не було.

— Ми збиралися на Січ! Отже будемо відразу ж, віднині проби

ватися туди!

Зараз їдемо на з'єднання з усіма побратимами і разом вирушимо в напрямку

Києва, на Дніпро, а по Дніпру, берегом спускатимемося на Січ.

Данило вже знову керував своїми опришками.

Попереду була довга нова дорога.

— Коні там! — шепнув Данило на вухо Айдарові і показав у

напрямку тугаїв при озері.

Прокрались туди швидко. Хоч, перш ніж виходити, Айдар метнувся до юрти і

щось захопив із собою. Дісталися коней. Айдар вибрав двох. Коней ніхто не

стеріг.

Осідлали коней так само тихо і пустились на них вплав на той бік озера.

Коні спершу неохоче пішли в воду, а потім, звиклі до усякого, як завжди коні

воїнів, швидко перейшли озеро, і знову вершники погнали їх чимдуж далі звідси, уперед, уперед, геть від біди.

Колись та мусило їм щастити. Щоправда (так, певно, судилося), тільки після

важких випробувань, тільки після смертельної небезпеки ласкавилась до них доля

і давала їм трохи перепочити.

Ось і зараз. В понічному гоні крізь степ, втікаючи від можливого

переслідування війська кочівників, а передовсім особистої охорони Касим-султана, Данило цілком довірився чуттю Айдара, його знанню степового краю, його

планові, як обманути переслідувачів, де перепочити, де приховатись.

Озеро було невелике, і на конях уплав вони подолали його за півгодини, а

відтак вже могли пустити коней галопом, чимдужче пришпорюючи їх, аж вітер

свистів у обличчя.

Айдар мовчав, тільки скеровував, куди — майже не замислюючись, на самому

відчутті степу вів дорогу, за зірками стежачи, аби не помилитись.

Мчали вони, як означив кількома фразами Айдар, до початку гірських відрогів

Алатау, де у міжгір'ях, що розлягались далі вище й вище, бо гори тут були справжні, високі й урвисті, буяли могутніми, мало не в зріст людини, травами. Данило

дивувався. Таких трав він ще ніколи не бачив.

Дістались вони узгір'їв ще під ранок і, коли сонце вже починало припікати, знайшли, затишний притулок серед чагарника і трав у гірському лісі. Були майже

впевнені, давіть Данило відчув, що саме тут їх навряд чи хто зможе

відшукати.

Тим більше що спрямували вони свій шлях у протилежний бік від того, де повинні б шукати їх воїни Касим-султана. Чого б їм на південь, коли

рідний Айдарів аул зараз, як розповів хлопець, відкочував на літні

пасовиська — джайляу — у зовсім іншому напряму. Мали б послати погоню

туди або ж на захід у Дешт-і-Кипчак, у кипчацький степ... А сюди? Навряд.

Та й зрозуміло було б і кочів-никам-воїнам, що тут знайти утікача все одно, що голку в стогу сіна. Вони ж бо думали, що він утік сам. Оскільки коней

зникло два, то могли припустити, що хтось йому допоміг. Але хто? До цього

вже ніколи б не дотумкались.

Може, знайдуть біля мазара, де очікував на Айдара Данило, полишене

ним майно — їжу, зброю, одежу... Але то вже байдуже!

Передивились, що вони мали зараз із собою.

Найперш — гарних коней, із султанського табуна, це вже було багато.

Зброя — абияка, але все ж повне знаряддя. Данило перевірив, що за шабля

дісталась йому від воїна, який охороняв юрту, де лежав зв'язаний Айдар. Не

найкраща, але нічого собі.

Лук зі стрілами, ножі, доспіхи стражників, а ось їжі — катма... А звідси

вибиратись — куди і як?.. Данило відкинув геть цю думку, але Айдар

раптом покликав його:

— Дивись!

І він розгорнув один з хурджинів, які захопив із собою, коли вони

вибирались із султанської юрти.

Данило аж очі витріщив від здивування. Хурджин був повний

дорогоцінних речей. Жіночі прикраси, золоті чаші, різьблені скриньки з

дорогою інкрустацією, кинджал в багатій оправі і багато всього

коштовного...

— А це ще звідки? — здивувався Данило. — Що це?

— Коли мене схопили й Касим-султан наказав кинути мене зв'язаного в

юрту, аби завтра вранці, тобто десь от зараз, стратити мене перед усім

військом як шпигуна і зрадника, то я, хоч і був в нестямі, почув уривок

розмови, що в тій юрті ж лежить здобич, доля від походів, яка належить

Есим-хану. Тобто це те, що мали привезти ханові у Туркестан. На що

Касим-султан презирливо кинув, що, мовляв, не наїсться цей шакал, тобто я, тим усім за ніч, та ще зв'язаний, та ще й там стоїть охоронець, то байдуже, нехай там... І ось коли ми тікали звідти, я пригадав ті слова, ну й кинувся до

клунків і оце прихопив два хурджини, не знаючи, що там до ладу, але

здогадуючись, що нам з тобою це ще й як згодом придасться...

Нам з тобою придасться...

Данило відзначив ці слова, які сказані поміж іншим, просто, як те, що

було, що є, що має бути... Але ж такого ніколи не було сказано досі ні ним, Данилом, ні Айдаром. Бо їхні шляхи були визначені порізно, бо їхні життя

аж ніяк не зводились у паралель, у рівнобіжні, а йшли кожен в інший, протилежний, бік, як тоді, коли вони вперше роз'їхались після сутички з

комишевим котом і коли Айдар повернув з дороги і врятував Данила.

Роз'їхались, а доля завернула назад, розійшлися ще раз, а таки знову разом. І

ось

тепер все ж мало бути інакше, зовсім інакше, якби все було гаразд у війську

кочівників, то, може б, Данило вже їхав собі сам степом ігри повному обладунку, їжі й озброєнні своїм самотнім шляхом, а може б, ще гостював у Айдарових

родичів, тут же, у тому стані, і якого щойно вихопив хлопця, рятуючи його від

смерті, вже по-думки готуючись в дорогу.

А дивись — знову разом, знову тікають від когось, знову кудись мчать, ховаючись від погоні. Знову разом! І ось Айдар вже говорить, що їм це ще

згодом придасться...

Але що ж таки сталося? Що ж сталося у них, чому хлопця роко-ііано було на

смерть, коли він повернувся до своїх, до батька і братів, до родичів і

одноплемінників? Що ж сталося?

Мав би змагати їх сон від утоми й напруження, що поволі спадало, але обом

було якось не до сну, й Айдар, усівшись в затінку високих кущів, склавши під

себе ноги, врешті заговорив сам, тоді як Данило лежав навзнак, дивився просто

себе у небо, просинь якого лише гострими, нерівними латками пробивалась крізь

густу крону дерева, під яким вони лежали.

Важко було говорити Айдарові, він раз у раз замовкав, говорив повільно, немовби перетятим, тихим голосом, але чітко і виразно.

Після вбивства Жанібека-батира у війську Касим-султана почалися

незадоволення. Активну і, мабуть, провідну роль у виступах проти дій Касим-

султана відіграв Багенбай-батир, Айдарів батько, який очолював воїнів племені

кипчак, впливового й сильного у степовому казахському світі. Він одверто

висловив незадоволення діями султана, його самодурством і жорстокістю у

ставленні до Жанібека-батира, що теж був із кипчацького роду, і пригрозив султа-

нові, що кипчаки відокремляться і відійдуть з війська, якщо подібне буде

повторюватися. Водночас вимагав спокути за вбивство Жанібека-батира перед

його родиною.

На цей час вислані дозорці донесли султанові, що джун-гари, проти яких зараз

кочівники виступили в похід, наготували у гірському проході засідку степовому

війську.

Султан Касим славився не тільки жорстокістю, але й підступністю. Невисокий

на зріст, худорлявий, жилявий, з ріденькою гострою борідкою, запалими щоками і

завжди мало не на самі очі насунутою лисячою шапкою, він,дивлячись на людину, здавалося, пропікав її поглядом наскрізь. Далекоглядний у своїх діях і бездумно

підступний, він очолив молодших степовиків, а що воєначальник з нього був

непересічний, чи не завдяки його ж підступності, та й хоробрості йому не

бракувало, то Есим-хан, на цей час вже літня людина, прозваний за свої дії

«Справедливим», призначив Касим-султана воєначальником усього степового

війська.

Есим-хана не раз попереджали, що з-поміж своїх царедворців найбільше він

повинен остерігатися Касим-султана. Бо хто зна, що може задумати цей підступний

пес. Але поки велися війни, Касим-султан повсякчас був у походах. Минуло вже із

вісім років, як він став воєна-чальником, звик Есим-хан, що веде військо Касим, і

десь попри всі

сумніви, повірив, що не намагатиметься він скинути його і домогтися повної влади

над степом, стати головним казахським ханом.

Ще одна риса була у характері Касим-султана — невідступна хтивість. Гарем у

нього вже був чималенький, але майже ніколи око його не проминало гарної

дівчини чи жінки, а як тільки була найменша можливість, то ставала вона

султановою наложницею.

У тому бою з джунгарами, де Багенбай-батир відбив у ворогів полонянку

Шолпан, яка, за дідівським звичаєм, якщо він захоче, мала стати його дружиною, Касим-султан і собі поклав на неї око і ніби жартома навіть попросив було Багенбая-

батира відступити йому красуню-тюре. Але краса юнки полонила й Багенбая, і він

одмовив султанові.

І цим долив у серце воєначальникові ще доволі злості проти себе, окрім

заздрості до поваги і любові, якою користувався Багенбай-батир у степовому

війську, і слави його як воїна, що й досі, попри вік свій, брав участь в усіх

найважчих переходах і боях.

Усього цього не знав Айдар, який був новачком у війську, і голова йому

самому лускала від суперечливих думок і почуттів, якими він проймався під час

відпочинку, на переходах, будь-де, де думка могла повзти вільно. Мимоволі

верталася вона у рідний аул, до Шолпан. Несамохіть погляд Айдара раз у раз падав

на батька, якого він так глибоко любив, так поважав і якому ж сам так підступно

зрадив, піддавшись спокусам перших пристрастей, і в ті миті, коли чув себе

батьковим суперником, розривала його така туга і такий біль, сум'яття ревнощів, любові, провини і невідступне відчуття прийдешньої біди, що хотілося кинутися

батькові в ноги, признатися в усьому, відпросити для себе дівчину, бо тільки з

нею, тільки з нею, здавалося хлопцеві, міг він бути щасливий. .

Хто зна, може, батько й зрозумів би його, може, пожалів би, а може. . І від

цього іншого «може» йшов мороз по шкірі, бо то означало прокляття, біду, смерть, втрату всього, що мав, у що вірив, чим жив... Ні, ні, ні... Він мовчав, з'їдала його

гризота, але він мовчав і кидався в бій, як очманілий, виробляв такі одчайдушні

виверти, що батько, хвалячи його, після одного з боїв сказав:

— А ти побережи себе! Надто вже гарцюєш, ніби зумисне голову хочеш

підставити. Ще молодий! Не будь такий гарячий, бо то дурість, а не хоробрість!

Як було сказати йому, що часом і жити не хочеться, що все не миле...

І ось, зарвавшись при облозі Ташкента, Айдар не помітив, як вирвалась з

лівого флангу, вийшовши через Шейхатаурєькі ворота, кіннота ташкентського

хана, і враз був зім'ятий фланг кочовиків. Збитий з сідла ударом списа, Айдар

дивом лишився живий, тільки втратив свідомість, бо спис вдарив його лише

руків'ям, а вістря пройшло мимо. Він отямився вже у ташкентському зіндані, де

поруч у ямі сидів якийсь світловолосий чоловік з кучерявою чуприною, також з

невеличкою борідкою і зі світлими, що при денному освітленні виявились потім

на диво блакитними, очима.

Побачивши, що хлопець отямився, він підніс йому води, але Айдар

відвернувся тоді геть, змірявши його поглядом, сповненим туги і ненависті до

всього світу. . Лежав мовчки, відвернувшись, аж доки не спитав:

— Де я?

— В ташкентському зіндані. Завтра можуть і повісити. Так що маєш часу

досить, ще до ранку далеко, зараз щойно вечір запав...

— Ти хто?

— Я. . здалеку. Теж у полон захопили. Ось мають повісити. Може, завтра.

— Ти давно тут?

— Два роки.

— Рабом?

— Так.

— Тьху!

— Ти не плюйся, а виживи отак два роки! І я побачу, що тоді співатимеш!

Зразу видно, що ще зелений...

— Я — воїн.

— Був воїн, а зараз полонений, а завтра або труп, або раб, невільник. І все.

— Це ти — раб і народився рабом, що видно з твоєї мови, а я — вільний воїн! Я

— степовик, кипчак, який ніколи не був рабом і не буде! Зрозумів? Не так, як

ти! — Якби твій батько почув зараз твою мову, то дуже б зажурився. Бо син у

нього дурний, як віслюк, і такий же упертий.

— Ти мого батька не руш, рабе!

— Слухай, ти, щеня зелене, ти помовч, а то в мене терпець урветься і я тебе й

перед смертю вивчу, як поважати старших. І рабом я ніколи не був і народився хоч

бідний, та вільний, а за волю усіх мій батько був скараний як бунтівник на

смерть, зрозуміло тобі? І що таке Україна, як би я не пояснював, у твою дику

голову не дійде ніколи, і де воно, і що там, тільки як би там зле не було, а таки

краще, ніж у вашій Азії...

— Чого ж ти сюди забрався, якщо так добре? Торгувати? Чи воювати?

— Отож, ти тільки й знаєш, як усі тут, — торгувати чи воювати! А я з миром

їхав, добром від московського царя до вашого ж Есим-хана. А напали розбійники, ну і забили кількох нас, мене поранили, ну і в полон, а тоді в Хорезмі продали аж

сюди. . А воювати, хлопче, я би тебе ще повчив! І руки такі, як у мене, дав би тобі

Бог хоч колись мати. І тому язика притримай та давай спати, бо з тобою

говорити важко, та й, врешті, неприємно...

— Не тримай зла, я сказав, що думав!

— А я теж, що думав, те й казав. Отож — спи. Все.

Айдар зиркнув тоді на дужу постать Данила, на його міцні руки, широкий

розворот плечей і зрозумів, що чоловік цей насправді дужий. І нема чого до

нього задиратись. Одвернувся від оросута і

занурився у свої думи нелегкі, і так минув час до ранку, така була у них

перша розмова.

А на другий день з'явився Хамід, й увечері заговорив із Айда-ром

Данило про втечу, знову наступного дня прийшов Хамід, а потім вони

втекли...

Касим-султан викликав Багенбая-батира і наказав йому разом із

головним загоном із кращих воїнів переїхати до Абарасанської ущелини і

перевірити той шлях, яким мало йти військо на джунгарів.

— Дозорці переказали, що вільний шлях, але я не певен, чи чогось там

не скоїлось саме зараз. Коли поїде загін, то ми слідом за ним вирушимо

через день.

Наступного дня прискакав поранений воїн і крикнув, падаючи від

знесилення з коня, що загін Багенбая-батира розбитий вщент, там засідка

джунгарського війська, усі загинули, що десь зрада, бо такого дозорці не

могли не побачити.

Обидва дозорці негайно були скарані на горло, але це не допомогло ніяк.

Джунгари викрили себе, отож стотисячна кіннота Касим-султана виступила

в похід проти джунгарів.

За два нічних переходи дісталася кіннота до Абарасанської ущелини, але

вже виступило проти них джунгарське військо. З обох боків блищали ковані

бойові палиці, начищені щити, на мідних шоломах вились од вітру султани.

Після важкого кількагодинного бою джунгари повернули назад, а

кіннота Касим-султана невідступно переслідувала їх, не даючи передиху

відступаючим.

Ворог був розбитий. Повна перемога Касим-султана означала прощення

усіх його гріхів, бо здобич була захоплена чималенька після глибокого

походу вже далі в глиб Джунгарії, до джунгарських поселень.

Вертались без поспіху. За померлими Касим-хан зробив велику учту, особливо прославляючи хоробрість і високі якості Багенбая-батира і його

синів, але наступного ж дня по учті послав своїх ас-керів до кипчацьких

джайляу, де повинен був літувати аул Баген-бая. Послав сповістити сумну

новину, послав багаті подарунки родинам Багенбая й інших забитих воїнів.

Та головним завданням посланих було привезти до нього вдову Багенбая, Шолпан, наймолодшу токал небіжчика, красуню-тюре.

Не забув Касим-султан своєї жаги і таки хотів заволодіти Шолпан, що

би там не було.

І Шолпан привезли. Як вона погодилась, на яких умовах, ніхто не знав, була вона з дитиною, до якої негайно приставили кількох няньок, її Касим-

султан і не бачив, дитина була ще немовлям, але Шолпан жила в юрті

султана, він узяв її в жони.

Ось що довідався Айдар, коли прийшов у табір своїх земляків, коли

зустрівся із знайомими й родичами. Не було батька, не було трьох старших

братів, а Шолпан стала дружиною Касим-султана, зрадника і вбивці...

Він пішов до султанової юрти і чекав, доки султан вийде, хотів

поговорити з ним, ледве стримуючи в собі вируючу ненависть.

Та коли султан вийшов із юрти, за ним майже услід вийшла, й Шолпан, і

Айдар зустрівся з її поглядом, трохи зляканим, але й відчуженим, замкненим, чужим, відстороненим. Водночас же на денці його пробивалось

щось таке своє, таке до болю рідне, що, коли Айдар глянув на Касим-

султана, який стояв на відстані кількох кроків перед ним, невисокий, худий, з гострими вилицями і з очима хижого, настовбурченого птаха, лють

заклекотала в ньому, бо цей, цей... вбив, зрадив усіх і її, забрав її... він смів...

він, старий, нелюд... І Айдар схопився за ножа, що висів при поясі, але

нукери султанові були напоготові, і хлопця негайно ж схопили...

— Собача кров! Батько був собака, а цей собачий син! Шпигун! Послали

його вбити мене. Висидів там, у Ташкенті, так, що й купили його! Ще

батько хотів бунтувати, теж, видно, з ташкентцями в змові, з бухарським

еміром, а цього, може, й намовив у полон здатись, щоби передати туди якісь

вісті... Так, собаці — і смерть собача буде! Завтра привселюдно, як шпигуна

і зрадника, наказую війську закидати камінням... отут, серед степу, і могила

його буде, якщо кожен камінчик кине... А ми завтра знімаємось. Пора в

Туркестан, до Есим-хана...

Касим-султан вже трохи оправився від пережитого струсу й нападу гніву

і тепер вже зловісно посміхався, наперед смакуючи завтрашнє видовище.

Зв'язаний Айдар зустрівся поглядом з Шолпан на одну лиш мить і відчув —

їй жаль було його, дуже жаль, але вона вибирала власну долю, свою, своєї

дитини і майбутніх дітей. Вона сумувала за Айдаром, але їхні шляхи велися

вже зовсім порізно. Вона була чужа йому, ця молода жінка, вона була зовсім

чужа йому зараз, хоч і сумувала за ним... І Айдар зламався, і все збайдужіло

йому, усе навколо, хоч і чув, як Касим-хан сказав кинути його в крайню

юрту, не з'їсть там скарбів, а там сторожа безпечніша, бо всяке буває... Йому

все збайдужіло, аж десь тоді, коли лежав у юрті, коли споночіло довкола, він

утямив, що тепер чекає його ганебна смерть і нічого більше, згадав про

оросута, якого лишив серед ночі біля старого мазара, і йому стало боляче і

тужно за всіма тими місяцями, які вони провели разом, за тим часом, коли

вони полювали на ховрахів, смажили поночі, коли він віз оросута в аул ка-

захів-землеробів, за всім, що єднало їх ці довгі місяці, упродовж яких він

добирався до своїх, щоб нарватися врешті на горе, біду і свою ганебну

смерть.

А що ж буде з тим оросутом? Його ж, здибавши, можуть забити, а ні, то

забрати в полон як туленгута. А винен все він, Айдар. Ой, недарма оросут не

хотів їхати до них, як вчував, недарма, і правда, лихо йому тут, а не

допомога, і упередити його від цього лиха Айдар вже ніяк не зможе.

Айдар раптом згадав усмішку оросута, широку, білозубу, кучеряве

волосся, що відросло аж по плечі, і яскраво-блакитні очі...

Якось Айдар дивувався, помітивши, які в оросута дивні очі, він ніколи

таких не бачив раніше... Тут в усіх були очі темні...

Так, темні, а в нього геть чорні, як і волосся, як його життя, що лише

починалося, а вже темінь поглинула його з самого початку, і так велося, аж

доки поволеньки з'являлося трохи світла в його житті. Навіть важко було б

сказати, що світлішало, ні, може, швидше теплішало, а від того тепла й

ставало світліше, бо упродовж довгих місяців життя поряд з Айдаром було

щось таке, що окреслити поспіль важко, просто відчувалось щось велике, добре, тепле й світле...

Айдар не замислювався над цими відчуттями, аж нині лише він осягнув, що то був оросут, блакитноокий, великий, сильний оро-сут, трохи

незграбний, неумілий в степу, але гарний воїн і добрий джигіт, славний

товариш...

Думки пливли в Айдаровій Голові тоді далеко не так складно, як він

розповідав тепер про це Данилові, але переказував він події саме в такий

спосіб, лише додаючи час від часу якісь прицмокування язиком чи зітхання

або затинаючись в тому чи іншому слові, особливо коли це стосувалося

оросута.

Коли він лежав зв'язаний у юрті, в ньому боролися два відчуття: він і не

хотів умирати, і жити йому не хотілося. Заради чого? Батько, Шолпан, брати... Все враз щезло, лишалась десь далеко в аулі мати. Син її — воїн, все

може статися, життя втратило сенс.

Водночас відчував якесь полегшення від того, що його мають скарати. В

такий спосіб ніби знімалися з нього усі гріхи. Те, що Шолпан пішла в жони

до Касим-султана, що, можливо, та дитина його, Айдарова, означало, що

Шолпан зрадила усіх і замкнула коло. Вже не мало вабити до неї, не мали

виникати докори сумління щодо минулого, бо вона вже була жоною іншого.

Його провина перед пам'яттю батька знята, і він спокутує її своєю смертю, десь на небі батько пробачить його, розуміючи, як він мучиться, як воно все

було і як він тепер помирає...

Посеред цих Айдарових думок стрибнула на нього з глибини юрти чиясь

постать і закрила йому рота, нахиливши своє обличчя впритул до його, так

що чоло торкалось чола, а ніс носа, і перестрашений Айдар пізнав навіть у

темряві світлі очі оросута, хвиля могутнього тепла охопила його, і він лише

видихнув: «Це ти? Як бог!»

І це було все. Але життя завирувало в ньому, забило, як весняний потік з

гір, і вже виривалося безбережно. Ледь оросут розрізав на ньому мотузки, як

він скочив на ноги, швидко розтер затерпле тіло, бо ледь не впав було з ніг, так затекло все після тих мотузок, а вже думка працювала точно і чітко, він

метнувся було вглиб юрти, тоді зупинився, схопив оросута за шию і в саме

вухо, торкаючись губами, ледь чутно шепнув: «Охоронця в юрту!»

Той ствердно кивнув головою, і далі вони вже діяли мовчки, влад, як

колись, як завжди. Зараз, як завжди.

Данило мовчав у відповідь, здивований і пойнятий незрозумілим

хвилюванням від розповіді молодого кипчака. Те, що скоїлось із хлопцем, у якийсь

химерний спосіб нагадувало йому власні біди, власну лиху долю, її несподівані

виверти, її удари і примхи, той шлях, який завів його аж так далеко на

чужину.

Єдине, чого не сказав йому зараз Айдар, це про свої взаємини з Шолпан. Але

Данило вгадував уже, відчував, що за розповіддю хлопця про трагічну долю батька і

братів, про його власну біду, про те, як султан забрав собі в жони наймолодшу

дружину Айдарового батька красуню Шолпан, стоїть ще більша особиста трагедія

юнака. Він потрапив зараз у глухий кут, у цілковиту безвихідь, став перед глухою

стіною заперечення цього власного роду і племені, усього степу, в якому він виріс.

Тут йому зараз вже не було місця, він мусив кудись тікати. Куди?

Але Данило мовчав, не поспішаючи, за азійським звичаєм, висловити

припущення чи думку або задати питання. Ні, він чекав — повинен був говорити

Айдар.

— Пересидимо кілька днів у горах. Тут не знайдуть, та не дуже й шукатимуть.

А потім... Я повинен хоч на часину дістатись до свого аулу, це у передгір'ях, звідси на захід десь із тиждень шляху. . на джайляу зараз має бути наш аул. Це у нас

виїжджають в передгір'я на літні випаси худоби, завжди в своє місце. Я хочу

дізнатись, що з матір'ю, що з моїми родичами, що там лишились. . Хоч і там мені

місця немає, мене вважають зрадником, отож рано чи пізно Касим-султан

дізнається, де я, і тоді...

— Мені теж в тому напрямку путь. Отож і далі 'ідемо разом, а відтак

побачимо. . — похопився Данило. — Бачиш, знову разом. . така наша доля, юначе...

Айдар зиркнув на нього, і в погляді хлопця Данило побачив біль і

сподівання, змішані водно, втрату і надію, невиразну, благеньку, але надію, ніби

хворий, що раптом почав сподіватися, що одужує...

— Ти ще молодий, зовсім молодий, і життя ще попереду, все може

трапитись, треба жити...

— Треба жити? Мабуть. Тільки навіщо, для кого? І. .

— І все-таки треба! Хоч би для себе, для того, що ти живеш, що ти — воїн, мужчина, а не слабка жінка, що ти можеш, бо мусиш!.

— Давай поспимо! — сказав Айдар. — Ще часу в нас вдосталь. А тоді

подбаємо, що нам їсти і що робити.

Вони так і позасинали, стомлені після важких випробувань минулої ночі, кожен

під своїм кущем, і коли Данило прокинувся, вже вечоріло, а коли зиркнув навпроти

під розлоге дерево, де примостився було Айдар, хлопця там не було.

Коні паслися на схилі, чути було їхнє похропування і легеньке шурхотіння

трави під копитами.

Данило встав, потягнувся, розім'яв тіло і відчув, що проголодався. А ще

хотілося пити.

Треба б піти пошукати воду, подумав він. При такій рослинності десь

недалеко має бути вода, джерельце якесь або потічок.

Аж тут зашурхотіли кущі, Данило насторожено озирнувся, хапаючись за

зброю. Та з кущів виліз Айдар. Через плече в нього висіли зв'язані одна з одною

за лапки кілька підстрелених гірських куріпок, а в руках був повний хурджин

води.

— Прокинувся вже, оросуте? Ось бачиш, я вчасно! — І він широко усміхнувся, блискаючи рівними білими зубами, очі його збіглися у зовсім вузенькі

складочки.

— Коли ж це ти встиг? — здивувався Данило.

— Встав раніше, а їсти хочеться, ну і спрага ж! Як тобі, певне, зараз. А що

було тебе будити? Тут однаково пустка. Ось і пішов, підстрелив кількох куріпок, ну джерело знайшов. Треба ще коней напоїти... Напийся поки сам...

Данило з насолодою пив холодну джерельну воду. І майже відразу вчув, як сили

повертаються до нього, неусвідомлена певність того, що все буде гаразд, зростає в

ньому дедалі більше, і, одірвавшись від води, він сказав про це Айдарові.

Той нахмурився.

— Рано ще твердити, що все буде добре, якщо напився води, втоливши спрагу. Все ще може бути по-всякому. Але якщо таке є

відчуття, то добре. А я...

Він не хотів висловлюватись більше, бо суперечливі почуття мучили і його

зараз.

Він не переказував Данилові, що пережив десь із годину тому чи більше, коли пішов роззиратися навколо.

Забралися вони на схил гори, де була невелика, доволі полога місцина, від якої і

вгору і вниз вився крутосхил. Розраховуючи на куріпок, Айдар вирішив було

піднятися вище, де менше росло дерев і більше кущів. Птахи тут були неполохані, отож полювання не могло не вдатися, і Айдар був спокійний, що їжу для них

здобуде. Тому роззирався навколо, милуючись горами і виглядом з гори на долину, де ніщо не видавало присутності людей. Від долини вже починався степ, і якби

з'явився вершник, то помітно було б його з дуже далекої відстані, десь за годину

чвалу на коні. Це теж заспокоїло хлопця, і він усівся на скелястому виступі.

Вище починалися вже голі скелі, а тут, ось саме на цьому терені, і мають водитись

куріпки.

Айдар задивився вгору на скелі, що налізали одна на одну, за ними проглядало

пронизливо синє небо і кілька невеличких рідень-' ких хмаринок,' що повзли над

вершинами гір. Вабило його туди, віддавна вабило його небо, нескінченне й

прозоре у своїй синяві, широке, як степ, але безмежне, сповнене райдужної

чистоти, прозорості, правди...

«Чому людина не може літати, як птах?» — згадалася Айдарові його дитяча

мрія, його наївне хлопчаче бажання полетіти і вирватися в небо, на простір, у

безмежжя, у чистоту і синяву, розправити крила, озирнути степ і гори, увесь

світ...

Раптом десь майже неподалік, з вершини гори злетів у небо птах з

різким посвистом і завмер в польоті, розправивши широкі крила, ніби завис

у небі.

Айдар стрепенувся, і дріж пройшов його тілом. Беркут був великий, дуже великий, темно-бурого кольору, крила майже чорні, лише з невеликим

світлим візерунком на тулубі, а на хвості і плечах пера були зовсім білі.

Він завис у повітрі, здавалось, вишукуючи здобич, щоби каменем впасти

на неї з неба, але Айдар зіщулився, стало йому боляче і страшно, як малому.

Тільки хай живе, хай на цей раз живе, аби не трапилося зараз з ним нічого...

Скільки було тоді Айдарові років? Мабуть, тринадцять. Вони щойно

перекочували на джайляу у високотравній долині під горами, неподалік

текла річка, місцевість була чудова, і Айдар разом із ровесниками

допомагав старшим влаштовуватись на новому місці, виганяти коней на

пасовисько, обскакав верхи все довкола, а тоді помчав якомога вище в гори, прив'язавши коня, і сам поліз у гори.

Врешті вибрався доволі високо і відчув, що втомився, тоді знайшов собі

місце для відпочинку. То була невисока вершина гірського хребта, тут і

всівся хлопчак, дивився на долину, бачив кочівку, своїх родичів біля юрт, бачив коней, що бігали на пасовиську неподалік, і гори довкола. Він був

щасливий.

Ось тоді йому захотілося літати, ось тоді вимріяв він собі такий політ, задав безнадійне питання собі, а потім старшим, на що ніколи відповіді

бажаної не дістав, — чому людина не може літати?..

Тільки старий джунгар Кудабай якось сказав йому:

— Людина літає інакше, ніж птах, — в ділах своїх, у серці своєму, у пісні

своїй і в добрі своєму до інших! Ось її політ! А птахи? Вони не можуть

ходити. Не можуть їздити на конях, як люди. Кожному своє! А літати

навчишся, якщо збережеш в собі себе.

— Як це в собі себе? — спитав Айдар.

—. А так. Не будь схожий на когось, лиш на себе. Не роби зле, як хтось, не бійся чужого слова і чужого ока, дій, як велить серце твоє і душа твоя, —

ось це і є ти сам, сам в собі...

Айдар не все збагнув тоді, що говорив старий, але слова запам'ятав і не

раз подумки вертався до них потім.

Але тоді, коли дивився підлітком з гори на долину і на світ довкола, злетів з вершини беркут. Яскраво-рудий, з великими плямами знизу на

крилах, теж білоплечий, він завмер над горами і зачудував хлопчака своїм

летом, своєю силою, своїм злиттям із.небом і довколишнім. Як частка неба і

сонця, трави і повітря, гір і лісу. Таким був той політ беркута.

Айдар не відривав очей від птаха. Хоч сонце сліпило хлопцеві зір і він

мружився, але незмигно вдивлявся в нього, ніби чекаючи одкровення, ніби

той беркут летом своїм мусив щось йому виповісти, щось розкрити...

Та враз хижий посвист розрізав повітря — і перетятий стрілою беркут

каменем упав десь вдалині на землю.

— Навіщо? — закричав Айдар на всі гори. — Навіщо? Що він вам

зробив? Навіщо його? Це ж не полювання, це ж вбивство, це ж ні до чого!

Навіщо?

З очей хлопчака текли сльози. Він ще довго сидів на скелі, вдивляючись

в гори, ніби сподіваючись, що беркут не забитий, що раптом знову злетить в

небо...

Врешті зрозумівши, що це все, птах більше не злетить в небо, пора

вертатись додому, Айдар поволі почав спускатися вниз.

Він приїхав додому надвечір, повечеряв і швидко зібрався спати.

Ось тоді хлопчикові вперше здалося, що зовсім засутеніло, хоч довкола

ще було світло, бо спадав на його душу вечір, інші не бачили цього, тільки

він бачив той вечір, в ньому був вечір, і він уклався спати, намагаючись

утекти з цього дня, геть від реальності, геть від того, що сталося. А

наступного дня розпитував у старого джунгара про політ птахів. Але нікому

не казав про беркута, бо не вмів пояснити свого питання, а знав уже —

дарма питати. Бо нічого не сталося. Про що питати? Хто поцілив птаха? То

й що!

Сутінки знову охопили Айдара, коли падав зі скелі в провалля юний

Асан-жірау, чистий і невинний, гордий, як беркут, забитий, зі злої волі, з

любові до свободи просто так. І питати нема про що! Така темінь поймала

Айдара відтоді, як зустрів він зло байдуже і безпричинне, насильство і

несправедливість самоцільні, проти яких не було зброї, лише власна смерть, лише самознищення, як Асана-жірау, протистояло злу. Він мав загинути

сьогодні саме так.

Сьогодні він мав загинути, а зараз стріляє куріпок. Бо існує на світі щось

велике і тепле, світле і добре в образі блакитноокого оросута, що врятував

його з лап самої смерті, ризикуючи собою.

«Чому так? Чому він так вчинив? І чому я тоді вернувся? Чому кинувся в

бій за нього, як за себе? Ні, як за щось більше, ніж я? Хто він мені, чому він

зі мною?»

І коли з'явився в небі беркут, коли застиг в польоті над горами, помолився Айдар до всіх богів, аби не торкнула хоч зараз цього птаха біда.

Бо тоді і їх обмине вже. Бо вже досить їм, досить їм обом біди, досить, досить...

І він крикнув упівголоса: «Досить, досить!!!»

І луна тихо відгукнулася — «досить!»

Беркут літав довго, а тоді, плавно закружлявши, опустився десь на

скелю. Айдар полегшено зітхнув — це добрий знак, це його особиста, власна віра, але це добрий знак, тепер буде добре, він подумав трохи, ні, ще

зразу не буде добре, але тепер буде краще.

Він боявся признатися Данилові, що й йому несподівано здалося, що

далі все буде краще, і радів водночас, що й товариш так почуває, але боявся

наврочити, словами надії відігнати добро, спо-

коєм дозволити злу пролізти знову і тому сказав лише — побачимо, може, й

добре, в усякому разі, краще.

Велося їм далі непогано, хоч шлях був важкий. Часом пробиралися

гірськими стежками, ведучи коней на поводі, попереду стриміли високі, неприступні вершини гір, а внизу відкривались провалля. Так вони

скорочували шлях, аби не обходити довгий, якщо видався не надто високий, відріг гірського хребта, що виступав у степ. Туман інколи лежав майже у

них під ногами в проваллі, білий як кобиляче молоко, і важко було, і піт

котився з кожного, але час од часу обмінювалися вони лише поглядом і

відчували себе міцніше, бо тут, серед первозданних цих гір, серед

дикого"краю, чули вони себе однаково, однаково раділи красі того, що

бачили перед собою, однаково вперто продиралися крізь хащі і вгору

гірськими стежками, однаково і водночас падало їм на думку перейти

хребет, а не об'їжджати його довкола, коли зробити привал, зупинитися на

спочинок, коли пошукати воду, напоїти коней, коли їсти, коли спати...

Все виходило зараз так, ніби про це домовилися віддавна, ніби завжди

знали один одного, і вже питали себе, чому так просто і легко, не

дивувалися розумінню, бо здавалося зараз, що так мало бути, бо так мало

бути, бо так є, і все тут...

Поки що напрямок у них був один, і Данило вже нічого не твердив про

свій власний шлях, про свою лиш мету в житті, бо зараз відчув непереборну

потребу, несподівану радість для себе у незнаному досі почутті опіки над

цим юним.хлопцем, тривоги за його майбуття, неспокою за нього, такого

молодого і такого неко-ханого долею, на рідкість жорстокою до нього, як і

до Данила... Але ж Данило був старший, спізнав щось у житті і знав, куди

прямувати, мав мету, а цей... Що станеться із ним тепер? Побачимо, що ж

там у нього вдома...

І несамохіть підкладав він зараз хлопцеві шматок кращої їжі чи брався

щось важче робити, намагався більше замінити його у буденних клопотах.

Натомість Айдар прагнув взяти якомога більше на себе, дати більше

відпочити Данилові, ще ж чув за собою й провину у такому повороті долі

оросута, у їхніх нинішніх випробовуваннях, і водночас глибоку вдячність

цьому блакитноокому чоло-вікові за його тепло і доброту. Ні, не так думав

Айдар, він не звик до таких слів, не вмів визначати все гарними й красивими

поняттями, він просто відчував тепло і приємність, його тішило, що цей

чоловік був поряд і хотілося, щоб оросутові було добре з ним, Айда-ром. Він

відчував увагу товариша, турботу про себе і дивувався, майже лякався, водночас на цій грані здивування і остраху народжувалася велика вдячність

і незнане досі, широке, як степ, відчуття певності в тому, хто поряд, теплоти

і приязні, що народилася вже давно, та кілька упродовж цих останніх тижнів

видобувалася все більше й більше на поверхню, вже не так дивуючи обох, як змушуючи ще раз замислитися.

Якось увечері вони сиділи біля вогнища, Айдар підвів голову і

подивився на оросута, що сидів обік, їхні погляди зустрілися на мить, як

часто бувало, але зараз оросут не відвів очей, а. дивився впрост на Айдара, і

той уперше теж не відвів-погляду, не лякав його, не шокував цей погляд, не

страхався він заглиблення у чужі очі, як в чужу душу, а дивився легко у

блакитні очі оросута, як в небо, і бачив за ними простір і безмежжя, чистоту

і світло, надію. Данило слав погляд у довгі прорізи скісних очей Айдара, чорних, як сама ніч, і не страхався цієї темені, як не боявся ніколи ночі.

Крізь темний, непрозорий блиск азійських очей кипчака прозирала глибина і

сила почуттів, пристрасність і вірність, незглибність охоплення світу собою і

спроможність повірити, заворожували ці очі, манячи в глибину, як у вир. О

так, він вже знав цей вир, але ні, зараз то було інше, це був вир, у який

можна було вірити, в нього манило зануритися і забутися у своїх страхах і

втомі, у зневірі і втратах.

Раптом-бо виявляється, що несподівано для себе Данило, десь у далекій

Азії, в горах, відчув урешті спокій, якого не знав, може, й ніколи. Спокій, просто спокій, безпеку, віру в чиюсь душу. Більшого за це немає. Є

пристрасть, є шал, є згорання в іншому, є злети і падіння, але спокій — як

глибока вода, як вічна тиша, як певність, що ти ще живеш...

Скільки вони дивилися мовчки один на одного, кожен думав, бачив і жив

своїм, але відчували вони схоже, і кожен розумів, що інший відчуває таке

або дуже схоже на те, що й він, і це давало сміливість, і право, і безпеку

дивитися в очі іншому, не оборонно чи наступально, не настирливо чи

несміло, а легко і просто, як дихати.

В горах було зимно, і спали вони вже, далебі, не так, як колись при втечі

із зіндану, а тулячись один до одного, бо й холод поночі тут був неабиякий, і десь у напівсні кожен, однак, не шукав, собі зручнішого місця, а

навпомацки вкривав іншого, гріючи своїм тілом, готовий мерзнути сам, аби

дати виспатися товаришеві.

Якогось дня, коли вони їхали степом якраз там, де починалися гори, сторожко намагаючись не втрапити на кочів'я чи й просто несподівано на

якихось людей, а минуло вже понад два тижні, Айдар сказав:

— За день чи два на передгір'ях почнуться кочів'я кипчаків, і майже

перше за отим хребтом у долині має бути з нашого аулу.

— Знаєш що? — Данило помовчав трохи, збираючись на думці. — Я поїду

туди сам.

— ІЦо-о? Як же це ти поїдеш туди сам? А...

— Отож! Мене ніхто не знає, ніхто не шукає, ну а в твоєму аулі і поготів.

Тебе ж натомість можуть шукати, навіть і чекати там. Я все розвідаю, а тоді

прищу до тебе. — Він усміхнувся. — Аби лиш не вийшло так, як ти за мною

мав приїхати... Ну, але це ж не військо, не султан і його охоронці, тут же

твоя мати, родичі... Чи не так?

— Так. Але.. — Айдарові перехопило подих. Так, так, він не має права вільно

приїхати до свого аулу, побачити матір, родичів, пін в очах усіх своїх краян

зрадник і скараний на смерть втікач, волоцюга, парія, ізгой, ніхто. . І все ж він

повинен приїхати туди, пін повинен відвідати матір, повинен будь-що поставити

крапку й тут, побачитися з ними, нехай востаннє...

— Отож, що але... І досить... І досить. Розкажеш мені тільки, що і як!

— А якщо там..

— Кажу — досить! Сам розумієш, що краще мені. Все.

Вони заночували на схилі гори, звідки було видно кочів'я Айда-рового аулу. Тут

юнак добре знав місцевість, гори довкола облазив ще хлопчаком і зараз легко

спрямовував шлях, пізнаючи знайомі місця з радістю, зітканою з болем.

Розповів Данилові, як і куди краще їхати, а сам вирішив лишитися тут, бо

будь-де далі його вже помітять. Тут-бо ще місцевість, яка ніби не належить до

їхнього джайляу. Данило зібрався їхати до кочів'я уранці.

Воїни запалили невеличке вогнище, а далеко внизу крізь ніч висвічували

вогники багать, долинав віддалений, ледь чутний шум голосів, собаки гавкали, і

дим здіймався над юртами.

Що переживав Айдар тієї ночі, чи спав він взагалі, Данило не знав, тільки

неспокій хлопця так передався і йому, що й Данило майже не зімкнув очей, хоча

вдавав, що спить. Ніби в напівсні єдиною кошмою, яку вони мали, як звично, вкривав Айдара, а той, в свою чергу, натягав кошму на Данила, коли повертався

уві сні. Але не спав жоден з них, і десь кожен здогадувався, що інший не спить, і

міг заговорити, але знав, що будь-яке слово зараз не до місця, будь-яке слово

порушить непевну і важку, маревну ніч безсоння, вартість якої була для обох

значно вища за будь-які тижні сну, за чудовий, прекрасний, але безбарвний в своїй

незначущості сон, і зараз мучився кожен, оберігаючи божу іскру спільності само-

відречення заради іншого. Так аж до світанку, коли заясніло, і хтось повернувся, утрапивши розплющеними очима у розкритий погляд іншого, і можна було

вставати, але вони ще трохи лежали мовчки, а тоді підвівся Айдар і сказав:

— Треба рушати зараз, аби ти виїхав ніби зі степу. Все пам'ятаєш?

— Так.

Данило поїхав крутосхилом униз, притримуючи коня, потім прогнав його просто

від гори у степ, а далі вже завернув у напряму до кочів'я, яке розташувалося

півколом юрт і всіма входами розкритим на південь. Данило ж заїжджав з

північного сходу, так що його ніхто не повинен був бачити, доки він не з'явиться

вже поблизу кочів'я.

Данило їхав степом серед незглибної тиші, яка панує тільки в степу у спечний

серпень. На горбках тріскали від пекучої спеки

стебла полину, сохнули ковила і молочай, де-не-де біліли солончаки, але то вже

далі, в глиб степу. А ближче до гір, до порослого травами передгір'я, до долини

річки, біля якої розташувався Ай-дарів аул на джайляу, зеленіла висока трава, чимдалі більше і більше росло жінгилу і пирію, ще далі долина переходила в

охоплену блакитно-темним маревом ущелину, міжгір'я. Вже перед самим ко-