Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості

Як і у кар’єрі будь-якого спортсмена, у кар’єрі творчої людини трапляться травми. Без них не обійтися. Але йдеться про те, щоб пережити їх і освоїти науку зцілення. Як і спортсмен, який, не звертаючи увагу на пошкоджений м’яз, може лише погіршити своє становище, так і митець, який ховає біль утрат, рано чи пізно повністю зануриться у творчу тишу. Поважайте себе настільки, щоб визнати власні рани. Це перший крок до їхнього зцілення.

Усвідомлення творчих травм буде неповним без урахування тих ран, які ми самі собі заподіяли. Часто нам як митцям відкриваються можливості, від яких ми сахаємося, тому що боїмося, не віримо в себе чи просто маємо інші плани на життя.

Ґрейс пропонують стипендію на вивчення мистецтва в іншому місті, проте вона не хоче покидати свого хлопця, Джеррі. Вона вирішує відмовитися від стипендії.

Джеку пропонують роботу за спеціальністю, про яку він завжди мріяв. Щоправда, для цієї роботи доведеться переїжджати в інше місто, яке далеко від дому. Робота чудова, але він відхиляє пропозицію, тому що не хоче покидати своїх рідних і друзів.

Енджела, зігравши в жахливій п’єсі, отримує жахливі відгуки, а потім їй знову пропонують зіграти головну роль, проте п’єса дуже непроста. Вона відмовляється.

Про такі втрачені шанси ми будемо з гіркотою згадувати протягом багатьох років. Про це ми детальніше поговоримо пізніше, а поки що просто осмисліть їх як утрати. Таке усвідомлення запускає процес зцілення.

Здобутки під маскою втрат

Мистецтво — це акт структурування часу. «Подивись на це ось так, — говорить нам витвір мистецтва. — Ось як я це бачу». Як вважає моя дотепна подруга, письменниця Єва Бабіц, «все криється у рамі». Це особливо актуально, коли йдеться про творчі втрати. Кожну втрату потрібно розуміти як потенційний здобуток; вся суть полягає в обрамленні.

Навіть у своїй творчості я не можу сподіватися почути всі відповіді — можу лише мати надію, що творчість моя поставить правильні запитання.

Ґрейс Гартіґан

Кожен фініш — це, по суті, старт. Ми всі це знаємо. Проте у важкі часи ми схильні про це забувати. Вражені утратою, ми, як не дивно, зосереджуємося на тому, що залишилося позаду, на втраченій мрії про те, які плоди принесе наша робота і як радісно її сприймуть. Проте нам необхідно зосередитися на тому, що на нас чекає попереду. Це непросто. Часто ми навіть не уявляємо, що на нас чекає. До того ж якщо ми так страждаємо у теперішньому, то і майбутнє у нас асоціюється з невідворотним болем.

«Здобутки під маскою втрат» — дуже сильний прийом для творчої людини. Щоб ним скористатися, поставте собі запитання: «Як ця втрата може стати мені в пригоді? Куди вона скеровує мою роботу?». Відповіді здивують вас і змусять почуватися вільніше. Хитрість у тому, щоб перетворити біль у енергію. Ключ до цього — знати, довіряти і поводитися так, ніби лиха без добра дійсно не буває, варто лише подивитися на витвір з іншого боку чи зайти в інші двері, відчиняти які ви раніше зовсім не хотіли.

«Щоб зловити м’яч, потрібно хотіти його зловити», — одного разу режисер Джон Кассаветес сказав молодій колезі. Почувши це, я зрозуміла його слова як «Перестань скаржитися, що тобі так кепсько кидають кручений м’яч, і тягнися, дотягуйся до того, чого по-справжньому хочеш». Я намагалася дотримуватися цієї поради.

Упродовж багатьох років я грала у студійну рулетку. Не раз мої сценарії купували, але не ставили на сцені. Не раз чудові роботи припадали порохом на полицях кіностудії, будучи жертвами постійного потоку кадрів. Перспективні фільми помирали за одну ніч — але не в моєму режисерському серці, яке обливалося кров’ю.

Мистецтво — це техніка спілкування. Образ — ось найдосконаліша техніка усього спілкування.

Клас Ольденбург

«Нічого не вдієш, так це працює, — не раз говорили мені. — Якщо хочеш, щоб твій сценарій екранізували, потрібно спершу продати себе як письменника, і тоді, якщо один із твоїх сценаріїв екранізують, і якщо фільм виявиться успішним, і якщо загальна ситуація трохи покращиться, тоді, можливо, ти зможеш спробувати себе як режисер...»

Я прислухалася до цієї народної мудрості дуже довго, переживаючи одну втрату за іншою, пишучи сценарій за сценарієм. Врешті, коли біль утрат уже перелився через вінця, я почала шукати інші двері, ті, крізь які раніше відмовлялася проходити. Я вирішила просто спіймати м’яч — і стала незалежним режисером.

Я покинула Голлівуд, переїхала у Чикаго, купила стареньку вживану відеокамеру і на гроші, які отримала за написання сценарію до однієї серії телесеріалу «Поліція Маямі», відзняла власний художній фільм — романтичну комедію у стилі сорокових років. Зйомки коштували тридцять одну тисячу доларів, і результат виглядав зовсім не кепсько. А потім раптом хтось поцупив мої касети зі звукозаписом. Я все-таки закінчила фільм, повністю його продублювавши (Я знаю, це божевілля, але таким же божевільним був Кассаветес, а я рівнялася на нього). Результат моїх зусиль розійшовся у прокаті закордоном і отримав хороші відгуки. А я багато чого навчилася.

Саме тому, що я запитувала «Як?», а не «Чому я?», тепер у моєму доробку був перший власний скромний художній фільм. Це могло б статися, навіть якби я не взяла все в свої руки, але могло б і не статися. З 1974 року я багато і старанно працювала як сценарист. Я писала — і продавала — художні фільми, короткометражки, документальні фільми, художньо-документальні стрічки, телеспектаклі, фільми тижня, той розкритикований фільм, і міні-серіали. Як режисер, я відзняла один художній фільм і півдюжини короткометражних. Менш помітною була моя робота над редагуванням чужих сценаріїв, і байдуже, згадували мене у титрах чи ні, за гроші чи просто так.

На додачу, я написала більше сотні статей, інтерв’ю та заміток про фільми, тенденції та естетику, коли у поті чола працювала журналісткою на такі видання як «Роллінг стоун», «Нью-Йорк Тайме», «Віллидж войс», «Нью-Йорк», «Нью-Вест», «Лос-Анджелес Тайме», «Чикаго трибьюн» і, найважливіше, на «Амерікан філм», де протягом багатьох років я також працювала редакторкою. Якщо стисло, я віддала данину своєму улюбленому виду мистецтва.

Звідки взялася ця різноманітна, різностороння продуктивність? Річ у тім, що я обожнюю кіно, обожнюю його знімати і не хотіла б, щоб мої утрати збили мене зі шляху. Я навчилася, що, переживаючи втрату, потрібно запитувати себе «Що далі?», а не «Чому я?».

Щоразу, коли я готова запитати: «Якими мають бути мої наступні кроки?» — я просуваюся уперед. Щоразу, коли я приймала «ні» як остаточну відповідь, я зупинялася і застрягала. Я переконалася, що запорука успішної кар’єри — самовдосконалення і вибір.

Якщо проаналізувати тривалі і успішні кар’єри творчих людей, то цей принцип помітний неозброєним оком. Відомий режисер Ширлі Кларк починала кар’єру як танцівниця. Вона розпочала знімати фільми насамперед тому, що хотіла, аби було хоча б декілька вартісних стрічок про танці. Прославившись як талановитий режисер у Європі та Америці, а також попрацювавши на американських кіностудіях,

Кларк стала першою американською жінкою-режи-сером, яка зняла фільм у Гарлемі, першим американським режисером, який дослідив можливості ручної камери, і американським режисером, чиї праці Джон Кассаветес, Мартін Скорсезе^[15] і Пол Шредер^[16] вважають епохальними і ключовими для власного творчого формування. На жаль, вона була жінкою і жила у важкі часи. Коли її прибутки від кіно почали вичерпуватися, вона стала одним із перших відеомитців і працювала із Семом Шепардом^[17], Джозефом Паппом^[18] і Орнеттом Коулманом^[19]. Вочевидь, Кларк прислухалася до слів, що у рухому мішень значно складніше влучити. Коли вона заходила у глухий кут на одному шляху, то відразу шукала іншу дорогу.

Реальний світ має свої межі; світ уяви безмежний.

Жан-Жак Руссо

Хроніки кіноіндустрії рясніють такими історіями. Еліа Казан, впавши в немилість як режисер, почав писати романи. Режисер Джон Кассаветес також був чудовим актором і використовував свій акторський хист, щоб заробити гроші на власні фільми, надто нефор-матні на думку голлівудських кіностудій. «Якщо вони не хочуть зробити з цього фільм, то я сам його зроблю», — говорив Кассаватес і залишився вірним своїм словам. Замість того, щоб дозволити собі опинитися у глухому куті у своїй творчості, він шукав інші двері.

У нас не було б можливості насолоджуватися чудовим серіалом «Казковий театр», якби актриса і продюсер Шеллі Дюваль сиділа вдома і скаржилася на невдачі в акторській роботі, замість того, щоб скерувати свою енергію в інше річище. «Non illegitimi te carborundum» — саме такий напис, згідно зі свідченнями, був на стінах таборів для військовополонених. У приблизному перекладі, такому важливому для митців, ці слова означають «Не дай негідникам себе зламати».

Митці, які прислухаються до цього заклику, виживають і зазвичай процвітають. Ключовим фактором тут є дія. Біль, якщо швидко не використати його на свою користь, кам’яніє, а разом з ним і наше серце, і тоді вже наважитися на будь-який вчинок стає важко.

Зіткнувшись із втратою, негайно зробіть щось, щоб підтримати свого внутрішнього митця. Навіть якщо все, на що ви наважитесь, буде покупка букету тюльпанів і записника для ескізів, своїми діями ви задекларуєте: «Я усвідомлюю тебе і твою втрату. І обіцяю — майбутнє буде краще». Як і будь-якій іншій дитині, вашому митцю необхідно, щоб мама лагідно його заспокоїла: «Ой, тобі певно так боляче. Хочеш, дам тобі щось смачненьке чи заспіваю колискову...».

Один мій друг-режисер якось розповів мені, що у свої найгірші вечори напередодні прем’єри нового фільму, у передчутті руйнування кар’єри і з твердим переконанням, що після цього показу більше ніколи не візьметься за роботу, наодинці і у темряві він заспокоює себе перед сном такими словами: «Якщо я не зможу знімати на 35-міліметрову кіноплівку, то все одно зможу знімати на 16-міліметрову. А якщо не зможу знімати і на 16-міліметрову, тоді візьмуся знімати відео. А якщо і з відео не складеться, то зніматиму на 8-міліметрівку».

Вік і час: продукт і процес

Запитання: Знаєш, скільки мені вже буде років, поки я навчуся нарешті грати на фортепіано?

Задоволення цікавості — одне з головних джерел щастя у житті.

Лайнус Полінг

Відповідь: Стільки ж, скільки буде, якщо не навчишся.

«Я вже застарий (застара) для такого», як і «У мене нема на це грошей», — це ніщо інше, як Велика Брехня, якою ми користуємося, щоб дозволити собі не експериментувати і не досліджувати та залишатися у своїй творчості у глухому куті.

«Я вже надто стара, щоб вступати на режисерський факультет», — говорила я собі у тридцять п’ять. Коли я нарешті туди вступила, то виявилося, що я дійсно на п’ятнадцять років старша за своїх однокурсників. Також виявилося, що я була більш спрагла творчості, мала більше життєвого досвіду і швидше прогресувала. Тепер, попрацювавши викладачем на такому ж факультеті, я переконалася, що часто моїми найкращими студентами стають ті, хто почав навчатися досить пізно.

«Я вже застарий, щоб бути актором», — неодноразово скаржилися мої студенти — і, мушу додати, робили це з неабияким артистизмом. Вони не завжди були раді чути, що це не так. Чудовий актор Джон Махоні спробував себе у цій професії лише у сорокарічному віці. Тепер, коли з початку його успішної кар’єри минуло вже десять років, він зайнятий на три фільми наперед і працює з найкращими світовими режисерами.

«Я вже застарий, щоб справді стати письменником», — ще одна поширена відмовка. Такі нісенітниці ми вигадуємо, щоб не зачепити своє самолюбство. Реймонд Чендлер почав публікуватися, коли йому минав п’ятий десяток. Прекрасний роман «Жюль і Джим» був створений письменником, якому вже було за сімдесят, і це була його перша книжка.

«Я вже застарий», — це всього лише тактика ухилення. Її завжди використовують, щоб уникнути зустрічі зі страхом.

Подивімося тепер на цю ситуація з іншого боку: «Я дозволю собі спробувати, коли вийду на пенсію». Цікавий різновид того ж самого прагнення вберегти своє самолюбство. Сучасна культура прославляє молодість і дозволяє молоді мати свободу експериментувати. Літніми людьми ця культура нехтує, але все-таки залишає їм право бути трохи не при здоровому глузді.

Багато творчих людей, які застрягли у глухому куті у своїй творчості, переконують себе, що вони водночас і застарі, і замолоді, щоб іти за покликом своєї мрії. Були б вони старими і пришелепкуватими, то, може, би й спробували. Були б вони молодими і дурненькими — теж би спробували. Однаково, бути трохи божевільним — обов’язкова передумова для творчих пошуків. Але ми не хочемо здаватися ненормальними. Та якщо ми візьмемося за щось таке (що б це не було) у такому віці (яким би він не був), то усі, хто нас оточує, неодмінно подумають, що ми з глузду з’їхали.

Так, можливо, саме так і буде.

Творчість спалахує у мить теперішнього, і у цю мить ми не маємо часових обмежень. Ми розуміємо це, коли починаємо процес творчого відновлення. «Я знову відчув (відчула) себе дитиною», — ймовірно, говоримо ми після вдалого творчого побачення. Діти не закомплексовані і безпосередні, а ми, опинившись у творчому потоці, — також.

«Скільки мені знадобиться часу, щоб цього навчитися?» — запитуємо ми себе, спостерігаючи з трибуни за омріяною творчою діяльністю.

«Щоб почало добре вдаватися, потрібен, мабуть, рік, — лунає відповідь. — Це залежить від багатьох факторів».

Для митців, які переживають творчу кризу, рік або декілька років здаються цілою вічністю. Це нас намагається перехитрити наше самолюбство, відмовляючи навіть взятися до справи. Замість того, щоб дозволити собі вирушити у творчу мандрівку, ми замислюємося над тривалістю подорожі. «Це так довго», — говоримо ми собі. Можливо, але кожен день — це всього лише ще один день, проведений у русі, а якщо цей рух наближає нас до нашої мрії, то він приносить нам неабияке задоволення.

Анорексія як ухилення від творчості ґрунтується на запереченні процесу. Нам подобається зосереджуватися на майстерності, якої ми вже досягнули, чи на витворі мистецтва, який ми вже створили. Така увага до кінцевого продукту зводить нанівець той факт, що творчість полягає у процесі створення, а не в готовому витворі.

«Я пишу п’єсу», — це значно цікавіше почути вашій душі, аніж: «Я написав (написала) п’єсу», — бо другий варіант зазвичай націлений лише на задоволення самолюбства. «Я беру уроки акторської майстерності», — це значно цікавіше, аніж: «Я колись ходив (ходила) на уроки акторської майстерності».

У певному сенсі творчий процес ніколи не закінчується. Неможливо навчитися грати на сцені, тому що завжди ще є чому вчитися. Мабуть, неможливо закінчити й знімання фільму, тому що вам завжди буде хотітися щось доробити і переробити, навіть багато років потому. Якщо продовжувати робити, ви будете знати, що могли б зробити і що робити далі. Це не означає, що виконана робота нічого не варта. Радше навпаки. Це лише означає, що виконувати роботу — означає позначати собі шлях до нової і кращої роботи в майбутньому.

Існує логіка кольорів, і лише їй, але аж ніяк не логіці розуму, повинен коритися художник.

Поль Сезанн

Коли ми зосереджуємося на процесі, наше творче життя здається нам більш пригодницьким. Коли ми звертаємо увагу лише на кінцевий продукт, то творче життя може здаватися нам безбарвним і позбавленим сенсу. Ми успадковуємо одержимість результатом і переконання, що ціль творчості — виробити закінчений твір від нашого споживацького суспільства. Такий підхід заганяє безліч творчих людей у глухий кут. Нам, як митцям, які займаються практикою, іноді хочеться проекспериментувати у новій для нас творчій сфері, проте ми не знаємо, до чого це призведе. Ми хвилюємося, чи це не зашкодить нашій кар’єрі. Обмежившись необхідністю показати щось як доказ наших зусиль, ми часто жертвуємо своєю допитливістю. Кожен подібний вчинок ще більше заганяє нас у глухий кут.

Сприймання віку як штучної перешкоди на творчому шляху тісно переплітається зі шкідливим мисленням, спрямованим на готовий продукт. Ми самі встановили «правильний» вік для певних подій: закінчення бакалаврату, вступ на магістратуру, написання першої книжки. Ці штучні часові межі вимагають від нас закінчити щось тоді, коли насправді ми хотіли б тільки це починати.

«Якби я не боявся виглядати придуркувато, коли сидітиму поруч з молодими хлопцями, то дозволив би собі записатися на курси імпровізації».

«Якби моє тіло було хоч трохи схожим на те, яким воно було двадцять років тому, я пішла б у спортзал на зумбу».

«Якби я не боявся, що сім’я подумає, нібито у мене на старості уже зовсім дах поїхав, я знову почав би грати на фортепіано. Я досі дещо пам’ятаю з музичної школи».

Мистецтво? Просто берете і робите.

Мартін Рітт

Якщо всі ці відмовки починають здаватися вам смішними, то це хороший знак. Запитайте себе, чи не вдавалися ви до подібних аргументів. А потім поставте собі запитання: чи вистачить вам смиренності зайнятися чимось попри те, що це може завдати шкоди вашому самолюбству? Милість бути початківцем — завжди найкраща молитва для творчої людини. Відкритість і скромність початківця завжди ведуть до пошуку нових відкриттів, а цей пошук — до досягнень. Все це зароджується на початку, з першого несміливого кроку.

Заповнення форми

Що я маю на увазі, коли кажу про заповнення форми? Я маю на увазі той наступний маленький крок, який вам потрібно зробити, замість того, щоб відразу перестрибувати наперед і робити гігантський крок, до якого ви ще можете бути не готові. Іншими словами, щоб продати сценарій, його потрібно спочатку написати. Щоб його написати, потрібно спочатку придумати хорошу ідею і розкрити її на папері, сторінка за сторінкою, аж поки не назбирається приблизно сто двадцять сторінок тексту. Заповняти форму — означає писати по кілька сторінок щодня. Це означає, що коли ви раптом станете одержимі думкою, нібито ця дурна писанина і ламаного шеляга не варта, — а це обов’язково станеться, — ви скажете собі, що зараз не час про це думати і повернетеся до того, що у цій ситуації варто робити далі — продовжувати писати сторінки.

Якщо поділити сценарій на частинки по днях, то написати кожен такий шматочок можна швидко і вчасно — перш ніж пральна машинка встигне допрати брудний одяг. І решту дня ви проведете без почуття вини і тривоги.

Зазвичай той правильний крок, який вам потрібно зробити далі, це якась абищиця: помити пензлики, заскочити у магазин для рукоділля по глину, погортати місцеву газету оголошень і пошукати оголошення курсів акторської майстерності... Як свідчить досвід, найкраще зізнатися собі, що кожного дня вам потрібно робити щось одне для розвитку своєї творчості. Виконуючи таку обіцянку, ви заповнюєте форму.

Надто часто, коли люди прагнуть більше наповнити своє життя творчою працею, вони приховують у собі невисловлене і часто неусвідомлене очікування чи страх, що їм доведеться відмовитися від того життя, до якого вони звикли.

«Я не можу бути письменником і залишатися одруженим з цією людиною».

«Я не можу малювати і продовжувати працювати на цій нудній роботі».

«Я не можу присвятити себе акторству і продовжувати жити у Чикаго... чи Сіетлі, чи Атланті...»

Творчі люди, які опинилися у глухому куті, полюблять думати, що їм доведеться в одну мить змінити все своє життя. Такий максималізм часто буває згубним. Ставлячи планку надто високо і встановлюючи захмарну ціну, яку йому доведеться заплатити за своє рішення, митець у процесі відновлення підштовхує себе самого до поразки. Хто зуміє зосередитися на першому уроці малювання, якщо у нього в голові постійно крутяться думки про те, що він має розлучитися зі своєю дружиною і переїхати в інше місто? Кому вдасться удосконалити свої танцювальні рухи, якщо весь час зайнятий пошуком нової квартири, оскільки доведеться порвати з коханим і зосередитися на мистецтві?

Творчі люди схильні перегравати, і іноді ця схильність обертається проти нас — ми не наважуємося творити, відчуваючи страх перед власними уявленнями про подальші масштабні і руйнівні зміни. Фантазуючи, як ми почнемо займатися мистецтвом професійно, ми так і не доходимо до того, щоб зайнятися ним по-аматорськи.

Замість того, щоб писати по три сторінки сценарію вдень, ми радше будемо перейматися тим, що доведеться переїжджати в Голлівуд, якщо наш текст куплять. Але цього ніколи не станеться, тому що ми так зайняті хвилюванням про те, як продати сценарій, що у нас немає часу його написати.

Замість того, щоб записатися на курси малювання у місцевому культурному центрі, ми купуємо мистецький журнал і говоримо собі, що наші роботи тепер не в моді. Як вони можуть бути не в моді? Їх ще ж навіть не існує!

Замість того, аби впорядкувати у маленькій кімнатці поруч із кухнею, щоб ми мали місце для занять гончарством, ми скаржимося на відсутність майстерні, хоча сприймати цю скаргу насправжки неможливо, тому що ми ще не створили нічого, чим можна цю майстерню наповнити.

Занурившись у неймовірні фантазії про те, яким буде наше життя, коли ми станемо по-справжньому творчими людьми, ми не помічаємо безліч маленьких можливостей для змін, на які нескладно наважитися уже сьогодні. Такий максималістський підхід не дає нам усвідомити, що мистецтво — це насправді дуже-дуже багато маленьких кроків і лише декілька великих стрибків.

Замість того, щоб зробити один маленький крок назустріч мрії, ми стрімголов біжимо до краю прірви, а потім стоїмо там як укопані і тремтимо від страху: «Я не можу стрибнути. Не можу. Не можу...».

Ніхто і не просить вас стрибати. Це все надмірний драматизм, якому місце на сторінках ваших романів чи на полотні, у глині чи на сцені, у будь-якому, навіть найменшому, вияві творчості.

Творчість вимагає дій, а для багатьох з нас це дуже прикра новина. Вона передбачає те, що ми повинні взяти на себе відповідальність, а ми такого терпіти не можемо. Ви хочете сказати, що мені доведеться щось зробити, щоб краще почуватися?

Так. Більшість із нас ненавидять щось робити, якщо замість того можна похвилюватися про щось інше. Одне з наших улюблених занять — замість того, щоб творити — оцінювати свої шанси.

Коли ідеться про творчу кар’єру, думати про свої шанси — означає пити емоційну отруту. Вона позбавляє нас радості мистецтва-як-процесу і ми стаємо беззахисними перед якимись уявними силами десь там. Якщо випити такий напій швидко, це може призвести до затяжного і токсичного емоційного запою. Врешті ми почнемо себе запитувати: «Яка з цього користь?» — а не «Який мій наступний крок?».

Як свідчить досвід, оцінювання власних шансів — це те, до чого ми вдаємося, щоб відтягнути на якомога довший час ту мить, коли нам таки доведеться зробити наступний крок. Замість того, щоб діяти, ми стаємо залежні від тривоги. Варто вам один раз так зробити, і це перетвориться у залежність. Поспостерігайте за собою протягом тижня і зверніть увагу, як ви хапаєтесь за тривожну думку — майже як за наркотик, — щоб не займатися чимось творчим або принаймні відкласти це на потім.

Ви розвантажили від усіх справ ранок, щоб мати час писати або малювати, а потім усвідомили, що досі не попрали одяг. «Подумаю поки над тим, що малювати, і налаштуюсь, а заодно і посортую одяг», — говорите ви собі. Насправді ж ви маєте на увазі щось на кшталт: «Замість того, щоб малювати, я ще трохи про це похвилююся». Якимось дивом прання забирає цілий ранок.

У більшості творчих людей, які опинилися у глухому куті, виробилася певна активна залежність від стану тривоги. Ми надаємо перевагу відчуттям безперервного слабкого болю і періодичним нападам панічного страху замість одноманітності щоденних маленьких і простих кроків у потрібному напрямку.

Заповнювати форму — означає працювати з тим, що в нас уже є, а не нудити світом через те, що в нас чогось немає. Як режисер, я не раз помічала, що на ролі запрошують тих акторів, які працюють навіть тоді, коли немає роботи. Наприклад, Маргарет Коттліскі, чудова актриса театру і кіно, завжди знаходила час пропрацьовувати літературний матеріал. Колись вона працювала з молодим драматургом Девідом Маметом у театральній групі Святого Миколая у Чикаго, а тепер співпрацює з дещо старшим і досвідченішим Девідом Маметом, де б він не був. Замість того, щоб спочивати на лаврах, Маргарет постійно перебуває у стані здорової творчої невгамовності. Коли вона не залучена до вистави, то бере уроки акторської майстерності і завжди знаходить час з’явитися на читаннях нових п’єс. Як і всі актори, вона страждає від синдрому «Я ніколи більше не працюватиму», проте на відміну від її менш працелюбних колег, вона не дозволяє перетворити свою роботу на те, що робиться лише для інших чи заради грошей. Звісно, вона хоче отримувати гроші за свою працю, і я не хочу сказати, що актори повинні працювати безкоштовно. Я лише хочу донести до вас, що робота породжує роботу. Маленькі дії ведуть нас до суттєвих просувань уперед у нашому творчому житті.

Ви не почуєте звуку фанфар, коли приймете важливе життєве рішення. Доля заявляє про себе беззвучно.

Аґнес де Мілль

Багато митців дозволяють собі сумнівну розкіш, передаючи власну кар’єру у руки агента, замість того, щоб залишати турботу про мистецтво власній душі. Коли за ваше творче життя відповідає ваш агент, дуже просто у відчаї сказати, що «мій агент недостатньо багато робить», замість того, щоб запитати себе, що ви самі могли б зробити, щоб удосконалювати свою майстерність. Заповніть форму. Що ви могли б зробити просто зараз, у тих життєвих обставинах, у яких перебуваєте? Ось це і зробіть.

Робіть один маленький крок щодня, замість того, щоб роздумувати над глобальними питаннями. Коли ми дозволяємо собі заглиблюватися у складні багаторівневі питання, то не можемо знайти маленьких відповідей. Тут ідеться про зміни, що ґрунтуються на повазі, — повазі до того, де ми перебуваємо зараз, і до того, куди прагнемо. Ми чекаємо не сильних вітрів змін — хоча вони можуть і повіяти, — а натомість активно і творчо діємо, раціонально використовуючи те, що у нас є зараз: цю роботу, цей дім, ці взаємини.

Митці, які перебувають у стані відновлення, часто переживають приступи шаленої люті і глибокого смутку, коли думають над своїми втраченими роками. Коли трапляються такі творчі мрії, ми хочемо збунтуватися і втекти куди очі бачать від того, як склалося життя. Натомість наважтеся на зміни, маленькі зміни там, де ви є. Заповніть цю форму ретельно і обережно, аж поки вона не перетвориться на щось нове і значне.

Поет Теодор Рьотке писав: «Ми пізнаємо те, куди нам треба йти, уже в дорозі». Виявляється, коли ми заповнюємо форму, то часто нам не потрібно вдаватися до суттєвих змін. Ці зміни відбуваються поступово, маленькими кроками. Корисно уявити собі це як космічний політ: лише трішки змінюючи траєкторію запуску, з часом можна помітити суттєві результати.

Вправа «Раннє виховання»

Хоча ми рідко відслідковуємо цей зв’язок, проте багато з наших теперішніх утрат безпосередньо пов’язані з тим, як нас виховували у дитинстві. Буває, дітям говорять, що вони ні на що не здатні, чи, навпаки, що все повинно їм удаватися легко і просто. Обидва твердження заводять дитину у глухий кут. Запитання, наведені далі, мають допомогти вам розпізнати і розшифрувати наслідки вашого виховання. Вам здаватиметься, що деякі з цих запитань зовсім не стосуватимуться вашого життя. Запишіть будь-які думки, на які вони вас наштовхують.

1. Коли я був (була) маленький (маленька), тато думав, що моя творчість_. І тому я почувався (почувалася) _.

2. Я пам’ятаю, як одного разу він_.

3. Мені від цього було дуже_ і_. Я ніколи про це не забував (забувала) _.

4. Коли я був (була) дитиною, мама говорила мені, що мої мрії _.

5. Я пам’ятаю, що вона радила мені опуститися з небес на землю, нагадуючи про те, що _.

6. Єдина людина, яка в мене вірила, це_.

7. Я пам’ятаю, як одного разу_.

8. Мені від цього було_і_. Я ніколи про це не забував (забувала)_.

9. Мені не дало стати митцем_.

Я живу на цьому світі лише для того, щоб писати музику.

Франц Шуберт

10. Прикра наука, яку мені тоді завдало життя, була зовсім не логічна, але я все ще дотримуюся її правил, а полягали вони у тому, що я не можу водночас і_, і займатися творчістю.

11. Коли я був (була) маленький (маленька), то дізнався (дізналася), що_ і__дуже великий гріх, якого мені потрібно особливо остерігатися.

12. Я виріс (виросла) з думкою, що творчі люди

13. Учителем (учителькою), який (яка) зруйнувала мою впевненість у собі, був (була)_.

14. Мені говорили, що _.

15. Я вірив (вірила) цьому вчителю (цій учительці), тому що _.

16. Наставником, який послужив мені хорошим прикладом,був _.

17. Коли люди говорять, що я талановитий (талановита), мені здається, вони хочуть _.

18. Річ у тім, що я з підозрою ставлюся до _.

19. Я просто не можу повірити, що_.

20. Коли я починаю вірити, що по-справжньому талановитий (талановита), то стаю страшенно сердитий (сердита) на _, ____У____У____ і _.

Позитивні твердження

Ці позитивні судження затверджують ваше право на творчість. Виберіть п’ять тверджень і попрацюйте з ними цього тижня.

Я талановита людина.

Я маю право бути творчою особистістю.

Я хороша людина і хороший митець.

Творчість — це благословення, яке я приймаю.

Моя творчість благословляє інших людей.

Мою творчість цінують.

Тепер я поблажливіше ставлюся до себе і своєї творчості.

Тепер я щедріше ставлюся до себе і своєї творчості. Тепер я ділюся своєю творчістю більш відкрито.

Тепер я приймаю надію.

Тепер я дію стверджувально.

Тепер я приймаю творче відновлення.

Тепер я дозволяю собі зцілитися.

Тепер я приймаю Божу допомогу у своєму житті.

Тепер я вірю, що Бог любить творчих людей.

Завдання

1. Пошук мети. Ця вправа може здатися вам складною. Попри це, дозвольте собі її виконати. Якщо вам спаде на гадку не одна мрія, а декілька, виконайте вправу в розрахунку на кожну з них. Всього лиш подумки змальовуючи мрію у всіх подробицях, ми вже допомагаємо втілити її в життя. Сприймайте свій пошук цілі як попередній начерк того життя, якого ви прагнете.

Кроки:

1. Назвіть свою мрію. Саме так. Запишіть назву. «Якби все було так, як я хочу, я б дуже хотів (хотіла) бути...»

2. Назвіть конкретну мету, досягнення якої для вас дуже важливе. На вашому емоційному компасі ця мета — справжня північ.

(Підказка: дві жінки можуть мріяти про те ж саме — стати актрисою. Одна з них має конкретну мету — щоб про неї написали у журналі «Піпл». Для неї емоційним центром і справжньою північчю на емоційному компасі її мрії є слава. Інша актриса має іншу конкретну мету, вона хоче отримати хороші відгуки про п’єсу, головну роль у якій вона зіграє на Бродвеї. Для неї емоційним центром і справжньою північчю її мрії є повага за сценічну майстерність. Перша актриса може бути щасливою, виконуючи ролі у мильних операх. Другій актрисі знадобиться робота на сцені, щоб її мрія збулася. А на перше око видається, що вони обидві мають однакові прагнення.)

3. Якби все складалося саме так, як ви захочете, де б ви хотіли опинитися п’ять років по тому, як розпочали шлях назустріч своїй мрії і своїй справжній півночі?

4. За тих обставин, які ви маєте тепер, що можна зробити вже зараз, цього року, щоб наблизитися до заповітної мрії?

5. Що ви могли б зробити цього місяця? Цього тижня? Сьогодні? Зараз?

6. Опишіть свою мрію (наприклад, стати відомим режисером). Опишіть її справжню північ (повага і вищий ступінь самосвідомості, широка аудиторія). Виберіть приклад для наслідування

(Волт Дісней, Рон Говард, Майкл Пауелл). Складіть план дій. На п’ять років. На три роки. На рік. На місяць. На тиждень. На тепер. Виберіть, з чого хочете почати. Читання цієї книжки — це вже початок.

2. Нове дитинство: ким ви могли би стати, якби отримали ідеальне виховання? Напишіть сторінку про таке дитинство вашої мрії. Чому б вас навчили? Чи можете ви тепер перевиховати себе у цьому напрямку з огляду на дитинство вашої мрії?

3. Кольорові схеми: виберіть колір і напишіть кілька речень про себе від першої особи. («Я — колір срібний, колір високих технологій і усього неземного та вишуканого, колір мрій і досягнень, колір напівтемряви, колір спокою...» Або «Я — колір червоний. Я — пристрасть, захід сонця, гнів, кров, вино і троянди, я — армії, вбивства, хіть і яблука».) А який колір ваш улюблений? Що ви маєте цього кольору? А як щодо цілої кімнати? Це ваше життя і ваш будинок.

4. Напишіть п’ять речей, які вам не можна робити: вбити свого шефа, кричати в церкві, ходити на дворі голяка, влаштовувати сцени, звільнитися з роботи. А тепер зробіть це на папері. Опишіть це, намалюйте, зіграйте, зробіть колаж. Тепер увімкніть музику і висловіть це у танці.

5. Пошуки стилю: перелічіть двадцять речей, які ви любите робити. (Це можуть бути ті самі двадцять, які ви вказували раніше, а можуть бути й інші.) Дайте відповідь на ці запитання стосовно кожної з цих речей:

• На це потрібні гроші чи це безкоштовно?

• Це дорого чи дешево?

• Це потрібно робити наодинці чи з кимось?

• Чи пов’язано це з вашою роботою?

• Чи потрібно для цього ризикувати життям і здоров’ям?

• Це потрібно робити у швидкому темпі чи в повільному?

• Це щось для розуму, для тіла чи щось духовне?

6. Ідеальний день: сплануйте ідеальний день у тому житті, яким ви зараз живете, користуючись інформацією, яку вже зібрали.

7. Дуже ідеальний день: сплануйте ідеальний день у тому житті, про яке ви мрієте. Жодних обмежень. Дозвольте собі бути і володіти всім, чим душа забажає. Ваше ідеальне середовище, робота, дім, коло друзів, любовні стосунки, розвиток у вашому виді мистецтва — перелічіть усі най-заповітніші мрії.

8. Виберіть один аспект вашого ідеального дня. Дозвольте собі реалізувати його. Можливо, у вас поки не буде можливості переїхати в Рим, але навіть у брудній занехаяній квартирі ви можете насолодитися чашкою капучино і круасаном.

Перевірка

1. Скільки разів цього тижня ви писали ранкові сторінки? (Чи була у вас дуже сильна спокуса їх закинути?) Як ви почувалися, коли їх писали?

2. Ви ходили цього тижня на творче побачення? (Чи дозволяли ви вашій відданості роботі або іншим обов’язкам стати вам на заваді?) Що ви робили? Як почувалися під час цього побачення?

3. Чи довелося вам цього тижня помітити якісь вияви синхронності? Які саме?

4. Чи трапилося цього тижня ще щось, що, на вашу думку, є важливим для вашого творчого відновлення? Опишіть, що саме.

Тиждень 9. Відновлюємо почуття співчуття

Цього тижня ми будемо досліджувати внутрішні причини власного творчого заціпеніння. На цьому етапі ідея все кинути може здаватися дуже привабливою. Не робіть цього! Ми будемо аналізувати і осмислювати емоційні проблеми, які раніше не давали нам можливості ступити на творчий шлях. Ми розпочнемо процес зцілення від сорому минулих невдач. Відповідно до того, як ми будемо перевиховувати перелякану творчу дитину всередині нас, яка дуже хоче творити і досягнути чогось як митець, ми станемо більш співчутливими.

Ми дізнаємося, як позбутися емоційних перешкод і знову наважитися на ризики.

Страх

Одне з головних завдань творчого відновлення — навчитися називати речі (і самих себе) своїми іменами.

Більшість із нас роками неправильно називали свою поведінку. Ми хотіли творити, але не могли цим займатися, і цю нездатність творити називали лінню. Це не лише неточно. Це жорстоко. Тут нам неабияк стають у пригоді точність і співчуття.

Митці, які зайшли у своїй творчості у глухий кут, не ліниві. Вони просто в глухому куті.

Застрягнути в глухому куті і лінуватися — зовсім різні речі. Митець у період творчого заціпеніння зазвичай витрачає багато енергії — просто робить це непомітно. Він витрачає її на ненависть до самого себе, на жаль, на сум або заздрість. Він витрачає енергію на сумніви в самому собі.

Митець, який перебуває у глухому куті, не знає, як почати з малесеньких кроків. Натомість, він мислить категоріями грандіозних страшних завдань: створити роман, художній фільм, моновиставу чи оперу. Коли ці великі завдання не лише не виконані, а до них навіть і не бралися, — митець називає це лінню.

Не називайте нездатність почати лінню. Називайте її страхом.

Страх — ось справжнє ім’я того, що турбує митця, який зайшов у глухий кут. Це може бути страх зазнати невдачі чи страх зазнати успіху. Найчастіше — це страх залишитися одному. Корені такого страху сягають у наше дитинство. Більшість митців у стані творчого заціпеніння намагалися стати творчими людьми всупереч бажанню чи раціональному розрахунку батьків. Для молодої людини такий підхід породжує неабиякий конфлікт.

Якщо ти вже наважився діяти наперекір цінностям власних батьків, то мусиш усвідомлювати, за що узявся. Ти не можеш просто стати творчою людиною. Раз ти вже наважився завдати своїм батькам стільки страждань, то мусиш стати генієм...

Батьки дійсно поводяться так, ніби їм дуже боляче, коли діти бунтують проти них. Назвіть себе творчою людиною — і вони неодмінно сприймуть це як протест. На жаль, сприйняття творчого життя як юнацького бунтарства стало нормою, і завдяки цьому будь-який прояв творчості містить ризик розлуки і втрати близьких людей. А оскільки творчі люди все-таки прагнуть досягти своїх цілей в мистецтві, вони почуваються винними.

Під тиском цього почуття провини вони вважають, що для того, аби виправдати свій протест, творчі люди зобов’язані стати великими митцями.

Тому, кому просто необхідно стати великим митцем, важко бути митцем узагалі.

Тому, кому просто необхідно створити великий витвір мистецтва, складно створити будь-що.

Навіть якщо вам складно почати, це зовсім не означає, що вам не вдасться закінчити. Це означає, що вам може знадобитися допомога — допомога вищих сил, вірних друзів та ваша власна. Перш за все потрібно дати собі дозвіл почати з малого і просуватися вперед малесенькими кроками. За такі кроки ви повинні себе якось винагороджувати. Ставлячи перед собою величезні цілі, ми породжуємо у собі величезний страх, який призводить до відкладання творчого процесу на потім, і ми помилково називаємо це лінощами.

Не називайте відкладання на потім лінню. Називайте це страхом.

Страх — це те, що заводить митця у творчий глухий кут. Страх того, що у вас не вийде. Страх не закінчити роботу. Страх зазнати невдачі і страх зазнати успіху. Страх почати взагалі. Існують лише одні ліки проти страху. Ці ліки — любов.

Використовуйте любов, щоб лікуватися від страху.

Перестаньте кричати на себе. Ставтеся до себе лагідніше. Не називайте страх чимось іншим.

Ентузіазм

Рішення просте — без ритму життя пусте.

Дюк Еллінгтон і Ірвінг Міллс

«Напевно, щоб бути творчою людиною, потрібна сувора самодисципліна», — часто кажуть люди, які мають найкращі наміри і які самі не є митцями, хоча насправді хотіли б ними бути. Яка неймовірна спокуса! Вони пропонують нам милуватися собою перед натовпом прихильників, граючи роль героя-спартанця, — яка абсолютно не відповідає дійсності.

Нам, митцям, налаштовуватися на армійську дисципліну небезпечно. Спершу дисципліна може виявитися ефективною, проте довго це не триватиме. За своєю природою дисципліна передбачає захоплення собою. (Уявляйте її як батарейку — працює, але вистачає її ненадовго.) Ми захоплюємося собою: «Ой, які ж ми хороші і дисципліновані!». Саме дисципліна, а не потік творчості, стає нашою метою.

Та наша частина, якій найкраще вдається творити, це зовсім не безвідмовний автомат, який живиться силою волі і, про всяк випадок, запасним двигуном гордості. Такий механізм працює тільки завдяки силі волі. Ви знаєте, що я маю на увазі: прокидатися на світанку з армійською точністю, віддавати честь письмовому столу, мольберту, дошці для начерків...

Тривала творча діяльність вимагає від митця більшого, аніж дисципліни, — вона радше вимагає ентузіазму. Ентузіазм — це не емоційний стан. Це духовна самовіддача і разом з тим радісне підпорядкування творчому процесу, а також визнання того факту, що творчість існує всюди навколо нас.

Ентузіазм (з грецької «наповнений Богом») — це невичерпне джерело енергії, яке наповнюється від потоку самого життя. Ентузіазм викликає гра, а не праця. Наш митець насправді нічим не схожий на вимуштруваного солдата, він радше дитина всередині нас, друг, з яким ми завжди можемо погратися. І, як завжди буває з такими друзями, саме радість, а не обов’язок, уможливлює тривалу міцну дружбу.

Мистецтво пробуджує таємницю, без якої світ не міг би існувати.

Рене-Франсуа-Ґіслен Маґрітт

Звісно, цілком ймовірно, що наш митець прокидатиметься на світанку, щоб у ранковій тиші привітатися з друкарською машинкою або мольбертом. Але це радше пов’язано з дитячою любов’ю до таємничих пригод, аніж із суворою дисципліною. Те, що іншим може здатися дисципліною, насправді лише домовленість з нашою творчою дитиною зустрітися і пограти: «Завтра о шостій ранку я тебе чекаю, і разом ми побавимося з цим сценарієм, картиною, скульптурою...».

Нашу творчу дитину найпростіше переконати попрацювати, якщо подати роботу як гру. Малювати — це так весело. Шістдесят загострених олівців — це так радісно і втішно. Багато письменників відмовляються від комп’ютера заради затишного дружнього клацання друкарської машинки, яка постукує, наче копита поні. Багато хто робить наступний висновок: щоб робота йшла успішно, робоче місце насамперед повинне бути ігровим майданчиком.

Малюнки динозаврів, дешеві іграшки, мініатюрні гірлянди, чудовиська з пап’є-маше, кристалики-дар-мовиси, букет квітів, акваріум...

Хай би яким привабливим вам не видавався образ чистої та прибраної чернечої келії як майстерні істинного митця, реальні робочі умови можуть виявитися значно безладнішими. Більшість дітей неабияк знудилися б у порожній і безбарвній кімнаті. Наша творча дитина — не виняток.

Пам’ятайте, що мистецтво — це процес, і цей процес повинен приносити задоволення. А вислів «ціллю прибуття завжди є сама подорож» можна розуміти так: наша творча робота — це наше творче начало, яке грає на полі часу. У самому серці цієї гри — таємниця радості.

Творчі розвороти

Для того, щоб відновитися після творчої кризи, як і для того, щоб відновитися після серйозної хвороби чи травми, насамперед потрібно дбати про здоров’я. На певному етапі ми повинні зробити свідомий вибір і відмовитися від переваг та бонусів, якими дозволено користуватися емоційно неврівноваженим людям. Продуктивний митець — зазвичай щаслива людина. Це може відлякати тих, хто звик, що їм потурають, бо вони нібито такі нещасні.

Слова на кшталт «Я б із задоволенням, але розумієш... Мене сковує страх, що...» можуть привернути до нас багато уваги. Нам більше співчуватимуть, якщо ми будемо митцями з численними комплексами і проблемами, ніж якщо ми будемо щасливі та плідні у своїй творчості.

Тих із нас, хто став залежний від співчуття замість творчості, може сковувати все більший страх під час творчого оздоровлення. Багато митців у процесі відновлення вбачають у цьому таку загрозу, що розвертаються на сто вісімдесят градусів і самі ж байдужіють до своїх зусиль.

Ми зазвичай вдаємося до творчого харакірі або напередодні першої творчої перемоги, або одразу ж після неї. Сліпуче світло успіху (вірш, запрошення на роль, пісня, оповідання, фільм, будь-що інше) може налякати митця у процесі відновлення настільки, що він чимдуж побіжить назад в укриття. Нам значно комфортніше бути жертвою творчого заціпеніння, аніж ризикувати стати митцем, якому постійно доведеться бути плідним і здоровим.

Людині не можна відмовлятися від того, щоб робити те, що приносить їй більше задоволення, аніж будь-яка інша діяльність.

Стендаль

Творчий розворот здебільшого відбувається на хвилі байдужості. Раптом ми реагуємо на наш новий витвір чи хорошу ідею словами: «Ай, та кому воно треба? Це просто аматорство. Я і так, як порівняти з іншими, пасу задніх...».

Так, але ми будемо і далі відставати, якщо перестанемо працювати. Головне, що ми вже за тридев’ять земель від свого глухого кута. Тепер ми в дорозі, і вона нас лякає. Нас починають відволікати придорожні знаки або ми, потрапивши у вибоїни, змінюємо маршрут.

• Сценарист зустрічається з агентом — той готовий зайнятися його сценарієм, якщо автор його трішки відкоригує. Сценарист не вносить змін у сценарій.

• Актору пропонують приміщення для репетиції нової ролі. Використавши цю можливість один раз, йому не подобається неоднозначна реакція публіки, яка свідчить про те, що йому ще потрібно працювати над удосконаленням своїх навичок. Він припиняє репетиції.

• Актору радять підготувати портфоліо зі своїми фото, а потім показати його одному престижному агенту. Він не робить ні одного, ні іншого.

• Актрисі-продюсеру з хорошим сценарієм пропонують студію для роботи над її проектом. Вона знаходить у пропозиції якийсь недолік і відкладає цей проект на потім.

• Художника вперше запрошують на групову виставку, але між ним і власником галереї спалахує конфлікт.

• Поет презентує свої вірші на місцевих читаннях і публіка дуже добре на них реагує. Замість того, щоб і надалі практикуватися на такій аудиторії, поет вирішує брати участь у так званому поетичному слемі (щось на кшталт боксерського матчу між поетами, де суддями є глядачі), де він програє і зовсім перестає читати свої вірші на публіці.

Життя згортається і розгортається пропорційно до нашої відважності.

Днаїс Нін

• Поет-пісняр починає співпрацювати з новим композитором і разом вони створюють чудові твори. Вони представляють три пісні у отримують схвальні відгуки, а потім повністю припиняють співпрацю.

• Фотограф-початківець неабияк умотивована продовжувати розвиватися завдяки тому, що вчитель відзначив її роботи. Одного разу вона випадково псує плівку і кидає курс, говорячи, що їй було нудно.

Коли ми маємо справу з творчими розворотами, то повинні насамперед ставитися до себе більш співчутливо. Творчість справді лякає, і у кожній кар’єрі часом трапляються розвороти. Іноді до них варто ставитися як до руху по колу. Ми наближаємося до миті творчого стрибка, потім, так і не зробивши його, втікаємо, як норовливий кінь, і намотуємо ще декілька кіл навколо поля, перш ніж знову наважитися взяти бар’єр.

Зазвичай, коли ми робимо творчий розворот, нам удвічі більше соромно: спочатку соромно через те, що нам страшно, а потім через власну реакцію на цей страх. Знову ж таки, вам стане легше, якщо пам’ятати, що таке трапляється у кожній кар’єрі.

Коли мені було близько тридцяти п’яти, я протягом двох років вела репортажі про мистецтво у газеті «Чикаго Триб’юн». Виконуючи завдання редакції, я мала можливість поспілкуватися з Акірою Куросавою, Кевіном Кляйном, Джулі Ендрюс, Джейн Фондою, Блейком Едвардсом, Сідні Поллаком, Сіссі Спейсек, Сіґурні Вівер, Мартіном Ріттом, Ґреґорі Гайнсом^[20] і ба-гатьма-багатьма іншими.

Здебільшого я розмовляла з ними про ті часи, коли їм опускалися руки і вони не хотіли продовжувати творити — іншими словами, ми розмовляли про творчі розвороти. Вміння уникати такого стану чи відновлюватися після нього вплинуло на кар’єру цих зірок не менше, ніж їхній талант.

Успішна творча кар’єра завжди будується на успішних творчих невдачах. Визначальним фактором за таких обставин стає вміння пережити цю ситуацію. Зробити це значно простіше, якщо пам’ятати, що творчі розвороти свого часу переживали і найбільш успішні митці.

Блейк Едвардс — режисер, у доробку якого одні з найсмішніших і найуспішніших комедій за останні тридцять років. Попри це він провів сім років у Швейцарії у добровільному вигнанні, тому що сценарій, який, на його думку, був його найкращою роботою, забрали від нього одразу перед початком фільмуван-ня, оскільки його погляд на матеріал відрізнявся від поглядів зіркового сценариста, якого найняла студія, щоб покращити сценарій.

Едвардса звільнили з власного проекту, він опинився на узбіччі, і йому залишалося лише спостерігати, як фільм за його сценарієм, витвореним душею і серцем, знімає хтось інший, та ще й робить це дуже невміло. Немов поранений звір, він заховався в Альпах, щоб залікувати свої рани. Він повернувся до режисури після сімох довгих років, коли збагнув, що саме творчість, а не час, найкраще заліковує творчі рани. Дотримуючись цієї філософії, він досі дуже плідний режисер. Коли він розмовляв зі мною про цю перерву у своїй кар’єрі, його переповнював біль і жаль за втраченим часом.

Будьте співчутливі. Творчі розвороти завжди породжує страх — страх перед поразкою чи страх перед успіхом. І неважливо, перед чим саме. Кінцевий результат усе одно такий самий.

Для того, щоб відновитися після творчого розвороту чи цілого періоду в житті, протягом якого траплялося їх безліч, ми повинні спершу визнати, що він стався. Так, я дійсно негативно відреагував (відреагувала) на біль і страх. Так, мені справді потрібна допомога.

Ставтеся до свого хисту як до молодого норовливого коня, якого ви всюди водите за собою. Кінь цей надзвичайно талановитий, але він також молодий, боязкий і недосвідчений. Він робитиме помилки, його лякатимуть перешкоди, які раніше не траплялися на його шляху. Він може навіть кинутися навтьоки, спробувати скинути вас чи вдавати кульгавість. Ваше завдання — бути вправним творчим жокеєм, змусити коня рухатися вперед і таки перетнути фінішну пряму.

Спершу зверніть увагу на те, які саме бар’єри лякають вашого коня. Можливо, одні перешкоди лякають його значно більше, ніж інші. Пошук агента як бар’єр може видатися страшнішим, ніж творчий семінар як бар’єр. Бар’єр як читання схвальних і не дуже відгуків може бути вашому коню під силу, але от бар’єр переписування матеріалу лякає ваш талант до смерті. Пам’ятайте, що під час кінних перегонів на іподромі є й інші коні. Досвідчений жокей часто іде на хитрість — він ставить молодого коня за дорослішим, урівноважені-шим і досвідченішим конем. Ви можете зробити так само.

• Чи хтось із моїх знайомих має агента? Якщо так, то потрібно поцікавитися, як вони його або її знайшли.

• Чи хтось з моїх знайомих вносив правки у свої твори? Якщо так, то потрібно поцікавитися, як вони це зробили.

• Чи серед моїх знайомих є такі, чию творчість піддали нищівній критиці? Якщо так, то потрібно запитати, що вони робили, аби це пережити.

Щойно ми визнаємо, що потребуємо допомоги, як вона неодмінно з’явиться. Самолюбство змушує нас стверджувати, що ми і самі впораємося. Йому більше до вподоби, коли ви вдаєте з себе митця-самітника, ніж коли просите про допомогу. Все одно зверніться по неї.

Коли Боб зняв свій перший документальний фільм, він був молодим перспективним режисером. Це була коротка і дуже яскрава стрічка про його батька, працівника фабрики. Змонтувавши чорновий варіант, Боб показав його своєму вчителю, колись талановитому режисеру, який тепер зайшов у своїй творчості в глухий кут. Вчитель розкритикував дощенту фільм Боба. Боб закинув його. Він заховав плівку в коробку, а коробку — у підвал, і забув про неї, аж поки підвал не затопило. «Ну і нехай. Яка різниця», — сказав він тоді собі, вважаючи, що плівка безповоротно пошкоджена.

Я познайомилася з Бобом п’ять років по тому. Через деякий час ми стали друзями, і він розповів мені історію цього фільму. У мене була підозра, що плівка вціліла. «Фільм втрачено, — сказав він мені. — Навіть у лабораторії загубився відзнятий матеріал, який я їм колись давав». Говорячи про фільм, Боб засумував, але завдяки цьому він прорвався крізь емоційний бар’єр. Він почав оплакувати свою втрачену мрію.

Через тиждень Бобу зателефонували з лабораторії. «Я не можу в це повірити! Вони знайшли мої відео-матеріали», — сказав він мені. Я не здивувалася. Я впевнена, що Творець піклується про творчих людей і що він оберігав ту плівку. Заручившись підтримкою своєї дівчини-сценаристки — яка тепер стала його дружиною, — Боб закінчив роботу над фільмом. Опісля вони почали працювати над новим інноваційним документальним фільмом — уже разом.

Зіткнувшись з творчим розворотом, запитайте себе: «До кого я можу звернутися за допомогою, щоб не зупинитися у своїх творчих намаганнях?». А потім поговоріть з цими людьми.

Долаючи перешкоди

Для того, щоб вільно працювати над проектом, митцю потрібно хоча б з практичних міркувань подолати відчуття образи (гнів) і власний опір (страх). Що це означає? Це означає, що перш ніж продовжувати роботу, ми повинні винести на поверхню всі приховані перешкоди. Те саме стосується і прихованих переваг нашого становища, коли ми не працюємо над своїм витвором. Зрідка ці перешкоди бувають загадкові. Це радше легко розпізнавана захисна реакція на те, що сприймається (справедливо чи ні) як вороже середовище.

Пам’ятайте, митець усередині вас — це творча дитина. І дитина ця хандрить, упадає в істерику, ображається, має безліч ірраціональних страхів. Як і більшість дітей, вона боїться темряви, бабайки і будь-яких ризикованих пригод. Як батько (мати) та опікун вашого внутрішнього митця, як його старший брат, захисник і товариш, саме ви повинні переконати його, що він може нічого не боятися і вийти, щоб погратися.

Музика — це твій власний досвід, твої думки, твоя мудрість. Якщо ти не живеш своїм життям, то з твого ріжка не вирветься ні звуку.

Чарлі Паркер

Починаючи будь-який новий проект, варто поставити вашому митцю декілька простих запитань. Вони допоможуть прибрати частину типових страховиськ, які стоять між ним і роботою. Ті самі запитання зазвичай допомагають вивільнити творчий потік, коли працювати стає важко і процес творчості сповільнюється.

1. Перелічіть усі образи (усю злість), пов’язані з цим проектом. Неважливо, наскільки дріб’язковими, прискіпливими чи безпідставними вони здадуться вашому дорослому «Я». Для вашої дитини вони дуже важливі — це прихована образа.

2. Ось декілька прикладів: мені образливо, що спершу звернулися не до мене. (Я також майстер своєї справи.) Я ображаюся на цю редакторку, вона прискіпується до дрібниць. І ніколи від неї доброго слова не почуєш... Не хочу працювати на цього недоумка, він ніколи мені вчасно не платить.

3. Попросіть свого внутрішнього митця перелічити всі страхи, пов’язані з тим твором, над яким ви зараз працюєте, і/або тими людьми, які мають до нього якийсь стосунок. Знову ж таки, ці страхи можуть бути цілком дурними, як у дворічної дитини, це нічого. І жодного значення не має те, що вони безпідставні — на ваш дорослий погляд.

Важливо те, що вашому маленькому митцю вони здаються великими страшними монстрами.

Будь цілісним — і все прилине до тебе.

Лао-Цзи

Розгляньмо декілька прикладів. Боюся, що моя робота буде жахлива, а я навіть не здогадуватимусь про це... Боюся, що робота буде чудова, а вони навіть цього не помітять... Боюся, що всі мої ідеї банальні і застарілі... Боюся, що мої ідеї випереджають свій час... Боюся, що помиратиму з голоду... Боюся, що мені ніколи не вдасться завершити почате... Боюся, що ніколи не почну... Боюся, що мені буде соромно. (Мені вже соромно...) Список можна продовжувати.

4. Запитайте себе, чи перелік вичерпний. Можливо, залишилися ще якісь дріб’язкові страхи? Може, ви стримували «дурний» гнів? Висловіть це все на папері.

5. Запитайте себе, чого ви намагаєтесь досягнути, не беручись за цю роботу.

Ось декілька прикладів: якщо я не напишу цей текст, ніхто не зможе сказати, що він жахливий... Якщо я не напишу цей текст, то зможу змусити свого редактора-недоумка понервувати... Якщо я не буду малювати, ліпити, грати на сцені, співати, танцювати, то зможу критикувати інших, знаючи, що в мене вийшло би краще.

6. Укладіть договір. Ось такий: «Гаразд, Творча Сило, ти попіклуйся про якість, а я — про кількість». Підпишіть цю угоду і повісьте її на видноті.

Попередження: це дуже потужна вправа; вона може заподіяти непоправної шкоди творчим перепонам.

Завдання

1. Перечитайте ранкові сторінки! Найкраще це робити з двома кольоровими маркерами, щоб одним кольором виділяти одкровення, а іншим — необхідні дії. Не осуджуйте ні написане, ні себе. Це дуже важливо. Так, читати буде нудно. Так, читати може бути боляче. Сприймайте сторінки як географічну карту. Ставтеся до них як до карти, а не як до звинувачення.

Підсумуйте: на кого ви упродовж останнього часу найбільше скаржилися? Що відкладали на потім? Що ви дозволили собі змінити чи прийняти?

Не занепадайте духом: більшість з нас помічають тривожну схильність мислити в чорно-білих тонах. «Він жахливий. Він чудовий. Я люблю його. Я ненавиджу його. Це прекрасна робота. Це нестерпна робота», — і так далі. Нехай це вас не збиває на манівці.

Визнайте: ці сторінки дозволили вам виливати душу, не завдаючи шкоди самим собі, безперешкодно будувати плани, скаржитися, не боячись, що на вас усі дивляться, мріяти без обмежень, пізнати кордони власного розуму. Віддайте собі належне — ви молодці, що за них узялися. Віддайте їм належне — вони неабияк посприяли вашому росту та розвитку.

2. Візуалізація: ви вже попрацювали над тим, щоб назвати свою ціль і знайти справжню північ. Тепер уявіть, що ви вже повністю її досягнули. Будь ласка, не пошкодуйте часу і змалюйте кожну найдрібнішу деталь — це перетворить виконання цієї вправи у незабутній досвід.

Вкажіть свою ціль: «Я_».

Навчання — це рух від однієї миті до іншої.

Джідду Крішнамурті

Опишіть у теперішньому часі, як ви здійснюєте свою мрію на піку своїх можливостей. Це має бути ідеальна сцена з вашого життя.

Прочитайте це собі вголос.

Повісьте це там, де зазвичай працюєте.

Читайте написане вголос — щодня!

Для наступного тижня зберіть декілька фотографій, на яких зображені ви, та вирізки з журналів і створіть колаж, який би ілюстрував цю ідеальну сцену. Пам’ятайте, що бачити — значить вірити, і додавання свого справжнього образу до цієї ідеальної сцени допоможе зробити її значно реальнішою.

3. Пріоритети: перелічіть свої творчі плани на цей рік. Перелічіть свої творчі плани на цей місяць. Перелічіть свої творчі плани на цей тиждень.

4. Творчі розвороти: вони траплялися у житті кожного з нас. Пригадайте один свій такий розворот. Пригадайте ще три. Опишіть той творчий розворот, який вас просто вбиває.

Пробачте себе. Пробачте за кожен раз, коли вас зрадили нерви, час чи вам не вистачило ініціативності. Складіть особистий список позитивних тверджень, який допоміг би вам уникнути такої ситуації у майбутньому.

Обережно, дуже обережно подумайте, чи можна ще врятувати якийсь недороблений, покинутий, розкритикований чи проігнорований витвір. Пам’ятайте, ви не одні. Кожен із нас у своїй творчості здійснював розвороти на 180 градусів.

Виберіть один творчий розворот. Віднайдіть його. Допрацюйте його. Не здійснюйте тепер творчих розворотів. Натомість, зверніть увагу на власний опір. Ранкові сторінки здаються важкими? Дурнуватими? Безглуздими? Надто поверхневими? Все одно продовжуйте їх писати.

Ми вчимося щось робити, лише коли це робимо. Іншого способу не існує.

Джон Голт

Які творчі мрії поступово стають все більш можливими? Визнайте, що вони вас лякають.

Оберіть собі творчий тотем. Це може бути лялька, м’яка іграшка, вирізана з дерева фігурка чи іграшка, що заводиться. Головне — знайти щось таке, що вам буде подобатися і що вам одразу ж захочеться захищати. Поставте тотем на почесне місце і віддайте йому належне, переставши жорстоко ставитися до своєї творчої дитини.

Перевірка

1. Скільки разів цього тижня ви писали ранкові сторінки? З огляду на творчі розвороти, чи дозволили ви собі стати бодай трішки більш співчутливими, принаймні на папері?

2. Ви ходили цього тижня на творче побачення? Чи ви не забули, що ваші побачення повинні бути насамперед веселими? Що ви робили? Як почувалися під час цього побачення?

3. Чи довелося вам цього тижня помітити якісь вияви синхронності? Які саме?

4. Чи трапилося цього тижня ще щось, що, на вашу думку, є важливим для вашого творчого відновлення? Опишіть, що саме.

Тиждень 10. Відновлюємо відчуття захищеності

Цього тижня ми дослідимо загрози, які можуть чигати на нас на нашому творчому шляху. Оскільки творчість — духовне заняття, більшість із цих загроз також будуть духовними. У есе, завданнях і вправах цього тижня ми аналізуватимемо шкідливі моделі поведінки, за які ми тримаємося і які блокують наш творчий потік.

Небезпеки дороги

Творчість — це Божа енергія, яка протікає крізь нас і якій ми надаємо форму — наче світло, яке ллється крізь кришталеву призму. Коли ми чітко знаємо, хто ми і що робимо, енергія тече вільно і ми не відчуваємо напруження. Коли ми противимося тому, що ця енергія може нам відкрити чи куди вона нас заведе, нас мимоволі трусить і ми наче втрачаємо самоконтроль.

Нам хочеться перекрити потік і знову заволодіти ситуацією. Ми тиснемо на внутрішні гальма.

Кожна творча людина має безліч способів заблокувати власну творчість. Кожному з нас до вподоби один чи два способи, які особливо шкідливі для нас, оскільки дуже ефективно перешкоджають нашому творчому розвитку.

Сказати «ні» може виявитися найкращим способом піклування про себе.

Клаудія Блек

Для деяких людей їжа — це одна з проблем, пов’язаних з творчістю. Коли вони їдять солодке, чи жирне, чи певні вуглеводи, то стають в’ялими, відчувають важкість у голові й не можуть зосередитися — їхня свідомість затуманюється. Такі люди використовують їжу, щоб заблокувати енергію і зміни. Коли їх опановує відчуття, що вони рухаються надто швидко й бозна-куди і що вони от-от розпадуться на частини, вони тягнуться до їжі. Велика порція морозива, цілий вечір нездорової їжі — і організм засмічується. «Що ж я мав (мала) на думці? Що... А, байдуже...»

Для декого улюблена перешкода — це алкоголь. Для когось — наркотики. Багато хто свідомо робить своєю перепоною роботу. Вічно зайняті, вони намагаються взяти на себе якнайбільше завдань, щоб відволікти-ся. Вони не можуть піти на півгодинну прогулянку. «Яке марнування часу!» Невідкладні справи і численні проекти насідають на них як мухи на мед. «Дзз-дз-дз... бах!» — і вони відганяють випадкову думку, яка насправді була важливим одкровенням.

А для декого творча діяльність стає недосяжною через їхню одержимість нещасним коханням. Хапаючись за кожен болісний спогад, такі люди одразу ж стають жертвами, а не шукають способу відчути свої власні потужні сили. «Ех, якби моє кохання було взаємне...»

Ця нав’язлива думка намагається приглушити тихенький голос, який пропонує зробити перестановку у вітальні, піти на уроки гончарства чи спробувати вдихнути нове життя у той текст, який вже давно припадає пилом... Варто творчій ідеї лише зародитися, як її гнітить одержимість, яка не дозволяє проявитися страху і запобігає ризику. Піти потанцювати? Переробити цілу п’єсу, щоб головною темою стало життя у бідних кварталах міста? «Ех, якби моє кохання було взаємне...» Ну просто якась «Санта-Барбара».

Посеред труднощів знаходяться можливості.

Альберт Ейнштейн

Для декого великою перепоною стає секс. Сповнений чарів, збудливий, гіпнотичний інтерес до нового любовного роману відсуває написання художнього роману на другий план. Отже, всі наші творчі зусилля спрямовані винятково на новий сексуальний об’єкт.

Проте важливо пам’ятати, що їжа, робота, секс — чудові самі по собі. Саме зловживання ними перетворює їх у перешкоду для творчості. Пізнати себе як творчу людину — означає усвідомити, чим саме ви зловживаєте, коли хочете самотужки завести себе у глухий кут. Якщо творчість — це подих Всесвіту крізь соломинку, тобто крізь кожного з нас, то щоразу, коли ми відволікаємося на перепони, ми немов затискаємо цю соломинку. Ми перекриваємо потік. І робимо це навмисно.

Ми починаємо відчувати свій справжній потенціал і ту незліченну кількість можливостей, які відкриваються перед нами. Це нас лякає. Тоді ми хапаємося за те, що нас відволікає і затримує наш розвиток. Якщо ми насправді чесні з собою, то знаємо, що саме має на нас найбільш згубний вплив. Підказка: зазвичай це саме те, що ми захищаємо як своє неодмінне право.

Розгляньте всі можливі варіанти. До чого ви звикли настільки, що лише від однієї думки про те, що від цього доведеться відмовитися, вас накриває хвиля гніву? Саме ця вибухонебезпечна звичка найбільше збивала вас з дороги. Проаналізуйте її. Більшість з нас можуть дати відповідь на запитання, що є нашою отрутою. Чи їжа завдає мені шкоди? Чи саботує мої зусилля трудо-голізм? А може, на заваді моєї творчості стоїть секс чи одержимість нерозділеним коханням?

Поєднувати і змішувати — ось проста інструкція, яку використовують щодо згубних звичок. Займіться чимось одним, додайте щось інше, змішайте третє і доведіть себе до виснаження. Ціль усього цього — послабити страх. Ми звертаємося до наркотику, який самі обираємо, щоб не дати собі творити щоразу, коли нас роз’їдає внутрішня порожнеча. І завжди саме страх — часто під маскою чогось іншого, але завжди саме він — підштовхує нас хапатися за ту перепону, яка заважає нашій творчості.

Зазвичай ми сприймаємо власноруч створену перешкоду до творчості як збіг обставин. Вона зателефонувала... Захотілося поїсти, а в холодильнику було морозиво... Він заглянув у гості, а при собі мав прикольну наркоту... Рішення зайти у глухий кут у своїй творчості завжди приносить полегшення у короткотерміновій перспективі, але рано чи пізно цей вибір усе одно означатиме програш.

Добровільне перебування у глухому куті — це творчий розворот. Ми відвертаємося від самих себе. Намов вода, яка вимушено зупинила свою течію, у нас починається період застою.

Захована глибоко в душі кожного з нас чесність перед собою знає, коли ми діємо супроти власного ж блага. Вона робить маленьку помітку на невидимій дошці: «Ага, знову за старе».

Для того, щоб визнати свої слабкості і відмовитися від схильності власноруч створювати собі перешкоди, потрібно виявити сміливість і ласку. Хто цього хоче?

Поки перевірений спосіб відволікатися працює — ніхто. Звісно, коли звичний спосіб перестане діяти, ви все одно безпідставно сподіватиметеся, що і цього разу досягнете бажаного ефекту.

За своєю суттю глухий кут у творчості — це проблема віри. Замість того, щоб довіряти своїй інтуїції, таланту, вмінням і бажанню, ми боїмося того, куди Творець поведе нас із цією творчістю. Замість того, щоб малювати, писати, танцювати, ходити на прослухову-вання і таким чином перевіряти, куди нас це приведе, ми хапаємося за перепону, яка не дає нам творити. Коли ми заходимо у глухий кут, нам одразу стає зрозуміло, хто ми є — нещасні люди. Вийшовши з цього стану, нас чекає щось ще небезпечніше — ми ризикуємо стати щасливими. А для більшості з нас бути щасливими — це щось дуже жахаюче, незнайоме, некероване, надто ризиковане! Тому чи варто дивуватися, що ми робимо тимчасові творчі розвороти?

Усвідомлюючи і переосмислюючи звички, які заводять нас у глухий кут у творчості, — їжа, вічна зайнятість, алкоголь, секс, інші наркотики, — ми починаємо відчувати мить, коли робимо творчий розворот. Опісля ці перепони вже не діятимуть так ефективно. З часом ми спробуємо — спочатку повільно і невміло — перебороти відчуття тривоги і проаналізувати, куди це нас приведе. Тривога — це пальне. З її допомогою можна писати, малювати і працювати.

Відчуваю: тривогу!

Спробую: скористатися цієї тривогою!

Відчуваю: вдалося! Я не зайшов (зайшла) у глухий кут! Я скористався (скористалася) почуттям тривоги і просунувся (просунулася) уперед!

О боже, це мене так тішить!

Трудоголізм

Трудоголізм — це залежність, яка, як і всі інші залежності, перекриває потік творчої енергії. Навіть більше, існують припущення, що саме бажання перекрити цей бурхливий потік і є прихованою причиною виникнення залежності. Люди, які надто зайняті, щоб вести ранкові сторінки, чи надто зайняті, щоб ходити на творчі побачення, напевно будуть надто зайняті, щоб прислухатися до внутрішнього голосу істинних творчих прагнень. Повертаючись до образу радіо, трудоголік глушить сигнал перешкодами, які сам і створює.

Зовсім недавно визнаний залежністю, трудоголізм усе ще широко підтримується у нашому суспільстві. Фраза «я працюю» має певний ореол благородності і обов’язковості. А насправді йдеться про те, що часто ми працюємо, щоб уникнути зустрічі з самими собою, нашим чоловіком чи нашою дружиною, а також з нашими справжніми почуттями.

Під час процесу творчого відновлення значно легше змусити когось зробити додаткову роботу — вести ранкові сторінки, аніж змусити когось розважитися на творчому побаченні. Розваги й ігри можуть змусити трудоголіка неабияк нервувати. Веселощі його лякають.

«Якби у мене було більше часу, я б частіше розважалася (розважався)», — любимо повторювати ми собі, проте це рідко буває правдою. Щоб перевірити правильність цього твердження, запитайте себе, скільки часу щотижня ви виділяєте собі на розваги — справжнісінькі, непродуктивні, типові розваги?

Більшість творчих людей у глухому куті уникають веселощів майже так само старанно, як і творчості. Чому? Тому що веселощі призводять до творчості. Вони заохочують нас збунтуватися. Змушують відчути

власні сили, і саме це нас і лякає. «Можливо, я ставлюся до роботи з фанатизмом, але таким невеличким, — полюбляємо говорити ми собі, — однак я зовсім не трудоголік». Перш ніж так упевнено про це заявляти, спробуйте відповісти на ці запитання:

Тест: трудоголік ви чи ні?

Коли ми по-справжньому чесні з собою, то повинні визнати, що наші життя — це і є все, що нам належить. А те, якими людьми ми є, визначається лише тим, на що ми витрачаємо своє життя.

Сезар Чавес

1. Я працюю понаднормово: зрідка, часто, ніколи.

2. Я скасовую зустрічі з дорогими мені людьми, щоб ще попрацювати: зрідка, часто, ніколи.

3. Я відкладаю розваги до того, поки не здам роботу: зрідка, часто, ніколи.

4. Я працюю на вихідних: зрідка, часто, ніколи.

5. Я працюю під час відпустки: зрідка, часто, ніколи.

6. Я беру відпустки: зрідка, часто, ніколи.

7. Мої рідні та друзі скаржаться, що я постійно працюю: зрідка, часто, ніколи.

8. Я намагаюся займатися двома справами водночас: зрідка, часто, ніколи.

9. Я дозволяю собі вільний час між проектами: зрідка, часто, ніколи.

10. Я дозволяю собі закінчити завдання: зрідка, часто, ніколи.

11. Я відкладаю на потім завершення справи, навіть якщо залишилося доробити зовсім трішки: зрідка, часто, ніколи.

12. Я беруся за одну справу і одразу ж починаю займатися ще трьома: зрідка, часто, ніколи.

13. Я працюю увечері, коли сім’я збирається разом: зрідка, часто, ніколи.

14. Я дозволяю телефонним дзвінкам переривати — і подовжувати — мій робочий день: зрідка, часто, ніколи.

15. Плануючи свій день, я розставляю пріоритети так, щоб виділити одну годину на творчу діяльність/гру: зрідка, часто, ніколи.

16. Я вважаю, що творчі мрії важливіші за роботу: зрідка, часто, ніколи.

17. Я погоджуюся на чиїсь плани і займаюся ними у свій вільний час: зрідка, часто, ніколи.

18. Я дозволяю собі виділяти час, коли я не роблю зовсім нічого: зрідка, часто, ніколи.

19. Я використовую слово «дедлайн», щоб описати і обґрунтувати свою завантаженість роботою: зрідка, часто, ніколи.

20. Коли я кудись іду, навіть на вечерю, то беру зі собою записник і робочий телефон: зрідка, часто, ніколи.

Щоб відновити у собі творче начало, необхідно навчитися бачити у трудоголізмі перешкоду, а не засіб для досягнення цілі. Зловживання роботою розвиває у нашого внутрішнього митця комплекс Попелюшки. Ми постійно мріємо про бал, але натомість знаємо, що прикуті до своїх робочих обов’язків і не можемо собі цього дозволити.

Існує велика різниця між наполегливою працею задля досягнення заповітної цілі і трудоголізмом. Ця різниця полягає не так у кількості затрачених годин, як у емоційному наповненні цього часу. Трудоголізм схожий на бігову доріжку. Ми залежні, і нам це не подобається.

Для трудоголіка робота — синонім вартісності, тому нам так важко наважитися її скоротити.

Щоб розчистити дорогу для творчого потоку, потрібно уважно розглянути свої звички, пов’язані з роботою. Ми можемо й гадки не мати про те, що перепрацьовуємо, аж поки ми не замислимося, скільки годин працюємо. Нам може здаватися, що такий графік роботи нормальний, аж поки не порівняємо його зі звичайним робочим тижнем, що має сорок робочих годин.

Неосмислене життя не варте того, щоб його проживати.

Платон

Один зі способів розібратися, на що ми витрачаємо час — це складати список справ, які ми виконали за день, і скільки часу ми витратили на кожну з них. Всього година творчої роботи/гри може відіграти величезну роль, приглушуючи відчайдушне бажання працювати, яке не дозволяє нам наблизитися до своїх мрій.

Оскільки трудоголізм — залежність від певного процесу (залежність від поведінки, а не від речовини), то складно виявити, коли саме ми впиваємося ним. Алкоголік тверезіє, коли утримується від спиртного. Трудоголік тверезіє, коли утримується від надмірної праці. Тут важливо знайти міру, і саме тут ми часто обманюємо себе, щоб і надалі зловживати поведінкою, яка досі виконує свою руйнівну функцію.

Щоб уберегтися від виправдання своїх залежностей, варто встановити граничну межу. Для кожної людини вона своя, але потрібно вказати саме ту модель поведінки, яка виходить за допустимі межі. Таким чином можна значно швидше пройти процес відновлення, аніж просто пообіцявши собі виправити свою поведінку.

Якщо у вас насправді немає часу, значить, ви мусите його знайти. Хоча, найімовірніше, час у вас є — ви просто його марнуєте на бозна-що. Записник, у якому ви фіксували, скільки часу і на що витрачаєте, саме тут стане вам у пригоді, а також він допоможе відповісти на запитання, у якій саме сфері життя вам потрібно

встановити межі, кордони. (Кордон — це і є ваша остання межа. «Я обіцяю, що більше не буду...» Детальніше про це читайте у пункті «Встановлюємо граничну межу» у переліку завдань на цей тиждень).

Подібно до ситуації з творчими розворотами, для того, щоб позбутися трудоголізму, потрібна допомога друзів. Розкажіть їм, чого ви намагаєтеся досягнути. Попросіть м’яко нагадувати вам про це, коли ви збиваєтеся зі шляху піклування про себе. (Будьте обережні і не просіть про таку допомогу друзів, які самі є тру-доголіками або надто люблять усе контролювати, — це вам лише зашкодить.) Проте не забувайте, що це ваша проблема. Ніхто не може змусити вас вилікуватися. Проте у деяких містах уже збираються товариства «Анонімних трудоголіків», і такі зустрічі можуть неабияк допомогти.

Ще один простий, але дієвий спосіб слідкувати за процесом відновлення — повісити надпис у своїй робочій зоні. Також повісьте цей напис усюди, де він часто буде у вас на видноті: на дзеркало у ванній, на холодильник, на тумбу біля ліжка, в автівці... Цей напис повинен містити ось такі слова: «Трудоголізм — це перешкода, а не засіб».

Посуха

У кожному творчому житті трапляються періоди посухи. Вони з’являються нізвідки і простягаються до самого небокраю, наче Долина Смерті. Життя втрачає свою свіжість; робота здається механічною, позбавленою сенсу, такою, ніби нас до неї змушують. Ми почуваємося так, нібито нам нічого сказати, і виникає спокуса нічого не говорити. Саме в такі часи ранкові сторінки даються найскладніше і приносять найбільше користі.

Продай свою кмітливість і купи збентеження.

Джалал ад-Дін Румі

Під час посухи сам акт того, що ми беремося за ручку і готові писати ранкові сторінки, нагадує перехід реальною безлюдною пустелею, де нам доводиться змушувати себе ступати кожен крок, не бачачи перед собою пункту призначення. Сумніви підкрадаються до нас, наче змії. «Та кому воно треба?» — шиплять вони. Чи: «На що ти чекаєш?» Посухи переконують нас у тому, що вони триватимуть вічно — а ми ні. Нав’язлива думка про власну смерть, яка наближається до нас задовго до того, як ми до цього готові, задовго до того, як ми зробили щось вартісне, мерехтить перед нами, немов моторошний міраж.

Що робити у такій ситуації? Спотикаючись і падаючи, іти вперед. Як це зробити? Продовжувати вести ранкові сторінки. Це правило діє не лише для письменників. (Ранкові сторінки не мають нічого спільного з літературою, хоча вони можуть сприяти її вираженню, як і будь-якій іншій формі мистецтва.) Для всіх творчих особистостей ранкові сторінки — це дорога життя, стежка, яку ми досліджуємо і яка веде нас додому, до самих себе.

Під час посухи ранкові сторінки здаються водночас щемкими і безглуздими. Вони скидаються на позбавлені сенсу жести — те саме, що готувати сніданок для коханого, знаючи, що він усе одно тебе кидає. Безпідставно сподіваючись, що ми колись ще повернемося до творчості, ми механічно виконуємо звичний набір дій. Наша свідомість пересихає. Ми не можемо відчути навіть крихти благодаті.

Під час посухи (як і під час будь-якого періоду сумнівів) ми боремося з Богом. Ми втратили віру — у Великого Творця і у власну творчу сутність. Ви хочете поквитатися, поквитатися зі всіма і за все. Це пустеля серця. Шукаючи обнадійливий знак, ми бачимо лише гігантські залишки мрій, які вмерли на шляху.

Таки справді світло можна знайти лише у темряві, тому, коли ми сумуємо, це світло до нас найближче.

Майстер Екгарт

І все одно ми продовжуємо писати ранкові сторінки, тому що повинні.

Під час посухи емоції засихають. Як і вода, вони можуть існувати деінде на глибині, проте нам до них не дістатися. Посуха — час сумувати без сліз. Ми десь між мріями. Надто байдужі, щоб усвідомити свої втрати, ми списуємо одну сторінку за іншою більше за звичкою, ніж на щось сподіваючись.

І все одно ми продовжуємо писати ранкові сторінки, тому що повинні.

Посухи — це жахливо. І дуже боляче. Посухи — це довгі періоди сумнівів, під час яких нам немов бракує кисню і бодай краплини води, проте вони змушують нас рости, наповнюють нас співчуттям, і завдяки їм ми розквітаємо так само негадано, як несподівані квіти у пустелі.

Посухи рано чи пізно закінчуються.

Вони закінчуються тому, що ми продовжили писати ранкові сторінки. Вони закінчилися тому, що ми не занепали на дусі, не впали у відчай і не відмовилися рухатися далі. Ми сумнівалися, так, але продовжували, спотикаючись і падаючи, іти вперед. У творчому житті посухи — необхідність.Час у пустелі вносить у наше життя ясність і вчить милосердю. Коли ви переживаєте посуху, пам’ятайте, що це має свою ціль. І продовжуйте писати ранкові сторінки.

Писати — означає залишатися на правильному шляху. Рано чи пізно — завжди пізніше, ніж нам цього хотілося б, — сторінки приведуть нас, куди потрібно. Стежка з’явиться. Прозріння стане орієнтиром, який укаже нам на шлях із пустелі. Танцівник, скульптор, актор, художник, драматург, поет, гончар — ким би ви не були, ранкові сторінки — це і наша пустеля, і стежка.

Підсвідомість хоче правди. Вона відмовляється розмовляти з тими, хто хоче чогось іншого більше, аніж правди.

Адрієн Річ

СЛАВА

Слава змушує нас думати, що якщо щось ще досі не сталося, то значить уже ніколи не станеться. Звісно, це щось — це і є слава. Це не те саме, що успіх, і у глибині душі ми всі про це знаємо. Ми знаємо — і відчували — успіх укінці вдалого робочого дня. Але слава? Це залежність, якою неможливо насититися.

Слава — це духовний наркотик. Часто вона буває побічним продуктом нашої творчості, проте, як і ядерні відходи, продуктом надзвичайно небезпечним. Слава, бажання її досягнути і втримати може спровокувати синдром «Як я справляюся?». Це зовсім не те саме, що й «Як просувається моя робота?» — це радше «Як це виглядає збоку?». Ціль роботи — сама робота. Слава заважає такому сприйняттю. Замість того, щоб виступати на сцені заради того, щоб виступати, ми робимо це для того, щоб стати відомим актором. Замість того, щоб писати заради літератури, ми пишемо, щоб нас визнавали, а не лише видавали.

Нам усім до вподоби, коли нам віддають належне. Проте для митців це не завжди відбувається. Попри це, зосереджуватися на славі — чи на тому, чи достатньо ми її отримуємо — означає відчувати постійне відчуття нестачі. Наркотику слави ніколи не буває достатньо. Бажання отримати ще більше слави завжди дихатиме нам в потилицю, применшуватиме наші досягнення і не даватиме нам радіти досягненням інших.

(Щоб перевірити сказане на собі, спробуйте почитати один із численних глянців про відомих людей — наприклад, «Піпл» — і подивіться, чи опісля не видасться вам власне життя надто жалюгідним і нікчемним. Так діє наркотик слави.)

Справжнє навчання приходить тоді, коли відступає дух суперництва.

Джидду Крішнамурті

Пам’ятайте, ви набираєтеся сил, коли багато важите для себе.

Єдиний порятунок від слави, як від наркотику, — піклування про себе.

Тут дуже допомагає лагідність і все, що змушує вас подобатися собі. Чудовий трюк — надсилати листівки. Надішліть собі одну з написом «Ти чудово справляєшся!». Неабияк приємно отримувати листи захвату самому від себе.

У довготривалій перспективі, похвали від самих себе — і від нашої творчої сутності — це саме те, чого ми прагнемо.

Слава — це всього-на-всього коротший шлях до почуття задоволення самими собою. Спробуйте бути задоволеними собою — такими, як ви є тепер, — і безоглядно тішити себе дитячими радощами.

Насправді ми боїмося того, що без слави нас не будуть любити — як митців чи як людей. Вивільнення від цього страху — в конкретних, маленьких, сповнених любові діях.

Ми повинні активно, усвідомлено, неустанно і творчо плекати самих себе.

Коли вас уражає наркотик слави, підійдіть до свого мольберта, друкарської машинки, фотоапарата чи глини. Візьміть до рук свій інструмент і почніть грати у невеличку творчу гру.

Швидко, дуже швидко наркотик слави почне послабляти свою хватку. Творчі зусилля — ось єдині ліки. Лише коли творчість приносить нам радість, ми можемо звільнитися від нав’язливої думки про інших і те, як у них все відбувається.

Суперництво

Ви розгортаєте журнал чи навіть вісник навчального закладу, який закінчили, і дізнаєтеся, що хтось, хтось зі знайомих, просунувся далі і швидше до вашої мрії. Замість того, щоб сказати: «Ось доказ, що це можливо», — ваш страх скаже: «Він (вона) досягне успіху замість мене».

Суперництво — це ще один духовний наркотик. Коли ми надто на ньому зациклюємося, то отруюємо власну криницю і перешкоджаємо власному прогресу. Коли ми впиваємося поглядом у досягнення інших, то відводимо очі від власної прямої дороги. Ми ставимо собі неправильні запитання і отримуємо неправильні відповіді.

«Ну чому мені так не щастить? Чому він випустив свій фільм/свою статтю або п’єсу раніше за мене? Це все через сексизм? Це все так безглуздо! Мені нічого запропонувати». Ставлячи такі запитання, ми відмовляємо себе від спроб творити.

Такі питання відволікають нас від важливіших тем: «Чи працювала я сьогодні над своєю п’єсою? Чи встигла надіслати її, куди потрібно, до дедлайну? Чи встановила я потрібні контакти, щоб її популяризувати?».

Це важливі питання, і зосереджуватися на них непросто. Не дивно, що ми спочатку кидаємося пити емоційну отруту. Не дивно, що так багато з нас читають глянці на кшталт «Піпл» (чи «Нью-Йорк Таймс бук рев’ю», чи «Ліерз», чи «Мірабелла», чи «Есквайр»), а потім використовують їх, щоб упиватися нездоровою заздрістю.

Шукаючи привід самим не братися до справи, ми знаходимо безліч відмовок: «Напевно, хтось уже це сказав чи зробив... І навіть краще за мене... Комусь уже приходила така ідея... Крім того, в них були зв’язки, багатий татко, вони належали до вузького кола потрібних людей, вони переспали з кимось, щоб дістатися верхівки...».

Суперництво є підґрунтям багатьох глухих кутів у творчості. Як митці, ми повинні прагнути заглибитися всередину себе. Повинні уважно прислухатися, до чого саме підштовхує нас внутрішнє чуття. Ми не можемо дозволити собі перейматися тим, що зараз у моді, а що ні. Якщо для певного витвору зараз уже занадто пізно чи ще надто рано, прийде час, коли він знову буде актуальним.

Як творчі люди, ми не можемо дозволити собі думати про те, хто нас випереджує і як вони на це не заслуговують. Бажання бути кращими, ніж хтось, може перемогти бажання просто бути. Як митці, ми не можемо дозволити собі так думати. Це веде нас геть від власного внутрішнього голосу і вибору та втягує у гру, центр якої — поза нами і сферою нашого впливу. Така позиція змушує нас визначати власну творчість у порівнянні з чиєюсь іншою.

Така система «порівняння і контрасту» може знадобитися критикам, але не митцям у процесі творчості. Нехай критики відслідковують тренди. Нехай оглядачі переймаються тим, що в моді, а що ні. Займімося насамперед тим усередині нас, яке щосили намагається з’явитися на світ.

Коли ми вбачаємо в інших митцях своїх суперників, коли зосереджуємо свій творчий інтерес на тому, що відбувається на ринку, то наче штовхаємося зі своїми колегами під час творчих забігів. Це ментальність спринту. Намагаючись за будь-яку ціну здобути нетривалу перемогу, ігноруючи довготермінові здобутки, ми нехтуємо можливістю жити творчим життям, ідучи за власним світлом, а не за штучним світлом моди.

Щоразу, коли ви сердитеся через те, що хтось вас випереджає, пам’ятайте: менталітет спринту — це завжди вимога власного его не просто робити щось добре, а бути першим і найкращим. Вимога нашого его — щоб наші витвори були повністю оригінальними, так, ніби це можливо. Всі витвори перебувають під впливом один одного. Всі люди перебувають під впливом інших людей. Жодна людина не буває островом, а витвір мистецтва не буває материком сам по собі.

Лише тоді, коли він більше не знає, що робить, художник може зробити щось хороше.

Едґар Деґа

Коли ми реагуємо на певний витвір мистецтва, ми насправді реагуємо на те, як він резонує з нашим попереднім досвідом. Ми зрідка вбачаємо у ньому щось цілковито нове, щось повністю незнайоме. Натомість здебільшого бачимо пережите у новому світлі.

Якщо потреба бути несхожими на інших досі турбує вас, не забувайте ось про що: кожен із нас — окрема країна, яку цікаво відвідати. Лише уважно проаналізувавши власні творчі інтереси, ми можемо називати себе своєрідними. Ми — батьківщина нашого мистецта, місце його походження. Якщо трактувати оригінальність з такої точки зору, то своєрідність — це ніщо інше, як залишатися вірними собі.

Дух суперництва, на відміну від духу творчості, часто змушує нас ставити хрест на усьому, що не здається нам виграшною ідеєю. Це може бути дуже небезпечно і може перешкодити нам завершити проект.

Суперництво змушує нас робити передчасні однозначні висновки на зразок «Добре або погано». Чи варто давати цьому проекту життя? («Ні», — відповість наше его, яке шукає надійні ідеї без натяку на провал і винятково виграшні.)

Передбачити успішність багатьох попередніх хітів можна лише зараз, озираючись назад. Аж поки ми не переконаємося у протилежному, ми вважаємо багатьох лебедів гидкими каченятами. Так ми нехтуємо власними замислами, коли ті лише починаються зароджуватися у нашій голові. Вони не проходять крізь сито нашого відбору, наче учасниці конкурсу краси. Забуваємо, що не всі діти народжуються гарними, і тому позбавляємося непримітних і обтяжливих проектів, які могли б стати нашими найкращими роботами, нашими найкращими творчими гидкими каченятами. Витвір мистецтва потребує часу, щоб дозріти. Якщо почати судити про нього надто рано, можна помилитися в оцінці.

Мудрий знає інших; просвітлений знає себе.

Лао-Цзи

Ніколи, ніколи не критикуйте новостворений витвір надто рано. Виявіть готовність малювати або писати неуміло, тоді як ваше самолюбство пручається і чинить опір. Ваш невдалий текст може виявитися важливим синтаксичним досвідом, необхідним для зміни стилю. Ваша невдала картина може підказати вам новий напрямок.

Мистецтву потрібен час — щоб дозріти, прорости, побути незугарним і врешті проявити себе сповна. Нашому самолюбству важко з цим змиритися. Воно хоче негайної винагороди і твердого переконання, що ця робота точно здобуде лаврів.

Потреба перемогти — одразу! — це потреба заслужити похвалу інших. Натомість ми повинні навчитися хвалити самих себе. Братися за роботу — ось по-справжньому важлива перемога.

Завдання

1. Смертоносна брехня. Візьміть аркуш паперу і розріжте його на сім рівних смужок. На кожній з них напишіть одне з цих слів: алкоголь, наркотики, секс, робота, гроші, їжа, сім’я/друзі. Складіть ці смужки паперу і покладіть їх у конверт. Ми називаємо їх смертоносними брехнями. Зараз ви дізнаєтеся, чому. Тепер витягніть одну смужку з конверта і запишіть п’ять прикладів того, як це явище негативно впливає на ваше життя. (Якщо щось із смертоносних брехень видасться вам надто складним чи неактуальним для вас, сприймайте це як опір.) Виконайте цю вправу сім разів поспіль, щоразу кладучи смужку паперу назад у конверт, щоб постійно вибирати між сімома можливими варіантами. Так, може статися, що ви витягнете ту саму смужку кілька разів. Так, це важливо. Часто трапляється, що після чергового «О ні, тільки не це знову» наступає прорив через заперечення до ясності.

Я поділюся з вами тим, чого навчилася сама. Мені допомагають довгі прогулянки на п'ять-шість миль. Ходити на ці прогулянки потрібно на самоті і щодня.

Бренда Уеланд

2. Символи. Нашвидкуруч складіть перелік речей, які роблять вас щасливими, таких собі символів щастя. Відполіровані річковою течією камінчики, верба, волошки, цикорій, справжній італійський хліб, домашній овочевий суп, музика Бо Діна, квасоля з рисом, запах свіжоскошеної трави, синій оксамит (і тканина, і пісня^[21]), пиріг вашої тітоньки...

Повісьте цей список там, де ви могли б його постійно бачити, щоб він нагадував про ваші особисті символи щастя. Може, ви навіть захочете намалювати один із них — або навіть придбати його. Якщо ви обожнюєте синій оксамит, знайдіть обрізок цієї тканини і використайте його як накидку на комод або повісьте на стіну і прикріпіть до нього фотографії. Фантазуйте!

Скільки разів бувало таке, що, навіть не почавши, ми вже називали щось «неможливим»? І скільки разів ми уявляли собі, що не здатні на це завдання?Дуже багато залежить від того, які думки ми вибираємо, і від тієї наполегливості, з якою ми про них говоримо.

П’єро Ферруччі

3. Жахлива правда: дайте відповідь на такі запитання:

Скажіть правду: яка звичка заважає вам творити?

Скажіть правду: у чому, на вашу думку, полягає проблема? Найімовірніше, саме так воно і є.

Що ви плануєте робити стосовно цієї звички або проблеми?

Які переваги дає вам стан, коли ви тримаєтеся за цю звичку чи проблему? Якщо ви самі не можете відповісти на це запитання, зверніться за допомогою до друга, якому довіряєте.

Скажіть правду: хто з друзів змушує вас у собі сумніватися? (Сумніви — ваші власні, але вони їх провокують.)

Скажіть правду: хто з друзів вірить у ваш талант? (Талант — ваш, але вони допомагають вам його відчути.)

Які є переваги у тому, щоб продовжувати товаришувати із друзями, дружба з якими вас руйнує? Якщо ваша відповідь: «Вони мені подобаються», тоді наступне питання: «Чому?».

Які шкідливі звички мають ваші руйнівні друзі? Якими з них вони діляться з вами?

Які корисні звички мають ваші конструктивні друзі? Якими з них вони діляться з вами?

4. Встановлюємо граничну межу. Працюючи з відповідями на попередні запитання, спробуйте встановити для себе крайню межу. Почніть із п’яти найскладніших для вас моделей поведінки.

Пізніше можете додавати інші:

Життя — цікава штука; якщо ми відмовляємося приймати будь-що інше, окрім найкращого, то часто лише це і отримуємо.

Сомерсет Моем

• якщо ви помічаєте, що ваші вечори зазвичай зіпсовані виконанням додаткових завдань від вашого керівника, встановіть собі правило: після шостої години — жодної роботи;

• якщо ви прокидаєтеся о шостій і могли би присвятити годину ранковим сторінкам, якби вас не відволікали пошуком шкарпеток, приготуванням сніданку і прасуванням, правило може звучати так: «До 07:00 маму не турбувати»;

• якщо ви працюєте на багатьох роботах і дуже багато годин, то, може, варто задуматися, скільки вам за це платять? Дізнайтеся, скільки заробляють у годину ваші колеги. Підніміть оплату своєї праці і менше працюйте.

Гранична межа

1. Я більше не працюватиму на вихідних.

2. Я більше не братиму з собою роботу на зустрічі з друзями.

3. Я більше не ставитиму роботу понад свої творчі зобов’язання. (Не скасовуватиму уроки гри на фортепіано чи малювання тому, що керівник-трудоголік — ні сіло, ні впало — встановив новий дедлайн.)

4. Я більше не відкладатиму секс на потім, щоб допізна читати документи, потрібні для роботи.

5. Я більше не відповідатиму на робочі дзвінки після шостої, коли я вже вдома.

5. Піклування про себе:

1. Перелічіть п’ять своїх маленьких перемог.

2. Наведіть три приклади того, як ви піклувалися про свого внутрішнього митця.

3. Наведіть три приклади того, що ви могли б зробити, щоб підбадьорити його.

4. Дайте собі обіцянку тричі зробити собі щось приємне. Дотримайтеся її.

5. Дозволяйте собі маленькі радощі щодня цього тижня.

Перевірка

1. Скільки разів цього тижня ви писали ранкові сторінки? Чи стали ви їх писати по-іншому після того, як їх прочитали? Чи ви все ще дозволяєте собі вільно записувати всі свої думки?

2. Чи ходили ви цього тижня на творче побачення? Дозвольте собі ще одне, додаткове. Що ви робили? Як ви почувалися під час побачення?

3. Чи довелося вам цього тижня помітити якісь вияви синхронності? Які саме?

4. Чи трапилося цього тижня ще щось, що, на вашу думку, є важливим для вашого творчого відновлення? Опишіть, що саме.

Тиждень 11. Відновлюємо відчуття незалежності

Цього тижня ми зосередимося на нашій творчій незалежності. Ми проаналізуємо те, як ми повинні приймати себе як митців і піклуватися про себе. Ми дослідимо моделі поведінки, які можуть зміцнити нашу духовну основу, а відтак і наше уміння творити. Ми особливо уважно розглянемо, як варто сприймати успіх, щоб не завдавати шкоди власній свободі.

Прийняття

Я — митець. Як творча людина, я потребую іншого співвідношення постійності і змін, ніж інші люди.

Може виявитися, що робота з дев’ятої до п’ятої дисциплінує мене і вивільняє більше часу для творчості. А може бути, що така робота навпаки висмоктує з мене всю енергію і зовсім не дає творити. Я повинна експериментувати, аби дізнатися, що підходить саме мені.

Матеріальний достаток митця зазвичай мінливий. Немає такого правила, що ми повинні постійно сидіти без шеляга за душею, але цілком можливо, що такі періоди траплятимуться. Хороші витвори не завжди добре продаватимуться. Люди купуватимуть, але не завжди вчасно платитимуть. Ринкові умови можуть погіршуватися, навіть якщо сама робота — просто чудова. Я не можу контролювати ці фактори. Залишаючись вірною своєму внутрішньому митцю, я зазвичай створюю те, що потім легко продається — але не завжди. Мені потрібно звільнитися від того, щоб судити про власну цінність і цінність моєї роботи залежно від її ціни на ринку.

Мистецтво просто трапляється — жодної халупи воно не омине, жоден принц не може від нього залежати, навіть найгостріший розум не може змусити його з'явитися.

Джеймс Ебботт Макнейл Вістлер

Уявлення про те, що гроші визначають мою цінність, дуже важко позбутися. Якщо завдяки грошам визначається справжнє мистецтво, то Ґоґен^[22] був шарлатаном. У мене, як у творчої людини, може не бути розкішного будинку, хоча одне не суперечить іншому. Натомість, у мене може бути збірка віршів, пісня, п’єса, фільм.

Я повинна навчитися, що мій творчий авторитет залежить від мене самої, Бога і моєї роботи. Іншими словами, якщо у мене в голові виник вірш, я повинна його записати — і байдуже, чи купить його хтось, чи ні.

Я повинна створювати те, що саме хоче з’явитися на світ. Я не можу спланувати, щоб моя кар’єра розвивалася тільки у потоці готівки та ринкових стратегій. Самі по собі ці речі нешкідливі, проте надмірна увага до них може пригнічувати внутрішню дитину всередині нас, яка лякається і злиться, коли ми відкладаємо спілкування з нею на потім. Ми чудово знаємо, що дітям не до вподоби чути: «Пізніше. Не зараз».

Оскільки мій внутрішній митець — дитина, я повинна піти на певні поступки щодо її відчуття часу. Певні поступки не означають повну безвідповідальність. Це лише означає, що дитині потрібно приділяти якісний час, знаючи, що якщо я дозволю їй робити те, що вона хоче, вона допоможе мені зробити те, що потрібно мені.

Завдання творчої людини — завжди поглиблювати таємницю.

Френсіс Бекон

Інколи я погано писатиму, погано малюватиму, погано виконуватиму роль. Я маю на це повне право. Творчість — це вже винагорода сама по собі.

Я творча людина, я повинна бути дуже перебірливою, обираючи своє оточення, — товаришувати з людьми, які піклуються про мого внутрішнього митця, а не намагаються приручити його заради мого ж блага. Одні дружні стосунки розворушать мою уяву, а інші умертвлять її.

Я можу добре готувати чи бути поганою господинею, але бути сильним митцем. Можу не любити порядок і бути неорганізованою у всьому, крім творчості, можу бути одержима творчими деталями, але байдужа до таких речей, як вичищене взуття і натерта до блиску підлога.

Більшою мірою моє життя — це моя творчість, і коли воно стає сірим і нецікавим, те саме відбувається і з моєю роботою. Як творчій людині, мені може бути до вподоби те, чим інші нехтують: панк-гурт, чия музика чомусь неабияк мені полюбилася, пісня прославлення, на яку дуже реагує мій внутрішній слух, шматочок червоного шовку, яким мені подобається прикрашати свій одяг, хоча цим я «все псую».

Як творча людина, я можу завивати волосся чи носити дивний одяг. Можу витратити купу грошей на парфуми з неприємним запахом, тому що гарна синя плящина, у якій вони продавалися, допомагає мені писати про Париж тридцятих років.

Як митець, я пишу незалежно від того, добре в мене виходить чи ні. Я знімаю фільми, які комусь можуть здатися жахливими. Я роблю неумілі начерки, щоб потім сказати: «Я була в цій кімнаті і була щаслива. На вулиці був травень, і я зустрілася з тим, з ким хотіла зустрітися».

Функція митця полягає у тому, щоб створювати нові закони, а не підкорятися тим, які уже існують.

Ферруччо Бузоні

Як творча людина, я поважаю себе найбільше за те, що беруся до справи. Вистава за виставою, концерт за концертом, картина за картиною. Два з половиною роки життя, щоб зняти фільм на дев’яносто хвилин. П’ять чорнових варіантів однієї п’єси. Два роки роботи над мюзиклом. І весь цей час, щодня, я беруся за ранкові сторінки і пишу про негарні штори, свою дурну зачіску і те, як мені подобається дивитися на ранкове світло, яке пронизує променями дерева під час моєї пробіжки.

Як творча людина, мені не потрібно бути багатою, проте мені потрібна щедра підтримка. Я не можу дозволити собі емоційного та інтелектуального застою, тому що це позначиться на моїй роботі. І на житті. І на настрої. Якщо я перестаю творити, то стаю дратівливою.

Як митець я можу у прямому значенні цього слова померти з нудьги. Я вбиваю себе, коли не піклуюся про свою внутрішню творчу дитину, тому що зважаю на чужі уявлення про те, що означає бути дорослою. Чим більше я піклуюся про свою внутрішню дитину, тим дорослішою здаюся. Якщо я буду балувати її, то легко зможу написати діловий лист. Якщо я нехтуватиму нею, то впаду в депресію.

Існує зв’язок між піклуванням про себе і повагою до себе. Якщо я дозволяю собі прислухатися до тих, хто переконує мене бути «нормальнішою» чи поводитися «пристойніше», то зраджую сама себе. Можливо, тоді я більше подобатимуся іншим, їм буде комфортніше у моєму товаристві, якщо я виглядатиму і поводитимусь «як усі», але я сама себе зненавиджу. А тоді я почну виливати свою ненависть на себе та інших.

Те, що рухає геніальними людьми, чи радше те, що надихає їх на працю, — це зовсім не нові ідеї, а їхня одержимість переконанням, що того, що вже було сказано раніше, недостатньо.

Ежен Делакруа

Якщо я кривджу свого внутрішнього митця, то у мене є всі підстави очікувати нападів переїдання, появу неконтрольованого сексуального потягу та перепадів настрою. Перевірте існування цієї залежності на собі. Коли митці не творять, то зовсім не обов’язково бувають «нормальні» чи доброзичливі — до себе та до інших.

Творчість — кисень для наших душ. Перекривши до нього доступ, ми поводимося так, немов з ланцюга зірвалися. Ми реагуємо агресивно, наче нас душать. Наша справжня лють проривається на поверхню, коли, наприклад, хтось намагається прибрати нитку чи волосинку з нашого одягу чи щось поправити. Коли батьки чи друзі, які бажають нам лише добра, змушують нас одружитися, влаштуватися на офісну роботу з дев’ятої до п’ятої чи ще щось на кшталт цього, що може завадити нашим творчим планам, ми реагуємо так, наче боремося за виживання. Так воно і є.

Бути митцем — означає помічати тонкощі. Цінувати незвичайне. Дозволяти собі легковажне ставлення до загальноприйнятих норм. Ставити запитання «Чому?». Бути митцем — означає ризикнути зізнатися собі у тому, що прагнення грошей, статків і престижу здається нам трохи сміховинним.

Бути митцем — означає усвідомлювати дивовижне. Це залишити в кімнаті меблі, які нам подобаються, навіть якщо вони не пасують за стилем. Це носити дивацьке пальто, завдяки якому ми почуваємося щасливішими. Це перестати вдавати з себе когось, ким ми не є.

Якщо ви щасливіші, коли пишете, ніж коли не пишете, коли малюєте, ніж коли не малюєте, коли співаєте, ніж коли не співаєте, коли виступаєте на сцені, ніж коли не виступаєте, коли знімаєте фільми, ніж коли не знімаєте, то заради Бога (у буквальному сенсі) — дозвольте собі цим займатися.

Убивати свої мрії, тому що вони безвідповідальні, означає безвідповідально ставитися до себе. Віра в себе — це питання між вами і Богом, вона не повинна залежати від думки друзів і знайомих.

Творець створив нас творчими людьми. Наше творче начало — це дар Божий. Використовуючи його, ми підносимо Богу подарунок у відповідь. Визнати таку угоду — це перший крок до того, щоб прийняти самих себе.

Успіх

Творчість — це духовна практика. Її неможливо зробити ідеальною, закінчити і відкласти вбік. Особистий досвід навчив мене, що коли ми досягаємо творчих вершин і перестаємо рухатися уперед, нас починає переповнювати неспокій. Так, ми досягли успіху. Так, у нас вийшло. Але...

Іншими словами, коли ми досягаємо бажаного, оте бажане наче зникає. Незадоволені власними досягненнями, якими би значними вони не були, ми знову постаємо перед лицем нашого творчого начала і його прагненнями. Запитання, від яких ми щойно позбавилися, знову підкрадаються до нас: і що нам тепер робити?

Це почуття незавершеності, невгамована спрага подальших відкриттів — це наче перевірка для нас. Від нас вимагають розвиватися все більше і більше, а ми не завжди на це погоджуємося. Ухиляння від цього зобов’язання — що здається привабливим для нас усіх — одразу призводить до застою, незадоволення, духовного дискомфорту. «Мені що, не можна відпочити?» — запитуємо ми. Якщо відповісти одним словом: «Ні».

Уміла винахідливість ніколи не зможе замінити необхідний елемент уяви.

Едвард Гоппер

Творчі люди — це наче духовні акули. Гірка правда полягає у тому, що якщо ми не продовжуємо рухатися уперед, то йдемо на дно і помираємо. Перед нами стоїть дуже простий вибір: або спочивати на лаврах, або щоразу починати заново. Строга вимога до тривалого творчого життя — бути достатньо смиренним, щоб починати все спочатку, з чистого аркуша.

Незамінним атрибутом творчої кар’єри є готовність знову бути у ролі новачка. Мій друг, майстер своєї справи, страждає від того, що скований робочими обов’язками на багато років наперед. З огляду на фінанси він перебуває у дуже хороших умовах, проте це все більше загрожує його творчому здоров’ю. Коли настає час виконувати проект, на який він підписався ще три роки тому, чи вдасться йому зробити це з уявою і початковим ентузіазмом? Чесна і незручна для нас відповідь — зазвичай ні. Відтак, попри значні фінансові втрати, він почав скорочувати кількість своїх майбутніх зобов’язань, інвестуючи у ризиковану, але дуже важливу справу — власну творчу цілісність.

Не кожен з нас може наважитися на таку творчу сміливість перед матеріальною спокусою, але спробувати ми можемо. Щонайменше, ми можемо бути готовими до цього. Творчі люди за своєю природою — мандрівники. Надто обтяжені нашим світським високим званням, гонитвою за посадами і соціальним статусом, ми не дозволяємо собі піддатися духовному поклику. Ми наполягаємо на рівній і вузькій дорозі, тим часом як Шлях митця звивається по спіралі. Ми буваємо такі зосереджені на кар’єрі, що її зовнішнім атрибутам приділяємо більше уваги, ніж своєму внутрішньому чуттю. Вирішивши грати в цифри, ми порушуємо свою обіцянку вважати себе самих і наші цілі гідними.